Завідомо незаконна постанова ВП ВС після ЄСПЛ щодо направлення на новий розгляд справи про дострокове припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2023 року

м. Київ

Справа № 800/119/14 (№ 21-302а14)

Провадження № 11-77зва23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Желєзного І. В.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

за участю:

секретаря судового засіданняБіляр Л. В.,

представника заявника - адвоката Овчаренка Р. В.,

представника Верховної Ради України- Кот О. В.,

розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , зобов`язання Верховної Ради України утримуватися від вчинення певних дій та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

1. У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив визнати незаконною Постанову Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII, ВРУ відповідно) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення його з посади судді Конституційного Суду України, зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді Конституційного Суду України до вирішення питання по суті.

2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної Конституцією України процедури.

3. Позивач указав, що процедура звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги визначена параграфом 63 Регламенту Конституційного Суду України, затвердженого Рішенням Конституційного Суду України від 05 березня 1997 року, у новій редакції згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14 жовтня 2008 року № 34-р/2008 (далі - Регламент), відповідно до якого якщо орган, який призначив суддю, ставить питання про порушення присяги, Конституційний Суд України проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає рішення про наявність підстав розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді Конституційного Суду України або про відсутність таких підстав. Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді Конституційного Суду України приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів Конституційного Суду України. Інформація про рішення Конституційного Суду України про наявність підстав для звільнення з посади судді Конституційного Суду України направляється на розгляд органу, який призначив суддю Конституційного Суду України, у триденний строк з дня прийняття рішення.

Короткий зміст рішень судів

4. Вищий адміністративний суд України постановою від 18 червня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав незаконною Постанову № 775-VII в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

5. Ураховуючи, що звільнення суддів Конституційного Суду України безпосередньо регулюється Конституцією України та законами України, Вищий адміністративний суд України указав, що прийняття Постанови № 775-VII ВРУ із цього питання за скороченою процедурою неможливе.

6. При цьому суд першої інстанції керувався тим, що:

- в рішенні «Олександр Волков проти України» Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) наведена доповідь Комісара з прав людини Ради Європи, в якій зазначено, що незалежність судової системи, що також передбачає незалежність кожного окремого судді, повинна бути захищена як на законодавчому, так і на практичному рівні. Судді не захищені від зовнішнього тиску, в тому числі й політичного. Для усунення тих чинників, які роблять суддів вразливими і послаблюють їхню незалежність, необхідні рішучі дії в кількох напрямках. Влада повинна уважно розглядати будь-які заяви про випадки неприпустимого політичного або іншого втручання в роботу судових органів і забезпечити ефективні засоби правового захисту. Комісар закликає українську владу повною мірою виконувати рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності впорядкувати та уточнити процедури і критерії, пов`язані з призначенням і звільненням суддів, а також застосуванням дисциплінарних заходів. Важливо встановити відповідні гарантії для забезпечення справедливості й виключення ризику політизації під час застосування дисциплінарних процедур. Що стосується процесу призначення кандидатів на суддівські посади, вирішальним має бути їхня кваліфікація та особисті якості;

- комісар підкреслив, що систему призначення суддів слід повністю захистити від неправомірного політичного та іншого впливу певних сторін. Рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження. Заходи дисциплінарного впливу мають регулюватися чіткими нормами і процедурами, передбаченими в межах самої судової системи, і такими, що не підпадають під політичний або інший неправомірний вплив;

- пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, зазначають, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури;

- у пункті 30 розділу «Дисциплінарне покарання та звільнення суддів з посад» Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік) йдеться, що суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов`язки або невідповідну поведінку, що робить неможливим його подальше перебування на посаді.

- за висновками Комісії Міжнародної асоціації суддів на тему «Критерії оцінки роботи судів та суддів», всі члени поділяють думку про те, що, якщо таке оцінювання покласти на іншу гілку влади, на уряд чи парламент, то виникне небезпека непрямого впливу як на суддів у цілому, так і на кожного окремого суддю (Перша експертна комісія Міжнародної асоціації суддів, 1995 рік).

7. Вищий адміністративний суд України зауважив, що встановлена Конституцією України та законами України процедура звільнення суддів Конституційного Суду України гарантує їх незалежність і недоторканність. Передумовою такого звільнення є ретельна перевірка факту порушення присяги судді постійною комісією з питань регламенту та етики, за висновком якої Конституційним Судом України приймається відповідне рішення. Тільки з дотриманням такого порядку встановлення факту порушення присяги судді ВРУ після обговорення цього питання більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу може прийняти відповідне рішення. Матеріали справи свідчать, що ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України без додержання процедури, встановленої чинним законодавством України.

8. Суд першої інстанції дійшов висновку, що сукупність зібраних та перевірених у судовому засіданні доказів і системний аналіз чинного законодавства, що встановлює порядок та умови дострокового припинення повноважень суддів Конституційного Суду України, дають суду підстави вважати, що ВРУ недотримано норм Конституції та законів України при достроковому припиненні повноважень та звільненні судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , а тому позов у цій частині підлягає задоволенню.

9. При цьому Вищий адміністративний суд України зазначив, що вимога позивача про зобов`язання ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді Конституційного Суду України до вирішення справи по суті є необґрунтованою, оскільки задоволення основної вимоги унеможливлює обрання іншого судді Конституційного Суду України.

10. Верховний Суд України постановою від 02 грудня 2014 року заяву ВРУ задовольнив частково, постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року в частині визнання незаконною Постанови № 775-VII щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасував та прийняв у цій частині нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні зазначених позовних вимог.

11. Указана постанова Верховного Суду України мотивована тим, що Конституційний Суд України Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брав участь ОСОБА_1 , не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала базуватися на нормах, змінених Конституційним Судом України, а не ВРУ як уповноваженим на це органом.

12. Верховний Суд України зауважив, що очевидна невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 Конституції України, складеній ним присязі та наслідки цих дій давали ВРУ підстави розцінити дії ОСОБА_1 як порушення присяги судді Конституційного Суду України та звільнити його з посади.

13. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність порушення присяги в діях судді ОСОБА_1 при ухваленні рішень № 3-рп/2012 та № 2-рп/2013, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що зазначені рішення Конституційний Суд України прийняв у межах його виключної компетенції, встановленої статтею 150 Конституції України, у зв`язку з чим висновки ВРУ в частині щодо порушення присяги судді ОСОБА_1 , за участю якого ухвалені ці рішення, не ґрунтуються на законі.

14. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України зауважила, що ВРУ, яка наділена повноваженнями щодо призначення суддів Конституційного Суду України, за відсутності іншої, ніж зазначена вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги, має право звільнити цього суддю з посади з наведеної підстави. Таке рішення може бути оскаржене до суду, що є гарантією незалежності судді та неупередженості щодо нього.

15. При цьому колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України не погодилася з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що процедура звільнення судді Конституційного Суду України визначена параграфом 63 Регламенту, оскільки останній є внутрішнім документом Конституційного Суду України, що прийнятий цим судовим органом.

Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини

16. 12 січня 2023 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року. З рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» слідує, що ОСОБА_1 подав до Суду заяву № 27276/15, у якій скаржився за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що його звільнення з посади судді Конституційного Суду України було невиправданим втручанням у право на повагу до його приватного життя.Крім того, заявник скаржився й за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов`язана з його звільненням справа не була розглянута «незалежним і безстороннім судом», що його справу не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; йому не було дозволено брати ефективну участь у розгляді його справи; не було дотримано принцип юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги». Посилаючись на статті 8 і 18 Конвенції, заявник скаржився, що його звільнення переслідувало іншу мету, ніж вказану органами державної влади.Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав призначення йому пенсійного забезпечення, на яке колишній суддя мав би право згідно з національним законодавством, а також сплати суми пенсії за період з моменту його звільнення і до дати виконання рішення Суду, яким встановлюватиметься порушення його прав. Заявник також вимагав 50 000 євро на відшкодування моральної шкоди.

