Определение апелляционного суда Волынской области о признании действий госисполнителя по реализации предмета ипотеки незаконными

[ANTIRAID]

Справа № 0308/15638/12

Головуючий у 1 інстанції: Олексюк А.В.

Провадження № 22-ц/0390/1860/2012

Категорія: 79 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2012 року

місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Федонюк С.Ю.,

суддів -Гапончука В.В., Подолюка В.А.,

при секретарі -Семенюк О.А.,

з участю :

представника заявника -ОСОБА_1,

представника державної виконавчої служби -Левчук І.О.,

заінтересованої особи -ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_4 на дії головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції Левчук Ірини Олегівни, за апеляційною скаргою заявника ОСОБА_4 на ухвалу Луцького міськрайонного суду від 22 жовтня 2012 року,

В С Т А Н О В И Л А :

Заявник ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу на ухвалу Луцького міськрайонного суду від 22 жовтня 2012 року, якою було відмовлено в задоволенні її скарги.

В апеляційній скарзі заявник вказує на незаконність ухвали суду через порушення норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та постановити нову ухвалу, якою задоволити її скаргу.

В судовому засіданні представник заявника та заінтересована особа апеляційну скаргу підтримали та просили її задоволити, представник державної виконавчої служби апеляційну скаргу заперечила.

Апеляційну скаргу заявника ОСОБА_4 слід задоволити частково, а ухвалу суду першої інстанції скасувати і постановити нову ухвалу про часткове задоволення скарги з таких підстав.

З матеріалів справи убачається, що рішенням Луцького міськрайонного суду від 16 серпня 2011 року в справі за позовом ПАТ «ВТБ Банк»до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором стягнуто солідарно з відповідачів по вказаній справі в користь ПАТ «ВТБ Банк»72 135,02 доларів США, що еквівалентно 574 916,11 грн., та 889,82 грн., і 1820 грн. судових витрат (а.с. 5-7).

На підставі зазначеного рішення судом 01 листопада 2011 року видано виконавчий лист № 2-1810/11, на виконання якого постановою державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції ОСОБА_6 від 01 грудня 2011 року відкрито виконавче провадження ВП № 30221261 (а.с. 12).

Судом першої інстанції встановлено, що у наданий для самостійного виконання строк скаржник ОСОБА_4 заборгованість не погасила.

Також місцевим судом встановлено, що 22 грудня 2011 року, 07 лютого 2012 року, 05 вересня 2012 року та 11 вересня 2012 року державним виконавцем були здійсненні виїзди для здійснення опису та арешту предмета іпотеки за кредитним договором, а саме: квартири АДРЕСА_1. За наслідками даних виїздів були складені відповідні акти (а.с. 15, 16, 21, 22).

Боржник ОСОБА_4 звернулась в суд із скаргою на дії державного виконавця, оскільки вважає, що вони суперечать чинному законодавству. Зокрема зазначає, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виключно на підставі рішення суду, і оскільки такого рішення суду немає, тому державний виконавець не вправі здійснювати будь-які дії щодо предмета іпотеки. Крім цього зазначає, що нотаріусом при укладенні договору іпотеки накладено заборону на відчуження на іпотечного майна і чинне законодавство не наділяє виконавчу службу правом самостійно знімати заборону на відчуження, а таке зняття можливе лише за рішенням суду.

Суд першої інстанції, постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні скарги, виходив з того, що державний виконавець діяв відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження», а тому підстав для задоволення скарги не має.

При цьому суд виходив з вимог статей 52, 54, 57 Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Спори, що виникають під час виконавчого провадження щодо звернення стягнення на заставлене майно, вирішуються судом. Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Однак такі висновки суду першої інстанції є неправильними та зроблені з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення питання.

В своїх запереченнях на скаргу ОСОБА_4 на дії державного виконавця (а.с. 44-45), поясненнях, даних в суді першої інстанції та в даному судовому засіданні, державний виконавець ствердила, що її дії були спрямовані на примусове виконання за виконавчим документом для задоволення вимог стягувача-заставодержателя, яким є ПАТ «ВТБ Банк», і який не заперечує щодо стягнення коштів по виконавчому документу шляхом звернення стягнення на іпотечне майно квартиру АДРЕСА_1, як то передбачено статтями 52, 54 Закону України «Про виконавче провадження», тобто на звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому є правомірними.

До такого ж висновку прийшов і суд першої інстанції. Однак, фактично і державний виконавець і місцевий суд ототожнили поняття «застави»та «іпотеки», що, зокрема, призвело до неправильного вирішення питання.

