Постанова ВП ВС у справі про виплату компенсації за мобілізоване (примусово відчужене) майно та стягнення відшкодування матеріальної та моральної шкоди

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

13 вересня 2023 року

м. Київ

Справа № 757/64569/16-ц

Провадження № 14-19цс23

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача - Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Головне управління Національної гвардії України, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, про виплату компенсації за мобілізоване (примусово відчужене) майно та стягнення відшкодування матеріальної та моральної шкоди

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року у складі судді Писанця В. А. та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів Нежури В. А., Березовенка Р, В., Суханової Є. М.

УСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави України в особі Міністерства оборони України (далі - МОУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), який мотивувала тим, що вона є власником житлового будинку, а також майна, що знаходилося у будинку, та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

1.2. Позивачка разом із родиною через обстріли 13 липня 2014 року була вимушена покинути свій житловий будинок, залишивши його на сигналізації. 1 серпня 2014 року українські війська звільнили м. Красногорівку. Після того військовослужбовці Збройних Сил України (далі - ЗСУ) зайняли будинок позивачки й облаштували у ньому опорний пункт.

1.3. Під час мобілізації, починаючи з 1 серпня 2014 року, позивачка втратила можливість володіти та користуватися своїм будинком, майном і земельною ділянкою через те, що будинок та земельна ділянка позивачки зайняті військовослужбовцями ЗСУ. 1 серпня 2014 року сусіди повідомили про це позивачку. Через деякий час у сюжеті Військового телебачення України від ІНФОРМАЦІЯ_2 під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1», позивачка побачила, що її будинок та земельна ділянка, як і раніше, зайняті військовослужбовцями ЗСУ; крім того, частина майна позивачки використана військовими для будівництва бліндажів, у якості дров тощо; на подвір`ї побудовані споруди військового призначення. Зазначене позивачці підтвердили сусіди.

1.4. За допомогою картографічних інтернет-сервісів позивачка постійно спостерігала за подіями навколо її будинку. 8 квітня 2016 року дізналася, що до її саду заїхала військова техніка з двома білими смужками на даху.

1.5. У липні 2016 року позивачка зробила запит до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації щодо обстеження її будинку та стану майна. Але отримала письмову відповідь, що «будинок розташований на дуже близькій відстані від межі лінії зіткнення, дана територія контролюється ЗСУ та допуск туди заборонено».

1.6. Під час тимчасового перемир`я 19 червня 2016 року позивачка разом із комісією Військово-цивільної адміністрації м. Красногорівки відвідала свій будинок та прилеглу земельну ділянку та переконалася, що її будинок із земельною ділянкою зайняті військовослужбовцями ЗСУ та використовуються як опорний пункт. Крім цього, на дворі побудовано бліндаж і поскладані боєприпаси. Це підтверджує акт комісії Військово-цивільної адміністрації м. Красногорівки. Комісія виявила, що завдано збитків внутрішньому та зовнішньому оздобленню будинку та подвір`ю. Також зафіксувала використання будинку позивачки військовослужбовцями ЗСУ як опорного пункту. Таким чином, будинок, майно та прилегла земельна ділянка позивачки фактично примусово відчужені військовослужбовцями ЗСУ.

1.7. У § 63 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Лоїзіду проти Туреччини» Суд вказав, що тривала відмова в праві доступу до власності фактично призводить до повної втрати контролю над нею, так само як і до втрати можливості користуватися нею, і це має розглядатися як втручання в права, передбачені статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Подібне втручання, поза всяким сумнівом, є порушенням права на мирне володіння своїм майном. У зв`язку з цим Суд вважав, що фактична неможливість здійснення цього права є таким же порушенням Конвенції, як і перешкода юридичного характеру.

1.8. Держава зобов`язана відшкодовувати громадянам вартість вилучених у них будівель. Проте на даний момент відсутній встановлений законом порядок отримання такої компенсації. Ані Донецька обласна адміністрація, ані Донецька обласна військово-цивільна адміністрація не прийняли відповідне рішення та не склали акт про примусове відчуження майна. На звернення позивачки щодо складення такого акта їй було відмовлено. На подану заяву про виплату наступної повної компенсації за примусово відчужене майно відмовлено у виплаті через відсутність порядку для складання актів про примусове відчуження або вилучення майна, проведення оцінки майна та надання компенсації в умовах мобілізації.

1.9. 2 грудня 2016 року позивачка звернулася із заявою щодо складання акта про тимчасове зайняття та обмеження щодо використання будинку та земельної ділянки військовослужбовцями ЗСУ й оцінки завданих збитків до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації та із заявою щодо відшкодування збитків, завданих тимчасовим зайняттям будинку та земельної ділянки військовослужбовцями ЗСУ до МОУ. Станом на день подання позову відповіді на зазначені заяви позивачки не надійшли.

1.10. Таким чином, незважаючи на фактичну мобілізацію (тимчасове зайняття та примусове відчуження) будинку, речей і земельної ділянки позивачки, їй було відмовлено у виплаті компенсації за примусово відчужений будинок в умовах мобілізації та особливого стану. Тому позивачка вимушена звернутися до суду з метою отримання компенсації за примусово відчужений будинок, майно та земельну ділянку.

1.11. Позивачці було завдано значної моральної шкоди. Оскільки через зайняття її будинку вона не може повернутися додому, позивачка разом зі своєю родиною була вимушена покинути житло та виїхати в Дніпропетровську область, де проживає у родичів та стала на облік як тимчасово переміщена особа. Незадовго до початку проведення антитерористичної операції в Україні придбала будинок і земельну ділянку. Для цього була вимушена продати квартиру у Донецьку та витратити всі заощадження. Вважала, що забезпечить себе житлом у старості, але встигла прожити в новому будинку менше ніж півроку. Позивачка у пенсійному віці, залишилася без житла та не в змозі заробити на нове. Вона була вимушена істотно змінити умови свого життя, знаходиться у стані постійного стресу та нервозності. Моральних страждань позивачці також завдає байдужість держави та відмова у виплаті їй будь-якої компенсації за майно, незважаючи на звернення. Додаткових моральних страждань позивачка зазнає через трансляцію по телебаченню та в мережі інтернет її будинку, який використовується у військових цілях. Через пережите у позивачки розвинулися гіпертонія, серцева недостатність і нервове виснаження. Більше двох років вона позбавлена можливості проживання у комфортних умовах і багатьох особистих речей. Унаслідок всього зазначеного позивачці завдано моральну шкоду. Враховуючи перелічені обставини, її позивачка оцінює в один мільйон гривень.

1.12. Позивачка вважала, що антитерористична операція (далі - АТО) на подолання агресії російської федерації (далі - рф), яка проводилась на території Донецької та Луганської областей з 2014 року, у тому числі й у м. Красногорівці, в якому розташований належний їй будинок, є надзвичайною ситуацією. А тому сам факт перебування військовослужбовців ЗСУ у її будинку свідчить про його фактичне примусове відчуження разом із земельною ділянкою.

1.13. З огляду на вказане позивачка вважала, що її майно мобілізоване у зв`язку з надзвичайною ситуацією, яка виникла через АТО на противагу збройній російській агресії, і заявила вимоги про стягнення відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

1.14. Посилаючись на положення статей 41, 56 Конституції України, статей 22, 23, 1166, 1167, 1172 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 22 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»), Закон України від 17 травня 2012 року № 4765-VI «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» (далі - Закон України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»), статтю 86 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України), статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, просила суд стягнути компенсацію за матеріальну шкоду - в розмірі 4 943 815,98 грн (вартість будинку та земельної ділянки) та за моральну (немайнову) шкоду - в розмірі 1 000 000 грн.

2. Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

2.1. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року, позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

2.2. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вказав, що відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою - статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», згідно з якою відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини, та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи.

2.3. Суд першої інстанції зазначив, що правовідносини щодо відшкодування шкоди, спричиненої пошкодженням, руйнуванням, знищенням майна (у тому числі житла) терористичним актом в період проведення АТО регулюються статтею 41 Конституції України, статтями 319, 321 ЦК України, статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», а також КЦЗ України. Статтею 86 КЦЗ України передбачено, що пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, добровільно передати пошкоджений чи зруйнований внаслідок терористичного акту будинок чи майно місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування.

