Постанова ВП ВС про господарську юрисдикцію спору у разі стягнення фізособою 3 % річних та індексу інфляції, нараховані за період, який охоплює перебування в провадженні господарського суду справи про банкрутство, справа про яке надалі закрита

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2023 року

м. Київ

Справа № 366/203/21

Провадження № 14-101цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор'євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Іванківрибсільгосп» на рішення Іванківського районного суду Київської області від 10 листопада 2021 року у складі судді Ткаченко Ю. В. та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року у складі колегії суддів Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Іванківрибсільгосп» про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми за договором позики,

УСТАНОВИЛА:

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 19 лютого 2008 року між ним та Відкритим акціонерним товариством «Іванківрибсільгосп» (далі - ВАТ «Іванківрибсільгосп») укладено договір позики, згідно з умовами якого він передав відповідачу грошові кошти в розмірі 635 000,00 грн, які останній зобов'язався повернути у строк до 22 лютого 2008 року.

01 березня 2008 року між ним та ВАТ «Іванківрибсільгосп» укладено договір позики, відповідно до умов якого він передав відповідачу грошові кошти в розмірі 1 000 000,00 грн для виробничого розвитку та погашення заборгованості товариства, які останній зобов'язався повернути у строк до 01 червня 2008 року.

ВАТ «Іванківрибсільгосп» борг у визначений договором строк не повернув та прострочив строк виконання за договором позики від 01 березня 2008 року на 4 330 календарних днів (з 02 червня 2008 року по 09 квітня 2020 року) і за договором позики від 19 лютого 2008 року на 4 430 календарних днів (з 23 лютого 2008 року по 09 квітня 2020 року).

Тобто боржник зобов'язання за договорами позики не виконував упродовж 10 років, що призвело до знецінення грошових коштів.

14 вересня 2011 року ухвалою Господарського суду Київської області у справі № Б8/129-11 порушено справу про банкрутство ВАТ «Іванківрибсільгосп» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача інфляційні втрати за договорами позики від 19 лютого та 01 березня 2008 року в розмірі 4 468 455,50 грн, а також 3 % річних у розмірі 487 649,90 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

10 листопада 2021 року рішенням Іванківського районного суду Київської області позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ВАТ «Іванківрибсільгосп» на користь позивача інфляційні втрати за договорами позики від 19 лютого та 01 березня 2008 року в розмірі 4 468 455,50 грн, а також 3 % річних у розмірі 487 649,90 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що з огляду на встановлення судами обставин порушення справи про банкрутство щодо відповідача 14 вересня 2011 року до спірних правовідносин слід застосовувати Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство) в редакції від 14 травня 1992 року, яка була чинною до внесення змін Законом України від 22 грудня 2011 року № 4212-VІ (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 26 листопада 2020 року (справа № 914/1028/19)).

Відповідно до пункту 25 абзацу двадцять четвертого та абзацу шостого статті 1 зазначеного Закону (у редакції, чинній на момент порушення справи про банкрутство) мораторій у справі про банкрутство - це визначений законодавцем період у часі, протягом якого забороняється задоволення вимог кредиторів, які існують на момент введення мораторію. Тобто мораторій у справі про банкрутство поширюється на конкурсні вимоги, які виникли до моменту порушення провадження у справі про банкрутство, та не поширюється на поточні вимоги кредиторів, які виникають у ході здійснення провадження у справі про банкрутство. Поточні вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом. З такою правовою позицією погодилась Велика Палата Верховного Суду в постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) та від 16 вересня 2020 року у справі № 826/3106/18 (провадження № 11-1272апп19).

26 квітня 2017 року Верховний Суд України у справі № 3-1522гс16 сформулював правову позицію щодо обчислення перебігу строку позовної давності в спорах про стягнення 3 % річних та інфляційних витрат після виконання боржником основного зобов'язання, згідно з якою внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), за весь час прострочення. Таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.

Ураховуючи наявний факт порушення відповідачем грошового зобов'язання та положення статті 625 ЦК України, суд першої інстанції зробив висновок про повне задоволення позовних вимог позивача.

