ANTIRAID

ОКРЕМА ДУМКА судді Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) Велика Палата Верховного Суду постановою від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. Скасувала постанову Хмельницького апеляційного суду від 22.12.2021 та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30.09.2021 та додаткове рішення від 17.11.2021 й ухвалила нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнила частково. Стягнула з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 10 628,08 грн, що становлять 3 % річних від простроченої суми грошового зобов`язання за період з 6 липня до 23 жовтня 2019 року включно, та 5 808,07 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму простроченого грошового зобов`язання за той самий період. Частково не погоджуючись із зазначеною постановою Великої Палати Верховного Суду та керуючись частиною третьою статті 35 Цивільного процесуального кодексу України викладаю окрему думку, суть якої полягає у такому. Позивачка просила стягнути з ДКС України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку 546 186,82 грн, що становлять 3 % річних від 1 175 530,33 грн простроченої суми грошового зобов`язання, і 6 337 116,43 грн інфляційних втрат, нарахованих на суму цього зобов`язання, а всього - 6 883 303,25 грн за період з 01.05.2004 до 23.10.2019 включно за прострочення виконання державою грошового зобов`язання, підтвердженого рішенням суду. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона вважає правильним застосування судом першої інстанції припису частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин. Однак стягнути на користь позивачки 3 % річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду слід не з дати набрання чинності рішенням суду першої інстанції у справі № 686/21941/15-ц, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. З цього приводу вважаю за необхідне зауважити таке. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. У цій статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора (пункти 17, 18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц). У постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, який полягає у тому, що правила частини другої статті 625 ЦК України мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим. Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала, зокрема, у постановах від 04.05.2022 у справі № 761/28949/17, від 19.07.2023 у справі № 910/16820/21. Отже, частиною другою статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового (тобто вираженого у грошових одиницях) зобов`язання. При цьому вказаною статтею передбачено акцесорну (додаткову) відповідальність боржника за прострочення виконання основного грошового зобов`язання. Зобов`язання зі сплати позивачці майнової шкоди було виражено у грошових одиницях та складало 1 175 530,33 грн. При цьому обов`язок зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України є акцесорним (додатковим) по відношенню до обов`язку зі сплати майнової шкоди. Обов`язок зі сплати грошових коштів на користь позивачки виник з факту завдання їй майнової шкоди. Такий обов`язок не припиняється у зв`язку з прийняттям судом рішення про стягнення майнової шкоди. Як наслідок, якщо прострочення виконання грошового зобов`язання (відшкодування шкоди) триває і після прийняття відповідного судового рішення, обов`язок зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних продовжує існувати. Отже, за наведених обставин і правового регулювання Велика Палата Верховного Суду мала скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 22.12.2021 у справі № 686/7081/21 та залишити без змін рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30.09.2021. Суддя І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 115713427

ОКРЕМА ДУМКА судді Ткача І. В. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21) Велика Палата Верховного Суду постановою від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19 касаційну скаргу ППК «Флай сервіс» задовольнила частково. Скасувала рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.07.2019 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.01.2020 у справі № 420/2411/19 участині відмови в задоволенні позовних вимог ППК «Флай сервіс» щодо стягнення з держави в особі Державної казначейської служби України на користь ППК «Флай сервіс» інфляційних втрат й ухвалила у цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат. Стягнула з Державного бюджету України на користь ППК «Флай сервіс» 11 060,71 грн інфляційних втрат. Частково не погоджуючись із зазначеною постановою Великої Палати Верховного Суду та керуючись частиною третьою статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України, викладаю окрему думку, суть якої полягає у такому. Велика Палата Верховного Суду у пункті 128 постанови від 09.11.2023 виснувала, що перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України заяву про виконання рішення суду про стягнення з держави коштів разом із документами та відомостями, необхідними для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. З цього приводу вважаю за необхідне зауважити таке. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 цього Кодексу. У цій статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора (пункти 17, 18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц). У постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, який полягає у тому, що правила частини другої статті 625 ЦК України мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим. Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала, зокрема, у постановах від 04.05.2022 у справі № 761/28949/17, від 19.07.2023 у справі № 910/16820/21. Отже, частиною другою статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового (тобто вираженого у грошових одиницях) зобов`язання. При цьому вказаною статтею передбачено акцесорну (додаткову) відповідальність боржника за прострочення виконання основного грошового зобов`язання. Зобов`язання зі сплати державою на користь ППК «Флай сервіс» мало грошовий вираз та складало 380 502,00 грн. При цьому обов`язок зі сплати, зокрема, інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України є акцесорним (додатковим) по відношенню до обов`язку держави зі сплати 380 502,00 грн. Обов`язок зі сплати грошових коштів на користь ППК «Флай сервіс» виник не з постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09.09.2011 у справі № 2а-608/08/1570 - такий обов`язок існував ще до прийняття зазначеного судового рішення. Як наслідок, якщо прострочення виконання грошового зобов`язання триває і після прийняття відповідного судового рішення, обов`язок зі сплати інфляційних втрат продовжує існувати. Отже, за наведених обставин і правового регулювання Велика Палата Верховного Суду мала скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.07.2019 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.01.2020 у справі № 420/2411/19 у частині відмови в задоволенні позовних вимог ППК «Флай сервіс» щодо стягнення з держави в особі Державної казначейської служби України на користь ППК «Флай сервіс» інфляційних втрат й ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог. Суддя І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 115752193

Окрема думка суддів К. М. Пількова, С. Ю. Мартєва, В. Ю. Уркевича, Н. В. Шевцової до постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 918/119/21 (провадження № 12-20гс23) 1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 15.11.2023 частково задовольнила касаційні скарги Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Нива» (далі - Кооператив) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Щедра Нива Шепетин» (далі - Товариство); змінила постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.01.2023 в мотивувальній частині, виклавши її в редакції постанови касаційного суду щодо вимог про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного 18.02.2004 Дубенською районною державною адміністрацією Рівненської області і Кооперативом (далі - Договір), та про повернення державі в особі Рівненської обласної державної адміністрації (далі - ОДА) земельної ділянки лісогосподарського призначення площею 713,2 га, яка знаходиться на території Шепетинської сільської ради Дубенського району Рівненської області (далі - Земельна ділянка), а також скасувала постанову апеляційного суду у частині задоволення вимоги про витребування Земельної ділянки від Товариства з відмовою у позові в цій частині вимог. При цьому Велика Палата залишила оскаржену постанову апеляційного суду без змін у резолютивній частині щодо задоволення вимог про розірвання Договору і про повернення Земельної ділянки державі в особі ОДА. 2. Мотивуючи це рішення, Велика Палата Верховного Суду здійснила аналіз частини першої статті 104 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та дійшла висновку про те, що перше речення цієї статті визначає шляхи припинення юридичної особи - ліквідація та реорганізація, а також конкретизує види реорганізації, внаслідок яких юридична особа припиняється - злиття, приєднання, поділ, перетворення. Друге ж речення вказує на характерну ознаку реорганізації, яка притаманна всім її видам, а саме: перехід майна, прав та обов`язків реорганізованої юридичної особи до її правонаступників. Норма статті 104 ЦК не встановлює вичерпного переліку видів реорганізації юридичної особи, а визначає ті її (реорганізації) види, внаслідок яких юридична особа припиняється. На це вказує й сам заголовок статті 104 ЦК «Припинення юридичної особи». 3. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для виділу притаманна характерна ознака реорганізації - перехід майна, прав та обов`язків юридичної особи, що реорганізується, до її правонаступника. При цьому обсяг правонаступництва визначається тим майном, правами та обов`язками, які передаються за розподільчим балансом, тобто має місце парцелярне (часткове) правонаступництво. Отже, виділ є видом реорганізації, який не має наслідком припинення юридичної особи, яка реорганізується, оскільки остання залишається суб`єктом права, однак зі зменшеним обсягом майна, прав та/або обов`язків. 4. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків об`єднаної палати КЦС ВС, викладених у постанові від 14.09.2020 у справі № 291/1009/18, та висновків КГС ВС, зроблених у постановах від 11.12.2019 у справі № 904/2251/18, від 15.01.2020 у справі № 904/11903/16 та від 21.01.2020 у справі № 904/8538/16, що виділ не є способом реорганізації юридичної особи. 5. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду виснувала, що внаслідок передачі Кооперативом Товариству права оренди Земельної ділянки за розподільчим балансом (активу, що формує вступний баланс) фактично відбулось відчуження цього права, тоді як нормою частини першої статті 8-1 Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) прямо заборонено орендарю на власний розсуд здійснювати розпорядження правом оренди земельної ділянки державної власності. При цьому норми статті 8-1 Закону № 161-XIV (що встановлюють спеціальні обмеження для відчуження орендарем права оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності) є спеціальними щодо загальної норми частини четвертої статті 32 цього Закону про те, що реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору. 6. Велика Палата зазначила, що підставою для дострокового розірвання договору оренди землі може бути невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24, 25 Закону № 161-XIV та умовами договору, зокрема, порушення орендарем земельної ділянки передбаченого абзацом третім частини другої статті 25 цього Закону обов`язку виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі. Таким законодавчо встановленим обмеженням щодо земельної ділянки державної власності є заборона на відчуження права її оренди відповідно до норми частини першої статті 8-1 Закону № 161-XIV. При цьому заборона встановлена безвідносно до способу, в який право оренди відчужується. Така заборона є чіткою, була доступною як для Кооперативу, так і для Товариства, а наслідки її порушення - передбачуваними для них, зокрема, з огляду на вимоги Договору, абзацу третього частини другої статті 25 та частини першої статті 32 Закону № 161-XIV. 7. Наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду поклала в основу висновку про те, що Кооператив усупереч встановленій законом забороні відчужив Товариству право оренди Земельної ділянки державної власності, тобто повівся недобросовісно як щодо орендодавця, так і щодо виконання імперативних вимог закону. Так само поведінка Товариства, яке не могло не знати про чітку законодавчу заборону на будь-яке відчуження права оренди, у тому числі на користь Товариства за розподільчим балансом, теж не є добросовісною. Кооператив не виконав свого обов`язку орендаря, встановленого нормою абзацу третього частини другої статті 25 Закону № 161-XIV, що, у свою чергу, є підставою для дострокового розірвання Договору відповідно до частини першої статті 32 цього ж Закону. Таке розірвання як наслідок протиправної поведінки орендаря, ураховуючи вимоги абзацу другого статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є не лише передбаченим законом і таким, що переслідує легітимну мету контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, але й пропорційним цій меті, оскільки в такий спосіб орендодавець забезпечує відповідний контроль, а орендар, укладаючи договір оренди землі, погодився з відповідними умовами й обмеженнями та має їх дотримувати. 8. Окрім цього, ураховуючи встановлені обставини щодо наявності підстав для розірвання Договору та перебування Земельної ділянки у фактичному користуванні Товариства, Велика Палата виснувала, що належним способом захисту порушеного права власності держави буде повернення їй цієї ділянки. 9. Підтримуючи висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що виділ є формою реорганізації юридичної особи, яка передбачає перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов`язків юридичної особи (правопопередника) до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб (правонаступників), не можемо, однак, погодитись із результатом розгляду справи та її висновками про те, що Кооператив усупереч забороні, встановленій частиною першою статті 8-1 Закону № 161-XIV, відчужив Товариству право оренди Земельної ділянки, тобто повівся недобросовісно, що є підставою для розірвання Договору та повернення вказаної ділянки державі. Щодо реорганізації орендаря у формі виділу як підстави для припинення договору оренди землі (судді К. М. Пільков, С. Ю. Мартєв, В. Ю. Уркевич, Н. В. Шевцова) 10. Відповідно до частини першої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною другою цієї статті договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. 11. За змістом статей 30 та 31 Закону № 161-XIV зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір оренди землі припиняється з підстав, наведених у частині першій статті 31 цього Закону, зокрема в разі ліквідації юридичної особи - орендаря, а також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. 12. Частиною першою статті 32 Закону № 161-XIV передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24, 25 вказаного Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. 13. Крім цього, за змістом частин першої та другої статті 8-1 Закону № 161-XIV, право на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності не може бути відчужено її орендарем іншим особам, внесено до статутного капіталу, передано у заставу, крім випадків, коли право на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності, наданої для будівництва житлового будинку, може бути відчужене орендарем за згодою орендодавця у разі, якщо таке будівництво розпочате, на строк та на умовах, визначених первинним договором оренди, або якщо таке відчуження передбачено первинним договором оренди. 14. Разом із цим частиною четвертою статті 32 Закону № 161-XIV передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі. 15. Тож закон передбачає можливість заміни орендаря у договорі оренди землі, що спрямована на збереження попередніх існуючих орендних відносин, зокрема, при реорганізації орендаря (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у підпунктах 6.23, 6.25-6.27 постанови від 08.09.2020 у справі № 920/418/19). 16. Аналіз частини четвертої статті 32 Закону № 161-XIV в сукупності із частиною першою статті 627 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що сторони договору оренди землі не позбавлені можливості включити в цей правочин умову, яка визначатиме реорганізацію юридичної особи - орендаря підставою для зміни його умов або припинення. Така можливість слугує запобіжником для орендодавця, який не бажає продовжувати орендні відносини з реорганізованим орендарем (його правонаступником). 17. Беручи до уваги наведене, а також враховуючи, що виділ є однією з форм реорганізації юридичної особи, доходимо висновку про те, що реорганізація юридичної особи - орендаря шляхом виділу не є підставою для зміни умов або припинення договору оренди землі, якщо інше не передбачено цим договором. 18. З моменту державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань нова юридична особа, яка утворюється внаслідок виділу (правонаступник), набуває передані їй за розподільчим балансом права та обов`язки юридичної особи - орендаря, що реорганізується шляхом виділу, тобто відбувається заміна сторони у договорі оренди землі. 19. Цими висновками необхідно було відступити від висновків, викладених у постанові об`єднаної палати КЦС ВС від 14.09.2020 у справі № 291/1009/18, про те, що у випадку виділу закон не передбачає збереження дії договору оренди землі та переходу прав і обов`язків за таким договором до особи, яка створюється в результаті виділу, а також від висновків про те, що орендар не може передавати належні йому права за договором оренди землі при виділі на підставі розподільчого балансу особі, яка виділяється. 20. Оскільки суди встановили, що Договір не передбачає такої підстави для зміни його умов або припинення, як реорганізація юридичної особи - орендаря, слід погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що реорганізація Кооперативу шляхом виділу з нього Товариства не може слугувати підставою для припинення Договору шляхом його розірвання. 21. У контексті спірних правовідносин реорганізація Кооперативу у формі виділу з нього Товариства не може вважатись порушенням орендарем обмежень, передбачених частиною першою статті 8-1 Закону № 161-XIV, оскільки в цьому випадку підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 32 зазначеного Закону, які спрямовані на збереження існуючих орендних відносин при реорганізації орендаря, зокрема шляхом виділу, та не дозволяють змінювати або припиняти договір оренди землі з наведених підстав, якщо інше не передбачено самим договором. 22. Також вважаємо недоречними посилання суду апеляційної інстанції на висновки об`єднаної палати КЦС ВС, викладені у постанові від 14.09.2020 у справі № 291/1009/18, про те, що залучення орендарем третіх осіб до обробітку землі та оплати орендної плати орендодавцю з припиненням орендарем діяльності з безпосереднього використання орендованої земельної ділянки виходить за межі господарської діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем. У спірних правовідносинах орендар (Кооператив) не залучав третю особу (Товариство) до обробітку Земельної ділянки та сплати орендної плати орендодавцю за Договором. Натомість відбулась реорганізація Кооперативу у формі виділу з нього Товариства з переходом за розподільчим балансом відповідних прав та обов`язків орендаря за Договором, що за умовами цього правочину не є підставою для його зміни або припинення. 23. Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував та дійшов неправильного висновку про те, що орендар (Кооператив) допустив порушення умов Договору та статей 24, 25 Закону № 161-XIV, оскільки з жовтня 2018 року він не використовує Земельну ділянку та передав її в користування Товариства без згоди орендодавця, що суперечить статті 8-1 Закону № 161-XIV. Цей хибний висновок суд апеляційної інстанції поклав в основу висновку про наявність підстав для розірвання Договору та витребування у Товариства Земельної ділянки. 24. Враховуючи наведене, а також встановлені судами обставини використання Товариством Земельної ділянки за цільовим призначенням та виконання ним усіх передбачених Договором обов`язків орендаря, вважаємо, що суд першої інстанції дійшов загалом обґрунтованого висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову, оскільки підстав для розірвання Договору і повернення Земельної ділянки немає. Стосовно зміни Великою Палатою Верховного Суду мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції шляхом викладенні її у редакції своєї постанови (суддя К. М. Пільков) 25. Із зміною мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції шляхом викладення її у редакції постанови Великої Палати не погоджуюсь.Вважаю, що ця практика зводиться до перегляду не рішень, а мотивів судів, що процесуальним законом не передбачено і створює серйозні процесуальні проблеми. Яким чином реалізується повноваження касаційного суду змінити мотивувальну частину судового рішення? 26. Повноваження суду касаційної інстанції змінити мотивувальну частину рішення суду попередньої інстанції (частина четверта статті 311 ГПК України) повинно реалізовуватись лише таким чином, щоб у резолютивній частині своєї постанови суд касаційної інстанції доповнював або змінював конкретні фрагменти мотивувальної частини переглянутого рішення. Ці зміни можуть, звичайно, стосуватись обставин справи. Наприклад, суд касаційної інстанції може виключити з мотивувальної частини рішення суду попередньої інстанції фрагменти, у яких містяться висновки про визнання встановленими обставин, які суд касаційної інстанції визнає такими, що не належали до предмета доказування у справі. Власними мотивами у питаннях права суд не замінює мотиви судів, а обґрунтовує залишення без змін чи в силі правильного по суті рішення (результату розгляду справи) 27. Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви, з яких виходив суд попередньої інстанції, ухвалюючи своє рішення. Суд касаційної інстанції, натомість, може залишити це рішення без змін або в силі з власних правових мотивів як таке, що є правильним по суті і не підлягає скасуванню з формальних міркувань (частина друга статті 309 ГПК України). Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви судів першої та апеляційної інстанції в силу обмеження повноважень касаційної інстанції 28. Оскільки межі розгляду справи судом касаційної інстанції (частина перша статті 300 ГПК України) не передбачають його права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, суд касаційної інстанції не може повністю змінити мотивувальну частину рішення судів попередніх інстанцій, навіть якщо, на думку суду касаційної інстанції, він у своїй постанові відтворює всі істотні обставини справи так, як їх встановили суди попередніх інстанцій. Мотивувальна частина рішення суду містить висновки суду у питаннях факту і права. Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення суду зазначаються «висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів». З огляду на встановлені законом обмеження повноважень суду касаційної інстанції він не може робити висновків у цьому питанні. Відповідно він не може й замінити своїми мотивами у цій частині мотиви судів попередніх інстанцій. Натомість, у питаннях права видається, що рішення суду, залишене судом касаційної інстанції без змін з власних мотивів, слід читати і розуміти сукупно з постановою суду касаційної інстанції. Інший підхід, який Велика Палата прийняла у цій справі, створює низку правових проблем, які переважають позитивний ефект від більшої чіткості стосовно тих мотивів, з яких залишене чинним судове рішення. Чіткість у мотивах стосовно питань права, яку таким чином впроваджує Верховний Суд, тягне за собою нечіткість у питаннях факту. Тепер вже може виникнути неясність стосовно того, які ж обставини були встановлені судами у цій справі, якщо текст мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції відрізняється в частині висновків у питаннях факту від тексту мотивувальної частини зміненого рішення суду попередньої інстанції. Практичні проблеми, пов`язані із застосованим Великою Палатою підходом a. Проблема визначеності у висновках 29. Якщо прийняти застосований Великою Палатою у цій справі підхід, то залишати без змін належить лише ті рішення, з якими Велика Палата згодна повністю і в усіх аспектах. А за такого підходу всі висновки, в тому числі висновки стосовно застосування норми права, як вони сформульовані у залишеному без змін судовому рішенні суду попередньої інстанції, «інкорпоруються» у постанову Великої Палати (яка з ними згодна, інакше б вона змінила мотивувальну частину рішення), що призводить до небажаного результату: тепер вже висновки у питаннях права, обов`язкові для інших судів, слід вишукувати у судових рішеннях судів різних інстанцій. Погіршує цю ситуацію те, що в окремих випадках предметом касаційного перегляду може бути ухвала суду. Складно погодитись з тим, що залишена Великою Палатою без змін ухвала місцевого чи апеляційного судів повинна сприйматись як така, що містить обов`язкові для врахування висновки щодо застосування норми права. Однак саме до такого наслідку призводить прийнятий Великою Палатою підхід, за якого у випадку незгоди Великої Палати у питаннях права з мотивами суду попередньої інстанції, Велика Палата змінює мотиви його судового рішення. b. Проблема преюдиції Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України висновки суду про те, які обставини, що є предметом доказування у справі, визнаються судом встановленими або спростованими, містяться саме в мотивувальній частині рішення. Із цього з необхідністю витікає проблема в застосуванні правил про преюдицію. Якщо Верховний Суд «замінив» своїми мотивами мотиви суду першої чи апеляційної інстанції, в тому числі у питаннях факту, то чи означає це, що тепер для наступних судових процесів преюдиціальне значення мають обставини, як вони описані (вважай, встановлені) у постанові касаційного суду? Чи для цілей преюдиції маємо все ж звернутись до текстів рішень судів першої або апеляційної інстанції? В останньому випадку їх рішення складно вважати зміненими у мотивувальній частині, якщо вони досі мають преюдиціальну дію. c. Проблема запозичення цієї практики апеляційними судами Також сприйняття цього підходу апеляційними судами створює низку процесуальних проблем. Якщо апеляційний суд за наслідками апеляційного перегляду викладає мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови, то що буде предметом перегляду, якщо до апеляційного суду з апеляційною скаргою надалі звернеться інша особа, наприклад, особа, яка не була залучена до участі у справі, однак вважає, що її права порушені рішенням суду першої інстанції? Ця особа тепер вважається такою, що домагається перегляду рішення суду першої інстанції з мотивами апеляційного суду? Якщо апеляційний суд здійснить такий перегляд і не знайде підстав для скасування чи зміни суті рішення суду першої інстанції, то він повторно викладатиме мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови? 30. Підсумовуючи, вважаю, що тут доречно вкотре навести думку судді Верховного Суду США А. Скаліа про те, що переглядати належить рішення, а не мотиви чи висновки («review judgments rather than opinions» [1]). [1] Webster v. Cooper, 558 U.S. 1039, 1042 (2009) (A. Scalia, J., dissenting). СуддіК. М. Пільков С. Ю. Мартєв В. Ю. Уркевич Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 115774498