2.4. Згідно з частиною десятою статті 86 КЦЗ України розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна. Будь-який інший порядок визначення розміру відшкодування за пошкоджену квартиру, внаслідок такої надзвичайної ситуації, як терористичний акт, на теперішній час відсутній (аналогічний висновок щодо застосування відповідних норм права викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц).

2.5. Позивачка не зверталась до місцевої державної адміністрації (Донецької обласної державної адміністрації) або органу місцевого самоврядування (Красногорівської міської ради) із пропозицією про добровільну передачу пошкодженого будинку чи про забезпечення її новим житлом замість пошкодженого, маючи намір відновити своє майно, що також підтвердила представниця позивача у судовому засіданні.

2.6. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову в позові, вказав, що в матеріалах справи відсутні акти про мобілізацію майна або про його примусове відчуження, відсутнє звернення позивачки до відповідних органів з питанням про компенсацію та відшкодування вартості заподіяної шкоди майну, відсутнє підтвердження введення у країні або її частині воєнного або надзвичайного стану.

2.7. Відмовляючи в задоволенні позову в частині відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, пославшись на положення статті 23 ЦК України, вказав, що позивачка не надала суду доказів, які вказували б на винні дії посадових чи службових осіб відповідачів, коли ці дії вчинені, у чому вони полягають та чи є причинний зв`язок між такими діями і моральною шкодою, оскільки обов`язковою підставою для деліктної відповідальності за завдання моральної шкоди є встановлення причинного зв`язку між шкодою і протиправною поведінкою особи. Моральна шкода відшкодовується лише за наявності вини особи, яка завдала шкоду.

2.8. Апеляційний суд, погоджуючись із доводами суду першої інстанції про відмову в позові, зазначив, що з аналізу поданих позивачкою матеріалів не вбачається, що втрата майна була спричинена неправомірними діями саме відповідачів, а моральні страждання внаслідок втрати майна не підтверджено належними доказами. У матеріалах справи відсутнє обґрунтування неправомірних дій відповідачів, якими останні заподіяли матеріальну чи моральну шкоду. Подані позивачкою документи не дають можливості встановити особу, яка заподіяла шкоду майну. При цьому суд посилався на положення Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»та Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року і постановити нове судове рішення про задоволення її позову.

3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі встановили фактичні обставини справи, ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

3.3. Позивачка стверджує, що судами безпідставно застосовано до спірних правовідносин положення статті 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638 «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 КЦЗ України, які не підлягають застосуванню. Вважає, що суди мали застосувати статтю 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

3.4. Посилаючись на положення пункту 2 частини другої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Указ Президента «Про часткову мобілізацію», затверджений Законом України від 22 липня 2014 року, статтю 41 Конституції України, статті 219, 321 ЦК України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, позивачка вказує на обов`язок держави відшкодувати громадянам вартість вилучених у них будівель і на відсутність в Україні визначеного нормами права порядку отримання відповідної компенсації.

3.5. Позивачка стверджує, що порядок примусового відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану регулюється Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» та Порядком розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, який затверджений постановою КМУ від 31 жовтня 2012 року № 998 (далі - Порядок № 998). Зазначені нормативні акти можуть за аналогією застосовуватися до правовідносин в умовах особливого стану та мобілізації.

3.6. Згідно з пунктом 3 Порядку № 998 до заяви про виплату наступної повної компенсації за примусове відчужене майно додаються акт про примусове відчуження майна та висновок про вартість такого майна.

3.7. Позивачка вказує, що ні Донецька обласна державна адміністрація, ні Донецька обласна військово-цивільна адміністрація не прийняли відповідне рішення та не склали відповідний акт. На її вимогу скласти такий акт їй було відмовлено. При цьому листом їй відмовлено у виплаті компенсації за примусово відчужене майно через відсутність порядку складання акта про примусове відчуження майна, проведення оцінки майна та надання компенсації в умовах мобілізації.

3.8. Крім того, посилаючись на пункт 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 (далі - Порядок № 284), позивачка зазначає, що відшкодуванню підлягають вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво, інші збитки власників землі та землекористувачів.

3.9. Незважаючи на фактичну мобілізацію (тимчасове зайняття та примусове відчуження) будинку, речей та земельної ділянки, їй було відмовлено у виплаті компенсації за примусово відчужений будинок в умовах мобілізації та особливого стану.

3.10. Посилаючись на положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, норми Конституції України щодо гарантування права власності та норми статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», позивачка вказує, що вони є нормами прямої дії. Отже, за відсутності порядку складання актів про примусове відчуження майна вони мають застосовуватись безпосередньо. Про це також, на її думку, наголошував і ЄСПЛ у справі «Будченко проти України», бо невстановлення механізму для реалізації права є порушенням обов`язку держави гарантувати права, закріплені в Конвенції: «Суд також зазначає, що, тим не менш, у задоволенні вимог заявника щодо звільнення його від сплати було відмовлено, оскільки не існувало механізму реалізації відповідного законодавчого положення, а це становить втручання у право заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції» (Budchenko v. Ukraine), № 38677/06, § 39, від 24 квітня 2014 року). ЄСПЛ виходив із того, що неприйняття нормативно-правового акта, який регламентував би відповідний порядок, є бездіяльністю держави та не може бути виправданням відмови у реалізації відповідного права, закріпленого законом.

3.11. Крім того, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Указ Президента України «Про часткову мобілізацію» є достатньою підставою для мобілізації людського ресурсу без оголошення надзвичайного чи воєнного стану в умовах особливого стану.

3.12. Позивачка зазначає, що на відміну від справ щодо відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, у її випадку саме українські військові порушили її право власності, що було наслідком порушення державою Україна її негативного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

3.13. Позивачка навела аналогічні із позовною заявою мотиви щодо відшкодування їй Україною моральної шкоди.

3.14. У травні 2021 року Антитерористичний центр при Службі безпеки України подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

3.15. У відзиві зазначає, що норми Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» та Порядку № 998, застосувати за аналогією закону неможливо, а тому суди правильно розглянули справу та ухвалили рішення про відмову в позові.

3.16. У червні 2021 року МОУ подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

3.17. У відзиві зазначає, що МОУ не входить до законодавчо визначеного переліку військового командування, яке здійснює заходи правового режиму воєнного стану та за наявності підстав здійснює виплату компенсації за примусове відчуження майна. На міністерство покладаються управлінські функції при здійсненні публічно-правової діяльності.

3.18. У червні 2021 року КМУ подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

3.19. У відзиві вказує, що КМУ здійснив усі можливі дії зі вжиття заходів щодо організації боротьби з тероризмом та відшкодування завданої шкоди в межах його компетенції, оскільки 16 жовтня 2014 року видав розпорядження № 1002-р «Про затвердження плану заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької, Луганської областей», а постановою від 29 квітня 2015 року № 250 затвердив «Порядок та умови надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на відновлення (будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію) інфраструктури у Донецькій та Луганській областях». Крім того, 31 серпня 2016 року видано розпорядження № 892-р «Про схвалення Концепції Державної цільової програми відновлення та розбудови миру в східних регіонах України».

3.20. Посилаючись на те, що станом на 2014 рік не було введено правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, вказує, що КМУ в межах своєї компетенції згідно із Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»не здійснює координацію діяльності суб`єктів боротьби з тероризмом, а тому не несе відповідальності за місцезнаходження військових груп та території проведення АТО, зокрема у місті Красногорівці Мар`їнського району Донецької області.

3.21. Пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, погодитись на добровільну передачу пошкодженого чи зруйнованого внаслідок терористичного акту будинку місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування.

3.22. Постановою КМУ від 18 грудня 2013 року № 947 в редакції постанови КМУ від 10 липня 2019 року № 623 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання. Цим Порядком встановлено, зокрема, сам порядок отримання грошової компенсації, механізм та обсяг такої грошової компенсації. Однак позивачка не зверталась за отриманням такої компенсації.

3.23. У червні 2021 року Донецька обласна державна адміністрація подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

3.24. У відзиві вказує, що до прав та повноважень Донецької обласної державної адміністрації чи Донецької обласної військово-цивільної адміністрації не належить примусове відчуження чи вилучення майна громадян. Військово-цивільні адміністрації області - це тимчасові державні органи, що здійснюють на відповідній території повноваження обласних рад, державних адміністрацій та інші повноваження, визначені законом.

4. Рух справи в суді касаційної інстанції

4.1. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

4.2. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 ЦПК України, якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

4.3. Ухвалою від 25 травня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до свого провадження.

