Постанова ВП ВС про скасування позасудового стягнення на квартиру в іпотеці Альфа-банка по валютному кредиту під час дії мораторію та відсутності у реєстратора підтвердження отримання повідомлення

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

26 липня 2023 року

м. Київ

Справа № 759/5454/19
Провадження № 14-81цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-банк», державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Макарова Олега Вячеславовича про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності

за касаційною скаргоюАкціонерного товариства «Альфа-банк» та ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів Слюсар Т. А., Волошиної В. М., Мостової Г. І.,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Альфа-банк» (далі - АТ «Альфа-банк»), державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Макарова О. В. (далі - державний реєстратор) про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації прав власності.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 24 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») укладено кредитний договір № 44.29-48-520/1, згідно з яким відповідач надав позивачу кредит у розмірі 140 755 дол. США.

У забезпечення зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та АТ «Укрсоцбанк» укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Ковальчук С. П. 24 квітня 2008 року за реєстровим № 4078, згідно з яким ОСОБА_1 передала банку в іпотеку квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

19 березня 2019 року ОСОБА_1 стало відомо, що 12 листопада 2018 року державним реєстратором проведена державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за АТ «Укрсоцбанк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 листопада 2018 року.

Державна реєстрація проведена всупереч вимогам законодавства України та під час дії встановленого Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII) мораторію на примусове відчуження предмета іпотеки.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену державну реєстрацію права на квартиру загальною площею 94,80 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «Укрсоцбанк».

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення мотивоване тим, що рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно є правомірним, оскільки воно прийнято на підставі поданих заявником АТ «Укрсоцбанк» документів, передбачених порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень відповідно до Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV). Посилання позивача на Закон № 1304-VII є необґрунтованим, оскільки законодавець застосовує мораторій лише на примусове стягнення житлової нерухомості, в той час як застереження в іпотечному договорі (пункт 4.5. договору іпотеки) передбачає передачу іпотекодержателю права власності в добровільному порядку, адже сторони узгодили такі умови договору.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення - про задоволення позову ОСОБА_1 . Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 листопада 2018 року. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену державну реєстрацію права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «Укрсоцбанк». Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд керувався тим, що банком на адресу іпотекодавця направлено повідомлення-вимогу від 10 квітня 2018 року про обов`язок достроково сплатити заборгованість за кредитним договором та попереджено про наслідки невиконання. Проте у справі немає доказів вручення повідомлення-вимоги боржниці, оскільки поштове відправлення повернулося без вручення адресату за сплином строку зберігання, що було перешкодою у вчиненні державним реєстратором оспорюваних реєстраційних дій. Визначальним при вирішенні спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону № 1304-VII є настання правового наслідку, що в цьому випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки без згоди власника майна. Іпотечне майно використовується позивачем як місце постійного проживання та не може бути стягнуто на підставі дії зазначеного Закону, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання умов договору іпотечного кредиту від 24 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті. За таких обставин у державного реєстратора були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на зазначену квартиру за АТ «Укрсоцбанк».

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У жовтні 2020 року АТ «Альфа-банк» подало касаційну скаргу, в якій просить постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року (провадження № 61-901св17) викладено висновок, що, надсилаючи повідомлення на зазначену в договорі адресу, іпотекодержатель вжив усіх заходів для належного повідомлення боржника про заборгованість. Таким чином, надсилаючи на адресу боржника повідомлення про заборгованість, банк вжив усіх заходів для належного повідомлення боржника (іпотекодавця) про її наявність та про вчинення банком дій щодо предмета іпотеки у разі невиконання вказаних вимог. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не врахували умови кредитного договору, які були погоджені сторонами при його підписанні. Заявник вважає, що повідомлення, які надсилаються банком, вважаються направленими належним чином, якщо вони доставлені адресату посильним, цінним листом, телексом чи телефаксом за адресою, вказаною у розділі 10 цього договору, або адресою, повідомленою позичальником відповідно до п. 6.1.2. та 6.1. цього договору. Банком направлено повідомлення боржнику, а отже, виконано всі умови щодо його належного повідомлення. Оскільки позивачка ігнорувала ці повідомлення, поштове відправлення було повернуто з позначкою: «за закінченням терміну зберігання». Отже, банком у повному обсязі виконано приписи Закону № 898-IV та умови іпотечного договору щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом направлення вимоги про усунення порушень рекомендованими листами на адресу іпотекодавців. Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 490/3505/17 вказав, що «якщо у законі і договорі по-різному урегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки, то застосовуються вимоги договору, якщо такі не протирічать закону чи не заборонені законом».