ОКРЕМА ДУМКА (збіжна) судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 906/308/20 (провадження № 12-58гс23) І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 1. Із висновками Великої Палати Верховного Суду про скасування ухвали апеляційного суду та направлення справи для продовження розгляду загалом погоджуюся, проте вважаю, що за результатами розгляду цієї справи суд касаційної інстанції мав ініціювати вирішення Пленумом Верховного Суду питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». ІІ. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст та підстави заявлених вимог 1. Акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - АТ «Укрсиббанк», позивач)звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» (далі - ТОВ «Промоптторг») ОСОБА_1 (далі - скаржник, відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» (далі - ТОВ «Новотекс-М»), у якому просило солідарно стягнути 104 175,42 дол. США (що станом на 18 березня 2020 року еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені, а також 42 316,13 грн судового збору та 7 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Промоптторг» (засновником і єдиним учасником якого є ТОВ «Новотекс-М») від 14 листопада 2016 року вирішено, зокрема, припинити ТОВ «Промоптторг» шляхом його ліквідації в добровільному порядку відповідно до чинного законодавства України; уповноважено ліквідатора товариства ОСОБА_1 організувати виконання прийнятих на цих загальних зборах учасників товариства рішень та наділено його повноваженнями керівника (директора) товариства відповідно до установчих документів товариства і чинного законодавства України та визначити, що рішення в ліквідаційній процедурі приймаються ліквідатором одноособово з усіх питань; затвердити порядок проведення ліквідаційної процедури товариства протягом двох місяців з дати офіційного оприлюднення відомостей щодо припинення товариства з наведеним переліком заходів. 3. Позивач стверджував, що відповідачі несуть солідарну відповідальність перед кредитором, адже зазначене вище рішення прийнято всупереч положенням частини першої статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки в ліквідованого товариства на той час була наявна кредитна заборгованість перед АТ «Укрсиббанк» і невиконане рішення Господарського суду міста Києва від 19 липня 2016 року у справі № 910/8301/16, не здійснено заходів щодо задоволення вимог кредитора АТ «Укрсиббанк», а саме не направлено відповідну заяву до суду про порушення справи про банкрутство ТОВ «Промоптторг», чим порушено порядок його ліквідації. (2) Рух справи у судах попередніх інстанцій 4. Господарський суд Житомирської області рішенням від 24 травня 2023 року задовольнив позов частково, стягнув з ОСОБА_1 104 175,42 дол. США (що станом на 18 березня 2020 року еквівалентно 2 818 632,67 грн), 2 442,62 грн пені, 42 316,13 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви. У частині вимог до ТОВ «Новотекс-М» відмовив. 5. 26 червня 2023 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 24 травня 2023 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. 6. Окрім того, скаржник просив звільнити його від сплати судового збору в розмірі 63 474,20 грн у зв`язку з тим, що судовий збір, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, перевищує 5 відсотків його річного доходу. На підтвердження зазначеного ОСОБА_1 надав довідку про доходи за 2022 рік, видану Державним підприємством «Житомирський бронетанковий завод» майстру виробництва - ОСОБА_1 . 7. Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 17 липня 2023 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, апеляційну скаргу залишив без руху та встановив скаржнику десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме надання суду доказів сплати судового збору. 8. Апеляційний суд зазначив, що встановлений статтею 8 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон України «Про судовий збір») перелік умов для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору є вичерпним та поширюється лише на фізичних осіб - позивачів, тоді як ОСОБА_1 є відповідачем. 9. 20 липня 2023 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про звільнення від сплати судового збору. Клопотання обґрунтовано тим, що майновий стан скаржника не дозволяє йому сплатити судовий збір в розмірі 63 474,20 грн. На думку скаржника, вживаючи в Законі України «Про судовий збір» термін «сторона», законодавець мав на увазі як позивача, так і відповідача. Окрім того, звертав увагу, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2021 року звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». (3) Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції 10. Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 26 липня 2023 року у справі № 906/308/20 відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору; не прийняв до розгляду та повернув апеляційну скаргу ОСОБА_1 . 11. Мотивуючи відмову у звільненні від сплати судового збору ОСОБА_1 , як відповідача у цій справі, апеляційний господарський суд послався на пункти 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», відповідно до яких питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 12. Ураховуючи, що ОСОБА_1 не усунув виявлених апеляційним судом недоліків апеляційної скарги впродовж установленого строку, Північно-західний апеляційний господарський суд повернув ОСОБА_1 апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Житомирської області від 24 травня 2023 року у справі № 906/308/20. (4) Короткий зміст касаційної скарги 13. У касаційній скарзі на ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 липня 2023 року у справі № 906/308/20 ОСОБА_1 , обґрунтовуючи наявність підстав для звільнення його від сплати судового збору, послався на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та зазначив, зокрема, що розмір судового збору, який не враховує фінансове становище сторони, розцінюється як такий, що обмежує право на доступ до правосуддя (справа «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії», рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 26 липня 2011 року). Сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (справа «Креуз проти Польщі», рішення ЄСПЛ від 19 червня 2001 року). (5) Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 25 вересня 2023 року передав справу № 906/308/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) задля забезпечення сталості та єдності судової практики, пославшись на існування різного підходу до застосування касаційними судами господарської та цивільної юрисдикцій пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Зокрема, за правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 25 березня 2021 року у справі № 912/3514/20, від 20 серпня 2020 року, у справі № 910/6421/19 та інших зазначені норми поширюються виключно на фізичних осіб, які є позивачами у справі, та не застосовуються до фізичних осіб - відповідачів, натомість за висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 303/7754/21, такі норми з урахуванням практики ЄСПЛ можуть бути застосовані за аналогією закону до іншої сторони спору, тобто до фізичної особи - відповідача. (6) Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 15. 29 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувала ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26 липня 2023 року про повернення апеляційної скарги та направила справу № 906/308/20 до Північно-західного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. 16. Мотивуючи цю постанову суд послався зокрема на статті 22, 55, 129 Конституції України, статтю 6 Конвенції, практику ЄСПЛ та виснував, зокрема, що незастосування до фізичної особи положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції). Зазначене також не відповідає ряду конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України); рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України). 17. Отже, положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. 18. Відмова у звільненні від сплати судового збору з тих підстав, що така особа є відповідачем, без дослідження судом доказів, якими відповідач обґрунтовує наявність підстав для застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», завдає шкоди самій суті права відповідача на доступ до суду. 19. Тож, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що немає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 303/7754/21 та відступила від правового висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, зокрема, у постанові від 25 березня 2021 року у справі № 912/3514/20 щодо застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» лише до фізичних осіб, які є позивачами у справі. ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 20. З висновками Великої Палати Верховного Суду загалом погоджуюся, проте вважаю, що касаційна інстанція у цій справі не повною мірою виконала завдання, покладені на суд статтею 11 ГПК України, а тому на підставі частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку щодо прийнятої постанови з огляду на таке. 21. Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. 22. Таким чином, сучасне розуміння права та правозастосування передбачає визнання людини найвищою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини і громадянина - головною метою державної влади, яка реалізує свою компетенцію в межах Конституції та законів України. 23. Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина перша статті 2 ГПК України). 24. Законодавство, яке застосовуються судом наведене у статті 3 ГПК України, частиною першою якої визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 25. У судовому розгляді предметом правозастосування насамперед виступає закон, що регулює спірні відносини (чи відносини іншого виду провадження), - провідний вид нормативного акта як джерела правового регулювання відносин в Україні як системі континентального права. Ймовірні колізії між приписами законів та нормами (зазвичай нормами-принципами або нормами приписами) Конституції України, стають передумовами практичної потреби у застосуванні норм Конституції як норм прямої дії. 26. Так, частиною шостою статті 11 ГПК України передбачено, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. 27. Таким чином у господарському судочинстві закріплений принцип прямої дії норм Конституції, що є фундаментом доктрини прямої дії конституційних норм в українському конституційному та інших галузях права. 28. Аналогічні гарантії передбачені частиною шостою статті 10 Цивільного процесуального кодексу України та частиною четвертою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України. 29. Тому, на мою думку, аналізуючи можливість зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати відповідачів - фізичних осіб згідно з пунктом 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», що передбачає таку можливість тільки для позивачів залежно від розміру річного їх доходу, Велика Палата Верховного Суду мала першочергово спиратися на конституційні гарантії реалізації та захисту прав і свобод людини, зокрема щодо рівності громадян/сторін у реалізації права на суд. 30. Відповідно до статті 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. 31. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України). 32. Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. 33. Конституційний Суд України у рішенні від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) виснував, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (абзац п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). 34. У статті 55 Конституції України закріплений фундаментальний принцип судового захисту порушених прав людини і громадянина, процесуальний аспект реалізації якого у судочинстві неодноразово досліджувався Конституційним Судом України 35. Засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012). 36. Відповідно до пунктів 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 37. У пункті 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 сформульовано висновок про те, що положення статті 24 Конституції України стосовно рівності громадян у конституційних правах, свободах та перед законом у взаємозв`язку з положеннями частини першої статті 55, пункту 2 частини третьої статті 129 Основного Закону України щодо захисту судом прав і свобод людини і громадянина та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантовані державою рівні права на захист прав і свобод у судовому порядку та на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку у судах усіх юрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій, у тому числі й особа, яка засуджена і відбуває кримінальне покарання в установах виконання покарань. 38. Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129). Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути забезпечене, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження (абзаци перший, третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012). 39. Зазначені конституційні приписи знайшли своє втілення у відповідних нормах процесуального законодавства. 40. Зокрема за змістом пунктів 2, 8, 9 частини третьої статті 2, частини першої статті 7 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. 41. За наведеного, як наголосив суд касаційної інстанції, відмова у звільненні від сплати судового збору за подання апеляційної скарги виключно з тієї підстави, що ОСОБА_1 є відповідачем у цій справі, без дослідження доказів, наданих відповідачем на підтвердження неможливості сплати ним судового збору, завдає шкоди самій суті права ОСОБА_1 на доступ до суду. Така відмова фактично позбавила ОСОБА_1 права на справедливий суд. 42. При цьому немає жодного розумного пояснення, чому фізична особа - відповідач, оскаржуючи судові рішення в апеляційному або касаційному порядку, не може бути звільнена від сплати судового збору за умови, коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу відповідача - фізичної особи за попередній календарний рік, у той час як позивач за таких самих умов може бути звільнений від сплати судового збору як при поданні позовної заяви, так і при подальшому оскарженні судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. 43. Зазначені висновки касаційного суду кореспондують позиції Конституційного Суду України у рішенні від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 про те, що гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України. (речення перше абзацу третього, абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини). 44. Отже, очевидно, що ця справа стосувалася насамперед питання допустимості існування згідно з пунктом 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» умовних переваг позивача-фізичної особи у доступі до суду (елементом якого є право на оскарження судового рішення) через можливість відстрочення/розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати, якщо розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу такого позивача за попередній календарний рік, на відміну від відповідача-фізичної особи в аналогічній ситуації. 45. На моє переконання вирішення цього питання неможливе у інший спосіб, окрім застосування принципу верховенства права та конституційних гарантій рівності сторін, отже в контексті цієї справи Велика Палата Верховного Суду не мала оминути питання чи не суперечить Конституції України припис пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». 46. Суспільні відносини, з огляду на постійний розвиток та мінливість, потребують якісного вчасного правового регулювання, а у разі конфлікту (невідповідності) або прогалини в правовому регулюванні вимагають від суду замість нього застосувати конституційні приписи при вирішенні спору та дискваліфікувати законодавчі норми, які суперечать Конституції у конкретній справі. 47. Таким чином, суди, розглядаючи справу, мають витлумачити акти в такий спосіб, щоб узгодити їх з Конституцією України, а у разі протиріччя, яке не може бути у жодний спосіб узгоджене з Конституцією України, - відмовлятися від їхнього застосування і застосовувати норми Конституції як норми прямої дії. 48. При цьому усунення колізій тлумачення норм права, втілених у правових позиціях Верховного Суду (який уповноважений застосовувати норми Основного Закону України як норм прямої дії, тобто здійснювати по суті проміжний конституційний контроль і фактично дискваліфікувати норми законів у конкретній справі) та юридичними позиціями Конституційного Суду України (який у своїй юрисдикційній діяльності звертається до тлумачення норм законів України під кутом встановлення конституційності їх змісту із дискваліфікацією норми закону загалом, і рішення якого є обов`язковими згідно із статтею 1512 Конституції України) є основним завданням Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою через динамічне тлумачення змісту конкретного припису закону субсидіарно із нормами найвищої юридичної сили - нормами Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини. 49. Задовольняючи касаційну скаргу ОСОБА_1 у постанові 29 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду серед іншого дійшла висновків, що незастосування до фізичної особи положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції). Зазначене також не відповідає ряду конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України); рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України). 50. Отже, суд касаційної інстанції за результатами розгляду справи № 906/308/20 фактично встановив, що припис пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» суперечить положенням Конституції України, тому мав сприяти гармонізації відповідних норм цього Закону в межах компетенції визначеної процесуальним законом. 51. Відповідно до частини шостої статті 11 ГПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. 52. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України (абзац другий зазначеної норми). 53. За змістом статті 11 ГПК України припис стосовно ініціювання судом за певних обставин вирішення питання щодо конституційності закону чи іншого правового акта є імперативним. 54. Отже, вважаю, що Великій Палаті Верховного Суду за результатами касаційного перегляду ухвали апеляційного суду належало не тільки застосувати норми Конституції України як норми прямої дії, але й однозначно констатувати у судовому рішенні суперечності між приписом пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» та положеннями Конституції України щодо гарантій рівності людей (громадян, сторін) у здійсненні ними своїх прав, зокрема в аспекті реалізації права на доступ до суду, що було встановлено у цій справі. ІV. ВИСНОВКИ 55. Саме тому, на мою думку, за результатами розгляду цієї справи на підставі частини шостої статті 11 ГПК України Велика Палата Верховного Суду мала ініціювати вирішення Пленумом Верховного Суду питання стосовно звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо конституційності положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Суддя О. О. Банасько Джерело: ЄДРСР 115752192

‼️🇷🇼В 99,9% випадків представники ТЦК та СП грубо порушують норми Кодексу України про адміністративні правопорушення. На що варто звернути увагу при оскарженні постанови Ви дізнаєтесь з цього відео. Судді які ігнорують ці порушення можуть бути притягнуті до відповідальності Вищою радою правосуддя. 🔸Рішення Херсонського міського суду про скасування постанови ТЦК та СП за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.210 КУпАП (порушення правил військового обліку) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15081-rishennja-hersonskogo-miskogo-sudu-pro-skasuvannja-postanovi-tck-ta-sp-za-vchinennja-administrativnogo-pravoporushennja-peredbachenogo-ch1-st210-kupap-porushennja-pravil-vijskovogo-obliku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇺🇦Кабмін суттєво змінив порядок перебування у прикордонній смузі та ввів обов'язковість отримання дозволів для перебування, переміщення, проживання та знаходження там. Більш детально про нові правила Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова КМУ від 27 липня 1998 р. № 1147 Про прикордонний режим - https://zakononline.com.ua/documents/show/193811___604681 🔸Постанова від 7 грудня 2023 р. № 1292 про внесення змін зміни до Постанови КМУ від 27 липня 1998 р. № 1147 «Про прикордонний режим» - https://www.kmu.gov.ua/storage/app/uploads/public/657/988/e07/657988e07b217937475672.doc 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼З огляду на продовження викрадення людей на вулицях представниками ТЦК та повною бездіяльністю правоохоронних органів треба самостійно знати та вміти захистити свої права. 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Мар'яна Б вирішила вчергове продемонструвати повне незнання питань пов'язаних з законодавством про мобілізацію та військовий облік, публічно розмістив ті зміни, яка ніби вона готує. Що з цього вийшло, Ви дізнаєтесь з відео. 🔸пост Мар'яни Безуглої з її бачення у фейсбуці - https://www.facebook.com/1551784961/posts/10230486323772493/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Як і очікувалось, володар нагороди Золота малина та відомий бульварний писака, що так і не навчився викладати рішення, перед своїм звільненням з Великої палати видав дембельський акорд у питання розірвання договорів оренди земельної ділянки, також випадкові люди, не змінюючи свою ганебну практику, проігнорували висновки ЄСПЛ, зробили висновки щодо витрат на правову допомогу та сплати судового збору, всупереч нормам закону, на диво залишили в силі позицію щодо неможливості продажу боргів банків фізособам, й стягнення з банку в який введено тимчасову адміністрацію депозиту, але знову ж таки зі збоченим розумінням суті депозиту та підтримали допомогу недобросовісним банкірам. Також в огляд увійшла практика розгляду справ пов’язаних з корупцією, практика ВС-КГС та дуже важливе рішення з оскарження постанови, якою особу було притягнуто до відповідальності, ніби за порушення військового обліку й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-09-po-15-hrudnia-2023-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Велика палата зазначила: 58. При цьому немає жодного розумного пояснення, чому фізична особа - відповідач, оскаржуючи судові рішення в апеляційному або касаційному порядку, не може бути звільнена від сплати судового збору за умови, коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу відповідача - фізичної особи за попередній календарний рік, у той час як позивач за таких самих умов може бути звільнений від сплати судового збору як при поданні позовної заяви, так і при подальшому оскарженні судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. 59. За описаних вище обставин відповідач з огляду на свій майновий стан буде поставлений у завідомо нерівне відносно позивача становище. Відповідач фактично буде позбавлений права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Разом із цим як Конституція України (пункт 8 частини другої статті 129), так і ГПК України (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2, частина перша статті 7) закріплюють принцип рівності сторін, зокрема і в контексті необхідності врахування майнового становища як позивача, так і відповідача. 60. Незастосування до фізичної особи положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції). Зазначене також не відповідає ряду конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України); рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України). 61. Отже, положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою.

‼️🇺🇦17.12.2023 Ранкове зведення 662-ої доби неоголошеної війни росії проти України 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Мартєва С. Ю., Прокопенка О. Б. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 906/308/20 (провадження № 12-58гс23) за позовом Акціонерного товариства «Укрсиббанк» до голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» про стягнення 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 (головуючий суддя Грязнов В. В., судді Маціщук А. В., Розізнана І. В.) Короткий виклад історії справи Акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - АТ «Укрсиббанк», позивач) звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом до голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» (далі - ТОВ «Промоптторг») ОСОБА_1 (далі - скаржник, відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» (далі - ТОВ «Новотекс-М»), у якому просило солідарно стягнути 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені, а також 42 316,13 грн судового збору та 7 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Господарський суд Житомирської області рішенням від 24.05.2023 задовольнив позов частково. Стягнув з ОСОБА_1 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн), 2 442,62 грн пені, 42 316,13 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви. У частині вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» відмовив. 26.06.2023 ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 24.05.2023 та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Окрім того, скаржник просив звільнити його від сплати судового збору в розмірі 63 474,20 грн у зв`язку з тим, що судовий збір, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, перевищує 5 відсотків його річного доходу. На підтвердження зазначеного ОСОБА_1 надав довідку про доходи за 2022 рік, видану Державним підприємством «Житомирський бронетанковий завод» майстру виробництва - ОСОБА_1 . Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 17.07.2023 відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, апеляційну скаргу залишив без руху та встановив скаржнику десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме надання суду доказів сплати судового збору. Апеляційний суд вказав, що встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору є вичерпним та поширюється лише на фізичних осіб - позивачів, тоді як ОСОБА_1 є відповідачем. 20.07.2023 на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про звільнення від сплати судового збору. Клопотання обґрунтовано тим, що майновий стан скаржника не дозволяє йому сплатити судовий збір в розмірі 63 474,20 грн. На думку скаржника, вживаючи в Законі України «Про судовий збір» термін «сторона» законодавець мав на увазі як позивача, так і відповідача. Окрім того, звертав увагу, що ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.10.2021 звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 26.07.2023 у справі № 906/308/20 відмовив у задоволенні клопотанні ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору та повернув апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Апеляційний господарський суд послався на пункти 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон України «Про судовий збір»), відповідно до яких, питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус - є військово-службовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення є вичерпним. Північно-західний апеляційний господарський суд зауважив, що зазначена норма поширюється лише на фізичну особу - позивача у справі, тоді як ОСОБА_1 є відповідачем. З огляду на те, що ОСОБА_1 не є позивачем у цій справі, його доводи про наявність підстав для звільнення від сплати судового збору, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», є необґрунтованими. Ураховуючи, що ОСОБА_1 не усунув виявлених апеляційним судом недоліків апеляційної скарги впродовж встановленого строку, Північно-західний апеляційний господарський суд повернув ОСОБА_1 апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.05.2023 у справі № 906/308/20. Не погодившись із ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20,ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржувану ухвалу скасувати та передати справу на розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду. Відповідач послався на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та зазначив, що розмір судового збору, який не враховує фінансове становище сторони, розцінюється як такий, що обмежує право на доступ до правосуддя (справа «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії», рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 26.07.2011). Сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (справа «Креуз проти Польщі», рішення ЄСПЛ від 19.06.2001). Отже судовий збір має бути «розумним», тобто таким, що з урахуванням фінансового становища заявника може бути ним сплачений. Відповідач зауважив, що у статті 8 Закону України «Про судовий збір» законодавець використовує термін «сторона», якою є позивач і відповідач. Розмір ставки судового збору для ОСОБА_1 є надвеликим, при цьому відповідач надав суду належні та допустимі докази на підтвердження наявності підстав для звільнення від сплати судового збору. Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 29.11.2023 постановою Великої Палати Верховного Суду скасовано ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023, справу № 906/308/20 направлено на продовження розгляду до Північно-західного апеляційного господарського суду. У пункті 61 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що вказаному висновку відповідає правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25.03.2021 у справі № 912/3514/20 зауважив, що умови, визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8 вказаного Закону, можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. З огляду на викладене в мотивувальній частині цієї постанови Велика Палата Верховного Суду відступила від вказаного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду та ще раз наголосила, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. На наше переконання, висновок Великої Палати Верховного Суду, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою, є помилковим з таких міркувань. Закон України «Про судовий збір» визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. Відповідно до статті 1 цього Закону судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. Питання відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати врегульоване статтею 8 Закону України «Про судовий збір», норма якої є спеціальною. Так, згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про судовий збір» враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Частиною другої цієї статті визначено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті. Наведеною правовою нормою Закону України «Про судовий збір» встановлено чіткий і вичерпний перелік умов, а також суб`єктних та предметних критеріїв, за наявності яких, враховуючи майновий стан сторони та за її клопотанням, може відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення (частина перша статті 8 Закону України «Про судовий збір»), зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати (частина друга цієї ж статті). Аналіз частини першої цієї статті свідчить, що пункти 1 та 2 можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус - є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Разом з тим, у пункті 3 частини першої статті 8, законодавець застосувавши слово «або», не визначив суб`єкта застосування, що свідчить про можливість застосування вказаного пункту до всіх сторін справи, в тому числі й до відповідачів, однак лише якщо предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, тобто особистих майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб. Отже, вважаємо, що пункти 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, а пункт 3 частини першої статті 8 вказаного закону може застосовуватись до сторін у справі, в тому числі й до відповідачів, за умов дотриманням застережень, визначених у вказаних пунктах. З огляду на викладене, вважаємо правильним висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності обставин, які б свідчили про наявність умов, предметних та суб`єктних критеріїв, за яких суд може розглянути питання про звільнення від сплати судового збору відповідача у справі з огляду на його майновий стан та наявності підстав для повернення апеляційної скарги на підставі частини другої статті 260 ГПК України. На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку щодо наявності підстав для скасування ухвали суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги та направлення справи для продовження розгляду. Судді Н. В. Шевцова М. І. Гриців І. В. Желєзний С. Ю. Мартєв О. Б. Прокопенко Джерело: ЄДРСР 115445764

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2023 року м. Київ справа № 906/308/20 провадження № 12-58гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткача І. В., суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула в письмовому провадженні касаційну скаргу Пунди Анатолія Михайловича на ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 (головуючий суддя Грязнов В. В., судді Маціщук А. В., Розізнана І. В.) за позовом Акціонерного товариства «Укрсиббанк» до 1) голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» Пунди Анатолія Михайловича , 2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» про стягнення 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позовних вимог 1. Акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - АТ «Укрсиббанк», позивач) звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом до голови ліквідаційної комісії Товариства з обмеженою відповідальністю «Промоптторг» (далі - ТОВ «Промоптторг») Пунди Анатолія Михайловича (далі - скаржник, відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Новотекс-М» (далі - ТОВ «Новотекс-М»), у якому просило солідарно стягнути 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) заборгованості та 2 442,62 грн пені, а також 42 316,13 грн судового збору та 7 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Промоптторг» (засновником і єдиним учасником якого є ТОВ «Новотекс-М») від 14.11.2016 вирішено: - припинити ТОВ «Промоптторг» шляхом його ліквідації в добровільному порядку відповідно до чинного законодавства України у зв`язку з нездійсненням протягом останніх декількох років господарської діяльності, відсутністю боргів, у тому числі податкових, недоцільністю подальшого здійснення господарської діяльності; уповноважити ліквідатора товариства Пунду А. М. організувати виконання прийнятих на цих загальних зборах учасників товариства рішень; - призначити ліквідатором товариства директора товариства Пунду А. М. ; наділити ліквідатора повноваженнями керівника (директора) товариства відповідно до установчих документів товариства і чинного законодавства України та визначити, що рішення в ліквідаційній процедурі приймаються ліквідатором одноособово з усіх питань; затвердити порядок проведення ліквідаційної процедури товариства протягом двох місяців з дати офіційного оприлюднення відомостей щодо припинення товариства з наведеним переліком заходів. 3. Зазначене вище рішення прийнято всупереч положенням частини першої статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки в ліквідованого товариства на той час була наявна кредитна заборгованість перед АТ «Укрсиббанк» і невиконане рішення Господарського суду міста Києва від 19.07.2016 у справі № 910/8301/16, не здійснено заходів щодо задоволення вимог кредитора АТ «Укрсиббанк», а саме не направлено відповідну заяву до суду про порушення справи про банкрутство ТОВ «Промоптторг», чим порушено порядок його ліквідації. 4. Отже, відповідачі несуть солідарну відповідальність перед позивачем за незадоволення його вимог у розмірі 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн) та 2 442,62 грн пені. Розгляд справи судами попередніх інстанцій 5. Господарський суд Житомирської області рішенням від 24.05.2023 задовольнив позов частково, стягнув з Пунди А. М. 104 175,42 дол. США (що станом на 18.03.2020 еквівалентно 2 818 632,67 грн), 2 442,62 грн пені, 42 316,13 грн витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви. У частині вимог до ТОВ «Новотекс-М» відмовив. 6. 26.06.2023 Пунда А. М. подав апеляційну скаргу до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 24.05.2023 та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. 7. Окрім того, скаржник просив звільнити його від сплати судового збору в розмірі 63 474,20 грн у зв`язку з тим, що судовий збір, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, перевищує 5 відсотків його річного доходу. На підтвердження зазначеного Пунда А. М. надав довідку про доходи за 2022 рік, видану Державним підприємством «ІНФОРМАЦІЯ_1» майстру виробництва - Пунді А. М . 8. Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 17.07.2023 відмовив у задоволенні клопотання Пунди А. М. про звільнення від сплати судового збору, апеляційну скаргу залишив без руху та встановив скаржнику десятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме надання суду доказів сплати судового збору. 9. Апеляційний суд вказав, що встановлений статтею 8 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон України «Про судовий збір») перелік умов для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору є вичерпним та поширюється лише на фізичних осіб - позивачів, тоді як Пунда А. М. є відповідачем. 10. 20.07.2023 на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від Пунди А. М. надійшло клопотання про звільнення від сплати судового збору. Клопотання обґрунтовано тим, що майновий стан скаржника не дозволяє йому сплатити судовий збір в розмірі 63 474,20 грн. На думку скаржника, вживаючи в Законі України «Про судовий збір» термін «сторона», законодавець мав на увазі як позивача, так і відповідача. Окрім того, звертав увагу, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.10.2021 звільнено Пунду А. М. від сплати судового збору за подання касаційної скарги на підставі частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Стислий виклад оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції 11. Північно-західний апеляційний господарський суд ухвалою від 26.07.2023 у справі № 906/308/20 відмовив у задоволенні клопотання Пунди А. М. про звільнення від сплати судового збору; не прийняв до розгляду та повернув апеляційну скаргу Пунди А. М . 12. Апеляційний господарський суд послався на пункти 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», відповідно до яких питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 13. Встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, для звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення є вичерпним. 14. Північно-західний апеляційний господарський суд зауважив, що зазначена норма поширюється лише на фізичну особу - позивача у справі, тоді як Пунда А. М. є відповідачем. 15. З огляду на те, що Пунда А. М. не є позивачем у цій справі, його доводи про наявність підстав для звільнення від сплати судового збору, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», є необґрунтованими. 16. Ураховуючи, що Пунда А. М. не усунув виявлених апеляційним судом недоліків апеляційної скарги впродовж встановленого строку, Північно-західний апеляційний господарський суд повернув Пунді А. М. апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.05.2023 у справі № 906/308/20. Стислий виклад вимог касаційної скарги 17. Не погодившись із ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20,Пунда А. М. подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувану ухвалу скасувати та передати справу на розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи відповідача, який подав касаційну скаргу 18. Відповідач послався на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та зазначив, що розмір судового збору, який не враховує фінансове становище сторони, розцінюється як такий, що обмежує право на доступ до правосуддя (справа «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії», рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 26.07.2011). Сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (справа «Креуз проти Польщі», рішення ЄСПЛ від 19.06.2001). 19. Отже, судовий збір має бути «розумним», тобто таким, що з урахуванням фінансового становища заявника може бути ним сплачений. 20. Відповідач зауважує, що у статті 8 Закону України «Про судовий збір» законодавець використовує термін «сторона», якою є позивач і відповідач. Розмір ставки судового збору для Пунди А. М. є надвеликим, при цьому відповідач надав суду належні та допустимі докази на підтвердження наявності підстав для звільнення від сплати судового збору. Позиція інших учасників процесу 21. Від АТ «Укрсиббанк» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить залишити касаційну скаргу Пунди А. М. без задоволення, а ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20 - без змін. 22. АТ «Укрсиббанк» посилається на те, що в касаційній скарзі не обґрунтовано порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що Верховним Судом вже викладено висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що є підставою для закриття касаційного провадження. 23. АТ «Укрсиббанк» зауважує, що Пунда А. М. не є позивачем у справі, предметом позову не є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Доводи про наявність підстав для звільнення від сплати судового збору є необґрунтованими. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 24. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 28.08.2023 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача-1 на ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20. 25. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 25.09.2023 передав справу № 906/308/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 26. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив таке. 27. Досліджуючи питання особливостей застосування положень статті 8 Закону України «Про судовий збір», Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18 навела, серед іншого, такі правові висновки: - Законом України «Про судовий збір» визначений перелік осіб, які безумовно звільнені від сплати судового збору у всіх інстанціях у силу закону, який наділяє їх певним статусом, або виходячи із чітко визначеного предмета спору. Цей перелік наведений у статті 5 зазначеного Закону та є вичерпним; - з аналізу ж статті 8 Закону України «Про судовий збір» чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію «суд, враховуючи майновий стан сторони, може…», тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах з предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов`язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення. Що ж до самих умов, визначених статтею 8, то вони диференційовані за суб`єктним та предметним застосуванням. Так, умови, визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8, можуть застосовуватися лише до фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до фізичних осіб, що мають певний соціальний статус, підтверджений державою, - є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Щодо третьої умови, визначеної в пункті 3 частини першої статті 8, то законодавець, застосувавши слово «або», не визначив можливості її застосування за суб`єктом застосування, у той же час визначив коло предметів спору, коли така умова може застосовуватись, - лише у разі, коли предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, тобто особистих майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб; - окремо слід зазначити, що встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, за яких особа може бути звільнена від сплати судового збору, також є вичерпним. 28. З наведеного слідує, що Великою Палатою Верховного Суду у вказаній постанові не конкретизовано питання того, чи визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» умови можуть застосовуватися лише до фізичних осіб, які є позивачами у справі, чи також поширюються і на фізичних осіб - відповідачів. 29. Разом з тим, ураховуючи зазначені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25.03.2021 у справі № 912/3514/20 зауважив, що умови, визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8 вказаного Закону, можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 30. Такої ж правової позиції про те, що суб`єктами, на яких поширюється дія пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», є лише фізичні особи - позивачі, а не фізичні особи - відповідачі, дотримується Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в ухвалах від 20.08.2020 у справі № 910/6421/19, від 24.05.2022 у справі № 911/2000/20, від 13.03.2023 у справі № 927/561/21, від 09.06.2023 у справі № 910/4149/21, від 28.08.2023 у справі № 910/12955/20 тощо. 31. У свою чергу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21, врахувавши наведену в постанові від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18 правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 8 Закону України «Про судовий збір», дійшов таких висновків. Аналіз пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» дає підстави для висновку про те, що відповідачі у справі не є суб`єктами, на яких поширюється дія цієї правової норми, оскільки вона стосується лише позивачів. Водночас відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. За практикою щодо застосування статті 6 Конвенції, наведеною, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ у справах «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії» (Georgel and Georgeta Stoicescu v. Romania), «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином, щоб завдати шкоди самій суті цього права. Судовий збір має бути розумним, таким, що з урахуванням фінансового положення заявника може бути ним сплачений. Великий розмір судових витрат, який не враховує фінансового положення заявників, може бути розглянутий як такий, що непропорційно обмежує право на доступ до правосуддя. ЄСПЛ також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави в цивільних спорах, і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження в цивільних справах (рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland) від 19.06.2001, пункт 59). Оцінюючи фінансовий стан особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового стану (рішення ЄСПЛ у справі «Княт проти Польщі» (Kniat v. Poland) від 26.07.2005, пункт 44; рішення ЄСПЛ у справі «Єдамскі та Єдамска проти Польщі» (Jedamski and Jedamska v. Poland) від 26.07.2005, пункти 63, 64). Вимога про сплату судового збору є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» (Shishkov v. Russia) від 20.02.2014, пункт 111). Ураховуючи наведене, відповідач у справі може за певних обставин (дійсної неспроможності сплатити судовий збір, підтвердженої належними доказами) бути звільненим від сплати судового збору або його сплата може бути відстрочена чи розстрочена, розмір судового збору може бути зменшений судом. Тобто за вказаних обставин з метою забезпечення права особи на судовий захист стаття 8 Закону України «Про судовий збір» може бути застосована за аналогією закону до іншої сторони спору (частина дев`ята статті 10 Цивільного процесуального кодексу України). 32. Таким чином, існує різний підхід щодо застосування касаційними судами господарської та цивільної юрисдикцій пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір». Зокрема, за зазначеною вище правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказані норми поширюються виключно на фізичних осіб, які є позивачами у справі, та не застосовуються до фізичних осіб - відповідачів, натомість за висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21, такі норми з урахуванням практики ЄСПЛ можуть бути застосовані за аналогією закону до іншої сторони спору, тобто до фізичної особи - відповідача. 33. З огляду на зазначене та з метою формування сталості та єдності судової практики в питанні застосування положень статті 8 Закону України «Про судовий збір», Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21. 34. Згідно із частиною третьою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 35. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18.10.2023 прийняла до розгляду справу № 906/308/20 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 36. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 37. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Щодо застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» до фізичних осіб - відповідачів 38. Північно-західний апеляційний господарський суд, відмовляючи у задоволенні клопотання Пунди А. М. про звільнення від сплати судового збору, виходив з того, що Пунда А. М. є відповідачем у справі. Натомість положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» поширюються лише на фізичних осіб - позивачів. 39. Статтею 8 Закону України «Про судовий збір» передбачено таке: «1. Враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. 2. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті». 40. Аналізуючи можливість застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» до відповідачів - фізичних осіб, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. 41. Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. 42. Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. 43. Відповідно до пунктів 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 44. Стаття 6 Конвенції, зокрема, передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. 45. У статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (див., зокрема, пункт 25 рішення ЄСПЛ від 17.01.1970 у справі «Delcourt v. Belgium» (заява № 2689/65)). 46. Отже, оскільки в державі Україні діють апеляційні та касаційні суди, передбачені статтею 6 Конвенції гарантії поширюються також на апеляційний та касаційний перегляд справ. 47. У пунктах 59-61 рішення від 19.06.2001 у справі «Kreuz v. Poland» (заява № 28249/95) ЄСПЛ зазначив, що він ніколи не виключав можливості того, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Більше того, Суд вважає, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах. Відповідно Суд постановляє, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв`язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції. Однак Суд наголошує, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин цієї справи, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено, є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні та чи мала «розгляд судом». Враховуючи ці чинники, далі Суд має визначити, чи становила вимога сплати збору, зокрема за обставин цієї конкретної справи, обмеження, яке завдало шкоди самій суті права заявника на доступ до суду. 48. Отже, судовий збір сам по собі не обмежує право особи на справедливий суд, однак при цьому такий збір повинен встановлюватись з урахуванням спроможності заявника його сплатити та стадії, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження було накладено. 49. Згідно із частиною першою статті 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом. 50. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. 51. Отже, за загальним правилом судовий збір за подання апеляційних та касаційних скарг сплачується будь-якою особою, яка подає відповідну скаргу. Тобто за загальним правилом особи, які подають апеляційну та касаційну скарги (як позивачі, так і відповідачі), мають рівні обов`язки щодо сплати судового збору за подання таких скарг. 52. Також Велика Палата Верховного Суду наголошує, що пунктами 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України передбачено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. 53. Відповідно до частини першої статті 7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин. 54. Аналізуючи положення пунктів 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», Велика Палата Верховного Суду зазначила, що умови, визначені у цих пунктах, можуть застосовуватися лише до фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до фізичних осіб, що мають певний соціальний статус, підтверджений державою: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, за яких особа може бути звільнена від сплати судового збору, також є вичерпним (пункти 39, 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18). 55. У цій справі Пунда А. М. , заявляючи клопотання про звільнення від сплати судового збору, стверджує, що судовий збір за подання такої скарги є надвеликим (перевищує 5 відсотків розміру його річного доходу за попередній календарний рік). У касаційній скарзі відповідач зазначає, що на підтвердження цієї обставини до апеляційної скарги ним було долучено докази (довідка від 26.05.2023 № 22 з Державного підприємства «ІНФОРМАЦІЯ_1»; довідка ОК-7 від 26.05.2023 з Пенсійного фонду України; відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми сплачених доходів та утриманих податків від 26.05.2023 № 0625-23-07083). 56. Північно-західний апеляційний господарський суд не надав жодної оцінки наведеним вище доказам, натомість відмовив Пунді А. М. у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору з тієї підстави, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» поширюються виключно на позивачів - фізичних осіб. Як наслідок, оскільки Пунда А. М. не надав суду доказів сплати судового збору протягом установленого ухвалою від 17.07.2023 десятиденного строку для усунення недоліків апеляційної скарги, Північно-західний апеляційний господарський суд не прийняв до розгляду та повернув апеляційну скаргу Пунди А. М . 57. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що відмова Пунді А. М. у звільненні від сплати судового збору за подання апеляційної скарги виключно з тієї підстави, що Пунда А. М. є відповідачем у цій справі, без дослідження доказів, наданих відповідачем на підтвердження неможливості сплати ним судового збору, завдає шкоди самій суті права Пунди А. М. на доступ до суду. Така відмова фактично позбавила Пунду А. М. права на справедливий суд. 58. При цьому немає жодного розумного пояснення, чому фізична особа - відповідач, оскаржуючи судові рішення в апеляційному або касаційному порядку, не може бути звільнена від сплати судового збору за умови, коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу відповідача - фізичної особи за попередній календарний рік, у той час як позивач за таких самих умов може бути звільнений від сплати судового збору як при поданні позовної заяви, так і при подальшому оскарженні судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. 59. За описаних вище обставин відповідач з огляду на свій майновий стан буде поставлений у завідомо нерівне відносно позивача становище. Відповідач фактично буде позбавлений права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Разом із цим як Конституція України (пункт 8 частини другої статті 129), так і ГПК України (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2, частина перша статті 7) закріплюють принцип рівності сторін, зокрема і в контексті необхідності врахування майнового становища як позивача, так і відповідача. 60. Незастосування до фізичної особи положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції). Зазначене також не відповідає ряду конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 частини другої статті 129 Конституції України); рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 частини третьої статті 2 ГПК України). 61. Отже, положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. 62. Відмова у звільненні від сплати судового зборуз тих підстав, що така особа є відповідачем, без дослідження судом доказів, якими відповідач обґрунтовує наявність підстав для застосування пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», завдає шкоди самій суті права відповідача на доступ до суду. 63. З огляду на наведене в цьому розділі постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування оскаржуваної ухвали Північно-західного апеляційного господарського суду. Щодо відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 64. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21 дійшов такого правового висновку: «Аналіз пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» дає підстави для висновку про те, що відповідачі у справі не є суб`єктами, на яких поширюється дія цієї правової норми, оскільки вона стосується лише позивачів. Водночас відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. За практикою щодо застосування статті 6 Конвенції, наведеною, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ у справах «Георгел і Георгета Стоїческу проти Румунії» (Georgel and Georgeta Stoicescu v. Romania), «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином, щоб завдати шкоди самій суті цього права. Судовий збір має бути розумним, таким, що з урахуванням фінансового положення заявника може бути ним сплачений. Великий розмір судових витрат, який не враховує фінансового положення заявників, може бути розглянутий як такий, що непропорційно обмежує право на доступ до правосуддя. ЄСПЛ також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави в цивільних спорах, і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження в цивільних справах (рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland) від 19.06.2001, пункт 59). Оцінюючи фінансовий стан особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового стану (рішення ЄСПЛ у справі «Княт проти Польщі» (Kniat v. Poland) від 26.07.2005, пункт 44; рішення ЄСПЛ у справі «Єдамскі та Єдамска проти Польщі» (Jedamski and Jedamska v. Poland) від 26.07.2005, пункти 63, 64). Вимога про сплату судового збору є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» (Shishkov v. Russia) від 20.02.2014, пункт 111). Ураховуючи наведене, відповідач у справі може за певних обставин (дійсної неспроможності сплатити судовий збір, підтвердженої належними доказами) бути звільненим від сплати судового збору або його сплата може бути відстрочена чи розстрочена, розмір судового збору може бути зменшений судом. Тобто за вказаних обставин з метою забезпечення права особи на судовий захист стаття 8 Закону України «Про судовий збір» може бути застосована за аналогією закону до іншої сторони спору (частина дев`ята статті 10 Цивільного процесуального кодексу України)». 65. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від вказаного вище правового висновку. 66. Натомість у пункті 61 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. 67. Правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21, відповідає наведеному вище правовому висновку Великої Палати Верховного Суду. 68. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 21.09.2022 у справі № 303/7754/21. 69. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25.03.2021 у справі № 912/3514/20 зауважив, що умови, визначені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 8 вказаного Закону, можуть застосовуватися лише до позивачів - фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до позивачів, що мають певний соціальний статус: є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 70. З огляду на викладене в мотивувальній частині цієї постанови Велика Палата Верховного Суду відступає від вказаного вище висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду та ще раз наголошує, що положення пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача - фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної зазначеною нормою. 71. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 521/21255/13-ц, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42), від 26.10.2022 у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43), від 14.06.2023 у справі № 448/362/22 (пункт 66)). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 72. Згідно із частиною четвертою статті 304 ГПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанції, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд суду першої або апеляційної інстанції. 73. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 74. Згідно із частиною шостою статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 75. З огляду на викладене в мотивувальній частині цієї постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, ухвалу суду апеляційної інстанції - скасувати, а справу направити до Північно-західного апеляційного господарського суду для продовження розгляду (на етап вирішення питання про відкриття апеляційного провадження). Судові витрати 76. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 77. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, то розподіл судових витрат Велика Палата Верховного Суду не здійснює. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Пунди Анатолія Михайловича задовольнити. 2. Ухвалу Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.07.2023 у справі № 906/308/20 скасувати. 3. Справу № 906/308/20 направити до Північно-західного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 906/308/20 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. В. Ткач Судді:О. О. Банасько Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна Є. А. Усенко І. В. Желєзний Н. В. Шевцова Л. Ю. Кишакевич Джерело: ЄДРСР 115598835

