ANTIRAID

Це чергова наша справа. Як говорив неодноразово, ця категорія справ потребує ретельної підготовки та досить складна. В цій справі суд дуже ретельно розібрався з наданими доказами та задовільнив позов. Інформація повністю вигадана і розповсюджується, в тому числі і ГО ВО Автомайдан з єдиною метою — дискредитацією судової влади, задля отримання грошей від іноземців.

Справа № 761/6089/22 Провадження № 2/161/283/23 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ (заочне) 13 грудня 2023 року місто Луцьк Луцький міськрайонний суд Волинської області у складі: головуючого судді Івасюти Л.В. за участю секретаря судового засідання Вольської А.А. представника позивача (в режимі відеоконференцзв`язку) Кравця Р.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Луцька цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів ОСОБА_6 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом. Позов обґрунтовує тим, що він є суддею у відставці, доктором юридичних наук, займається науковою та викладацькою діяльністю, є автором наукових праць, заступником голови правління ГО «Всеукраїнська асоціація суддів у відставці», адвокатом, відносно якого на різних веб-сайтах розповсюджується недостовірна інформація про те, що він в стані алкогольного сп`яніння вбив двох дітей, яка принижує його честь, гідність та ділову репутацію. Розповсюдження такої інформації заподіює йому значної шкоди, а її зберігання в мережі інтернет за активними інтернет-посиланнями продовжує підтримувати його негативну репутацію, порушує особисті, професійні та інші соціальні зв`язки. Існування недостовірної інформації продовжує суспільний осуд щодо нього на основі неправдивої інформації про факти та події, які в дійсності, ніколи не відбулися насправді. Зазначає, що на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 було опубліковану статтю з недостовірною інформацією про нього під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_3 ». Вказана інформація поширена за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 В опублікованій статті зазначено наступне: «…Донецкий судья ОСОБА_7 не только остается работать в системе при том, что является убийцей, успішно откупившемся от тюрьмы, но и всеми силами пытается взобраться по карьерной лестнице, как во времена правления ОСОБА_8 … … Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, ОСОБА_7 совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», - говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья, долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили.» Вважаючи таку публікацію недостовірною та такої, що принижує його честь, гідність та ділову репутацію, позивач просить суд визнати недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, інформацію поширену про нього ІНФОРМАЦІЯ_2 на веб-сайті « ІНФОРМАЦІЯ_5 » в публікації під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_3 », за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 з одночасним зобов`язанням ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 . Нурминського видалити спірну публікацію із вказаного веб-посилання, стягнути солідарно з відповідачів моральну шкоду в сумі 50000,00 грн. та понесені по справі судові витрати. 20.07.2022 до Луцького міськрайонного суду Волинської області з Шевченківського районного суду міста Києва за вих. № 25629/22-Вих/2/761/8138/2022 ЦК від 29.06.2022, надійшли матеріали цивільної справи № 761/6089/22 (провадження 2/761/8138/2022) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_16 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу розподілено судді Івасюті Л.В. Ухвалою судді від 25.07.2022 витребувано з Шевченківського районного суду міста Києва, головуючий суддя ОСОБА_17 , цивільна справа № 761/6089/22 (провадження 2/761/8138/2022 зареєстроване в Шевченківському районному суді міста Києва) копії позовної заяви з додатками за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_16 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію. 05.10.2022 ухвалою судді позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_16 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію - залишено без руху. Ухвалою суду від 05.10.2022 вжито заходів забезпечення позову. На виконання вимог ухвали, позивачем усунуто зазначені в ній недоліки у визначений строк. Ухвалою судді від 17.10.2022 відкрито провадження у справі. Відзиву від відповідачів у встановлений ухвалою строк до суду не надходило. 17.04.2023 ухвалою суду залучено до участі в справі в якості співвідповідача ОСОБА_5 . Ухвалою суду від 22.06.2023 закрито підготовче провадження у справі. В судовому засіданні представник позивача заявлений позов підтримав та просив задовольнити з наведених у ньому підстав, щодо ухвалення заочного рішення не заперечував. Відповідачі в судове засідання не з`явилися, про місце, час та дату розгляду справи повідомлялися шляхом надсилання судової повістки та розміщення судового оголошення на офіційному веб-сайті «Судова влада». Клопотань про відкладення на адресу суду не надходило. Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та надані суду докази на підтвердження обґрунтованості заявлених вимог та заперечень, суд установив таке. Позивач ОСОБА_18 є суддею у відставці, що підтверджується копією посвідченням судді у відставці Київського апеляційного адміністративного суду за № 01737 (а.с.12 Т.І). Відповідно до копії диплома доктора наук, ОСОБА_18 захистив дисертацію за спеціальністю господарське право, господарсько-процесуальне право, та здобув науковий ступінь доктора юридичних наук. На підставі рішення Атестаційної колегії від 26.06.2017 року отримав диплом за ДД № 006762. З копії довідки ААА № 0669773, виданої Міністерством внутрішніх справ, за обліками МВС громадянин ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , уродженець м. Донецьк, Донецької області, на території України станом на 28.05.2019 року до кримінальної відповідальності не притягується, не знятої чи не погашеної судимості не має та в розшуку не перебуває. Крім цього, відомості про притягнення ОСОБА_18 до кримінальної та/або адміністративної відповідальності в автоматизованих обліках Національної поліції України відсутні. В Єдиному реєстрі досудових розслідувань станом на 09.06.2022 відсутні кримінальні провадження, в яких містяться відомості про притягнення ОСОБА_18 до кримінальної відповідальності як підозрюваного, обвинуваченого. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 на веб-сайті https://kordon.org.ua/ було опубліковану статтю про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_3 ». Вказана інформація поширена за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 В опублікованій статті зазначено наступне: «…Донецкий судья ОСОБА_7 не только остается работать в системе при том, что является убийцей, успішно откупившемся от тюрьмы, но и всеми силами пытается взобраться по карьерной лестнице, как во времена правления ОСОБА_8 … … Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, ОСОБА_7 совершил в Донецке ДТП, в результате котрого погибли двое детей», - говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили.». Відповідно до довідки № 4-9/2022-Д від 14.01.2022, виданої ДП «Центр компетенції адресного простору мережі інтернет» Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес», доменне ім`я kordon.org.ua було зареєстровано 12.11.2012 реєстрантом ТОВ «Центр інтернет-імен України». На час публікації спірної статті власниками доменного імені були ОСОБА_19 , ОСОБА_20 . Станом на 14.01.2022 власником доменного імені був ОСОБА_21 . З відповіді ТОВ «Центр інтернет-імен України» випливає, що домен kordon.org.ua зареєстровано в інтересах ОСОБА_5 . Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд враховує наступне. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з частиною четвертою статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і право вимагати будь-якої інформації, а також право вимагати відшкодування матеріального і морального збитку, заподіяного використовуванням і розповсюдженням такої недостовірної інформації. Статтею 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. Статтею 297 ЦК України визначено, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі. Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об`єктів судового захисту. Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків. При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно - стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду» при розгляді справ суди застосовують Європейську Конвенцію з прав людини і практику суду як джерело права. Так, статтею 10 Конвенції з прав людини встановлено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Право на свободу вираження поглядів є не лише основною засадою демократії, але і передумовою здійснення багатьох інших прав і свобод, що гарантуються Конституцією. Як випливає з вищенаведеної статті, позивач у стані алкогольного сп`яніння, вчинив ДТП, в результаті якого померло двоє дітей, кримінальне провадження закрили, а батьки вбитих дітей довго не прожили після втрати. Надані позивачем докази підтверджують недостовірність викладених фактів у статті. Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що наведена інформація не є оціночними судженнями автора, оскільки прямо звинувачує ОСОБА_18 у скоєнні кримінального правопорушення. За таких обставин суд вважає таку інформацію, викладену у статті, недостовірною і такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_18 , а саме порочить честь, гідність та ділову репутацію. Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», встановленеКонституцієюта законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Ч.1 ст. 23 ЦК Українивизначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Отже, за змістом цієї норми закону, саме особа, яка безпосередньо постраждала від протиправних дій іншої особи має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди. Частиною другою указаної статті надано визначення такої категорії як моральна шкода, а саме: моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першоюстатті 1167 ЦК Україниморальна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Наявність моральної шкоди доводиться позивачем, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв`язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації. Розмір відшкодування моральної шкоди оцінюється самим потерпілим та визначається у позовній заяві. Так при визначенні розміру заподіяної відповідачем позивачу моральної шкоди шляхом поширення недостовірної інформації, суд враховує зміст такої інформації, її поширення серед значної кількості людей, а також те, що опублікована інформація не відповідає дійсності, тому її наявність у мережі Інтернет дійсно призвела до приниження честі, гідності та ділової репутації позивача, що завдало йому значної моральної шкоди, яка виразилася в порушенні звичного способу життя та погіршення його психологічного стану. Визначаючи розмір завданої позивачу моральної шкоди, суд враховує, що ст.1190 ЦК України не може бути застосовану у даному випадку, оскільки відповідачі в різний період часу були власниками домену на якому було розміщено спірну публікацію, а тому не можуть солідарно відповідати за шкоду, яка завдана позивачу. Відтак, з відповідачів в користь позивача, слід стягнути моральну шкоду в розмірі 40000,00 грн. по 10000,00 грн. з кожного. Щодо витрат понесених у зв`язку зі сплатою судового збору, то суд також вважає, що солідарному стягненню судовий збір не підлягає, а тому судовий збір в сумі 2536,32 грн. слід стягнути з відповідачів в користь позивача по 634,08 грн. з кожного. Керуючись ст.ст. 12, 13, 77, 81, 89, 137, 141, 206, 263-265, 280, 354 ЦПК України, на підставі ст.ст. 23, 201, 277, 297, 1167 ЦК України, суд, - У Х В А Л И В : Позов задовольнити частково. Визнати недостовірною і такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, інформацію поширену про ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_7 на веб-сайті «Новости без границ» в публікації під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_3 », за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 . Зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 видалити публікацію під назвою: « ОСОБА_7 донецкий судья-убийца из Киевского апелляционного административного суда», за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 . Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в користь ОСОБА_18 моральну шкоду в сумі 40000 (сорок тисяч) гривень 00 копійок по 10000 (десять тисяч) гривень 00 копійок з кожного. Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в користь ОСОБА_18 витрат понесених у зв`язку зі сплатою судового збору в сумі 2536 (дві тисячі п`ятсот тридцять шість) гривень 32 копійки по 634 (шістсот тридцять чотири) гривні 08 копійок з кожного. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скаргана рішеннясуду подаєтьсяпротягом тридцятиднів здня йогопроголошення,в разіпроголошення вступноїта резолютивноїчастини рішенняабо уразі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Повний текст рішення суду складений 20 грудня 2023 року. Позивач: ОСОБА_18 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ); Відповідач: ОСОБА_22 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП - невідомо). Відповідач: ОСОБА_23 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП - невідомо). Відповідач: ОСОБА_24 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП - невідомо). Відповідач: ОСОБА_5 (адреса: АДРЕСА_4 , РНОКПП - невідомо). Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів ОСОБА_6 (адреса: АДРЕСА_5 , РНОКПП - невідомо). Суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області Л.В. Івасюта Джерело: ЄДРСР 115800871

Це наша справа. Суд ретельно вивчив справу та задовольнив позов у повному обсязі не дивлячись на намагання відповідача не тільки не визнавати борг, але й оскаржити пеню у зв'язку з форс-мажором. Суд зазначив: Відповідач не надав доказів того, що підприємство зупинило роботу у зв`язку з військовою агресією, що всі працівники (чи їх частина), керівник підприємства, інші посадові особи мобілізовані та перебувають у складі Збройних Сил України, тимчасово не виконують професійні обов`язки у зв`язку з військовою агресією, все, або частина складу рухомого майна підприємства залучена під час тих чи інших заходів, що б перешкоджало Відповідачу здійснювати підприємницьку діяльність після військового вторгнення. Навпаки, сам факт укладення Відповідачем договору від 21.10.2022 №21102022ГРНД свідчить про те, що Відповідачем продовжувалось здійснення підприємницької діяльності. Варто зауважити, що зобов`язання боржника по укладеному між сторонами договору, так само виникло не до настання цієї форс-мажорної обставини, які не можливо було врахувати, а в період дії цих форс-мажорних обставин, коли боржник усвідомлював причино-наслідковий зв`язок від укладення подібних угод у період дії воєнного стану в країні і свідомо вчиняв дії шляхом отримання поставки. У зв`язку з цим, суд погоджується з запереченнями Позивача та вважає, що Відповідач так само не може посилатися на військове вторгнення як на форс-мажорну обставину, що унеможливила належне виконання ним договору від 21.10.2022 року №21102022ГРНД.

