Постанова ВП ВС про стягнення з держави 3% річних та індексу інфляції за ст. 625 ЦК, за порушення державою обов`язку з виплати відшкодування шкоди

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

3 жовтня 2023 року

м. Київ

Справа № 686/7081/21

Провадження № 14-91цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Хмельницької обласної прокуратури та Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання

за касаційною скаргою позивачки на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року, ухвалене суддею Мазурок О. В., і постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2021 року, прийняту колегією суддів у складі Корніюк А. П., П`єнти І. В., Талалай О. І.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1. Позивачка була акціонером Відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ) «Хмельницький комбінат хлібопродуктів». Із 2002 року через накладений на все її майно арешт у кримінальній справі вона не могла розпоряджатися належними їй акціями цього товариства. Тому, надавши у 2004 році згоду ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» на викуп її акцій під час перетворення акціонерного товариства у товариство з обмеженою відповідальністю, не змогла укласти відповідний договір. Зазначений арешт слідчий скасував аж у 2012 році у зв`язку із закриттям кримінальної справи через відсутність у діях позивачки складу злочину. Проте до того часу товариство вже було припинене.

2. Позивачка ініціювала вирішення у суді спору з державою про стягнення за рахунок Державного бюджету України вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» у кількості 1 342 086 штук у розмірі 1 175 530,33 грн. 27 листопада 2018 року місцевий суд задовольнив позов у справі № 686/21941/15-ц (№ у ЄДРСР 78463401). 18 березня 2019 року апеляційний суд (№ у ЄДРСР 80714925), а 26 лютого 2021 року - суд касаційної інстанції (№ у ЄДРСР 95213201) залишили це рішення без змін.

3. Однак судове рішення у вказаній справі держава виконала не відразу. Тому позивачка знову звернулася до суду з позовом до держави в особі обласної прокуратури та ДКС України. Просила стягнути 3 % річних та інфляційні втрати згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за період з 1 травня 2004 року (дати, станом на яку оцінена вартість акцій позивачки згідно з висновком судової економічної експертизи № 05-03/105 від 19 червня 2014 року у справі № 686/11154/13-ц) до 23 жовтня 2019 року (останнього дня, включно до якого рішення суду у справі № 686/21941/15-ц залишалося невиконаним).

4. Перед судами постало питання про те, чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Суд першої інстанції вирішив що так (№ у ЄДРСР 100333264), але за період з 18 березня 2019 року (з дня прийняття постанови апеляційного суду у справі № 686/21941/15-ц (№ у ЄДРСР 80714925), що є днем набрання чинності рішенням суду першої інстанції у тій справі) до 23 жовтня 2019 року. Апеляційний суд вважав таке застосування норм неправильним і відмовив у задоволенні позову (№ у ЄДРСР 102190315).

5. Позивачка оскаржила ці судові рішення у касаційному порядку. Стверджувала, що апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду про те, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на деліктні зобов`язання та зобов`язання, пов`язані з виконанням рішення суду, а суд першої інстанції безпідставно задовольнив її вимоги частково.

6. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти, зокрема, на питання про те, чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з виплати відшкодування шкоди у визначеному в чинному рішенні суду розмірі, а саме у разі несвоєчасного виконання такого рішення. Вирішила, що так, але не з дня набрання чинності цим рішенням, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (тут і далі - у значенні цього терміну, визначеному в абзаці четвертому пункту 2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845)) і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

(2) Зміст позовної заяви

7. 18 березня 2021 року позивачка звернулася до суду з позовом до Хмельницької обласної прокуратури та ДКС України. Просила стягнути з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання на користь позивачки з Єдиного казначейського рахунку 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання у розмірі 546 186,82 грн та інфляційних втрат, нарахованих на суму грошового зобов`язання, у розмірі 6 337 116,43 грн, а всього - 6 883 303,25 грн. Мотивувала позов так:

7.1. Вартість належних позивачці 1 342 086 простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» станом на 1 травня 2004 року згідно з висновком експерта становила 1 175 530,33 грн. Цим майном позивачка не могла розпоряджатися через арешт усього її майна на підставі постанови Прокуратури Хмельницької області від 28 листопада 2002 року.

7.2. 15 червня 2012 року згідно з витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань припинено Товариство з обмеженою відповідальністю «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» (далі - ТОВ «Хмельницький КХП») - правонаступника ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» за рішенням засновника.

7.3. 17 липня та 23 серпня 2012 року слідчий в особливо важливих справах Прокуратури Хмельницької області виніс постанови про закриття кримінальної справи щодо позивачки через відсутність у її діях складу злочину, а 19 липня 2012 року - про зняття арешту з майна позивачки, зокрема з цінних паперів.

7.4. 27 листопада 2018 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області у справі № 686/21941/15-ц ухвалив рішення (№ у ЄДРСР 78463401) про стягнення з ДКС України на користь позивачки за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку 1 175 530,33 грн вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» у кількості 1 342 086 штук. 18 березня 2019 року Хмельницький апеляційний суд (№ у ЄДРСР 80714925), а 26 лютого 2021 року - Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (№ у ЄДРСР 95213201) залишили рішення суду першої інстанції без змін.

7.5. Стаття 625 ЦК України входить до розділу І «Загальні положення про зобов`язання» Книги п`ятої ЦК України. Тому ця стаття визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або законом.

7.6. Інфляційні втрати та три проценти річних за частиною другою статті 625 ЦК України слід нараховувати до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (пункт 53; № у ЄДРСР 82424013)).

7.7. 24 жовтня 2019 року ДКС України виконала рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2018 року у справі № 686/21941/15-ц (№ у ЄДРСР 78463401) і перерахувала на картковий рахунок позивачки 1 175 530,33 грн.

7.8. Право позивачки вимагати сплати коштів і обов`язок, що кореспондує цьому праву, виникли з 1 травня 2004 року (дати, станом на яку експерт визначив вартість акцій). Цей обов`язок залишався невиконаним аж до 23 жовтня 2019 року включно.

(3) Зміст рішень суду першої інстанції

8. 30 вересня 2021 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення (№ у ЄДРСР 102190315) про часткове задоволення позову: стягнув з Державного бюджету України на користь позивачки інфляційні втрати у розмірі 19 984,01 грн і 3 % річних у розмірі 95 459,48 грн; в іншій частині позову відмовив. Обґрунтував рішення так:

8.1. Інфляційні втрати на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошовогозобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення - способом захисту майнового права й інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів й отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання цього зобов`язання.

8.2. Приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (№ у ЄДРСР 74838873)).

8.3. Слід стягнути з Державного бюджету України на користь позивачки інфляційні втрати у розмірі 19 984,01 грн за період з 18 березня 2019 року (з дня прийняття постанови апеляційного суду у справі № 686/21941/15-ц (№ у ЄДРСР 80714925), що є днем набрання чинності рішенням суду першої інстанції у тій справі) до 23 жовтня 2019 року включно, виходячи з такого розрахунку: 1 175 530,33 грн заборгованості станом на 23 жовтня 2019 року х 101,70 сукупного індексу інфляції за період з 18 березня 2019 року до 23 жовтня 2019 року = 1 195 514,01 грн - 1 175 530,33 грн = 19 984,01 грн інфляційних втрат.

8.4. Також треба стягнути з Державного бюджету України на користь позивачки 3 % річних у розмірі 21 256,16 грн за період з 18 березня 2019 року до 23 жовтня 2019 року включно, виходячи з такого розрахунку: 1 175 530,33 грн заборгованості станом на 23 жовтня 2019 року х 3 х 220:365:100 = 95 459,48 грн.

9. 30 вересня 2021 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області постановив ухвалу (№ у ЄДРСР 100333262), згідно з якою виправив арифметичну помилку в рішенні від 30 вересня 2021 року, а саме результат арифметичної дії 1 175 530,33 грн х 3 х 220:365:100. Зазначив, що таким результатом є не 95 459,48 грн, а 21 256,16 грн.

10. 17 листопада 2021 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив додаткове рішення (№ у ЄДРСР 101154570) про те, щоби судовий збір компенсувати за рахунок держави, оскільки позивачка є особою з інвалідністю ІІ групи.

(4) Зміст рішень суду апеляційної інстанції

11. 22 грудня 2021 року Хмельницький апеляційний суд прийняв постанову (№ у ЄДРСР 102190315) за апеляційними скаргами позивачки, Хмельницької обласної прокуратури та ДКС України. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про відмову у задоволені позову. Компенсував Хмельницькій обласній прокуратурі та ДКС України по 1 362,00 грн судового збору за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Аргументував постанову так:

11.1. Зобов`язання з повернення 1 175 530,33 грн виникло на підставі рішення Хмельницького міськрайонного суду від 27 листопада 2018 року у справі № 686/21941/15-ц (№ у ЄДРСР 78463401) про стягнення на користь позивачки на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) вартості арештованих простих іменних акцій. Це рішення набрало законної сили 18 березня 2019 року. За його виконанням позивачка звернулася до Головного управління ДКС України в Хмельницькій області 5 квітня 2019 року, а 24 жовтня 2019 року це рішення було виконане.

11.2. Компенсація, яку суд першої інстанції стягнув на користь позивачки, передбачена статтею 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI). Її стягнення зумовлене пропуском тримісячного строку для виплати коштів відповідно до судового рішення (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI), на виконання якого поширюються гарантії держави відповідно до статті 2 Закону №4901-VI. Недостатність бюджетних коштів чи їх відсутність не звільняють державу від обов`язку належно виконати судове рішення, що набрало законної сили.

11.3. «Спірним питанням» у цій справі є наявність правових підстав для стягнення з ДКС України «компенсаційних виплат» через неможливість позивачки реалізувати прості іменні акції й отримати за них кошти з 1 травня 2004 року (дати, станом на яку експерт визначив вартість арештованих простих іменних акцій) до 23 жовтня 2019 року включно (дня, що передував виконанню судового рішення у справі № 686/21941/15-ц) «у зв`язку із затримкою» у виконанні цього рішення про стягнення на користь позивачки на підставі Закону № 266/94-ВР 1 175 530,33 грн.

11.4. Доводи позивачки стосуються цивільно-правової відповідальності відповідачів і ґрунтуються, зокрема, на положеннях статей 11, 509, 625 ЦК України.

