Постанова ВП ВС про розірвання договору та повернення майна, а саме садиби Терещенків територіальній громаді міста Києва та дії ЗУ Про охорону культурної спадщини

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2023 року

м. Київ

Справа № 910/8413/21

Провадження № 12-9гс23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Ткача І. В.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

за участюсекретаря судового засідання Співака С. В.,

представників учасників справи:

прокурора - Василенко Н. В.,

позивача-1 - Перепелиціна К. М.,

позивача-2 - Друцької О. Г.,

відповідача-1 - Хітька В. М., Пантії О. А.,

відповідача-2 - не з`явилися,

третьої особи - Терещенко О. О., Чиляєвої І. А.,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022

(головуючий суддя Куксов В. В., судді Шаптала Є. Ю., Яковлєв М. Л.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 (суддя Гумега О. В.)

за позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд», Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Благодійна організація «Фундація спадщини Терещенків»,

про розірвання договору та повернення майна.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позовних вимог

1. У травні 2021 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач-1), Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент комунальної власності, позивач-2) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд» (далі - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», відповідач-1), Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (далі - КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», відповідач-2) про розірвання інвестиційного договору від 22.03.2007 № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків, що знаходяться за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та бульвар Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» у місті Києві (далі - Інвестиційний договір); зобов`язання ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежилий будинок (літера «А») загальною площею 1104,7 м2 на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, у місті Києві, нежилі приміщення загальною площею 29,40 м2, у тому числі: приміщення № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 м2, місця спільного користування площею 3,10 м2 (літери «Б», «В») на бульварі Тараса Шевченка, 34/13 у місті Києві (далі також - садиба Терещенків).

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» упродовж тривалого строку не виконали обов`язків, покладених на них Інвестиційним договором, внаслідок чого територіальна громада міста Києва значною мірою позбавилась того, на що вона розраховувала під час укладення цього договору, що є підставою для його розірвання відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі- ЦК України).

3. Прокурор стверджує, що Інвестиційний договір є чинним, а договір про припинення Інвестиційного договору (без дати підписання) (далі - Договір про припинення Інвестиційного договору) не набрав чинності, є неукладеним та нікчемним. Зазначає, що у зв`язку з розірванням Інвестиційного договору, садиба Терещенків підлягає поверненню територіальній громаді міста Києва. Крім того, садиба Терещенків не вибула у встановленому законом порядку з комунальної власності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин існувала законодавчо встановлена заборона на її відчуження, у зв`язку із чим, на думку прокурора, наявні підстави для її повернення територіальній громаді міста Києва згідно з положеннями статей 391, 1212 ЦК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Конкурс із залучення інвесторів до реконструкції або реставрації садиби Терещенків

4. У місті Києві на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» розташована садиба Терещенків (складається з жилого будинку та флігеля).

5. Рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 21.01.1986 № 49 жилий будинок на бульварі Тараса Шевченка, 34 (технічна адреса за даними БТІ міста Києва: бульвар Тараса Шевченка, 34/15 літера «А») включено до переліку пам`ятників архітектури місцевого значення (охоронний номер 110).

6. Рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» будинки на бульварі Тараса Шевченка, 34-А і 34-Б включено до переліку нежилих будинків та споруд, які передаються до комунальної власності міста (пункти 562, 563 додатка 1 до цього рішення).

7. Наказом управління охорони пам`яток історії, культури та історичного середовища від 02.04.1998 № 15, а в подальшому наказом Департаменту охорони культурної спадщини від 27.12.2019 № 109 (пункти 31, 32) садибу на бульварі Тараса Шевченка, 34 та флігель на вказаному бульварі, 34/11 (технічна адреса: бульвар Шевченка / вул. Коцюбинського, 34/13, літера «Б») включено до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини.

8. Рішенням Київської міської ради від 24.06.2004 № 322/1532 «Про затвердження переліку нежилих будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва, які підлягають реконструкції або реставрації за залучені кошти» (зі змінами, зокрема, внесеними рішеннями Київської міської ради від 21.10.2004, 16.03.2006) (далі - рішення Київської міської ради від 24.06.2004 № 322/1532) нежилий будинок площею 1 104,7 м2 на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та нежилий будинок площею 559,7 м2 на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» включено до переліку будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва, які підлягають реконструкції або реставрації (пункти 39, 40 вказаного переліку).

9. Протоколом засідання постійно діючої комісії із залучення інвесторів до будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва від 18.08.2005 № 1 (далі - Протокол засідання комісії із залучення інвесторів від 18.08.2005 № 1) затверджено умови конкурсу та конкурсну документацію на залучення інвесторів до реконструкції або реставрації нежилих будинків, у тому числі на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літера «Б».

10. Згідно з протоколом засідання постійно діючої комісії із залучення інвесторів до будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, від 18.10.2005 № 10 Відкрите акціонерне товариство «Укрнафта» (далі - ВАТ «Укрнафта») визначено переможцем конкурсу із залучення інвесторів до реконструкції або реставрації нежилих будинків на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В».

Інвестиційний договір

11. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30.11.2005 № 2195 затверджено результати проведених конкурсів, переможцем у конкурсі із залучення інвесторів до реставрації та реконструкції будівель на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» визначено ВАТ «Укрнафта». Пунктом 2 цього розпорядження Головному управлінню комунальної власності м. Києва доручено укласти відповідні інвестиційні договори з переможцями конкурсу.

12. Постановою Господарського суду міста Києва від 14.11.2006 у справі № 36/496-А, залишеною в силі ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2007, зобов`язано Головне управління комунальної власності м. Києва підписати з ВАТ «Укрнафта» інвестиційний договір про реконструкцію та реставрацію зазначених вище нежилих будинків.

13. 22.03.2007 між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (замовник) (правонаступник - Департамент комунальної власності (позивач-2)), ВАТ «Укрнафта» (інвестор) та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (служба замовника, відповідач-2) укладено Інвестиційний договір, предметом якого згідно з пунктом 1 є реалізація інвестиційного проєкту з реконструкції та реставрації нежилих будинків за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15 літера «А» та бульвар Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» у м. Києві (далі - Об`єкт інвестування) на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції та реставрації будинків, затверджених Протоколом засідання комісії із залучення інвесторів від 18.08.2005 № 1 та цим договором.

14. Згідно з підпунктом 3.5.1 Інвестиційного договору КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» зобов`язується виконати повний комплекс функцій замовника, пов`язаний з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування, а саме:

- проведення робіт із землевідводу на час реконструкції та реставрації та оформлення земельної ділянки;

- проведення робіт з підготовки та оформлення необхідних документів з реконструкції та реставрації Об`єкта інвестування (розпорядження, листи-дозволи на проєктування та інше);

- проведення передпроєктних робіт по підготовці, обстеженню та наданню висновків про технічний стан Об`єкта інвестування, інженерно-геологічних та топоінженерних вишукувань, збору вихідних даних для проектування;

- проведення робіт із супроводу та контролю розробки проєктно-кошторисної документації, її погодження та експертизи;

- затвердження проєктно-кошторисної документації у встановленому порядку;

- отримання дозвільної документації на виконання робіт з реконструкції та реставрації (дозвіл управління державного архітектурно-будівельного контролю, ордер Головного управління контролю за благоустроєм та зовнішнім дизайном міста Києва) тощо.

15. Згідно з пунктом 3.7 Інвестиційного договору інвестор зобов`язується:

- розробити концепцію реконструкції та реставрації, для чого замовити передпроєктні проробки (підпункт 3.7.1);

- за рахунок власних або залучених коштів забезпечити фінансування всіх витрат, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування, у тому числі: визначити генпідрядну і проєктну організацію для реконструкції та реставрації Об`єкта інвестування; компенсувати втрати територіальній громаді м. Києва недоотриманої орендної плати з дати відселення орендарів, а також сплату земельного податку до моменту введення Об`єкта інвестування в експлуатацію шляхом перерахування зазначених платежів на рахунок Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» (далі - КП «Київжитлоспецексплуатація»); витрати по підготовці необхідних технічних обстежень, висновків, передпроектних проробок, вихідних даних для проєктування; витрат, пов`язаних з розробкою, узгодженням та експертизою проєктної документації, проведенням авторського нагляду проєктною організацією; витрат, пов`язаних зі сплатою пайової участі; витрат на отримання дозвільних документів на проведення робіт з реконструкції та реставрації; витрат, пов`язаних з інженерною підготовкою Об`єкта інвестування до реконструкції та реставрації; витрат на проведення робіт з реконструкції та реставрації згідно з затвердженою у встановленому порядку проєктно-кошторисною документацією та фактичних витрат підрядної організації; витрат, пов`язаних з підготовкою до здачі Об`єкта інвестування в експлуатацію; витрат, пов`язаних із комплектуванням Об`єкта інвестування необхідним обладнанням відповідно до затвердженого проєкту; інші витрати, пов`язані, з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування відповідно до затвердженого проєкту; витрати служби замовника по здійсненню функцій замовника (підпункт 3.7.2);

- погодити та підписати графік фінансування реконструкції та реставрації Об`єкта інвестування та загальні строки виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування (підпункт 3.7.3);

- після введення Об`єкта інвестування в експлуатацію передати до комунальної власності територіальної громади м. Києва 2 250 м2 рівнозначних нежитлових приміщень Об`єкта інвестування (підпункт 3.7.5).

16. Згідно з пунктом 4.1 Інвестиційного договору загальні строки всього комплексу робіт, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування, визначаються календарним графіком робіт, погодженим сторонами, який оформлюється додатковою угодою до цього договору після затвердження в установленому порядку проєкту Об`єкта інвестування і проектно-кошторисної документації реконструкції та реставрації.

17. За умовами пункту 4.2 Інвестиційного договору загальний строк виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування та реконструкції та реставрації, складається з трьох етапів - підготовчого (передпроєктного), проєктного та реконструкції і реставрації.

18. Відповідно до підпункту 5.1.1 Інвестиційного договору нежилі приміщення розподіляються між замовником та інвестором на підставі акта розподілу площ Об`єкта інвестування після реконструкції та реставрації (уточненого на підставі технічної інвентаризації об`єкта, результати якої містяться в технічній документації) виходячи з того, що в комунальній власності територіальної громади м. Києва залишаються нежилі приміщення загальною площею 2 250 м2. На решту приміщень, а також машиномісць на гостьових стоянках право власності переходить до інвестора.

19. Згідно з пунктом 8.1 Інвестиційного договору договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє до моменту виконання сторонами своїх зобов`язань, передбачених договором, додатками та доповненнями до нього.

20. Датою набрання чинності договору є дата, що вказана в правому верхньому куті першої сторінки договору (пункт 8.2 Інвестиційного договору).

21. Відповідно до пункту 8.3 Інвестиційного договору він може бути розірваним винятково: за взаємною згодою сторін; за рішенням суду у разі невиконання однією із сторін своїх зобов`язань згідно з договором.

22. Згідно з пунктом 8.5 Інвестиційного договору він може бути достроково припинений шляхом підписання сторонами відповідної угоди за умови врегулювання всіх розбіжностей і проведення взаємних розрахунків.

23. Пунктом 10.4 Інвестиційного договору встановлено, що всі додатки, які укладаються до цього договору, є його невід`ємною частиною.

Заміна інвестора в Інвестиційному договорі

24. Ураховуючи звернення ВАТ «Центрелеватормлинбуд» щодо передачі прав та обов`язків інвестора по Інвестиційному договору та згоду ВАТ «Укрнафта» на таку передачу, Київська міська рада прийняла рішення від 01.11.2007 № 1111/3944 «Про заміну сторони в зобов`язанні та передачу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилого будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 літера А та приміщень у нежилому будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва» (далі - рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944), згідно з яким:

- доручено Головному управлінню комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) укласти договір про заміну сторони у зобов`язанні в Інвестиційному договорі (пункт 1 зазначеного рішення);

- після виконання пункту 1 цього рішення передати ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилий будинок комунальної власності територіальної громади міста Києва на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» в Шевченківському районі міста Києва площею 1104,7 м2 та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва в нежилому будинку на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» у Шевченківському районі міста Києва площею 29,4 м2 за умови компенсації вартості, визначеної звітом про оцінку вартості цих нежилого будинку та нежилих приміщень (пункт 2 зазначеного рішення);

- ВАТ «Центрелеватормлинбуд» перерахувати кошти до міського бюджету за нежилий будинок комунальної власності територіальної громади міста Києва на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва в нежилому будинку на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» у Шевченківському районі міста Києва (пункт 4 зазначеного рішення);

- після виконання пункту 4 цього рішення Головному управлінню комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) підписати акти приймання-передачі у власність ВАТ «Центрелеватормлинбуд» нежилого будинку комунальної власності територіальної громади міста Києва на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва в нежилому будинку на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» у Шевченківському районі міста Києва (пункт 5 зазначеного рішення);

- після виконання пункту 5 цього рішення КП «Київжитлоспецексплуатація» списати в установленому порядку з балансу нежилий будинок комунальної власності територіальної громади міста Києва на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва в нежилому будинку на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» у Шевченківському районі міста Києва (пункт 6 зазначеного рішення).

25. 23.11.2007 між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (сторона 1), КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (сторона 2), ВАТ «Укрнафта» (сторона 3) та ВАТ «Центрелеватормлинбуд» (сторона 4) підписано договір про заміну сторони в зобов`язанні (далі - Договір про заміну сторони від 23.11.2007), згідно з яким:

- сторона 3 передає, а сторона 4 приймає на себе обов`язки сторони 3 перед стороною 1 та стороною 2, які виникли з Інвестиційного договору (пункт 1 Договору про заміну сторони від 23.11.2007);

- сторона 3 передає, а сторона 4 приймає на себе всі права та обов`язки сторони 3 за Інвестиційним договором, внаслідок чого сторона 4 повністю замінює сторону 3 у цьому договорі (пункт 2 Договору про заміну сторони від 23.11.2007);

- з моменту набрання чинності цим договором сторона 4 замість сторони 3 стає зобов`язаною реалізувати інвестиційний проєкт з реконструкції та реставрації нежилих будинків за адресою: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та бульвар Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» у місті Києві на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції та реставрації будинків, затверджених Протоколом засідання комісії із залучення інвесторів від 18.08.2005 № 1, Інвестиційним договором (пункт 3 Договору про заміну сторони від 23.11.2007);

- згода сторони 1 та сторони 2 на заміну в Інвестиційному договорі сторони 3 стороною 4 виявляється шляхом підписання ними цього договору (пункт 4 Договору про заміну сторони від 23.11.2007);

- цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами (пункт 7 Договору про заміну сторони від 23.11.2007).

Оформлення ВАТ «Центрелеватормлинбуд» права власності на садибу Терещенків

26. Додатковою угодою від 04.04.2008 № 1 до Інвестиційного договору (далі - Додаткова угода № 1), укладеною між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ВАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», підпункт 5.1.2 Інвестиційного договору викладено в такій редакції: «5.1.2. За умови компенсації інвестором вартості об`єктів інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цих об`єктів, та підписання актів приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на ці об`єкти».

27. Згідно з пунктом 2 Додаткової угоди № 1 вона набирає чинності з моменту її підписання повноважними представниками сторін.

28. ВАТ «Центрелеватормлинбуд» платіжними дорученнями від 23.05.2008 № 134, 135 сплатило до бюджету м. Києва 324 000 грн та 10 770 000 грн за нежитлові приміщення згідно з рішенням Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944.

29. Головне управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), КП «Київжитлоспецексплуатація» та ВАТ «Центрелеватормлинбуд» підписали акт приймання-передачі нежилого будинку площею 1 104,7 м2 на бульварі Шевченка Тараса, 34/15, літера «А» у власність ВАТ «Центрелеватормлинбуд» відповідно до рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944 та акт приймання-передачі приміщень площею 29,4 м2 у нежилому будинку на бульварі Шевченка Тараса, 34/13, літери «Б», «В» у власність ВАТ «Центрелеватормлинбуд» відповідно до рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944, відповідно до яких ВАТ «Центрелеватормлинбуд» прийняло у власність вказане нерухоме майно (далі разом - Акти приймання-передачі у власність садиби Терещенків).

30. Договором про припинення Інвестиційного договору Головне управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», ВАТ «Центрелеватормлинбуд» відповідно до статей 604, 651-654 ЦК України, враховуючи рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944, домовилися припинити дію Інвестиційного договору (пункт 1);

31. Відповідно до пункту 2 Договору про припинення Інвестиційного договору сторони узгодили, що з моменту набрання чинності цим договором права та обов`язки по Інвестиційному договору вважаються припиненими.

32. На підставі наказу Головного управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 06.02.2009 № 19-В оформлене свідоцтво про право власності від 06.02.2009 серії САС № 247964, яким посвідчено, що нежилий будинок загальною площею 1104,7 м2, який розташований у місті Києві на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», належить ВАТ «Центрелеватормлинбуд» на праві приватної власності.

33. На підставі наказу Головного управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 06.02.2009 № 18-В оформлене свідоцтво про право власності від 06.02.2009 серії САС № 247963, яким посвідчено, що нежилі приміщення загальною площею 29,4 м2, у тому числі № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,3 м2, місця спільного користування площею 3,10 м2, які розташовані в місті Києві на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В», належать ВАТ «Центрелеватормлинбуд» на праві приватної власності.

34. Згідно з відповіддю Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 11.03.2021 № 062/14-3054 (И-2021) на запит Київської міської прокуратури підтверджено, що право власності на нежилий будинок загальною площею 1104,70 м2 на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та на нежитлові приміщення площею 29,4 м2 на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» зареєстровано за ВАТ «Центрелеватормлинбуд» на підставі свідоцтв про право власності від 06.02.2009.

35. Наявними в матеріалах справи інформаційними довідками з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.05.2021 № 256468229, № 256468907 підтверджується, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», яке є правонаступником ВАТ «Центрелеватормлинбуд», володіє на праві власності нежитловими будівлями, що є об`єктами культурної спадщини, на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та 34/13, літери «Б», «В», в Шевченківському районі міста Києва, право власності на садибу Терещенків зареєстровано 15.10.2013.

36. На підставі рішення Київської міської ради від 05.04.2012 № 430/7767 ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» видано державний акт серії ЯЖ № 047159 від 08.10.2012 на право власності на земельну ділянку площею 0,1371 га на бульварі Тараса Шевченка / вулиці Михайла Коцюбинського, 34/15, літера «А» та 34/13, літери «Б», «В», у Шевченківському районі міста Києва.

Дії ВАТ «Центрелеватормлинбуд» щодо садиби Терещенків, вчинені після 2007 року

37. ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» долучено до матеріалів справи копії договорів, листів, банківських виписок, платіжних доручень за період з 2008 по 2021 роки.

38. 17.12.2019 Консультативною радою з питань охорони культурної спадщини Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було схвалено проєкт реставрації з пристосуванням «Нежитловий будинок (1874-1875 років) пам`ятка архітектури місцевого значення, охор. № 110; флігель, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини, по бульвару Тараса Шевченка / вулиці Коцюбинського, 34/15 літера А, 34/13 літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва» (витяг з протоколу № 16/16/І засідання Консультативної ради з питань охорони культурної спадщини).

39. Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом від 18.03.2020 № 066-940 погоджено проєкт «Реставрація з пристосуванням під офісні приміщення нежитлового будинку (літера А) по бульвару Тараса Шевченка / вулиці Коцюбинського, 34/15, нежитлового будинку (літери Б, В) по бульвару Тараса Шевченка / вулиці Коцюбинського, 34/13 в Шевченківському районі м. Києва».

40. Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надано письмовий дозвіл від 15.05.2020 № 066-1577 на виконання робіт згідно з наведеним вище проєктом.

Стислий виклад рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

41. Господарський суд міста Києва рішенням від 06.12.2021 у справі № 910/8413/21 відмовив у задоволенні позову повністю. Мотивував рішення так.

42. Суд дійшов висновку, що прокурором дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», у цьому випадку наявні підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді, відтак прокурор обґрунтовано звернувся з цим позовом до суду.

43. Господарський суд відхилив доводи прокурора стосовно того, що відповідач-1 не міг набути право власності на садибу Терещенків з огляду на дію Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» від 01.02.2005 № 2391-IV (далі - Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини»), оскільки станом на час оформлення права власності відповідача-1 на спірні об`єкти нерухомого майна (09.02.2009) зазначений Закон втратив чинність (17.10.2008).

44. Зазначив, що відповідач-1 набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі та на умовах, визначених рішенням компетентного органу місцевого самоврядування, на платній основі, право власності на нерухоме майно зареєстроване за відповідачем-1, що не спростовано прокурором і позивачами належними та допустимими доказами в розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

45. Суд першої інстанції виснував, що Інвестиційний договір було припинено, що підтверджується Договором про припинення Інвестиційного договору. Пунктом 8.5 Інвестиційного договору була передбачена можливість його дострокового припинення.

46. Договір про припинення Інвестиційного договору був підписаний уповноваженими представниками та скріплений печатками сторін. Суд зазначив, що Договір про припинення Інвестиційного договору є укладеним та виконаним.

47. Суд зауважив, що відсутність дати в Договорі про припинення Інвестиційного договору не спростовує факту його укладення.

48. Відповідно до оцінки поданих сторонами доказів, наданої господарським судом, докази на підтвердження укладення Договору про припинення Інвестиційного договору є більш вірогідними, ніж докази, надані на спростування цієї обставини.

