Решение Жовтневого суда Запоріжжя від 22 жовтня 2009 р.

[Tavrija77]

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/7468751

 

РІ Ш Е Н Н Я справа № 2-2282\09

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2009 р. Жовтневий районний суд м. Запоріжжя у складі

 Головуючого судді Смолки І.О.,

При секретарі Боєвій К.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом

 ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа: Національний банк України, про визнання кредитного договору удаваним правочином,

В с т а н о в и в :

В серпні 2009р. ОСОБА_1 звернулася до Жовтневого районного суду м. Запоріжжя з позовом до Закритого акціонерного товариства „ОТП Банк” (зараз – Публічне акціонерне товариство „ОТП Банк”) з позовом про визнання кредитного договору недійсним.

В своєму позові ОСОБА_1 вказала, що 27 лютого 2008 року між нею та ЗАТ „ОТП Банк” в особі Запорізького відділення „Соборне” був укладений кредитний договір № ML-204/059/2008 від 27 лютого 2008 року, за яким банк надав їй 57 000,00 (п’ятдесят сім тисяч доларів США) для придбання нерухомого майна. Згаданий вище кредитний договір передбачає, що кредит видається позивачці в іноземній валюті – доларах США, та розрахунки між нею та відповідачем – банком - мають здійснюватися в тій самій валюті.

В своєму позові ОСОБА_1 зазначила, що цей кредит носив цільовий характер та іноземна валюта була видана їй саме для придбання за цю валюту нерухомого майна, тобто для здійснення правочину з резидентом України. Але вона вважає, що банк не мав права надавати їй, резиденту України, кредит в іноземній валюті для розрахунків цією валютою з іншим резидентом України, бо, згідно ст.3 Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” № 15-93 від 1993р., національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, а відповідно до п. 2 ст. 13 Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” № 15-93 від 1993р., уповноважені банки, які отримали від Національного Банку України генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, одним з яких є відповідач, здійснюють контроль за операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи.

Позивачка стверджувала, що здійснення нею, резидентом України, акту купівлі – продажу нерухомого майна за іноземну валюту з резидентом України без індивідуальної ліцензії НБУ, якої не мав ані покупець, ані продавець – було порушенням підпункту „г” пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету.

Через це, на думку позивачки, „ОТП Банк”, як агент валютного контролю, не мав права, за законом, надавати їй, ОСОБА_1 - резиденту України, кредит в іноземній валюті для використання її для розрахунків між резидентами України на території України без індивідуальної ліцензії НБУ.

Посилаючись на те, що вищенаведений кредитний договір був укладений з цією заздалегідь незаконною метою, що наявно суперечить Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» № 15-93 від 1993р., позивачка просила визнати його недійсним.

Відповідач позов не визнав, та в своїх запереченнях на позовну заяву № 200-04/4092 від 09.09.2009р. вказав, що АТ „ОТП Банк”, як юридична особа, був зареєстрований 02.03.1988р., що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А01 № 370771, має банківську ліцензію НБУ № 191 від 02.03.1998р., дозвіл на здійснення банківських операцій № 191-1 від 08.11.2006р.

Посилаючись на ч. 2 ст. 192, ч.3 ст.522 ЦК України, ст.ст. 2, 47, 49 Закону України „Про банки та банківську діяльність”, відповідач наголосив на тому, що банк, як юридична особа, яка має ліцензію та дозвіл НБУ, має право надавати кредити в іноземній валюті.

В судовому засіданні 09.09.2009р. позивачка змінила предмет позову, та надала позовну заяву в новій редакції, в якій просить визнати згаданий вище кредитний договір удаваним правочином та застосувати до нього правила, що застосовуються до кредитних договорів, валютою яких є національна валюта України.