5. Фактичні обставини справи, встановлені судами

5.1. Суди встановили, що позивачка є власницею житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 16 січня 2014 року (т. 1 а.с. 12-13), витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно та витягом з державного реєстру правочинів (т. 1 а.с. 14-15).

5.2. Також позивачка є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1423310400:01:006:0262, розташованої на АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 16 січня 2014 року (т. 1 а.с. 20), витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно та витягом з державного реєстру правочинів (т. 1 а.с. 21).

5.3. Згідно з актом від 19 вересня 2016 року обстеження технічного стану житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , комісією військової цивільної адміністрації міста Красногорівки виявлено, що на земельній ділянці за вказаною адресою знаходиться житловий цегляний будинок загальною площею 197,40 кв. м, житловою площею 65,90 кв. м із верандою, підвалом, прибудовою, навісом, ґанками та господарськими будівлями і спорудами: сараєм, вбиральнею, гаражем, навісом, альтанкою, вигрібом, огорожею, воротами, замощенням. Комісія вказала, що внаслідок обстрілу пошкоджено вказаний житловий будинок, всередині будинку пошкоджені меблі, відсутня побутова техніка. В акті зазначено, що на час обстеження біля житлового будинку знаходився опорний пункт, в будинку мешкають військовослужбовці ЗСУ. За висновком комісії будинок з господарськими будівлями на праві власності належить ОСОБА_1 . Житловий будинок потребує відновлення та ремонту (т. 1 а.с. 34).

5.4. Згідно зі звітами про незалежну оцінку житлового будинку з господарськими спорудами та земельної ділянки, що належать на праві власності ОСОБА_1 та розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 01 грудня 2016 року загальна ринкова вартість будинку без урахування ПДВ становить 3 845 975,73 грн, а ринкова вартість земельної ділянки - 193 220 грн. Ринкова вартість майна, що належить позивачці та розташоване в її будинку і на земельній ділянці, становить 904 620,25 грн. При цьому оцінювач вказав на те, що особистий огляд об`єкту оцінки ним не проводився, аналіз і висновки звіту є власним судженням оцінювача. Також із звіту вбачається, що оцінювач у грудні 2016 року зробив оцінку майна, яке було втрачене ще до 19 вересня 2016 року (т. 1 а. с. 45-54, 55-66, 67-80, 81-86).

5.5. Відповідно до довідки від 17 листопада 2014 року № 217000175 ОСОБА_1 перемістилася з тимчасово окупованої території (району проведення антитерористичної операції) в АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 87).

5.6. Листом Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 29 грудня 2016 року № 10618 ато повідомлено про неможливість надати інформацію щодо дислокації військовослужбовців ЗСУ та Національної гвардії України в м. Красногорівці Мар`їнського р-ну Донецької області та навколо міста, оскільки така інформація має обмежений доступ відповідно до статті 4.3.2 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю. Окрім того, інформація у штабі АТО щодо складу сил та місця їх розташування зберігається лише протягом місяця з подальшою передачею до Галузевого державного архіву МОУ (т. 1 а. с. 146).

5.7. Листом від 10 січня 2017 року № 11 військово-цивільна адміністрація м. Красногорівки повідомила про те, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований в АДРЕСА_1 , знаходиться на лінії ведення бойових дій; дана територія постійно контролюється українськими військовими, біля вищевказаного будинку знаходиться опорний пункт, в будинку мешкають військовослужбовці ЗСУ (т. 1 а. с. 102).

6. Позиція Великої Палати Верховного Суду

6.1. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

6.2. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

6.3. Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

6.4. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, згідно з якою майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Для настання деліктної відповідальності відповідно до статті 1166 ЦК України необхідна наявність: а) шкоди; б) протиправної поведінки її заподіювача; в) причинно-наслідкового зв`язку між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вини останнього. Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

6.5. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

6.6. Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

6.7. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

6.8. Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» у зв`язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням рф у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим (далі - АРК) і місті Севастополі та відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106, статті 112 Конституції України оголошено про проведення часткової мобілізації.

6.9. 17 березня 2014 року зазначений указ Президента України затверджено Верховною Радою України, а саме Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію».

6.10. Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року та розпочато АТО.

6.11. Верховна Рада України 27 січня 2015 року постановою № 129-VIII затвердила звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором.

6.12. АТО - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності (стаття 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

6.13. Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція (стаття 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

6.14. Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено райони проведення АТО та терміни її проведення, зокрема Донецьку область - з 07 квітня 2014 року.

6.15. Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. До цього переліку внесено, зокрема, м. Красногорівку Мар`їнського району Донецької області, на території якого розташований житловий будинок і земельна ділянка позивачки.

6.16. Указами Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» у зв`язку з агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан та оголошено про проведення загальної мобілізації.

6.17. 03 березня 2022 року зазначений указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 затверджено Верховною Радою України, а саме Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію».

6.18. Абзацом шостим статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон України «Про оборону України») визначено, що збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України.

6.19. У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії, у тому числі проведення спеціальних операцій (розвідувальних, інформаційно-психологічних тощо) у кіберпросторі. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни (стаття 4 Закону України «Про оборону України»).

6.20. Згідно з абзацом тринадцятим частини першої статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

6.21. Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (абзац чотирнадцятий частини першої статті 1 Закону України «Про оборону України»).

6.22. Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

6.23. З моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (абзац перший частини восьмої статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

6.24. Таким чином, особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

6.25. Після оприлюднення згаданого Указу Президента України від 17 березня 2014 року, а саме з 18 березня 2014 року в Україні діє особливий період, а з 24 лютого 2022 року запроваджено воєнний стан. При цьому особливий період охоплює також і період воєнного стану.

6.26. Право власності припиняється у разі реквізиції (пункт 9 частини першої статті 346 ЦК України). У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується (частини перша - третя статті 353 ЦК України).

6.27. Статтею 17 Закону України «Про оборону України» передбачено, що в умовах воєнного стану відповідно до закону допускається примусове вилучення приватного майна та відчуження об`єктів права приватної власності громадян з наступним повним відшкодуванням їх вартості у порядку та терміни, встановлені Кабінетом Міністрів України.

6.28. Закон України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» визначає механізм передачі, примусового відчуження або вилучення майна у юридичних та фізичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану.

6.29. Примусове відчуження майна - позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості (пункт 1 частини першої статті 1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»). Примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості. У разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості (частини перша та друга статті 3 вказаного Закону).

6.30. Вилучення майна - позбавлення державних підприємств, державних господарських об`єднань права господарського відання або оперативного управління індивідуально визначеним державним майном з метою його передачі для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»). Вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану здійснюється без відшкодування вартості такого майна (частина третя статті 3 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»).

6.31. За частиною першою статті 10 зазначеного Закону компенсація за примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану з попереднім повним відшкодуванням його вартості здійснюється військовим командуванням чи органом, що прийняв рішення про таке відчуження, за рахунок коштів державного бюджету до підписання акта. Частиною другою статті 10 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» передбачено, що компенсація за примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості здійснюється протягом п`яти наступних бюджетних періодів, правового режиму надзвичайного стану - протягом одного наступного бюджетного періоду після скасування правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за рахунок коштів державного бюджету.

6.32. Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров`ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров`я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану»).

6.33. Отже, під час воєнного або надзвичайного стану передбачені можливості: 1) примусового відчуження індивідуально визначеного майна власника з переходом до держави права власності на це майно та попереднім або наступним повним відшкодуванням його вартості; 2) вилучення індивідуально визначеного майна державних підприємств, державних господарських об`єднань, на яке у них є право господарського відання або оперативного управління, без відшкодування його вартості.

6.34. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що у частині першій статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що громадяни зобов`язані надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, ЗСУ, іншим військовим формуванням, оперативно-рятувальній службі цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом. Отже, стосовно надання громадянами під час мобілізації їхнього майна ЗСУ чи іншим військовим формуванням або оперативно-рятувальній службі цивільного захисту діє виключно порядок наступного відшкодування державою вартості такого майна, тобто у строк, визначений частиною другою статті 10 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

6.35. Примусове відчуження майна або його вилучення можливе лише після запровадження в Україні воєнного або надзвичайного стану. З 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан, при цьому надзвичайний стан в Україні до 23 лютого 2022 року не оголошувався. 23 лютого 2022 року Президент України оголосив указ «Про введення надзвичайного стану в окремих регіонах України», який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення надзвичайного стану в окремих регіонах України», що набрав чинності того ж дня.

