Постанова ВП ВС про неможливість відступлення права вимоги за іпотечним договором з банком фізичній особі і витребування квартири з незаконного володіння

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

08 листопада 2023 року

м. Київ

Справа № 206/4841/20

Провадження № 14-55цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів: Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт», приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички Юлії Олександрівни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм Олени Володимирівни, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гугель Світлана Юріївна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради - про визнання недійсним і скасування договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором, визнання недійсним та скасування договору відступлення прав вимоги за кредитним договором, визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння

за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , поданою їхнім представником - адвокатом Виприком Сергієм Олександровичем, на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року у складі судді Кушнірчук Р. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року у складі колегії суддів Деркач Н. М., Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю.,

УСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1.У жовтні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися із позовом до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль», банк), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт» (далі - ТОВ «ФК «Інвестстандарт»), приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички Ю. О., приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм О. В., ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому посилався на те, що 27 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та АТ «Райффайзен Банк Аваль» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредит в сумі 212 736,30 грн із процентною ставкою 13,5% річних строком до 27 вересня 2017 року.

1.2. Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за цим договором між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , з одного боку, та АТ «Райффайзен Банк Аваль», з іншого боку, укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

1.3. 26 лютого 2018 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відчужило право вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року на користь ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», яке того ж дня переуступило ці права ТОВ «ФК «Інвестстандарт». Останнє, в свою чергу, відчужило ці права ОСОБА_4 .

1.4. 01 червня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О. прийняв рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та зареєстрував право власності на предмет іпотеки за ОСОБА_4 .

1.5. Посилаються на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 письмово не повідомлено про відступлення прав вимоги за кредитним договором, лише позивач ОСОБА_3 отримав вимогу про усунення порушень умов кредитного договору за адресою свого фактичного проживання. Крім того, позивачі зазначають, що не отримували жодної письмової вимоги та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки від банку або іншої фінансової установи, які можуть бути стороною за кредитним договором.

1.6. Заявники стверджують, що приватний нотаріус Ричка Ю. О. здійснила реєстрацію права власності за особою, яка не могла бути іпотекодержателем - ОСОБА_4 , та за відсутності необхідних документів для реєстрації права власності. Приватний нотаріус не мала правових підстав для реєстрації права власності за ОСОБА_4 , оскільки як нотаріус повинна була бути обізнаною щодо заборони відступлення права вимоги фізичній особі. Отже дії приватного нотаріуса Рички Ю. О. є незаконними.

1.7. Крім того, зазначають, що укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу та у зв`язку з цим суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу, тому підлягає визнанню недійсним.

1.8. 23 жовтня 2018 року між відповідачем ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого ОСОБА_5 став власником вказаної квартири, а отже, на переконання позивачів, необхідно також визнати недійсним цей договір купівлі-продажу та витребувати у ОСОБА_5 спірну квартиру.

1.9. Посилаючись на зазначене, позивачі просили суд:

- визнати недійсним договір від 26 лютого 2018 року про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним договір від 26 лютого 2018 року про відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/137407/3182/82 від 27 вересня 2007 року, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 ;

- визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Дніпровського нотаріального округу Рички Ю. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 41394264 від 01 червня 2018 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 23 жовтня 2018 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 ;

- витребувати у ОСОБА_5 у власність позивачів квартиру АДРЕСА_1 ;

- стягнути з відповідачів судові витрати.

2. Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

2.1. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто з них на користь ОСОБА_5 витрати на правничу допомогу у розмірі 12 447,00 грн (по 4 149,00 грн з кожного).

2.2. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесія), тобто відповідач ОСОБА_4 , як фізична особа, мав право бути стороною такого правочину. Тому підстав для задоволення позову в частині визнання цього договору недійсним немає. Інші позовні вимоги є похідними від наведеної, тому у їх задоволенні суди також відмовили.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1.У жовтні 2021 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просять скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, а також стягнути з відповідачів судові витрати.

3.1.1.Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди проігнорували постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 і не надали належної оцінки доводам скаржника про те, що фізична особа не може бути стороною в договорі про відступлення прав вимоги за кредитним договором та відповідно не може бути кредитором в кредитних правовідносинах, оскільки це суперечить чинному законодавству.

3.2.У грудні 2021 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_5 подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просять оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

3.2.1.АТ «Райффайзен Банк Аваль» зазначив, що договір відступлення права вимоги за кредитним договором, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «ФК «Інвестстандарт», не містить умов факторингу, а за своєю правовою природою є оплатним договором відступлення права вимоги. Зазначений договір укладений із додержанням усіх вимог чинного законодавства України, а тому відсутні правові підстави для визнання його недійсним.

3.2.2. ОСОБА_5 зазначив, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, із яким повністю погодився апеляційний суд, про те, що між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» і ОСОБА_4 був укладений договір відступлення права вимоги. ОСОБА_4 мав право бути стороною такого правочину як фізична особа. Цей договір не суперечить нормам цивільного законодавства. Тому немає підстав для визнання його недійсним. Оскільки ОСОБА_4 на законних підставах набув право власності на квартиру шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, то немає підстав для задоволення решти позовних вимог. Позивачі мали усвідомлювати неминучність наслідку у вигляду звернення стягнення на їхню квартиру з огляду на заборгованість за кредитним договором.

4. Рух справи в суді касаційної інстанції

4.1. Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

4.2. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 ЦПК України, якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

4.3. Ухвалою від 15 вересня 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до свого провадження.

5. Фактичні обставини справи, встановлені судами

5.1. Суди встановили, що ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 04 вересня 1998 року, виданого Придніпровською ГРЕС згідно з розпорядженням (наказом) від 04 вересня 1998 року № 1971, на праві приватної власності належала квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 56,90 кв. м.

5.2. 27 вересня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 014/137407/3182/82, згідно умов якого ОСОБА_1 отримала кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у сумі 212 736,30 грн зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитом на строк до 27 вересня 2017 року.

