Завідома незаконна постанова ВП ВС про можливість примушування до медичних експериментів громадян України та ігнорування конституційних прав та свобод

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2024 року

місто Київ

справа № 191/4364/21

провадження № 14-172цс23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Погрібного С. О.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.

розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання протиправним наказу про відсторонення від роботи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

УСТАНОВИЛА:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

1. Стислий виклад позиції позивачки

1.1. ОСОБА_1 у грудні 2021 року звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»), у якому просила визнати протиправним і скасувати наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу» та зобов`язати відповідача допустити її до роботи з виплатою невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи.

1.2. Позивачка обґрунтовувала пред`явлений позов тим, що вона перебуває з АТ «Укрзалізниця» у трудових відносинах, займає посаду товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця».

1.3. Наказом відповідача від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу» у зв`язку з ненаданням документів, що підтверджують факт щеплення проти COVID-19, позивачку відсторонено від виконання трудових обов`язків без збереження заробітної плати до дня проведення щеплення проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19.

1.4. ОСОБА_1 вважала цей наказ незаконним, оскільки він суперечить нормам чинного міжнародного та вітчизняного законодавства, зокрема Конституції України, Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права, висновкам Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», які не надають роботодавцю законної підстави для відсторонення працівника від роботи з причини відсутності щеплення від COVID-19, тим більше без збереження заробітної плати.

2. Стислий виклад заперечень відповідача

2.1. АТ «Укрзалізниця» заперечувало проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим і не доведеним належними та допустимими доказами.

3. Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції

3.1. Рішенням від 28 червня 2022 року Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області позов задовольнив частково.

3.2. Суд визнав незаконним і скасував наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос про відсторонення від роботи ОСОБА_1 - товарознавця дільниці технічного забезпечення регіональної філії «Придніпровська залізниця» структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» АТ «Укрзалізниця».

3.3. Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за весь час відсторонення з 09 грудня 2021 року до 01 березня 2022 року в розмірі 25 126,64 грн без урахування податків та обов`язкових платежів.

3.4. В іншій частині позову суд відмовив.

3.5. Вирішив питання розподілу судових витрат.

3.6. Суд першої інстанції керувався тим, що відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

3.7. З огляду на відсутність в оспорюваному наказі посилання на подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивачки від роботи як на підставу його винесення, він однозначно є безпідставним і свавільним.

3.8. Хоча законодавство і передбачає можливість відсторонення від роботи осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких установлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, проте Міністерство охорони здоров`я України не затверджувало переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи.

3.9. Також суд першої інстанції наголосив, що забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Вимога відповідача про надання конфіденційної інформації була незаконною, а тому правомірно відхилена позивачкою, у зв`язку із чим суд дійшов переконання про задоволення позовної вимоги в частині визнання оскаржуваного наказу про відсторонення від роботи незаконним.

3.10. У задоволенні вимоги позивачки про допущення її до роботи суд першої інстанції відмовив через фактичний допуск до роботи 01 березня 2022 року. Також суд першої інстанції виснував про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 09 грудня 2021 року, тобто з моменту відсторонення від роботи, до 01 березня 2022 року, тобто до дня поновлення на роботі, в розмірі 25 126,64 грн.

4. Стислий виклад змісту постанови суду апеляційної інстанції

4.1. Постановою від 09 грудня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця», скасував рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішив питання розподілу судових витрат.

4.2. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що Міністерство охорони здоров`я України, враховуючи ризики розповсюдження хвороби у місцях найбільшого скупчення людей, необхідність запобігання захворюваності серед незахищених та уразливих верств населення, встановило, обов`язковість проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, у разі продовження здійснення своєї трудової діяльності.

4.3. Усвідомлюючи необхідність здійснення щеплення, покладення відповідного законодавчого обов`язку на підприємство, надання роботодавцем часу для здійснення щеплення, будь-яких дій з метою проведення щеплення позивачка не здійснила, жодних документів не надала, із заявою про надання додаткового строку для проведення вакцинування не зверталася, доказів звернення до сімейного лікаря з метою перевірки стану здоров`я та наявності чи відсутності протипоказань до щеплення також не надала.

4.4. Втручання у виді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

4.5. Апеляційний суд звернув увагу на те, що будь-яка особа не може бути примушена до вакцинації, втім особа, яка відмовляється від її проведення, не може ставити у залежність від цього життя та здоров`я інших оточуючих її осіб, наражати їх на небезпеку, а тому, відмовляючись від її проведення з власних мотивів, повинна усвідомлювати можливість призупинення її трудової діяльності у разі наявності в неї професії, яка входить до переліку осіб, що мають бути вакциновані.

4.6. Колегія суддів виснувала, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального права, висновки останнього є формальними, а тому це рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового - про відмову в задоволенні позову.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

5. Короткий зміст вимог касаційної скарги

5.1. ОСОБА_1 27 січня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, у якій просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року.

6. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6.1. ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, підставою касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

6.2. Заявниця зауважила, що відповідач не обґрунтував необхідності відсторонення її від роботи, а також того, що, працюючи на своїй посаді, вона створювала загрозу, яка вимагала вжиття такого суворого заходу, який позбавив її заробітку. Наказу про відсторонення будь-якого працівника від роботи має передувати відповідне подання посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, проте його не існує.

6.3. На переконання ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції допустив застосування при розгляді справи недопустимого доказу - неправдивого неофіційного перекладу пункту 306 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (Vavricka and Others v. the Czech Republic), заява № 47621/13 та п`ять інших заяв, а також урахував висновки ЄСПЛ, зроблені у рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України», заява № 8191/04, обставини якої є нерелевантними до обставин справи, що переглядається.

7. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

7.1. Відзив на касаційну скаргу від АТ «Укрзалізниця» до Верховного Суду не надійшов.

8. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

8.1. Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі.

8.2. Ухвалою від 31 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

8.3. Ухвалою від 07 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (адміністративне провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (адміністративне провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (адміністративне провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11873/18, К/9901/11877/18) та № 817/893/17 (адміністративне провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (адміністративне провадження № К/990/15461/23), від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж указівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань.

8.4. Ухвалою від 07 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.

8.5. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

8.6. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Велика Палата Верховного Суду перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки.

9. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права

9.1. За обставинами справи позивачка не погоджується з її відстороненням від роботи у зв`язку з нездійсненням нею обов`язкового щеплення або ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, вважаючи, що такі дії суперечать законодавству, яке регулює порядок та підстави відсторонення працівників у разі непроходження обов`язкової вакцинації.

9.2. Тож Велика Палата Верховного Суду у вирішенні цього спору в цілому, з урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України, дійшла переконання, що основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, є з`ясування підстав та умов, за яких працівник повинен проходити обов`язкове щеплення проти COVID-19 відповідно до закону, а також підстав для відсторонення працівника від роботи в разі відмови або ухилення від проходження обов`язкової вакцинації.

10. Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

10.1. Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

10.2. Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

10.3. Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

10.4. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22).

11. Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

11.1. Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

11.2. Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

11.3. Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, установлено права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

11.4. За статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

11.5. Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

11.6. Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

11.7. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

11.8. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, установлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

11.9. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

11.10. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику

у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

11.11. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

11.12. Згідно з Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) (далі - Положення про МОЗ України), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції / СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

11.13. Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

11.14. Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

11.15. У первинній редакції до цього Переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

11.16. Наказом МОЗ України від 01 листопада 2021 року № 2393, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року за № 1452/37074, затверджено зміни до Переліку № 2153, доповнено цей Перелік новими пунктами 4-6 такого змісту:

«4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади;

5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів;

6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83».

11.17. До Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, віднесено й АТ «Укрзалізниця».

11.18. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим

пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти

COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

11.19. Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

11.20. Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 (з урахуванням змін, унесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544) подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

11.21. Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників

у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

11.22. Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

11.23. Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

11.24. Відповідно до пункту 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком 2 до цієї Інструкції.

11.25. Велика Палата Верховного Суду вже наголошувала на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

11.26. У пункті 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зроблено висновок, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.

11.27. Відтак приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за умови дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові передбачати наслідки його відмови або ухилення від щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за результатами медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо цього працівника.

12. Щодо правомірності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

12.1. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

12.2. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

12.3. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

12.4. У зв`язку з викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22).

13. Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, як це передбачено змістом пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року

13.1. Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» цього Переліку пунктом 39, де зазначено COVID-19.

13.2. 11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 Всесвітня організація охорони здоров`я офіційно визнала пандемію COVID-19.

13.3. Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

13.4. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

13.5. У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведеними постановами встановлено низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

13.6. 24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (далі - Дорожня карта).

13.7. Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

13.8. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

13.9. Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя, для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, для попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) є легітимною. Установивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22).

13.10. Ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов такого щеплення, підстав для відступу від яких не встановлено, Велика Палата Верховного Суду під час вирішення цього спору не вважає за доцільне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними в усіх справах розглядуваної категорії.

14. Щодо пропорційності втручання у приватне життя

14.1. За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), розглядаючи цю категорію спорів, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

14.2. Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

14.3. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

а) кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих);

б) форму організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість установлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

в) умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

г) контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

15. Щодо пропорційності втручання у приватне життя у спірних правовідносинах

15.1. Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання

у приватне життя позивачки, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що у справі, рішення у якій переглядаються, суди встановили такі фактичні обставини справи.

15.2. ОСОБА_1 перебуває в трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця».

15.3. 29 листопада 2021 року відповідач склав лист-ознайомлення № 4 працівників дільниці технічного забезпечення структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», яким повідомив про підстави необхідності проведення щеплення проти СОVID-19 та про наслідки відмови у його проведенні, зазначив перелік документів, які можуть бути надані на підтвердження вакцинації або наявності протипоказань для її проведення, а також строки надання визначених у повідомленні документів та наслідки невиконання цих вимог.

15.4. Позивачка ознайомилася з відповідним листом.

15.5. Наказом від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос ОСОБА_1 , товарознавця дільниці технічного забезпечення, відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти СОVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19 (форма № 028-1/о). Визначено такі підстави: стаття 46 КЗпП України, частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 січня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, лист-ознайомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19 від 29 листопада 2021 року № 4.

15.6. Наказом від 25 березня 2022 року № НХГ-18/ос ОСОБА_1 , товарознавця дільниці технічного забезпечення, допущено до роботи з 01 березня 2022 року.

15.7. Позивачка відповідно до трудових функцій повинна контактувати

з іншими співробітниками відповідача, а також із продукцією, яка

з високою ймовірністю буде використовуватися (споживатися) населенням, оскільки до усталених (загальноприйнятих) трудових обов`язків товарознавця можуть належати, зокрема, але не виключно: контроль за наявністю матеріальних ресурсів і готової продукції на складах; контроль за додержанням вимог щодо збереження якості товарів; перевірка наявності товарно-транспортних накладних та інших документів; перевірка відповідності якості товарів чинним стандартам і технічним вимогам; контроль за своєчасністю відвантаження / завантаження товарів; участь у проведенні інвентаризації товарно-матеріальних цінностей.