Дія Закону № 1304-VII не поширюється на задоволення вимог іпотекодержателя у вказаних правовідносинах, оскільки договір про задоволення вимог іпотекодержателя не є примусовим стягненням, бо позивачка добровільно підписала іпотечне застереження. Ні іпотекодержатель, ні державний реєстратор не віднесені до органу або посадової особи, що здійснює примусове стягнення. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Застереження у договорі іпотеки і є згодою іпотекодавця на відчуження (стягнення) іпотечного майна з визначених у застереженні підстав. Такі правові позиції висловлено у постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року № 6-1851цс15, Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц, від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 711/4852/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 372/2904/17-ц, від 20 червня 2019 року у справі № 61-23001св18, Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року (провадження № 14-38цс18), від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18.

Позивачка не надала доказів того, що наявне іпотечне майно є єдиним її житловим приміщенням і вона використовує спірну квартиру як місця свого проживання, а суд апеляційної інстанції дійшов висновку про єдине місце проживання позивачки в іпотечній квартирі, однак у матеріалах справи відповідні докази відсутні.

У березні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зазначила, що квартира, яка відповідає всім вимогам Закону№ 1304-VII не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем). Зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду мають найвищу силу та перевагу над висновками, зазначеними скаржником, та саме вони повинні застосовуватись у цій справі.

Поширення на спірну кватиру мораторію, встановленого Законом№ 1304-VII, підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Не заслуговують на увагу доводи скаржника про те, що він вжив усіх заходів для повідомлення боржника належним чином про наявність заборгованості, адже обов`язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність саме доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому, що повністю узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, яку застосував суд апеляційної інстанції, встановивши, що у справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржниці.

У вересні 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про приєднання до касаційної скарги АТ «Альфа-банк», в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Заява мотивована тим, що квартира АДРЕСА_2 на даний час належить йому на праві приватної власності, оскільки він придбав її у встановленому законом порядку в АТ «Альфа-банк» на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2020 року. У цій справі вирішується питання правомірності набуття права власності на це майно особою, яка йому його продала, що може призвести до скасування права власності на це майно. Однак його не було залучено до її розгляду.

Суд апеляційної інстанції не звернув на це уваги та помилково визнав неналежними дії АТ «Альфа-банк» стосовно повідомлення позивача про наявну заборгованість і наслідки її непогашення, тим самим безпідставно визнавши добросовісною поведінку позивачки, яка зумисне не з`являлась для отримання поштового відправлення, на що відповідач ніяк не міг вплинути.

Сам по собі закон про мораторій не є безумовною підставою для відмови в погашенні заборгованості за рахунок предмета іпотеки, а лише може враховуватися у встановленому законом порядку і лише до правовідносин, на які він поширюється. Позивачка не надала жодного доказу того, що вона не має іншого нерухомого житлового майна чи частини такого майна, не має іншого місця проживання та взагалі, що це майно використовувалося нею як єдине місце проживання.

Вказував на те, що у Святошинському районному суді міста Києва розглядається справа № 759/21952/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування спірної квартири.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2021 року прийнято заяву ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги АТ «Альфа-банк» на постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у цій справі.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 січня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 199/8324/19.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року касаційне провадження у справі поновлено.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21).

Обґрунтовуючи зазначені підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала, що в судовій практиці, до постанови у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) щодо оскарження рішень (записів) про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), як в практиці самої Великої Палати Верховного Суду, так і касаційних судів (див. напр.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20) та багато інших), - існувала усталена практика по застосуванню статті 37 Закону № 898-IV та оспорення рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Колегія суддів вказувала, що відсутні будь-які доктринальні та законодавчі передумови для кардинальної і непередбачуваної зміни усталеної судової практики по застосуванню статті 37 Закону № 898-IV та оспорення рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Відповідно до статті 37 Закону № 898-IV рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оспорено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Тому належним та ефективним способом захисту позивача, який вважає, що його право порушене тим, що право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), є позов про скасування рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 24 квітня 2008 року між АТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 44.29-48-520/1, згідно з яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 140 755 дол. США.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між АТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Ковальчук С. П. 24 квітня 2008 року за реєстровим № 4078, згідно з яким вона передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 .