Позивачка вказала, що насправді кредитний договір був удаваним та був вчинений з метою приховання іншого правочину, який сторони вчинили в дійсності, а саме – надання їй кредиту в національній валюті України. В обгрунтування цього твердження ОСОБА_1 послалася на те, що:

- договір в його теперішньому стані наявно суперечить діючому законодавству України з підстав, названих в її первісній позовній заяві та викладених вище;

- відповідач знав про неминучість конвертації нею, позивачкою, отриманої в нього валюти в гривню, бо іншим чином вона ніяк не могла використати кредит за його цільовим призначенням, яке є одним із суттєвих та важливих умов кредитного договору;

- відповідач знав про те, що для розрахунку з резидентом України позивачці були необхідні саме гривні, а не будь-яка інша валюта. Отже, укладаючи спірний кредитний договір, він погодився задовольнити саме цю потребу, тобто погодився надати необхідні ОСОБА_1 гривні.

З наведених вище фактів позивачка робить висновок, що видаючи їй в кредит готівкою іноземну валюту, відповідач усвідомлював, що цей акт носить формальний характер, а насправді ця валюта виступає не як засіб платежу, а як еквівалент Національної валюти України, необхідної для використання кредиту за цільовим призначенням, що підтверджується банківською квитанцією, в якій вказаний гривневий еквівалент виданої їй іноземної валюти.

Через це ОСОБА_1 вважає, що вона насправді уклала з банком договір кредитування в Національний валюті України, що не суперечить законодавству України, але сторони замаскували його під договір кредитування в іноземній валюті, який суперечить вищезгаданому Декрету КМУ.

Посилаючись на ч.2 ст. 235 ЦК України позивачка просила визнати кредитний договір № ML-204/059/2008 від 27 лютого 2008 року, укладений між нею та ЗАТ „ОТП Банк” (зараз – Публічне акціонерне товариство „ОТР Банк”) удаваним правочином та визнати його укладеним в Національної валюті України, в сумі двiстi вiciмдесят сiм вiciмсот п”ятдесят грн.00 коп, на умовах, викладених в договорі.

В судовому засіданні 14.10.2009р. позивачка підтримала свої нові позовні вимоги.

Представник відповідача проти позову в нової редакції заперечував, та надав суду письмові уточнені заперечення на позовну заяву № 200-04/6349 від 14.10.2009р.

В цьому документі ПАТ „ОТП Банк” стверджує, що:

1. ”Відповідач, як банківська установа, що отримала генеральну ліцензію НБУ, має повне право, згідно діючого законодавства України, надавати кредити, повертати їх та отримувати плату за користування кредитними коштами (проценти) саме у іноземній валюті. Жодний акт законодавства не заперечує цьому.

2. Позивач та відповідач уклали договір кредитування в іноземній валюті, та тим самим досягли мети, якої прагнули:

- Відповідач – отримати кредит саме у іноземній валюті.

- Позивач надати цей кредит та в майбутньому повернути його, отримавши при цьому плату за користування кредитними коштами (проценти) саме у іноземній валюті.

Тому Кредитний договір, що був укладений між Позивачем та відповідачем ні в якому разі не є удаваним правочином.

3. Банк, як агент валютного контролю, повністю виконав вимоги діючого законодавства, зокрема, вимоги Декрету КМУ України № 15-93 від 19.02.1993р. „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

В обґрунтування вищенаведеного в уточнених запереченнях містяться посилання на ч.2 ст. 192 та на ч.3 ст. 522 ЦК України, які передбачають використання іноземної валюти на території України в порядку, передбаченому законом, та на ст.ст. 2, 47, 49 Закону України „Про банки та банківську діяльність”, які передбачають право банків розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, в тому числі – і в іноземній валюті.

Заперечуючи проти твердження позивачки про те, що укладання спірного кредитний договору є порушенням, з боку банку, його обов’язків агенту валютного контролю, відповідач у вищезгаданому документі стверджує таке:

„Всі операції, що були проведені Позивачем як резидентом України через Відповідача, як банківську установу, відповідають вимогам чинного законодавства.

