Постановление ВСУ в деле № 6-154цс15 от 30 сентября 2015 года. Ещё один минус в копилку ПриватБанка от заёмщиков...

Bolt · October 8, 2015

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B75720DDD658F69CC2257ED8003CCAE0

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2015 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Яреми А.Г.,

суддів:

Гуменюка В.І.,

Романюка Я.М.,

Лященко Н.П.,

Сеніна Ю.Л.,

Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання кредитного договору частково нікчемним, визнання дій протиправними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року,

встановила:

У березні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі – ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 26 червня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 5 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 36 % річних на суму залишку заборгованості за користування з кінцевим терміном погашення, що відповідає строку дії картки – до червня 2009 року.

Унаслідок невиконання відповідачкою своїх зобов’язань за договором станом на 31 січня 2012 року в неї перед банком утворилася заборгованість у розмірі 24 тис. 276 грн 83 коп., що складається з: 7 тис. 981 грн 5 коп. заборгованості за кредитом; 14 тис. 663 грн 55 коп. заборгованості за процентами; 500 грн штрафу (фіксована частина); 1 тис. 132 грн 23 коп. штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути на його користь із відповідачки.

ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, вимоги якого під час розгляду справи змінила та остаточно просила визнати нікчемними положення Умов та правил надання банківських послуг у частині надання права банку будь-коли змінювати кредитний ліміт без повідомлення клієнта (пункти 3.2, 5.3); у частині нарахування штрафу в розмірі 500 грн + 5 % від суми позову (пункт 8.6). Крім того, ОСОБА_1 просила визнати нікчемними положення, що містяться у Тарифах про умови кредитування з використанням платіжної картки: встановлену 200 % плату за несвоєчасне погашення кредитного ліміту; пеню за несвоєчасне погашення заборгованості; штраф за порушення строків платежів за будь-яким грошовим зобов'язанням у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом; визнати нікчемними зміни суми кредитного ліміту за договором з 5 тис. грн до 7 тис. 981 грн 5 коп.; визнати нікчемними зміни строку дії кредитного договору до 31 січня 2012 року; визнати протиправним нарахування процентів за користування кредитом виходячи з 72 % річних; визнати протиправним нарахування процентів за період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року виходячи з 36 % річних; визнати протиправними дії щодо нарахування процентів на суму, більшу ніж 5 тис. грн, виходячи з 36 % річних.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року залишено без змін.

8 квітня 2015 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 261, частини 2 статті 258 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо

застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права – статті 261 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України).

Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 та 22 жовтня , 6 листопада та 10 грудня 2014 року і постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116 цс 13.

Так, у справі № 6-36268св13 (ухвала від 10 грудня 2014 року) суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу та залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, дійшов висновку про те, що за договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу. Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в повному обсязі починається не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України). Автоматичне продовження дії картки не змінює терміну виконання кредитного зобов’язання, а отже, продовження дії картки для настання кінцевого строку повернення заборгованості правового значення не має. Крім того, продовження дії картки є способом виконання зобов’язання щодо повернення простроченого кредиту, процентів і неустойки. Установивши, що останній платіж відповідач учинив у березні 2009 року, дворічний термін дії виданої картки закінчився, нову картку позивач не отримав, а з позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" звернувся лише у березні 2014 року, суд дійшов висновку про пропуск позивачем трирічного строку позовної давності.

У справі № 6-31730св14 (ухвала від 6 листопада 2014 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішенням апеляційного суду, зазначив, що умовами договору повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом визначено періодичними щомісячними платежами, тому згідно зі статтею 261 ЦК України обчислення позовної давності здійснюється з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, а сума непогашеної кредитної заборгованості підлягає стягненню у межах строку позовної давності, перебіг якого починається з моменту порушення строків сплати окремих платежів і до моменту звернення кредитора до суду з позовом з урахуванням строку погашення кредиту в повному обсязі, визначеного останнім днем місяця, вказаного на картці.

У справі № 6-8665св14 (ухвала від 22 жовтня 2014 року) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, указав на те, що висновок апеляційного суду щодо звернення банку до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості в межах строку позовної давності підлягає перевірці, оскільки суд не встановив належного виконання відповідачем щомісячних зобов’язань, періоди прострочення їх виконання, що мало значення для правильного вирішення питання про додержання строку позовної давності.

Крім того, суд зазначив, що за висновком Верховного Суду України про застосування статті 257 ЦК України до правовідносин, у яких використовуються платіжні картки як спосіб надання/отримання кредитних коштів (постанови № 6-14цс14 від 19 березня 2014 року, № 6-95цс14 від 17 вересня 2014 року, № 6-103цс14 від 24 вересня 2014 року, № 6-134цс14 від 1 жовтня 2014 року), за таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту у повному обсязі – зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України).