49. З огляду на викладене суд виснував, що відсутні підстави вважати Договір про припинення Інвестиційного договору неукладеним.

50. Суд відхилив твердження прокурора про те, що Договір про припинення Інвестиційного договору є нікчемним відповідно до статті 228 ЦК України, вказавши що відповідач-1 є добросовісним набувачем, оскільки придбав спірне нерухоме майно на підставі рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944, яка здійснювала делеговані їй територіальною громадою міста Києва правомочності з розпорядження майном за відповідним договором.

51. Враховуючи наведене, суд першої інстанції виснував, що відсутні підстави вважати Договір про припинення Інвестиційного договору нікчемним відповідно до статті 228 ЦК України.

52. За встановлених обставин суд вважав безпідставним заперечення прокурором та позивачами факту припинення Інвестиційного договору між сторонами.

53. Зважаючи на факт припинення Інвестиційного договору та враховуючи, що розірвано може бути лише чинний договір, суд першої інстанції визнав вимоги прокурора про розірвання вказаного договору необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

54. Твердження прокурора та позивачів про те, що Додаткова угода № 1 за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу нерухомого майна та є нікчемною, оскільки сторонами не було дотримано вимог щодо нотаріального посвідчення правочину, суд першої інстанції відхилив.

55. Зазначив, що Додаткова угода № 1 є невід`ємною частиною Інвестиційного договору, аналіз змісту вказаної додаткової угоди не свідчить, що вона є договором купівлі-продажу.

56. Оскільки Інвестиційний договір за своєю правовою природою є інвестиційним договором, обов`язкового нотаріальне посвідчення якого, як і додаткових угод до нього, закон не вимагає, то Додаткова угода № 1 не підлягала нотаріальному посвідченню та державній реєстрації відповідно до приписів статті 657 ЦК України.

57. Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що вимоги про зобов`язання відповідача-1 повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садибу Терещенків є похідними від вимоги про розірвання Інвестиційного договору, відтак ці вимоги не підлягають задоволенню.

58. Суд також відхилив доводи прокурора стосовно того, що відповідач-1 з моменту укладення Інвестиційного договору вже понад 14 років не здійснював реставрації спірних об`єктів нерухомого майна, порушивши таким чином зобов`язання за цим договором та законодавство про охорону культурної спадщини, вказавши, що для реставрації пам`ятки культурної спадщини не достатньо укладення Інвестиційного договору. Для цього необхідно реалізувати цілий комплекс дій у визначеному законодавством порядку, що включає підготовку певних документів та отримання певних погоджень та дозволів компетентних державних органів та установ.

59. Суд першої інстанції зазначив, що укладення договорів а також розробка проєктної документації, погодження проєкту, отримання дозволу на виконання робіт згідно з проєктом, безпосередньо свідчать, що відповідач-1 вчиняв та вчиняє дії, направлені на виконання зобов`язань як за Інвестиційним договором (до його припинення), так і за охоронними договорами від 03.05.2007 № 1554 та від 22.07.2016 № 3311, з метою реставрації садиби Терещенків.

60. Господарський суд міста Києва відхилив твердження прокурора про те, що цей позов про повернення садиби Терещенків територіальній громаді міста Києва слід розглядати як негаторний позов, зауваживши, що порушене право власності на садибу Терещенків може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець.

61. Суд також зазначив, що договірний характер правовідносин, що склалися між позивачем-2 та відповідачем-1, виключає можливість застосування до них положень статті 1212 ЦК.

62. Щодо позовної давності суд першої інстанції зауважив, що про порушення права власності територіальної громади міста Києва на садибу Терещенків як позивач-1, так і позивач-2 довідались не пізніше 09.02.2009. Отже, 09.02.2012 спливла позовна давність, в межах якої позивачі могли звернутися до суду з вимогами, заявленими в цій справі для захисту свого права. Прокурор звернувся із цим позовом до суду в інтересах позивачів 26.05.2021, відтак позов подано прокурором з пропуском позовної давності.

63. Суд відхилив як безпідставні доводи прокурора про те, що з вимогою про розірвання Інвестиційного договору та повернення спірних будівель територіальній громаді міста Києва позивачі можуть звернутись до суду протягом всього строку дії цього договору та тривання порушення прав позивачів з боку відповідачів. Прокурор не навів та не довів поважності причин пропуску позовної давності в цій справі.

64. Разом із цим місцевий господарський суд вказав, що питання порушення позовної давності не впливає на суть судового рішення, оскільки суд відмовив у позові у зв`язку з необґрунтованістю позовних вимог.

65. Північний апеляційний господарський суд постановою від 20.07.2022 залишив рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 у справі № 910/8413/21 без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Стислий виклад вимог касаційної скарги

66. Не погодившись із рішенням та постановою судів попередніх інстанцій, прокурор подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 у справі № 910/8413/21 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи прокурора, який подав касаційну скаргу

67. Скаржник зазначає, що садиба Терещенків є унікальним зразком готичної архітектури в місті Києві, у зв`язку із чим вона повинна бути збережена для прийдешніх поколінь.

68. Суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення частини першої статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III (далі - Закон України «Про охорону культурної спадщини») та Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», внаслідок чого дійшли помилкового висновку про законність вибуття садиби Терещенків з власності територіальної громади міста Києва.

69. Суди не врахували, що на момент прийняття рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944 та підписання Додаткової угоди № 1, на підставі яких у 2009 році оформлено право власності товариства на спірне майно, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» діяв, а отже, існувала законодавчо встановлена заборона на відчуження садиби Терещенків. Таким чином садиба Терещенків не могла бути відчужена з власності територіальної громади м. Києва на користь відповідача-1.

70. Скаржник наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги, що пунктами 3.7.5, 5.1.2 Інвестиційного договору, умовами конкурсної документації, пунктом 12.1 Положення про порядок будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, за залучені кошти, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.04.2005 № 699, пунктом 6.3.21 Положення про порядок проведення інвестиційних конкурсів для будівництва, реконструкції, реставрації тощо об`єктів житлового та нежитлового призначення, незавершеного будівництва, інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва, затвердженим рішенням Київської міської ради від 24.05.2007 № 528/1189, передбачено, що оформлення права власності проводиться після введення об`єкта інвестування в експлуатацію в установленому порядку.

71. Водночас реставрацію садиби Терещенків не здійснено і на теперішній час, умови Інвестиційного договору не виконано, а отже, садиба Терещенків не могла перейти у власність відповідача-1, оскільки інвестиційний проект з реставрації не реалізовано.

72. Суди не врахували, що у відповідача-1 була відсутня законна підстава для виникнення права власності на садибу Терещенків. Свідоцтва про право власності на садибу Терещенків лише посвідчують наявність відповідного права і не породжують, не змінюють і не припиняють певних прав та обов`язків. Дотримання процедури оформлення таких свідоцтв та подальша державна реєстрація права власності не є підставою для виникнення такого права у відповідача-1. Крім цього, відповідним органом охорони культурної спадщини не надавалось погодження на відчуження садиби Терещенків.

73. Суди безпідставно залишили поза увагою, що чинність рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944 не звільняє відповідача-1 від виконання ним умов інвестиційного конкурсу, а навпаки покладає на нього всі обов`язки інвестора. Зазначене рішення не припиняє Інвестиційного договору, а свідчить про намір Київської міської ради продовжити інвестиційні правовідносини з новим інвестором.

74. Натомість волевиявлення (зокрема, і щодо припинення Інвестиційного договору) Київської міської ради повинно бути виражене у формі рішення. Рішення про припинення Інвестиційного договору Київська міська рада не приймала. За відсутності належно оформленого волевиявлення власника майна інвестиційне зобов`язання не могло бути припинено, оскільки таке припинення ігнорує волю власника, спрямовану на продовження інвестиційних правовідносин. Вказане свідчить про чинність Інвестиційного договору, який не припинявся у встановленому законом порядку.

75. Пунктами 8.1, 8.2, 10.4 Інвестиційного договору передбачено, що всі додатки, що укладаються до цього договору, є його невід`ємною частиною, а договір набирає чинності з дати, вказаної в правому верхньому куті першої сторінки договору. Відповідно до статті 654 ЦК України ці вимоги є обов`язковими також для Договору про припинення Інвестиційного договору. Водночас зазначена дата в Договорі про припинення Інвестиційного договору відсутня. Крім цього, пунктом 8.5 Інвестиційного договору, зокрема, встановлено, що договір може бути достроково припинено за умови врегулювання всіх розбіжностей, однак у матеріалах справи відсутній акт розбіжностей.

76. Отже, сторони не дотримались порядку укладення правочину, внаслідок чого Договір про припинення Інвестиційного договору не набрав чинності, не може вважатись укладеним та не припиняє інвестиційного зобов`язання.

77. Суди не врахували, що серед умов інвестиційного конкурсу відсутня умова щодо можливості припинення Інвестиційного договору без реалізації інвестиційного проєкту, а отже, припинення Інвестиційного договору без виконання його умов суперечить умовам конкурсу. Наведене також свідчить про порушення Договором про припинення Інвестиційного договору публічного порядку.

78. Прокурор посилається на те, що суди не застосували до спірних правовідносин положення статті 204 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та проігнорували, що Договір про припинення Інвестиційного договору суперечить акту, на підставі якого виникло попереднє зобов`язання.

79. Скаржник також зазначає, що суди не застосували до спірних відносин положення статей 220, 235, 604 ЦК України і не врахували, що фактично Додаткова угода № 1 є договором купівлі-продажу, нотаріальну форму якого дотримано не було, що тягне за собою її нікчемність.

80. Суди не врахували, що відповідачі понад 14 років не виконують зобов`язання за Інвестиційним договором. Факт укладення договорів не спростовує зазначене, докази фактичного проведення реставрації в матеріалах справи відсутні. Тривале невиконання реставрації садиби Терещенків призводить до її руйнування, що підтверджується, зокрема, листом Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 19.02.2021, актом огляду садиби Терещенків від 11.02.2021, приписами від 22.04.2016, 13.06.2017, 03.06.2019.

81. Прокурор зауважує, що перехід до громадян та юридичних осіб права володіння на садибу Терещенків за наявності заборони на її відчуження є неможливим. Отже, належним способом захисту в цьому випадку є негаторний позов (стаття 391 ЦК України). Суди попередніх інстанцій також помилково не застосували до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України та не врахували, що правові підстави збереження садиби Терещенків за відповідачем відсутні.

82. Щодо спливу позовної давності скаржник зазначає, що з вимогою про розірвання Інвестиційного договору та повернення майна позивачі можуть звернутись до суду протягом всього строку дії цього договору та тривання порушення прав позивачів з боку відповідачів. Як наслідок, строк позовної давності не сплив.

83. Суди також не врахували, що Україна ратифікувала низку міжнародних конвенцій з питань культурної спадщини. Здійснення ефективного захисту об`єктів культурної спадщини сприятиме входженню України до європейської спільноти як держави, що виконує свої міжнародно-правові зобов`язання у сфері охорони культурної спадщини.

Позиція інших учасників процесу

84. Від ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач-1 просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 у справі № 910/8413/21 - без змін.

85. Зазначає, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» набуло право власності на садибу Терещенків правомірно та законно, на підставі та на умовах, визначених рішенням компетентного органу місцевого самоврядування, на платній основі.

86. Відповідач-1 вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій щодо припинення Інвестиційного договору та неможливості його розірвання, відсутності підстав вважати Договір про припинення Інвестиційного договору неукладеним та / або нікчемним, дотримання відповідачем-1 законодавства про охорону культурної спадщини та охоронних договорів від 03.05.2007 № 1554 та від 22.07.2016 № 3311, неможливості розгляду цього позову як негаторного та застосування статті 1212 ЦК України до спірних правовідносин, пропуску позовної давності прокурором.

87. ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» стверджує, що виконало всі підготовчі дії та заходи для отримання дозволу у 2020 році на здійснення реставраційних робіт.

88. Також погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що Додаткова угода № 1 за своєю правовою природою є невід`ємною частиною Інвестиційного договору, а не договором купівлі-продажу, а отже, не підлягає нотаріальному посвідченню.

89. Від Київської міської ради надійшли пояснення, в яких позивач-1 просить задовольнити касаційну скаргу прокурора, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 у справі № 910/8413/21 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

90. Позивач-1 зазначає, що садиба Терещенків перебуває в неналежному стані: наявні пошкодження тинькування, замокання та локальні тріщини і написи на фасадах будівель. На адресу власника неодноразово направлялись приписи з вимогами прискорити вирішення питань стосовно приведення садиби Терещенків до належного стану, зокрема припис від 15.02.2021 № 326/П, вимоги якого виконані не були.

91. Зауважує, що Київська міська рада не приймала рішення про припинення Інвестиційного договору та про передачу права власності на садибу Терещенків.

92. Київська міська рада підтримує позицію прокурора щодо того, що фактично Додаткова угода № 1 є договором купівлі-продажу, Договір про припинення Інвестиційного договору суперечить інтересам територіальної громади та є нікчемним, відповідач-1 набув право власності на садибу Терещенків незаконно та не виконує належним чином обов`язків щодо її збереження та відновлення.

Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду

93. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 10.10.2022 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 у справі № 910/8413/21.

94. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 09.02.2023 передав справу № 910/8413/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

95. Мотивуючи зазначену вище ухвалу, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначає, що Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації. Цей Закон діяв до 17.10.2008.

96. Разом із цим Верховний Суд України в постанові від 09.09.2014 у справі № 5011-48/950-2012 зі спору, що виник за подібних правовідносин, сформулював такий висновок.

Статтею 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що об`єкти культурної спадщини незалежно форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення пам`ятки до Реєстру за категоріями національного та місцевого значення. Порядок визначення категорій пам`яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об`єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам`ятки.

Отже, об`єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам`ятки тільки із занесенням до Реєстру.

Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» від 13.07.1978 № 3600-09 (далі - Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури»), визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1760, прийнятою на виконання Закону України «Про охорону культурної спадщини», затверджено Порядок визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Реєстру.

16.12.2004 прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 16.12.2004 № 2245-IV (далі - Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини»), відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень якого об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», до вирішення питання про їх включення (виключення) до Реєстру вважаються пам`ятками відповідно національного чи місцевого значення.

Відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» Кабінет Міністрів України був зобов`язаний протягом шести місяців з дня опублікування цього Закону внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції про приведення Законів України у відповідність із цим Законом та забезпечити прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на його виконання.

Статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації, водночас згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень із дня набрання чинності цим Законом протягом шести місяців Кабінет Міністрів України був зобов`язаний подати до Верховної Ради України проект Закону України про затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Упродовж шестимісячного строку, визначеного Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» і Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», Кабінет Міністрів України не подав на розгляд Верховної Ради України законопроєктів (пропозицій) про приведення законів України у відповідність із зазначеними законами щодо включення чи невключення об`єктів до списків (переліків) пам`яток історії та культури згідно із Законом УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» і до Реєстру нерухомих пам`яток України та затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а отже, нежиле приміщення площею 164,7 м2 АДРЕСА_1 не набуло статусу пам`ятки.

Законом України «Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23.09.2008 № 574-VI (далі - Закон України «Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації») затверджено перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, до якого нежиле приміщення площею 164,7 м2 АДРЕСА_1 не внесено, а пунктом 3 Прикінцевих положень зазначеного Закону визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

Таким чином, на час прийняття Шевченківською радою рішення не існувало законодавчої заборони щодо його включення до переліку об`єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні.

97. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не погоджується із вказаним висновком Верховного Суду України з огляду на таке.

98. У Законі України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» зазначено, що заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації (стаття 1), а пунктом 2 Прикінцевих положень передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом протягом шести місяців Кабінет Міністрів України був зобов`язаний подати до Верховної Ради України проєкт Закону України про затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

99. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначає, що невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов`язків щодо подачі до Верховної Ради України проєкту Закону України «Про затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» не може вплинути на чинність закону.

100. З огляду на викладене вище Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 09.09.2014 у справі № 5011-48/950-2012, про те, що оскільки упродовж шестимісячного строку, визначеного законами «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» і «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», Кабінет Міністрів України не подав на розгляд Верховної Ради України законопроєктів (пропозицій) про приведення законів України у відповідність із зазначеними законами щодо включення чи невключення об`єктів до списків (переліків) пам`яток історії та культури згідно із Законом УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» і до Реєстру нерухомих пам`яток України та затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, то об`єкти, не включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури згідно із Законом УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» і до Реєстру нерухомих пам`яток України, під час дії мораторію на приватизацію, передбаченого Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», підлягали приватизації.

101. Відповідно до пункту 7 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

102. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22.03.2023 прийняла до розгляду справу № 910/8413/21 на підставі пункту 7 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства

Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції

103. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).

104. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Щодо охорони та збереження культурної спадщини

105. У цій справі спір виник щодо права власності на садибу Терещенків. Прокурор, зокрема, стверджує, що повернення цього майна територіальній громаді міста Києва необхідно для збереження садиби Терещенків. Щодо зазначеного Велика Палата Верховного Суду зауважує таке.

106. Загальновідомо, що садиба Терещенків побудована у 1874-1875 роках. Споруди садиби складають цілісний ансамбль у стилі неоготики.

107. Із садибою Терещенків пов`язана низка подій в історії української державності першої половини ХХ століття. У 1918 році в садибі Терещенків розташовувалось Міністерство шляхів сполучення Української Народної Республіки, згодом - Міністерство шляхів сполучення Української Держави. У ніч із 13 на 14 листопада 1918 року в садибі Терещенків була обрана Директорія Української Народної Республіки (найвищий орган державної влади) у складі голови - Володимира Винниченка та членів - Симона Петлюри, Опанаса Андрієвського , Андрія Макаренка і Федора Швеця.

108. Садиба Терещенків має цінність як з архітектурного, так і з історичного погляду.

109. До 12.07.2000 правовідносини, пов`язані з пам`ятками історії та культури, а також їх збереженням, регулював Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури».

110. Відповідно до статті 1 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» пам`ятками історії та культури є споруди, пам`ятні місця і предмети, зв`язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність. Усі пам`ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою.

111. Статтею 6 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» встановлено, що до пам`яток історії та культури відповідно до статті 1 цього Закону належать, зокрема, пам`ятки містобудування і архітектури - архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів; споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, а також зв`язані з ними твори монументального, образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового мистецтва, природні ландшафти.

112. Починаючи з 12.07.2000 особливості правовідносин, пов`язаних з культурною спадщиною та її збереженням, врегульовані Законом України «Про охорону культурної спадщини».

113. У преамбулі Закону України «Про охорону культурної спадщини» зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

114. Пунктом 5 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури».

115. Тобто Закон України «Про охорону культурної спадщини» було ухвалено на заміну Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» щодо регулювання правовідносин, пов`язаних з пам`ятками історії та культури.

116. Стаття 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (якщо не уточнено зворотне, нормативно-правові акти тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення Інвестиційного договору) розкриває, зокрема, такі терміни:

культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини;

об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

пам`ятка - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою;

реставрація - сукупність науково обґрунтованих заходів щодо укріплення (консервації) фізичного стану, розкриття найбільш характерних ознак, відновлення втрачених або пошкоджених елементів об`єктів культурної спадщини із забезпеченням збереження їхньої автентичності;

117. Отже, нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об`єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно («матеріальну» цінність), а набувають історико-культурну цінність («нематеріальну», ідеологічну цінність).

118. Така «нематеріальна» цінність культурної спадщини не з`являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь.

119. Тому руйнування нерухомого об`єкта культурної спадщини завдасть шкоди не лише його власнику або володільцю (які втратять внаслідок цього нерухоме майно), а і суспільству в цілому (оскільки разом із нерухомим майном буде безповоротно втрачено його «нематеріальну» історико-культурну цінність, що формувалась протягом поколінь).

120. З огляду на це нерухомі об`єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

121. Важливість для держави України завдання щодо охорони культурної спадщини підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями.

122. Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04.10.1988 № 6673-XI, відзначає в преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу.

123. Стаття 1 вказаної Конвенції визначає, що під «культурною спадщиною» розуміються, зокрема, твори архітектури.

124. Відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

125. Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985, ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи» № 165-V від 20.09.2006 визначає, що архітектурна спадщина найяскравіше віддзеркалює багатство та розмаїття культурної спадщини Європи, є безцінним свідком нашого минулого і спільним надбанням всіх європейців.

126. Частина друга статті 1 вказаної вище Конвенції до архітектурної спадщини відносить, зокрема, архітектурні ансамблі: однорідні групи міських або сільських будівель, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення і характеризуються спільністю чітких територіальних ознак.

127. Частинами першою та другою статті 3 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 встановлено, що кожна Сторона зобов`язується: вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечити охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць.

128. Частина друга статті 4 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 визначає, зокрема, що кожна Сторона зобов`язується запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються.

129. Відповідно частин першої - третьої статті 10 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 кожна Сторона зобов`язується прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка: передбачає охорону архітектурної спадщини як одну з головних цілей планування забудови міської та сільської територій, а також забезпечує врахування цієї вимоги на всіх етапах розробки планів розвитку територій та виконання процедур видання дозволів на проведення робіт; заохочує програми реставрації та підтримання в належному стані архітектурної спадщини; розглядає збереження та освоєння архітектурної спадщини і освітницьку діяльність, пов`язану з нею, як один з головних напрямів політики в галузі культури, охорони навколишнього середовища і загального планування.