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: [email protected] РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30.11.2023Справа № 910/15059/23 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранадо" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дієса" про стягнення 369 615,88 грн. Суддя Борисенко І.І. Секретар судового засідання Шилін Є.О. Представники сторін: згідно протоколу судового засідання Обставини справи: До Господарського суду міста Києва з позовом звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Гранадо" (далі - ТОВ "Гранадо", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дієса" (далі - ТОВ "Дієса", відповідач) про стягнення 369 615,88грн., з яких: 344 159,00 грн. основної заборгованості, 25 456,88 грн. - пені. У обґрунтування позову позивач зазначає, що відповідач не виконав свої зобов`язання за договором від 21.10.2022. №21102022ГРНД в частині повної оплати за поставлений товар, у зв`язку з чим у відповідача утворилася заборгованість перед позивачем за вказаним правочином. Ухвалою суду від 02.10.2023 позов залишено без руху. Надано строк на усунення недоліків позовної заяви 5 днів з дня вручення цієї ухвали. 06.10.2023 позивачем подана заява про усунення недоліків позовної заяви (з урахуванням заяви від 09.10.2023). Також разом з позовом ТОВ "Гранадо" подало заяву про розгляд справи у спрощеному позовному провадженні з викликом сторін. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.10.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, засідання у справі № 910/15059/23 призначено на 07.11.23. 07.112023 до суду надійшов Відзив на позовну заяву. У відзиві відповідач зазначив, що з вимогами, що викладені у позовній заяві ТОВ "Гранадо" не погоджується в повному обсязі, вважає їх безпідставними, необґрунтованими та передчасними. Протокольною ухвалою суду від 07.11.2023 в судовому засіданні оголошено перерву до 14.11.2023. 10.11.2023 від Позивача до суду надійшла Відповідь на відзив. 14.11.2023 під час розгляду справи в судовому засіданні, у місті Києві оголошено сигнал "повітряна тривога". Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.11.2023 призначено судове засідання у справі на 23.11.2023. 23.11.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Дієса" до суду надійшли Заперечення на відповідь на відзив та клопотання про передачу справи №910/15059/23 за підсудністю до Господарського суду міста Києва для розгляду в межах справи №910/12677/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Дієса". Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2023 відмовлено у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Дієса" про передачу справи на розгляд іншого суду. Також Відповідачем подано Клопотання про зупинення провадження у справі №910/15059/23 до прийняття Господарським судом міста Києва ухвали про затвердження плану санації у справі №910/15087/23. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.11.2023 відмовлено у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Дієса" про зупинення провадження у справі №910/15059/23 до прийняття Господарським судом міста Києва ухвали про затвердження плану санації у справі №910/15087/23. У судовому засіданні під час розгляду справи по суті представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити. Представник відповідача проти позову заперечив, з підстав, викладених у відзиві на позов та інших заявах про суті позову, просив відмовити у задоволенні позову. За наслідком дослідження матеріалів справи, суд дійшов до висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення. Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України). При розгляді справи у порядку спрощеного провадження судом досліджено позовну заяву, Відзив на позовну заяву, Відповідь на відзив, Заперечення на відповідь на відзив та додані до них докази. У судовому засідання 30 листопада 2023 року було оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення проти позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд ВСТАНОВИВ: 21.10.2022 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Гранадо" (позивач, Постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дієса" (відповідач, Покупець) було укладено договір №21102022 ГРНД, відповідно до п.1.1 якого, Постачальник (Позивач) зобов`язується поставити та передати у власність Покупцю товари народного споживання, а саме електропобутові товари (побутові холодильники, морозильники, машині і прилади для механізації побутових робіт, побутові прилади для очищення, зволоження, кондиціонування повітря, електроосвітлювальну арматуру і електролампи, електронагрівальні прилади, провідникові вироби і т.д. і т.п.) телерадіотовари (електропрогравальну, звукозаписувальну апаратуру, апаратуру для відеозапису та частини, вузли, а також деталі до них і т.д і т.п.) комп`ютерну техніку (комп`ютерна техніка та її комплектуючі, носії інформації, очищуючі засоби), а Покупець (Відповідач) зобов`язується прийняти ці товари та оплатити його на умовах визначених договором. Відповідно до п. 2.1 Договору товар поставляється партіями. Номенклатура партії Товару, його кількість і ціна встановлюються за погодженням Сторін на підставі заявки Покупця на поставку відповідної партії Товару і вказується в розрахункових документах (рахунках-фактурах) та/або у відвантажувальних документах ( видаткових накладних) на Товар, які є специфікацією в розумінні ст. 2666 Господарського кодексу України. Датою поставки, відповідно до п. 2.7 договору, вважається дата підписання Сторонами відвантажувальних документів (видаткових накладних, ТТН) на Товар. Відповідно до п. 2. 9 Договору Постачальник, разом з Товаром зобов`язується передати Покупцеві наступні документи: 2.9.1 - оригінал рахунку-фактури із зазначенням Товару, кількість, ціна за одиницю та вартості всієї партії Товару; 2.9.2 - товарно-транспортну накладну або інший рівнозначний транспортний документ; 2.9.3 - видаткову накладну (при розбіжностях у фактичній кількості прийнятого Товару з кількістю Товару, зазначеного в супровідній документації, невід`ємною частиною видаткової накладної є акт приймання товару, складений за формою, погодженою сторонами в Додатку №1); 2.9.4 - копію декларації відповідності та/або сертифіката відповідності продукції вимогам технічних регламентів (по кожному найменуванню Товару); 2.9.5 - інформацію про продукціє (гарантійний талон від виробника на кожну одиницю Товару, інструкцію експлуатації українською мовою на кожну одиницю Товару ; документи які підтверджують якість Товару, документи , необхідні відповідно до чинного законодавства України. Згідно п. 3.5 договору Покупець оплачує кожну партію фактично прийнятого Товару протягом 30 календарних днів з дати поставки відповідної партії Товару, але в кожному разі, не раніше дати отримання повного комплекту документів на Товар (партію Товару), зазначеного в п. 2.9 Договору. Форма оплати - безготівковий розрахунок. Відповідно до п.п.4.6, 4.7 Договору Товар та упаковка до нього повинні бути марковані та позначені необхідною, доступною та достовірною інформацією, передбаченою чинним законодавством України. Про захист прав споживача. У разі відсутності на тарі, упаковці, або бірці маркування, а також зазначення країни-виробника виготовлення, Покупець залишає за собою право відмовитися від приймання такого Товару, з відповідним складанням мотивованої відмови від Товару. Відповідно до п. 9.1. Договору, договір набирає чинності з дати підписання його уповноваженими представниками сторін та діє до 01.11.2026 включно, а в частині розрахунків - до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. Судом встановлено, що договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками, отже, є таким, що породжував для сторін визначені у ньому обов`язки. Матеріалами справи підтверджено та судом встановлено, що за умовами Договору, Позивачем за період з квітня по серпень 2023 року було поставлено Відповідачу наступний товар: 1) - 60см декоративна кухонна витяжка Vivares 603-750 чорне скло, ціна поставленої витяжки становила 3 042, 50 грн. за 1 (одну) штуку товару; витяжка кухонна Palamos 3603-1200 inox, ціна поставленої витяжки 2 765,83 за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1811 від 18.04.2023, видаткова накладна №3842 від 18.04.2023, ТТН №3842 від 18.04.2023. Згідно видаткової накладної №3842 від 18.04.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ- 6 970,00 грн. 2) - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 61-104 inox, ціна поставленої панелі 3 872,50грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1811 від 21.04.2023, видаткова накладна №3852 від 21.04.2023, ТТН №3852 від 21.04.2023; Згідно видаткової накладної №3852 від 21.04.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 4 647,00грн. 3) - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 inox, ціна поставленої витяжки 2 765,83 за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1832 від 26.04.2023, видаткова накладна №3873 від 26.04.2023, ТТН №3873 від 26.04.2023. Згідно видаткової накладної №3873 від 26.04.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 3 319,00 грн. 4) - 50 см вбудована витяжка кухонна Palamos 603-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 665,83 за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1836 від 28.04.2023, видаткова накладна №3879 від 28.04.2023, ТТН №3879 від 28.04.2023. Згідно видаткової накладної №3879 від 28.04.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 3 199,00 грн. 5)-60см декоративна кухонна витяжка Vivares 603-750 чорне скло, ціна поставленої витяжки становила 3 042, 50 грн. за 1 (одну) штуку товару; - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 61-114 inox, ціна поставленої панелі 5 332,50грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1843 від 02.05.2023, видаткова накладна №3888 від 02.05.2023, ТТН №3888 від 02.05.2023. Згідно видаткової накладної № 3888 від 02.05.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого паперу становить всього з ПДВ -10 050,00 грн. 6)- витяжка кухонна Telde 603-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 558,33 за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1850 від 08.05.2023, видаткова накладна №3902 від 08.05.2023, ТТН №3902 від 08.05.2023. Згідно видаткової накладної №3902 від 08.05.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 3 070,00 грн. 7) - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 62-104 inox, ціна поставленої панелі 4 564,00грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1879 від 23.05.2023, видаткова накладна №3944 від 23.05.2023, ТТН №3944 від 23.05.2023; Згідно видаткової накладної №3944 від 23.05.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить - 5 477,00грн. 😎 - витяжка кухонна Palamos 2603-1000 inox, ціна поставленої витяжки 5 332,50 за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1885 від 25.05.2023, видаткова накладна №3951 від 25.05.2023, ТТН №3951 від 25.05.2023. Згідно видаткової накладної №3951 від 25.05/2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ- 6 399,00 грн. 9) - витяжка кухонна Telde 603-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 558,33 за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1891 від 29.05.2023, видаткова накладна №3961 від 29.05.2023, ТТН №3961 від 29.05.2023. Згідно видаткової накладної №3961 від 29.05.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 3 070,00 грн. 10) - витяжка кухонна Telde 603-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 558,33 за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1894 від 30.05.2023, видаткова накладна №3964 від 30.05.2023, ТТН №3964 від 30.05.2023. Згідно видаткової накладної №3964 від 30.05.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ- 3 070,00 грн. 11) - витяжка кухонна Telde 603-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 558,33 за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1896 від 31.05.2023, видаткова накладна №3966 від 31.05.2023, ТТН №3966 від 31.05.2023. Згідно видаткової накладної №3966 від 31.05.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 3 070,00 грн. 12) - витяжка кухонна Palamos 1613-1200 black glass, ціна поставленої витяжки 6 216,33 грн.за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1898 від 01.06.2023, видаткова накладна №3969 від 01.06.2023, ТТН №3969 від 01.06.2023. Згідно видаткової накладної №3969 від 01.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 7 462,00 грн. 13) -60см декоративна кухонна витяжка Vivares 613-1100 чорне скло, ціна поставленої витяжки становила 5 065, 83 грн. за 1 (одну) штуку товару; - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 62-114 чорне скло, ціна поставленої панелі 5 732,50грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1901 від 02.06.2023, видаткова накладна №3974 від 02.06.2023, ТТН №3974 від 02.06.2023; Згідно видаткової накладної №3974 від 02.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 12 958,00грн. 14) - Мийка CADIZ white (410*500mm), ціна поставленої витяжки становила 2 068,33 грн. за 1 (одну) штуку товару; -60см декоративна кухонна витяжка Vivares 613-1100 чорне скло, ціна поставленої витяжки становила 5 065,83 грн. за 1 (одну) штуку товару; -60см декоративна кухонна витяжка Vivares 603-750 чорне скло, ціна поставленої витяжки становила 3 175,00 грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Telde 602-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 068,33 грн.за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Telde 603-700 black glass, ціна поставленої витяжки 3 332,50грн. за 1 (одну) штуку товару; -витяжка кухонна Palamos 1613-1200 white glass, ціна поставленої витяжки 6 218,33 грн.за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 black, ціна поставленої витяжки 6 531,67 грн. за 2 (дві) штуки товару згідно рахунку на оплату № 1907 від 05.06.2023, видаткова накладна №3983 від 05.06.2023, ТТН №3983 від 05.06.2023. Згідно видаткової накладної №3983 від 05.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 34 152,00 грн. 15) - витяжка кухонна Palamos 2603-1000 inox, ціна поставленої витяжки 4 143,33 грн.за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1912 від 08.06.2023, видаткова накладна №3989 від 08.06.2023, ТТН №3989 від 08.06.2023. Згідно видаткової накладної №3989 від 08.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить - 4 972,00 грн. 16) - витяжка кухонна Telde 603-700 white glass, ціна поставленої витяжки 3 332,50 за 1 (одну) штуку товару; -витяжка кухонна Telde 602-700 black, ціна поставленої витяжки 2 068,33 грн.за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1916 від 09.06.2023, видаткова накладна №3994 від 09.06.2023, ТТН №3994 від 09.06.2023. Згідно видаткової накладної №3994 від 09.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ- 6 481,00 грн. 17) - витяжка кухонна Palamos 2603-1000 inox, ціна поставленої витяжки 4 143,33 грн.за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Telde 603-700 white, ціна поставленої витяжки 2 999,17грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1922 від 12.06.2023, видаткова накладна №3999 від 12.06.2023, ТТН №3999 від 12.06.2023. Згідно видаткової накладної №3999 від 12.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становитьвсього з ПДВ - 8 571,00 грн. 18) - Мийка LUGO qrafito (480*500mm), ціна поставленої витяжки становила 1791,67 грн. за 1 (одну) штуку товару; -витяжка кухонна Telde 602-700 black, ціна поставленої витяжки 2 068,33 грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 black, ціна поставленої витяжки 3 265,83 грн.за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1928 від 15.06.2023, видаткова накладна №4010 від 15.06.2023, ТТН №4010 від 15.06.2023. Згідно видаткової накладної №4010 від 15.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ- 8 551,00 грн. 19)-витяжка кухонна Palamos 2603-1000 inox, ціна поставленої витяжки 4 143,33 грн.за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 black, ціна поставленої витяжки 3 265,83 грн. за 1 (одну) штуку товару; - 60см декоративна кухонна витяжка Vivares 613-1100 чорне скло, ціна поставленої витяжки становила 10 131,67 грн. за 2 (дві) штуки товару згідно рахунку на оплату № 1932 від 19.06.2023, видаткова накладна №4017 від 19.06.2023, ТТН №4017 від 19.06.2023. Згідно видаткової накладної №4017 від 19.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 21 049,00 грн. 20) - витяжка кухонна Vivares 1614-1200 white qlass, ціна поставленої витяжки 7326,67 грн.за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1941 від 20.06.2023, видаткова накладна №4027 від 20.06.2023, ТТН №4027 від 20.06.2023. Згідно видаткової накладної №4027 від 20.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить всього з ПДВ - 8 792,00 грн. 21) - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 white, ціна поставленої витяжки 3 265,83 грн.за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1945 від 22.06.2023, видаткова накладна №4034 від 22.06.2023, ТТН №4034 від 22.06.2023. Згідно видаткової накладної №4034 від 22.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 3 919,00 грн. 22) - витяжка кухонна Telde 602-700 black, ціна поставленої витяжки 2608,33грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Palamos 1613-1200 black qlass, ціна поставленої витяжки 12436,67грн. за 2 (дві) штуки товару; - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 inox, ціна поставленої витяжки 3 332,50 грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Telde 602-700 white, ціна поставленої витяжки 2 068,33грн. за 1 (одну) штуку товару; -витяжка кухонна Telde 602-700 inox, ціна поставленої панелі 2 068,33грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Palamos 3603-700 black, ціна поставленої витяжки 2 532, 50грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1951 від 26.06.2023, видаткова накладна №4045 від 26.06.2023, ТТН №4045 від 26.06.2023. Згідно видаткової накладної №4045 від 26.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 29 408,00 грн. 23) - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 62-114 чорне скло , ціна поставленої панелі 5 732,50грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1956 від 27.06.2023, видаткова накладна №4051 від 27.06.2023, ТТН №4051 від 27.06.2023; Згідно видаткової накладної №4051 від 27.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ- 6 879,00грн. 24) - витяжка кухонна Palamos 2603-1000 inox, ціна поставленої витяжки 4 143,33 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1960 від 29.06.2023, видаткова накладна №4057 від 29.06.2023, ТТН №4057 від 29.06.2023. Згідно видаткової накладної №4057 від 29.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ- 4 972,00 грн. 25) - витяжка кухонна Burgos 1503-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 999,17 грн.за 1 (одну) штуку товару; - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 61-104 inox, ціна поставленої панелі 4 865,83грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Telde 602-700 inox, ціна поставленої витяжки 2068,33грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1962 від 30.06.2023, видаткова накладна №4062 від 30.06.2023, ТТН №4062 від 30.06.2023. Згідно видаткової накладної №4062 від 30.06.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 11 920,00 грн. 26) - витяжка кухонна Palamos 3603-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 206,67 грн.за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1967 від 03.07.2023, видаткова накладна №4068 від 03.07.2023, ТТН №4068 від 03.07.2023. Згідно видаткової накладної №4068 від 03.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становитьВсього з ПДВ - 2 648,00 грн. 27) - витяжка кухонна Burgos 1503-700 white, ціна поставленої витяжки 2 799,17 грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Palamos 1613-1200 black qlass, ціна поставленої витяжки 6 665,83 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1974 від 04.07.2023, видаткова накладна №4078 від 04.07.2023, ТТН №4078 від 04.07.2023. Згідно видаткової накладної №4078 від 04.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить -Всього з ПДВ - 11 358,00 грн. 28) - витяжка кухонна Burgos 1603-700 inoх, ціна поставленої витяжки 3066,67 грн. за 1 (одну) штуку товару; - 60см Електрична духовка з 6 функціями, чорне скло qeo 62-1300 inox чорний, ціна поставленої панелі 6 910,00грн. за 1 (одну) штуку товару; - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 62-104 black qlass, ціна поставленої панелі 4 558,33грн. за 1 (одну) штуку товару; ; - витяжка кухонна Telde 603-700 white, ціна поставленої витяжки 2 483,33 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1979 від 06.07.2023, видаткова накладна №4084 від 06.07.2023, ТТН №4084 від 06.07.2023. Згідно видаткової накладної №4084 від 06.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ- 20 422,00 грн. 29) - витяжка кухонна Telde 603-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 483,33 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1984 від 07.07.2023, видаткова накладна №4091 від 07.07.2023, ТТН №4091 від 07.07.2023. Згідно видаткової накладної №4091 від 07.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 2 980,00 грн. 30) - 50см вбудована кухонна витяжка Palamos 603-700 білий, ціна поставленої витяжки 2 068,33 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 1992 від 11.07.2023, видаткова накладна №4102 від 11.07.2023, ТТН №4102 від 11.07.2023. Згідно видаткової накладної №4102 від 11.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 2 482,00 грн. 31) - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 61-114 inox, ціна поставленої панелі 4 558,33грн. за 1 (одну) штуку; - витяжка кухонна Telde 603-700 inox, ціна поставленої витяжки 2 483,33 грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Telde 603-1200 black, ціна поставленої витяжки 4 132,50 грн. за 1 (одну) штуку товару; - 60см декоративна кухонна витяжка Vivares 613-1100 чорне скло, ціна поставленої витяжки 4 143,33 грн.за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Burgos 1603-700 black, ціна поставленої витяжки 2 865,83 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 2003 від 17.07.2023, видаткова накладна №4118 від 17.07.2023, ТТН №4118 від 17.07.2023. Згідно видаткової накладної №4118 від 17.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ- 21 820,00 грн. 32) - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 black, ціна поставленої витяжки 3 265,83 грн. за 1 (одну) штуку; - витяжка кухонна Burgos 1503-700 whitе, ціна поставленої витяжки 2 799,17 грн. за 1 (одну) штуку товару; - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 61-114 inox, ціна поставленої панелі 4 558,33грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 2013 від 20.07.2023, видаткова накладна №4131 від 20.07.2023, ТТН №4131 від 20.07.2023. Згідно видаткової накладної №4131 від 20.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 12 748,00 грн. 33) - витяжка кухонна Burgos 1503-700 whitе, ціна поставленої витяжки 2 799,17 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 2020 від 21.07.2023, видаткова накладна №4139 від 21.07.2023, ТТН №4139 від 21.07.2023. Згідно видаткової накладної №4139 від 21.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 3 359,00 грн. 34) - витяжка кухонна Palamos 3603-700 black, ціна поставленої витяжки 1 866,67 грн. за 1 (одну) штуку згідно рахунку на оплату № 2026 від 24.07.2023, видаткова накладна №4144 від 24.07.2023, ТТН №4144 від 24.07.2023. Згідно видаткової накладної №4144 від 24.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 2 240,00 грн. 35) ) - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 black, ціна поставленої витяжки 3 265,83 грн. за 1 (одну) штуку; - 60см декоративна кухонна витяжка Vivares 613-1100 чорне скло, ціна поставленої витяжки 4 143,33 грн.за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Telde 603-1200 inox, ціна поставленої витяжки 4 265,83 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 2050 від 27.07.2023, видаткова накладна №4160 від 27.07.2023, ТТН №4160 від 27.07.2023. Згідно видаткової накладної №4160 від 27.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого паперу становить Всього з ПДВ - 14 010,00 грн. 36) - витяжка кухонна Burgos 1603-700 inox, ціна поставленої витяжки 3 065,83 грн. за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 2056 від 28.07.2023, видаткова накладна №4165 від 28.07.2023, ТТН №4165 від 28.07.2023. Згідно видаткової накладної №4165 від 28.07.202, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 3 679,00 грн. 37) - 60 см вбудована газова панель з 4 пальниками, GGH 62-104 black qlass, ціна поставленої панелі 4 558,33грн. за 1 (одну) штуку; - 60см декоративна кухонна витяжка Vivares 613-1100 чорне скло, ціна поставленої витяжки 4 143,33 грн.за 1 (одну) штуку товару згідно рахунку на оплату № 2065 від 31.07.2023, видаткова накладна №4174 від 31.07.2023, ТТН №4174 від 31.07.2023. Згідно видаткової накладної №4174 від 31.07.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 10 442,00 грн. 38) - витяжка кухонна Palamos 3603-1200 black, ціна поставленої витяжки 2 760,0 грн. за 1 (одну) штуку; - витяжка кухонна Telde 602-700 black, ціна поставленої витяжки 1 860,83 грн. за 1 (одну) штуку товару; - витяжка кухонна Palamos 1613-1200 whitе qlass, ціна поставленої витяжки 6 665,83грн. за 1 (одну) штуку згідно рахунку на оплату № 2086 від 03.08.2023, видаткова накладна №4186 від 03.08.2023, ТТН №4186 від 03.08.2023. Згідно видаткової накладної №4186 від 03.08.2023, загальна вартість вищезгаданого поставленого товару становить Всього з ПДВ - 13 544,00 грн. Суд акцентує увагу, що вказані видаткові накладні підписані сторонами та скріплені печатками без зауважень щодо кількості чи якості поставленого товару. Отримавши Товар за Договором, у Відповідача перед Позивачем, згідно умов Договору та відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, виникли зобов`язання по оплаті грошових коштів за отриманий Товар на загальну суму 344 159,00 грн. Суду доведено, що товар було поставлено Позивачем партіями за кожною з яких у відповідності до умов Договору було оформлено розрахункові та відвантажувальні документи, які підписані сторонами, що відповідно свідчить про належне здійснення поставки товару. Разом з тим, відповідачем не сплачено вартість товар повністю, чим порушено зобов`язання за договором від 21.10.2022 №21102022 ГРНД. Матеріали справи не містять доказів жодної сплати Відповідачем вартість товару, що також підтверджується копією Заключної виписки за період з 18.04.2023 по 15.09.2023 АТ КБ "Приватбанк". Судом встановлено, що строк оплати за поставлений товар, в силу приписів п. 3.5 договору є таким, що настав. Проте, Відповідач заперечує на позовні вимоги, стверджує, що строк оплати не настав, оскільки йому не було надано усі документи передбачені п. 2.9 Договору поставки від 21.10.2022 №21102022 ГРНД. Також Відповідач вказує, що він має бути звільненим від відповідальності за невиконання договору поставки від 21.10.2022 №21102022 ГРНД у зв`язку з настанням форс-мажорних обставин. Такими обставинами, у своєму відзиві на позовну заяву Відповідач визначає: потрапляння бойових снарядів у покрівлю центрального складу Відповідача, внаслідок обстрілу с. Квітневе, що відбувся 12.03.2022 року та підтверджується індивідуальним сертифікатом №3000-22-0460; військову агресію російської федерації проти України, що підтверджується листом Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 року Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню повністю з наступних підстав. Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Відповідно до статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Статтею 662 Цивільного кодексу України зазначено, що продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України). Згідно ч. 1 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК України). Так, відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Частина 1 статті 193 ГК України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Частиною 2 статті 193 ГК України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Відповідно до положення частини 1 ст. 692 ЦК України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Факт наявності боргу у відповідача перед позивачем в розмірі 344 159,00 грн. доведений суду належним чином. Доказів сплати вказаної суми боргу, станом на час прийняття рішення у справі, відповідачем не надано та матеріали справи не місять. Строк оплати з умовами договору є таким, що настав. Суд критично оцінює твердження відповідача щодо ненастання строку оплати за отриманий товар, оскільки йому не було надано усі документи, передбачені п.2.9 поставки від 21.10.2022 №21102022 ГРНД, з огляду на наступне. Так, п. 2.9. Договору встановлено, що постачальник разом з товаром зобов`язується передати покупцеві наступні документи: 2.9.1- оригінал рахунку-фактури із зазначенням Товару, кількість, ціна за одиницю та вартості всієї партії Товару; 2.9.2- товарно-транспортну накладну або інший рівнозначний транспортний документ; 2.9.3 - видаткову накладну (при розбіжностях у фактичній кількості прийнятого Товару з кількістю Товару, зазначеного в супровідній документації, невід`ємною частиною видаткової накладної є акт приймання товару, складений за формою, погодженою сторонами в Додатку №1); 2.9.4 - копію декларації відповідності та/або сертифіката відповідності продукції вимогам технічних регламентів (по кожному найменуванню Товару); 2.9.5 - інформацію про продукцію (гарантійний талон від виробника на кожну одиницю Товару, інструкцію експлуатації українською мовою на кожну одиницю Товару ; документи які підтверджують якість Товару, документи , необхідні відповідно до чинного законодавства України. Проте, суд зазначає, що Відповідач не вказує чіткого переліку документів, які за його твердженням не були надані та нібито перешкоджали здійснити оплату. Позивачем, до позову було долучено документи, що передбачені п. 2.9.1.-2.9.3. Договору. У своєму відзиві Відповідач посилається на п.2.9.3, в якому йдеться про податкові накладні, однак п. 2.9.3. Договору №21102022ГРНД від 21.10.2022 року не містить вимоги про надання податкових накладних. Що стосується надання копії декларації відповідності та/або сертифіката відповідності та 2.9.5. інформацію про продукцію, то суд зазначає про наступне. Відповідно до п. 4.6. Договору товар та упаковка до нього повинні бути марковані та позначені необхідною, доступною та достовірною інформацією, передбаченою чинним законодавством України про захист прав споживачів. Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України "Про технічні регламенти та оцінку відповідності" знак відповідності технічним регламентам - маркування, за допомогою якого виробник вказує, що продукція відповідає вимогам, які застосовуються до зазначеної продукції та визначені в технічних регламентах, якими передбачене нанесення цього маркування. Відповідно до ст. 29 Закону України "Про технічні регламенти та оцінку відповідності" у випадках, визначених у технічних регламентах, які передбачають застосування процедур оцінки відповідності, на продукцію та/або на інші об`єкти, що визначені такими технічними регламентами (табличку з технічними даними, пакування, супровідні документи тощо), повинен наноситися знак відповідності технічним регламентам. Форму, опис, правила та умови його нанесення затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року №1184, згідно з якої знак відповідності виглядає наступним чином: Наголошуємо на тому, що весь поставлений товар має маркування знаком відповідності і вся необхідна інформація та документи були передані разом із товаром. Поруч з цим, пп. 11 п. 5.8. Договору постачальник гарантує наявність на товарі, та/або на упаковці, та/або супровідній документації повної, доступної та достовірної інформації про товар, в тому числі, відомості про сертифікації, національний знак відповідності. Отже, Позивач довів суду, що умовами Договору було погоджено, що документи, які передбачені в 2.9.4. та п. 2.9.5. Договору передаються безпосередньо з товаром, оскільки така інформація знаходиться або на упаковці товару або в документах, що знаходяться в упаковці разом з товаром. При цьому суд наголошує, що Відповідач не заперечує, що ним отримано товар і що він і по даний час перебуває у його володінні та розпорядженні. Крім того, п. 2.9.4. Договору також містить уточнення, що документи відповідності надаються у разу, якщо такі документи потрібні для певного виду товару відповідно до законодавства України Суду також доведено Позивачем, що 26.01.2018 року було прийнято Наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України "Про визнання такими, що втратили чинність, деяких наказів" №93, який визнав таким, що втратив чинність наказ Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 01 лютого 2005 року № 28 "Про затвердження Переліку продукції, що підлягає обов`язковій сертифікації в Україні", зареєстрований у Міністерстві юстиції України 04 травня 2005 року за № 466/10746 (із змінами). Тобто, з 26.01.2018 року законодавство України не вимагає обов`язкової сертифікації продукції. Також варто зазначити, що Технічний регламент енергетичного маркування побутових духових шаф та кухонних витяжок, що затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №28 від 07.02.2018 року також не передбачає обов`язкової оцінки відповідності даної групи товарів, при тому, що саме такі товари були поставлені Відповідачу. Отже, виходячи з умов Договору та вимог законодавства України для поставленого товару для підтвердження його відповідності застосовується виключно маркування без обов`язку отримання окремих документів відповідності. Наведене також спростовує нічим не підтверджені аргументи Відповідача, про те, що він не може реалізувати вказаний товар, оскільки весь товар маркований у спосіб, що підтверджує відповідність товару. Крім того, відповідно до п. 4.6. Договору товар та упаковка до нього повинні бути марковані та позначені, необхідною, доступною та достовірною інформацією, передбаченою чинним законодавством України про захист прав споживачу, а також п. 4.7. Договору передбачає, що у разі відсутності на товарі, упаковці або бірці маркування, а також зазначення країни-виробника та дати виготовлення, покупець залишає за собою право відмовитися від прийняття такого товару з відповідним складням мотивованої відмови від товару. В той же час, матеріалів справи свідчать, що Відповідачем не було надано за жодною із партій поставок зауважень з приводу відсутності належного маркування чи взагалі мотивованої відмови від товару через неналежне маркування, що також спростовує нічим не підтверджені аргументи Відповідача про ненадання інформації про товар і його відповідність. Щодо аргументів Відповідача про наявність форс-мажору. У своєму відзиві на позовну заяву Відповідач вказує, що він має бути звільненим від відповідальності за невиконання договору від 21.10.2022 року №21102022ГРНД, у зв`язку з настанням форс-мажорних обставин. Такими обставинами, Відповідач визначає: потрапляння бойових снарядів у покрівлю центрального складу Відповідача, внаслідок обстрілу с.Квітневе, що відбувся 12.03.2022 року та підтверджується індивідуальним сертифікатом №3000-22-0460; військову агресію російської федерації проти України, що підтверджується листом Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 року. Відповідно до ст.617 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Аналогічне положення міститься у ч.2 ст.218 ГК України, якою визначено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Верховний Суд, зокрема у Постановах від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18 та від 09.11.2021 у справі № 913/20/21, неодноразово наголошував, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов`язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку. У кожному випадку, для визначення чи справді невиконання зобов`язання сталося внаслідок дії форс-мажору, необхідно встановлювати наявність усіх елементів форс мажорних обставин: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; і найголовніше - унеможливлюють виконання зобов`язань за даних умов здійснення господарської діяльності (Постанова ВС від 25.01.2022 № 904/3886/21). Як уже було зазначено, у своєму відзиві на позовну заяву, Відповідач визначає форс мажорною обставиною подію, що відбулася 12.03.2022 року. Договір же, зобов`язання за яким не було виконано, було укладено 21.10.2022 року, тобто через 7 місяців після настання форс-мажорної обставини. Таким чином, на момент укладення договору, форс-мажорна обставина вже настала, а про її наявність було відомо Відповідачу. Укладаючи договір, відповідач міг та повинен був передбачати, що зобов`язання за ним мають бути виконані. До того ж, на момент укладення договору Відповідач мав усвідомлювати чи відобразиться на його спроможностях виконати укладений договір обставина, що сталася більше ніж за пів року до цього. У зв`язку з цим, суд вважає, що у Відповідача відсутнє право посилатися на обставину потрапляння бойових снарядів у покрівлю центрального складу Відповідача, внаслідок обстрілу с.Квітневе, що відбувся 12.03.2022 року, що підтверджується індивідуальним сертифікатом №3000-22-0460, як на форс-мажорну у даній справі. Що стосується обставини військової агресії російської федерації проти України, що підтверджується листом Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 року, то суд зазначає, що сам по собі лист Торгово промислової палати України, на який посилається Відповідач, не може бути визнано належним доказом того, що обставини засвідчені цим листом стали форс-мажорними у даному випадку. Так, Відповідач не надав доказів того, що підприємство зупинило роботу у зв`язку з військовою агресією, що всі працівники (чи їх частина), керівник підприємства, інші посадові особи мобілізовані та перебувають у складі Збройних Сил України, тимчасово не виконують професійні обов`язки у зв`язку з військовою агресією, все, або частина складу рухомого майна підприємства залучена під час тих чи інших заходів, що б перешкоджало Відповідачу здійснювати підприємницьку діяльність після військового вторгнення. Навпаки, сам факт укладення Відповідачем договору від 21.10.2022 №21102022ГРНД свідчить про те, що Відповідачем продовжувалось здійснення підприємницької діяльності. Варто зауважити, що зобов`язання боржника по укладеному між сторонами договору, так само виникло не до настання цієї форс-мажорної обставини, які не можливо було врахувати, а в період дії цих форс-мажорних обставин, коли боржник усвідомлював причино-наслідковий зв`язок від укладення подібних угод у період дії воєнного стану в країні і свідомо вчиняв дії шляхом отримання поставки. У зв`язку з цим, суд погоджується з запереченнями Позивача та вважає, що Відповідач так само не може посилатися на військове вторгнення як на форс-мажорну обставину, що унеможливила належне виконання ним договору від 21.10.2022 року №21102022ГРНД. Таким чином, обставини, на які посилається Відповідач як на форс-мажорні не приймаються судом до уваги, оскільки: - Договір було укладено 21.10.2022 року, тобто через 7 місяців після настання форс-мажорної обставини; - ст. 617 ЦК України та ст. 218 ГК України вказують на те, що форс-мажор має виникнути саме під час дії договірних зобов`язань, що впливає на можливість його виконання, а не до виникнення договірних зобов`язань; - Відповідачем не надано доказів наявності причинно-наслідкового зв`язку між подіями 28.02.2022 року, 12.03.2022 року, які мали місце до укладення договору, та наслідками для невиконання умов договору. Отже, за встановлених обставин справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача основної суми боргу та наявність підстав для їх задоволення повністю, шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 344 159,00 грн. заборгованості за поставлений товар. За змістом ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно зі ст. 611 ЦК України та ст. 230 ГК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Відповідно до ч. 2 статті 231 ГК України у разі, якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості. Також відповідно до пункту 7.4 розділу 7 Договору "Відповідальність сторін" сторони узгодили між собою, що за порушення строку оплати за поставлений товар покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який оплачується пеня, від суми прострочення платежу за кожен день прострочення, але не більше 20% від вартості поставленої партії товару. Отже, сторони письмово дійшли згоди про застосування відповідальності у вигляді сплати пені за прострочку поставки товару. На підставі викладеного, враховуючи підтверджений факт прострочення зобов`язання (поставки товару) з боку Відповідача, суд вважає, що вимоги про стягнення пені заявлені Позивачем правомірно. Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені судом встановлено, вірність його нарахування з урахуванням визначення періоду прострочення (09.05.2023 по 20.09.2023). Оскільки заявлений позивачем до стягнення розмір пені є арифметично вірним, розрахунок відповідає вимогам чинного законодавства та положенням договору, здійснений з дотриманням вимог ч. 6 ст. 232 ГК України щодо періоду нарахування пені, вимога про стягнення з відповідача на користь позивача пені в сумі 25 456,88 грн. підлягає задоволенню, тобто, у сумі, заявленій позивачем. Отже, позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранадо" підлягає задоволенню у повному обсязі. Відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір покладається на відповідача у зв`язку з задоволенням позову. Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва ВИРІШИВ: Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранадо" (02000, м. Київ, вул. Ушинського,40, корпус Б, офіс 515, код ЄДРПОУ 41242276) задовольнити повністю. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Дієса" (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, б. 45, код ЄДРПОУ 36483471) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранадо" (02000, м. Київ, вул. Ушинського,40, корпус Б, офіс 515, код ЄДРПОУ 41242276) 344 159 (триста сорок чотири тисячі сто п`ятдесят дев`ять) грн. 00 коп. заборгованості, 25 456 (двадцять п`ять тисяч чотириста п`ятдесят шість)грн. 88 коп. пені та 5 544 (п`ять тисячі п`ятсот сорок чотири) грн. 23 коп. судового збору. Видати наказ після набрання рішенням законної сили. Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України. Повне рішення складено та підписано 08 грудня 2023 року. Суддя Борисенко І. І. Джерело: ЄДРСР 115515427

У цьому виданні містяться, зокрема, такі рішення. У справі INTERNATIONALE HUMANITÄRE HILFSORGANISATION E. V. v. Germany ЄСПЛ з’ясував, чи буде дотримано ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо заборонити, розпустити та конфіскувати активи асоціації, яка нібито займається наданням гуманітарної допомоги, проте фінансується терористичною організацією. ЄСПЛ зауважив, що повний розпуск організації (товариства) як крайній захід може вживатися лише в найсерйозніших випадках. В межах розгляду національні суди встановили, що асоціація-заявник ототожнювала себе з цілями терористичної організації, яку опосередковано підтримувала, і з огляду на поведінку в минулому існував реальний ризик того, що асоціація-заявник спробує оминути потенційні обмеження. ЄСПЛ в цій справі не констатував порушення ст. 11 Конвенції. У справі STOIANOGLO v. The Republic of Moldova ЄСПЛ констатував порушення ст. 6 Конвенції, адже автоматичне відсторонення Генерального прокурора, якому пред’явлено обвинувачення, від посади без будь-якої форми судового перегляду такого заходу є порушенням права на доступ до суду. У справі LOCASCIA AND OTHERS v. Italy ЄСПЛ констатував порушення ст. 8 Конвенції (матеріальний аспект) через невжиття італійською владою необхідних заходів для захисту права заявників на приватне життя внаслідок забруднення довкілля, спричиненого місцем захоронення відходів. Разом з тим ЄСПЛ не констатував порушення ст. 8 Конвенції (процесуальний аспект) за скаргою заявників на ненадання італійською владою інформації про забруднення довкілля, спричиненого місцем захоронення відходів. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_ESPL_10_2023.pdf Огляд рішень ЄСПЛ за жовтень 2023 року.pdf

Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України, окремі приписи частини першої статті 111 Кодексу в тім, що вони унеможливлюють застосування до засуджених до довічного позбавлення волі осіб короткочасних виїздів за межі колонії на території України у зв’язку з такою винятковою особистою обставиною, як смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого. Конституційний Суд України вказав, що держава зобов’язана надати кожній засудженій до позбавлення волі особі, незалежно від тяжкості скоєного нею злочину, принаймні потенційну можливість короткочасного виїзду за межі колонії на території України у зв’язку з такою винятковою особистою обставиною, як смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого, проте відповідний суб’єкт владних повноважень перед наданням дозволу на такий виїзд повинен провести всебічне індивідуальне оцінювання загрози від кожної такої особи для суспільної безпеки та громадського порядку, яке не зводиться лише до врахування тяжкості скоєного нею злочину. Таке оцінювання не спричинятиме неминучих негативних наслідків для суспільної безпеки та громадського порядку і водночас буде менш обтяжливим для прав і свобод засуджених до довічного позбавлення волі осіб порівняно з тим, що вказана можливість не визначена оспорюваними приписами Кодексу, що фактично допускає обмеження конституційного права на недоторканність особистого і сімейного життя таких засуджених на підставі єдиного критерію – тяжкості скоєних ними злочинів. Також у Рішенні Суд вказав, що оспорювані приписи Кодексу свідчать, що держава не виконує свого позитивного обов’язку щодо соціальної реабілітації засуджених до довічного позбавлення волі осіб, що, своєю чергою, не відповідає покладеному на державу позитивному обов’язку визнавати визначену статтею 3 Конституції України людську гідність як найвищу цінність. https://ccu.gov.ua/dokument/11-rii2023 11_r_2_2023_0 щодо особистого і сімейного життя особи, засудженої до довічного позбавлення волі.pdf

ОКРЕМА ДУМКА судді Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) Велика Палата Верховного Суду постановою від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. Скасувала постанову Хмельницького апеляційного суду від 22.12.2021 та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30.09.2021 та додаткове рішення від 17.11.2021 й ухвалила нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнила частково. Стягнула з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 10 628,08 грн, що становлять 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання за період з 6 липня до 23 жовтня 2019 року включно, та 5 808,07 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму простроченого грошового зобов`язання за той самий період. Частково не погоджуючись із зазначеною постановою Великої Палати Верховного Суду та керуючись частиною третьою статті 35 Цивільного процесуального кодексу України викладаю окрему думку, суть якої полягає у такому. Позивачка просила стягнути з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку 546 186,82 грн, що становлять 3 % річних від 1 175 530,33 грн простроченої суми грошового зобов`язання, і 6 337 116,43 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму цього зобов`язання, а всього - 6 883 303,25 грн за період з 01.05.2004 до 23.10.2019 включно за прострочення виконання державою грошового зобов`язання, підтвердженого рішенням суду. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона вважає правильним застосування судом першої інстанції припису частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Однак стягнути на користь позивачки 3 % річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду слід не з дати набрання чинності рішенням суду першої інстанції у справі № 686/21941/15-ц, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. З цього приводу вважаю за необхідне зауважити таке. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. У цій статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора (пункти 17, 18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц). У постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, який полягає у тому, що правила частини другої статті 625 ЦК України мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим. Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала, зокрема, у постановах від 04.05.2022 у справі № 761/28949/17, від 19.07.2023 у справі № 910/16820/21. Отже, частиною другою статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового (тобто вираженого у грошових одиницях) зобов`язання. При цьому вказаною статтею передбачено акцесорну (додаткову) відповідальність боржника за прострочення виконання основного грошового зобов`язання. Зобов`язання зі сплати позивачці майнової шкоди було виражено у грошових одиницях та складало 1 175 530,33 грн. При цьому обов`язок зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України є акцесорним (додатковим) по відношенню до обов`язку зі сплати майнової шкоди. Обов`язок зі сплати грошових коштів на користь позивачки виник з факту завдання їй майнової шкоди. Такий обов`язок не припиняється у зв`язку з прийняттям судом рішення про стягнення майнової шкоди. Як наслідок, якщо прострочення виконання грошового зобов`язання (відшкодування шкоди) триває і після прийняття відповідного судового рішення, обов`язок зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних продовжує існувати. Отже, за наведених обставин і правового регулювання Велика Палата Верховного Суду мала скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 22.12.2021 у справі № 686/7081/21 та залишити без змін рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30.09.2021. Суддя І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 115713427

ОКРЕМА ДУМКА судді Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21) Велика Палата Верховного Суду постановою від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19 касаційну скаргу ППК «Флай сервіс» задовольнила частково. Скасувала рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.07.2019 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.01.2020 у справі № 420/2411/19 участині відмови в задоволенні позовних вимог ППК «Флай сервіс» щодо стягнення з держави в особі Державної казначейської служби України на користь ППК «Флай сервіс» інфляційних втрат й ухвалила у цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат. Стягнула з Державного бюджету України на користь ППК «Флай сервіс» 11 060,71 грн інфляційних втрат. Частково не погоджуючись із зазначеною постановою Великої Палати Верховного Суду та керуючись частиною третьою статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України, викладаю окрему думку, суть якої полягає у такому. Велика Палата Верховного Суду у пункті 128 постанови від 09.11.2023 виснувала, що перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України заяву про виконання рішення суду про стягнення з держави коштів разом із документами та відомостями, необхідними для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. З цього приводу вважаю за необхідне зауважити таке. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 цього Кодексу. У цій статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора (пункти 17, 18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц). У постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, який полягає у тому, що правила частини другої статті 625 ЦК України мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим. Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала, зокрема, у постановах від 04.05.2022 у справі № 761/28949/17, від 19.07.2023 у справі № 910/16820/21. Отже, частиною другою статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового (тобто вираженого у грошових одиницях) зобов`язання. При цьому вказаною статтею передбачено акцесорну (додаткову) відповідальність боржника за прострочення виконання основного грошового зобов`язання. Зобов`язання зі сплати державою на користь ППК «Флай сервіс» мало грошовий вираз та складало 380 502,00 грн. При цьому обов`язок зі сплати, зокрема, інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України є акцесорним (додатковим) по відношенню до обов`язку держави зі сплати 380 502,00 грн. Обов`язок зі сплати грошових коштів на користь ППК «Флай сервіс» виник не з постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09.09.2011 у справі № 2а-608/08/1570 - такий обов`язок існував ще до прийняття зазначеного судового рішення. Як наслідок, якщо прострочення виконання грошового зобов`язання триває і після прийняття відповідного судового рішення, обов`язок зі сплати інфляційних втрат продовжує існувати. Отже, за наведених обставин і правового регулювання Велика Палата Верховного Суду мала скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.07.2019 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.01.2020 у справі № 420/2411/19 у частині відмови в задоволенні позовних вимог ППК «Флай сервіс» щодо стягнення з держави в особі Державної казначейської служби України на користь ППК «Флай сервіс» інфляційних втрат й ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог. Суддя І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 115752193

Окрема думка суддів К. М. Пількова, С. Ю. Мартєва, В. Ю. Уркевича, Н. В. Шевцової до постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 918/119/21 (провадження № 12-20гс23) 1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15.11.2023 частково задовольнила касаційні скарги Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Нива» (далі - Кооператив) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Щедра Нива Шепетин» (далі - Товариство); змінила постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.01.2023 в мотивувальній частині, виклавши її в редакції постанови касаційного суду щодо вимог про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного 18.02.2004 Дубенською районною державною адміністрацією Рівненської області і Кооперативом (далі - Договір), та про повернення державі в особі Рівненської обласної державної адміністрації (далі - ОДА) земельної ділянки лісогосподарського призначення площею 713,2 га, яка знаходиться на території Шепетинської сільської ради Дубенського району Рівненської області (далі - Земельна ділянка), а також скасувала постанову апеляційного суду у частині задоволення вимоги про витребування Земельної ділянки від Товариства з відмовою у позові в цій частині вимог. При цьому Велика Палата залишила оскаржену постанову апеляційного суду без змін у резолютивній частині щодо задоволення вимог про розірвання Договору і про повернення Земельної ділянки державі в особі ОДА. 2. Мотивуючи це рішення, Велика Палата Верховного Суду здійснила аналіз частини першої статті 104 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та дійшла висновку про те, що перше речення цієї статті визначає шляхи припинення юридичної особи - ліквідація та реорганізація, а також конкретизує види реорганізації, внаслідок яких юридична особа припиняється - злиття, приєднання, поділ, перетворення. Друге ж речення вказує на характерну ознаку реорганізації, яка притаманна всім її видам, а саме: перехід майна, прав та обов`язків реорганізованої юридичної особи до її правонаступників. Норма статті 104 ЦК не встановлює вичерпного переліку видів реорганізації юридичної особи, а визначає ті її (реорганізації) види, внаслідок яких юридична особа припиняється. На це вказує й сам заголовок статті 104 ЦК «Припинення юридичної особи». 3. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для виділу притаманна характерна ознака реорганізації - перехід майна, прав та обов`язків юридичної особи, що реорганізується, до її правонаступника. При цьому обсяг правонаступництва визначається тим майном, правами та обов`язками, які передаються за розподільчим балансом, тобто має місце парцелярне (часткове) правонаступництво. Отже, виділ є видом реорганізації, який не має наслідком припинення юридичної особи, яка реорганізується, оскільки остання залишається суб`єктом права, однак зі зменшеним обсягом майна, прав та/або обов`язків. 4. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків об`єднаної палати КЦС ВС, викладених у постанові від 14.09.2020 у справі № 291/1009/18, та висновків КГС ВС, зроблених у постановах від 11.12.2019 у справі № 904/2251/18, від 15.01.2020 у справі № 904/11903/16 та від 21.01.2020 у справі № 904/8538/16, що виділ не є способом реорганізації юридичної особи. 5. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду виснувала, що внаслідок передачі Кооперативом Товариству права оренди Земельної ділянки за розподільчим балансом (активу, що формує вступний баланс) фактично відбулось відчуження цього права, тоді як нормою частини першої статті 8-1 Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) прямо заборонено орендарю на власний розсуд здійснювати розпорядження правом оренди земельної ділянки державної власності. При цьому норми статті 8-1 Закону № 161-XIV (що встановлюють спеціальні обмеження для відчуження орендарем права оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності) є спеціальними щодо загальної норми частини четвертої статті 32 цього Закону про те, що реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору. 6. Велика Палата зазначила, що підставою для дострокового розірвання договору оренди землі може бути невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24, 25 Закону № 161-XIV та умовами договору, зокрема, порушення орендарем земельної ділянки передбаченого абзацом третім частини другої статті 25 цього Закону обов`язку виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі. Таким законодавчо встановленим обмеженням щодо земельної ділянки державної власності є заборона на відчуження права її оренди відповідно до норми частини першої статті 8-1 Закону № 161-XIV. При цьому заборона встановлена безвідносно до способу, в який право оренди відчужується. Така заборона є чіткою, була доступною як для Кооперативу, так і для Товариства, а наслідки її порушення - передбачуваними для них, зокрема, з огляду на вимоги Договору, абзацу третього частини другої статті 25 та частини першої статті 32 Закону № 161-XIV. 7. Наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду поклала в основу висновку про те, що Кооператив усупереч встановленій законом забороні відчужив Товариству право оренди Земельної ділянки державної власності, тобто повівся недобросовісно як щодо орендодавця, так і щодо виконання імперативних вимог закону. Так само поведінка Товариства, яке не могло не знати про чітку законодавчу заборону на будь-яке відчуження права оренди, у тому числі на користь Товариства за розподільчим балансом, теж не є добросовісною. Кооператив не виконав свого обов`язку орендаря, встановленого нормою абзацу третього частини другої статті 25 Закону № 161-XIV, що, у свою чергу, є підставою для дострокового розірвання Договору відповідно до частини першої статті 32 цього ж Закону. Таке розірвання як наслідок протиправної поведінки орендаря, ураховуючи вимоги абзацу другого статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є не лише передбаченим законом і таким, що переслідує легітимну мету контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, але й пропорційним цій меті, оскільки в такий спосіб орендодавець забезпечує відповідний контроль, а орендар, укладаючи договір оренди землі, погодився з відповідними умовами й обмеженнями та має їх дотримувати. 8. Окрім цього, ураховуючи встановлені обставини щодо наявності підстав для розірвання Договору та перебування Земельної ділянки у фактичному користуванні Товариства, Велика Палата виснувала, що належним способом захисту порушеного права власності держави буде повернення їй цієї ділянки. 9. Підтримуючи висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що виділ є формою реорганізації юридичної особи, яка передбачає перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов`язків юридичної особи (правопопередника) до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб (правонаступників), не можемо, однак, погодитись із результатом розгляду справи та її висновками про те, що Кооператив усупереч забороні, встановленій частиною першою статті 8-1 Закону № 161-XIV, відчужив Товариству право оренди Земельної ділянки, тобто повівся недобросовісно, що є підставою для розірвання Договору та повернення вказаної ділянки державі. Щодо реорганізації орендаря у формі виділу як підстави для припинення договору оренди землі (судді К. М. Пільков, С. Ю. Мартєв, В. Ю. Уркевич, Н. В. Шевцова) 10. Відповідно до частини першої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною другою цієї статті договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. 11. За змістом статей 30 та 31 Закону № 161-XIV зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір оренди землі припиняється з підстав, наведених у частині першій статті 31 цього Закону, зокрема в разі ліквідації юридичної особи - орендаря, а також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. 12. Частиною першою статті 32 Закону № 161-XIV передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24, 25 вказаного Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. 13. Крім цього, за змістом частин першої та другої статті 8-1 Закону № 161-XIV, право на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності не може бути відчужено її орендарем іншим особам, внесено до статутного капіталу, передано у заставу, крім випадків, коли право на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності, наданої для будівництва житлового будинку, може бути відчужене орендарем за згодою орендодавця у разі, якщо таке будівництво розпочате, на строк та на умовах, визначених первинним договором оренди, або якщо таке відчуження передбачено первинним договором оренди. 14. Разом із цим частиною четвертою статті 32 Закону № 161-XIV передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі. 15. Тож закон передбачає можливість заміни орендаря у договорі оренди землі, що спрямована на збереження попередніх існуючих орендних відносин, зокрема, при реорганізації орендаря (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у підпунктах 6.23, 6.25-6.27 постанови від 08.09.2020 у справі № 920/418/19). 16. Аналіз частини четвертої статті 32 Закону № 161-XIV в сукупності із частиною першою статті 627 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що сторони договору оренди землі не позбавлені можливості включити в цей правочин умову, яка визначатиме реорганізацію юридичної особи - орендаря підставою для зміни його умов або припинення. Така можливість слугує запобіжником для орендодавця, який не бажає продовжувати орендні відносини з реорганізованим орендарем (його правонаступником). 17. Беручи до уваги наведене, а також враховуючи, що виділ є однією з форм реорганізації юридичної особи, доходимо висновку про те, що реорганізація юридичної особи - орендаря шляхом виділу не є підставою для зміни умов або припинення договору оренди землі, якщо інше не передбачено цим договором. 18. З моменту державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань нова юридична особа, яка утворюється внаслідок виділу (правонаступник), набуває передані їй за розподільчим балансом права та обов`язки юридичної особи - орендаря, що реорганізується шляхом виділу, тобто відбувається заміна сторони у договорі оренди землі. 19. Цими висновками необхідно було відступити від висновків, викладених у постанові об`єднаної палати КЦС ВС від 14.09.2020 у справі № 291/1009/18, про те, що у випадку виділу закон не передбачає збереження дії договору оренди землі та переходу прав і обов`язків за таким договором до особи, яка створюється в результаті виділу, а також від висновків про те, що орендар не може передавати належні йому права за договором оренди землі при виділі на підставі розподільчого балансу особі, яка виділяється. 20. Оскільки суди встановили, що Договір не передбачає такої підстави для зміни його умов або припинення, як реорганізація юридичної особи - орендаря, слід погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що реорганізація Кооперативу шляхом виділу з нього Товариства не може слугувати підставою для припинення Договору шляхом його розірвання. 21. У контексті спірних правовідносин реорганізація Кооперативу у формі виділу з нього Товариства не може вважатись порушенням орендарем обмежень, передбачених частиною першою статті 8-1 Закону № 161-XIV, оскільки в цьому випадку підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 32 зазначеного Закону, які спрямовані на збереження існуючих орендних відносин при реорганізації орендаря, зокрема шляхом виділу, та не дозволяють змінювати або припиняти договір оренди землі з наведених підстав, якщо інше не передбачено самим договором. 22. Також вважаємо недоречними посилання суду апеляційної інстанції на висновки об`єднаної палати КЦС ВС, викладені у постанові від 14.09.2020 у справі № 291/1009/18, про те, що залучення орендарем третіх осіб до обробітку землі та оплати орендної плати орендодавцю з припиненням орендарем діяльності з безпосереднього використання орендованої земельної ділянки виходить за межі господарської діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем. У спірних правовідносинах орендар (Кооператив) не залучав третю особу (Товариство) до обробітку Земельної ділянки та сплати орендної плати орендодавцю за Договором. Натомість відбулась реорганізація Кооперативу у формі виділу з нього Товариства з переходом за розподільчим балансом відповідних прав та обов`язків орендаря за Договором, що за умовами цього правочину не є підставою для його зміни або припинення. 23. Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував та дійшов неправильного висновку про те, що орендар (Кооператив) допустив порушення умов Договору та статей 24, 25 Закону № 161-XIV, оскільки з жовтня 2018 року він не використовує Земельну ділянку та передав її в користування Товариства без згоди орендодавця, що суперечить статті 8-1 Закону № 161-XIV. Цей хибний висновок суд апеляційної інстанції поклав в основу висновку про наявність підстав для розірвання Договору та витребування у Товариства Земельної ділянки. 24. Враховуючи наведене, а також встановлені судами обставини використання Товариством Земельної ділянки за цільовим призначенням та виконання ним усіх передбачених Договором обов`язків орендаря, вважаємо, що суд першої інстанції дійшов загалом обґрунтованого висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову, оскільки підстав для розірвання Договору і повернення Земельної ділянки немає. Стосовно зміни Великою Палатою Верховного Суду мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції шляхом викладенні її у редакції своєї постанови (суддя К. М. Пільков) 25. Із зміною мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції шляхом викладення її у редакції постанови Великої Палати не погоджуюсь.Вважаю, що ця практика зводиться до перегляду не рішень, а мотивів судів, що процесуальним законом не передбачено і створює серйозні процесуальні проблеми. Яким чином реалізується повноваження касаційного суду змінити мотивувальну частину судового рішення? 26. Повноваження суду касаційної інстанції змінити мотивувальну частину рішення суду попередньої інстанції (частина четверта статті 311 ГПК України) повинно реалізовуватись лише таким чином, щоб у резолютивній частині своєї постанови суд касаційної інстанції доповнював або змінював конкретні фрагменти мотивувальної частини переглянутого рішення. Ці зміни можуть, звичайно, стосуватись обставин справи. Наприклад, суд касаційної інстанції може виключити з мотивувальної частини рішення суду попередньої інстанції фрагменти, у яких містяться висновки про визнання встановленими обставин, які суд касаційної інстанції визнає такими, що не належали до предмета доказування у справі. Власними мотивами у питаннях права суд не замінює мотиви судів, а обґрунтовує залишення без змін чи в силі правильного по суті рішення (результату розгляду справи) 27. Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви, з яких виходив суд попередньої інстанції, ухвалюючи своє рішення. Суд касаційної інстанції, натомість, може залишити це рішення без змін або в силі з власних правових мотивів як таке, що є правильним по суті і не підлягає скасуванню з формальних міркувань (частина друга статті 309 ГПК України). Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви судів першої та апеляційної інстанції в силу обмеження повноважень касаційної інстанції 28. Оскільки межі розгляду справи судом касаційної інстанції (частина перша статті 300 ГПК України) не передбачають його права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, суд касаційної інстанції не може повністю змінити мотивувальну частину рішення судів попередніх інстанцій, навіть якщо, на думку суду касаційної інстанції, він у своїй постанові відтворює всі істотні обставини справи так, як їх встановили суди попередніх інстанцій. Мотивувальна частина рішення суду містить висновки суду у питаннях факту і права. Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення суду зазначаються «висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів». З огляду на встановлені законом обмеження повноважень суду касаційної інстанції він не може робити висновків у цьому питанні. Відповідно він не може й замінити своїми мотивами у цій частині мотиви судів попередніх інстанцій. Натомість, у питаннях права видається, що рішення суду, залишене судом касаційної інстанції без змін з власних мотивів, слід читати і розуміти сукупно з постановою суду касаційної інстанції. Інший підхід, який Велика Палата прийняла у цій справі, створює низку правових проблем, які переважають позитивний ефект від більшої чіткості стосовно тих мотивів, з яких залишене чинним судове рішення. Чіткість у мотивах стосовно питань права, яку таким чином впроваджує Верховний Суд, тягне за собою нечіткість у питаннях факту. Тепер вже може виникнути неясність стосовно того, які ж обставини були встановлені судами у цій справі, якщо текст мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції відрізняється в частині висновків у питаннях факту від тексту мотивувальної частини зміненого рішення суду попередньої інстанції. Практичні проблеми, пов`язані із застосованим Великою Палатою підходом a. Проблема визначеності у висновках 29. Якщо прийняти застосований Великою Палатою у цій справі підхід, то залишати без змін належить лише ті рішення, з якими Велика Палата згодна повністю і в усіх аспектах. А за такого підходу всі висновки, в тому числі висновки стосовно застосування норми права, як вони сформульовані у залишеному без змін судовому рішенні суду попередньої інстанції, «інкорпоруються» у постанову Великої Палати (яка з ними згодна, інакше б вона змінила мотивувальну частину рішення), що призводить до небажаного результату: тепер вже висновки у питаннях права, обов`язкові для інших судів, слід вишукувати у судових рішеннях судів різних інстанцій. Погіршує цю ситуацію те, що в окремих випадках предметом касаційного перегляду може бути ухвала суду. Складно погодитись з тим, що залишена Великою Палатою без змін ухвала місцевого чи апеляційного судів повинна сприйматись як така, що містить обов`язкові для врахування висновки щодо застосування норми права. Однак саме до такого наслідку призводить прийнятий Великою Палатою підхід, за якого у випадку незгоди Великої Палати у питаннях права з мотивами суду попередньої інстанції, Велика Палата змінює мотиви його судового рішення. b. Проблема преюдиції Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України висновки суду про те, які обставини, що є предметом доказування у справі, визнаються судом встановленими або спростованими, містяться саме в мотивувальній частині рішення. Із цього з необхідністю витікає проблема в застосуванні правил про преюдицію. Якщо Верховний Суд «замінив» своїми мотивами мотиви суду першої чи апеляційної інстанції, в тому числі у питаннях факту, то чи означає це, що тепер для наступних судових процесів преюдиціальне значення мають обставини, як вони описані (вважай, встановлені) у постанові касаційного суду? Чи для цілей преюдиції маємо все ж звернутись до текстів рішень судів першої або апеляційної інстанції? В останньому випадку їх рішення складно вважати зміненими у мотивувальній частині, якщо вони досі мають преюдиціальну дію. c. Проблема запозичення цієї практики апеляційними судами Також сприйняття цього підходу апеляційними судами створює низку процесуальних проблем. Якщо апеляційний суд за наслідками апеляційного перегляду викладає мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови, то що буде предметом перегляду, якщо до апеляційного суду з апеляційною скаргою надалі звернеться інша особа, наприклад, особа, яка не була залучена до участі у справі, однак вважає, що її права порушені рішенням суду першої інстанції? Ця особа тепер вважається такою, що домагається перегляду рішення суду першої інстанції з мотивами апеляційного суду? Якщо апеляційний суд здійснить такий перегляд і не знайде підстав для скасування чи зміни суті рішення суду першої інстанції, то він повторно викладатиме мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови? 30. Підсумовуючи, вважаю, що тут доречно вкотре навести думку судді Верховного Суду США А. Скаліа про те, що переглядати належить рішення, а не мотиви чи висновки («review judgments rather than opinions» [1]). [1] Webster v. Cooper, 558 U.S. 1039, 1042 (2009) (A. Scalia, J., dissenting). СуддіК. М. Пільков С. Ю. Мартєв В. Ю. Уркевич Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 115774498