17. Щодо застосовності статті 8 Конвенції Суд указав, що звільнення заявника справді мало значний вплив на його внутрішнє коло з огляду на подальші матеріальні збитки та вплив на його репутацію, оскільки підстава для звільнення - «порушення присяги» безпосередньо стосувалася його особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд зауважив, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявника, а тому підпадає під сферу впливу статті 8 Конвенції (див. для порівняння та як протилежний приклад рішення у справі «Денісов проти України», пункти 122 і 129). Із цього випливає, що стаття 8 Конвенції є застосовною.

18. У пунктах 96, 97 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що він уже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосовних до суддів в Україні покарань за «порушення присяги» в його рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 174-182), у якому встановив, що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля (пункти 184, 185).

19. ЄСПЛ у пункті 98 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» підкреслив, що ця справа відрізняється тим, що вона стосується судді Конституційного Суду України, і отже, правових положень, характерних для цього суду, а не лише статті 126 Конституції України, застосовної до всіх суддів. Крім того, у проміжку між подіями в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» та подіями в цій справі відбулися інші відповідні зміни законодавства, зокрема прийняття нового Закону про судоустрій у липні 2010 року, а контекст двох справ значно відрізняється. Отже, Суд розглянув питання, чи виправдовує зазначене інший висновок щодо «якості закону» та передбачуваності покарання, накладеного на заявника за «порушення присяги».

20. У пункті 100 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ, проаналізувавши зміни в національному законодавстві, які відбулися після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України», вказав, що не вбачає внесення жодних законодавчих змін, які могли б вважатися покращенням передбачуваності в питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв`язку із цим.

21. У пунктах 101, 103, 104 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд послався на порівняльно-правове дослідження і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважав загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити асtus reus таких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб`єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд взяв до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації Комітету міністрів (див. пункт 58), і зазначив, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mens rea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб`єктивного аспекту такої поведінки.

22. У пункті 106 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ констатував, що максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв`язку зі звільненням суддів Конституційного Суду України та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів Конституційного Суду України, а також його застосування парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно із чинним законодавством складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги,- збереження віри у верховенство права.

23. У пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді Конституційного Суду України цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів Конституційного Суду України до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

24. ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників ВРУ, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

25. ЄСПЛ також зазначив, що вказані скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими в значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнанні прийнятними.

26. Зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов`язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов`язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану» від 02 квітня 2020 року, заява № 39331/09, пункти 34 і 35 з подальшими посиланнями).

27. У цій справі ВРУ провела розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки.

28. ЄСПЛ у пунктах 123, 124 з посиланням на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 58 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року, заява № 60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть якщо судовий орган, який вирішує спори щодо «цивільних прав та обов`язків», певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції не може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов`язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandis рішення у справі «Дахан проти Франції» від 03 листопада 2022 року, заява № 32314/14, пункт 51).

29. У пунктах 125, 126 у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, щозаявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент. У зв`язку із цим Суд зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і виснували, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його судців, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали згадану Постанову ВРУ, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.

30. Проте Суд зазначив, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти 95-108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.

31. Отже, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах.

32. Суд постановив, що було порушено:

- статтю 8 Конвенції;

- пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення в їхніх справах.

33. Суд відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції у зв`язку з моральною шкодою, а також судовими та іншими витратами.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог

34. 10 травня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.

35. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судового рішення, позивач послався на рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заява № 27276/15), ухвалене 12 січня 2023 року.

36. На думку заявника, характер установлених ЄСПЛ порушеньу справі «Овчаренко та Колос проти України» (заява № 27276/15), які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції, ставлять під сумнів результати перегляду Верховним Судом України постанови Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року. Заявник вважає, що наведена обставина є передумовою для скасування постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке ОСОБА_1 мав до порушення Конвенції.

37. На підставі викладеного заявник просить задовольнити його заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі № 21-302а14 (№ 800/119/14) та ухвалити нове рішення, яким визнати незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.

Позиція інших учасників справи

38. На момент розгляду справи заперечень на заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами від ВРУ до Великої Палати Верховного Суду не надходило.

Рух заяви про перегляд судового рішення

39. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 26 червня 2023 року відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14), витребував справу з Вищого адміністративного суду України.

40. Ухвалою від 18 липня 2023 року суддя Великої Палати Верховного Суду направив до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду копії матеріалів провадження № 11-77зва23 для відновлення втраченого судового провадження у справі № 800/119/14.

41. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 25 серпня 2023 року призначив справу № 800/119/14 (№ 21-302а14) до розгляду в судовому засіданні згідно із частиною першою статті 368 КАС України.

42. У судовому засіданні представник заявника підтримав заяву про перегляд постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) за виключними обставинами, навівши при цьому доводи на її обґрунтування, подібні до зазначених у заяві.

43. Представник ВРУв судовому засіданні просив відмовити в задоволенні заяви з мотивів, наведених у запереченнях на неї.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

44. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).

45. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вона є стороною.

46. Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

47. Згідно із частиною п`ятою статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

48. Частинами першою, другою статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) визначено, що остаточне рішення ЄСПЛ у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції, є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції.

Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається, зокрема, Законом № 3477-IV.

49. Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення Суду є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

50. Відповідно до пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.

51. Пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України визначено, що заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.

52. З огляду на наведені вище положення статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. Суд наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справ судом у розумінні пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України.

53. ЄСПЛ у рішенні у справі «Овчаренко і Колос проти України»постановив порушення статті 8 Конвенції.

54. Пунктом 1 статті 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції).

55. У рішенні у справі «Овчаренко і Колос проти України» ЄСПЛ визнав застосовність статті 8 Конвенції, оскільки трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входить (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов`язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення у справі «Денісов проти України», заява № 76639/11, пункт 115, від 25 вересня 2018 року). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (так само, пункт 116).

56. У цій справі підстави для звільнення заявників суворо обмежувалися виконанням ними суддівських функцій і жодним чином не стосувалися їхнього приватного життя. Окрім того, заявники справді розглядали оскаржувані події як свавільний та політично вмотивований напад на Конституційний Суд України як на інституцію, тобто як питання, не пов`язане з їхнім правом на повагу до приватного життя. Однак вони також стверджували, що їхнє звільнення за «порушення присяги» мало значні негативні наслідки для їхньої репутації. За їхнім переконанням, це призвело до негативних фінансових наслідків. Розглянувши ці твердження, Суд виснував, що звільнення заявників справді мало значний вплив на їхнє внутрішнє коло з огляду на подальші матеріальні збитки та вплив на їхню репутацію, оскільки підстава для звільнення - «порушення присяги» безпосередньо стосувалася їхньої особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд вважає, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявників, а тому підпадає під сферу дії статті 8 Конвенції (див. для порівняння та як протилежний приклад згадане рішення у справі «Денісов проти України», пункти 122 і 129). Із цього випливає, що стаття 8 Конвенції є застосовною.

57. Суд також вважав, що скарги за статтею 8 Конвенції не можуть бути відхилені як явно необґрунтовані в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнанні прийнятними.

58. ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників ВРУ, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

59. Крім того, ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» постановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення в його справі.

60. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

61. ЄСПЛ зазначив, що скарга, зокрема, ОСОБА_2 за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованою в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

62. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов`язані з їхнім звільненням справи не були розглянуті «незалежним і безстороннім судом». Вони також скаржилися, що їхні справи не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання Конституційним Судом України; їм не було дозволено брати ефективну участь у розгляді їхніх справ; не було забезпечено їхнього права на ухвалення вмотивованого рішення; не було дотримано принципу юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги».

63. За висновком ЄСПЛ з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов`язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов`язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану», заява № 39331/09, пункти 34 і 35, від 02 квітня 2020 року з подальшими посиланнями).