6.36. Виходячи з цього, доводи позивачки про те, що її майно було мобілізоване (примусово відчужене) під час дії надзвичайного чи воєнного стану є необґрунтованими.

6.37. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що в Україні існує законодавче регулювання питань, пов`язаних із виплатою компенсації за примусово відчужене, втрачене чи пошкоджене майно в умовах війни, воєнного чи надзвичайного стану.

6.38. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року № 998 затверджено Порядок № 998.

6.39. Цей порядок визначає механізм прийняття, розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану.

6.40. Майно, що підлягає примусовому відчуженню, оцінюється в порядку, встановленому законодавством про оцінку майна, майнових прав та професійну оцінну діяльність.

6.41. Заява про виплату наступної повної компенсації за примусово відчужене майно приймається, обліковується і розглядається за місцем відчуження майна. До заяви додаються акт про примусове відчуження майна та висновок про вартість такого майна (пункт 3 Порядку № 998).

6.42. За результатами розгляду заяви органи, зазначені у пункті 3 цього Порядку, оформлюють висновок про здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану. Висновок оформляється у трьох примірниках. Перший примірник передається заявникові, другий - територіальному органу Казначейства, третій зберігається за місцем його оформлення. Висновки обліковуються органом, який їх видав. Орган, що прийняв рішення про примусове відчуження майна, на підставі виданого ним висновку враховує відповідну потребу в коштах у бюджетному запиті на наступний бюджетний період (після скасування правового режиму надзвичайного стану) або на п`ять наступних бюджетних періодів (після скасування правового режиму воєнного стану) (пункт 7 Порядку № 998).

6.43. Виплата повної компенсації здійснюється органами, що прийняли рішення про примусове відчуження майна, у порядку черговості оформлення висновків за рахунок і в межах коштів, передбачених у державному бюджеті для виплати наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану (пункт 7 Порядку № 998).

6.44. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 на обґрунтування своїх вимог посилалася на положення статей 41, 56 Конституції України, статей 22, 23, 1166, 1167, 1172 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закон України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», статтю 86 КЦЗ України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

6.45. Натомість суди, ухвалюючи по суті правильне рішення про відмову в позові, помилково обґрунтовували свою позицію нормами Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт (див. постанову від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 34, 69)). З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і застосована судом першої інстанції стаття 85 КЦЗ України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом (див. зазначену постанову Великої Палати Верховного Суду (пункт 35)).

6.46. Крім того, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що відповідне правове регулювання є в інших нормативних актах, які наведені вище у цій постанові.

6.47. Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», яким оголошено проведення часткової мобілізації, постановлено: місцевим органам виконавчої влади за участю органів місцевого самоврядування організувати та забезпечити в установленому порядку виділення тимчасово будівель, споруд, земельних ділянок, транспортних та інших матеріально-технічних засобів ЗСУ та іншим військовим формуванням України відповідно до мобілізаційних планів.

6.48. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», яким оголошено проведення загальної мобілізації, постановлено: місцевим органам виконавчої влади у взаємодії з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, за участю органів місцевого самоврядування та із залученням підприємств, установ та організацій усіх форм власності, фізичних осіб-підприємців організувати та забезпечити в установленому порядку виділення тимчасово будівель, споруд, земельних ділянок, транспортних та інших матеріально-технічних засобів ЗСУ та іншим військовим формуванням України відповідно до мобілізаційних планів.

6.49. Враховуючи наведене та приписи частини першої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також визначення поняття «мобілізації» у статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» можна зробити висновок, що мобілізацією майна можна вважати надання ЗСУ чи іншим військовим формування України під час проведення мобілізації (часткової або загальної) згідно з мобілізаційними планами майна з наступним відшкодуванням державою його вартості у разі переходу цього майна у власність держави, знищення такого майна чи пошкодження державою Україною. Мобілізація майна є різновидом його реквізиції (примусового відчуження) у сенсі ЦК України та Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану». Однак, якщо згідно зі статтею 3 цього Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості і тільки у разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості, то у випадку мобілізації майна згідно з частиною першою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» таке відшкодування може бути тільки наступним.

6.50. У справі, рішення в якій переглядаються, позивачка просила стягнути компенсацію повної вартості будинку, предметів побуту і майна, що знаходиться в будинку, та земельної ділянки, які їй належать на праві власності. Вважала, що АТО на подолання збройної агресії рф в Україні є надзвичайною ситуацією, а тому позивачка має право на компенсацію «примусово мобілізованого (відчуженого) майна».

6.51. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що в Україні діє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно. Отримати її можливо за умов та у порядку, визначених нормативними актами. Немає жодних доказів того, що майно позивачки, власницею якого вона залишається та за місцезнаходженням якого вона не перебуває, було мобілізованим, як і немає доказів того, що саме держава Україна завдала позивачці шкоду шляхом пошкодження чи знищення її майна.

6.52. У позовній заяві позивачка визнала, що була вимушена покинути будинок 13 липня 2014 року через обстріли. Однак наведена у позовній заяві інформація щодо завдання позивачці шкоди з боку саме України не знайшла підтвердження належними та допустимими доказами.

6.53. Інформація позивачки про те, що вона втратила можливість як володіти, так і користуватися будинком та земельною ділянкою з 1 серпня 2014 року є недостовірною. Згідно з усталеною практикою Верховного Суду володіння цими об`єктами певною особою засвідчують відповідні відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за такою особою (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном або, інакше кажучи, принцип книжкового володіння; див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89); від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункти 95, 121) і № 488/6211/14-ц (пункт 84); від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 114); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67); від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц; від 21 січня 2020 року у справі № 908/2606/18 (пункт 34); від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 60); від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц; від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19; від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 92); від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункт 124)). Із цього випливає, що позбавлення однієї особи володіння нерухомістю, право власності на яку вже зареєстровано, може бути здійснено лише шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про право власності на це майно іншої особи. Однак, згідно з тими відомостями з державного реєстру, які дослідили суди попередніх інстанцій, позивачка була та є власницею будинку і земельної ділянки. Отже, ці об`єкти не вибували з її володіння. Також немає юридичних та фактичних підстав стверджувати про те, що право власності на вказане майно внаслідок його реквізиції перейшло до держави.

6.54. Щодо неможливості користуватися будинком, то позивачка не довела, що втратила цю можливість саме внаслідок самовільного зайняття будинку військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок, наприклад, обстрілів із боку збройних формувань, підтримуваних російською федерацією, що зумовили переїзд позивачки разом із родиною до Дніпропетровської області. Крім того, суд враховує як відсутність доказів того, що позивачка не знала про зайняття її будинку і земельної ділянки військовослужбовцями ЗСУ, допоки саме 1 серпня 2014 року не довідалася про це від сусідів, так і відсутність доказів того, що з моменту переїзду позивачки із родиною до Дніпропетровської області до моменту зайняття тих будинку та земельної ділянки військовослужбовцями ЗСУ вказаним майном ніхто інший не користувався.

6.55. Лише тимчасового перебування з певного часу у будинку та на земельній ділянці позивачки військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна недостатньо для того, щоби кваліфікувати таке перебування саме як примусове відчуження (реквізицію) Україною цих будинку та земельної ділянки. В іншому разі будь-яке покинуте власниками на тимчасово окупованих територіях України чи територіях активних бойових дій приватне майно, яким якийсь час користувалися збройні формування будь-кого із учасників воєнного конфлікту (України чи російської федерації як держави-агресора), слід було би вважати примусово відчуженим державою, на території якої воно знаходиться, тобто Україною. Проте такий підхід і покладення на Україну обов`язку відшкодувати (компенсувати) всю вартість цього майна (навіть у випадку його повного чи часткового збереження) не узгоджується ні з принципом відповідальності держави-агресора за шкоду, зумовлену агресією проти України, ні із загальними засадами відповідальності держави за завдану нею шкоду.

6.56. Позивачка не обґрунтувала, як змінився стан будинку, розміщеного у ньому майна та земельної ділянки з того моменту, коли вона разом із родиною через обстріли переїхала до Дніпропетровської області, до моменту ухвалення рішення судом, як і не довела, що будь-які зміни вказаного майна відбулися саме внаслідок діянь України. Тимчасове знаходження військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна у будинку та на земельній ділянці позивачки не є безумовним доказом того, що відповідні об`єкти зазнали негативних змін саме внаслідок такого тимчасового знаходження військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна.