15.8. В оцінці правомірності відсторонення позивачки від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд урахував, що держава зобов`язана вживати ефективних заходів, зокрема запроваджувати відповідне правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України захворювання на COVID-19. Через поширення цієї хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

15.9. Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я найбільш міцно пов`язані.

15.10. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

15.11. Згідно із частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

15.12. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

15.13. З огляду на зазначені вимоги законодавства та з урахуванням особливостей роботи ОСОБА_1 як товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», що зумовлюють службову необхідність у постійному контактуванні з іншими працівниками підприємства, а також із продукцією, яка з високою вірогідністю буде використовуватися (споживатися) населенням, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачці не міг / не може (протилежного позивачка під час розгляду справи не довела), -АТ «Укрзалізниця» правомірно було змушене ухвалити рішення про відсторонення позивачки від роботи.

15.14. Зважаючи на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення нею причин, що зумовили її відсторонення від роботи, та після її допуску до роботи (виконання робіт), Велика Палата Верховного Суду не встановила порушення права позивачки на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України.

15.15. У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

15.16. У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування стандартів доказування та зауважив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від стандарту «достатність доказів», підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

15.17. Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований та цілком очевидний висновок, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено внаслідок відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточенню (людям) діями позивачки (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя.

15.18. У цій справі позивачка не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

15.19. Доказів проходження обов`язкового щеплення або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, як до відсторонення від роботи, так і в розумний строк після - позивачка до суду не надала, а отже, не довела, що дії відповідача не відповідали умовам та підставам відсторонення працівника від роботи.

15.20. Оцінивши встановлені судами обставини справи, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що поведінка заявниці переконливо доводить, що вона відмовилася від проходження обов`язкового щеплення за відсутності відомостей про протипоказання до вакцинації проти COVID-19, тому обґрунтованим є прийняття роботодавцем рішення про відсторонення працівника від роботи.

16. Щодо врахування судом правової оцінки обставин справи, здійсненої Великою Палатою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)

16.1. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правова оцінка, надана судом в одній справі, не є обов`язковою для суду під час вирішення іншої подібної справи.

16.2. У пункті 7.10 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими право пов`язує виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належно відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.

16.3. Відтак правова оцінка обставин справи, тобто висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин, зроблений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), не є обов`язковим у справі, що переглядається, оскільки у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) позивачка була працівником АТ «Укрзалізниця» та обіймала посаду чергової на переїзді 4 розряду виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця», тобто, виконуючи свої трудові функції, з високою ймовірністю мала надзвичайно невелику кількість соціальних контактів.

16.4. Урахувавши обставини справи № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, що могло спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо.

16.5. Натомість у справі, що переглядається, позивачка обіймає посаду товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», що передбачає необхідність регулярного контактувати з іншими працівниками підприємства та продукцією, яка можливо буде використовуватися (споживатися) населенням, що підвищувало ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяло його подальшому поширенню.

16.6. Відтак не підтвердилися доводи заявниці про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), оскільки загальним висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах оскаржуване судове рішення не суперечить.

16.7. Інші висновки, викладені в згаданій постанові за наслідками вирішення спору по суті, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) Велика Палата Верховного Суду виходила з конкретних обставин справи та з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Отже, наведені умовиводи сформульовані у справі, фактичні обставини якої відрізняються від обставин справи, що переглядається.

17. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права

17.1. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції допустив застосування при розгляді справи недопустимого доказу - неправдивого неофіційного перекладу пункту 306 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (Vavricka and Others v. the Czech Republic), заява № 47621/13 та п`ять інших заяв, а також урахував висновки ЄСПЛ, зроблені в рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України», заява № 8191/04, обставини якої є нерелевантними до обставин справи, що переглядається.

17.2. Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

17.3. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 (провадження № 12-52гс21) зроблено висновки про те, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ потрібно дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

17.4. Отже, така категорія, як допустимість, застосовується судом під час оцінки доказів.

17.5. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

17.6. Натомість судове рішення саме як таке не є доказом для суду.

У певних випадках обставини, встановлені в судовому рішенні в іншій справі, можуть мати преюдиційне значення для суду під час розгляду конкретної справи.

17.7. Тож рішення ЄСПЛ та його переклад не можуть оцінюватися судами на предмет допустимості. Зазначення в судовому рішенні неточного перекладу рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, не зумовлює скасування такого судового рішення, якщо недоліки в перекладі не призвели до неправильного вирішення спору по суті.

17.8. Стосовно доводів касаційної скарги про помилкове застосування апеляційним судом висновків ЄСПЛ, сформульованих у його рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява № 24429/03), Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

17.9. Рішення ЄСПЛ у справі «Соломахін проти України» стосувалося скарг заявника на негативні наслідки, які для нього зумовило щеплення від дифтерії. І єдиною причиною, чому ЄСПЛ не визнав порушення статті 8 Конвенції, стало те, що заявник не довів, що саме внаслідок щеплення було завдано шкоди його здоров`ю (не встановив, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було непропорційним меті охорони здоров`я населення). Натомість у справі, що переглядається, позивачку відсторонили від роботи через те, що вона не отримала щеплення від COVID-19. Отже, обставини справи, що переглядається, істотно відрізняються від тих, що були предметом оцінки ЄСПЛ.