11.5. Закон № 4901-VI не поширюється на правовідносини щодо відшкодування державою шкоди у випадках, визначених статтею 1 Закону № 266/94-ВР (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц (№ у ЄДРСР 98298917)). Зобов`язання держави щодо відшкодування шкоди у випадках, визначених законом, не слід ототожнювати із обов`язками державних органів за судовим рішенням про стягнення коштів. Тому не можна уподібнювати механізм виконання судових рішень в обох цих випадках.

11.6. У правовідносинах щодо відшкодування шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР боржником є держава, яка виконує відповідний обов`язок на підставі судового рішення через ДКС України, тоді як гарантії держави щодо виконання судових рішень і виконавчих документів, боржником за якими є, зокрема, державний орган, а також участь ДКС України у цьому процесі мають «інше призначення та завдання». У випадку з такими гарантіями виконання судових рішень про стягнення коштів покладено на органи казначейства, які здійснюють обслуговування рахунків відповідного державного органу. Боржником у такому випадку є державний орган, який «несе зобов`язання перш за все своїм коштом в межах асигнувань з державного бюджету». Проте позивачка просила стягнути кошти не з державного органу, а з державного бюджету.

11.7. Відшкодування шкоди у випадках, визначених законом, не слід ототожнювати із зобов`язаннями державних органів за судовим рішенням про стягнення коштів. Тому «не можна уподібнювати механізм виконання судових рішень в обох цих випадках». Слід розмежовувати юридичну відповідальність держави та юридичну відповідальність державних органів.

11.8. Компенсація за несвоєчасне (понад три місяці) виконання судового рішення про стягнення коштів (боржником за яким є, зокрема, державний орган), яку суд першої інстанції стягнув на користь позивачки, передбачена статтею 5 Закону № 4901-VI. На цю ситуацію поширюються гарантії держави відповідно до статті 2 Закону № 4901-VI. Закон № 266/94-ВР такого обов`язку ДКС України не встановлює. Оскільки у цих законів різна сфера правового регулювання, то помилково застосовувати до спірних правовідносин положення статті 5 Закону № 4901-VІ як підставу для стягнення на користь позивачки компенсації (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 (№ у ЄДРСР 87527282) і Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20 (№ у ЄДРСР 98298917)). Тому у позові слід відмовити. У зв`язку з цим додаткове рішення суду першої інстанції втрачає силу.

11.9. Аргументи апеляційної скарги позивачки щодо незастосування судом першої інстанції висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 522/8741/13 (№ у ЄДРСР 89426568), є безпідставними. В останній встановлені інші обставини й інша підстава, з якою пов`язується невиконання зобов`язання.

12. 29 грудня 2021 року Хмельницький апеляційний суд постановив ухвалу (№ у ЄДРСР 102285444), згідно з якою виправив описку, допущену у постанові від 22 грудня 2021 року: в абзаці третьому резолютивної частини замість помилкового «Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року скасувати та постановити нове судове рішення» правильним вважати «Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року та додаткове рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 листопада 2021 скасувати та постановити нове судове рішення».

(5) Зміст вимог касаційної скарги

13. 13 січня 2022 року позивачка подала касаційну скаргу. Просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції і змінити мотивувальну та резолютивну частини рішення суду першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги. Скаржилася на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права.

(6) Зміст ухвал суду касаційної інстанції

14. 7 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу (№ у ЄДРСР 103056568) про відкриття касаційного провадження у справі. Вказав, що підстава для касаційного оскарження, яку навела позивачка, визначена у пункті 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України): суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Роз`яснив учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу протягом десяти днів від моменту отримання копії цієї ухвали.

15. 12 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу (№ у ЄДРСР 106204737) про призначення справи до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

16. 21 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу (№ у ЄДРСР 106479670), згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу так:

16.1. Із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (№ у ЄДРСР 74838873) і від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465), приписи частини другої статті 625 ЦК України поширюються на спірні правовідносини.

16.2. У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також із тих, які ним не передбачені, але не суперечать йому; в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права й обов`язки можуть виникати з делікту та з рішення суду. Грошове зобов`язання має бути виконаним із дня набрання судовим рішенням законної сили, оскільки з цього часу зобов`язання держави відшкодувати шкоду стало конкретизованим і визначеним. У випадку якщо у рішенні суду визнано грошові зобов`язання держави, визначено їх розмір та ці зобов`язання належно не виконані, підлягають застосуванню вимоги частини другої статті 625 ЦК України.

16.3. У справі № 646/14523/15-ц спірні правовідносини подібно до справи № 686/7081/21 стосувалися стягнення з ДКС України шляхом безспірного списання, зокрема, 3 % річних від простроченої суми й інфляційних утрат через прострочення виконання основного зобов`язання, визначеного у рішенні суду про стягнення з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь позивача відшкодування моральної шкоди. Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками апеляційного суду про наявність підстав, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, для стягнення з ДКС України на користь позивача інфляційних втрат і 3 % річних за період з дня пред`явлення виконавчого документа до виконання до дня фактичного виконання рішення суду.

16.4. На противагу зазначеному висновку апеляційний суд врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 (№ у ЄДРСР 87527282), залишивши поза увагою принцип ієрархії висновків Верховного Суду (висновки колегії - висновки палати - висновки об`єднаної палати - висновки Великої Палати Верховного Суду), а саме те, що у разі, коли існують відмінності щодо вирішення певного питання у висновках колегії, об`єднаної палати або Великої Палати, то суд застосовує висновок Великої Палати Верховного Суду.

16.5. У справі № 826/17656/16 спір стосувався визнання протиправними дій ДКС України щодо невиконання судового рішення, ухваленого на підставі Закону № 266/94-ВР, стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, заявлених на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виснував, що сфера правового регулювання Закону № 4901-VI не охоплює правові відносини щодо відшкодування державою шкоди у випадках, визначених статтею 1 Закону № 266/94-ВР, оскільки обов`язок держави відшкодувати шкоду у випадках, визначених законом, не можна ототожнювати із обов`язками державних органів за судовим рішенням про стягнення коштів; тому не можна уподібнювати механізм виконання судових рішень в обох цих випадках. Зазначений висновок ґрунтується на тому, що регламентація правовідносин стосовно виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, а в іншому - держава, відрізняється, з огляду на що застосування окремих нормативних положень, які регулюють одну сферу правовідносин, до іншої є помилковим. Передбачена статтею 625 ЦК України відповідальність боржника за порушення грошового зобов`язання у виді компенсації інфляційних втрат і 3 % річних за висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду може виникати тільки у договірних правовідносинах і не стосується тих, які виникають у зв`язку із заподіянням шкоди та її подальшим відшкодуванням; саме судове рішення про відшкодування шкоди є підставою для притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності.

16.6. Закон № 266/94-ВР не передбачає, що положення частини другої статті 625 ЦК України про обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми не поширюється на спірні правовідносини. Так само Закон № 266/94-ВР не встановлює інший розмір цих процентів.

16.7. У провадженні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду перебували ще дві справи за вимогами членів сім`ї позивачки з аналогічними обставинами та подібним обґрунтуванням, що і у справі № 686/7081/21:

16.7.1. В одному випадку Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 (№ у ЄДРСР 87527282), і виснував, що доводи позивача, якими він обґрунтував право на нарахування інфляційних втрат і 3 % річних від простроченої суми за частиною другою статті 625 ЦК України, ґрунтуються на помилковому тлумаченні положень цивільного законодавства (постанова від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц (№ у ЄДРСР 98298917) за позовом ОСОБА_2 ). Ці висновки застосував апеляційний суд у справі № 686/7081/21.

16.7.2. В іншому випадку Верховний Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465), і виснував про наявність підстав, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, для стягнення інфляційних втрат і 3 % річних (постанова від 11 серпня 2021 року у справі № 686/29245/18 (№ у ЄДРСР 99037653) за позовом ОСОБА_3 ). Аналогічні висновки урахував у справі № 686/7081/21 суд першої інстанції.

16.8. Необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16, щодо незастосування положень частини другої статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок несвоєчасного виконання ДКС України рішення суду про відшкодування державою шкоди, а також сформулювати висновок про те, чи поширюються норми частини другої статті 625 ЦК України на відносини, які не є цивільними у розумінні статті 1 ЦК України.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи позивачки

17. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так:

17.1. Спір виник щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за прострочення виконання рішення суду про стягнення на користь позивачки відшкодування шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР. Апеляційний суд правильно встановив, що позивачка просила стягнути кошти не з державного органу, а з Державного бюджету України, і кошти, які стягнув суд першої інстанції, передбачені Законом № 266/94-ВР. Однак апеляційний суд не застосував до спірних правовідносин припис частини другої статті 625 ЦК України та відповідні висновки Верховного Суду. Натомість безпідставно застосував приписи Закону № 4901-VI та помилково вважав, що суд першої інстанції стягнув компенсацію згідно з цим Законом. Висновок апеляційного суду про те, що у Законах № 4901-VI і № 266/94-ВР різна сфера правового регулювання, а тому застосування до спірних правовідносин приписів статті 5 Закону № 4901-VI для стягнення на користь позивачки компенсації було помилкою суду першої інстанції, узгоджується з висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеними у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 (№ у ЄДРСР 87527282), та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованими у постанові від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц (№ у ЄДРСР 98298917).

17.2. Суд першої інстанції застосував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (№ у ЄДРСР 74838873). У тій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, про те, що виконання судових рішень урегульоване Законом України «Про виконавче провадження», і до цих відносин незастосовні приписи статті 625 ЦК України.

17.3. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 8 квітня 2020 року у справі № 339/400/16-ц (№ у ЄДРСР 88833061) зазначив, що приписи статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати також з делікту та з рішення суду; у рішенні суд визнав грошові зобов`язання держави, визначив їхній розмір; ці зобов`язання належно не виконані; тому слід застосувати припис частини другої статті 625 ЦК України. Такий висновок також викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц.

17.4. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 686/29245/18 (№ у ЄДРСР 99037653) встановив аналогічні обставини, як і у справі № 686/7081/21, та сформулював висновок про стягнення на користь фізичної особи ( ОСОБА_3 ) 3 % річних та інфляційних втрат за період невиконання судового рішення про стягнення з Державного бюджету України вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів».