Ще один дембельський акорд поплічника Князєва та володаря нагороди Золота малина, бульварного письменника з дуже низьким рівнем навіть теоретичних знань, на мою думку. Велика палата хоча і зробила висновок в очевидних речах, але знову допомогла, ймовірно за дуже не погану винагороду, недобросовісним банкірам уникнути відповідальності за неповернення вкладу. Суд зазначив: 36. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку заборгованості за договором банківського вкладу фактично підтверджує право вкладника на відповідну суму. А будь-які виплати мають здійснюватися у порядку, визначеному Законом № 4452-VI (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункти 28, 43; № у ЄДРСР 96890711)). 37. Беручи до уваги вказаний висновок, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом пункту 1 частини п`ятої та пункту 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI суд може задовольнити вимоги про стягнення пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, а також трьох процентів річних й інфляційних втрат згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, нарахованих за період до запровадження тимчасової адміністрації у банку, якщо строк договору банківського вкладу закінчився до її запровадження.

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 757/3572/17-ц (провадження № 14-37цс22) за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» (далі - ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива», банк) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» Караченцева Артема Юрійовича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Фонду, про стягнення збитків та зобов`язання включити їх у реєстр акцептованих вимог кредиторів за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року, ухвалене суддею Матійчук Г. О., та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що він уклав з банком чотири договори банківського вкладу: від 17 лютого 2014 року № 74-в-17/284938 на суму 56 500,00 дол. США (сума коштів на дату закінчення дії договору - 58 600,00 дол. США) терміном до 22 лютого 2015 року (далі - договір № 74-в-17/284938); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350339 на суму 510 000,00 грн терміном до 29 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350339); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350328 на суму 544 000,00 грн терміном до 09 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350328); від 01 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 на суму 552 500,00 грн терміном до 09 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350302). 09 січня 2015 року позивач звернувся до банку із заявою про повернення вкладів за договорами № 74-в-17/350302 та № 74-в-17/350328. 29 січня 2015 року звернувся до банку із заявою про повернення вкладу за договором від № 74-в-17/350339. 20 лютого 2015 року звернувся до банку із заявою про повернення вкладу за договором № 74-в-17/284938. 16 січня 2015 року позивач звернувся із заявою до банку про виконання умов договорів № 74-в-17/350302 та № 74-в-17/350328, в якій повідомив, що зняв станом на 16 січня 2015 року через термінали інших банків лише 10 % коштів, решта заблокована на картковому рахунку. 23 квітня 2015 року звернувся із заявою до банку про порушення умов договорів № 74-в-17/284938, № 74-в-17/350339, № 74-в-17/350328 та № 74-в-17/350302, в якій повідомив, що залишок заблокованих коштів станом на 20 квітня 2015 року становить 1 140 502,43 грн та 59 936,45 дол. США. Банк у відповідях повідомляв, що вживає всіх необхідних заходів щодо невідкладного вирішення ситуації. 23 червня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 121 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Фінансова ініціатива», згідно з яким з 24 червня 2015 року у банку запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду. 17 червня 2020 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 826/11415/16 залишено без змін судові рішення попередніх інстанцій щодо визнання протиправною та скасування постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 23 червня 2015 року № 408 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» до категорії неплатоспроможних». 07 серпня 2015 року Фонд виплатив позивачу 200 000,00 грн у рахунок відшкодування, передбаченого Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), що свідчить про визнання банком свого боргу та переривання позовної давності. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/284938 за період з 22 лютого до 24 червня 2015 року (121 день) становить 213 300,79 дол. США, що станом на 24 червня 2015 року за курсом НБУ становило 4 590 233,00 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII) становить 212 718,00 дол. США (58 600,00 дол. США х 3 % х 121день); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) становить 582,79 дол. США (58 600,00 дол. США х 3 % х 121 день / 365 днів). Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350339 за період з 29 січня до 24 червня 2015 року (145 днів) становить 2 410 626,08 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 218 500,00 грн (510 000 х 3 % х 145 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 6 078,08 грн (510 000 х 3% х 145 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з лютого до червня 2015 року у розмірі 136,48 % становлять 186 048,00 грн (510 000 х 136,48 / 100). Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350328 за період з 09 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 921 639,93 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 692 800,00 грн (544 000 х 3 % х 165 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 7 377,53 грн (544 000 х 3% х 165 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахуванням середнього індексу інфляції за період із січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 % становлять 221 462,40 грн (544 000 х 140,71 / 100). Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350302 за період з 09 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 967 290,56,00 грн, з них: пеня у розмірі 3 % річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIстановить 2 734 875,00 грн (552 500 х 3 % х 165 днів); 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України становить 7 492,81 грн (552 500 х 3 % х 165 днів / 365 днів); інфляційні втрати з урахуванням середнього індексу інфляції за період із січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 % становлять 224 922,75 грн (552 500 х 140,71 / 100). Позивач зазначив, що діями відповідача щодо невиконання умов договорів банківського вкладу та відмовою вчасно виплатити кошти з депозитних рахунків йому було завдано моральну шкоду. Неодноразово змінюючи позовні вимоги, в уточненій позовні заяві від 27 січня 2021 року позивач остаточно просив: стягнути з банку 12 889 789,57 грн завданих збитків за порушення банком грошового зобов`язання, а саме за несвоєчасне повернення суми вкладів; зобов`язати уповноважену особу Фонду згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI включити збитки у сумі 12 889 789,57 грн у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати в четверту чергу з коштів, одержаних при ліквідації та продажу майна (активів) банку. 09 березня 2021 року рішенням Печерського районного суду міста Києва у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що після запровадження Фондом тимчасової адміністрації відносно неплатоспроможного банку з метою виведення його з ринку та в подальшому відкликання НБУ банківської ліцензії й переходу до процедури ліквідації - задоволення вимог кредиторів банку здійснюється в порядку, передбаченому Законом № 4452-VI. Чинним законодавством не передбачено задоволення вимог кредиторів поза межами процедури ліквідації банку. Зазначене підтверджується правовою позицією Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2015 року у справі № 6-2001цс15. Установлено, що позивачу було виплачено суму гарантованого відшкодування у розмірі 200 000,00 грн. Включення суми збитків (штрафних санкцій) та/або моральної шкоди, заявлених позивачем до четвертої черги вимог кредиторів, не передбачено законом. За таких обставин підстав для задоволення позову в частині стягнення збитків немає. 08 вересня 2021 року постановою Київського апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з мотивами суду першої інстанції, пославшись на правовий висновок Верховного Суду України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17 про те, що якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже була введена тимчасова адміністрації, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачає Закон № 4452-VI. У вересні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасуватирішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вважав, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 20 березня 2019 року у цивільній справі № 761/26293/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 23 травня 2018 року № 811/568/16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2016 року у справі № 826/11415/16. Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу коштів свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої нормами чинного законодавства, у вигляді сплати пені та інших штрафних санкцій. Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що позовні вимоги стосуються нарахування відсотків у період до запровадження тимчасової адміністрації, тобто до 24 червня 2015 року, не дослідили подані позивачем докази, порушили його права як сторони у справі та як вкладника. Включення суми завданих збитків та штрафних санкцій за порушення банком грошового зобов`язання перед вкладником до реєстру акцептованих вимог кредиторів відповідає нормам Закону № 4452-VI та нормам Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 21 серпня 2017 року № 3711. 24 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від викладеного раніше висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) про те, що запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з нього коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом № 4452-VI. 11 жовтня 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку заборгованості за договором банківського вкладу фактично підтверджує право вкладника на відповідну суму. А будь-які виплати мають здійснюватися у порядку, визначеному Законом № 4452-VI (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, провадження № 14-98цс20). При цьому Велика Палата Верховного Суду визнала за необхідне відступити від висновку, сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), шляхом конкретизації, вказавши, що вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації, може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу та за порушення його умов. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її. Суди попередніх інстанцій без перевірки обґрунтованості здійсненого позивачем розрахунку заборгованості та встановлення факту належного виконання банком своїх зобов`язань із повернення коштів вкладнику передчасно виснували про відмову у задоволенні позову. З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погоджуюся. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), про те, що згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII. З таким висновком Великої Палати Верховного Суду про базу нарахування пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку. Правовідносини з банківського вкладу врегульовано нормами ЦК України, законами України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ), від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) та Законом № 1023-XII. Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. У частині другій статті 627 ЦК України прямо передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу. Згідно з підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вкладний (депозитний) рахунок - це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору. У статті 2 Закону № 2121-ІІІ указано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Частинами першою, другою статті 47 Закону № 2121-ІІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2664-III (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин): - фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг (пункт 1); - фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); - споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7 1 доповнено згідно із Законом № 122-IX від 20 вересня 2019 року). Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту. Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику). Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, які він регулює, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи із загальних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача. Згідно зі статтею 1 Закону № 1023-ХІІ споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Із системного аналізу норм законів № 2121-ІІІ, № 2664-III, № 1023-ХІІ, Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону № 1023-ХІІ у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Резолюції Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директиви 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики - можна зробити висновок, що залучення коштів на депозит є наданням фінансової послуги, оскільки банк чи фінансова установа зобов`язані за договором банківського вкладу повернути вклад та нараховані проценти вкладнику, який є споживачем банківських послуг, а отже, на вказані правовідносини поширюється Закон № 1023-ХІІ, зокрема частина п`ята статті 10 цього Закону щодо сплати пені за кожен день прострочення виконання зобов`язання з повернення вкладу. Тобто вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) виснувала, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Вважаю, що від такого висновку слід було відступити з огляду на таке. Приписи частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ розраховані на класичну цивілістичну конструкцію договору про надання послуг, де певну діяльність здійснює виконавець, а плата йому належить від замовника. Саме в цьому разі може йтися власне про вартість послуги чи вартість замовлення. У ЦК України кредитні, позичкові та депозитні зобов`язання, тобто зобов`язання з фінансовими ресурсами, відмежовуються від зобов`язань з надання послуг та підряду і розміщені в окремих главах цього Кодексу. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Проте не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг у розумінні ЦК України. За договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу в розумінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, а не ЦК України. Прийняття певної грошової суми (вкладу) на збереження та її повернення з виплатою процентів або доходу в іншій формі є змістом зобов`язання між сторонами за договором банківського вкладу (депозиту) та відповідної фінансової послуги. Послуга, як і товар, має собівартість, яку продавець (надавач послуги) повинен компенсувати при її реалізації. Діяльність банків спрямована таким чином, щоб забезпечити баланс між депозитними і кредитними операціями з метою мінімізації вільних ресурсів та, відповідно, отримання прибутку. Разом з тим метою укладення договору банківського вкладу для споживача є отримання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів. Укладення зазначеного договору є взаємовигідним як для банку, так і для вкладника. Фінансова послуга, на відміну від послуг у класичному розумінні ЦК України, відрізняється тим, що грошові кошти (вклад) перераховуються у власність банку чи фінансової установи, які розпоряджаються цими коштами на власний розсуд без узгодження таких дій із вкладником. Тоді як в усіх договорах про надання послуг підрядник не має права розпоряджатися предметом (об`єктом), переданим йому для виконання робіт, як і не може використовувати цей об`єкт у власних інтересах та інтересах третіх осіб, оскільки його права обмежені умовами конкретного договору і стосуються лише порядку виконання робіт, якщо інше не встановлено відповідними інструкціями. Однак фінансова установа жодним чином не обмежена ні в розсуді, ні в діях щодо розпорядження грошовими коштами, оскільки вкладник має лише право на повернення вкладу, тобто речі, визначеної родовими ознаками, та отримання відповідних відсотків за передачу вказаних коштів, але це право не є абсолютним, і ставки за договором вкладу можуть бути від`ємними, тобто особа, яка віддає свої гроші фінансовій установі, може бути зобов`язана сплатити їй свої кошти, і в такому разі віднесення до вартості фінансової послуги в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ лише розміру відсотків за користування чужими грошовими коштами поглиблює нерівність між банком і вкладником, унеможливлює вкладнику взагалі отримати свої кошти, що явно суперечить як принципам ЦК України, так і спрямуванню Закону № 1023-ХІІ. Відсутні підстави вважати, що за змістом частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ вартість фінансової послуги банківського вкладу (депозиту) повинна обмежуватись лише процентами, без урахування грошової вартості фінансових активів, задля забезпечення збереження яких вкладник і звертається до банку про отримання відповідної послуги. Вартістю фінансової послуги з розміщення коштів за договором банківського вкладу (депозиту) в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ є повна грошова вартість відповідних фінансових активів споживача фінансової послуги («тіло» депозиту та нарахований дохід у формі процентів або в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором, вартість якого визначена у грошовому виразі), у частині виконання яких допущене порушення. Таким чином, оскільки за договором банківського вкладу на банк покладається обов`язок не тільки прийняти від вкладника грошову суму (вклад), а й повернути вклад разом з нарахованими процентами, то як вартість послуги в розумінні частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід розуміти вклад та проценти за вкладом. Крім того, такий висновок щодо обсягу фінансової послуги уможливлює зловживання банком своїм становищем, оскільки вкладник може залишитися без грошей, які утримуватиме банк. Отриманням лише процентів за вкладом, розмір яких на поточних рахунках становить близько 0, вкладник позбавляється ефективного способу захисту відповідно до Закону № 1023-ХІІ. Висновок про те, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі, зробила і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), від якого вона не відступала. Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду повинна була відступити від висновку, викладеного в її у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), про те, що базою нарахування пені слід вважати виключно розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, а сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. Суддя О. М. Ситнік Джерело: ЄДРСР 115409363

