Постанова ВП ВС про повноваження подання позову в інтересах держави та порядок застосування реституції у разі виконання договору визнаного недійсним

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2024 року

м. Київ

Справа № 918/1043/21
Провадження № 12-35гс23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Пількова К. М.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,

учасники справи:

позивач - Курганська О. В.,

відповідач - не з`явились,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі - Підприємство, Скаржник, Відповідач)

на рішення Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022 (суддя Качур А. М.)

та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022 (головуючий суддя Філіпова Т. Л., судді Бучинська Г. Б., Василишин А. Р.) у справі

за позовом Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (далі - Ліцей, Позивач)

до Підприємства

про визнання недійсним договору та стягнення 199 850,40 грн.

Короткий зміст позовних вимог

1.1. У листопаді 2021 року Ліцей звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом, у якому просив визнати недійсним договір поставки мережевого обладнання від 21.12.2019 № 38 (далі - Договір), укладений між Підприємством та Невірківським навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (далі - Школа), а також стягнути з Підприємства на свою користь 199 850,40 грн.

1.2. Позов мотивовано тим, що Ліцей не був обізнаний з реальною вартістю товару за Договором та купив його у Підприємства за ціною, яка значно перевищує таку вартість. Водночас Підприємство не могло не знати про реальну вартість товару за Договором, а тому з метою отримання надприбутку навмисно ввело Ліцей в оману. Оскільки товар за Договором був придбаний за державні кошти, зазначений правочин суперечить інтересам держави і суспільства, у зв`язку із чим має бути визнаний недійсним, а сплачені за ним кошти стягнуті з Підприємства.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022, позов задоволено; Договір визнано недійсним та стягнуто з Підприємства на користь Ліцею 199 850,40 грн.

2.2. Рішення судів мотивовані тим, що Договір слід визнати недійсним, оскільки він не відповідає положенням статей 203 та 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у Підприємства відповідного умислу. Крім того, суди вважали, що цей правочин вчинено Ліцеєм без необхідного обсягу цивільної дієздатності.

2.3. Обґрунтовуючи невідповідність Договору загальними вимогам, які стаття 203 ЦК України визначає необхідними для чинності правочину, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виснував, що Договір суперечить положенням частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), пункту 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.1998 № 1352 (далі - Положення), та пункту 3 розділу І Методики визначення належності бюджетних програм до сфери інформатизації, затвердженої наказом Державного агентства з питань електронного урядування України від 14.05.2019 № 35 (далі - Методика), оскільки Ліцей не погодив із Генеральним державним замовником взяття зобов`язань за Договором, а тому не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначеного правочину.

При цьому суд апеляційної інстанції, відхиляючи протилежні доводи Підприємства, дійшов висновку про те, що наведені норми законодавства, зокрема щодо необхідності погодження Договору з Генеральним державним замовником, підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, оскільки за змістом акта № 13-17-03-06/11 від 05.04.2021 ревізії фінансово-господарської діяльності відділу освіти Корецької районної державної адміністрації за період з 01.01.2017 по 31.12.2020, складеного Управлінням Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області (далі - Акт), Ліцей уклав з Підприємством два договори: на поставку мережевого обладнання (Договір) та на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» (договір підряду № 7112019/2 від 07.11.2019), які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети, що слідує зі змісту умов цих правочинів, а також підтверджується діями, спрямованими на їх виконання. Так, пункти 6.1 та 6.3 Договору прямо вказують на мету укладення обох правочинів, оскільки встановлюють обов`язок для постачальника забезпечити поставку, встановлення, підключення (монтаж) та перевірку працездатності товару (пункт 6.3.1), а також провести навчання працівників за місцем поставки щодо експлуатації обладнання (пункт 6.3.5).

2.4. Суди вважали, що предмет Договору (продаж / придбання технічного обладнання за бюджетні кошти) пов`язаний з реалізацією інтересів держави і суспільства, що випливає з положень статті 95 Конституції України. При цьому Підприємство як продавець не могло не бути обізнаним з реальною ринковою вартістю переданого Ліцею товару, оскільки здійснює господарську діяльність на цьому ринку. За висновками експерта № 3.2-458/20 від 15.04.2020 та № 3.2-36/20 від 27.05.2020 вартість товару була завищена в понад 200 разів, що виключає випадковий збіг обставин, несвідомі дії або інші причини. Наявність у Підприємства умислу на вчинення правочину, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, суди вбачали у свідомому завищенні ціни продажу товару, який мав бути оплачений бюджетними коштами.

2.5. Суди дійшли висновку про те, що метою вчинення Договору з боку Підприємства була реалізація технічного обладнання за значно завищеною ціною для неправомірного збагачення за рахунок бюджетних коштів, а тому обґрунтованими є доводи Ліцею про те, що Договір не відповідає інтересам держави і суспільства, оскільки продавець мав свідомий намір заволодіти цими коштами. Таким чином, Ліцей обґрунтував спрямованість та відповідність Договору ознакам, які свідчать про посягання Підприємством на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства.

Водночас суди не встановили наявності у Ліцею умислу на вчинення правочину з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки за відсутності у нього повноважень на вчинення Договору (відсутнє погодження з Генеральним державним замовником) наявність наміру в юридичної особи вчинити правочин, який суперечить інтересам держави і суспільства, не може вважатися встановленою.

За таких умов, на думку судів, слід застосувати передбачені статтею 228 ЦК України особливі наслідки недійсності правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, що кореспондується з нормами частини третьої статті 216 цього Кодексу.

При цьому суди врахували, що відповідно до положень частини п`ятої статті 216 ЦК України суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Однак застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи суду нормами цивільного законодавства не передбачено. А в межах цього спору не пред`являлися вимоги щодо стягнення з Ліцею в дохід держави обладнання, одержаного ним за Договором.

2.6. Суди відхилили доводи Ліцею про те, що Договір був вчинений під впливом помилки або обману, оскільки він не довів передбачених статтями 229 та 230 ЦК України обставин, які дозволяють зробити відповідні висновки.

2.7. Окрім цього, суд апеляційної інстанції відхилив доводи Підприємства про те, що Ліцей не є особою, уповноваженою звертатися до суду в інтересах держави, обґрунтовані посиланнями на статтю 131-1 Конституції України, відповідно до якої прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що Ліцей є установою комунальної форми власності, правонаступником сторони Договору, а відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України дійсність правочину може заперечуватись як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою. Водночас стаття 228 ЦК України не містить жодних положень, які б установлювали коло осіб, що можуть звернутись до суду з позовом з визначених нею підстав.

Посилаючись на частину третю статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки навчальний заклад самостійно звернувся з позовом до суду.

2.8. Додатковим рішенням Господарського суду Рівненської області від 10.05.2022 заяву Ліцею про відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу, задоволено та стягнуто на його користь з Підприємства 1 400 грн таких витрат.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. 23.09.2022 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) надійшла касаційна скарга Підприємства, у якій воно просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі

4.1. Скаржник зазначає, що суди неправильно застосували частину третю статті 228 ЦК України, оскільки дійшли помилкового висновку про те, що Договір суперечить інтересам держави. При цьому суди не врахували висновків КГС ВС, викладених у постановах від 08.07.2020 у справах № 910/13840/18 та № 910/12608/18, від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 10.12.2019 у справі № 910/13891/18, від 05.11.2019 у справі № 910/14113/18 та від 23.10.2019 у справі № 910/13263/18, зокрема, щодо кола осіб, які мають право здійснювати захист інтересів держави в суді. Таким чином, суди не мали підстав для визнання Договору недійсним, керуючись частиною третьою статті 228 ЦК України, оскільки Ліцей не є особою, яка в силу закону наділена повноваженнями на звернення з позовом в інтересах держави.

4.2. Скаржник стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недійсність Договору відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України виходячи з єдиного критерію, який, на їхню думку, завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме ціни Договору, оскільки вважали її занадто високою. Разом з тим існуючі правові висновки Верховного Суду щодо ознак та критеріїв наявності / відсутності факту порушення інтересів держави є нечіткими та допускають широке коло різнотлумачень і правову невизначеність. Таким чином, існує необхідність формування Верховним Судом правового висновку щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а саме чи може ціна договору бути єдиним необхідним і достатнім критерієм віднесення правочину до категорії таких, що суперечать інтересам держави.

4.3. На думку Скаржника, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17, зокрема, про те, що недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза його межами передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим.

Підприємство в заявах по суті справи неодноразово посилалось на факти, які дають підстави вважати, що позов у цій справі було ініційовано з метою оцінки / переоцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні.

Так, обставини, які досліджуються в цій справі (щодо повноважень службових осіб замовника, їх дій щодо укладення Договору та ін.), перевіряються в межах кримінального провадження. З відкритих джерел Відповідачу стало відомо про те, що службовій особі Позивача (директору Карплюк Ж. С.) вручено обвинувальний акт щодо обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України, та скеровано цей акт до Корецького районного суду Рівненської області, який наразі розглядає кримінальну справу № 563/1481/21.

Однак суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали жодної оцінки наведеним вище фактам.

4.4. Окрім цього, Скаржник вважає, що суди не дослідили й інших зібраних у справі доказів. Так, суди вказали, що в матеріалах справи відсутні докази погодження Ліцеєм зобов`язань за Договором з Генеральним державним замовником, а тому дійшли висновку про те, що Позивач не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначеного правочину.

Разом з тим за змістом пункту 13 Положення погодження з Генеральним державним замовником потребують проєкти, вартість яких дорівнює або перевищує 500 тис. грн.

Натомість ціна Договору не дорівнює та не перевищує 500 тис. грн, предметом цього правочину є поставка товару, а не надання послуг. Суд першої інстанції цієї обставини не дослідив узагалі, а суд апеляційної інстанції поставився до неї критично та вказав, що Ліцей уклав з Підприємством два договори: на поставку мережевого обладнання та на виконання робіт із забезпечення доступу до інтернету, які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети. Однак апеляційний суд не дослідив та не оцінив тієї обставини, що договір на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» повністю виконано сторонами, його результати прийняті і цей правочин не оскаржувався.

Крім цього, суди не дослідили і не надали оцінки положенням Договору, зокрема пунктам 11.1.3 та 11.1.4, за змістом яких сторони гарантували одна одній, що вони мають право підписувати та виконувати Договір, а також пункту 6.2.6, відповідно до якого замовник мав право отримувати необхідні пояснення та консультації щодо предмета Договору, його виконання тощо (в тому числі щодо формування ціни), однак таким правом не скористався. Не було досліджено також наявності або відсутності претензій від Генерального державного замовника щодо Договору.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. 14.11.2022 до КГС ВС надійшов відзив Ліцею, в якому він просив у задоволенні касаційної скарги Підприємства відмовити, а оскаржені судові рішення - залишити без змін. Відзив обґрунтований такими доводами.

5.1.1. Правовідносини у справах № 910/13840/18, № 910/12608/18, № 910/13266/18, № 910/13891/18, № 910/14113/18 та № 910/13263/18, на висновки Верховного Суду з яких посилалось Підприємство в касаційній скарзі, та цій справі не є подібними.

У наведених справах позивачами були особи, які не були сторонами оспорюваних договорів факторингу. Оскільки судами у тих справах не було встановлено заборон на укладення спірних договорів факторингу (стаття 515 ЦК України), Верховний Суд зазначив, що позивачі не мають повноважень на захист інтересів держави, а тому не можуть звертатись із такими позовами до суду.

Натомість у цій справі: 1) Позивач є стороною Договору, яка в силу статті 215 ЦК України може оскаржувати його з будь-яких підстав, визначених в законі, зокрема передбачених статтею 228 ЦК України; 2) Ліцей є бюджетною установою та фінансується за рахунок бюджетних коштів, а тому захист прав бюджетної установи нерозривно пов`язаний із захистом інтересів держави; 3) у прокурора відсутні передбачені частиною третьою статті 23 Закону № 1697-VII підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки Ліцей самостійно звернувся з позовом до суду; 4) окрім встановлення того, що Договір було вчинено з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства, суди також встановили невідповідність цього правочину вимогам закону, оскільки він був укладений в межах фінансування бюджетної програми інформатизації, однак не був погоджений із Генеральним державним замовником, а тому Ліцей не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для його укладення, що згідно зі статтею 215 ЦК України є достатньою підставою для визнання Договору недійсним.

5.1.2. Позов у цій справі подано з метою захисту інтересів як Ліцею, так і держави, а не з метою оцінки обставин у кримінальному провадженні, хоч саме з матеріалів кримінального провадження Позивачу стало відомо про наявні порушення та продаж товару Відповідачем за значно завищеними цінами. При цьому надані суду акти перевірки та висновки експертиз є належними доказами у цій справі виходячи із правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.03.2021 у справі № 927/375/19, відповідно до якої визнано належним доказом наданий прокурором у господарській справі висновок експерта, зроблений у межах кримінального провадження. Окрім цього, відповідно до висновків Верховного Суду, зроблених у постанові від 18.02.2020 у справі № 910/1784/16, акт ревізії є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення законодавства суб`єктами господарювання.

5.1.3. Висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17, на які посилалось Підприємство у касаційній скарзі, зроблені за інших правовідносин.

5.1.4. Підприємство безпідставно вважає, що суди не дослідили зібрані у справі докази. Упродовж усього розгляду справи Скаржник займав пасивну позицію, не прибував у жодне із судових засідань в судах першої та апеляційної інстанцій, а також не додав жодного доказу до заяв про суті справи, апеляційної та касаційної скарг.Таким чином, Підприємство жодним доказом не спростовує встановлені судами обставини, а лише вдається до аналізу змісту Договору та вважає, що цей доказ має перевагу над іншими доказами у справі.

Разом із тим частиною другою статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, зокрема, що суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.2. Решта доводів у відзиві Ліцею подібні до мотивів, викладених в оскаржених судових рішеннях.

6. Розгляд справи Верховним Судом

6.1. Ухвалою від 13.10.2022 колегія суддів КГС ВС відкрила касаційне провадження за скаргою Підприємства, а ухвалою від 13.06.2023 передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин четвертої та п`ятої статті 302 ГПК України.

6.2. Обґрунтовуючи підстави передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів КГС ВС вказувала на наявність виключної правової проблеми у застосуванні частини третьої статті 228 ЦК України з урахуванням статей 203, 216 цього Кодексу та статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України), вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, а також стверджувала про необхідність відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, щодо застосування односторонньої реституції замість двосторонньої (частина третя статті 216 ЦК України).

6.3. На думку колегії суддів КГС ВС, у цій справі існує виключна правова проблема, пов`язана із застосуванням статті 216 і частини третьої статті 228 ЦК України, які містять різні наслідки недійсності договору за умови, що Позивач у позові, посилаючись на невідповідність Договору інтересам держави і суспільства, просив застосувати наслідки недійсності договору, встановлені саме частиною першою статті 216 ЦК України.

6.4. Колегія суддів КГС ВС здійснила аналіз статей 216, 228 ЦК України та дійшла висновку про те, що стаття 203 цього Кодексу встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, що зміст правочину не може суперечити інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Водночас приписами статті 228 ЦК України визначено цивільно-правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, а не підстави недійсності оспорюваного договору.

6.5. Колегія суддів вважає, що за буквального тлумачення частини третьої статті 228 ЦК України такий критерій, як умисел у однієї зі сторін чи в обох на вчинення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства (встановивши наявність умислу лише у Підприємства, суди у цій справі визнали Договір недійсним), має значення не для підстав визнання договору недійсним, а є критерієм, який застосовується для визначення наслідків недійсності зазначеного правочину.

6.6. Колегія суддів звертає увагу на те, що загальні правові наслідки недійсності договору визначені статтею 216 ЦК України, за змістом частини першої якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Водночас частина третя статті 228 ЦК України визначає інший правовий наслідок недійсності договору, який суперечить інтересам держави і суспільства та застосування якого ставиться в залежність від наявності умислу у сторін, зокрема: 1) при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного; 2) при наявності умислу лише в однієї зі сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

6.7. На переконання колегії суддів, закріплення в частині третій статті 216 ЦК України норми про те, що правові наслідки, передбачені частинами першою і другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування, не може беззаперечно свідчити, що у випадку визнання договору недійсним з підстав невідповідності його інтересам держави і суспільства мають застосовуватись лише наслідки його недійсності, встановлені частиною третьою статті 228 ЦК України, якщо у позові Позивач підставою для стягнення цих коштів зазначив саме частину першу статті 216 ЦК України, а не частину третю статті 228 цього Кодексу.

6.8. Крім того, колегія суддів звертала увагу на частину першу статті 208 ГК України, яка визначає наслідки визнання господарського зобов`язання недійсним, вчиненого з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

6.9. Колегія суддів зазначає, що у цій справі Ліцей просив суд стягнути з Підприємства на свою користь кошти на підставі частини першої статті 216 ЦК України, а суди попередніх інстанцій, визнавши недійсним Договір, стягнули з Підприємства кошти згідно із частиною третьою статті 228 цього Кодексу. При цьому, встановивши умисел на вчинення такого правочину лише у Відповідача, суди не звернули уваги на те, що за вказаною нормою суд не лише повинен повернути Позивачу все одержане Відповідачем за Договором, а й одержане Позивачем або належне йому на відшкодування виконаного за рішенням суду стягнути в дохід держави (фактично в частині третій статті 228 ЦК України закріплено двосторонню реституцію, але на користь держави), і таке стягнення в дохід держави відбувається в силу закону, а не залежить від наявності чи відсутності заявлення такої вимоги.

6.10. Вказане вище, на думку колегії суддів, свідчить про те, що суди попередніх інстанцій, незважаючи на обґрунтування Ліцеєм позову статтею 216 ЦК України, яка передбачає двосторонню реституцію, фактично застосували односторонню, пославшись на частину третю статті 228 цього Кодексу, яка теж містить норму про «двосторонню реституцію на користь держави».

6.11. Колегія суддів вважала, що наразі відсутня стала судова практика щодо застосування статті 203, частини третьої статті 228 та частини першої статті 216 ЦК України, а також частини першої статті 208 ГК України. При цьому на розгляді в судах першої та апеляційної інстанцій перебуває значна кількість справ з ідентичними із цією справою предметом і підставами позову, а також Відповідачем, зокрема: № 918/1004/21, № 918/1063/21, № 918/1064/21, № 918/1016/21, № 918/1058/21 та інші.

6.12. Обґрунтовуючи необхідність відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, щодо можливості застосування односторонньої реституції замість двосторонньої у випадку визнання договору недійсним або якщо він є нікчемним, колегія суддів КГС ВС виходила з такого.

6.13. У згаданій вище постанові Велика Палата Верховного Суду, дійшовши висновку про нікчемність відповідного договору, замість двосторонньої реституції, тобто приведення обох сторін у попередній стан, задовольнила вимогу про повернення спірних земельних ділянок до комунальної власності, обґрунтувавши своє рішення тим, що вимогу про повернення коштів, сплачених за спірним договором купівлі-продажу позивачеві, відповідач не заявив (див. пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

6.14. На думку колегії суддів КГС ВС, як у справі № 923/196/20, так і у цій справі спірним є питання про застосування наслідків недійсності / нікчемності договору. Стаття 215 ЦК України розрізняє нікчемні та оспорювані правочини виходячи з того, чи їх недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин), чи прямо не встановлена, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує дійсність правочину на підставах, визначених законом (оспорюваний правочин). При цьому визначені статтею 216 ЦК України правові наслідки недійсності правочину є загальними як для нікчемних, так і для оспорюваних правочинів.

6.15. Колегія суддів посилається на те, що ЦК України визначає такі загальні наслідки недійсності правочину: 1) основний - двостороння реституція (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); 2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга вказаної статті). Ці наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 ЦК України).