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 906/308/20 (провадження № 12-58гс23) І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 1. Із висновками Великої Палати Верховного Суду про скасування ухвали апеляційного суду та направлення справи для продовження розгляду загалом погоджуюся, проте вважаю, що за результатами розгляду цієї справи суд касаційної інстанції мав ініціювати вирішення Пленумом Верховного Суду питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». ІІ. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст та підстави заявлених вимог 1. Акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - АТ «Укрсиббанк», позивач)звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» (далі - ТОВ «Промоптторг») ОСОБА_1 (далі - скаржник, відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» (далі - ТОВ «Новотекс-М»), у якому просило солідарно стягнути 104 175,42 дол. США (що станом на 18 березня 2020 року еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені, а також 42 316,13 грн судового збору та 7 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Промоптторг» (засновником і єдиним учасником якого є ТОВ «Новотекс-М») від 14 листопада 2016 року вирішено, зокрема, припинити ТОВ «Промоптторг» шляхом його ліквідації в добровільному порядку відповідно до чинного законодавства України; уповноважено ліквідатора товариства ОСОБА_1 організувати виконання прийнятих на цих загальних зборах учасників товариства рішень та наділено його повноваженнями керівника (директора) товариства відповідно до установчих документів товариства і чинного законодавства України та визначити, що рішення в ліквідаційній процедурі приймаються ліквідатором одноособово з усіх питань; затвердити порядок проведення ліквідаційної процедури товариства протягом двох місяців з дати офіційного оприлюднення відомостей щодо припинення товариства з наведеним переліком заходів. 3. Позивач стверджував, що відповідачі несуть солідарну відповідальність перед кредитором, адже зазначене вище рішення прийнято всупереч положенням частини першої статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки в ліквідованого товариства на той час була наявна кредитна заборгованість перед АТ «Укрсиббанк» і невиконане рішення Господарського суду міста Києва від 19 липня 2016 року у справі № 910/8301/16, не здійснено заходів щодо задоволення вимог кредитора АТ «Укрсиббанк», а саме не направлено відповідну заяву до суду про порушення справи про банкрутство ТОВ «Промоптторг», чим порушено порядок його ліквідації. (2) Рух справи у судах попередніх інстанцій 4. Господарський суд Житомирської області рішенням від 24 травня 2023 року задовольнив позов частково, стягнув з ОСОБА_1 104 175,42 дол. США (що станом на 18 березня 2020 року еквівалентно 2 818 632,67 грн), 2 442,62 грн пені, 42 316,13 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви. У частині вимог до ТОВ «Новотекс-М» відмовив. 5. 26 червня 2023 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 24 травня 2023 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. 6. Окрім того, скаржник просив звільнити його від сплати судового збору в розмірі 63 474,20 грн у зв`язку з тим, що судовий збір, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, перевищує 5 відсотків його річного доходу. На підтвердження зазначеного ОСОБА_1 надав довідку про доходи за 2022 рік, видану Державним підприємством «Житомирський бронетанковий завод» майстру виробництва - ОСОБА_1 . 7. Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 17 липня 2023 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, апеляційну скаргу залишив без руху та встановив скаржнику десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме надання суду доказів сплати судового збору. 8. Апеляційний суд зазначив, що встановлений статтею 8 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон України «Про судовий збір») перелік умов для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору є вичерпним та поширюється лише на фізичних осіб - позивачів, тоді як ОСОБА_1 є відповідачем. 9. 20 липня 2023 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про звільнення від сплати судового збору. Клопотання обґрунтовано тим, що майновий стан скаржника не дозволяє йому сплатити судовий збір в розмірі 63 474,20 грн. На думку скаржника, вживаючи в Законі України «Про судовий збір» термін «сторона», законодавець мав на увазі як позивача, так і відповідача. Окрім того, звертав увагу, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». (3) Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції 10. Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 26 липня 2023 року у справі № 906/308/20 відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору; не прийняв до розгляду та повернув апеляційну скаргу ОСОБА_1 . 11. Мотивуючи відмову у звільненні від сплати судового збору ОСОБА_1 , як відповідача у цій справі, апеляційний господарський суд послався на пункти 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», відповідно до яких питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 12. Ураховуючи, що ОСОБА_1 не усунув виявлених апеляційним судом недоліків апеляційної скарги впродовж установленого строку, Північно-західний апеляційний господарський суд повернув ОСОБА_1 апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Житомирської області від 24 травня 2023 року у справі № 906/308/20. (4) Короткий зміст касаційної скарги 13. У касаційній скарзі на ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 липня 2023 року у справі № 906/308/20 ОСОБА_1 , обґрунтовуючи наявність підстав для звільнення його від сплати судового збору, послався на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та зазначив, зокрема, що розмір судового збору, який не враховує фінансове становище сторони, розцінюється як такий, що обмежує право на доступ до правосуддя (справа «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії», рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 26 липня 2011 року). Сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (справа «Креуз проти Польщі», рішення ЄСПЛ від 19 червня 2001 року). (5) Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 25 вересня 2023 року передав справу № 906/308/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) задля забезпечення сталості та єдності судової практики, пославшись на існування різного підходу до застосування касаційними судами господарської та цивільної юрисдикцій пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Зокрема, за правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 25 березня 2021 року у справі № 912/3514/20, від 20 серпня 2020 року, у справі № 910/6421/19 та інших зазначені норми поширюються виключно на фізичних осіб, які є позивачами у справі, та не застосовуються до фізичних осіб - відповідачів, натомість за висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 303/7754/21, такі норми з урахуванням практики ЄСПЛ можуть бути застосовані за аналогією закону до іншої сторони спору, тобто до фізичної особи - відповідача. (6) Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 15. 29 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувала ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 липня 2023 року про повернення апеляційної скарги та направила справу № 906/308/20 до Північно-західного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. 16. Мотивуючи цю постанову суд послався зокрема на статті 22, 55, 129 Конституції України, статтю 6 Конвенції, практику ЄСПЛ та виснував, зокрема, що незастосування до фізичної особи положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції). Зазначене також не відповідає ряду конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України); рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України). 17. Отже, положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. 18. Відмова у звільненні від сплати судового збору з тих підстав, що така особа є відповідачем, без дослідження судом доказів, якими відповідач обґрунтовує наявність підстав для застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», завдає шкоди самій суті права відповідача на доступ до суду. 19. Тож, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що немає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 303/7754/21 та відступила від правового висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, зокрема, у постанові від 25 березня 2021 року у справі № 912/3514/20 щодо застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» лише до фізичних осіб, які є позивачами у справі. ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 20. З висновками Великої Палати Верховного Суду загалом погоджуюся, проте вважаю, що касаційна інстанція у цій справі не повною мірою виконала завдання, покладені на суд статтею 11 ГПК України, а тому на підставі частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку щодо прийнятої постанови з огляду на таке. 21. Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. 22. Таким чином, сучасне розуміння права та правозастосування передбачає визнання людини найвищою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини і громадянина - головною метою державної влади, яка реалізує свою компетенцію в межах Конституції та законів України. 23. Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина перша статті 2 ГПК України). 24. Законодавство, яке застосовуються судом наведене у статті 3 ГПК України, частиною першою якої визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 25. У судовому розгляді предметом правозастосування насамперед виступає закон, що регулює спірні відносини (чи відносини іншого виду провадження), - провідний вид нормативного акта як джерела правового регулювання відносин в Україні як системі континентального права. Ймовірні колізії між приписами законів та нормами (зазвичай нормами-принципами або нормами приписами) Конституції України, стають передумовами практичної потреби у застосуванні норм Конституції як норм прямої дії. 26. Так, частиною шостою статті 11 ГПК України передбачено, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. 27. Таким чином у господарському судочинстві закріплений принцип прямої дії норм Конституції, що є фундаментом доктрини прямої дії конституційних норм в українському конституційному та інших галузях права. 28. Аналогічні гарантії передбачені частиною шостою статті 10 Цивільного процесуального кодексу України та частиною четвертою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України. 29. Тому, на мою думку, аналізуючи можливість зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати відповідачів - фізичних осіб згідно з пунктом 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», що передбачає таку можливість тільки для позивачів залежно від розміру річного їх доходу, Велика Палата Верховного Суду мала першочергово спиратися на конституційні гарантії реалізації та захисту прав і свобод людини, зокрема щодо рівності громадян/сторін у реалізації права на суд. 30. Відповідно до статті 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. 31. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України). 32. Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. 33. Конституційний Суд України у рішенні від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) виснував, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (абзац п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). 34. У статті 55 Конституції України закріплений фундаментальний принцип судового захисту порушених прав людини і громадянина, процесуальний аспект реалізації якого у судочинстві неодноразово досліджувався Конституційним Судом України 35. Засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012). 36. Відповідно до пунктів 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 37. У пункті 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 сформульовано висновок про те, що положення статті 24 Конституції України стосовно рівності громадян у конституційних правах, свободах та перед законом у взаємозв`язку з положеннями частини першої статті 55, пункту 2 частини третьої статті 129 Основного Закону України щодо захисту судом прав і свобод людини і громадянина та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантовані державою рівні права на захист прав і свобод у судовому порядку та на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку у судах усіх юрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій, у тому числі й особа, яка засуджена і відбуває кримінальне покарання в установах виконання покарань. 38. Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129). Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути забезпечене, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження (абзаци перший, третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012). 39. Зазначені конституційні приписи знайшли своє втілення у відповідних нормах процесуального законодавства. 40. Зокрема за змістом пунктів 2, 8, 9 частини третьої статті 2, частини першої статті 7 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. 41. За наведеного, як наголосив суд касаційної інстанції, відмова у звільненні від сплати судового збору за подання апеляційної скарги виключно з тієї підстави, що ОСОБА_1 є відповідачем у цій справі, без дослідження доказів, наданих відповідачем на підтвердження неможливості сплати ним судового збору, завдає шкоди самій суті права ОСОБА_1 на доступ до суду. Така відмова фактично позбавила ОСОБА_1 права на справедливий суд. 42. При цьому немає жодного розумного пояснення, чому фізична особа - відповідач, оскаржуючи судові рішення в апеляційному або касаційному порядку, не може бути звільнена від сплати судового збору за умови, коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу відповідача - фізичної особи за попередній календарний рік, у той час як позивач за таких самих умов може бути звільнений від сплати судового збору як при поданні позовної заяви, так і при подальшому оскарженні судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. 43. Зазначені висновки касаційного суду кореспондують позиції Конституційного Суду України у рішенні від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 про те, що гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України. (речення перше абзацу третього, абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини). 44. Отже, очевидно, що ця справа стосувалася насамперед питання допустимості існування згідно з пунктом 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» умовних переваг позивача-фізичної особи у доступі до суду (елементом якого є право на оскарження судового рішення) через можливість відстрочення/розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати, якщо розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу такого позивача за попередній календарний рік, на відміну від відповідача-фізичної особи в аналогічній ситуації. 45. На моє переконання вирішення цього питання неможливе у інший спосіб, окрім застосування принципу верховенства права та конституційних гарантій рівності сторін, отже в контексті цієї справи Велика Палата Верховного Суду не мала оминути питання чи не суперечить Конституції України припис пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». 46. Суспільні відносини, з огляду на постійний розвиток та мінливість, потребують якісного вчасного правового регулювання, а у разі конфлікту (невідповідності) або прогалини в правовому регулюванні вимагають від суду замість нього застосувати конституційні приписи при вирішенні спору та дискваліфікувати законодавчі норми, які суперечать Конституції у конкретній справі. 47. Таким чином, суди, розглядаючи справу, мають витлумачити акти в такий спосіб, щоб узгодити їх з Конституцією України, а у разі протиріччя, яке не може бути у жодний спосіб узгоджене з Конституцією України, - відмовлятися від їхнього застосування і застосовувати норми Конституції як норми прямої дії. 48. При цьому усунення колізій тлумачення норм права, втілених у правових позиціях Верховного Суду (який уповноважений застосовувати норми Основного Закону України як норм прямої дії, тобто здійснювати по суті проміжний конституційний контроль і фактично дискваліфікувати норми законів у конкретній справі) та юридичними позиціями Конституційного Суду України (який у своїй юрисдикційній діяльності звертається до тлумачення норм законів України під кутом встановлення конституційності їх змісту із дискваліфікацією норми закону загалом, і рішення якого є обов`язковими згідно із статтею 1512 Конституції України) є основним завданням Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою через динамічне тлумачення змісту конкретного припису закону субсидіарно із нормами найвищої юридичної сили - нормами Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини. 49. Задовольняючи касаційну скаргу ОСОБА_1 у постанові 29 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду серед іншого дійшла висновків, що незастосування до фізичної особи положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції). Зазначене також не відповідає ряду конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України); рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України). 50. Отже, суд касаційної інстанції за результатами розгляду справи № 906/308/20 фактично встановив, що припис пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» суперечить положенням Конституції України, тому мав сприяти гармонізації відповідних норм цього Закону в межах компетенції визначеної процесуальним законом. 51. Відповідно до частини шостої статті 11 ГПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. 52. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України (абзац другий зазначеної норми). 53. За змістом статті 11 ГПК України припис стосовно ініціювання судом за певних обставин вирішення питання щодо конституційності закону чи іншого правового акта є імперативним. 54. Отже, вважаю, що Великій Палаті Верховного Суду за результатами касаційного перегляду ухвали апеляційного суду належало не тільки застосувати норми Конституції України як норми прямої дії, але й однозначно констатувати у судовому рішенні суперечності між приписом пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» та положеннями Конституції України щодо гарантій рівності людей (громадян, сторін) у здійсненні ними своїх прав, зокрема в аспекті реалізації права на доступ до суду, що було встановлено у цій справі. ІV. ВИСНОВКИ 55. Саме тому, на мою думку, за результатами розгляду цієї справи на підставі частини шостої статті 11 ГПК України Велика Палата Верховного Суду мала ініціювати вирішення Пленумом Верховного Суду питання стосовно звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо конституційності положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Суддя О. О. Банасько Джерело: ЄДРСР 115752192

‼️🇷🇼В 99,9% випадків представники ТЦК та СП грубо порушують норми Кодексу України про адміністративні правопорушення. На що варто звернути увагу при оскарженні постанови Ви дізнаєтесь з цього відео. Судді які ігнорують ці порушення можуть бути притягнуті до відповідальності Вищою радою правосуддя. 🔸Рішення Херсонського міського суду про скасування постанови ТЦК та СП за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.210 КУпАП (порушення правил військового обліку) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15081-rishennja-hersonskogo-miskogo-sudu-pro-skasuvannja-postanovi-tck-ta-sp-za-vchinennja-administrativnogo-pravoporushennja-peredbachenogo-ch1-st210-kupap-porushennja-pravil-vijskovogo-obliku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇺🇦Кабмін суттєво змінив порядок перебування у прикордонній смузі та ввів обов'язковість отримання дозволів для перебування, переміщення, проживання та знаходження там. Більш детально про нові правила Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова КМУ від 27 липня 1998 р. № 1147 Про прикордонний режим - https://zakononline.com.ua/documents/show/193811___604681 🔸Постанова від 7 грудня 2023 р. № 1292 про внесення змін зміни до Постанови КМУ від 27 липня 1998 р. № 1147 «Про прикордонний режим» - https://www.kmu.gov.ua/storage/app/uploads/public/657/988/e07/657988e07b217937475672.doc 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼З огляду на продовження викрадення людей на вулицях представниками ТЦК та повною бездіяльністю правоохоронних органів треба самостійно знати та вміти захистити свої права. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Мар'яна Б вирішила вчергове продемонструвати повне незнання питань пов'язаних з законодавством про мобілізацію та військовий облік, публічно розмістив ті зміни, яка ніби вона готує. Що з цього вийшло, Ви дізнаєтесь з відео. 🔸пост Мар'яни Безуглої з її бачення у фейсбуці - https://www.facebook.com/1551784961/posts/10230486323772493/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Як і очікувалось, володар нагороди Золота малина та відомий бульварний писака, що так і не навчився викладати рішення, перед своїм звільненням з Великої палати видав дембельський акорд у питання розірвання договорів оренди земельної ділянки, також випадкові люди, не змінюючи свою ганебну практику, проігнорували висновки ЄСПЛ, зробили висновки щодо витрат на правову допомогу та сплати судового збору, всупереч нормам закону, на диво залишили в силі позицію щодо неможливості продажу боргів банків фізособам, й стягнення з банку в який введено тимчасову адміністрацію депозиту, але знову ж таки зі збоченим розумінням суті депозиту та підтримали допомогу недобросовісним банкірам. Також в огляд увійшла практика розгляду справ пов’язаних з корупцією, практика ВС-КГС та дуже важливе рішення з оскарження постанови, якою особу було притягнуто до відповідальності, ніби за порушення військового обліку й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-09-po-15-hrudnia-2023-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Велика палата зазначила: 58. При цьому немає жодного розумного пояснення, чому фізична особа - відповідач, оскаржуючи судові рішення в апеляційному або касаційному порядку, не може бути звільнена від сплати судового збору за умови, коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу відповідача - фізичної особи за попередній календарний рік, у той час як позивач за таких самих умов може бути звільнений від сплати судового збору як при поданні позовної заяви, так і при подальшому оскарженні судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. 59. За описаних вище обставин відповідач з огляду на свій майновий стан буде поставлений у завідомо нерівне відносно позивача становище. Відповідач фактично буде позбавлений права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Разом із цим як Конституція України (пункт 8 частини другої статті 129), так і ГПК України (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2, частина перша статті 7) закріплюють принцип рівності сторін, зокрема і в контексті необхідності врахування майнового становища як позивача, так і відповідача. 60. Незастосування до фізичної особи положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції). Зазначене також не відповідає ряду конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України); рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України). 61. Отже, положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою.

‼️🇺🇦17.12.2023 Ранкове зведення 662-ої доби неоголошеної війни росії проти України 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Мартєва С. Ю., Прокопенка О. Б. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 906/308/20 (провадження № 12-58гс23) за позовом Акціонерного товариства «Укрсиббанк» до голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» про стягнення 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 (головуючий суддя Грязнов В. В., судді Маціщук А. В., Розізнана І. В.) Короткий виклад історії справи Акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - АТ «Укрсиббанк», позивач) звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом до голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» (далі - ТОВ «Промоптторг») ОСОБА_1 (далі - скаржник, відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» (далі - ТОВ «Новотекс-М»), у якому просило солідарно стягнути 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені, а також 42 316,13 грн судового збору та 7 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Господарський суд Житомирської області рішенням від 24.05.2023 задовольнив позов частково. Стягнув з ОСОБА_1 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн), 2 442,62 грн пені, 42 316,13 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви. У частині вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» відмовив. 26.06.2023 ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 24.05.2023 та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Окрім того, скаржник просив звільнити його від сплати судового збору в розмірі 63 474,20 грн у зв`язку з тим, що судовий збір, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, перевищує 5 відсотків його річного доходу. На підтвердження зазначеного ОСОБА_1 надав довідку про доходи за 2022 рік, видану Державним підприємством «Житомирський бронетанковий завод» майстру виробництва - ОСОБА_1 . Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 17.07.2023 відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, апеляційну скаргу залишив без руху та встановив скаржнику десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме надання суду доказів сплати судового збору. Апеляційний суд вказав, що встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору є вичерпним та поширюється лише на фізичних осіб - позивачів, тоді як ОСОБА_1 є відповідачем. 20.07.2023 на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про звільнення від сплати судового збору. Клопотання обґрунтовано тим, що майновий стан скаржника не дозволяє йому сплатити судовий збір в розмірі 63 474,20 грн. На думку скаржника, вживаючи в Законі України «Про судовий збір» термін «сторона» законодавець мав на увазі як позивача, так і відповідача. Окрім того, звертав увагу, що ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.10.2021 звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 26.07.2023 у справі № 906/308/20 відмовив у задоволенні клопотанні ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору та повернув апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Апеляційний господарський суд послався на пункти 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон України «Про судовий збір»), відповідно до яких, питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус - є військово-службовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення є вичерпним. Північно-західний апеляційний господарський суд зауважив, що зазначена норма поширюється лише на фізичну особу - позивача у справі, тоді як ОСОБА_1 є відповідачем. З огляду на те, що ОСОБА_1 не є позивачем у цій справі, його доводи про наявність підстав для звільнення від сплати судового збору, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», є необґрунтованими. Ураховуючи, що ОСОБА_1 не усунув виявлених апеляційним судом недоліків апеляційної скарги впродовж встановленого строку, Північно-західний апеляційний господарський суд повернув ОСОБА_1 апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.05.2023 у справі № 906/308/20. Не погодившись із ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20,ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржувану ухвалу скасувати та передати справу на розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду. Відповідач послався на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та зазначив, що розмір судового збору, який не враховує фінансове становище сторони, розцінюється як такий, що обмежує право на доступ до правосуддя (справа «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії», рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 26.07.2011). Сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (справа «Креуз проти Польщі», рішення ЄСПЛ від 19.06.2001). Отже судовий збір має бути «розумним», тобто таким, що з урахуванням фінансового становища заявника може бути ним сплачений. Відповідач зауважив, що у статті 8 Закону України «Про судовий збір» законодавець використовує термін «сторона», якою є позивач і відповідач. Розмір ставки судового збору для ОСОБА_1 є надвеликим, при цьому відповідач надав суду належні та допустимі докази на підтвердження наявності підстав для звільнення від сплати судового збору. Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 29.11.2023 постановою Великої Палати Верховного Суду скасовано ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023, справу № 906/308/20 направлено на продовження розгляду до Північно-західного апеляційного господарського суду. У пункті 61 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що вказаному висновку відповідає правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25.03.2021 у справі № 912/3514/20 зауважив, що умови, визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8 вказаного Закону, можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. З огляду на викладене в мотивувальній частині цієї постанови Велика Палата Верховного Суду відступила від вказаного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду та ще раз наголосила, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. На наше переконання, висновок Великої Палати Верховного Суду, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою, є помилковим з таких міркувань. Закон України «Про судовий збір» визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. Відповідно до статті 1 цього Закону судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. Питання відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати врегульоване статтею 8 Закону України «Про судовий збір», норма якої є спеціальною. Так, згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про судовий збір» враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Частиною другої цієї статті визначено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті. Наведеною правовою нормою Закону України «Про судовий збір» встановлено чіткий і вичерпний перелік умов, а також суб`єктних та предметних критеріїв, за наявності яких, враховуючи майновий стан сторони та за її клопотанням, може відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення (частина перша статті 8 Закону України «Про судовий збір»), зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати (частина друга цієї ж статті). Аналіз частини першої цієї статті свідчить, що пункти 1 та 2 можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус - є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Разом з тим, у пункті 3 частини першої статті 8, законодавець застосувавши слово «або», не визначив суб`єкта застосування, що свідчить про можливість застосування вказаного пункту до всіх сторін справи, в тому числі й до відповідачів, однак лише якщо предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, тобто особистих майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб. Отже, вважаємо, що пункти 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, а пункт 3 частини першої статті 8 вказаного закону може застосовуватись до сторін у справі, в тому числі й до відповідачів, за умов дотриманням застережень, визначених у вказаних пунктах. З огляду на викладене, вважаємо правильним висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності обставин, які б свідчили про наявність умов, предметних та суб`єктних критеріїв, за яких суд може розглянути питання про звільнення від сплати судового збору відповідача у справі з огляду на його майновий стан та наявності підстав для повернення апеляційної скарги на підставі частини другої статті 260 ГПК України. На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку щодо наявності підстав для скасування ухвали суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги та направлення справи для продовження розгляду. Судді Н. В. Шевцова М. І. Гриців І. В. Желєзний С. Ю. Мартєв О. Б. Прокопенко Джерело: ЄДРСР 115445764