6.57. Позивачка стверджувала у позовній заяві, що на момент огляду нею будинку та земельної ділянки у 2016 році були пошкоджені як внутрішнє та зовнішнє оздоблення дому, так і подвір`я. Ніяких доказів і обґрунтувань того, що саме внаслідок дій України відбулося таке пошкодження у матеріалах справи немає. Позивачка не стверджувала про те, що її майно повністю знищене та не підлягає відновленню. Тому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що завдання шкоди майну має зумовлювати її відшкодування суб`єктом, який цю шкоду завдав (зокрема державою), але не у розмірі вартості всього майна за умови його збереження. Позивачка ж розмір такої шкоди не обґрунтовувала, а наполягала на необхідності стягнення саме з України повної вартості майна як мобілізованого.

6.58. Більше того, як встановили суди, експерт-оцінювач вказав на те, що особистий огляд об`єкта оцінки він не проводив, а зробив у грудні 2016 року висновки звіту про оцінку майна, які є його власними судженнями про ринкову вартість будинку (3 845 975,73 грн), земельної ділянки (193 220,00 грн) і майна, що розташоване у цьому будинку та на земельній ділянці (904 620,25 грн).

6.59. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Україна в інтересах самої позивачки з метою збереження її життя та здоров`я повідомляла останню про те, що будинок розташований дуже близько до лінії розмежування між сторонами воєнного конфлікту. І хоча територію місцезнаходження цього майна контролювали військовослужбовці ЗСУ, проте ризики для перебування там цивільного населення, зокрема і позивачки, були високими. Це зумовлювало обмеження її доступу до відповідного майна з боку України. Однак немає підстав вважати, що таке обмеження з огляду на обставини справи та наявні у справі докази було тотожним примусовому відчуженню (реквізицією) Україною відповідного будинку та земельної ділянки чи повній втраті контролю позивачкою за цим майном.

6.60. Ситуація позивачки взагалі не може бути порівнюваною із ситуацією заявниці у справі «Лоїзіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey, заява № 15318/89), рішення в якій ЄСПЛ ухвалив 18 грудня 1996 року. За обставинами тієї справи заявниця була громадянкою Кіпру, виросла у Кіренії на півночі Кіпру, де мала у власності кілька земельних ділянок. Із 1974 року підконтрольні Туреччині органи влади у вказаній частині Кіпру не допускали заявницю до її власності. Вона стверджувала, що в минулому турецькі сили не дозволяли їй повернутися до Кіренії та мирно користуватись майном і перешкоджали це робити також на час розгляду справи.

6.61. ЄСПЛ у § 63 рішення у вказаній справі виснував, що внаслідок того факту, що заявниці було відмовлено у доступі до землі з 1974 року, вона фактично втратила будь-який контроль над своєю власністю, а також усі можливості використовувати та насолоджуватися нею. Таким чином, постійну відмову в доступі слід розглядати як втручання в її права за статтею 1 Першого протоколу. Таке втручання не може розглядатися, за виняткових обставин цієї справи, на яку посилалася заявниця та уряд Кіпру, ані як позбавлення власності, ані як контроль за використанням у значенні абзаців першого і другого статті 1 Першого протоколу. Однак це явно підпадає під значення першого речення цього Протоколу як втручання у мирне володіння майном. У цьому відношенні ЄСПЛ зауважив, що перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода.

6.62. На відміну від обставин справи «Лоїзіду проти Туреччини» позивачка виявила бажання переселитися у інший регіон України, а заходи, які вжила Україна для забезпечення збереження життя та здоров`я позивачки, не можна розглядати як такі, що подібні з тими, яких зазнала заявниця Лоїзіду від дій турецької влади.

6.63. За обставинами справи, які встановили суди, позивачка не довела наявності у неї права на стягнення з держави відшкодування вартості покинутого нею майна. Питання про те, чи порушує її право на таке стягнення запроваджене державою правове регулювання, могло би бути предметом судової оцінки за умови доведення наявності відповідного права. Однак за обставин цієї справи стягнення з України під час воєнного стану коштів, на які претендує позивачка, ця держава їй законодавчо не гарантувала. Тому висновки ЄСПЛ щодо порушення гарантій права на мирне володіння майном за відсутності певних нормативних механізмів за аналогією зі справою Будченка , про яку позивачка згадала в апеляційній і касаційній скаргах, не стосуються ситуації позивачки. За обставинами справи «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine, заява № 38677/06), рішення в якій ЄСПЛ ухвалив 24 квітня 2014 року, положення національного законодавства чітко визначали право заявника на звільнення від оплати за електроенергію та газ і не ставили це право у залежність від існування компенсаційного механізму (§ 42 рішення ЄСПЛ). Тоді як позивачка не має гарантованого законом права на стягнення у судовому порядку того відшкодування, на яке претендує.

6.64. Навіть якщо припустити, що у неї було би таке право, то для його реалізації визначений спеціальний порядок. І за наявності відповідного права компенсація за примусово відчужене майно громадян на користь держави, зокрема ЗСУ, відбувається за рахунок коштів державного бюджетуз наступним повним відшкодуванням вартості цього майна в умовах правового режиму воєнного стану - протягом п`яти наступних бюджетних періодів після скасування цього режиму, а в умовах правового режиму надзвичайного стану - протягом одного наступного бюджетного періоду після скасування такого режиму (стаття 10 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», частина перша статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

6.65. Позивачка фактично ставить питання про нібито наявність у неї права на обов`язковий викуп Україною її будинку та земельної ділянки, які вона покинула, переїхавши разом із родиною під загрозою обстрілів до іншого регіону, якщо цим майном тимчасово користувалися військовослужбовці ЗСУ, які звільняли м. Красногорівку та забезпечували його безпеку від повторної окупації державою-агресором. Жоден нормативний акт не встановлює в Україні такого права. Про те, чи мали би місце обставини, за яких виник конфлікт, якби не агресивні дії щодо України, позивачка замовчує. Суду невідомо, чи претендує вона на відшкодування (компенсацію) російською федерацією тієї самої шкоди, завданої збройною агресією проти України. Проте Велика Палата Верховного Суду звертає увагу позивачки на те, що відповідно до частини дев`ятої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

6.66. Непереконливими є доводи ОСОБА_1 і про те, що вона зазнала моральної шкоди, бо не може повернутися до її будинку саме внаслідок його зайняття військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок тієї зумовленої агресією російської федерації небезпеки, через яку позивачка з родиною змінила місце проживання (стала на облік як внутрішньо переміщена особа), і наявність цієї небезпеки підтвердила Україна шляхом надання позивачці відповідної інформації.

6.67. Велика Палата Верховного Суду сприймає те, що, будучи у пенсійному віці, позивачка переживає внаслідок витрат її заощаджень і вартості проданої, за її словами, квартири у Донецьку для придбання будинку та земельної ділянки у м. Красногорівці, де вона не змогла прожити навіть одного року. Внаслідок таких життєвих змін можливі і стан постійного стресу, і нервозність, й інші моральні страждання. Через пережите у позивачки могла розвинутися гіпертонія, серцева недостатність і нервове виснаження, про які вона стверджує. Проте Велика Палата Верховного Суду не вважає, що між цими стражданнями і захворюваннями, з одного боку, та діяннями саме України, з іншого боку, є причинно-наслідковий зв`язок. Немає жодних підстав вважати, що зазначені страждання та захворювання стали наслідком саме тимчасового перебування у будинку та на земельній ділянці позивачки військовослужбовців ЗСУ. Крім того, позивачка визнає, що змінила її спосіб життя та місце проживання до того, як в її будинку та на земельній ділянці тимчасово розмістилися ці військовослужбовці з їхнім майном.

6.68. Твердження позивачки про те, що моральних страждань їй завдає байдужість України та відмова у виплаті їй компенсації за майно на підставі звернень, слід оцінювати критично, зокрема з огляду на правове регулювання такої компенсації та бажання отримати її не у встановленому чинним законодавством порядку, а шляхом ухвалення судом відповідного рішення. Так само критично треба оцінювати скарги позивачки на моральні страждання від трансляції по телебаченню та в мережі інтернет сюжету, в якому вона бачила її будинок і військовослужбовців та їхнє майно на відповідній території.