6.16. На думку колегії суддів КГС ВС, закріплена в абзаці другому частини першої статті 216 ЦК України реституція спрямована на відновлення status quo у фактичному та юридичному становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які вони вчинили на його виконання. Саме тому за загальним правилом кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину. Таке взаємне повернення сторонами одержаного ними (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та факту недійсності правочину і забезпечує поновлення попереднього становища сторін за наслідками недійсності відповідного правочину. Вказане поновлення можливе тоді, коли майно, передане за вказаним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості повернення сторонами одна одній того, що вони одержали, зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони правочину зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. При цьому позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи саме двосторонню реституцію. Стаття 216 ЦК України не передбачає односторонньої реституції.

6.17. На переконання колегії суддів, установивши недійсність Договору згідно із частиною першою статті 216 ЦК України, суд повинен не тільки зобов`язати відповідача повернути позивачеві майно, але й стягнути з останнього (в тому числі за рахунок бюджету) на користь відповідача сплачені за майно кошти. Інше застосування частини першої статті 216 ЦК України не можна вважати справедливим стосовно обох його сторін.

6.18. Колегія суддів вважає, що підхід, запроваджений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, фактично нівелює інститут двосторонньої реституції, закріплений у статті 216 ЦК України, а також не відповідає принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, уже встановлених у розглянутій справі.

6.19. Фундаментальне значення цього питання, на думку колегії суддів, полягає і в тому, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними із застосуванням наслідків їх недійсності суди, дотримуючись висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, неправильно застосовуватимуть статтю 216 ЦК України та порушуватимуть права іншої сторони в отриманні того, що вона передала на виконання правочину, визнаного недійсним, що є недопустимим.

6.20. Окрім наведеного, колегія суддів КГС ВС вважає, що існує необхідність у викладенні однозначного висновку Великої Палати Верховного Суду щодо того, хто може звертатися з позовом про визнання правочину недійсним, якщо підставою його недійсності зазначається порушення інтересів держави і суспільства, - органи державної влади, місцевого самоврядування, інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження, а в разі відсутності такого органу - прокурор, чи таке право мають й інші суб`єкти цивільних правовідносин, якщо, зокрема, обґрунтують наявність порушених прав / інтересів шляхом вчинення правочину, який порушує інтереси держави і суспільства.

6.21. Ухвалою від 02.08.2023 Велика Палата Верховного Суду визнала обґрунтованими мотиви колегії суддів КГС ВС у частині наявності підстави для передання справи на її розгляд, передбаченої частиною четвертою статті 302 ГПК України, та прийняла до розгляду цю справу з касаційною скаргою Підприємства і призначила її до розгляду в судовому засіданні на 18.10.2023.

6.22. Ухвалами від 18.10.2023, 10.01.2024, 24.01.2024, 20.03.2024, 17.04.2024 та 19.06.2024 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи про те, що наступні судові засідання відбудуться 12.12.2023, 24.01.2024, 20.03.2024, 17.04.2024, 19.06.2024 та 18.09.2024 відповідно.

7. Встановлені судами обставини

7.1. За змістом пункту 1.1 статуту Ліцею в новій редакції, затвердженого рішенням Великомежиріцької сільської ради № 72 від 27.01.2021, Ліцей є комунальним закладом і знаходиться у власності згаданої сільської ради та є правонаступником майна, прав, обов`язків та трудових відносин Школи.

7.2. 21.12.2019 Школа (замовник) та Підприємство (постачальник) уклали Договір, за змістом пунктів 1.1-1.3 якого постачальник зобов`язується забезпечити постачання замовнику ДК021:2015-32420000-3 «Мережеве обладнання» (далі - товар), а замовник прийняти і оплатити товар на умовах Договору. Найменування (номенклатура, асортимент), кількість товару, а також комплектація, опис і технічні характеристики складових товару визначені сторонами в додатку 1 до Договору, який є його невід`ємною частиною.

7.3. Згідно з пунктами 3.1 та 3.2 Договору його ціна (сума) становить 199 850,40 грн, у тому числі ПДВ 33 308,40 грн. Ціна одиниці товару визначена сторонами в додатку 1 до Договору, який є його невід`ємною частиною.

7.4. Відповідно до пунктів 4.1 та 4.4 Договору усі розрахунки за ним здійснюються у національній валюті України. Замовник здійснює оплату товару на підставі накладної на товар шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника. Джерело фінансування - кошти субвенції з державного бюджету.

7.5. Строк постачання товару - з моменту підписання Договору обома сторонами до 24.12.2019. Постачання товару здійснюється партіями, кожна з яких поставляється за заявкою замовника. Місце постачання товару: Україна, Рівненська область, с. Невірків, вул. Грушевського, 2. Датою поставки товару вважається дата доставки, підключення (монтажу) та перевірки працездатності товару представниками постачальника у приміщенні (приміщеннях) місця (місць) постачання та підписання належним чином оформлених накладних на товар. Факт поставки товару підтверджується підписанням належним чином оформлених накладних на товар (пункти 5.1, 5.2 Договору).

7.6. Відповідно до пункту 10.1 Договору він набирає чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2019, а в частині розрахунків - до повного їх виконання.

7.7. Додатком 1 до Договору (специфікація, опис та технічні характеристики складових товару) передбачено, що ціна (сума договору) становить 199 850,40 грн, у тому числі ПДВ 33 308,40 грн.

7.8. За видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019 Підприємство поставило Школі товар на загальну суму 199 850,40 грн, а саме: оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104 - 1 шт. за ціною 6000,00 грн на суму 6000,00 грн; кабель оптичний ОКТ-Д(1,0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 - 115,5 м за ціною 1316,00 грн на загальну суму 151 998,00 грн; анкерний затискач Ho3(F) - 4 шт. за ціною 290,00 грн на суму 1160,00 грн; пигтейл SC 1,5 m - 2 шт. за ціною 196,00 грн на суму 392,00 грн; кабель КПП-ВП (100) 2х2х0,50 (UTP - кат. 5) - 0,05 км за ціною 6000,00 грн на суму 300,00 грн; конектор RJ 45 STP (P88U-C) 5E-C1) - 8 шт. за ціною 9,00 грн на суму 72,00 грн; бокс - міні FOR-02 - 1 шт. за ціною 960,00 грн на суму 960,00 грн; роз`єм оптичний Fast connector SC/UPC FTTH-02 - 1 шт. за ціною 116,00 грн на суму 116,00 грн; гільза FTTH 60 мм з двома проволоками - 2 шт. за ціною 32,00 грн на суму 64,00 грн; роутер WiFi TP-LINK TL-WR841ND 4xLAN(10/100) 1xWAN 300 Mbps (802,11n) IGMP ProxySnooping - 1 шт. за ціною 5480,00 грн на суму 5480,00 грн.

7.9. Платіжним дорученням № 1 від 26.12.2019 Школа перерахувала Підприємству 199 850,40 грн з призначенням платежу «за мережеве обладнання, зг. з дог. № 38 від 21.12.2019 р. та вид. накл. № РН-000013 від 24.12.2019 р., ПДВ - 33 308,40».

7.10. За зверненням слідчого СУ ГУНП в Рівненській області до Рівненського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України з постановою про доручення проведення судової експертизи та постановою про доручення проведення судової товарознавчої експертизи від 08.04.2020 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 31.01.2020 за № 42020180000000017, було проведено судові експертизи.

7.11. За висновком експерта № 3.2-458/20 від 15.04.2020 ринкова вартість нових товарно-матеріальних цінностей з урахуванням ПДВ станом на грудень 2019 року становила: кабелю типу ОКТ-Д(0,5)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 за 1 метр - 2,71 грн; кабелю типу ОКТ-Д(1)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 за 1 метр - 4,35 грн; оптичного мережевого терміналу GEPON NGpon Е 104 - 412,20 грн.

7.12. За висновком експерта № 3.2-36/20 від 27.05.2020:

1) документально підтверджується реалізація кабелю ОКТ-Д(1)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 в загальній кількості 1398,5 м та оптичного мережевого терміналу GEPON NGpon Е 104 в загальній кількості 12 шт. у грудні 2019 року Підприємством (ЄДРПОУ 22555781), зокрема: Школі (код ЄДРПОУ 24172674) за Договором реалізовано кабелю ОКТ-Д(1)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 в кількості 115 м та оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104 в кількості 1 шт. на суму 189 597,60 грн з ПДВ;

2) Документально підтверджується оплата Підприємству (ЄДРПОУ 22555781) мережевого обладнання, а саме кабелю ОКТ-Д(1.0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 та оптичного мережевого терміналу GEPON NGpon Е 104 у грудні 2019 року, зокрема: Школа за Договором оплатила кабель ОКТ-Д(1.0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 в кількості 115 м на суму 182 397,60 грн з ПДВ та оптичний мережевий термінал GEPON NGpon El04 в кількості 1 шт. на суму 7 200,00 грн з ПДВ;

3) вартість кабелю ОКТ-Д(1.0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 та оптичного мережевого терміналу GEPON NGpon El04 з урахуванням висновку товарознавчої експертизи № 3.2-458/20 від 15.04.2020, реалізованих Підприємством у грудні 2019 року закладам освіти, завищена, зокрема: реалізованих Школі за Договором кабелю ОКТ-Д(1.0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 в кількості 115 м на суму 181 895,18 грн з ПДВ та оптичного мережевого терміналу GEPON NGpon El04 в кількості 1 шт. на суму 6 787,80 грн з ПДВ;

4) документально підтверджується передача Підприємством для ФО «Браценюк Т. В.» (3090522019) кабелю ОКТ-Д(1)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 у грудні 2019 року відповідно до договору підряду № 7112019/1 від 07.11.2019 по вартості 2,47 грн (без ПДВ) за 1 метр та Підприємством (ЄДРПОУ 22555781) для ФОП «Маркусь С. П.» (2881012014) кабелю ОКТ-Д(1)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 у грудні 2019 року відповідно до договору підряду № 7112019/2 від 07.11.2019 по вартості 2,47 грн (без ПДВ) за 1 метр.

7.13. В Акті зафіксовано, що Школа уклала з Підприємством Договір, за яким передбачено поставку товару на суму 199 850,40 грн. Директор Школи Капрлюк Ж. С. взяв бюджетне зобов`язання за Договором на оплату мережевого обладнання на суму 199 850,40 грн (сплачено платіжним дорученням № 1 від 26.12.2019) без погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації, чим порушив частину першу статті 48 БК України, пункт 13 Положення та пункт 3 Методики.

Також в Акті вказано, що закупівлю за Договором без використання електронної системи закупівель на суму 199 850,40 грн проведено з недотриманням принципів здійснення публічних закупівель, установлених статтею 3 Закону України «Про публічні закупівлі», зокрема принципу максимальної економії та ефективності, чим порушено частину першу статті 2 цього Закону. Як наслідок, за завищеною вартістю придбано обладнання на загальну суму 188 682,98 грн, у тому числі без потреби придбано 115,5 м кабелю типу ОКТ-Д(1.0)П-1Е1-036Ф3.5/022Н18-1, вартість якого завищено на загальну суму 181 895,18 грн, 1 оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104, вартість якого завищено на суму 6 787,80 грн.

Школа за Договором придбала мережеве обладнання на суму 185 935,20 грн, потреби у придбанні якого не було, оскільки умовами договору про надання послуг № 39 від 23.12.2019 передбачено надання послуг з доступу до Інтернету з мережевим обладнанням (із зазначенням у додатку № 1 до цього договору переліку послуг, їх кількості, комплектності та ціни), яке використано підрядником Підприємства - ФОП Маркусем С. П. при виконанні замовлення № 7 від 23.12.2019 до договору підряду № 7112019/2 від 07.11.2019, вартість якого включена у вартість послуг провайдера та якого під час зустрічної звірки у Ліцеї не виявлено в наявності, чим порушено пункт 1.2 договору про надання послуг № 39 від 23.12.2019 та статтю 629 ЦК України. При цьому закупівлю мережевого обладнання за Договором та послуг провайдера за договором про надання послуг № 39 від 24.12.2019 проведено без погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації, чим порушено частину першу статті 48 БК України, пункт 13 Положення, пункт 3 Методики, пункт 6.1.3 договору про надання послуг № 39 від 23.12.2019, статтю 629 ЦК України. Одночасно Школа за Договором за завищеною вартістю та без потреби придбала 115,5 м кабелю оптичного ОКТ-Д(1.0)П-1Е1-036Ф3.5/0 22Н18-1 на суму 181 895,18 грн, а також за завищеною вартістю на суму 6 787,80 грн придбала оптичний мережевий термінал GEPON NGpon El04, чим порушила частину першу статті 2 та статтю 3 Закону України «Про публічні закупівлі». Внаслідок допущених порушень Школі завдано матеріальної шкоди (збитків) на суму 192 723,00 грн.

7.14. Школа не погодила зобов`язання за Договором із Генеральним державним замовником.

8. Позиція Великої Палати Верховного Суду

Щодо суб`єктів, наділених повноваженнями захищати інтереси держави, які порушені або можуть бути порушені вчиненням правочину

8.1. Спірні правовідносини у цій справі виникли стосовно визнання недійсним Договору, за яким Підприємство (постачальник) поставило Школі (замовнику), правонаступником якої є Ліцей, мережеве обладнання, а замовник - прийняв і оплатив цей товар коштами субвенції з державного бюджету.

8.2. За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частини перша та друга статті 712 ЦК України).

8.3. Частина перша статті 215 ЦК України визначає підставою недійсності правочину недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

8.4. Відповідно до частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

8.5. При цьому першим реченням частини третьої статті 228 ЦК України передбачено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

8.6. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (див., зокрема, підпункт 5.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 918/204/18).

8.7. Однією з підстав для визнання недійсними Договору суди визначили його невідповідність положенням статті 228 ЦК України, оскільки вважали, що він вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у Підприємства відповідного умислу.

При цьому суд апеляційної інстанції відхилив доводи Підприємства про те, що Ліцей не є особою, уповноваженою звертатися до суду в інтересах держави, обґрунтовані посиланнями на статтю 131-1 Конституції України, оскільки вважав, що у цій справі Позивачем є установа комунальної форми власності, правонаступник сторони Договору, а відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України дійсність правочину може заперечуватись як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою. Водночас, на думку суду апеляційної інстанції, стаття 228 ЦК України не містить жодних положень, які б установлювали коло осіб, що можуть звернутись до суду з позовом з визначених нею підстав, а у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки навчальний заклад самостійно звернувся з позовом до суду.

8.8. Велика Палата Верховного Суду не може погодитись з наведеними мотивами судів попередніх інстанцій виходячи з такого.

8.9. Конституційний Суд України в пунктах 3, 4 свого рішення № 3-рп/99 від 08.04.1999, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», встановив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. При цьому Конституційний Суд України вказав, що «інтереси держави» є оціночним поняттям.

Велика Палата Верховного Суду підтримала ці висновки, зокрема, в пункті 82 постанови від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 та підпункті 7.14 постанови від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.

8.10. Також Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (підпункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (підпункт 8.5)).

8.11. Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.17) і № 922/1830/19 (підпункт 7.2)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.18) і № 922/1830/19 (підпункт 7.3), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (підпункт 8.6)).

У пункті 55 постанови від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ці висновки актуальні також щодо участі територіальної громади в цивільних правовідносинах та судовому процесі.

8.12. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

8.13. Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

8.14. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону № 1697-VII, який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

8.15. При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Наведені висновки викладені, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 та від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21.

8.16. Ураховуючи, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, а також, беручи до уваги, що «інтереси держави» є специфічним оціночним поняттям та можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами інших учасників суспільних відносин, зокрема, комунальних підприємств, установ, які розпоряджаються бюджетними коштами, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

8.17. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на свої висновки, викладені у пункті 56 постанови від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19 та підпункті 8.49 постанови від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, де вказано, що вимоги особи, яка в судовому порядку домагається застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до вчинення правочину. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна відчужувачу не відновлює права позивача, то суд може застосувати інший ефективний спосіб захисту порушеного права в межах заявлених позовних вимог.

8.18. Суди встановили, що за статутом Ліцей є комунальним закладом, знаходиться у власності Великомежиріцької сільської ради та є правонаступником майна, прав та обов`язків Школи, а джерелом фінансування за Договором були кошти субвенції з державного бюджету.

8.19. Тобто Ліцей не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб`єктом владних повноважень. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у постановах від 07.11.2018 у справі № 295/4481/16-ц, від 16.05.2018 у справі № 638/11634/17, а також в підпункті 8.17 постанови від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21.

8.20. Те, що Позивач є стороною за Договором, джерелом фінансування за яким були кошти субвенції з державного бюджету, також не свідчить про наявність у Ліцею відповідних владних повноважень, оскільки у відносинах щодо розрахунків з постачальником за договором комунальний заклад, який є розпорядником бюджетних коштів, виступає не як суб`єкт владних повноважень, а як сторона у зобов`язальних правовідносинах (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у підпунктах 6.27-6.29 постанови від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18, підпунктах 6.30-6.32 постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3013/18 та підпункті 8.30 постанови від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).

8.21. Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає неправильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним Договору відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України з огляду на недодержання вимог щодо відповідності умов цього правочину інтересам держави, оскільки Ліцей не є особою, яка наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до висновків КГС ВС, викладених у постановах від 08.07.2020 у справах № 910/13840/18 та № 910/12608/18, від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 10.12.2019 у справі № 910/13891/18, від 05.11.2019 у справі № 910/14113/18 та від 23.10.2019 у справі № 910/13263/18.

8.22. Про недійсність Договору як такого, що був укладений з перевищенням повноважень представником, який діяв від імені Школи, поєднаним зі зловмисною домовленістю з посадовими особами Підприємства, спрямованою на незаконне заволодіння майном комунальної установи, або про те, що Договір сторони уклали без наміру створити обумовлені ним правові наслідки (фіктивний правочин), Ліцей у цій справі не стверджує.

8.23. Таким чином, доводи Підприємства, викладені у підпункті 4.1 цієї постанови, про неправильне застосування судами частини третьої статті 228 ЦК України та неврахування ними наведених вище висновків КГС ВС знайшли своє підтвердження під час касаційного розгляду.

8.24. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність у Ліцею повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави, вона надалі не досліджує доводів Підприємства стосовно критеріїв застосування частини третьої статті 228 ЦК України, викладених у підпункті 4.2 цієї постанови, та не робить з цього приводу висновків.

Стосовно інших підстав, з яких Договір визнано недійсним

8.25. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди визнали недійсним Договір також з підстав невідповідності його статті 203 ЦК України, а також частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

8.26. Так, відповідно до частини першої статті 48 БК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов`язань минулих років, довгострокових зобов`язань за енергосервісом, узятих на облік органами Казначейства України; щодо завдань (проектів) Національної програми інформатизації - після їх погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації.

8.27. Пунктом 13 Положення передбачено, що під час виконання завдань (проектів) Національної програми інформатизації державні замовники беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі за такими завданнями (проектами) після їх погодження з Генеральним державним замовником у разі, коли їх вартість дорівнює або перевищує 500 тис. грн. Погодження завдань (проектів) вартістю меншою, ніж визначена в абзаці першому цього пункту, здійснюється шляхом повідомлення Генерального державного замовника за визначеною ним процедурою.

8.28. Органи державної влади та інші розпорядники бюджетних коштів погоджують з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації завдання, проекти (роботи) Національної програми інформатизації, які виконуються в межах бюджетних програм, що належать до сфери інформатизації, та/або контракти (договори) на їх виконання відповідно до статті 48 БК України та Положення (пункт 3 розділу І Методики).

8.29. Суди дійшли висновку про те, що Договір наведеним нормам не відповідає, оскільки Позивач не погодив з Генеральним державним замовником взяття зобов`язань за цим правочином, а тому не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на його вчинення. При цьому суд апеляційної інстанції, відхиляючи протилежні доводи Підприємства, дійшов висновку про те, що наведені норми, зокрема щодо необхідності погодження Договору з Генеральним державним замовником, підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, оскільки за змістом Акта Позивач уклав з Підприємством два договори: на поставку мережевого обладнання (Договір) та на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» (договір підряду № 7112019/2 від 07.11.2019), які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети. Суд апеляційної інстанції оцінив Акт в сукупності із вказаними правочинами та дійшов висновку про те, що взаємозв`язок цих двох договорів слідує зі змісту їхніх умов, а також підтверджується діями, спрямованими на їх виконання.