Постанова Іменем України 11 жовтня 2023 року м. Київ Справа № 757/3572/17-ц Провадження № 14-37цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивача) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"» Караченцева Артема Юрійовича (далі - банк, відповідач) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про стягнення збитків і зобов`язання включити їх у реєстр акцептованих вимог кредиторів за касаційною скаргою позивача на рішення Печерського районного суду міста Києва від 9 березня 2021 року, ухвалене суддею Матійчук Г. О., та постанову Київського апеляційного суду від 8 вересня 2021 року, прийняту колегією суддів у складі Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивач у 2014 році уклав із банком чотири договори банківського вкладу. Коли у 2015 році настав термін повернення вкладів, позивач звернувся до банку з відповідними заявами. Проте, як він стверджував, не зміг отримати належні йому кошти. Незабаром - 24 червня 2015 року - у банку запровадили тимчасову адміністрацію, а у серпні того ж року Фонд виплатив позивачеві гарантовану державою суму за вкладами. 2. Через порушення банком обов`язку повернути кошти за договорами банківського вкладу позивач у січні 2017 року звернувся до суду. З урахуванням неодноразових змін просив, зокрема, про таке: (1) стягнути з банку 12 889 789,57 грн, до яких включив (а) пеню згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), (б) три проценти річних та (в) інфляційні втрати згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за період з моменту виникнення у банку обов`язку повернути кошти за договорами банківського вкладу до моменту запровадження тимчасової адміністрації; (2) зобов`язати уповноважену особу Фонду включити суму збитків позивача у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних під час ліквідації банку та продажу його майна. 3. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Вважали, що запровадження тимчасової адміністрації у банку унеможливлює ухвалення рішення про стягнення з нього коштів, бо таке стягнення можливе тільки у спосіб, передбачений Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). 4. Позивач у касаційній скарзі стверджував, що вимоги Закону № 4452-VI стосуються заборони нарахування пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат у період, який починає відлік від запровадження тимчасової адміністрації. Тоді як позовні вимоги стосуються нарахування пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат за період з моменту виникнення у банку обов`язку повернути кошти за договорами банківського вкладу до запровадження тимчасової адміністрації. 5. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на питання про те, чи може суд після запровадження у банку тимчасової адміністрації ухвалити рішення про стягнення коштів за неналежне виконання цією фінансовою установою зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження такої адміністрації. Відповідь на це питання позитивна. (2) Зміст позовної заяви 6. 20 січня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою (т. 1, а. с. 1-9), у якій просив: 6.1. Визнати за банком збитки, завдані несвоєчасним поверненням позивачеві внесених особистих коштів і порушенням умов укладених договорів банківського вкладу на загальну суму 892 110,20 грн. 6.2. Визнати за банком 30 000,00 грн грошової компенсації за завдану моральну шкоду через порушення особистих немайнових прав та обмежень у сфері приватного життя позивача несвоєчасним поверненням внесених ним коштів і порушенням умов укладених договорів банківського вкладу. 6.3. Зобов`язати уповноважену особу Фонду за Законом № 4452-VI включити завдані банком збитки у сумі 892 110,20 грн і 30 000,00 грн компенсації моральної шкоди у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних у процесі ліквідації банку під час продажу його майна (активів). 7. 9 лютого 2017 року позивач подав позовну заяву у «новій редакції» (т. 1, а. с. 40-47), у якій просив: 7.1. Стягнути з банку збитки, завдані несвоєчасним поверненням внесених особистих коштів і порушенням умов укладених договорів банківського вкладу на загальну суму 892 110,20 грн. 7.2. Стягнути з банку 30 000,00 грн грошової компенсації за завдану моральну шкоду через порушення особистих немайнових прав та обмежень у сфері приватного життя і порушення умов укладених договорів банківського вкладу. 7.3. Зобов`язати уповноважену особу Фонду за Законом № 4452-VI включити завдані банком збитки у сумі 892 110,20 грн і 30 000,00 грн компенсації моральної шкоди у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних у процесі ліквідації банку під час продажу його майна (активів). 8. 14 червня 2019 року позивач подав заяву про збільшення позовних вимог (т. 1, а. с. 183-187). Просив: 8.1. Стягнути з банку 12 889 789,57 грн збитків за порушення грошового зобов`язання, а саме за несвоєчасне повернення суми вкладів за договорами банківського вкладу. 8.2. Зобов`язати уповноважену особу Фонду згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI включити збитки у сумі 12 889 789,57 грн у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних у процесі ліквідації банку під час продажу його майна (активів). 9. 29 липня 2019 року позивач подав заяву (т. 1, а. с. 207-209), у якій просив: 9.1. Визнати незаконним і скасувати рішення № 352-рш Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 21 травня 2019 року «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"». 9.2. Визнати незаконним і скасувати рішення № 1268 від 22 травня 2019 року виконавчої дирекції Фонду «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"» та делегування повноважень ліквідатора банку». 10. 24 вересня 2019 року позивач подав заяву про збільшення позовних вимог (т. 1, а. с. 217-220), у якій додатково до попередньо заявлених вимог просив: 10.1. Визнати незаконним і скасувати рішення № 352-рш Правління НБУ від 21 травня 2019 року «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"». 10.2. Визнати незаконним і скасувати рішення № 1268 від 22 травня 2019 року виконавчої дирекції Фонду «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк "Фінансова Ініціатива"» та делегування повноважень ліквідатора банку». 10.3. Зупинити дії ліквідатора банку Кашути Д. Є. з продажу майна банку та його ліквідації. 11. 4 грудня 2019 року позивач подав заяву (т. 1, а. с. 234-235), у якій звернув увагу суду на те, що у поданій 14 червня 2019 року заяві «зняв» вимогу про відшкодування моральної шкоди. 12. 27 січня 2021 року позивач подав заяву «про надання пояснень по справі» (т. 2, а. с. 15-17), у якій просив: 12.1. Стягнути з банку 12 889 789,57 грн завданих збитків за порушення грошового зобов`язання, а саме за несвоєчасне повернення суми вкладів за договорами банківського вкладу. 12.2. Зобов`язати уповноважену особу Фонду згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI включити збитки у сумі 12 889 789,57 грн у реєстр акцептованих вимог кредиторів для виплати у четверту чергу з коштів, одержаних під час ліквідації банку та продажу його майна (активів). 13. У відповіді (т. 2, а. с. 26-32) на пояснення Фонду (т. 2, а. с. 35-37) позивач повторно вказав ті самі позовні вимоги, що й у заяві «про надання пояснень по справі» від 27 січня 2021 року(т. 2, а. с. 15-17). 14. Мотивував вимоги так: 14.1. Позивач уклав із банком чотири договори банківського вкладу: - 17 лютого 2014 року - № 74-в-17/284938 на суму 56 500,00 дол. США (сума коштів на дату закінчення дії договору - 58 600,00 дол. США) терміном до 22 лютого 2015 року (далі - договір № 74-в-17/284938); - 1 жовтня 2014 року - № 74-в-17/350339 на суму 510 000,00 грн терміном до 29 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350339); - 1 жовтня 2014 року - № 74-в-17/350328 на суму 544 000,00 грн терміном до 9 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350328); - 1 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 на суму 552 500,00 грн терміном до 9 січня 2015 року (далі - договір № 74-в-17/350302). 14.2. 9 січня 2015 року позивач звернувся із заявою до банку про повернення вкладів за договорами від 1 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 і № 74-в-17/350328, 29 січня 2015 року - про повернення вкладу за договором від № 74-в-17/350339, 20 лютого 2015 року - про повернення вкладу за договором від 17 лютого 2014 року № 74-в-17/284938. 14.3. 16 січня 2015 року позивач звернувся із заявою до банку про виконання умов договорів банківського вкладу від 1 жовтня 2014 року № 74-в-17/350302 і № 74-в-17/350328. Повідомив, що станом на 16 січня 2015 року зняв через термінали інших банків лише 10 % коштів, решта - заблокована на картковому рахунку. 14.4. Банк у відповідях, зокрема, від 13 лютого 2015 року № 598 і від 16 березня 2015 року № 1142 повідомляв, що вживає всіх необхідних заходів для невідкладного вирішення ситуації. 14.5. 23 квітня 2015 року позивач звернувся із заявою до НБУ про порушення умов договорів банківського вкладу № 74-в-17/284938, № 74-в-17/350339, № 74-в-17/350328 та № 74-в-17/350302. Повідомив, що залишок заблокованих коштів станом на 20 квітня 2015 року становить 1 140 502,43 грн і 59 936,45 дол. США. НБУ у відповіді від 25 травня 2015 року вказав, що з приводу повернення коштів позивачу слід звернутися до банку. 14.6. 23 червня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 121 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ "Фінансова ініціатива"», згідно з яким з 24 червня 2015 року у банку запроваджена тимчасова адміністрація та призначена уповноважена особа Фонду. 14.7. 17 червня 2020 року Верховний Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суд прийняв постанову у справі № 826/11415/16, згідно з якою залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про визнання протиправною та скасування постанови Правління НБУ від 23 червня 2015 року № 408 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк "Фінансова ініціатива"» до категорії неплатоспроможних». 14.8. 7 серпня 2015 року та 24 лютого 2016 року Фонд виплатив позивачеві 200 000,00 грн у рахунок відшкодування, передбаченого Законом № 4452-VI, що підтверджує визнання банком боргу та переривання позовної давності. 14.9. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/284938 за період з 22 лютого до 24 червня 2015 року (121 день) становить 213 300,79 дол. США, що станом на 24 червня 2015 року за курсом НБУ становило 4 590 233,00 грн. Із них: - пеня у розмірі трьох процентів річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII - 212 718,00 дол. США (58 600,00 дол. США х 3% х 121день); - три проценти річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України - 582,79 дол. США (58 600,00 дол. США х 3% х 121день / 365 днів). 14.10. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350339 за період з 29 січня до 24 червня 2015 року (145 днів) становить 2 410 626,08 грн. Із них: - пеня у розмірі трьох процентів річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII - 2 218 500,00 грн (510 000 х 3% х 145 днів); - три проценти річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України - 6 078,08 грн (510 000 х 3% х 145 днів / 365 днів); - інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з лютого до червня 2015 року у розмірі 136,48 % - 186 048,00 грн (510 000 х 136,48 / 100). 14.11. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350328 за період з 9 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 921 639,93 грн. Із них: - пеня у розмірі трьох процентів річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII - 2 692 800,00 грн (544 000 х 3% х 165 днів); - три проценти річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України - 7 377,53 грн (544 000 х 3% х 165 днів / 365 днів); - інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 процентів - 221 462,40 грн (544 000 х 140,71 / 100). 14.12. Загальна сума збитків за порушення банком грошового зобов`язання за умовами договору № 74-в-17/350302 за період з 9 січня до 24 червня 2015 року (165 днів) становить 2 967 290,56,00 грн. Із них: - пеня у розмірі трьох процентів річних згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII - 2 734 875,00 грн (552 500 х 3% х 165 днів); - три проценти річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України - 7 492,81 грн (552 500 х 3% х 165 днів / 365 днів); - інфляційні втрати з урахування середнього індексу інфляції за період з січня до червня 2015 року у розмірі 140,71 процентів - 224 922,75 грн (552 500 х 140,71 / 100). 14.13. Відповідач невиконанням умов договорів банківського вкладу та відмовою вчасно виплатити кошти з депозитних рахунків завдав моральну шкоду позивачеві. (3) Зміст заяви відповідача про застосування позовної давності та рішень суду першої інстанції 15. 18 липня 2019 року банк подав заяву про застосування позовної давності (т 1, а. с. 192-194). Зазначив, що вона розпочала перебіг за вимогами про повернення вкладу за договором № 74-в-17/284938 - 22 лютого 2015 року, за договором № 74-в-17/350339 - 21 січня 2015 року, за договорами № 74-в-17/350328 і № 74-в-17/350302 - 9 січня 2015 року. Пеню, три проценти річних й інфляційні втрати позивач розрахував за період з 9 січня до 24 червня 2015 року. Позовна давність для пені становить 1 рік, тоді як первинні вимоги позивач заявив лише 20 січня 2017 року, а наступні заяви про збільшення позовних вимог подав ще пізніше. 16. 27 січня 2021 рокуПечерський районний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, - Фонд. 17. 9 березня 2021 року Печерський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так: 17.1. Після запровадження Фондом відносно неплатоспроможного банку тимчасової адміністрації задоволення вимог його кредиторів здійснюється у порядку, передбаченому Законом № 4452-VI. Цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у спірних правовідносинах. Чинне законодавство не передбачає можливість задоволення вимог кредиторів поза межами процедури ліквідації банку (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2015 року у справі № 6-2001цс15). 17.2. Під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема,задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення майна (у тому числі коштів) банку, накладення арешту та звернення стягнення на майно (у тому числі кошти) банку (виконавче провадження щодо банку зупиняється, у тому числі знімаються арешти, накладені на майно (у тому числі на кошти) банку, а також скасовуються інші вжиті заходи примусового забезпечення виконання рішення щодо банку); нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також зобов`язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов`язань банку (пункти 1-3 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI). 17.3. Обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої цієї статті, не поширюється на зобов`язання банку щодо, зокрема, виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, в національній валюті України. Вклади в іноземній валюті перераховуються в національну валюту України за офіційним курсом гривні, встановленим НБУ до іноземних валют на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації відповідно до цієї статті (пункт 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI). 17.4. Позивач отримав 200 000,00 грн гарантованого відшкодування. 17.5. Вимоги про стягнення «збитків» і включення їх розміру до реєстру акцептованих вимог кредиторів є безпідставними, оскільки порядок заявлення останніх регламентує Закон № 4452-VI, який є спеціальним. Включення до четвертої черги акцептованих вимог кредиторів сум заявлених позивачем «збитків» і відшкодування моральної шкоди закон не передбачає. 17.6. У задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди слід відмовити, бо вона є похідною від основної. (4) Зміст постанови суду апеляційної інстанції 18. 8 вересня 2021 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Повністю погодився з мотивами останнього. Крім того, застосував «незмінний» висновок, сформульований у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц та від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 757/24933/15-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 363/2783/15-ц. За змістом цього висновку введення у банку тимчасової адміністрації на момент ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж передбачає Закон № 4452-VI. (5) Зміст вимог касаційної скарги 19. 29 вересня 2021 року позивач подав касаційну скаргу. Просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. (6) Зміст ухвал суду касаційної інстанції 20. 7 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача. Вказав, що позивач зазначив такі підстави касаційного оскарження судових рішень: 20.1. Суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 20 березня 2019 року у цивільній справі № 761/26293/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 23 травня 2018 року № 811/568/16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2016 року у справі № 826/11415/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). 20.2. Суди порушили норми процесуального права, коли не дослідили зібрані у справі докази, відхилили клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 3 і 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). 21. 24 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц висновку, згідно з яким запровадження в банку тимчасової адміністрації на час ухвалення рішення судом першої інстанції унеможливлює стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачає Закон № 4452-VI. Мотивував необхідність відступу так: 21.1. Цим висновком керувалися суди попередніх інстанцій. Вони також згадали обмеження, передбачені частиною п`ятою статті 36 Закону № 4452-VI. 21.2. Запровадження у банку тимчасової адміністрації не перешкоджає ухваленню судом рішення про стягнення коштів у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Тоді як виконання такого рішення має відбуватися відповідно до процедури, передбаченої Законом № 4452-VI, зокрема шляхом включення задоволених вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. 21.3. Це узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17: - вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації (якщо такий вкладник не звертався до Фонду чи його уповноваженої особи із заявою про включення його вимог до реєстру вкладників або реєстру акцептованих вимог кредиторів банку), може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за відповідним договором банківського вкладу; - запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язання за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації; - таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI; - зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку на користь вкладника заборгованості за договором банківського вкладу на таку черговість не впливає і не змінює її. 21.4. Велика Палата Верховного Суду, формулюючи висновок у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, не вказала про відступ від її попередніх висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 9 лютого 2021 року в справі № 381/622/17. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 22.1. Суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року № 811/568/16, від 20 березня 2019 року у цивільній справі № 761/26293/16-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15, від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 червня 2016 року у справі № 826/11415/16, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 757/24933/15-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 363/2783/15-ц(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). 22.2. Суди порушили норми процесуального права, а саме не дослідили зібрані у справі докази, відхилили клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 і пункти 1, 3 та 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Суд також не розглянув заяву позивача про розмір очікуваних (понесених) судових витрат (вх. № 17465 від 4 грудня 2019 року). 22.3. Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що передбачена у Законі № 4452-VI заборона «нарахування відсотків за зобов`язаннями банку перед вкладниками та кредиторами» стосується періоду, під час якого запроваджена тимчасова адміністрація. Вимоги позивача стосуються іншого періоду - до запровадження такої адміністрації. 22.4. Відмова банку виконати розпорядження клієнта щодо повернення коштів за договором банківського вкладу означає невиконання банком обов`язку та зумовлює настання відповідальності у вигляді сплати пені та «інших штрафних санкцій». 22.5. Суди першої й апеляційної інстанцій діяли упереджено та необ`єктивно, коли не дослідили докази, які подав позивач. 22.6. Згідно з поясненнями Фонду вимоги позивача на суму 36 482,79 грн включені до четвертої черги реєстру акцептованих вимог кредиторів. Але ця сума не є остаточною. Її треба збільшити на розмір завданих матеріальних збитків і моральної шкоди, визначених за результатами розгляду справи. 22.7. Включення суми «завданих збитків та штрафних санкцій» за порушення банком грошового зобов`язання перед вкладником до реєстру акцептованих вимог кредиторів відповідає приписам Закону № 4452-VI та затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 21 серпня 2017 року № 3711 Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються (далі - Положення № 3711). (2) Позиції інших учасників справи 23. 26 жовтня 2021 року Фонд подав відзив на касаційну скаргу позивача. Просив залишити судові рішення першої й апеляційної інстанцій без змін, а вказану скаргу - без задоволення. Зокрема вказав, що у спірних правовідносинах слід застосовувати спеціальний нормативно-правовий акт - Закон № 4452-VI. Під час тимчасової адміністрації позивач отримав відшкодування коштів за вкладами у межах 200 000,00 грн гарантованої суми. Із них 8 386,36 грн - 7 серпня 2015 року, а 191 619,64 грн - 24 лютого 2016 року. Вимоги позивача на 36 482,79 грн, які банк не повернув за вкладами, включені у четверту чергу реєстру акцептованих вимог кредиторів банку. Цю суму позивач зможе отримати внаслідок ліквідації банку та реалізації його майна. 24. 2 листопада 2021 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу позивача. Теж просив залишити оскаржені судові рішення без змін, а цю скаргу - без задоволення. Зокрема вказав, що 20 вересня 2021 року виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення № 960, згідно з яким затвердила ліквідаційний баланс і звіт про виконання ліквідаційної процедури банку. Згідно зі статтею 52 Закону № 4452-VI вимоги кредиторів банку, що не були задоволені внаслідок ліквідаційної процедури та продажу майна (активів) банку на дату складення ліквідаційного балансу, вважаються погашеними. 25. 27 вересня 2022 року Фонд подав письмові пояснення. Зокрема вказав, що згідно з умовами договорів банківського вкладу банк зобов`язався повернути вклади та нараховані проценти у «дату повернення» шляхом перерахування на відкритий у банку власний поточний рахунок вкладника на підставі письмової заяви останнього. Повернення вкладу та нарахованих процентів мали підтверджувати належним чином оформлена квитанція банку та/або виписка з депозитного рахунку. Банк на підставі заяв позивача повернув вклад із процентами, перерахувавши кошти на поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 (вказаний у договорах банківського вкладу). Це позивач підтвердив у позовній заяві, листах до банку № 74-в-06/376 від 16 січня 2015 року та до НБУ від 23 квітня 2015 року, які є додатками 9 і 12 до позовної заяви. Тому зобов`язання банку за умовами договорів банківського вкладу припинені належним виконанням. Позивач розпорядився коштами на суму понад 2 000 000,00 грн, які банк йому перерахував на поточний рахунок у строки, визначені договорами банківського вкладу. Зокрема зняв через касу банку. Станом на 24 червня 2015 року, тобто на день введення тимчасової адміністрації у банку, залишок неповернутих останнім коштів становив 236 482,79 грн. Із цієї суми позивач отримав гарантовану, а решту включили у четверту чергу кредиторських вимог. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Межі розгляду справи у суді касаційної інстанції 26. 7 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача. Згідно з цією ухвалою позивач оскаржив судові рішення на підставах, визначених у пунктах 1 і 4 частини другої статті 389, пунктах 1, 3 і 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. 27. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 28. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду за загальним правилом переглядає оскаржені судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставами для відкриття касаційного провадження. 29. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про відкриття касаційного провадження від 7 жовтня 2021 року надав учасникам справи строк до 2 листопада 2021 року для подання відзиву на касаційну скаргу. 30. Велика Палата Верховного Суду вважає, що письмові пояснення Фонду, які той подав 27 вересня 2022 року (т. 2, а. с. 189-194), тобто після спливу строку для подання відзиву на касаційну скаргу, слід повернути без розгляду. 31. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України). 32. Дозволу подати 27 вересня 2022 року додаткові пояснення щодо окремих питань справи після спливу строку для подання відзиву на касаційну скаргу Фонд не просив, а суд не визнавав їх подання необхідним. Тому зазначені пояснення слід повернути без розгляду. (2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (2.1) Щодо повноваження суду після запровадження у банку тимчасової адміністрації ухвалити рішення про стягнення коштів за неналежне виконання цією фінансовою установою зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження такої адміністрації 33. Позивач просив стягнути з банку пеню, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, три проценти річних та інфляційні втрати, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України за чотирма договорами банківського вкладу за період із дня, коли у банку виник обов`язок повернути кошти позивачеві, до 24 червня 2015 року - дня запровадження у банку тимчасової адміністрації. Вважав, що Закон № 4452-VI не забороняє нарахувати вказані суми до дня запровадження цієї адміністрації. 34. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимог. Керувалися, зокрема, частиною п`ятою та пунктом 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI. Вказали, що запровадження тимчасової адміністрації у банку унеможливлює стягнення коштів із банку в інший спосіб, аніж передбачає Закон № 4452-VI. Позивач із такою відмовою не погодився. Вважав, що Закон № 4452-VI забороняє нараховувати пеню, три проценти річних й інфляційні втрати після запровадження у банку тимчасової адміністрації, а не до цього. Велика Палата Верховного Суду погоджується з позивачем. 35. За загальним правилом під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку (пункт 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI). Але за змістом пункту 1 частини шостої цієї статті обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої статті 36 Закону № 4452-VI, не поширюється, зокрема, на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився. 36. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не забороняють задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього коштів на користь вкладника у спорі щодо виконання зобов`язань за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до введення в банку тимчасової адміністрації. Рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку заборгованості за договором банківського вкладу фактично підтверджує право вкладника на відповідну суму. А будь-які виплати мають здійснюватися у порядку, визначеному Законом № 4452-VI (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункти 28, 43; № у ЄДРСР 96890711)). 37. Беручи до уваги вказаний висновок, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом пункту 1 частини п`ятої та пункту 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI суд може задовольнити вимоги про стягнення пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, а також трьох процентів річних й інфляційних втрат згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, нарахованих за період до запровадження тимчасової адміністрації у банку, якщо строк договору банківського вкладу закінчився до її запровадження. 38. Порядок задоволення вимог кредиторів банку після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку врегульований Розділом VIII Закону № 4452-VI. 39. Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів (пункт 3 частини першої статті 48 Закону № 4452-VI). 40. Кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, інвестування тимчасово вільних коштів банку в державні цінні папери, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів за умови достатності коштів для забезпечення процедури ліквідації в такій черговості (пункти 1-11 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI): 1) зобов`язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров`ю громадян; 2) грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов`язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; 3) вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом; 4) вимоги вкладників-фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб-підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом; 5) вимоги Національного банку України, що виникли в результаті зниження вартості застави, наданої для забезпечення кредитів рефінансування, а також для забезпечення повернення банкнот і монет, переданих Національним банком України на зберігання та для проведення операцій з ними; 6) вимоги фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов`язаними особами банку, платежі яких або платежі на ім`я яких заблоковано; 7) вимоги інших вкладників, які не є пов`язаними з банком особами, юридичних осіб-клієнтів банку, які не є пов`язаними з банком особами; 😎 інші вимоги, крім вимог за субординованим боргом; 9) вимоги кредиторів банку (фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб - підприємців, а також юридичних осіб), які є пов`язаними особами банку; 10) вимоги за субординованим боргом; 11) вимоги за інструментами з умовами списання/конверсії. 41. У разі наявності рішення суду про задоволення вимог кредиторів, які не враховувалися в балансі неплатоспроможного банку на день прийняття рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних, ці зобов`язання також включаються до відкоригованого балансу (пункт 1.29 глави 1 розділу III Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 липня 2012 року № 2). 42. У разі наявності рішення суду про задоволення вимог кредиторів, які не враховувалися в балансі банку на день початку процедури ліквідації банку/затвердження акцептованих вимог кредиторів, ці зобов`язання також включаються до проміжного ліквідаційного балансу (пункт 4.30 глави 4 розділу V вказаного Положення). 43. Підставами для внесення до затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів змін, які підлягають затвердженню виконавчою дирекцією Фонду, є рішення суду, яке набрало законної сили (у тому числі рішення судів, які набрали законної сили після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторів, визначеного статтею 49 Закону № 4452-VI), за яким, зокрема, виникають: зобов`язання банку перед кредиторами, що виникли до дня початку процедури ліквідації; кредиторські вимоги вкладників у частині, що перевищує суму відшкодування, виплачену Фондом, розмір якої визначено відповідно до вимог статті 26 Закону № 4452-VI. Такі вимоги включаються до реєстру акцептованих вимог кредиторів та підлягають задоволенню в черговості відповідно до статті 52 Закону № 4452-VI; зобов`язання банку, які, крім вимог вкладника понад гарантовану суму відшкодування по вкладу, включаючи відсотки, які нараховані станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, включають також суми зобов`язань банку понад суму, нараховану на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку (зокрема, штрафні санкції у вигляді штрафів, пені або індексу інфляції за кількість днів прострочення зобов`язань). Такі вимоги підлягають включенню до сьомої черги задоволення вимог кредиторів, а саме: вимоги інших вкладників, які не є пов`язаними особами банку, юридичних осіб-клієнтів банку, які не є пов`язаними особами банку (абзаци 1-4 пункту 1 розділу VIIПоложення № 3711, яке набрало чинності 16 вересня 2017 року). 44. З огляду на наведені приписи рішення суду, яке набрало законної сили, про стягнення з неплатоспроможного банку через порушення ним умов договору банківського вкладу, строк якого закінчився, на користь вкладника нарахованих до моменту введення тимчасової адміністрації неустойки, трьох процентів річних та інфляційних втрат стосується зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладом вкладника та є підставою для включення відповідних вимог до відкоригованого та/або проміжного ліквідаційного балансу банку. Тому вкладник, на користь якого ухвалене це судове рішення, за Законом № 4452-VI може звернутися до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищує гарантоване відшкодування коштів за вкладом, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI, та приписів Положення № 3711. Зазначене рішення суду на таку черговість не впливає і не змінює її. 45. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується із доводом позивача про те, що Закон № 4452-VI не передбачає заборони для стягнення неустойки, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження тимчасової адміністрації у банку за прострочення виконання умов договору банківського вкладу, строк якого завершився. Також зауважує, що на час прийняття 8 вересня 2021 року апеляційним судом постанови у Єдиному державному реєстрі судових рішень була оприлюдненою її постанова від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (№ у ЄДРСР 96890711). У тій постанові (пункт 42) Велика Палата Верховного Суду відступила від урахованого апеляційним судом висновку щодо застосування у подібних правовідносинах приписів Закону № 4452-VI (той висновок був сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15, від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 757/24933/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 363/2783/15-ц тощо). Тому суд апеляційної інстанції необґрунтовано керувався висновком, від якого Велика Палата Верховного Суду відступила. 46. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. її постанови від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42; № у ЄДРСР 106558740), від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43; № у ЄДРСР 108930839), від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22 (пункт 66; № у ЄДРСР 111647957)). 47. З огляду на зазначене безпідставним є застосування апеляційним судом висновку, сформульований у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1123цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17, Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 757/2216/15 і від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц, а також Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 757/24933/15-ц і Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 363/2783/15-ц. 48. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргумент позивача у касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у її постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16 (№ у ЄДРСР 73837591) та від 23 травня 2018 року № 811/568/16 (№ у ЄДРСР 74440209). У цих справах Велика Палата Верховного Суду висновків щодо застосування норм матеріального права не формулювала, а вирішила лише питання юрисдикції суду. (2.2) Стосовно відступу від висновку Верховного Суду щодо застосування норми матеріального права у подібних правовідносинах 49. В ухвалі від 24 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав про необхідність відступу від висновку, сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц: 49.1. За обставинами тієї справи вкладник задовго до запровадження тимчасової адміністрації достроково розірвав договір банківського вкладу, проте банк повернув лише частину депозиту та процентів за ним. Решту суми депозиту, процентів за ним і трьох процентів річних стягнув із банку суд в іншій справі. Проте це судове рішення певний час залишалось невиконаним (було виконане ще до запровадження тимчасової адміністрації). Тому вкладник звернувся до суду з вимогами стягнути з банку за період із дня ухвалення вказаного рішення суду до дня його повного виконання проценти за користування коштами на суму основного боргу, три проценти річних і пеню за прострочення виконання зобов`язання. 49.2. У постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц Велика Палата Верховного Суду, застосувавши попередні висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, зазначила, що якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення з банку відсотків за депозитом у банку вже введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює таке стягнення у будь-який інший спосіб, аніж передбачений Законом № 4452-VI (пункти 83-85 постанови). Вважала, що суди попередніх інстанцій це не врахували, коли частково задовольнили позов після введення у банку тимчасової адміністрації (пункт 94 постанови). 50. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 51. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45; № у ЄДРСР 77969515), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45; № у ЄДРСР 78750846), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54; № у ЄДРСР 82568415), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45; № у ЄДРСР 82703516), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24; № у ЄДРСР 86566261), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23; № у ЄДРСР 90458954), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48; № у ЄДРСР 90458957), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41; № у ЄДРСР 90458888) і № 727/2878/19 (пункт 39; № у ЄДРСР 90458966), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59; № у ЄДРСР 91855196), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40; № у ЄДРСР 92571173), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41; № у ЄДРСР 96890711), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29; № у ЄДРСР 98524306), від 8 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 32; № у ЄДРСР 98524306) та у справі № 487/8206/18 (пункт 95; № у ЄДРСР 98146718), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19; № у ЄДРСР 98146719), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34; № у ЄДРСР 101829987), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90; № у ЄДРСР 101829986), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31; № у ЄДРСР 101473381), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49; № у ЄДРСР 102892553), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 62; № у ЄДРСР 105301901), від 4 липня 2023 року у справі № 373/626/17 (пункт 53; № у ЄДРСР 112406156). 52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на її аргументацію, наведену у цій постанові у справі № 757/3572/17-ц, а також враховуючи певну неузгодженість між її висновками щодо застосування приписів Закону № 4452-VI, сформульованими у постановах від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 і від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, слід відступити від висновку в останній (про те, що якщо на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення з банку відсотків за депозитом у банку вже введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює таке стягнення у будь-який інший спосіб, аніж передбачений Законом № 4452-VI) шляхом його конкретизації: 52.1. Вкладник, у якого виник спір із банком стосовно повернення коштів за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження у банку тимчасової адміністрації, може звернутися до суду з позовом про стягнення з банку заборгованості за договором банківського вкладу та за порушення його умов. 52.2. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її. 53. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88; № у ЄДРСР 81842008), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93; № у ЄДРСР 87952206), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3; № у ЄДРСР 89251545), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43; № у ЄДРСР 90458888), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43; № у ЄДРСР 92571173), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44; № у ЄДРСР 96890711), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31; № у ЄДРСР 98524305), від 8 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 (пункт 98; № у ЄДРСР 98146718), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20; № у ЄДРСР 98146719), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40; № у ЄДРСР 101829987), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92; № у ЄДРСР 101829986), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36; № у ЄДРСР 101473381), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67; № у ЄДРСР 105301901), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 43; № у ЄДРСР 106558740), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 64; № у ЄДРСР 109390156). (2.3) Щодо суті спору 54. Позивач просив стягнути з банку пеню, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, три проценти річних та інфляційні втрати, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, нараховані за період з дня спливу строку дії договорів банківського вкладу до дня запровадження у банку тимчасової адміністрації. Крім того, у первісній позовній заяві просив стягнути 30 000,00 грн моральної шкоди, однак надалі, змінюючи позовні вимоги, не вказував цієї вимоги. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали за неможливе задовольнити всі вимоги позивача, бо після запровадження у банку тимчасової адміністрації задоволення таких вимог має відбуватися у порядку, передбаченому Законом № 4452-VI. 55. З огляду на висновок цієї постанови про те, що вкладник має право у судовому порядку вимагати за період до запровадження у банку тимчасової адміністраціїстягнення з останнього коштів за неналежне виконання умов договору банківського вкладу, строк якого закінчився до запровадження такої адміністрації, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій без перевірки обґрунтованості здійсненого позивачем розрахунку заборгованості та без встановлення належності виконання банком його зобов`язань із повернення коштів вкладнику не мали підстав відмовити у задоволенні позову. 56. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини : 56.1. Позивач уклав із банком договори банківського вкладу № 74-в-17/350302 на суму 552 500,00 грн і № 74-в-17/350328 на суму 544 000,00 грн із терміном до 9 січня 2015 року, № 74-в-17/350339 на суму 510 000,00 грн із терміном до 29 січня 2015 року та № 74-в-17/284938 на суму 56 500,00 дол. США з терміном до 22 лютого 2015 року. Докази внесення цих коштів на депозитні рахунки позивач надав (т. 1, а. с. 56-59). 56.2. 23 червня 2015 року Правління НБУ прийняло рішення № 408 «Про віднесення ПАТ «КБ "Фінансова ініціатива"» до категорії неплатоспроможних». 56.3. 23 червня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 121 про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ "Фінансова ініціатива"» з 24 червня до 23 жовтня 2015 року включно та призначення на цей період уповноваженої особи Фонду на здійснення такої адміністрації. 56.4. 7 серпня 2015 року та 24 лютого 2016 року Фонд виплатив позивачеві суму гарантованого відшкодування коштів за вкладами у розмірі 200 000,00 грн, що підтверджують виписки по рахунку (т. 1, а. с. 83, 84). 56.5. 21 травня 2019 року Правління НБУ прийняло рішення № 352-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ "Фінансова ініціатива"». 56.6. 22 травня 2019 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 1268 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ "Фінансова Ініціатива"» та делегування повноважень ліквідатора банку», згідно з яким розпочалася ліквідаційна процедура банку. 56.7. Апеляційний суд у постанові вказав, що після закінчення строку дії договорів банківського вкладу у січні-лютому 2015 року позивач звернувся до відповідача із заявами про повернення внесених коштів і нарахованих процентів, однак банк «депозитні кошти фактично не повернув»; згодом позивач двічі звертався до відповідача з письмовими вимогами про повернення вкладів і нарахованих процентів, а у квітні та червні 2015 року - до НБУ, зокрема на особистий прийом до керівництва; проте, як видно із листування, бажаного результату це не дало, вклади залишилися неповернутими. 57. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). 58. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (частина третя статті 1060 ЦК України). 59. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). 60. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України). 61. У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення (абзац перший частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII).Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (пункт 67; № у ЄДРСР 103133074) витлумачила цей припис так, що пеню треба рахувати від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору, тобто базою для її нарахування за договором банківського вкладу слід вважати не суму вкладу, а розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). 62. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). 63. За змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункт 27; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 42; № у ЄДРСР 74838873), від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (№ у ЄДРСР 79382745), від 29 січня 2019 року у справі № 916/4644/15 (пункт 7.8; № у ЄДРСР 79684989)). 64. Банк, який прострочив грошове зобов`язання (порушив обов`язок щодо повернення вкладу та сплати за ним процентів), має не лише віддати основний борг за договором банківського вкладу, але й сплатити передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII пеню, а також визначені у частині другій статті 625 ЦК України три проценти річних від простроченої суми (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) й інфляційні втрати за весь час прострочення. 65. У цій справі висновок про обґрунтованість або необґрунтованість позовних вимог залежатиме, зокрема, від того, чи порушив банк умови договорів банківського вкладу № 74-в-17/350302, № 74-в-17/350328, № 74-в-17/350339 і № 74-в-17/284938 щодо повернення позивачеві визначених ними коштів після спливу строку дії цих договорів. Для цього слід дослідити умови останніх, а також обставини, пов`язані з дотриманням банком порядку та строків повернення коштів за вкладами. Зокрема, необхідно перевірити твердження Фонду у письмових поясненнях, поданих до 27 вересня 2022 року (т. 2, а. с. 189-194), про перерахування коштів після спливу строку дії договорів банківського вкладу на поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 ; щододотримання умов договорів банківського вкладу в частині їх своєчасного повернення позивачеві. 66. Суди першої й апеляційної інстанцій залишили поза увагою твердження позивача у позовній заяві (т. 1, а. с. 2-9), у листі № 74-в-06/376 від 16 січня 2015 року, адресованому банку (т. 1, а. с. 27), та листі від 23 квітня 2015 року, адресованому НБУ (т. 1, а. с. 30), про те, що позивач зняв лише частину коштів, перерахованих банком після спливу строку дії договорів банківського вкладу на зазначений поточний рахунок. Для підтвердження суми боргу та періоду нарахування пені, трьох процентів річних й інфляційних втрат за неналежне виконання банком умов договорів банківського вкладу № 74-в-17/350302, № 74-в-17/350328, № 74-в-17/350339 і № 74-в-17/284938 слід дослідити, зокрема, зазначені документи та виписки з рахунку № НОМЕР_1 . 67. Велика Палата Верховного Суду раніше зауважувала, що визначення предмета та підстав позову є правом позивача, тоді як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (пункт 46), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54) та № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 20 березня 2019 року у справі № 486/1459/17 (пункт 54), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 15 травня 2019 року у справах № 750/5785/18, № 570/2739/16-ц та № 554/9144/17, від 29 травня 2019 року у справі № 554/10303/17-ц, від 20 листопада 2019 року № 201/12877/16 (пункт 46), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71), від 5 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц (пункт 43), від 19 травня 2020 року у справі № 263/17218/18 (пункт 24), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 152)). 68. Суди попередніх інстанцій не встановили, якими є остаточні вимоги позивача та не надали оцінки заявам, у яких він змінював вимоги порівняно із заявленими у позовній заяві від 20 січня 2017 року (т. 1, а. с. 1-9), а саме: позовній заяві у «новій редакції» від 9 лютого 2017 року (т. 1, а. с. 40-47);заяві про збільшення позовних вимог від 14 червня 2019 року (т. 1, а. с. 183-187);заяві від 29 липня 2019 року (т. 1, а. с. 207-209);заяві про збільшення позовних вимог 24 вересня 2019 року (т. 1, а. с. 217-220); заяві від 4 грудня 2019 року (т. 1, а. с. 234-235);заяві від 27 січня 2021 року (т. 2, а. с. 15-17). Слід також звернути увагу на перелік позовних вимог, які позивач зазначив у його відповіді (т. 2, а. с. 26-32) на пояснення Фонду (т. 2, а. с. 35-37). 69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивач, починаючи із заяви про збільшення позовних вимог від 14 червня 2019 року (т. 1, а. с. 183-187),не згадував вимоги про стягнення з банку 30 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди. У заяві від 4 грудня 2019 року (т. 1, а. с. 234-235), зазначив, що у заяві від 14 червня 2019 року «зняв вимогу про відшкодування моральної шкоди». Однак суди першої й апеляційної інстанцій, як видно з їхніх рішень, цю вимогу розглядали. 70. З огляду на викладене обґрунтованими є твердження позивача у касаційній скарзі про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, не дослідивши зібрані у справі докази, неповно з`ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Інші аргументи касаційної скарги, зокрема щодо застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, можуть бути перевірені лише за наслідками нового розгляду справи. (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (3.1) Щодо суті касаційної скарги 71. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України). 72. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). 73. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). 74. Суди першої й апеляційної інстанцій не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, не дослідили належно всі зібрані у справі докази, які стосуються предмета спору, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, неправильно застосували норми матеріального права, зокрема апеляційний суд не урахував висновок Великої Палати Верховного Суду від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17. Тому, враховуючи висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржені судові рішення слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 75. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (3.2) Щодо судових витрат 76. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. (4) Висновки щодо застосування норм матеріального права 77. За змістом пункту 1 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої цієї статті, не поширюється, зокрема, на зобов`язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився. Запровадження в банку тимчасової адміністрації та початок процедури його ліквідації не перешкоджають можливості задовольнити позов до такого банку про стягнення з нього боргу за договором банківського вкладу, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих до моменту запровадження такої адміністрації за договором банківського вкладу, строк якого закінчився до її запровадження. Таке рішення суду є підставою для звернення вкладника за Законом № 4452-VI до Фонду та/або його уповноваженої особи із заявою про включення вимог кредитора банку в межах гарантованої суми відшкодування коштів за вкладом до реєстру вкладників, а вимог на суму, що перевищують гарантоване Фондом відшкодування, - до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, які задовольняються з урахуванням черговості, встановленої статтею 52 Закону № 4452-VI. Зазначене рішення суду про стягнення з неплатоспроможного банку коштів на таку черговість не впливає і не змінює її. Керуючись частинами першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 9 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 8 вересня 2021 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді: О. О. БанаськоЛ. М. Лобойко Ю. Л. ВласовС. Ю. Мартєв І. А. ВоробйоваК. М. Пільков І. В. Григор`єваО. М. Ситнік М. І. ГрицівІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Ю. КишакевичВ. Ю. Уркевич С. І. КравченкоЄ. А. Усенко Г. Р. КретН. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 115598839