6.69. Саме по собі тимчасове використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки, підпорядковане виконанню як Збройними Силами України, так і позивачкою як громадянкою України конституційних обов`язків (статті 17, 65 Конституції України), не може бути діянням, яким позивачці завдана моральна шкода. За іншого підходу виконання конституційного обов`язку (частина перша статті 65 Конституції України) кожним громадянином зумовлювало б завдання йому моральної шкоди, що не відповідає суті виконання цього обов`язку.

6.70. Суди всебічно, повно і об`єктивно оцінили усі доводи позивачки та зібрані у справі докази і дали їм належну оцінку, відмовивши при цьому у задоволенні позовних вимог. Така відмова не перешкоджає позивачці використати передбачені чинним законодавством України юридичні засоби для отримання відповідної компенсації (відшкодування) за наявності для цього підстав та у визначеному порядку, а тому не становить для позивачки надмірного тягаря. Що стосується юридичної кваліфікації правовідносин, вони підлягають зміні відповідно до наведених у цій постанові мотивів.

7. Висновок Великої Палати щодо застосування норм права

7.1. Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина перша вказаної статті). Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України (частина друга цієї статті).

7.2. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України (частина перша статті 65 Конституції України).

7.3. Правовою основою примусового відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану є Конституція України, ЦК України, Закон України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», інші закони України та указ Президента України про введення надзвичайного чи воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.

7.4. За змістом статті 353 ЦК України, статті 1, частини першої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізацією майна слід вважати надання ЗСУ чи іншим військовим формуванням України під час проведення мобілізації (часткової або загальної) згідно з мобілізаційними планами майна з наступним відшкодуванням державою його вартості у разі переходу цього майна у власність держави, знищення такого майна чи пошкодження державою Україною.

7.5. Мобілізація майна є різновидом його реквізиції (примусового відчуження) у сенсі ЦК України та Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану». Однак, якщо згідно зі статтею 3 цього Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості і тільки у разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості, то у випадку мобілізації майна громадян згідно з частиною першою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» таке відшкодування може бути тільки наступним.

7.6. Компенсація за примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості здійснюється протягом п`яти наступних бюджетних періодів, правового режиму надзвичайного стану - протягом одного наступного бюджетного періоду після скасування правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за рахунок коштів державного бюджету за умови, що майно було примусово відчужене, а особа відповідно має право на таку компенсацію.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

8.1. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

8.2. Згідно із частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

8.3. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині залишити без змін.

9. Щодо розподілу судових витрат

9.1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

9.2. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

9.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції ухвалою від 3 січня 2017 року відстрочив позивачці сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі. Однак у рішенні від 20 січня 2020 року питання про розподіл судових витрат не вирішив. Суд апеляційної інстанції ухвалою від 7 вересня 2020 року звільнив позивачку від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, а суд касаційної інстанції ухвалою від 5 квітня 2021 року - від сплати судового збору за подання касаційної скарги. З огляду на вказане, беручи до уваги відмову у задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду має стягнути з позивачки судовий збір за подання позовної заяви.

9.4. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір»; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду).

9.5. Ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати (підпункт 1 пункту 1 частини другої статті 4 вказаного Закону).

9.6. Відповідно до абзацу другого статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» з 1 січня 2016 року встановлена мінімальна заробітна плата у місячному розмірі 1378 гривень. Тому мінімальний судовий збір за подання позовної заяви майнового характеру не міг бути меншим 551,20 грн (1378,00 грн х 0,4), а максимальний - 6 890,00 грн (1378,00 грн х 5).

9.7. Позивачка просила суд стягнути з Держави України компенсацію за завдану їй матеріальну шкоду у розмірі 4 943 815,98 грн (вартість будинку та земельної ділянки) та за завдану моральну (немайнову) шкоду - у розмірі 1 000 000,00 грн. З огляду на ці вимоги позивачка мала сплатити максимальний судовий збір за подання позовної заяви, сплату якого суд першої інстанції відстрочив до ухвалення судового рішення у справі. Суди попередніх інстанцій цей збір не стягнули. Тому його стягує Велика Палата Верховного Суду.

Керуючись частиною першою статті 400, статтями 141, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в інший частині - залишити без змін.

3. Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 ) у дохід Державного бюджету України 6 890,00 грн (шість тисяч вісімсот дев`яносто грн 00 коп.) судового збору за подання позовної заяви.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Ткачук

Судді: О. О. Банасько Г. Р. Крет

Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

І. А. Воробйова К. М. Пільков

І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців О. М. Ситнік

Д. А. Гудима І. В. Ткач

Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич

І. В. Желєзний Є. А. Усенко

С. І. Кравченко Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 114203267

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Єленіної Ж. М.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 757/64569/16-ц (провадження № 14-19цс23)

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, держави України в особі Кабінету Міністрів України, треті особи: Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Головне управління Національної гвардії України, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, про виплату компенсації за мобілізоване (примусово відчужене) майно та відшкодування матеріальної та моральної шкоди

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року у складі судді Писанця В. А. та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів Нежури В. А., Березовенка Р, В., Суханової Є. М.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що вона є власницею житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Цей будинок позивачка придбала 16 січня 2014 року, використовувала для постійного проживання, в будинку знаходиться все її та родини майно. Після початку у квітні 2014 року антитерористичної операції (далі - АТО) через обстріли 13 липня 2014 року разом з родиною позивачка вимушена була покинути свій житловий будинок. 01 серпня 2014 року м. Красногорівку було звільнено українськими військами, після чого будинок позивачки зайняли військовослужбовці Збройних Сил України (далі - ЗСУ) та облаштували в ньому опорний пункт.

Позивачка вважала, що АТО, яка проводилась на території Донецької та Луганської областей з 2014 року, у тому числі й у м. Красногорівка, в якому розташований належний їй будинок, є надзвичайною ситуацією. А тому факт перебування військовослужбовців ЗСУ в її будинку свідчить про фактичне примусове відчуження її будинку та земельної ділянки.

Посилаючись на положення статей 41, 56 Конституції України, статей 22, 23, 1166, 1167, 1172 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 22 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «По мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII), Закон України від 17 травня 2012 року № 4765-VI «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» (далі - Закон № 4765-VI), статтю 86 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України), статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), просила суд відшкодувати примусово відчужене майно: матеріальну шкоду в розмірі 4 943 815,98 грн (вартість будинку та земельної ділянки) та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн.

20 січня 2020 року рішенням Печерського районного суду міста Києва позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Суд першої інстанції керувався тим, що аналіз норм статті 41 Конституції України, статей 319, 321 ЦК України, статті 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV), статті 86 КЦЗ України свідчить про те, що, пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час АТО майно, власник цього майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, добровільно передати пошкоджений чи зруйнований внаслідок терористичного акту будинок чи майно місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування.

Будь-який інший порядок визначення розміру відшкодування за пошкоджену квартиру внаслідок такої надзвичайної ситуації, як терористичний акт, на теперішній час відсутній.

Позивачка не надала суду доказів, які вказували б на винні дії посадових чи службових осіб відповідачів, коли ці дії вчинені, у чому вони полягають та чи є причинний зв`язок між такими діями і моральною шкодою.

03 грудня 2020 року постановою Київського апеляційного суду рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року залишено без змін.

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відмову в позові апеляційний суд вказав, що в матеріалах справи відсутні акти про мобілізацію майна або про його примусове відчуження, відсутнє звернення позивачки до відповідних органів з питанням про компенсацію та відшкодування вартості заподіяної шкоди майну, відсутнє підтвердження введення у країні або її частині воєнного або надзвичайного стану.

З аналізу поданих позивачкою доказів не вбачається, що втрата майна була спричинена неправомірними діями саме відповідачів, а моральні страждання внаслідок втрати майна не підтверджено належними доказами. У матеріалах справи відсутнє обґрунтування неправомірних дій відповідачів, якими останні заподіяли матеріальну чи моральну шкоду. Подані позивачкою документи не дають можливості встановити особу, яка заподіяла шкоду майну.

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року та ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі встановили фактичні обставини справи, ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Суди безпідставно застосували до спірних правовідносин положення статті 19 Закону № 638-IVта статті 86 КЦЗ України, які не підлягають застосуванню. Вважала, що суди мали застосувати статтю 22 Закону № 3543-XII.