64. У цій справі ВРУ здійснила розгляд питання, який завершився ухваленням Постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення зазначеної Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи усунув розгляд справи національними судами виявлені недоліки (пункт 121).

65. ЄСПЛ у пунктах 123, 124 з посиланням на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 58 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року заява № 60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть коли орган, який вирішує спори щодо «прав та обов`язків цивільного характеру», не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов`язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: (а) предмет спору; (b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; (с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandis рішення у справі «Дахан проти Франції» від 03 листопада 2022 року, заява № 32314/14, пункт 51).

66. У пункті 125 у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, щозаявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент. У зв`язку із цим Суд у своєму рішенні зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і вважали, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали Постанову ВРУ, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.

67. ЄСПЛ зазначав, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку із цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти 95-108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачав підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачав необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.

68. Таким чином, ЄСПЛ констатував, що рішення про звільнення заявника не могло вважатися достатньо обґрунтованим, оскільки установив використання національними органами влади своїх дискреційних повноважень, яке підірвало принцип юридичної визначеності, не було виправдано контекстом масових протестів і позачерговою зміною державної влади, а також неналежний судовий розгляд, під час якого не було надано розгорнутої відповіді на ключові питання.

69. ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення, оскільки національні суди не оцінили надання заявнику достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду його справи, не розглянули всіх відповідних питань факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи, не надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України.

70. За цих обставин ЄСПЛ не вбачав підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачав необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржився заявник.

71. Ураховуючи, що ЄСПЛ зазначив, що національні суди не надали розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», не надали оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, то рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими.

72. Як указано вище, Вищий адміністративний суд України постановою від 18 червня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав незаконною Постанову № 775-VII в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

73. Задовольняючи позовні вимоги, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що сукупність зібраних та перевірених у судовому засіданні доказів і системний аналіз чинного законодавства, що встановлює порядок та умови дострокового припинення повноважень суддів Конституційного Суду України, дають суду підстави вважати, що ВРУ не дотримано норм Конституції та законів України при достроковому припиненні повноважень та звільненні судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , а тому позов у цій частині підлягає задоволенню.

74. Не погодившись з указаним рішенням Вищого адміністративного суду України, ВРУ звернулась із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстав, установлених пунктом 3 частини першої статті 237 КАС України (у редакції, чинній на момент подання вказаної заяви), у якій просила скасувати вказану постанову та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

75. Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України»(заява № 27276/15), Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що суди не надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями Конституційного Суду України, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України.

76. Указане є втручанням у право позивача на повагу до приватного життя, що є порушенням статті 8 Конвенції, а також порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення.

77. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.

78. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини.

79. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV).

80. Для цього слід враховувати Рекомендацію № R(2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді коли:

- потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

- рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

81. Велика Палата Верховного Суду вважає, що належним заходом індивідуального характеру для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, буде повторний розгляд справи судом першої інстанції.

82. Ураховуючи те, що констатовані ЄСПЛ порушення, зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції, що полягали в ненаданні розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, ненаведенні достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», ненаданні оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, допущені як судом першої інстанції, а саме Вищим адміністративним судом України, так і Верховним Судом України в рішенні, про перегляд якого за виключними обставинами просить заявник, то саме суд першої інстанції може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.

Висновки за результатами розгляду заяви

83. На підставі частини другої статті 368 КАС України справа розглядається за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.

84. Відповідно до частини п`ятої статті 368 КАС України за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

85. Оскільки ЄСПЛ констатував порушення конвенційних вимог в аспекті цієї справи, а суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, на практику Суду за статтею 8 Конвенції, задовольнив позов частково, але частково з інших мотивів, ніж це вказав ЄСПЛ, то вказані порушення можна усунути шляхом скасування постанови Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року і передати справу на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного законодавства.

Керуючись статтями 308, 310, 315, 322, 325, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) задовольнити частково.

2. Постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Ю. Уркевич

Суддя-доповідач І. В. ЖелєзнийСудді: О. О. Банасько Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. А. Воробйова К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. М. Ситнік М. І. Гриців І. В. Ткач Д. А. Гудима Є. А. Усенко Ж. М. Єленіна Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 114138254

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 800/119/14 (21-302а14), провадження № 11-77заі23

за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України (далі - ВРУ, Рада) про визнання незаконною Постанови ВРУ від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України (далі - КСУ) ОСОБА_1 , зобов`язання ВРУ утримуватися від вчинення певних дій

за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року

у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини(далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15) у рішенні, яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року, порушення Україною міжнародних зобов`язань, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо прав заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах та статті 8 Конвенції

У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив визнати незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення його з посади судді КСУ, зобов`язати ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення питання по суті.

Зазначав, що Постановою ВРУ від 04 серпня 2006 року № 83-V ОСОБА_1 призначено суддею КСУ.

Постановою № 775-VII відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ у зв`язку з порушенням присяги судді.

ВРУ вважала, що судді КСУ, які ухвалювали рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, від 29 травня 2013 року №2-рп/2013, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, тим самим допустили незабезпечення верховенства Конституції України, порушили обов`язок захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що суперечить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді.

Зокрема, 30 вересня 2010 року КСУ Рішенням № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV (далі - Закон № 2222-IV) «Про внесення змін до Конституції України» (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

ВРУ встановила, що на момент прийняття КСУ Рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 положення Закону № 2222-IV стали невід`ємною складовою Конституції України, а сам закон вичерпав свою функцію, що встановлено Ухвалою КСУ від 05 лютого 2008 року № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів України «Про внесення змін до Конституції України», «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України», яка є остаточною в силу положень статті 50 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Рішенням № 20-рп/2010 у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження ВРУ, КСУ змінив Конституцію України, а також порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади.

29 травня 2013 року Рішенням КСУ № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (чинного на час виникнення спірних відносин) визначено, що всі чергові вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів, обраних на чергових або позачергових виборах, відбуваються одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень рад чи голів, обраних на чергових виборах 31 жовтня 2010 року.

ВРУ встановила, що КСУ фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року) і таким чином судді КСУ порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України.

25 січня 2012 року Рішенням КСУ № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої-третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), зокрема, КСУ дозволив Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) встановлювати розміри соціальних виплат, вказавши, що КМУ регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України

Рада встановила, що КСУ дозволив КМУ «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, натомість раніше КСУ приймав з цього питання прямо протилежні рішення. Рада вирішила, що судді КСУ таким способом фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що передбачено статтями 46 та 48 Конституції України.

ВРУ констатувала, що судді КСУ, які приймали вищезазначені рішення, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина і протирічить змісту присяги судді КСУ, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді КСУ, а це відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України є підставою для дострокового припинення повноважень та звільнення з посад суддів КСУ у зв`язку з порушенням ними присяги.

ОСОБА_1 вважав, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної Конституцією України процедури.

Процедура звільнення судді КСУ за порушення присяги визначена параграфом 63 Регламенту КСУ, затвердженого Рішенням КСУ від 05 березня 1997 року, у новій редакції згідно з Рішенням КСУ від 14 жовтня 2008 року № 34-р/2008 (далі - Регламент), відповідно до якого якщо орган, який призначив суддю, ставить питання про порушення присяги, КСУ проводить перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймає рішення про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ або про відсутність таких підстав. Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймається, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ. Інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ направляється на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.

18 червня 2014 року постановою Вищого адміністративного суду України позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Постанова мотивована тим, що в рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) ЄСПЛ навів доповідь Комісара з прав людини Ради Європи, в якій зазначено, що незалежність судової системи, що також передбачає незалежність кожного окремого судді, повинна бути захищена як на законодавчому, так і на практичному рівні. Судді не захищені від зовнішнього тиску, у тому числі й політичного. Для усунення тих чинників, які роблять суддів вразливими і послаблюють їхню незалежність, необхідні рішучі дії в кількох напрямках. Влада повинна уважно розглядати будь-які заяви про випадки неприпустимого політичного або іншого втручання в роботу судових органів і забезпечити ефективні засоби правового захисту. Комісар закликає українську владу повною мірою виконувати рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності впорядкувати та уточнити процедури і критерії, пов`язані з призначенням і звільненням суддів, а також застосуванням дисциплінарних заходів. Важливо встановити відповідні гарантії для забезпечення справедливості й виключення ризику політизації під час застосування дисциплінарних процедур. Що стосується процесу призначення кандидатів на суддівські посади, вирішальним має бути їхня кваліфікація та особисті якості.