У справі № 6-32674св14 (ухвала від 1 жовтня 2014 року) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції і направляючи справу на новий розгляд, вказав, що сплив позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову, якщо про застосування позовної давності у справі заявлено стороною. Оскільки відповідач заяву про застосування строку позовної давності не подавав, то застосування судом позовної давності є неправомірним. Разом з тим суд зазначив, що неподання заяви про застосування позовної давності було зумовлено неналежним повідомленням відповідача у справі про дату, час та місце розгляду справи. Крім того, суд послався на висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13) щодо застосування позовної давності.

Так, у цій постанові Верховний Суд України висловив таку правову позицію.

Відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності за кожним із платежів.

У разі встановлення в договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості (кредиту, пені, штрафу), яка утворилась у період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року за картковим рахунком (строк дії якої закінчився у червні 2009 року) унаслідок невиконанням нею взятих за кредитним договором зобов’язань, та про додержання банком строків позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 261 ЦК України.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 258, 261 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 червня 2006 року ОСОБА_1 звернулась до ПАТ КБ "ПриватБанк" із заявою, згідно з якою отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту в сумі 5 тис. грн на платіжну картку MasterCard на 24 місяці з умовою сплати процентів за користування кредитом у розмірі 3 % на місяць із розрахунку 360 днів у році.

Ухвалюючи рішення, суди виходили з того, що ОСОБА_1, підписуючи заяву про надання кредиту, погодилася з умовами договору, які передбачали, зокрема: нарахування 36 % річних за користування кредитом; право банку змінювати кредитний ліміт без повідомлення клієнта; нарахування штрафу в розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості; встановлення 200 % плати за несвоєчасне погашення кредитного ліміту; сплату пені за несвоєчасне погашення заборгованості; штраф за порушення строків платежів у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом; зміну строку дії кредитного договору до 31 січня 2012 року.

З урахуванням установлених обставин суд визнав факт невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка станом на 31 січня 2012 року становила 24 тис. 276 грн 83 коп., з яких: 7 тис. 981 грн 5 коп. – заборгованість за кредитом; 14 тис. 663 грн 55 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом; 500 грн – штраф (фіксована частина); 1 тис. 132 грн 23 коп. – штраф (процентна ставка).

При цьому суд виходив з правомірності нарахування банком процентів за користування кредитом у період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року.

Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про дотримання банком строків позовної давності, суд касаційної інстанції зазначив, що з моменту закінчення строку дії платіжної картки (червень 2009 року) до часу звернення з позовом до суду (березень 2012 року) не пройшло трьох років, передбачених статтею 257 ЦК України.

Установивши, що умовами кредитного договору визначено порядок погашення заборгованості шляхом внесення щомісячних платежів у розмірі 7 % від суми заборгованості та строк внесення щомісячних платежів до 25 числа місяця, що слідує за звітним, суд касаційної інстанції залишив зазначений факт поза правовою оцінкою.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та питання невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 257, 258, 261 ЦК України, Судова палата у цивільних справах виходить з такого.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Про застосування позовної давності ОСОБА_1 заявляла клопотання 11 жовтня 2012 року та 5 квітня 2013 року (а.с. 89, 144).

Висновок про правильне застосування норм матеріального права щодо позовної давності міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року в справі № 6-116цс13.

Відповідно до цього висновку для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання.

Оскільки останній місячний платіж ОСОБА_1 слід було внести до 25 лютого 2009 року, а банк звернувся до суду з позовом 22 березня 2012 року, то висновок суду касаційної інстанції про звернення банку з позовом у межах позовної давності ґрунтується на неправильному застосуванні судом норм матеріального права.

Отже, аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Що стосується доводів заявниці щодо пропуску банком позовної давності до вимог про стягнення штрафу та щодо неправильного застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 258 ЦК України, то слід зазначити таке.

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Пунктом 8.6 Умов та правил надання банківських послуг встановлено відповідальність боржника у вигляді штрафу за порушення строків повернення платежів більш ніж на 120 днів.

Установивши, що кінцевим строком повернення кредиту визначено 30 червня 2009 року та з’ясувавши факт неповернення кредиту до цієї дати, унаслідок чого після збігу 120 днів (тобто після 1 листопада 2009 року) банк отримав право на стягнення штрафу, суд дійшов помилкового висновку про дотримання банком у березні 2012 року строку позовної давності для стягнення неустойки.

Отже, суд касаційної інстанції неоднаково та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Тому судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 ³, підпунктом "а" пункту 2 частини другої статті 360⁴ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року, ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року в частині задоволення позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України

Головуючий

А.Г. Ярема

Судді

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

(у справі № 6-154 цс15)

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання.

Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.