18. 10 січня 2023 року позивачка подала відповідь на відзив ДКС України. Мотивувала так:

18.1. ЦК України регулює відповідальність за завдання шкоди у деліктних правовідносинах, пов`язаних із незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

18.2. Приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальним законом, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань, незалежно від підстав виникнення останніх (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 25; № у ЄДРСР 74838873)).

(2) Позиція ДКС України

19. 2 грудня 2022 року ДКС України подала відзив на касаційну скаргу позивачки. Аргументувала так:

19.1. Жоден із державних органів-відповідачів у цій справі не є боржником у розумінні статті 625 ЦК України.

19.2. Державний бюджет України не передбачає асигнувань для виплати інфляційних втрат та трьох процентів річних після прострочення виконання рішення суду про відшкодування шкоди державою.

19.3. Вичерпний перелік випадків та алгоритм стягнення коштів Державного бюджету України визначає Порядок № 845. Він не передбачає можливості стягнення з Державного бюджету України інфляційних втрат та трьох процентів річних.

20. 19 січня 2023 року ДКС України подала заперечення щодо відповіді позивачки на відзив. Обґрунтувала так:

20.1. Спірні правовідносини виникли щодо виконання ДКС України судового рішення про безспірне списання коштів Державного бюджету України. На ці правовідносини цивільне законодавство не поширюється. Тому застосування до них приписів статті 625 ЦК України неможливе.

20.2. Протягом 2004 року - першої половини 2019 року, тобто до моменту надходження виконавчого документа на виконання, ДКС України не мала підстав вчиняти дії з виконання судового рішення у справі № 686/21941/15-ц.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Межі розгляду справи касаційним судом

21. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою позивачки на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. За твердженням позивачки, апеляційний суд не врахував висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (№ у ЄДРСР 74838873) і від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 8 квітня 2020 року у справі № 339/400/16-ц (№ у ЄДРСР 88833061) та від 11 серпня 2021 року у справі № 686/29245/18 (№ у ЄДРСР 99037653). Тому перегляд судових рішень у Великій Палаті Верховного Суду обмежений наведеною підставою.

22. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього кодексу).

23. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

24. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає у касаційному порядку судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

25. Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 395 ЦПК України).

26. 7 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,відкриваючи касаційне провадження (№ у ЄДРСР 103056568), роз`яснив учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу впродовж десяти днів із моменту отримання копії ухвали про відкриття касаційного провадження (т. 1, а. с. 212). 1 квітня 2022 року ДКС України отримала цю ухвалу Верховного Суду (т. 1, а. с. 215) і 2 грудня 2022 року, тобто після спливу строку, який визначив суд, подала відзив на касаційну скаргу (т. 2, а. с. 15-23). 10 січня 2023 року позивачка подала відповідь на відзив ДКС України (т. 2, а. с. 40-43), а 19 січня 2023 року ДКС України подала заперечення щодо відповіді на відзив (т. 2, а. с. 44-47).

27. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України).

28. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України).

29. ДКС України не подавала заяву про поновлення пропущеного строку на подання відзиву на касаційну скаргу позивачки. Тому відзив ДКС України Велика Палата Верховного Суду залишає без розгляду. З огляду на це немає підстав для розгляду аргументів, викладених у відповіді позивачки на відзив і у запереченнях ДКС України щодо відповіді на відзив.

(2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції

(2.1) Чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з виплати відшкодування шкоди у визначеному в чинному рішенні суду розмірі, а саме у разі несвоєчасного виконання такого рішення?

30. Позивачка просила стягнути з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку 546 186,82 грн, що становлять 3 % річних від 1 175 530,33 грн простроченої суми грошового зобов`язання, і 6 337 116,43 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму цього зобов`язання, а всього - 6 883 303,25 грн за період з 1 травня 2004 року до 23 жовтня 2019 року включно за прострочення виконання державою грошового зобов`язання, підтвердженого рішенням суду.

31. Перед судами постало питання про те, чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Суд першої інстанції вирішив що так, але за період з 18 березня 2019 року (з дня прийняття постанови апеляційного суду у справі № 686/21941/15-ц, що є днем набрання чинності рішенням суду першої інстанції у тій справі) до 23 жовтня 2019 року включно (останнього дня, включно до якого рішення суду у справі № 686/21941/15-ц залишалося невиконаним). Апеляційний суд вважав таке застосування норм неправильним і відмовив у задоволенні позову.

32. Велика Палата Верховного Суду погоджується із судом першої інстанції у тому, що припис частини другої статті 625 ЦК України застосовний до спірних правовідносин. Але не з дати набрання законної сили рішенням суду у справі № 686/21941/15-ц, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення виконавчого документа до виконання органу ДКС України і до дня повного виконання судового рішення у вказаній справі.

33. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

34. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України).

35. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, але також завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі й інші юридичні факти (частина друга статті 11 ЦК України).

36. Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між суб`єктом, який таку шкоду завдав, і потерпілим. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

37. За змістом статей 524, 533 - 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).

38. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

39. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI).

40. ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 1 січня 2004 року, тоді як Закон № 4901-VI був прийнятий 5 червня 2012 року та набрав чинності 1 січня 2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону № 4901-VI, який не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів.

41. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України (частини перша та друга статті 4 ЦК України).

42. Оскільки парламент прийняв Закон № 4901-VI після ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього кодексу (аналогічного підходу дотримав Конституційний Суд України у рішенні від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 17; № у ЄДРСР 98483113), від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (пункт 78; № у ЄДРСР 103133042), від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19 (пункт 69; № у ЄДРСР 106264704)).

43. Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункти 21, 22, 25, 42, 45; № у ЄДРСР 74838873), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465)).

44. Апеляційний суд помилково розмежував у спірних правовідносинах: (1) виконання судових рішень про стягнення з держави коштів, що є грошовим еквівалентом завданої нею шкоди, й обов`язки держави щодо виконання судових рішень, за якими вона є боржником; (2) відповідальність держави та відповідальність органу державної влади. Крім того, помилково вказав на те, що такий орган виконує зобов`язання «своїм коштом», і що позивачка неправильно просила стягнути гроші не з органу державної влади, а з Державного бюджету України.

45. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

46. За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.

47. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (див. постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22; № у ЄДРСР 78215459), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20; № у ЄДРСР 81329465), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26; № у ЄДРСР 84573553), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21; № у ЄДРСР 87053622), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35; № у ЄДРСР 89252052),від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5; № у ЄДРСР 98483103), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80; № у ЄДРСР 101829985), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45; № у ЄДРСР 104827808), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75; № у ЄДРСР 105852860), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16; № у ЄДРСР 106841700) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1; № у ЄДРСР 108285268), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55; № у ЄДРСР 109390156), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34; № у ЄДРСР 109364576), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5; № у ЄДРСР 111742765), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37; № у ЄДРСР 112516535)).

48. Отже, помилковим є розмежування апеляційним судом відповідальності держави як боржника у деліктних правовідносинах щодо відшкодування завданої нею шкоди у розмірі, підтвердженому в судовому рішенні, та відповідальності органу державної влади, який це рішення виконує. Органи державної влади, зокрема органи прокуратури і ДКС України, є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.

49. Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35; № у ЄДРСР 80854809), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27; № у ЄДРСР 84573553), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81; № у ЄДРСР 101829985), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 76; № у ЄДРСР 105852860), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.17; № у ЄДРСР 106841700) і № 922/1830/19 (пункт 7.2; № у ЄДРСР 108285268), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55; № у ЄДРСР 109390156), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 35; № у ЄДРСР 109364576), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.6; № у ЄДРСР 111742765), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38; № у ЄДРСР 112516535)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27; № у ЄДРСР 84573553), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81; № у ЄДРСР 101829985), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.18; № у ЄДРСР 106841700) і № 922/1830/19 (пункт 7.3; № у ЄДРСР 108285268), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55; № у ЄДРСР 109390156), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38; № у ЄДРСР 112516535)).

50. Тому те, що позивачка вказала відповідачами за вимогами про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за прострочення виконання рішення суду, яким підтверджене грошове зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, конкретні органи державної влади - Хмельницьку обласну прокуратуру та ДКС України - не означає, що у спірних правовідносинах суб`єктом відповідальності за прострочення виконання зазначеного рішення суду є не держава, а саме певні її органи (орган). Інакше кажучи, у спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів як боржника за судовим рішенням про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб`єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивачки публічно-владні управлінські функції (див. mutatis mutandisпостанову Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц(пункт 39; № у ЄДРСР 112516535). Специфіка відносин із виконання таких судових рішень полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб`єкт, який уповноважив на виконання відповідного рішення щодо себе певний орган влади, що діє від імені держави-боржника.

51. Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (пункти 6.16, 6.21, 7.1-7.2), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 4, 36), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 71; № у ЄДРСР 112516535)).

52. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру, є частиною «права на суд» (див. mutatis mutandisрішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19 березня 1997 року, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява № 59498/00) від 7 травня 2002 року). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.

53. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandisрішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії (№ 2)» (Burdov v. Russia (№ 2), § 96-97, 99, 117, заява № 33509/04) від 15 січня 2009 року).

54. 15 жовтня 2009 року ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява № 40450/04). Воно набуло статусу остаточного 15 січня 2010 року. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов`язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (пункт 1 статті 6 Конвенції, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (стаття 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).

55. 5 червня 2012 року Україна прийняла Закон № 4901-VI, намагаючись виконати пілотне рішення ЄСПЛ. На це вказує пояснювальна записка до проєкту (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=9127&skl=7). Однак Закон № 4901-VI, як надалі вказав Комітет Міністрів Ради Європи, не вирішив проблему невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» (Burmych And Others v. Ukraine), заяви № 46852/13 та інші, § 125) від 12 жовтня 2017 року.

56. Те саме стверджували заявники у тій справі (§ 138 зазначеного рішення ЄСПЛ). Крім того, вони звертали увагу ЄСПЛ, що хоч національне законодавство дозволяло кредиторам вимагати перерахунку боргу відповідно до встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та додатково три відсотки річних від будь-якої суми заборгованості у приватноправових відносинах, воно не передбачало жодних заходів відшкодування шкоди, завданої у публічно-правових відносинах внаслідок невиконання рішень національних судів. Інакше кажучи, відсоткова ставка за державними боргами була набагато нижчою, ніж ставка, яку застосували у цивільних і господарських відносинах. Тому заявники стверджували, що, присуджуючи відшкодування за статтею 41 Конвенції, ЄСПЛ має враховувати витрати, спричинені високим індексом інфляції в Україні за період невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України», § 137).