8.30. З огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не досліджує наведені вище висновки судів попередніх інстанцій та не робить з цього приводу власних висновків, оскільки касаційна скарга Підприємства відповідними підставами не обґрунтовувалась, зокрема скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення Школою повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних вище підстав, а Підприємство є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.

8.31. Із цих самих мотивів Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи Підприємства, викладені в підпункті 4.4 цієї постанови, адже воно не ставить під сумнів те, що Договір міг бути визнаний недійсним з підстав порушення Школою установленого обмеження повноважень, а його твердження, зокрема про те, що ціна Договору не дорівнює та не перевищує 500 тис. грн; предметом цього правочину є поставка товару, а не надання послуг; договір на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» повністю виконано сторонами і не оскаржувався, зводяться до переоцінки доказів у справі, зокрема Акта, Договору та договору підряду № 7112019/2 від 07.11.2019, що не відповідає положенням частини другої статті 300 ГПК України.

8.32. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє доводи Підприємства, викладені в підпункті 4.3 цієї постанови, про те, що суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали жодної оцінки фактам, які дають підстави вважати, що позов у цій справі було ініційовано з метою оцінки / переоцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, а також неврахування судами висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17, зокрема, про недопустимість ініціювання провадження в цивільній справі з означеною метою.

По-перше, у касаційній скарзі Підприємство не вказує на конкретні недосліджені судами докази, які були надані до матеріалів справи та дозволяли б підтвердити, що провадження в цій справі ініційовано з метою, яка суперечить завданням господарського судочинства, а без такого належного обґрунтування Велика Палата Верховного Суду відхиляє його посилання на порушення судами правил дослідження і оцінки доказів (див. постанови КГС ВС від 17.11.2020 у справі № 907/516/19 (підпункт 8.36) та від 28.01.2020 у справі № 925/587/19 (підпункт 7.15)).

По-друге, Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовними в цій справі висновки, викладені в її постанові від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17, оскільки правовідносини у справі № 918/1043/21 та справі № 333/6816/17 не є подібними за змістовим критерієм, адже у вказаній справі керівник комунальної установи оскаржив довідку, складену інспектором Державної аудиторської служби України за результатами перевірки дотримання законодавства про закупівельні процедури, через те, що в довідці, на думку позивача, містились неправдиві відомості, які принижують його честь, гідність і ділову репутацію.

8.33. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Підприємство не обґрунтувало підстав для перегляду та скасування рішень судів попередніх інстанцій, якими Договір визнано недійсним через його невідповідність статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

8.34. Разом із цим наявні підстави для зміни оскаржених судових рішень у частині застосування наслідків недійсності Договору, що буде детально висвітлено в наступному розділі цієї постанови.

Щодо застосування наслідків недійсності правочину

8.35. Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, в частині першій якої вказано, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга статті 216 ЦК України).

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя цієї ж статті).

8.36. У постанові від 12.12.2018 у справі № 644/7422/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією.

При цьому ЦК України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.

8.37. За змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16).

8.38. У подальшому, застосовуючи статтю 216 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 66-70 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 зробила висновки, які узгоджуються з наведеними вище висновками про застосування вказаної норми.

Так, Велика Палата Верхового Суду вказала, що за змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo anteу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у зв`язку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: 1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); 2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього кодексу). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою статті 216 ЦК України, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 ЦК України).

8.39. Водночас за результатами розгляду справи № 923/196/20 Велика Палата Верховного Суду ухвалила нове рішення, яким частково задовольнила позов Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Табіті» про визнання недійсним укладеного сторонами договору купівлі-продажу земельної ділянки та про застосування наслідків недійсності цього правочину, а саме зобов`язала ТОВ «Табіті» повернути Лазурненській селищній раді земельні ділянки, сформовані з тієї, що була одержана за недійсним правочином, та відмовила в іншій частині позову, яка стосувалась визнання недійсним вказаного правочину, оскільки вважала, що суди попередніх інстанцій помилково визнали недійсним нікчемний договір.

8.40. Таким чином, замість передбаченої статтею 216 ЦК України двосторонньої реституції, тобто приведення обох сторін у попередній стан, Велика Палата Верховного Суду зобов`язала лише відповідача повернути спірні земельні ділянки до комунальної власності, обґрунтувавши своє рішення тим, що про це просив позивач, а вимогу про повернення коштів, сплачених за спірним договором купівлі-продажу позивачеві, відповідач не заявив. При цьому Велика Палата Верховного Суду вказала, що приписи статей 216 і 228 ЦК України забезпечують справедливий баланс між інтересами позивача та відповідача, який вимогу про повернення сплачених коштів не заявив (див. пункт 72 та останнє речення пункту 81.2 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

8.41. З таким підходом не погодилась колегія суддів КГС ВС, яка передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від її висновків, викладених у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, оскільки вважала, що таке застосування статті 216 ЦК України нівелює інститут двосторонньої реституції, є несправедливим стосовно обох сторін недійсного правочину, а також не відповідає принципу процесуальної економії (див. підпункти 6.12-6.19 цієї постанови).

8.42. За загальним підходом Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків задля гарантування юридичної визначеності. Вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, від 05.12.2018 у справі № 757/1660/17-ц, від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 21.08.2019 у справі № 2-836/11, від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц, від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16, від 14.12.2021 у справі № 147/66/17, від 08.06.2022 у справі № 362/643/21, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 26.10.2022 у справі № 210/2257/19).

8.43. Велика Палата Верховного Суду підтверджує правильність своїх висновків, викладених у пунктах 66-70 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, зокрема, про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину, однак вважає, що підхід до застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 ЦК України), сформульований у пунктах 72 та 81.2 згаданої постанови, потребує узгодження з наведеним вище висновком про двосторонню реституцію як юридичний обов`язок сторін недійсного правочину, виходячи з такого.

8.44. Позовні вимоги, з якими звертався позивач у справі № 923/196/20, були спрямовані на визнання недійсним спірного правочину та застосування наслідків недійсності.

8.45. У такій категорії справ суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції. Інше тлумачення статті 216 ЦК України, за якого відповідач має заявити вимогу про повернення йому переданого за недійсним правочином, покладатиме на відповідача непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину.

8.46. Також підхід, сформульований Великою Палатою Верховного Суду в пунктах 72 та 81.2 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, створює низку серйозних процесуальних проблем, оскільки відповідач у такій категорії справ, щоб домогтися двосторонньої реституції, має заявляти зустрічний позов або звертатись з окремим позовом.

Однак такий «зустрічний» позов у цьому випадку суперечитиме суті категорії зустрічного позову, який за змістом частини другої статті 180 ГПК України приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Натомість у цьому разі «зустрічним» буде позов, спрямований не на противагу основному, а навпаки - його задоволення буде можливим тільки у випадку задоволення первісного. Якщо ж відповідач має заявити окремий позов, без відповіді залишається питання, чому цей позов не може бути заявлений у цій же справі, адже він однозначно пов`язаний з її розглядом. Це повертатиме суди до необхідності розгляду вказаного позову як зустрічного, яким він не є.

Розгляд вимоги відповідача в наступному окремому позові також невиправдано поставить його у становище, коли він вже зобов`язаний за судовим рішенням повернути майно, однак позивач у первинній справі, хоч і має в силу закону обов`язок так само здійснити повернення одержаного ним за правочином, однак такий обов`язок не забезпечений примусом держави і може бути не виконаний без окремого судового рішення.

Окрім того, цей підхід не враховує принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, вже встановлених у розглянутій справі.

8.47. Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції в цілому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, та виходити з буквального тлумачення змісту статті 216 ЦК України, яке дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

8.48. Ці висновки узгоджуються також з позицією Верховного Суду України, який постановою від 06.09.2017 у справі № 320/4812/15-ц скасував рішення суду першої інстанції в частині повернення ОСОБА_6 того, що він передав державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України на виконання укладеного між ними 08.09.2014 договору купівлі-продажу 9/10 часток комплексу будівель та споруд за АДРЕСА_1, у зв`язку з визнанням судом зазначеного договору недійсним, а справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд першої інстанції визнав вказаний договір купівлі-продажу недійсним, проте правила реституції за частиною першою статті 216 ЦК України застосував тільки щодо однієї зі сторін правочину - постановив рішення про зобов`язання ОСОБА_6 повернути державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України майно, одержане ним як покупцем за недійсним договором. При цьому суд не вирішив питання про повернення іншій стороні правочину - відповідачу ОСОБА_6 того, що він передав державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України на виконання цього ж договору, у зв`язку з визнанням його недійсним.

8.49. Наведене спростовує неправильні висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування двосторонньої реституції, зроблені з посиланням на те, що в межах цього спору не пред`являлися вимоги щодо стягнення з Ліцею обладнання, одержаного ним за Договором.

Оскільки суди встановили обставини виконання сторонами Договору (передачу майна у власність Позивача за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019 та сплату на користь Відповідача 199 850,40 грн його ціни за платіжним дорученням № 1 від 26.12.2019) та не встановлювали обставини, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним Договору та стягнення з Підприємства на користь Ліцею 199 850,40 грн, сплачених за платіжним дорученням № 1 від 26.12.2019, суди також мали повернути від Ліцею на користь Підприємства майно, передане за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019. Тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним Договору та задоволення реституційної вимоги Ліцею.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1. Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

9.2. Попри обґрунтованість касаційної скарги в частині неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 228 ЦК України Підприємство у своїй скарзі не навело доводів, які спростовують висновки судів про необхідність визнання недійсним Договору з підстав його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

9.3. Також з урахуванням визначених меж розгляду справи судом касаційної інстанції слід відхилити доводи Підприємства про неправильну оцінку судами попередніх інстанцій доказів, що містяться в матеріалах справи, необхідність надання повторної оцінки доказам у справі та повторного встановлення фактичних обставин справи.

9.4. Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 зазначеного Кодексу).

9.5. Задовольняючи позов у цій справі, суд першої інстанції визнав недійсним Договір та стягнув з Підприємства на користь Ліцею сплачені за цим правочином 199 850,40 грн. Однак суд помилково не присудив повернути від Ліцею на користь Підприємства майно, яке було отримано Позивачем на виконання Договору за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019. Суд апеляційної інстанції цю помилку не виправив.

9.6. З огляду на викладене, здійснивши перегляд судових рішень у межах доводів касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу Підприємства слід задовольнити частково, а рішення Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022, залишене без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022, необхідно змінити.

10. Висновок щодо застосування норм права

10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статей 19 та 131-1 Конституції України, а також статті 216 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

10.2. Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

11. Судові витрати

11.1. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

11.2. За змістом статті 129 ГПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

11.3. Оскільки за наслідками розгляду касаційної скарги результат розгляду спору не змінився, а позов Ліцею залишився задоволеним повністю, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на Підприємство.

Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства «Фірма «ДАН» задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022 у справі № 918/1043/21 змінити, доповнивши резолютивну частину рішення пунктом 4 такого змісту: «Повернути від Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (код ЄДРПОУ 24172674) на користь Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (код ЄДРПОУ 22555781) майно, отримане на виконання договору поставки мережевого обладнання від 21.12.2019 № 38 за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019, а саме: оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104 - 1 шт.; кабель оптичний ОКТ-Д(1,0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 - 115,5 м; анкерний затискач Ho3(F) - 4 шт.; пигтейл SC 1,5 m - 2 шт.; кабель КПП-ВП (100) 2х2х0,50 (UTP - кат. 5) - 0,05 км; конектор RJ 45 STP (P88U-C) 5E-C1) - 8 шт.; бокс - міні FOR-02 - 1 шт.; роз`єм оптичний Fast connector SC/UPC FTTH-02 - 1 шт.; гільза FTTH 60 мм з двома проволоками - 2 шт.; роутер WiFi TP-LINK TL-WR841ND 4xLAN(10/100) 1xWAN 300 Mbps (802,11n) IGMP ProxySnooping - 1 шт.». В іншій частині рішення та постанову залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач К. М. ПільковСудді:О. О. БанаськоМ. В. Мазур О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. ВласовС. О. Погрібний І. А. ВоробйоваО. В. Ступак М. І. ГрицівІ. В. Ткач Ж. М. ЄленінаО. С. Ткачук І. В. ЖелєзнийЄ. А. Усенко В. В. КорольН. В. Шевцова О. В. Кривенда

Джерело: ЄДРСР 121753942

[ANTIRAID]

Велика палата відійшла від своїх попередніх висновків щодо наявності в законодавстві односторонньої реституції та необхідності заявлення зустрічного позову вигаданого володарем Золотої малини Дмитром Гудимою та зазначила:

10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статей 19 та 131-1 Конституції України, а також статті 216 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

10.2. Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(розбіжна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю., Короля В. В., Желєзного І. В., Шевцової Н. В.,

18 вересня 2024 року

м. Київ

Справа № 918/1043/21

Провадження № 12-35гс23

у справі за позовом Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (далі - Ліцей, позивач) до ПП «Фірма «ДАН» про визнання недійсним договору та стягнення 199 850,40 грн, за касаційною скаргою Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі - ПП «Фірма «ДАН», Підприємство, скаржник, відповідач) на рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року.

Відповідно до змісту частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. У листопаді 2021 року Ліцей звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ПП «Фірма «ДАН» про визнання недійсним договору поставки мережевого обладнання та стягнення 199 850,40 грн.

2. Позов мотивував тим, що Ліцей не був обізнаний з реальною вартістю товару за договором та купив його у ПП «Фірма «ДАН» за ціною, яка значно перевищує таку вартість.

3. Вартість товару, переданого відповідачем навчальному закладу, завищена щодо оптичного мережевого терміналу GEPON NGpon Е 104 на суму 6 787,8 грн та кабелю ОКТД(1)П-1Е1-0,36ФЗ,5/0,22Н18-1 на суму 181 895,18 грн.

4. Зазначив про порушення при проведенні закупівлі мережевого обладнання, зокрема: бюджетні зобов`язання на суму 199 850,40 грн згідно з договором поставки мережевого обладнання взяті з порушенням частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), абз. другого пункту 5, абз. першого пункту 46 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року № 228 (далі - Порядок № 228), а також без погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації, чим порушено пункт 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 року № 1352 (далі - Положення), пункт З Методики визначення належності бюджетних програм до сфери інформатизації, затвердженої наказом Державного агентства з питань електронного урядування України від 14 червня 2019 року № 35 (далі - Методика).

5. ПП «Фірма «ДАН» купувало товар за значно нижчою ціною і не могло не знати про його реальну вартість, а, вказавши у договорі завищену ціну з метою отримання надприбутку, навмисно ввело в оману навчальний заклад.

6. Виходив з того, що підключення до мережі «Інтернет» є специфічною галуззю, а тому заклад, підписуючи договір, не знав реальної вартості товару. Якщо б заклад знав реальну вартість товару, то не уклав би такий невигідний для держави договір, який безперечно суперечить інтересам держави і суспільства.

7. Мотивував позов тим, що заклад освіти як сторона договору розпоряджався не власними коштами, а коштами держави, коштами платників податків, а отже, укладений із завищеною вартістю договір здійснено на шкоду інтересам держави та всіх платників податків до бюджету.

8. Дійшов висновку про те, що визначена ціна в договорі не відповідає державним інтересам, оскільки вартість товару, переданого Ліцею, завищена. Навчальний заклад як замовник і розпорядник бюджетними коштами не зацікавлений у придбанні товару за завищеною ціною.

9. Посилаючись на частину першу статті 203, частини першу, другу статті 215, статтю 216, частину третю статті 228, частину першу статті 230 ЦК України, а також на Закон України «Про публічні закупівлі» (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин), просив визнати недійсним договір поставки мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 між ПП «Фірма «ДАН» та Невірківським навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (далі - Школа), а також стягнути з ПП «Фірма «ДАН» на свою користь 199 850,40 грн.

10. Господарський суд Рівненської області рішенням від 26 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, позов задовольнив.

11. Договір визнав недійсним та стягнув з ПП «Фірма «ДАН» на користь Ліцею 199 850,40 грн.

12. Не погодившись із рішенням та постановою судів попередніх інстанцій, у вересні 2022 року ПП «Фірма «ДАН» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

13. Касаційну скаргу ПП «Фірма «ДАН» мотивувало тим, що суди неправильно застосували частину третю статті 228 ЦК України, оскільки дійшли помилкового висновку про те, що договір суперечить інтересам держави. При цьому суди не врахували висновків КГС ВС, викладених у постановах від 08 липня 2020 року у справах № 910/13840/18 та № 910/12608/18, від 12 грудня 2019 року у справі № 910/13266/18, від 10 грудня 2019 року у справі № 910/13891/18, від 05 листопада 2019 року у справі № 910/14113/18 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 910/13263/18, зокрема, щодо кола осіб, які мають право здійснювати захист інтересів держави в суді. Таким чином, суди не мали підстав для визнання договору недійсним, керуючись частиною третьою статті 228 ЦК України, оскільки Ліцей не є особою, яка в силу закону наділена повноваженнями на звернення з позовом в інтересах держави.

14. Заявник стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недійсність договору відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України виходячи з єдиного критерію, який, на їх думку, завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме ціни договору, оскільки вважали її занадто високою. Разом з тим існуючі правові висновки Верховного Суду щодо ознак та критеріїв наявності / відсутності факту порушення інтересів держави є нечіткими та допускають широке коло різнотлумачень і правову невизначеність. Отже, існує необхідність формування Верховним Судом правового висновку щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а саме чи може ціна договору бути єдиним необхідним і достатнім критерієм віднесення правочину до категорії таких, що суперечать інтересам держави.

15. На думку заявника, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17, зокрема, про те, що недопустимим, з огляду на завдання цивільного судочинства, є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза його межами передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим.

16. ПП «Фірма «ДАН» у заявах по суті справи неодноразово посилалось на факти, які дають підстави вважати, що позов у цій справі було ініційовано з метою оцінки / переоцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні.

17. Вважало, що обставини, які досліджуються в цій справі (щодо повноважень службових осіб замовника, їх дій щодо укладення договору та ін.), перевіряються в межах кримінального провадження. З відкритих джерел відповідач довідався про те, що службовій особі позивача (директору Карплюк Ж. С.) вручено обвинувальний акт щодо обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України, та скеровано цей акт до Корецького районного суду Рівненської області, який наразі розглядає кримінальну справу № 563/1481/21.

18. Послалося на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали жодної оцінки наведеним вище фактам.

19. Окрім цього, заявник вважає, що суди не дослідили й інших зібраних у справі доказів. Так, суди вказали, що в матеріалах справи відсутні докази погодження Ліцеєм зобов`язань за договором з Генеральним державним замовником, а тому дійшли висновку про те, що позивач не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначеного правочину.

20. На думку заявника, за змістом пункту 13 Положення погодження з Генеральним державним замовником потребують проєкти, вартість яких дорівнює або перевищує 500 тисяч гривень.

21. Виходило з того, що ціна договору не дорівнює та не перевищує 500 тисяч гривень, предметом цього правочину є поставка товару, а не надання послуг. Місцевий суд цієї обставини не дослідив узагалі, а суд апеляційної інстанції поставився до неї критично та вказав, що Ліцей уклав з ПП «Фірма «ДАН» два договори: на поставку мережевого обладнання та на виконання робіт із забезпечення доступу до інтернету, які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети. Однак апеляційний суд не дослідив та не оцінив тієї обставини, що договір на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» повністю виконано сторонами, його результати прийняті і цей правочин не оскаржувався.

22. Послалося на те, що суди не дослідили і не надали оцінки положенням договору, зокрема пунктам 11.1.3 та 11.1.4, за змістом яких сторони гарантували одна одній, що вони мають право підписувати та виконувати договір, а також пункту 6.2.6, відповідно до якого замовник мав право отримувати необхідні пояснення та консультації щодо предмета договору, його виконання тощо (в тому числі щодо формування ціни), однак таким правом не скористався. Не було досліджено також наявності або відсутності претензій від Генерального державного замовника щодо договору.