У пункті 4.5.3. іпотечного договору зазначено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV. Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і є частиною договору.

Відповідно до свідоцтва від 29 березня 2011 року, виданого Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 24 березня 2011 року № 364-С/КІ, квартира АДРЕСА_2 , належала на праві власності ОСОБА_1 .

Банком на адресу іпотекодавця поштовим зв`язком направлено повідомлення-вимогу від 10 квітня 2018 року про обов`язок достроково сплатити заборгованість за кредитним договором та попереджено, що у разі невиконання вимоги протягом тридцятиденного строку АТ «Укрсоцбанк» має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону № 898-IV.

Вказане повідомлення повернулося без вручення адресату за спливом строку зберігання. У справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржнику.

У зв`язку з неналежним виконання умов кредитного договору станом на 10 квітня 2018 року за ОСОБА_1 утворилася заборгованість у розмірі 573 443,84 дол. США.

12 листопада 2018 року державним реєстратором проведена державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

На підставі передавального акта від 15 жовтня 2019 року внаслідок реорганізації шляхом приєднання правонаступником усіх прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк» стало АТ «Альфа-банк».

Як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень у Святошинському районному суді міста Києва розглядається справа № 759/21952/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Судове рішення у цій справі ще не ухвалене.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 628 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено зміст договору, який становить умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV).

За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Приписами статті 36 Закону № 898-IV (у редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оскаржуваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Із наведеного слідує, що обов`язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) та 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20).

У справі, рішення в якій переглядаються, апеляційний суд установив, що банком на адресу іпотекодавця було направлено повідомлення-вимогу від 10 квітня 2018 року про обов`язок достроково сплатити заборгованість за кредитним договором та попереджено про наслідки невиконання. Проте у справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржниці. Відповідно до матеріалів справи поштове відправлення повернулося без вручення адресату за сплином строку зберігання, що було перешкодою у вчиненні державним реєстратором оспорюваних реєстраційних дій.

Такий висновок апеляційного суду є правильним, а тому з ним погоджується й Велика Палата Верховного Суду. А доводи касаційної скарги про необов`язковість особистого вручення повідомлення-вимоги боржнику з посиланням на пункт 6.2 іпотечного договору не можна вважати обґрунтованими, оскільки така домовленість сторін не спростовує обов`язку реєстратора перед здійсненням відповідних процедур отримати документ, що підтверджує факт отримання іпотекодавцем (боржником) письмової вимоги іпотекодержателя.

Щодо застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» до спірних правовідносин

7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).

Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду, що квартира АДРЕСА_2 загальною площею 94,80 кв. м, яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 24 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті.

Таким чином, у державного реєстратора Макарова О. В. були наявні правові підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «Укрсоцбанк».

Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21)

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застарілий характер внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

За змістом ЦПК України Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, у порівнянні з фактичними обставинами справи, у якій висловлена правова позиція Великою Палатою Верховного Суду, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

Оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників є основним, а два інші - додатковими, на що вказує, зокрема, частина дев`ята статті 10 ЦПК України щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.

Подібність спірних правовідносин, виявлену одночасно за трьома критеріями, можна кваліфікувати як тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього), що процесуальний закон не вимагає.

Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність відступити від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), вказавши, що відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оспорено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Тому належним та ефективним способом захисту позивача, який вважає, що його право порушене тим, що право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), є позов про скасування рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.

Однак у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), відмовляючи в задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи, а саме наявності невиконаного основного зобов`язання, існування чинного договору іпотеки, умови якого позивачем не оспорюються, виходила з того, що права позивача не порушено, оскільки іпотека виникла до ухвалення державним виконавцем постанови про накладення арешту та заборони на предмет іпотеки, заборона на предмет іпотеки також була вже накладена на предмет іпотеки для забезпечення прав іпотекодержателя, який і задовольнив свої вимоги за рахунок заставленого майна. Заявлені позивачем вимоги про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності не впливають і не можуть вплинути на права позивача щодо права на предмет іпотеки.