57. Усвідомлюючи необхідність поступу у вирішенні зазначеної проблеми та забезпечення належного виконання пілотного рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 31; № у ЄДРСР 74838873) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України)), а також від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 (про те, що стаття 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов`язальних правовідносин). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (пункт 45 постанови).

58. Незважаючи на зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду, застосовні до спірних правовідносин у справі № 686/7081/21, апеляційний суд урахував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц (№ у ЄДРСР 98298917). Згідно з тим висновком Закон № 4901-VI не поширюється на правовідносини щодо відшкодування державою шкоди у випадках, визначених статтею 1 Закону № 266/94-ВР.

59. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що такий підхід не узгоджується з наведеним вище її висновком стосовно застосування приписів статті 625 ЦК України до відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання (див. аналогічний висновок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2020 року у справі № 522/8741/13 (№ у ЄДРСР 89426568)). Цей висновок апеляційний суд у справі № 686/7081/21 помилково вважав незастосовним через те, що він нібито сформульований у справі, в якій спірні правовідносини не є подібними з такими правовідносинами у справі № 686/7081/21.

60. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за обставинами справи № 522/8741/13 дві фізичні особи звернулися до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області (далі - ГУ МВС України в Одеській області), ДКС України про в стягнення з Державного бюджету України коштів на підставі статті 1176 ЦК України та статті 4 Закону № 266/94-ВР, а також на підставі статей 1166, 1173, 1176 і частини другої статті 625 ЦК України. За змістом спірних матеріальних правовідносин позивачі обґрунтовували право на повернення з Державного бюджету України коштів, вилучених в одного з позивачів у межах кримінального провадження, яке надалі було закрите за відсутністю складу злочину. Цьому праву кореспондував відповідний обов`язок держави повернути кошти. Суб`єктами спірних правовідносин були дві людини та держава, а об`єктом - кошти, повернення яких остання прострочила. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 522/8741/13-ц (№ у ЄДРСР 89426568), як і у постанові від 8 квітня 2020 року у справі № 339/400/16-ц (№ у ЄДРСР 88833061), застосував висновок, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (№ у ЄДРСР 74838873), і виснував, що положення частини другої статті 625 ЦК України поширюється на прострочення грошового зобов`язання, навіть якщо це зобов`язання є позадоговірним (деліктним). Такий висновок застосовний до спірних правовідносин і у справі № 686/7081/21.

61. Спір про присудження позивачці відшкодування шкоди та щодо загального розміру такого відшкодування суд уже вирішив у справі № 686/21941/15-ц. У справі № 686/7081/21 спір виник щодо прострочення виконання зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням у справі № 686/21941/15-ц. Тому застосований у тому рішенні Закон № 266/94-ВР не регулює спірні правовідносини у справі № 686/7081/21. Остання стосується гарантій виконання державою чинного судового рішення. Такі гарантії поширюються і на ті рішення суду, згідно з якими з держави стягнуті кошти, зокрема, для відшкодування завданої нею (незаконними діями її органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду) шкоди. Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

62. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI).

63. З огляду на цей припис прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Отже, припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема неподання ним впродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3 % річних та інфляційні втрати).

64. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

65. Те, які саме приписи законодавства вважала застосовними до спірних правовідносин позивачка, і як вона їх тлумачила, не є визначальним для вирішення спору. Велика Палата Верховного Суду вкотре звертає увагу на те, що підставами позову є обставини, якими позивачка обґрунтувала її вимоги щодо захисту права, тоді як юридична кваліфікація цих обставин у позовній заяві та інших заявах по суті справи не обмежує суд у виборі норм права для вирішення спору. Незгода суду з наведеним позивачкою юридичним обґрунтуванням не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи самостійно здійснює юридичну кваліфікацію спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 83; № у ЄДРСР 85541621), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункти 7.42, 7.43; № у ЄДРСР 83025253), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункти 49, 50; № у ЄДРСР 84573553), від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44; № у ЄДРСР 86310215), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101; № у ЄДРСР 86243059), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункти 81, 83, 84; № у ЄДРСР 86310237), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1; № у ЄДРСР 90933484), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (№ у ЄДРСР 97967336), від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20) (пункт 9.52; № у ЄДРСР 98391620) та у справі № 904/5726/19 (пункти 9.55 - 9.58; № у ЄДРСР 98524308), від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19; № у ЄДРСР 98483103), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (пункти 59, 60; № у ЄДРСР 101424439), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 (пункт 32; № у ЄДРСР 101424481)).

66. Інакше кажучи, вказівка позивачкою конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальною для вибору судом тих приписів, які слід застосувати, вирішуючи спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 85; № у ЄДРСР 86310237)). З`ясувавши під час розгляду справи, які нормативні приписи вказала сторона справи або інший її учасник для обґрунтування вимог чи заперечень, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію спірних правовідносин і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні відносини (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43; № у ЄДРСР 83025253), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 85; № у ЄДРСР 86310237), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 (пункт 33; № у ЄДРСР 101424481)).

67. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що викладений у її постанові від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (пункти 47-48, 53; № у ЄДРСР 82424013) висновок стосовно стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за частиною другою статті 625 ЦК України, на який позивачка звернула увагу у позовній заяві, стосувався іншого спірного питання, ніж у справі № 686/7081/21. В останній таким питанням є те, чи застосовний зазначений припис до випадку прострочення державою виконання рішення суду, яким підтверджене її грошове зобов`язання з відшкодування завданої нею шкоди. Тоді як у справі № 916/190/18 спірним питанням було те, чи застосовна частина друга статті 625 ЦК України у випадку, коли стягнення підтвердженої у судовому рішенні заборгованості розстрочене за іншим судовим рішенням. Велика Палата Верховного Суду у тій справі виснувала, що розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не змінює цивільне або господарське зобов`язання, у тому числі в частині строків його виконання; таке розстрочення або відстрочення унеможливлює примусове виконання судового рішення до спливу строків, визначених судом; розстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов`язання, а тому не звільняє відповідача від наслідків порушення цього зобов`язання, зокрема шляхом сплати інфляційних втрат і 3 % річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання (пункти 47-48, 53 постанови).

(2.2) Чи є підстави для відступу від висновків Верховного Суду щодо застосування норм права?

68. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 21 вересня 2022 року про передання справи № 686/7081/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (№ у ЄДРСР 106479670) продемонстрував, що існує різна практика застосування частини другої статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають у зв`язку з несвоєчасним виконанням ДКС України рішення суду про стягнення з держави відшкодування завданої нею шкоди. Тому вказав на необхідність відступу від висновку, сформульованого у постановіВерховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 (№ у ЄДРСР 87527282), щодо незастосування положень частини другої статті 625 ЦК України до вказаних правовідносин.

69. За обставинами справи № 826/17656/16 фізична особа звернулася до суду з позовом до ДКС України, у якому просила визнати протиправними дії останньої щодо невиконання судового рішення про примусове стягнення з Державного бюджету України на користь позивача коштів у встановлений законом тримісячний строк, а також стягнути з ДКС України на користь позивача передбачену статтею 5 Закону № 4901-VI компенсацію у розмірі 3 % річних з урахуванням індексу інфляції.

70. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 (№ у ЄДРСР 87527282) виснував, що сфера правового регулювання Закону № 4901-VI не охоплює правові відносини щодо відшкодування державою шкоди у випадках, визначених статтею 1 Закону № 266/94-ВР. На його думку, нормативна регламентація правовідносин щодо виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, в іншому - держава, відрізняється, і застосування окремих нормативних положень з однієї сфери правовідносин до іншої є помилковим. У зазначеній постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, незважаючи на висновки Великої Палати Верховного Суду (див. її постанови від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункти 21, 22, 25, 42, 45; № у ЄДРСР 74838873), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465)), звузив застосування приписів статті 625 ЦК України про відповідальність боржника за порушення грошового зобов`язання у виді компенсації інфляційних втрат і 3 % річних тільки до договірних відносин, вказавши, що ці приписи не стосуються правовідносин, які виникають у зв`язку із завданням шкоди та її подальшим відшкодуванням.

71. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 21 вересня 2022 року про передання справи № 686/7081/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (№ у ЄДРСР 106479670) також зазначив, що у провадженні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду перебували ще дві справи за вимогами членів сім`ї позивачки з аналогічними обставинами та подібним обґрунтуванням, що і у справі № 686/7081/21:

71.1. За обставинами справи № 686/22674/20-ц фізична особа звернулася до суду з позовом до прокуратури та ДКС України про стягнення 3 % річних й інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов`язання, визначеного у рішенні суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 липня 2021 року (№ у ЄДРСР 98298917) застосував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 (№ у ЄДРСР 87527282). Вважав, що доводи позивача, якими він обґрунтував право на стягнення інфляційних втрат і 3 % річних від простроченої суми за частиною другою статті 625 ЦК України, ґрунтуються на помилковому тлумаченні положень цивільного законодавства.

71.2. В іншій справі тієї ж сім`ї - № 686/29245/18 - Верховний Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 серпня 2021 року (№ у ЄДРСР 99037653) за аналогічних, як і у справах № 686/22674/20-ц і № 686/7081/21, обставин урахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465), і виснував про наявність підстав, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, для стягнення з Державного бюджету України інфляційних втрат і 3 % річних.

72. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

73. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у законодавстві України відсутній принцип, згідно з яким пізніший висновок Верховного Суду відміняє його попередній висновок. Єдиний механізм узгодження правозастосування, який передбачає процесуальний закон, - це механізм відступу від висновку щодо застосування норм права, зокрема на користь висновку Великої Палати Верховного Суду у разі, якщо йому суперечить висновок касаційного суду.

74. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду, сформульованих колегією, палатою, об`єднаною палатою чи Великою Палатою, лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45; № у ЄДРСР 77969515), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54; № у ЄДРСР 82568415), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23; № у ЄДРСР 90458954), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41; № у ЄДРСР 96890711), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 62; № у ЄДРСР 105301901), від 4 липня 2023 року у справі № 373/626/17 (пункт 53; № у ЄДРСР 112406156)).