Комісар підкреслив, що систему призначення суддів слід повністю захистити від неправомірного політичного та іншого впливу певних сторін. Рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження. Заходи дисциплінарного впливу мають регулюватися чіткими нормами і процедурами, передбаченими в межах самої судової системи, і такими, що не підпадають під політичний або інший неправомірний вплив.

Пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, визначають, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного Суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури.

У пункті 30 розділу «Дисциплінарне покарання та звільнення суддів з посад» Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік) ідеться про те, що суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов`язки або невідповідну поведінку, що унеможливлює його подальше перебування на посаді.

Вищий адміністративний суд України зауважив, що встановлена Конституцією України та законами України процедура звільнення суддів КСУ гарантує їх незалежність і недоторканність. Передумовою такого звільнення є ретельна перевірка факту порушення присяги судді постійною комісією з питань регламенту та етики, за висновком якої КСУ приймається відповідне рішення. Тільки з дотриманням такого порядку встановлення факту порушення присяги судді ВРУ після обговорення цього питання більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу може прийняти відповідне рішення. Матеріали справи свідчать, що ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ без додержання процедури, встановленої чинним законодавством України.

Суд першої інстанції виснував, що сукупність зібраних та перевірених у судовому засіданні доказів і системний аналіз чинного законодавства, що встановлює порядок та умови дострокового припинення повноважень суддів КСУ, дають суду підстави вважати, що ВРУ не дотримано норм Конституції та законів України при достроковому припиненні повноважень та звільненні судді КСУ ОСОБА_1 , а тому позов у цій частині підлягає задоволенню.

Вищий адміністративний суд України зазначив, що вимога позивача про зобов`язання ВРУ утримуватися від дій щодо призначення іншого судді КСУ до вирішення справи по суті є необґрунтованою, оскільки задоволення основної вимоги унеможливлює обрання іншого судді КСУ.

02 грудня 2014 року постановою Верховного Суду України заяву ВРУ задоволено частково. Постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року в частині визнання незаконною Постанови № 775-VII щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні зазначених позовних вимог.

Постанова Верховного Суду України мотивована тим, що Рішенням № 20-рп/2010, в ухваленні якого брав участь ОСОБА_1 , КСУ не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала базуватися на нормах, змінених КСУ, а не ВРУ як уповноваженим на це органом. Невідповідність дій ОСОБА_1 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 Конституції України, складеній ним присязі та наслідки цих дій давали ВРУ підстави розцінити дії ОСОБА_1 як порушення присяги судді КСУ та звільнити його з посади.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність порушення присяги в діях судді ОСОБА_1 при ухваленні рішень № 3-рп/2012 та № 2-рп/2013, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що зазначені рішення КСУ прийняв у межах його виключної компетенції, встановленої статтею 150 Конституції України, у зв`язку із чим висновки ВРУ в частині порушення присяги судді ОСОБА_1 , за участю якого ухвалені ці рішення, не ґрунтуються на законі.

ВРУ, яка наділена повноваженнями щодо призначення суддів КСУ, за відсутності іншої, ніж зазначена вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею КСУ присяги, має право звільнити цього суддю з посади з наведеної підстави. Таке рішення може бути оскаржене до суду, що є гарантією незалежності судді та неупередженості щодо нього.

При цьому колегія суддів не погодилася з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що процедура звільнення судді КСУ визначена параграфом 63 Регламенту, оскільки останній є внутрішнім документом КСУ, що прийнятий цим судовим органом.

12 січня 2023 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12 квітня 2023 року, з якого слідує, що ОСОБА_1 подав до Суду заяву № 27276/15, у якій скаржився за статтею 8 Конвенції про те, що його звільнення з посади судді КСУ було невиправданим втручанням у право на повагу до його приватного життя. Крім того, заявник скаржився й за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що пов`язана з його звільненням справа не була розглянута «незалежним і безстороннім судом», його справу не розглянув «суд, встановлений законом»; не була дотримана встановлена на національному рівні процедура, яка передбачала попередній розгляд питання КСУ; йому не було дозволено брати ефективну участь у розгляді його справи; не було дотримано принципу юридичної визначеності, оскільки не існувало строку для притягнення до відповідальності за «порушення присяги». Посилаючись на статті 8 і 18 Конвенції, заявник скаржився, що його звільнення переслідувало іншу мету, ніж вказану органами державної влади.Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав призначення йому пенсійного забезпечення, на яке колишній суддя мав би право згідно з національним законодавством, а також сплати суми пенсії за період з моменту його звільнення і до дати виконання рішення Суду, яким встановлюватиметься порушення його прав. Заявник також вимагав 50 000,00 євро на відшкодування моральної шкоди.

Щодо застосовності статті 8 Конвенції Суд указав, що звільнення справді спричинило матеріальні збитки заявнику та негативний вплив на його репутацію, оскільки підстава для звільнення - «порушення присяги» безпосередньо стосувалася його особистої недоторканності та професійної компетентності. Суд зауважив, що спірний захід значною мірою вплинув на приватне життя заявника, а тому підпадає під сферу впливу статті 8 Конвенції (див. для порівняння та як протилежний приклад рішення у справі «Денісов проти України», пункти 122 і 129).

У пунктах 96, 97 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що він уже розглядав аспект «якості закону» щодо законності застосовних до суддів в Україні покарань за «порушення присяги» в його рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 174-182), у якому встановив, що застосоване національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля (пункти 184, 185).

ЄСПЛ у пункті 98 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» підкреслив, що ця справа відрізняється тим, що вона стосується судді КСУ і правових положень, характерних для цього Суду, а не лише статті 126 Конституції України, застосовної до всіх суддів. Крім того, у проміжку між подіями в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» та подіями в цій справі відбулися інші відповідні зміни законодавства, зокрема прийняття нового Закону про судоустрій у липні 2010 року, а контекст двох справ значно відрізняється. Отже, Суд розглянув питання, чи виправдовує зазначене інший висновок щодо «якості закону» та передбачуваності покарання, накладеного на заявника за «порушення присяги».

У пункті 100 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ, проаналізувавши зміни в національному законодавстві, які відбулися після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України», вказав, що не вбачає внесення жодних законодавчих змін, які могли б вважатися покращенням передбачуваності в питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. Уряд також не посилався на відповідну практику, яка могла б посприяти вирішенню питання у зв`язку із цим.

У пунктах 101, 103, 104 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ звернув увагу на те, що не може не наголосити на важливості чіткої та передбачуваної нормативно-правової бази щодо імунітету суддів та їхньої відповідальності для цілей забезпечення незалежності суддів. Суд послався на порівняльно-правове дослідження і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів та вважав загалом, що відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, яке вимагає розмежування спірного тлумачення або застосування закону, з одного боку, та рішення чи заходу, які виявляють, наприклад, серйозне й грубе порушення закону, свавілля, серйозне спотворення фактів або очевидну відсутність законних підстав для судового заходу, з іншого. Лише остання зазначена поведінка може становити асtus reusтаких кримінальних правопорушень. Крім того, справи про відповідальність судді вимагають розгляду суб`єктивної сторони стверджуваної неправомірної поведінки. Слід розрізняти добросовісну судову помилку від недобросовісного проступку судді. Суд взяв до уваги відповідні принципи, розроблені в Рекомендації № CM/Rec(2010)12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Судді: незалежність, ефективність та обов`язки», прийнятого 17 листопада 2010 року (див. пункт 58), і зазначив, що в таких справах необхідно здійснити спеціальний аналіз mensrea кожного окремого судді для встановлення індивідуального суб`єктивного аспекту такої поведінки.