Отримавши кредит, Позивач, для того, щоб зі свого боку не порушити вимоги валютного законодавства, повинен був у будь якому разі конвертувати отриману готівку у доларах США в національну грошову одиницю – гривню для розрахунку із Продавцем нерухомості. Саме таку ж операцію Позивач міг би здійснити у іншій банківській установі, але він скористався послугами саме Відповідача для проведення цієї операції.

На стадії укладання договору купівлі – продажу нерухомого майна Банк вже перестав бути агентом валютного контролю, так як ця операція проводилася вже готівковими коштами та не через установу банку”.

Представник третьої особи – Національного Банку України – надав суду Висновок науково-правової експертизи щодо правових підстав надання кредитів в іноземній валюті, проведеної відповідно до запиту Національного банку України на підставі Закону України „Про наукову і науково - технічну експертизу, здійсненої Інститутом Держави і права ім. В.М. Корецького Національної Академії Наук України від 09.11.2006р. № 126/509. яке містить такий узагальнюючий висновок:

„Відповідно до норм статей 192, 533, 1054 Цивільного кодексу України, статті 198 Господарського кодексу України, статей 32, 44 Закону України „Про Національний банк України”, статей 2, 47, 49 закону України „Про банки і банківську діяльність”, статей 1, 4, 34 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”, статей 1,3,5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті”.

Вивчивши та проаналізувавши матеріали справи та пояснення сторін, ретельно дослідивши письмові заперечення відповідача та згаданий вище висновок науково правової експертизи, здійсненої науковою установою, підпорядкованою Академії Наук України (надалі – „експертний висновок”, або „експертиза”), як важливі письмові докази в цій справі, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню, через наступне.

В судовому засіданні встановлено, що 27 лютого 2008 року між громадянкою України ОСОБА_1 та ЗАТ „ОТП Банк” в особі Запорізького відділення „Соборне” був укладений кредитний договір № ML-204/059/2008 від 27 лютого 2008 року, за яким банк надав їй 57 000,00 (п’ятдесят сім тисяч) доларів США для придбання нерухомого майна. Згаданий вище кредитний договір передбачає, що кредит видається позивачці в іноземній валюті – доларах США, та розрахунки між нею та відповідачем – банком - мають здійснюватися в тій самій валюті.

 

Згідно частинi 1 п.2 вищенаведеного договору, згадані вище гроші в іноземній валюті були видані позивачці для придбання нерухомого майна, тобто для розрахунків цими грошима в іноземній валюті на території України.

 

Ст.3 Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” № 15-93 від 1993р. (надалі – „Декрет”) передбачає, що національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України.

 

Відповідно до п. 2 ст. 13 Декрету, уповноважені банки, які отримали від Національного Банку України генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, зокрема - відповідач, здійснюють контроль за операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи.

 

Отже, здійснення позивачкою, резидентом України, розрахунку з іншим резидентом України на території України без індивідуальної ліцензії НБУ, якої не мали ані вона, ані продавець – було порушенням підпункту „г” пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету.

 

Цей висновок підтверджується і експертним висновком, на листі 6 якого вказано: „...Саме такі правила визначені статтею 5 Декрету, відповідно до якої валютні операції можуть здійснюватися виключно на підставі індивідуальної чи генеральної ліцензії НБУ».

 

Таким чином, відповідач, як агент валютного контролю, не мав права, згідно п. 2 ст. 13 Декрету, надавати позивачці кредит в іноземній валюті для здійснення згаданої вище операції.

 

Тому суд вважає доведеним та обґрунтованим твердження ОСОБА_1 про те, що спірний договір, в його теперішньому вигляді, наявно суперечить діючому законодавству України.

 

Навпаки, суд вважає необґрунтованим твердження відповідача, що містяться в його уточнених запереченнях, про те, що „На стадії укладання договору купівлі – продажу нерухомого майна Банк вже перестав бути агентом валютного контролю, так як ця операція проводилася вже готівковими коштами та не через установу банку”.