75. Неузгодженість судової практики щодо застосування положень статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з відшкодування шкоди у грошовому розмірі, визначеному у чинному рішенні суду, а саме у випадку несвоєчасного виконання останнього, та потреба у забезпеченні єдності такої практики, зокрема з огляду на висновки, викладені у цій постанові, а також викладені Великою Палатою Верховного Суду раніше (див. постанови від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункти 21, 22, 25, 42, 45; № у ЄДРСР 74838873)), є очевидними. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постановах (1) Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16 і Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц про те, що передбачена статтею 625 ЦК України відповідальність боржника за порушення грошового зобов`язання у виді компенсації інфляційних втрат і 3 % річних може виникати тільки у договірних правовідносинах і не стосується правовідносин, що виникають у зв`язку із завданням шкоди, та її подальшим відшкодуванням; (2) Великої Палати Верховного Суду від19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465) про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред`явлення виконавчого документа до виконання.

76. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42; № у ЄДРСР 106558740), від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43; № у ЄДРСР 108930839), від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22 (пункт 66; № у ЄДРСР 111647957)).

77. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88; № у ЄДРСР 81842008), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93; № у ЄДРСР 87952206), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3; № у ЄДРСР 89251545), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43; № у ЄДРСР 90458888), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43; № у ЄДРСР 92571173), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44; № у ЄДРСР 96890711), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31; № у ЄДРСР 98524305), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20; № у ЄДРСР 98146719), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40; № у ЄДРСР 101829987), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92; № у ЄДРСР 101829986), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36; № у ЄДРСР 101473381), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67; № у ЄДРСР 105301901), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 43; № у ЄДРСР 106558740), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 64; № у ЄДРСР 109390156)).

(2.3) Як урахувати у цій справі висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування припису частини другої статті 625 ЦК України?

78. Позивачка просила стягнути з ДКС України 3 % річних та інфляційні втрати згідно зі статтею 625 ЦК України за період з 1 травня 2004 року (дати, станом на яку оцінена вартість акцій позивачки згідно з висновком судової економічної експертизи № 05-03/105 від 19 червня 2014 року у справі № 686/11154/13-ц за позовом позивачки, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 до Прокуратури Хмельницької області, ДКС України, міського відділу державної виконавчої служби Хмельницького міськрайонного управління юстиції про стягнення з Державного бюджету України вартості неодержаних часток (корпоративних прав) у ТОВ «Хмельницький КХП», вартості часток у виділених і неодержаних дивідендах у цьому товаристві, втраченого заробітку й інших доходів, а також відшкодування моральної шкоди) до 23 жовтня 2019 року включно (останнього дня, включно до якого рішення суду у справі № 686/21941/15-ц залишалося невиконаним).

79. Суд першої інстанції задовольнив позов частково: стягнув з Державного бюджету України на користь позивачки 3 % річних у розмірі 21 256,16 грн й інфляційні втрати у розмірі 19 984,01 грн за період з 18 березня 2019 року (з дня прийняття постанови апеляційного суду у справі № 686/21941/15-ц, що є днем набрання чинності рішенням суду першої інстанції у тій справі) до 23 жовтня 2019 року. Апеляційний суд відмовив у задоволенні позову.

80. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що вона вважає правильним застосування судом першої інстанції припису частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Однак стягнути на користь позивачки 3 % річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду слід не з дати набрання чинності рішенням суду першої інстанції у справі № 686/21941/15-ц, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI) і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

81. У справі № 686/21941/15-ц за позовом до Прокуратури Хмельницької області та ДКС України суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виснував, що накладення арешту на цінні папери порушило права позивачки на розпорядження належним їй на праві власності майном (акціями ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів»). Тому стягнув на користь позивачки 1 175 530,33 грн відшкодування завданої їй шкоди у розмірі вартості цього майна.

82. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у справі № 686/21941/15-ц суди підтвердили (визначили, конкретизували) загальний обсяг грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею позивачці майнової шкоди. Тому саме у тій справі, а не у справі № 686/7081/21 позивачка, обґрунтовуючи загальний грошовий розмір завданої їй шкоди, могла ставити питання про стягнення з держави 3 % річних й інфляційних втрат як частини відшкодування завданої шкоди за період із 1 травня 2004 року (дати, станом на яку оцінена вартість акцій позивачки згідно з висновком судової економічної експертизи № 05-03/105 від 19 червня 2014 року у справі № 686/11154/13-ц) до дня ухвалення рішення у справі № 686/21941/15-ц.

83. У відзиві на позовну заяву ДКС України зазначила, що 5 квітня 2019 року позивачка звернулася до Головного управління ДКС України у Хмельницькій області із заявою про прийняття до виконання виконавчого листа Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 квітня 2019 року про стягнення з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання із Єдиного казначейського рахунку 1 175 530,33 грн вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» у кількості 1 342 086 штук. 8 квітня 2019 року виконавчий документ отримала ДКС України (т. 1, а. с. 47-48).

84. Отже, три місяці для виконання рішення суду у справі № 686/21941/15 сплинули 5 липня 2019 року. Тому днем початку прострочення держави-боржника та нарахування 3 % річних й індексу інфляції за частиною другою статті 625 ЦК України є 6 липня 2019 року, а днем завершення - 23 жовтня 2019 року (переддень повного виконання рішення суду у справі № 686/21941/15-ц). У цьому періоді було 110 днів прострочення. Тому 3 % річних за цей період склали: 1 175 530,33 грн х 110 днів х 3 % / 365 днів = 10 628,08 грн.

85. З огляду на компенсаторний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Інакше кажучи, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (пункт 8.38; № у ЄДРСР 88952210)). Однак у справі № 686/7081/21 суди таких обставин, за яких можливе зменшення суми процентів річних, не встановили.

86. За даними Державної служби статистики України у 2019 році індекс інфляції склав: у липні - 99,4 %, у серпні - 99,7 %, у вересні - 100,7 %, у жовтні - 100,7 % (www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2019/ct/is_c/is_c_u/isc2019m_u.html). Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що прострочення виконання рішення суду у справі № 686/21941/15-ц у липні та жовтні 2019 року було понад 15 днів, що має значення для врахування індексу інфляції в обох цих місяцях. З огляду на це інфляційні втрати позивачки від прострочення виконання зазначеного судового рішення склали: 5 808,07 грн (1 175 530,33 грн х ((99,4 / 100) х (99,7 / 100) х (100,7 / 100) х (100,7 / 100)) - 1 175 530,33 грн = 1 175 530,33 грн х (0,994 х 0,997 х 1,007 х 1,007) - 1 175 530,33 грн = 1 175 530,33 грн х 1,004940811882 - 1 175 530,33 грн = 1 181 338,404222115 грн - 1 175 530,33 грн = 5 808,07 грн).

(3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

87. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема: скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

88. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

89. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).

90. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково: постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього суду скасувати й ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, стягнувши з Державного бюджету України на користь позивачки 10 628,08 грн, що становлять 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання за період з 6 липня до 23 жовтня 2019 року включно, та 5 808,07 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму простроченого грошового зобов`язання держави за той самий період.

(4) Висновки щодо застосування норм матеріального права

91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

93. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника.

94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Керуючись частиною четвертою статті 258, частинами першою та другою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

п о с т а н о в и л а:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2021 року, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року та додаткове рішення від 17 листопада 2021 року скасувати й ухвалити нове рішення:

позов ОСОБА_1 задовольнити частково;

стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 10 628,08 грн, що становлять 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання за період з 6 липня до 23 жовтня 2019 року включно, та 5 808,07 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму простроченого грошового зобов`язання за той самий період.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:О. О. БанаськоГ. Р. Крет Ю. Л. ВласовЛ. М. Лобойко І. А. ВоробйоваК. М. Пільков І. В. Григор`єваО. М. Ситнік М. І. ГрицівІ. В. Ткач Ж. М. ЄленінаВ. Ю. Уркевич І. В. ЖелєзнийЄ. А. Усенко Л. Ю. Кишакевич Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 114685579

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Желєзного І. В.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22), ухваленої за результатами перегляду рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 686/7081/21 за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Хмельницької обласної прокуратури (далі також відповідач- 1) та Державної казначейської служби України (далі - ДКС України, Казначейство, відповідач- 2) про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання.

Короткий виклад історії справи

Позивачка звернулася до суду з позовом до Хмельницької обласної прокуратури та ДКС України, у якому просила стягнути з ДКС України за рахунок ДКС України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на її користь 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання у розмірі 546 186,82 грн та інфляційні втрати, нараховані на суму грошового зобов`язання, у розмірі 6 337 116,43 грн.

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що вона була акціонером Відкритого акціонерного товариства «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» (далі - АТ). Вартість належних позивачці 1 342 086 простих іменних акцій АТ станом на 1 травня 2004 року за висновком експерта становила 1 175 530,33 грн. Цим майном позивачка не могла розпоряджатися з 2002 року у зв`язку із накладенням на все її майно арешту в кримінальній справі згідно з постановою Прокуратури Хмельницької області від 28 листопада 2002 року. Тому, надавши у 2004 році згоду на викуп її акцій під час перетворення цього товариства у товариство з обмеженою відповідальністю, не змогла укласти відповідний договір. 17 липня 2012 року та 23 серпня 2012 року слідчий в особливо важливих справах Прокуратури Хмельницької області виніс постанови про закриття кримінальної справи щодо позивачки через відсутність у її діях складу злочину, а 19 липня 2012 року - про зняття арешту з майна позивачки, зокрема з цінних паперів. Проте 15 червня 2012 року згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань припинено Товариство з обмеженою відповідальністю «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» (правонаступник АТ) за рішенням засновника.

Позивачка ініціювала вирішення в суді спору з державою про стягнення за рахунок Державного бюджету України вартості неповернутих простих іменних акцій АТ у кількості 1 342 086 штук у розмірі 1 175 530,33 грн. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 18 березня 2019 року та постановою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року, задоволено позов ОСОБА_1 у справі № 686/21941/15- ц. Однак судове рішення у справі № 686/21941/15-ц, що набуло законної сили 18 березня 2019 року, держава тривалий час не виконувала, та лише 24 жовтня 2019 року ДКС України перерахувала на картковий рахунок позивачки 1 175 530,33 грн.