130. Отже, охорона нерухомих об`єктів культурної спадщини є завданням держави України, пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід`ємною частиною якого є ратифіковані міжнародні конвенції.

Щодо правового статусу садиби Терещенків

131. Як було встановлено судами попередніх інстанцій, 21.01.1986 жилий будинок на бульварі Тараса Шевченка, 34 (технічна адреса за даними БТІ м. Києва: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А») було включено до переліку пам`ятників архітектури місцевого значення рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів.

132. Частиною першою статті 8 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» (у редакції, чинній на 21.01.1986) визначено, що виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів у межах прав, наданих законом, забезпечують виявлення, облік, охорону і використання пам`яток історії та культури, що знаходяться на території Ради, залучають громадськість до проведення заходів по охороні, використанню і пропаганді цих пам`яток, організують шефство підприємств, установ, організацій над ними, забезпечують додержання законодавства про охорону і використання пам`яток історії та культури.

133. Виконавчі комітети обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів затверджують переліки пам`яток історії та культури місцевого значення (стаття 17), встановлюють зони їх охорони (стаття 29), а також вирішують інші питання в галузі охорони і використання пам`яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР (частина друга статті 8 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» (у редакції, чинній на 21.01.1986)).

134. Відповідно до частини третьої статті 17 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» (у редакції, чинній на 21.01.1986) переліки пам`яток історії та культури республіканського значення затверджуються Радою Міністрів Української РСР. Переліки пам`яток місцевого значення затверджуються виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів. Виключення об`єктів з переліків пам`яток республіканського і місцевого значення допускається лише з дозволу Ради Міністрів Української РСР.

135. Виконавчим комітетом Київської міської Ради народних депутатів прийнято рішення «Про затвердження переліку пам`ятників архітектури місцевого значення» від 21.01.1986 № 49:

«Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 27.01.83 № 39 «Про заходи по подальшому поліпшенню охорони, використання і реставрації пам`яток історії та культури» та з метою поліпшення охорони пам`яток в м. Києві виконавчий комітет Київської міської Ради народних депутатів вирішив: 1. Погодитися з матеріалами розробленої головним управлінням «Київпроект» науково-історичної інвентаризації пам`ятників архітектури, території та забудови м. Києва (І-й етап) (протокол містобудівної ради при головному архітекторі м. Києва від 06.03.85 № 544) та затвердити перелік пам`ятників архітектури місцевого значення згідно з додатком. Взяти їх на облік і під державну охорону» (пункт 1 рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 27.01.1983 № 39).

136. Будинок на бульварі Тараса Шевченка, 34 (технічна адреса за даними БТІ м. Києва: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А») включено до зазначеного переліку пам`ятників архітектури місцевого значення (охоронний номер 110).

137. Отже, будинок, розташований за адресою: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», з 21.01.1986 є пам`яткою архітектури місцевого значення, який включено до переліку пам`яток архітектури місцевого значення відповідно до вимог частини третьої статті 17 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури».

138. Згідно з пунктом 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

139. Отже будинок, розташований за адресою: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», визнається пам`яткою відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини».

140. Також судами встановлено, що наказом управління охорони пам`яток історії, культури та історичного середовища від 02.04.1998 № 15 садибу на бульварі Тараса Шевченка, 34 (технічна адреса: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А») та флігель на бульварі Тараса Шевченка, 34/11 (технічна адреса: бульвар Тараса Шевченка / вулиця Коцюбинського, 34/13 літера, «Б») включено до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини.

141. Відповідно до частини першої статті 31 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» (у редакції, чинній на 02.04.1998) нововиявлені об`єкти, що становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, до вирішення питання про взяття їх на державний облік як пам`яток історії та культури підлягають охороні відповідно до вимог Закону СРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» і цього Закону.

142. Отже, Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» надав гарантії охорони нововиявленим об`єктам, що становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, ще до того, як ці об`єкти будуть взяті на відповідний облік як пам`ятки.

143. Згідно із частиною другою статті 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини, в тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону, про що відповідний орган охорони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об`єкта або уповноважений ним орган.

144. За частиною другою статті 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» щойно виявлені об`єкти культурної спадщини до вирішення питання про їх реєстрацію як пам`яток підлягають охороні відповідно до вимог цього Закону та вносяться до Переліку об`єктів культурної спадщини, затвердженого рішенням відповідного органу охорони культурної спадщини.

145. При цьому Закон України «Про охорону культурної спадщини» встановлює, що щойно виявлені об`єкти культурної спадщини підлягають охороні відповідно до вимог зазначеного Закону. Тобто в контексті заходів з охорони культурної спадщини Закон України «Про охорону культурної спадщини» прирівнює щойно виявлені об`єкти культурної спадщини до пам`яток культурної спадщини та надає їм таку саму охорону ще до внесення до відповідного переліку об`єктів культурної спадщини та реєстрації як пам`ятки.

146. Набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» в регулюванні питань, пов`язаних з пам`ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об`єктів культурної спадщини, зокрема і тих, які мали статус нововиявлених (щойно виявлених).

147. Отже, садиба Терещенків (жилий будинок та флігель) охороняється Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Щодо заборони, встановленої Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини»

148. Прокурор зазначає, що на момент укладення Додаткової угоди № 1 діяла заборона на відчуження, зокрема, садиби Терещенків, встановлена Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке.

149. Відповідно до статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», який набрав чинності 23.02.2005 і діяв до 17.10.2008 включно, заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

150. Отже, Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» було встановлено тимчасову заборону на здійснення приватизації пам`яток культурної спадщини.

151. Статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 № 2163-XII (далі - Закон України «Про приватизацію державного майна») визначено, що приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

152. Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

153. Тобто з самого визначення терміну «приватизація» слідує, що приватизацією є відчуження майна, що перебуває у державній та/або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.

154. Іншими словами, поняття приватизації означає перехід права власності від держави (територіальної громади) до приватного власника (фізичної або юридичної особи).

155. У пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» необхідність прийняття законопроєкту обґрунтована так:

«Статтею 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлено, що «об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, крім пам`яток, занесених до Переліку пам`яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Перелік пам`яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України».

Закон «Про охорону культурної спадщини» Верховна Рада України ухвалила ще 08.06.2000. Однак до цього часу Кабінет Міністрів України проекту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, на затвердження Верховній Раді України не подав.

З метою уникнути безконтрольної і необгрунтованої приватизації пам`яток культурної спадщини доцільно її призупинити до ухвалення Верховною Радою зазначеного Переліку».

156. Отже, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» було ухвалено для додаткового захисту пам`яток культурної спадщини, а саме недопущення безконтрольної та необґрунтованої приватизації - тобто безконтрольного та необґрунтованого відчуження пам`яток культурної спадщини з державної та комунальної до приватної власності. Це слідує з історичного, телеологічного (цільового), системного тлумачення положень Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

157. Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач-1 стверджує, що садиба Терещенків була предметом процедури інвестиційного конкурсу, а не предметом приватизації. Велика Палата Верховного Суду вважає зазначене твердження відповідача-1 хибним. Законодавство України, що було чинним у спірний період, передбачало механізм переходу права власності на нерухоме майно, що знаходилось у комунальній власності, засобом застосування процедури приватизації. Інвестиційний конкурс був спрямований на реконструкцію або реставрацію садиби Терещенків, умовами конкурсу не було встановлено можливості переходу права власності на зазначене нерухоме майно з комунальної власності до приватного інвестора (більш детально зазначені обставини викладено у наступному розділі цієї постанови).

158. Щодо поширення заборони, встановленої Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», на садибу Терещенків, то, як зазначено у попередньому розділі цієї постанови, пам`ятки культурної спадщини, а також щойно виявлені об`єкти культурної спадщини (які прирівняні за своїм правовим статусом до пам`яток культурної спадщини) підлягають охороні відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Садиба Терещенків підлягає охороні згідно з приписами зазначеного Закону.

159. Щодо строку дії заборони на приватизацію пам`яток культурної спадщини Велика Палата Верховного Суду зауважує таке.

160. Зі змісту статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» слідує, що заборону на приватизацію пам`яток культурної спадщини було встановлено до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації. Тобто термін заборони приватизації пам`яток культурної спадщини визначений вказівкою на подію - затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

161. У частині другій статті 2 «Прикінцеві положення» Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» було визначено: «Кабінету Міністрів України у шестимісячний термін з дня набрання чинності цим Законом подати на розгляд Верховної Ради України проєкт Закону України про затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації».

162. Як зазначено в пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», ухвалення зазначеного Закону було обумовлено тим, що Кабінет Міністрів України впродовж тривалого строку (більше п`яти років) не подав на затвердження Верховній Раді України проєкту переліку пам`яток, що не підлягають приватизації.

163. НеподанняКабінетом Міністрів України протягом тривалого проміжку часу на затвердження Верховній Раді України переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, могло призвести до безконтрольного та необґрунтованого відчуження пам`яток культурної спадщини. Затвердження переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, усувало зазначений ризик та позбавляло необхідності продовження дії тимчасової заборони приватизації пам`яток культурної спадщини.

164. Тобто метою Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» булоунеможливити приватизацію (відчуження) пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

165. Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затверджено Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», який набрав чинності 17.10.2008.

166. Пунктом 3 розділу II Закону України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» передбачено визнати таким, що втратив чинність, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

167. Отже, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» втратив чинність 17.10.2008. До цього дня включно діяла заборона на приватизацію (відчуження) пам`яток культурної спадщини.

168. Невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов`язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проєкту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, не могло бути підставою для незастосування заборони, встановленої статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

169. Отже, на садибу Терещенків поширювалась заборона на приватизацію (відчуження з комунальної власності) пам`яток культурної спадщини відповідно до Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Відповідне правове регулювання було доступним і зрозумілим. Воно не допускало жодної можливості до 17.10.2008 включно набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини ні за Законом України «Про приватизацію державного майна», ні тим більше у непередбачений ним спосіб, зокрема під виглядом проведення інвестиційного конкурсу.

Щодо вчинення правочину, який порушує публічний порядок

170. Суди попередніх інстанцій виснували, що Додаткова угода № 1 є невід`ємною частиною Інвестиційного договору, а не договором купівлі-продажу, і не потребує нотаріального оформлення. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

171. Суди попередніх інстанцій правильно вказали на те, що правова природа договору має визначатись з огляду на його зміст.

172. Передумовою укладення Інвестиційного договору було включення садиби Терещенків до переліку будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва, які підлягають реконструкції або реставрації, згідно з рішенням Київської міської ради від 24.06.2004 № 332/1532 (зі змінами, внесеними, зокрема, рішеннями Київської міської ради від 21.10.2004 та 16.03.2006). Далі - проведення конкурсу із залучення інвесторів для реконструкції або реставрації садиби Терещенків, затвердження результатів конкурсу та визначення переможця (розпорядження Київської міської державної адміністрації від 30.11.2005 № 2195).

173. Відповідно до абзацу першого статті 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

174. Згідно з абзацом першим статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права.

175. Абзацом першим статті 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» передбачено, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода).

176. Інвестиційний договір як окремий вид цивільно-правових договорів може містити положення різних видів цивільно-правових договорів залежно від предмета та цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном). Відтак зазначений договір передбачає як грошові, так і майнові права (обов`язки) сторін договору (пункт 7.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 916/4644/15).

177. Відповідно до пункту 1 Інвестиційного договору предметом договору є реалізація інвестиційного проєкту з реконструкції та реставрації нежилих будинків за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та бульвар Шевченка 34/13, літери «Б», «В» у місті Києві (далі - об`єкт інвестування) на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції та реставрації будинків, затверджених протоколом конкурсної комісії від 18.08.2005 № 1, та цим договором.

178. 04.04.2008, на виконання рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944, сторони Інвестиційного договору уклали Додаткову угоду № 1, якою внесли зміни до умов Інвестиційного договору.

179. Відповідач-1 стверджує, що він набув право власності на садибу Терещенків на підставі та на умовах, визначених рішенням компетентного органу місцевого самоврядування.

180. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору оренди, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (пункт 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21; подібний висновок викладений у пункті 9.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20).

181. Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці є усталеним (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 (пункт 53)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (пункт 109 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

182. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на зміст пунктів 4-6 рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944, згідно з якими вирішено: ВАТ «Центрелеватормлинбуд» перерахувати кошти до міського бюджету за садибу Терещенків (пункт 4); після виконання пункту 4 цього рішення Головному управлінню комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) підписати акти приймання-передачі у власність ВАТ «Центрелеватормлинбуд» садиби Терещенків (пункт 5); після виконання пункту 5 цього рішення КП «Київжитлоспецексплуатація» списати в установленому порядку з балансу садибу Терещенків (пункт 6).

183. Велика Палата Верховного Суду виснує, що пункти 4-6 рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944 встановлюють порядок оплатного відчуження садиби Терещенків на користь відповідача-1 всупереч визначеному законодавством України правовому регулюванню.

184. Отже, положення пунктів 4-6 рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944 не відповідають як положенням статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», так і визначеному чинним на той час законодавством порядку відчуження комунального майна у приватну власність. Разом із цим, рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944, яким було визначено умови оплатного відчуження садиби Терещенків, вичерпало свою дію виконанням, а його скасування не дозволить територіальній громаді міста Києваефективно захистити свої права. Не може бути відмовлено у позові з тих мотивів, що рішення Київської міської ради від 01.11.2007 № 1111/3944 не визнане судом недійсним.

185. Додатковою угодою № 1 підпункт 5.1.2 Інвестиційного договору викладено в такій редакції: «5.1.2. За умови компенсації інвестором вартості об`єктів інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цих об`єктів, та підписання актів приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на ці об`єкти».

186. Тобто підпункт 5.1.2 Інвестиційного договору, викладений у новій редакції згідно з Додатковою угодою № 1, встановлює умови оплатного відчуження садиби Терещенків на користь інвестора, безвідносно до умов проведеного конкурсу та інвестиційного проєкту, а також всупереч вимогам чинного законодавства України.

187. Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

188. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що умови Додаткової угоди № 1 за своїм змістом відповідають наведеному в ЦК України визначенню договору купівлі-продажу - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» приймає у власність садибу Терещенків та сплачує (компенсує) за неї суму грошових коштів, визначену звітом про оцінку вартості (фактично є покупцем), а Київська міська рада відчужує садибу Терещенків (фактично є продавцем) після компенсації її вартості та підписання актів приймання-передачі у власність.

189. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо правової природи зазначеної вище додаткової угоди.

190. Додаткова угода № 1 фактично визначає умови про купівлю-продаж нерухомого майна. В силу положень статті 628 ЦК України до цих правовідносин повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства про купівлю-продаж.

191. За загальним правилом, якщо додатковою угодою визначено права та обов`язки сторін, які не відповідають сутності первісного договору, це може свідчити про вчинення сторонами іншого правочину (договору). Назва документа «додаткова угода» в такому випадку для юридичної кваліфікації дій сторін не має значення.

192. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що станом на момент укладення Додаткової угоди № 1 був чинним Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», яким було встановлено заборону приватизації (відчуження) пам`яток культурної спадщини. Зазначений Законвтратив чинність 17.10.2008.

193. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач-1 оформив право власності на садибу Терещенків 09.02.2009. З огляду на зазначене суди відхилили доводи прокурора щодо існування заборони на приватизацію садиби Терещенків, зазначивши, що на момент оформлення права власності Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» втратив чинність.

194. Разом із цим, поза увагою судів залишалась та обставина, що Додаткова угода № 1, спрямована на відчуження садиби Терещенків на користь відповідача-1, була укладена 04.04.2008. Оплата за вказаною додатковою угодою була здійснена 23.05.2008.

195. Тобто факти, які для відповідача-1 стали нібито підставою набуття ним права власності на садибу Терещенків, виникли під час дії Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

196. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що підставою набуття права власності є, зокрема, відповідний правочин (частина перша статті 328 ЦК України), а не свідоцтво про право власності на садибу Терещенків як документ і не державна реєстрація права приватної власності на цей об`єкт. Така реєстрація, як і видання на підтвердження права власності певного документа, не є тими діями, що за законом зумовлюють виникнення права власності. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (див., наприклад, постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 (пункти 6.31-6.33), від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц (пункти 53-56), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 46)).

197. Тому за встановлених у справі № 910/8413/21 обставин державна реєстрація за відповідачем-1 права власності на садибу Терещенків не означає виникнення у недобросовісного відповідача права приватної власності на цей об`єкт і припинення на останній права комунальної власності.

198. Велика Палата Верховного Суду також нагадує, що сторони договору повинні поводитися правомірно як під час його виконання, так і на переддоговірній стадії. Зокрема, мають поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків, як і можливої недобросовісної чи нерозумної поведінки, є численними. Їх не можна визначити вичерпно. Недобросовісну поведінку може становити необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад із конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (див. постанови від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 52),від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 40), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.67), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20(пункт 9.55), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17(пункт 145)). Пропозиція нерозумних умов договору, тобто таких, які завідомо є неприйнятними через існування законодавчих заборон і обмежень, а також прийняття іншою стороною таких умов може підтверджувати недобросовісність поведінки обох сторін договору (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.56)).

199. Отже, оскільки вчинення правочину, спрямованого на відчуження садиби Терещенків з комунальної власності на користь відповідача-1 відбулось попри заборону, встановлену Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», про що обидві сторони Додаткової угоди № 1 знали або повинні були знати, цей правочин суперечить законодавству про охорону культурної спадщини, частиною якого є Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», а поведінка обох сторін цього правочину є недобросовісною.

200. Крім того, вчинення правочину щодо відчуження садиби Терещенків відбулося всупереч умовам конкурсу на залучення інвесторів до реконструкції або реставрації нежилих будинків, проведеного Київською міською радою, за результатами якого було укладено Інвестиційний договір. Тому Додаткова угода № 1 не відповідає меті укладення Інвестиційного договору, суперечить принципам справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

201. Проведення конкурсів із залучення інвесторів для будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, проводилося з метою створення ділових центрів у місті Києві, збереження та відновлення нежилого фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, приведення до належного стану прибудинкових територій, забезпечення міста місцями для паркування автотранспорту (преамбула розпорядження Київської міської державної адміністрації «Про порядок будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, за залучені кошти» від 27.04.2005 № 699).

202. Як умови Положення про порядок проведення конкурсів з будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, за залучені кошти, затвердженого зазначеним вище розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.04.2005 № 699 (далі - Положення про порядок проведення конкурсів), так і умови Інвестиційного договору визначають певні обов`язки сторін.

203. Зокрема, пунктом 1.5 Положення про порядок проведення конкурсів встановлено, що фінансування об`єктів будівництва, реконструкції або реставрації здійснюється за рахунок коштів інвестора.

204. Оформлення права власності на об`єкти інвестування або їх частини, будівництво, реконструкція або реставрація яких здійснена за кошти інвесторів, проводиться після введення об`єкта інвестування в експлуатацію в установленому порядку (пункт 12.1 Положення про порядок проведення конкурсів).

205. Отже, Положення про порядок проведення конкурсів передбачало механізм, за якого для будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, могли залучатися кошти інвесторів. Після здійснення будівництва, реконструкції або реставрації нерухомого майна за кошти інвесторів відбувається введення об`єкта інвестування в експлуатацію в установленому порядку, і тільки після цього допускається оформлення права власності на об`єкти інвестування або їх частини.

206. Слід ще раз звернути увагу, що предметом Інвестиційного договору є реалізація інвестиційного проєкту з реконструкції та реставрації садиби Терещенків на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції та реставрації будинків, затвердженим протоколом конкурсної комісії від 18.08.2005 № 1, та цим договором.

207. Ні Положення про порядок проведення конкурсів, ні умови конкурсу, ні умови Інвестиційного договору не допускали відчуження нерухомого майна на користь інвестора (відповідача-1) всупереч зазначеній вище процедурі, без закінчення реконструкції або реставрації об`єктів інвестування, як це передбачено умовами конкурсу.

208. Твердження відповідача-1 про те, що умови Інвестиційного договору затверджені рішенням суду, не змінюють зазначеного висновку, оскільки умови Інвестиційного договору не містять положень, які б допускали безпосередній перехід права власності на об`єкт інвестування до інвестора.

209. Не викликає сумнівів, що встановлення органами місцевої влади будь-яких процедур, пов`язаних із реконструкцією або реставрацією нежилих будинків, може відбуватися виключно з дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини. У тому числі слід враховувати, що законодавством визначено спеціальний порядок здійснення права власності на об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками. Зокрема, пам`ятки культурної спадщини можуть бути відчужені за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини (стаття 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

210. Отже, метою проведення конкурсу могло бути залучення інвесторів для реконструкції або реставрації садиби Терещенків, тобто збереження та відновлення цього об`єкта без його відчуження в приватну власність. Це відповідало б інтересам територіальної громади.

211. Відчуження садиби Терещенків і спроба набуття на неї приватної власності замість її реконструкції або реставрації суперечать меті проведення конкурсу із залучення інвесторів та його умовам. Така поведінка сторін відповідного правочину є нерозумною та недобросовісною.

212. Частини четверта та п`ята статті 54 Конституції України містять приписи про те, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

213. Об`єкти культурної спадщини є суспільним надбанням та потребують особливої охорони (див. пункти 117-130 цієї постанови). Збереження об`єктів культурної спадщини становить загальний суспільний інтерес, має засадниче значення для суспільства. Цей інтерес зумовлює необхідність вжиття державою дій, спрямованих на забезпечення контролю за таким збереженням (абзац другий статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція)).