23. У цій справі Великій Палаті Верховного Суду належало вирішити питання виключної правової проблеми у застосуванні частини третьої статті 228 ЦК України з урахуванням статей 203, 216 цього Кодексу та статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України) для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики; питання необхідності для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, щодо застосування односторонньої реституції замість двосторонньої (частина третя статті 216 ЦК України).

24. Постановою від 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ПП «Фірма «ДАН» задовольнила частково.

25. Рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року у справі № 918/1043/21 змінила, доповнила резолютивну частину рішення пунктом 4 такого змісту: «Повернути від Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (код ЄДРПОУ 24172674) на користь Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (код ЄДРПОУ 22555781) майно, отримане на виконання договору поставки мережевого обладнання від 21.12.2019 № 38 за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019, а саме: оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104 - 1 шт.; кабель оптичний ОКТ-Д(1,0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 - 115,5 м; анкерний затискач Ho3(F) - 4 шт.; пигтейл SC 1,5 m - 2 шт.; кабель КПП-ВП (100) 2х2х0,50 (UTP - кат. 5) - 0,05 км; конектор RJ 45 STP (P88U-C) 5E-C1) - 8 шт.; бокс - міні FOR-02 - 1 шт.; роз`єм оптичний Fast connector SC/UPC FTTH-02 - 1 шт.; гільза FTTH 60 мм з двома проволоками - 2 шт.; роутер WiFi TP-LINK TL-WR841ND 4xLAN(10/100) 1xWAN 300 Mbps (802,11n) IGMP ProxySnooping - 1 шт.».

В іншій частині рішення та постанову залишила без змін.

26. Мотивувала постанову тим, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, а тому, беручи до уваги, що «інтереси держави» є специфічним оціночним поняттям та можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами інших учасників суспільних відносин, зокрема, комунальних підприємств, установ, які розпоряджаються бюджетними коштами, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

27. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що за статутом Ліцей є комунальним закладом, знаходиться у власності Великомежиріцької сільської ради та є правонаступником майна, прав та обов`язків Школи, а джерелом фінансування за договором були кошти субвенції з державного бюджету.

28. Тобто Ліцей не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб`єктом владних повноважень.

29. Те, що позивач є стороною за договором, джерелом фінансування за яким були кошти субвенції з державного бюджету, також не свідчить про наявність у Ліцею відповідних владних повноважень, оскільки у відносинах щодо розрахунків з постачальником за договором комунальний заклад, який є розпорядником бюджетних коштів, виступає не як суб`єкт владних повноважень, а як сторона у зобов`язальних правовідносинах.

30. Велика Палата Верховного Суду вважала неправильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним договору відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України з огляду на недодержання вимог щодо відповідності умов цього правочину інтересам держави, оскільки Ліцей не є особою, яка наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави.

31. Виходила з того, що про недійсність договору як такого, що був укладений з перевищенням повноважень представником, який діяв від імені Школи, поєднаним зі зловмисною домовленістю з посадовими особами Підприємства, спрямованою на незаконне заволодіння майном комунальної установи, або про те, що договір сторони уклали без наміру створити обумовлені ним правові наслідки (фіктивний правочин), Ліцей у цій справі не стверджує.

32. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність у Ліцею повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави, вона надалі не досліджувала доводів Підприємства стосовно критеріїв застосування частини третьої статті 228 ЦК України та не робила з цього приводу висновків.

33. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суди визнали недійсним договір також з підстав невідповідності його статті 203 ЦК України, а також частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

Однак вона не досліджує наведені вище висновки судів попередніх інстанцій та не робить з цього приводу власних висновків, оскільки касаційна скарга Підприємства відповідними підставами не обґрунтовувалась, зокрема скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення Школою повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних вище підстав, а Підприємство є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.

34. Дійшла висновку, що Підприємство не обґрунтувало підстав для перегляду та скасування рішень судів попередніх інстанцій, якими договір визнано недійсним через його невідповідність статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

35. Велика Палата Верховного Суду підтвердила правильність своїх висновків, викладених у пунктах 66-70 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, зокрема, про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину, однак вважає, що підхід до застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 ЦК України), сформульований у пунктах 72 та 81.2 згаданої постанови, потребує узгодження з наведеним вище висновком про двосторонню реституцію як юридичний обов`язок сторін недійсного правочину.

36. Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції в цілому Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, та виходити з буквального тлумачення змісту статті 216 ЦК України, яке дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

37. Зазначила, що наведене спростовує неправильні висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування двосторонньої реституції, зроблені з посиланням на те, що в межах цього спору не пред`являлися вимоги щодо стягнення з Ліцею обладнання, одержаного ним за договором.

38. Оскільки суди встановили обставини виконання сторонами договору (передачу майна у власність позивача за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року та сплату на користь відповідача 199 850,40 грн його ціни за платіжним дорученням № 1 від 26 грудня 2019 року) та не встановлювали обставини, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору та стягнення з Підприємства на користь Ліцею 199 850,40 грн, суди також мали повернути від Ліцею на користь Підприємства майно, передане за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року. Тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним договору та задоволення реституційної вимоги Ліцею.

39. Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що попри обґрунтованість касаційної скарги в частині неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 228 ЦК України Підприємство у своїй скарзі не навело доводів, які спростовують висновки судів про необхідність визнання недійсним договору з підстав його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

ІІ. Зміст окремої думки

40. Не погоджуємося із висновками Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

41. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про визнання недійсним договору поставки з підстав його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

42. По-перше, недійсні правочини мають свої загальні, спеціальні, а деякі з них й індивідуальні ознаки.

43. Загальні ознаки недійсності правочинів закріплені в статтях 203, 215 ЦК України, до них належать: 1) невідповідність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, моральним засадам суспільства; 2) відсутність необхідного обсягу дієздатності особи, що вчиняє правочин; 3) невідповідність волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі; 4) недотримання форми правочину (недійсність настає у випадках, встановлених законом); 5) небажання сторін по досягненню реальних правових наслідків, які були обумовлені правочином; 6) суперечність правочину, що укладається батьками (усиновлювачами), правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

44. До спеціальних (кваліфікуючих) ознак недійсності правочину належать: 1) недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору; 2) вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності; 3) вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності; 4) вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності; 5) вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування; 6) вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; 7) вчинення правочину недієздатною фізичною особою; 😎 вчинення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти; 9) вчинення правочину, який порушує публічний порядок; 10) вчинення правочину під впливом помилки; 11) вчинення правочину під впливом обману; 12) вчинення правочину під впливом насильства; 13) вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною; 14) вчинення правочину під впливом тяжкої обставини; 15) вчинення фіктивного правочину; 16) вчинення удаваного правочину та ін.

45. Отже, статті 203, 215 ЦК України визначають загальні вимоги дійсності правочину, а статті 218-235 ЦК України передбачають спеціальні (кваліфікуючі) ознаки недійсності правочину. Тобто стаття 203 ЦК України не може бути самостійною підставою для визнання договору недійсним, оскільки тоді не було б потреби заявляти позов про визнання недійсним договору на підставі статей 218-235 ЦК України.

46. По-друге, підставою позову зазначена невідповідність правочину положенням частини третьої статті 228 ЦК України, оскільки позивач вважає, що правочин вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у ПП «Фірма «ДАН» відповідного умислу.

47. Посилання позивача на відсутність погодження договору Генеральним замовником не може бути підставою для зміни підстави позову із статті 228 ЦК України на статтю 203 ЦК України виходячи з наступного.

48. Договір поставки,за яким ПП «Фірма «ДАН» (постачальник) поставило Школі (замовнику), правонаступником якої є Ліцей, мережеве обладнання, а замовник - прийняв і оплатив цей товар коштами субвенції з державного бюджету, не є звичайною приватно-правовою угодою.

49. Для укладення договорів купівлі-продажу товарів, послуг за бюджетні кошти чинне законодавство визначає спеціальний публічний порядок, який регулюється спеціальними законами України «Про публічні закупівлі», «Про Національну програму інформатизації», Бюджетним кодексом України, тощо.

50. Посилання у позовній заяві на відсутність спеціального погодження Генерального замовника, передбаченого пунктом 13 Положення є лише констатацією факту порушення такого порядку.

51. Позивач є розпорядником бюджетних коштів.

52. Закупівля за кошти державної субвенції товару за ціною, що у майже у 200 разів перевищує реальну ринкову вартість, вочевидь не відповідає інтересам держави і суспільства, а відсутність погодження на укладення такого договору державним замовником, на яку послався позивач, і є підтвердженням порушення такого публічного порядку.

53. Крім того, аналіз чинного на час укладення договору норм законодавства слідує, що укладення спірного договору вартістю, яка не перевищує 500 тис. грн не передбачало погодження розпорядника бюджетних коштів з Генеральним державним замовником, а лише його повідомлення.

54. Крім того, навіть з урахуванням договору на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет», як зазначили суди попередніх інстанцій, сукупна вартість цих договорів не перевищує 500 тис. грн (199 850,40+199 860,00).

55. Отже, у Великої Палати Верховного Суду були відсутні законні підстави для визнання оспореного правочину недійсним з підстав відсутності погодження Генерального замовника, оскільки чинним на час укладення угоди погодження на таку суму відповідного погодження не передбачало.

56. Проте, надалі до пункту 13 Положення неодноразово вносилися зміни.

57. Так, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2021 року № 453 внесено зміни до Положення та статтю 13 викладено в новій редакції: «Під час виконання завдань (проектів) Національної програми інформатизації державні замовники беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі за такими завданнями (проектами) після їх погодження з Генеральним державним замовником у разі, коли їх вартість дорівнює або перевищує 500 тис. гривень, а в разі закупівель послуг з підключення закладів соціальної інфраструктури до широкосмугового доступу до Інтернету за кошти субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на реалізацію заходів, спрямованих на підвищення доступності широкосмугового доступу до Інтернету в сільській місцевості, - коли їх вартість перевищує 1 тис. гривень.».

58. По-третє, Велика Палата Верховного Суду штучно обмежила коло суб`єктів на звернення із позовом на підставі частини третьої статті 228 ЦК України, зокрема, учасників публічних торгів.

59. Стаття 228 ЦК України не містить будь-яких обмежень кола осіб, що можуть звернутись до суду з позовом з визначених нею підстав, та не передбачає права на звернення з позовом на підставі цієї статті лише суб`єкта владних повноважень або прокурора.

60. Крім того, в ЦК України відсутня норма, яка забороняє розпорядникам бюджетних коштів звертатися до суду з позовом на підставі частини третьої статті 228 ЦК України.

61. Такі висновки Великої Палати Верховного Суду не ґрунтуються на законі.

62. Штучне обмеження кола осіб лише правом прокурора або суб`єкта владних повноважень на звернення до суду з підстав, визначених статтею 228 ЦК України не сприяє захисту інтересів суспільства і держави та позбавляє інших позивачів (наприклад більшу частину розпорядників бюджетних коштів або потерпілих, на незаконне заволодіння майном яких був спрямований правочин, зокрема з використанням шахрайства, з використанням викрадених або підроблених документів).

63. ГПК України у статті 14 передбачає, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Тобто позивач на свій власний розсуд обирає підстави та спосіб захисту.

64. Таким чином, здійснивши правовий аналіз частини третьої статті 228 ЦК України, вважаємо, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони, який завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

65. Виходячи з аналізу статей 203, 215, 228 ЦК України право оспорити дійсність правочину та визначати, у чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та суспільства, може як одна зі сторін договору, так і заінтересована особа.

66. Якщо закон не встановив особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або про відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд, за існування для того підстав, задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

67. У випадку наявності підстав для застосування особливих правових наслідків окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 228 ЦК України) держава є стягувачем у частині рішення про стягнення всього одержаного сторонами за угодою (при наявності умислу в обох сторін) чи про стягнення одержаного за договором однією стороною (при наявності умислу лише в однієї зі сторін).

Судді С. Ю. Мартєв В. В. Король І. В. Желєзний Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 122033409

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді М. В. Мазура

до постанови Великої Палати Верховного Суду

від 18 вересня 2024 року у справі 918/1043/21

1. Обставини цієї справи є досить промовисті. Держава виділила кошти Невірківському навчально-виховному комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (далі - Школа), правонаступником якої став Невірківський ліцей Великомежиріцької сільської ради (далі - Ліцей) для реалізації програми з Інтернетизації. За ці бюджетні кошти у грудні 2019 року Школа придбала (уклавши спірний договір) у Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі - Підприємство, Відповідач) за 199 850,40 грн обладнання, ринкова вартість якого насправді становила 11 167,42 коп. (тобто вартість обладнання була завищена на 188 682,98 грн.).

2. У листопаді 2021 року Ліцей звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір про поставку мережевого обладнання від грудня 2019 року, а також стягнути з Підприємства 199 850,40 грн. Позов мотивовано тим, що Ліцей був введений в оману щодо завищеної вартості товару, який купувався за державні кошти, що суперечить інтересам держави і суспільства.

3. Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили, визнали договір недійсним і стягнули з Відповідача на користь Ліцею 199 850,40 грн.

4. Суди дійшли висновку, що спірний Договір не відповідає положенням:

- статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК); оскільки цей правочин вчинено Ліцеєм без необхідного обсягу цивільної дієздатності,

- статті 228 ЦК, адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у Підприємства відповідного умислу.

5. Серед іншого, суд апеляційної інстанції відхилив доводи Підприємства про те, що Ліцей не мав права звертатися до суду в інтересах держави, посилаючись на те, що Ліцей як комунальна установа є правонаступником сторони Договору, а відповідно до статті 215 ЦК дійсність правочину може заперечувати заінтересована особа. Стаття 228 ЦК не обмежує коло осіб, які можуть звертатися до суду. Суд також зазначив, що підстав для представництва інтересів держави прокурором не було, оскільки навчальний заклад сам подав позов.

6. Підприємство подало касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове, відмовивши Ліцею в задоволенні позову. Суть доводів касаційної скарги, серед іншого, зводились до тверджень відповідача про те, що суди неправильно застосували частину третю статті 228 ЦК, оскільки Ліцей не мав повноважень подавати позов в інтересах держави. Також зазначалось, що ціна договору не може бути єдиним критерієм визнання його недійсним. Крім того, Підприємство вказувало на безпідставність дослідження обставин і встановлення фактів, які підлягають встановленню у кримінальному провадженням проти службової особи Позивача.

7. Розглядаючи цю справу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди неправильно застосували положення частини третьої статті 228 ЦК, оскільки захищати інтереси держави в суді може лише уповноважений орган влади або прокурор у виняткових випадках, натомість Ліцей як комунальний заклад не має владних повноважень і не може представляти інтереси держави, і навіть той факт, що договір фінансувався з держбюджету, не надав Ліцею такого права.

8. Водночас правильними є висновки судів попередніх інстанцій про застосування статей 203, 215 ЦК.

9. З урахуванням такої зміни правових підстав визнання оспорюваного правочину недійсним Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність застосування наслідків недійсності правочину, а саме - «двосторонньої реституції», метою якої є повернення сторін у стан, який існував до укладення цього правочину. Тож на додачу до рішення суду першої інстанції про стягнення з Відповідача на користь Позивача 199 850,40 грн., Велика Палата вирішила повернути від Позивача на користь Відповідача придбане майно.

10. Я не можу погодитись із таким рішенням більшості суддів з декількох причин.

11. По-перше, відповідно до частин першої та другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

12. Так, Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи висновки судів попередніх інстанцій щодо визнання Договору недійсним через його невідповідність статті 203 ЦК, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 Методики, вказала таке:

«З огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не досліджує наведені вище висновки судів попередніх інстанцій та не робить з цього приводу власних висновків, оскільки касаційна скарга Підприємства відповідними підставами не обґрунтовувалась, зокрема скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення Школою повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних вище підстав, а Підприємство є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.» (п. 8.30 Постанови)

13. Водночас, застосовуючи двосторонню реституцію, Велика Палата, на мою думку, за відсутності для того підстав, вийшла за межі касаційної скарги Підприємства, залишивши поза увагою, що Відповідач у поданій скарзі не порушував питання щодо необхідності застосування двосторонньої реституції та повернення на його користь встановленого в Ліцеї обладнання.

14. По-друге, вважаю неправильним висновок більшості суддів, що Ліцей не міг вимагати визнати Договору недійсним з посиланням, окрім іншого, на положення частини третьої статті 228 ЦК.

15. Стаття 228 ЦК, яка визначає правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, не містить жодних положень, які б визначали коло осіб, що можуть заявляти вимогу про визнання правочину недійсним через невідповідність «правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам» (на відміну від деяких інших статей ЦК, скажімо, частини другої статті 225 ЦК, яка прямо передбачає: «У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред`явити її опікун»).

16. Наведене, звичайно, не означає, що взагалі будь-яка особа може подати позов про визнання будь-якого договору (зокрема, укладеного іншими особами) з підстав, визначених у частині третій статті 228 ЦК, адже за змістом частини третьої статті 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До того ж, згідно з положеннями частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України «Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів». Схожі положення передбачені також частинами першою та другою статті 4 Цивільного процесуального кодексу України «Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

17. У цій справі Ліцей був стороною правочину, тому він, безперечно, мав право звертатися до суду з позовом про визнання спірного договору недійсним. Питання полягає в тому, чи міг цей Ліцей, окрім іншого, посилатися також на частину третю статті 228 ЦК?

18. На моє переконання так, адже Позивач не був приватним навчальним закладом, який, укладаючи оспорюваний Договір, розпоряджався власними приватними коштами, - це був комунальний заклад, який розпорядився бюджетними коштами. За таких обставин інтерес Ліцею у визнанні Договору недійсним очевидно повністю збігався з інтересами держави.

19. Ця ситуація є гарним прикладом того, що правочин може бути визнаний недійсним на підставі частини третьої статті 228 ЦК не лише за позовом компетентного органу державної влади або прокурора, але й за позовом сторони правочину або іншої заінтересованої особи, якщо їх інтереси збігаються з інтересами держави (як у цьому випадку).

20. Відповідно у цій справі не було підстав для застосування наслідків недійсності правочину (двосторонньої реституції), які витікають з недодержання в момент вчинення правочину вимог статті 203 ЦК.

Суддя: М. В. Мазур

Джерело: ЄДРСР 122253245

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О.

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року

у справі № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23)

за касаційною скаргою Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі - ПП «Фірма «ДАН») на рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року, ухвалене суддею Качурою А. М., та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Філіпової Т. Л., Бучинської Г. Б., Василишина А. Р.,

у справі за позовом Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради до ПП «Фірма «ДАН» про визнання недійсним договору та стягнення 199 850,40 грн.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Позивач у листопаді 2021 року звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати недійсним договір поставки мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 (далі - Договір), укладений між відповідачем та Невірківським навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (далі - Школа);

- стягнути з відповідача на свою користь 199 850,40 грн.

Позивач стверджував, що не був обізнаний з реальною вартістю товару за Договором та купив його у відповідача за ціною, яка значно перевищує таку вартість. Водночас ПП «Фірма «ДАН»не могло не знати про реальну вартість товару за Договором, а тому з метою отримання надприбутку навмисно ввело позивача в оману. Оскільки товар за Договором був придбаний за державні кошти, зазначений правочин суперечить інтересам держави і суспільства, у зв`язку із чим має бути визнаний недійсним, а сплачені за ним кошти стягнуті з відповідача.

Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, позов задоволено.