З огляду на викладене, послуговуючись приписами статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивачка звернулася до суду з цим позовом. При цьому позивачка переконує, що оскільки стаття 625 ЦК України входить до розділу І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України, то вона визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт) та її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або законом.

Покликаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18, позивачка наполягає, що інфляційні втрати та 3 % річних за частиною другою статті 625 ЦК України слід нараховувати до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання. При цьому позивачка вважає, що її право вимагати сплати коштів і обов`язок держави, що кореспондує цьому праву, охоплюють період з 1 травня 2004 року (дати, станом на яку оцінена вартість акцій позивачки згідно з висновком судової економічної експертизи від 19 червня 2014 року № 05-03/105 у справі № 686/11154/13-ц) до 23 жовтня 2019 року (останнього дня, включно до якого рішення суду у справі № 686/21941/15-ц залишалося невиконаним).

У поданому до суду першої інстанції відзиві на позовну заяву відповідач-1 проти задоволення позовних вимог заперечував, зокрема, наполягав на тому, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню статті 509 та 625 ЦК України, натомість ці правовідносини регулюються приписами Закону України від 5 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI) та Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845). Окрім того, відповідач-1 не погоджується зі здійсненим позивачкою розрахунком позовних вимог.

У поданому до суду першої інстанції відзиві на позовну заяв відповідач-2 також заперечував проти задоволення позовних вимог та, серед іншого, наполягав, що відносини, які склалися між позивачкою та Казначейством, є відносинами, які склалися в процесі виконання рішення суду про стягнення коштів з Державного бюджету України, що регулюються Бюджетним кодексом України та Порядком № 845, а не цивільно-правовими відносинами. Жодних зобов`язань цивільно-правового характеру у Казначейства перед позивачкою не існувало та не виникало. Окрім того, відповідач-2 вважав, що позивачка звернулася до суду із цим позовом з пропуском позовної давності та просив застосувати наслідки пропуску позовної давності, передбачені частиною четвертою статті 267 ЦК України.

30 вересня 2021 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення про часткове задоволення позову, яким стягнув з Державного бюджету України на користь позивачки інфляційні втрати у розмірі 19 984,01 грн та 3 % річних у розмірі 21 256,16 грн, в іншій частині позову відмовив.

На обґрунтування такого рішення суд першої інстанції зазначив, що інфляційні втрати на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення - способом захисту майнового права й інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів й отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання цього зобов`язання.

Покликаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, суд першої інстанції зазначив, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Державного бюджету України на користь позивачки 3 % та інфляційних втрат, які розрахував за період з 18 березня 2019 року (дня ухвалення апеляційним судом постанови у справі № 686/21941/15-ц, що є днем набрання чинності рішенням суду першої інстанції у тій справі) до 23 жовтня 2019 року.

22 грудня 2021 року Хмельницький апеляційний суд ухвалив постанову за апеляційними скаргами позивачки, Хмельницької обласної прокуратури та ДКС України, якою скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове - про відмову у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове - про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що зобов`язання з повернення 1 175 530,33 грн виникло на підставі рішення Хмельницького міськрайонного суду від 27 листопада 2018 року у справі № 686/21941/15-ц, яким стягнуто на користь позивачки на підставі Закону України 1 грудня 1994 року № 266/94- ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94- ВР) вартість арештованих простих іменних акцій. Це рішення набрало законної сили 18 березня 2019 року. За його виконанням позивачка звернулася до Головного управління ДКС України в Хмельницькій області 5 квітня 2019 року, а 24 жовтня 2019 року це рішення було виконане.

Вирішуючи питання наявності правових підстав для стягнення з ДКС України компенсаційних виплат у зв`язку із затримкою виконання судового рішення у справі № 686/21941/15-ц, суд апеляційної інстанції урахував, що доводи позивачки стосуються цивільно-правової відповідальності відповідачів і ґрунтуються, зокрема, на положеннях статей 11, 509, 625 ЦК України.

При цьому, покликаючись на правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 7 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц, суд апеляційної інстанції зазначив, що приписи Закону № 4901-VI не поширюються на правовідносини щодо відшкодування державою шкоди у випадках, визначених статтею 1 Закону № 266/94-ВР. Зобов`язання держави щодо відшкодування шкоди у випадках, визначених законом, не слід ототожнювати із обов`язками державних органів за судовим рішенням про стягнення коштів. Тому не можна уподібнювати механізм виконання судових рішень в обох цих випадках. Слід розмежовувати юридичну відповідальність держави та юридичну відповідальність державних органів.

Суд апеляційної інстанції наголосив, що у правовідносинах щодо відшкодування шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР боржником є держава, яка виконує відповідний обов`язок на підставі судового рішення через ДКС України, тоді як гарантії держави щодо виконання судових рішень і виконавчих документів, боржником за якими є, зокрема, державний орган, а також участь ДКС України у цьому процесі мають «інше призначення та завдання». У випадку з такими гарантіями виконання судових рішень про стягнення коштів покладено на органи казначейства, які здійснюють обслуговування рахунків відповідного державного органу. Боржником у такому випадку є державний орган, який «несе зобов`язання перш за все своїм коштом в межах асигнувань з державного бюджету». Проте позивачка просила стягнути кошти не з державного органу, а з державного бюджету.

Не погодившись із такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивачка подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції і змінити мотивувальну та резолютивну частини рішення суду першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі.

На обґрунтування касаційної скарги позивачка зазначила про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо необґрунтованого стягнення судом першої інстанції на користь позивачки компенсації, передбаченої Законом № 4901-VI, аналогічно, як виснував Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16, оскільки суд першої інстанції, на переконання скаржниці, правильно застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, у якій Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, про те, що виконання судових рішень урегульоване Законом України «Про виконавче провадження» і до цих відносин незастосовні приписи статті 625 ЦК України.

Скаржниця звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 8 квітня 2020 року у справі № 339/400/16-ц зазначив, що: приписи статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати також з делікту та з рішення суду; у рішенні суд визнав грошові зобов`язання держави, визначив їхній розмір; ці зобов`язання належно не виконані; тому слід застосувати припис частини другої статті 625 ЦК України. Цей висновок також викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц.

Також скаржниця зазначає, що Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 686/29245/18, обставини у якій є аналогічними обставинам у цій справі, сформулював висновок про стягнення на користь фізичної особи 3 % річних та інфляційних втрат за період невиконання судового рішення про стягнення з Державного бюджету України вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів».

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою у складі Верховного Суду від 7 лютого 2022 року відкрила касаційне провадження за касаційною скаргою позивачки на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а ухвалою від 21 вересня 2022 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України.

Так, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 826/17656/16, щодо незастосування положень частини другої статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок несвоєчасного виконання ДКС України рішення суду про відшкодування державою шкоди, а також сформулювати висновок про те, чи поширюються норми частини другої статті 625 ЦК України на відносини, які не є цивільними у розумінні статті 1 ЦК України.

Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 3 жовтня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2021 року, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року та додаткове рішення від 17 листопада 2021 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 10 628,08 грн, що становить 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання за період з 6 липня до 23 жовтня 2019 року включно та 5 808,07 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму простроченого грошового зобов`язання за той самий період.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Звертаючись із позовом у цій справі, позивачка просила стягнути з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку 546 186,82 грн, що становлять 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання у розмірі 1 175 530,33 грн і 6 337 116,43 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму цього зобов`язання, загалом - 6 883 303,25 грн, за період з 1 травня 2004 року до 23 жовтня 2019 року включно за прострочення виконання грошового зобов`язання, підтвердженого рішенням суду.

Перед судами постало питання про те, чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Суд першої інстанції вирішив що так, але нараховуватися передбачені цією нормою суми мають за період з 18 березня 2019 року (з дня набрання законної сили судовим рішенням суду першої інстанції у справі № 686/21941/15-ц) до 23 жовтня 2019 року. Апеляційний суд вважав таке застосування норм неправильним і відмовив у задоволенні позову.

За змістом частини другої статті 2 ЦК України держава Україна є одним із учасників цивільних відносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов`язку з виплати такого відшкодування суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц).

На обґрунтування свого рішення у цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно не сплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

Із цим висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові від 7 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, який полягає у тому, що правила частини другої статті 625 ЦК України мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.

Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала, зокрема, у постановах від 4 травня 2022 року у справі № 761/28949/17, від 19 липня 2023 року у справі № 910/16820/21.

Отже, частиною другою статті 625 ЦК України передбачено акцесорну (додаткову) відповідальність боржника за прострочення виконання заздалегідь визначеного основного грошового зобов`язання, що полягає у компенсації боржником матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів у випадку неналежного виконання (прострочення) боржником зобов`язання.

Слід також зазначити, що відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди визначено у статті 22 ЦК України, частиною першою якої передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно із частиною другою цієї статті, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно із абзацом першим частини третьої статті 22 ЦК України збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Загальні положення про відшкодування шкоди наведені у параграфі 1 глави 82 ЦК України. Так, за правилами частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду (частина перша статті 1176 ЦК України).

Згідно із частиною сьомою статті 1176 ЦК України порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Аналіз наведених положень статей 22, 1166, 1176 ЦК України дозволяє дійти висновку, що обов`язок з відшкодування збитків (деліктне зобов`язання) за своєю правовою природою є відповідальністю за завдання майнової шкоди особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи або ж завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи, і цей обов`язок за загальним правилом полягає саме у відшкодуванні такої шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Винятком із цього правила є відшкодування шкоди у меншому або більшому розмірі, якщо це передбачено договором або законом.

У цьому контексті варто зазначити, що юридичне підтвердження факту не створює самого факту, а лише його засвідчує. Тобто навіть у випадку коли судовим рішенням встановлюється конкретний обсяг зобов`язання про відшкодування шкоди у грошовому вираженні зміст цього зобов`язання ґрунтується саме на факті вчиненого раніше правопорушення - завданні шкоди.

Отже, задовольняючи вимогу кредитора, суд тим самим визнає правомірними вимоги позивача про відшкодування завданої йому шкоди та застосовує примус до її стягнення з відповідача. При цьому судове рішення не породжує зобов`язання грошового характеру, а лише підтверджує підставу виникнення деліктного зобов`язання, яке, відповідно, передує судовому рішенню і полягає у відшкодуванні шкоди, завданої позивачу у результаті порушення його цивільних прав неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю.