5.3. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитом банк уклав із ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 іпотечний договір № 014/137407/3182/82/1, предметом якого є квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

5.4. Згідно з розрахунком заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 014/137407/3182/82, сформованим ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» станом на 26 лютого 2018 року, заборгованість ОСОБА_1 за цим договором складає 2 710 832,90 грн, з яких: 210 169,19 грн - прострочена заборгованість за кредитом, 276 485,37 грн - прострочена заборгованість за відсотками, 2 221 846,32 грн - пеня. Останній платіж на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 здійснено 23 січня 2009 року.

5.5. 26 лютого 2018 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відчужило право вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року на користь ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», який в свою чергу того ж дня - 26 лютого 2018 року - переуступив ці права ТОВ «ФК «Інвестстандарт».

5.6. Цього ж дня між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» (первісний кредитор) та ОСОБА_4 (новий кредитор) було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор відступив за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором № 014/137407/3182/82 від 27 вересня 2007 року, а новий кредитор набув вказані права вимоги та сплатив первісному кредитору їхню вартість (176 000 грн згідно з пунктом3.1 договору).

5.7. Згідно з Додатком № 1 до Договору відступлення права вимоги від 26 лютого 2018 року ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 здійснили розрахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 014/137407/3182/82 від 27 вересня 2007 року та засвідчили, що станом на 26 лютого 2018 року - дату укладання Договору відступлення права вимоги - загальна сума заборгованості боржника перед первісним кредитором без урахування штрафних санкцій (пеня, штраф) становить 488 986,58 грн і складається з: простроченої заборгованості за кредитом - 210 169,19 грн, заборгованості за процентами - 2 332,02 грн, простроченої заборгованості за процентами - 276 485,37 грн. На прострочену заборгованість згідно з умовами кредитного договору нараховується неустойка (пеня, штраф). Разом із підписанням цього додатку новий кредитор засвідчив, що наведений у ньому розрахунок заборгованості його повністю задовольняє, є належним підтвердженням суми грошових вимог до боржника, права за якими відступаються згідно з договором відступлення права вимоги від 26 лютого 2018 року, та засвідчив відсутність у нього претензій щодо даного розрахунку.

5.8. Також 26 лютого 2018 року між ТОВ «Фінансова компанія «Інвестстандарт» (іпотекодержателем) та ОСОБА_4 (новим іпотекодержателем/новим кредитором) укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, предметом якого є квартира за адресою: АДРЕСА_2 .

5.9. 01 червня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. на підставі договору іпотеки від 27 вересня 2007 року та договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 26 лютого 2018 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на вказану квартиру.

5.10. 23 жовтня 2018 року між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_5 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири.

5.11. При цьому ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 не були виселені із зазначеної вище квартири та продовжують проживати у ній, натомість ОСОБА_5 у цій квартирі не проживає.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

6. Щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії)

6.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

6.2. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

6.3. За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

6.4. Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

6.5. Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

6.6. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

6.7. Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

6.8. Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

6.9. Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

6.10. За змістом частини першої статті 4 Закону України 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою.

6.11. У пункті 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

6.12. Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону № 2664-III.

6.13. Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 😎 порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

6.14. Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

6.15. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.

6.16. Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

6.17. Як вже зазначалося раніше, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

6.18. Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).

6.19. При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

6.20. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

6.21. Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

6.22. Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

6.23. Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).

6.24. При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

6.25. Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).

6.26. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

6.27. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

6.28. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

7. Щодо ціни продажу права вимоги

7.1. Статтею 177 ЦК України визначено, що об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

7.2. Згідно з частиною першою статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

7.3. Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

7.4. Поряд з цим, згідно з частиною третьою статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

7.5. Звідси вбачається, що право вимоги є об`єктом цивільних права, а саме майном, яке може вільно відчужуватися від однієї особи до іншої, в тому числі на підставі договору купівлі-продажу.

7.6. За змістом частини першої статті 691 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

7.7. Як встановлено у частині першій статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

7.8. У свою чергу згідно з абзацом 1 частини першої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

7.9. При цьому, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що право вимоги, яка відступається (продається), може мати, так звані номінальну вартість та реальну вартість.

7.10. Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення.

7.11. Реальна вартість права вимоги, як і будь якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, зокрема, попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а у процедурах банкрутства - через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення.

7.12. Тобто реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент в залежності від ряду обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника.

7.13. Велика Палата Верховного Суду виснує, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.

7.14. Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).

8. Щодо відступлення від правових висновків Верховного Суду

8.1. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

8.2. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

8.3. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 8 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 32) та у справі № 487/8206/18 (пункт 95), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49)).

8.4. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від висновку в якій має намір відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

8.5. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що первісний кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників.Отже, частково відступ від висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), уже відбувся.

8.6. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) шляхом його конкретизації та вказати, що:

«в імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, будь-якій особі;

внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника, що є необхідним для застосування конструкції оспорювання правочину».

8.7. Однак Велика Палата Верховного Суду, враховуючи, зокрема, інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам, не вважає таке твердження колегії суддів Касаційного цивільного суду достатньо обґрунтованим та таким, що дозволяє повністю відступити від попередніх висновків Великої Палати Верховного Суду та сталої практики судів із цього питання.

8.8. Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду, від яких просила відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду.

9. Щодо суті спору

9.1. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором, зазначили, що між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесії), а не договір факторингу, тому відповідач ОСОБА_4 , як фізична особа, мав право бути стороною такого правочину.

9.2. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

9.3. Як вже зазначалося, внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 , це право перейшло від ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_4 .

9.4. Отже, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

9.5. Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_4 .

9.6. Наведеного суди попередніх інстанцій не врахували та дійшли помилкового висновку про правомірність укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 договору відступлення права вимоги за кредитним договором.

9.7. Ураховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а, як зазначено вище, таке відступлення на користь ОСОБА_4 було неможливим, тому й відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не мало права.

9.8. Статтею 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

9.9. Як встановлено вище, до ОСОБА_4 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки також не було. Так само, як і не було у нього достатнього обсягу повноважень (права власності) для продажу цього предмета іпотеки ОСОБА_5 .

9.10. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

9.11. Статтею 41 Конституції України та частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

9.12. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція)).