Рішення судів мотивовані тим, що Договір має бути визнаний недійсним, оскільки не відповідає приписам статей 203 та 228 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України), адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у відповідача відповідного умислу. Також суди вважали, що Договір суперечить приписам частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), пункту 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 року № 1352 (далі - Положення), та пункту 3 розділу І Методики визначення належності бюджетних програм до сфери інформатизації, затвердженої наказом Державного агентства з питань електронного урядування України від 14 травня 2019 року № 35

(далі - Методика), оскільки позивач не погодив із Генеральним державним замовником взяття зобов`язань за Договором, а тому не мав потрібного обсягу цивільної дієздатності на вчинення цього правочину.

Суди виснували, що метою вчинення Договору з боку відповідача була реалізація технічного обладнання за значно завищеною ціною для неправомірного збагачення за рахунок бюджетних коштів, а тому обґрунтованими є доводи позивача про те, що Договір не відповідає інтересам держави і суспільства, оскільки продавець мав свідомий намір заволодіти цими коштами.

Суди не встановили, що у позивача був умисел на вчинення правочину з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки через брак у нього повноважень на вчинення Договору (немає погодження з Генеральним державним замовником) наявність наміру в юридичної особи вчинити правочин, який суперечить інтересам держави і суспільства, не може вважатися встановленою.

На переконання судів, потрібно застосувати передбачені статтею 228 ЦК України особливі наслідки недійсності правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, що кореспондується з приписами частини третьої статті 216 цього Кодексу.

Суди врахували, що відповідно до частини п`ятої статті 216 ЦК України суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Втім, застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи суду цивільним законодавством не передбачено. До того ж у цьому спорі сторона не пред`явила вимог щодо стягнення з позивача в дохід держави обладнання, одержаного ним за Договором.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ПП «Фірма «ДАН» про те, що позивач не є особою, яка уповноважена звертатися до суду в інтересах держави, які обґрунтовували посиланнями на статтю 131-1 Конституції України, відповідно до якої прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач є установою комунальної форми власності, правонаступником сторони Договору, відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України дійсність правочину може заперечуватися як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою. До того ж стаття 228 ЦК України не містить умов, що б визначали коло осіб, які можуть звернутись до суду з позовом з визначених нею підстав.

Посилаючись на частину третю статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», суд апеляційної інстанції зазначив, що у прокурора не було підстав для представництва інтересів держави в суді, оскільки позивач самостійно звернувся з позовом до суду.

Додатковим рішенням від 10 травня 2022 року Господарський суд Рівненської області задовольнив заяву позивача про відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу, та стягнув на його користь з відповідача 1 400 грн відшкодування таких витрат.

ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

Відповідач 20 вересня 2022 року засобами поштового зв`язку надіслав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові.

На думку скаржника, суди неправильно застосували частину третю статті 228 ЦК України, оскільки зробили помилкового висновку про те, що Договір суперечить інтересам держави. Суди не врахували висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладених у постановах від 08 липня 2020 року у справах № 910/13840/18 та № 910/12608/18, від 12 грудня 2019 року у справі № 910/13266/18, від 10 грудня 2019 року

у справі № 910/13891/18, від 05 листопада 2019 року у справі № 910/14113/18 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 910/13263/18, зокрема, стосовно кола осіб, які мають право здійснювати захист інтересів держави в суді. Отже, суди не мали підстав для визнання Договору недійсним, керуючись частиною третьою статті 228 ЦК України, оскільки позивач не є особою, яка за законом наділена повноваженнями на звернення з позовом в інтересах держави.

ПП «Фірма «ДАН» зауважило, що суди попередніх інстанцій виснували про недійсність Договору відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України, базуючись на єдиному критерієві, який, на їхню думку, завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме ціні Договору, оскільки вважали її необґрунтовано високою. Проте, чинні правові висновки Верховного Суду щодо ознак та критеріїв наявності порушення інтересів держави є нечіткими та допускають різноманітне тлумачення і правову невизначеність. Тож постала нагальна потреба у формуванні Верховним Судом правового висновку щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а саме стосовно того, чи може ціна договору бути єдиним потрібним і достатнім критерієм віднесення правочину до категорії таких, що суперечать інтересам держави.

До того ж суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17, зокрема й про те, що недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза його межами передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим.

Скаржник вважає, що суди не дослідили й інших зібраних у справі доказів. Так, суди вказали, що в матеріалах справи немає доказів погодження позивачем зобов`язань за Договором з Генеральним державним замовником, а тому зробили висновок, що позивач не мав потрібного обсягу цивільної дієздатності на вчинення цього правочину.

Відповідач наголосив на тому, що за змістом пункту 13 Положення погодження з Генеральним державним замовником потребують проєкти, вартість яких дорівнює або перевищує 500 тис грн.

Натомість ціна Договору не дорівнює та не перевищує 500 тис грн, предметом цього правочину є поставка товару, а не надання послуг. Суд першої інстанції цієї обставини не дослідив загалом, а суд апеляційної інстанції поставився до неї критично та вказав, що позивач уклав з відповідачем два договори: на поставку мережевого обладнання та на виконання робіт із забезпечення доступу до інтернету, які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети. Втім, апеляційний суд не дослідив та не оцінив тієї обставини, що сторони повністю виконали договір на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет», результати цього договору сторони прийняли і не оспорювали цей правочин.

Ухвалою від 13 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі:

- частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) задля перегляду (відступу від) висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 липня 2022 року

у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21), щодо застосування односторонньої реституції замість двосторонньої (частина третя статті 216 ЦК України);

- частини п`ятої статті 302 ГПК України для вирішення виключної правової проблеми, пов`язаної із застосуванням статті 216 і частини третьої статті 228 ЦК України, які містять різні наслідки недійсності договору за умови, що позивач у позові, посилаючись на невідповідність Договору інтересам держави і суспільства, просив застосувати наслідки недійсності договору, визначені саме частиною першою статті 216 ЦК України.

Постановою від 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду:

- касаційну скаргу ПП «Фірма «ДАН» задовольнила частково;

- змінила рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року, доповнила резолютивну частину рішення пунктом 4 такого змісту: «Повернути від Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (код ЄДРПОУ 24172674) на користь Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (код ЄДРПОУ 22555781) майно, отримане на виконання договору поставки мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року, а саме: оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104 - 1 шт.; кабель оптичний ОКТ-Д(1,0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 - 115,5 м; анкерний затискач Ho3(F) - 4 шт.; пигтейл SC 1,5 m - 2 шт.;

кабель КПП-ВП (100) 2х2х0,50 (UTP - кат. 5) - 0,05 км; конектор RJ 45 STP

(P88U-C) 5E-C1) - 8 шт.; бокс - міні FOR-02 - 1 шт.; роз`єм оптичний Fast connector SC/UPC FTTH-02 - 1 шт.; гільза FTTH 60 мм з двома проволоками - 2 шт.; роутер WiFi TP-LINK TL-WR841ND 4xLAN(10/100) 1xWAN 300 Mbps (802,11n) IGMP ProxySnooping - 1 шт.»;

- в іншій частині рішення та постанову залишила без змін.

Верховний Суд навів такі аргументи на обґрунтування ухваленої постанови.

Ураховуючи, щ

о в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, а також, беручи до уваги, що «інтереси держави» є специфічним оціночним поняттям та можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами інших учасників суспільних відносин, зокрема, комунальних підприємств, установ, які розпоряджаються бюджетними коштами, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.
Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що позивач не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб`єктом владних повноважень.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що позивач не має повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави, вона надалі не досліджувала доводів відповідача стосовно критеріїв застосування частини третьої статті 228 ЦК України, викладених у підпункті 4.2 цієї постанови, та не зробила з цього приводу висновків.

Суди дійшли висновку, що Договір наведеним нормам права не відповідає, оскільки позивач не погодив з Генеральним державним замовником взяття зобов`язань за цим правочином, а тому не мав потрібного обсягу цивільної дієздатності на його вчинення.

З огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала наведені вище висновки судів попередніх інстанцій та не зробила з цього приводу власних висновків, оскільки касаційна скарга відповідача не обґрунтовувалася відповідними підставами, зокрема скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення позивачем повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних підстав, а відповідач є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.

Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції загалом Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, та базувалася на буквальному тлумаченні статті 216 ЦК України, яке дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за наявності для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У такому разі відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

Оскільки суди встановили обставини виконання сторонами Договору (передачу майна у власність позивача за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року та сплату на користь відповідача 199 850,40 грн його ціни за платіжним дорученням № 1 від 26 грудня 2019 року) та не встановлювали обставини, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позов про визнання недійсним Договору та стягнення з відповідача на користь позивача 199 850,40 грн, сплачених за платіжним дорученням № 1 від 26 грудня 2019 року, суди також мали повернути від позивача на користь відповідача майно, передане за видатковою накладною № РН-000013 від 24 грудня 2019 року. Тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним Договору та задоволення реституційної вимоги позивача.

ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ

З правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України в цілому погоджуюся.

Підтримую висновок, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

Водночас не погоджуюся у частині висновків щодо:

- необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення правочину;

- застосування з ініціативи суду двосторонньої реституції.

Тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку.

<i>Щодо необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення правочину

Хибним є твердження Великої Палати Верховного Суду про те, що з огляду на обмеження, передбачені статтею 300 ГПК України, вона не мала досліджувати висновки судів попередніх інстанцій та не робити з цього приводу власних висновків, оскільки, мовляв, касаційна скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення позивачем повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним Договору з описаних вище підстав, а відповідач є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.

У касаційній скарзі відповідач зазначав про таке.

Суди не дослідили зібрані у справі докази. Так, щодо невідповідності договору статті 203 ЦК України суди вказали, що в матеріалах справи немає доказів погодження позивачем зобов`язань за спірним правочином із Генеральним державним замовником, такі обставини підтверджують брак підстав для взяття позивачем зобов`язань як особою, котра фінансується за рахунок бюджетних коштів, а отже позивач не мав потрібного обсягу цивільної дієздатності на вчинення такого правочину.

Велика Палата Верховного Суду проявила надмірний формалізм, відмовившись розглядати по суті правильність або помилковість застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України.

Керуючись принципами диспозитивності і змагальності господарського судочинства, суд, звісно, не може виходити за межі позовних вимог і тверджень, зокрема, апеляційної чи касаційної скарги. Але вказане не є підставою для того, щоб суд перевіряв правильність висновків судів першої чи апеляційної інстанції лише відповідно до точно, формально вивірених тверджень апеляційної або касаційної скарги.

У процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia («суд знає закони»), який полягає в тому, що суд знає право; суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (лат. da mihi factum, dabo tibi jus - «дайте мені факт, я дам вам право»). Активна роль суду в процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки тощо) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти, установлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма має бути застосована для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Суд не лише має право, але й зобов`язаний вийти за межі формального підходу у разі, коли йдеться про кваліфікацію правовідносин і правильне застосування норм матеріального права. У такому контексті принцип jura novit curia не лише дозволяє суду вільно вибирати релевантні до правовідносин правові норми, але і накладає обов`язок правильно їх застосовувати навіть без чіткого зазначення в касаційній скарзі.

Відповідно Велика Палата Верховного Суду повинна була звернути увагу на доводи відповідача щодо застосування статей 203 ЦК України та 48 БК України і здійснити повний аналіз їх належності до обставин справи. Принцип правової визначеності вимагає, щоб рішення суду ґрунтувались не тільки на формальностях процесу, а й на правильному застосуванні матеріальних норм, які можуть істотно впливати на права сторін.

Тому Велика Палата Верховного Суду мала б по суті перевірити правильність застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України.

Переконаний, що статті 203, 215 у зв`язку із застосуванням приписів статті 228 ЦК України, а також ста

ття 48 БК України утворюють єдиний склад недійсності правочину.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина перша та друга статті 203 ЦК України).

Отож, частина перша статті 203 ЦК України вимагає, аби правочин не суперечив саме актам цивільного законодавства, тож лише суперечність (невідповідність) актам бюджетного законодавства не є підставою недійсності правочину. Натомість приписи статті 48 БК України дають можливість обґрунтувати і кваліфікувати порушення інтересів держави укладенням подібного недійсного правочину. Правило статті 48 БК України не є самостійною підставою для визнання правочину недійсним.

>Відповідно до частини першої статті 48 БК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов`язань минулих років, довгострокових зобов`язань за енергосервісом, узятих на облік органами Казначейства України; щодо завдань (проєктів) Національної програми інформатизації - після їх погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації.

У справі, що розглядалася, не було підстав для висновку, що позивач просив визнати недійсним згаданий правочин з двох відмінних самостійних підстав недійсності:

- з підстав суперечності приписам статті 228 ЦК України; та

- з іншої підстави - за статтею 48 БК України.

Бюджетне законодавство не є частиною цивільного законодавства, визначає публічно-правові засади управління та витрачання коштів державою.

У спірних правовідносинах ці правові норми тісно пов`язані між собою і мають бути застосовані у взаємозв`язку задля кваліфікації завідомої суперечності оспорюваного правочину інтересам держави. Так, стаття 228 ЦК України встановлює загальну заборону на укладення правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства, зокрема й тих, що порушують вимоги законодавства. Натомість стаття 48 БК України конкретизує ці вимоги для правочинів, що укладаються суб`єктами, які фінансуються за рахунок бюджетних коштів.

Статтею 2 Закону України від 25 грудня 2015 року № 922-VIII «Про публічні закупівлі» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що цей Закон застосовується до замовників за умови, що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт - 1,5 мільйона гривень.

Згідно з пунктом 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 року № 1352 у редакції, чинній на час укладення договору, під час виконання завдань (проєктів) Національної програми інформатизації державні замовники беруть бюджетні зобов`язання та здійснюють платежі за такими завданнями (проєктами) після їх погодження з Генеральним державним замовником у разі, коли їх вартість дорівнює або перевищує 500 тис. гривень. Погодження завдань (проєктів) вартістю меншою, ніж визначена в абзаці першому цього пункту, здійснюється шляхом повідомлення Генерального державного замовника за визначеною ним процедурою.

Отже, укладення Договору вартістю, яка не перевищує 500 тис грн, не передбачало погодження розпорядника бюджетних коштів з Генеральним державним замовником, а лише його повідомлення.

До того ж навіть з урахуванням договору на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет», як зазначили суди попередніх інстанцій, сукупна вартість цих договорів не перевищує 500 тис грн (199 850,40+199 860,00).

Навіть якщо погодитися, що лише невідповідність актам бюджетного законодавства є підставою недійсності правочину і утворює самостійний склад цивільного правопорушення, то на момент виникнення спірних правовідносин позивач (навчальний заклад) мав лише повідомити Генерального державного замовника за визначеною ним процедурою про взяття бюджетних зобов`язань.

Суди встановили, що позивач не здійснив повідомлення Генерального державного замовника про факт укладення Договору, проте цивільне законодавство не пов`язувало лише таке неповідомлення Генерального державного замовника із можливістю визнання недійсним правочину, який підлягав такому повідомленню.

Отож, у судів не було правових підстав для визнання недійсним Договору ні за статтями 203, 215 та 228 ЦК України, ані за статтею 48 БК України.

Брак повідомлення Генерального державного замовника не може автоматично розглядатися як достатня підстава для визнання договору недійсним. Законодавство встановлює чітку різницю між порушеннями процедурних норм, таких як повідомлення Генерального замовника, і порушеннями, які мають суттєвий вплив на саму суть правочину або публічні інтереси. У такому разі порушення мало формальний характер і не призвело до порушення істотних інтересів держави чи бюджету.

Бюджетне законодавство, зокрема стаття 48 БК України, має регулювати саме процедури управління бюджетними коштами, а не виступати універсальною підставою для оспорення будь-якого правочину, що стосується бюджетного фінансування. Відмінний підхід до застосування норм права може призвести до необґрунтованого обмеження прав контрагентів бюджетних установ та створити правову невизначеність для суб`єктів, які працюють з ними.

Нарешті, визнання правочину недійсним є винятковим заходом і може застосовуватися тільки у випадках, прямо передбачених законом. У цій справі порушення процедури повідомлення Генерального державного замовника не відповідало такому правовому наслідку, як визнання правочину недійсним, зокрема за статтею 203 ЦК України.

Щодо застосування двосторонньої реституції з ініціативи суду

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Отже, ЦК України розрізнює оспорювані правочини, які можуть бути визнані недійсними в судовому порядку, та нікчемні правочини, які є недійсними за законом та не підлягають визнанню такими судом, і залежно від цього наслідки укладення цих договорів та порядок застосування таких наслідків.

За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція, застосування якої спрямоване на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Відповідно до доктрини цивільного права реституція (від лат. restituere, restitutio in integrum - відновлення в первісному стані, відновлення положення та статусу, повернення, відшкодування) - норма римського права, яка передбачає відновлення стану майна, який існував на момент вчинення незаконних або помилкових дій, що завдали шкоди у вигляді повернення, відновлення матеріальних цінностей у натурі чи відшкодування їх вартості в грошовій формі. Реституція може бути односторонньою, двосторонньою, а також односторонньою з компенсацією вартості.

Наслідки недійсності оспорюваного правочину, зокрема й реституція, визначені однозначною умовою закону - в частині другій статті 216 ЦК України. Відповідно до цього припису в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке відновлення становища сторін, що існувало попередньо, може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: основний - реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); додатковий - відшкодування збитків і відшкодування моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу).

За загальним правилом, застосування наслідків недійсності правочину відбувається на підставі рішення суду за результатами вирішення відповідного позову. Як виняток, приписи частини п`ятої статті 216 ЦК України надають можливість суду з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності лише щодо нікчемного правочину. Отже, законодавець не надав суду такої можливості у разі визнання оспорюваного правочину недійсним.

Вочевидь відповідач, який зазвичай заперечує проти позову про визнання правочину недійним, не пред`являтиме зустрічний позов про повернення отриманого позивачем за таким правочином в разі задоволення первісного позову. Пред`явлення такого зустрічного позову відповідачем послаблюватиме його процесуальну позицію, оскільки може бути опосередковано оцінено судом як фактичне визнання обґрунтованості ресцисорного позову.

Самий висновок суду про недійсність правочину призводить до припинення існування у відповідача (отримувача майна за такою угодою) правової підстави такого набуття. В разі добровільного неповернення майна після такого висновку суду в отримувача за недійсним правочином виникатиме статус особи, яка протиправно отримала (зберегла) майно без достатньої правової підстави (частина третя статті 1212 ЦК України). Тож учасник цивільного обороту, діючи добросовісно та розважливо, має без самостійного рішення суду повернути усе одержане за недійсним правочином добровільно. І лише у разі виникнення спору такий має вирішуватися судом на підставі самостійного позову.

Переконаний, що Велика Палата Верховного Суду не врахувала такий фундаментальний для судового процесу в господарській справі принцип, як його диспозитивність.

Відповідно до частини першої статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом цієї засади суд, вирішуючи спір, обмежений сформульованими позивачем у його позовній заяві вимогами, тому вирішення спору судом перебуває у безпосередній залежності від вимоги, адресованої судові про відправлення правосуддя. Відтак межі судового розгляду судів усіх інстанцій корелюються підставами та предметом пред`явленого позивачем позову. Переконаний, суд не повинен, за загальним правилом, здійснювати пошук фактичних і правових підстав такої вимоги й застосовувати такий спосіб захисту, про який немає сформульованої у відповідній формі вимоги сторони.

Виходячи зі змісту наведеної норми права, суд (за загальним правилом та якщо про це немає прямої норми права) не має права вийти за межі позовних вимог, оскільки це суперечитиме принципу диспозитивності судочинства у приватно-правових відносинах.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визна

ння оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути сформульована як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено здійсненням правочину.
Така вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути пред`явлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у виді самостійної вимоги в разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Застосування судами з власної ініціативи наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, якщо таких вимог не заявлено, і вони не були предметом розгляду, або ж якщо заявлено лише вимогу про односторонню реституцію і питання про двосторонню реституцію також не було предметом судового розгляду, за умови, що інша сторона (відповідач) не заявила її під час розгляду справи шляхом подання зустрічного позову чи іншої заяви про застосування таких наслідків, буде суперечити частині першій статті 14 ГПК України.