15 лютого 2022 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ВАТ «Іванківрибсільгосп» залишено без задоволення. Рішення Іванківського районного суду Київської області від 10 листопада 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 з посиланням на її подібну правову позицію в постановах від 19 червня 2019 року в справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про застосовування до спірних правовідносин положень Закону про банкрутство в редакції від 14 травня 1992 року, яка була чинною до внесення змін Законом України від 22 грудня 2011 року № 4212-VІ, оскільки справу про банкрутство щодо відповідача було порушено 14 вересня 2011 року.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

02 червня 2022 року представник ВАТ «Іванківрибсільгосп» - адвокат Слюсар В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Іванківського районного суду Київської області від 10 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16 червня 2021 року у справі № 910/17380/19, про те, що нарахування, здійснені відповідно до статті 625 ЦК України та заявлені самостійно від основного зобов'язання, яке виникло до відкриття провадження у справі про банкрутство (вимоги за яким визнані конкурсними), не можуть бути визнані поточними в розумінні приписів статті 1 Закону про банкрутство і на них поширюється правовий режим мораторію у справі про банкрутство. На заборгованість, яка має характер конкурсної, не можуть бути нараховані інфляційні втрати та 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України у період, коли боржник перебував у процедурах банкрутства, оскільки на такі нарахування поширюється мораторій, який зупиняє виконання боржником зобов'язань, що виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, тобто зупиняє прострочення зобов'язання зі сплати такого боргу, а за приписами частини другої статті 625 ЦК України відповідні нарахування можуть мати місце лише в разі прострочення виконання цього зобов'язання.

Зазначає, що момент, з якого позивач обчислює свої вимоги, стосується періоду до моменту відкриття справи про банкрутство, тобто до 14 вересня 2011 року. Позивач визначив загальний обсяг своїх грошових вимог у розмірі 1 768 573,00 грн, і вони були визнані господарським судом, включені до реєстру кредиторів як конкурсні та були в подальшому погашені. Вимоги ОСОБА_1 до моменту визнання їх безспірними носили спірний характер.

Вимоги, заявлені самостійно від основного зобов'язання, яке виникло до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання якого не забезпечене заставою майна боржника (вимоги за якими визнані конкурсними), не можуть бути визнані поточними в розумінні приписів Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) і на них поширюється правовий режим мораторію у справі про банкрутство, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 916/4932/15. Отже, вимоги ОСОБА_1 , що виникли на підставі статті 625 ЦК України, не є поточними і формувались у межах процедури банкрутства відповідача.

Додатково заявник зазначає, що оскільки своїх грошових вимог позивач під час провадження процедури банкрутства не заявляв, визнані конкурсними вони не були, отже, їх існування поза межами процедури у справі про банкрутство неможливе, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

13 квітня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі.

20 вересня 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.

26 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду зпідстави, передбаченої частиною третьою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 листопада 2020 року у справі № 914/1028/19, в якій зазначено про можливість стягнення з боржника сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на основне зобов'язання, яке виникло до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство і виконання якого не забезпечене заставою майна боржника (вимоги за яким визнані конкурсними), оскільки такі вимоги є поточними і на них не поширюється правовий режим мораторію у справі про банкрутство.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що наявна неоднакова практика застосування положень Закону про банкрутство в частині розмежування поточної та конкурсної заборгованості, яка виникла на підставі статті 625 ЦК України у випадку, якщо нарахування сум, передбачених цією статтею, здійснюється на основне зобов'язання, яке виникло до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство і виконання якого не забезпечене заставою майна боржника (вимоги за яким визнані конкурсними).

Упостанові від 26 листопада 2020 року у справі № 914/1028/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що якщо додаткова до основної вимога щодо сплати інфляційних та річних у порядку статті 625 ЦК України виникає як акцесорне зобов'язання у період процедури розпорядження майном чи процедури санації боржника, яка здійснюється за нормами Закону про банкрутство в редакції до 19 січня 2013 року, така вимога за своєю правовою природою є поточною і на неї не поширюються правила мораторію у справі про банкрутство, визначені статтею 12 Закону про банкрутство в редакції, що застосовувалася до боржника - відповідача у справі.