17.10. Водночас Велика Палата Верховного Суду враховує, що саме лише помилкове посилання апеляційного суду на рішення ЄСПЛ, прийняте за відмінних фактичних обставин, не може бути підставою для скасування правильної по суті та законної постанови, що узгоджується із частиною другою статті 410 ЦПК України.

17.11. До того ж підстави касаційного оскарження наведені в частині другій статті 389 ЦПК України та є вичерпними. Серед них не зазначена така підстава оскарження судового рішення в касаційному порядку, як помилкове застосування національним судом рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною.

18. Оцінка можливості відступу від висновків Касаційного адміністративного суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

18.1. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (адміністративне провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (адміністративне провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (адміністративне провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11873/18, К/9901/11877/18), № 817/893/17 (адміністративне провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (адміністративне провадження № К/990/15461/23), у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань.

18.2. Справу передано на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

18.3. Аналіз статті 400 та частини третьої статті 403 ЦПК України дає підстави для висновку, що межі розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду визначаються не лише підставами передачі справи на її розгляд, а передусім доводами та вимогами касаційної скарги.

18.4. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що в касаційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, якою відмовлено в задоволенні її позову, та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року про задоволення позову. У касаційній скарзі заявниця не навела доводів про незгоду з висновками суду першої інстанції щодо порядку обчислення середнього заробітку, а також щодо помилковості зазначення в резолютивній частині цього рішення про стягнення суми середнього заробітку без урахування податків та обов`язкових платежів.

18.5. За наслідками касаційного перегляду Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року - без змін.

18.6. У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (№ 753/21770/14) (провадження № 61-1903св20) зазначено, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкового для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

18.7. Оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилася з результатом вирішення справи судом апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову, не обчислював та не стягував середній заробіток через недоведеність пред`явлених позивачкою вимог, то Велика Палата Верховного Суду не має правових підстав з`ясовувати питання, порушене перед нею колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення суми середнього заробітку без проведення відрахувань, передбачених законодавством, чи вже після таких відрахувань.

18.8. Отже, правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі. Вочевидь Верховний Суд не має повноважень формулювати висновки щодо тих норм права, які ним не застосовані під час розв`язання спору.

19. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

19.1. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для запобігання поширенню серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивачки на працю тимчасово обмежене з урахуванням суспільних інтересів, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану нею посаду, та не надала медичну довідку належної форми про наявність абсолютних протипоказань для вакцинації.

19.2. Ураховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), підстав для відступу від яких не встановлено, Велика Палата Верховного Суду погоджується, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, обґрунтовано та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточення (людей).

19.3. Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що таке індивідуальне обмеження, як тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

19.4. Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що цей суд порушив норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін.

19.5. У цілому доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з оскаржуваним судовим рішенням, необхідності здійснення переоцінки доказів у справі, що не є повноваженням суду касаційної інстанції.

19.6. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

19.7. Оскільки передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду не встановила, як і не встановила обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 цього Кодексу судові рішення підлягають скасуванню, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - залишенню без змін. Доводи касаційної скарги, що стали підставами для відкриття касаційного провадження у справі, під час касаційного перегляду справи не підтвердилися, оскаржуване судове рішення відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, на які заявниця послалася у касаційній скарзі.

20. Розподіл судових витрат

20.1. Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

20.2. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

20.3. Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то перерозподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

20.4. Судові витрати зі сплати судового збору, понесені заявницею у зв`язку з поданням касаційної скарги, покладаються на неї.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. О. Погрібний

Судді О. О. Банасько С. І. Кравченко

О. Л. Булейко О. В. Кривенда

Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

І. А. Воробйова О. В. Ступак

М. І. Гриців І. В. Ткач

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

В. В. Король В. Ю. Уркевич

Джерело: ЄДРСР 118297143

[ANTIRAID]

Чергова завідома незаконна постанова випадкових людей, які замість встановлення обставин на підставі яких отримали для розгляду справу, зазначили зовсім інші обставини та проігнорували норми Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та законодавства України.

Вважаю, що всі судді, що брали участь в прийнятті рішення повинні бути звільнені за істотний дисциплінарний проступок і позбавлені всіх видів утримання з обов'язковим поверненням отриманих за період судової реформи коштів. 

[Лев]

Можливо, ті судді "вакцинувались" від хронічного коронавірусного гриперу. І в результаті стали інвалідами...

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(збіжна)

судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю.

27березня 2024 року

м. Київ

Справа № 191/4364/21

Провадження № 14-172цс23

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про визнання протиправним наказу про відсторонення від роботи

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

І. Обставини справи

1. У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») про визнання протиправним наказу про відсторонення від роботи.

2. Позов мотивувала тим, що вона працює в АТ «Укрзалізниця» на посаді товарознавця структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця».

3. Зазначила, що наказом відповідача від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу» її відсторонили від виконання трудових обов`язків без збереження заробітної плати до дня проведення щеплення проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 - у зв`язку з ненаданням документів, що підтверджують факт щеплення проти COVID-19.

4. Вважає цей наказ незаконним, оскільки він суперечить нормам чинного міжнародного та вітчизняного законодавства, зокрема Конституції України, Міжнародному пакту про економічні, соціальні, культурні права, висновкам Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», які не надають роботодавцю законної підстави для відсторонення працівника від роботи з причини відсутності щеплення від COVID-19, тим більше без збереження заробітної плати.

5. Просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос «По особовому складу»;

- зобов`язати АТ «Укрзалізниця» допустити її до роботи з виплатою невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи.