Із загального правила обмеженості повноважень суду сформульованими позовними вимогами є законодавчо сформульовані винятки.

Перший з них, полягає, зокрема, в тому, що суд має повноваження з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності винятково нікчемного правочину, що безпосередньо передбачено в частині п`ятій статті 216 ЦК України.

Другий з описаних виняток передбачений у трудовому законодавстві: відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно ухвалює рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Тож незалежно від того, чи сформулював позивач вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд має повноваження на власний розсуд вирішити таке правове питання, поновлюючи працівника на посаді.

Третій виняток передбачений у сімейному законодавстві. Зокрема, згідно із частиною третьою статті 166 Сімейного кодексу України при задоволенні позову щодо позбавлення батьківських прав суд одночасно ухвалює рішення про стягнення аліментів на дитину. У разі якщо мати, батько або інші законні представники дитини відмовляються отримувати аліменти від особи, позбавленої батьківських прав, суд приймає рішення про перерахування аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України та зобов`язує матір, батька або інших законних представників дитини відкрити зазначений особистий рахунок у місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду.

Обов`язок кожної сторони повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала за правочином, визнаним недійсним, безпосередньо передбачений законом, а тому не вимагає констатації цього обов`язку в судовому рішенні. Втім, вимога про примусове застосування реституції є самостійним способом захисту цивільних прав. Тож якщо така вимога не сформульована стосовно повернення одержаного за недійсним правочином, який належить до категорії оспорюваних, та не пред`явлена зацікавленою стороною до суду у виді позову, тоді суд з власної ініціативи категорично не вправі її застосовувати.

У вирішенні питання про застосування передбачен

их законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним, а не нікчемним, суд має виходити зі змісту позову, його предмета та підстав. Якщо спору з приводу таких наслідків між сторонами немає, то суд не має правових підстав зобов`язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною першою статті 216 ЦК України.
Такий підхід є цілком застосовним у практиці Верховного Суду.

Зокрема, подібні висновки зробила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21), яка замість двосторонньої реституції, тобто повернення обох сторін у попередній стан, задовольнила позов про повернення спірних земельних ділянок до комунальної власності, обґрунтувавши своє рішення тим, що вимогу про повернення коштів, сплачених за спірним договором купівлі-продажу позивачеві, відповідач не заявив.

Велика Палата

Верховного Суду у цій постанові цілком обґрунтовано виснувала про можливість застосування односторонньої реституції замість двосторонньої у випадку визнання договору недійсним, якщо лише позивач пред`явив позов з вимогою про повернення йому майна в порядку реституції, а відповідач таких вимог не формулював.
На відміну від усталеного у практиці Верховного Суду підходу, Велика Палата Верховного Суду в постановах від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23) і від 18 вересня 2024 року у справі № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23) зробила протилежний висновок, саме про можливість застосування саме двосторонньої реституції у випадку визнання договору недійсним, навіть якщо інша сторона правочину не заявляла відповідної вимоги.

Підсумовуючи викладене, наголошую, що будь-яка можливість відступу від принципу диспозитивності, яка надає повноваження суду вирішити та застосовувати певний засіб правового захисту з власної ініціативи, а не відповідно до пред`явленого позову, має бути окремо застережена в чинному законодавстві.

Суд не

вправі розширювати свої повноваження щодо застосування того способу захисту, про який не просила сторона у відповідному процесуальному зверненні - позові, адресованому суду.
Вочевидь такі вимоги не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання й іншого засадничого принципу судового процесу - принципу змагальності сторін, за яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, а також кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи зазначене, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду помилково відступила від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, та стверджувала, що базується на буквальному тлумаченні змісту статті 216 ЦК України, яке, на думку Великої Палати Верховного Суду, дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію.

Переконаний, що суд вправі застосувати з власної ініціативи наслідки недійсності винятково стосовно нікчемного правочину, як це врегульовано у частині п`ятій статті 216 ЦК України.

Щодо неможливості застосування двосторонньої реституції у спірних правовідносинах апріорі

Як встановив апеляційний суд, позивач (навчальний заклад) уклав з ПП «Фірма «ДАН» два договори:

- про поставку мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 (Договір); та

- на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» (договір підряду № 7112019/2 від 07 листопада 2019 року).

Укладення обох зазначених договорів є взаємопов`язаним та взаємообумовленим, має комплексний характер, що привело до виникнення особливих цивільних відносин, в яких їхньої метою було саме виконання певного роду робіт на користь замовника. Така мета обумовлена важливим з точки зору забезпечення належного функціонування навчального закладу в умовах сучасних інформаційних та комунікаційних технологій.

Зокрема, договір про поставку мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38має на меті забезпечення технічної складової, потрібної для реалізації проєкту. Він передбачає поставку обладнання, яке є невід`ємним елементом мережевої інфраструктури навчального закладу, що дозволяє реалізувати процеси доступу до Інтернету, а також підключення необхідного програмного забезпечення для забезпечення роботи мережевих систем.

У пунктах 6.1, 6.3 договору про поставку мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38прямо зазначено про мету укладення обох договорів, оскільки встановлено обов`язок для постачальника забезпечити поставку, встановлення, підключення (монтаж) та перевірку працездатності товару (пункт 6.3.1); провести навчання працівників за місцем поставки щодо експлуатації обладнання (пункт 6.3.5).

Натомість договір підряду № 7112019/2 від 07 листопада 2019 року, який до того ж укладений раніше за договір про поставку мережевого обладнання, регулює зобов`язання підрядника щодо виконання робіт з метою подальшого надання послуг доступу до мережі Інтернет, а також визначає технічні та організаційні вимоги для забезпечення стабільного доступу до Інтернету для навчального закладу. Цей договір є не самостійним, а безпосередньо пов`язаний з першим договором поставки, оскільки виконання робіт задля забезпечення надання надалі послуг Інтернету вимагає відповідної технічної бази та обладнання, поставка якого передбачена договором про поставку мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38.

Отже, обидва договори спрямовані на досягнення єдиної мети - забезпечення безперебійного доступу до мережі Інтернет, що є важливим для роботи навчального закладу.

Ці договори взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети, що випливає зі змісту умов цих правочинів, а також підтверджується діями, спрямованими на їх виконання.

Ці договори не лише взаємопов`язані за їхньою правовою та фактичною метою та змістом, але й залежать один від одного у процесі виконання, а отже, порушення умов будь-якого з цих договорів може призвести до неможливості виконання іншого. Це має важливе значення для оцінки правомірності дій сторін за кожним з договорів та їх зобов`язань щодо належного виконання умов. Такі взаємозалежні договори можуть мати значення для оцінки відповідальності сторін у разі виникнення порушень, оскільки кожен з договорів є невід`ємною частиною спільного проєкту, а їх виконання вимагає координації дій між сторонами. Отже, укладення названих договорів привело до виникнення цивільних відносин, змістом яких було виконання на користь замовника певного роду робіт з матеріалів та обладнання виконавця за рахунок позивача.

Відповідно передане виконавцем майно використано ним під час виконання робіт, тому не може бути повернуто йому у разі застосування двосторонньої реституції.

Велика Палата Верховного Суду повинна була врахувати, що у випадку виконання робіт із використанням поставленого обладнання правові наслідки недійсності договору не можуть полягати у поверненні такого майна. Відповідно до статті 216 ЦК України кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання правочину. Втім, у разі, коли обладнання вже було використане для виконання робіт, застосування реституції має здійснюватися з урахуванням специфіки виконаних зобов`язань.

Повернення майна, а не дійсної вартості виконаних робіт та використаних матеріалів, суперечило б суті укладених договорів, оскільки правочини мали комплексний характер і були спрямовані на досягнення спільної мети - забезпечення доступу до мережі Інтернет із використанням поставленого обладнання. Помилково не розуміти спрямованість цих договорів, які мають єдине функціональне призначення.

За обставинами справи мережеве обладнання, яке ПП «Фірма «ДАН» поставило Школі, остання використовувала тривалий період часу, тому повернення такого обладнання є недоцільним, не відповідає інтересам й самого навчального закладу. Це мережеве обладнання втратило свою вартість і вочевидь буде непридатним для подальшого використання.Отже, повернення майна, використаного під час виконання робіт, не забезпечує відновлення первісного стану ПП «Фірма «ДАН». Таке відновлення могло бути забезпечене шляхом стягнення з Ліцею, який є правонаступником Школи, компенсації дійсної вартості виконаних робіт та використаних матеріалів, що відповідає суті укладених правочинів і забезпечує справедливий баланс інтересів обох сторін.

Тож за своєю правовою природою оспорювані правочини є договором про виконання робіт. У цьому випадку Велика Палата Верховного Суду, навіть за умови застосування двосторонньої реституції з власної ініціативи, з чим неможливо погодитися, мала б згідно з приписами абзацу другого частини першої статті 216 ЦК України стягнути дійсну [на момент відшкодування] вартість виконаних робіт та використаних матеріалів, а не майно - поставлене і використане під час виконання відповідних робіт. Тобто застосовною згідно з обставинами цієї справи є не суто двостороння реституція, а одностороння реституція з одночасним стягненням з Ліцею компенсації вартості виконаних робіт та використаних матеріалів за цінами, які існують на момент відшкодування.

ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРА ОКРЕМОЇ ДУМКИ

Переконаний, що статті 203, 215 у контексті застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а також стаття 48 БК України утворюють єдиний склад недійсності правочину. Тож самостійне застосування статті 48 БК України як окремої підстави недійсності правочину є неможливим, оскільки винятково суперечність акту цивільного законодавства може бути правовою підставою для суду для визнання його недійсним у судовому порядку.

До того ж за обставинами справи порушення бюджетного законодавства, допущене передовсім позивачем, полягало в укладенні Договору вартістю, яка не перевищує 500 тис грн, що не передбачало погодження розпорядника бюджетних коштів з Генеральним державним замовником, а лише його повідомлення.

Отже, порушення стороною оспорюваного правочину бюджетного законодавства не є самостійною підставою визнання такого правочину недійсним без застосування приписів частини третьої статті 228 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду не мала підстав для визнання недійсним Договору, тож вважаю, що вона мала відмовити у задоволенні позову.

Застосування судами з власної ініціативи наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, якщо таких вимог не заявлено, і вони не були предметом розгляду, або ж якщо заявлено лише вимогу про односторонню реституцію і питання про двосторонню реституцію також не було предметом судового розгляду, за умови, що інша сторона (відповідач) не заявила її під час розгляду справи шляхом подання зустрічного позову чи іншої заяви про застосування таких наслідків, суперечитиме загальним засадам судового процесу, як-от принципам змагальності та диспозитивності.

Суддя С. О. Погрібний

Джерело: ЄДРСР 122738209

[ANTIRAID]

18 вересня 2024 року

м. Київ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О.

Справа № 918/1043/21

Провадження № 12-35гс23

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст і підстави наведених у позові вимог та заперечень відповідача

1. У листопаді 2021 року Невірківський ліцей Великомежиріцької сільської ради

(далі - Невірківський ліцей, позивач) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Приватного підприємства "Фірма "ДАН" (далі - ПП "Фірма "ДАН", відповідач) про визнання недійсним договору поставки мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 (далі - договір поставки) та стягнення

199 850,40 грн.

2. Позов Невірківського ліцею мотивований з посиланням на приписи статті 3, частини першої статті 203, частин першої, другої статті 215, частин першої,

другої, п`ятої статті 216, частини третьої статті 228, статей 230, 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини першої статті 2 Закону України

"Про публічні закупівлі"тим, що Невірківський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад" Корецької районної ради Рівненської області, правонаступником якого є Невірківський ліцей, не був обізнаний з реальною вартістю товару за договором та купив у відповідача мережеве обладнанняза ціною, яка значно перевищує таку вартість. Водночас

ПП "Фірма "ДАН", яке купувало обладнання за значно нижчою ціною, не могло не знати про реальну його вартість, а тому з метою отримання надприбутку навмисно зазначило в договорі поставки завищену ціну обладнання. Оскільки товар за договором поставки був придбаний за державні кошти, зазначений правочин суперечить інтересам держави і суспільства, у зв`язку із чим має бути визнаний недійсним, а сплачені за ним кошти - стягнуті з відповідача.

3. ПП "Фірма "ДАН" у відзиві на позовну заяву щодо позову Невірківського ліцею заперечує, зазначаючи, зокрема, що позивач не навів жодних доказів чи обставин, які б свідчили як про введення його в оману відповідачем під час укладення оспорюваного договору, так і доказів самого факту обману, наявності умислу в діях відповідача. Укладення договору відбулось унаслідок вільного волевиявлення сторін, здійсненого в порядку статті 627 ЦК України. Відповідач вчасно, якісно та в повному обсязі виконав усі зобов`язання за договором, факт чого не оспорюється позивачем та підтверджується актом приймання-передачі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

4. 26 квітня 2022 року Господарський суд Рівненської області ухвалив рішення у справі № 918/1043/21, яким позов задовольнив. Визнав недійсним договір. Стягнув з ПП "Фірма "ДАН" на користь Невірківського ліцею 199 850,40 грн та 5 267,80 грн судового збору.

5. Суд першої інстанції врахував, що Невірківський ліцей всупереч положенням частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), пункту 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 року № 1352 (далі - Положення), та пункту 3 Методики визначення належності бюджетних програм до сфери інформатизації, затвердженої наказом Державного агентства з питань електронного урядування України від 14 травня 2019 року № 35 (далі - Методика), не погодив із генеральним державним замовником взяття зобов`язань за договором, а тому не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначеного правочину.

6. Також суд зазначив, що метою правочину з боку відповідача було прагнення реалізувати обладнання за значно завищеною ціною, що не відповідає інтересам держави і суспільства.

7. Водночас місцевий господарський суд зауважив про неможливість з`ясування наявності умислу позивача на вчинення правочину з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки за відсутності у позивача належних повноважень на вчинення правочину (відсутнє погодження із генеральним державним замовником) наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

8. Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність договору положенням статей 203, 228 ЦК України, оскільки він вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства за наявності у ПП "Фірма "ДАН" відповідного умислу та відсутності у позивача необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення такого правочину.

>9</<a class="text-analyzer" data-document="234444" data-version="771666" data-value="626" href="https://zakononline.com.ua/documents/show/234444___771666#n3112" target="_blank">b>. Окрім того, місцевий господарський суд визнав обґрунтованими та такими, що підляг

ають задоволенню, вимоги позивача про стягнення грошових коштів в

сумі 199 850,40 грн, оскільки відповідно до статті 228 ЦК України при наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

10. Натомість суд першої інстанції відхилив доводи Невірківського ліцею щодо вчинення оспорюваного правочину під впливом помилки та під впливом обману, оскільки позивач не довів передбачених статтями 229, 230 ЦК України обставин щодо помилки, якостей і властивостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням, та щодо введення його в оману стосовно обставин, які мають істотне значення, а також не надав доказів, які доводять наявність обману в діях відповідача.

Короткий зміст постановисуду апеляційної інстанції

11. Постановою від 25 серпня 2022 року Північно-західний апеляційний господарський суд рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2024 року у справі № 918/1043/21 залишив без змін. Стягнув з ПП "Фірма "ДАН"

на користь Невірківського ліцею 1 800,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

12. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав його невідповідності положенням статей 203, 228 ЦК України.

13. Водночас суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача про відсутність вимоги погоджувати роботи / послуги, які виконуються в межах бюджетних програм, що належать до сфери інформатизації, та/або контракти (договори), вартість яких не дорівнює / не перевищує 500 тис. грн, зазначивши, що до правовідносин, які виникли на підставі оспорюваного договору, застосовуються положення Закону України "Про Національну програму інформатизації", зокрема і Положення щодо обов`язкового погодження договору з генеральним державним замовником.

14. Окрім того, апеляційний господарський суд відхилив доводи відповідача, обґрунтовані посиланнями на статтю 1311 Конституції України, щодо відсутності

у Невірківського ліцею повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави, оскільки позивач є установою комунальної форми власності, правонаступником сторони договору, а відповідно до частини третьої

статті 215 ЦК України дійсність правочину може заперечуватись як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою. До того ж стаття 228 ЦК України не містить жодних положень, які б установлювали коло осіб, що можуть звернутись до суду з позовом з визначених нею підстав. Водночас у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки навчальний заклад самостійно звернувся з позовом до суду.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги, підстави касаційного оскарження та узагальнені доводи скаржника (ПП "Фірма "ДАН")

15. ПП "Фірма "ДАН" у поданій до Верховного Суду касаційній скарзі просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня <p>2022 року у справі № 918/1043/21 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

16. На обґрунтування доводів касаційної скарги ПП "Фірма "ДАН"посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права та в аспекті визначених ним пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) підстав касаційного оскарження зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Касаційного господарського суду

у складі Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справах № 910/13840/18 та

№ 910/12608/18, від 12 грудня 2019 року у справі № 910/13266/18, від 10 грудня 2019 року у справі № 910/13891/18, від 05 листопада 2019 року у справі № 910/14113/18 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 910/13263/18, зокрема, щодо кола

осіб, які мають право здійснювати захист інтересів держави в суді. Тому суди не мали підстав для визнання договору недійсним, керуючись частиною третьою

статті 228 ЦК України, оскільки Невірківський ліцей не є особою, яка в силу закону наділена повноваженнями на звернення з позовом в інтересах держави.

17. ПП "Фірма "ДАН" стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недійсність договору відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України виходячи з єдиного критерію, який, на їхню думку, завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме ціни договору, оскільки вважали її занадто високою. Однак існуючі правові висновки Верховного Суду щодо ознак та критеріїв

наявності / відсутності факту порушення інтересів держави є нечіткими та допускають широке коло різнотлумачень і правову невизначеність. Тож існує необхідність формування Верховним Судом правового висновку щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а саме: чи може ціна договору бути єдиним необхідним і достатнім критерієм віднесення правочину до категорії таких, що суперечать інтересам держави.

18. Крім того, скаржник зазначає, що суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 червня 2020 року у справі

№ 333/6816/17, щодо недопустимості ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза його межами передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим.

ПП "Фірма "ДАН" у заявах по суті справи неодноразово посилалось на факти, які дають підстави вважати, що позов у цій справі було ініційовано з метою

оцінки / переоцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні. Зокрема, обставини, які досліджуються в цій справі (щодо повноважень службових осіб замовника, їх дій щодо укладення договору

та ін.), перевіряються в межах кримінального провадження.

19. Окрім того, за твердженням скаржника, суди попередніх інстанцій не дослідили й інших зібраних у справі доказів, а натомість зазначили, що у матеріалах справи відсутні докази погодження позивачем зобов`язань за договором з генеральним державним замовником, з урахуванням чого дійшли висновку про те, що позивач не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначеного правочину. Водночас за змістом пункту 13 Положення погодження з генеральним державним замовником потребують проєкти, вартість яких дорівнює або перевищує

500 тис. грн. Проте ціна договору не дорівнює та не перевищує 500 тис. грн та предметом цього правочину є поставка товару, а не надання послуг. Суд першої інстанції цієї обставини не дослідив узагалі, а суд апеляційної інстанції оцінив її критично та зазначив, що сторони уклали між собою два договори: на поставку мережевого обладнання та на виконання робіт із забезпечення доступу до Інтернету, які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети. Однак апеляційний суд не дослідив та не оцінив тієї обставини, що договір на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі "Інтернет"повністю виконаний сторонами, його результати прийняті і цей правочин не оспорювався.