На відміну від частини третьої статті 19 Закону про банкрутство в редакції, яка діє з 19 січня 2013 року та передбачає, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання, 3 % річних від простроченої суми, частина четверта статті 12 Закону про банкрутство в редакції до 18 січня 2013 року, яка застосовувалась до відповідача під час провадження у справі про його банкрутство, не містила прямої заборони щодо застосування індексу інфляції та річних у порядку частини другої статті 625 ЦК України як грошових вимог до боржника за додатковими (акцесорними) зобов'язаннями, що можуть бути конкурсними чи поточними, залежно від періоду їх виникнення щодо моменту відкриття провадження у справі про банкрутство.

Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 914/1028/19 виснував? що вимога щодо сплати інфляційних та річних у порядку статті 625 ЦК України за своєю правовою природою є поточною вимогою, а тому нараховані суми підлягають стягненню на користь позивача.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 916/4932/15 зазначив, що нарахування, здійснені відповідно до статті 625 ЦК України та заявлені самостійно від основного зобов'язання, яке виникло до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство і виконання якого не забезпечене заставою майна боржника (вимоги за яким визнані конкурсними), не можуть бути визнані поточними в розумінні приписів статті 1 Закону про банкрутство і на них поширюється правовий режим мораторію у справі про банкрутство, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 16 червня 2021 року у справі № 910/17380/19, вирішуючи питання, чи можуть вимоги, заявлені в порядку статті 625 ЦК України, самостійно, кваліфікуватись як поточні вимоги кредиторів у розумінні приписів статті 1 Закону про банкрутство (в редакції до 19 січня 2013 року), вважав, що на заборгованість, яка має характер конкурсної, не можуть бути нараховані інфляційні та 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в період, коли боржник перебував у процедурах банкрутства, оскільки на такі нарахування поширюється мораторій, який зупиняє виконання боржником зобов'язань, що виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, тобто зупиняє прострочення зобов'язання зі сплати такого боргу, а за приписами частини другої статті 625 ЦК України відповідні нарахування можуть мати місце лише в разі прострочення виконання цього зобов'язання. Отже, позивач не має право нараховувати індекс інфляції та 3 % річних на заборгованість, яка була визнана як конкурсні вимоги у справі про банкрутство, оскільки на неї поширюється мораторій на задоволення вимог кредиторів та зупиняється прострочення боржника (відповідача) з виплати такого боргу протягом усього періоду дії цього мораторію.

Таким чином, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за можливе відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 листопада 2020 року у справі № 914/1028/19, оскільки нарахування, здійснені відповідно до статті 625 ЦК України та заявлені самостійно від основного зобов'язання, яке виникло до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство і виконання якого не забезпечене заставою майна боржника (вимоги за яким визнані конкурсними), не можуть бути визнані поточними в розумінні приписів статті 1 Закону про банкрутство і на них поширюється правовий режим мораторію у справі про банкрутство.

23 листопада 2022 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження у справі підлягає закриттю з таких підстав.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) суд «встановлений законом» має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При вирішенні спору насамперед необхідно було вирішити питання про його юрисдикційність, а отже, про належний суд, який мав розглядати справу.

У статтях 1 та 2 ЦПК України зазначено про призначення ЦПК України та визначені завдання й основні засади цивільного судочинства.

ЦПК України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Аналогічно статті 1 та 2 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) визначають призначення ГПК України та завдання і основні засади господарського судочинства.

ГПК України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частина перша статті 19 ЦПК України встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:

- справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Згідно з частиною другою статті 7 КУзПБ (у редакції, чинній на момент подання позову) господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна.

Стосовно правової природи правовідносин, які виникли між сторонами у справі, слід зазначити таке.

01 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Іванківрибсільгосп» укладено договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передав ВАТ «Іванківрибсільгосп» грошові кошти в сумі 1 000 000,00 грн для виробничого розвитку та погашення заборгованості товариства, які останнє зобов'язалося повернути у строк до 01 червня 2008 року.

19 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Іванківрибсілсьгосп» укладено договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передав ВАТ «Іванківрибсільгосп» грошові кошти в сумі 635 000,00 грн, які останнє зобов'язалося повернути у строк до 22 лютого 2008 року.

У пункті 5 зазначених договорів передбачено, що в разі якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики, він зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

ВАТ «Іванківрибсільгосп» у визначений договорами строк боргу не повернуло.