Посилаючись на положення пункту 2 частини першої статті 22 Закону № 3543-XII, Указ Президента «Про часткову мобілізацію», затверджений Законом України від 22 липня 2014 року, статтю 41 Конституції України, статті 219, 321 ЦК України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявниця вказувала про обов`язок держави відшкодувати громадянам вартість вилучених у них будівель і про відсутність в Україні визначеного нормами права порядку отримання відповідної компенсації.

Порядок примусового відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану регулюється Законом № 4765-VI та Порядком розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року № 998 (далі - Порядок № 998). Зазначені нормативні акти можуть за аналогією застосовуватися до правовідносин в умовах особливого стану та мобілізації.

На вимогу прийняти відповідне рішення та скласти акт про примусове відчуження майна Донецька обласна адміністрація та Донецька обласна військово-цивільна адміністрація їй відмовили, пославшись на відсутність порядку складання акта про примусове відчуження майна, проведення оцінки майна та надання компенсації в умовах мобілізації.

Посилаючись на положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, норми Конституції України щодо гарантування права власності та норми статті 22 Закону № 3543-XII, заявниця вказала, що вони є нормами прямої дії. Отже, за відсутності порядку складання актів про примусове відчуження вони мають застосовуватись безпосередньо.

Заявниця зазначила, що на відміну від справ про відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, у її випадку саме українські військові порушили її право власності, що було наслідком порушення державою Україною свого негативного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

13 вересня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року змінено, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В інших частинах судові рішення залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що примусове відчуження майна або його вилучення можливе лише після запровадження в Україні воєнного або надзвичайного стану. З 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан, при цьому надзвичайний стан в Україні до 23 лютого 2022 року не оголошувався, тому доводи позивачки про те, що її майно було мобілізоване (примусово відчужене) під час дії надзвичайного стану чи надзвичайної ситуації є необґрунтованими.

В Україні діє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно. Отримати її можливо за умов та в порядку, визначених нормативними актами. Немає жодних доказів того, що майно позивачки, власницею якого вона залишається та за місцезнаходженням якого вона не перебуває, було мобілізованим, як і немає доказів того, що саме держава Україна завдала позивачці шкоду шляхом пошкодження чи знищення її майна.

У позовній заяві позивачка визнала, що була вимушена покинути будинок 13 липня 2014 року через обстріли. Однак наведена в позовній заяві інформація щодо завдання позивачці шкоди з боку саме України не знайшла підтвердження належними та допустимими доказами.

Інформація позивачки про те, що вона втратила можливість як володіти, так і користуватися будинком та земельною ділянкою з 01 серпня 2014 року є недостовірною. Крім того, позивачка не довела, що втратила цю можливість саме внаслідок самовільного зайняття будинку військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок, наприклад, обстрілів з боку збройних формувань, підтримуваних російською федерацією.

Лише тимчасового перебування з певного часу в будинку та на земельній ділянці позивачки військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна недостатньо для того, щоб кваліфікувати таке перебування саме як примусове відчуження (реквізицію) Україною цих будинку та земельної ділянки. В іншому разі будь-яке покинуте власниками на тимчасово окупованих територіях України чи територіях активних бойових дій приватне майно, яким якийсь час користувалися збройні формування будь-кого із учасників воєнного конфлікту (України чи російської федерації як держави-агресора), слід було б вважати примусово відчуженим державою, на території якої воно знаходиться, тобто Україною. Проте такий підхід і покладення на Україну обов`язку відшкодувати (компенсувати) всю вартість цього майна (навіть у випадку його повного чи часткового збереження) не узгоджується ні з принципом відповідальності держави-агресора за шкоду, зумовлену агресією проти України, ні із загальними засадами відповідальності держави за завдану нею шкоду.

Непереконливими є доводи ОСОБА_1 і про те, що вона зазнала моральної шкоди, бо не може повернутися до свого будинку саме внаслідок його зайняття військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок тієї зумовленої агресією російської федерації небезпеки, через яку позивачка з родиною змінила місце проживання (стала на облік як внутрішньо переміщена особа), і наявність цієї небезпеки підтвердила Україна шляхом надання позивачці відповідної інформації.

Саме по собі тимчасове використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки, підпорядковане виконанню як Збройними Силами України, так і позивачкою як громадянкою України конституційних обов`язків (статті 17, 65 Конституції України), не може бути діянням, яким позивачці завдана моральна шкода. За іншого підходу виконання конституційного обов`язку (частина перша статті 65 Конституції України) кожним громадянином зумовлювало б завдання йому моральної шкоди, що не відповідає суті виконання цього обов`язку.

Суди всебічно, повно і об`єктивно оцінили всі доводи позивачки та зібрані у справі докази і дали їм належну оцінку, відмовивши при цьому в задоволенні позовних вимог. Така відмова не перешкоджає позивачці використати передбачені чинним законодавством України юридичні засоби для отримання відповідної компенсації (відшкодування) за наявності для цього підстав та у визначеному порядку, а тому не становить для позивачки надмірного тягаря. Що стосується юридичної кваліфікації правовідносин, вони підлягають зміні відповідно до наведених у цій постанові мотивів.

Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.

З позовною заявою ОСОБА_1 звернулася у грудні 2016 року, посилаючись на події, які відбувалися у м. Красногорівка Мар`їнського району Донецької області у квітні - серпні 2014 року. Рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені в 2020 році.

14 квітня 2014 року Указом Президента України № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» розпочато АТО.

30 жовтня 2014 року розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1053-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція» та 02 грудня 2015 року розпорядженням Кабінету Міністрів України від № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» місто Красногорівка (Красногорівська міська рада) Донецької області включено до переліку населених пунктів, в яких здійснювалася АТО.

11 серпня 2016 року Донецька обласна державна адміністрація у своєму листі № Ч-339 підтвердила, що належний позивачці житловий будинок розташований «на дуже близькій відстані від межі лінії зіткнення, дана територія контролюється ЗСУ та допуск туди заборонено» (т. 1, а. с. 33).

19 вересня 2016 року під час тимчасового перемир`я позивачка разом з комісією військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка відвідала свій будинок та прилеглу земельну ділянку та переконалася, що її будинок із земельною ділянкою зайняті військовослужбовцями ЗСУ та використовуються як опорний пункт. Крім цього, на дворі побудовано бліндаж та складуються боєприпаси. Це підтверджується актом комісії військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка. Комісія виявила, що завдано збитків внутрішньому та зовнішньому оздобленню будинку та подвір`ю (т. 1, а. с. 34).

Право власності ОСОБА_1 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджено договором купівлі-продажу від 16 січня 2014 року, витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 16233601 від 16 січня 2014 року, технічним паспортом від 11 серпня 2008 року, договором купівлі-продажу земельної ділянки від 16 січня 2014 року та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 16234296 від 16 січня 2014 року, попереднім договором від 05 січня 2014 року (т. 1, а. с. 12-22).

За вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) та від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20)).

У пункті 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц вказано, що наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (концепція «книжного володіння»).

Тобто власницею зазначених у справі житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки відповідно до даних державного реєстру є позивачка.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Стаття 15 Конвенції вказує, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, держава може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, за завдану моральну шкоду - статтею 1167 ЦК України.

У своїй позовній заяві, а також в апеляційній та касаційній скаргах позивачка зазначила, що належні їй житловий будинок та речі, які в ньому знаходилися, пошкоджено, а тому вона як власниця, право власності якої захищається статтею 41 Конституції України та статтями 319, 321 ЦК України, має право на відшкодування шкоди, зокрема, відповідно до статей 22, 1166, 1167 ЦК України. Разом з тим позивачка вказала, що вона не може користуватися належним їй майном внаслідок незалежних від неї обставин, тому зверталася до Донецької обласної адміністрації та Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з вимогою прийняти рішення про відчуження майна та скласти відповідний акт.