Частиной 1.,п.2 спірного кредитного договору, якою передбачена мета кредитування, є невід’ємною, важливою частиною цього договору.

 

 

Отже, умовами спірного кредитного договору була передбачена єдина фінансова операція, яку мала здійснити позивачка: отримати через банківську установу відповідача іноземну валюту та розрахуватися нею на території України з резидентом України без будь яких ліцензій НБУ. Це свідчить про те, що договір, в його теперішньому вигляді, укладений з метою порушення валютного законодавства.

 

Тому відповідач, як сторона договору, знаючи про це, ще на стадії переговорів про укладання такого договору мав здійснити свої обов’язки агента валютного контролю та відмовитися від його укладання. Більше того, як агент валютного контролю він мав би попередити ОСОБА_1 про незаконність вказаних вище дій з іноземною валютою для запобігання їх в майбутньому.

Натомість відповідач, підписав незаконний договір, та видав позивачці кредитні гроші в іноземній валюті, провокуючи її на порушення підпункту „г” пункту 4 ст. 5 Декрету.

 

Таким чином, якщо б суд взяв до уваги твердження відповідача про те, що „позивач та відповідач уклали договір кредитування в іноземній валюті, та тим самим досягли мети, якої прагнули”, то дії відповідача мали б бути визначені як безумовне порушення його обов’язків як агента валютного контролю, передбачених п. 2 ст. 13 Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю”, за яке банк мав би нести відповідальність, передбачену ст. 16 п. 2 абз. 4 того ж Декрету у вигляді позбавлення генеральної ліцензії Національного банку України на право здійснення валютних операцій або штрафу у розмірі, що встановлюється Національним банком України.

 

Але суд вважає ці твердження недостовірними, бо вони спростовуються нижченаведеними об’єктивними фактами та іншими письмовими твердженнями самого ж відповідача.

Як вже йшлося вище, з кредитного договору № ML-204/059/2008 від 27 лютого 2008 року вбачається, що кредитні кошти мали бути використані позивачкою для придбання нерухомого майна, тобто для розрахунку з резидентом України (частина 1.,п.2 договору).

3гідно ст. 3 Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” № 15-93 від 1993р., національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України. Отже, видаючи кредит ОСОБА_1 для придбання нерухомого майна, позивач усвідомлював, що він бере на себе зобов’язання задовольнити її потребу саме в Національній валюті України – гривні.

 

Це підтверджується тим, що договір купівлі – продажу квартири був укладений ОСОБА_1 з продавцем в гривні, що було відомо відповідачу та що він схвалював, бо саме цю квартиру - придбану позивачкою в резидента України - він отримав в іпотеку в забезпечення зобов’язання за спірним кредитним договором, та іпотечний договір був укладений в той самий день, що і кредитний договір – 27 лютого 2008р.

 

Більше того, як видно з його уточнених заперечень, відповідач заздалегідь усвідомлював неминучість здійснення позивачкою конвертації отриманої нею валюти в гривню: „Отримавши кредит, Позивач, для того, щоб зі свого боку не порушити вимоги валютного законодавства, повинен був у будь якому разі конвертувати отриману готівку у доларах США в національну грошову одиницю – гривню для розрахунку із Продавцем нерухомості. Саме таку ж операцію Позивач міг би здійснити у іншій банківській установі, але він скористався послугами саме Відповідача для проведення цієї операції.”

Отже, відповідач заздалегідь знав про формальне порушення позивачкою кредитного договору: адже за кредитним договором ОСОБА_1 мала розрахуватися з продавцем квартири в доларах США. Вищенаведене твердження відповідача свідчить про те, що він не тільки схвалював таке порушення договору позивачкою, а й сам приймав в ньому участь, здійснивши для неї конвертацію кредитною валюти у гривню.

Разом з тим, дії позивачки щодо укладання угоди з резидентом України в Національній валюті України відповідають вимогам Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” № 15-93 від 1993р.