Відповідно до частини 1 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження»звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Згідно з частиною 3 статті 33 Закону України «Про іпотеку»звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Дана стаття встановлює виключний перелік підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки.

В даному судовому засіданні встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між банком та скаржником ОСОБА_4 не укладався, виконавчий напис нотаріусом не вчинявся та рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не ухвалювалось. Також установлено, що при укладенні договору іпотеки, предметом якого є спірна квартира, нотаріусом було накладено заборону відчуження на предмет іпотеки. Дані обставини учасники справи визнали та підтвердили, а тому, на підставі частини 1 статті 61 ЦПК України, не підлягають доказуванню.

Рішенням суду, на підставі якого проводяться виконавчі, що є предметом оскарження, ухвалено про стягнення заборгованості за кредитним договором, а не звернуто стягнення на іпотечне майно.

Чинне законодавство не наділяє виконавчу службу правом самостійно знімати заборону на відчуження, а таке зняття можливе лише за рішенням суду.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд України у Постанові № 6-94цс11 від 15 лютого 2012 року, яка відповідно до статті 360-7 є обов'язковою для всіх судів України.

Вищезазначені обставини судом першої інстанції враховані не були.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до переконання, що дії державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції Левчук І.О. щодо проведення опису та арешту предмета іпотеки за кредитним договором, а саме: квартири АДРЕСА_1 є неправомірними.

Тому ухвала місцевого суду в цій частині підлягає скасуванню з постановленням нової ухвали.

Разом з тим, не може бути задоволена скарга ОСОБА_4 в частині накладення заборони державному виконавцю вчиняти будь-які виконавчі дії щодо предмету іпотеки в межах виконавчого провадження, виходячи з такого.

Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Скаржник просить заборонити державному виконавцю вчиняти дії в майбутньому, тобто фактично просить захистити ще не порушені права, що не передбачено чинним законодавством.

Таким чином, через порушення і неправильне застосування норм матеріального права ухвала суду підлягає частковому скасуванню з постановленням нової ухвали про часткове задоволення скарги ОСОБА_4

Керуючись ст.ст. 307, 312, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну заявника ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 жовтня 2012 року в даній справі в частині відмови у визнанні дій державного виконавця неправомірними скасувати і постановити в цій частині нову ухвалу.

Задовольнити скаргу ОСОБА_4 частково.

Визнати дії головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції Левчук Ірини Олегівни щодо стягнення на предмет іпотеки неправомірними.

В решті ухвалу залишити без змін.

Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.

Головуючий

Судді

http://reyestr.court.gov.ua/Review/27676044

[у.zaporozhskiy]

До такого ж висновку прийшов і суд першої інстанції. Однак, фактично і державний виконавець і місцевий суд ототожнили поняття «застави»та «іпотеки», що, зокрема, призвело до неправильного вирішення питання.

Відповідно до частини 1 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження»звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Згідно з частиною 3 статті 33 Закону України «Про іпотеку»звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Дана стаття встановлює виключний перелік підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки.

В даному судовому засіданні встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між банком та скаржником ОСОБА_4 не укладався, виконавчий напис нотаріусом не вчинявся та рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не ухвалювалось. Також установлено, що при укладенні договору іпотеки, предметом якого є спірна квартира, нотаріусом було накладено заборону відчуження на предмет іпотеки. Дані обставини учасники справи визнали та підтвердили, а тому, на підставі частини 1 статті 61 ЦПК України, не підлягають доказуванню.

Рішенням суду, на підставі якого проводяться виконавчі, що є предметом оскарження, ухвалено про стягнення заборгованості за кредитним договором, а не звернуто стягнення на іпотечне майно.

Чинне законодавство не наділяє виконавчу службу правом самостійно знімати заборону на відчуження, а таке зняття можливе лише за рішенням суду.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд України у Постанові № 6-94цс11 від 15 лютого 2012 року, яка відповідно до статті 3607 є обов'язковою для всіх судів України.

Вищезазначені обставини судом першої інстанції враховані не були.

Прям удивительно, даже ссылка на ст. 360-7 ЦПК.

Решение апелляции уже за это заслуживает уважения.

Мне интересна ситуация, когда другой кредитор, не по кредитному договору обеспеченному ипотекой хочет взыскать сумму денег, то помимо того, что нужно, что бы кредитор по кредитному договору не подал иск об исключении имущества из акта описи и ареста, так еще и на предмет ипотеки, вообще невозможно будет наложить взыскание по решению о взыскании долга.

Если у должника нет другого имущества и доходов, кроме квартиры в ипотеки, вообще не возможно взыскать с него долг?