214. Збереження культурної спадщини та у разі необхідності її раціональне використання спрямовані, окрім іншого, на захист історичної, культурної та творчої спадщини регіону та його мешканців. Таким чином, об`єкти культурної спадщини є важливою цінністю, обов`язок захисту й розвитку яких покладено на державні органи. (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, у справах «Debelianovi v. Bulgaria», заява № 61951/00 (пункти 53, 54); «Kozacioglu v. Turkey», заява № 2334/03 (пункт 54)).

215. Публічний порядок становлять фундаментальні цінності, до яких належить і збереження об`єктів культурної спадщини України як частини історичної пам`яті народу. Незаконне відчуження об`єктів культурної спадщини є таким, що порушує публічний порядок.

216. Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

217. Як зазначено вище, правочин щодо відчуження садиби Терещенків на користь відповідача-1 вчинено попри заборону, встановлену Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», всупереч умовам Положення про порядок проведення конкурсів та результатам проведеного конкурсу.

218. На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду виснує, що Додаткова угода № 1 є такою, що порушує публічний порядок, спрямована на незаконне заволодіння садибою Терещенків, яка належить територіальній громаді міста Києва.

219. Також суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Додаткова угода № 1 не підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації відповідно до приписів статті 657 ЦК України. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке.

220. Відповідно до частини першої статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

221. Частиною другою статті 215 ЦК України, зокрема, передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

222. Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

223. Згідно із частиною першою статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

224. Оскільки Додаткова угода № 1 за її змістом має ознаки договору купівлі-продажу та була спрямована на відчуження садиби Терещенків у приватну власність, про що мова була вище, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що ця угода не підлягала нотаріальному посвідченню відповідно до приписів статті 657 ЦК України.

225. Оскільки в силу положень частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, Велика Палата Верховного Суду висновує про нікчемність Додаткової угоди № 1 також і на цій підставі.

226. Отже, Додаткова угода № 1 є нікчемною відповідно до приписів частини другої статті 228 та частини першої статті 220 ЦК України.

Щодо повернення садиби Терещенків територіальній громаді міста Києва

227. Суди попередніх інстанцій зазначили, що порушене право власності на садибу Терещенків може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, а не шляхом подачі негаторного позову, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

228. Вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок водного фонду, які не є замкненими природними водоймами загальною площею до 3 га, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ці ділянки належать до земель водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і перехід володіння, засвідчений державною реєстрацією права власності, є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду, яка не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 га, не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права приватної власності на таку ділянку з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункти 70, 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункти 80, 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункти 96, 97), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункти 45, 46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 51, 52) та інші).

229. Також, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок природно-заповідного фонду, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 7.28, 7.29 постанови від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц зазначила, що фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку.

230. Тобто Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.

231. Як слідує з визначення поняття «об`єкт культурної спадщини», для таких об`єктів характерними ознаками є цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і збереження своєї автентичності. Зазначене вирізняє, зокрема, нерухомі об`єкти культурної спадщини з-поміж іншого нерухомого майна. Такі об`єкти потребують особливої правової охорони.

232. Отже, як у разі включення певного об`єкта до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини, так і у випадку його включення до переліку пам`яток місцевого, загальнодержавного значення тощо, особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об`єктом культурної спадщини.

233. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що відповідачу-1 було достеменно відомо, що він укладає правочин щодо придбання об`єкта культурної спадщини (садиби Терещенків), адже ще 03.05.2007 (до укладення нікчемної Додаткової угоди № 1) між Головним управлінням охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації та ВАТ «Центрелеватормлинбуд» було укладено охоронний договір № 1554, згідно з яким товариство бере на себе зобов`язання щодо охорони щойно виявленого об`єкта культурної спадщини. Проявивши розумну обачність, відповідач-1 міг і повинен був знати про те, що решта будівель є частиною садиби Терещенків і також є об`єктом культурної спадщини. Як наслідок, відповідач-1 мав і повинен був знати, що укладення нікчемної Додаткової угоди № 1 та подальша реєстрація за ним права власності на садибу Терещенків є порушенням закону та не зумовлюватиме виникнення у відповідача-1 права приватної власності навіть за умови внесення ним коштів, передбачених у цій угоді.

234. Відповідно до частин першої та другої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

235. Велика Палата Верховного Суду у цій справі дійшла висновків, що правочин щодо відчуження садиби Терещенків на користь відповідача-1 укладено попри заборону, встановлену Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», всупереч умовам Положення про порядок проведення конкурсів та результатам проведеного конкурсу; Додаткова угода № 1 є такою, що порушує публічний порядок, спрямована на незаконне заволодіння садибою Терещенків, яка належить територіальній громаді міста Києва.

236. Отже, за чинного на час укладення Додаткової угоди № 1 правового регулювання право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача-1. Як наслідок, заволодіння відповідачем-1 цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем-1 не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову.

237. За обставин цієї справи мета позивача-1 спрямована на усунення перешкод власникові (територіальній громаді міста Києва), який не втратив і не міг втратити володіння специфічним об`єктом цивільних відносин (об`єктом культурної спадщини, приватизація якого була забороненою), у користуванні та розпорядженні садибою Терещенківшляхом її повернення від відповідача-1.

238. Установивши, що мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Києва, яка не втратила володіння садибою Терещенків, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від відповідача-1, Велика Палата Верховного Суду розглядає вимогу про зобов`язання повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садибу Терещенків як вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків за правилами негаторного позову.

239. Як наслідок, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що у цій справі порушене право власності на садибу Терещенків може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. За обставин цієї справи належним способом захисту є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України.

240. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, позовну вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків.

241. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

242. Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Такий підхід у судовій практиці є усталеним (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 52, 96),від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц (пункт 7.34)).

243. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставною заяву відповідача-1 про застосування наслідків спливу позовної давності.

244. Щодо вимоги про розірвання Інвестиційного договору Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

245. Суди попередніх інстанцій, зокрема, встановили, що сторони Договору про припинення Інвестиційного договору домовилися припинити дію Інвестиційного договору відповідно до статей 604, 651-654 ЦК України.

246. Отже, станом на момент подання позовної заяви прокурором Інвестиційний договір є припиненим за згодою сторін. Таким чином, задоволення вимоги про розірвання Інвестиційного договору, який вже є припиненим за домовленістю сторін, не тільки не поновить порушені права територіальної громади міста Києва, але є неможливим як таке. Як наслідок, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні вимоги про розірвання Інвестиційного договору.

Щодо пропорційності втручання у право особи на мирне володіння майном та співвідношення такого втручання із суспільними інтересами

247. Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

248. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

249. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

250. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

251. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення у справі «Tregubenko v. Ukraine» від 02.11.2004, заява № 61333/00, пункт 54).

252. Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

253. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

254. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що усунення перешкод територіальній громаді з боку відповідача-1 у користуванні садибою Терещенків є законним, оскільки здійснюється внаслідок недотримання відповідачем-1 норм законодавства (див., зокрема, розділи цієї постанови «Щодо заборони, встановленої Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини»», «Щодо вчинення правочину, який порушує публічний порядок») та на підставі положень ЦК України (стаття 391 вказаного Кодексу).

255. Метою усунення перешкод територіальній громаді з боку відповідача-1 у користуванні садибою Терещенків є збереження вказаного об`єкта, який потребує реставрації з 2007 року. Як відзначалось у цій постанові, пошкодження або зникнення в Україні будь-яких зразків культурної цінності є згубним збідненням надбання не тільки територіальної громади міста Києва, але й народу України. Охорона пам`яток культури є пріоритетним завданням держави України, зокрема, відповідно до міжнародних конвенцій. Тривала відсутність заходів із охорони, зокрема реставрації, садиби Терещенків призводить не лише до втрати «матеріальної» цінності цим об`єктом, але і до втрати його «нематеріальної» (історико-культурної) цінності, яку неможливо буде відновити. Вказане зумовлює нагальну потребу вжити відповідні заходи задля збереження садиби Терещенків у загальних інтересах.

256. Щодо критерію пропорційності Велика Палата Верховного Суду зауважує таке.

257. У пункті 71 рішення у справі «Rysovskyy v. Ukraine» від 20.10.2011 ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

258. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар.

259. Перевіряючи добросовісність / недобросовісність відповідача-1, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

260. Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

261. Залучення інвесторів до реконструкції або реставрації садиби Терещенків відбувалось у межах конкурсу. Переможцем відповідного конкурсу визначено ВАТ «Укрнафта», з яким і було укладено Інвестиційний договір. Однак у подальшому інвестор в Інвестиційному договорі був замінений на відповідача-1, який не був переможцем конкурсу із залучення інвесторів.

262. Постановою Господарського суду міста Києва від 14.11.2006 у справі № 36/496-А зобов`язано Головне управління комунальної власності м. Києва підписати з ВАТ «Укрнафта» Інвестиційний договір. Разом із цим умови затвердженого господарським судом Інвестиційного договору не передбачали набуття права власності інвестором на садибу Терещенків за умови компенсації її вартості.

263. Відповідач-1 набув права й обов`язки інвестора за Інвестиційним договором на підставі Договору про заміну сторони від 23.11.2007. Нікчемна Додаткова угода № 1 була укладена 04.04.2008 (тобто менше ніж за 6 місяців з моменту укладення Договору про заміну сторони від 23.11.2007). Починаючи з 2007 року відповідач-1 не розпочав реставраційні роботи (тобто роботи, які мають привести до укріплення (консервації) фізичного стану, розкриття найбільш характерних ознак, відновлення втрачених або пошкоджених елементів об`єктів культурної спадщини). З укладеної всупереч чинному законодавству України нікчемної Додаткової угоди № 1, в якій було встановлено умови переходу права власності на садибу Терещенків до відповідача-1 ще до початку реставраційних робіт, слідує, що відповідач-1 не мав на меті виконувати умови Інвестиційного договору, при цьому маючи намір отримати право приватної власності на садибу Терещенків. Велика Палата Верховного Суду, вважає, що пропозиція та прийняття протиправних умов зазначеної угоди, спрямованих на позбавлення територіальної громади міста Києва права комунальної власності на вказаний об`єкт, є проявом недобросовісної поведінки обох сторін.

264. Відповідач-1, замінюючи сторону в Інвестиційному договорі, предметом якого є реконструкція та реставрація певного нерухомого майна, діючи розумно, не міг не знати, що таке майно є пам`яткою культурної спадщини, приватизація якої була заборонена в силу вимог Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», а Положення про порядок проведення конкурсів не допускало перехід права власності без закінчення реконструкції або реставрації об`єктів інвестування. Крім того, 03.05.2007 (до укладення нікчемної Додаткової угоди № 1) між Головним управлінням охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації та ВАТ «Центрелеватормлинбуд» було укладено охоронний договір № 1554, згідно з яким товариство бере на себе зобов`язання щодо охорони щойно виявленого об`єкта культурної спадщини. Представник відповідача-1 в судовому засіданні 12.09.2023 підтвердив, що відповідач-1 мав розуміти, що спірне нерухоме майно є об`єктом культурної спадщини.

265. Отже, немає жодних підстав вважати, що перед тим, як вчиняти правочини, спрямовані на придбання садиби Терещенків, у відповідача-1 були перешкоди ознайомитися із зазначеними вище вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму цього об`єкта та неможливості набуття на нього права приватної власності.

266. Велика Палата Верховного Суду відзначає, що реставрацією є укріплення (консервація) фізичного стану, розкриття найбільш характерних ознак, відновлення втрачених або пошкоджених елементів об`єктів культурної спадщини. Натомість проектні роботи, договори на виконання яких неодноразово укладались відповідачем-1, не укріплюють фізичний стан садиби Терещенків, не розкривають її характерних ознак та не відновлюють втрачені або пошкоджені елементи. Починаючи з 2007 року відповідач-1 не розпочинав реставраційні роботи та не ставився дбайливо до садиби Терещенків як до власного майна. Будь-яких доказів виконання відповідачем-1 зобов`язань за Інвестиційним договором з реставрації або реконструкції цього об`єкта, виконуваних згідно з вимогами законодавства про охорону культурної спадщини, судам не надано.

267. Велика Палата Верховного Суду також наголошує, що очевидною є необхідність додержання нотаріальної форми правочину у випадку відчуження за таким правочином нерухомого майна. Відповідач-1 не міг не знати про зазначену необхідність, однак Додаткова угода № 1 не була нотаріально посвідчена. Такий спосіб реалізації інтересу цього відповідача в отриманні контролю за садибою Терещенків не є проявом добросовісної поведінки.

268. З огляду на викладене у цій постанові Велика Палата Верховного Суду висновує, що відповідач-1 не є добросовісним набувачем зазначеного об`єкта культурної спадщини.

269. За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право відповідача-1 мирно володіти майном, яке він за добросовісної поведінки не міг отримати у власність, є для нього надмірним тягарем.

270. Разом із цим відповідач-1 не позбавлений можливості ініціювати судовий процес та заявити, зокрема, вимогу про стягнення з територіальної громади міста Києва витрат, пов`язаних із діями, спрямованими на перехід права власності на садибу Терещенків та подальшим вчиненням відповідачем-1 правомірних і необхідних дій стосовно цього об`єкта. Відповідна вимога, у випадку її заявлення відповідачем-1, має бути розглянута судом у процесі, в межах якого суду слід надати оцінку доводам позивача та доказам, наданим на підтвердження понесених ним обґрунтованих витрат. Аналогічно територіальна громада міста Києва не позбавлена можливості заявити до відповідача-1 вимогу про відшкодування збитків, завданих об`єкту культурної спадщини.

271. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає втручання держави у право відповідача-1 шляхом повернення садиби Терещенків територіальній громаді міста Києва пропорційним меті контролю за цим об`єктом задля його збереження у загальних інтересах.

Щодо відступу від правового висновку Верховного Суду України

272. Верховний Суд України розглянув справу № 5011-48/950-2012 (провадження № 3-66гс14), спір в якій виник за подібних правовідносин зі справою, що розглядається.

273. За обставинами справи № 5011-48/950-2012 рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 21.01.1986 № 49 «Про затвердження переліку пам`ятників архітектури місцевого значення» будинок № 1 по вул. Ярославів Вал включено до Переліку пам`ятників архітектури місцевого значення відповідно до частини третьої статті 17 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури».

274. Рішенням Шевченківської ради від 27.12.2005 № 644 «Про приватизацію об`єктів комунальної власності Шевченківського району міста Києва» затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва, що підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні.

275. 27.07.2006 проведено аукціон з продажу нежилих приміщень, за результатами якого укладено договір купівлі-продажу. Згідно з умовами зазначеного договору Управління з питань комунального майна продало, а ОСОБА_7 купив нежиле приміщення площею 164,7 м2 АДРЕСА_1 та став його власником.

276. Верховний Суд України у постанові від 09.09.2014, ухваленої за результатами розгляду справи № 5011-48/950-2012, сформулював такий висновок щодо застосування норм права:

«Статтею 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що об`єкти культурної спадщини незалежно форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення пам`ятки до Реєстру за категоріями національного та місцевого значення. Порядок визначення категорій пам`яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об`єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам`ятки.

Отже, об`єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам`ятки тільки із занесенням до Реєстру.

Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1760, прийнятою на виконання Закону України «Про охорону культурної спадщини», затверджено Порядок визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Реєстру.

16.12.2004 прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини», відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень якого об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», до вирішення питання про їх включення (виключення) до Реєстру вважаються пам`ятками відповідно національного чи місцевого значення.

Відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» Кабінет Міністрів України був зобов`язаний протягом шести місяців з дня опублікування цього Закону внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції про приведення Законів України у відповідність із цим Законом та забезпечити прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на його виконання.

Статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації, водночас згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень із дня набрання чинності цим Законом протягом шести місяців Кабінет Міністрів України був зобов`язаний подати до Верховної Ради України проект Закону України про затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Упродовж шестимісячного строку, визначеного Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» і Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», Кабінет Міністрів України не подав на розгляд Верховної Ради України законопроектів (пропозицій) про приведення законів України у відповідність із зазначеними законами щодо включення чи невключення об`єктів до списків (переліків) пам`яток історії та культури згідно із Законом УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» і до Реєстру нерухомих пам`яток України та затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а отже, нежиле приміщення площею 164,7 м2 АДРЕСА_1 не набуло статусу пам`ятки.

Законом України «Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» затверджено перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, до якого нежиле приміщення площею 164,7 м2 АДРЕСА_1 не внесено, а пунктом 3 Прикінцевих положень зазначеного Закону визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

Таким чином, на час прийняття Шевченківською радою рішення не існувало законодавчої заборони щодо його включення до переліку об`єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні».

277. І в справі № 5011-48/950-2012, яку розглянув Верховний Суд України, і в справі №910/8413/21, що розглядається, об`єкти нерухомого майна набули статусу пам`яток архітектури місцевого значення на підставі одного й того самого рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів «Про затвердження переліку пам`ятників архітектури місцевого значення» від 21.01.1986 № 49. В подальшому було вчинено дії, спрямовані на відчуження таких об`єктів в період дії заборони, встановленої Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

278. Верховний Суд України у справі № 5011-48/950-2012 дійшов висновку, що об`єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам`ятки тільки із занесенням до Реєстру. Упродовж шестимісячного строку, визначеного законами, Кабінет Міністрів України не подав на розгляд Верховної Ради України відповідних законопроєктів (пропозицій), отже, нежиле приміщення не набуло статусу пам`ятки. Зважаючи на це, Верховний Суд України виснував, що на час прийняття Шевченківською радою рішення не існувало законодавчої заборони щодо відчуження об`єкта.

279. Натомість в цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» в регулюванні питань, пов`язаних з пам`ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об`єктів культурної спадщини. Невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов`язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проекту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, не може бути підставою для незастосування заборони, встановленої статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Тому на момент укладення правочину, спрямованого на відчуження об`єкта нерухомого майна, існує заборона, встановлена Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

280. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступає від правового висновку Верховного Суду України, що міститься у справі № 5011-48/950-2012.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

281. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

282. Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

283. З огляду на викладене в мотивувальній частині цієї постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення судів попередніх інстанцій - скасувати в частині відмови у задоволенні вимоги про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків.

Судові витрати

284. За подання позову прокурор сплатив 168 680 грн, з яких: 2 270 грн - за немайнову вимогу та 166 410 грн - за майнову вимогу.

285. За подання апеляційної скарги прокурор сплатив 253 020 грн, з яких: 3 405 грн - за немайнову вимогу та 249 615 грн - за майнову вимогу.

286. За подання касаційної скарги прокурор сплатив 337 360 грн, з яких: 4 540 грн - за немайнову вимогу та 332 820 грн - за майнову вимогу.

287. Отже, за немайновою вимогою прокурор сплатив 10 215 грн, а за майновою - 748 845 грн.

288. Окрім цього, прокурор сплатив 1 135 грн за подання заяви про забезпечення позову.

289. Відповідно до статті 45 ГПК України відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

290. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відповідачами за немайновою вимогою є ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», натомість відповідачем за майновою вимогою є лише ПрАТ «Центрелеватормлинбуд».

291. За наслідками розгляду касаційної скарги суд задовольнив майнову вимогу прокурора.

292. З огляду на зазначене витрати у розмірі 1 135 грн за подання заяви про забезпечення позову повинні бути розподілені між ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт».

293. Натомість витрати у розмірі 748 845 грн за майновою вимогою мають бути покладені на ПрАТ «Центрелеватормлинбуд».

294. Отже, на ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» покладаються судові витрати у розмірі 749 412,50 грн (748 845 грн + 1 135 грн / 2); на КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» покладаються судові витрати у розмірі 567,50 грн (1 135 грн / 2).

Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратуризадовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 у справі № 910/8413/21 скасувати в частині відмови у задоволенні вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежилого будинку (літера А) загальною площею 1104,7 м2 по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 у місті Києві та нежилих приміщень загальною площею 29,40 м2 в тому числі приміщень № № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 м2, місць спільного користування площею 3,10 м2 (літери Б, В) по бульвару Тараса Шевченка, 34/13. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити.

3. Повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (адреса: 01001, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36; ідентифікаційний код: 22883141) нежилий будинок (літера А) загальною площею 1104,7 м2 по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 у місті Києві та нежилі приміщення загальною площею 29,40 м2 в тому числі приміщення № № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 м2, місця спільного користування площею 3,10 м2 (літери Б, В) по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 у місті Києві.

4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд» (адреса: 01030, місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, будинок 34-Б; ідентифікаційний код: 01354860) на користь Київської міської прокуратури (адреса: 03150, місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9; ідентифікаційний код: 02910019) 749 412,50 грн судового збору, сплаченого за подання заяви про забезпечення позову, позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг.

5. Стягнути з Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (адреса: 04073, місто Київ, вулиця Кирилівська, будинок 113; ідентифікаційний код: 26387108) на користь Київської міської прокуратури (адреса: 03150, місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9; ідентифікаційний код: 02910019) 567,50 грн судового збору, сплаченого за подання заяви про забезпечення позову.

6. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 у справі № 910/8413/21 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції у справі № 910/8413/21 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач І. В. ТкачСудді:О. О. Банасько Г. Р. Крет Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна Є. А. Усенко І. В. Желєзний Н. В. Шевцова Л. Ю. Кишакевич

Джерело: ЄДРСР 114228694

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23)

за позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі: Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд» (далі - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд»), Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (далі - КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Благодійна організація «Фундація спадщини Терещенків», про розірвання договору та повернення майна

за касаційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року (суддя Гумега О. В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року (головуючий суддя Куксов В. В., судді Шаптала Є. Ю., Яковлєв М. Л.)

