ANTIRAID

Це наша справа. З огляду на те, що попереднім рішенням про скасування наказу про звільнення не було вирішено питання виплати заробітної плати за вимушений прогул, цим рішенням це вже вирішено і суму стягнуто з відповідача.

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2024 року № 640/5007/22 Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панченко Н.Д., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: Апеляційний суд міста Києва, Голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 з позовом до Державної судової адміністрації України за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Апеляційний суд міста Києва, Голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва в якому просить суд стягнути з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 2 814 489, 61 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2022 року відкрите провадження в адміністративній справі. На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України №2825-ІХ, Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали справи №640/5007/22 до Київського окружного адміністративного суду. Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.06.2021 року у справі №826/2061/17 її було поновлено та зараховано до штату суддів Апеляційного суду м. Києва, в той же час, питання про виплату позивачеві грошового забезпечення за час вимушеного прогулу не вирішувалось, а відтак вказує, що має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а розрахунковим періодом є період з 29.09.2016 по 09.11.2021 рік, загальний строк вимушеного прогулу становить 1 279 днів, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 2 814489, 61 грн. Відповідач та треті особи, що повідомлені своєчасно та належним чином про відкриття провадження по справі та прийняття справи до провадження правом на подання відзиву на позовну заяву та висловлення власної правової позиції щодо заявлених позовних вимог не скористались. Відтак, справа вирішується на підставі наявних в ній матеріалів. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне. Наказом Голови Апеляційного суду міста Києва від 30 грудня 2016 року №580-ОС «Про відрахування ОСОБА_1 » відповідно до статті 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», керуючись пунктом 4 частини першої статті 29 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» позивача відраховано зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва 29 вересня 2016 року у зв`язку з прийняттям постанови Верховною Радою України про звільнення судді. Підстава: постанова Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року №1626-VIII «Про звільнення судді». Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.06.2021 у справі №826/2061/17 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Скасовано наказ Голови Апеляційного суду м. Києва від 30 грудня 2016 року №580-ОС «Про відрахування ОСОБА_1 » Визнано протиправною бездіяльність Апеляційного суду міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва Орлюка Дмитра Леонідовича щодо незарахування ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді. Зобов`язано Апеляційний суд міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва Орлюка Дмитра Леонідовича зарахувати ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді. Наказом Голови Апеляційного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року №07-ОС ОСОБА_1 зараховано до штату Апеляційного суду м. Києва. Як стверджує позивач, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.06.2021 року у справі №826/2061/17 було поновлено позивача, в той же час, питання про виплату позивачеві грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в порядку ст. 235 КЗпП України на сьогодні не вирішено. Враховуючи вказані обставини ОСОБА_1 звернулася до суду із даною позовною заявою. Проаналізувавши матеріали адміністративної справи та зміст позовних вимоги суд зазначає, що предметом розгляду даної адміністративної є виключно питання стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, який обчислює із дати звільнення з 29.09.2016 по 09.11.2021 (дати зарахування до штату Апеляційного суду м. Києва). Відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці», у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком. Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника. Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Згідно з частиною 4 статті 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов`язковими до виконання. Також, право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід`ємним правом позивача, захист якого гарантований частиною першою статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства. У постанові Верховного Суду від 24.04.2020 у справі №815/5976/14 зазначено, що за своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - це компенсаційна виплата за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку. Важливою ознакою, яка підтверджує опосередковано те, що виплата за вимушений прогул є заробітною платою, є те, що вона обчислюється саме у прив`язці до часу такого стану працівника, коли він вимушений був (не з його вини) не виконувати свою трудову функцію. Вирішуючи безпосередньо позовні вимоги в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII). Вказаний закон є спеціальним законом, який безпосереднього визначає організацію судової влади, у тому числі правовий статус судді. Також, організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.10.2010 № 2453-VI (далі - Закон № 2453-VI). За загальним правилом при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю. Суд звертає увагу, що положення Закону № 1402-VIII не містять в собі правового механізму обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судді, а тому для здійснення розрахунку середнього заробітку час вимушеного прогулу слід застосовувати загальне законодавство, з урахуванням положень Законів № 1402-VIII, № 2453-VI. Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100), дія якого поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності (п. 2 Порядку №100), а затверджений нею порядок застосовується в усіх випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (ст. 1 Порядку). Судом встановлено, що позивач звільнена із займаної посади судді 29.09.2016 (дата прийняття Верховною Радою України постанови про її звільнення), позовні вимоги про стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу встановлено позивачем до 09.11.2021 (дати зарахування до штату Апеляційного суду м. Києва). Враховуючи наведене, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивачці слід обчислювати з 29.09.2016 по 09.11.2021. Пунктом 2 розділу II Порядку №100 встановлено, серед іншого, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно із пунктом 8 розділу IV нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Відповідно до пункту 23 Перехідних Положень Закону 1402-VIII (у редакції від 02.06.2016) передбачено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Положеннями частин 1, 2, 3 статті 133 Закону № 2453-VI передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом: 1) судді апеляційного суду - 1,1; 2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2; 3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» у 2016 році установлено мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 1 378 гривень, з 1 травня - 1 450 грн., з 1 грудня - 1 600 грн.; Тобто, посадовий оклад позивача станом на серпень та вересень 2016 року (за два місяці до звільнення) становив 15 950.00 грн. (1450*10*1.1). Відповідно до частини 5 статті 133 Закону № 2453-VI суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Постановою Верховної Ради України №2815-ХІІ від 21.11.1992 року ОСОБА_1 було обрано членом Київського міського суду, Постановою Верховної Ради України №413/IV від 26.12.2002 року ОСОБА_1 призначено безстроково на посаду судді Апеляційного суду м. Києва та 30 грудня 2016 року Головою Апеляційного суду м. Києва було винесено наказ № 580-ОС «Про відрахування ОСОБА_1 » на підставі постанови Верховної Ради України №1626-VIII від 29.09.2016 року, отже стаж роботи на посаді судді становить 23 роки та 10 місяців. Тому, доплата за вислугу років Позивача станом на серпень та вересень 2016 року (за два місяці до звільнення) становила 50% від посадового окладу 7 975, 00 гривень. Враховуючи вищевикладене та сумуючи складові суддівської винагороди, суддівська винагорода та середньомісячна заробітна плата позивача станом на серпень та вересень 2016 року (за два місяці до звільнення) становила 23 925,00 грн. (15 950,00 грн. + 7 975, 00 грн.). Заробітна плата за два місяці роботи (серпень та вересень 2016 року) до дати звільнення становила 47 850,00 гривень. Кількість робочих днів у серпні 2016 року - 22, а у вересні 2016 року - 22, з яких у вересні відпрацьовано 20 днів. Середньоденний заробіток за останні два місяці роботи перед звільненням складає: 1 139 грн. 29 коп. (47 850/42(22+20)). Звідси, середній заробіток за час вимушеного прогулу за вересень-листопад 2016 року становить 1139,29*44 (кількість робочих днів) = 50 128,76 грн. Відповідно до пункту 10 Порядку №100 (у редакції від 30.05.2020) у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Згідно із пунктом 3 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України №1774-VІІІ від 06.12.2016 мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн. Відтак, посадовий оклад позивача за один місяць 2016 року становить 26400 (10*1600*1,1 + 50% (вислуга) (8800). Кількість робочих днів з грудня 2016 по грудень 2017 років становить 270, середній заробіток за вказаний за останні два місяці буде становить 1253,22 грн., а тому середній заробіток за час прогулу в цій частині дорівнюватиме - 338369, 40 грн. З 01.01.2018 року посадовий оклад суддів (до проходження кваліфікаційного оцінювання і після його проходження) встановлюється, виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2018 року становить 1 762 грн. Звідси слідує, що за період з січня 2018 по листопад 2018 року посадовий оклад позивача за кожний місяць становить (10*1 762*1,1) (19 382)+ 50% (вислуга - 9691)=29 073 грн. Рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частину статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01.01.2011 року - б мінімальних заробітних плат; з 01.01.2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01.01.2015 року - 15 мінімальних заробітних плат». Відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VІІІ від 06.12.2016 мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017. Таким чином, сума посадового окладу позивача за грудень 2018 року становить: (15*1762*1,1) (29073) + 50% (вислуга - 14 563,5) = 43609,50 грн. Кількість робочих днів за 2018 рік становить 250, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 361 156,40 грн. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2019 року становить 1 921 грн. Посадовий оклад позивача за кожний місяць 2019 року рік становить: (15*1921*1,1) (31695,5) + 50% (вислуга - 15847,75 =47 543,25 грн. Кількість робочих днів за 2019 рік - 249, сума середнього заробітку - 2267,18 грн., загальна суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 564 527,82 грн. 16.10.2019 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського самоврядування», у пп. 16 п. 1 р. 1 якого визначено: п. 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року (до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів») виключити. Згідно з пунктом 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського самоврядування» пп. 16 п. 1 р. 1 цього закону набирає чинності з 01.01.2020 року. Тобто, починаючи з 01.01.2020 року розмір суддівської винагороди визначається за статтею 35 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року, яка передбачає, що базовий розмір посадового окладу для судді апеляційного суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; до базового розміру посадового окладу, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб; суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 20 років - 50 відсотків посадового окладу. В той же час, суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2020 р. становить 2 102 грн. Таким чином розмір посадового окладу позивача за січень - грудень 2020 року у розрізі кожного місяця становить 105 100 грн. (50*2102). Як зазначає позивач у своєму розрахунку, кількість робочих днів за вказаний період 2020 року - 251, середній заробіток - 5 001,48 грн., сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить - 1 255 371, 48 грн. Розрахунок середнього заробітку за січень листопад 2021 року, вказаний позивачем з урахуванням того, що до 09.12.2020 року був чинним п. 10 р. IV Постанови КМУ «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», який передбачав, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Враховуючи вищенаведене, позивачем було вказано, що сукупний середній заробіток за січень листопад 2021 становитиме 242 668, 77 грн. Суд не погоджується із вказаними позивачем розрахунками середнього заробітку за період 2020 2021 рік у зв`язку з нижченаведеним. Суд звертає увагу, що розрахунок середнього заробітку здійснено з урахуванням пункту 10 розділу IV Постанови №100 із застосуванням коефіцієнтів підвищення: грудень 2016 - грудень 2017 - 1,10; січень-листопад 2018 - 1,22; грудень 2018 - 1,82; січень-грудень 2019 - 1,99; січень-грудень 2020 - 4,39. Постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100» від 09.12.2020 №1213, яка набрала чинності 12.12.2020 року, пункт 10 Порядку №100 було виключено, тому з 12.12.2020 року правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні. Розрахунок середньої заробітної плати вираховувався з кількості робочих днів за цей період. З огляду на виключення п.10 Порядку №100 кількість робочих днів за вказаний період у 2020 році становитиме 242, середній заробіток - 5001,48 грн., а сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить - 1 210 358, 16 грн. Таким чином розмір посадового окладу позивача за грудень 2020 (з 12.12.2020) - листопад 2021 року становитиме 258618, 83 грн. (середньоденна заробітна плата 1139, 29*227 робочих днів). Суд приходить до висновку, що загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача за період з 29.09.2016 року по 09.11.2021 рік становить: 50 128,76 + 338 369, 40 + 361 156, 40 + 566 795 + 1210358, 16 + 258 618, 83 = 2785 426, 55 грн. Жодних зауважень щодо здійсненого позивачем математичного розрахунку в частині заявленої суми стягнення відповідачем чи третьою особою не висловлено. За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. Тобто, обов`язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу. Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. На виконання цих вимог відповідачем не доведено жодними доказами правомірність власної бездіяльності. Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які вона посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були повністю спростовані відповідачем. Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є частково обґрунтованим та підлягає частковому задоволенню. В матеріалах справі відсутні належні та достатні докази на підтвердження понесення сторонами судових витрат, тож, відсутні підстави для вирішення питання щодо розподілу судових витрат в порядку абзацу 2 частини 5 статті 139 КАС України. Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 5, 72-74, 77-78, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Апеляційного суду м. Києва (036810, м. Київ, вул. Солом`янська, б. 2-А, код ЄДРПОУ 02894757) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду м. Києва (036810, м. Київ, вул. Солом`янська, б. 2-А), Державної судової адміністрації України (01601, м. Київ, вул. Липська, б. 18/5, код ЄДРПОУ 26255795) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково. Стягнути з Апеляційного суду м. Києва (036810, м. Київ, вул. Солом`янська, б. 2-А, код ЄДРПОУ 02894757) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26.09.2016 по 09.11.2021 роки у розмірі 2785426,55 грн (два мільйони сімсот вісімдесят п`ять тисяч чотириста двадцять шість) грн. 55 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Допустити негайне виконання рішення щодо стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення. рішення виготовлене та підписане 14.03.2024 Суддя Панченко Н.Д. Джерело: ЄДРСР 117691185