Свої позовні вимоги позивачка підтверджувала такими доказами:

- листом-відповіддю департаменту житлово-комунального господарства Донецької обласної державної адміністрації від 11 серпня 2016 року № Ч-339 щодо розташування на території м. Красногорівка військовослужбовців ЗСУ (т. 1, а. с. 33);

- актом від 19 вересня 2016 року обстеження технічного стану приватного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованими за адресою: АДРЕСА_1 , що постраждали внаслідок військових дій на території м. Красногорівка (т. 1, а. с. 34);

- листом-відповіддю штабу антитерористичного центру при Службі безпеки України від 01 листопада 2016 року № 33/2/2-4-1382 щодо віднесення м. Красногорівка до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється АТО (т. 1, а. с. 43);

- довідкою Волноваського відділу поліції Мар`їнського відділення поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області щодо неможливості проведення огляду місця події за адресою: АДРЕСА_1 у зв`язку з тим, що за вказаною адресою дислокуються військовослужбовці ЗСУ (т. 1, а. с. 44):

- актом опису майна від 30 липня 2016 року щодо наявності майна позивачки в її будинку (т. 1, а. с. 29-32);

- показаннями ОСОБА_1 та мешканців м. Красногорівка, які бачили факт зайняття військовослужбовцями ЗСУ будинку позивачки;

- роздруківками з інтернет-сервисів GoogleMaps, YandexMaps, Terraserver щодо фото з супутників земельної ділянки та будинку позивачки (т. 1, а. с. 26-28)

- відеозаписами з будинку позивачки, які підтверджують розташування військових безпосередньо в її будинку (т. 1, а. с. 25, 101).

Основним мотивом відмови Великої Палати Верховного Суду в позові ОСОБА_1 є те, що в Українідіє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно, і отримати її можливо за умовами та в порядку, визначеному нормативними актами, проте немає жодних доказів того, що майно позивачки, власницею якого вона залишається та за місцезнаходженням якого вона не перебуває, було мобілізованим, як і немає доказів того, що саме держава Україна завдала позивачці шкоду шляхом пошкодження чи знищення її майна

Разом з тим ні суди першої та апеляційної інстанцій, ні Велика Палата Верховного Суду не врахували того, що до спірних правовідносин не може бути застосовано законодавство, що регулює компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно, оскільки воно діє лише під час воєнного або надзвичайного стану, який на час виникнення спірних правовідносин в Україні введено не було.

Не є доречними і посилання Великої Палати Верховного Суду на частину дев`яту статті 5 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відповідно до якої відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україні, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію, оскільки на час виникнення спірних правовідносин і на момент звернення позивачки з позовом місто Красногорівка Мар`їнського району Донецької області не було окуповане.

У своїй постанові від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що в цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі та застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повному і всебічному з`ясуванні обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованішим, ніж закон. Більше того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Необхідно визначитися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, уточнити, які позовні вимоги заявлені ОСОБА_1 : про відшкодування завданих збитків чи про відмову від належного їй майна з подальшою компенсацією.

На час звернення ОСОБА_1 з позовом та ухвалення рішень судами попередніх інстанцій Україна не відступала від зобов`язань, визначених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей відповідно до статті 15 Конвенції, що підтверджується Постановою Верховної Ради України № 462-VIII від 21 травня 2015 року, якою схвалена заява Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8, 13 Конвенції, на період до повного припинення збройної агресії російської федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих російською федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовський проти Польщі» (Broniowski v. Poland), заява № 31443/96).

Оцінюючи додержання державою прав людини, ЄСПЛ при тлумаченні та застосуванні положень Конвенції та Протоколів до неї використовує доктрину негативних і позитивних зобов`язань держави.

Правам людини кореспондуються зобов`язання держави щодо невтручання у сферу індивідуальної свободи, поваги до прав людини, їх забезпечення, захисту і сприяння реалізації.

Такими є:

- зобов`язання поважати права людини, що вимагає від державних органів та інших представників держави утримуватися від порушень прав людини;

- зобов`язання захищати права людини, що передбачає обов`язок держави захистити носіїв прав людини від протиправного втручання третіх осіб в їх реалізацію і покарати правопорушників;

- зобов`язання забезпечувати здійснення прав людини, що вимагає від держави здійснювати активні дії з метою сприяння повній реалізації прав людини, досягнення їх результату.

Дотримання соціальних, економічних та окремих культурних прав людини вимагає виконання позитивних зобов`язань держави щодо їх забезпечення, захисту та сприяння реалізації. Основною характеристикою таких зобов`язань є те, що вони вимагають від національних органів влади запровадити та застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини. Тобто держава зобов`язана вжити належних заходів для забезпечення основоположних прав людини в кожному конкретному випадку.

У статті 1 Конвенції закріплено, що держави-члени повинні відповідати за порушення прав і свобод, які захищає Конвенція, вчинених проти осіб, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

«Презумпція компетенції» передбачає презумпцію юрисдикції держави на своїй території. Отже, юрисдикційна компетенція держави за статтею 1 Конвенції переважно є територіальною (пункт 59 рішення ЄСПЛ 2001-XII у справі «Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав» (Вankovic and Others v. Belgium and Others), заява № 52207/99) і зазвичай здійснюється на всій території держави.

Держава зобов`язана не тільки утриматися від порушень чи непропорційних обмежень конвенційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією. Із цією метою законодавець та інші органи публічної влади повинні запроваджувати таке юридичне регулювання, що має відповідати конституційним нормам і принципам, та створювати механізми для ефективного захисту конституційних прав і свобод.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C.G. та інші проти Болгарії» (C.G. and Others v. Bulgaria)).

У пункті 70 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ підкреслив важливе значення принципу «належного врядування», зазначивши, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності в цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Ведучи мову про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення ЄСПЛ від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o. проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96).

Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується.

У такому разі не може йтися мова про надмірні зобов`язання держави, адже вона сама встановлює прийнятну для себе межу зобов`язань й у сфері захисту майнових прав. Тоді як відсутність належного законодавчого урегулювання свідчить про недотримання державою своїх позитивних зобов`язань, а відтак покладає на судову гілку влади вирішення спірних питань виходячи з принципу верховенства права, вимог Конституції України, прецедентної практики ЄСПЛ, рішень Конституційного Суду України.

Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98). У цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03; пункти 34-37 рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02).

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками суду першої інстанції про те, що до цього спору не застосовні норми постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 «Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації» (далі - Постанова № 947).

Однак суди попередніх інстанцій вказали, що житловий будинок позивачки частково пошкоджено, що підтверджується актом обстеження від 19 вересня 2016 року (т. 1, а. с. 34).

Разом з тим суди не уточнили, чи мала намір позивачка користуватися в подальшому житловим будинком та земельною ділянкою, чи бажає отримати грошову компенсацію відповідно до Постанови № 947, в якій держава встановила обсяг своєї відповідальності.

Оскільки суди попередніх інстанцій у порушення норм цивільного процесуального права не уточнили позовних вимог та належним чином не встановили всіх необхідних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції такими повноваженнями не наділений, то справу необхідно було передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судді: О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна

Джерело: ЄДРСР 114188419

[ANTIRAID]

Поплічник Князєва з яким він ніби писав свою окрему думку в СІЗО підготував доволі сумнівне за обгрунтованістю та юридичною грамотністю рішення щодо компенсації за пошкоджене майно. Фактично цим рішенням він позбавив права громадян України на отримання компенсації. Підозрюю, що ЄСПЛ це рішення визнає незаконним, однак цей учасник ОЗУ ВП ВС буде вже у відставці спокійно жити у власному й не пошкодженому житлі з пенсією біля 200 000 грн на місяць.

Інші судді в окремій думці вказали на необгрунтованість рішення.

В самому рішенні ОЗУ ВП ВС прийшло до наступних висновків:

7.1. Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина перша вказаної статті). Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України (частина друга цієї статті).

7.2. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України (частина перша статті 65 Конституції України).

7.3. Правовою основою примусового відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану є Конституція України, ЦК України, Закон України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану», інші закони України та указ Президента України про введення надзвичайного чи воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.

7.4. За змістом статті 353 ЦК України, статті 1, частини першої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізацією майна слід вважати надання ЗСУ чи іншим військовим формуванням України під час проведення мобілізації (часткової або загальної) згідно з мобілізаційними планами майна з наступним відшкодуванням державою його вартості у разі переходу цього майна у власність держави, знищення такого майна чи пошкодження державою Україною.

7.5. Мобілізація майна є різновидом його реквізиції (примусового відчуження) у сенсі ЦК України та Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану». Однак, якщо згідно зі статтею 3 цього Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості і тільки у разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості, то у випадку мобілізації майна громадян згідно з частиною першою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» таке відшкодування може бути тільки наступним.

7.6. Компенсація за примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості здійснюється протягом п`яти наступних бюджетних періодів, правового режиму надзвичайного стану - протягом одного наступного бюджетного періоду після скасування правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за рахунок коштів державного бюджету за умови, що майно було примусово відчужене, а особа відповідно має право на таку компенсацію.