20. Також суди не дослідили і не надали оцінки положенням договору, зокрема пунктам 11.1.3 та 11.1.4, за змістом яких сторони гарантували одна одній, що вони мають право підписувати та виконувати договір, а також пункту 6.2.6, відповідно до якого замовник мав право отримувати необхідні пояснення та консультації щодо предмета договору, його виконання тощо (у тому числі щодо формування

ціни), однак таким правом не скористався. Не було досліджено також наявності / відсутності претензій від генерального державного замовника щодо договору.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

(Невірківський ліцей)

21. Невірківський ліцей у відзиві на касаційну скаргу не погоджується з доводами скарги відповідача та просить суд відмовити у задоволенні її вимог, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, зазначаючи, зокрема, що правовідносини у справах № 910/13840/18, № 910/12608/18, № 910/13266/18, № 910/13891/18,

№ 910/14113/18 та № 910/13263/18, на висновки Верховного Суду в яких посилається відповідач у касаційній скарзі, не є подібними з правовідносинами справи, яка переглядається. У наведених справах позивачами були особи, які не були сторонами оспорюваних договорів факторингу. Оскільки судами у цих справах не було встановлено заборон на укладення спірних договорів факторингу

(стаття 515 ЦК України), Верховний Суд зазначив, що позивачі не мають повноважень на захист інтересів держави, а тому не можуть звертатися з такими позовами до суду.

22. Натом

ість у справі, яка переглядається: 1) позивач є стороною договору, яка в силу статті 215 ЦК України може оскаржувати його з будь-яких підстав, визначених у законі, зокрема передбачених статтею 228 ЦК України; 2) позивач є бюджетною установою та фінансується за рахунок бюджетних коштів, а тому захист прав бюджетної установи нерозривно пов`язаний із захистом інтересів держави;

3) у прокурора відсутні передбачені частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки Невірківський ліцей самостійно звернувся з позовом до суду; 4) окрім встановлення того, що договір було вчинено з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства, суди також встановили невідповідність цього правочину вимогам закону, оскільки він уклався в межах фінансування бюджетної програми інформатизації, однак не був погоджений із генеральним державним замовником, а тому позивач не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для його укладення, що згідно зі статтею 215 ЦК України є достатньою підставою для визнання договору недійсним.

23. Також Невірківський ліцейзауважує, що позов у цій справі подано з метою захисту інтересів як позивача, так і держави, а не з метою оцінки обставин у кримінальному провадженні, хоч саме з матеріалів кримінального провадження позивачу стало відомо про наявні порушення та продаж товару відповідачем за значно завищеними цінами. При цьому надані суду акти перевірки та висновки експертиз є належними доказами у цій справі виходячи із правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01 березня 2021 року у справі

№ 927/375/19, відповідно до якої визнано належним доказом наданий прокурором у господарській справі висновок експерта, зроблений у межах кримінального провадження. Окрім цього, відповідно до висновків Верховного Суду, зроблених у постанові від 18 лютого 2020 року у справі № 910/1784/16, акт ревізії є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення законодавства суб`єктами господарювання. Водночас висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суд від 30 червня 2020 року у справі

№ 333/6816/17, на які посилається відповідач у касаційній скарзі, зроблені за інших правовідносин.

24. Крім того, позивач вважає безпідставними доводи відповідача про те, що суди не дослідили зібраних у справі доказів, оскільки впродовж усього розгляду справи скаржник займав пасивну позицію, не прибував у жодне із судових засідань у судах першої та апеляційної інстанцій, а також не додав жодного доказу до заяв по суті справи, апеляційної та касаційної скарг. ПП "Фірма "ДАН"жодним доказом не спростовує встановлених судами обставин, а лише вдається до аналізу змісту договору та вважає, що цей доказ має перевагу над іншими доказами у справі.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

25. 13 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу, якою відкрив касаційне провадження у справі № 918/1043/21 за касаційною скаргою ПП "Фірма "ДАН" на рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року; призначив касаційну скаргу до розгляду.

26. 13 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу, якою передав справу № 918/1043/21

на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених

статтею 302 ГПК України, зокрема зазначив про наявність виключної правової проблеми у застосуванні частини третьої статті 228 ЦК України з урахуванням статей 203, 216 цього Кодексу та статті 208 Господарського кодексу України

(далі - ГК України), вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права

та формування єдиної правозастосовної практики, а також стверджував про необхідність відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду,

викладеного у постанові від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, щодо застосування односторонньої реституції замість двосторонньої (частина третя статті 216 ЦК України).

27. На думку колегії, у цій справі існує виключна правова проблема, пов`язана із застосуванням статті 216 і частини третьої статті 228 ЦК України, які містять різні наслідки недійсності договору за умови, що позивач у позові, посилаючись

на невідповідність договору інтересам держави і суспільства, просив застосувати наслідки недійсності договору, встановлені саме частиною першою статті 216 цього Кодексу.

28. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду здійснила аналіз статей 216, 228 ЦК України та дійшла висновку про те, що

стаття 203 цього Кодексу встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема що зміст правочину не може суперечити інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

29. Водночас, як зазначає колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду,приписами статті 228 ЦК України визначено цивільно-правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, а не підстави недійсності оспорюваного договору. Проте за буквального тлумачення частини третьої

статті 228 ЦК України такий критерій, як умисел у однієї зі сторін чи в обох на вчинення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства (встановивши наявність умислу лише у ПП "Фірма "ДАН", суди визнали договір недійсним), має значення не для підстав визнання договору недійсним, а є критерієм, який застосовується для визначення наслідків недійсності правочину.

30. Колегія суддів також звертає увагу на те, що частина третя

>

статті 228 ЦК України у порівнянні зі статтею 216 цього Кодексу, яка закріплює загальні правові наслідки недійсності договору, визначає інший правовий наслідок недійсності договору, який суперечить інтересам держави і суспільства та застосування якого ставиться в залежність від наявності умислу у сторін. Проте, на переконання колегії, закріплення в частині третій статті 216 ЦК України норми про те, що правові наслідки, передбачені частинами першою і другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування, не може беззаперечно свідчити, що у випадку визнання договору недійсним з

підстав невідповідності його інтересам держави і суспільства мають застосовуватись лише наслідки його недійсності, встановлені частиною третьою статті 228 ЦК України, якщо у позові підставою для стягнення цих коштів зазначено саме частину першу статті 216, а не частину третю статті 228 цього Кодексу.

31. Крім того, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Судузазначає, що у цій справі позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь кошти на підставі частини першої статті 216 ЦК України, а суди попередніх інстанцій їх стягнули на підставі частини третьої статті 228 цього Кодексу. При цьому, встановивши умисел на вчинення такого правочину лише у відповідача, суди не звернули уваги на те, що за цією нормою суд не лише повинен повернути позивачу все одержане відповідачем за договором, а й одержане позивачем або належне йому на відшкодування виконаного за рішенням суду стягнути в дохід держави (фактично в частині третій статті 228 ЦК України закріплено двосторонню реституцію, але на користь держави), і таке стягнення в дохід держави відбувається в силу закону, а не залежить від наявності чи відсутності заявлення такої

вимоги. Зазначене, на думку колегії суддів, свідчить про те, що суди попередніх

інстанцій, незважаючи на обґрунтування Невірківським ліцеємпозову

статтею 216 ЦК України, яка передбачає двосторонню реституцію, фактично застосували односторонню, пославшись на частину третю статті 228 цього Кодексу, яка теж містить норму про "двосторонню реституцію на користь держави".

32. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважала, що наразі відсутня стала судова практика щодо застосування статті 203, частини першої статті 216, частини третьої статті 228 ЦК України, а також частини першої статті 208 ГК України. При цьому на розгляді в судах першої та апеляційної інстанцій перебуває значна кількість справ з ідентичними до цієї справи предметом і підставами позову.

33. Обґрунтовуючи необхідність відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 липня 2022 року у справі

№ 923/196/20, щодо можливості застосування односторонньої реституції замість двосторонньої у випадку визнання договору недійсним або якщо він є

нікчемним, колегія суддів Касаційного господарського суду, зокрема, зазначила,

що запроваджений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 липня

2022 року у справі № 923/196/20 підхід до застосування наслідків

недійсності / нікчемності договору фактично нівелює інститут двосторонньої реституції, закріплений у статті 216 ЦК України, а також не відповідає принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, уже встановлених у розглянутій справі.

34. Окрім того, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Судувважає, що існує необхідність у викладенні однозначного висновку Великої Палати Верховного Суду щодо того, хто може звертатися з позовом про визнання правочину недійсним, якщо підставою його недійсності зазначається порушення інтересів держави і суспільства, - органи державної влади, місцевого самоврядування, інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження, а в разі відсутності такого органу - прокурор, чи таке право мають й інші суб`єкти цивільних правовідносин, якщо, зокрема, обґрунтують наявність порушених прав / інтересів шляхом вчинення правочину, який порушує інтереси держави і суспільства.

35. Ухвалою від 02 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила справу № 918/1043/21 до розгляду.

Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

36. 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову,

якою касаційну скаргу ПП "Фірма "ДАН" задовольнила частково: рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову

Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року

у справі № 918/1043/21 змінила, доповнивши резолютивну частину рішення пунктом 4 такого змісту: "Повернути від Невірківського ліцею на користь ПП "Фірма "ДАН" майно, отримане на виконання договору поставки мережевого обладнання

від 21.12.2019 № 38 за видатковою накладною № РН-000013 від 24.12.2019, а

саме: оптичний мережевий термінал GEPON NGpon Е 104 - 1 шт.; кабель оптичний

ОКТ-Д(1,0)П-1Е1-0,36Ф3,5/0,22Н18-1 - 115,5 м; анкерний затискач Ho3(F) - 4 шт.; пигтейл SC 1,5 m - 2 шт.; кабель КПП-ВП (100) 2х2х0,50 (UTP - кат. 5) - 0,05 км; конектор RJ 45 STP (P88U-C) 5E-C1) - 8 шт.; бокс-міні FOR-02 - 1 шт.; роз`єм оптичний Fast connector SC/UPC FTTH-02 - 1 шт.; гільза FTTH 60 мм з двома проволоками -

2 шт.; роутер WiFi TP-LINK TL-WR841ND 4xLAN(10/100) 1xWAN 300 Mbps (802,11n) IGMP ProxySnooping - 1 шт."; в іншій частині рішення та постанову залишила без змін.

Висновки Великої Палати Верховного Суду

Щодо суб`єктів наділених правом на звернення з позовом про визнання недійсним правочину з підстав невідповідності його положення статті 228 ЦК України

37. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що оскільки в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, а також беручи до уваги, що "інтереси держави" є специфічним оціночним поняттям та можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами інших учасників суспільних відносин, зокрема, комунальних підприємств, установ, які розпоряджаються бюджетними коштами, ? визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

38. За наведеного Велика Палата Верховного Суду визнала неправильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним договору відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України з огляду на недодержання вимог щодо відповідності умов цього правочину інтересам держави, оскільки Невірківський ліцей не є особою, яка наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави.

39. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Невірківський ліцей у цій справі не стверджує про недійсність договору як такого, що був укладений з перевищенням повноважень представником, який діяв від імені позивача, поєднаним зі зловмисною домовленістю з посадовими особами ПП "Фірма "ДАН", спрямованою на незаконне заволодіння майном комунальної установи,

або про те, що договір сторони уклали без наміру створити обумовлені ним

правові наслідки (фіктивний правочин). Таким чином, доводи ПП "Фірма "ДАН" про неправильне застосування судами частини третьої статті 228 ЦК України та неврахування ними висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (зокрема, щодо кола осіб, які мають право здійснювати захист інтересів держави в суді) знайшли своє підтвердження під час касаційного розгляду.

40. Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки нею зроблено висновок про відсутність у Невірківського ліцею повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави, вона надалі не досліджує доводів ПП "Фірма "ДАН" стосовно критеріїв застосування частини третьої статті 228 ЦК України та не робить із цього приводу висновків.

Щодо підстав недійсності оспорюваного правочину

41. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди визнали недійсним договір також з підстав невідповідності його статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики, оскільки позивач не погодив з генеральним державним замовником взяття зобов`язань за цим правочином, а тому не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на його вчинення. Проте з огляду на обмеження, передбачені

статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не досліджує наведені висновки судів попередніх інстанцій та не робить із цього приводу власних висновків, оскільки касаційна скарга ПП "Фірма "ДАН"відповідними підставами не обґрунтовувалась, зокрема скарга не містить доводів про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 203 ЦК України та частини першої статті 48 БК України в контексті того, що перевищення Невірківським ліцеєм повноважень не має самостійного значення для визнання недійсним договору з описаних вище підстав, а ПП "Фірма "ДАН"є добросовісним контрагентом, який не може нести негативні наслідки від такого порушення.

Щодо двосторонньої реституції та відступу від висновків Великої Палати

Верховного Суду

42. Також Велика Палата Верховного Суду підтвердила правильність своїх висновків, викладених у пунктах 66 - 70 постанови від 20 липня 2022 року у справі

№ 923/196/20, зокрема, про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Однак Велика Палата Верховного Суду зауважила, що підхід до застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 ЦК України), сформульований у пунктах 72 та 81.2 згаданої постанови, потребує узгодження з висновком про двосторонню реституцію як юридичний обов`язок сторін недійсного правочину, адже створює низку серйозних процесуальних проблем, оскільки відповідач у такій категорії справ, щоб домогтися двосторонньої реституції, має заявляти зустрічний позов або звертатись з окремим позовом.

43. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступила від

своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року

у справі № 923/196/20, та виходячи з буквального тлумачення змісту

статті 216 ЦК України виснувала, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

44. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду визнала неправильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування двосторонньої реституції, зроблені з посиланням на те, що в межах цього спору не пред`являлися вимоги щодо стягнення з Невірківського ліцею обладнання, одержаного ним за договором. Оскільки суди встановили обставини виконання сторонами договору (передачу майна у власність позивача за видатковою накладною та сплату на користь відповідача 199 850,40 грн його ціни за платіжним дорученням) та не встановлювали обставини, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору та стягнення з відповідача на користь позивача 199 850,40 грн, сплачених за платіжним дорученням, суди також мали повернути від Невірківського ліцею на користь ПП "Фірма "ДАН" майно, передане за видатковою накладною.

СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

45. У справі, яка переглядалася, з урахування предмета заявленого позову, правового регулювання спірних правовідносин, висновків судів попередніх інстанцій та аргументів сторін спору, доводів та вимог касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду мала вирішити питання:

1) який суб`єкт (суб`єкти) наділений правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсним правочину з тих підстав, що його зміст суперечить інтересам держави і суспільства або що його вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства?

2) чи встановлює закон особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину, зміст якого суперечить інтересам держави і суспільства, або особливі правові наслідки недійсності такого правочину?

3) за яких умов суд застосовує двосторонню реституцію як правовий наслідок недійсності правочину (чи є необхідним для цього пред`явлення кожною зі сторін недійсного правочину (заінтересованою особою) окремих реституційних позовних вимог (у тому числі зустрічних), які стосуються повернення / відшкодування всього, що інша сторона (сторони) одержала на виконання такого правочину)?

Висновки Великої Палати, з якими погоджуюсь у цій окремій думці

Щодо суб`єктів наділених правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсним правочину з тих підстав, що його зміст суперечить інтересам держави і суспільства або що його вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства

46. Погоджуюсь із висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду про те, що оскільки в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, а також беручи до уваги, що "інтереси держави" є специфічним оціночним поняттям та можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами інших учасників суспільних відносин, зокрема, комунальних підприємств, установ, які розпоряджаються бюджетними коштами, ? визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

47. Крім того, Велика Палата Верховного Суду обґрунтовано врахувала, що за статутом Невірківський ліцей є комунальним закладом, знаходиться у власності Великомежиріцької сільської ради та є правонаступником майна, прав та обов`язків Невірківської школи, а джерелом фінансування за договором були кошти субвенції з державного бюджету. Тобто Невірківський ліцей не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб`єктом владних повноважень. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду обґрунтовано визнала помилковими висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним договору відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України з огляду на недодержання вимог щодо відповідності умов цього правочину інтересам держави, оскільки Невірківський ліцей не є особою, яка наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави.

Щодо застосування двосторонньої реституції як правового наслідку недійсності правочину та відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20

48. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що за змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Однак за результатами розгляду справи № 923/196/20 Велика Палата Верховного Суду замість передбаченої

статтею 216 ЦК України двосторонньої реституції, тобто приведення обох сторін у попередній стан, зобов`язала лише відповідача повернути спірні земельні ділянки до комунальної власності, обґрунтувавши своє рішення тим, що про це просив позивач, а вимогу про повернення коштів, сплачених за спірним договором купівлі-продажу позивачеві, відповідач не заявив. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що приписи статей 216 і 228 ЦК України забезпечують справедливий баланс між інтересами позивача та відповідача, який вимогу про повернення сплачених коштів не заявив.

49. Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважила, що сформульований Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня

2022 року у справі № 923/196/20 висновок створює низку серйозних процесуальних проблем, оскільки відповідач у такій категорії справ, щоб домогтися двосторонньої реституції, має заявляти зустрічний позов або звертатись з окремим позовом. Однак такий "зустрічний" позов у цьому випадку суперечитиме суті категорії зустрічного позову, який за змістом частини другої статті 180 ГПК України приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Натомість у цьому разі "зустрічним" буде позов, спрямований не на противагу основному, а навпаки - його задоволення буде можливим тільки у випадку задоволення первісного. Якщо ж відповідач має заявити окремий позов, без відповіді залишається питання, чому цей позов не може бути заявлений у цій же справі, адже він однозначно пов`язаний з її розглядом. Це повертатиме суди до необхідності розгляду вказаного позову як зустрічного, яким він не є.

50. Розгляд вимоги відповідача в наступному окремому позові, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, також невиправдано поставить його у становище, коли він уже зобов`язаний за судовим рішенням повернути майно, однак позивач у первинній справі хоч і має в силу закону обов`язок так само здійснити повернення одержаного ним за правочином, але такий обов`язок не забезпечений примусом держави і може бути не виконаний без окремого судового рішення. Окрім того, цей підхід не враховує принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, уже встановлених у розглянутій справі.

51. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду вмотивовано відступила від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови

від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, щодо наслідків недійсності правочину (стаття 216 ЦК України), виснувавши, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування його вартості.

Висновки Великої Палати Верховного Суду, щодо яких висловлено незгоду у цій окремій думці, її мотиви

52. Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду:

1) залишила без належної уваги та інтерпретації правові наслідки недійсності правочину, зокрема правочину, який порушує публічний порядок, вчиненого з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

2) не в повній мірі розкрила склад суб`єктів, наділених повноваженнями на заявлення вимог про застосування наслідків недійсності такого правочину;

3) помилково дійшла висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору поставки з мотивів його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики;

4) необґрунтовано виснувала про наявність підстав для наявності підстав для повернення від Невірківського ліцею на користь ПП "Фірма "ДАН" майна, отриманого на виконання договору поставки мережевого обладнання.

53. Щодо наведених висновків висловлюю окрему думку виходячи з таких міркувань.

Щодо особливих умов застосування правових наслідків недійсності правочину, зміст якого суперечить інтересам держави і суспільства, або особливі правові наслідки недійсності такого правочину

54. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

55. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою статті 203 цього Кодексу.

56. Правові наслідки недійсного (в тому числі нікчемного) правочину визначені статтею 216 ЦК України. За загальним правилом, що міститься у частинах першій і другій цієї статті:

- недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю;

- у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування;

- якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

57. Загальним / основним видом майнових наслідків недійсності правочинів, передбачених законодавством, є двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до вчинення правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

58. Реституція застосовується виключно між сторонами недійсного правочину і не залежить від того, який суб`єкт (сторони правочину чи заінтересована особа) порушив спір про визнання правочину недійсним, не має правового значення також добросовісність сторони-набувача.

59. Окрім загальних наслідків недійсності правочинів, застосовуються також:

- спеціальні наслідки - у вигляді покладання обов`язку відшкодувати збитки та моральну шкоду, яку понесла одна із сторін внаслідок вчинення та виконання недійсного правочину;

- додаткові наслідки - використовуються стосовно сторони, яка винна в обмані, насильстві, зловмисній домовленості та яка скористалась помилкою чи збігом тяжких обставин.