Таким чином, відшкодування шкоди є відповідальністю, що виникає унаслідок завдання майнової шкоди особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи або ж завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи, та не може ототожнюватися із грошовим (борговим) зобов`язанням. Відповідно до правовідносин, що виникають у зв`язку із завданням шкоди та її подальшим відшкодуванням, не підлягає застосуванню частина друга статті 625 ЦК України, яка передбачає відповідальність за порушення грошового зобов`язання.

За статтею 1 Закону № 266/94-ВР (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин у справі № 686/21941/15-ц) шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Отже, обов`язок держави відшкодувати шкоду у встановленому Законом № 266/94-ВР порядку виникає з правовідносин, суть яких можна охарактеризувати як деліктні, а вид юридичної відповідальності - цивільно-правовий. У цих правовідносинах боржником є держава, яка реалізує свій обов`язок щодо відшкодування шкоди (на підставі судового рішення) через ДКС України.

У цій справі спір виник у зв`язку з тривалим, на думку позивачки, невиконанням відповідачем-2 судового рішення про стягнення на її користь з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку вартості неповернутих простих іменних акцій АТ у кількості 1 342 086 штук у розмірі 1 175 530,33 грн (на підставі приписів Закону № 266/94-ВР), це судове рішення фактично є підставою для притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності.

При цьому цивільно-правові правовідносини держави та ОСОБА_1 щодо відшкодування останній шкоди припинено фактом відшкодування цієї шкоди (виконанням ДКС України рішення Хмельницького міськрайонного суду від 27 листопада 2018 року шляхом перерахування 24 жовтня 2019 року на картковий рахунок ОСОБА_1 1 175 530,33 грн), і до цих правовідносин з огляду на їх деліктний характер не може застосовуватися акцесорна (додаткова) відповідальність, визначена у частині другій статті 625 ЦК України.

Щодо можливості застосувати до спірних правовідносин приписи Закону № 4901- VI як підставу для стягнення на користь позивачки з ДКС України 3 % зазначаємо таке.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», частиною другою статті 6 якого передбачено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).

За приписами частини першої статті 3 Закону № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно із частинами першою та другою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 266/94-ВР відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 цього Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено у Порядку № 845.

Пунктом 35 Порядку № 845 (розділ «Безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам») визначено, що Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації): 1) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду; 2) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень; 3) шкоди, заподіяної органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності; 4) різниці між сумою коштів, що надійшли до державного бюджету від реалізації конфіскованого або зверненого судом у дохід держави майна, іншого майна, у тому числі валютних цінностей, що переходять у власність держави, та сумою, встановленою у судовому рішенні; 5) шкоди, заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення.

Пунктом 36 Порядку № 845 визначено, що у разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду. Орган Казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п`яти робочих днів після надходження документів про їх надходження. У разі відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення, орган Казначейства повідомляє органу прокуратури за місцем досудового розслідування відповідного кримінального правопорушення.

Відповідно до пункту 38 Порядку № 845 для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.

За правилами пункту 50 Порядку № 845 компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується за заявами стягувачів: Казначейством, якщо боржником є державний орган; державним виконавцем, якщо боржником є підприємство, установа, організація або юридична особа, зазначені в пункті 48 цього Порядку. Компенсація виплачується Казначейством на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів за черговістю надходження таких заяв стягувачів та після погашення заборгованості за рішеннями суду відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4901-VI.

Системний аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що положення Закону № 4901-VI не стосуються (не охоплюють) правовідносини щодо відшкодування державою шкоди у випадках, визначених статтею 2 Закону № 266/94-ВР.

Так, незважаючи на те, що кошти державного бюджету є джерелом виплати як у випадку виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, так і у випадку відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові, зокрема, незаконними діями органу, що провадить досудове розслідування, а безспірне списання коштів державного бюджету в обох випадках здійснює ДКС України, ці правовідносини не є однорідними.

У правовідносинах щодо відшкодування шкоди відповідно до приписів Закону № 266/94-ВР боржником є держава, яка реалізує свій обов`язок щодо відшкодування шкоди (на підставі судового рішення) через ДКС України, натомість Законом № 4901-VI визначено гарантії держави щодо виконання судових рішень і виконавчих документів, боржником за якими є, зокрема, державний орган. При цьому участь ДКС України у процедурі виконання судових рішень відповідно до Закону № 4901-VI має інше призначення та завдання. Виконання судових рішень щодо стягнення коштів покладено на органи казначейства як на органи, які здійснюють казначейське обслуговування рахунків відповідного державного органу. Боржником в такому випадку є державний орган, який несе зобов`язання насамперед своїм коштом у межах асигнувань з державного бюджету, що, власне, і зумовлює участь ДКС України у виконанні таких судових рішень.

При цьому необхідно враховувати, що виконання судових рішень в обох описаних ситуаціях відбувається за різними бюджетними програмами.

У зв`язку із цим слід наголосити, що зобов`язання держави щодо відшкодування шкоди у випадках, визначених законом, не слід ототожнювати із зобов`язаннями державних органів за судовим рішенням (про стягнення коштів), відповідно не можна уподібнювати механізм виконання судових рішень в обох цих випадках.

Таким чином, оскільки правова регламентація правовідносин щодо виконання судових рішень, боржниками за якими є в одному випадку державний орган, в іншому - держава, відрізняється, то немає підстав для застосування окремих нормативних положень з однієї сфери правовідносин до іншої.

Отже, передбачений статтею 5 Закону № 4901-VI механізм нарахування компенсації 3 % річних не підлягає застосуванню до правовідносин щодо відшкодування шкоди відповідно до приписів Закону № 266/94-ВР.

У цьому контексті слід наголосити, що ані Закон № 266/94-ВР, ані Порядок № 845 не наділяють ДКС України повноваженнями прийняти рішення про нарахування та виплату стягувачу компенсації за несвоєчасне виконання рішення суду зі стягнення шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР, як це передбачено статтею 5 Закону № 4901-VI у процедурі виконання ДКС України рішення суду, боржником за яким є, зокрема, державний орган.

З огляду на наведене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала б погодитися з висновком суду апеляційної інстанцій про відсутність законних підстав для задоволення позову, оскільки вимоги позивачки про стягнення на її користь з ДКС України інфляційних нарахувань і 3 % річних від простроченої суми ґрунтуються на помилковому трактуванні позивачкою положень цивільного законодавства. Тому касаційна скарга мала бути залишена без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін.

Судді: Н. В. Шевцова

І. В. Желєзний

Джерело: ЄДРСР 114685598

[ANTIRAID]

Велика палата зазначила:

91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

93. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника.

94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21(провадження № 14-91цс22)

за позовом ОСОБА_1 до Хмельницької обласної прокуратури та Державної казначейської служби України про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2021 року і постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 грудня 2021 року.

Коротка історія справи

Позивачка була акціонером Відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ) «Хмельницький комбінат хлібопродуктів». Із 2002 року через накладений на все її майно арешт у кримінальній справі вона не могла розпоряджатися належними їй акціями цього товариства у кількості 1 342 086 штук, вартість яких станом на 01 травня 2004 року згідно з висновком експерта становила 1 175 530,33 грн.

У 2004 році позивачка надала згоду ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» на викуп її акцій під час перетворення акціонерного товариства у товариство з обмеженою відповідальністю, однак не змогла укласти відповідний договір.

Зазначений арешт у кримінальній справі слідчий скасував аж у 2012 році у зв`язку із закриттям кримінальної справи через відсутність у діях позивачки складу злочину. Проте до того часу товариство вже було припинене.

Позивачка звернулася до суду з позовом про стягнення за рахунок Державного бюджету України вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» у кількості 1 342 086 штук у розмірі 1 175 530,33 грн. 27 листопада 2018 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області у справі № 686/21941/15-ц ухвалив рішення про стягнення з Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) на користь позивачки за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку 1 175 530,33 грн вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» у кількості 1 342 086 штук. 18 березня 2019 року Хмельницький апеляційний суд, а 26 лютого 2021 року - Верховний Суд залишили рішення суду першої інстанції без змін.

24 жовтня 2019 року ДКС України виконала рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2018 року у справі № 686/21941/15-ц і перерахувала на картковий рахунок позивачки 1 175 530,33 грн.

18 березня 2021 року позивачка звернулася до суду із цим позовом до держави в особі обласної прокуратури та ДКС України. Просила стягнути 3 % річних та інфляційні втрати згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за період з 01 травня 2004 року (дати, станом на яку оцінена вартість акцій позивачки згідно з висновком експерта) до 23 жовтня 2019 року (останнього дня, включно до якого рішення суду у справі № 686/21941/15-ц залишалося невиконаним).

Перед судами постало питання про те, чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Суд першої інстанції вирішив що так, але за період з 18 березня 2019 року (з дня прийняття постанови апеляційного суду у справі № 686/21941/15-ц, що є днем набрання чинності рішенням суду першої інстанції у тій справі) до 23 жовтня 2019 року.

Апеляційний суд вважав, що вказана правова норма не поширюється на спірні правовідносини, тому відмовив у задоволенні позову.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 вересня 2022 року справу було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення питання про те, чи застосовні приписи статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з виплати відшкодування шкоди у визначеному в чинному рішенні суду розмірі, а саме у разі несвоєчасного виконання такого рішення.

Постанова та мотиви, з яких виходила Велика Палата Верховного Суду

У постанові від 03 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду дала позитивну відповідь на вказане питання, однак зазначила, що норми статті 625 ЦК України поширюються на спірні правовідносини не з дня набрання чинності відповідним судовим рішенням, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Постанову від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, обґрунтувала такими висновками.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI)). ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 1 січня 2004 року, тоді як Закон № 4901-VI був прийнятий 5 червня 2012 року та набрав чинності 1 січня 2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону № 4901-VI, який не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів (пункти 38-40 постанови).

Оскільки парламент прийняв Закон № 4901-VI після ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього кодексу (аналогічного підходу дотримав Конституційний Суд України у рішенні від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (пункт 42).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (пункт 43).