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2023 року м. Київ справа № 906/308/20 провадження № 12-58гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткача І. В., суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула в письмовому провадженні касаційну скаргу Пунди Анатолія Михайловича на ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 (головуючий суддя Грязнов В. В., судді Маціщук А. В., Розізнана І. В.) за позовом Акціонерного товариства «Укрсиббанк» до 1) голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» Пунди Анатолія Михайловича , 2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» про стягнення 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позовних вимог 1. Акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - АТ «Укрсиббанк», позивач) звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом до голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» (далі - ТОВ «Промоптторг») Пунди Анатолія Михайловича (далі - скаржник, відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» (далі - ТОВ «Новотекс-М»), у якому просило солідарно стягнути 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені, а також 42 316,13 грн судового збору та 7 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Промоптторг» (засновником і єдиним учасником якого є ТОВ «Новотекс-М») від 14.11.2016 вирішено: - припинити ТОВ «Промоптторг» шляхом його ліквідації в добровільному порядку відповідно до чинного законодавства України у зв`язку з нездійсненням протягом останніх декількох років господарської діяльності, відсутністю боргів, у тому числі податкових, недоцільністю подальшого здійснення господарської діяльності; уповноважити ліквідатора товариства Пунду А. М. організувати виконання прийнятих на цих загальних зборах учасників товариства рішень; - призначити ліквідатором товариства директора товариства Пунду А. М. ; наділити ліквідатора повноваженнями керівника (директора) товариства відповідно до установчих документів товариства і чинного законодавства України та визначити, що рішення в ліквідаційній процедурі приймаються ліквідатором одноособово з усіх питань; затвердити порядок проведення ліквідаційної процедури товариства протягом двох місяців з дати офіційного оприлюднення відомостей щодо припинення товариства з наведеним переліком заходів. 3. Зазначене вище рішення прийнято всупереч положенням частини першої статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки в ліквідованого товариства на той час була наявна кредитна заборгованість перед АТ «Укрсиббанк» і невиконане рішення Господарського суду міста Києва від 19.07.2016 у справі № 910/8301/16, не здійснено заходів щодо задоволення вимог кредитора АТ «Укрсиббанк», а саме не направлено відповідну заяву до суду про порушення справи про банкрутство ТОВ «Промоптторг», чим порушено порядок його ліквідації. 4. Отже, відповідачі несуть солідарну відповідальність перед позивачем за незадоволення його вимог у розмірі 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) та 2 442,62 грн пені. Розгляд справи судами попередніх інстанцій 5. Господарський суд Житомирської області рішенням від 24.05.2023 задовольнив позов частково, стягнув з Пунди А. М. 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн), 2 442,62 грн пені, 42 316,13 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви. У частині вимог до ТОВ «Новотекс-М» відмовив. 6. 26.06.2023 Пунда А. М. подав апеляційну скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 24.05.2023 та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. 7. Окрім того, скаржник просив звільнити його від сплати судового збору в розмірі 63 474,20 грн у зв`язку з тим, що судовий збір, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, перевищує 5 відсотків його річного доходу. На підтвердження зазначеного Пунда А. М. надав довідку про доходи за 2022 рік, видану Державним підприємством «ІНФОРМАЦІЯ_1» майстру виробництва - Пунді А. М . 8. Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 17.07.2023 відмовив у задоволенні клопотання Пунди А. М. про звільнення від сплати судового збору, апеляційну скаргу залишив без руху та встановив скаржнику десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме надання суду доказів сплати судового збору. 9. Апеляційний суд вказав, що встановлений статтею 8 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон України «Про судовий збір») перелік умов для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору є вичерпним та поширюється лише на фізичних осіб - позивачів, тоді як Пунда А. М. є відповідачем. 10. 20.07.2023 на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від Пунди А. М. надійшло клопотання про звільнення від сплати судового збору. Клопотання обґрунтовано тим, що майновий стан скаржника не дозволяє йому сплатити судовий збір в розмірі 63 474,20 грн. На думку скаржника, вживаючи в Законі України «Про судовий збір» термін «сторона», законодавець мав на увазі як позивача, так і відповідача. Окрім того, звертав увагу, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.10.2021 звільнено Пунду А. М. від сплати судового збору за подання касаційної скарги на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Стислий виклад оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції 11. Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 26.07.2023 у справі № 906/308/20 відмовив у задоволенні клопотання Пунди А. М. про звільнення від сплати судового збору; не прийняв до розгляду та повернув апеляційну скаргу Пунди А. М . 12. Апеляційний господарський суд послався на пункти 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», відповідно до яких питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 13. Встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення є вичерпним. 14. Північно-західний апеляційний господарський суд зауважив, що зазначена норма поширюється лише на фізичну особу - позивача у справі, тоді як Пунда А. М. є відповідачем. 15. З огляду на те, що Пунда А. М. не є позивачем у цій справі, його доводи про наявність підстав для звільнення від сплати судового збору, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», є необґрунтованими. 16. Ураховуючи, що Пунда А. М. не усунув виявлених апеляційним судом недоліків апеляційної скарги впродовж встановленого строку, Північно-західний апеляційний господарський суд повернув Пунді А. М. апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.05.2023 у справі № 906/308/20. Стислий виклад вимог касаційної скарги 17. Не погодившись із ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20,Пунда А. М. подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувану ухвалу скасувати та передати справу на розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи відповідача, який подав касаційну скаргу 18. Відповідач послався на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та зазначив, що розмір судового збору, який не враховує фінансове становище сторони, розцінюється як такий, що обмежує право на доступ до правосуддя (справа «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії», рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 26.07.2011). Сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (справа «Креуз проти Польщі», рішення ЄСПЛ від 19.06.2001). 19. Отже, судовий збір має бути «розумним», тобто таким, що з урахуванням фінансового становища заявника може бути ним сплачений. 20. Відповідач зауважує, що у статті 8 Закону України «Про судовий збір» законодавець використовує термін «сторона», якою є позивач і відповідач. Розмір ставки судового збору для Пунди А. М. є надвеликим, при цьому відповідач надав суду належні та допустимі докази на підтвердження наявності підстав для звільнення від сплати судового збору. Позиція інших учасників процесу 21. Від АТ «Укрсиббанк» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить залишити касаційну скаргу Пунди А. М. без задоволення, а ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20 - без змін. 22. АТ «Укрсиббанк» посилається на те, що в касаційній скарзі не обґрунтовано порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що Верховним Судом вже викладено висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що є підставою для закриття касаційного провадження. 23. АТ «Укрсиббанк» зауважує, що Пунда А. М. не є позивачем у справі, предметом позову не є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Доводи про наявність підстав для звільнення від сплати судового збору є необґрунтованими. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 24. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 28.08.2023 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача-1 на ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20. 25. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 25.09.2023 передав справу № 906/308/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 26. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив таке. 27. Досліджуючи питання особливостей застосування положень статті 8 Закону України «Про судовий збір», Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18 навела, серед іншого, такі правові висновки: - Законом України «Про судовий збір» визначений перелік осіб, які безумовно звільнені від сплати судового збору у всіх інстанціях у силу закону, який наділяє їх певним статусом, або виходячи із чітко визначеного предмета спору. Цей перелік наведений у статті 5 зазначеного Закону та є вичерпним; - з аналізу ж статті 8 Закону України «Про судовий збір» чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію «суд, враховуючи майновий стан сторони, може…», тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах з предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов`язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення. Що ж до самих умов, визначених статтею 8, то вони диференційовані за суб`єктним та предметним застосуванням. Так, умови, визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8, можуть застосовуватися лише до фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до фізичних осіб, що мають певний соціальний статус, підтверджений державою, - є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Щодо третьої умови, визначеної в пункті 3 частини першої статті 8, то законодавець, застосувавши слово «або», не визначив можливості її застосування за суб`єктом застосування, у той же час визначив коло предметів спору, коли така умова може застосовуватись, - лише у разі, коли предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, тобто особистих майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб; - окремо слід зазначити, що встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, за яких особа може бути звільнена від сплати судового збору, також є вичерпним. 28. З наведеного слідує, що Великою Палатою Верховного Суду у вказаній постанові не конкретизовано питання того, чи визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» умови можуть застосовуватися лише до фізичних осіб, які є позивачами у справі, чи також поширюються і на фізичних осіб - відповідачів. 29. Разом з тим, ураховуючи зазначені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25.03.2021 у справі № 912/3514/20 зауважив, що умови, визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8 вказаного Закону, можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 30. Такої ж правової позиції про те, що суб`єктами, на яких поширюється дія пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», є лише фізичні особи - позивачі, а не фізичні особи - відповідачі, дотримується Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в ухвалах від 20.08.2020 у справі № 910/6421/19, від 24.05.2022 у справі № 911/2000/20, від 13.03.2023 у справі № 927/561/21, від 09.06.2023 у справі № 910/4149/21, від 28.08.2023 у справі № 910/12955/20 тощо. 31. У свою чергу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21, врахувавши наведену в постанові від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18 правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 8 Закону України «Про судовий збір», дійшов таких висновків. Аналіз пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» дає підстави для висновку про те, що відповідачі у справі не є суб`єктами, на яких поширюється дія цієї правової норми, оскільки вона стосується лише позивачів. Водночас відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. За практикою щодо застосування статті 6 Конвенції, наведеною, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ у справах «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії» (Georgel and Georgeta Stoicescu v. Romania), «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином, щоб завдати шкоди самій суті цього права. Судовий збір має бути розумним, таким, що з урахуванням фінансового положення заявника може бути ним сплачений. Великий розмір судових витрат, який не враховує фінансового положення заявників, може бути розглянутий як такий, що непропорційно обмежує право на доступ до правосуддя. ЄСПЛ також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави в цивільних спорах, і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження в цивільних справах (рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland) від 19.06.2001, пункт 59). Оцінюючи фінансовий стан особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового стану (рішення ЄСПЛ у справі «Княт проти Польщі» (Kniat v. Poland) від 26.07.2005, пункт 44; рішення ЄСПЛ у справі «Єдамскі та Єдамска проти Польщі» (Jedamski and Jedamska v. Poland) від 26.07.2005, пункти 63, 64). Вимога про сплату судового збору є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» (Shishkov v. Russia) від 20.02.2014, пункт 111). Ураховуючи наведене, відповідач у справі може за певних обставин (дійсної неспроможності сплатити судовий збір, підтвердженої належними доказами) бути звільненим від сплати судового збору або його сплата може бути відстрочена чи розстрочена, розмір судового збору може бути зменшений судом. Тобто за вказаних обставин з метою забезпечення права особи на судовий захист стаття 8 Закону України «Про судовий збір» може бути застосована за аналогією закону до іншої сторони спору (частина дев`ята статті 10 Цивільного процесуального кодексу України). 32. Таким чином, існує різний підхід щодо застосування касаційними судами господарської та цивільної юрисдикцій пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Зокрема, за зазначеною вище правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказані норми поширюються виключно на фізичних осіб, які є позивачами у справі, та не застосовуються до фізичних осіб - відповідачів, натомість за висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21, такі норми з урахуванням практики ЄСПЛ можуть бути застосовані за аналогією закону до іншої сторони спору, тобто до фізичної особи - відповідача. 33. З огляду на зазначене та з метою формування сталості та єдності судової практики в питанні застосування положень статті 8 Закону України «Про судовий збір», Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21. 34. Згідно із частиною третьою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 35. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18.10.2023 прийняла до розгляду справу № 906/308/20 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 36. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 37. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Щодо застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» до фізичних осіб - відповідачів 38. Північно-західний апеляційний господарський суд, відмовляючи у задоволенні клопотання Пунди А. М. про звільнення від сплати судового збору, виходив з того, що Пунда А. М. є відповідачем у справі. Натомість положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» поширюються лише на фізичних осіб - позивачів. 39. Статтею 8 Закону України «Про судовий збір» передбачено таке: «1. Враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. 2. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті». 40. Аналізуючи можливість застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» до відповідачів - фізичних осіб, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. 41. Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. 42. Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. 43. Відповідно до пунктів 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 44. Стаття 6 Конвенції, зокрема, передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. 45. У статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (див., зокрема, пункт 25 рішення ЄСПЛ від 17.01.1970 у справі «Delcourt v. Belgium» (заява № 2689/65)). 46. Отже, оскільки в державі Україні діють апеляційні та касаційні суди, передбачені статтею 6 Конвенції гарантії поширюються також на апеляційний та касаційний перегляд справ. 47. У пунктах 59-61 рішення від 19.06.2001 у справі «Kreuz v. Poland» (заява № 28249/95) ЄСПЛ зазначив, що він ніколи не виключав можливості того, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Більше того, Суд вважає, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах. Відповідно Суд постановляє, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв`язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції. Однак Суд наголошує, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин цієї справи, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено, є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні та чи мала «розгляд судом». Враховуючи ці чинники, далі Суд має визначити, чи становила вимога сплати збору, зокрема за обставин цієї конкретної справи, обмеження, яке завдало шкоди самій суті права заявника на доступ до суду. 48. Отже, судовий збір сам по собі не обмежує право особи на справедливий суд, однак при цьому такий збір повинен встановлюватись з урахуванням спроможності заявника його сплатити та стадії, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено. 49. Згідно із частиною першою статті 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом. 50. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. 51. Отже, за загальним правилом судовий збір за подання апеляційних та касаційних скарг сплачується будь-якою особою, яка подає відповідну скаргу. Тобто за загальним правилом особи, які подають апеляційну та касаційну скарги (як позивачі, так і відповідачі), мають рівні обов`язки щодо сплати судового збору за подання таких скарг. 52. Також Велика Палата Верховного Суду наголошує, що пунктами 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України передбачено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. 53. Відповідно до частини першої статті 7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин. 54. Аналізуючи положення пунктів 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», Велика Палата Верховного Суду зазначила, що умови, визначені у цих пунктах, можуть застосовуватися лише до фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до фізичних осіб, що мають певний соціальний статус, підтверджений державою: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, за яких особа може бути звільнена від сплати судового збору, також є вичерпним (пункти 39, 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18). 55. У цій справі Пунда А. М. , заявляючи клопотання про звільнення від сплати судового збору, стверджує, що судовий збір за подання такої скарги є надвеликим (перевищує 5 відсотків розміру його річного доходу за попередній календарний рік). У касаційній скарзі відповідач зазначає, що на підтвердження цієї обставини до апеляційної скарги ним було долучено докази (довідка від 26.05.2023 № 22 з Державного підприємства «ІНФОРМАЦІЯ_1»; довідка ОК-7 від 26.05.2023 з Пенсійного фонду України; відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми сплачених доходів та утриманих податків від 26.05.2023 № 0625-23-07083). 56. Північно-західний апеляційний господарський суд не надав жодної оцінки наведеним вище доказам, натомість відмовив Пунді А. М. у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору з тієї підстави, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» поширюються виключно на позивачів - фізичних осіб. Як наслідок, оскільки Пунда А. М. не надав суду доказів сплати судового збору протягом установленого ухвалою від 17.07.2023 десятиденного строку для усунення недоліків апеляційної скарги, Північно-західний апеляційний господарський суд не прийняв до розгляду та повернув апеляційну скаргу Пунди А. М . 57. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що відмова Пунді А. М. у звільненні від сплати судового збору за подання апеляційної скарги виключно з тієї підстави, що Пунда А. М. є відповідачем у цій справі, без дослідження доказів, наданих відповідачем на підтвердження неможливості сплати ним судового збору, завдає шкоди самій суті права Пунди А. М. на доступ до суду. Така відмова фактично позбавила Пунду А. М. права на справедливий суд. 58. При цьому немає жодного розумного пояснення, чому фізична особа - відповідач, оскаржуючи судові рішення в апеляційному або касаційному порядку, не може бути звільнена від сплати судового збору за умови, коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу відповідача - фізичної особи за попередній календарний рік, у той час як позивач за таких самих умов може бути звільнений від сплати судового збору як при поданні позовної заяви, так і при подальшому оскарженні судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. 59. За описаних вище обставин відповідач з огляду на свій майновий стан буде поставлений у завідомо нерівне відносно позивача становище. Відповідач фактично буде позбавлений права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Разом із цим як Конституція України (пункт 8 частини другої статті 129), так і ГПК України (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2, частина перша статті 7) закріплюють принцип рівності сторін, зокрема і в контексті необхідності врахування майнового становища як позивача, так і відповідача. 60. Незастосування до фізичної особи положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції). Зазначене також не відповідає ряду конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України); рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України). 61. Отже, положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. 62. Відмова у звільненні від сплати судового зборуз тих підстав, що така особа є відповідачем, без дослідження судом доказів, якими відповідач обґрунтовує наявність підстав для застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», завдає шкоди самій суті права відповідача на доступ до суду. 63. З огляду на наведене в цьому розділі постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування оскаржуваної ухвали Північно-західного апеляційного господарського суду. Щодо відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 64. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21 дійшов такого правового висновку: «Аналіз пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» дає підстави для висновку про те, що відповідачі у справі не є суб`єктами, на яких поширюється дія цієї правової норми, оскільки вона стосується лише позивачів. Водночас відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. За практикою щодо застосування статті 6 Конвенції, наведеною, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ у справах «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії» (Georgel and Georgeta Stoicescu v. Romania), «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином, щоб завдати шкоди самій суті цього права. Судовий збір має бути розумним, таким, що з урахуванням фінансового положення заявника може бути ним сплачений. Великий розмір судових витрат, який не враховує фінансового положення заявників, може бути розглянутий як такий, що непропорційно обмежує право на доступ до правосуддя. ЄСПЛ також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави в цивільних спорах, і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження в цивільних справах (рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland) від 19.06.2001, пункт 59). Оцінюючи фінансовий стан особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового стану (рішення ЄСПЛ у справі «Княт проти Польщі» (Kniat v. Poland) від 26.07.2005, пункт 44; рішення ЄСПЛ у справі «Єдамскі та Єдамска проти Польщі» (Jedamski and Jedamska v. Poland) від 26.07.2005, пункти 63, 64). Вимога про сплату судового збору є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» (Shishkov v. Russia) від 20.02.2014, пункт 111). Ураховуючи наведене, відповідач у справі може за певних обставин (дійсної неспроможності сплатити судовий збір, підтвердженої належними доказами) бути звільненим від сплати судового збору або його сплата може бути відстрочена чи розстрочена, розмір судового збору може бути зменшений судом. Тобто за вказаних обставин з метою забезпечення права особи на судовий захист стаття 8 Закону України «Про судовий збір» може бути застосована за аналогією закону до іншої сторони спору (частина дев`ята статті 10 Цивільного процесуального кодексу України)». 65. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від вказаного вище правового висновку. 66. Натомість у пункті 61 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. 67. Правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21, відповідає наведеному вище правовому висновку Великої Палати Верховного Суду. 68. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21. 69. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25.03.2021 у справі № 912/3514/20 зауважив, що умови, визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8 вказаного Закону, можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 70. З огляду на викладене в мотивувальній частині цієї постанови Велика Палата Верховного Суду відступає від вказаного вище висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду та ще раз наголошує, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. 71. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 521/21255/13-ц, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42), від 26.10.2022 у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43), від 14.06.2023 у справі № 448/362/22 (пункт 66)). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 72. Згідно із частиною четвертою статті 304 ГПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанції, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд суду першої або апеляційної інстанції. 73. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 74. Згідно із частиною шостою статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 75. З огляду на викладене в мотивувальній частині цієї постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, ухвалу суду апеляційної інстанції - скасувати, а справу направити до Північно-західного апеляційного господарського суду для продовження розгляду (на етап вирішення питання про відкриття апеляційного провадження). Судові витрати 76. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 77. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, то розподіл судових витрат Велика Палата Верховного Суду не здійснює. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Пунди Анатолія Михайловича задовольнити. 2. Ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20 скасувати. 3. Справу № 906/308/20 направити до Північно-західного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 906/308/20 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. В. Ткач Судді:О. О. Банасько Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна Є. А. Усенко І. В. Желєзний Н. В. Шевцова Л. Ю. Кишакевич Джерело: ЄДРСР 115598835

Ще один дембельський акорд поплічника Князєва та володаря нагороди Золота малина, бульварного письменника з дуже низьким рівнем навіть теоретичних знань, на мою думку. Велика палата хоча і зробила висновок в очевидних речах, але знову допомогла, ймовірно за дуже не погану винагороду, недобросовісним банкірам уникнути відповідальності за неповернення вкладу. Суд зазначив: 36. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку заборгованості за договором банківського вкладу фактично підтверджує право вкладника на відповідну суму. А будь-які виплати мають здійснюватися у порядку, визначеному Законом № 4452-VI (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункти 28, 43; № у ЄДРСР 96890711)). 37. Беручи до уваги вказаний висновок, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом пункту 1 частини п`ятої та пункту 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI суд може задовольнити вимоги про стягнення пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, а також трьох процентів річних й інфляційних втрат згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, нарахованих за період до запровадження тимчасової адміністрації у банку, якщо строк договору банківського вкладу закінчився до її запровадження.

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 757/3572/17-ц (провадження № 14-37цс22) за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі - ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива», банк) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» Караченцева Артема Юрійовича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Фонду, про стягнення збитків та зобов`язання включити їх у реєстр акцептованих вимог кредиторів за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року, ухвалене суддею Матійчук Г. О., та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що він уклав з банком чотири договори банківського вкладу: від 17 лютого 2014 року № 74-в-17/284938 на суму 56 500,00 дол. США (сума коштів на дату закінчення дії договору - 58 600,00 дол. США) терміном до 22 лютого 2015 року (далі - договір № 74-в-17/284938); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350339 на суму 510 000,00 грн терміном до 29 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350339); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350328 на суму 544 000,00 грн терміном до 09 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350328); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 на суму 552 500,00 грн терміном до 09 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350302). 09 січня 2015 року позивач звернувся до банку із заявою про повернення вкладів за договорами № 74-в-17/350302 та № 74-в-17/350328. 29 січня 2015 року звернувся до банку із заявою про повернення вкладу за договором від № 74-в-17/350339. 20 лютого 2015 року звернувся до банку із заявою про повернення вкладу за договором № 74-в-17/284938. 16 січня 2015 року позивач звернувся із заявою до банку про виконання умов договорів № 74-в-17/350302 та № 74-в-17/350328, в якій повідомив, що зняв станом на 16 січня 2015 року через термінали інших банків лише 10 % коштів, решта заблокована на картковому рахунку. 23 квітня 2015 року звернувся із заявою до банку про порушення умов договорів № 74-в-17/284938, № 74-в-17/350339, № 74-в-17/350328 та № 74-в-17/350302, в якій повідомив, що залишок заблокованих коштів станом на 20 квітня 2015 року становить 1 140 502,43 грн та 59 936,45 дол. США. Банк у відповідях повідомляв, що вживає всіх необхідних заходів щодо невідкладного вирішення ситуації. 23 червня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 121 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Фінансова ініціатива», згідно з яким з 24 червня 2015 року у банку запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду. 17 червня 2020 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 826/11415/16 залишено без змін судові рішення попередніх інстанцій щодо визнання протиправною та скасування постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 23 червня 2015 року № 408 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до категорії неплатоспроможних». 07 серпня 2015 року Фонд виплатив позивачу 200 000,00 грн у рахунок відшкодування, передбаченого Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), що свідчить про визнання банком свого боргу та переривання позовної давності. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/284938 за період з 22 лютого до 24 червня 2015 року (121 день) становить 213 300,79 дол. США, що станом на 24 червня 2015 року за курсом НБУ становило 4 590 233,00 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII) становить 212 718,00 дол. США (58 600,00 дол. США х 3 % х 121день); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) становить 582,79 дол. США (58 600,00 дол. США х 3 % х 121 день / 365 днів). Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350339 за період з 29 січня до 24 червня 2015 року (145 днів) становить 2 410 626,08 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 218 500,00 грн (510 000 х 3 % х 145 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 6 078,08 грн (510 000 х 3% х 145 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з лютого до червня 2015 року у розмірі 136,48 % становлять 186 048,00 грн (510 000 х 136,48 / 100). Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350328 за період з 09 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 921 639,93 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 692 800,00 грн (544 000 х 3 % х 165 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 7 377,53 грн (544 000 х 3% х 165 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахуванням середнього індексу інфляції за період із січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 % становлять 221 462,40 грн (544 000 х 140,71 / 100). Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350302 за період з 09 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 967 290,56,00 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 734 875,00 грн (552 500 х 3 % х 165 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 7 492,81 грн (552 500 х 3 % х 165 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахуванням середнього індексу інфляції за період із січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 % становлять 224 922,75 грн (552 500 х 140,71 / 100). Позивач зазначив, що діями відповідача щодо невиконання умов договорів банківського вкладу та відмовою вчасно виплатити кошти з депозитних рахунків йому було завдано моральну шкоду. Неодноразово змінюючи позовні вимоги, в уточненій позовні заяві від 27 січня 2021 року позивач остаточно просив: стягнути з банку 12 889 789,57 грн завданих збитків за порушення банком грошового зобов`язання, а саме за несвоєчасне повернення суми вкладів; зобов`язати уповноважену особу Фонду згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI включити збитки у сумі 12 889 789,57 грн у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати в четверту чергу з коштів, одержаних при ліквідації та продажу майна (активів) банку. 09 березня 2021 року рішенням Печерського районного суду міста Києва у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що після запровадження Фондом тимчасової адміністрації відносно неплатоспроможного банку з метою виведення його з ринку та в подальшому відкликання НБУ банківської ліцензії й переходу до процедури ліквідації - задоволення вимог кредиторів банку здійснюється в порядку, передбаченому Законом № 4452-VI. Чинним законодавством не передбачено задоволення вимог кредиторів поза межами процедури ліквідації банку. Зазначене підтверджується правовою позицією Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2015 року у справі № 6-2001цс15. Установлено, що позивачу було виплачено суму гарантованого відшкодування у розмірі 200 000,00 грн. Включення суми збитків (штрафних санкцій) та/або моральної шкоди, заявлених позивачем до четвертої черги вимог кредиторів, не передбачено законом. За таких обставин підстав для задоволення позову в частині стягнення збитків немає. 08 вересня 2021 року постановою Київського апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з мотивами суду першої інстанції, пославшись на правовий висновок Верховного Суду України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17 про те, що якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже була введена тимчасова адміністрації, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачає Закон № 4452-VI. У вересні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасуватирішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважав, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 20 березня 2019 року у цивільній справі № 761/26293/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 23 травня 2018 року № 811/568/16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2016 року у справі № 826/11415/16. Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу коштів свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої нормами чинного законодавства, у вигляді сплати пені та інших штрафних санкцій. Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що позовні вимоги стосуються нарахування відсотків у період до запровадження тимчасової адміністрації, тобто до 24 червня 2015 року, не дослідили подані позивачем докази, порушили його права як сторони у справі та як вкладника. Включення суми завданих збитків та штрафних санкцій за порушення банком грошового зобов`язання перед вкладником до реєстру акцептованих вимог кредиторів відповідає нормам Закону № 4452-VI та нормам Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 21 серпня 2017 року № 3711. 24 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від викладеного раніше висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) про те, що запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з нього коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI. 11 жовтня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку заборгованості за договором банківського вкладу фактично підтверджує право вкладника на відповідну суму. А будь-які виплати мають здійснюватися у порядку, визначеному Законом № 4452-VI (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, провадження № 14-98цс20). При цьому Велика Палата Верховного Суду визнала за необхідне відступити від висновку, сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), шляхом конкретизації, вказавши, що вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації, може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу та за порушення його умов. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її. Суди попередніх інстанцій без перевірки обґрунтованості здійсненого позивачем розрахунку заборгованості та встановлення факту належного виконання банком своїх зобов`язань із повернення коштів вкладнику передчасно виснували про відмову у задоволенні позову. З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погоджуюся. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), про те, що згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII. З таким висновком Великої Палати Верховного Суду про базу нарахування пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку. Правовідносини з банківського вкладу врегульовано нормами ЦК України, законами України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ), від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) та Законом № 1023-XII. Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. У частині другій статті 627 ЦК України прямо передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу. Згідно з підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вкладний (депозитний) рахунок - це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору. У статті 2 Закону № 2121-ІІІ указано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Частинами першою, другою статті 47 Закону № 2121-ІІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2664-III (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин): - фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг (пункт 1); - фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); - споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7 1 доповнено згідно із Законом № 122-IX від 20 вересня 2019 року). Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту. Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику). Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, які він регулює, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи із загальних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача. Згідно зі статтею 1 Закону № 1023-ХІІ споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Із системного аналізу норм законів № 2121-ІІІ, № 2664-III, № 1023-ХІІ, Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону № 1023-ХІІ у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Резолюції Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директиви 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики - можна зробити висновок, що залучення коштів на депозит є наданням фінансової послуги, оскільки банк чи фінансова установа зобов`язані за договором банківського вкладу повернути вклад та нараховані проценти вкладнику, який є споживачем банківських послуг, а отже, на вказані правовідносини поширюється Закон № 1023-ХІІ, зокрема частина п`ята статті 10 цього Закону щодо сплати пені за кожен день прострочення виконання зобов`язання з повернення вкладу. Тобто вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) виснувала, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Вважаю, що від такого висновку слід було відступити з огляду на таке. Приписи частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ розраховані на класичну цивілістичну конструкцію договору про надання послуг, де певну діяльність здійснює виконавець, а плата йому належить від замовника. Саме в цьому разі може йтися власне про вартість послуги чи вартість замовлення. У ЦК України кредитні, позичкові та депозитні зобов`язання, тобто зобов`язання з фінансовими ресурсами, відмежовуються від зобов`язань з надання послуг та підряду і розміщені в окремих главах цього Кодексу. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Проте не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг у розумінні ЦК України. За договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу в розумінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, а не ЦК України. Прийняття певної грошової суми (вкладу) на збереження та її повернення з виплатою процентів або доходу в іншій формі є змістом зобов`язання між сторонами за договором банківського вкладу (депозиту) та відповідної фінансової послуги. Послуга, як і товар, має собівартість, яку продавець (надавач послуги) повинен компенсувати при її реалізації. Діяльність банків спрямована таким чином, щоб забезпечити баланс між депозитними і кредитними операціями з метою мінімізації вільних ресурсів та, відповідно, отримання прибутку. Разом з тим метою укладення договору банківського вкладу для споживача є отримання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів. Укладення зазначеного договору є взаємовигідним як для банку, так і для вкладника. Фінансова послуга, на відміну від послуг у класичному розумінні ЦК України, відрізняється тим, що грошові кошти (вклад) перераховуються у власність банку чи фінансової установи, які розпоряджаються цими коштами на власний розсуд без узгодження таких дій із вкладником. Тоді як в усіх договорах про надання послуг підрядник не має права розпоряджатися предметом (об`єктом), переданим йому для виконання робіт, як і не може використовувати цей об`єкт у власних інтересах та інтересах третіх осіб, оскільки його права обмежені умовами конкретного договору і стосуються лише порядку виконання робіт, якщо інше не встановлено відповідними інструкціями. Однак фінансова установа жодним чином не обмежена ні в розсуді, ні в діях щодо розпорядження грошовими коштами, оскільки вкладник має лише право на повернення вкладу, тобто речі, визначеної родовими ознаками, та отримання відповідних відсотків за передачу вказаних коштів, але це право не є абсолютним, і ставки за договором вкладу можуть бути від`ємними, тобто особа, яка віддає свої гроші фінансовій установі, може бути зобов`язана сплатити їй свої кошти, і в такому разі віднесення до вартості фінансової послуги в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ лише розміру відсотків за користування чужими грошовими коштами поглиблює нерівність між банком і вкладником, унеможливлює вкладнику взагалі отримати свої кошти, що явно суперечить як принципам ЦК України, так і спрямуванню Закону № 1023-ХІІ. Відсутні підстави вважати, що за змістом частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ вартість фінансової послуги банківського вкладу (депозиту) повинна обмежуватись лише процентами, без урахування грошової вартості фінансових активів, задля забезпечення збереження яких вкладник і звертається до банку про отримання відповідної послуги. Вартістю фінансової послуги з розміщення коштів за договором банківського вкладу (депозиту) в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ є повна грошова вартість відповідних фінансових активів споживача фінансової послуги («тіло» депозиту та нарахований дохід у формі процентів або в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором, вартість якого визначена у грошовому виразі), у частині виконання яких допущене порушення. Таким чином, оскільки за договором банківського вкладу на банк покладається обов`язок не тільки прийняти від вкладника грошову суму (вклад), а й повернути вклад разом з нарахованими процентами, то як вартість послуги в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід розуміти вклад та проценти за вкладом. Крім того, такий висновок щодо обсягу фінансової послуги уможливлює зловживання банком своїм становищем, оскільки вкладник може залишитися без грошей, які утримуватиме банк. Отриманням лише процентів за вкладом, розмір яких на поточних рахунках становить близько 0, вкладник позбавляється ефективного способу захисту відповідно до Закону № 1023-ХІІ. Висновок про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі, зробила і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), від якого вона не відступала. Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду повинна була відступити від висновку, викладеного в її у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), про те, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Суддя О. М. Ситнік Джерело: ЄДРСР 115409363