Це чергова наша справа про захист честі та ділової репутації. Суд дуже ретельно розібрався у правовідносинах та захистив порушене право без натягування сови на глобус. Суд зазначив: З огляду на викладене та відповідно до положення ч. 4 ст.82 ЦПК України суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 361/3910/19, що оскаржувана позивачем інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення ним дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а отже, є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. За змістом ст.277ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Справа № 761/6111/22 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2024 року Брусилівський районний суд Житомирської області в складі: головуючого судді О. С. Данилюк, за участю секретаря с/з Марієвської Н.А., за участю представника позивача адвоката Кравця Р.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у смт. Брусилів в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - В С Т А Н О В И В: До Брусилівського районного суду Житомирської області з Шевченківського районного суду м. Києва за підсудністю 07.08.2023 надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, в обґрунтування якої зазначено наступне. Так, ОСОБА_1 є суддею у відставці, доктором юридичних наук, займається науковою та викладацькою діяльністю, є автором наукових праць, заступником голови правління Громадської організації «Всеукраїнська асоціація суддів у відставці», адвокатом, щодо якого протягом декількох років на різних веб-сайтах ведеться активна брудна кампанія по розповсюдженню недостовірної інформації про те, що він в стані алкогольного сп`яніння убив двох дітей, яка принижує його честь, гідність та ділову репутацію. Така поведінка осіб, відповідальних за розповсюдження інформації в мережі Інтернет, заподіює позивачу значну шкоду, а її зберігання в мережі Інтернет за активними інтернет - посиланнями продовжує підтримувати негативну репутацію ОСОБА_1 , порушує особисті, професійні та інші соціальні зв`язки. Залишення цієї недостовірної інформації за первісними посиланнями породжує суспільний осуд позивача на основі неправдивої інформації про факти та події, які, в дійсності, ніколи не відбувались насправді. Оскільки у такий спосіб продовжує заподіюватися шкода честі, гідності та діловій репутації позивача, його представник вважає за необхідне звернутись до суду з цим позовом, зважаючи на таке. ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» http://w-n.com.ua/ було опубліковано статтю з недостовірною інформацією про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Ця інформація поширена за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 . В опублікованій статті зазначено, зокрема, таке:«... ОСОБА_5 судья убийца ...Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, Хримли совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили». Автор цієї публікації не відомий, встановити його неможливо. Згідно з даними Довідки Центру компетенції № 26/2022-Д від 26.01.2022 за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту http://w-n.com.ua/ було встановлено, що власником веб-сайту є реєстрант доменного імені ОСОБА_2 (далі - Відповідач 1), а головним редактором сайту вказаний ОСОБА_6 (далі - Відповідач 2). Представник позивача звернув увагу суду на те, що інформація про те, що ОСОБА_1 , будучи суддею Київського районного суду м. Донецька, в 2004 році, знаходячись в стані алкогольного сп`яніння, вчинив ДТП, в результаті якого загинуло двоє дітей, є інформацією про факт, тобто про конкретну подію, дійсність якої можна перевірити, а не оціночним судженням (припущенням, суб`єктивною думкою, оцінкою тощо). Стверджував, що такого факту, як ДТП за участю позивача, в результаті якого загинуло 2-є дітей, не існувало, так само, як і того факту, що стосовно ОСОБА_1 коли-небудь порушувалась кримінальна справа. Наголошував на тому, що стосовно позивача ніколи не порушувались кримінальні справи, він не має судимості. Звернув увагу на те, що поширена відповідачами інформація є негативною і неправдивою. Представник позивача також зазначив, що відповідачі фактично звинуватили позивача у вчиненні злочину. При цьому, у поширеній ними публікації вони не посилаються на джерело своєї обізнаності з конкретною вказівкою (посиланням) на таке першоджерело, а самі безапеляційно стверджують про те, що ОСОБА_1 вчинив злочин. Захист честі, гідності та ділової репутації ОСОБА_1 шляхом визнання поширеної відповідачами інформації недостовірною з одночасним видаленням її з відповідного веб-посилання та стягнення з них заподіяної позивачу моральної шкоди, на думку представника позивача, не суперечитиме нормам чинного цивільного законодавства України, припинить триваюче правопорушення, дозволить повною мірою реалізувати право позивача на ефективний судовий захист його честі, гідності та ділової репутації, а отже у вичерпний спосіб захистити його права, тим більше, що право на вилучення недостовірної інформації є конституційною гарантією, закріпленою в Основному Законі нашої держави. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, представник позивача просив суд врахувати характер, обсяг та тривалість душевних страждань, яких зазнав та продовжує зазнавати позивач у зв`язку з приниженням його честі, гідності та ділової репутації внаслідок поширення стосовно нього недостовірної інформації. Тому, з урахуванням принципу розумності та справедливості, а також кількості співвідповідачів у цій справі, тривалості заподіяння шкоди такими публікаціями, характеру спірної інформації, розмір моральної шкоди у цій справі оцінює у 500000 грн., який вважає необхідним та достатнім, та просить стягнути з відповідачів в солідарному порядку. Ухвалою судді Брусилівського районного суду Житомирської області від 18 серпня 2023 р. зазначена позовна заява прийнята до провадження суду, у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання. Ухвалою Брусилівського районного суду Житомирської області від 26 січня 2024 р. підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до судового розгляду. В судовому засіданні представник позивача адвокат Кравець Р.Ю. позовні вимоги ОСОБА_1 підтримав в повному обсязі, надав пояснення, аналогічні викладеним в позовній заяві, вимоги якої просив задовольнити у повному обсязі. Відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в судове засідання не з`явились, будучі належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, що підтверджується відповідними поштовими повідомленнями та оголошеннями на офіційній інтернет сторінці Брусилівського районного суду Житомирської області, про причини своєї неявки суду не повідомили, у зв`язку з чим зі згоди представника позивача суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 в судове засідання також не з`явився, про місце, дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином, причина його неявки суду невідома. Суд, вислухавши пояснення представника позивача адвоката Кравця Р.Ю., дослідивши подані ним письмові докази, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дійшов до наступних висновків. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» http://w-n.com.ua/ було опубліковано статтю з інформацією про позивача під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Ця інформація поширена за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 . В опублікованій статті зазначено, зокрема, таке:«...Александр Хримли судья убийца ...Еще занимая должность судьи Киевского райсуда г. Донецка в 2004 году, находясь в состоянии алкогольного опьянения, Хримли совершил в Донецке ДТП, в результате которого погибли двое детей», говорится в открытом письме к нардепам. По информации общественников, донецкий судья долгое время находился под следствием, однако «материалы уголовного дела так и не были переданы в суд. В то же время, подать иск и пожаловаться на правонарушения было уже некому: мать и отец убитых детей долго не прожили». При цьому посилання на автора цієї публікації відсутнє. Згідно з даними Довідки ДП «Центр компетенції адресного простору мережі інтернет» Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» № 26/2022-Д від 26.01.2022 за результатами дослідження інформаційного наповнення веб-сайту http://w-n.com.ua/було встановлено, що власником веб-сайту є реєстрант доменного імені ОСОБА_2 , а головним редактором сайту вказаний ОСОБА_6 (а.с. 121-124 т. 1). Також судом встановлено, що інформацію про те, що ОСОБА_1 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, внаслідок ДТП убив двох дітей, вже було визнано недостовірною у справі за позовом ОСОБА_1 до народного депутата ОСОБА_4 . Так, рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2019 року у цивільній справі № 361/3910/19 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про захист честі, гідності та ділової репутації задоволено та визнано інформацію народного депутата України ОСОБА_4 , оприлюднену в ході пленарного засідання Верховної Ради України 05.07.2016 року наступного змісту: «В стані алкогольного сп`яніння на автомобілі вбив двох дітей 10 і 12 років. Мати цих дітей наклала на себе руки - повісилась. Батько вмер від серцевого нападу. Кримінальна справа, яка була порушена по ньому, була закрита, і ви тут жахнетесь від чого - у зв`язку з тим що потерпілих немає» - недостовірною та такою, що ганьбить честь гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 . Постановою Київського апеляційного суду від 23.02.2023 рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2019 року залишено без змін. Так, судовим рішенням у справі № 361/3910/19 встановлено, що ОСОБА_1 - суддя у відставці, що підтверджується посвідченням судді у відставці Київського апеляційного адміністративного суду за № 01737 08.09.2016 року, у зв`язку із поданням заяви про відставку звільнений з посади судді Київського апеляційного адміністративного суду, про що свідчить постанова Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 08.09.2016 року за № 1513. Згідно диплома доктора наук ОСОБА_1 захистив дисертацію за спеціальністю господарське право, господарсько-процесуальне право, та здобув науковий ступінь доктора юридичних наук. На підставі рішення Атестаційної колегії від 26.06.2017 року отримав диплом серії НОМЕР_1 . Також судовим рішенням встановлено, що 05.07.2016 року (13 година 35 хвилина 51 секунда згідно стенограми засідання), депутат ВР (Фракція БПП) оголосив інформацію про скоєння злочину суддею ОСОБА_1 , а саме: «От сьогодні ми даємо згоду, ми голосуємо про звільнення за станом здоров`я такого судді ОСОБА_1 . Київського апеляційного адміністративного суду. Я розповім коротко історію, і ви жахнетесь від історії цього судді. Він був суддею Київського району міста Донецька. В стані алкогольного сп`яніння на автомобілі вбив двох дітей 10 і 12 років. Мати цих дітей наклала на себе руки - повісилась. Батько вмер від серцевого нападу. Кримінальна справа яка була порушена по ньому, була закрита, і ви тут жахнетесь від чого - у зв`язку з тим, що потерпілих немає. Адже діти загиблі, їхні батьки померли і нікого немає. Ви думаєте його звільнили? Ні, його перевели до Києва, і він тут декілька років займав посаду судді у Київському апеляційному адміністративному суді. Я закликаю всіх голосувати, звичайно, за звільнення цих суддів. Але багатьох з них, особливо тих, хто там ховається за зняттям згідно стану здоров`я…» . Вирішуючи спір у цивільній справі № 361/3910/19, суд зазначив, що із записів стенограми п`ятдесят восьмого засідання Верховної Ради України 05.07.2016 року (13 година 35 хвилина 51 секунда згідно стенограми засідання) вбачається, що оголошена депутатом ВР Різаненком П.О. (Фракція БПП) інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення позивачем дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону. Таким чином, суд, розглядаючи справу № 361/3910/19, дійшов висновку, що відповідачем не надано допустимих та належних доказів правдивості відомостей, висловлених під час засідання Верховної Ради України. Також суд зазначив, що зміст, стиль, характер та манера викладеної інформації безпосередньо стосується позивача, вона за встановленими у справі обставинами та поданими доказами не відповідає дійсності, доведена з перекручуванням інформації, яка розповсюджувалась раніше засобами масової інформації, є недостовірною та такою принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. Суд при цьому врахував, що позивач є публічною особою, тому він відкритий для критики і пильного нагляду громадськості, представників різних політичних партій й межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою. При цьому повинен забезпечуватися баланс між конституційним правом на свободу думки та слова, правом на вільне вираження своїх поглядів і переконань з одного боку, яке не може бути безмежним й таким, що звільняло б від передбаченої законом, в даному випадку цивільної відповідальності, та конституційними гарантіями іншої особи, права якої не можуть поглинатися тільки правом розповсюджувача інформації та позбавляти її судового захисту на спростування недостовірної інформації про особу в передбачений законом спосіб. На підставі ч. 4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У відповідності зі ст.32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації. Статтею 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Відповідно до ст.68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Згідно положень ст. 5Закону України«Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Відповідно до ч. 1 ст.201ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи,а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»від 27.02.2009 року за№ 1 (далі-Постанова) зазначено, що фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Вирішуючи дані спори суди повинні враховувати наступні відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь - особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію. Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України у п. 6 Постанови, позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред`явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім`ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні немайнові права. Відповідно до п. 15 Постанови при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Щодо факту поширення інформації,то під поширенням інформації слід розуміти:опублікування її у пресі,передання по радіо,телебаченнючи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Відповідно до п. 19 Постанови, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України «Про інформацію»(діюча норма ст. 30 Закону України «Про інформацію») оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. З огляду на викладене та відповідно до положення ч. 4 ст.82 ЦПК України суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 361/3910/19, що оскаржувана позивачем інформація містить стверджувальні вислови, які вказують на вчинення ним дій, які чинним законодавством кваліфікуються як злочин, що, в свою чергу, дискредитує його, зокрема, як суддю, формуючи відповідну негативну оцінку його дій з точки зору дотримання закону, а отже, є недостовірною та такою, що принижує ділову репутацію позивача, як судді у відставці та науковця. За змістом ст.277ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. Відповідно до п. 12 Постанови належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи, яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо авторпоширеної інформаціїневідомий абойого особута/чимісце проживання(місцезнаходження)неможливо встановити,а такожколи інформаціяє анонімноюі доступдо сайта-вільним,належним відповідачемє власниквеб-сайта,на якомурозміщено зазначенийінформаційний матеріал,оскількисаме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв`язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про телекомунікації»). Веб-сайт - сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об`єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов`язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Власник веб-сайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). В матеріалах справи містяться належні та достовірні письмові докази, надані стороною позивача, які підтверджують, що відповідач ОСОБА_2 є власником веб-сайту « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_8 його головним редактором.При цьому,як встановленосудом,автори вказанихвище публікаційневідомі,а томувласник веб-сайту,на якомурозміщенозазначений вище інформаційний матеріал, та його головний редактор як отримувач послуг хостингу є належними відповідачами у даній справі. З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідачами стосовно позивача було поширено інформацію, яка не відповідає дійсності, в результаті чого були порушені його особисті немайнові права, а тому суд вважає за можливе зобов`язати їх спростувати недостовірну інформацію щодо позивача ОСОБА_1 шляхом вилученням цієї недостовірної інформації з указаного вище веб-посилання. При цьому суд виходить з наступного. Статтею 13 Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ч. 2 ст.278ЦК України якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення. Таким чином, законом передбачені різні способи захисту порушених прав, зокрема, й шляхом вилучення публікацій. Застосування такого способу захисту особистого немайнового права, як спростування недостовірної інформації, за умови, що така інформація залишиться загальнодоступною у мережі Інтернет та може бути у подальшому скопійована, передрукована чи розповсюджена іншим чином, не забезпечить ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача на недоторканість ділової репутації. Враховуючи, що спосіб захисту порушеного права має бути ефективним, в даному випадку наявні підстави для задоволення позовних вимог позивача щодо зобов`язання відповідачів видалити недостовірну інформацію з відповідного веб-сайту у мережі Інтернет. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.23ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (ч. 4 ст. 23 ЦК України). Статтею 1167 ЦК України встановлено загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, відповідно до частини першої якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. У п. 5 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни від31.03.1995року №4«Про судовупрактику всправах провідшкодування моральної(немайнової)шкоди» судам роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, в даному випадку предметом доказування є вина відповідачів, причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями відповідачів та спричинення моральної шкоди позивачу. Відповідно до ч. 1 ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підтвердження вимог про стягнення моральної шкоди позивач зазначив лише перелік обставин, які, на його думку, свідчать про заподіяння йому моральної шкоди, однак позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст. 77, 78ЦПК України на підтвердження факту заподіяння йому моральних страждань або втрат немайнового характеру саме внаслідок неправомірних дій відповідачів та з яких міркувань він виходив при визначенні розміру моральної шкоди. За таких обставин, суд вважає, що підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди на користь позивача відсутні. Таким чином, суд, всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 частково ґрунтуються на вимогах закону, обставини справи підтверджені певними засобами доказування, а тому позовну заяву необхідно задовольнити частково. На підставі викладеного ст.ст. 3, 28, 32, 68 Конституції України, ст.ст. 201, 277 ЦК України, ст.ст. 30, 47 Закону України «Про інформацію», постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни «Просудову практикуу справахпро захистгідності тачесті фізичноїособи,а такожділової репутаціїфізичної таюридичної особи»№ 1від 27лютого 2009року та керуючись ст.ст. 5, 12, 13, 78, 81, 89, 100, 259, 265, 268, 273, 280-282, 353-355 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - задовольнити частково. Визнати недостовірною й такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , проживаючого АДРЕСА_1 ), інформацію, поширену проти нього ІНФОРМАЦІЯ_1 на веб-сайті «WorldNews» в публікації під назвою: « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_3 Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрованого: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 (проживаючого: АДРЕСА_3 ) видалити публікацію під назвою: « ОСОБА_5 судья «семьи» или пьяный убийца, избежавший наказания» за посиланням: http://w-n.com.ua/archives/3513. В іншій частині в задоволенні позовних вимог, - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Житомирського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. Заочне рішення постановлено у нарадчій кімнаті. Повне рішення виготовлено 20.03.2024 року. Суддя О. С. Данилюк Джерело: ЄДРСР 117789356