9.13. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: (1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; (2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; (3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

9.14. Критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній метівтручання у право:

втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

9.15. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

9.16. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

9.17. Отже, можливість витребування майна власником, який не виявляв волі на вибуття цього майна з його володіння, передбачена законом як у випадку, коли кінцевий набувач є недобросовісним, так і у випадку, коли такий набувач є добросовісним.

9.18. Однак для того, щоб захід втручання у право мирного володіння майном узгоджувався з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мало встановити лише те, що набуття майна не відповідало певним вимогам закону. У кожному такому випадку слід також встановити, чи є легітимна мета відповідного втручання, яка випливає, зокрема, зі змісту абзацу другого вказаної статті, а також, чи є втручання у право мирного володіння майном за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті.

9.19. У цій справі спір щодо майна є між приватними особами. З позовом про витребування квартири звернулися її власники. З огляду на гарантії захисту, які Конституція України й інші нормативні акти надають власникові майна, Велика Палата Верховного Суду вважає, що легітимна мета у втручанні суду у право кінцевого набувача на мирне володіння квартирою існує.

9.20. Ураховуючи те, що у ОСОБА_4 не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру ОСОБА_5 . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь усіх співвласників квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

9.21. Таке задоволення є пропорційним меті захисту прав власників, враховуючи, зокрема, те, що вимоги закону до відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечними договорами були або мали бути відомими ОСОБА_5 . Ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною. Судова практика Верховного Суду щодо неможливості відчуження таких прав вимоги на користь фізичних осіб є сталою впродовж тривалого часу та відкритою для ознайомлення у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Крім того, перед придбанням квартири кінцевий набувач міг ознайомитися з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щоби встановити історію вибуття квартири з володіння її власників. Отже, проявивши обачність, він мав можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що ОСОБА_4 не міг набути право власності на квартиру, а тому і не мав права її відчужувати.

9.22. Придбавши квартиру у такої особи, ОСОБА_5 як її покупець теж не набув право власності на неї. Зареєструвавши це право за собою, він став її володільцем, а право володіння разом із правами користування та розпорядження квартирою надалі належать позивачам як її власникам. Йдучи на ризик із придбанням майна в особи, яка зареєструвала своє право власності на нього, але за законом не могла таке право набути, кінцевий набувач несе ризик нестання негативних наслідків придбання квартири у її незаконного володільця.

9.23. З огляду на вказане за обставин цієї справи витребування з володіння ОСОБА_5 квартири на користь позивачів як співвласників є пропорційним меті захисту права приватної власності останніх. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує відсутність встановлених судами попередніх інстанцій фактів, які би могли впливати на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири.

9.24. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку витребування квартири з володіння кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Такий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до ОСОБА_4 , в якого він придбав квартиру, зокрема, про стягнення сплаченої її вартості.

9.25. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). За змістом частини першої статті 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача.

9.26. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55)). Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

9.27. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

9.28. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114-116, 142-144), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 12 лютого 2020 року у справі № П/811/1640/17 (пункт 42), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц,від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

9.29. Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 5 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 71, 76), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункти 55-57), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункти 120-121, 123-124), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 101, 103), від 5 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункти 9.32-9.33, 9.38), від 9 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (пункти 86-87), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153-154, 167-168), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (пункт 9.47)).

9.30. Як зазначено вище, для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір купівлі-продажу квартири кінцевому набувачеві. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні зазначених вимог є правильними, але з інших мотивів, ніж ті, що навели суди.

9.31. Так, суди встановили відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з недоведеністю вимог, у тому числі й зазначених вище. Натомість Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість вимоги щодо витребування майна, вважаючи правильною відмову у задоволенні решти у зв`язку з їх неефективністю для захисту порушеного права позивачів.

9.32. Отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки та визнання недійсним договору купівлі-продажу підлягають зміні в мотивувальній частині з урахуванням мотивів цієї постанови.

10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

10.1. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

10.2. Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання та оцінки доказів, обставини справи судами встановлені повно, проте допущено неправильне застосування норм матеріального права, про що також свідчать доводи касаційної скарги, то оскаржувані судові рішення підлягають частковому скасуванню в частині вирішення позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння з ухваленням нового рішення у справі про задоволення цієї вимоги, а також про зміну мотивувальної частини судових рішень щодо решти позовних вимог.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

2. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині відмови у витребуванні квартири з чужого незаконного володіння скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення.

3. Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити частково.

4. Витребувати від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

5. В іншій частині рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року змінити в мотивувальній частині, виклавши у редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Ткачук

Судді: О. О. Банасько Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

І. А. Воробйова К. М. Пільков

І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців О. М. Ситнік

Д. А. Гудима І. В. Ткач

Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич

І. В. Желєзний Є. А. Усенко

Л. Ю. Кишакевич Н. В. Шевцова

Г. Р. Крет

Джерело: ЄДРСР 115598838

[ANTIRAID]

Велика палата в чергове підтвердила, що не модна переуступати борги за іпотечними договорами фізичним особам. Суд зробив наступний висновок:

6.26. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

6.27. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

6.28. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

 

[Лев]

Накінець! Аж не віриться!

Журбас Д.В. курить бамбук і п'є валідол... Та і преміумлігалколекшени, які не є фінансовими установами і не мають ліцензій від НБУ на здійснення операцій в іноземній валюті...

 

 

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Ткача І. В., Пількова К. М., Уркевича В. Ю., Банаська О. О. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року, прийнятої за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22)

за позовом ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 ) до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт» (далі - ТОВ «ФК «Інвестстандарт») , приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички Юлії Олександрівни (далі - Приватний нотаріус Річка Ю.О.), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм Олени Володимирівни (далі - Приватний нотаріус Немм О.ВУ.), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 ), ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_6 ) про визнання недійсним і скасування договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором, визнання недійсним та скасування договору відступлення прав вимоги за кредитним договором, визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння

Коротка історія справи

27 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та АТ «Райффайзен Банк Аваль» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредит в сумі 212 736,30 грн із процентною ставкою 13,5% річних строком до 27 вересня 2017 року (далі - кредитний договір). Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за цим договором між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , з одного боку, та АТ «Райффайзен Банк Аваль», з іншого боку, укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (далі - іпотечний договір).