6. Рішенням від 28 червня 2022 року Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області позов задовольнив частково.

Визнав незаконним та скасував наказ від 09 грудня 2021 року № НХГ-84/ос про відсторонення від роботи ОСОБА_1 - товарознавця дільниці технічного забезпечення структурного підрозділу «Дніпровський головний матеріально-технічний склад» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця».

Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за весь час відсторонення з 09 грудня 2021 року до 01 березня 2022 року у розмірі 25 126,64 грн без урахування податків та обов`язкових платежів.

Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 99,40 грн витрат судового збору.

У решті позову відмовив.

7. Місцевий суд виходив з того, що відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

8. Зазначив, що забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Вимога відповідача про надання конфіденційної інформації була незаконною, тому правомірно відхилена позивачкою.

9. Отже, суд задовольнив позов у частині визнання оскарженого наказу про відсторонення від роботи незаконним.

10. У задоволенні вимоги позивачки про допущення її до роботи місцевий суд відмовив через фактичний допуск заявниці до роботи 01 березня 2022 року.

11. Також суд першої інстанції стягнув з відповідача 25 126,64 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 09 грудня 2021 року (часу відсторонення від роботи) до 01 березня 2022 року (дня допуску до роботи).

12. Постановою від 09 грудня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця», скасував рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року та ухвалив нове рішення - про відмову в позові.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ «Укрзалізниця» 2 724,00 грн судового збору.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь держави 1 984,80 грн несплаченого судового збору.

13. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що, усвідомлюючи необхідність здійснення щеплення, покладення відповідного законодавчого обов`язку на підприємство, надання роботодавцем часу для здійснення щеплення, будь-яких дій з метою проведення щеплення позивачка не здійснила, жодних документів не надала, із заявою про надання додаткового строку для проведення вакцинування не зверталася, доказів звернення до сімейного лікаря з метою перевірки стану здоров`я та наявності чи відсутності протипоказань до щеплення також не надала.

14. Виходив з того, що втручання в особисте життя шляхом зобов`язання обов`язкового проведення певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

15. Звернув увагу на те, що будь-яка особа не може бути примушена до вакцинації, втім особа, яка відмовляється від її проведення, не може ставити у залежність від цього життя та здоров`я інших оточуючих її осіб, наражати їх на небезпеку, а тому, відмовляючись від її проведення з власних мотивів, повинна усвідомлювати можливість призупинення її трудової діяльності у разі наявності в неї професії, яка входить до переліку осіб, що мають бути вакциновані.

16. 27 січня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, в якій просила скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року.

17. Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, відкрив касаційне провадження у справі.

18. Ухвалою від 31 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

19. Ухвалою від 07 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (провадження № К/9901/11873/18 (К/9901/11877/18)) та № 817/893/17 (провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (провадження № К/990/15461/23), від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань.

20. Постановою від 27 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року залишила без змін.

21. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову тим, що для отримання профілактичного щеплення, у тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

22. Зазначила, що відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

23. У справі Велика Палата Верховного Суду вже наголошувала на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

24. У пункті 11 постанови Велика Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) висловила висновок, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.

25. Посилалася на те, що приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові передбачати наслідки його відмови або ухилення від щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо цього працівника.

26. Виходила з того, що чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

27. Зауважила, що у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

28. Дійшла висновку, що не підтвердилися доводи заявниці про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), оскільки загальним висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах оскаржуване судове рішення не суперечить.

29. Зазначила, що інші висновки, викладені в згаданій постанові за наслідками вирішення спору по суті, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) Велика Палата Верховного Суду виходила з конкретних обставин цієї справи та з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Отже, наведені умовиводи сформульовані у справі, фактичні обставини якої є відмінними від обставин справи, що переглядається.

30. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання щодо наявності підстав для відступу від висновків Верховного Суду та формування єдиної правозастосовчої практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань, - зазначила, що аналіз статті 400 та частини третьої статті 403 ЦПК України дає підстави для висновку, що межі розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду визначаються не лише підставами передачі справи на її розгляд, а передусім доводами та вимогами касаційної скарги.

31. Врахувала, що в касаційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року, якою відмовлено в задоволенні її позову, та залишити в силі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 червня 2022 року про задоволення позову. В касаційній скарзі заявниця не навела доводів про незгоду з висновками суду першої інстанції щодо порядку обчислення середнього заробітку, а також щодо помилковості зазначення в резолютивній частині цього рішення про стягнення суми середнього заробітку без урахування податків та обов`язкових платежів.

32. За наслідками касаційного перегляду Велика Палата Верховного Суду залишила касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 грудня 2022 року - без змін.

33. Зазначила, що у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (№ 753/21770/14) (провадження № 61-1903св20) зазначено, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

34. Вважала, що оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилася з результатом вирішення справи судом апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову, не обчислював та не стягував середній заробіток через недоведеність пред`явлених позивачкою вимог, немає правових підстав з`ясовувати питання, порушене перед нею колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення суми середнього заробітку без проведення відрахувань, передбачених законодавством, чи вже після таких відрахувань. Таке питання Велика Палата Верховного Суду вправі була б вирішувати лише в тому разі, якби дійшла переконання про помилковість висновків апеляційного суду та про наявність підстав для залишення в силі чи зміни рішення суду першої інстанції, яким, серед іншого, стягнуто середній заробіток.