Постанова Іменем України 11 жовтня 2023 року м. Київ Справа № 757/3572/17-ц Провадження № 14-37цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивача) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"» Караченцева Артема Юрійовича (далі - банк, відповідач) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про стягнення збитків і зобов`язання включити їх у реєстр акцептованих вимог кредиторів за касаційною скаргою позивача на рішення Печерського районного суду міста Києва від 9 березня 2021 року, ухвалене суддею Матійчук Г. О., та постанову Київського апеляційного суду від 8 вересня 2021 року, прийняту колегією суддів у складі Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивач у 2014 році уклав із банком чотири договори банківського вкладу. Коли у 2015 році настав термін повернення вкладів, позивач звернувся до банку з відповідними заявами. Проте, як він стверджував, не зміг отримати належні йому кошти. Незабаром - 24 червня 2015 року - у банку запровадили тимчасову адміністрацію, а у серпні того ж року Фонд виплатив позивачеві гарантовану державою суму за вкладами. 2. Через порушення банком обов`язку повернути кошти за договорами банківського вкладу позивач у січні 2017 року звернувся до суду. З урахуванням неодноразових змін просив, зокрема, про таке: (1) стягнути з банку 12 889 789,57 грн, до яких включив (а) пеню згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), (б) три проценти річних та (в) інфляційні втрати згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за період з моменту виникнення у банку обов`язку повернути кошти за договорами банківського вкладу до моменту запровадження тимчасової адміністрації; (2) зобов`язати уповноважену особу Фонду включити суму збитків позивача у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних під час ліквідації банку та продажу його майна. 3. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Вважали, що запровадження тимчасової адміністрації у банку унеможливлює ухвалення рішення про стягнення з нього коштів, бо таке стягнення можливе тільки у спосіб, передбачений Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). 4. Позивач у касаційній скарзі стверджував, що вимоги Закону № 4452-VI стосуються заборони нарахування пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат у період, який починає відлік від запровадження тимчасової адміністрації. Тоді як позовні вимоги стосуються нарахування пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат за період з моменту виникнення у банку обов`язку повернути кошти за договорами банківського вкладу до запровадження тимчасової адміністрації. 5. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на питання про те, чи може суд після запровадження у банку тимчасової адміністрації ухвалити рішення про стягнення коштів за неналежне виконання цією фінансовою установою зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження такої адміністрації. Відповідь на це питання позитивна. (2) Зміст позовної заяви 6. 20 січня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою (т. 1, а. с. 1-9), у якій просив: 6.1. Визнати за банком збитки, завдані несвоєчасним поверненням позивачеві внесених особистих коштів і порушенням умов укладених договорів банківського вкладу на загальну суму 892 110,20 грн. 6.2. Визнати за банком 30 000,00 грн грошової компенсації за завдану моральну шкоду через порушення особистих немайнових прав та обмежень у сфері приватного життя позивача несвоєчасним поверненням внесених ним коштів і порушенням умов укладених договорів банківського вкладу. 6.3. Зобов`язати уповноважену особу Фонду за Законом № 4452-VI включити завдані банком збитки у сумі 892 110,20 грн і 30 000,00 грн компенсації моральної шкоди у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних у процесі ліквідації банку під час продажу його майна (активів). 7. 9 лютого 2017 року позивач подав позовну заяву у «новій редакції» (т. 1, а. с. 40-47), у якій просив: 7.1. Стягнути з банку збитки, завдані несвоєчасним поверненням внесених особистих коштів і порушенням умов укладених договорів банківського вкладу на загальну суму 892 110,20 грн. 7.2. Стягнути з банку 30 000,00 грн грошової компенсації за завдану моральну шкоду через порушення особистих немайнових прав та обмежень у сфері приватного життя і порушення умов укладених договорів банківського вкладу. 7.3. Зобов`язати уповноважену особу Фонду за Законом № 4452-VI включити завдані банком збитки у сумі 892 110,20 грн і 30 000,00 грн компенсації моральної шкоди у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних у процесі ліквідації банку під час продажу його майна (активів). 8. 14 червня 2019 року позивач подав заяву про збільшення позовних вимог (т. 1, а. с. 183-187). Просив: 8.1. Стягнути з банку 12 889 789,57 грн збитків за порушення грошового зобов`язання, а саме за несвоєчасне повернення суми вкладів за договорами банківського вкладу. 8.2. Зобов`язати уповноважену особу Фонду згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI включити збитки у сумі 12 889 789,57 грн у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних у процесі ліквідації банку під час продажу його майна (активів). 9. 29 липня 2019 року позивач подав заяву (т. 1, а. с. 207-209), у якій просив: 9.1. Визнати незаконним і скасувати рішення № 352-рш Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 21 травня 2019 року «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"». 9.2. Визнати незаконним і скасувати рішення № 1268 від 22 травня 2019 року виконавчої дирекції Фонду «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"» та делегування повноважень ліквідатора банку». 10. 24 вересня 2019 року позивач подав заяву про збільшення позовних вимог (т. 1, а. с. 217-220), у якій додатково до попередньо заявлених вимог просив: 10.1. Визнати незаконним і скасувати рішення № 352-рш Правління НБУ від 21 травня 2019 року «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"». 10.2. Визнати незаконним і скасувати рішення № 1268 від 22 травня 2019 року виконавчої дирекції Фонду «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"» та делегування повноважень ліквідатора банку». 10.3. Зупинити дії ліквідатора банку Кашути Д. Є. з продажу майна банку та його ліквідації. 11. 4 грудня 2019 року позивач подав заяву (т. 1, а. с. 234-235), у якій звернув увагу суду на те, що у поданій 14 червня 2019 року заяві «зняв» вимогу про відшкодування моральної шкоди. 12. 27 січня 2021 року позивач подав заяву «про надання пояснень по справі» (т. 2, а. с. 15-17), у якій просив: 12.1. Стягнути з банку 12 889 789,57 грн завданих збитків за порушення грошового зобов`язання, а саме за несвоєчасне повернення суми вкладів за договорами банківського вкладу. 12.2. Зобов`язати уповноважену особу Фонду згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI включити збитки у сумі 12 889 789,57 грн у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних під час ліквідації банку та продажу його майна (активів). 13. У відповіді (т. 2, а. с. 26-32) на пояснення Фонду (т. 2, а. с. 35-37) позивач повторно вказав ті самі позовні вимоги, що й у заяві «про надання пояснень по справі» від 27 січня 2021 року(т. 2, а. с. 15-17). 14. Мотивував вимоги так: 14.1. Позивач уклав із банком чотири договори банківського вкладу: - 17 лютого 2014 року - № 74-в-17/284938 на суму 56 500,00 дол. США (сума коштів на дату закінчення дії договору - 58 600,00 дол. США) терміном до 22 лютого 2015 року (далі - договір № 74-в-17/284938); - 1 жовтня 2014 року - № 74-в-17/350339 на суму 510 000,00 грн терміном до 29 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350339); - 1 жовтня 2014 року - № 74-в-17/350328 на суму 544 000,00 грн терміном до 9 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350328); - 1 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 на суму 552 500,00 грн терміном до 9 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350302). 14.2. 9 січня 2015 року позивач звернувся із заявою до банку про повернення вкладів за договорами від 1 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 і № 74-в-17/350328, 29 січня 2015 року - про повернення вкладу за договором від № 74-в-17/350339, 20 лютого 2015 року - про повернення вкладу за договором від 17 лютого 2014 року № 74-в-17/284938. 14.3. 16 січня 2015 року позивач звернувся із заявою до банку про виконання умов договорів банківського вкладу від 1 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 і № 74-в-17/350328. Повідомив, що станом на 16 січня 2015 року зняв через термінали інших банків лише 10 % коштів, решта - заблокована на картковому рахунку. 14.4. Банк у відповідях, зокрема, від 13 лютого 2015 року № 598 і від 16 березня 2015 року № 1142 повідомляв, що вживає всіх необхідних заходів для невідкладного вирішення ситуації. 14.5. 23 квітня 2015 року позивач звернувся із заявою до НБУ про порушення умов договорів банківського вкладу № 74-в-17/284938, № 74-в-17/350339, № 74-в-17/350328 та № 74-в-17/350302. Повідомив, що залишок заблокованих коштів станом на 20 квітня 2015 року становить 1 140 502,43 грн і 59 936,45 дол. США. НБУ у відповіді від 25 травня 2015 року вказав, що з приводу повернення коштів позивачу слід звернутися до банку. 14.6. 23 червня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 121 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ "Фінансова ініціатива"», згідно з яким з 24 червня 2015 року у банку запроваджена тимчасова адміністрація та призначена уповноважена особа Фонду. 14.7. 17 червня 2020 року Верховний Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суд прийняв постанову у справі № 826/11415/16, згідно з якою залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про визнання протиправною та скасування постанови Правління НБУ від 23 червня 2015 року № 408 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк "Фінансова ініціатива"» до категорії неплатоспроможних». 14.8. 7 серпня 2015 року та 24 лютого 2016 року Фонд виплатив позивачеві 200 000,00 грн у рахунок відшкодування, передбаченого Законом № 4452-VI, що підтверджує визнання банком боргу та переривання позовної давності. 14.9. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/284938 за період з 22 лютого до 24 червня 2015 року (121 день) становить 213 300,79 дол. США, що станом на 24 червня 2015 року за курсом НБУ становило 4 590 233,00 грн. Із них: - пеня у розмірі трьох процентів річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII - 212 718,00 дол. США (58 600,00 дол. США х 3% х 121день); - три проценти річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України - 582,79 дол. США (58 600,00 дол. США х 3% х 121день / 365 днів). 14.10. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350339 за період з 29 січня до 24 червня 2015 року (145 днів) становить 2 410 626,08 грн. Із них: - пеня у розмірі трьох процентів річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII - 2 218 500,00 грн (510 000 х 3% х 145 днів); - три проценти річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України - 6 078,08 грн (510 000 х 3% х 145 днів / 365 днів); - інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з лютого до червня 2015 року у розмірі 136,48 % - 186 048,00 грн (510 000 х 136,48 / 100). 14.11. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350328 за період з 9 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 921 639,93 грн. Із них: - пеня у розмірі трьох процентів річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII - 2 692 800,00 грн (544 000 х 3% х 165 днів); - три проценти річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України - 7 377,53 грн (544 000 х 3% х 165 днів / 365 днів); - інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 процентів - 221 462,40 грн (544 000 х 140,71 / 100). 14.12. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350302 за період з 9 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 967 290,56,00 грн. Із них: - пеня у розмірі трьох процентів річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII - 2 734 875,00 грн (552 500 х 3% х 165 днів); - три проценти річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України - 7 492,81 грн (552 500 х 3% х 165 днів / 365 днів); - інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 процентів - 224 922,75 грн (552 500 х 140,71 / 100). 14.13. Відповідач невиконанням умов договорів банківського вкладу та відмовою вчасно виплатити кошти з депозитних рахунків завдав моральну шкоду позивачеві. (3) Зміст заяви відповідача про застосування позовної давності та рішень суду першої інстанції 15. 18 липня 2019 року банк подав заяву про застосування позовної давності (т 1, а. с. 192-194). Зазначив, що вона розпочала перебіг за вимогами про повернення вкладу за договором № 74-в-17/284938 - 22 лютого 2015 року, за договором № 74-в-17/350339 - 21 січня 2015 року, за договорами № 74-в-17/350328 і № 74-в-17/350302 - 9 січня 2015 року. Пеню, три проценти річних й інфляційні втрати позивач розрахував за період з 9 січня до 24 червня 2015 року. Позовна давність для пені становить 1 рік, тоді як первинні вимоги позивач заявив лише 20 січня 2017 року, а наступні заяви про збільшення позовних вимог подав ще пізніше. 16. 27 січня 2021 рокуПечерський районний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, - Фонд. 17. 9 березня 2021 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так: 17.1. Після запровадження Фондом відносно неплатоспроможного банку тимчасової адміністрації задоволення вимог його кредиторів здійснюється у порядку, передбаченому Законом № 4452-VI. Цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у спірних правовідносинах. Чинне законодавство не передбачає можливість задоволення вимог кредиторів поза межами процедури ліквідації банку (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2015 року у справі № 6-2001цс15). 17.2. Під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема,задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку); нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку (пункти 1-3 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI). 17.3. Обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої цієї статті, не поширюється на зобов`язання банку щодо, зокрема, виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті України. Вклади в іноземній валюті перераховуються в національну валюту України за офіційним курсом гривні, встановленим НБУ до іноземних валют на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації відповідно до цієї статті (пункт 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI). 17.4. Позивач отримав 200 000,00 грн гарантованого відшкодування. 17.5. Вимоги про стягнення «збитків» і включення їх розміру до реєстру акцептованих вимог кредиторів є безпідставними, оскільки порядок заявлення останніх регламентує Закон № 4452-VI, який є спеціальним. Включення до четвертої черги акцептованих вимог кредиторів сум заявлених позивачем «збитків» і відшкодування моральної шкоди закон не передбачає. 17.6. У задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди слід відмовити, бо вона є похідною від основної. (4) Зміст постанови суду апеляційної інстанції 18. 8 вересня 2021 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Повністю погодився з мотивами останнього. Крім того, застосував «незмінний» висновок, сформульований у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц та від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 757/24933/15-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 363/2783/15-ц. За змістом цього висновку введення у банку тимчасової адміністрації на момент ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачає Закон № 4452-VI. (5) Зміст вимог касаційної скарги 19. 29 вересня 2021 року позивач подав касаційну скаргу. Просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. (6) Зміст ухвал суду касаційної інстанції 20. 7 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача. Вказав, що позивач зазначив такі підстави касаційного оскарження судових рішень: 20.1. Суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 20 березня 2019 року у цивільній справі № 761/26293/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 23 травня 2018 року № 811/568/16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2016 року у справі № 826/11415/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). 20.2. Суди порушили норми процесуального права, коли не дослідили зібрані у справі докази, відхилили клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 3 і 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). 21. 24 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц висновку, згідно з яким запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачає Закон № 4452-VI. Мотивував необхідність відступу так: 21.1. Цим висновком керувалися суди попередніх інстанцій. Вони також згадали обмеження, передбачені частиною п`ятою статті 36 Закону № 4452-VI. 21.2. Запровадження у банку тимчасової адміністрації не перешкоджає ухваленню судом рішення про стягнення коштів у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Тоді як виконання такого рішення має відбуватися відповідно до процедури, передбаченої Законом № 4452-VI, зокрема шляхом включення задоволених вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. 21.3. Це узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17: - вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації (якщо такий вкладник не звертався до Фонду чи його уповноваженої особи із заявою про включення його вимог до реєстру вкладників або реєстру акцептованих вимог кредиторів банку), може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за відповідним договором банківського вкладу; - запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язання за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації; - таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI; - зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку на користь вкладника заборгованості за договором банківського вкладу на таку черговість не впливає і не змінює її. 21.4. Велика Палата Верховного Суду, формулюючи висновок у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, не вказала про відступ від її попередніх висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 9 лютого 2021 року в справі № 381/622/17. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 22.1. Суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року № 811/568/16, від 20 березня 2019 року у цивільній справі № 761/26293/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15, від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2016 року у справі № 826/11415/16, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 757/24933/15-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 363/2783/15-ц(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). 22.2. Суди порушили норми процесуального права, а саме не дослідили зібрані у справі докази, відхилили клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 і пункти 1, 3 та 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Суд також не розглянув заяву позивача про розмір очікуваних (понесених) судових витрат (вх. № 17465 від 4 грудня 2019 року). 22.3. Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що передбачена у Законі № 4452-VI заборона «нарахування відсотків за зобов`язаннями банку перед вкладниками та кредиторами» стосується періоду, під час якого запроваджена тимчасова адміністрація. Вимоги позивача стосуються іншого періоду - до запровадження такої адміністрації. 22.4. Відмова банку виконати розпорядження клієнта щодо повернення коштів за договором банківського вкладу означає невиконання банком обов`язку та зумовлює настання відповідальності у вигляді сплати пені та «інших штрафних санкцій». 22.5. Суди першої й апеляційної інстанцій діяли упереджено та необ`єктивно, коли не дослідили докази, які подав позивач. 22.6. Згідно з поясненнями Фонду вимоги позивача на суму 36 482,79 грн включені до четвертої черги реєстру акцептованих вимог кредиторів. Але ця сума не є остаточною. Її треба збільшити на розмір завданих матеріальних збитків і моральної шкоди, визначених за результатами розгляду справи. 22.7. Включення суми «завданих збитків та штрафних санкцій» за порушення банком грошового зобов`язання перед вкладником до реєстру акцептованих вимог кредиторів відповідає приписам Закону № 4452-VI та затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 21 серпня 2017 року № 3711 Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються (далі - Положення № 3711). (2) Позиції інших учасників справи 23. 26 жовтня 2021 року Фонд подав відзив на касаційну скаргу позивача. Просив залишити судові рішення першої й апеляційної інстанцій без змін, а вказану скаргу - без задоволення. Зокрема вказав, що у спірних правовідносинах слід застосовувати спеціальний нормативно-правовий акт - Закон № 4452-VI. Під час тимчасової адміністрації позивач отримав відшкодування коштів за вкладами у межах 200 000,00 грн гарантованої суми. Із них 8 386,36 грн - 7 серпня 2015 року, а 191 619,64 грн - 24 лютого 2016 року. Вимоги позивача на 36 482,79 грн, які банк не повернув за вкладами, включені у четверту чергу реєстру акцептованих вимог кредиторів банку. Цю суму позивач зможе отримати внаслідок ліквідації банку та реалізації його майна. 24. 2 листопада 2021 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу позивача. Теж просив залишити оскаржені судові рішення без змін, а цю скаргу - без задоволення. Зокрема вказав, що 20 вересня 2021 року виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення № 960, згідно з яким затвердила ліквідаційний баланс і звіт про виконання ліквідаційної процедури банку. Згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI вимоги кредиторів банку, що не були задоволені внаслідок ліквідаційної процедури та продажу майна (активів) банку на дату складення ліквідаційного балансу, вважаються погашеними. 25. 27 вересня 2022 року Фонд подав письмові пояснення. Зокрема вказав, що згідно з умовами договорів банківського вкладу банк зобов`язався повернути вклади та нараховані проценти у «дату повернення» шляхом перерахування на відкритий у банку власний поточний рахунок вкладника на підставі письмової заяви останнього. Повернення вкладу та нарахованих процентів мали підтверджувати належним чином оформлена квитанція банку та/або виписка з депозитного рахунку. Банк на підставі заяв позивача повернув вклад із процентами, перерахувавши кошти на поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 (вказаний у договорах банківського вкладу). Це позивач підтвердив у позовній заяві, листах до банку № 74-в-06/376 від 16 січня 2015 року та до НБУ від 23 квітня 2015 року, які є додатками 9 і 12 до позовної заяви. Тому зобов`язання банку за умовами договорів банківського вкладу припинені належним виконанням. Позивач розпорядився коштами на суму понад 2 000 000,00 грн, які банк йому перерахував на поточний рахунок у строки, визначені договорами банківського вкладу. Зокрема зняв через касу банку. Станом на 24 червня 2015 року, тобто на день введення тимчасової адміністрації у банку, залишок неповернутих останнім коштів становив 236 482,79 грн. Із цієї суми позивач отримав гарантовану, а решту включили у четверту чергу кредиторських вимог. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Межі розгляду справи у суді касаційної інстанції 26. 7 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача. Згідно з цією ухвалою позивач оскаржив судові рішення на підставах, визначених у пунктах 1 і 4 частини другої статті 389, пунктах 1, 3 і 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. 27. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 28. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду за загальним правилом переглядає оскаржені судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставами для відкриття касаційного провадження. 29. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про відкриття касаційного провадження від 7 жовтня 2021 року надав учасникам справи строк до 2 листопада 2021 року для подання відзиву на касаційну скаргу. 30. Велика Палата Верховного Суду вважає, що письмові пояснення Фонду, які той подав 27 вересня 2022 року (т. 2, а. с. 189-194), тобто після спливу строку для подання відзиву на касаційну скаргу, слід повернути без розгляду. 31. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України). 32. Дозволу подати 27 вересня 2022 року додаткові пояснення щодо окремих питань справи після спливу строку для подання відзиву на касаційну скаргу Фонд не просив, а суд не визнавав їх подання необхідним. Тому зазначені пояснення слід повернути без розгляду. (2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (2.1) Щодо повноваження суду після запровадження у банку тимчасової адміністрації ухвалити рішення про стягнення коштів за неналежне виконання цією фінансовою установою зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження такої адміністрації 33. Позивач просив стягнути з банку пеню, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, три проценти річних та інфляційні втрати, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України за чотирма договорами банківського вкладу за період із дня, коли у банку виник обов`язок повернути кошти позивачеві, до 24 червня 2015 року - дня запровадження у банку тимчасової адміністрації. Вважав, що Закон № 4452-VI не забороняє нарахувати вказані суми до дня запровадження цієї адміністрації. 34. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог. Керувалися, зокрема, частиною п`ятою та пунктом 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI. Вказали, що запровадження тимчасової адміністрації у банку унеможливлює стягнення коштів із банку в інший спосіб, аніж передбачає Закон № 4452-VI. Позивач із такою відмовою не погодився. Вважав, що Закон № 4452-VI забороняє нараховувати пеню, три проценти річних й інфляційні втрати після запровадження у банку тимчасової адміністрації, а не до цього. Велика Палата Верховного Суду погоджується з позивачем. 35. За загальним правилом під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку (пункт 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI). Але за змістом пункту 1 частини шостої цієї статті обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI, не поширюється, зокрема, на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився. 36. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку заборгованості за договором банківського вкладу фактично підтверджує право вкладника на відповідну суму. А будь-які виплати мають здійснюватися у порядку, визначеному Законом № 4452-VI (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункти 28, 43; № у ЄДРСР 96890711)). 37. Беручи до уваги вказаний висновок, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом пункту 1 частини п`ятої та пункту 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI суд може задовольнити вимоги про стягнення пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, а також трьох процентів річних й інфляційних втрат згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, нарахованих за період до запровадження тимчасової адміністрації у банку, якщо строк договору банківського вкладу закінчився до її запровадження. 38. Порядок задоволення вимог кредиторів банку після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку врегульований Розділом VIII Закону № 4452-VI. 39. Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів (пункт 3 частини першої статті 48 Закону № 4452-VI). 40. Кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, інвестування тимчасово вільних коштів банку в державні цінні папери, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів за умови достатності коштів для забезпечення процедури ліквідації в такій черговості (пункти 1-11 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI): 1) зобов`язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров`ю громадян; 2) грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; 3) вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом; 4) вимоги вкладників-фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб-підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом; 5) вимоги Національного банку України, що виникли в результаті зниження вартості застави, наданої для забезпечення кредитів рефінансування, а також для забезпечення повернення банкнот і монет, переданих Національним банком України на зберігання та для проведення операцій з ними; 6) вимоги фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов`язаними особами банку, платежі яких або платежі на ім`я яких заблоковано; 7) вимоги інших вкладників, які не є пов`язаними з банком особами, юридичних осіб-клієнтів банку, які не є пов`язаними з банком особами; 😎 інші вимоги, крім вимог за субординованим боргом; 9) вимоги кредиторів банку (фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб - підприємців, а також юридичних осіб), які є пов`язаними особами банку; 10) вимоги за субординованим боргом; 11) вимоги за інструментами з умовами списання/конверсії. 41. У разі наявності рішення суду про задоволення вимог кредиторів, які не враховувалися в балансі неплатоспроможного банку на день прийняття рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних, ці зобов`язання також включаються до відкоригованого балансу (пункт 1.29 глави 1 розділу III Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 липня 2012 року № 2). 42. У разі наявності рішення суду про задоволення вимог кредиторів, які не враховувалися в балансі банку на день початку процедури ліквідації банку/затвердження акцептованих вимог кредиторів, ці зобов`язання також включаються до проміжного ліквідаційного балансу (пункт 4.30 глави 4 розділу V вказаного Положення). 43. Підставами для внесення до затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів змін, які підлягають затвердженню виконавчою дирекцією Фонду, є рішення суду, яке набрало законної сили (у тому числі рішення судів, які набрали законної сили після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторів, визначеного статтею 49 Закону № 4452-VI), за яким, зокрема, виникають: зобов`язання банку перед кредиторами, що виникли до дня початку процедури ліквідації; кредиторські вимоги вкладників у частині, що перевищує суму відшкодування, виплачену Фондом, розмір якої визначено відповідно до вимог статті 26 Закону № 4452-VI. Такі вимоги включаються до реєстру акцептованих вимог кредиторів та підлягають задоволенню в черговості відповідно до статті 52 Закону № 4452-VI; зобов`язання банку, які, крім вимог вкладника понад гарантовану суму відшкодування по вкладу, включаючи відсотки, які нараховані станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, включають також суми зобов`язань банку понад суму, нараховану на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку (зокрема, штрафні санкції у вигляді штрафів, пені або індексу інфляції за кількість днів прострочення зобов`язань). Такі вимоги підлягають включенню до сьомої черги задоволення вимог кредиторів, а саме: вимоги інших вкладників, які не є пов`язаними особами банку, юридичних осіб-клієнтів банку, які не є пов`язаними особами банку (абзаци 1-4 пункту 1 розділу VIIПоложення № 3711, яке набрало чинності 16 вересня 2017 року). 44. З огляду на наведені приписи рішення суду, яке набрало законної сили, про стягнення з неплатоспроможного банку через порушення ним умов договору банківського вкладу, строк якого закінчився, на користь вкладника нарахованих до моменту введення тимчасової адміністрації неустойки, трьох процентів річних та інфляційних втрат стосується зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладом вкладника та є підставою для включення відповідних вимог до відкоригованого та/або проміжного ліквідаційного балансу банку. Тому вкладник, на користь якого ухвалене це судове рішення, за Законом № 4452-VI може звернутися до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищує гарантоване відшкодування коштів за вкладом, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI, та приписів Положення № 3711. Зазначене рішення суду на таку черговість не впливає і не змінює її. 45. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується із доводом позивача про те, що Закон № 4452-VI не передбачає заборони для стягнення неустойки, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження тимчасової адміністрації у банку за прострочення виконання умов договору банківського вкладу, строк якого завершився. Також зауважує, що на час прийняття 8 вересня 2021 року апеляційним судом постанови у Єдиному державному реєстрі судових рішень була оприлюдненою її постанова від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (№ у ЄДРСР 96890711). У тій постанові (пункт 42) Велика Палата Верховного Суду відступила від урахованого апеляційним судом висновку щодо застосування у подібних правовідносинах приписів Закону № 4452-VI (той висновок був сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15, від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 757/24933/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 363/2783/15-ц тощо). Тому суд апеляційної інстанції необґрунтовано керувався висновком, від якого Велика Палата Верховного Суду відступила. 46. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. її постанови від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42; № у ЄДРСР 106558740), від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43; № у ЄДРСР 108930839), від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22 (пункт 66; № у ЄДРСР 111647957)). 47. З огляду на зазначене безпідставним є застосування апеляційним судом висновку, сформульований у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17, Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15 і від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц, а також Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 757/24933/15-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 363/2783/15-ц. 48. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргумент позивача у касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у її постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16 (№ у ЄДРСР 73837591) та від 23 травня 2018 року № 811/568/16 (№ у ЄДРСР 74440209). У цих справах Велика Палата Верховного Суду висновків щодо застосування норм матеріального права не формулювала, а вирішила лише питання юрисдикції суду. (2.2) Стосовно відступу від висновку Верховного Суду щодо застосування норми матеріального права у подібних правовідносинах 49. В ухвалі від 24 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав про необхідність відступу від висновку, сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц: 49.1. За обставинами тієї справи вкладник задовго до запровадження тимчасової адміністрації достроково розірвав договір банківського вкладу, проте банк повернув лише частину депозиту та процентів за ним. Решту суми депозиту, процентів за ним і трьох процентів річних стягнув із банку суд в іншій справі. Проте це судове рішення певний час залишалось невиконаним (було виконане ще до запровадження тимчасової адміністрації). Тому вкладник звернувся до суду з вимогами стягнути з банку за період із дня ухвалення вказаного рішення суду до дня його повного виконання проценти за користування коштами на суму основного боргу, три проценти річних і пеню за прострочення виконання зобов`язання. 49.2. У постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц Велика Палата Верховного Суду, застосувавши попередні висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, зазначила, що якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення з банку відсотків за депозитом у банку вже введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює таке стягнення у будь-який інший спосіб, аніж передбачений Законом № 4452-VI (пункти 83-85 постанови). Вважала, що суди попередніх інстанцій це не врахували, коли частково задовольнили позов після введення у банку тимчасової адміністрації (пункт 94 постанови). 50. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 51. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45; № у ЄДРСР 77969515), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45; № у ЄДРСР 78750846), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54; № у ЄДРСР 82568415), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45; № у ЄДРСР 82703516), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24; № у ЄДРСР 86566261), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23; № у ЄДРСР 90458954), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48; № у ЄДРСР 90458957), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41; № у ЄДРСР 90458888) і № 727/2878/19 (пункт 39; № у ЄДРСР 90458966), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59; № у ЄДРСР 91855196), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40; № у ЄДРСР 92571173), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41; № у ЄДРСР 96890711), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29; № у ЄДРСР 98524306), від 8 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 32; № у ЄДРСР 98524306) та у справі № 487/8206/18 (пункт 95; № у ЄДРСР 98146718), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19; № у ЄДРСР 98146719), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34; № у ЄДРСР 101829987), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90; № у ЄДРСР 101829986), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31; № у ЄДРСР 101473381), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49; № у ЄДРСР 102892553), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 62; № у ЄДРСР 105301901), від 4 липня 2023 року у справі № 373/626/17 (пункт 53; № у ЄДРСР 112406156). 52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на її аргументацію, наведену у цій постанові у справі № 757/3572/17-ц, а також враховуючи певну неузгодженість між її висновками щодо застосування приписів Закону № 4452-VI, сформульованими у постановах від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 і від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, слід відступити від висновку в останній (про те, що якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення з банку відсотків за депозитом у банку вже введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює таке стягнення у будь-який інший спосіб, аніж передбачений Законом № 4452-VI) шляхом його конкретизації: 52.1. Вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації, може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу та за порушення його умов. 52.2. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її. 53. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88; № у ЄДРСР 81842008), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93; № у ЄДРСР 87952206), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3; № у ЄДРСР 89251545), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43; № у ЄДРСР 90458888), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43; № у ЄДРСР 92571173), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44; № у ЄДРСР 96890711), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31; № у ЄДРСР 98524305), від 8 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 (пункт 98; № у ЄДРСР 98146718), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20; № у ЄДРСР 98146719), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40; № у ЄДРСР 101829987), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92; № у ЄДРСР 101829986), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36; № у ЄДРСР 101473381), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67; № у ЄДРСР 105301901), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 43; № у ЄДРСР 106558740), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 64; № у ЄДРСР 109390156). (2.3) Щодо суті спору 54. Позивач просив стягнути з банку пеню, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, три проценти річних та інфляційні втрати, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, нараховані за період з дня спливу строку дії договорів банківського вкладу до дня запровадження у банку тимчасової адміністрації. Крім того, у первісній позовній заяві просив стягнути 30 000,00 грн моральної шкоди, однак надалі, змінюючи позовні вимоги, не вказував цієї вимоги. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали за неможливе задовольнити всі вимоги позивача, бо після запровадження у банку тимчасової адміністрації задоволення таких вимог має відбуватися у порядку, передбаченому Законом № 4452-VI. 55. З огляду на висновок цієї постанови про те, що вкладник має право у судовому порядку вимагати за період до запровадження у банку тимчасової адміністраціїстягнення з останнього коштів за неналежне виконання умов договору банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження такої адміністрації, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій без перевірки обґрунтованості здійсненого позивачем розрахунку заборгованості та без встановлення належності виконання банком його зобов`язань із повернення коштів вкладнику не мали підстав відмовити у задоволенні позову. 56. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини : 56.1. Позивач уклав із банком договори банківського вкладу № 74-в-17/350302 на суму 552 500,00 грн і № 74-в-17/350328 на суму 544 000,00 грн із терміном до 9 січня 2015 року, № 74-в-17/350339 на суму 510 000,00 грн із терміном до 29 січня 2015 року та № 74-в-17/284938 на суму 56 500,00 дол. США з терміном до 22 лютого 2015 року. Докази внесення цих коштів на депозитні рахунки позивач надав (т. 1, а. с. 56-59). 56.2. 23 червня 2015 року Правління НБУ прийняло рішення № 408 «Про віднесення ПАТ «КБ "Фінансова ініціатива"» до категорії неплатоспроможних». 56.3. 23 червня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 121 про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ "Фінансова ініціатива"» з 24 червня до 23 жовтня 2015 року включно та призначення на цей період уповноваженої особи Фонду на здійснення такої адміністрації. 56.4. 7 серпня 2015 року та 24 лютого 2016 року Фонд виплатив позивачеві суму гарантованого відшкодування коштів за вкладами у розмірі 200 000,00 грн, що підтверджують виписки по рахунку (т. 1, а. с. 83, 84). 56.5. 21 травня 2019 року Правління НБУ прийняло рішення № 352-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ "Фінансова ініціатива"». 56.6. 22 травня 2019 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 1268 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ "Фінансова Ініціатива"» та делегування повноважень ліквідатора банку», згідно з яким розпочалася ліквідаційна процедура банку. 56.7. Апеляційний суд у постанові вказав, що після закінчення строку дії договорів банківського вкладу у січні-лютому 2015 року позивач звернувся до відповідача із заявами про повернення внесених коштів і нарахованих процентів, однак банк «депозитні кошти фактично не повернув»; згодом позивач двічі звертався до відповідача з письмовими вимогами про повернення вкладів і нарахованих процентів, а у квітні та червні 2015 року - до НБУ, зокрема на особистий прийом до керівництва; проте, як видно із листування, бажаного результату це не дало, вклади залишилися неповернутими. 57. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). 58. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (частина третя статті 1060 ЦК України). 59. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). 60. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України). 61. У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення (абзац перший частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII).Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (пункт 67; № у ЄДРСР 103133074) витлумачила цей припис так, що пеню треба рахувати від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору, тобто базою для її нарахування за договором банківського вкладу слід вважати не суму вкладу, а розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). 62. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). 63. За змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункт 27; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 42; № у ЄДРСР 74838873), від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (№ у ЄДРСР 79382745), від 29 січня 2019 року у справі № 916/4644/15 (пункт 7.8; № у ЄДРСР 79684989)). 64. Банк, який прострочив грошове зобов`язання (порушив обов`язок щодо повернення вкладу та сплати за ним процентів), має не лише віддати основний борг за договором банківського вкладу, але й сплатити передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII пеню, а також визначені у частині другій статті 625 ЦК України три проценти річних від простроченої суми (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) й інфляційні втрати за весь час прострочення. 65. У цій справі висновок про обґрунтованість або необґрунтованість позовних вимог залежатиме, зокрема, від того, чи порушив банк умови договорів банківського вкладу № 74-в-17/350302, № 74-в-17/350328, № 74-в-17/350339 і № 74-в-17/284938 щодо повернення позивачеві визначених ними коштів після спливу строку дії цих договорів. Для цього слід дослідити умови останніх, а також обставини, пов`язані з дотриманням банком порядку та строків повернення коштів за вкладами. Зокрема, необхідно перевірити твердження Фонду у письмових поясненнях, поданих до 27 вересня 2022 року (т. 2, а. с. 189-194), про перерахування коштів після спливу строку дії договорів банківського вкладу на поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 ; щододотримання умов договорів банківського вкладу в частині їх своєчасного повернення позивачеві. 66. Суди першої й апеляційної інстанцій залишили поза увагою твердження позивача у позовній заяві (т. 1, а. с. 2-9), у листі № 74-в-06/376 від 16 січня 2015 року, адресованому банку (т. 1, а. с. 27), та листі від 23 квітня 2015 року, адресованому НБУ (т. 1, а. с. 30), про те, що позивач зняв лише частину коштів, перерахованих банком після спливу строку дії договорів банківського вкладу на зазначений поточний рахунок. Для підтвердження суми боргу та періоду нарахування пені, трьох процентів річних й інфляційних втрат за неналежне виконання банком умов договорів банківського вкладу № 74-в-17/350302, № 74-в-17/350328, № 74-в-17/350339 і № 74-в-17/284938 слід дослідити, зокрема, зазначені документи та виписки з рахунку № НОМЕР_1 . 67. Велика Палата Верховного Суду раніше зауважувала, що визначення предмета та підстав позову є правом позивача, тоді як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (пункт 46), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54) та № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 20 березня 2019 року у справі № 486/1459/17 (пункт 54), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 15 травня 2019 року у справах № 750/5785/18, № 570/2739/16-ц та № 554/9144/17, від 29 травня 2019 року у справі № 554/10303/17-ц, від 20 листопада 2019 року № 201/12877/16 (пункт 46), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71), від 5 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц (пункт 43), від 19 травня 2020 року у справі № 263/17218/18 (пункт 24), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 152)). 68. Суди попередніх інстанцій не встановили, якими є остаточні вимоги позивача та не надали оцінки заявам, у яких він змінював вимоги порівняно із заявленими у позовній заяві від 20 січня 2017 року (т. 1, а. с. 1-9), а саме: позовній заяві у «новій редакції» від 9 лютого 2017 року (т. 1, а. с. 40-47);заяві про збільшення позовних вимог від 14 червня 2019 року (т. 1, а. с. 183-187);заяві від 29 липня 2019 року (т. 1, а. с. 207-209);заяві про збільшення позовних вимог 24 вересня 2019 року (т. 1, а. с. 217-220); заяві від 4 грудня 2019 року (т. 1, а. с. 234-235);заяві від 27 січня 2021 року (т. 2, а. с. 15-17). Слід також звернути увагу на перелік позовних вимог, які позивач зазначив у його відповіді (т. 2, а. с. 26-32) на пояснення Фонду (т. 2, а. с. 35-37). 69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивач, починаючи із заяви про збільшення позовних вимог від 14 червня 2019 року (т. 1, а. с. 183-187),не згадував вимоги про стягнення з банку 30 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди. У заяві від 4 грудня 2019 року (т. 1, а. с. 234-235), зазначив, що у заяві від 14 червня 2019 року «зняв вимогу про відшкодування моральної шкоди». Однак суди першої й апеляційної інстанцій, як видно з їхніх рішень, цю вимогу розглядали. 70. З огляду на викладене обґрунтованими є твердження позивача у касаційній скарзі про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, не дослідивши зібрані у справі докази, неповно з`ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Інші аргументи касаційної скарги, зокрема щодо застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, можуть бути перевірені лише за наслідками нового розгляду справи. (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (3.1) Щодо суті касаційної скарги 71. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України). 72. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). 73. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). 74. Суди першої й апеляційної інстанцій не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, не дослідили належно всі зібрані у справі докази, які стосуються предмета спору, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, неправильно застосували норми матеріального права, зокрема апеляційний суд не урахував висновок Великої Палати Верховного Суду від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17. Тому, враховуючи висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржені судові рішення слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 75. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (3.2) Щодо судових витрат 76. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. (4) Висновки щодо застосування норм матеріального права 77. За змістом пункту 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої цієї статті, не поширюється, зокрема, на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її. Керуючись частинами першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 9 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 8 вересня 2021 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді: О. О. БанаськоЛ. М. Лобойко Ю. Л. ВласовС. Ю. Мартєв І. А. ВоробйоваК. М. Пільков І. В. Григор`єваО. М. Ситнік М. І. ГрицівІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Ю. КишакевичВ. Ю. Уркевич С. І. КравченкоЄ. А. Усенко Г. Р. КретН. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 115598839