Те, що позивачка вказала відповідачами за вимогами про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за прострочення виконання рішення суду, яким підтверджене грошове зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, конкретні органи державної влади - Хмельницьку обласну прокуратуру та ДКС України - не означає, що у спірних правовідносинах суб`єктом відповідальності за прострочення виконання зазначеного рішення суду є не держава, а саме певні її органи (орган). Інакше кажучи, у спірних правовідносинах органи держави є представниками її інтересів як боржника за судовим рішенням про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб`єктами владних повноважень, які здійснюють щодо позивачки публічно-владні управлінські функції. Специфіка відносин із виконання таких судових рішень полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб`єкт, який уповноважив на виконання відповідного рішення щодо себе певний орган влади, що діє від імені держави-боржника (пункт 50).

Спір про присудження позивачці відшкодування шкоди та щодо загального розміру такого відшкодування суд уже вирішив у справі № 686/21941/15-ц. У справі № 686/7081/21 спір виник щодо прострочення виконання зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням у справі № 686/21941/15-ц. Тому застосований у тому рішенні Закон України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) не регулює спірні правовідносини у справі № 686/7081/21. Остання стосується гарантій виконання державою чинного судового рішення. Такі гарантії поширюються і на ті рішення суду, згідно з якими з держави стягнуті кошти, зокрема, для відшкодування завданої нею (незаконними діями її органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду) шкоди. Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (пункт 61).

Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Отже, припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема неподання ним впродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3 % річних та інфляційні втрати) (пункти 62 - 63).

Таким чином, на переконання Великої Палати Верховного Суду, у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення (пункт 64).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у справі № 686/21941/15-ц суди підтвердили (визначили, конкретизували) загальний обсяг грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею позивачці майнової шкоди. Тому саме у тій справі, а не у справі № 686/7081/21 позивачка, обґрунтовуючи загальний грошовий розмір завданої їй шкоди, могла ставити питання про стягнення з держави 3 % річних й інфляційних втрат як частини відшкодування завданої шкоди за період із 1 травня 2004 року (дати, станом на яку оцінена вартість акцій позивачки згідно з висновком судової економічної експертизи № 05-03/105 від 19 червня 2014 року у справі № 686/11154/13-ц) до дня ухвалення рішення у справі № 686/21941/15-ц. У відзиві на позовну заяву ДКС України зазначила, що 5 квітня 2019 року позивачка звернулася до Головного управління ДКС України у Хмельницькій області із заявою про прийняття до виконання виконавчого листа Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 квітня 2019 року про стягнення з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання із Єдиного казначейського рахунку 1 175 530,33 грн вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ «Хмельницький комбінат хлібопродуктів» у кількості 1 342 086 штук. 8 квітня 2019 року виконавчий документ отримала ДКС України. Отже, три місяці для виконання рішення суду у справі № 686/21941/15 сплинули 5 липня 2019 року. Тому днем початку прострочення держави-боржника та нарахування 3 % річних й індексу інфляції за частиною другою статті 625 ЦК України є 6 липня 2019 року, а днем завершення - 23 жовтня 2019 року (переддень повного виконання рішення суду у справі № 686/21941/15-ц). У цьому періоді було 110 днів прострочення. Тому 3 % річних за цей період склали 10 628,08 грн, а інфляційні втрати позивачки від прострочення виконання зазначеного судового рішення - 5 808,07 грн (пункти 82-86 постанови).

Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду

Щодо висновку про те, що норми частини другої статті 625 ЦК України та частини першої статті 5 Закону № 4901-VI регулюють однопредметні цивільні відносини

Відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Указана норма ЦК України встановлює відповідальність боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання у цивільних правовідносинах, в тому числі з відшкодування спричиненої кредитору матеріальної шкоди.

Згідно зі статтею 1 Закону № 4901-VI цей Закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 4901-VIдержава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Згідно із частиною першою статті 3 Закону № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Указані норми Закону № 4901-VI передбачають, що держава бере на себе гарантії за виконання судових рішень державними органами, державними підприємствами або юридичними особами, примусова реалізація майна яких заборонена. У випадку, якщо зазначені суб`єкти не виконують судове рішення, воно виконується державою за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Якщо держава, як гарант, протягом трьох місяців не виконає таке рішення суду, вона сплачує стягувачу компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми.

З наведеного вбачається, що норми частини другої статті 625 ЦК України та частини першої статті 5 Закону № 4901-VI регулюють не однопредметні цивільні, а зовсім різні відносини. Єдине, що у них є спільного, -це розмір ставки, яка застосовується для нарахування суми коштів, яка підлягає сплаті. Можливо, саме це співпадіння привело Велику Палату Верховного Суду до помилкових висновків.

При цьому, всі інші складові наведених складів правопорушень, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України та частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, а саме об`єкт, суб`єкт, об`єктивна та суб`єктивна сторона, різні.

Так, об`єктом складу правопорушення, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України, є цивільні відносини власності, а саме неотримання власником належного йому виконання цивільного грошового зобов`язання. В той же час, об`єктом складу правопорушення, передбаченого частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, є адміністративні відносини з примусового виконання судових рішень, а саме невиконання державою наданих нею гарантій вчасного виконання судових рішень державними органами, державними підприємствами або юридичними особами, примусова реалізація майна яких заборонена.

Суб`єктами складу правопорушення, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України, є учасники цивільних відносин, які прострочують виконання цивільного грошового зобов`язання. Суб`єктом складу правопорушення, передбаченого частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, є держава, яка протягом 3 місяців не виконала судове рішення.

Об`єктивною стороною складу правопорушення, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України, є бездіяльність учасника цивільних відносин з вчасного виконання цивільного грошового зобов`язання. Об`єктивною стороною складу правопорушення, передбаченого частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, є бездіяльність держави з виконання нею гарантійного зобов`язання з належного виконання судового рішення.

Суб`єктивна сторона складу правопорушення, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України, характеризується наявністю або відсутністю вини учасника цивільних відносин у невиконанні цивільного грошового зобов`язання. При цьому, суб`єктивна сторона складу правопорушення, передбаченого частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, полягає у винній бездіяльності держави з гарантійного виконання судового рішення.

Отже, ніякої конкуренції між нормами частини другої статті 625 ЦК України та частини першої статті 5 Закону № 4901-VI не існує, оскільки вони регулюють зовсім різні правовідносини. Якщо державний орган, державне підприємство або юридична особа, примусова реалізація майна яких заборонена, прострочили виконання цивільного грошового зобов`язання, то кредитор має право стягнути з них згідно з частиною другою статті 625 ЦК України суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

У випадку невиконання цими державним органом, державним підприємством або юридичною особою, примусова реалізація майна яких заборонена, судового рішення про стягнення з них суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних, таке судове рішення має виконати держава відповідно до норм статей 2, 3, 4 Закону № 4901-VI. Якщо держава протягом трьох місяців не виконає зазначене судове рішення, вона повинна сплатити стягувачу ще компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Стосовно цієї справи склад правопорушення, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України, полягав у невиконанні державою як учасником цивільних відносин грошового зобов`язання з відшкодування позивачці матеріальної шкоди, спричиненої державним органом. У той же час, склад правопорушення, передбачений частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, у цій справі був відсутній, оскільки боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання, була сама держава, а не її орган, державне підприємство чи юридична особа, виконання якими судового рішення гарантувала держава згідно зі статтями 2, 3, 5 Закону № 4901-VI.

Тому, норми Закону № 4901-VI, у тому числі ті, які регулюють строки гарантованого виконання державою судового рішення про стягнення коштів з державного органу, державного підприємства або юридичної особи, примусова реалізація майна якої заборонена, взагалі не підлягали застосуванню до спірних правовідносин сторін у цій справі.

Щодо строків виконання грошового зобов`язання з відшкодування шкоди та прострочення його виконання

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За змістом пункту 1 частини першої, частини другої статті 1 Закону № 266/94-ВР відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідокнезаконного накладення арешту на майно. Завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення.

Відповідно до пункту 2 статті 3 Закону № 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках відшкодовується (повертається), зокрема, майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), на яке накладено арешт.

Згідно з частинами другою, третьою, четвертою статті 4 Закону № 266/94-ВР майно, зазначене в пункті 2 статті 3 цього Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно. У разі ліквідації підприємств, установ, організацій, яким майно було передано безоплатно, або недостатності у них коштів для відшкодування шкоди вартість майна (частина вартості) відшкодовується за рахунок державного бюджету. Вартість майна визначається за цінами, що діють на момент прийняття рішення про відшкодування шкоди.

Саме ці норми були застосовані судами при вирішенні справи № 686/21941/15-ц про стягнення з держави на користь позивачки матеріальної шкоди. При цьому, розмір шкоди був визначений судами в межах заявлених позивачкою позовних вимог в сумі 1 175 530,33 грн, відповідно до висновку судової економічної експертизи від 19 червня 2014 року, яким була оцінена вартість акцій позивачкистаном на 01 травня 2004 року.

З наведених норм права вбачається, що право позивачки на відшкодування шкоди та, відповідно, зобов`язання держави її відшкодувати виникли з моменту закриття 17 липня 2012 року та 23 серпня 2012 року кримінальних проваджень за відсутністю у діях позивачки складу кримінального правопорушеннята за недоведеністю її участі у вчиненні злочину.

Таке зобов`язання держава мала виконати добровільно, визначивши вартість втраченого майна позивачки за цінами, що діяли на момент прийняття рішення про відшкодування шкоди. Проте, держава добровільно таке рішення про відшкодування шкоди не прийняла та спричинену шкоду не відшкодувала, внаслідок чого позивачка вимушена була звернутись до суду за примусовим стягненням з держави спричиненої шкоди, яку вона визначила в розмірі 1 175 530,33 грн.

Отже, прострочення виконання державою грошового зобов`язання з відшкодування позивачці шкоди, визначеної нею в розмірі 1 175 530,33 грн, почалось з 24 серпня 2012 року (наступний день за днем закриття останнього кримінального провадження). Саме з цього моменту позивачка має право на нарахування на суму боргу встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми.

Проте, помилковий висновок Великої Палати Верховного Суду про ототожнення відповідальності, передбаченої нормою частини другої статті 625 ЦК України, з відповідальністю, визначеною частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, потягнув наступний помилковий висновок про те, що прострочення виконання державою грошового зобов`язання з відшкодування шкоди та, відповідно, нарахування на суму боргу встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних можливо лише з наступного дня після спливу трьох місяців від дня пред`явлення позивачкою до виконання органу казначейської служби виконавчого документа.

Суддя Ю. Л. Власов

Джерело: ЄДРСР 115283266