26 лютого 2018 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відчужило право вимоги за кредитним та іпотечним договорами на користь ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», яке того ж дня переуступило ці права ТОВ «ФК «Інвестстандарт». Останнє, в свою чергу, відчужило ці права ОСОБА_4 01 червня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О. зареєстрував право власності на предмет іпотеки за ОСОБА_4 .

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із цим позовом, посилаючись на те, що укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 оспорюваний договір про відступлення права вимоги, незважаючи на його назву, за своєю юридичною природою є договором факторингу, який не може укладатися із фізичною особою, тому він підлягає визнанню недійсним. Відповідно не було правових підстав для реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 . Оскільки у жовтні 2018 року ОСОБА_4 продав квартиру ОСОБА_5 , необхідно також визнати недійсним цей договір купівлі-продажу та витребувати у ОСОБА_5 спірну квартиру.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесія), тобто відповідач ОСОБА_4 , як фізична особа, мав право бути стороною такого правочину. Тому підстав для задоволення позову в частині визнання цього договору недійсним немає. Інші позовні вимоги є похідними від наведеної, тому у їх задоволенні суди також відмовили.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просили скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки для правильного вирішення цієї справи вважав необхідним відступити (шляхом конкретизації) від висновків Великої Палати Верховного Суду, про те, що «відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор-банк або інша фінансова установа», та що «відступлення права вимоги за кредитними і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації».

Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 касаційну скаргу задоволено частково. Судові рішення попередніх інстанцій скасовані в частині відмови у витребуванні квартири з чужого незаконного володіння, ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення відповідних позовних вимог. В іншій частині рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року змінені в мотивувальній частині.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила про таке.

Договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги (пункт 6.22).

Якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги (пункт 6.24).

Фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа (пункт 6.26).

Сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги (пункт 7.13).

Внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 , це право перейшло від ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_4 . Отже, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_4 (пункти 9.3-9.5 постанови).

Ураховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а, як зазначено вище, таке відступлення на користь ОСОБА_4 було неможливим, тому й відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не мало права (пункт 9.7).

Ураховуючи те, що у ОСОБА_4 не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру ОСОБА_5 . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь усіх співвласників квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню (пункт 9.20).

Таке задоволення є пропорційним меті захисту прав власників, враховуючи, зокрема, те, що вимоги закону до відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечним договорами були або мали бути відомими ОСОБА_5 . Ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною. Судова практика Верховного Суду щодо неможливості відчуження таких прав вимоги на користь фізичних осіб є сталою впродовж тривалого часу та відкритою для ознайомлення у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Крім того, перед придбанням квартири кінцевий набувач міг ознайомитися з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щоби встановити історію вибуття квартири з володіння її власників. Отже, проявивши обачність, він мав можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що ОСОБА_4 не міг набути право власності на квартиру, а тому і не мав права її відчужувати (пункт 9.21).

Придбавши квартиру у такої особи, ОСОБА_5 як її покупець теж не набув право власності на неї. Зареєструвавши це право за собою, він став її володільцем, а право володіння разом із правами користування та розпорядження квартирою надалі належать позивачам як її власникам. Йдучи на ризик із придбанням майна в особи, яка зареєструвала своє право власності на нього, але за законом не могла таке право набути, кінцевий набувач несе ризик настання негативних наслідків придбання квартири у її незаконного володільця. З огляду на вказане за обставин цієї справи витребування з володіння ОСОБА_5 квартири на користь позивачів як співвласників є пропорційним меті захисту права приватної власності останніх. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує відсутність встановлених судами попередніх інстанцій фактів, які би могли впливати на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку витребування квартири з володіння кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Такий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до ОСОБА_4 , в якого він придбав квартиру, зокрема, про стягнення сплаченої її вартості (пункти 9.22-9.24).

Суди встановили відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з недоведеністю вимог, у тому числі й зазначених вище. Натомість Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість вимоги щодо витребування майна, вважаючи правильною відмову у задоволенні решти у зв`язку з їх неефективністю для захисту порушеного права позивачів. Отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки та визнання недійсним договору купівлі-продажу підлягають зміні в мотивувальній частині з урахуванням мотивів цієї постанови (пункти 9.31-9.32).

Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду

Із наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з таких підстав.

Щодо правомірності укладення оспорюваного договору відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 26 лютого 2018 року

За умовами кредитного договору ОСОБА_1 отримала кредит у сумі 212 736,30 грн зі сплатою 13,5 % річних на строк з 27 вересня 2007 року до 27 вересня 2017 року. З метою забезпечення виконання цього зобов`язання між позивачами та банком було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира, вартість якої визначена сторонами в сумі 298 347,00 грн. В іпотечному договорі зазначено, що іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором отримати задоволення за рахунок заставленого майна.

Згідно з розрахунком заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором, сформованого ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» станом на 26 лютого 2018 року, заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором складає 2 710 832,90 грн, з яких: 210 169,19 грн - прострочена заборгованість за кредитом, 276 485,37 грн - прострочена заборгованість за відсотками, 2 221 846,32 грн - розрахована пеня. Останній платіж на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 здійснено 23 січня 2009 року.

Кредитним договором передбачено, що строк надання кредиту - до 27 вересня 2017 року. Саме до цієї дати ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» нараховував ОСОБА_1 проценти за користування кредитом. Після закінчення строку надання кредиту будь-які фінансові послуги банком боржнику не надавалися. Всі зобов`язання ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» перед ОСОБА_1 за кредитним договором були припинені їх належним виконанням. Залишились лише невиконані зобов`язання ОСОБА_1 перед банком з повернення коштів та сплати відсотків (непогашені борги), які після закінчення строку надання кредиту були продані на підставі договорів відступлення права вимоги, що чітко видно із розрахунків заборгованості, яка придбавалась ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 . Загальна сума заборгованості, право вимоги на яку відступається, становить 488 986,58 грн і складається із простроченої заборгованості за кредитом у сумі 210 169,19 грн і заборгованості по відсоткам у сумі 278 817,39 грн.