60. Відповідно до частини третьої статті 216 ЦК України правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

61. Щодо окремих недійсних правочинів законодавець передбачає: а) особливі умови застосування правових наслідків, передбачених частинами першою і другою статті 216 ЦК України; б) особливі правові наслідки вчинення окремих видів недійсних правочинів.

62. </b>Особливі умови застосування частин першої і другої статті 216 ЦК України - це фактичні обставини (підстави), за яких основні (реституційні) та спеціальні (відшкодування збитків та моральної шкоди) наслідки застосовуються залежно від особливостей певних видів недійсності правочинів (вади суб`єктного складу, вади волі, вади форми).

63. Особливі правові наслідки окр

емих видів недійсних правочинів - це додаткові наслідки недійсності правочину, що полягають у посиленій відповідальності особи, винної у вчиненні недійсного правочину.

64. Тобто в першому випадку йдеться про особливості диспозиції статей

ЦК України, що визначають правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, тоді як у другому випадку - про особливості санкції відповідних статей.

65. Одним з цих правочинів є правочин, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам для його недійсності встановлені особливі умови застосування та особливі правові наслідки недійсності.

66. За частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

67. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави (частина третя статті 228 ЦК України).

68. Тлумачення положень статті 228 ЦК України свідчить, що наведена норма охоплює в собі три види "антипублічних" правочинів:

1) "звичайний" недійсний правочин, що порушує публічний порядок (нікчемний), із застосуванням загальних наслідків недійсності правочинів;

2) правочи

н, який може бути визнаний недійсним у разі його невідповідності інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, із застосуванням загальних наслідків недійсності правочинів;

3) правочин, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, із застосуванням конфіскаційних наслідків.

69. При цьому правовими наслідками недійсності правочину, вчиненого

всупереч інтересам держави і суспільства, є: 1) двостороння реституція - якщо не встановлено волі сторін діяти саме з таким наміром, але наявна його

суперечність інтересам держави і суспільства (речення перше частини третьої

статті 228 ЦК України); 2) одностороння реституція - якщо з таким наміром діяла одна сторона (речення третє частини третьої статті 228 ЦК України); 3) недопущення реституції і стягнення всього отриманого в дохід держбюджету - якщо з таким наміром діяли обидві сторони (речення друге частини третьої статті 228 ЦК України).

70. Отже, положення частини другої статті 228 ЦК України, що визначають нікчемним правочин, який порушує публічний порядок, а також положення

речення першого частини третьої статті 228 цього Кодексу, які визначають можливість визнання недійсним правочину в разі його невідповідності інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, кореспондуються з приписами статті 216 ЦК України щодо загальних правових наслідків недійсності правочину.

71. Водночас речення друге, третє частини третьої статті 228 ЦК України встановлює особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину, вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності умислу на вчинення такого правочину в однієї або обох сторін недійсного правочину. Особливі правові наслідки недійсності такого правочину полягають у стягненні в дохід держави отриманого за правочином однією або обома сторонами за недійсним правочином.

72. Положення статті 216 ЦК України щодо правових наслідків недійсності правочину є загальними до положень речень другого, третього частини третьої статті 228 ЦК України щодо особливих правових наслідків недійсності правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, за наявності умислу однієї чи обох сторін на вчинення такого правочину, а тому наведені норми співвідносяться між собою як загальні та спеціальні.

73. Утім Велика Палата Верховного Суду, на моє переконання, залишила без належної уваги та інтерпретації розмежування правових наслідків недійсності правочину</</a>b>, що 1) не сприяє розумній передбачуваності судових рішень, адже не забезпечує формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування, зокрема, положень статті 228 ЦК України, 2) зумовлює надалі неузгодженість у судовій практиці щодо застосування правових наслідків недійсності правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, що в майбутньому, цілком вірогідно, зрештою зумовить необхідність передачі іншої справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для формування висновків щодо застосування цих норм у спірних правовідносинах.

74. Однак саме Верховний Суд має бути джерелом визначеності судової практики, і саме судові рішення касаційного суду мають бути розумно передбачуваними, що безпосередньо слідує з положень частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

75. До того ж формування єдиної правозастосовчої практики за статтею 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є одним із завдань Великої Палати Верховного Суду.

76. Тож цілком очевидно, на мою думку, що подібне (залишення без належної уваги та інтерпретації розмежування правових наслідків недійсності правочину) на практиці не забезпечуватиме правової визначеності в застосуванні положень

статті 228 ЦК України та розумної передбачуваності судових рішень, ухвалених із застосуванням положень цієї норми.

Щодо суб`єктів, наділених пр

авом на оспорення правочину, вчиненого з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства

77. Велика Палата Верховного Суду у цій постанові виснувала, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави, та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

78. Проте, на моє переконання, такий висновок на практиці може бути сприйнятий як узагальнений, який у цілому стосується положень статті 228 ЦК України.

79. Водночас, як зазначалося вище, положення статті 228 ЦК України охоплюють як правочин, який може бути визнаний недійсним у разі його невідповідності інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, із застосуванням загальних наслідків недійсності правочинів, так і правочин, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, із застосуванням конфіскаційних наслідків, а також правочин, що порушує публічний порядок, із застосуванням загальних наслідків недійсності правочинів (частина друга, речення перше частини третьої статті 228 ЦК України).

80. Згідно з положеннями

частини третьої статті 215 ЦК України дійсність правочину може заперечуватись як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою.

81. Інтерес особи може бути процесуальним чи матеріальним. Останній має полягати у факті порушення, невизнання чи оспорювання суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу позивача внаслідок факту вчинення оспорюваного правочину та/або факту нездійснення реституції як наслідку недійсності оспорюваного чи нікчемного правочину.

82. За частинами першою, другою статті 228 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (правочину, який порушує публічний порядок) може бути заявлена будь-якою заінтересованою особою, оскільки приписи частини п`ятої статті 216 цього Кодексу містять однозначну вказівку щодо можливості пред`явлення такої вимоги будь-якою заінтересованою особою.

83. Такою особою щодо правочинів, які порушують публічний порядок, є не тільки прокурор, інтерес, якого є суто процесуальним, а й взагалі будь-яка особа, суб`єктивне цивільне право та/або законний інтерес якої порушується фактом нездійснення реституції.

84. Натомість положення частини третьої статті 228 ЦК України не визначають конкретного кола суб`єктів, за позовами яких може бути визнаний недійсним правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, як це, наприклад, урегульовано законодавцем у частинах першій, другій статті 225 ЦК України для правочину, вчиненого дієздатною фізичною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені; за позовом опікуна в разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною).

85. Водночас частина третя статті 228 ЦК України пов`язує визнання недійсним правочину з невідповідністю його інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому доведення наявності та порушення інтересу держави, як обґрунтовано врахувала Велика Палата Верховного Суду, покладено на спеціально уповноважених суб`єктів чи суб`єктів владних повноважень, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження. Тому тільки зазначені суб`єкти можу ставити під сумнів правочин на предмет його відповідності інтересам держави, суспільства, його моральним засадам та оспорювати на цій підставі такий правочин із заявленням наслідків недійсності правочину.

86. З урахуванням наведеного, на мою думку, Велика Палата Верховного Суду

мала виснувати, що будь-яка заінтересована особа (у разі доведення своєї заінтересованості у користуванні конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом) наділена правом звернення до суду з вимогою в порядку частин першої, другої статті 228 ЦК України про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (правочину, який порушує публічний порядок).

87. Водночас у разі оспорення дійсності правочину з підстав, визначених частиною третьою статті 228 ЦК України, правом звернення до суду з відповідним позовом про визнання недійсним правочину та застосування наслідків його недійсності наділений лише прокурор, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Щодо визнання недійсним договору поставки з підстав його невідповідності

статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики

88. Невірківський ліцей однією з підстав недійсності правочину зазначає, що при проведенні закупівлі мережевого обладнання були порушені бюджетні зобов`язання на суму 199 850,40 грн згідно з договором поставки мережевого обладнання, які взяті з порушенням частини першої статті 48 БК України, абзацу другого пункту 5, абзацу першого пункту 46 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ"

від 28 лютого 2002 року № 228 (далі - Порядку № 228), а також без погодження з генеральним державним замовником, чим порушено пункт 13 Положення, пункт 3 розділу І Методики.

89. Суди попередніх інстанцій визнали обґрунтованою вимогу позивача щодо визнання недійсним договору, в тому числі з підстав його укладення позивачем

без необхідного обсягу цивільної дієздатності, за відсутності погодження з Генеральним державним замовником відповідно до пункту 3 розділу І Методики,

статті 48 БК України, пункту 13 Положення.

90. Натомість ПП "Фірма "ДАН" у касаційній скарзі вважає помилковим висновок судів щодо відсутності в позивача необхідного обсягу дієздатності на вчинення цього правочину згідно з пунктом 13 Положення, оскільки ціна спірного договору не перевищувала 500 000,00 грн, а предметом договору була поставка товару, а не надання послуг.

91. Велика Палата Верховного Суду у пункті 9.2 постанови у цій справі зазначила, що попри обґрунтованість касаційної скарги в частині неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 228 ЦК України ПП "Фірма "ДАН" у своїй скарзі не навело доводів, які спростовують висновки судів про необхідність визнання недійсним договору з підстав його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

92. Тобто Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій щодо визнання недійсним договору поставки з підстав його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України,

пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

93. Однак, на моє переконання, наведений висновок Великої Палати Верховного Суду не відповідає положенням статей 4, 203 ЦК України щодо вимог законодавства, яким має відповідати зміст правочину.

94. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

95. Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміють сукупність умов, викладених у ньому. Зміст правочину насамперед має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених у статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватноправовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову

про те, що зміст правочину не повинен суперечити вимогам, встановленим у приватноправовій нормі, навіть якщо вона міститься в будь-якому

нормативно-правовому акті, а не лише в акті цивільного законодавства. Вимогами, яким не повинен суперечити правочин, слід розуміти ті правила, що містяться в імперативних приватноправових нормах.

96. Таке розуміння вимог, яким має відповідати правочин, є усталеним у судовій практиці, що підтверджується численними постановами Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 613/1436/17,

від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21, від 18 квітня 2024 року у справі № 754/2683/22, від 30 травня 2024 року у справі № 298/169/20 тощо.

97. Звертаю увагу на те, що чинне законодавство України розрізняє поняття "бюджетне зобов`язання" (пункт 7 частини першої статті 2 БК України) та "господарське зобов`язання" (частина перша статті 173 ГК України).

98. У цій справі між сторонами на підставі оспорюваного договору виникли не бюджетні, а господарські / цивільні відносини, які відповідно до частини першої статті 1 ЦК України засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, що регулюються актами цивільного законодавства України, а тому з огляду на положення частини другої

статті 617 ЦК України, частини другої статті 218 ГК України відсутність у позивача необхідних коштів або взяття ним зобов`язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень не звільняє його від обов`язку виконати господарські зобов`язання за оспорюваним договором та не свідчить про недійсність такого договору (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 квітня 2018 року у справі № 908/1076/17,

від 27 березня 2018 року у справі № 922/541/17, від 18 липня 2019 року у справі

№ 918/229/17). Наведене відповідає також висновку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, викладеному в рішеннях від 18 жовтня 2005 року у

справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України", від 30 листопада 2004 року у справі "Бакалов проти України".

99. З урахуванням наведеного вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала визнати помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину з мотивів його невідповідності останнього приписам частини першої статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики.

Щодо повернення від Невірківського ліцею на користь ПП "Фірма "ДАН" майна, отриманого на виконання договору поставки, та обраного позивачем способу захисту порушених прав

100. Велика Палата Верховного Суду у пункті 8.49 постанови у цій справі визнала помилковими висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування двосторонньої реституції та зазначила, що оскільки суди встановили обставини виконання договору сторонами (передачу майна у власність позивача та сплату на користь відповідача 199 850,40 грн його ціни) та не встановлювали обставин, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, то, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору та стягнення з відповідача на користь позивача 199 850,40 грн, суди також мали повернути від позивача на користь відповідача передане майно, тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним договору та задоволення реституційної вимоги позивача.

101. Проте навіть за наявності підстав для задоволення позову (чого у цій справі немає) Велика Палата Верховного Суду в контексті обраного позивачем способу захисту порушеного права (визнання недійсним договору та стягнення коштів, які були перераховані як оплата товару за договором), на моє переконання, не врахувала таке.

102. Як зазначалося вище, Невіркіський ліцей підставою недійсності договору зазначає, що оспорюваний правочин вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки позивач придбав товар у відповідача за значно завищеною ціною.

103. Тобто у справі, яка переглядається, вимоги позивача фактично ґрунтуються на доводах щодо понесення державою збитків унаслідок оплати Невірківським ліцеєм за завищеною ціною поставленого відповідачем обладнання за договором.

104. Будь-яких доводів щодо невідповідності кількості, якості поставленого обладнання позивач не наводить, як і не наводить аргументів щодо можливості повернення отриманого ним обладнання відповідачу за кількісними та якісними характеристиками, які мали місце на момент виконання договору. Іншого встановлені обставини справи не містять.

105. Невірківський ліцей своє звернення до суду з позовом з відповідними вимогами (визнання договору недійсним та стягнення вартості поставленого обладнання) пов`язує виключно з обставинами заподіяння, за його твердженням, збитків державі внаслідок оплати ним обладнання за завищеною ціною.

106. Тобто між сторонами фактично наявний спір щодо завищення вартості товару (різниці надмірно сплаченої вартості товару).

107. Однак оскільки позовні вимоги обґрунтовані саме завданням збитків унаслідок завищення вартості товару, Невірківський ліцей, на мою думку, не позбавлений права звернутися із самостійним позовом до юридичних та/або фізичних осіб про відшкодування збитків у розмірі надмірно сплаченої вартості товару за договором, зокрема, на підставі статті 20 ГК України, статті 22 ЦК України, завданих неправомірними діями цих осіб, вина яких, як і інші складові елементи правопорушення, може доводитися / спростовуватися в загальному порядку, незалежно від обставин визнання недійсними договору, який оспорюється у

цій справі. Такі ж обставини можуть доводитися й у цивільному позові, поданому в кримінальному провадженні (див. mutatismutandis висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 20 липня

2022 року у справі № 910/18439/17).

108. На моє переконання, саме такий спосіб захисту прав буде повним та відповідатиме принципу процесуальної економії, тобто забезпечить відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. mutatis mutandisпостанови Великої Палати Верховного Суду викладеної у постановах

від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі

№ 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18).

109. Водночас застосування реституції у спосіб, викладений Великою Палатою Верховного Суду, з урахуванням завдань, покладених на Велику Палату Верховного Суду, з моєї точки зору, негативно вплине на правозастосування, оскільки на практиці може бути сприйнятим як універсальний правовий висновок щодо застосування реституції у спорах, пов`язаних з державною закупівлею товарів, робіт, послуг, у тому числі й тих, де повернення товару, виконаних робіт, наданих послуг буде значно утрудненим, а часто і практично неможливим.

110. З урахуванням наведеного вважаю помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду щодо наявності підстав для задоволення вимог заявленого позову Невірківського ліцею та застосування наслідків недійсності правочину за заявою позивача.

ВИСНОВКИ

111. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим,

вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали

сумнівів [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року в справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), № 28342/95, § 61].

112. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, ? оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються

[див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", № 20372/11, § 65 та від 21 жовтня 2013 року у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії" (Del Rio Prada v. Spain), № 42750/09, § 93].

113. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі "С.В. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. the United Kingdom), № 20166/92, § 36].

114. Формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежать від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів із урахуванням змін у повсякденній практиці [див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справах "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France), № 17862/91 та від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України" № 20372/11]. Суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції

[див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі "Неждет

Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини" (Nejdet S

ahin and Perihan Sahin v. Turkey),

№ 13279/05].

115. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

116. За частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

117. З моєї точки зору,ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду повинна була прийняти постанову, в якій мала сформувати, зокрема, такі висновки щодо застосування норм права:

Щодо особливих умов

застосування правових наслідків недійсності правочину, зміст якого суперечить інтересам держави і суспільства, або особливі правові наслідки недійсності такого правочину

Положення частини другої статті 228 ЦК України, що визначають нікчемним правочин, який порушує публічний порядок, а також положення речення першого частини третьої статті 228 цього Кодексу, які визначають можливість визнання недійсним правочину в разі його невідповідності інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, кореспондуються з приписами статті 216 цього Кодексу щодо загальних правих наслідків недійсності правочину.

Водночас речення друге, третє частини третьої статті 228 ЦК України встановлює особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину, вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності умислу на вчинення такого правочину в однієї або обох сторін недійсного правочину. Особливі правові наслідки недійсності такого правочину полягають у стягненні в дохід держави отриманого за правочином однією або обома сторонами за недійсним правочином.

Положення статті 216 ЦК України щодо наслідків недійсності правочину є загальними по відношенню до положень речень другого, третього частини третьої статті 228 цього Кодексу щодо особливих правових наслідків недійсності правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, за наявності умислу в однієї чи обох сторін на вчинення такого правочину, а тому наведені норми співвідносяться між собою як загальні та спеціальні.

Щодо суб`єктів, наділених правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсним правочину з тих підстав, що його зміст суперечить інтересам держави і суспільства або що його вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства

Будь-яка заінтересована особа (у разі доведення своєї заінтересованості у користуванні конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом) наділена правом звернення до суду з вимогою в порядку частин першої, другої статті 228 ЦК України про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (який порушує публічний порядок).

У разі оспорення дійсності правочину з підстав, визначених частиною третьою статті 228 ЦК України, правом звернення до суду з відповідним позовом про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності такого правочину наділений лише прокурор, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Щодо визнання недійсним договору поставки з підстав його невідповідності статті 203 ЦК України, частині першій статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміють сукупність умов, викладених у ньому. Зміст правочину насамперед має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених у статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватноправовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину не повинен суперечити вимогам, установленим у приватноправовій нормі, навіть якщо вона міститься в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише в акті цивільного законодавства. Вимогами, яким не повинен суперечити правочин, слід розуміти ті правила, що містяться в імперативних приватноправових нормах.

Чинне законодавство України розрізняє поняття "бюджетне зобов`язання" (пункт 7 частини першої статті 2 БК України) та "господарське зобов`язання" (частина перша статті 173 ГК України).

Визнання договору недійсним з підстав його невідповідності приписам частини першої статті 48 БК України, пункту 13 Положення та пункту 3 розділу І Методики суперечить положенням статей 4, 203 ЦК України щодо вимог законодавства, яким має відповідати зміст правочину.

Щодо ефективності захисту порушеного права позивача у спорі про завищення вартості товару (понесення державою збитків унаслідок оплати товару за завищеною ціною)

У разі обґрунтування вимог позивача завданням йому збитків унаслідок завищення вартості поставленого відповідачем товару / наданих послуг, він не позбавлений права звернутися із самостійним позовом до юридичних та/або фізичних осіб про відшкодування збитків у розмірі надмірно сплаченої вартості товару / послуг за договором, зокрема, на підставі статті 20 ГК України, статті 22 ЦК України, завданих їх неправомірними діями, вина яких, як і інші складові елементи правопорушення, може доводитися / спростовуватися в загальному порядку, незалежно від обставин визнання недійсним договору поставки товару/надання послуг. Такі ж обставини можуть доводитися й у цивільному позові, поданому у кримінальному провадженні. Саме такий спосіб захисту прав буде повним та відповідатиме принципу процесуальної економії, тобто забезпечить відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

118. На мою думку, з урахуванням викладеного вище, Велика Палата Верховного Суду повинна була задовольнити касаційну скаргу ПП "Фірма "ДАН", скасувати повністю постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року і рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову Невірківського ліцею до ПП "Фірма "ДАН" про визнання недійсним договору поставки мережевого обладнання від 21 грудня 2019 року № 38 та стягнення 199 850,40 грн.

Суддя О. О. Банасько

Джерело: ЄДРСР 122769630