У травні 2021 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради,Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про:

- розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків, розташованих за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», 34/13, літери «Б», «В» у м. Києві;

- зобов`язання ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» повернути територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради нежилий будинок (літера «А») загальною площею 1104,7 кв. м на бульварі Тараса Шевченка, 34/15 у м. Києві, нежилі приміщення загальною площею 29,40 кв. м, у тому числі: приміщення№ 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 кв. м, місця спільного користування площею 3,10 кв. м (літери «Б», «В») на бульварі Тараса Шевченка, 34/13 у м. Києві (далі - садиба Терещенків; об`єкти культурної спадщини).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» упродовж тривалого строку не виконали обов`язків, покладених на них інвестиційним договором, внаслідок чого територіальна громада міста Києва значною мірою позбавилась того, на що вона розраховувала під час укладення цього договору, що є підставою для його розірвання відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Прокурор стверджував, що інвестиційний договір є чинним, а договір про припинення інвестиційного договору не набрав чинності, є неукладеним та нікчемним. Зазначає, що у зв`язку з розірванням інвестиційного договору, об`єкти культурної спадщини підлягають поверненню територіальній громаді міста Києва. Крім того, об`єкти культурної спадщини не вибули у встановленому законом порядку з комунальної власності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин існувала законодавчо встановлена заборона на їх відчуження, у зв`язку із чим, на думку прокурора, наявні підстави для їх повернення територіальній громаді міста Києва згідно з положеннями статей 391, 1212 ЦК України.

06 грудня 2021 року рішеннямГосподарського суду міста Києва в задоволенні позову відмовлено.

20 липня 2022 року постановоюПівнічногоапеляційногогосподарського суду рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року залишено без змін.

Суди керувалися тим, що прокурор дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», у нього наявні підстави для представництва інтересів держави в суді, тому прокурор обґрунтовано звернувся із цим позовом до суду.

Суди відхилили доводи прокурора про те, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» не могло набути право власності на об`єкти культурної спадщини з огляду на дію Закону України від 01 лютого 2005 року № 2391-ІV «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» (далі - Закон № 2391-ІV), оскільки станом на час оформлення права власності відповідача на спірні об`єкти нерухомого майна (09 лютого 2009 року) вказаний Закон втратив чинність (17 жовтня 2008 року).

ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі та на умовах, визначених рішенням компетентного органу місцевого самоврядування, на платній основі, право власності на нерухоме майно зареєстроване за відповідачем, що не спростовано прокурором і позивачами належними та допустимими доказами в розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Інвестиційний договір від 22 березня 2007 року № 28 було припинено, що підтверджується договором про припинення інвестиційного договору. Пунктом 8.5 інвестиційного договору була передбачена можливість його дострокового припинення.

Договір про припинення інвестиційного договору підписаний уповноваженими представниками та скріплений печатками сторін. Ураховуючи конклюдентні дії сторін, а саме перерахування ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» до міського бюджету компенсації вартості об`єктів культурної спадщини - з одного боку, прийняття такої оплати до міського бюджету та підписання актів приймання-передачі у власність об`єктів культурної спадщини - з іншого боку, суди виснували, що договір про припинення інвестиційного договору є укладеним та виконаним.

Суди зауважили, що відсутність дати в договорі про припинення інвестиційного договору не спростовує факту його укладення.

Договір про припинення інвестиційного договору не можна вважати нікчемним відповідно до статті 228 ЦК України, оскільки ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» є добросовісним набувачем, адже придбав спірне нерухоме майно на підставі рішення Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944, яка здійснювала делеговані їй територіальною громадою міста Києва правомочності з розпорядження майном за відповідним договором.

Зважаючи на факт припинення інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 та враховуючи, що розірвано може бути лише чинний договір, суди відмовили в задоволенні вимоги прокурора про розірвання вказаного договору.

Доводи прокурора та позивачів про те, що додаткова угода від 04 квітня 2008 року № 1 за своєю правовою природою є договором-купівлі продажу нерухомого майна та є нікчемною, оскільки сторонами не було дотримано вимог щодо нотаріального посвідчення правочину, суди першої та апеляційної інстанцій відхилили, вказавши, що додаткова угода є невід`ємною частиною інвестиційного договору, аналіз змісту вказаної додаткової угоди не свідчить, що вона є договором купівлі-продажу, а тому не підлягала нотаріальному посвідченню та державній реєстрації відповідно до вимог статті 657 ЦК України.

Укладення договорів, розробка проєктної документації, погодження проєкту, отримання дозволу на виконання робіт згідно з проєктом свідчить, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», вчиняло та вчиняє дії, направлені на виконання зобов`язань як за інвестиційним договором від 22 березня 2007 року № 28 (до його припинення), так і за охоронними договорами від 03 травня 2007 року № 1554 та від 22 липня 2016 року № 3311, з метою реставрації об`єктів культурної спадщини.

Суди першої та апеляційної інстанцій виснували, що порушене право власності на об`єкти культурної спадщини може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, зауваживши, що позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець. Договірний характер правовідносин, що склалися між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», виключає можливість застосування до них положень статті 1212 ЦК України.

Щодо позовної давності суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вказав, що про порушення права власності територіальної громади міста Києва на об`єкти культурної спадщини позивачі довідалися не пізніше 09 лютого 2009 року. Прокурор звернувся із цим позовом до суду в інтересах позивачів 26 травня 2021 року, відтак позов подано прокурором з пропуском позовної давності.

Прокурор подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року, постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення частини першої статті 18 Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон № 1805-III) та Закон № 2391-ІV, внаслідок чого зробили помилковий висновок про законність вибуття об`єктів культурної спадщини з власності територіальної громади міста Києва.

Суди не врахували, що на момент прийняття рішення Київської міської ради від 01 листопада 2007 року№ 1111/3944 та підписання додаткової угоди від 04 квітня 2008 року № 1, на підставі яких у 2009 році оформлено право власності товариства на спірне майно, діявЗакон № 2391-ІV, а отже, існувала законодавчо встановлена заборона на відчуження об`єктів культурної спадщини. Таким чином, ці об`єкти не могли бути відчужені з власності територіальної громади міста Києва на користь ПрАТ «Центрелеватормлинбуд».

Крім того, пунктами 3.7.5, 5.1.2 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28, умовами конкурсної документації, пунктом 12.1 Положення про порядок будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, за залучені кошти, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27 квітня 2005 року № 699, пунктом 6.3.21 Положення про порядок проведення інвестиційних конкурсів для будівництва, реконструкції, реставрації тощо об`єктів житлового та нежитлового призначення, незавершеного будівництва, інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 24 травня 2007 року № 528/1189, передбачено, що оформлення права власності проводиться після введення об`єкта інвестування в експлуатацію в установленому порядку.

Реставрацію об`єктів культурної спадщини не здійснено і на теперішній час, умови інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 не виконано, а отже, ці об`єкти не могли перейти у власність ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», оскільки інвестиційний проєкт з реставрації не реалізовано.

Крім цього, відповідним органом охорони культурної спадщини не надавалось погодження на відчуження об`єктів культурної спадщини.

Рішення про припинення інвестиційного договору від 22 травня 2007 року № 28 Київська міська рада не приймала, що свідчить про чинність інвестиційного договору, який не припинявся у встановленому законом порядку.

Пунктами 8.1, 8.2, 10.4 інвестиційного договору передбачено, що всі додатки, що укладаються до цього договору, є його невід`ємною частиною, а договір набирає чинності з дати, вказаної в правому верхньому куті першої сторінки договору. Відповідно до статті 654 ЦК України ці вимоги є обов`язковими також для договору про припинення інвестиційного договору. Водночас указана дата в договорі про припинення інвестиційного договору відсутня. Крім цього, пунктом 8.5 інвестиційного договору, зокрема, встановлено, що договір може бути достроково припинено за умови врегулювання всіх розбіжностей, однак у матеріалах справи відсутній акт розбіжностей.

Отже сторони не дотримались порядку укладення правочину, внаслідок чого договір про припинення інвестиційного договору не набрав чинності, не може вважатись укладеним та не припиняє інвестиційного зобов`язання.

Суди не врахували, що серед умов інвестиційного конкурсу відсутня умова щодо можливості припинення інвестиційного договору без реалізації інвестиційного проєкту, а отже, припинення інвестиційного договору без виконання його умов суперечить умовам конкурсу. Наведене також свідчить про порушення договором про припинення інвестиційного договору публічного порядку.

Прокурор зауважив, що фактично додаткова угода від 04 квітня 2008 року № 1 є договором купівлі-продажу, нотаріальну форму якого дотримано не було, що тягне за собою її нікчемність.

Відповідачі понад 14 років не виконують зобов`язання за інвестиційним договором від 22 березня 2007 року № 28. Факт укладення договорів (перелік яких наведений у пункті 37 цієї постанови) не спростовує вказане, докази фактичного проведення реставрації в матеріалах справи відсутні. Тривале невиконання реставрації об`єктів культурної спадщини призводить до їх руйнування, що підтверджується, зокрема, листом Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 19 лютого 2021 року, актом огляду об`єктів культурної спадщини від 11 лютого 2021 року, приписами від 22 квітня 2016 року, 13 червня 2017 року, 03 червня 2019 року.

Перехід до громадян та юридичних осіб права володіння на об`єкти культурної спадщини за наявності заборони на їх відчуження є неможливим, тому належним способом захисту в цьому випадку є негаторний позов (стаття 391 ЦК України). Суди попередніх інстанцій також помилково не застосовали до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України та не врахували, що правові підстави збереження спірного нерухомого майна за відповідачем відсутні.

12 вересня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року та рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року скасовано в частині відмови в задоволенні вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежилого будинку (літера «А») загальною площею 1104,7 кв. м на бульварі Тараса Шевченка, 34/15 у м. Києві та нежилих приміщень загальною площею 29,40 кв. м, у тому числі приміщень № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 кв. м, місць спільного користування площею 3,10 кв. м (літери «Б», «В») на бульварі Тараса Шевченка, 34/13. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено.

Повернуто територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежилий будинок (літера «А») загальною площею 1104,7 кв. м на бульварі Тараса Шевченка, 34/15 у м. Києвіта нежилі приміщення загальною площею 29,40 кв. м у тому числі приміщення № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 кв. м, місця спільного користування площею 3,10 кв. м (літери «Б», «В») на бульварі Тараса Шевченка, 34/13 у м. Києві. Вирішено питання по розподіл судових витрат. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року та рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що на садибу Терещенків поширювалась заборона на приватизацію (відчуження з комунальної власності) пам`яток культурної спадщини відповідно до Закону № 2391-ІV. Таке правове регулювання було доступним і зрозумілим. Воно не допускало жодної можливості до 17 жовтня 2008 року включно набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини ні за Законом України «Про приватизацію державного майна», ні тим більше у непередбачений ним спосіб, зокрема під виглядом проведення інвестиційного конкурсу.

Відповідно до пункту 1 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 його предметом є реалізація інвестиційного проєкту з реконструкції та реставрації нежитлових будинків за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та бульвар Шевченка 34/13, літери «Б», «В» у місті Києві (об`єкту інвестування) на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції та реставрації будинків, затверджених протоколом конкурсної комісії від 18 серпня 2005 року № 1, та цим договором.

Разом з тим додатковою угодою від 04 квітня 2008 року № 1 встановлено, що підпункт 5.1.2 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 викладено в такій редакції: «за умови компенсації інвестором вартості об`єктів інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цих об`єктів, та підписання актів приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на ці об`єкти».

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що умови додаткової угоди за своїм змістом відповідають наведеному в ЦК України визначенню договору купівлі-продажу, тому в силу положень статті 628 ЦК України до цієї додаткової угоди повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства про купівлю-продаж.

Оскільки вимоги частини першої статті 220 ЦК України про нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу додержано не було, додаткова угода від 04 квітня 2008 року № 1 є нікчемною.

Крім того, додаткова угода від 04 квітня 2008 року № 1 є такою, що порушує публічний порядок відповідно до статті 228 ЦК України, оскільки спрямована на незаконне заволодіння садибою Терещенків, яка належить територіальній громаді міста Києва.

Вирішуючи питання способу захисту порушеного права, Велика Палата Верховного Суду зауважила,що право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову. За обставин цієї справи належним способом захисту є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України.

З огляду на те, що негаторний позов може бути пред`явлений позивачем до того часу, поки існує відповідне правопорушення, Велика Палата Верховного Суду визнала безпідставною заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Станом на момент подання позовної заяви прокурором інвестиційний договір є припиненим за згодою сторін. Таким чином, задоволення вимоги про розірвання Інвестиційного договору, який вже є припиненим за домовленістю сторін, не тільки не поновить порушені права територіальної громади міста Києва, але є неможливим як таке. Як наслідок, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні вимоги про розірвання інвестиційного договору.

Втручання держави у право ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» шляхом повернення садиби Терещенків територіальній громаді міста Києва Велика Палата Верховного Суду визнала пропорційним меті контролю за цим об`єктом задля його збереження у загальних інтересах.

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України, висловленого у справі № 5011-48/950-2012 про те, що об`єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам`ятки тільки із занесенням до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, вказавши, що невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов`язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проекту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, не може бути підставою для незастосування заборони, встановленої статтею 1 Закону № 2391-ІV.

Безумовно погоджуюся з висновком Великої Палати Верховного Суду про повернення об`єкта культурної спадщини у власність територіальної громади міста Києва.

Частково не погоджуюся з іншими висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку.

Вказана господарська справа є знаковою, оскільки вирішує питання про збереження, належне управління та відчуження об`єкта культурної спадщини.

Без пам`яті про минуле нація позбавлена майбутнього.

За усіх часів держава опікувалася питаннями збереження пам`яток культурної спадщини.

На прикладі Києва можна бачити руйнування та зникнення таких пам`яток.

Спірне нерухоме майно є пам`яткою архітектури, що взята на облік рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 21 січня 1986 року № 49; охоронний номер 110. У 1998 році наказом Управління охорони пам`яток історії, культури та історичного середовища Київської міської державної адміністрації взято на облік також флігель як щойно виявлений об`єкт культурної спадщини.

Тобто з 1986 року вказаний об`єкт нерухомого майна є пам`яткою культурної спадщини і перебуває під охороною.

Суди встановили, що 30 листопада 2005 року розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 2195 переможцем у конкурсі із залучення інвесторів до реставрації та реконструкції будівель на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», 34/13, літери «Б», «В» визначено Відкрите акціонерне товариство «Укрнафта» (далі - ВАТ «Укрнафта»). Пунктом 2 цього розпорядження Головному управлінню комунальної власності м. Києва доручено укласти відповідні інвестиційні договори з переможцями конкурсу.

14 листопада 2006 року постановою Господарського суду міста Києва у справі № 36/496-А, залишеною в силі ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06 березня 2007 року, зобов`язано Головне управління комунальної власності м. Києва підписати з ВАТ «Укрнафта» інвестиційний договір про реконструкцію та реставрацію зазначених вище нежилих будинків.

22 березня 2007 року між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (замовник) (правонаступник - Департамент комунальної власності), ВАТ «Укрнафта» (інвестор) та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (служба замовника) укладено інвестиційний договір № 28, предметом якого згідно з пунктом 1 є реалізація інвестиційного проєкту з реконструкції та реставрації вказаних нежилих будинків на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції та реставрації будинків, затвердженого протоколом засідання комісії із залучення інвесторів від 18 серпня 2005 року № 1 та цим договором.

Отже, метою Київської міської ради була реконструкція та реставрація пам`ятки культурної спадщини, тобто її фізичне збереження на реалізацію якої і спрямовано укладення зазначеного договору.

Відповідно до рішення Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944 та договору про заміну сторони від 23 листопада 2007 року відбулася заміна інвестора в інвестиційному договорі на Відкрите акціонерне товариство «Центрелеватормлинбуд» (далі - ВАТ «Центрелеватормлинбуд»), правонаступником якого є ПрАТ «Центрелеватормлинбуд».

Згідно з пунктом 2 зазначеного рішення ВАТ «Центрелеватормлинбуд» передано під реконструкцію нежилий будинок загальною площею 1104,7 кв. м на бульварі Тараса Шевченка, 34/15 у м. Києві, нежилі приміщення загальною площею 29,40 кв. м на бульварі Тараса Шевченка, 34/13 у м. Києві (тобто загальною площею 1134,10 кв. м).

Відповідно до пункту 3.7 інвестиційного договору інвестор зобов`язався:

- розробити концепцію реконструкції та реставрації, для чого замовити передпроєктні проробки;

- за рахунок власних або залучених коштів на підставі підтверджуючих документів забезпечити фінансування всіх витрат, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією об`єкта інвестування;

- погодити та підписати графік фінансування реконструкції та реставрації об`єкта інвестування та загальні строки виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією об`єкта інвестування, які оформлюються додатковою угодою до цього договору в термін не пізніше 30 календарних днів з дня затвердження проєктно-кошторисної документації та проєкту реконструкції та реставрації;

- після введення об`єкта інвестування в експлуатацію передати до комунальної власності територіальної громади м. Києва 2250,00 кв. м рівнозначних нежитлових приміщень об`єкта інвестування та забезпечити належне утримання майна, що передається у власність інвестору.

За умовами пункту 4.2 інвестиційного договору загальний строк виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією об`єкта інвестування, складається з трьох етапів - підготовчого (передпроєктного), проєктного та реконструкції і реставрації.

Відповідно до пункту 5.1.1 інвестиційного договору нежилі приміщення розподіляються між замовником та інвестором на підставі акта розподілу площ об`єкта інвестування після реконструкції та реставрації (уточненого на підставі технічної інвентаризації об`єкта, результати якої містяться в технічній документації) виходячи з того, що в комунальній власності територіальної громади м. Києва залишаються нежилі приміщення загальною площею 2250 кв. м. На решту приміщень, а також машиномісць на гостьових стоянках право власності переходить до інвестора.

Тобто інвестиційний договір передбачав реконструкцію і збереження за Київською міською радою пам`ятки культурної спадщини площею 2250 кв. м.

За пунктом 8.1 інвестиційний договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє до моменту виконання сторонами своїх зобов`язань, передбачених договором, додатками та доповненнями до нього.

Датою набрання чинності договору є дата, що вказана в правому верхньому куті першої сторінки договору (пункт 8.2 інвестиційного договору).

Відповідно до пункту 8.3 інвестиційного договору він може бути розірваним винятково: за взаємною згодою сторін; за рішенням суду в разі невиконання однією із сторін своїх зобов`язань згідно з договором.

Пунктом 8.5 інвестиційного договору передбачено, що він може бути достроково припинений шляхом підписання сторонами відповідної угоди за умови врегулювання всіх розбіжностей і проведення взаємних розрахунків.

Усі додатки, що укладаються до цього договору, є його невід`ємною частиною (пункт 10.4 інвестиційного договору).

04 квітня 2008 року додатковою угодою № 1 до інвестиційного договору, укладеною між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ВАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», підпункт 5.1.2 інвестиційного договору викладено в такій редакції: «за умови компенсації інвестором вартості об`єктів інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цих об`єктів, та підписання актів приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на ці об`єкти».

Відповідне рішення про відчуження вказаного об`єкта нерухомого майна жодний компетентний орган не приймав, а КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» такими повноваженнями не наділено.

23 травня 2008 року ВАТ «Центрелеватормлинбуд» платіжними дорученнями № 134, 135 сплатило до бюджету м. Києва 324 000,00 грн та 10 770 000,00 грн за нежитлові приміщення згідно з рішенням Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944.

За договором про припинення інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 (без дати підписання) Головне управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», ВАТ «Центрелеватормлинбуд» відповідно до статей 604, 651-654 ЦК України, враховуючи рішення Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944, домовилися припинити дію інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 (пункт 1).

Відповідно до пункту 3 договору про припинення інвестиційного договору він набирає чинності з дати його підписання повноважними представниками сторін (т. 1, а. с. 93).

За вимогами частини першої статті 638 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частин другої та третьої статті 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Оскільки договір про припинення інвестиційного договору не містить дати підписання, не можна вважати, що сторонами досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов, тому відсутні підстави вважати його укладеним.

Звертаючись 17 лютого 2021 року до Київської міської прокуратури, Департамент комунальної власності м. Києва зазначав, що Київська міська рада не приймала рішення про припинення інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 (т. 1, а. с. 107).

Крім того, з пояснень представників відповідачів вбачається, що і після звернення до суду прокурора з позовом вони мали намір вчиняти дії з виготовлення технічної документації по реконструкції об`єкта культурної спадщини, намагалися вчиняти такі дії, тобто продовжувати виконувати умови інвестиційного договору.

З аналізу зазначеного можна зробити висновок, що інвестиційний договір від 22 березня 2007 року не припинився та діє до моменту виконання сторонами своїх зобов`язань, передбачених договором, а тому прокурор відповідно до вимог статті 627, частини другої статті 651 та пункту 8.3 інвестиційного договору може вимагати його розірвання в судовому порядку у зв`язку з невиконанням інвестором умов цього договору.

Тому не погоджуюсь із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що інвестиційний договір розірваний за згодою сторін, відтак задоволення позовних вимог про його розірвання неможливе.

Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договором стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

З тексту інвестиційного договору вбачається, що метою Київської міської ради було збереження пам`ятки культурної спадщини, а саме реставрація та реконструкція будівель на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», 34/13, літери «Б», «В». Разом з тим вказаної мети не досягнуто. Навіть стадія виготовлення проєктної документації не завершена і відповідач не надав доказів про неможливість замовлення, виготовлення та затвердження такої документації.

Сторони не заперечували, що протягом тривалого часу (з 2007 року, а для відповідача - з 2008 року) жодних дій з консервації об`єкта нерухомого майна не здійснювалося і за період до звернення прокурора з позовом, тобто за тринадцять років, вказаний об`єкт зазнав шкоди навіть внаслідок природного впливу.

У зв`язку з перебуванням об`єкта культурної спадщини на бульварі Тараса Шевченка, 34 у м. Києві в неналежному стані Департаментом культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) неодноразово направлялись ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» приписи з пам`яткоохоронними вимогами (т. 1, а. с. 107).

Тому вважаю, що позовні вимоги прокурора про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року з наступними змінами щодо сторони договору необхідно задовольнити.

Також не погоджуюсь з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що належним способом захисту прав позивачів у цьому випадку є негаторний позов відповідно до статті 391 ЦК України.

Стаття 391 ЦК України передбачає, що тільки власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

06 лютого 2009 року на підставі наказу Головного управління комунальної власності м. Києва № 19-В оформлене свідоцтво про право власності від 06 лютого 2009 серії САС, № 247964, яким посвідчено, що нежилий будинок загальною площею 1104,7 кв. м, який розташований на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» в м. Києві, належить ВАТ «Центрелеватормлинбуд» на праві приватної власності.

06 лютого 2009 року на підставі наказу Головного управління комунальної власності м. Києва № 18-В оформлене свідоцтво про право власності від 06 лютого 2009 серії САС, № 247963, яким посвідчено, що нежилі приміщення загальною площею 29,4 кв. м, у тому числі № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,3 кв. м, місця спільного користування площею 3,10 кв. м, які розташовані на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В» у м. Києві, належать ВАТ «Центрелеватормлинбуд» на праві приватної власності.

08 жовтня 2012 року ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» видано державний акт серії ЯЖ, № 047159 на право власності на земельну ділянку площею 0,1371 га по бульварі Тараса Шевченка / вулиці Михайла Коцюбинського, 34/15, літера «А» та 34/13, літери «Б», «В» у Шевченківському районі м. Києва.

Наявними в матеріалах справи інформаційними довідками з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 травня 2021 року № 256468229, № 256468907 підтверджується, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», яке є правонаступником ВАТ «Центрелеватормлинбуд», володіє на праві власності нежилими будівлями, що є об`єктами культурної спадщини на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та 34/13, літери «Б», «В» у Шевченківському районі м. Києва. Право власності на об`єкти культурної спадщини зареєстровано 15 жовтня 2013 року.

За вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає права володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). При цьому право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92); від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22)).

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)).

З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».

Тобто власником спірного об`єкта зареєстровано відповідача з усіма правовими наслідками такого.

Судами попередніх інстанцій встановлено і не оспорювалося сторонами, що на час укладення інвестиційного договору, заміни сторони договору вказані особи достовірно знали, що об`єкт нерухомого майна є пам`яткою культурної спадщини та перебуває під охороною держави і його відчуження не можливе.

При укладенні 04 квітня 2008 року додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ВАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» сторони достовірно знали про відсутність рішення про відчуження вказаного об`єкта, тобто діяли недобросовісно.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

Таким чином, вважаю, що належним і ефективним способом захисту права позивачів у справі є саме позов про витребування майна задля забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Крім того, необхідно надати відповідну правову оцінку й додатковій угоді № 1 до інвестиційного договору, укладеній 04 квітня 2008 року між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ВАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт».

Можна погодитися, що вказаний додатковий договір є нікчемним, оскільки порушено вимоги щодо нотаріального посвідчення, що прямо передбачено частиною першою статті 220 ЦК України.

Разом з тим виходячи з принципу «суд знає закон» жоден судовий орган не звернув уваги, чи не порушує вказаний додатковий договір публічного порядку.

Погоджуючись з висновками Великої Палати Верховного Суду про необхідність повернення пам`ятки культурної спадщини територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, разом з тим вважаю, що таке повернення мало відбутися шляхом витребування вказаного майна в недобросовісного набувача відповідно до статті 387 ЦК України.

Великій Палаті Верховного Суду слід було: визнати договір про припинення інвестиційного договору неукладеним, тобто таким, що не породив жодних правових наслідків у зв`язку з відсутністю істотних умов, передбачених частиною третьою статті 180 ГК України; визнати додаткову угоду № 1 до інвестиційного договору між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ВАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» від 04 квітня 2008 року недійсною на підставі частин першої, другої статті 228 ЦК України; відповідно до частини п`ятої статті 216 ЦК України застосувати наслідки недійсності у вигляді повернення територіальній громаді міста Києва пам`ятки культурної спадщини та стягнути в дохід держави кошти, одержані від відповідача за вказаною додатковою угодою.

Суддя О. М. Ситнік

Джерело: ЄДРСР 114259539

[ANTIRAID]

По суті вірне рішення, але недостатність та випадковість потрапляння деяких осіб до ОЗУ ВП ВС призвело до досить сумнівного рішення, що в подальшому може стати підставою для покладення відповідальності на київську громаду.

Суд відійшов від правових позицій та зазначив:

279. Натомість в цій постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» в регулюванні питань, пов`язаних з пам`ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об`єктів культурної спадщини. Невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов`язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проекту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, не може бути підставою для незастосування заборони, встановленої статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Тому на момент укладення правочину, спрямованого на відчуження об`єкта нерухомого майна, існує заборона, встановлена Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

280. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступає від правового висновку Верховного Суду України, що міститься у справі № 5011-48/950-2012.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Воробйової І. А.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23)

за позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі: Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд», Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Благодійна організація «Фундація спадщини Терещенків», про розірвання договору та повернення майна,

за касаційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня

2021 року у складі судді Гумеги О. В. та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року у складі колегії суддів Куксова В. В., Шаптали Є. Ю., Яковлєва М. Л.

У травні 2021 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі: Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент комунальної власності), звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд» (далі - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд»), Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (далі - КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт») про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків, розташованих за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера А, 34/13, літери «Б», «В» у місті Києві (далі - інвестиційний договір від 22 березня 2007 року № 28); зобов`язання ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежилий будинок (літера «А») загальною площею 1104,7 м2 по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 у м. Києві, нежилі приміщення загальною площею 29,40 м2, у тому числі: приміщення № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 м2, місця спільного користування площею 3,10 м2 (літери «Б», «В») по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 у м. Києві (далі також - об`єкти культурної спадщини).

Спір у цій справі стосувався об`єкта культурної спадщини - Садиби Терещенків, на яку розповсюджуються заходи з охорони та збереження культурної спадщини, встановлені Законом України «Про охорону культурної спадщини», та, крім вибуття зазначеного об`єкта із власності територіальної громади, виник, у тому числі, з тих підстав, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд»

та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» упродовж тривалого періоду не виконували обов`язки, покладені на них інвестиційним договором, внаслідок чого територіальна громада міста Києва значною мірою позбавилась того, на що вона розраховувала під час укладення цього договору, що, за доводами прокурора є підставою для його розірвання відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Звертаючись до суду з цим позовом та посилаючись на зазначене, прокурор вважав, що у зв`язку з розірванням інвестиційного договору у судовому порядку, спірне майно підлягає поверненню територіальній громаді міста Києва. Крім того, спірне майно безпідставно вибуло з комунальної власності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин існувала законодавчо встановлена заборона на його відчуження, у зв`язку з чим, це майно підлягає поверненню територіальній громаді міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду

від 20 липня 2022 року у задоволенні позову першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі: Київської міської ради, Департаменту комунальної власності.

У серпні 2022 року прокурор подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

12 вересня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою частково задовольнила касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури. Рішення Господарського суду міста Києва

від 06 грудня 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року скасувала в частині відмови у задоволенні вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежилого будинку (літера «А») загальною площею 1104,7 м2

на бульварі Тараса Шевченка, 34/15 у місті Києві та нежилих приміщень загальною площею 29,40 м2, в тому числі приміщень № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 м2, місць спільного користування площею 3,10 м2 (літери «Б», «В») на бульварі Тараса Шевченка, 34/13.

У цій частині ухвалила нове рішення, яким позов задовольнила.

Вирішила повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежилий будинок (літера «А») загальною площею 1104,7 м2 на бульварі Тараса Шевченка, 34/15 у місті Києві.

В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня

2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду

від 20 липня 2022 року залишено без змін.

З висновками Великої Палати Верховного Суду в частині задоволення позовних вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради спірних приміщень, які належать до об`єктів культурної спадщини, погоджуюсь.

Проте не можу погодитись з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог прокурора про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 № 28, у зв`язку із чим відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України викладаю окрему думку, суть якої полягає у такому.

У цій справі встановлено, що рішенням Київської міської ради від 24 червня

2004 року № 322/1532 «Про затвердження переліку нежилих будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва, які підлягають реконструкції або реставрації за залучені кошти» (зі змінами,

зокрема, внесеними рішеннями Київської міської ради від 21 жовтня 2004 року,

від 16 березня 2006 року) (далі - Рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 322/1532) нежилий будинок площею 1 104,7 м2

на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», та нежилий будинок площею 559,7 м2 на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В», включено до переліку будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва, які підлягають реконструкції або реставрації (пункти 39, 40 вказаного переліку).

Протоколом засідання постійно діючої комісії із залучення інвесторів до будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва від 18 серпня 2005 року № 1 (далі - Протокол засідання комісії із залучення інвесторів від 18 серпня 2005 року № 1) затверджено умови конкурсу та конкурсну документацію на залучення інвесторів до реконструкції або реставрації нежилих будинків, у тому числі, на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», 34/13, літера «Б».

Згідно з протоколом засідання постійно діючої комісії із залучення інвесторів до будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва від 18 жовтня

2005 року № 10 Відкрите акціонерне товариство «Укрнафта» (далі - ВАТ «Укрнафта») визнано переможцем конкурсу із залучення інвесторів до реконструкції або реставрації нежилих будинків на бульварі Тараса

Шевченка, 34/15, літера «А», 34/13, літери «Б», «В».

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30 листопада

2005 року № 2195 затверджено результати проведених конкурсів. Переможцем

у конкурсі із залучення інвесторів до реставрації та реконструкції будівель по бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», 34/13, літери «Б», «В» визначено ВАТ «Укрнафта». Пунктом 2 цього розпорядження Головному управлінню комунальної власності м. Києва доручено укласти відповідні інвестиційні договори з переможцями конкурсу.

Постановою Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2006 року

у справі № 36/496-А, залишеною в силі ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06 березня 2007 року, зобов`язано Головне управління комунальної власності м. Києва підписати з ВАТ «Укрнафта» інвестиційний договір про реконструкцію та реставрацію зазначених вище нежилих будинків.

22 березня 2007 року між Головним управлінням комунальної власності

м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (замовник) (правонаступник - Департамент комунальної власності), ВАТ «Укрнафта» (інвестор) та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (служба замовника) укладено інвестиційний договір від 22 березня 2007 року № 28, предметом якого згідно

з пунктом 1 цього договору є реалізація інвестиційного проєкту з реконструкції та реставрації вказаних нежилих будинків (далі по тексту цього договору вказані як Об`єкта інвестування / Об`єкти нерухомості) на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції та реставрації будинків, затвердженого Протоколом засідання комісії із залучення інвесторів

від 18 серпня 2005 року № 1 та цим договором.

Згідно з підпунктом 3.5.1 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» зобов`язується виконати повний комплекс функцій замовника, пов`язаний з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування, а саме:

- проведення робіт із землевідводу на час реконструкції та реставрації та оформлення земельної ділянки;

- проведення робіт з підготовки та оформлення необхідних документів з реконструкції та реставрації Об`єкта інвестування (розпорядження, листи-дозволи на проєктування та інше);

- проведення передпроєктних робіт по підготовці, обстеженню та наданню висновків про технічний стан Об`єкта інвестування, інженерно-геологічних та топоінженерних вишукувань, збору вихідних даних для проєктування;

- проведення робіт з супроводу та контролю розробки проєктно-кошторисної документації, її погодження та експертизи;

- затвердження проєктно-кошторисної документації у встановленому порядку;

- отримання дозвільної документації на виконання робіт з реконструкції та реставрації (дозвіл Управління державного архітектурно-будівельного контролю, ордер Головного управління контролю за благоустроєм та зовнішнім дизайном міста Києва) тощо.

Згідно з пунктом 3.7 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 інвестор зобов`язується:

- розробити концепцію реконструкції та реставрації, для чого замовити передпроєктні проробки (підпункт 3.7.1);

- за рахунок власних або залучених коштів забезпечити фінансування всіх витрат, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування, в тому числі: визначити генпідрядну і проєктну організацію для реконструкції та реставрації Об`єкта інвестування; компенсувати втрати територіальній громаді м. Києва недоотриманої орендної плати з дати відселення орендарів, а також

сплату земельного податку до моменту введення Об`єкта інвестування в експлуатацію шляхом перерахування зазначених платежів на рахунок

Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» (далі - КП «Київжитлоспецексплуатація»); витрати по підготовці необхідних технічних обстежень, висновків, передпроєктних проробок, вихідних даних для проєктування; витрат, пов`язаних з розробкою, узгодженням та експертизою проєктної документації, проведенням авторського нагляду проєктною організацією; витрат, пов`язаних зі сплатою пайової участі; витрат на отримання дозвільних документів на проведення робіт з реконструкції та реставрації; витрат, пов`язаних з інженерною підготовкою Об`єкта інвестування до реконструкції та реставрації; витрат на проведення робіт з реконструкції та реставрації згідно із затвердженою в установленому порядку проєктно-кошторисною документацією та фактичних витрат підрядної організації; витрат, пов`язаних з підготовкою до здачі Об`єкта інвестування в експлуатацію; витрат, пов`язаних із комплектуванням Об`єкта інвестування необхідним обладнанням відповідно до затвердженого проєкту; інші витрати, пов`язані, з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування відповідно до затвердженого проєкту; витрати служби замовника по здійсненню функцій замовника (підпункт 3.7.2);

- погодити та підписати графік фінансування реконструкції та реставрації Об`єкта інвестування та загальні строки виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією Об`єкту інвестування

(підпункт 3.7.3);

- після введення Об`єкта інвестування в експлуатацію передати до комунальної власності територіальної громади м. Києва 2 250 м2 рівнозначних нежитлових приміщень Об`єкта інвестування (підпункт 3.7.5).

Згідно з пунктом 4.1 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 загальні строки всього комплексу робіт, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування, визначаються календарним графіком робіт, погодженим сторонами, який оформлюється додатковою угодою до цього договору після затвердження в установленому порядку проєкту Об`єкта інвестування і проєктно-кошторисної документації реконструкції та реставрації.

За умовами пункту 4.2 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 загальний строк виконання всього комплексу робіт, пов`язаних з реконструкцією та реставрацією Об`єкта інвестування та реконструкції та реставрації складається з трьох етапів - підготовчого (передпроєктного), проєктного та реконструкції і реставрації.

Відповідно до підпункту 5.1.1 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 нежилі приміщення розподіляються між замовником та інвестором на підставі акта розподілу площ Об`єкта інвестування після реконструкції та реставрації (уточненого на підставі технічної інвентаризації об`єкта, результати якої містяться в технічній документації) виходячи з того, що в комунальній власності територіальної громади м. Києва залишаються нежилі приміщення загальною площею 2 250 м2. На решту приміщень, а також машиномісць на гостьових стоянках право власності переходить до інвестора.

Згідно з пунктом 8.1 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє до моменту виконання сторонами своїх зобов`язань, передбачених договором, додатками та доповненнями до нього.

Датою набрання чинності договору є дата, що вказана в правому верхньому куті першої сторінки договору (пункт 8.2 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28).

Відповідно до пункту 8.3 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 він може бути розірваним винятково: за взаємною згодою сторін;

за рішенням суду у разі невиконання однією із сторін своїх зобов`язань згідно з договором.

Згідно з пунктом 8.5 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 він може бути достроково припинений шляхом підписання сторонами відповідної угоди за умови врегулювання всіх розбіжностей і проведення взаємних розрахунків.

Пунктом 10.4 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 встановлено, що всі додатки, що укладаються до цього договору, є його невід`ємною частиною.

За наслідками звернення ВАТ «Центрелеватормлинбуд» щодо передачі прав та обов`язків інвестора за інвестиційним договором від 22 березня 2007 року № 28 та згоди ВАТ «Укрнафта» на таку передачу Київською міською радою прийнято рішення від 01 листопада 2007 року № 1111/3944 «Про заміну сторони в зобов`язанні та передачу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилого будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 літера А та приміщень у нежилому будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/13

літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва» (далі - рішення Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944), згідно з яким:

- доручено Головному управлінню комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) укласти договір про заміну сторони у зобов`язанні в інвестиційному договорі від 22.03.2007 № 28 (пункт 1 вказаного рішення);

- після виконання пункту 1 цього рішення передати ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилий будинок комунальної власності територіальної громади міста Києва по бульвару Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», в Шевченківському районі м. Києва площею 1104,7 м2 та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва у нежилому будинку на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В», у Шевченківському районі м. Києва площею 29,4 м2 за умови компенсації вартості, визначеної звітом про оцінку вартості цих нежилого будинку та нежилих приміщень (пункт 2 вказаного рішення);

- ВАТ «Центрелеватормлинбуд» перерахувати кошти до міського бюджету за нежилий будинок комунальної власності територіальної громади міста Києва на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва у нежилому будинку на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В», у Шевченківському районі м. Києва (пункт 4 вказаного рішення);

- після виконання пункту 4 цього рішення Головному управлінню комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) підписати акти приймання-передачі у власність ВАТ «Центрелеватормлинбуд» нежилого будинку комунальної власності територіальної громади міста Києва по бульвару Тараса Шевченка, 34/15,

літера «А» та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва у нежилому будинку на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В»,

у Шевченківському районі м. Києва (пункт 5 вказаного рішення);

- після виконання пункту 5 цього рішення КП «Київжитлоспецексплуатація» списати в установленому порядку з балансу нежилий будинок комунальної власності територіальної громади м. Києва по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 літера А та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва у нежилому будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/13

літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва (пункт 6 вказаного рішення).

23 листопада 2007 року між Головним управлінням комунальної власності

м. Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) (сторона 1), КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (сторона 2), ВАТ «Укрнафта» (сторона 3) та АТ «Центрелеватормлинбуд» (сторона 4) підписано договір про заміну сторони в зобов`язанні (далі - договір про заміну сторони від 23 листопада 2007 року), згідно з яким:

- сторона 3 передає, а сторона 4 приймає на себе обов`язки сторони 3 перед стороною 1 та стороною 2, які виникли з інвестиційного договору

від 22 березня 2007 року № 28 (пункт 1 договору про заміну сторони

від 23 листопада 2007 року);

- сторона 3 передає, а сторона 4 приймає на себе всі права та обов`язки сторони 3 за інвестиційним договором від 22 березня 2007 року № 28, внаслідок чого сторона 4 повністю замінює сторону 3 у цьому договорі

(пункт 2 договору про заміну сторони від 23 листопада 2007 року);

- з моменту набрання чинності цим договором сторона 4 замість сторони 3 стає зобов`язаною реалізувати інвестиційний проєкт з реконструкції та реставрації нежилих будинків за адресою: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», та бульвар Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В», у м. Києві на умовах, визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції та реставрації будинків, затвердженого Протоколом засідання комісії із залучення інвесторів від 18 серпня 2005 року № 1, інвестиційним договором від 22 березня 2007 року № 28 (пункт 3 Договору про заміну сторони

від 23 листопада 2007 року);

- згода сторони 1 та сторони 2 на заміну в інвестиційному договорі

від 22 березня 2007 року № 28 сторони 3 стороною 4 виявляється шляхом підписання ними цього договору (пункт 4 договору про заміну сторони

від 23 листопада 2007 року);

- цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами (пункт 7 договору про заміну сторони від 23 листопада 2007 року).

Додатковою угодою від 04 квітня 2008 року № 1 до інвестиційного договору

від 22 березня 2007 року № 28 (далі - додаткова угода від 04 квітня 2008 року № 1), укладеною між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ВАТ «Центрелеватормлинбуд» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», підпункт 5.1.2 інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 викладено в такій редакції: «5.1.2. За умови компенсації інвестором вартості об`єктів інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цих об`єктів, та підписання актів приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на ці об`єкти».

Згідно з пунктом 2 вказаної додаткової угоди вона набирає чинності з моменту її підписання повноважними представниками сторін.

ВАТ «Центрелеватормлинбуд» платіжними дорученнями від 23 травня

2008 року № 134, 135 сплатило до бюджету м. Києва 324 000,00 грн та 10 770 000,00 грн за нежитлові приміщення згідно з рішенням Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944.