Чергова постанова яка демонструє повне нерозуміння випадкових людей у питаннях військового права. Для цього і потрібно відновлювати військову юстицію, яка була незаконно розформована. Судді не змогли встановити ні строку дії контракту, ні підстав за якими військового може бути звільнено. Направлення справи на новий розгляд фактично просто знімає відповідальність з усіх сторін і призводить до штучного затягування розгляду справи.

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Ткача І. В., Пількова К. М. щодо справи № 640/22970/19 (провадження № 11-152апп22) за позовом ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу Короткий виклад історії справи У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета та підстав позову, просив: - визнати протиправним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки Голови Служби зовнішньої розвідки України про звільнення позивача з військової служби та виключення його зі списків особового складу; - поновити позивача на військовій службі за контрактом від 31 липня 2018 року в Службі зовнішньої розвідки України та відновити його у списках особового складу з дня звільнення - з 03 вересня 2019 року; - поновити позивача на посаді першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України з 13 квітня 2019 року; - стягнути зі Служби зовнішньої розвідки України на користь позивача грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу з 03 вересня 2019 року по день його поновлення на військовій службі. Позов обґрунтував безпідставністю, на його думку, звільнення з військової служби, оскільки строк дії контракту на проходження служби не закінчився, а, крім того, в день звільнення він перебував на стаціонарному лікуванні. У той же час, звільнення військовослужбовців у запас або у відставку у період перебування на лікуванні заборонено. Вказував, що обрані способи захисту права ефективні та відповідають позиції Великої Палати Верховного Суду, сформовані у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19. Короткий зміст установлених обставин та рішення судів попередніх інстанцій 31 липня 2018 року між Службою зовнішньої розвідки України та ОСОБА_1 укладений контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в Службі зовнішньої розвідки України, за яким його було зараховано на військову службу. Указом Президента України від 31 липня 2018 року № 225/2018 позивача призначено на посаду першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України. Указом Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019 ОСОБА_1 звільнено із вказаної посади. Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови Служби зовнішньої розвідки України від 19 квітня 2019 року № 425-ос позивачу оголошено Указ Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України» та зараховано у розпорядження Голови Служби зовнішньої розвідки України за підпунктом «а» пункту 44-1 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, затвердженого Указом Президента України від 17 липня 2006 року № 619/2006 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Положення № 619/2006),генерал-майора ОСОБА_1 за посадою першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України зі збереженням встановленого законодавством України грошового забезпечення з 12 квітня 2019 року. Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови Служби зовнішньої розвідки України від 30 серпня 2019 року № 936-ос ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас Служби зовнішньої розвідки України з правом носіння військової форми одягу та виключено зі списків особового складу з 03 вересня 2019 року (далі - спірний наказ). Як убачається з витягу зазначеного наказу, позивача звільнено з військової служби в запас Служби зовнішньої розвідки України з правом носіння військової форми одягу за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ) у зв`язку із закінченням строку контракту. ОСОБА_1 , вважаючи спірний наказ протиправним, а свої права порушеними, звернувся до адміністративного суду із цим позовом. Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 11 серпня 2021 року позов задовольнив. На переконання суду першої інстанції, строк дії першого контракту про проходження позивачем військової служби в Службі зовнішньої розвідки України визначений Положенням № 619/2006 та складає 5 років. Оскільки підставою для видання спірного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту, то такий наказ виданий за відсутності зазначених у ньому підстав для звільнення позивача з військової служби. Виданням спірного наказу відповідач порушив пряму заборону щодо звільнення військовослужбовців у запас або у відставку в період перебування їх на лікуванні, передбачену спеціальним нормативним актом, яким врегульовано порядок звільнення з військової служби військовослужбовців Служби зовнішньої розвідки України, що також, на думку суду, підтверджує невідповідність такого наказу положенням чинного законодавства. Крім того, цей суд зазначив, що підставою для видання спірного наказу став Указ Президента України «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України», який рішенням Верховного Суду від 13 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17 березня 2021 року, у справі № 9901/277/19 визнано протиправним та скасовано. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 03 лютого 2022 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове рішення - про відмову в задоволенні позову. За висновками цього суду після закінчення одного року (мінімального строку), на який був укладений контракт (відповідно до частини другої статті 23 Закону № 2232-XII), після закінчення 2-місячного терміну перебування в розпорядженні Голови Служби зовнішньої розвідки України з урахуванням часу тимчасової непрацездатності позивача та перебування у відпустках (пункти 44, 44-1 Положення № 619/2006) відповідач правомірно звільнив позивача з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII. Крім того, апеляційний суд встановив, що про час перебування на лікарняному в період видання оскаржуваного наказу про звільнення позивача з військової служби з 03 вересня 2019 року він не зробив відповідної доповіді (рапорту). Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі, ухвалою від 31 серпня 2022 року призначив її до розгляду, а ухвалою від 13 грудня 2022 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Велика Палата Верховного Суду розглянула зазначену справу та постановою від 02 листопада 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково, скасувала рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направила до суду першої інстанції на новий судовий розгляд, мотивуючи своє рішення, зокрема, порушенням норм процесуального права судами обох інстанцій, а відповідно до положень частини другої статті 341 КАС Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити всі обставини справи. Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, дійшла висновку про те, що при відкритті провадження у справі суд першої інстанції помилково зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, проте питання про порушення трудових прав у цій справі не ставилося, а позивач однозначно вказував, що він проходив військову службу. Також суд першої інстанції не обговорив і не вирішив питання про залучення до участі у справі осіб, на права і обов`язки яких може вплинути судове рішення. Поза увагою суду першої інстанції залишилося і питання об`єднання справ та роз`єднання позовних вимог, і, відповідно, не набуло належного вирішення й питання про повноваження місцевого суду розглядати справу в тій частині вимог, що фактично стосуються повноважень Президента України. Таким чином, місцевий суд не виконав вимоги закону щодо належної підготовки справи до судового засідання для розгляду її по суті. Також Велика Палата Верховного Суду в мотивувальній частині постанови зазначила, що звільнення з військової служби осіб офіцерського складу у військових званнях до генерал-лейтенанта включно здійснюється Головою Служби зовнішньої розвідки України (пункт 72 Положення № 619/2006). Аналізуючи висновки про законність звільнення ОСОБА_1 з військової служби за контрактом, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що Положення № 619/2006 звільнення військовослужбовців з військової служби пов`язує із проходженням ними військово-лікарської комісії та вирішенням питання про непридатність особи до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби. Саме у залежності від цього командування вирішує питання про підстави звільнення особи - в запас чи у відставку. На переконання більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про обмеження одним роком строку дії контракту із ОСОБА_1 . Апеляційний суд не дав належної правової оцінки тому, що у контракті про проходження військової служби особами офіцерського складу в Службі зовнішньої розвідки України, підписаному ОСОБА_1 , передбачено, що його укладено відповідно до пунктів 9-16 Положення № 619/2006 та на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України, а також тому, що укладений між сторонами контракт є першим контрактом, укладеним між позивачем та Службою зовнішньої розвідки України. До того ж Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанції, зазначила, що ці суди належним чином не перевірили доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні і не з`ясували, чи було дотримано при цьому порядок проходження такого лікування, наслідки такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. За частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною другою статті 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив таке. Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Суд касаційної інстанції зауважив, що існує конфлікт застосування Закону № 2232-ХІІ і Положення № 619/2006 в аспекті того, яку із цих норм вважати загальною, а яку - спеціальною у спірних правовідносинах. Цей суд дійшов висновку, що у справі, яка розглядається, наявна виключна правова проблема, адже Закон № 2232-ХІІ визначає не лише загальні засади проходження в Україні військової служби, цей Закон ще містить спеціальні норми, у тому числі щодо строків обчислення військової служби для осіб офіцерського складу, які установлюються в календарному обчисленні від 1 до 5 років. Водночас питання проходження військової служби в Службі зовнішньої розвідки України на момент виникнення спірних правовідносин було також врегульовано Положенням № 619/2006, правовою основою видання якого є, зокрема, Закон № 2232-ХІІ, що має вищу юридичну силу. Тобто пункт 13 Положення № 619/2006 мав відповідати частині другій статті 23 цього Закону, однак цей пункт установлює п`ятирічний строк першого контракту про проходження військової служби в Службі зовнішньої розвідки України. Разом з тим відповідно до Закону України від 01 грудня 2005 року № 3160-ІV «Про Службу зовнішньої розвідки України» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 3160-IV) виключно Президент України здійснює призначення (звільнення) на посаду першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України шляхом укладення контракту зі Службою зовнішньої розвідки України на строк повноважень позивача на посаді першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України, тобто на строк, що визначається Президентом України шляхом видання відповідних указів про призначення та звільнення з посади. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 19 січня 2023 року зазначила, що вважає за доцільне прийняти справу до свого провадження з метою формування єдиної правозастосовної практики при розгляді спорів щодо правовідносин, які виникають при проходженні військової служби в розвідувальних органах України, з огляду на колізійність вказаних законодавчих норм, а також враховуючи, що Верховний Суд раніше не висловлював правову позицію щодо їх застосування. Однак Велика Палата Верховного Суду ухилилась від вирішення виключної правової проблеми, вказаної в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 грудня 2022 року. Із цього приводу вважаємо за потрібне зазначити таке. Правовий статус, загальну структуру, засади керівництва та загальну чисельність Служби зовнішньої розвідки України визначено Законом № 3160-IV. Статтею 2 цього Закону визначено, що правову основу діяльності Служби зовнішньої розвідки України становлять Конституція України, Закон України «Про розвідувальні органи України», цей та інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV загальне керівництво Службою зовнішньої розвідки України здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво Службою зовнішньої розвідки України здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник Голови та заступники Голови Служби зовнішньої розвідки України призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Служби зовнішньої розвідки України. Відповідно до статті 7-1 Закону № 3160-IV військовослужбовці Служби зовнішньої розвідки України, які вислужили встановлені строки військової служби і звільнені з військової служби у Службі зовнішньої розвідки України, зараховуються у запас Служби зовнішньої розвідки України або Збройних Сил України у порядку, визначеному Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу». Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом № 2232-XII. Відповідно до частин другої та третьої статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: - підготовку громадян до військової служби; - приписку до призовних дільниць; - прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; - проходження військової служби; - виконання військового обов`язку в запасі; - проходження служби у військовому резерві; - дотримання правил військового обліку. Частиною першою статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. За приписами статті 3 Закону № 2232-XII правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно із частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Абзацом сьомим частини шостої статті 2 Закону № 2232-XII передбачено такий вид військової служби, як військова служба за контрактом осіб офіцерського складу. Відповідно до частини четвертої статті 19 Закону № 2232-XII форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами Міністерства оборони України й інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом. 17 липня 2006 року Указом Президента України № 619/2006 затверджено Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України. Положення № 619/2006 визначає порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу Служби зовнішньої розвідки України (далі - військовослужбовці) та особливості проходження військової служби у воєнний час. Відповідно до пункту 9 Положення № 619/2006 контракт про проходження військової служби у Службі зовнішньої розвідки України - це письмова угода, що укладається між громадянином України і державою, від імені якої виступає Служба зовнішньої розвідки України, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. Контракт укладається за зразком, що додається, у двох примірниках, підписується особою, яка вступає на військову службу, і відповідною посадовою особою Служби зовнішньої розвідки України згідно з пунктами 11 і 14 цього Положення, скріплюється гербовою печаткою і зберігається у кожної із сторін. Пунктом 5 контракту передбачено, що його укладено на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України. Відповідно до частини першої статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в ухвалі від 08 травня 1997 року № 11-з, за главою держави закріплено широкі повноваження як у вирішенні загальнодержавних проблем, котрі вимагають поєднання політичних, економічних, соціальних та інших аспектів функціонування держави, так, рівнозначно, і у розгляді локальних питань, що стосуються захисту справедливості, прав, свобод та інтересів окремої людини в разі їх порушення будь-ким, у тому числі й державою. Для реалізації цих функцій Президент приймає рішення, які мають силу законодавчих актів, а в разі необхідності - безпосередньо втручається в критичну ситуацію з метою усунення будь-якої загрози для держави та її громадян. Повноваження Президента України як глави держави визначено статтею 106 Конституції України. Так, згідно з пунктом 17 статті 106 Конституції України Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. Отже, вказаною нормою Конституції України визначені повноваження Президента України призначати на посади та звільняти з посад вище командування Збройних Сил України та інших військових формувань. Відповідно до пункту 38 Положення № 619/2006 перший заступник Голови та заступники Голови Служби зовнішньої розвідки України призначаються на посади і звільняються з посад відповідно до Закону. Згідно із частиною другою статті 23 Закону № 2232-XII для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: 1) для осіб рядового складу - 3 роки; 2) для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років; 3) для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів - час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу; 4) для осіб офіцерського складу: - для громадян, яким первинне військове звання присвоєно після проходження повного курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу або в порядку атестування осіб до присвоєння первинних військових звань офіцерського складу запасу, - від 2 до 5 років; - для інших громадян - від 1 до 5 років. На наше переконання, у Положенні № 619/2006, яке є підзаконним нормативним актом, що приймається на основі Закону № 2232-XII та за своїм змістом не може йому суперечити, передбачена норма, яка безпідставно звужує зміст Закону № 2232-XII. Тому за правилом, визначеним у частині третій статті 7 КАС, слід застосувати Закон № 2232-XII, який має вищу юридичну силу. Таким чином, строк дії контракту про проходження позивачем військової служби в Службі зовнішньої розвідки України, який визначений у Законі № 2232-XII, складає від 1 до 5 років, тобто строк контракту не може бути менше одного року. Як уже було зазначено, контракт між Службою зовнішньої розвідки України та ОСОБА_1 укладений того ж дня (31 липня 2018 року), коли Президент України видав Указ про призначення позивача на посаду першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України. З матеріалів справи вбачається, що після звільнення позивача з посади (закінчення повноважень позивача як першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України відповідно до Указу Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019) дія контракту продовжувалась, оскільки контракт не може діяти менше одного року та обчислюватися неповними роками. Отже, на момент звільнення позивача з посади (закінчення повноважень позивача як першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України відповідно до Указу Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019) він виконував службові обв`язки, тобто відповідно до наведених положень законодавства проходив військову службу не на військових посадах. Підставою для прийняття спірного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) у зв`язку із закінченням строку контракту. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду у мотивувальній частині не навела належних висновків щодо необхідності застосування частини третьої статті 7 КАС у цій справі. Не погоджуємось із висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду про те, що, зокрема, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні в день звільнення і не з`ясував, чи було дотримано при цьому порядок проходження такого лікування, наслідків такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим. Так, згідно з пунктом 44 Положення № 619/2006 час перебування військовослужбовця на лікуванні, в щорічній основній та встановлених законодавством додаткових відпустках із загальної тривалості періоду перебування у розпорядженні відповідних начальників виключається. Відповідно до пункту 246 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV, основними лікувально-профілактичними заходами є диспансеризація, амбулаторне, стаціонарне і санаторно-курортне лікування військовослужбовців. З метою запобігання поширенню інфекційних захворювань лікувально-профілактичні заходи, які пропонуються медичною службою, обов`язкові для виконання всіма військовослужбовцями. Пунктом 254 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України передбачено, що військовослужбовці зобов`язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини. Амбулаторний прийом проводиться в медичному пункті військової частини лікарем (фельдшером) у години, встановлені розпорядком дня військової частини. Військовослужбовці, які захворіли раптово або дістали травму, направляються до медичного пункту частини негайно, у будь-який час доби. (пункт 255 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України). У справі встановлено, що позивач 25 липня 2019 року подав рапорт начальнику управління кадрів Служби зовнішньої розвідки України, яким він доповів, що під час перебування у першій частині щорічної основної відпустки за 2019 рік (24.06.2019 - 24.07.2019) знаходився на лікарняному 24.06.2019 (листок непрацездатності від 10.06.2019 серії АДР № 943601) та з 19.07.2019 по 25.07.2019. Просив продовжити його відпустку на 7 днів (з 26.07.2019 по 01.08.2019) на підставі частини п`ятої статті 101 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Однак про час перебування на лікарняному в період видання спірного наказу про звільнення позивача з військової служби з 03 вересня 2019 року позивач не доповідав (відповідний рапорт не подавав). Крім того, позивач не надав доказів про те, що йому було видано лікарняний військовим закладом охорони здоров`я, як передбаченоСтатутом внутрішньої служби Збройних Сил України. На нашу думку, не є переконливими мотиви Великої Палати Верховного Суду й щодо порушення процесуального закону у зв`язку з неналежним визначенням предмета спору та характеру спірних правовідносин, незалученням до участі у справі Президента України, оскільки суд апеляційної інстанції усунув такі порушення. Так, Шостий апеляційний адміністративний суд установив та у постанові від 03 лютого 2022 року зазначив, що рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 9901/277/19 вирішено позовну вимогу ОСОБА_1 про поновлення його на посаді першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України, за результатом розгляду якої у її задоволенні було відмовлено. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 січня 2021 року було предметом перевірки в апеляційному порядку та постановою Великої Палати Верховного Суду від 17 березня 2021 року залишено без змін. Ураховуючи наведене, вважаємо помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду в частині наявності підстав для скасування постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала б залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року - без змін. Судді: О. Б. Прокопенко М. І. Гриців І. В. Желєзний І. В. Ткач К. М. Пільков Джерело: ЄДРСР 115445765