Велика палата погодилась з судами попередніх інстанцій, які зазначили: 30. Задовольняючи позов в частині вимоги про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, місцевий господарський суд зазначив, що поселення Рудка-2 та група курганів-1 є пам`ятками культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а спірні земельні ділянки, на яких розташовані пам`ятки, є землями історико-культурного призначення. Проте, чинне законодавство визначає для пам`яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у разі, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - така підлягає обов`язковому вилученню або викупу державою. З врахуванням цього, суд виснував, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності, оскільки земельна ділянка, на якій розташована пам`ятка археології, не підлягає передачі з державної до комунальної або приватної власності. 31. Вимоги про скасування рішення державного реєстратора та припинення права комунальної власності на спірне майно, за висновком Господарського суду Чернігівської області, є похідними та такими, що підлягають задоволенню. Щодо участі прокурора: 79. Отже, Департамент є юридичною особою, одним із основних завдань якого є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини. 80. Департамент, зокрема, має повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини, забезпечення охорони об`єктів культурної спадщини та захисту історико-культурного середовища; щодо складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень щодо дотримання вимог охорони та використання об`єктів культурної спадщини, скеровування таких матеріалів до правоохоронних органів; щодо призначення охоронних заходів на пам`ятках та їхніх територіях тощо. Тобто департамент має широке коло повноважень, які можуть бути вжиті, зокрема, з метою захисту пам`яток археології. 81. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор неправильно зазначив позивача в справі (орган, уповноважений на захист інтересів держави в спірних правовідносинах). Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та, відповідно, порядку звернення до суду з цим позовом.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2024 року м. Київ справа № 927/1206/21 провадження № 12-31гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Ткача І. В., суддів: Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участюсекретаря судового засідання Співака С. В., представників учасників: прокурора - Василенко Н. В., позивача - не з`явилися, відповідача-1 - не з`явилися, відповідача-2 - не з`явилися, відповідача-3 - не з`явилися, розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області на постановуПівнічного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 (головуючий суддя Яковлєв М. Л., судді Тищенко О. В., Шаптала Є. Ю.) та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 (суддя Ноувен М. П.) за позовом керівника Ніжинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області, Товариства з обмеженою відповідальністю «Івангородське» про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення про державну реєстрацію та припинення права власності, визнання недійсними договорів оренди, ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад вимог позову 1. У листопаді 2021 року керівник Ніжинської окружної прокуратури (далі - прокурор, позивач) в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації (далі - Департамент) звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - відповідач-1, ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області (далі - Плисківська сільська рада, відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю «Івангородське» (далі - ТОВ «Івангородське», відповідач-3), у якому просив: ? визнати незаконним і скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 № 25-10008/14-18-сг «Про передачу у власність Плисківської сільської ради земельної ділянки площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138» (далі - наказ Держгеокадастру від 21.12.2018); ? скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 07.02.2019 № 45416082, номер запису про право власності 59104963, та одночасно припинити за Плисківською сільською радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на земельну ділянку площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1760162474208; ? визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, придбаної на земельних торгах (аукціоні), площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, укладений 11.08.2021 між Плисківською сільською радою та ТОВ «Івангородське»; ? визнати недійсним договір оренди земельної ділянки придбаної на земельних торгах (аукціоні), площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, укладений 11.08.2021 між Плисківською сільською радою та ТОВ «Івангородське». 2. За доводами прокурора, згідно з наказом Держгеокадастру від 21.12.2018 земельну ділянку сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, площею 34,8071 га, передано Плисківській сільській раді у комунальну власність. 3. У подальшому рішенням ІХ сесії VIII скликання Плисківської сільської ради № 225-9/VIII від 25.06.2021 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу цієї земельної ділянки та проведення земельних торгів з продажу права оренди двох земельних ділянок, отриманих у результаті поділу. Перша земельна ділянка має площу 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, друга - площу 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097. Ці земельні ділянки призначені для ведення фермерського господарства. 4. За результатами проведення земельних торгів (аукціону) 11.08.2021 Плисківська сільська рада та ТОВ «Івангородське» уклали договори оренди земельних ділянок, площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097. 5. Прокурор стверджує, що відповідно до статей 53, 54 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 17, 34 Закону України від 08.06.2000 № 1805-ІІІ «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон України «Про охорону культурної спадщини») земельна ділянка, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, площею 34,8071 га, не може вибути із державної власності. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6. Рішенням Виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 23.03.1992 № 66 «Про взяття під державну охорону нововиявлених пам`ятників археології» взято під державну охорону пам`ятки археології, розташовані на території області, зокрема в Борзнянському районі, поселення Рудка-2, ІІІ-V ст. н. е. / черняхівська культура, що розташована в с. Плиски, Плисківська сільська рада, 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, на схід від дороги Плиски-Шевченко, на лівому березі річки Рудка (далі - поселення Рудка-2); групу курганів-1, ІІ-І тис. до н. е., що розташовані в с. Плиски, Плисківська сільська рада, 1,5 км на південний схід від села (далі - група курганів-1). 7. Згідно з паспортом на пам`ятку археології поселення Рудка-2 № 3629, виданим 23.07.1992, поселення розташовано за 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, на лівому березі річки Рудка, на схід від дороги Плиски-Шевченко, при впадінні неглибокої низовини, що перетинає дорогу. Площа поселення 7 га. Товщина культурного шару 0,2 м. Підйомний матеріал складає кераміка черняхівської культури. Дає додаткові дані про заселеність території Чернігівщини в ІІІ-V ст. н. е. 8. Відповідно до паспорта на пам`ятку археології група курганів-1 № 3652, виданого 27.09.1992, група курганів розташована за 1,5 км на південний схід від села уздовж дороги Плиски-Шевченко та складається із 4-х насипів діаметром 30-40 м висотою 0, 6-1 м, розташовані попарно на відстані 500 м один від одного. Кургани належать до великої курганної групи, розташованої на водорозділі річок Остер і Борзенка, у витоках останньої. Дає додаткові дані про кочові племена, що проникали в зону лісостепу в ІІ-І тис. до н. е. 9. У 1993 році перелічені пам`ятки нанесені на карту землекористування до проєкту роздержавлення земель Колективного сільськогосподарського підприємства «Колос» (далі - КСП «Колос»), із зазначенням їх площі та номеру згідно з державним обліком. Виходячи з умовних позначень, нанесених на карту землекористування до проєкту роздержавлення земель КСП «Колос», земельні ділянки, на яких розташовані зазначені пам`ятки археології, віднесено до земель історико-культурного призначення, що належать до державного фонду та не підлягають розпаюванню. 10. 14.09.1999 Плисківська сільська рада як користувач земельної ділянки, розташованої за 1,5 км на південний схід від села, вздовж дороги Плиски Шевченко, в межах якої розташована пам`ятка археології місцевого значення група курганів-1, з охоронною зоною навколо пам`ятки 6-10 м (перебуває на державному обліку під № 3652), оформила охоронне зобов`язання. 11. 01.10.1999 Плисківська сільська рада як користувач земельної ділянки, розташованої за 1,5 км на південний схід від МТФ с. Плиски, в межах якої розташована пам`ятка археології місцевого значення поселення Рудка-2, з охоронною зоною навколо пам`ятки 100 м (перебуває на державному обліку під № 3629), оформила охоронне зобов`язання. 12. Відповідно до технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності (за межами населених пунктів) на території Плисківської об`єднаної територіальної громади Борзнянського району Чернігівської області (далі - Плисківська ОТГ) встановлено наявність у межах об`єкта інвентаризації земельної ділянки, площею 34,8071 га (Плисківська сільська рада), обмеження (обтяження) у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини. 13. Департамент при погодженні цієї технічної документації із землеустрою в довідці від 14.05.2018 № 120-П зазначив, що на земельній ділянці, яка розташована на території Плисківської ОТГ, площею 34,8071 га, розташовані пам`ятки археології місцевого значення: поселення Рудка-2 та курган з групи курганів-1, взяті на облік за рішенням Виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 23.03.1992 № 66 «Про взяття під державну охорону нововиявлених пам`ятників археології», стосовно яких у обов`язковому порядку мають бути укладені охоронні договори на пам`ятки археології. 14. Наказом Держгеокадастру від 21.12.2018, відповідно до статей 151, 117, 122 ЗК України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 № 60-р «Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад», наказу Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 15.03.2018 № 45, Положення про Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області Плисківській сільській раді, передано в комунальну власність Плисківської сільської ОТГ земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, загальною площею 4 420,1648 га, в тому числі земельну ділянку площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, яка розташована за межами населених пунктів на території Плисківської сільської ОТГ Борзнянського району Чернігівської області, згідно з актом приймання-передачі земельних ділянок до цього наказу. 15. У пункті 40 акта приймання-передачі земельних ділянок до зазначеного наказу зазначено, що земельна ділянка площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, віднесена до земель сільськогосподарського призначення та не має жодних обтяжень речових прав та обмежень у її використанні. 16. 06.02.2019, на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 21.12.2018 та наказу Держгеокадастру від 21.12.2018 зареєстровано право комунальної власності Плисківської сільської ради на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138. 17. Згідно з рішенням Плисківської сільської ради 9 сесії 8 скликання від 08.06.2021 № 219-9/VIII виконавчому органу Плисківської сільської ради надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, за цільовим призначенням: для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Плисківської сільської ради, на земельні ділянки, площею 17,4036 га та 17,4035 га, без зміни цільового призначення. 18. На земельних ділянках, площею 17,4035 га та 17,4036 га, утворених в результаті поділу земельної ділянки площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, встановлено обмеження у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини на площі 17,4035 га та 17,4036 га відповідно. 19. Рішення Плисківської сільської ради від 25.06.2021 № 225-10/VIII (далі - рішення сільської ради від 25.06.2021) затверджено технічну документацію щодо поділу земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, на дві земельні ділянки площами по 17,4036 га та 17,4035 га, на території Плисківської сільської ради, яким у подальшому присвоєно кадастрові номери 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097. 20. 11.08.2021 на підставі рішення сільської ради від 25.06.2021 проведено земельні торги з продажу права оренди двох земельних ділянок площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, за результатами яких переможцем стало ТОВ «Івангородське». 21. 11.08.2021 Плисківська сільська рада та ТОВ «Івангородське» уклади договори оренди земельних ділянок, придбаних на земельних торгах (аукціоні) (далі - договори оренди), за умовами пунктів 3 та 22 яких Відповідачу-3 в оренду передано земельну ділянку площею 17,4036 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096, та земельну ділянку, площею 17,4035 га, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097, на території Плисківської сільської ради для ведення фермерського господарства. Склад угідь: рілля. 22. У пунктах 35 та 41 договорів оренди зазначено, що на оренду земельних ділянок встановлено обмеження у виді охоронної зони навколо об`єкта культурної спадщини. На орендаря покладено обов`язок виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі. 23. 29.10.2021 між ТОВ «Івангородське» та Відділом культури, сім`ї, молоді та спорту Ніжинської районної державної адміністрації укладено охоронні договори на пам`ятки культурної спадщини № 1 та № 2, за умовами яких ТОВ «Івангородське» взяло на себе зобов`язання щодо охорони пам`яток археології місцевого значення: кургану групи курганів-1, що розташовані на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097 (площею 17,4035 га), та поселення Рудка-2, частина якого розташована на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0097 (площею 17,4035 га), інша частина на земельній ділянці, кадастровий номер 7420886000:02:002:0096 (площею 17,4036 га), на території Плисківської сільської ради. 24. ТОВ «Івангородське» зобов`язалося використовувати пам`ятку археології місцевого значення група курганів-1 та поселення Рудка-2, які розташовані на зазначених земельних ділянках, виключно за цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, не проводити будь-яких робіт з переміщення ґрунту, що можуть зашкодити пам`ятці, проводити оранку поселення Рудка-2 на глибину не більше 0,2 м. 25. Департамент у листах від 14.01.2020 № 15-151/8, від 23.01.2020 № 15-264/8, від 04.03.2021 № 15-722/8 звертав увагу Плисківської сільської ради на особливий правовий режим земель, на яких розташовані пам`ятки археології, зобов`язання зі збереження археологічних об`єктів, обов`язковість використання земель за цільовим призначенням, укладення охоронних договорів та отримання погодження Департаменту на укладення договорів оренди земельної ділянки із забезпеченням безперешкодного доступу фахівцям-археологам та представникам Департаменту для дослідження території та здійснення контролю за дотриманням вимог законодавства відповідно. 