Головне управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу

Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), КП «Київжитлоспецексплуатація» та ВАТ «Центрелеватормлинбуд» підписали

«Акт приймання-передачі нежилого будинку площею 1 104,7 м2 на бульварі Шевченка Тараса, 34/15, літера А у власність ВАТ «Центрелеватормлинбуд» відповідно до рішення Київської міської ради від 01 листопада

2007 року№ 1111/3944» та «Акт приймання-передачі приміщень площею 29,4 м2

у нежилому будинку на бульварі Шевченка Тараса, 34/13, літери «Б», «В»

у власність ВАТ «Центрелеватормлинбуд» відповідно до рішення Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944», відповідно до яких ВАТ «Центрелеватормлинбуд» прийняло у власність вказане нерухоме майно (далі разом - акти приймання-передачі у власність об`єктів культурної спадщини).

Договором про припинення інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 (без дати підписання) (далі - договір про припинення інвестиційного договору) Головне управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації), КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», ВАТ «Центрелеватормлинбуд» відповідно до статей 604, 651-654 ЦК України, враховуючи рішення Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944 (про заміну сторони

у зобов`язанні та передачу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію спірних нежилого будинку та приміщень), домовилися припинити дію інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 (пункт 1).

У пункті 2 договору про припинення інвестиційного договору сторони узгодили,

що з моменту набрання чинності цим договором права та обов`язки за інвестиційним договором від 22 березня 2007 року № 28 вважаються припиненими.

На підставі наказу Головного управління комунальної власності м. Києва

від 06 лютого 2009 року № 19-В оформлене свідоцтво про право власності

від 06 лютого 2009 року, серія САС, № 247964, яким посвідчено,

що нежилий будинок загальною площею 1104,7 м2, який розташований

в м. Києві на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», належить ВАТ «Центрелеватормлинбуд» на праві приватної власності.

На підставі наказу Головного управління комунальної власності м. Києва

від 06 лютого 2009 року № 18-В оформлене свідоцтво про право власності

від 06 лютого 2009 року, серія САС, № 247963, яким посвідчено, що нежилі приміщення загальною площею 29,4 м2, в тому числі № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,3 м2, місця спільного користування площею 3,10 м2,

які розташовані в м. Києві на бульварі Тараса Шевченка, 34/13, літери «Б», «В», належать ВАТ «Центрелеватормлинбуд» на праві приватної власності.

Таким чином, ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», яке є правонаступником ВАТ «Центрелеватормлинбуд», зареєструвала за собою право власності на нежитлові будівлі, які є об`єктами культурної спадщини по бульвару Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», та 34/13, літери «Б», «В», в Шевченківському районі м. Києва (право власності на об`єкти культурної спадщини зареєстровано

15 жовтня 2013 року).

Звернувшись до суду з позовом, прокурор заявив вимогу про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків, що знаходяться за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера «А», та бульвар Тараса Шевченка, 34/13, літера «Б», «В», в місті Києві.

Як на підстави для розірвання інвестиційного договору в судовому порядку відповідно до частини другої статті 651 ЦК України прокурор вказав:

- невиконання відповідачами своїх обов`язків за інвестиційним договором (фінансування реконструкції та реставрації за інвестиційним договором не здійснено, реконструкцію та реставрацію об`єктів інвестування не виконано, не компенсовано територіальній громаді міста Києва недоотриману орендну плату та земельний податок, не сплачено кошти пайової участі до міського бюджету, не передано у власність територіальної громади м. Києва 2 250 м2 нежитлових приміщень в об`єктах інвестування), у зв`язку із чим територіальна громада значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні інвестиційного договору;

- невиконання ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини» та умов Охоронних договорів від 03 травня

2007 року № 1554, від 22 липня 2016 року № 3311, оскільки пам`ятки культурної спадщини знаходяться в незадовільному стані, жодних заходів їх збереження не було здійснено.

Прокурор наголошував на тому, що інвестиційний договір є чинним у зв`язку

із неприпиненням його дії та інвестиційних зобов`язань

ПрАТ «Центрелеватормлинбуд». При цьому прокурор стверджував, що договір про припинення інвестиційного договору не набрав чинності, є неукладеним та нікчемним, а отже, не тягне правові наслідки у вигляді припинення зобов`язань за інвестиційним договором.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови

у задоволенні зазначених позовних вимог (розірвання інвестиційного договору), Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що станом на момент подання позовної заяви прокурором інвестиційний договір

від 22 березня 2007 року № 28 є розірваним за згодою сторін, оскільки сторони договору про припинення інвестиційного договору домовилися припинити дію інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 відповідно до статей 604, 651-654 ЦК України. Таким чином, задоволення вимоги про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28, який вже є розірваним за домовленістю сторін, не тільки не поновить порушені права територіальної громади міста Києва, а є неможливим як таке.

Разом з тим вважаю, що вимоги про розірвання інвестиційного договору в судовому порядку відповідно до частини другої статті 651 ЦК України підлягали задоволенню з таких міркувань.

У статті 11 ЦК України надано перелік підстав виникнення юридичних прав та обов`язків (юридичних фактів), які виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з дій, що не передбачені такими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Однією з таких підстав відповідно до пункту 1 частини другої статті 11

ЦК України є договори та інші правочини.

Переважною більшістю правовідносин, урегульованих нормами цивільного законодавства, є відносини, у яких забезпечується правомірна поведінка їх суб`єктів та нормальна реалізація ними суб`єктивних прав і виконання суб`єктивних обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови,

які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови,

що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

В силу приписів статей 526, 629 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Підстави для зміни або розірвання договору визначені статтею 651 ЦК України, і за загальним правилом, викладеним в частині першій цієї статті, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Про зміну або розірвання договору в порядку частини першої статті 651 ЦК України сторони вправі домовитися в будь-який час на свій розсуд (крім випадків, обумовлених законодавчо).

Разом з тим законодавець передбачає випадки, коли розгляд питання про внесення змін до договору чи про його розірвання передається на вирішення суду за ініціативою однієї із сторін.

Так,за частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Розірвання договору (чи зміна його умов) в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов`язання іншою стороною договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 611 ЦК України, тобто способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося.

Іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку (крім істотного його порушення) відповідно до частини другої статті 651 ЦК України є випадки, встановлені законом або договором, і настання таких випадків зумовлює право сторони ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.

Підставами для виникнення юридичного спору про внесення змін у договір чи про його розірвання, який підлягає вирішенню судом, є обставини, наведені у частині другій статті 651 ЦК України, і ці обставини виникають в силу прямо наведених у цій нормі фактів та подій, що зумовлюють правову невизначеність у суб`єктивних правах чи інтересах. Такі підстави та умови виникнення юридичного спору у правовідносинах є однаковими незалежно від їх суб`єктного складу (за участі фізичних чи юридичних осіб) та змісту правовідносин (цивільні чи господарські).

При цьому розірвання договору за згодою сторін (частина перша статті 651 ЦК України) та розірвання договору за рішенням суду (частина друга зазначеної статті) мають різні правові наслідки.

Так, частиною п`ятою статті 653 ЦК України передбачено, що якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однієї із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, установлених частиною другою статті 651 ЦК України. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні з`ясувати не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другій стороні, яка може бути виражена у виді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13, постанові Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/21148/17.

Предметом спору у цій справі, зокрема, були вимоги прокурора про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків на підставі частини другої статті 651 ЦК України, які прокурор мотивував тим, що договір про припинення інвестиційного договору не набрав чинності, є неукладеним та нікчемним, а отже, інвестиційний договір не припинив дію за згодою сторін та у зв`язку з істотним порушенням ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» його умов підлягає розірванню в судовому порядку.

Щодо доводів прокурора стосовно не набрання чинності договором про припинення інвестиційного договору, його неукладеності та нікчемності слід зазначити таке.

За умовами пунктів 8.1, 8.2, 10.4 інвестиційного договору набрання чинності цим договором нерозривно пов`язане з датою, зазначеною у правому верхньому куті першої сторінки договору, а отже, договір про припинення інвестиційного договору, який є невід`ємною частиною інвестиційного договору, набирає чинності з дати, яка обов`язково повинна була бути вказана у тексті договору. На примірнику договору про припинення інвестиційної угоди відсутня дата його підписання, тому цей договір не може вважатись таким, що набрав чинності, є неукладеним та не припиняє дію інвестиційного договору.

Сам по собі договір про припинення інвестиційного договору суперечить волі територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради на реалізацію інвестиційного проєкту, вираженої у рішенні Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 322/1532 (про затвердження переліку нежилих будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва, які підлягають реконструкції або реставрації за залучені кошти), у рішенні Київської міської ради від 01 листопада 2007 року № 1111/3944 (про заміну сторони у зобов`язанні та передачу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилого будинку).

Замінивши первісного інвестора - ВАТ «Укрнафта» на ВАТ «Центрелеватормлинбуд», власник майна вказав про покладення на останнє товариство обов`язків інвестора за інвестиційним договором, а отже, новий інвестор був зобов`язаний виконати умови інвестиційного конкурсу та реалізувати інвестиційний проєкт, а не припиняти його всупереч меті проведення інвестиційного конкурсу.

Київська міська рада, на виконання рішення якої проводився інвестиційний конкурс, не приймала рішення про припинення інвестиційного договору, умови щодо можливості його припинення без реалізації інвестиційного проєкту в умовах інвестиційного конкурсу та у тексті зазначеного договору відсутні.

За своїм змістом договір про припинення інвестиційного договору суперечить акту, на підставі якого виникло попереднє зобов`язання, та направлений на порушення прав територіальної громади міста Києва, оскільки без реалізації інвестиційного проєкту ним обумовлювалось припинення інвестиційного договору, що суперечить статті 2 Закону України «Про інвестиційну діяльність», пункту 1.4 Положення про проведення конкурсів з будівництва, реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва за залучені кошти, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27 квітня 2005 року № 699, пунктам 3.7, 5.1 інвестиційного договору та свідчить про його нікчемність відповідно до статті 228 ЦК України.

У справі установлено, що у ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» не було законних підстав для виникнення права власності на спірне нерухоме майно, яке є об`єктом культурної спадщини. При цьому ВАТ «Центрелеватормлинбуд» (правонаступником якого є ПрАТ «Центрелеватормлинбуд»), яке згідно з договором про заміну сторони в зобов`язанні від 23 листопада 2007 року є інвестором за інвестиційним договором, всупереч умовам конкурсу та інвестиційного договору отримало у власність об`єкти інвестування без реалізації інвестиційного проєкту - на підставі додаткової угоди № 1 від 04 квітня 2008 року до інвестиційного договору (нікчемність якої встановлено у цій справі) та погодило припинення своїх зобов`язань щодо проведення реставрації згідно з договором про припинення інвестиційного договору.

За установлених у цій справі обставин можна дійти висновку про нікчемність договору про припинення інвестиційного договору, а за таких умов сам інвестиційний договір не може вважатися розірваним за угодою сторін.

ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» (раніше - ВАТ «Центрелеватормлинбуд») понад 14 років не виконувало зобов`язання за інвестиційним договором від 22 березня 2007 року № 28. Докази фактичного проведення реставрації в матеріалах справи відсутні.

Тривале невиконання реставрації об`єктів культурної спадщини призводить до їх руйнування, що підтверджувалось, зокрема, листом Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 19 лютого 2021 року, актом огляду об`єктів культурної спадщини від 11 лютого 2021 року, приписами від 22 квітня 2016 року, 13 березня 2017 року, 03 червня 2019 року.

З установлених у цій справі обставин видно, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» (раніше - ВАТ «Центрелеватормлинбуд») не виконало своїх обов`язків за інвестиційним договором, зокрема, фінансування реконструкції та реставрації за інвестиційним договором не здійснило, реконструкцію та реставрацію об`єктів інвестування не виконало. Територіальній громаді міста Києва не компенсовано недоотриману орендну плату та земельний податок, не сплачено кошти пайової участі до міського бюджету, не передано у власність 2 250 м2 нежитлових приміщень в об`єктах інвестування, у зв`язку з чим територіальна громада значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні інвестиційного договору.

ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» не виконало вимоги Закону України «Про охорону культурної спадщини» та умови охоронних договорів від 03 травня 2007 року № 1554, від 22 липня 2016 року № 3311, оскільки пам`ятки культурної спадщини знаходяться в незадовільному стані, жодних заходів їх збереження не було здійснено.

У матеріалах справи достатньо доказів для висновку про наявність критеріїв, установлених частиною другою статті 651 ЦК України, які дають можливість кваліфікувати допущене ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» порушення умов інвестиційного договору як істотного, а отже, існували підстави для розірвання інвестиційного договору в судовому порядку на підставі зазначеної норми, що у свою чергу захистило б права територіальної громади в особі Київської міської ради та сприяло б відновленню порушених прав, в тому числі надало б можливість ставити питання про відшкодування збитків, завданих розірванням договору у зв`язку з істотним порушенням договору відповідачем, на підставі частини п`ятої статті 653 ЦК України.

Таким чином, з урахуванням наведених законодавчих приписів, установлених у цій справі обставин та зібраних доказів, змісту умов інвестиційного договору та положень законодавства, які регулюють порядок розірвання договору за рішенням суду за ініціативою однієї зі сторін, на мою думку, вимоги прокурора про розірвання інвестиційного договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України підлягали задоволенню.

Суддя

Великої Палати Верховного Суду І. А. Воробйова

Джерело: ЄДРСР 114390100

[ANTIRAID]

Окрема думка судді К. М. Пількова

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21

Вступ. Держава має примусово відчужувати у власників пам`ятки культури, яким загрожує знищення, а також повертати пам`ятки, якими незаконно заволоділи (для чого закон надає всі необхідні інструменти), а не стверджувати, що заволодіння не відбулось, викривляючи принципи права.

Ухвалене рішення. Велика Палата Верховного Суду постановою від 12.09.2023 частково задовольнила касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури; скасувала постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 в частині відмови у задоволенні вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нежилого будинку (літера А) загальною площею 1104,7 м2 по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 у місті Києві та нежилих приміщень загальною площею 29,40 м2 в тому числі приміщень № № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 5) площею 26,30 м2, місць спільного користування площею 3,10 м2 (літери Б, В) по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 (далі - садиба Терещенків); ухвалила в цій частині нове рішення, яким позов задовольнила; повернула територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садибу Терещенків; в іншій частині оскаржені постанову та рішення залишила без змін.

Велика Палата, визнавши, що особливості відносин, пов`язаних з культурною спадщиною та її збереженням, врегульовані Законом України «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон), а охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування (§§ 112, 113 постанови), не спонукала, однак, державу до захисту садиби Терещенків як пам`ятки засобами, передбаченими цим Законом, а натомість втрутилась у базові категорії права власності, з чим не можу погодитись. У зв`язку з цим висловлюю незгоду з прийнятим рішенням.

Мотиви незгоди з рішенням. Однією з ключових підстав позову у цій справі, а також одним з аргументів касаційної скарги прокурора було те, що відповідачі понад 14 років не виконують зобов`язання за Інвестиційним договором. Тривале невиконання реставрації садиби Терещенків призводить до її руйнування, що підтверджується, зокрема, листом Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу КМР (КМДА) від 19.02.2021, актом огляду садиби Терещенків від 11.02.2021, приписами від 22.04.2016, 13.06.2017, 03.06.2019 (§ 80 постанови).

Також за твердженнями Київської міської ради садиба Терещенків перебуває в неналежному стані. На адресу власника неодноразово направлялись приписи з вимогами прискорити вирішення питань стосовно приведення садиби Терещенків до належного стану, зокрема припис від 15.02.2021 № 326/П, вимоги якого виконані не були (§ 90 постанови).

Саме Законом (статтею 21) передбачено, що якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам`ятки їй загрожує пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику пам`ятки відповідне попередження. Якщо власник пам`ятки не вжиє заходів щодо її збереження, зокрема у зв`язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам`ятки позов про її викуп може бути пред`явлено без попередження. Викуплена пам`ятка переходить у власність держави.

Отже, принаймні з 2016 року держава після невиконання припису про усунення порушень не вживає дієві заходи для порятунку пам`ятки, передбачені статтею 21 Закону.

З огляду на той стан садиби Терещенків, про який стверджували прокурор, Київська міська рада і третя особа Благодійна організація «Фундація спадщини Терещенків», вартість невідкладних реставраційних робіт, які є необхідними для порятунку цієї пам`ятки від знищення, є значними, що, вочевидь, робить викупну ціну близькою до нуля, або ж навіть ці витрати перевищують вартість пам`ятки.

Якщо держава вважає встановлений нею у статті 21 Закону механізм захисту пам`яток неефективним, саме на неї покладено обов`язок забезпечити ефективність цього цивілізованого механізму відчуження державою пам`яток у їх власників з метою порятунку їх від можливого руйнування та знищення.

У цій справі позов обґрунтовано також незаконністю оформлення за ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» права власності на пам`ятку, а суди виснували також про те, що позовна давність за вимогами про витребування пам`ятки спливла без наявності поважних причин для його пропуску, хоча й виходили у своїх рішеннях з того, що відсутні підстави для висновку про порушення прав позивачів.

Велика Палата не погодилась з висновками судів, що порушене право власності на садибу Терещенків може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову, а не шляхом подачі негаторного позову, який може заявити лише фактичний володілець (§ 227 постанови).

Велика Палата обґрунтувала свою незгоду тим, що за чинним на час спірних відносин правовим регулюванням право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача ПрАТ «Центрелеватормлинбуд». Як наслідок, заволодіння відповідачем цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову.

Тобто Велика Палата вкотре поставила знак дорівнює між виникненням права власності і заволодінням.

Саме цей висновок Великої Палати, який заперечує факт заволодіння, що є фактом об`єктивної дійсності, через невідповідність заволодіння закону, суперечить базовим категоріям права.

У цьому своєму висновку про те, що заволодіння не відбулось через те, що воно не є законним, Велика Палата покладається на концепцію «книжкового» володіння, яка ототожнює володіння із реєстраційним записом («книжковим» записом).

Однак у тому вигляді, у якому Велика Палата застосовує цю концепцію, вона застосовна тільки до тих видів майна, яке власне існує лише у формі такого «книжкового» запису. Це цінні папери у бездокументарній формі, гроші у безготівковій формі, які існують у формі записів у фінансових та депозитарних установах.

Нерухоме майно до таких видів майна не належить. Воно фізично існує в іншій формі, ніж запис. Тому заволодіння ним відбувається шляхом фізичного посідання. Детальне доктринальне обґрунтування висловленої позиції подано у статті К. Пількова «Способи захисту права власності на землю та інше нерухоме майно: критика «книжного володіння»[1].

Велика Палата дійшла помилкового висновку про те, що відповідач ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» не заволодів садибою на тій підставі, що таке заволодіння було б очевидно незаконним.

Заперечувати, що щось відбулось у фізичній реальності, через те, що це суперечило б закону, означає перебільшувати силу юридичного закону, наділяючи його властивостями непорушного фізичного закону, а також означає заперечувати теорію юридичних фактів, в межах якої дії поділяються на законні та незаконні. При цьому незаконність дій не заперечує самого факту того, що вони мали місце.

У цій справі мало місце незаконне заволодіння пам`яткою - садибою Терещенків, однак воно відбулось, і саме з цим суду належало розібратись, а не заперечувати те, що заволодіння мало місце.

Попри мою незгоду з висновками судів стосовно того, що порушень прав позивачів у цій справі не встановлено, слід врахувати, що суди дослідили також обставини, пов`язані з перебігом позовної давності за позовними вимогами, та дійшли висновку про те, що вона спливла і відсутні підстави для висновку про поважність причин пропуску. Про те, що якісь докази, які дозволяли дійти іншого висновку, однак не були досліджені судами, прокурор не стверджував.

Оскільки касаційне провадження було відкрито з тих підстав, що прокурор зазначив як підставу для касаційного оскарження пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування окремих норм матеріального права (див. ухвалу Верховного Суду від 10.10.2022), без посилання на те, що у цій справі не були досліджені докази, що перешкодило встановлення важливих для справи обставин, вважаю, що Велика Палата не мала підстав направляти справу на новий розгляд, отже мала залишити ухвалені судові рішення без змін з наведених вище мотивів з підстав спливу позовної давності.

Стосовно окремої ухвали. Велика Палата Верховного Суду постановила у цій справі окрему ухвалу, якою зобов`язала Київську міську раду вжити заходи для усунення виявлених у справі порушень та недопущення подібних порушень законодавства про охорону культурної спадщини.

Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду також мала постановити окрему ухвалу, якою зобов`язати Міністерство культури України як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, вжити заходи для усунення і недопущення у майбутньому виявлених при розгляді цієї справи порушень.

До повноважень саме цього органу належить, зокрема здійснення нагляду за виконанням робіт з дослідження, консервації, реабілітації, реставрації пам`яток та інших робіт на них (пункт 13 частини другої статті 5); заборона будь-якої діяльності юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу об`єкту культурної спадщини (пункт 16), застосування фінансових санкцій за порушення Закону (пункт 23).

Також саме орган охорони культурної спадщини має вживати передбачені статтею 21 Закону заходи, спрямовані на недопущення пошкодження або знищення пам`ятки, аж до її примусового відчуження.

СуддяК. М. Пільков

[1] Пільков К. Способи захисту права власності на землю та інше нерухоме майно: критика «книжного володіння». Підприємництво, господарство і право. 2021. № 4. С. 47-58. DOI https://doi.org/10.32849/2663-5313/2021.4.08

Джерело: ЄДРСР 114759231

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. та Прокопенка О. Б. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23)

за позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд», Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Благодійна організація «Фундація спадщини Терещенків», про розірвання договору та повернення майна,

за касаційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у складі судді Гумеги О. В. та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року у складі колегії суддів Куксова В. В., Шаптали Є. Ю., Яковлєва М. Л.