У пункті 106 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ констатував, що максимальна обережність і детальне обґрунтування мають особливо важливе значення у зв`язку зі звільненням суддів КСУ та за обставин, коли рішення про їхнє звільнення ухвалює парламент. Отже, недостатня чіткість законодавства щодо звільнення суддів КСУ, а також його застосування парламентом і судами без детального правового обґрунтування, зокрема, складових елементів «порушення присяги» згідно із чинним законодавством складно узгодити із самою метою, яку переслідує покарання за порушення присяги, - збереження віри у верховенство права.

У пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання щодо сутності «порушення присяги» судді КСУ цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, що вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів КСУ до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів поняття «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» наголосив, що пам`ятає конкретний контекст звільнення заявників. Масові народні протести та насильницькі події, які призвели до позачергової зміни державної влади в Україні, мали вплинути на рішення, ухвалені ВРУ в той період. Проте Суд зауважив, що йому не було надано доказів, що ВРУ мала діяти в умовах крайньої необхідності у зв`язку із цим конкретним питанням, і в будь-якому випадку суди, які розглядали це питання, мали достатньо часу для належного розгляду справ заявників під час подальшого судового перегляду. Отже, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення заявників, не виправдовувала недотримання органами державної влади основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності.

ЄСПЛтакож зазначив, що вказані скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими в значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

Зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними, право на справедливий суд не може вважатися ефективним, якщо клопотання та зауваження сторін не будуть справді «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом. У рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином наведені підстави, на яких вони ґрунтуються. Цей обов`язок обґрунтовувати рішення не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, а передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження. Ступінь застосування цього обов`язку обґрунтовувати рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Мазахір Джафаров проти Азербайджану» від 02 квітня 2020 року, заява № 39331/09).

У цій справі ВРУ провела розгляд питання, який завершився ухваленням постанови про звільнення заявників за «порушення присяги». Постанову ВРУ переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Отже, з огляду на межі розгляду скарг заявників Суд має спочатку розглянути, чи були дотримані вимоги «незалежного та безстороннього суду» на етапі ухвалення Постанови ВРУ. Потім, якщо ці вимоги не були дотримані на цьому етапі, необхідно встановити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки.

ЄСПЛ у пунктах 123, 124 згаданого рішення з посиланням свою на практику (див. рішення у справах «Альбер та Ле Конт проти Бельгії» від 10 лютого 1983 року, пункт 29, серія А № 58 та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року, заява № 60860/00, пункт 42) наголосив на тому, що навіть якщо судовий орган, який вирішує спори щодо «цивільних прав та обов`язків», певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції за певними аспектами, відсутність порушення Конвенції не може бути встановлена за умови, якщо провадження в цьому органі «в подальшому підлягає контролю судовим органом, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції». У своїй практиці Суд наголосив на автономному визначенні вимоги «повної юрисдикції». Він також визначив критерії, згідно з якими має оцінюватися обсяг судового розгляду. По-перше, у випадку спорів щодо «прав та обов`язків цивільного характеру» суд повинен мати юрисдикцію для розгляду всіх питань факту та права, які стосуються поданого до нього спору. По-друге, така «повна юрисдикція» означає, що суд мав достатню юрисдикцію у провадженні або забезпечив його належний розгляд. По-третє, щоб оцінити достатність обсягу розгляду, здійсненого національним судом у конкретній справі, необхідно врахувати повноваження відповідного судового органу і такі фактори, як: а) предмет спору; b) процесуальні гарантії, які існують в адміністративній процедурі, що підлягає судовому розгляду; с) метод і обсяг фактичного судового розгляду (див. mutatis mutandisрішення у справі «Дахан проти Франції» від 03 листопада 2022 року, заява № 32314/14, пункт 51).

У пунктах 125, 126 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ вказував, що заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належної процедури, передбаченої на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання КСУ, як того вимагав Регламент. У зв`язку із цим Суд зазначив, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і виснували, що КСУ не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку із цим питанням. Крім того, Суд зауважив, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали згадану Постанову ВРУ, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників.

Проте Суд зазначив, що в контексті такого тлумачення національні суди повинні були оцінити надання заявникам достатніх гарантій незалежного та безстороннього розгляду їхніх справ і розглянути всі відповідні питання факту та права, які мали вирішальне значення для результату справи. Зокрема, вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів КСУ, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів КСУ. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею КСУ (див. пункти 95-108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин Суд не вбачає підстав також розглядати питання, чи підірвало таке недостатнє обґрунтування незалежність і безсторонність національних судів. Він також не вбачає необхідності в розгляді інших процесуальних недоліків, на які скаржилися заявники.

Отже, ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах; статті 8 Конвенції.

10 травня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 рокуз підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 КАС України, а саме у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.

Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судового рішення, позивач послався на рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заява № 27276/15), ухвалене 12 січня 2023 року.

На думку заявника, характер установлених ЄСПЛ порушень у справі «Овчаренко та Колос проти України»(заява № 27276/15), які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції, ставлять під сумнів результати перегляду Верховним Судом України постанови Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року. Заявник вважає, що наведена обставина є передумовою для скасування постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке ОСОБА_1 мав до порушення Конвенції.

На підставі викладеного заявник просить задовольнити його заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі № 21-302а14 (№ 800/119/14) та ухвалити нове рішення, яким визнати незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді.

05 жовтня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) задоволено частково. Постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що судине надали детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів КСУ, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування ними як суддями КСУ, не навели достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею КСУ.

Згідно зі статтею 10 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закону № 3477-IV) з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина друга статті 10 Закону № 3477-IV).

Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні зазначила, що належним заходом індивідуального характеру для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, буде повторний розгляд справи судом першої інстанції.

Оскільки констатовані ЄСПЛ порушення, зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції, що полягали в ненаданні розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, ненаведенні достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», ненаданні оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи,допущені як судом першої інстанції, а саме Вищим адміністративним судом України, так і Верховним Судом України в рішенні, про перегляд якого за виключними обставинами просить заявник, то саме суд першої інстанції може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.

Із такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся, відповідно до статті 34 КАС України висловлюю окрему думку, оскільки вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала всі можливості ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно зі статтею 2 КАС України(в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частинами першою, другою статті 8 КАС України (в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення) визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Спірні відносини регулюються законодавством, яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин - Конституцією України, Законами України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон № 2453-VI), від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 422/96-ВР) та від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі - Закон № 1861-VI).

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 147 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

У частині першій статті 1, статті 2 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 148 Конституції України КСУ складається з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначають по шість суддів КСУ. Суддя КСУ призначається на дев`ять років без права бути призначеним повторно.

У пункті 26 частини першої статті 85 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було закріплено, що до повноважень ВРУ належить призначення третини складу КСУ.

Згідно зі статтею 5 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) КСУ складався з вісімнадцяти суддів КСУ. Президент України, ВРУ та з`їзд суддів України призначали по шість суддів КСУ.

Суддя КСУ призначався строком на дев`ять років без права бути призначеним повторно. Суддя КСУ вступав на посаду з дня складення ним присяги судді КСУ. (статті 9, 17 Закону № 422/96-ВР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У статті 150 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що до повноважень КСУ належили: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів Президента України; актів КМУ; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалював рішення, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Порядок організації і діяльності КСУ, процедура розгляду ним справ визначалися законом (стаття 153 Конституції України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У статті 63 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуванням шляхом опитування суддів КСУ. Пропозиції суддів КСУ до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку надходження. Судді КСУ не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки КСУ мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов`язковим.