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Шевцової Н. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у провадженні № 11-152апп22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України (далі - СЗРУ) про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року (судді Мельничук В. П., Ключкович В. Ю., Степанюк А. Г.) У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому з урахуванням уточнень просив: - визнати протиправним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30 серпня 2019 року № 936-ос про звільнення з військової служби в запас на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) генерал-майора ОСОБА_1 та виключення його зі списків особового складу; - поновити його на військовій службі за контрактом від 31 липня 2018 року в СЗРУ та відновити його у списках особового складу з дня звільнення - з 03 вересня 2019 року; - поновити його на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року; - стягнути з СЗРУ на свою користь грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2019 року по день поновлення на військовій службі. Свої вимоги обґрунтовував безпідставністю звільнення з військової служби, оскільки строк дії контракту на проходження служби не закінчився. Крім того, в день звільнення він перебував на стаціонарному лікуванні. Вказував, що обрані способи захисту права ефективні та відповідають позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19. 11 серпня 2021 року рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва адміністративний позов задоволено. Суд першої інстанції керувався тим, що пунктом 17 статті 106 Конституції України не передбачені повноваження Президента України щодо можливості в індивідуальному порядку визначати строк дії контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ. Строк дії першого контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ однозначно визначений Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, затвердженим 17 липня 2006 року Указом Президента України № 619/2006 (далі - Положення № 619/2006), відповідно до пункту 13 якого перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Підставою для видання оскаржуваного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. При цьому військові посадові особи, які приймали рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби, вважали, що контракт з ним укладено на один рік. З огляду на те, що таке рішення командування СЗРУ суперечить Положенню № 619/2006, суд вирішив, що оскаржуваний наказ виданий за відсутності зазначених у ньому підстав для звільнення позивача з військової служби та не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню в судовому порядку. Оскаржуваним наказом відповідач порушив пряму заборону щодо звільнення військовослужбовців у запас або у відставку у період перебування їх на лікуванні. 03 лютого 2022 року постановою Шостого апеляційного адміністративного суду рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідно до пункту 13 Положення № 619/2006 перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками. Разом з тим правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом № 2232-XII, відповідно до частини другої статті 23 якого для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні, зокрема, для інших громадян - від 1 до 5 років. Отже, у Положенні № 619/2006, яке є підзаконним нормативним актом, що приймається на основі Закону та за своїм змістом не може йому суперечити, передбачена норма, яка безпідставно звужує зміст Закону № 2232-XII. Таким чином, строк дії контракту про проходження позивачем військової служби в СЗРУ, який визначений у Законі № 2232-XII, не може бути менше одного року. При цьому після звільнення позивача з посади дія контракту продовжувалась, оскільки річний строк контракту ще не закінчився. Апеляційний суд зазначив, що при укладенні з позивачем контракту строк його дії було узгоджено між сторонами і такий контракт відповідає вимогам Конституції України, Закону № 2232-XII, Закону України від 01 грудня 2005 року № 3160-IV «Про Службу зовнішньої розвідки України» (далі - Закон № 3160-IV). Підставою для прийняття оскаржуваного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. Крім того, про тимчасову непрацездатність позивача в період видачі оскаржуваного наказу про звільнення його з військової служби з 03 вересня 2019 року доповіді (рапорту) позивачем здійснено не було. Щодо поновлення позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року суд зазначив, що до повноважень Голови СЗРУ не відноситься призначення військовослужбовців на штатні посади першого заступника та заступників Голови СЗРУ. Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV (у редакції станом на час спірних правовідносин) загальне керівництво СЗРУ здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво СЗРУ здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник Голови та заступники Голови СЗРУ призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови СЗРУ. У квітні 2022 року представник ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема Закон № 2232-XII та Статут внутрішньої служби Збройних Сил України. Президент України, затвердивши Положення № 619/2006, реалізував повноваження, надані йому нормами Закону № 2232-XII, щодо визначення порядку проходження військової служби та укладення відповідних контрактів. Тому, на думку заявника, визначення в Положенні № 619/2006 п`ятирічного строку першого контракту для військовослужбовців СЗРУ є правомірним і звільнення його до спливу цього строку є безпідставним. При цьому заявник наголосив, що під час звільнення він перебував на лікуванні, а твердження відповідача про те, що відсутність доповіді (рапорту) стосовно цього суперечать фактичним обставинам справи та положенням чинного законодавства. Щодо вимоги про поновлення його на посаді першого заступника Голови СЗРУ заявник зазначив, що в межах іншої справи Верховний Суд визнав незаконним та скасував Указ Президента України про звільнення позивача з наведеної вище посади, але відмовив у задоволенні вимоги про поновлення його на цій посаді з підстав закінчення строку дії контракту. Разом з тим у межах справи, що розглядається, вирішується питання щодо строку контракту, тому й вимога щодо поновлення позивача на посаді також має бути задоволена в межах цієї справи. 13 грудня 2022 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду своєю ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд касаційної інстанції зауважив, що існує конфлікт застосування Закону № 2232-XII і Положення № 619/2006 в аспекті того, яку із цих норм вважати загальною, а яку - спеціальною у спірних правовідносинах. У справі, яка розглядається, наявна виключна правова проблема, оскільки Закон № 2232-XII визначає не лише загальні засади проходження в Україні військової служби, але містить і спеціальні норми, у тому числі щодо строків обчислення військової служби для осіб офіцерського складу, які установлюються в календарному обчисленні від 1 до 5 років. Питання проходження військової служби в СЗРУ на момент виникнення спірних правовідносин було також врегульовано Положенням № 619/2006, правовою основою видання якого є, зокрема, Закон № 2232-XII, що має вищу юридичну силу. Тобто пункт 13 вказаного Положення мав відповідати частині другій статті 23 цього Закону, однак цей пункт установлює п`ятирічний строк першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ. Разом з тим відповідно до Закону № 3160-IV виключно Президент України здійснює призначення (звільнення) на посаду першого заступника Голови СЗРУ шляхом укладення контракту зі СЗРУ на строк повноважень позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ, тобто на строк, що визначається Президентом України шляхом видання відповідних указів про призначення та звільнення з посади. 02 листопада 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що, вирішуючи питання про призначення справи до розгляду за результатами підготовчого засідання, 06 липня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі. Хоча насправді питання про порушення трудових прав у цій справі не ставилося, а позивач однозначно вказував, що він проходив військову службу. Вказане свідчить про неналежний підхід суду першої інстанції до остаточного визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин у цій справі. Також місцевий суд не обговорив і не вирішив питання про залучення до участі у справі осіб, на права і обов`язки яких може вплинути судове рішення. Поза увагою суду залишилося і питання об`єднання справ та роз`єднання позовних вимог і, відповідно, не набуло належного вирішення питання про повноваження місцевого суду розглядати справу в тій частині вимог, що фактично стосуються повноважень Президента України. Таким чином, суд першої інстанції не виконав вимоги закону щодо належної підготовки справи до судового засідання для розгляду її по суті. Аналізуючи обґрунтованість позовних вимог та виснуючи про законність звільнення ОСОБА_1 з військової служби за контрактом, апеляційний суд не звернув увагу на те, що Положенням № 619/2006 звільнення військовослужбовців з військової служби взамопов`язується із проходженням ними військово-лікарської комісії та вирішенням питання про непридатність особи до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби. У залежності від цього командуванням вирішується питання про підстави звільнення особи - в запас чи у відставку. Разом з тим ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не перевірили на предмет законності той факт, що наказ про звільнення з військової служби генерал-майора ОСОБА_1 був виданий не Головою СЗРУ, а особою, яка начебто тимчасово виконувала його обов`язки - ОСОБА_2 . На ці обставини вже звертала увагу Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19 (провадження № 11-38заі21), прямо вказавши, що ОСОБА_3 увільнений Президентом України від тимчасового виконання обов`язків Голови СЗРУ 11 червня 2019 року, тобто більш як за два місяці до видання ним наказу про звільнення з військової служби позивача. Починаючи із вказаної дати і до 11 вересня 2019 року на посаді Голови СЗРУ перебувала інша особа, яка наказ про звільнення позивача з військової служби не видавала. У судовому засіданні представники позивача наполягали на тому, що Президент України перевищив свої повноваження, коли в Положенні № 619/2006 визначив строк, на який може бути укладений контракт з особами офіцерського складу. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що ці заяви мали бути перевірені в судах попередніх інстанцій за участю осіб, які представляють інтереси Президента України, та з дотриманням процедури судового розгляду для відповідної судової інстанції. Для цього, зокрема, вирішуючи питання про призначення справи до розгляду, суд першої інстанції мав визначитися з межами своєї компетентності та окреслити коло учасників справи. Касаційний суд не наділений повноваженнями дослідження доказів та їх оцінки. Законом № 2232-XII надано право укладати зазначені вище контракти на строк від 1 до 5 років, а Положенням № 619/2006 звужено можливість вибору та чітко встановлено, на який строк має бути укладено перший контракт саме для проходження служби у СЗРУ - 5 років. При цьому Положення № 619/2006 не суперечить та не виходить за межі визначених Законом № 2232-XII строків дії контракту. Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та передчасно виснував про обмеження одним роком строку дії контракту із ОСОБА_1 . Суд не дав належної правової оцінки тому, що в контракті про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, підписаному ОСОБА_1 , передбачено, що його укладено відповідно до пунктів 9-16 Положення № 619/2006 та на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України, а також тому, що укладений між сторонами контракт є першим контрактом, укладеним між позивачем та СЗРУ. Суд апеляційної інстанції не спростував висновків суду першої інстанції з цього приводу. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що суди належним чином не перевірили доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні і не з`ясували, чи було дотримано при цьому порядку проходження такого лікування, наслідків такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим. З висновками Великої Палати Верховного Суду про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції погоджуємося, проте вважаємо, що мотивувальну частину постанови необхідно доповнити, у зв`язку із чим відповідно до статті 34 КАС України висловлюємо окрему думку. Суди встановили, що 31 липня 2018 року між СЗРУ та позивачем укладений контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, за яким ОСОБА_1 було зараховано на військову службу в СЗРУ. Загальні умови укладення контракту про проходження військової служби передбачено у статті 19 Закону № 2232-XII, відповідно до частини четвертої якої форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом. Таким положенням про проходження військової служби громадянами України є Положення № 619/2006. Порядок застосування окремих норм Положення № 619/2006 та організацію роботи з кадрами визначає Інструкція про застосування окремих норм Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, затверджена наказом СЗРУ 28 березня 2012 року № 75, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 квітня 2012 року за № 592/20905 (далі - Інструкція № 75). Пунктом 9 Положення № 619/2006 визначено, що контракт про проходження військової служби у СЗРУ - письмова угода, що укладається між громадянином України і державою, від імені якої виступає СЗРУ, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. Контракт укладається за зразком, що додається, у двох примірниках, підписується особою, яка вступає на військову службу, і відповідною посадовою особою СЗРУ згідно з пунктами 11 і 14 цього положення, скріплюється гербовою печаткою і зберігається у кожної із сторін. Відповідно до пунктів 2.1, 2.3 Інструкції № 75 контракт про проходження військової служби укладається у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу. Громадянин, який укладає контракт, підписує його особисто. Підпис посадової особи, яка підписує контракт від імені СЗРУ, завіряється гербовою печаткою. Один примірник контракту після його підписання видається громадянину, який уклав контракт, а інший (з особистою розпискою громадянина про отримання одного примірника контракту) долучається до матеріалів особової справи військовослужбовця. Прийняття громадян на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу та продовження їм військової служби за новим контрактом здійснюється Головою СЗРУ або особою, яка виконує його обов`язки. Пункт 5 додатка до Положення № 619/2006, у якому закріплено зразок відповідного контракту, передбачає визначення в контракті на проходження військової служби у СЗРУ строку, на який цей контракт укладено, з обов`язковим указанням початкової та кінцевої дати такого строку. Тобто контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, за яким ОСОБА_1 було зараховано на військову службу в СЗРУ, передбачав наявність такої істотної умови, як строк дії цього контракту. Такий строк мав бути зазначений у роках. Зазначене правове регулювання контракту про проходження військової служби у СЗРУ повністю відповідає і загальним вимогам про контракт, передбаченим у статтях 21, 23, 24 Кодексу законів про працю України. З фотокопії контракту від 31 липня 2018 року, підписаного Головою СЗРУ та ОСОБА_1 , вбачається, що в пункті 5 цього контракту зазначено, що він укладений на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України (а. с. 17, т. 1). Конкретної дати в роках із зазначенням дати початку дії контракту та дати його закінчення, як це передбачено в пункті 5 додатка до Положення № 619/2006, у якому закріплено зразок відповідного контракту, у контракті від 31 липня 2018 року не визначено, а пункт 17 статті 106 Конституції України містить посилання на повноваження Президента України, однак не передбачає жодного посилання на строк перебування на посаді командування Збройних Сил України, інших військових формувань. ОСОБА_1 вважає, що контракт укладений на 5 років відповідно до пункту 13 Положення № 619/2006 (перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років). Представники СЗРУ з посиланням на частину другу статті 23 Закону № 2232-XII вважають, що контракт з позивачем було укладено на строк в 1 рік (строк військової служби за контрактом для осіб офіцерського складу з числа інших громадян складає від 1 до 5 років). Разом з тим ні Положення № 619/2006, затверджене Президентом України, ні Інструкція № 75, ні сам Закон № 2232-XII не зазначають конкретного строку дії контракту для другої за рангом посади в СЗРУ - посади першого заступника Голови СЗРУ. Ураховуючи загальні вимоги до контракту, строк є його істотною умовою, а відтак контракт може вважатися укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не врахували, що строк дії строкового трудового договору (контракту) є його істотною умовою і відсутність такої умови в контракті свідчить про те, що строк між сторонами не узгоджено. Суди не дослідили такої обставини, як укладеність контракту. Вважаємо, що в мотивувальній частині своєї постанови Велика Палата Верховного Суду мала звернути увагу судів попередніх інстанцій на цю обставину. Судді: О. М. Ситнік Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 115476643

Постанова Іменем України 02 листопада 2023 року м. Київ Справа № 640/22970/19 Провадження № 11-152апп22 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Шевцової Н. В., за участю секретаря судового засідання Зейфман І. М., учасники справи: представник позивача - Безуєвський Ю. М., представники відповідача - Меєр Н. В., Маленький Ю. Б., розглянувши у судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року (судді Мельничук В. П., Ключкович В. Ю., Степанюк А. Г.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Служби зовнішньої розвідки України (далі - СЗРУ), в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета та підстав позову, просив: - визнати протиправним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30 серпня 2019 року № 936-ос про звільнення з військової служби в запас на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) генерал-майора ОСОБА_1 та виключення його зі списків особового складу; - поновити його на військовій службі за контрактом від 31 липня 2018 року в СЗРУ та відновити його у списках особового складу з дня звільнення - з 03 вересня 2019 року; - поновити його на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року; - стягнути зі СЗРУ на свою користь грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2019 року по день поновлення на військовій службі. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав про безпідставність його звільнення з військової служби, оскільки строк дії контракту на проходження служби не закінчився, а, крім того, в день звільнення він перебував на стаціонарному лікуванні. Водночас звільнення військовослужбовців у запас або у відставку у період перебування на лікуванні заборонено. Вказував, що обрані способи захисту права ефективні та відповідають позиції Великої Палати Верховного Суду, сформульованій у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19. Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано оспорюваний наказ щодо звільнення з військової служби ОСОБА_1 та виключення його зі списків особового складу з 03 вересня 2019 року. Поновлено ОСОБА_1 на військовій службі за контрактом від 31 липня 2018 року в СЗРУ та відновлено його у списках особового складу з 03 вересня 2019 року. Поновлено ОСОБА_1 у штаті СЗРУ на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року. Стягнуто зі СЗРУ на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі 1 064 211,24 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на військовій службі у штаті СЗРУ на посаді першого заступника Голови СЗРУ та виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, а саме 45 697,50 грн. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що пунктом 17 статті 106 Конституції України не передбачені повноваження Президента України щодо можливості в індивідуальному порядку визначати строк дії контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ. Строк дії першого контракту про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ однозначно визначений Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України, затвердженим 17 липня 2006 року Указом Президента України № 619/2006 (далі - Положення № 619). Відповідно до пункту 13 цього Положення перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками. Таким чином, строк дії контракту позивача як першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ визначений згаданим Положенням та складає 5 років. Підставою для видання оскаржуваного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. При цьому військові посадові особи, які приймали рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби, вважали, що контракт з ним укладено на один рік. Оскільки таке рішення командування СЗРУ суперечить Положенню № 619, суд вирішив, що оскаржуваний наказ виданий за відсутності зазначених у ньому підстав для звільнення позивача з військової служби та не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню у судовому порядку. Крім того, суд дійшов висновку, що виданням оскаржуваного наказу відповідач порушив пряму заборону щодо звільнення військовослужбовців у запас або у відставку у період перебування їх на лікуванні, передбачену спеціальним нормативним актом, яким врегульовано порядок звільнення з військової служби військовослужбовців СЗРУ, що також, на думку суду, підтверджує невідповідність такого наказу положенням чинного законодавства. Також суд першої інстанції спростував твердження відповідача про те, що підставою для видання оспорюваного наказу слугував Указ Президента України від 12 квітня 2019 року № 143/2019 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Служби зовнішньої розвідки України» (далі - Указ № 143/2019). Водночас суд звернув увагу на те, що рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19, визнано протиправним і скасовано Указ № 143/2019. З огляду на викладене суд зробив висновок, що наявні всі передбачені законом підстави для захисту порушеного права позивача в передбачений законом спосіб шляхом визнання протиправним і скасування оспорюваного наказу щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби в запас СЗРУ, виключення зі списків особового складу, поновлення на військовій службі та відновлення його у списках особового складу СЗРУ. Суд першої інстанції також поновив позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що при поновленні на військовій службі (посаді) позивач має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу, а саме за період з 03 вересня 2019 року по день його поновлення на військовій службі, та виходячи з місячного розміру грошового забезпечення у сумі 45 697,50 грн. Тобто загальна сума, що підлягає стягненню з відповідача, становить 1 064 211,24 грн. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до СЗРУ про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на військовій службі та посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог повністю, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до пункту 13 Положення № 619 перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками. Разом з тим правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом № 2232-XII, відповідно до частини другої статті 23 якого для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні, зокрема, для інших громадян - від 1 до 5 років. Отже, у Положенні № 619, яке є підзаконним нормативним актом, що приймається на основі Закону та за своїм змістом не може йому суперечити, передбачена норма, яка безпідставно звужує зміст Закону № 2232-XII. Таким чином, суд дійшов висновку, що строк дії контракту про проходження позивачем військової служби в СЗРУ, який визначений у Законі № 2232-XII, не може бути менше одного року. При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що після звільнення позивача з посади дія контракту продовжувалась, оскільки річний строк контракту ще не закінчився. Апеляційний суд зазначив, що при укладенні з позивачем контракту строк його дії було узгоджено між сторонами та такий контракт відповідає вимогам Конституції України, Закону № 2232-XII, Закону України від 1 грудня 2005 року № 3160-IV «Про Службу зовнішньої розвідки України» (далі - Закон № 3160-IV). Підставою для прийняття оскаржуваного наказу визначено саме закінчення строку дії контракту. Крім того, суд установив, що про час перебування позивача на лікарняному в період видання оскаржуваного наказу про звільнення його з військової служби з 03 вересня 2019 року доповіді (рапорту) позивачем здійснено не було. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем після закінчення мінімального строку (одного року), на який міг бути укладений контракт (відповідно до частини другої статті 23 Закону № 2232-XII), а також після закінчення 2-місячного терміну перебування у розпорядженні Голови СЗРУ ОСОБА_1 правомірно було звільнено з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту. Відтак з огляду на наведене вказаний контракт як акт індивідуальної дії вичерпав свою дію фактом свого закінчення. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача з військової служби відповідачем прийнято у межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством України, у зв`язку із чим позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування оспорюваного наказу є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Інші вимоги позивача є похідними від наведеної, тому у їх задоволенні апеляційний суд також відмовив. Щодо поновлення позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ з 13 квітня 2019 року суд зазначив, що до повноважень Голови СЗРУ не відноситься призначення військовослужбовців на штатні посади першого заступника та заступників Голови СЗРУ. Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV (у редакції станом на час спірних правовідносин) загальне керівництво СЗРУ здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво СЗРУ здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник та заступники Голови СЗРУ призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови СЗРУ. Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у позовній заяві в цій справі у первинній редакції не містилося вимоги щодо поновлення позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ, оскільки на момент звернення до Окружного адміністративного суду міста Києва така вимога була предметом судового розгляду у Верховному Суді, до якого позивач звернувся з позовом про визнання протиправним та скасування Указу Президента № 143/2019. Отже, судовим рішенням у справі № 9901/277/19, що набрало законної сили, вирішено позовну вимогу про поновлення позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ, за результатом розгляду якої у її задоволенні було відмовлено. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та позиція інших учасників справи У квітні 2022 року представник ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. На обґрунтування касаційної скарги заявник послався на те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема Закон № 2232-XII та Статут внутрішньої служби Збройних сил України. Крім того, на думку заявника, суд не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09 листопада 2018 року у справі № 263/15749/16-а, щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Також позивач наголосив, що Президент України, затвердивши Положення № 619, реалізував повноваження, надані йому нормами Закону № 2232-XII, щодо визначення порядку проходження військової служби та укладення відповідних контрактів. Тому, на думку заявника, визначення в Положенні № 619 п`ятирічного строку першого контракту для військовослужбовців СЗРУ є правомірним і звільнення його до спливу цього строку є безпідставним. При цьому заявник наголосив, що під час звільнення він перебував на лікуванні, а твердження відповідача про те, що відсутність доповіді (рапорту) стосовно цього суперечать фактичним обставинам справи та положенням чинного законодавства. Щодо вимоги про поновлення його на посаді першого заступника Голови СЗРУ заявник зазначив, що в межах іншої справи Верховним Судом визнано незаконним та скасовано Указ Президента України про звільнення позивача з наведеної вище посади, але відмовлено у задоволенні вимоги про поновлення його на цій посаді з підстав закінчення строку дії контракту. Разом з тим у межах справи, що розглядається, вирішується питання щодо строку контракту, тому й вимога щодо поновлення позивача на посаді також має бути задоволена у межах цієї справи. У травні 2022 року відповідач подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Зазначає, що доводи скаржника щодо тлумачення норм права є помилковими, а сам Закон № 2232-XII містить спеціальні норми, в тому числі щодо строків обчислення військової служби для осіб офіцерського складу. Питання проходження військової служби у СЗРУ на момент виникнення спірних правовідносин було також врегульовано Положенням № 619, правовою основою видання якого є згаданий Закон. А тому пункт 13 цього Положення має відповідати частині другій статті 23 цього Закону. Виключно Президентом України здійснюється призначення на посаду / звільнення з посади першого заступника Голови СЗРУ, контракт укладено на строк повноважень ОСОБА_1 на посаді, тобто на строк, що буде визначено Президентом України шляхом видання відповідних указів про призначення та звільнення з посади. Підтримання позиції позивача щодо перебування його на військовій службі за контрактом на 5 років на посаді першого заступника Голови СЗРУ є втручанням у виключні повноваження Президента України в частині здійснення призначення на зазначену посаду. Крім того, відповідач зазначив, що при укладенні контракту з позивачем строк його дії обумовлений взаємною згодою сторін та узгоджується з вимогами Конституції України, законів № 2232-XII та № 3160-IV. Під строком дії контракту розуміється строк, який збігається із часом виконання обов`язків військової служби у період перебування ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови СЗРУ. Рух справи в суді касаційної інстанції Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 31 серпня 2022 року призначив її до розгляду. Ухвалою від 13 грудня 2022 року той же суд передав справу № 640/22970/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд касаційної інстанції зауважив, що існує конфлікт застосування Закону № 2232-XII і Положення № 619 в аспекті того, яку з цих норм вважати загальною, а яку - спеціальною у спірних правовідносинах. У справі, яка розглядається, наявна виключна правова проблема, адже Закон № 2232-XII визначає не лише загальні засади проходження в Україні військової служби, але містить і спеціальні норми, у тому числі щодо строків обчислення військової служби для осіб офіцерського складу, які установлюються в календарному обчисленні від 1 до 5 років. Водночас питання проходження військової служби в СЗРУ на момент виникнення спірних правовідносин було також врегульовано Положенням № 619, правовою основою видання якого є, зокрема, Закон № 2232-XII, що має вищу юридичну силу. Тобто пункт 13 Положення № 619 мав відповідати частині другій статті 23 цього Закону, однак цей пункт установлює п`ятирічний строк першого контракту про проходження військової служби в СЗРУ. Разом з тим відповідно до Закону № 3160-IV виключно Президент України здійснює призначення (звільнення) на посаду першого заступника Голови СЗРУ шляхом укладення контракту зі СЗРУ на строк повноважень позивача на посаді першого заступника Голови СЗРУ, тобто на строк, що визначається Президентом України шляхом видання відповідних указів про призначення та звільнення з посади. Фактичні обставини справи, встановлені судами 31 липня 2018 року між СЗРУ та позивачем укладений контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, за яким ОСОБА_1 було зараховано на військову службу в СЗРУ. Указом Президента України від 31 липня 2018 року № 225/2018 позивача призначено на посаду першого заступника Голови СЗРУ. Указом № 143/2019 позивача звільнено з посади першого заступника Голови СЗРУ. Наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 19 квітня 2019 року № 425-ОС позивачу оголошено Указ № 143/2019 та зараховано його у розпорядження Голови СЗРУ за підпунктом «а» пункту 44-1 Положення № 619. У період з 27 серпня по 11 листопада 2019 року позивач із незначними перервами перебував на лікарняному. 30 серпня 2019 року наказом тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ позивача звільнено з військової служби за підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII (у зв`язку із закінченням строку контракту) в запас СЗРУ з правом носіння військової форми одягу та виключено зі списків особового складу з 03 вересня 2019 року. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо предмета і підстав позову Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з вимогами про визнання протиправним та скасування наказу тимчасово виконуючого обов`язки Голови СЗРУ від 30 серпня 2019 року № 936-ос про звільнення з військової служби в запас, поновлення на військовій службі за контрактом, а також просив поновити його на посаді першого заступника Голови СЗРУ. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Повноваження Президента України визначені статтею 106 Конституції України, відповідно до пункту 17 частини першої якої Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. Частиною третьою вказаної статті визначено, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України. Правовий статус, загальну структуру, засади керівництва та загальну чисельність СЗРУ визначено Законом № 3160-IV. Статтею 2 Закону № 3160-IV (тут і далі - у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що правову основу діяльності СЗРУ становлять Конституція України, Закон України «Про розвідувальні органи України», цей та інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Організаційна структура СЗРУ визначається Президентом України (стаття 5 Закону № 3160-IV). Згідно зі статтею 6 Закону № 3160-IV загальне керівництво СЗРУ здійснюється Президентом України. Безпосереднє керівництво СЗРУ здійснює її Голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. Перший заступник Голови та заступники Голови СЗРУ призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови СЗРУ. Таким чином, виключно до дискреційних повноважень глави держави належить право призначати (поновлювати на посаді) чи звільняти вище керівництво СЗРУ, у тому числі першого заступника Голови. Аналогічні висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19. Відповідно до статті 22 КАС України (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення із цим позовом) місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди) вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції, крім випадків, визначених частинами другою - четвертою цієї статті. Апеляційному адміністративному суду в апеляційному окрузі, що включає місто Київ, як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності Центральної виборчої комісії (окрім визначених частиною четвертою цієї статті), дій кандидатів на пост Президента України, їх довірених осіб. Апеляційним адміністративним судам як судам першої інстанції підсудні справи за позовами про примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені. Стаття 27 КАС України визначала виключну підсудність справ окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Зокрема, такому суду були підсудні адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб`єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України, крім випадків, визначених цим Кодексом. Водночас Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України (частина четверта статті 22 КАС України). Частина друга статті 49 КАС України зобов`язує адміністративний суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, а також при підготовці справи до судового розгляду встановити, чи може судове рішення вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі. Якщо такі особи є, суд залучає їх до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред`явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред`явленого цією третьою особою до такої сторони (частина друга статті 50 КАС України). Завдання підготовчого провадження в адміністративному судочинстві визначені статтею 173 КАС України. Таким завданнями, зокрема, є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу, вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті. Вирішуючи питання про призначення справи до розгляду, за результатами підготовчого засідання 6 липня 2021 року (т. 1 а. с. 168) Окружний адміністративний суд міста Києва зазначив, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі. Хоча насправді питання про порушення трудових прав у цій справі не ставилося, а позивач однозначно стверджував, що він проходив військову службу. Вказане свідчить про неналежний підхід суду першої інстанції до остаточного визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин у цій справі. Також місцевий суд не обговорив і не вирішив питання про залучення до участі у справі осіб, на права і обов`язки яких може вплинути судове рішення. Поза увагою суду залишилося і питання об`єднання справ і роз`єднання позовних вимог, і, відповідно, не було належно вирішено й питання про повноваження місцевого суду розглядати справу у тій частині вимог, що фактично стосуються повноважень Президента України. Таким чином, місцевий суд не виконав вимог закону щодо належної підготовки справи до судового засідання для розгляду її по суті. Щодо поновлення позивача на військовій службі за контрактом, порядку визначення строку дії контракту та порядку звільнення з військової служби Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби визначено Конституцією та законами України. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (стаття 17 Конституції України). Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (стаття 65 Конституції України). За змістом статті 10 Закону України «Про оборону України» (тут і далі - в редакції нормативних актів станом на час спірних правовідносин) порядок організації розвідувальної діяльності в інтересах оборони держави визначається законом. Статтею 13 цього ж Закону передбачено, що функції органів, які проводять розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах національної безпеки, визначаються Положенням про ці органи, яке затверджується Президентом України. Частиною першою статті 2 Закону № 2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Згідно із частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. За приписами статті 3 Закону № 2232-XII правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому у частині четвертій статті 19 Закону № 2232-XII передбачено, що форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України та нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, якщо інше не передбачено законом. На військову службу за контрактом осіб офіцерського складу у розвідувальні органи України приймаються також громадяни України, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки не нижче бакалавра, що відповідає профілю службової діяльності, і не досягли граничного віку перебування на військовій службі осіб офіцерського складу, із числа військовослужбовців строкової служби, які прослужили не менше шести місяців, осіб рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, військовозобов`язаних, а також жінок, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі військовослужбовців офіцерського складу (стаття 20 Закону № 2232-XII). Відповідно до положення частини другої статті 23 Закону № 2232-XII для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для осіб рядового складу - 3 роки; для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років; для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів - час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу; для осіб офіцерського складу: для громадян, яким первинне військове звання присвоєно після проходження повного курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу або в порядку атестування осіб до присвоєння первинних військових звань офіцерського складу запасу, - від 2 до 5 років; для інших громадян - від 1 до 5 років. Статтею 1 Закону України від 22 березня 2001 року № 2331-III «Про розвідувальні органи України» (далі - Закон № 2331-III) (тут і далі - у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що розвідувальні органи України - спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності. Розвідувальний орган України може функціонувати як самостійний державний орган, так і у складі центрального органу виконавчої влади. СЗРУ здійснює свою діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах (стаття 6 вказаного Закону). Загальне керівництво розвідувальними органами України відповідно до Конституції України та цього Закону здійснює Президент України. Керівники центральних органів виконавчої влади, до складу яких входять розвідувальні органи, здійснюють керівництво ними в межах повноважень, визначених законом і положеннями про відповідні розвідувальні органи, затвердженими Президентом України, та створюють необхідні умови для їх функціонування. Безпосереднє керівництво розвідувальними органами України здійснюють їх керівники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням керівників відповідних центральних органів виконавчої влади. Голову СЗРУ призначає Президент України. У межах своїх повноважень керівники розвідувальних органів України можуть видавати накази, розпорядження, а у випадках, передбачених законом, або на вимогу Президента України доводять до його відома у визначеному ним порядку інформацію щодо зовнішніх загроз Україні (стаття 7 Закону № 2331-III). Співробітниками розвідувальних органів України є військовослужбовці та службовці кадрового складу розвідувальних органів України, а також військовослужбовці, службовці та працівники, які не належать до кадрового складу цих органів. На військовослужбовців розвідувальних органів, у тому числі тих, які не належать до кадрового складу розвідувальних органів, поширюється дія законодавства України про проходження військової служби з урахуванням особливостей, що обумовлені специфікою завдань, які виконуються зазначеними військовослужбовцями. Особливості проходження військової служби в розвідувальних органах України визначаються Президентом України (стаття 16 того ж Закону). Статус СЗРУ визначений статтею 1 Закону № 3160-IV. СЗРУ, як вбачається із цієї норми права, є державним органом, що здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах. СЗРУ підпорядкована Президентові України та підконтрольна Президентові України і Верховній Раді України. До співробітників СЗРУ як військового формування належать військовослужбовці, службовці та працівники СЗРУ. Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СЗРУ затверджується Президентом України. 17 липня 2006 року Указом Президента України № 619 затверджено Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СЗРУ. Це Положення визначає порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу СЗРУ та особливості проходження військової служби у воєнний час. Відповідно до пункту 9 Положення № 619 контракт про проходження військової служби у СЗРУ - письмова угода, що укладається між громадянином України і державою, від імені якої виступає СЗРУ, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. Контракт укладається за зразком, що додається, у двох примірниках, підписується особою, яка вступає на військову службу, і відповідною посадовою особою СЗРУ згідно з пунктами 11 і 14 цього Положення, скріплюється гербовою печаткою і зберігається у кожної із сторін. У пункті 13 цього Положення вказано, що перший контракт про проходження військової служби в СЗРУ укладається на 5 років. Строк контракту обчислюється повними роками. Порядок звільнення військовослужбовців СЗРУ з військової служби регламентований розділом VII Положення № 619. При цьому контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби в запас, зокрема: а) у зв`язку із закінченням строку контракту; б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби (пункт 64 Положення). Військовослужбовці, які проходять службу за контрактом, звільняються з військової служби у відставку, зокрема: а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування в запасі; б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку. Звільнення з військової служби осіб офіцерського складу у військових званнях до генерал-лейтенанта включно здійснюється Головою СЗРУ (пункт 72 Положення № 619). Наведених норм права суд апеляційної інстанції не врахував. Аналізуючи обґрунтованість позовних вимог та роблячи висновки про законність звільнення ОСОБА_1 з військової служби за контрактом, суд не звернув уваги на те, що Положенням № 619 звільнення військовослужбовців з військової служби взамопов`язується із проходженням ними військово-лікарської комісії та вирішенням питання про непридатність особи до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час або обмежену придатність до військової служби. У залежності від цього командування вирішує питання про підстави звільнення особи - в запас чи у відставку. Доводів суду першої інстанції з цього приводу апеляційний суд не спростував, оцінки їм не дав, чим порушив вимоги статті 322 КАС України. Разом із тим ні місцевий суд, ні суд апеляційної інстанції не перевірили на предмет законності той факт, що наказ про звільнення з військової служби генерал-майора ОСОБА_1 був виданий не Головою СЗРУ, а особою, яка начебто тимчасово виконувала його обов`язки - ОСОБА_3 . На ці обставини вже звертала увагу Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 березня 2021 року у справі № 9901/277/19 (провадження 11-38заі21), прямо вказавши, що ОСОБА_3 увільнений Президентом України від тимчасового виконання обов`язків Голови СЗРУ 11 червня 2019 року, тобто більш як за два місяці до видання ним наказу про звільнення з військової служби позивача. Натомість починаючи із вказаної дати і до 11 вересня 2019 року на посаді Голови СЗРУ перебувала інша особа, яка наказ про звільнення позивача з військової служби не віддавала. У судовому засіданні представник позивача наполягав на тому, що Президент України перевищив свої повноваження, коли у Положенні № 619 визначив строк, на який може бути укладений контракт з особами офіцерського складу. Велика Палата Верховного Суду до таких тверджень ставиться критично, оскільки вони суперечать нормативним актам, які визначають повноваження глави держави. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що подібні заяви мали бути перевірені у судах попередніх інстанцій за участю осіб, які представляють інтереси Президента України, та з дотриманням процедури судового розгляду для відповідної судової інстанції. Для цього, зокрема, вирішуючи питання про призначення справи до розгляду, місцевий суд мав визначитися з межами своєї компетентності та окреслити коло учасників справи. Натомість касаційний суд не наділений повноваженнями дослідження доказів та їх оцінки. Ураховуючи наведене вище, законодавець у Законі № 2232-XII унормував загальні вимоги щодо строку дії контракту, який укладається із громадянами України, які приймаються на військову службу та призначаються на офіцерські посади, надавши при цьому органам, які здійснюють керівництво військовими формуваннями, можливість визначати деталі таких контрактів, що й було зроблено у Положенні № 619. Так, Законом № 2232-XII надано право укладати зазначені вище контракти на строк від 1 до 5 років, а Положенням № 619 звужено можливість вибору та чітко встановлено, на який строк має бути укладено перший контракт саме для проходження служби у СЗРУ - 5 років. При цьому Положення № 619 не суперечить Закону № 2232-XII та не виходить за межі визначених цим законом строків дії контракту. Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов передчасного висновку про обмеження одним роком строку дії контракту із ОСОБА_1 . Суд не дав належної правової оцінки тому, що в контракті про проходження військової служби особами офіцерського складу в СЗРУ, підписаному ОСОБА_1 , передбачено, що його укладено відповідно до пунктів 9-16 Положення № 619 та на строк, який відповідно до пункту 17 статті 106 Конституції України визначається Президентом України, а також тому, що укладений між сторонами контракт є першим контрактом, укладеним між позивачем та СЗРУ. Суд апеляційної інстанції не спростував висновків суду першої інстанції з цього приводу. Щодо перебування позивача на лікуванні в лікувальних закладах та у відпустці у зв`язку з хворобою Велика Палата Верховного Суду звертає увагу і на те, що суди належним чином не перевірили доводів позивача про його перебування на стаціонарному лікуванні і не з`ясували, чи було дотримано при цьому порядку проходження такого лікування, не перевірили наслідків такого лікування та рішення командування у зв`язку із цим. При цьому Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженим Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV (далі - Статут) (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), та відповідними відомчими нормативно-правовими актами передбачено, що військовослужбовці самостійно відрекомендовуються своєму безпосередньому начальникові у разі, зокрема, відбуття чи повернення з лікування (стаття 40). Військовослужбовці зобов`язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини (стаття 254). Офіцери та військовослужбовці військової служби за контрактом за висновком лікаря можуть залишатися для лікування на квартирах (удома). Про результати огляду хворих, характер поданої допомоги і призначення лікар робить відповідні відмітки в медичних книжках та видає довідки про стан здоров`я (стаття 256 Статуту). Висновок про часткове або повне звільнення офіцерів та військовослужбовців військової служби за контрактом від виконання службових обов`язків дається лікарем, а у військових частинах, де лікар за штатом не передбачений, - фельдшером не більше ніж на шість діб. У разі потреби термін звільнення може бути продовжено. Рекомендації лікаря (фельдшера) про часткове або повне звільнення від виконання обов`язків підлягають виконанню посадовими особами. По закінченні терміну звільнення за висновком лікаря військовослужбовці мають бути направлені у разі потреби на повторний медичний огляд. Про звільнення від виконання службових обов`язків офіцерів і військовослужбовців військової служби за контрактом на підставі довідки лікаря (фельдшера) і про вихід їх на службу після хвороби оголошується в наказі по військовій частині (стаття 257 Статуту). На стаціонарне лікування поза розташуванням військової частини військовослужбовці направляються за висновком лікаря військової частини, а для подання невідкладної допомоги за відсутності лікаря - черговим фельдшером (санітарним інструктором) медичного пункту з одночасним доповіданням про це начальникові медичної служби і черговому військової частини. До лікувальних закладів хворі доставляються у супроводі фельдшера (санітарного інструктора). У разі направлення на лікування поза розташуванням частини військовослужбовці повинні бути одягнені відповідно до пори року і мати при собі направлення, підписане командиром військової частини, медичну книжку, документ, який посвідчує особу, необхідні особисті речі, атестат на продовольство, довідку про травму (каліцтво, поранення, контузію) і медичну характеристику, а в разі вибуття на лікування за межі гарнізону - додатково атестат на речове і грошове забезпечення, проїзні документи до місця розташування лікувального закладу і назад (стаття 260 Статуту). Про всіх військовослужбовців, яких направлено на стаціонарне лікування поза частиною, начальник (командир) лікувального закладу (частини) зобов`язаний у той же день повідомити командирові частини, з якої ці військовослужбовці прибули. Про хворих з отруєнням чи травмами начальник (командир) лікувального закладу (частини) зобов`язаний негайно доповісти командирові військової частини, з якої прибув хворий (хворі), а з інфекційними захворюваннями, крім того, - у найближчий санітарно-епідеміологічний заклад. Військовослужбовці, які захворіли в період відпустки або у відрядженні, на стаціонарне лікування направляються військовими комендантами або військовими комісарами (стаття 261 Статуту). Роблячи висновки щодо тієї частини позовних вимог, у яких ОСОБА_1 вказував на перебування на лікуванні, суди не врахували, що Статут визначає загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов`язки основних посадових осіб полку і його підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах. Статутом керуються всі військові частини, кораблі, управління, штаби, організації, установи і військові навчальні заклади Збройних Сил України. Обов`язки посадових осіб, не зазначені в цьому Статуті, визначаються відповідними порадниками та положеннями. Дія Статуту поширюється на Державну прикордонну службу України, Службу безпеки України, Національну гвардію України та на інші військові формування, створені відповідно до законів України. Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи рішення у цій справі, вважає за необхідне звернути увагу місцевого та апеляційного судів на необхідність врахування усіх положень військового законодавства України у тій частині, яка стосується спірних правовідносин, що прямо передбачено статтею 244 КАС України. Разом із цим частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції обмежений у праві встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. З огляду на зазначену процесуальну вимогу Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити всі обставини справи, тому вважає за необхідне направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» суд припинив здійснення правосуддя з 15 грудня 2022 року. Згідно з пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного вище Закону до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом. У залежності від вирішення справи та встановлення всіх її фактичних обставин суди мають обґрунтувати висновок щодо вимоги позивача про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. Ураховуючи те, що порушень норм процесуального права припустилися суди обох інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а судові рішення слід скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 243, 341, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Окружного адміністративного суд міста Києва від 11 серпня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач О. Б. ПрокопенкоСудді: Ю. Л. Власов Г. Р. Крет І. А. Воробйова К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. М. Ситнік М. І. Гриців І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук І. В. Желєзний Н. В. Шевцова Л. Ю. Кишакевич Відповідно до частини третьої статті 321 КАС України постанову оформив суддя Ткачук О. С. Джерело: ЄДРСР 115598837