14 вересня 2011 року ухвалою Господарського суду Київської області у справі № Б8/129-11 порушено справу про банкрутство ВАТ «Іванківрибсілсьгосп» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів (т. 1, а. с. 14-18).

17 травня 2017 року у справі № Б8/129-11 Господарським судом Київської області затверджено реєстр кредиторів, а саме затверджено реєстр вимог кредиторів ВАТ «Іванківрибсільгосп» у сумі 7 609 760,12 грн, до якого включено вимоги:

-ОСОБА_1 у сумі 1 768 573,00 грн, з яких 1 147,00 грн підлягають задоволенню в першу чергу, 1 767 426,00 грн - у четверту чергу;

-ОСОБА_2 у сумі 4 051 147,00 грн, з яких 1 147,00 грн підлягають задоволенню в першу чергу, 4 050 000,00 грн - у четверту чергу;

-Товариства з обмеженою відповідальністю «Сонар ЛТД» у сумі 546 893,12 грн, з яких 1 187,00 грн підлягають задоволенню в першу чергу, 545 706,12 грн - у четверту чергу;

-Приватного підприємства «КОНА» у сумі 1 243 147,00 грн, з яких 1 147,00 грн підлягають задоволенню в першу чергу, 1 242 000 грн - у четверту чергу.

19 вересня 2019 року на підставі постанови Північного апеляційного господарського суду реєстр кредиторів зазнав змін у зв'язку із встановленням судом фіктивності вимог одного з кредиторів - ОСОБА_2 з грошовими вимогами у розмірі 4 051 147,00 грн, з яких 1 147,00 грн підлягають задоволенню в першу чергу, 4 050 000,00 грн - в четверту чергу. Справу № Б8/129-11 про банкрутство ВАТ «Іванківрибсільгосп» направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

10 квітня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський В. С. листом № 202/02-23 повідомив ОСОБА_1 про надходження 09 квітня 2020 року на депозит нотаріуса грошової суми в розмірі 1 768 573,00 грн від Товариства з обмеженою відповідальністю «Хутір на околиці» (далі - ТОВ «Хутір на околиці») як корпоративного власника боржника - ВАТ «Іванківрибсільгосп» на підставі ухвали Господарського суду Київської області від 17 травня 2017 року у справі № Б8-129/11 для перерахування / передачі ОСОБА_1 у рахунок погашення заборгованості за кредиторськими вимогами у справі № Б8-129/11 про банкрутство ВАТ «Іванківрибсільгосп» перед ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 12).

23 листопада 2020 року ухвалою Господарського суду Київської області задоволено клопотання розпорядника майна Дейнегіної В. М. та заяву ТОВ «Хутір на околиці». Закрито провадження у справі № Б8/129-11. Припинено дію мораторію, введеного ухвалою Господарського суду Київської області від 14 вересня 2011 року (т. 1, а. с. 13).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

У випадку, коли позичальник своєчасно не повертає борг, то згідно зі статтею 625 ЦК України він має сплатити суму боргу, а також інфляційні втрати та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати та 3 % річних від простроченої суми входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання (постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2311цс16, від 30 березня 2016 року у справі № 6-2168цс15, а також Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц).

Інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання. Тому зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19)).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20) зробила висновок, про те, що, ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов'язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» спір щодо правочину, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання, належить до юрисдикції господарського суду, якщо таке основне зобов'язання є господарським і спір щодо нього підлягає розгляду за правилами господарського судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц та від 23 листопада 2022 року у справі № 345/1537/21).

Таким чином, спір з приводу зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів, який є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю, підлягає розгляду в тому судочинстві, що і спір за основним зобов'язанням.

У справі встановлено, що 14 вересня 2011 року господарським судом порушено справу № Б8/129-11 про банкрутство і в межах цієї справи до затвердженого реєстру вимог кредиторів ВАТ «Іванківрибсільгосп» внесено вимоги ОСОБА_1 за договорами позики від 19 лютого та 01 березня 2008 року. Також у межах вказаної господарської справи ОСОБА_1 погашено заборгованість за вказаними договорами, про що свідчить переказ коштів та повідомлення нотаріуса, що підтвердив і сам ОСОБА_1 у позовній заяві та поясненнях.