Тобто обставини цієї справи не є подібними до обставин справи, що перебуває на розгляді у Великій Палаті Верховного Суду. А тому підстав для відступу від цих висновків не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги Акціонерного товариства «Альфа-банк» без задоволення, а постанови Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року - без змін підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-банк» та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Ткачук

Судді: І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв

М. І. Гриців К. М. Пільков

Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік

І. В. Желєзний І. В. Ткач

Л. Й. Катеринчук В. Ю. Уркевич

Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко

С. І. Кравченко Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 112516545

[ANTIRAID]

Велика палата погодилась з апеляційним судом, який керувався тим, що банком на адресу іпотекодавця направлено повідомлення-вимогу від 10 квітня 2018 року про обов`язок достроково сплатити заборгованість за кредитним договором та попереджено про наслідки невиконання. Проте у справі немає доказів вручення повідомлення-вимоги боржниці, оскільки поштове відправлення повернулося без вручення адресату за сплином строку зберігання, що було перешкодою у вчиненні державним реєстратором оспорюваних реєстраційних дій. Визначальним при вирішенні спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону № 1304-VII є настання правового наслідку, що в цьому випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки без згоди власника майна. Іпотечне майно використовується позивачем як місце постійного проживання та не може бути стягнуто на підставі дії зазначеного Закону, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання умов договору іпотечного кредиту від 24 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті. За таких обставин у державного реєстратора були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на зазначену квартиру за АТ «Укрсоцбанк».

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Ткача І. В., Пількова К. М., Уркевича В. Ю.,

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.07.2023 у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22)

Велика Палата Верховного Суду постановою від 26.07.2023 у справі № 759/5454/19 відмовила в задоволенні касаційних скарг та залишила постанову Київського апеляційного суду від 16.09.2020 без змін.

Частково не погоджуємось із вказаною вище постановою. Керуючись частиною третьою статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), викладаємо окрему думку, суть якої полягає в такому.

Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19.

У постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що «відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц.

Такий позов ОСОБА_1 не був заявлений, а одним з основних принципів цивільного судочинства є принцип диспозитивності, що передбачено у пункті 5 частини третьої статті 2 та статті 13 ЦПК України, за яким суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV право власності підлягає державній реєстрації.

Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав у частині належності права власності на спірне майно.

Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц)».

Разом з цим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.07.2023 у справі № 759/5454/19 зазначила, що підстав для відступу від вказаних вище висновків Великої Палати Верховного Суду не встановлено, оскільки обставини справи № 199/8324/19 не є подібними до обставин справи № 759/5454/19.

Висновок Великої Палати Верховного Суду про неподібність обставин справ № 199/8324/19 та № 759/5454/19 вважаємо помилковим з огляду на таке.

У справі № 199/8324/19 позивачем заявляються вимоги до АТ «Альфа-банк» (яке є правонаступником АТ «Укрсоцбанк»). АТ «Укрсоцбанк» звернуло стягнення на належне позивачу нерухоме майно на підставі іпотечного договору (тобто правовідносини між сторонами мають зобов`язально-правовий характер).

У справі № 759/5454/19 позивачкою заявляються вимоги до АТ «Альфа-банк» (яке є правонаступником АТ «Укрсоцбанк»). АТ «Укрсоцбанк» звернуло стягнення на належне позивачці нерухоме майно на підставі іпотечного договору (тобто правовідносини між сторонами мають зобов`язально-правовий характер). Іпотечний договір не оскаржується позивачем. При цьому на момент звернення позивачки з позовом та розгляду справи судом першої інстанції право власності на спірне нерухоме майно було зареєстровано за ПАТ «Укрсоцбанк».

Отже справи № 199/8324/19 та № 759/5454/19 є подібними в контексті визначення належного способу захисту.

Разом з цим, за подібних фактичних обставин, у справі № 199/8324/19 Велика Палата Верховного Суду, зокрема, вказала, що замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

Звертаємо увагу, що захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.