35. Дійшла висновку, що правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі. Вочевидь, Верховний Суд не має повноважень з приводу формулювання висновків щодо тих норм права, які ним не застосовані під час розв`язання спору. Це позбавляє суд права викладати свої міркування щодо вирішення тих правових проблем, які знаходили висвітлення у правомірно скасованому судовому рішенні, яким у цій справі є рішення суду першої інстанції.

ІІ. Зміст окремої думки

36. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся в частині відсутності підстав для відступу від висновків Верховного Суду та формування єдиної правозастосовчої практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань.

37. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що з метою забезпечення однакового застосування норм права у подібних правовідносинах, які підлягають застосуванню, виникла необхідність для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 820/3747/18 (адміністративне провадження № К/9901/66742/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 820/5002/16 (адміністративне провадження № К/9901/30079/18), від 14 серпня 2019 року у справі № 814/126/17 (адміністративне провадження № К/9901/17948/18), від 05 серпня 2020 року у справах № 2а-3526/10/1570 (адміністративне провадження № К/9901/11873/18 (К/9901/11877/18)) та № 817/893/17 (адміністративне провадження № К/9901/22886/18), від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 (адміністративне провадження № К/990/15461/23), від 31 жовтня 2023 року у справі № 925/1228/21 (757/1266/19-ц), та формування єдиної правозастосовної практики у питанні щодо необхідності зазначення в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказівки про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством, або ж вказівки про те, що сума стягується вже після таких відрахувань.

38. У випадку задоволення касаційної скарги та ухвалення нового рішення про задоволення позову, Верховний Суд змушений би в резолютивній частині судового рішення про стягнення середнього заробітку вказати про те, що відповідна сума стягується без проведення відрахувань, передбачених законодавством.

39. Проте у практиці судів цивільної, адміністративної та господарської юрисдикцій щодо викладення резолютивної частини судових рішень відсутній єдиний підхід.

40. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду навів в ухвалі приклади різного розуміння та підходів до вирішення зазначеного питання.

41. Питання нарахування судом до стягнення з роботодавця на користь працівника грошових сум як заборгованості із заробітної плати та/або середнього заробітку за час вимушеного прогулу неодноразово було предметом перегляду Верховного Суду.

42. Зокрема, у постанові від 08 грудня 2021 року (справа № 9901/407/19, провадження № 11-43заі21) Велика Палати Верховного Суду дійшла таких висновків.

43. «У пункті 164.6 статті 164 Податкового кодексу України (далі - ПК України), яка визначає базу оподаткування, зазначено, що під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов`язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності.

44. Системний аналіз пункту 3 Порядку № 100 та пункту 164.6 статті 164 ПК України дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.

45. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори.

46. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків).

47. Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.»

48. На моє переконання, у розвиток цього правового висновку Велика Палата Верховного Суду повинна була звернути увагу на таке.

49. За статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

50. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

51. Відповідно до статті 63 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

52. Оподаткування - це законодавчо врегульований процес встановлення та утримання податків у країні, визначення їхніх розмірів і ставок, відповідних об`єктів та кола юридичних і фізичних осіб, що підлягають оподаткуванню, а також порядок сплати податків.

53. На забезпечення ефективності системи оподаткування та удосконалення співпраці між державою та платниками податків 02 грудня 2010 року Верховна Рада України прийняла Податковий кодекс України (далі - ПК України).

54. Цей Кодекс визначає функції та правові основи діяльності контролюючих органів (пункт 41.1 статті 41 ПК України).

55. Адміністрування податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) та інших платежів відповідно до законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи (далі - податків, зборів, платежів) - це сукупність рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що визначають інституційну структуру податкових та митних відносин, організовують ідентифікацію, облік платників податків і платників єдиного внеску та об`єктів оподаткування, забезпечують сервісне обслуговування платників податків, організацію та контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, встановленого законом (підпункт 14.1.1-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

56. З огляду на статтю 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

57. Виконавчі документи - оформлені в установленому порядку виконавчі листи судів та накази господарських судів, видані на виконання рішень про стягнення коштів, а також інші документи, визначені Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).

58. За частинами першою, другою статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

59. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.

60. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

61. У разі виконання судового рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу боржник є податковим агентом, який виконує судове рішення з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування із сум, що належать до виплати стягувачу.

62. Оподаткування доходів фізичних осіб регулює розділ ІV ПК України.

63. Відповідно до пункту 163.1 статті 163 ПК України об`єктом оподаткування платника податку є, зокрема загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід, який складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового місяця.

64. Згідно з підпунктом 14.1.48 пункту 14.1 статті 14 ПК України заробітна плата - це основна та додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, що виплачуються (надаються) платнику податку у зв`язку з відносинами трудового найму відповідно до закону.

65. Таким чином, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту) (підпункт 164.2.1 пункту 164.2 статті 164 ПК України).

66. Під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов`язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності (пункт 164.6 статті 164 ПК України).

67. Порядок нарахування, утримання та сплати (перерахування) податку до бюджету встановлено статтею 168 ПК України.

68. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 Кодексу, та військовий збір, визначениий пунктом 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ Кодексу.

69. За пунктом 167.1 статті 167 ПК України ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2-167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв`язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.

70. Нарахування, утримання та сплата (перерахування) збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому розділом IV ПК України, з урахуванням особливостей, визначених підрозділом 1 розділу XX, за ставкою, визначеною підпунктом 1.3 пункту 16-1 підрозділу 10 розділу XX ПК України.

71. Особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податків та зборів є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку (підпункт 171.1 статті 171 ПК України).

72. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України від 08 липня 2010 року № 2464-VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VІ).

73. Стаття 4 Закону № 2464-VІ визначає перелік платників єдиного внеску, зокрема такими платниками є роботодавці.

74. Так, ці платники нараховують єдиний внесок на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому чому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (наданих послуг) за цивільно-правовими договорами (стаття 7 Закону № 2464-VІ).

75. Обчислення єдиного внеску здійснюється роботодавцями на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок (частина друга статті 9 Закону № 2464-VІ).

76. Порядок нарахування єдиного внеску на середню заробітну плату за вимушений прогул, яка стягнена за рішенням суду, визначений частиною другою статті 7 Закону № 2464-VІ.

77. Нарахування та утримання єдиного внеску можливе лише за умови відображення стягнутих за судовим рішенням сум у бухгалтерських та інших документах, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які згідно із Законом № 2464 нараховується єдиний внесок.

78. У Великої Палати Верховного Cуду були підстави для висновку про те, що роботодавець, який виконує рішення суду в частині нарахування (виплати) доходу у розмірі середньої заробітної плати за вимушений прогул, має виконати всі функції податкового агента, визначені ПК України, Законом № 2464-VІ та Законом № 1404-VIII.

79. Отже, задовольняючи вимоги про стягнення заробітку, суд має лише навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

80. Проте справляння і сплата прибуткового податку з громадян (податку на доходи фізичних осіб) є, відповідно, обов`язком роботодавця та працівника, а тому суд визначає вказану суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

81. Суд не є податковим агентом у розумінні підпункту 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 ПК України.

82. Правовідносини між судом і сторонами регулюються процесуальним, а не податковим законодавством, а отже, на суд не може бути покладено обов`язок визначення розміру, нарахування (виплати, надання) оподатковуваного доходу на користь платника податку чи зобов`язання утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.

83. Зазначення в резолютивній частині рішення про стягнення відповідних сум з проведенням відрахувань чи вже після таких відрахувань вимогами процесуального законодавства не передбачене, оскільки належність такої суми до бази оподаткування визначається не вказівкою суду у резолютивній частині, а статтею 164 ПК України.

84. Зазначення або незазначення в резолютивній частині рішення про стягнення відповідних сум з урахуванням податків, зборів і обов`язкових платежів або без урахування таких відрахувань не може бути підставою для зміни або скасування рішення суду попередньої інстанції.

85. Можливі спори учасників виконавчого провадження щодо повноти виконання судового рішення мають вирішуватися у порядку, визначеному розділом VII ЦПК України з урахуванням вимог податкового законодавства.

Суддя С. Ю. Мартєв

Джерело: ЄДРСР 118393666

[Лев]

https://reyestr.court.gov.ua/Review/118519859

Категорія справи №

572/3927/21

: Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.

Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 23.04.2024. Забезпечено надання загального доступу: 24.04.2024.

Дата набрання законної сили: 17.04.2024

Номер судового провадження: 61-18512ск23

Постанова                                    

Іменем України

17 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 572/3927/21

провадження № 61-18512св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів:  Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,             Тітова М. Ю.,        

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

за касаційною скаргою адвоката Мазура Романа Володимировича як представника ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 28 серпня 2023 року у складі судді Ведяніної Т. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Гордійчук С. О.,

                                                            ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним і скасувати наказ відповідача про його відсторонення від роботи від 08 грудня 2021 року № 449; нарахувати та стягнути з відповідача на його користь невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи та середній заробіток за час відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року до дня ухвалення рішення суду у справі.

Підставою позовних вимог ОСОБА_1 зазначав те, що він працює у виробничому структурному підрозділі «Локомотивне депо» Ковель» регіональної філії «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця».

У листопаді 2021 року відповідач - роботодавець грубо порушив його конституційні права, оскільки від нього вимагав медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, хоча ні в трудовому контракті, ні               в посадовій інструкції, колективному договорі чи в будь-якому іншому документі, підписаному між сторонами, зобов`язання про здійснення такого щеплення немає.

Наказом відповідача від 08 грудня 2021 року № 449 його відсторонено від роботи    з 09 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Позивач вважає цей наказ незаконним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки він порушує його право, гарантоване статтею 43 Конституції України, на працю та заробітну плату. Професія позивача, так само як і його місце роботи не входить до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19. Оскаржуваний наказ був винесений на підставі одного повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, яке саме по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення його від обов`язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання ним медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.  

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Сарненський районний суд Рівненської області рішенням від 28 серпня                    2023 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що відсторонення позивача від роботи ґрунтувалося на вимогах закону, здійснене в спосіб, передбачений законом, та за наявності на це правових підстав.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Рівненський апеляційний суд постановою від 16 листопада 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мазура Р. В. залишив без задоволення, а рішення Сарненського районного суду Рівненської області                       від 28 серпня 2023 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована законністю й обґрунтованістю рішення суду першої інстанції.Зважаючи на відсутність можливості дистанційної роботи               у зв`язку із специфікою цих трудових функцій, враховуючи факт, що характер роботи не виключає велику кількість соціальних контактів працівника на робочому місці, у спірних правовідносинах існувала об`єктивна необхідність вакцинації ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги, відзиву на неї, їх узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду,адвокат Мазур Р. В. як представник ОСОБА_1 просить скасувати рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 28 серпня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 та постановах Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 279/6727/21, від 04 жовтня 2023 року у справі № 180/364/22; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що призвело до невстановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи.  