У частинах п`ятій, шостійстатті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п`яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

У статті 23 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було закріплено, що суддя КСУ звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку призначення; 2) досягнення суддею шістдесятип`ятирічного віку; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Як Конституція України, так і Закон № 422/96-ВР визначали вичерпний перелік підстав звільнення судді КСУ, однією з яких була передбачена в пункті 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та в пункті 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96-ВР така підстава, як порушення суддею присяги.

Законом № 1861-VI затверджений Регламент ВРУ, який встановлював порядок підготовки і проведення сесій ВРУ, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.

У статті 208 глави 33 Регламенту ВРУ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено порядок призначення, зокрема, суддів КСУ, а стаття 216 глави 33 Регламенту ВРУ про порядок звільнення суддів КСУ відсилала до частин п`ятої, шостої статті 126 Конституції України, статті 23 Закону № 422/96-ВР, а також пункту 2 частини другої статті 88, відповідно до якого підготовку питань про звільнення з посад суддів КСУ та суддів, обраних ВРУ безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях організовує Голова ВРУ, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови ВРУ.

Зі змісту оспорюваної Постанови № 775-VII убачається, що підставою для її прийняття став аналіз рішень КСУ, в ухваленні яких брав участь позивач. Рада вважала, що судді КСУ, у тому числі ОСОБА_1 , порушили ряд статей Конституції України, не забезпечили верховенства права, захисту прав та свобод людини і громадянина, конституційного ладу держави, що у свою чергу протирічить змісту присяги судді КСУ, а також вважала наявними підстави для дострокового припинення та звільнення суддів КСУ, які були призначені по квоті ВРУ, зокрема ОСОБА_1 , за порушення ними присяги.

У статті 32 Закону України «Про вищу раду юстиції» (у редакції на час прийняття Постанови № 775-VII) визначалося, що порушенням суддею присяги є: (i) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; (ii) незаконне отримання суддею матеріальних благ або здійснення витрат, що перевищують доходи такого судді та членів його сім`ї; (iii) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; (iv) порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Отже, підставою звільнення судді за порушення присяги є встановлення і доведення факту порушення ним присяги у контексті статті 32 Закону України «Про вищу раду юстиції», оскільки іншого визначення «порушення присяги» національне законодавство не мало.

Згідно зі статтею 149 Конституції України на суддів КСУ поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Відповідно до частин першої, другої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Згідно із частиною першою статті 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

За змістом статті 1 Закону № 2453-VI судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції.

Згідно із частинами першою та п`ятою статті 3 Закону № 2453-VI судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Порядок організації, діяльності КСУ та статус судді КСУ встановлюються Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України».

У частинах першій, третій статті 6 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

У статті 4 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що діяльність КСУ ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Судді КСУ при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду КСУ (стаття 27 Закону № 422/96-ВР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Особа судді КСУ є недоторканною.Судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ (частина перша, третя статті 28 Закону № 422/96-ВР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Наведені положення Конституції Українивказують на те, що вона визначає засадничі підходи до забезпечення незалежності та недоторканності суддів, а отже, ставить їх на найвищий щабель захисту - конституційний рівень. Законами України може бути розширений обсяг гарантій незалежності та недоторканності суддів, який має бути достатнім для здійснення ними своєї діяльності неупереджено, об`єктивно, безсторонньо та незалежно, однак такий підхід незастосовний при вирішення питання про відповідальність судді, бо це свідчило б про втручання у гарантії його незалежності.

Захищеність суддів на рівні Конституції Україниє найважливішою гарантією незалежності судової влади, неупередженого, об`єктивного, безстороннього та незалежного виконання суддями своїх обов`язків щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права та конституційного ладу в державі.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачено зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцієюі законами України».

КСУ вказав, що незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.

Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо.

Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової гілки влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України.

Наведені конституційні та законодавчі норми в поєднанні з їх тлумаченням закріплюють один з основоположних принципів судочинства та функціонування судової гілки влади взагалі, а саме принцип незалежності суду (судді), в тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим.

При цьому Конституція України не наділяє парламент повноваженнями встановлювати факт порушення суддею присяги судді КСУ, тому передумовою для звільнення судді КСУ за порушення присяги судді має бути ретельна перевірка факту порушення присяги суддею, та в разі підтвердження такого факту ВРУ більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могло прийняти відповідне рішення з дотримання процедури, передбаченої Законом № 1861-VI.

Такі висновки узгоджуються з практикою ЄСПЛ, міжнародними стандартами у сфері правосуддя.

Так, у пункті 108 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» ЄСПЛ також зазначив, що відсутність чіткості та детальних пояснень стосовно описаних обставин призвела до юридичної невизначеності, яка є неприйнятною, особливо коли йдеться про термін перебування на посаді суддів у суді, який відіграє ключову роль у підтримці верховенства права та демократії. Хоча зрозуміло, що практика з питання стосовно сутності «порушення присяги» судді КСУ цілком природно може бути обмеженою, особливо в такій новій демократичній державі, як Україна, вимоги щодо юридичної визначеності слід розглядати як такі, які вимагають особливо чіткої юридичної аргументації з урахуванням усього чинного законодавства та його основних принципів під час застосування такого поняття, як «порушення присяги», яке не застосовувалося до суддів КСУ до оскаржуваних подій. За відсутності дуже детального та чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги» у зв`язку з діями, які, як стверджується, вчинили заявники, національні органи влади скористалися своїми дискреційними повноваженнями в такий спосіб, який підірвав юридичну визначеність, а тому суперечив вимозі законності для цілей статті 8 Конвенції.

У рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24 червня 2019 року у справі № С-619/18 та від 05 листопада 2019 року у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі вказано, що для забезпечення ефективного судового захисту важливим є збереження незалежності судів. Відповідно до принципу поділу влади, який характеризує функціонування верховенства права, необхідно гарантувати незалежність судів від законодавчої та виконавчої влади. У зв`язку із цим важливо, щоб судді були захищені від втручання ззовні чи тиску, що може поставити під загрозу їх незалежність.

Вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права.

Ці гарантії незалежності та неупередженості вимагають дотримання правил, зокрема щодо призначення, стажу роботи та підстав для утримання, відсторонення та звільнення суддів, які можуть розвіяти будь-який розумний сумнів у свідомості особи щодо непроникності цього органу до зовнішніх факторів та його нейтралітету щодо інтересів, що ставляться перед ним. Необхідна свобода суддів від будь-якого зовнішнього втручання чи тиску вимагає певних гарантій, належних для захисту осіб, які мають завдання виносити рішення в суперечці, таких, як гарантії проти відсторонення від посади.

Вимога незалежності означає, що норми, що регулюють дисциплінарний режим, і, відповідно, будь-яке звільнення тих, хто має завдання виносити рішення в суперечці, повинні забезпечити необхідні гарантії, щоб запобігти будь-якому ризику використання цього дисциплінарного режиму як системи політичного контролю за змістом судових рішень. Таким чином, норми, що визначають, зокрема, поведінку, яка становить дисциплінарні проступки, та покарання, що застосовуються, передбачають залучення незалежного органу відповідно до процедури, яка повністю захищає права, закріплені у статтях 47 та 48 Хартії, зокрема права на захист, і які встановлюють можливість судового провадження щодо оскарження рішень дисциплінарних органів, складають сукупність гарантій, які мають суттєве значення для забезпечення незалежності судової влади.

Також відповідно до пунктів 2, 4, 26 (b), 30 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) судді як особи є вільними та зобов`язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин. Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави. Розгляд справ про звільнення з посади або дисциплінарне покарання судді відбувається судом або радою, що переважно складається із суддів та обирається ними. Проте повноваження щодо звільнення судді з посади можуть надаватися законодавчому органу шляхом імпічменту або через спільне звернення, але бажано, аби це відбувалося за рекомендацією суду або ради, що згадуються вище. Суддя не може бути усунений з посади, за винятком випадків, коли існують доведені підстави, які свідчать про неспроможність виконувати свої обов`язки або невідповідну поведінку, що робить неможливим його подальше перебування на посаді.

Пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року зазначають, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного Суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури.