За вказане право вимоги ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк» сплатило ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 170 000,00 грн, ТОВ «ФК «Інвестстандарт» сплатило ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк» 174 000,00 грн, ОСОБА_4 сплатив ТОВ «ФК «Інвестстандарт» 176 000,00 грн. Отже, права вимоги виконання боржником спірних зобов`язань неодноразово перепродувались за ціною більшою за ціну покупки цих майнових прав.

Судами встановлено, що виходячи зі змісту договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, зокрема і оскаржуваного договору, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , останній не набув прав здійснювати жодні фінансові операції стосовно боржника, оскільки за умовами договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги до нього перейшло лише право вимоги виконання божником конкретних зобов`язань з повернення грошей та сплати відсотків у тих розмірах, які вже існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових відсотків, право на нарахування яких мав первісний кредитор (АТ «Райффайзен Банк Аваль»). Визначена в оскаржуваному договорі (розрахунку до нього) грошова сума складається лише із заборгованості за тілом кредиту та відсотками, нарахованими ще первісним кредитором АТ «Райффайзен Банк Аваль», і саме цю суму після укладення договору відступлення права вимоги за кредитним договором ОСОБА_4 вимагав сплатити позивачів, згідно зі змістом письмової вимоги.

Варто відзначити, що положення оскаржуваного договору відступлення права вимоги від 26 лютого 2018 року, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , не містили умов щодо фінансування ОСОБА_4 ТОВ «ФК «Інвестстандарт» під відступлення права вимоги, надання ним будь-яких послуг за плату, чи зворотний обов`язок ТОВ «ФК «Інвестстандарт» з оплати ОСОБА_4 відповідної плати за надання грошових коштів взамін відступленої вимоги, що є необхідними ознаками договору факторингу. Навпаки, за спірним договором ОСОБА_4 купив у ТОВ «ФК «Інвестстандарт» спірні права вимоги за ціною більшою, ніж останнє купило їх у ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», що підтверджує відсутність надання ОСОБА_4 будь-яких платних послуг ТОВ «ФК «Інвестстандарт» у вигляді різниці між ціною придбання та ціною продажу спірних прав вимоги.

Наведене засвідчує, що спірний договір, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги (відступлення права вимоги), а не договором факторингу, відповідно ОСОБА_4 міг бути стороною такого договору.

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок (який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, провадження № 14-16цс20) про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від означеного загального висновку конкретизувавши його так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Таке відступлення було зроблено Великою Палатою Верховного Суду з огляду на те, що у спірних відносинах, які розглядались у справі № 906/1174/18, приймав участь банк, який був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, тому Велика Палата Верховного Суду конкретизувала зазначений вище загальний висновок, не виходячи за межи спірних відносин у справі № 906/1174/18.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) шляхом його конкретизації та вказати, що:

- в імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, будь-якій особі;

- внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника, що є необхідним для застосування конструкції оспорювання правочину.

Аналізуючи наведені висновки Касаційного цивільного суду, слід зазначити про наступне.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 2664-IIIфінансовими вважаються такі послуги: торгівля валютними цінностями; залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій; фінансові платіжні послуги; у сфері страхування; діяльність у системі накопичувального пенсійного забезпечення; професійна діяльність на ринках капіталу; факторинг; банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».

З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), і підстав для відступлення від неї немає.

Водночас, як уже зазначено, судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що виходячи зі змісту договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, зокрема і оскаржуваного договору, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , до останнього не перейшло ніяких прав на здійснення будь-яких фінансових операцій чи надання фінансових послуг боржнику, оскільки за умовами спірного договору в нього виникло лише право вимагати виконання боржником зобов`язань з повернення коштів та сплати відсотків у розмірах, які існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових процентів, право на нарахування яких мав первісний кредитор (АТ «Райффайзен Банк Аваль»). Всі кредитні зобов`язання АТ «Райффайзен Банк Аваль» перед ОСОБА_1 , які передбачали здійснення фінансових операцій чи надання фінансових послуг за кредитним договором, були припинені шляхом їх належного виконання АТ «Райффайзен Банк Аваль» та за договорами відступлення права вимоги не передавались.

Оскільки договір відступлення права вимоги, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , є договором цесії, а не факторингу, і цим договором не передбачено можливості надання ОСОБА_4 боржнику - ОСОБА_1 будь-яких банківських або інших фінансових послуг, у цьому випадку були відсутні правові підстави поширювати на спірні правовідносини сторін положення частини першої статті 1054 ЦК України щодо визначення кола спеціальних суб`єктів, які можуть бути кредитодавцями у кредитних зобов`язаннях, як це зробила Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у пунктах 9.3-9.5 постанови від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20.

Натомість була наявні правові підстави для відступлення від загального висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) шляхом його уточнення таким чином. Відступлення права вимоги у кредитному зобов`язанні за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань з надання кредиту та нарахування відсотків на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. Відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли предметом відступлення права вимоги є невиконані боржником зобов`язання з повернення коштів та сплати відсотків, які були нараховані банком та фактично існували на час відступлення права вимоги.

Щодо правомірності витребування майна із чужого незаконного володіння

Відповідно до пункту 3.1.4 іпотечного договору у випадку невиконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, реалізувати його відповідно до пункту 6 цього договору та за рахунок вирученої від реалізації предмета іпотеки суми переважно перед іншими кредиторами задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, пов`язаних з реалізацією предмета іпотеки.

У пункті 1.3 іпотечного договору заставна вартість предмета іпотеки була визначена сторонами в сумі 298 347,00 грн.

Як вже зазначалося, між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 26 лютого 2018 року було укладено договори про відступлення права вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки. Вартість прав вимоги за договором від 26 лютого 2018 року про відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , сторони визначили в сумі 176 000,00 грн. При цьому у додатку № 1 до цього договору сторони визначили загальну суму заборгованості божника ( ОСОБА_1 ) за тілом кредиту та відсотками у розмірі 488 986,58 грн.