Суди не встановили жодних фактів, які підтверджували б нагальність потреби                    у відстороненні саме позивача від роботи, і те, що обіймаючи посаду машиніста тепловоза, він міг спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Машиніст тепловоза здійснює керування тепловозом і в кабіні знаходиться сам. Відсторонення позивача від роботи та позбавлення на цей час заробітку відбулося лише тому, що він працював в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти СОVID-19. Відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивача тим, що він створював загрози серед працівників чи населення, які вимагали б вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя. Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

У лютому 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив АТ «Укрзалізниця» на касаційну скаргу, мотивований законністю і обґрунтованістю ухвалених у справі судових рішень. Позивач не надав жодного документа щодо отримання повного курсу вакцинації або однієї дози дводозної вакцини від СОVID-19 та довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень. Оскаржуваний наказ прийнято повноважною особою в межах компетенції, на виконання вимог чинного законодавства, з урахуванням всіх пов`язаних аспектів у сфері забезпечення стану здоров`я як особи позивача, так і інших осіб. Позивач не позбавлений був можливості обирати професію чи заняття, які не вимагають обов`язкової вакцинації. В законодавстві України немає норми, яка дозволяла б примусову вакцинацію, тому в разі відсутності вакцинації законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

22 лютого 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2024 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 працює у виробничому структурному підрозділі «Локомотивне депо Ковель» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на посаді машиніста тепловоза цеху експлуатації оборотного депо Сарни.

Наказом начальника депо виробничого структурного підрозділу «Локомотивне депо Ковель» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» від 08 грудня 2021 року № 449 ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати.

Наказом начальника депо ВСП «Локомотивне депо Ковель» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» від 01 березня 2022 року № 99-к призупинено дію наказу про відсторонення   ОСОБА_1 від роботи та допущено до роботи з 01 березня 2022 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм                   права  в  межах   касаційної  скарги,  дійшов  висновку,  що  касаційна  скарга  підлягає задоволеннючастково з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Щодо визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу                 і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані              у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими                      і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83  затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця».

Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня             2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 4-6, відповідно до яких до Переліку ввійшли також працівники підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ               і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та в Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ                і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Нормами законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові                    від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що при вирішенні питання про правомірність відсторонення працівника від роботи                  у зв`язку з відсутністю профілактичного щеплення проти COVID-19 слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення особи від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

В кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи слід виходити не тільки з Переліку № 2153,            а й з оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. (частина перша, шоста статті 81 ЦПК України).

Суди встановили, що наказом начальника депо виробничого структурного підрозділу «Локомотивне депо Ковель» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» від 08 грудня 2021 року № 449 ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19, без збереження заробітної плати.

Приймаючи оскаржуваний наказ, відповідач керувався статтею 46 КЗпП, частиною другою статті 12 Закону України «про захист населення від інфекційних хвороб», наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» зі змінами, внесеними наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393, пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236.

Отже, застосування до позивача визначених Переліком № 2153 та Законом                      № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їх виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які             підтверджували б нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи.

Зазначаючи про відсутність можливості у позивача дистанційної роботи, у зв`язку із специфікою цих трудових функцій, а також урахувавши факт того, що характер роботи не виключає велику кількість соціальних контактів працівника на робочому місці, суди дійшли висновків, що у спірних правовідносинах існувала об`єктивна необхідність вакцинації ОСОБА_1 , на підставі припущень, що недопустимо.

Отже, фактично ОСОБА_1 відсторонено від роботи та позбавлено його заробітку лише тому, що він працював в АТ «Укрзалізниця», усі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

За таких обставин суди зробили помилкові висновки, що порушення права позивача на працю немає, та про правомірність і законність відсторонення позивача від роботи, оскільки в цьому випадку дії роботодавця, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. Тому наявні правові підстави для визнання незаконним та скасування наказу відповідача про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Щодо стягнення середнього заробітку

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору.             У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верхового Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

У разі незаконного відсторонення працівника від роботи він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Оскільки суди не встановили фактичних обставин, необхідних для вирішення вимог позивача про нарахування та стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення його від роботи та середнього заробітку за час відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року до дня ухвалення рішення суду (зокрема, розмір середньої заробітної плати, кількість робочих днів), суд касаційної інстанції немає можливості ухвалити рішення в цій частині, адже позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій (стаття 400 ЦПК України).

За змістом статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства                              є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів  держави. Суд  та  учасники   судового  процесу  зобов`язані  керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями                 в судовому процесі.

Ураховуючи наведене, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення та постанова апеляційного суду - скасуванню, з ухваленням  нового рішення про задоволення вимоги щодо визнання незаконним наказу, та, беручи до уваги специфіку цієї категорії справ, переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині нарахування та стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи, середнього заробітку та розподілу судових витрат, для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.  

Керуючись статтями 400, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Мазура Романа Володимировича як представника ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 28 серпня 2023 року в частині визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення               ОСОБА_1 та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 листопада                2023 року скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Акціонерного товариства «Українська залізниця» від  08  грудня  2021  року  №  449 про  відсторонення   ОСОБА_1  від роботи.    

Справу в частині вимог про нарахування та стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи, середнього заробітку                         з 09 грудня 2021 року до дня ухвалення рішення суду, та розподілу судових витрат передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                    М. Є. Червинська

Судді                                                                                                 А. Ю. Зайцев

                                                                                                            Є. В. Коротенко    

                                                                                                            В. М. Коротун

                                                                                                            М. Ю. Тітов