Провадження у справі № Б8/129-11 про банкрутство закрито.

Разом з тим заявлені ОСОБА_1 акцесорні вимоги про стягнення 3 % річних та індексу інфляції, нараховані за період, який охоплює перебування в провадженні господарського суду справи про банкрутство, яке закінчилось відновленням платоспроможності боржника, необхідно розглядати за правилами господарської юрисдикції в позовному порядку відповідно до пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України та частини другої статті 7 КУзПБ.

Оскільки справу належить розглядати господарським судом, а Велика Палата Верховного Суду діє як касаційна інстанція суду цивільної юрисдикції, тому не має повноважень переглядати справу по суті.

Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми процесуального права і помилкового розглянули справу в порядку цивільного судочинства.

Так як провадження у справі закрито у зв'язку з порушенням визначення предметної юрисдикції спору, в межах розгляду справи у цивільному судочинстві питання відступу від правової позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, як зазначено в ухвалах про передачу справи та прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду, розгляду не підлягає. Питання про застосування норм права при розгляді господарського спору має вирішувати господарський суд у межах своєї компетенції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі у цій частині (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України).

Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених у статтях 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вбачає наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі.

У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України позивачеві роз'яснюється його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Такого клопотання у справі не заявлено.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Іванківрибсільгосп» задовольнити частково.

Рішення Іванківського районного суду Київської області від 10 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року скасувати.

Провадження у справі № 366/203/21 за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Іванківрибсільгосп» про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми за договором позики - закрити.

Роз'яснити позивачу, що в разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за його заявою вправі постановити в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: О. О. Банасько Л. Ю. Кишакевич

Ю. Л. Власов Г. Р. Крет

І. А. Воробйова Л. М. Лобойко

І. В. Григор'єва К. М. Пільков

М. І. Гриців І. В. Ткач

Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна Є. А. Усенко

І. В. Желєзний Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 114021137

[ANTIRAID]

Черговий правовий фетишизм та приниження суддів попередніх інстанцій випадковими людьми. Не дивлячись на розглянуту справу по суті, вона направлена замість цивільної в господарську юрисдикцію. І звичайно сам відступ, на підставі якого справа передана до ОЗУ ВП ВС не розглянуто.

Суд зазначив:

Таким чином, спір з приводу зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів, який є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю, підлягає розгляду в тому судочинстві, що і спір за основним зобов'язанням.

У справі встановлено, що 14 вересня 2011 року господарським судом порушено справу № Б8/129-11 про банкрутство і в межах цієї справи до затвердженого реєстру вимог кредиторів ВАТ «Іванківрибсільгосп» внесено вимоги ОСОБА_1 за договорами позики від 19 лютого та 01 березня 2008 року. Також у межах вказаної господарської справи ОСОБА_1 погашено заборгованість за вказаними договорами, про що свідчить переказ коштів та повідомлення нотаріуса, що підтвердив і сам ОСОБА_1 у позовній заяві та поясненнях.

Провадження у справі № Б8/129-11 про банкрутство закрито.

Разом з тим заявлені ОСОБА_1 акцесорні вимоги про стягнення 3 % річних та індексу інфляції, нараховані за період, який охоплює перебування в провадженні господарського суду справи про банкрутство, яке закінчилось відновленням платоспроможності боржника, необхідно розглядати за правилами господарської юрисдикції в позовному порядку відповідно до пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України та частини другої статті 7 КУзПБ.

Оскільки справу належить розглядати господарським судом, а Велика Палата Верховного Суду діє як касаційна інстанція суду цивільної юрисдикції, тому не має повноважень переглядати справу по суті.

Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми процесуального права і помилкового розглянули справу в порядку цивільного судочинства.

Так як провадження у справі закрито у зв'язку з порушенням визначення предметної юрисдикції спору, в межах розгляду справи у цивільному судочинстві питання відступу від правової позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, як зазначено в ухвалах про передачу справи та прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду, розгляду не підлягає. Питання про застосування норм права при розгляді господарського спору має вирішувати господарський суд у межах своєї компетенції.