26. Департамент, реагуючи на запити прокуратури від 26.07.2021 № 2953вих-21, від 03.08.2021 № 3124вих-21, від 29.09.2021 № 4209вих-21, листами від 29.07.2021 № 15-2345/8, від 03.08.2021 № 15-2396/8, від 30.09.2021 № 15-2950/8, повідомляв Ніжинську окружну прокуратуру про те, що є проінформованим про стверджуване у позові порушення. 27. Прокурор листом від 22.11.2021 № 5212вих-21, до звернення до суду, попередив Департамент про скерування відповідного позову. Стислий виклад рішення суду першої інстанції 28. 25.07.2022 Господарський суд Чернігівської області ухвалив рішення у справі № 927/1206/21, яким позов задовольнив повністю: - визнав незаконними та скасував наказ Держгеокадастру від 21.12.2018 у частині передачі у власність Плисківської сільської ради земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138; - скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, індексний номер № 45416082 від 07.02.2019, номер запису про право власності № 59104963, та припинив за Плисківською сільською радою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право комунальної власності на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1760162474208; - визнав недійсними договори оренди. 29. Суд виснував, що Департамент як орган державної влади, який здійснює контроль у сфері охорони культурної спадщини у Чернігівській області, в разі виявлення порушень законодавства має право пред`явити позов про усунення таких правопорушень. Проте, Департамент не вжив належних заходів протягом розумного строку після того, як йому стало відомо про можливе порушення інтересів держави, відтак виснував про його бездіяльність. За наведених мотивів суд дійшов висновку, що прокурор правильно визначив позивача у цій справі. 30. Задовольняючи позов в частині вимоги про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, місцевий господарський суд зазначив, що поселення Рудка-2 та група курганів-1 є пам`ятками культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а спірні земельні ділянки, на яких розташовані пам`ятки, є землями історико-культурного призначення. Проте, чинне законодавство визначає для пам`яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у разі, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - така підлягає обов`язковому вилученню або викупу державою. З врахуванням цього, суд виснував, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності, оскільки земельна ділянка, на якій розташована пам`ятка археології, не підлягає передачі з державної до комунальної або приватної власності. 31. Вимоги про скасування рішення державного реєстратора та припинення права комунальної власності на спірне майно, за висновком Господарського суду Чернігівської області, є похідними та такими, що підлягають задоволенню. 32. Господарський суд Чернігівської області визнав договори оренди недійсними з тих підстав, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, вибула з державної власності поза волею власника. 33. Суд відхилив заперечення відповідачів про застосування неефективного способу захисту з огляду на те, що вимога про скасування акта індивідуальної дії (наказу Держгеокадастру від 21.12.2018), разом із похідною вимогою про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права комунальної власності та припинення цього права, забезпечує відновлення прав держави на земельну ділянку, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138. Стислий виклад постанови суду апеляційної інстанції 34. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 у справі № 927/1206/21 рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 залишено без змін. 35. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком Господарського суду Чернігівської області щодо наявності у прокурора повноважень звертатися з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Департаменту. 36. Північний апеляційний господарський суд зазначив, що з огляду на те, що пам`ятки археології, поселення Рудка-2 курган із групи курганів-1, взято на державний облік на підставі рішення виконкому № 66, а в липні - вересні 1992 року проведено їх паспортизацію як пам`ятників історії та культури СРСР (пам`ятки археології) та, застосувавши правила пункту 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини», згадані пам`ятки були і є пам`ятками культурної спадщини відповідно цього Закону. З огляду на наведене апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, протиправно вибула із державної власності. 37. За висновками апеляційного суду наказ Держгеокадастру від 21.12.2018 у частині передання у комунальну власність земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, видано усупереч приписам Конституції України, ЗК України та Закону України «Про охорону культурної спадщини» та порушує виключне право власності держави на земельну ділянку обмеженої оборотоздатності, створює реальні ризики пошкодження (знищення) частини археологічної спадщини України у результаті беззастережної передачі цієї ділянки місцевій громаді для ведення фермерського господарства. Суд апеляційної інстанції вважав правильним висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову про визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 21.12.2018 у зазначеній частині. 38. Північний апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо відхилення заперечень відповідачів про застосування неефективного способу захисту та задоволення позову у цій частині вимог. 39. Апеляційний суд виснував, що спірні земельні ділянки, які були передані в оренду, вибули з державної власності поза волею власника. За висновком суду, власник таких земельних ділянок має право вимагати усунення порушень своїх прав на ці земельні ділянки шляхом визнання недійсними згаданих договорів оренди. Ці договори укладені без фактичного волевиявлення власника земельних ділянок та без прав на розпорядження цими земельними ділянками у особи, які вчинила такі правочини. Стислий виклад вимог касаційної скарги 40. Не погоджуючись із рішенням та постановою судів попередніх інстанцій, Відповідач-1 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду. Заявник просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 й ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи відповідача-1, наведені у касаційній скарзі 41. Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області зазначає, що Закон України «Про охорону культурної спадщини» не є спеціальним нормативним актом у галузі регулювання земельних відносин та посилається на пріоритетність застосування приписів ЗК України. 42. За доводами відповідача-1, саме Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області є органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель, а не органи прокуратури. Зауважує, що Департамент не є розпорядником земель будь-якої категорії, а прокурор не довів наявності у нього підстав представляти інтереси держави саме в особі Департаменту. 43. Також Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області вказує, що позов не містить належних та допустимих доказів того, що межі земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, накладаються на межі поселення Рудка-2. Відповідач-1 звертає увагу, що земельна ділянка історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології місцевого значення поселення Рудка-2, не сформована, її межі не встановлені. 44. Також заявник посилається на рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.01.2019 у справі № 359/2258/17-ц, згідно з якими позов, предметом якого є накази Держгеокадастру щодо надання земельних ділянок, тобто ненормативні акти, що застосовуються одноразово і з прийняттям яких виникають правовідносини, пов`язанні з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки такі накази вичерпали свою дію шляхом виконання. 45. У судовому засіданні прокурор просила відмовити в задоволенні касаційної скарги, посилаючись на те, що оскаржувані рішення судів є законними та обґрунтованими, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Свою позицію прокурор обґрунтовувала тим, що: - оскільки пам`ятки археології можуть перебувати лише в державній власності, то й земельні ділянки, на яких такі пам`ятки розташовані, не можуть передаватися в комунальну чи приватну власність. Тобто, пам`ятка археології як об`єкт, який виведений з цивільного обігу та може перебувати лише в державній власності, є режимоутворюючим об`єктом для земельної ділянки, на якій вона розташована; - на момент передачі спірної земельної ділянки в комунальну власність пам`ятки археології, які на ній розташовані, вже були зареєстровані як об`єкти культурної спадщини, а тому земельна ділянка не підлягала передачі територіальній громаді; - прокурор згідно з нормами Конституції України має повноваження на звернення до суду за захистом прав та інтересів держави в інтересах уповноваженого органу на захист інтересів держави в спірних правовідносинах (Департаменту), зокрема, для запобігання виведення з власності держави пам`яток культурної спадщини та земельних ділянок, на яких вони розташовані; - обраний позивачем спосіб захисту надасть можливість відновити становище, яке існувало до порушення права, а також дозволить державі як власнику земельної ділянки розробити проєкт землеустрою, визначивши чіткі межі земель, на яких розташовані пам`ятки археології, а іншою частиною земельної ділянки розпорядитися у порядку, визначеному законом; - пред`явлений прокурором у цій справі позов спрямований на усунення державі перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою. Підхід, за яким негаторний позов у спірних правовідносинах обмежується лише вимогою про повернення земельної ділянки є спрощеним, оскільки визнання незаконним і скасування наказу та державної реєстрації права власності на земельну ділянку за територіальною громадою також забезпечить відновлення порушеного права держави та поверне сторони спору у попередній стан; - вимога про повернення земельної ділянки не могла бути пред`явлена прокурором, оскільки земельна ділянка не вся підлягає поверненню, а лише та її частина, на якій розташовані пам`ятки археології. Натомість скасування оскаржуваного наказу дозволить державі визначити межі земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, шляхом її формування у встановленому законом порядку. Від Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 46. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 16.01.2023 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача-1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21. 47. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 06.06.2023 передав справу № 927/1206/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 48. Аргументуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив таке. 49. За статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 50. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що так буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. 51. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та постановах Верховного Суду від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21, від 18.10.2022 у справі № 912/4031/20, від 13.09.2022 у справі № 910/9727/21. 52. Колегія суддів враховує, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.10.2022 у справі № 910/6567/20 та від 22.11.2022 у справі № 911/2609/21. 53. Водночас у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 за позовом Чернігівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та фізичної особи про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, скасування державної реєстрації права власності та запису про право власності на земельну ділянку історико-культурного призначення, розташовану в межах пам`ятки археології, викладено такий висновок: «Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, вимагаючи повернути таку ділянку. Колегія суддів наголошує на тому, що отримання громадянами та юридичними особами у власність земельної ділянки історико-культурного значення, на якій розташована пам`ятка археології, суперечить вимогам законодавства. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Землі історико-культурного значення, на яких розташовані пам`ятки археології, віднесено до категорії особливо цінних земель, а тому повернення земельної ділянки історико-культурного значення фонду державі, на думку колегії суддів, потрібно розглядати як негаторний, а не віндикаційний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки». 54. Також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 за позовом виконувача обов`язків керівника Здолбунівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру в Рівненській області, Рівненської районної державної адміністрації, фізичної особи про визнання незаконними та скасування наказів, рішень і розпорядження та зобов`язання повернути земельну ділянку історико-культурного призначення, яка розташована в межах пам`ятки археології національного значення, викладено подібний висновок: «Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки». 55. Колегія суддів КГС, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погоджується з висновками про те, що зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави і що в такому разі належним способом захисту є негаторний позов, з огляду на таке. 56. У пунктах 71, 72 своєї постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вже викладала подібні за змістом висновки у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц. У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) потрібно розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні наведеного висновку слів «тимчасовий володілець» може справляти хибне враження, що зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало б принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Також за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не захисту права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «право» в першому реченні згаданого висновку є зайвим. З метою більш чіткого викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: «Зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем потрібно розглядати як не пов`язане з позбавленням власника його володіння цими ділянками». 57. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалося у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц. Зокрема, у пункті 39 цієї постанови зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; у пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: «Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всіх правомочностей власника, включаючи право володіння». 58. Отже, для розмежування віндикаційного та негаторного позовів безумовно одним з таких критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо власник володіє річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), який пред`являє вимогу про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов. 59. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц розмежувала способи захисту в позовах стосовно земель водного та лісового фонду. Проте висновки щодо способу захисту порушеного права держави та повернення в державну власність земельних ділянок водного фонду зумовлені насамперед їх розташуванням, що вказує на неможливість виникнення приватної власності, а тому, на думку колегії суддів, такі висновки не можуть застосовуватися до земельних ділянок історико-культурного призначення. 60. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що в разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала на своє ім`я право в державному реєстрі прав на нерухомість, як у справі, що розглядається, так і у справі № 748/1335/20) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного значення, на яких розташовані пам`ятки археології, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду, речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. 61. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає за доцільне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21, від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна пред`явити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. 62. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 63. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.03.2023 прийняла до розгляду справу № 910/13988/20 на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею право Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 64. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 65. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Велика Палата Верховного Суду враховує, що правом на касаційне оскарження судових рішень у цій справі скористалося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада і ТОВ «Івангородське» рішення у цій справі в касаційному порядку не оскаржили. Тому судові рішення в частині задоволення позову прокурора до Плисківської сільської ради і ТОВ «Івангородське» про скасування державної реєстрації та визнання договорів оренди недійсними Велика Палата Верховного Суду не переглядає. Щодо представництва прокурором інтересів держави в суді 66. Відповідно до частини третьої статті 4 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. 67. Повноваження прокурора з представництва інтересів держави в суді визначені Законом України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон України «Про прокуратуру»). 