Через вищенаведені обставини суд вважає доведеним твердження позивачки про те, що відповідач усвідомлював, що акт видачі їй в кредит готівкової іноземної валюти носить формальний характер, а насправді ця валюта виступає не як засіб платежу, а як еквівалент Національної валюти України, необхідної для використання кредиту за цільовим призначенням. Цей факт підтверджується банківською квитанцією про видачу ОСОБА_1 іноземної валюти в сумі п”ятдесят сiм тисяч доларiв США 000 USD, в якій вказано, що це є еквівалентом двiстi вiciмдесят сiм вiciмсот п”ятдесят грн.00 коп .

Вищенаведене, всупереч твердженням відповідача, свідчить про те, що обидві сторони заздалегідь домовилися про фактичне виконання договору всупереч умовам, викладеним в його тексті, але відповідно до чинного законодавства.

Тому суд вважає доведеним, що спірний договір є удаваним правочином, бо сторони насправді уклали між собою договір кредитування в Національній валюті України, що не суперечить законодавству України, але замаскували його під договір кредитування в іноземній валюті, який суперечить вищезгаданому Декрету КМУ.

Суд вважає також доведеним, що Закрите акціонерне товариство „ОТП Банк” (зараз – Публічне акціонерне товариство „ОТП Банк”) на момент укладання спірного договору, маючи дозвіл та ліцензію НБУ, мало право надавати кредити в іноземній валюті.

Цей висновок суду, зроблений на підставі численних нормативних актів, вказаних відповідачем, безумовно підтверджується й висновком експертизи, наданої третьою особою – представником НБУ.

Але це право відповідача носить загальний характер. Воно не поширюється та не може поширюватися на випадки, коли такі операції суперечать законодавству України, а саме - Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” № 15-93 від 1993р.

До цього висновку суд дістався, зокрема, з огляду на матеріали вищенаведеної експертизи, в якій, зокрема, говориться: „Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті. Очевидно, що врегулювання даного питання є виключно прерогативою валютного законодавства України”.

Таким чином, право відповідача надавати кредити в іноземній валюті не звільняє його від обов’язків агента валютного контролю, передбачених ч.2 ст. 13 згаданого вище Декрету. Навпаки, застосування цього права всупереч вищенаведеним обов’язкам було б, з боку банку, зловживанням правом, яке, відповідно до ч.3 ст. 13 ЦК України, не допускається.

 

Отже, висновок суду про те, що спірний договір, в його вигляді на момент розгляду справи, суперечить Декрету, який суд вважає одним з суттєвих доказів правильності позовних вимог, не суперечить твердженню відповідача та наданої третьою особою експертизи про те, що відповідач, маючи дозвіл та ліцензію НБУ, взагалі, а не в конкретному випадку, що розглядається судом - мав право надавати кредити в іноземній валюті.

 

Суд вважає обґрунтованим твердження позивачки про те, що її права порушуються спірним договором, бо, через коливання курсу долару до національної валюти України вона в теперішній час вимушена сплачувати значно більшу суму в гривнях, ніж фактично отримала від банку, та більші суми процентів в гривнях, ніж це фактично передбачено договором.

 

Відповідно до ч.2 ст. 235 ЦК України, якщо, правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правочином, який вони насправді вчинили. Оскільки між ОСОБА_1 фактично був укладений договір про надання кредиту в національній валюті України у розмірі двiстi вiciмдесят сiм вiciмсот п”ятдесят грн.00 коп, до цього правочину мають бути застосовані правила, що регулюють надання саме такого кредиту.

Керуючись ст..ст.10,11,212-215 ЦПК України, ч.2 ст.235 ЦК України, суд

 В и р і ш и в :

Позов задовольнити.

Визнати кредитний договір № ML-204\059\2008 від 27 лютого 2008 р., укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (зараз – Публічне акціонерне товариство ОТП Банк) - удаваним правочином.

 

Визнати кредитний договір № ML-204\059\2008 від 27 лютого 2008 р., укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (зараз – Публічне акціонерне товариство ОТП Банк), укладеним в Національній валюті України в сумі двісті вісімдесят сім вісімсот п»ятдесят гривень, 00 коп., на умовах, визначених в договорі.