Відповідно до пункту «b» розділу 2 Рекомендацій № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов`язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади.

У пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів (Модельний кодекс) від 10 липня 1998 року, зокрема у пункті 1.3, вказано, що Хартією передбачено отримання думки органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, коли необхідно прийняти рішення щодо добору, розстановки чи призначення суддів, їх просування по службі чи припинення їх пересування на посаді. Формулювання цього положення спрямовано на те, щоб охопити різноманітні ситуації: від надання поради виконавчому чи законодавчому органу до фактичних рішень цього незалежного органу.

У пункті 5.1 вказаної пояснювальної записки зазначено, що Хартія викладає гарантії проведення дисциплінарних розглядів: дисциплінарні санкції можуть накладатися лише на підставі рішення, прийнятого за пропозицією чи висновком суду або органу, принаймні половина членів якого мають бути обраними суддями. Справа судді має бути уважно розглянута, він / вона має право бути представленим. Якщо санкція все-таки застосовується, її слід вибрати з переліку санкцій, з урахуванням пропорційності та відповідності. Хартією передбачено право на оскарження до вищого суду рішення про застосування санкції, прийнятого виконавчим органом, судом або органом, принаймні половина членів якого є обрані судді.

Також у пунктах 7.1 та 7.2 цієї пояснювальної записки звернуто увагу на те, що особливо пильно та уважно слід ставитися до формулювання умов, за наявності яких припиняється перебування судді на посаді. Важливо мати вичерпний перелік підстав для посвідчення нездатності продовжувати роботу на посаді, що посвідчується медичною довідкою, відповідно до якої суддя досягає граничного віку, коли закінчується зазначений термін перебування на посаді або суддя звільняється на підставах дисциплінарної відповідальності. Коли трапляються події, які є підставами для припинення перебування на посаді, інші, ніж досягнення граничного віку та закінчення терміну перебування на посаді, що може бути вирішено без будь-яких труднощів, вони повинні бути перевірені незалежним органом, про який йдеться у параграфі 1.3.

Згідно зі статтями 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17 листопада 1999 року Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань) незалежність судді є важливого умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність. Незалежність суддів має забезпечуватися законом шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежною від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції.

У Великій хартії суддів (Основоположні принципи), схваленій 17 листопада 2010 року Консультативною радою європейських суддів (далі - КРЄС), зокрема у пунктах 2-4, 6, вказано, що незалежність та неупередженість суддів є обов`язковими передумовами здійснення правосуддя. Незалежність суддів має бути закріплена законодавчо, функціонально та фінансово. Незалежність суддів гарантується відносно інших гілок державної влади, для осіб, які звертаються до правосуддя, для інших суддів і для суспільства загалом та встановлюється національним законодавством на найвищому рівні. Держава й кожен суддя несуть відповідальність за забезпечення та захист незалежності суддів. Незалежність суддів гарантується щодо діяльності суддів, зокрема стосовно їхніх добору, призначення на посаду до настання пенсійного віку, просування по службі, незмінюваності, професійної підготовки, суддівської недоторканності, дисципліни, оплати праці та фінансування судових органів. Дисциплінарне провадження здійснюється незалежним органом, з можливістю подальшого звернення до суду.

У пунктах 10, 13Великої хартії суддів (Основоположні принципи) визначено, що при здійсненні функції відправлення правосуддя суддям не повинні надаватись жодні накази чи інструкції, також судді не повинні зазнавати тиску з боку судового керівництва; судді керуються винятково законом. Для забезпечення незалежності суддів у кожній державі створюється Судова рада чи інший спеціалізований орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади, наділений широкими повноваженнями з усіх питань щодо статусу суддів, а також щодо організації, функціонування та репутації судових інституцій. До складу ради входять або винятково судді, або переважна більшість суддів, обраних іншими суддями. Судова рада має бути підзвітною стосовно своєї діяльності та рішень.

Згідно з пунктами 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи)у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження. Засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов`язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки.

У Рекомендаціях CM/Rec (2010) 12, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року, зокрема в пунктах 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, вказано, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. Лише самі судді повинні приймати рішення в конкретних справах, спираючись на власну компетенцію, як це визначено законом.Судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов`язані роз`яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Принцип незалежності судової влади означає незалежність кожного судді при здійсненні ним функцій прийняття судових рішень. У процесі прийняття рішень судді мають бути незалежними та неупередженими, а також мати можливість діяти без будь-яких обмежень, впливу, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання будь-яких органів влади, зокрема внутрішніх органів судової влади. Ієрархічна організація судової влади не повинна підривати незалежність суддів.

У висновку КРЄС № 1 (2001) від 23 листопада 2001 року про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів, зокрема у пунктах 10, 11, 14, вказано, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя. Судова влада є однією з трьох основних та рівноцінних опор у сучасній демократичній державі. Судова влада відіграє важливу роль та має важливі функції стосовно двох інших опор. Вона забезпечує відповідальність урядів та органів державного управління за свої дії, а відносно законодавчої влади судова влада бере участь у забезпеченні виконання належним чином прийнятих законів та, певною мірою, у визначенні їхньої відповідності положенням Конституції чи актам, прийнятим на вищому рівні (наприклад, праву Європейського Союзу). Для того, щоб судова влада могла виконувати зазначені функції, вона повинна бути незалежною від цих органів, тобто від неналежних зв`язків з ними та від впливу з їхнього боку. Таким чином, незалежність слугує гарантією неупередженості. Це обов`язково впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді та вжиття дисциплінарних заходів. Незалежність судової влади повинна гарантуватися національними стандартами на найвищому рівні. Відповідно держави повинні включати концептуальні положення щодо незалежності судової влади або до конституції, або до основоположних принципів, визнаних у країнах, в яких немає письмової конституції, але де повага до незалежності судової влади гарантується багатовіковою культурою та традицією.

Також у пунктах 64-66 цього Висновку КРЄС зазначено, що основоположним є те, що суддя під час виконання своїх обов`язків не є чиїмось найманим працівником; він чи вона займають державну посаду. Таким чином, суддя служить лише закону і несе відповідальність лише перед законом. Аксіоматичним є й те, що при винесенні рішення по справі суддя не повинен діяти за наказом або інструкцією третіх сторін, які або представляють судову владу, або не відносяться до неї. Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (a) (i) передбачають, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом», а Принцип I (2) (a) (iv) визначає, що «за винятком рішень відносно амністії, помилування або аналогічних рішень уряд або адміністрація не повинні мати можливості приймати рішення, які ретроспективно анулюють судові рішення». Незалежність судів залежить не тільки від свободи від будь-якого неправомірного зовнішнього впливу, а й від свободи від неправомірного впливу, який може в деяких ситуаціях виходити з позиції інших суддів. «У суддів повинна бути необмежена свобода ухвалювати рішення щодо справ неупереджено, відповідно до своєї совісті й тлумачення фактів, а також відповідно до існуючого правопорядку» (Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (d)).

У Висновку КРЄС № 3 (2002) від 19 листопада 2002 року про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісності поведінки та неупередженості, а саме в пунктах 60, 64, 71, 77, вказано, що для того, щоб виправдати дисциплінарне провадження, порушення має бути серйозним та кричущим; тобто підставою для розслідування не може бути просте недотримання професійних стандартів. Для відкриття будь-якого дисциплінарного провадження повинні існувати чіткі підстави. Дисциплінарне провадження проти будь-якого судді повинно відбуватися лише в рамках незалежного органу (або «трибуналу»), який діє за процедурою, що повною мірою гарантує право захисту. Щодо дисциплінарної відповідальності КРЄС вважала, що: i) у кожній країні закон або основоположна хартія, які застосовуються до суддів, повинні визначати в якнайточнішому формулюванні ті порушення, які можуть призвести до застосування дисциплінарних санкцій, а також відповідних дисциплінарних процедур; ii) стосовно відкриття дисциплінарного провадження країни повинні передбачити створення спеціального органу або призначити осіб, які відповідатимуть за отримання скарг, отримання пояснень відповідного судді та на цих підставах прийматимуть рішення щодо наявності достатніх підстав для відкриття провадження проти судді; iii) будь-яке дисциплінарне провадження повинно розглядатися незалежним органом або трибуналом, що здійснює провадження, повністю гарантуючи право на захист; iv) якщо такий орган сам не є судом, то його члени повинні призначатися незалежним органом (із суттєвим представництвом суддів, обраних демократичним шляхом іншими суддями), про який ідеться в пункті 46 Висновку КРЄС № 1 (2001); v) дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду; vi) санкції, що може застосовувати подібний орган у випадку неналежної поведінки, яка є доведеною, повинні визначатися якомога точніше в законі про статус суддів та застосовуватися за принципом пропорційності.