68. Прокурор у позовній заяві обґрунтовує, що Департамент є компетентним органом, уповноваженим на захист порушених інтересів держави у спірних правовідносинах, але такий захист не здійснює. У письмових поясненнях прокурор стверджує, що зазначене встановили суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши матеріали справи. 69. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. 70. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»). 71. Наведеним правилам кореспондують відповідні приписи ГПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (частини четверта, п`ята статті 53 ГПК України). 72. Оскільки прокурор вважає, що у спірних правовідносинах є компетентний орган, уповноважений на захист порушених інтересів держави, Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу на те, що при зверненні до суду з позовом прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 (пункт 81)). 73. Оцінюючи твердження прокурора про те, що Департамент є компетентним органом, уповноваженим на захист порушених інтересів держави у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 74. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі обставини: - Департамент листами від 14.01.2020, 23.01.2020 та від 04.03.2021 звертав увагу Плисківської селищної ради на наявність порушень, що мають бути усунуті, проте ефективних заходів, спрямованих на повернення спірної земельної ділянки у власність держави, не вжив; - листом № 5212вих-21 від 22.11.2021 прокурор повідомив Департамент про намір звернутися до суду з позовом в інтересах держави в особі цього органу. 75. Згідно з пунктами 1, 6, 12 частини першої статті 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить здійснення контролю за виконанням цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини; забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; призначення відповідних охоронних заходів щодо пам`яток місцевого значення та їхніх територій у разі виникнення загрози їх руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів або проведення будь-яких робіт. 76. Відповідно до пункту 4 Положення про Департамент культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови Чернігівської обласної державної адміністрації від 17.03.2020 № 160 (далі - Положення), основним завданням Департаменту є забезпечення реалізації державної політики у сфері культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин на території Чернігівської області. 77. Згідно з підпунктами 66, 67, 70, 71, 74-76, 83, 84 пункту 5 Положення Департамент відповідно до визначених галузевих повноважень виконує такі завдання: - здійснює контроль за виконанням Закону України «Про охорону культурної спадщини», Закону України від 18.03.2004 № 1626-ІV «Про охорону археологічної спадщини», інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини в частині пам`яток археології, історії та монументального мистецтва; - забезпечує охорону об`єктів культурної спадщини, захист історико-культурного середовища, організацію роботи з обліку, охорони, дослідження, використання та популяризації культурної спадщини в частині пам`яток археології, історії та монументального мистецтва; - здійснює контроль за укладенням охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини; - організовує та координує роботи з визначення меж територій пам`яток місцевого значення та затвердження їх зон охорони; - проводить обстеження об`єктів культурної спадщини щодо дотримання вимог їх охорони та використання; складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень, скеровування їх до правоохоронних органів, органів державного контролю у сфері будівництва та земельних ресурсів; - інформує центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини про пошкодження, руйнування, загрозу або можливу загрозу пошкодження, руйнування пам`яток, що знаходяться на території області; - призначає відповідні охоронні заходи на пам`ятках місцевого значення та їхніх територіях у разі виникнення загрози їхнього руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт; - погоджує проєкти (технічну документацію) із землеустрою щодо відведення земельних ділянок; - погоджує відчуження або передачу пам`яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління; 78. Відповідно до пункту 15 Положення Департамент є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в установах Державної казначейської служби, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням та власні бланки. 79. Отже, Департамент є юридичною особою, одним із основних завдань якого є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини. 80. Департамент, зокрема, має повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про охорону культурної спадщини, забезпечення охорони об`єктів культурної спадщини та захисту історико-культурного середовища; щодо складання матеріалів реагування з приводу виявлених порушень щодо дотримання вимог охорони та використання об`єктів культурної спадщини, скеровування таких матеріалів до правоохоронних органів; щодо призначення охоронних заходів на пам`ятках та їхніх територіях тощо. Тобто департамент має широке коло повноважень, які можуть бути вжиті, зокрема, з метою захисту пам`яток археології. 81. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор неправильно зазначив позивача в справі (орган, уповноважений на захист інтересів держави в спірних правовідносинах). Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та, відповідно, порядку звернення до суду з цим позовом. Щодо земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології 82. Прокурор звернувся до суду з позовом з метою захисту прав держави на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини - пам`ятки археології, що передані у комунальну власність Плисківської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області на підставі оскаржуваного наказу Держгеокадастру від 21.12.2018, а в подальшому - в оренду ТОВ «Івангородське». З метою вирішення позову прокурора потрібно дослідити правове регулювання відносин щодо земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. 83. Згідно з абзацом третім статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини - це визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. 84. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на спірній земельній ділянці розташовані залишки стародавніх поселень (поселення Рудка-2) та кургани (група курганів-1). 85. Археологічні об`єкти культурної спадщини - це рештки життєдіяльності людини (нерухомі об`єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов`язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації (абзац 2 частини другої статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 86. Нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності (абзац 4 статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 87. Отже, кургани та залишки стародавніх поселень є нерухомими археологічними об`єктами культурної спадщини, а отже, не можуть бути перенесеними на інше місце без втрати своєї цінності. 88. Пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (абзац 6 статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 89. Об`єкт культурної спадщини визначається загальною характеристикою об`єктів, які мають цінність, зокрема, з археологічного погляду. Натомість пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, цінність якого підтверджена у встановленому законом порядку, зокрема, шляхом його реєстрації. 90. Суди попередніх інстанцій встановили, що на земельній ділянці, площею 34, 8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138 (яку було поділено на земельні ділянки, кадастрові номери 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097), розташовані пам`ятки археології, поселення Рудка-2 та група курганів-1. 91. Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. 92. Відповідно до частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» землі, на яких розташовані пам`ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам`ятки археології - поля давніх битв. 93. Зазначені правові норми спрямовані на забезпечення належної охорони пам`яток археології, оскільки пам`ятки археології як нерухомі об`єкти культурної спадщини не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності. 94. Велика Палата Верховного Суду враховує, що пам`ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, в зв`язку з чим нерозривно пов`язані з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, не має відрізнятися від правового режиму самої пам`ятки, яка згідно з Законом України «Про охорону культурної спадщини» не може перебувати в приватній чи комунальній власності. 95. Статтею 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» гарантовано право державної власності на пам`ятки археології. Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам`ятками археології, у зв`язку з невіддільністю пам`ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована. 96. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138 (яку було поділено на земельні ділянки з кадастровими номерами 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097), є такою, на якій розташовані пам`ятки археології. Як результат, ця земельна ділянка передана з державної власності протиправно. 97. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області в касаційні скарзі посилалося на те, що приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» суперечать правилам частини першої статті 54 ЗК України. Велика Палата Верховного Суду відхиляє ці аргументи відповідача з таких міркувань. 98. Відповідно до частини першої статті 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. 99. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені правові норми стосуються різних об`єктів правового регулювання. 100. Так, частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Натомість частина перша статті 54 ЗК України - земель історико-культурного призначення. 101. Згідно з частиною першою статті 53 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби. 102. Тож категорія земель історико-культурного призначення включає в себе як землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини (в тому числі і пам`ятки археології), так і охоронювані археологічні території. 103. Відповідно до частини першої статті 31 Закону України «Про охорону культурної спадщини» топографічно визначені території чи водні об`єкти, в яких містяться об`єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. 104. Отже, землями історико-культурного призначення можуть бути визнані, зокрема, території, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини або на яких можлива їх наявність. 105. Велика Палата Верховного Суду у пункті 89 цієї постанови наголосила на відмінності категорій «об`єкт культурної спадщини» та «пам`ятка культурної спадщини». 106. Отже, частина перша статті 54 ЗК України, як і частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», стаття 54 ЗК України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об`єкти культурної спадщини, в тому числі і об`єкти археологічної спадщини. 107. Тож стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель як землі історико-культурного призначення незалежно від виду пам`яток, які на них розташовані (пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосуються окремої підкатегорії із категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави. 108. З врахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду констатує, що не існує колізії між приписами частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та частини першої статті 54 ЗК України. 109. Підсумовуючи, Велика Палата виснувала, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що спірна земельна ділянка, на якій розташовані пам`ятки археології, протиправно передані з державної власності. Щодо вимоги про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру як способу захисту в спірних правовідносинах 110. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України). 111. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15-16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. 112. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.5). Тобто, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)). 113. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57) та від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40)). 114. Серед способів захисту порушених прав та інтересів законодавець у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України розрізняє визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади. 115. Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.Відповідно до частин другої, третьої цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 116. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. 117. Аналіз наведених правових норм підтверджує, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою цивільного права. 118. При зверненні до суду з цим позовом прокурор посилався на те, що наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області № 25-10008/14-18-сг від 21 грудня 2018 року у частині передання у комунальну власність земельної ділянки, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138, суперечить вимогам земельного законодавства та законодавства про охорону культурної спадщини, оскільки на зазначені земельній ділянці розташовані пам`ятки археології, що свідчить про її належність до земель історико-культурного призначення. 119. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)). 120. У пункті 64 постанови від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий правовий висновок: «Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах». 121. Наведений висновок є застосовним і до правовідносин, у яких земельна ділянка протиправно передана органами Держгеокадастру з державної власності у комунальну власність територіальної громади, якщо не відбулося її подальше відчуження. 122. З огляду на особливості правового регулювання земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що спірні земельні ділянки були передані Плисківській ОТГ як землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позов з вимогою про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області за встановлених судами конкретних обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності вибраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. Подібний за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду вже формулювала у пункті 82 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 і підстави для відступу від цього висновку не встановлені. 123. Обраний прокурором спосіб захисту шляхом оскарження рішення (наказу) уповноваженого органу про передачу земельної ділянки в комунальну власність безпосередньо передбачений у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України та, за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатнім і ефективним у спірних правовідносинах, відповідає правовій природі відносин учасників спору. З урахуванням обставин, з якими прокурор пов`язував порушення прав та інтересів держави (наявність у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку), скасування рішення уповноваженого органу, яке продовжує діяти як підстава виникнення та існування права комунальної власності і внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, саме лише приведе до усунення порушення прав держави на особливо цінні об`єкти археологічної спадщини. Щодо інших вимог позову 124. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області також оскаржує рішення судів попередніх інстанцій в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та визнання договорів оренди недійсними. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. 125. Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ГПК України основною засадою (принципом) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність. 126. Диспозитивність є одним з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та в яких межах. 127. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим кодексом (частина друга статті 13 ГПК України). 128. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 14 ГПК України). 129. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що спір про скасування рішення, запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно потрібно розглядати як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (зокрема, висновки у постанові від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18 (пункт 71)). 130. Належними відповідачами у справі за позовом про визнання недійсним договору є всі сторони оспорюваного правочину (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 641/5523/19). 131. У справі, що переглядається, прокурор пред`явив чотири вимоги: про скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 до таких відповідачів: ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку до Плисківської сільської ради та дві вимоги про визнання договорів оренди недійсними до Плисківської сільської ради та ТОВ «Івангородське». 132. З касаційною скаргою на судові рішення в цій справі звернулося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада як особа, за якою зареєстроване право власності на спірні земельні ділянки, та ТОВ «Івангородське» як їх орендар своїм правом на подання касаційної скарги, а так само приєднатися до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка відповідачів фактично підтверджує їх повну згоду з судовими рішеннями. 133. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред`явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили. 134. Враховуючи, що межі касаційного перегляду визначаються не тільки вимогами касаційної скарги, а й доводами такого оскарження (частина перша статті 300 ГПК України), взявши до уваги, що у зазначеній частині висновків судів заявник доводів не навів, тому судові рішення в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними Великою Палатою Верховного Суду не переглядаються. Щодо наявності підстав для відступу від висновків Верховного Суду та формування Великою Палатою Верховного Суду власного висновку з питання ефективного способу захисту у спірних правовідносинах 135. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20 про те, що ефективним способом захисту права держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна пред`явити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. 136. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування судами різних підходів до тлумачення законодавства у подібних правовідносинах, навпаки, призводить до стану юридичної невизначеності, суперечливого застосування закону. 137. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 138. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45)). 139. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у справі № 557/303/21 прокурор звернувся з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, Рівненської районної державної адміністрації та фізичної особи про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора та зобов`язання повернути земельну ділянку державі. У справі № 748/1335/20 прокурор звернувся з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та фізичної особи про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора. 140. У наведених справах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зробив висновок про те, що зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку доцільно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. 141. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав, що у випадку, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння земельною ділянкою, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов. 142. Натомість у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, прокурор не заявив ані вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави (негаторного позову), ані вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційного позову). 143. У справі, яка переглядається, прокурор пред`явив вимогу про визнання незаконним і скасування наказу, яким земельна ділянка передана з державної власності у комунальну власність, спрямовану на усунення стану юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника. 144. Велика Палата Верховного Суду з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи констатувала достатність, належність, правомірність та дієвість (ефективність) у спірних правовідносинах саме такого самостійного способу захисту, як визнання незаконним і скасування рішення уповноваженого органу державної влади (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України), оскільки подальше відчуження спірної земельної ділянки не відбулося. 145. Питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість Велика Палата Верховного Суду застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології. 146. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність у цій справі як підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання Великою Палатою Верховного Суду свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 147. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 148. Згідно з частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 149. Ураховуючи наведені висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу відповідача потрібно залишити без задоволення, а судові рішення в частині задоволення позову прокурора до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради про визнання незаконним і скасування наказу від 21.12.2018 № 25-10008/14-18-сг - без змін. Судові витрати 150. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 151. За змістом статті 129 ГПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 152. Оскільки за наслідками розгляду касаційної скарги результат розгляду спору не змінився, а позов прокурора залишився задоволеним, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області залишити без задоволення. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 25.07.2022 у справі № 927/1206/21 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 927/1206/21 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач І. В. ТкачСудді:О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак В. В. Король О. С. Ткачук О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. ШевцоваТекст постанови на підставі частини третьої статті 314 ГПК України оформила суддя О. В. Ступак Джерело: ЄДРСР 117757951

Конституційний Суд України в попередніх своїх рішеннях вказував, що „держава може змінювати законодавче регулювання у сфері соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, проте в разі зміни такого регулювання вона не повинна вдаватися до обмежень, що порушують сутність їх індивідуальних прав, а досягнутий рівень соціального захисту має бути збережено“. Водночас Суд виходячи зі змісту статей 3, 16, 50 Конституції України виснував, що „на державу покладено позитивний обов’язок забезпечити особам з інвалідністю з числа осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, посилений соціальний захист“. На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що запроваджене обмеження максимального розміру пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, установлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, призвело до порушення сутності конституційних гарантій щодо забезпечення соціального захисту цих осіб, що є порушенням зобов’язань держави, які випливають зі змісту статей 3, 16, 50 Конституції України в їх взаємозв’язку. Наведене свідчить про те, що приписи статті 2 Закону № 3668–VI, першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796–XII, що обмежують максимальний розмір пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, не відповідають статтям 1, 3, 16, частині третій статті 22, частині першій статті 50 Конституції України. Ураховуючи наведене, Конституційний Суду України вважає, що приписи статті 2 Закону № 3668–VI у частині вимог щодо обмеження максимального розміру пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що на них поширюється дія Закону № 796–XII, першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796–XII суперечать вимогам частин першої, другої статті 8, частини першої статті 41 Конституції України. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/2_r_2_2024.pdf 2_r_2_2024 щодо гарантованого рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.pdf

В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі: ✅ у спорах, що виникають із виконання чи невиконання договірних / недоговірних зобов’язань, зазначено, що щомісячна адресна допомога внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, у тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, яку отримує дружина, та грошова компенсація за піднайом (найом, оренду) жилого приміщення, яку отримує чоловік, є різними грошовими допомогами, які отримують дві різні особи (чоловік і дружина) з різних підстав, тому їх виплата не залежить одна від одної; ✅ у спорах, що виникають із трудових правовідносин, наголошено, що роботодавець, звільняючи директора закладу освіти за вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням роботи, повинен установити конкретні діяння з боку працівника, які б полягали в певному вигляді насильства над учнями (психологічне, фізичне), їх систематичність і наявність наслідків у вигляді заподіяння учням психічної та/або фізичної шкоди. Самі по собі заяви батьків без доведення конкретними доказами викладених у них обставин щодо дій з боку працівника стосовно учнів (їхніх дітей), які роботодавець розцінив як булінг, не свідчать про аморальність проступку в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 41 КЗпП України; ✅ у спорах, що виникають із житлових правовідносин, указано, що на військовослужбовців (зокрема, звільнених із військової служби), а також членів їхніх сімей, які були забезпечені постійним житлом у межах норми (у тому числі, шляхом отримання грошової компенсації за належне для отримання житлове приміщення), не можуть поширюватися гарантії, передбачені ст. 125 ЖК України, при їх виселенні з попередньо наданого на час проходження військової служби тимчасового житла (службового житла чи кімнати в гуртожитку). Ризики, пов’язані з використанням отриманої військовослужбовцем грошової компенсації та порядком й умовами придбання житла, не можуть покладатися на Збройні Сили України та державу загалом, яка належним чином виконала свої обов’язки; ✅ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, констатовано, що при вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд, керуючись міжнародними нормами та принципом рівності прав і обов’язків батьків, з урахуванням обставин справи має право розглянути питання щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим із батьків чи застосування спільної фізичної опіки з почерговим проживанням дитини в помешканні кожного з батьків за відповідним графіком; ✅ щодо застосування норм процесуального права акцентовано, що в разі відсутності в матеріалах справи висновку органу опіки та піклування про надання дозволу на припинення частки малолітньої особи у праві власності суд не позбавлений можливості запросити відповідний письмовий висновок. Зазначене є не отриманням нового доказу, а виконанням завдання цивільного судочинства й унеможливлює формальне скасування судового рішення. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KCS_02_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КЦС за лютий 2024 року.pdf

В огляді висвітлена низка правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції, викладених у постановах КГС ВС, внесених до ЄДРСР протягом січня – лютого 2024 року. ✅ Так, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо: ▪️неможливості одночасного оскарження в одній апеляційній скарзі різних процесуальних документів суду першої інстанції, прийнятих у справі про банкрутство; ▪права на звернення податкового органу із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство; ▪стадій торгів (аукціону) та мораторію на задоволення вимог кредиторів. ✅ У постановах у справах щодо захисту прав інтелектуальної власності наведено висновки стосовно: ▪захисту прав та охоронюваних законом інтересів у спорі про визнання недійсним патенту; ▪надання оцінки зазначеній підставі для касаційного оскарження судових рішень – відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування рішення органу місцевого самоврядування, яким затверджено концепцію розвитку міста, та ст. 101 Закону України «Про доступ до публічної інформації». ✅ У постановах у справах щодо корпоративних спорів, корпоративних прав містяться висновки про: ▪підвідомчість господарським судам спорів про оскарження правочину стосовно внесення до статутного капіталу господарського товариства майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, з підстав відсутності згоди одного з подружжя; ▪непоширення компетенції державних судів на спір щодо недійсності рішень органу управління Асоціації ветеранів футболу України; ▪ предмет доказування у справах щодо стягнення ФГВФО з пов’язаних із банком осіб шкоди, завданої рішеннями, діями та/або бездіяльністю цих осіб. ✅ У постановах у справах щодо земельних відносин викладено правові висновки стосовно: ▪зміни виду цільового призначення земельної ділянки комунальної власності, віднесеної до категорії земель житлової та громадської забудови; ▪права постійного володіння землею. ✅ У постановах у спорах, що виникають із правочинів, зроблено висновки про: ▪дискреційні повноваження суду при вирішенні питання про зменшення заявленої до стягнення суми пені та підстави, які має враховувати суд; ▪застосування підпунктів 1, 2 п. 9 Положення про особливості постачання електричної енергії споживачам та розрахунків між учасниками роздрібного ринку електричної енергії у період дії в Україні воєнного стану, затвердженого наказом Міністерства енергетики України від 13 квітня 2022 року № 148; ▪визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом помилки. ✅ Також в огляді висвітлено правові висновки з процесуальних питань щодо: ▪прийняття як доказу сплати судового збору за подання апеляційної скарги платіжної інструкції, в якій платником зазначена інша особа; ▪неможливості відшкодування судових витрат за подання заяви про стягнення / розподіл судових витрат; ▪обґрунтування пропуску процесуальних строків здійсненням волонтерської діяльності. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_01_02_2024.pdf Огляд судової практики ВС-КГС за січень-лютий 2024 року.pdf

Ключовим питанням таких спорів є захист права вразливих споживачів житлово-комунальних послуг на безповоротну адресну державну соціальну допомогу – житлову субсидію для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива. Аналітичний матеріал висвітлює судову практику вирішення спорів щодо призначення, перерахунку, повернення та припинення субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, сформовану за період із лютого 2018 року до лютого 2024 року, і містить правові позиції, зокрема, про: ✅ визначення підстав для внесення особи до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги; ✅ наявність заборгованості у споживача житлово-комунальних послуг як підставу для відмови в призначенні субсидії або скасування раніше призначеної субсидії; ✅ неправомірність відмови в призначенні субсидії за житлово-комунальні послуги у зв’язку з відсутністю реєстрації місця проживання особи в належному їй житловому приміщенні; ✅ призначення субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг фізичним особам – підприємцям; ✅ необхідні умови для призначення житлової субсидії особі, яка не зареєстрована, але фактично проживає в житловому приміщенні; ✅ повернення суми надміру перерахованої (виплаченої) житлової субсидії; ✅ вимоги до подання про припинення раніше призначеної субсидії; ✅ неправомірність припинення надання раніше призначеної житлової субсидії з такої підстави, як надання недостовірних даних про місце реєстрації особи, яка звернулася за призначенням субсидії; ✅ тлумачення визначених у Положенні про порядок призначення житлової субсидії, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року № 848, термінів «член сім’ї особи із складу домогосподарства» та «член домогосподарства»; ✅ реалізацію права на розрахунок субсидії з огляду на кількість зареєстрованих у житловому приміщенні осіб (осіб, які фактично проживають) тощо. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_vidshkod_vutrat_kom_posl.pdf Огляд судової практики ВС-КАС у спорах щодо відшкодування витрат на житлово-комунальні послуги з 02.2018 по 02.2024.pdf