Велика палата в чергове підтвердила, що не модна переуступати борги за іпотечними договорами фізичним особам. Суд зробив наступний висновок: 6.26. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. 6.27. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань. 6.28. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

Постанова Іменем України 08 листопада 2023 року м. Київ Справа № 206/4841/20 Провадження № 14-55цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О. С., суддів: Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт», приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички Юлії Олександрівни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм Олени Володимирівни, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гугель Світлана Юріївна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради - про визнання недійсним і скасування договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором, визнання недійсним та скасування договору відступлення прав вимоги за кредитним договором, визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , поданою їхнім представником - адвокатом Виприком Сергієм Олександровичем, на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року у складі судді Кушнірчук Р. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року у складі колегії суддів Деркач Н. М., Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., УСТАНОВИЛА: 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1.У жовтні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися із позовом до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль», банк), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт» (далі - ТОВ «ФК «Інвестстандарт»), приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички Ю. О., приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм О. В., ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому посилався на те, що 27 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та АТ «Райффайзен Банк Аваль» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредит в сумі 212 736,30 грн із процентною ставкою 13,5% річних строком до 27 вересня 2017 року. 1.2. Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за цим договором між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , з одного боку, та АТ «Райффайзен Банк Аваль», з іншого боку, укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . 1.3. 26 лютого 2018 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відчужило право вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року на користь ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», яке того ж дня переуступило ці права ТОВ «ФК «Інвестстандарт». Останнє, в свою чергу, відчужило ці права ОСОБА_4 . 1.4. 01 червня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О. прийняв рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та зареєстрував право власності на предмет іпотеки за ОСОБА_4 . 1.5. Посилаються на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 письмово не повідомлено про відступлення прав вимоги за кредитним договором, лише позивач ОСОБА_3 отримав вимогу про усунення порушень умов кредитного договору за адресою свого фактичного проживання. Крім того, позивачі зазначають, що не отримували жодної письмової вимоги та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки від банку або іншої фінансової установи, які можуть бути стороною за кредитним договором. 1.6. Заявники стверджують, що приватний нотаріус Ричка Ю. О. здійснила реєстрацію права власності за особою, яка не могла бути іпотекодержателем - ОСОБА_4 , та за відсутності необхідних документів для реєстрації права власності. Приватний нотаріус не мала правових підстав для реєстрації права власності за ОСОБА_4 , оскільки як нотаріус повинна була бути обізнаною щодо заборони відступлення права вимоги фізичній особі. Отже дії приватного нотаріуса Рички Ю. О. є незаконними. 1.7. Крім того, зазначають, що укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу та у зв`язку з цим суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу, тому підлягає визнанню недійсним. 1.8. 23 жовтня 2018 року між відповідачем ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого ОСОБА_5 став власником вказаної квартири, а отже, на переконання позивачів, необхідно також визнати недійсним цей договір купівлі-продажу та витребувати у ОСОБА_5 спірну квартиру. 1.9. Посилаючись на зазначене, позивачі просили суд: - визнати недійсним договір від 26 лютого 2018 року про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 ; - визнати недійсним договір від 26 лютого 2018 року про відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/137407/3182/82 від 27 вересня 2007 року, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 ; - визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Дніпровського нотаріального округу Рички Ю. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 41394264 від 01 червня 2018 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 ; - визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 23 жовтня 2018 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 ; - витребувати у ОСОБА_5 у власність позивачів квартиру АДРЕСА_1 ; - стягнути з відповідачів судові витрати. 2. Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення 2.1. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто з них на користь ОСОБА_5 витрати на правничу допомогу у розмірі 12 447,00 грн (по 4 149,00 грн з кожного). 2.2. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесія), тобто відповідач ОСОБА_4 , як фізична особа, мав право бути стороною такого правочину. Тому підстав для задоволення позову в частині визнання цього договору недійсним немає. Інші позовні вимоги є похідними від наведеної, тому у їх задоволенні суди також відмовили. 3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи 3.1.У жовтні 2021 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просять скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, а також стягнути з відповідачів судові витрати. 3.1.1.Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди проігнорували постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 і не надали належної оцінки доводам скаржника про те, що фізична особа не може бути стороною в договорі про відступлення прав вимоги за кредитним договором та відповідно не може бути кредитором в кредитних правовідносинах, оскільки це суперечить чинному законодавству. 3.2.У грудні 2021 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_5 подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просять оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 3.2.1.АТ «Райффайзен Банк Аваль» зазначив, що договір відступлення права вимоги за кредитним договором, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «ФК «Інвестстандарт», не містить умов факторингу, а за своєю правовою природою є оплатним договором відступлення права вимоги. Зазначений договір укладений із додержанням усіх вимог чинного законодавства України, а тому відсутні правові підстави для визнання його недійсним. 3.2.2. ОСОБА_5 зазначив, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, із яким повністю погодився апеляційний суд, про те, що між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» і ОСОБА_4 був укладений договір відступлення права вимоги. ОСОБА_4 мав право бути стороною такого правочину як фізична особа. Цей договір не суперечить нормам цивільного законодавства. Тому немає підстав для визнання його недійсним. Оскільки ОСОБА_4 на законних підставах набув право власності на квартиру шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, то немає підстав для задоволення решти позовних вимог. Позивачі мали усвідомлювати неминучність наслідку у вигляду звернення стягнення на їхню квартиру з огляду на заборгованість за кредитним договором. 4. Рух справи в суді касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. 4.2. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 ЦПК України, якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. 4.3. Ухвалою від 15 вересня 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до свого провадження. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. Суди встановили, що ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 04 вересня 1998 року, виданого Придніпровською ГРЕС згідно з розпорядженням (наказом) від 04 вересня 1998 року № 1971, на праві приватної власності належала квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 56,90 кв. м. 5.2. 27 вересня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 014/137407/3182/82, згідно умов якого ОСОБА_1 отримала кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у сумі 212 736,30 грн зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитом на строк до 27 вересня 2017 року. 5.3. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитом банк уклав із ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 іпотечний договір № 014/137407/3182/82/1, предметом якого є квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . 5.4. Згідно з розрахунком заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 014/137407/3182/82, сформованим ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» станом на 26 лютого 2018 року, заборгованість ОСОБА_1 за цим договором складає 2 710 832,90 грн, з яких: 210 169,19 грн - прострочена заборгованість за кредитом, 276 485,37 грн - прострочена заборгованість за відсотками, 2 221 846,32 грн - пеня. Останній платіж на погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 здійснено 23 січня 2009 року. 5.5. 26 лютого 2018 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відчужило право вимоги за кредитним договором та за договором іпотеки від 27 вересня 2007 року на користь ПАТ «Комерційний Індустріальний Банк», який в свою чергу того ж дня - 26 лютого 2018 року - переуступив ці права ТОВ «ФК «Інвестстандарт». 5.6. Цього ж дня між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» (первісний кредитор) та ОСОБА_4 (новий кредитор) було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор відступив за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором № 014/137407/3182/82 від 27 вересня 2007 року, а новий кредитор набув вказані права вимоги та сплатив первісному кредитору їхню вартість (176 000 грн згідно з пунктом3.1 договору). 5.7. Згідно з Додатком № 1 до Договору відступлення права вимоги від 26 лютого 2018 року ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 здійснили розрахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 014/137407/3182/82 від 27 вересня 2007 року та засвідчили, що станом на 26 лютого 2018 року - дату укладання Договору відступлення права вимоги - загальна сума заборгованості боржника перед первісним кредитором без урахування штрафних санкцій (пеня, штраф) становить 488 986,58 грн і складається з: простроченої заборгованості за кредитом - 210 169,19 грн, заборгованості за процентами - 2 332,02 грн, простроченої заборгованості за процентами - 276 485,37 грн. На прострочену заборгованість згідно з умовами кредитного договору нараховується неустойка (пеня, штраф). Разом із підписанням цього додатку новий кредитор засвідчив, що наведений у ньому розрахунок заборгованості його повністю задовольняє, є належним підтвердженням суми грошових вимог до боржника, права за якими відступаються згідно з договором відступлення права вимоги від 26 лютого 2018 року, та засвідчив відсутність у нього претензій щодо даного розрахунку. 5.8. Також 26 лютого 2018 року між ТОВ «Фінансова компанія «Інвестстандарт» (іпотекодержателем) та ОСОБА_4 (новим іпотекодержателем/новим кредитором) укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, предметом якого є квартира за адресою: АДРЕСА_2 . 5.9. 01 червня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. на підставі договору іпотеки від 27 вересня 2007 року та договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 26 лютого 2018 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на вказану квартиру. 5.10. 23 жовтня 2018 року між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_5 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири. 5.11. При цьому ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 не були виселені із зазначеної вище квартири та продовжують проживати у ній, натомість ОСОБА_5 у цій квартирі не проживає. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6. Щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії) 6.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). 6.2. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 6.3. За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. 6.4. Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. 6.5. Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається. 6.6. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. 6.7. Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. 6.8. Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається. 6.9. Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. 6.10. За змістом частини першої статті 4 Закону України 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою. 6.11. У пункті 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. 6.12. Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону № 2664-III. 6.13. Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 😎 порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін. 6.14. Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. 6.15. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III. 6.16. Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги. 6.17. Як вже зазначалося раніше, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника). 6.18. Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту). 6.19. При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. 6.20. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу. 6.21. Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника. 6.22. Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги. 6.23. Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106). 6.24. При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги. 6.25. Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22). 6.26. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. 6.27. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань. 6.28. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації. 7. Щодо ціни продажу права вимоги 7.1. Статтею 177 ЦК України визначено, що об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. 7.2. Згідно з частиною першою статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. 7.3. Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. 7.4. Поряд з цим, згідно з частиною третьою статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. 7.5. Звідси вбачається, що право вимоги є об`єктом цивільних права, а саме майном, яке може вільно відчужуватися від однієї особи до іншої, в тому числі на підставі договору купівлі-продажу. 7.6. За змістом частини першої статті 691 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу. 7.7. Як встановлено у частині першій статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 7.8. У свою чергу згідно з абзацом 1 частини першої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. 7.9. При цьому, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що право вимоги, яка відступається (продається), може мати, так звані номінальну вартість та реальну вартість. 7.10. Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення. 7.11. Реальна вартість права вимоги, як і будь якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, зокрема, попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а у процедурах банкрутства - через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення. 7.12. Тобто реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент в залежності від ряду обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника. 7.13. Велика Палата Верховного Суду виснує, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги. 7.14. Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається). 8. Щодо відступлення від правових висновків Верховного Суду 8.1. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності. 8.2. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 8.3. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 8 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 32) та у справі № 487/8206/18 (пункт 95), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49)). 8.4. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від висновку в якій має намір відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. 8.5. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що первісний кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників.Отже, частково відступ від висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), уже відбувся. 8.6. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) шляхом його конкретизації та вказати, що: «в імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, будь-якій особі; внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника, що є необхідним для застосування конструкції оспорювання правочину». 8.7. Однак Велика Палата Верховного Суду, враховуючи, зокрема, інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам, не вважає таке твердження колегії суддів Касаційного цивільного суду достатньо обґрунтованим та таким, що дозволяє повністю відступити від попередніх висновків Великої Палати Верховного Суду та сталої практики судів із цього питання. 8.8. Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду, від яких просила відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду. 9. Щодо суті спору 9.1. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором, зазначили, що між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесії), а не договір факторингу, тому відповідач ОСОБА_4 , як фізична особа, мав право бути стороною такого правочину. 9.2. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. 9.3. Як вже зазначалося, внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 , це право перейшло від ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_4 . 9.4. Отже, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. 9.5. Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_4 . 9.6. Наведеного суди попередніх інстанцій не врахували та дійшли помилкового висновку про правомірність укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_4 договору відступлення права вимоги за кредитним договором. 9.7. Ураховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а, як зазначено вище, таке відступлення на користь ОСОБА_4 було неможливим, тому й відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Інвестстандарт» не мало права. 9.8. Статтею 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. 9.9. Як встановлено вище, до ОСОБА_4 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки також не було. Так само, як і не було у нього достатнього обсягу повноважень (права власності) для продажу цього предмета іпотеки ОСОБА_5 . 9.10. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 9.11. Статтею 41 Конституції України та частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 9.12. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція)). 9.13. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: (1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; (2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; (3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). 9.14. Критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній метівтручання у право: втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). 9.15. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. 9.16. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 9.17. Отже, можливість витребування майна власником, який не виявляв волі на вибуття цього майна з його володіння, передбачена законом як у випадку, коли кінцевий набувач є недобросовісним, так і у випадку, коли такий набувач є добросовісним. 9.18. Однак для того, щоб захід втручання у право мирного володіння майном узгоджувався з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мало встановити лише те, що набуття майна не відповідало певним вимогам закону. У кожному такому випадку слід також встановити, чи є легітимна мета відповідного втручання, яка випливає, зокрема, зі змісту абзацу другого вказаної статті, а також, чи є втручання у право мирного володіння майном за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті. 9.19. У цій справі спір щодо майна є між приватними особами. З позовом про витребування квартири звернулися її власники. З огляду на гарантії захисту, які Конституція України й інші нормативні акти надають власникові майна, Велика Палата Верховного Суду вважає, що легітимна мета у втручанні суду у право кінцевого набувача на мирне володіння квартирою існує. 9.20. Ураховуючи те, що у ОСОБА_4 не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру ОСОБА_5 . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь усіх співвласників квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню. 9.21. Таке задоволення є пропорційним меті захисту прав власників, враховуючи, зокрема, те, що вимоги закону до відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечними договорами були або мали бути відомими ОСОБА_5 . Ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною. Судова практика Верховного Суду щодо неможливості відчуження таких прав вимоги на користь фізичних осіб є сталою впродовж тривалого часу та відкритою для ознайомлення у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Крім того, перед придбанням квартири кінцевий набувач міг ознайомитися з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щоби встановити історію вибуття квартири з володіння її власників. Отже, проявивши обачність, він мав можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що ОСОБА_4 не міг набути право власності на квартиру, а тому і не мав права її відчужувати. 9.22. Придбавши квартиру у такої особи, ОСОБА_5 як її покупець теж не набув право власності на неї. Зареєструвавши це право за собою, він став її володільцем, а право володіння разом із правами користування та розпорядження квартирою надалі належать позивачам як її власникам. Йдучи на ризик із придбанням майна в особи, яка зареєструвала своє право власності на нього, але за законом не могла таке право набути, кінцевий набувач несе ризик нестання негативних наслідків придбання квартири у її незаконного володільця. 9.23. З огляду на вказане за обставин цієї справи витребування з володіння ОСОБА_5 квартири на користь позивачів як співвласників є пропорційним меті захисту права приватної власності останніх. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує відсутність встановлених судами попередніх інстанцій фактів, які би могли впливати на право на повагу до приватного та сімейного життя кінцевого набувача квартири. 9.24. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку витребування квартири з володіння кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Такий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до ОСОБА_4 , в якого він придбав квартиру, зокрема, про стягнення сплаченої її вартості. 9.25. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). За змістом частини першої статті 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. 9.26. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55)). Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)). 9.27. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України). 9.28. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114-116, 142-144), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 12 лютого 2020 року у справі № П/811/1640/17 (пункт 42), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц,від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 94)). 9.29. Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 5 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 71, 76), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункти 55-57), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункти 120-121, 123-124), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 101, 103), від 5 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункти 9.32-9.33, 9.38), від 9 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (пункти 86-87), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153-154, 167-168), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (пункт 9.47)). 9.30. Як зазначено вище, для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір купівлі-продажу квартири кінцевому набувачеві. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні зазначених вимог є правильними, але з інших мотивів, ніж ті, що навели суди. 9.31. Так, суди встановили відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з недоведеністю вимог, у тому числі й зазначених вище. Натомість Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість вимоги щодо витребування майна, вважаючи правильною відмову у задоволенні решти у зв`язку з їх неефективністю для захисту порушеного права позивачів. 9.32. Отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки та визнання недійсним договору купівлі-продажу підлягають зміні в мотивувальній частині з урахуванням мотивів цієї постанови. 10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 10.1. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 10.2. Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання та оцінки доказів, обставини справи судами встановлені повно, проте допущено неправильне застосування норм матеріального права, про що також свідчать доводи касаційної скарги, то оскаржувані судові рішення підлягають частковому скасуванню в частині вирішення позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння з ухваленням нового рішення у справі про задоволення цієї вимоги, а також про зміну мотивувальної частини судових рішень щодо решти позовних вимог. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. 2. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині відмови у витребуванні квартири з чужого незаконного володіння скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення. 3. Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити частково. 4. Витребувати від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . 5. В іншій частині рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року змінити в мотивувальній частині, виклавши у редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Ткачук Судді: О. О. Банасько Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима І. В. Ткач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич І. В. Желєзний Є. А. Усенко Л. Ю. Кишакевич Н. В. Шевцова Г. Р. Крет Джерело: ЄДРСР 115598838