 

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Запорізької області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги.

Суддя Смолка І.О. 

[Tavrija77]

Апеляция зарубила:

 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12091903

 

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

Справа № 22 - 86 / 2010 р.   Головуючий у 1-й інстанції: Смолка І.О.

Суддя-доповідач: Приймак В.М.

  РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2010 р.                     м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Боєвої В.В.,

суддів: Приймака В.М.,

Денисенко Т.С.,

при секретарі: Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» та Національного банку України в особі управління Національного банку України в Запорізькій області, який приєднався до апеляційної скарги, на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2009 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі ЗАТ «ОТП Банк»), третя особа: Національний банк України (далі НБУ), про визнання кредитного договору удаваним правочином,

ВСТАНОВИЛА :

В червні 2009 року ОСОБА_3  звернулась до суду з позовом до  ЗАТ «ОТП Банк», третя особа: НБУ, про визнання кредитного договору удаваним правочином.

В позові позивач зазначав, що 27.02.2008 року між нею та ЗАТ „ОТП Банк" в особі Запорізького відділення „Соборне" було укладено кредитний договір № МL - 204/059/2008 від 27.02.2008 року, за яким банк надав їй 57 000,00 доларів США для придбання нерухомого майна.  

Згаданий вище кредитний договір передбачав, що кредит видається їй в іноземній валюті - доларах США, та розрахунки між нею та відповідачем - банком - мають здійснюватися в тій самій валюті.

Також в позові зазначено, що цей кредит носив цільовий характер та іноземна валюта була видана їй саме для придбання за цю валюту нерухомого майна, тобто для здійснення правочину з резидентом України.  

Але вона вважала, що банк не мав права надавати їй, резиденту України, кредит в іноземній валюті для розрахунків цією валютою з іншим резидентом України, бо згідно ст. 3 Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” № 15-93 від 1993 року, уповноважені банки, які отримали від НБУ генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, одним з яких є відповідач, здійснюють контроль за операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи.

Посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що вищенаведений кредитний договір є удаваним право чином, оскільки вона насправді уклала з відповідачем договір кредитування в національній валюті, позивач просила визнати вищезазначений кредитний договір удаваним правочином та визнати, що кредитний договір від 27.02.2008 року, укладений між нею та відповідачем був укладений у національній валюті в сумі 287850, 00 грн. на умовах, визначених в договорі.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2009 року позов задоволено.

Визнано кредитний договір № МL - 204\059\2008 від 27.02.2008 р., укладений між ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк» (зараз - Публічне акціонерне товариство ОТП Банк) - удаваним правочином.

Визнано кредитний договір № МL - 204\059\2008 від 27.02.2008 р., укладений між ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк» (зараз - Публічне акціонерне товариство ОТП Банк), укладеним в Національній валюті України в сумі 287 850, 00 грн., на умовах, визначених в договорі.

ЗАТ «ОТП Банк» та НБУ, який приєднався до апеляційної скарги, звернулись до суду з апеляційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2009 року, в якій вони, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги позивача, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірний договір суперечить Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” № 15-93 від 1993 року.

Крім того, суд дійшов висновку про те, що зазначений договір порушує права позивача, оскільки через коливання курсу долару до національної валюти України позивач вимушена сплачувати значно більшу суму в гривнях, ніж фактично отримала від відповідача, а також більші суми процентів, ніж це фактично передбачено договором.

З цих підстав суд першої інстанції, з посиланням на ч. 2 ст. 235 ЦК України, визнав спірний кредитний договір удаваним правочином.

З таким висновком суду погодитись не можна, оскільки він зроблений при неповному зясуванні обставин справи, не відповідає обставинам справи, а також суперечить вимогам закону.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого право чину, який сторони насправді вчинили. Для визнання правочину удаваним має бути встановлено та доведено, що волевиявлення сторін у цьому правочині були спрямовані на встановлення інших цивільно правових відносин, ніж тих, які передбачені правочином.