01 червня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. на підставі договору іпотеки від 27 вересня 2007 року та договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 26 лютого 2018 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

23 жовтня 2018 року між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_5 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Гугель С. Ю. Згідно звіту про оцінку майна ринкова вартість квартири визначена в сумі 471 111,61 грн, продаж квартири здійснено за ту саму вартість.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Вирішуючи цей спір, Велика Палата Верховного Суду визначила ОСОБА_5 як недобросовісного набувача квартири, і на цій підставі витребувала у нього це спірне нерухоме майно. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «вимоги закону до відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечним договорами були або мали бути відомими ОСОБА_5 . Ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною. Судова практика Верховного Суду щодо неможливості відчуження таких прав вимоги на користь фізичних осіб є сталою впродовж тривалого часу та відкритою для ознайомлення у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Крім того, перед придбанням квартири кінцевий набувач міг ознайомитися з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щоби встановити історію вибуття квартири з володіння її власників. Отже, проявивши обачність, він мав можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що ОСОБА_4 не міг набути право власності на квартиру, а тому і не мав права її відчужувати» (пункт 9.21).

Однак зазначений висновок не є обґрунтованими та не є справедливим. Очевидно, що особа, яка придбає квартиру на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, не зобов`язана самостійно перевіряти судову практику щодо відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечним договорами в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а також історію вибуття квартири в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зокрема, відомо, що відповідно до статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

У статті 3 Закону України «Про нотаріат» зазначено, що нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

За змістом статті 5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов`язаний, зокрема, відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України.

Статтею 46 Закону України «Про нотаріат» передбачено право нотаріуса витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії. При цьому неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови у її вчиненні.

Відповідно до статті 46-1 Закону України «Про нотаріат» нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов`язково використовує відомості єдиних та державних реєстрів шляхом безпосереднього доступу до них. Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій використовує відомості Єдиного державного демографічного реєстру, а також Державного реєстру актів цивільного стану громадян, Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, інших єдиних та державних реєстрів, що функціонують у системі Міністерства юстиції України. Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості обов`язково використовує також відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.

Згідно зі статтею 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо вчинення такої дії суперечить законодавству України або якщо не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.

Правомірність двох правочинів: щодо переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_4 на підставі іпотечного договору та договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, а також щодо купівлі-продажу цієї квартири, укладеного між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_5 (покупцем), перевірялись приватними нотаріусами. У цьому випадку сторони вказаних правочинів вправі покладатися на висновки нотаріуса щодо відповідності правочинів вимогам закону та не перевіряти всю необхідну для укладення правочинів інформацію самостійно, дублюючи роботу нотаріуса.

У зв`язку із цим були відсутні підстави вважати ОСОБА_5 недобросовісним набувачем і витребувати на цій підставі у нього квартиру на користь осіб, які добровільно передали її в іпотеку в забезпечення виконання свого кредитного зобов`язання, яке не виконали майже в повному обсязі.

ОСОБА_5 був добросовісним набувачем квартири, тому за статтею 388 ЦК України ця квартира могла би бути витребувана в нього лише за умови, якщо вона вибула з володіння власників не з їхньої волі. Натомість у цій справі власники квартири, взявши кредит, добровільно уклали іпотечний договір, який передбачав можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок іпотечного майна.

Взявши кредит у сумі 212 736,30 грн, ОСОБА_1 на виконання свого обов`язку щодо його повернення здійснила лише один платіж в сумі 2 567,11 грн. Очевидно, що за таких обставин вона розуміла, що банк буде задовольняти свої грошові вимоги за рахунок іпотечного майна. Такі дії банку були би очікуваними та передбачуваними у цій ситуації.

Однак, оскільки процедуру звернення стягнення на іпотечне майно здійснив не банк, а фізична особа - ОСОБА_4 , якому борг ОСОБА_1 був проданий за договором відступлення прав вимоги, позивачі звернулись до суду з указаним позовом, помилково вважаючи, що даний договір є факторингом, який ОСОБА_4 , як фізична особа, не мав право укладати.

За таких обставин витребування квартири від добросовісного набувача на користь недобросовісних боржників, крім всього іншого, є несправедливим та непропорційним, іншими словами, не відповідає меті забезпечення верховенства права.

Отже, витребування майна за віндикаційним позовом на підставі статей 387, 388 ЦК України було неможливим за обставинами цієї справи, а застосовані норми статей 387, 388 ЦК України не підлягали застосуванню.

Висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що витребування з володіння ОСОБА_5 квартири на користь позивачів як співвласників є пропорційним меті захисту права приватної власності останніх (пункт 9.22 постанови) позбавлений правових підстав, оскільки право приватної власності позивачів на квартиру у даному випадку не потребує захисту, тому що воно було добровільно передано в іпотеку банку в обмін на грошові кошти, які позивачі не повернули. Звернення стягнення на квартиру в обмін на непогашені кредитні зобов`язання є саме по собі не лише правомірною, але і очікуваною для позивачів дією.

Крім того, з матеріалів справи вбачається (том 1, аркуш справи 94), що у цій квартирі з листопада 2018 року проживали ОСОБА_5 зі своєю дружиною та неповнолітньою дочкою 2008 року народження. Витребування Великою Палатою Верховного Суду спірної квартири у ОСОБА_5 позбавило житла його родину, в тому числі його неповнолітню дитину, чого відповідно до частини четвертої статті 19 Сімейного кодексу України не могло бути здійснено без обов`язкової участі у такому спорі органу опіки та піклування.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона «враховує відсутність встановлених судами попередніх інстанцій фактів, які би могли впливати на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири» (пункт 9.23).

Однак, Самарський районний суд м. Дніпропетровська в рішенні від 22 червня 2021 року та Дніпровський апеляційний суд у постанові від 22 вересня 2021 року у цій справі встановили, що «згідно довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні / будинку осіб № 9619, виданої відділом обліку проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради 21 листопада 2018 року, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані з 21 листопада 2018 року власник ОСОБА_5 , його донька ОСОБА_8 та дружина ОСОБА_9 . В той же час, ОСОБА_10 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за вказаною адресою зняті з реєстрації ще з 14 червня 2018 року».