Тобто віндикаційний позов застосовується при неодноразовому відчуженні спірного майна. Віндикація як спосіб захисту застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між позивачем та відповідачем немає договірних відносин. При конкуренції позовів (віндикаційного та договірного) перевагу має договірний (зобов`язально-правовий) спосіб захисту.

Отже висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19, слід застосовувати у спорах, коли спірне майно було неодноразово відчужене.

Однак на момент звернення позивачки з позовом та розгляду справи № 759/5454/19 судом першої інстанції спірне майно було зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем), який звернув стягнення на іпотечне майно у позасудовому порядку на підставі іпотечного договору.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду мала конкретизувати висновки, викладені у постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19 таким чином:

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.

Натомість якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер, право позивача порушене тим, що право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), та таке майно не було відчужено до третіх осіб (тобто не відбулось неодноразове відчуження спірного нерухомого майна), то належним способом захисту відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» може бути скасування відповідного рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

Щодо суті спору

Відмовляючи в задоволенні касаційних скарг та залишаючи постанову Київського апеляційного суду від 16.09.2020 без змін Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що:

1) банком на адресу іпотекодавця було направлено повідомлення-вимогу від 10.04.2018 про обов`язок достроково сплатити заборгованість за кредитним договором та попереджено про наслідки невиконання. Проте у справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржниці. Відповідно до матеріалів справи поштове відправлення повернулося без вручення адресату за сплином строку зберігання, що було перешкодою у вчиненні державним реєстратором оспорюваних реєстраційних дій;

2) квартира АДРЕСА_1 загальною площею 94,80 м2, яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України «Про мораторій стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII), у тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 24.04.2008, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у державного реєстратора Макарова О. В. були наявні правові підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «Укрсоцбанк».

Погоджуємось із вказаними вище висновками.

Разом з цим поза увагою Великої Палати Верховного Суду залишились такі обставини.

У вересні 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про приєднання до касаційної скарги АТ «Альфа-банк», в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Заява мотивована тим, що квартира АДРЕСА_1 на даний час належить йому на праві приватної власності, оскільки він придбав її у встановленому законом порядку в АТ «Альфа-банк» на підставі договору купівлі-продажу від 27.02.2020. У цій справі вирішується питання правомірності набуття права власності на це майно особою, яка йому його продала, що може призвести до скасування права власності на це майно. Однак його не було залучено до її розгляду.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.07.2023 у справі № 759/5454/19 зауважує, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень у Святошинському районному суді міста Києва розглядається справа № 759/21952/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Судове рішення у цій справі ще не ухвалене.

Вважаємо, що увипадку подальшого відчуження АТ «Альфа-банк» нерухомого майна (що є предметом іпотеки за іпотечним договором № 4078 від 24.04.2008) як скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 43995268 від 12.11.2018, так і визнання незаконним та скасування запису про право власності від 09.11.2018 № 28871270 не зможе забезпечити поновлення порушених прав позивачки на відповідне нерухоме майно. Більше того, за наявних обставин, задоволення такого позову може призвести до порушення прав іншої особи - набувача майна, на що, зокрема, вказує практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, відповідно до рішення у справі «Атіма Лімітед» проти України» (заява № 56714/11) заявник (другий покупець) купив акції у іншої юридичної особи (першого покупця), яка, своєю чергою, купила акції на аукціоні в межах програми приватизації. Прокурор в інтересах Київської міської ради звернувся з позовом до першого покупця з вимогою про визнання договору купівлі-продажу недійсним і повернення акцій територіальній громаді. Позов був задоволений, а акції зареєстровані за територіальною громадою. У рішенні ЄСПЛ наголошено, що судові рішення de facto призводять до втручання в майно заявника, і що витребування акцій від заявника могло бути можливим лише шляхом подання проти нього віндикаційного позову. ЄСПЛ, зокрема, постановив, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду мала дійти висновку, що як скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 43995268 від 12.11.2018, так і визнання незаконним та скасування запису про право власності від 09.11.2018 № 28871270 не є ефективними способами захисту порушених прав позивачки.

Як наслідок Велика Палата Верховного Суду мала касаційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 16.09.2020 скасувати, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21.01.2020 залишити в силі з викладених в цій окремій думці мотивів.

Судді І. В. Ткач

К. М. Пільков

В. Ю. Уркевич

Джерело: ЄДРСР 113091905