‼️🇷🇼Депутати прийняли новий закон яким прибрали з Закону норму про обмежену придатність та ввели низку додаткових соціальних гарантій для військовослужбовців. Що саме буде змінено та яким чином надалі діяти обмежено придатним Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Проект Закону №10313 від 04.12.2023 Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліцейських на соціальний захист - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43329 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼У разі недотримання прав військовослужбовців, самовільне залишення військової частини або дезертирство не найкращий спосіб вирішити це питання. Як себе поводити та що потрібно знати Ви дізнаєтесь з цього відео. 🔸Стаття 407 ККУ. Самовільне залишення військової частини або місця служби - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#n2875 🔸Стаття 408 ККУ. Дезертирство - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#n2884 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Дуже часто фінансові установи зловживають правами та блокують кошти клієнтів під виглядом фінансового моніторингу не дотримуючись строків зупинення фінансових операцій. Як це врегульовано Законом і як захистити свої права Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова ВС-КЦС про стягнення з Приватбанку заблокованих та незаконно привласнених банком коштів - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15267-postanova-vs-kcs-pro-stjagnennja-z-privatbanku-zablokovanih-ta-nezakonno-privlasnenih-bankom-koshtiv/ 🔸п.10 ст. 23 ЗУ Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/361-20#n624 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. 23 січня 2024 року м. Київ Справа № 523/14489/15-ц Провадження № 14-22цс20 за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. І. Обставини справи 1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права. 2. Просив суд: 1. установити факт проживання однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; 2. визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між колишньою дружиною і кінцевою набувачкою; 3. визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру НОМЕР_1 за кінцевою набувачкою, проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; 4. визнати спільним сумісним майном і поділити його шляхом визнання за позивачем і колишньою дружиною права власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_3 ; 5. визнати спільним сумісним майном дохід у сумі 600 000,00 грн, отриманий колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнути з неї 300 000,00 грн, тобто половину цього доходу. 3. Позов мотивував тим, що з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року позивач і колишня дружина проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в належній йому на праві власності квартирі АДРЕСА_4 , що не оспорює колишня дружина. 02 квітня 2014 року вони зареєстрували шлюб. 4. ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього з колишньою дружиною народився син. Вони зазначені батьками дитини у свідоцтві про її народження. 5. Позивач зазначив, що за період спільного проживання без реєстрації шлюбу вони за його власні кошти придбали квартири НОМЕР_1 у 2010 році та НОМЕР_2 у 2013 році та оформили їх на ім`я колишньої дружини. У вказаних квартирах позивач за власний кошт зробив ремонт, що підтверджують платіжні документи, додані до позовної заяви, а також можуть підтвердити свідки. Необхідними коштами він володів на час придбання цих квартир, оскільки у період з І кварталу 2002 року до ІІІ кварталу 2005 року включно його дохід як суб`єкта підприємницької діяльності становив 1 389 071,66 грн (еквівалент 263 904,68 дол. США). Крім того, у період з 01 червня до 31 березня 2015 року він також отримував «досить високу заробітну плату», працюючи найманим працівником. 6. Вказує на те, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю подружжя. 7. Колишня дружина без його згоди продала квартиру НОМЕР_1 , тому вказаний правочин слід визнати недійсним. 8. У червні 2014 року ОСОБА_2 зареєструвалася підприємцем. До вересня 2015 року включно отримала дохід у розмірі 600 000,00 грн, який використала у власних інтересах. Інвестованих у її підприємницьку діяльність 230 000,00 грн вона не повернула та вказаним доходом від підприємницької діяльності з ним не поділилася. 9. На час подання позову у подружжя виникли суперечки щодо володіння та користування спільним майном, тому він просить суд поділити набуте під час шлюбу майно. 10. Рішенням від 02 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси позов задовольнив частково. Установив факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та ОСОБА_2 з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно. Визнав недійсним договір купівлі-продажу. Визнав, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_2 . Поділив спільне сумісне майно, визнавши за позивачем і ОСОБА_2 у рівних частках по частині за кожним право власності на квартири НОМЕР_1 і НОМЕР_2 та припинив право спільної сумісної власності на них. У решті позову відмовив. Стягнув з ОСОБА_2 на користь позивача 6 090,00 грн відшкодування сплаченого останнім судового збору за подання позову. 11. Суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що позивач довів, що він з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно проживав однією сім`єю з ОСОБА_2 як чоловік з дружиною без реєстрації шлюбу, оскільки впродовж того періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто у них склались усталені відносини, притаманні подружжю. 12. Укладений відповідачами договір купівлі-продажу квартири треба визнати недійсним на підставі статей 63 і 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки квартиру НОМЕР_1 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 придбали під час їхнього спільного проживання як подружжя, позивач не давав згоди ОСОБА_2 на відчуження квартири, а ОСОБА_3 були відомі вказані обставини, тобто вона діяла недобросовісно. 13. Підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача 300 000,00 грн відсутні, оскільки останній не довів та не надав жодного доказу залучення його коштів до діяльності ОСОБА_2 як підприємця. 14. Додатковим рішенням від 20 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси стягнув з ОСОБА_2 витрати позивача на професійну правничу допомогу в сумі 11 665,00 грн та скасував рішення про державну реєстрацію права. 15. Додаткове рішення мотивував тим, що за вимогами про стягнення витрат на правову допомогу та скасування рішення про державну реєстрацію слід ухвалити додаткове рішення. Інші вимоги, зазначені в заяві про ухвалення додаткового рішення, є безпідставними. Вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю позивача та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини суд розглянув. Позовні вимоги в частині визнання спільною сумісною власністю доходу ОСОБА_2 , отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю, суд також розглянув і в цій частині позову відмовив у повному обсязі. Інша ж частина заяви щодо визнання розписок неналежними та недопустимими доказами не відноситься до підстав ухвалення в цій частині додаткового рішення. 16. Ухвалою від 06 грудня 2017 року Апеляційний суд Одеської області залишив без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року, а оскаржене рішення - без змін. 17. Апеляційний суд зазначив, що позивач довів проживання з колишньою дружиною однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік з дружиною з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно, оскільки впродовж указаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджують квитанції та чеки про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалів. 18. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтвердили допитані свідки. 19. За період спільного проживання на ім`я ОСОБА_2 були придбані квартири НОМЕР_1 і НОМЕР_2 . При визначенні майна спільною сумісною власністю суд керувався висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Згідно із цим висновком особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай установлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна. 20. Вважав, що доводи колишньої дружини про те, що квартири НОМЕР_1 та НОМЕР_2 придбані за її особисті кошти, є неспроможними. Позивач за період з 13 грудня 2001 року до 14 червня 2005 року як суб`єкт підприємницької діяльності отримав сукупний валовий дохід у розмірі 1 593 210,36 грн, що підтверджує акт перевірки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 09 листопада 2005 року № 3132/17-01/2659814651. Згодом працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н». Натомість колишня дружина не надала жодних відомостей про її роботу та отримані доходи у період з 2008 до 2012 року включно. Згідно з довідками про доходи вона, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн. Отже, станом на 11 березня 2013 року у неї не було власних коштів, достатніх для придбання квартири НОМЕР_2 вартістю 263 900,00 грн. Крім того, суд не взяв до уваги розписку про те, що колишня дружина отримала в позику 55 000,00 дол. США, які витратила на придбання квартири НОМЕР_2 , оскільки остання допустимих доказів указаного не надала. 21. Кінцева набувачка знайома з колишньою дружиною з 1999 року. Згідно з доданими до матеріалів справи фотографіями та поясненнями свідків 26 червня 2010 року вона була присутня на святкуванні дня народження колишньої дружини разом з позивачем. У 2012 році кінцева набувачка стала хресною матір`ю народженого колишньою дружиною сина. Отже, кінцева набувачка як близька знайома колишньої дружини не могла не знати про встановлений факт спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як подружжя, про їхнє спільне проживання та ведення спільного господарства. 22. Колишня дружина за договором купівлі-продажу продала квартиру НОМЕР_1 кінцевій набувачці без письмової згоди позивача. Тому на час укладення договору купівлі-продажу кінцева набувачка та колишня дружина діяли недобросовісно, що є підставою для визнання цього договору недійсним. Указане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16. 23. Визнавши недійсним договір купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку в мотивувальній частині свого рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права. 24. Не погодився з доводом позивача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у визнанні доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності в сумі 600 000,00 грн, отриманого за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, спільною сумісною власністю подружжя. Вказав, що позивач не довів та не надав жодного доказу, який би підтвердив залучення спільних коштів подружжя до підприємницької діяльності колишньої дружини. 25. Звернув увагу на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, згідно з яким майно фізичної особи - підприємця, яке придбане за кошти від своєї підприємницької діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується в її діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як її особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, визначений статтями 60, 61 цього Кодексу. 26. У грудні 2017 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати зазначені судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та направити справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині оскаржені рішення просить залишити без змін. 27. У грудні 2017 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить: скасувати рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на його користь 300 000,00 грн як половини доходу, отриманого нею від заняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно; скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року, згідно з якою суд залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 02 грудня 2016 року; ухвалити нове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 зазначених 300 000 грн. 28. Ухвалами від 28 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі № 523/14489/15-ц. 29. Ухвалою від 29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 523/14489/15-ц передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України. 30. Постановою від 23 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнила частково. 31. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), додаткове рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 20 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/2208/17): - скасувала в частині задоволення вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; визнання квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру НОМЕР_1 за ОСОБА_3 , проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; припинення права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 та квартиру АДРЕСА_1 ; ухвалити нове рішення в частині вказаних вимог про відмову в задоволенні позову; - змінила в частині мотивів відмови в задоволенні вимог про визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого ОСОБА_2 від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнення з ОСОБА_2 300 000,00 грн на користь ОСОБА_1 . Виклала мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 32. Скасувала в частині вирішення питання про розподіл судових витрат та здійснила новий розподіл судових витрат. 33. В іншій частині судові рішення залишила без змін. 34. Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу Велика Палата Верховного суду мотивувала постанову тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. 35. У резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. 36. Дійшла висновку про те, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що колишня дружина не довела факту придбання квартир за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об`єкти. Тому суди дійшли правильного висновку, що квартири є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу між ними. 37. Щодо задоволення судами вимог про визнання квартир спільним сумісним майном та про припинення такого режиму щодо них Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. 38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності також є неефективним способом захисту. 39. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що встановлення судом обставин, які свідчать про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, саме по собі не впливає на дійсність договору, який був укладений як до, так і після набрання законної сили таким судовим рішенням, але від наявності таких обставин на момент укладення договору може залежати вирішення спору про недійсність договору. 40. Протилежне тлумачення ставитиме під сумнів передбачувані правила цивільного обороту. На відміну від можливості перевірки факту перебування особи у шлюбі на момент вчинення правочину з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів та внесенням інформації, зокрема, до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, судове рішення, у якому встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, може й не бути ухваленим взагалі. 41. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення. 42. Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводом колишньої дружини про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. 43. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором. 44. З огляду на те, що недобросовісність кінцевої набувачки спільного сумісного майна може бути підтверджена будь-якими передбаченими процесуальним законом засобами доказування, а повноваженнями щодо переоцінки доказів Велика Палата Верховного Суду не наділена, вважала доводи колишньої дружини такими, що не заслуговують на увагу. 45. Ураховуючи, що на час розгляду справи власником квартири НОМЕР_1 є кінцева набувачка, у судів попередніх інстанцій були підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним та поділу цієї квартири шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним. Правовим наслідком недійсності договору купівлі-продажу буде відновлення права спільної сумісної власності позивача та колишньої дружини на квартиру НОМЕР_1 . 46. Оскільки позивач пред`явив позов про поділ квартири НОМЕР_1 через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні. 47. Велика Палата Верховного Суду погодилася із запереченнями колишньої дружини в частині помилкового визначення позивачем суми доходу, який є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними. 48. Оскільки позивач не довів обґрунтованості вимоги про стягнення 300 000,00 грн доходу колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності, а колишня дружина не довела використання цього доходу в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважала, що слід відмовити позивачу в задоволенні його вимоги, змінивши мотиви судових рішень попередніх інстанцій у цій частині. ІІ. Зміст окремої думки 49. З постановою Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося в частині висновків щодо вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловіка та жінки, які не перебувають у шлюбі між собою. 50. Виникнення особистих і майнових прав громадян, їх зміну і припинення закон завжди пов`язує з настанням чи зміною певних обставин, тобто з юридичними фактами. 51. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. 52. У певних випадках допускається судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення. 53. За загальним правилом справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у цивільному процесі в порядку окремого провадження для якого характерна безспірність розгляду справ. 54. Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та статті 293 цього кодексу в редакції від 03 жовтня 2017 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. 55. У пункті 5 частини другої цієї статті вказано, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. 56. Частина четверта вказаної статті містить припис про те, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. 57. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів за наявності певних умов. Зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. 58. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. 59. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), зокрема, зазначила, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. 60. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 234 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та в статті 315 цього Кодексу, в редакції від 03 жовтня 2017 року, не є вичерпним. 61. За загальним правилом, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються судами в порядку окремого провадження. Разом з тим варто врахувати, що особливістю справ окремого провадження є відсутність у них спору про право, тому в цьому порядку може вирішуватися спір про факт, однак не спір про право. 62. У порядку позовного провадження можуть встановлюватися юридичні факти лише за умови, що від встановлення їх наявності або відсутності у подальшому залежить можливість вирішення спору про суб`єктивне право. 63. Можна зробити висновок, що зміна виду провадження з окремого на позовне не впливає на можливість встановлення факту, що має юридичне значення, у судовому порядку, адже такі вимоги залишаються предметом позову, оскільки потребують доведення і лише після їх задоволення виступають підставою для задоволення вимог майнового характеру, наприклад вимог про поділ майна чи визнання права на частку у спільній сумісній власності. 64. Звернення позивача з окремою позовною вимогою про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу в судовому порядку не скасовує необхідності встановлення цього факту як у мотивувальній, так і в резолютивній частині. 65. Пунктом 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, було визначено, що суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу. 66. Аналогічні положення закріплено в пункті 5 частини першої статті 315 ЦПК України в чинній редакції. 