Це рішення дуже цікаво кількістю суддів що написали окремі думки починаючи з не дослідження всіх доказів і закінчуючи висновками про відсутність підстав для застосування тримісячного строку очікування добровільного виконання при нарахуванні інфляційних втрат. Сама Велика палата зробила наступні висновки: 125. Спір з приводу зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів, який є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю, підлягає розгляду в тому судочинстві, що і попередньо розглянутий спір за основним зобов`язанням. 126. У разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором, до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання застосовуються вимоги частини другої статті 625 ЦК України. 127. Закон № 4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливості стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами. 128. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України заяву про виконання рішення суду про стягнення з держави коштів разом із документами та відомостями, необхідними для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21), ухваленої за результатами розгляду касаційної скарги Приватного підприємства «Компанія «Флай сервіс» на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року у справі за позовом Приватного підприємства «Компанія «Флай сервіс» до держави в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів Короткий виклад історії справи 09 вересня 2011 року Одеський окружний адміністративний суд прийняв постанову в справі № 2а-608/08/1570, залишену без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року, якою, зокрема, адміністративний позов третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору Приватного підприємства «Компанія «Флай сервіс» (далі - ППК «Флай сервіс») до Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси, Державної податкової адміністрації в Одеській області та Державного казначейства України (далі - ДКС України) задоволено частково, визнано протиправними дії суб`єктів владних повноважень Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси та Державної податкової адміністрації в Одеській області по вилученню 12 січня 2000 року належного ППК «Флай сервіс» літака ТУ-154 Б2 для погашення податкової заборгованості ТОВ «Авіакомпанія Таврія»; передачі 28 лютого 2000 року належного ППК «Флай сервіс» літака ТУ-154 Б2 на реалізацію за актом приймання-передачі для погашення податкової заборгованості ТОВ «Авіакомпанія Таврія» ТОВ «Надія-Південь» з оцінкою 708 253 грн; уцінки належного ППК «Флай сервіс» літака ТУ-154 Б2 29 березня 2000 року до 599 650,35 грн; уцінки належного ППК «Флай сервіс» літака ТУ-154 Б2 13 квітня 2000 року до 510 059,71 грн; уцінки належного ППК «Флай сервіс» літака ТУ-154 Б2 28 квітня 2000 року до 380 502 грн; реалізації належного ППК «Флай сервіс» літака ТУ-154 Б2 13 липня 2000 року ТОВ «Авіакомпанія Таврія» за 380 502 грн; стягнуто з ДКС України на користь ППК «Флай сервіс» 380 502 грн, у решті позовних вимог відмовлено. 13 травня 2013 року Одеський окружний адміністративний суд видав позивачу виконавчий лист № 608/08/1570 про стягнення з ДКС України на користь ППК «Флай сервіс» коштів у сумі 380 502,00 грн. Ухвалами від 11 квітня та від 17 травня 2013 року Вищий адміністративний суд України відкрив касаційні провадження в адміністративній справі № 2а-608/08/1570 та зупинив виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року та ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року. 22 травня 2017 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу в справі № 2а-608/08/1570, якою залишив без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 11 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року, задовольнив заяву представника ППК «Флай сервіс» про поновлення пропущеного строку для пред`явлення до виконання виконавчого листа № 608/08/1570. 19 лютого 2018 року ДКС України отримала цей виконавчий лист, на виконання якого в кінці жовтня 2018 року трьома платежами (в порядку черговості) перерахувала на розрахунковий рахунок ППК «Флай сервіс» кошти в сумі 380 502,00 грн. У квітні 2019 року ППК «Флай сервіс» звернулося до Одеського окружного адміністративного суду із цим позовом до держави в особі ДКС України, в якому просило стягнути з відповідача грошові кошти в загальному розмірі 605 928,48 грн, з яких: 543 145,65 грн - інфляційні втрати, 62 782,83 грн - 3 % річних за період з квітня 2013 року по вересень 2018 року. Позов мотивований тим, що за судовим рішенням у справі № 2а-608/08/1570, яке набрало законної сили 14 березня 2013 року, серед іншого, стягнуто з ДКС України на користь позивача грошові кошти в розмірі 380 502,00 грн. Однак у зв`язку з тривалим невиконанням цього рішення боржник заподіяв ППК «Флай сервіс»грошову шкоду, яку, на думку позивача, необхідно стягнути з відповідача. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року у справі № 420/2411/19, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року, позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ДКС України щодо несвоєчасного виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року в справі № 2а- 608/08/1570 у частині стягнення з ДКС України на користь ППК «Флай сервіс»коштів у сумі 380 502,00 грн. Стягнуто з ДКС України на користь ППК «Флай сервіс»компенсацію в розмірі 3 % річних за час затримки виконання постанови у сумі 62 782,83 грн. В іншій частині позову відмовлено. ППК «Флай сервіс» оскаржило вказані судові рішення у касаційному порядку, просило скасувати їх в частині відмови у позові про стягнення з держави в особі ДКС України 543 145,65 грн інфляційних втрат та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Ухвалою від 21 вересня 2021 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми, а саме: чи може бути застосована частина друга статті 625 ЦК України до спірних правовідносин в аспекті стягнення на користь позивача компенсації інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконанням ДКС України остаточного судового рішення, та яке рішення необхідно вважати остаточним з метою визначення періоду такого прострочення. Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду Постановою Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 касаційну скаргу задоволено частково; стягнуто з Державного бюджету України на користь ППК «Флай сервіс»11 060,71 грн інфляційних втрат. Мотивуючи вказану постанову, Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що заявлені ППК «Флай сервіс» позовні вимоги направлені на стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів, а саме інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України у зв`язку з тривалим невиконанням боржником судового рішення у справі № 2а-608/08/1570, яке набрало законної сили, тобто рішення адміністративного суду. Враховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум з огляду на їх похідний характер від основного спору підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір (пункти 52-59 постанови). Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI) держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. За частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 1 січня 2004 року, тоді як Закон № 4901-VI був прийнятий 5 червня 2012 року та набрав чинності 1 січня 2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону № 4901-VI, який не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів (пункти 69-73 постанови). Оскільки парламент прийняв Закон № 4901-VI після ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього кодексу (аналогічного підходу дотримав Конституційний Суд України у рішенні від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (пункт 75). У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України. Проте суди попередніх інстанцій не врахували, що Закон № 4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (пункти 76, 85, 86). За частиною четвертою статті 3 Закону № 4901-VI перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. З огляду на цей припис прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення. Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема неподання ним впродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3 % річних та інфляційні втрати через штучне збільшення періоду прострочення) (пункти 95-99). У свою чергу наведене вище системне тлумачення частини другої статті 625 ЦК України, статей 3, 4, 5 Закону № 4901-VI сприятиме дисциплінуванню поведінки стягувача під час пред`явлення ним виконавчого документа в порядку визначеному Законом № 4901-VI, виданого на виконання судового рішення про стягнення коштів з держави, адже за такого підходу до визначення моменту прострочення держави у спірних правовідносинах стягувач буде обізнаним, що умовою нарахування 3 % річних та інфляційних втрат є неперерахування державою стягувачу протягом визначеного частиною четвертою статті 3 Закону № 4901-VI строку коштів за наслідком його звернення із заявою про виконання рішення суду, тоді як час, який передує завершенню цього строку, не входить до періоду прострочення виконання державою рішення суду, за який може бути заявлені стягувачем відповідні нарахування. Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів межах визначеного частиною четвертою статті 3 Закону № 4901-VI строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3 % річних та інфляційних втрат (пункти 100-101 постанови). 19 лютого 2018 року ДКС України отримала виконавчий лист № 608/08/1570, виданий на виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року. Отже, три місяці для виконання постанови суду в справі № 2а-608/08/1570 сплинули 20 травня 2018 року. Водночас стягнуті з відповідача за постановою суду кошти в сумі 380 502,00 грн були перераховані на розрахунковий рахунок ППК «Флай сервіс»трьома платежами (в порядку черговості) у жовтні 2018 року. За наведеного вбачається, що днем початку прострочення держави-боржника та нарахування індексу інфляції за частиною другою статті 625 ЦК України є 21 травня 2018 року, а днем завершення - 24 жовтня 2018 року (на суму 380 502,00 грн) та 30 жовтня 2018 року (на суму 162 432,53 грн = 141 354,58 грн + 21 077,95 грн) (переддень повного виконання рішення суду у справі № 2а-608/08/1570). Інфляційні втрати ППК «Флай сервіс»від прострочення виконання зазначеного судового рішення за цей період склали 11 060,71 грн (пункти 105-109 постанови). Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду Щодо висновку про те, що норми частини другої статті 625 ЦК України та частини першої статті 5 Закону № 4901-VI регулюють однопредметні цивільні відносини Відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Указана норма ЦК України встановлює відповідальність боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання у цивільних правовідносинах, в тому числі з відшкодування спричиненої кредитору матеріальної шкоди. Згідно зі статтею 1 Закону № 4901-VIцей Закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання. Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Згідно із частиною першою статті 3 Закону № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Згідно з частинами першою, другою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Указані норми Закону № 4901-VIпередбачають, що держава бере на себе гарантії за виконання судових рішень державними органами, державними підприємствами або юридичними особами, примусова реалізація майна яких заборонена. У випадку, якщо зазначені суб`єкти не виконують судове рішення, воно виконується державою за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Якщо держава, як гарант, протягом трьох місяців не виконає таке рішення суду, вона сплачує стягувачу компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми. З наведеного вбачається, що норми частини другої статті 625 ЦК України та частини першої статті 5 Закону № 4901-VI регулюють не однопредметні цивільні, а зовсім різні відносини. Єдине, що у них є спільного, -це розмір ставки, яка застосовується для нарахування суми коштів, яка підлягає сплаті. Можливо, саме це співпадіння привело Велику Палату Верховного Суду до помилкових висновків. При цьому, всі інші складові наведених складів правопорушень, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України та частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, а саме об`єкт, суб`єкт, об`єктивна та суб`єктивна сторона, різні. Так, об`єктом складу правопорушення, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України, є цивільні відносини власності, а саме неотримання власником належного йому виконання цивільного грошового зобов`язання. В той же час, об`єктом складу правопорушення, передбаченого частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, є адміністративні відносини з примусового виконання судових рішень, а саме невиконання державою наданих нею гарантій вчасного виконання судових рішеньдержавними органами, державними підприємствами або юридичними особами, примусова реалізація майна яких заборонена. Суб`єктами складу правопорушення, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України, є учасники цивільних відносин, які прострочують виконання цивільного грошового зобов`язання. Суб`єктом складу правопорушення, передбаченого частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, є держава, яка протягом 3 місяців не виконала судове рішення. Об`єктивною стороною складу правопорушення, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України, є бездіяльність учасника цивільних відносин з вчасного виконання цивільного грошового зобов`язання. Об`єктивною стороною складу правопорушення, передбаченого частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, є бездіяльність держави з виконання нею гарантійного зобов`язання з належного виконання судового рішення. Суб`єктивна сторона складу правопорушення, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України, характеризується наявністю або відсутністю вини учасника цивільних відносин у невиконанні цивільного грошового зобов`язання. При цьому, суб`єктивна сторона складу правопорушення, передбаченогочастиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, полягає у винній бездіяльності держави з гарантійного виконання судового рішення. Отже, ніякої конкуренції між нормами частини другої статті 625 ЦК України та частини першої статті 5 Закону № 4901-VI не існує, оскільки вони регулюють зовсім різні правовідносини. Якщо державний орган, державне підприємство або юридична особа, примусова реалізація майна яких заборонена, прострочили виконання цивільного грошового зобов`язання, то кредитор має право стягнути з них згідно з частиною другою статті 625 ЦК України суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. У випадку невиконання цимидержавним органом, державним підприємством або юридичною особою, примусова реалізація майна яких заборонена, судового рішення про стягнення з них суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних, таке судове рішення має виконати держава відповідно до норм статей 2, 3, 4 Закону № 4901-VI. Якщо держава протягом трьох місяців не виконає зазначене судове рішення, вона повинна сплатити стягувачу ще компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Стосовно цієї справи склад правопорушення, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України, полягав у невиконанні державою як учасником цивільних відносин грошового зобов`язання з відшкодування позивачу матеріальної шкоди, завданої протиправними діями податкових органів. У той же час, склад правопорушення, передбачений частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, у цій справі був відсутній, оскільки боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання, була сама держава, а не її орган, державне підприємство чи юридична особа, виконання якими судового рішення гарантувала держава згідно зі статтями 2, 3, 5 Закону № 4901-VI. Тому, норми Закону № 4901-VI, у тому числі ті, які регулюють строки гарантованого виконання державою судового рішення про стягнення коштів здержавного органу, державного підприємства або юридичної особи, примусова реалізація майна якої заборонена,взагалі не підлягали застосуванню до спірних правовідносин сторін у цій справі. Щодо строків виконання грошового зобов`язання з відшкодування шкоди та прострочення його виконання Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно зі статтями 13, 27 Закону України «Про підприємства в Україні», який діяв на час виникнення спірних правовідносин між позивачем і податковими органами, збитки, завдані підприємству внаслідок порушення його майнових прав державними органами відшкодовуються за рішенням суду за рахунок цих органів. Частиною другою статті 56 Закону України «Про власність», серед іншого, визначено, що державні органи несуть майнову відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження майном в обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48 цього Закону. (У пункті 4 статті 48 Закону України «Про власність» зазначено, що у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє права власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки. Збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи.) Відповідно до статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Ці норми були застосовані судами у справі № 2а-608/08/1570, у якій суди виснували про протиправність рішень податкових органів щодо визначення податкового зобов`язання з прибуткового податку та штрафних санкцій, та дій вказаних органів щодо вилучення, передачі, уцінки та реалізації належного ППК «Флай сервіс» літака ТУ-154 Б2. Суди вказали, що оскільки дії податкових органів визнаються протиправними, ППК «Флай сервіс» позбулося майна внаслідок цих дій, з урахуванням того, що майно повернути не уявляється можливим, оскільки останнє не знаходиться на території України, слід стягнути з Державного казначейства України суму коштів, що надійшла до бюджету від реалізації цього майна. Рішення у справі № 2а-608/08/1570 набрало законної сили 14 березня 2013 року, відповідно, - саме тоді виник обов`язок держави відшкодувати завдану позивачу шкоду, обсяг якої був визначений вказаним судовим рішенням у розмірі 380 502,00 грн. Проте зазначене рішення держава виконала лише у жовтні 2018 року. У зв`язку із цим позивач, посилаючись на положення частини другої статті 625 ЦК України, правомірно нарахував на суму боргу у розмірі 380 502,00 грн інфляційні втрати за весь час прострочення, який він визначив з квітня 2013 року по вересень 2018 року, а також три проценти річних від простроченої суми. Проте, помилковий висновок Великої Палати Верховного Суду про ототожнення відповідальності, передбаченої нормою частини другої статті 625 ЦК України, з відповідальністю, визначеною частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI, потягнув наступний помилковий висновок про те, що прострочення виконання державою грошового зобов`язання з відшкодування шкоди та, відповідно, нарахування на суму боргу встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних можливо лише з наступного дня після спливу трьох місяців від дня пред`явлення позивачем до виконання органу казначейської служби виконавчого документа. Суддя Ю. Л. Власов Джерело: ЄДРСР 115476645

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Воробйової І. А., Желєзного І. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 9 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21), ухваленої за результатами перегляду рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року у справі за позовом Приватного підприємства «Компанія «Флай сервіс» до держави України в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів Короткий виклад історії справи Приватне підприємство «Компанія «ФЛАЙ СЕРВІС» (далі - ППК «Флай сервіс», позивач) звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило стягнути з держави України в особі Державної казначейської служби України (далі - Казначейство, відповідач) грошові втрати в загальному розмірі 605 928,48 грн, з яких: 543 145,65 грн - інфляційні втрати, 62 782,83 грн - 3 % річних. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що судовим рішенням у справі № 2а-608/08/1570, яке набрало законної сили, серед іншого, стягнуто з Казначейства на користь позивача грошові кошти у розмірі 380 502 грн. Однак у зв`язку з тривалим невиконанням боржником цього рішення позивачу заподіяно грошову шкоду, яку необхідно стягнути з Казначейства. Приймаючи оскаржувані рішення та постанову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з таких установлених у справі обставин. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року в справі № 2а-608/08/1570, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси, Державної податкової адміністрації в Одеській області, Казначейства про визнання рішення Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси № 43/17-2/2273008133/11067 про застосування фінансових санкцій від 12 липня 1999 року недійсним задоволено і, зокрема, стягнуто з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» кошти в сумі 380 502 грн. 13 травня 2013 року Одеським окружним адміністративним судом позивачу видано виконавчий лист № 608/08/1570 про стягнення з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» коштів у сумі 380 502 грн. Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 11 квітня 2013 року та від 17 травня 2013 року відкрито касаційні провадження в адміністративній справі № 2а-608/08/1570 та зупинено виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року та ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року у справі № 2а-608/08/1570. 22 травня 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України у справі № 2а-608/08/1570 залишено без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року, задоволено заяву представника ППК «Флай сервіс» про поновлення пропущеного строку для пред`явлення до виконання виконавчого листа № 608/08/1570. Поновлено пропущений строк для пред`явлення до виконання виконавчого листа, виданого 13 травня 2013 року Одеським окружним адміністративним судом у справі № 2а-608/08/1570. 19 лютого 2018 року Казначейство отримало виконавчий лист № 608/08/1570, на виконання якого у жовтні 2018 року трьома платежами (в порядку черговості) перерахувало на розрахунковий рахунок ППК «Флай сервіс» кошти в сумі 380 502 грн (25 жовтня 2018 року - 218069,47 грн, 31 жовтня 2018 року - 141354,58 грн і 21077,95 грн). За наслідком розгляду цієї справи рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року, яке залишено без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року, адміністративний позов ППК «Флай сервіс» задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Казначейства щодо несвоєчасного виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року в справі № 2а- 608/08/1570 у частині стягнення з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» коштів у сумі: 380 502 грн. Стягнуто з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» компенсацію в розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року в справі № 2а- 608/08/1570 у сумі 62 782,83 грн. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» компенсації у розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року у справі № 2а- 608/08/1570 в сумі 62 782,83 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, суди попередніх інстанцій виходили з того, що між позивачем і відповідачем не виникло цивільно-правових відносин, зокрема, зобов`язального характеру, а тому норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема ті, які регулюють наслідки порушення зобов`язань, до спірних правовідносин не застосовуються. Водночас Законом України від 5 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI) не передбачено такого виду компенсації за несвоєчасне виконання рішень суду, як «інфляційні втрати». Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних вимог, ППК «Флай сервіс» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій зазначило, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме не застосували норми матеріального права, які мали бути застосовані до спірних правовідносин. На обґрунтування касаційної скарги ППК «Флай сервіс» наполягає, що при вирішенні питання про компенсацію збитків, спричинених невиконанням остаточного судового рішення, крім 3 % річних, мають бути компенсовані також інфляційні втрати, оскільки відповідальність за інфляційні процеси несе саме держава. На переконання скаржника, за відсутності спеціальної норми у національному законодавстві, яка б регулювала правовідносини щодо стягнення з держави інфляційних втрат з підстав тривалого виконання (або невиконання) рішення суду, застосуванню підлягає стаття 625 ЦК України як загальна правова норма. У цьому контексті скаржник також звернув увагу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 22 травня 2018 року в справі № 915/533/15, яка полягає у тому, що та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов`язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення. Окрім того, скаржник звернув увагу на те, що відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) невиконання або тривала затримка у виконанні судового рішення становить порушення права на справедливий судовий розгляд, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), та права на мирне володіння майном, яке гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відтак скаржник уважає, що повна відмова стягнути на користь ППК «Флай сервіс» інфляційні втрати, без аналізу практики ЄСПЛ з цього питання та з посиланням лише на національне законодавство, яке не передбачає повної компенсації у такому випадку, за жодних умов не може вважатися адекватним та достатнім відшкодуванням відповідно до принципів, установлених практикою ЄСПЛ. На підставі викладеного скаржник просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року у частині відмови у задоволенні позовних відмов та ухвалити у цій частині нове рішення, яким стягнути з держави України в особі Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» 543 145,65 грн інфляційних втрат, а також понесені судові втрати в повному обсязі, в іншій частині ці судові рішення залишити без змін. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ППК «Флай сервіс», а ухвалою від 21 вересня 2021 року - передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Так, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вбачає у питанні правового регулювання спірних правовідносин виключну правову проблему, яка полягає у відсутності усталеної судової практики у застосуванні частини другої статті 625 ЦК України та наявності правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному, а також у невизначеності законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що положеннями Закону № 4901-VI передбачено механізм компенсації стягувачу 3 % річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, у разі несвоєчасного (понад три місяці) виконання остаточного судового рішення. Проте положеннями Закону № 4901-VI не передбачено такого механізму відновлення прав стягувача, порушення яких відбулося у зв`язку з тривалим невиконанням остаточного судового рішення, як стягнення інфляційних втрат від суми основного боргу. Разом з тим відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У контексті зазначеного, а також доводів скаржника щодо застосовності до спірних правовідносин статті 625 ЦК України як загальної правової норми колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зауважила таке. У пунктах 51, 52 пілотного рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року ЄСПЛ нагадав, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 53). У пункті 54 указаного рішення ЄСПЛ також повторив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), № 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року). У пункті 106 указаного рішення ЄСПЛ зазначив, що вимога заявника стосовно покриття збитків із врахуванням інфляції підтверджена детальними розрахунками на підставі офіційних даних щодо індексів інфляції, а тому є обґрунтованою. За цих підстав ЄСПЛ пунктом 5 резолютивної частини указаного рішення постановив, що держава-відповідач повинна невідкладно - не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, - запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду. У Проміжній резолюції [CM/ResDH(2008)1] Комітету міністрів Ради Європи від 6 березня 2008 року щодо виконання рішень ЄСПЛ у 232 справах проти України, які стосуються невиконання або суттєвих затримок у виконанні остаточних рішень національних судів, винесених проти держави та підпорядкованих їй суб`єктів, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту, серед іншого, зазначено, що: «Комітет міністрів РЕКОМЕНДУЄ органам влади розглянути можливість запровадження на період, протягом якого прийматимуться зазначені закони, тимчасових заходів, спрямованих на зменшення, наскільки це можливо, ризику нових порушень Конвенції аналогічного характеру і, зокрема, призначити відшкодування за шкоду, спричинену затримками у виконанні рішень національних судів, безпосередньо на підставі положень Конвенції та практики Європейського суду, як це передбачено Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». У Рішенні від 12 жовтня 2017 року ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України», серед іншого, зазначив, що відповідно до логіки процедури пілотного рішення, забезпечення «адекватного та достатнього відшкодування» у розумінні пункту 5 резолютивної частини рішення у справі ОСОБА_2 («Юрій Миколайович Іванов проти України») є договірним зобов`язанням, пов`язаним із виконанням пілотного рішення, нагляд за виконанням якого здійснюється Комітетом міністрів, при цьому роль Суду суттєво обмежується виявленням системної проблеми та, за необхідності, визначенням заходів загального характеру, які слід вжити з метою виконання рішення. Таким чином, суть процедури пілотного рішення полягає у наданні належного відшкодування потерпілим у подальших аналогічних справах у рамках виконання пілотного рішення (пункт 159 цього рішення). Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Також колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зважила на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовується стаття 625 ЦК України у правовідносинах, що за своєю суттю є подібними до правовідносин у цій справі. Зокрема, у постанові від 20 січня 2016 року № 6-2759цс15, спір у якій виник у зв`язку з тривалим, на думку позивача, невиконанням рішення суду про зобов`язання Міністерства оборони України перерахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу відповідно до статей 9, 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Верховний Суд України дійшов висновку, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і тому, оскільки спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України). У подальшому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України щодо стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за невиконання грошового зобов`язання, викладених у постанові від 20 січня 2016 року № 6- 2759цс15, зазначивши, що статтею 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. У постанові від 19 серпня 2020 року в справі № 826/7444/16 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив відсутність цивільно-правових відносин між позивачем і органом казначейської служби як суб`єктом владних повноважень, а також відсутність цивільно-правового порушення з боку Казначейства, яке мало би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами, належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними. Суд у вказаній постанові також зазначив, що у відповідача не виникло перед позивачем грошового зобов`язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов`язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а відтак Казначейство не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання у розумінні статті 625 ЦК України. Подібний правовий висновок сформовано Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в постанові від 15 квітня 2020 року в справі № 807/542/17. Разом з тим Третя судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 12 серпня 2020 року в справі № 757/28275/17-ц при вирішенні питання застосування положень статті 625 ЦК України в контексті стягнення інфляційних втрат, спричинених тривалістю невиконання Казначейством рішення суду, виходила з того, що статтею 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Спеціальним законом не передбачено, що положення цієї статті щодо зобов`язання боржника, який прострочив виконання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення не поширюються на спірні правовідносини. Подібні правові висновки сформовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 6 липня 2020 року в справі № 522/16531/17 та від 27 січня 2021 року в справі № 569/6045/17. До того ж Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року в справі № 910/4590/19 зазначила, що за змістом статті 1192, частини другої статті 22 ЦК України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. Отже, на думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги, з метою правильного вирішення цього спору необхідною є відповідь на такі питання: чи може бути застосована частина друга статті 625 ЦК України до спірних правовідносин в аспекті стягнення на користь позивача компенсації інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконанням остаточного судового рішення Казначейством. А також, чи можливо безпосередньо застосувати наведену практику ЄСПЛ для стягнення суми грошових коштів з урахуванням індексу інфляції у побідних правовідносинах та яке рішення необхідно вважати остаточним з метою визначення періоду такого прострочення. Разом із цим, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду визнала за необхідне звернути увагу на проблематику визначення періоду прострочення виконання Казначейством рішення суду в цій справі. Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 9 листопада 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ППК «Флай сервіс» задоволено. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ППК «Флай сервіс» про стягнення з держави України в особі Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» інфляційних втрат в розмірі 543 145,65 грн скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов у цій частині задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ППК «Флай сервіс» 11 060,71 грн інфляційних втрат. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Звертаючись із позовом у цій справі, ППК «Флай сервіс» просило суд стягнути на його користь з держави України в особі Казначейства грошові втрати у загальному розмірі 605 928,48 грн, з яких: 543 145,65 грн - інфляційні втрати, 62 782,83 грн - 3 % річних, понесені у зв`язку з тривалим, на думку позивача, невиконанням Казначейством постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року (набрала законної сили 14 березня 2013 року) в адміністративній справі № 2а- 608/08/1570, якою, серед іншого, частково задоволено позов ППК «Флай сервіс» до Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси, Державної податкової адміністрації в Одеській області та Казначейства, визнано протиправними дії Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси та Державної податкової адміністрації в Одеській області щодо вилучення 12 січня 2000 року належного ППК «Флай сервіс» літака з подальшою його реалізацією задля погашення заборгованості за 380 502 грн та стягнуто з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» 380 502 грн. Правовою підставою позову ППК «Флай сервіс» зазначило, зокрема, частину другу статті 625 ЦК України. У цьому касаційному провадженні рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року переглядалися у частині відмови у задоволенні позовної вимоги ППК «Флай сервіс» про стягнення на його користь з відповідача інфляційних втрат. Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. На обґрунтування свого рішення у цій справі Велика Палата Верховного Суду із посиланням на свої постанови від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц зазначила, що приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)). Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)). З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України. З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, сформулювала висновок, який полягає у тому, що правила частини другої статті 625 ЦК України мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим. Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала, зокрема, у постановах від 4 травня 2022 року у справі № 761/28949/17, від 19 липня 2023 року у справі № 910/16820/21. Отже, частиною другою статті 625 ЦК України передбачено акцесорну (додаткову) відповідальність боржника за прострочення виконання заздалегідь визначеного основного грошового зобов`язання, яка полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Слід також зазначити, що відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди визначено у статті 22 ЦК України, частиною першою якої передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно із частиною другою цієї статті, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Згідно з абзацом першим частини третьої статті 22 ЦК України збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Загальні положення про відшкодування шкоди наведені у параграфі 1 глави 82 ЦК України. Так, за правилами частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Аналіз наведених положень статей 22, 1166 ЦК України дозволяє дійти висновку, що обов`язок з відшкодування збитків (деліктне зобов`язання) за своєю правовою природою є відповідальністю за завдання майнової шкоди особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи або ж завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи, і цей обов`язок за загальним правилом полягає саме у відшкодуванні такої шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Винятком із цього правила є відшкодування шкоди у меншому або більшому розмірі, якщо це передбачено договором або законом. У цьому контексті варто зазначити, що юридичне підтвердження факту не створює самого факту, а лише його засвідчує. Тобто навіть у випадку, коли судовим рішенням встановлюється конкретний обсяг зобов`язання про відшкодування шкоди у грошовому вираженні, зміст цього зобов`язання ґрунтується саме на факті вчиненого раніше правопорушення - завданні шкоди. Отже, задовольняючи вимогу кредитора, суд тим самим визнає правомірними вимоги позивача про відшкодування завданої йому шкоди та застосовує примус до її стягнення з відповідача. При цьому судове рішення не породжує зобов`язання грошового характеру, а лише підтверджує підставу виникнення деліктного зобов`язання, яке, відповідно, передує судовому рішенню і полягає у відшкодуванні шкоди, завданої позивачу у результаті порушення його цивільних прав неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю Таким чином, відшкодування шкоди є відповідальністю, що виникає унаслідок завдання майнової шкоди особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи або ж завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи, та не може ототожнюватися із грошовим (борговим) зобов`язанням. Відповідно до правовідносин, що виникають у зв`язку із завданням шкоди та її подальшим відшкодуванням, не підлягає застосуванню частина друга статті 625 ЦК України, яка передбачає відповідальність за порушення грошового зобов`язання. У цій справі спір виник у зв`язку з тривалим, на думку позивача, невиконанням відповідачем судового рішення про стягнення на його користь з відповідача 380 502 грн (шкоди, заподіяної неправомірними діями органів державної податкової служби), тому до спірних правовідносин не може застосовуватися частина друга статті 625 ЦК України. Щодо можливості безпосередньо застосувати практику ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»; рішення ЄСПЛ» від 12 жовтня 2017 року у справі «Бурмич та інші проти України) як підставу для стягнення на користь позивача з відповідача інфляційних втрат зазначаємо таке. У пунктах 51, 52 пілотного рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» ЄСПЛ нагадав, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греці» (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 53)». У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ також повторив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), №74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року). Відповідно до пункту 74 вказаного рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що питання тривалого невиконання остаточних рішень та відсутності ефективних засобів юридичного захисту в правовій системі України залишаються невирішеними попри той факт, що існують відповідні рішення Суду з чіткими закликами до Уряду вжити необхідних заходів для вирішення таких питань. Саме у зв`язку із цим у пунктах 2, 5 резолютивної частини цього рішення ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, а також, що держава-відповідач повинна невідкладно - не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, - запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду. Разом із цим, з огляду на встановлену відсутність у законодавстві України станом на час розгляду ЄСПЛ наведеної справи ефективного засобу юридичного захисту та порядку відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень, ЄСПЛ у пункті 8 резолютивної частини цього рішення, серед іншого, постановив, що упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним, держава-відповідач має виплатити заявнику: i) існуючу заборгованість за судовими рішеннями від 22 серпня 2001 року та 29 липня 2003 року, а також 174 євро, призначених з урахуванням інфляції. Рішенням ЄСПЛ від 12 жовтня 2017 року у справі «Бурмич та інші проти України», серед іншого, зазначено, що: «Відповідно до логіки процедури пілотного рішення, забезпечення «адекватного та достатнього відшкодування» у розумінні пункту п`ятого резолютивної частини рішення у справі Іванов є договірним зобов`язанням, пов`язаним із виконанням пілотного рішення, нагляд за виконанням якого здійснюється Комітетом міністрів, при цьому роль Суду суттєво обмежується виявленням системної проблеми та, за необхідності, визначенням заходів загального характеру, які слід вжити з метою виконання рішення. Таким чином, суть процедури пілотного рішення полягає у наданні належного відшкодування потерпілим у подальших аналогічних справах у рамках виконання пілотного рішення». 1 січня 2013 року набрав чинності Закону № 4901-VI, який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду), та особливості їх виконання. Відповідно до пояснювальної записки до Закону № 4901-VI його метою є приведення положень чинного законодавства у відповідність з Конвенцією шляхом запровадження комплексу ефективних засобів, які б забезпечили безумовне виконання рішень суду на виконання рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України». Досягнення вказаної мети передбачається шляхом запровадження механізму, за яким виконання судових рішень про стягнення коштів з державних органів, підприємств, установ чи організацій, боржника - юридичної особи, примусова реалізація майна якого забороняється, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, у разі якщо неможливо виконати рішення за рахунок боржника. Так, частина перша статті 2 Закону № 4901-VI визначає, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Отже, Закон № 4901-VI передбачає спеціальні правила відповідальності держави за порушення строків виконня судових рішень про стягнення коштів, боржником за якими є, серед інших, державний орган, зокрема визначає компенсацію за несвоєчасне виконання цих судових рішень. Передбачений статтею 5 цього Закону механізм нарахування компенсації 3 % річних є мірою майнової відповідальності держави за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів, боржником за яким є державний орган. Таким чином, оскільки питання відшкодування за невиконання або затримки у виконанні судових рішень про стягнення коштів, боржником за якими є, серед інших, державний орган, наразі вже урегульовано спеціальним законом, відповідно у межах спірних правовідносин немає підстав для безпосереднього застосування способу відшкодування, застосованого ЄСПЛ у рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», у вигляді стягнення на користь позивача інфляційних втрат. З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала б погодитися з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність законних підстав для задоволення вимог позивача щодо стягнення з Казначейства інфляційних втрат, оскільки нарахування 3 % річних у визначеному статтею 5 Закону № 4901-VI порядку є способом для ППК «Флай сервіс» отримання компенсації у майновому вираженні за несвоєчасне виконання державою свого обов`язку щодо виконання рішення суду про стягнення на його користь з Казначейства 380 502 грн. Отже, касаційна скарга мала бути залишена без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Судді: Н. В. Шевцова І. А. Воробйова І. В. Желєзний Джерело: ЄДРСР 115061844