Аналіз зазначеної норми матеріального права свідчить про те, що для визнання правочину удаваним необхідно, щоб обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформили правочин, хоча між ними виникли інші правовідносини.

Вирішуючи спір та визнаючи договір удаваним правочином, суд першої інстанції керувався лише поясненнями позивача стосовно того, що вона вважала, що укладаючи кредитний договір в іноземній валюті вона фактично уклала кредитний договір в національній валюті.

Разом з тим, запереченням відповідача суд першої інстанції взагалі не дав належної правової оцінки, а тому дійшов помилкового висновку щодо удаваності кредитного договору, укладено між сторонами.

Між тим, судом встановлено, що позивач була обізнана з умовами кредитного договору та підписала його на цих умовах.

Крім того, після укладення кредитного договору позивач двічі надавала доручення відповідачу про купівлю іноземної валюти для сплати чергових платежів за кредитним договором, а саме - 26.03.2009 року та 27.04.2009 року. Зазначені обставини підтверджуються відмітками відповідача на кредитному договорі та свідчать про те, що позивач мала намір укласти кредитний договір саме в іноземній валюті і в подальшому мала намір виконувати умови договору.

Обставини справи свідчать про те, що позивач не надала суду жодного доказу, який би свідчив про те, що сторони договору, укладаючи його в іноземній валюті, діяли свідомо з метою приховати інший правочин (укладення договору в національній валюті), а тому суд першої інстанції не мав підстав для визнання кредитного договору удаваним правочином.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідач не виконав функції агента валютного контролю на стадії укладання кредитного договору. Зазначений висновок суду не відповідає фактичним обставина справи та вимогам закону.

Судом встановлено, що позивач після укладення кредитного договору отримала в касі відповідача кошти в іноземній валюті доларах США. В подальшому позивач придбала нерухоме майно (квартиру), про що свідчить договір купівлі продажу від 27.02.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В. Відповідно до п. 2.1. Договору купівліпродажу квартири від 27.02.2008 року розрахунок за квартиру був проведений у національній валюті гривнях.

Судом встановлено, що за придбану квартиру позивач жодних розрахунків через установи відповідача не здійснювала. За кредитним договором через касу відповідача була проведена лише банківська операція з видачі кредитних коштів у іноземній валюті, а тому суд першої інстанції не мав підстав робити висновок щодо нездійснення відповідачем функцій органу валютного контролю на стадії укладання та виконання кредитного договору.

Таким чином, судом встановлено, що відповідач, як банківська установа, що отримала генеральну ліцензію НБУ, має право, відповідно до законодавства, надавати кредити, повертати їх та отримувати плату за користування кредитними коштами (процент) саме у іноземній валюті. Крім того, сторони уклали кредитний договір в іноземній валюті, відповідач фактично надав позивачу цей кредит в іноземній валюті, а позивач його отримав саме в іноземній валюті (доларах США), користувався ним, сплачував і продовжує сплачувати плату за користування кредитним коштами.

Приймаючи до уваги ті обставини, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме - неповно зясував обставини справи, зробив висновки, які не відповідають фактичним обставинам справи, а також неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють зазначені правовідносини між сторонами, колегія суддів вважає за необхідне оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову позивачу у позові. Судові витрати по справі віднести за рахунок держави.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 317ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу  Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» та Національного банку України в особі управління Національного банку України в Запорізькій області, який приєднався до апеляційної скарги задовольнити.  

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2009 року по цій справі скасувати та ухвалити нове рішення про відмову позивачу у позові.

Судові витрати по справі віднести за рахунок держави.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, проте може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня проголошення.

  Головуючий :  

Судді :  

[AntiBank]

Ну ведь решение от 2009 года.

[у.zaporozhskiy]

Зачем было размещать решение 2009 года, которое к тому же было отменено апелляцией?