Коротка історія справи

У травні 2021 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач-1) та Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент комунальної власності, позивач-2) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд» (далі - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», відповідач-1), Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (далі - КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», відповідач-2) про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків, розташованих за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15 (літера «А»), 34/13 (літери «Б», «В»), у місті Києві (далі - інвестиційний договір); зобов`язання ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради вказану нерухомість, яка є об`єктом культурної спадщини - садибою Терещенків.

Позов обґрунтований тим, що садиба Терещенків не вибула у встановленому законом порядку з комунальної власності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин існувала законодавчо встановлена заборона на її відчуження, тому наявні підстави для її повернення територіальній громаді міста Києва; крім того, відповідачі упродовж тривалого періоду не виконували обов`язки, покладені на них інвестиційним договором, внаслідок чого територіальна громада міста Києва значною мірою позбавилась того, на що вона розраховувала під час укладення цього договору, що є підставою для його розірвання відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року у задоволенні позову прокурора відмовлено.

Прокурор оскаржив зазначені судові рішення в касаційному порядку, просив Верховний Суд їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року касаційну скаргу прокурора задоволено частково, судові рішення попередніх інстанцій скасовані в частині відмови у задоволенні вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нерухомого майна - садиби Терещенків; ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року та рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у справі № 910/8413/21 залишено без змін.

Обґрунтовуючи вказану постанову, Велика Палата Верховного Суду зробила, з-поміж іншого, такі висновки.

На садибу Терещенків поширювалась заборона на приватизацію (відчуження з комунальної власності) пам`яток культурної спадщини відповідно до Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Відповідне правове регулювання було доступним і зрозумілим. Воно не допускало жодної можливості до 17 жовтня 2008 року включно набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини ні за Законом України «Про приватизацію державного майна», ні тим більше у непередбачений ним спосіб, зокрема під виглядом проведення інвестиційного конкурсу (пункт 169 постанови).

Додаткова угода № 1 до інвестиційного договору фактично визначає умови про купівлю-продаж нерухомого майна. В силу положень статті 628 ЦК України до цих правовідносин повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства про купівлю-продаж. Додаткова угода № 1, спрямована на відчуження садиби Терещенків на користь відповідача-1, була укладена 04 квітня 2008 року. Оплата за вказаною додатковою угодою була здійснена 23 травня 2008 року. Тобто факти, які для відповідача-1 стали нібито підставою набуття ним права власності на садибу Терещенків, виникли під час дії Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» (пункти 190, 194-195).

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що додаткова угода № 1 є такою, що порушує публічний порядок, спрямована на незаконне заволодіння садибою Терещенків, яка належить територіальній громаді міста Києва. Оскільки в силу положень частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, додаткова угода № 1 є нікчемною також і на цій підставі. Отже, додаткова угода № 1 є нікчемною відповідно до приписів частини другої статті 228 та частини першої статті 220 ЦК України (пункти 218, 225-226 постанови).

За чинного на час укладення додаткової угоди № 1 правового регулювання право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача-1. Як наслідок, заволодіння відповідачем-1 цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем-1 не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову. Як наслідок, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що у цій справі порушене право власності на садибу Терещенків може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. За обставин цієї справи належним способом захисту є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України (пункти 236, 239).

Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставною заяву відповідача-1 про застосування наслідків спливу позовної давності (пункти 242-243).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за обставин цієї справи неможливо виснувати про те, що втручання у право відповідача-1 мирно володіти майном, яке він за добросовісної поведінки не міг отримати у власність, є для нього надмірним тягарем. Разом із цим відповідач-1 не позбавлений можливості ініціювати судовий процес та заявити, зокрема, вимогу про стягнення з територіальної громади міста Києва витрат, пов`язаних із діями, спрямованими на перехід права власності на садибу Терещенків та подальшим вчиненням відповідачем-1 правомірних і необхідних дій стосовно цього об`єкта. Відповідна вимога, у випадку її заявлення відповідачем-1, має бути розглянута судом у процесі, в межах якого суду слід надати оцінку доводам позивача та доказам, наданим на підтвердження понесених ним обґрунтованих витрат. Аналогічно територіальна громада міста Києва не позбавлена можливості заявити до відповідача-1 вимогу про відшкодування збитків, завданих об`єкту культурної спадщини (пункти 269-270).

Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду

З указаними висновками Великої Палати Верховного Суду стосовно розгляду за правилами негаторного позову вимоги про повернення садиби Терещенків територіальній громаді міста Києва та, як наслідок, - незастосування до цієї вимоги наслідків спливу позовної давності, а також стосовно пропорційності втручання держави у право мирного володіння майном відповідача-1 не погоджуємося з таких підстав.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі, садибу Терещенків було включено до переліку пам`ятників архітектури місцевого значення у січні 1986 року; у квітні 1998 року її включено до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини.

Постановою Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2006 року у справі № 36/496-А, залишеною в силі ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06 березня 2007 року, зобов`язано Головне управління комунальної власності м. Києва підписати з ВАТ «Укрнафта» інвестиційний договір про реконструкцію та реставрацію зазначених нежилих будинків.

01 листопада 2007 року Київська міська рада прийняла рішення № 1111/3944 «Про заміну сторони в зобов`язанні та передачу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилого будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 літера А та приміщень у нежилому будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва»; 23 листопада 2007 року підписано відповідний договір про заміну сторони в зобов`язанні.

Додатковою угодою від 04 квітня 2008 року № 1 до інвестиційного договору підпункт 5.1.2 цього договору викладено в такій редакції: «5.1.2. За умови компенсації інвестором вартості об`єктів інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цих об`єктів, та підписання актів приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на ці об`єкти».

Відповідач-1 платіжними дорученнями від 23 травня 2008 року № 134, 135 сплатив до бюджету м. Києва 324 000,00 грн та 10 770 000,00 грн за вказані нежитлові приміщення.

06 лютого 2009 року оформлені свідоцтва про право власності серії САС № 247963, САС № 247964, якими посвідчено, що садиба Терещенків належить відповідачу-1 на праві приватної власності.

На підставі рішення Київської міської ради від 05 квітня 2012 року № 430/7767 ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» видано державний акт серії ЯЖ № 047159 від 08 жовтня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,1371 га на бульварі Тараса Шевченка / вулиці Михайла Коцюбинського, 34/15, літера «А» та 34/13, літери «Б», «В», у Шевченківському районі міста Києва.

Наявними в матеріалах справи інформаційними довідками з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 травня 2021 року № 256468229, № 256468907 підтверджується, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», яке є правонаступником ВАТ «Центрелеватормлинбуд», володіє на праві власності нежилими будівлями, що є об`єктами культурної спадщини, на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та 34/13, літери «Б», «В», у Шевченківському районі м. Києва. Право власності на об`єкти культурної спадщини зареєстровано 15 жовтня 2013 року.

Щодо захисту за правилами негаторного позову та незастосування позовної давності

Погоджуючись з висновками Великої Палати Верховного Суду про необхідність повернення пам`ятки культурної спадщини територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, разом із тим вважаємо, що таке повернення мало відбутися шляхом застосування судом двосторонньої реституції відповідно до положень статті 216 ЦК України, а не в будь-який інший спосіб.

Так, прокурор заявив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради та Департаменту комунальної власності про розірвання інвестиційного договору та повернення садиби Терещенків у власність територіальної громади міста Києва на підставі статті 391 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що за обставинами цієї справи порушене право власності на спірні об`єкти нерухомого майна може бути захищено шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, а не шляхом подачі негаторного позову, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець.

Натомість Велика Палата Верховного Суду вважала, що оскільки виникнення права приватної власності на садибу Терещенків було в принципі неможливим, порушення права власності територіальної громади міста Києва на садибу Терещенків слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння, а отже належним способом захисту прав власника у цьому випадку є негаторний позов.

Проте обидва наведені висновки вважаємо помилковими з таких підстав.

Як відомо, віндикаційний та негаторний позови є основними речово-правовими засобами захисту права власності.

Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника фізично (було викрадене, загублене, передане комусь іншому внаслідок дій неуправомоченої особи тощо).

Тоді відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Негаторний позов - це вимога власника, що володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження нею; це вимога про припинення неправомірних дій, не пов`язаних із порушенням володіння.

На підставі статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

В сучасній теорії цивільного права сформульоване чітке правило про те, що віндикаційним є позов про витребування власником майна з чужого незаконного володіння; негаторним - про усунення перешкод у володінні власником своїм майном. Тобто в першому випадку майно вибуває з володіння власника і перебуває у незаконного володільця, а власник прагне повернути собі це майно. В другому - майно перебуває у власника, але він не може ним нормально користуватися, бо цьому заважає інша особа.

При цьому обидва вказані речово-правові способи захисту права власності можуть використовуватися власником лише в тому випадку, коли між власником і порушником відсутні договірні відносини, і порушення права власності на майно не пов`язане із неналежним виконанням/невиконанням умов договору щодо цього майна між власником і порушником.

Відповідно до статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що з урахуванням специфіки речей в обороті володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (наприклад, постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Водночас, у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним об`єкта нерухомого майна не призводять до заволодіння порушником таким об`єктом (наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц та інші).

У цій справі станом на дату укладення додаткової угоди № 1 від 04 квітня 2008 року(якою були внесені зміни до інвестиційного договору, що дозволяли інвестору набути право приватної власності на садибу Терещенків за умови сплати її вартості) діяв Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», тому набуття права приватної власності на вказаний об`єкт у той період часу було неможливим.

Виходячи з цього, Велика Палата Верховного Суду виснувала про фактичну неможливість володіння відповідачем-1 вказаним майном та необхідність повернення цього майна у власність територіальної громади міста Києва на підставі статті 391 ЦК України (за правилами негаторного позову).

Однак зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду не має під собою достатніх правових підстав з огляду на те, що заборона приватизації пам`яток архітектури була тимчасовою, а не постійною, тому не можна стверджувати, що право приватної власності на садибу Терещенків в принципі не могло виникнути.

Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» був прийнятий 01 лютого 2005 року і встановлював заборону на приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

23 вересня 2008 року було прийнято Закон України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» (вступив у дію 17 жовтня 2008 року), а Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», відповідно, -втратив чинність.

Садиба Терещенків не увійшла до вказаного Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, тому можна зробити висновок, що після 17 жовтня 2008 року закон допускав можливість її переходу в приватну власність.

Дії щодо оформлення за відповідачем-1 свідоцтв про право власності (лютий 2009 року) та видачі відповідачу-1 державного акту на право власності на земельну ділянку (жовтень 2012 року) здійснювалися без порушень законодавства у сфері охорони об`єктів культурної спадщини.

Тому за обставинами цієї справи № 910/8413/21очевидно, що спірне майно вибуло з фактичного володіння власника (територіальної громади міста Києва), було зареєстровано на праві власності за іншою особою (ПрАТ «Центрелеватормлинбуд») і перебувало у фактичному володінні цієї особи.

У зв`язку із цим висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що у відповідача-1 в будь-якому випадку не могло виникнути права приватної власності на об`єкт культурної спадщини, та необхідність здійснення судового захисту права територіальної громади міста Києва на садибу Терещенків за правилами негаторного позову не мають під собою належних правових підстав.

Отже, станом на час подання позову садиба Терещенків перебувала у фактичному володінні відповідача-1, а прокурор шляхом подання цього позову намагався відновити порушене право власності територіальної громади міста Києва на це нерухоме майно.

Однак, підстави для заявлення віндикаційного позову у цьому випадку також відсутні, оскільки, як неодноразово зауважувалося вищими судовими інстанціями, шляхом подання віндикаційного позову про витребування майна, зокрема з підстав, передбачених статтями 387, 388, 400 ЦК України, майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину (наприклад, постанова Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № Б29/334-09). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (постанова Верховного Суду 19 вересня 2023 року у справі № 521/2770/21).

У цій справі садиба Терещенків перейшла у володіння відповідача-1 на підставі додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору, укладеної між позивачем 2 та відповідачем 1, тобто між власником (законним володільцем) і володільцем майна існували договірні відносини і майно перебувало у володільця на підставі укладеного з власником договору. За таких обставин застосування віндикаційного позову для повернення майна у власність територіальної громади міста Києва є неможливим.

Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, і майно залишається у набувача, то повернути майно можна шляхом реституції на підставі статті 216 ЦК України. Тобто, якщо вчинений один правочин, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності (нікчемності) правочину. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно з частинами першою та п`ятою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що додаткова угода № 1 є такою, що порушує публічний порядок, а також укладена без додержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, а тому є нікчемною відповідно до приписів частини другої статті 228 та частини першої статті 220 ЦК України.

Отже, після такого висновку Велика Палата Верховного Суду мала відповідно до частин першої та п`ятої статті 216 ЦК України вирішити питання про повернення кожній із сторін вказаного нікчемного правочину того, що було ними одержано в результаті його виконання.

Також зауважимо, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність, яка тісно пов`язана з позовною давністю.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom)).

У рішенні ЄСПЛ від 29 січня 2013 року за заявою № 66610/09 у справі «Золотас проти Греції» (Zolotas v. Greece) зазначено, що інститут строків давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбулися в далекому минулому.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Законодавець врахував не тільки безпосередню обізнаність особи про факти порушення її прав, а й об`єктивну можливість цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

У цьому контексті має значення те, коли в особи виникло право звернутися до суду у зв`язку з наявним порушенням права, а не те, протягом якого часу тривав стан цього порушення.

Частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, запроваджений нормами ЦК України інститут позовної давності полягає у наданні особі, цивільне право якої порушено, певного строку саме для звернення до суду за захистом цього права, в тому числі за допомогою державного примусу. Дія інституту позовної давності забезпечує стабільність цивільних відносин у суспільстві.

Дотримання строку звернення до суду є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов`язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд. Наявність такої умови дисциплінує учасників правовідносин, запобігає зловживанням звернення до суду. Її відсутність призводила б до постійного збереження стану невизначеності у правовідносинах.

Позовна давність в аспекті розумних строків є важливою гарантією справедливості, правової визначеності та верховенства права.

Оскільки належним і ефективним способом захисту права власності позивачів на садибу Терещенків у справі № 910/8413/21 є застосування наслідків нікчемного правочину відповідно до статті 216 ЦК України, і на цей спосіб захисту поширюються загальні правила позовної давності, Велика Палата Верховного Суду після висновку про нікчемність додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору мала застосувати двосторонню реституцію та окремо розглянути питання щодо застосування позовної давності у цій справі.

Щодо пропорційності втручання публічної влади в право на мирне володіння майном

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції, відповідно до статті 19 Конституції України.

У справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 2007 року у справі «Україна-Тюмень» проти України», заява № 22603/02).

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення ЄСПЛ у справі «Україна-Тюмень» проти України»).

Умови надання компенсації згідно з положеннями відповідного законодавства є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на заявників. В цьому зв`язку Суд вже встановлював, що позбавлення власності без сплати суми її вартості становитиме непропорційне втручання та що відсутність будь-якого відшкодування може бути виправданою відповідно до пункту 1 статті 1 Першого протоколу лише за виключних обставин (рішення ЄСПЛ у справі «Україна-Тюмень» проти України»).

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (заява № 43768/07) констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Такі самі висновки щодо порушення Україною статті 1 Першого протоколу ЄСПЛ зробив і у наведеній вище справі «Україна-Тюмень» проти України», зазначивши, що заявник добросовісно отримав будинок в якості внеску до статутного капіталу, не знаючи про те, що Фонд державного майна не мав повноважень на його передання, та не було підстав для передбачення, що заявник мав знати про це. Заявник мав щонайменше легітимні сподівання щодо можливості використовувати будинок в своїй господарській діяльності. Суд не вбачає виняткових обставин, здатних виправдати відсутність відшкодування у даній справі, та вирішує, що таким чином на заявника було покладено індивідуальний та надмірний тягар, який порушив справедливий баланс, що мав бути дотриманий між вимогами суспільного інтересу з одного боку, та захистом права на мирне володіння майном - з іншого.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у набуття права приватної власності, такі обмеження порушив. В іншому випадку позбавлення права власності на нерухоме майно без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні майном та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

У цій справі № 910/8413/21суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідач-1 набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі та на умовах, визначених рішенням компетентного органу місцевого самоврядування, на платній основі, право власності на нерухоме майно зареєстроване за відповідачем-1.

Суди попередніх інстанцій вважали, що відповідач-1 є добросовісним набувачем, оскільки придбав спірне нерухоме майно на підставі рішення Київської міської ради (№ 1111/3944 від 01 листопада 2007 року), яка здійснювала делеговані їй територіальною громадою міста Києва правомочності з розпорядження майном, за відповідним договором.

Натомість звернення прокурора з цим позовом суди розцінили як фактичне намагання покласти на відповідача-1 (ПрАТ «Центрелеватормлинбуд») несприятливі правові наслідки від вчинення позивачем-1 та позивачем-2 дій, а саме: прийняття позивачем-1 рішення від 01 листопада 2007 року № 1111/3944 «Про заміну сторони в зобов`язанні та передачу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилого будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 літера А та приміщень у нежилому будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва», підписання позивачем-2 договору про заміну сторони в зобов`язанні від 23 листопада 2007 року, додаткової угоди № 1 від 04 квітня 2008 року до інвестиційного договору, договору про припинення інвестиційного договору, - внаслідок прийняття / укладення яких спірне нерухоме майно і було передане у власність відповідача-1.

Крім того суди зауважили, що на виконання частини першої статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (відповідно до якої усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір) 03 травня 2007 року між Головним управлінням охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації та ВАТ «Центрелеватормлинбуд» укладено охоронний договір № 1554 на щойно виявлений об`єкт культурної спадщини - садибу Терещенків; 22 липня 2016 року між Департаментом культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» укладено охоронний договір № 3311 на вказану пам`ятку культурної спадщини.

Натомість Велика Палата Верховного Суду виснувала, що додаткова угода № 1 до інвестиційного договору є такою, що порушує публічний порядок (а отже, нікчемною в силу статті 228 ЦК України); відповідач-1 мав і повинен був знати, що укладення нікчемної додаткової угоди № 1 та подальша реєстрація за ним права власності на садибу Терещенків є порушенням закону та не зумовлюватиме виникнення у відповідача-1 права приватної власності навіть за умови внесення ним коштів, передбачених у цій угоді.

Вважаємо, що зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду не є достатньо аргументованим для того, щоб забрати у відповідача-1 придбане ним майно, не повернувши при цьому сплачених ним коштів.

Іншими словами, вказаний висновок є неповним, половинчастим. Адже, зазначивши про нікчемність додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору як такої, що порушує публічний порядок, Велика Палата Верховного Суду мала застосувати або частину третю статті 228 ЦК України, або частину п`яту статті 216 ЦК України та вирішити питання щодо сплачених на підставі цієї додаткової угоди грошових коштів.

Так, відповідно до частин другої та третьої статті 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Виходячи з принципу справедливості та верховенства права, а також враховуючи висновки ЄСПЛ, в тому числі, зроблені у справах проти України, Велика Палата Верховного Суду, задовольняючи позовну вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків, мала одночасно з цим вирішити питання про повернення ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» сплачених ним на виконання додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору коштів у сумі 324 000,00 грн та 10 770 000,00 грн, або про стягнення цих коштів в дохід держави за наявності для того підстав, передбачених статтею 228 ЦК України.

Разом із тим зауважимо, що підстави, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, для стягнення сплачених за садибу Терещенків коштів в дохід держави, судами встановлені не були. Крім того, за умови встановлення таких підстав, на користь держави мали бути передані не лише сплачені за садибу Терещенків грошові кошти, але і сама садиба.

Тож вважаємо, що підстави для застосування частини третьої статті 228 ЦК України та стягнення сплачених за садибу Терещенків коштів в дохід держави, -відсутні. Отже, Велика Палата Верховного Суду мала вирішити питання щодо здійснення двосторонньої реституції на підставі частини п`ятої статті 216 ЦК України, чого вона не зробила.

Натомість виснувавши про нікчемність додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору і забравши на цій підставі у відповідача-1 куплене ним майно без вирішення питання про повернення йому сплачених за це майно коштів, Велика Палата Верховного Суду фактично переклала на ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» несприятливі правові наслідки прийняття позивачами рішень та вчинення ними дій як суб`єктами владних повноважень, що не відповідає вимогам Першого протоколу до Конвенції.

Висновки

На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду неправильно застосувала положення статей 216 та 391 ЦК України, визначаючи належну правову підставу повернення садиби Терещенків у власність територіальної громади міста Києва. Зокрема, належним способом захисту у цій справі є застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору), укладеного між позивачем 2 та відповідачами, відповідно до положень частин першої, п`ятої статті 216 ЦК України.

Також Велика Палата Верховного Суду неправомірно уникнула вирішення питання щодо застосування позовної давності, яке підлягало вирішенню у цій справі та повинно було мати безпосередній вплив на результати розгляду спору, враховуючи, що відповідач-1 - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» - був зареєстрованим власником та відкрито володів спірним об`єктом культурної спадщини понад 14 років.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи рішення про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків від зареєстрованого власника - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» -мала одночасно з цим вирішити питання щодо повернення йому сплачених за це майно грошових коштів.

Судді Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

Джерело: ЄДРСР 114904865