Чергова постанова яка демонструє повне нерозуміння випадкових людей у питаннях військового права. Для цього і потрібно відновлювати військову юстицію, яка була незаконно розформована. Судді не змогли встановити ні строку дії контракту, ні підстав за якими військового може бути звільнено. Направлення справи на новий розгляд фактично просто знімає відповідальність з усіх сторін і призводить до штучного затягування розгляду справи.

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Ткача І. В., Пількова К. М. щодо справи № 640/22970/19 (провадження № 11-152апп22) за позовом ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу Короткий виклад історії справи У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета та підстав позову, просив: - визнати протиправним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки Голови Служби зовнішньої розвідки України про звільнення позивача з військової служби та виключення його зі списків особового складу; - поновити позивача на військовій службі за контрактом від 31 липня 2018 року в Службі зовнішньої розвідки України та відновити його у списках особового складу з дня звільнення - з 03 вересня 2019 року; - поновити позивача на посаді першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України з 13 квітня 2019 року; - стягнути зі Служби зовнішньої розвідки України на користь позивача грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу з 03 вересня 2019 року по день його поновлення на військовій службі. Позов обґрунтував безпідставністю, на його думку, звільнення з військової служби, оскільки строк дії контракту на проходження служби не закінчився, а, крім того, в день звільнення він перебував на стаціонарному лікуванні. У той же час, звільнення військовослужбовців у запас або у відставку у період перебування на лікуванні заборонено. Вказував, що обрані способи захисту права ефективні та відповідають позиції Великої Палати Верховного Суду, сформовані у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19. Короткий зміст установлених обставин та рішення судів попередніх інстанцій 31 липня 2018 року між Службою зовнішньої розвідки України та ОСОБА_1 укладений контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в Службі зовнішньої розвідки України, за яким його було зараховано на військову службу. Указом Президента України від 31 липня 2018 року № 225/2018 позивача призначено на посаду першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України. Указом Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019 ОСОБА_1 звільнено із вказаної посади. Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови Служби зовнішньої розвідки України від 19 квітня 2019 року № 425-ос позивачу оголошено Указ Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України» та зараховано у розпорядження Голови Служби зовнішньої розвідки України за підпунктом «а» пункту 44-1 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, затвердженого Указом Президента України від 17 липня 2006 року № 619/2006 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Положення № 619/2006),генерал-майора ОСОБА_1 за посадою першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України зі збереженням встановленого законодавством України грошового забезпечення з 12 квітня 2019 року. Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови Служби зовнішньої розвідки України від 30 серпня 2019 року № 936-ос ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас Служби зовнішньої розвідки України з правом носіння військової форми одягу та виключено зі списків особового складу з 03 вересня 2019 року (далі - спірний наказ). Як убачається з витягу зазначеного наказу, позивача звільнено з військової служби в запас Служби зовнішньої розвідки України з правом носіння військової форми одягу за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ) у зв`язку із закінченням строку контракту. ОСОБА_1 , вважаючи спірний наказ протиправним, а свої права порушеними, звернувся до адміністративного суду із цим позовом. Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 11 серпня 2021 року позов задовольнив. На переконання суду першої інстанції, строк дії першого контракту про проходження позивачем військової служби в Службі зовнішньої розвідки України визначений Положенням № 619/2006 та складає 5 років. Оскільки підставою для видання спірного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту, то такий наказ виданий за відсутності зазначених у ньому підстав для звільнення позивача з військової служби. Виданням спірного наказу відповідач порушив пряму заборону щодо звільнення військовослужбовців у запас або у відставку в період перебування їх на лікуванні, передбачену спеціальним нормативним актом, яким врегульовано порядок звільнення з військової служби військовослужбовців Служби зовнішньої розвідки України, що також, на думку суду, підтверджує невідповідність такого наказу положенням чинного законодавства. Крім того, цей суд зазначив, що підставою для видання спірного наказу став Указ Президента України «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України», який рішенням Верховного Суду від 13 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17 березня 2021 року, у справі № 9901/277/19 визнано протиправним та скасовано. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 03 лютого 2022 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове рішення - про відмову в задоволенні позову. За висновками цього суду після закінчення одного року (мінімального строку), на який був укладений контракт (відповідно до частини другої статті 23 Закону № 2232-XII), після закінчення 2-місячного терміну перебування в розпорядженні Голови Служби зовнішньої розвідки України з урахуванням часу тимчасової непрацездатності позивача та перебування у відпустках (пункти 44, 44-1 Положення № 619/2006) відповідач правомірно звільнив позивача з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII. Крім того, апеляційний суд встановив, що про час перебування на лікарняному в період видання оскаржуваного наказу про звільнення позивача з військової служби з 03 вересня 2019 року він не зробив відповідної доповіді (рапорту). Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі, ухвалою від 31 серпня 2022 року призначив її до розгляду, а ухвалою від 13 грудня 2022 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Велика Палата Верховного Суду розглянула зазначену справу та постановою від 02 листопада 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково, скасувала рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направила до суду першої інстанції на новий судовий розгляд, мотивуючи своє рішення, зокрема, порушенням норм процесуального права судами обох інстанцій, а відповідно до положень частини другої статті 341 КАС Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити всі обставини справи. Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, дійшла висновку про те, що при відкритті провадження у справі суд першої інстанції помилково зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, проте питання про порушення трудових прав у цій справі не ставилося, а позивач однозначно вказував, що він проходив військову службу. Також суд першої інстанції не обговорив і не вирішив питання про залучення до участі у справі осіб, на права і обов`язки яких може вплинути судове рішення. Поза увагою суду першої інстанції залишилося і питання об`єднання справ та роз`єднання позовних вимог, і, відповідно, не набуло належного вирішення й питання про повноваження місцевого суду розглядати справу в тій частині вимог, що фактично стосуються повноважень Президента України. Таким чином, місцевий суд не виконав вимоги закону щодо належної підготовки справи до судового засідання для розгляду її по суті. Також Велика Палата Верховного Суду в мотивувальній частині постанови зазначила, що звільнення з військової служби осіб офіцерського складу у військових званнях до генерал-лейтенанта включно здійснюється Головою Служби зовнішньої розвідки України (пункт 72 Положення № 619/2006). Аналізуючи висновки про законність звільнення ОСОБА_1 з військової служби за контрактом, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що Положення № 619/2006 звільнення військовослужбовців з військової служби пов`язує із проходженням ними військово-лікарської комісії та вирішенням питання про непридатність особи до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби. Саме у залежності від цього командування вирішує питання про підстави звільнення особи - в запас чи у відставку. На переконання більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про обмеження одним роком строку дії контракту із ОСОБА_1 . Апеляційний суд не дав належної правової оцінки тому, що у контракті про проходження військової служби особами офіцерського складу в Службі зовнішньої розвідки України, підписаному ОСОБА_1 , передбачено, що його укладено відповідно до пунктів 9-16 Положення № 619/2006 та на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України, а також тому, що укладений між сторонами контракт є першим контрактом, укладеним між позивачем та Службою зовнішньої розвідки України. До того ж Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанції, зазначила, що ці суди належним чином не перевірили доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні і не з`ясували, чи було дотримано при цьому порядок проходження такого лікування, наслідки такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. За частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною другою статті 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив таке. Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Суд касаційної інстанції зауважив, що існує конфлікт застосування Закону № 2232-ХІІ і Положення № 619/2006 в аспекті того, яку із цих норм вважати загальною, а яку - спеціальною у спірних правовідносинах. Цей суд дійшов висновку, що у справі, яка розглядається, наявна виключна правова проблема, адже Закон № 2232-ХІІ визначає не лише загальні засади проходження в Україні військової служби, цей Закон ще містить спеціальні норми, у тому числі щодо строків обчислення військової служби для осіб офіцерського складу, які установлюються в календарному обчисленні від 1 до 5 років. Водночас питання проходження військової служби в Службі зовнішньої розвідки України на момент виникнення спірних правовідносин було також врегульовано Положенням № 619/2006, правовою основою видання якого є, зокрема, Закон № 2232-ХІІ, що має вищу юридичну силу. Тобто пункт 13 Положення № 619/2006 мав відповідати частині другій статті 23 цього Закону, однак цей пункт установлює п`ятирічний строк першого контракту про проходження військової служби в Службі зовнішньої розвідки України. Разом з тим відповідно до Закону України від 01 грудня 2005 року № 3160-ІV «Про Службу зовнішньої розвідки України» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 3160-IV) виключно Президент України здійснює призначення (звільнення) на посаду першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України шляхом укладення контракту зі Службою зовнішньої розвідки України на строк повноважень позивача на посаді першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України, тобто на строк, що визначається Президентом України шляхом видання відповідних указів про призначення та звільнення з посади. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 19 січня 2023 року зазначила, що вважає за доцільне прийняти справу до свого провадження з метою формування єдиної правозастосовної практики при розгляді спорів щодо правовідносин, які виникають при проходженні військової служби в розвідувальних органах України, з огляду на колізійність вказаних законодавчих норм, а також враховуючи, що Верховний Суд раніше не висловлював правову позицію щодо їх застосування. Однак Велика Палата Верховного Суду ухилилась від вирішення виключної правової проблеми, вказаної в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 грудня 2022 року. Із цього приводу вважаємо за потрібне зазначити таке. Правовий статус, загальну структуру, засади керівництва та загальну чисельність Служби зовнішньої розвідки України визначено Законом № 3160-IV. Статтею 2 цього Закону визначено, що правову основу діяльності Служби зовнішньої розвідки України становлять Конституція України, Закон України «Про розвідувальні органи України», цей та інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV загальне керівництво Службою зовнішньої розвідки України здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво Службою зовнішньої розвідки України здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник Голови та заступники Голови Служби зовнішньої розвідки України призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Служби зовнішньої розвідки України. Відповідно до статті 7-1 Закону № 3160-IV військовослужбовці Служби зовнішньої розвідки України, які вислужили встановлені строки військової служби і звільнені з військової служби у Службі зовнішньої розвідки України, зараховуються у запас Служби зовнішньої розвідки України або Збройних Сил України у порядку, визначеному Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу». Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом № 2232-XII. Відповідно до частин другої та третьої статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: - підготовку громадян до військової служби; - приписку до призовних дільниць; - прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; - проходження військової служби; - виконання військового обов`язку в запасі; - проходження служби у військовому резерві; - дотримання правил військового обліку. Частиною першою статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. За приписами статті 3 Закону № 2232-XII правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно із частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Абзацом сьомим частини шостої статті 2 Закону № 2232-XII передбачено такий вид військової служби, як військова служба за контрактом осіб офіцерського складу. Відповідно до частини четвертої статті 19 Закону № 2232-XII форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами Міністерства оборони України й інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом. 17 липня 2006 року Указом Президента України № 619/2006 затверджено Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України. Положення № 619/2006 визначає порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу Служби зовнішньої розвідки України (далі - військовослужбовці) та особливості проходження військової служби у воєнний час. Відповідно до пункту 9 Положення № 619/2006 контракт про проходження військової служби у Службі зовнішньої розвідки України - це письмова угода, що укладається між громадянином України і державою, від імені якої виступає Служба зовнішньої розвідки України, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. Контракт укладається за зразком, що додається, у двох примірниках, підписується особою, яка вступає на військову службу, і відповідною посадовою особою Служби зовнішньої розвідки України згідно з пунктами 11 і 14 цього Положення, скріплюється гербовою печаткою і зберігається у кожної із сторін. Пунктом 5 контракту передбачено, що його укладено на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України. Відповідно до частини першої статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в ухвалі від 08 травня 1997 року № 11-з, за главою держави закріплено широкі повноваження як у вирішенні загальнодержавних проблем, котрі вимагають поєднання політичних, економічних, соціальних та інших аспектів функціонування держави, так, рівнозначно, і у розгляді локальних питань, що стосуються захисту справедливості, прав, свобод та інтересів окремої людини в разі їх порушення будь-ким, у тому числі й державою. Для реалізації цих функцій Президент приймає рішення, які мають силу законодавчих актів, а в разі необхідності - безпосередньо втручається в критичну ситуацію з метою усунення будь-якої загрози для держави та її громадян. Повноваження Президента України як глави держави визначено статтею 106 Конституції України. Так, згідно з пунктом 17 статті 106 Конституції України Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. Отже, вказаною нормою Конституції України визначені повноваження Президента України призначати на посади та звільняти з посад вище командування Збройних Сил України та інших військових формувань. Відповідно до пункту 38 Положення № 619/2006 перший заступник Голови та заступники Голови Служби зовнішньої розвідки України призначаються на посади і звільняються з посад відповідно до Закону. Згідно із частиною другою статті 23 Закону № 2232-XII для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: 1) для осіб рядового складу - 3 роки; 2) для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років; 3) для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів - час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу; 4) для осіб офіцерського складу: - для громадян, яким первинне військове звання присвоєно після проходження повного курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу або в порядку атестування осіб до присвоєння первинних військових звань офіцерського складу запасу, - від 2 до 5 років; - для інших громадян - від 1 до 5 років. На наше переконання, у Положенні № 619/2006, яке є підзаконним нормативним актом, що приймається на основі Закону № 2232-XII та за своїм змістом не може йому суперечити, передбачена норма, яка безпідставно звужує зміст Закону № 2232-XII. Тому за правилом, визначеним у частині третій статті 7 КАС, слід застосувати Закон № 2232-XII, який має вищу юридичну силу. Таким чином, строк дії контракту про проходження позивачем військової служби в Службі зовнішньої розвідки України, який визначений у Законі № 2232-XII, складає від 1 до 5 років, тобто строк контракту не може бути менше одного року. Як уже було зазначено, контракт між Службою зовнішньої розвідки України та ОСОБА_1 укладений того ж дня (31 липня 2018 року), коли Президент України видав Указ про призначення позивача на посаду першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України. З матеріалів справи вбачається, що після звільнення позивача з посади (закінчення повноважень позивача як першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України відповідно до Указу Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019) дія контракту продовжувалась, оскільки контракт не може діяти менше одного року та обчислюватися неповними роками. Отже, на момент звільнення позивача з посади (закінчення повноважень позивача як першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України відповідно до Указу Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019) він виконував службові обв`язки, тобто відповідно до наведених положень законодавства проходив військову службу не на військових посадах. Підставою для прийняття спірного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) у зв`язку із закінченням строку контракту. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду у мотивувальній частині не навела належних висновків щодо необхідності застосування частини третьої статті 7 КАС у цій справі. Не погоджуємось із висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду про те, що, зокрема, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні в день звільнення і не з`ясував, чи було дотримано при цьому порядок проходження такого лікування, наслідків такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим. Так, згідно з пунктом 44 Положення № 619/2006 час перебування військовослужбовця на лікуванні, в щорічній основній та встановлених законодавством додаткових відпустках із загальної тривалості періоду перебування у розпорядженні відповідних начальників виключається. Відповідно до пункту 246 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV, основними лікувально-профілактичними заходами є диспансеризація, амбулаторне, стаціонарне і санаторно-курортне лікування військовослужбовців. З метою запобігання поширенню інфекційних захворювань лікувально-профілактичні заходи, які пропонуються медичною службою, обов`язкові для виконання всіма військовослужбовцями. Пунктом 254 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України передбачено, що військовослужбовці зобов`язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини. Амбулаторний прийом проводиться в медичному пункті військової частини лікарем (фельдшером) у години, встановлені розпорядком дня військової частини. Військовослужбовці, які захворіли раптово або дістали травму, направляються до медичного пункту частини негайно, у будь-який час доби. (пункт 255 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України). У справі встановлено, що позивач 25 липня 2019 року подав рапорт начальнику управління кадрів Служби зовнішньої розвідки України, яким він доповів, що під час перебування у першій частині щорічної основної відпустки за 2019 рік (24.06.2019 - 24.07.2019) знаходився на лікарняному 24.06.2019 (листок непрацездатності від 10.06.2019 серії АДР № 943601) та з 19.07.2019 по 25.07.2019. Просив продовжити його відпустку на 7 днів (з 26.07.2019 по 01.08.2019) на підставі частини п`ятої статті 101 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Однак про час перебування на лікарняному в період видання спірного наказу про звільнення позивача з військової служби з 03 вересня 2019 року позивач не доповідав (відповідний рапорт не подавав). Крім того, позивач не надав доказів про те, що йому було видано лікарняний військовим закладом охорони здоров`я, як передбаченоСтатутом внутрішньої служби Збройних Сил України. На нашу думку, не є переконливими мотиви Великої Палати Верховного Суду й щодо порушення процесуального закону у зв`язку з неналежним визначенням предмета спору та характеру спірних правовідносин, незалученням до участі у справі Президента України, оскільки суд апеляційної інстанції усунув такі порушення. Так, Шостий апеляційний адміністративний суд установив та у постанові від 03 лютого 2022 року зазначив, що рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 9901/277/19 вирішено позовну вимогу ОСОБА_1 про поновлення його на посаді першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України, за результатом розгляду якої у її задоволенні було відмовлено. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 січня 2021 року було предметом перевірки в апеляційному порядку та постановою Великої Палати Верховного Суду від 17 березня 2021 року залишено без змін. Ураховуючи наведене, вважаємо помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду в частині наявності підстав для скасування постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала б залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року - без змін. Судді: О. Б. Прокопенко М. І. Гриців І. В. Желєзний І. В. Ткач К. М. Пільков Джерело: ЄДРСР 115445765

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Шевцової Н. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у провадженні № 11-152апп22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України (далі - СЗРУ) про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року (судді Мельничук В. П., Ключкович В. Ю., Степанюк А. Г.) У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому з урахуванням уточнень просив: - визнати протиправним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30 серпня 2019 року № 936-ос про звільнення з військової служби в запас на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) генерал-майора ОСОБА_1 та виключення його зі списків особового складу; - поновити його на військовій службі за контрактом від 31 липня 2018 року в СЗРУ та відновити його у списках особового складу з дня звільнення - з 03 вересня 2019 року; - поновити його на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року; - стягнути з СЗРУ на свою користь грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2019 року по день поновлення на військовій службі. Свої вимоги обґрунтовував безпідставністю звільнення з військової служби, оскільки строк дії контракту на проходження служби не закінчився. Крім того, в день звільнення він перебував на стаціонарному лікуванні. Вказував, що обрані способи захисту права ефективні та відповідають позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19. 11 серпня 2021 року рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва адміністративний позов задоволено. Суд першої інстанції керувався тим, що пунктом 17 статті 106 Конституції України не передбачені повноваження Президента України щодо можливості в індивідуальному порядку визначати строк дії контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ. Строк дії першого контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ однозначно визначений Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, затвердженим 17 липня 2006 року Указом Президента України № 619/2006 (далі - Положення № 619/2006), відповідно до пункту 13 якого перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Підставою для видання оскаржуваного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. При цьому військові посадові особи, які приймали рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби, вважали, що контракт з ним укладено на один рік. З огляду на те, що таке рішення командування СЗРУ суперечить Положенню № 619/2006, суд вирішив, що оскаржуваний наказ виданий за відсутності зазначених у ньому підстав для звільнення позивача з військової служби та не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню в судовому порядку. Оскаржуваним наказом відповідач порушив пряму заборону щодо звільнення військовослужбовців у запас або у відставку у період перебування їх на лікуванні. 03 лютого 2022 року постановою Шостого апеляційного адміністративного суду рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до пункту 13 Положення № 619/2006 перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками. Разом з тим правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом № 2232-XII, відповідно до частини другої статті 23 якого для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні, зокрема, для інших громадян - від 1 до 5 років. Отже, у Положенні № 619/2006, яке є підзаконним нормативним актом, що приймається на основі Закону та за своїм змістом не може йому суперечити, передбачена норма, яка безпідставно звужує зміст Закону № 2232-XII. Таким чином, строк дії контракту про проходження позивачем військової служби в СЗРУ, який визначений у Законі № 2232-XII, не може бути менше одного року. При цьому після звільнення позивача з посади дія контракту продовжувалась, оскільки річний строк контракту ще не закінчився. Апеляційний суд зазначив, що при укладенні з позивачем контракту строк його дії було узгоджено між сторонами і такий контракт відповідає вимогам Конституції України, Закону № 2232-XII, Закону України від 01 грудня 2005 року № 3160-IV «Про Службу зовнішньої розвідки України» (далі - Закон № 3160-IV). Підставою для прийняття оскаржуваного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. Крім того, про тимчасову непрацездатність позивача в період видачі оскаржуваного наказу про звільнення його з військової служби з 03 вересня 2019 року доповіді (рапорту) позивачем здійснено не було. Щодо поновлення позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року суд зазначив, що до повноважень Голови СЗРУ не відноситься призначення військовослужбовців на штатні посади першого заступника та заступників Голови СЗРУ. Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV (у редакції станом на час спірних правовідносин) загальне керівництво СЗРУ здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво СЗРУ здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник Голови та заступники Голови СЗРУ призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови СЗРУ. У квітні 2022 року представник ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема Закон № 2232-XII та Статут внутрішньої служби Збройних Сил України. Президент України, затвердивши Положення № 619/2006, реалізував повноваження, надані йому нормами Закону № 2232-XII, щодо визначення порядку проходження військової служби та укладення відповідних контрактів. Тому, на думку заявника, визначення в Положенні № 619/2006 п`ятирічного строку першого контракту для військовослужбовців СЗРУ є правомірним і звільнення його до спливу цього строку є безпідставним. При цьому заявник наголосив, що під час звільнення він перебував на лікуванні, а твердження відповідача про те, що відсутність доповіді (рапорту) стосовно цього суперечать фактичним обставинам справи та положенням чинного законодавства. Щодо вимоги про поновлення його на посаді першого заступника Голови СЗРУ заявник зазначив, що в межах іншої справи Верховний Суд визнав незаконним та скасував Указ Президента України про звільнення позивача з наведеної вище посади, але відмовив у задоволенні вимоги про поновлення його на цій посаді з підстав закінчення строку дії контракту. Разом з тим у межах справи, що розглядається, вирішується питання щодо строку контракту, тому й вимога щодо поновлення позивача на посаді також має бути задоволена в межах цієї справи. 13 грудня 2022 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду своєю ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд касаційної інстанції зауважив, що існує конфлікт застосування Закону № 2232-XII і Положення № 619/2006 в аспекті того, яку із цих норм вважати загальною, а яку - спеціальною у спірних правовідносинах. У справі, яка розглядається, наявна виключна правова проблема, оскільки Закон № 2232-XII визначає не лише загальні засади проходження в Україні військової служби, але містить і спеціальні норми, у тому числі щодо строків обчислення військової служби для осіб офіцерського складу, які установлюються в календарному обчисленні від 1 до 5 років. Питання проходження військової служби в СЗРУ на момент виникнення спірних правовідносин було також врегульовано Положенням № 619/2006, правовою основою видання якого є, зокрема, Закон № 2232-XII, що має вищу юридичну силу. Тобто пункт 13 вказаного Положення мав відповідати частині другій статті 23 цього Закону, однак цей пункт установлює п`ятирічний строк першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ. Разом з тим відповідно до Закону № 3160-IV виключно Президент України здійснює призначення (звільнення) на посаду першого заступника Голови СЗРУ шляхом укладення контракту зі СЗРУ на строк повноважень позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ, тобто на строк, що визначається Президентом України шляхом видання відповідних указів про призначення та звільнення з посади. 02 листопада 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що, вирішуючи питання про призначення справи до розгляду за результатами підготовчого засідання, 06 липня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі. Хоча насправді питання про порушення трудових прав у цій справі не ставилося, а позивач однозначно вказував, що він проходив військову службу. Вказане свідчить про неналежний підхід суду першої інстанції до остаточного визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин у цій справі. Також місцевий суд не обговорив і не вирішив питання про залучення до участі у справі осіб, на права і обов`язки яких може вплинути судове рішення. Поза увагою суду залишилося і питання об`єднання справ та роз`єднання позовних вимог і, відповідно, не набуло належного вирішення питання про повноваження місцевого суду розглядати справу в тій частині вимог, що фактично стосуються повноважень Президента України. Таким чином, суд першої інстанції не виконав вимоги закону щодо належної підготовки справи до судового засідання для розгляду її по суті. Аналізуючи обґрунтованість позовних вимог та виснуючи про законність звільнення ОСОБА_1 з військової служби за контрактом, апеляційний суд не звернув увагу на те, що Положенням № 619/2006 звільнення військовослужбовців з військової служби взамопов`язується із проходженням ними військово-лікарської комісії та вирішенням питання про непридатність особи до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби. У залежності від цього командуванням вирішується питання про підстави звільнення особи - в запас чи у відставку. Разом з тим ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не перевірили на предмет законності той факт, що наказ про звільнення з військової служби генерал-майора ОСОБА_1 був виданий не Головою СЗРУ, а особою, яка начебто тимчасово виконувала його обов`язки - ОСОБА_2 . На ці обставини вже звертала увагу Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19 (провадження № 11-38заі21), прямо вказавши, що ОСОБА_3 увільнений Президентом України від тимчасового виконання обов`язків Голови СЗРУ 11 червня 2019 року, тобто більш як за два місяці до видання ним наказу про звільнення з військової служби позивача. Починаючи із вказаної дати і до 11 вересня 2019 року на посаді Голови СЗРУ перебувала інша особа, яка наказ про звільнення позивача з військової служби не видавала. У судовому засіданні представники позивача наполягали на тому, що Президент України перевищив свої повноваження, коли в Положенні № 619/2006 визначив строк, на який може бути укладений контракт з особами офіцерського складу. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що ці заяви мали бути перевірені в судах попередніх інстанцій за участю осіб, які представляють інтереси Президента України, та з дотриманням процедури судового розгляду для відповідної судової інстанції. Для цього, зокрема, вирішуючи питання про призначення справи до розгляду, суд першої інстанції мав визначитися з межами своєї компетентності та окреслити коло учасників справи. Касаційний суд не наділений повноваженнями дослідження доказів та їх оцінки. Законом № 2232-XII надано право укладати зазначені вище контракти на строк від 1 до 5 років, а Положенням № 619/2006 звужено можливість вибору та чітко встановлено, на який строк має бути укладено перший контракт саме для проходження служби у СЗРУ - 5 років. При цьому Положення № 619/2006 не суперечить та не виходить за межі визначених Законом № 2232-XII строків дії контракту. Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та передчасно виснував про обмеження одним роком строку дії контракту із ОСОБА_1 . Суд не дав належної правової оцінки тому, що в контракті про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, підписаному ОСОБА_1 , передбачено, що його укладено відповідно до пунктів 9-16 Положення № 619/2006 та на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України, а також тому, що укладений між сторонами контракт є першим контрактом, укладеним між позивачем та СЗРУ. Суд апеляційної інстанції не спростував висновків суду першої інстанції з цього приводу. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що суди належним чином не перевірили доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні і не з`ясували, чи було дотримано при цьому порядку проходження такого лікування, наслідків такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим. З висновками Великої Палати Верховного Суду про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції погоджуємося, проте вважаємо, що мотивувальну частину постанови необхідно доповнити, у зв`язку із чим відповідно до статті 34 КАС України висловлюємо окрему думку. Суди встановили, що 31 липня 2018 року між СЗРУ та позивачем укладений контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, за яким ОСОБА_1 було зараховано на військову службу в СЗРУ. Загальні умови укладення контракту про проходження військової служби передбачено у статті 19 Закону № 2232-XII, відповідно до частини четвертої якої форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом. Таким положенням про проходження військової служби громадянами України є Положення № 619/2006. Порядок застосування окремих норм Положення № 619/2006 та організацію роботи з кадрами визначає Інструкція про застосування окремих норм Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, затверджена наказом СЗРУ 28 березня 2012 року № 75, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 квітня 2012 року за № 592/20905 (далі - Інструкція № 75). Пунктом 9 Положення № 619/2006 визначено, що контракт про проходження військової служби у СЗРУ - письмова угода, що укладається між громадянином України і державою, від імені якої виступає СЗРУ, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. Контракт укладається за зразком, що додається, у двох примірниках, підписується особою, яка вступає на військову службу, і відповідною посадовою особою СЗРУ згідно з пунктами 11 і 14 цього положення, скріплюється гербовою печаткою і зберігається у кожної із сторін. Відповідно до пунктів 2.1, 2.3 Інструкції № 75 контракт про проходження військової служби укладається у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу. Громадянин, який укладає контракт, підписує його особисто. Підпис посадової особи, яка підписує контракт від імені СЗРУ, завіряється гербовою печаткою. Один примірник контракту після його підписання видається громадянину, який уклав контракт, а інший (з особистою розпискою громадянина про отримання одного примірника контракту) долучається до матеріалів особової справи військовослужбовця. Прийняття громадян на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу та продовження їм військової служби за новим контрактом здійснюється Головою СЗРУ або особою, яка виконує його обов`язки. Пункт 5 додатка до Положення № 619/2006, у якому закріплено зразок відповідного контракту, передбачає визначення в контракті на проходження військової служби у СЗРУ строку, на який цей контракт укладено, з обов`язковим указанням початкової та кінцевої дати такого строку. Тобто контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, за яким ОСОБА_1 було зараховано на військову службу в СЗРУ, передбачав наявність такої істотної умови, як строк дії цього контракту. Такий строк мав бути зазначений у роках. Зазначене правове регулювання контракту про проходження військової служби у СЗРУ повністю відповідає і загальним вимогам про контракт, передбаченим у статтях 21, 23, 24 Кодексу законів про працю України. З фотокопії контракту від 31 липня 2018 року, підписаного Головою СЗРУ та ОСОБА_1 , вбачається, що в пункті 5 цього контракту зазначено, що він укладений на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України (а. с. 17, т. 1). Конкретної дати в роках із зазначенням дати початку дії контракту та дати його закінчення, як це передбачено в пункті 5 додатка до Положення № 619/2006, у якому закріплено зразок відповідного контракту, у контракті від 31 липня 2018 року не визначено, а пункт 17 статті 106 Конституції України містить посилання на повноваження Президента України, однак не передбачає жодного посилання на строк перебування на посаді командування Збройних Сил України, інших військових формувань. ОСОБА_1 вважає, що контракт укладений на 5 років відповідно до пункту 13 Положення № 619/2006 (перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років). Представники СЗРУ з посиланням на частину другу статті 23 Закону № 2232-XII вважають, що контракт з позивачем було укладено на строк в 1 рік (строк військової служби за контрактом для осіб офіцерського складу з числа інших громадян складає від 1 до 5 років). Разом з тим ні Положення № 619/2006, затверджене Президентом України, ні Інструкція № 75, ні сам Закон № 2232-XII не зазначають конкретного строку дії контракту для другої за рангом посади в СЗРУ - посади першого заступника Голови СЗРУ. Ураховуючи загальні вимоги до контракту, строк є його істотною умовою, а відтак контракт може вважатися укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не врахували, що строк дії строкового трудового договору (контракту) є його істотною умовою і відсутність такої умови в контракті свідчить про те, що строк між сторонами не узгоджено. Суди не дослідили такої обставини, як укладеність контракту. Вважаємо, що в мотивувальній частині своєї постанови Велика Палата Верховного Суду мала звернути увагу судів попередніх інстанцій на цю обставину. Судді: О. М. Ситнік Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 115476643