Проте Велика Палата Верховного Суду залишила поза увагою вказані обставини та ухвалила постанову, якою порушила право на повагу до приватного та сімейного життя ОСОБА_5 та його родини, в тому числі неповнолітньої дитини.

Таким чином, висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що витребування квартири з володіння останнього набувача на користь позивачів є пропорційним меті захисту прав власників та не впливає на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири вважаємо неправильними.

Щодо визнання недійсним оспорюваного договору відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 26 лютого 2018 року

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивачі заявляли вимоги про визнання недійсними договорів від 26 лютого 2018 року про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладених між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , як таких, що суперечать вимогам закону, визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки та визнання недійсним договору купівлі-продажу, як таких, що не мають під собою правових підстав, а також витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння, оскільки внаслідок визнання недійсними зазначених договорів про відступлення прав вимоги від 26 лютого 2018 року володіння кінцевого набувача квартири стає незаконним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2023 року, зазначила, що «оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_4 » (пункт 9.5); «ураховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а, як зазначено вище, таке відступлення на користь ОСОБА_4 було неможливим, тому й відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не мало права» (пункт 9.7); «як встановлено вище, до ОСОБА_4 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки також не було. Так само, як і не було у нього достатнього обсягу повноважень (права власності) для продажу цього предмета іпотеки ОСОБА_5 » (пункт 9.9); «ураховуючи те, що у ОСОБА_4 не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру ОСОБА_5 . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь усіх співвласників квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню» (пункт 9.20).

Шляхом наведеного обґрунтування Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність задоволення позовної вимоги щодо витребування квартири з чужого незаконного володіння, але при цьому відмовила у задоволенні решти вимог у зв`язку з їх неефективністю для захисту порушеного права позивачів.

Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга).Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя).

При цьому статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договори від 26 лютого 2018 року про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладені між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , не є нікчемними, оскільки їх недійсність законом не встановлена. Тому в силу наведених норм статей 204, 215 ЦК України зазначені договори є оспорюваними та правомірними до визнання їх судом недійсними.

Позивачі у цій справі оспорювали правомірність указаних договорів, проте суди першої, апеляційної інстанцій та Велика Палата Верховного Суду не визнали їх недійсними.

За таких обставин, виходячи з презумпції правомірності договору, встановленої в статті 204 ЦК України, договори від 26 лютого 2018 року про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладені між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 , є дійсними та правомірними.

Отже, ОСОБА_4 звернув стягнення на іпотечне майно та заволодів ним на передбаченій законом правовій підставі, а саме на підставі договору іпотеки та договору відступлення прав вимоги за цим іпотечним договором. Відповідно, набувши права власності на іпотечне майно, він правомірно продав це майно ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати власник має право витребувати це майно від набувача.

Оскільки, ОСОБА_5 придбав спірне майно від особи ( ОСОБА_4 ), яка звернула стягнення на це майно за правомірним договором, стала власником цього майна та мала право його відчужити, то норми статей 387, 388 ЦК України не підлягали застосуванню до спірних відносин.

Висновки

На підставі всього наведеного вище вважаємо, що були відсутні правові підстави для витребування спірної квартири на користь позивачів на підставі статей 387,388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду мала залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року - без змін.

Судді Ю. Л. Власов

І. В. Ткач

К. М. Пільков

В. Ю. Уркевич

О. О. Банасько

Джерело: ЄДРСР 116575099

[ANTIRAID]

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(додаткова)

22 травня 2024 року

м. Київ

Справа № 206/4841/20

Провадження № 14-55цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , поданою їхнім представником - адвокатом Виприком Сергієм Олександровичем, про ухвалення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт», приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички Юлії Олександрівни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм Олени Володимирівни, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гугель Світлана Юріївна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради - про визнання недійсним і скасування договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором, визнання недійсним та скасування договору відступлення прав вимоги за кредитним договором, визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння

ВСТАНОВИЛА:

1. 08 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, згідно з якою касаційні скарги відповідачів задовольнила частково; рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині відмови у витребуванні квартири з чужого незаконного володіння скасувала та ухвалила у цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , задоволено частково; витребувано від ОСОБА_5 , на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , квартиру АДРЕСА_1 ; в іншій частині рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року змінено в мотивувальній частині, виклавши у редакції цієї постанови.

2. 22 березня 2024 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява подана представником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - Виприком С. О. , про ухвалення додаткового рішення.

3. У заяві заявники, просять вирішити питання розподілу судових витрат у справі, а саме стягнути з відповідачів судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу.

4. Вивчивши матеріали цивільної справи та вищевказану заяву представника позивачів, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

5. Відповідно до частини першої та третьої статті 270 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Щодо судового збору

6. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

7. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

8. У жовтні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із 4 позовними вимогами немайнового характеру і 1 майновою вимогою майнового характеру (вартість майна вказана позивачами - 298 347 грн).

9. Згідно з частиною першою та підпунктами 1, 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру справляється судовий збір, що складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подана до суду; за подання позовної заяви майнового характеру - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

10. Позивачі при поданні позовної заяви до суду першої інстанції сплатили судовий збір у розмірі 6 346,67 грн. З них за чотири позовні вимоги немайнового характеру - 3363,20 грн (2 102 х 0,4 х 4); за одну позовну вимогу майнового характеру - 2 983,47 грн (298 347 / 100%).

11. Ураховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи рішення, постановила задовольнити одну позовну вимогу майнового характеру до відповідача ОСОБА_5 , а в інших вимогах, що стосувалися немайнових вимог та інших відповідачів - відмовила, судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 2 983,47 грн (за позовну вимогу майнового характеру) слід відшкодувати позивачам в рівних частинах (по 994,49 грн кожному) за рахунок відповідача ОСОБА_5 .

12. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції у апеляційному та касаційному порядку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сплатили 9 520,01 грн (6 346,67 грн х 150%) та 12 693,34 грн (6 346,67 грн х 200%) відповідно. Зазначені суми судового збору включали вимоги як майнового, так і немайнового характеру.

13. Вказаний розмір судового збору сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг відповідає вимогам підпунктів 6 та 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI.