У пункті 5 Висновку КРЄС № 17 (2014) від 24 жовтня 2014 року про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади також звернуто увагу на те, що незалежність судової влади є передумовою гарантування верховенства права та основоположною гарантією справедливого суду.

У Висновку КРЄС № 18 (2015) від 16 жовтня 2015 року про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях, зокрема у пунктах 10, 11, зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип розподілу влади сам по собі є гарантією судової незалежності, причому кожна з трьох гілок влади є відповідальною за забезпечення належного розподілу державної влади, ані цей принцип, ані судова незалежність не повинні стати перепоною для діалогу між органами державної влади. Більше того, є фундаментальна потреба у спілкуванні на підставі взаємоповаги між усіма гілками влади, що передбачає як необхідний розподіл, так і необхідну взаємозалежність між ними. Однак життєво важливою залишається вимога, щоб судова влада не мала неналежних зв`язків з іншими гілками влади і була позбавлена неправомірного впливу з їхнього боку.

У пунктах 23, 37, 44 цього Висновку також вказано, що рішення законодавчої або виконавчої влади, які знищують основні гарантії суддівської незалежності, є неприйнятними, навіть якщо вони мають прихований характер. Наприклад, нова парламентська більшість і уряд не повинні ставити під сумнів призначення або термін повноважень суддів, які вже були призначені в належному порядку. Про скасування безперервного перебування судді на посаді може йтися тільки за наявності серйозного дисциплінарного порушення або порушення кримінального законодавства, які встановлені щодо цього судді шляхом належних судових процедур.

Наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства підтверджують, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права. Звільнення суддів з посад повинно відбуватись на основі рекомендації суду або ради, що переважно складається з суддів та обирається. Разом з тим така вимога під час прийняття оскаржуваної Постанови не була дотримана.

Вирішуючи питання про звільнення позивача за порушення ним присяги судді, ВРУ повинна була дотриматись наведених міжнародних стандартів у сфері правосуддя. Як орган законодавчої влади ВРУ мала усунути прогалину в законодавстві, визначити компетентний орган, який би був наділений повноваженнями проводити перевірку та встановлювати факт порушення присяги суддею КСУ.

На той час такою процедурою могла бути процедура, передбачена Регламентом КСУ, а відповідним органом - склад КСУ.

Процедура звільнення суддів КСУ на той час визначалася параграфом 63 Регламенту, відповідно до якого орган, який призначив суддю КСУ, ставив питання про порушення цим суддею присяги, КСУ проводив перевірку і за висновком постійної комісії з питань регламенту та етики приймав одне з таких рішень:

- про наявність підстав для розгляду ВРУ питання про звільнення з посади судді КСУ;

- про відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ.

Рішення про наявність або відсутність підстав для звільнення з посади судді КСУ приймалося, якщо за нього проголосувало не менш як дванадцять суддів КСУ.

Інформація про рішення КСУ про наявність підстав для звільнення з посади судді КСУ мала направитися на розгляд органу, який призначив суддю КСУ, у триденний строк з дня прийняття рішення.

Разом з тим, на сьогодні така можливість попереднього розгляду питання щодо порушення присяги заявником втрачена.

Оскаржувана Постанова № 775-VII була прийнята з метою замінити законодавчим органом суддів КСУ та сформувати інший склад суддів КСУ. При цьому народні депутати не наділені повноваженням встановлювати факт порушення присяги суддею, оскільки їх повноваження чітко перелічені у статті 85 Конституції України.

При необхідності змінити склад КСУ парламент безвідносно до політичної ситуації мав діяти у правовому полі, можливо, використати досвід країн, які також пройшли через зміну попереднього складу суддівського корпусу та здійснили вказане з дотриманням усіх гарантій незалежності суддів.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок стосовно доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

ВРУ не довела законність свого рішення та не спростувала доводи позивача.

За вимогами частини третьої статті 28 Закону № 422/96-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ.

Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України ВРУ приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу ВРУ, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом ВРУ.

Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються ВРУ шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та Регламентом ВРУ, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Рішення ВРУ щодо проектів законів, постанов, інших актів ВРУ приймаються лише з питань, включених до порядку денного пленарних засідань ВРУ до початку пленарного засідання (частини перша, п`ята, шоста статті 47 Регламенту ВРУ).

Відповідно до статті 50 Регламенту ВРУ у разі необхідності ВРУ з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання ВРУ.

Прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону.

Ураховуючи, що звільнення суддів КСУ безпосередньо регулюється Конституцією України та законами України, прийняття Постанови № 775-VII ВРУ із цього питання за скороченою процедурою неможливе.

Матеріали справи свідчать, що ВРУ достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді КСУ без додержання процедури, встановленої чинним законодавством України.

З урахуванням того, що ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ з порушенням процедури такого звільнення, за відсутності встановленого уповноваженим органом факту порушення ним присяги судді, оскаржувана Постанова № 775-VII підлягала б визнанню протиправною та скасуванню в частині дострокового припинення повноважень ОСОБА_1 та звільнення його з посади судді КСУ за порушення присяги.

ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ за відсутності встановлених обставин порушення ним присяги судді, про що у своєму рішенні вказав ЄСПЛ. І під час прийняття рішення про його звільнення єдиною підставою зазначено участь у прийнятті трьох рішень КСУ, що апріорі не може бути «порушенням присяги». Інших неправомірних дій ОСОБА_1 під час прийняття рішення про звільнення останнього ВРУ у своїй постанові не навела і не розглядала. Відтак і суди обмежені в дослідженні лише тих підстав для звільнення суддів КСУ, які були наведені в постанові ВРУ від 24 лютого 2014 року.

Зазначені обставини враховані Вищим адміністративним судом України у постанові від 18 червня 2014 року, якою визнано незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді КСУ ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. Тому порушення прав заявника допущено Верховним Судом України, постанову якого необхідно скасувати.

Вважаю, що постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року слід було скасувати, а постанову Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року - залишити в силі.

Суддя О. М. Ситнік

Джерело: ЄДРСР 114188441

[ANTIRAID]

Випадкові люди з ОЗУ ВП ВС окрім однієї судді вирішили відтермінувати та додатково познущатись й принизити суддю Конституційного суду України, якого було незаконно звільнено Верховною радою України за прийняття рішення Конституційним судом України. При цьому замість скасування незаконного рішення ВСУ і залишення в силі рішення ВАСУ, просто направили на новий розгляд.

Зокрема суд зазначив:

81. Велика Палата Верховного Суду вважає, що належним заходом індивідуального характеру для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, буде повторний розгляд справи судом першої інстанції.

82. Ураховуючи те, що констатовані ЄСПЛ порушення, зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції, що полягали в ненаданні розгорнутої відповіді на ключові питання у справі, ненаведенні достатньо докладного і чіткого обґрунтування складових елементів «порушення присяги», ненаданні оцінки всім обставинам і доводам, які мали значення для правильного вирішення справи, допущені як судом першої інстанції, а саме Вищим адміністративним судом України, так і Верховним Судом України в рішенні, про перегляд якого за виключними обставинами просить заявник, то саме суд першої інстанції може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яких ЄСПЛ установив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.