14. Як вказано у пункті 11 цієї додаткової постанови, Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи рішення, постановила задовольнити одну позовну вимогу майнового характеру до відповідача ОСОБА_5 , тому з нього на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід стягнути по 2 237,60 грн кожному, за сплачений ними судовий збір за апеляційний розгляд. Крім того, на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з відповідача ОСОБА_5 слід стягнути по 2 983,47 грн судового збору за розгляд справи Верховним Судом.

15. Зважаючи не те, що суди всіх трьох інстанцій дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог немайнового характеру, підстав для відшкодування ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судового збору за розгляд судами цих вимог немає.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу

16. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили сягнути з відповідачів судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 14 000 грн. Така вимога продубльована представником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у заяві, яка є предметом розгляду.

17. Відповідач ОСОБА_5 скористався своїм правом на висловлення заперечення щодо розміру витрат позивачів на правничу допомогу. Так, у відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_5 - адвокат Стенюкова Л. М. вказала, що надані позивачами докази не підтверджують понесення ними витрат на правничу допомогу. Крім того, зазначила, що наданий позивачами договір про надання правничої допомоги не містить строку дії, детального опису послуг, що надаються, їх вартість, порядок обчислення гонорару адвоката (фіксований розмір або погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, умови його повернення тощо.

18. Натомість представник ОСОБА_5 просив відшкодувати за рахунок позивачів витрати на правову допомогу, понесену ОСОБА_5 , у розмірі 12 447 грн.

19. Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

20. За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

21. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI передбачено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

22. Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

23. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

24. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

25. Відповідно до частини першої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

26. У постанові Великої Палати Верховного Суду у від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15 (провадження № 14-382цс19), зазначено, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

27. Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

28. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

29. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

30. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

31. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

32. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

33. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

34. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

35. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

36. У постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 757/29103/20-ц (провадження № 61-11792св21) зазначено, що у разі підтвердження обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, обґрунтованості їх вартості, витрати за такі послуги підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України). Визначальним у цьому випадку є факт надання адвокатом правової допомоги у зв`язку із розглядом конкретної справи.

37. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанова Великої палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

38. Проаналізувавши подані позивачами копії договору доручення

№ 27/02-1/20 про надання правничої допомоги, розрахунок наданих послуг, акт про оплату послуг від 30 лютого 2020 року та адвокатські запити, надані як доказ підготовки документів до подання позову у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивачі довели понесення витрат на професійну правничу допомогу.

39. Разом з тим, ураховуючи принцип пропорційності задоволених вимог при покладенні на сторін судових витрат та зважаючи на те, що з п`яти пред`явлених позивачами позовних вимог, задоволена лише одна, Велика Палата Верховного Суду вважає, що понесені позивачами витрати на професійну правничу допомогу підлягають також частковому задоволенню у розмірі 1/5 від заявлених вимог, тобто на суму 2 800 грн. (по 933,33 грн кожному з позивачів). Витрати покладаються на ОСОБА_5 як на відповідача, позовні вимоги щодо якого задоволені.

40. Витрати на вказану суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді, відповідають критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.

41. Крім того, відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

42. Велика Палата Верховного Суду постановою від 08 листопада 2023 року частково скасувала судові рішення попередніх інстанцій та ухвалила своє рішення щодо позовної вимоги про витребування квартири з чужого незаконного володіння, тому вважає за необхідне провести перерозподіл судових витрат, стягнутих судом першої інстанції на користь ОСОБА_5 .

43. До ОСОБА_5 було пред`явлено 2 позовні вимоги: визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 23 жовтня 2018 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 ; витребування у ОСОБА_5 на користь позивачів квартири АДРЕСА_1 .

44. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року з позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 стягнуто 12 447 грн витрат на правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції. Вказане судове рішення ґрунтувалося на тому, що у задоволенні вимог позивачів до ОСОБА_5 було відмовлено.

45. Як вже зазначено вище, Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи у касаційному порядку рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року частково задовольнила касаційні скарги та ухвалила нове рішення, яким позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , задоволено частково: витребувано від ОСОБА_5 на користь позивачів квартиру АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій змінено щодо мотивів.

46. Враховуючи те, що з наведених у пункті 43 двох вимог до ОСОБА_5 . Верховним Судом визнано необґрунтованою лише одну, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити, що витрати на правничу допомогу відповідачеві належить компенсувати лише в частині та стягнути 6223,50 грн (по 2 074,50 грн з позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ).

47. Зміна Великою Палатою Верховного Суду мотивів судових рішень першої та апеляційної інстанцій щодо підстав відмови в задоволенні вимог немайнового характеру не впливає на правильність висновку про саму відмову, тому підстав для перерозподілу судових витрат у цій частині немає.

48. Крім того, до Верховного Суду із заявою про стягнення з позивачів витрат на професійну правничу допомогу звернувся представник відповідача ОСОБА_4 . Ці витрати він пов`язує із написанням та подачею відзиву на касаційну скаргу.

49. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 червня 2022 року відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу було залишено без розгляду. Отже, підстав для відшкодування йому витрат на професійну правничу допомогу Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

50. Керуючись статтями 133, 137, 141, 270, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , подану їхнім представником - адвокатом Виприком Сергієм Олександровичем, про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат у справі № 206/4841/20 задовольнити частково.

2. Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 2 983,47 (по 994,49 грн кожному) відшкодування судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 2 800 грн (по 933,33 грн кожному) витрат на професійну правничу допомогу.

3. Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 4 475,20 (по 2 237,60 грн кожному) відшкодування судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції та 5 966,94 грн (по 2 983,47 грн кожному) відшкодування судового збору за розгляд справи у Верховному Суді.

4. В іншій частині заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , подану їхнім представником - адвокатом Виприком Сергієм Олександровичем, залишити без задоволення.

5. Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 6 223,50 грн (по 2 074,50 грн з кожного) витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова (додаткова) суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Ткачук

Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур

О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв

І. А. Воробйова К. М. Пільков

М. І. Гриців С. О. Погрібний

Ж. М. Єленіна О. В. Ступак

І. В. Желєзний І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич

В. В. Король Є. А. Усенко

О. В. Кривенда Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 119265173