67. Можливість встановлення такого факту пов`язана з тим, що із прийняттям СК України законодавець закріпив рівні права чоловіка та жінки, які проживають у незареєстрованому шлюбі, зокрема на придбане майно в період цього шлюбу. 68. У цій справі встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки необхідно позивачу для поділу майна, придбаного в період проживання з відповідачкою без шлюбу, про що остання заперечує та що, відповідно, підтверджує наявність спору про право та необхідність розгляду такої вимоги спільно з вимогами про поділ майна в порядку позовного провадження. 69. Така вимога є основною вимогою, а вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права є похідними та залежать від обґрунтованості та доведеності факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки. 70. Встановлення цього факту лише в мотивувальній частині призведе до неодноразового встановлення такого факту і в інших спорах, зокрема поділу майна, спадкування. 71. Подібний висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23). 72. Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. 73. Тобто і для «фактичного подружжя» повинні бути характерними усі ознаки сім`ї, передбачені статтею 3 СК України, а саме: спільне проживання, спільний побут і наявність взаємних прав та обов`язків. 74. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. 75. Саме лише встановлення судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу без вирішення питання виникнення, зміни або припинення юридичних наслідків чинним законодавством не передбачено. 76. Вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю позивачем висунута з певною правовою метою - визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання, як такого, що є спільним майном сторін. 77. Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України. 78. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно. 79. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц звернуто увагу судів на те, що відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. 80. Обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. 81. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 14 липня 2000 року у справі № 552/5693/18 окреслив основні критерії надання такому майну статусу спільного сумісного. Зокрема, Верховний Суд зазначив таке: 1) при наданні майну статусу спільного сумісного (якщо особи проживають сім`єю без укладення шлюбу) враховується, що майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї - якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Тобто суд має встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. А спільною працею осіб вважаються їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття такого майна, або ж ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету; 2) при застосуванні статті 74 СК України важливо врахувати, щоб особи не перебували у будь-якому іншому шлюбі на цей час та що між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. 82. Для визнання осіб такими, що проживають однією сім`єю, крім факту спільного проживання, важливі також: наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування; участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин. 83. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і час та джерела його придбання, а, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України). 84. Згідно з відомостями з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб позивач та ОСОБА_2 станом на вересень 2008 року в зареєстрованому шлюбі з іншими особами не перебували. 85. Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу суди взяли до уваги покази свідків. 86. Отже, оцінивши надані сторонами докази, вважаємо, що суди зробили обґрунтований висновок про те, що з вересня 2008 року до 01 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та жінка, оскільки протягом вказаного періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. 87. Касаційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів, які б спростовували вказані вище висновки судів попередніх інстанцій. 88. Крім того, суд касаційної інстанції є судом права та не здійснює переоцінку доказів, а тому вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була погодитися з оскарженими рішеннями в цій частині. Також не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду в частині вирішення щодо вимог про визнання майна спільним сумісним. 89. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 90. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. 91. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. 92. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. 93. У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права. 94. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 95. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. 96. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. 97. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. 98. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті. 99. Частинами першою та другою статті 5 ЦПК України встановлено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 100. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. 101. У розумінні частини другої статті 5 ЦПК України суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 102. Невизначеність - законодавча, адміністративна чи яка виникає внаслідок практики, яку застосовують органи влади, є важливим фактором, який слід брати до уваги при оцінці поведінки держави. 103. Суперечлива прецедентна практика щодо тлумачення певних аспектів ефективності способу захисту (сам критерій є досить оціночним та непередбачуваним для позивача) створює загальну атмосферу відсутності правової визначеності. Це є порушенням принципу правової визначеності, який притаманний Конвенції в цілому, коли сторони в процесі через таку непередбачуваність практики не можуть передбачити наслідки своїх дій (немає впевненості у сталості підходів) і перспективи своїх оскаржень. 104. Така невизначеність може позбавляти заявника справедливого судового розгляду і свідчити про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 105. Відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що позивач обрав неефективний, на думку суду, спосіб захисту, суди, по-перше, не повинні ставити під сумнів право заявника на доступ до суду та його право оскаржити дію, що порушує його права, по-друге, не повинні наполягати на можливості захисту права лише правильним способом, по-третє, повинні застосовувати категорію ефективності, неілюзорності, та практичності відносно до прав, які гарантуються Конвенцією (зокрема, на доступ до суду через: непомірно високу вартість провадження; проблеми, що стосуються обмеження термінів; надмірне, страхування витрат; існування процесуальних заборон, які унеможливлюють або обмежують можливість звернення до суду тощо). 106. У будь-якому разі застосовані обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право на доступ до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. 107. Натомість, питання обрання позивачем ефективного способу захисту, передбачається матеріальним правом. 108. Відмова в позові з підстав неефективного способу захисту є прямим порушенням принципу диспозитивності. 109. Позивач має право на захист свого порушеного права у той спосіб, який сам обрав (якщо такий спосіб передбачений законом), а суд повинен захистити таке порушене право в обраний саме позивачем спосіб, навіть якщо він є менш ефективним, ніж інші у спірних правовідносинах, а не замість позивача вирішувати, яким саме чином (у який спосіб) він має захищати своє порушене право. 110. У пунктах 69-73 рішення ЕСПЛ у справі «Красуський проти Польщі» вказано, що наявність простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою причиною для відмови від його використання. 111. Однак існування простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є явно марним, не є вагомою причиною для того, щоб не вичерпати цей шлях відшкодування (п. 73 рішення ЕСПЛ у справі «Акдівар та інші проти Туреччини»). 112. Слово «засіб правового захисту» в контексті статті 13 Конвенції означає не засіб правового захисту, який має бути успішним, а просто доступний засіб правового захисту перед органом, уповноваженим розглядати скаргу по суті. (рішення ЄСПЛ у справі «C. проти Сполученого Королівства», 1983 рік). 113. Звертаємо увагу на те, що ЄСПЛ жодного разу не вказував, що суд вправі вирішувати замість позивача, з яким же саме позовом йому звертатись до суду, щоб захист його прав був реальним та ефективним (більш того, твердження уряду про обрання засобу судового захисту, менш підходящого для заявника, ніж інші у даних обставинах, відхилив). У даному контексті йшлося виключно про процедурні питання доступу до правосуддя - надмірної ставки збору за подання позову до суду, надмірно суворе трактування строків на звернення, відсутність безкоштовної правової допомоги тощо. 114. Національні суди, відмовляючи особі у вирішенні ініційованого нею спору через неефективність обраного способу (якщо такий передбачений законом), фактично обмежують право такої особи на доступ до суду, адже, по суті, в таких справах факт наявності в особи доступу до національних засобів правового захисту є ілюзорним і лише для того, щоб їй повідомили, що обраний нею спосіб захисту не допоможе їй у відновленні її порушеного права. 115. На порушення частини другої статті 5 ЦПК України суди не визначають у своєму рішенні спосіб захисту замість позивача, а лише відмовляють у позові з підстав неефективності способу захисту, що суперечить принципу диспозитивності. 116. Крім того, слід наголосити, що пунктом 1 частини п`ятої статті 265 ЦПК України передбачено, що суд може задовольнити позов чи відмовити у позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог. Судді С. Ю. Мартєв М. І. Гриців І. В. Желєзний Л. Ю. Кишакевич В. В. Король О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 117721714

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у справі № 415/2182/20 (провадження № 13-15кс22) за касаційними скаргами захисників ОСОБА_3 і ОСОБА_4 в інтересах засуджених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року. За вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року, залишеним без змін 5 жовтня 2020 року Луганським апеляційним судом, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (кожного) було засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК - на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК -на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років. Цим самим вироком засуджено ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (кожного) до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК -на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК - на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено покарання ( ОСОБА_8 - остаточне) у виді позбавлення волі на строк 10 років. На підставі статті 71 КК частково приєднано до покарання, призначеного ОСОБА_7 за цим вироком, невідбуту частину покарання за вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року і визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців. Судові рішення щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у касаційному порядку не оскаржено. За вироком ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 засуджені за вчинення кримінальних правопорушень за таких обставин. 20 лютого 2014 року російська федерація розпочала збройну агресію проти України. Окремі райони Донецької та Луганської областей були тимчасово окуповані і перейшли під фактичний загальний контроль держави-агресора. У травні 2014 року ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 вступили до підрозділу, створеного під керівництвом не встановлених досудовим розслідуванням осіб із числа збройних сил російської федерації незаконного збройного формування - так званої Козацької національної гвардії Всевеликого війська Донського ім. М. І. Платова (далі - «Козацька національна гвардія»). Основними цілями цього підрозділу було: знищення живої сили та бойової техніки Збройних Сил України, Національної гвардії та підрозділів територіальної оборони на блокпостах і в місцях їх дислокації на території Луганської області; здійснення обстрілів населених пунктів, житлових будинків, вчинення інших тяжких та особливо тяжких злочинів. Усвідомлюючи зазначені цілі незаконного збройного формування, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 разом з іншими не встановленими досудовим розслідуванням особами у травні 2014 року пройшли на базі підрозділу «Козацької національної гвардії» підготовку до збройної агресії проти України у формі необхідних тренувань щодо ведення бойових дій. Зазначеними діями засуджені взяли участь у змові, спрямованій на планування і підготовку агресивної війни. У період з кінця травня по 24 липня 2014 року на території міста Лисичанська ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у складі незаконного збройного формування за попередньою змовою з не встановленими слідством особами брали участь у веденні агресивних воєнних дій. Використовуючи міномети, гранатомети й інше військове озброєння, засуджені обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони, правоохоронних органів нашої держави; несли службу на блокпості. Наприкінці травня 2014 року ОСОБА_7 з метою вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів - незаконного позбавлення волі і викрадення людей створив організовану злочинну групу, до складу якої увійшли також інші члени незаконного збройного формування - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . У складі організованої злочинної групи ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 і ОСОБА_8 упродовж травня - липня 2014 року в місті Лисичанську з корисливих мотивів викрали і незаконно позбавили волі ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 і ОСОБА_14 способом, який був небезпечним для їх життя і здоров`я та спричиняв фізичні страждання. Усіх потерпілих вивозили до Лисичанського міського відділу СБУ і силоміць утримували їх там у підвальному приміщенні, незаконно позбавляючи волі впродовж тривалого часу. Під час незаконного позбавлення потерпілих волі ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 неодноразово вивозили їх до блокпоста із погрозами застосування зброї примушували там будувати й облаштовувати захисні споруди, а також виконувати інші фізичні роботи, спрямовані на стратегічне й тактичне забезпечення ведення окупаційною армією бойових дій проти Збройних Сил України. 07 червня 2014 року ОСОБА_5 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 , після відмови ОСОБА_11 підкорятися незаконним вимогам вистрілив у нього з пістолета і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я. Цим самим засуджені порушили закони і звичаї війни, передбачені статтями 31, 32, 51, 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі - Женевська конвенція (ІV)) і статтею 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року (далі - Протокол І) щодо заборони примусу цивільного населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у військових операціях, а також посягання на здоров`я, насильства над фізичним і психічним станом цих осіб, застосування відносно них будь-яких заходів, що можуть завдати фізичних страждань, у тому числі брутального поводження. У складі не передбаченого законом збройного формування ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за не встановлених досудовим розслідуванням обставин незаконно придбавали, носили і зберігали при собі вогнепальну зброю невстановленого зразка, схожу на автомати конструкції Калашникова АК-74 або його модифікації АКС-74 чи АКС-74У, і боєприпаси до неї - патрони зразка 1974 року калібру 5,45 мм. Зазначену зброю засуджені використовували під час ведення агресивної війни, викрадення й незаконного позбавлення волі людей, забезпечення їх охорони і примусу до виконання робіт. У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу і закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_6 складу усіх інкримінованих йому кримінальних правопорушень. Захисник ОСОБА_3 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу щодо ОСОБА_5 і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Колегія суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду ухвалою від 03 лютого 2022 року передала матеріали кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстави, передбаченої ч. 5 ст. 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки справа містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Акцентуючи увагу на існуючих колізіях, для їх подолання та формування єдиної практики колегія суддів запропонувала Великій Палаті у межах переданого кримінального провадження вирішити питання: «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?» Велика Палата ухвалою від 13 квітня 2022 року прийняла до свого провадження кримінальне провадження для розгляду як суд касаційної інстанції в межах заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування і вирішення питання, що становить виключну правову проблему. 28 лютого 2024 року Велика Палата ухвалила постанову, якою касаційні скарги захисників ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнила частково. Вирок та ухвалу щодо ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в частині засудження кожного за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК скасувала, і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК закрила кримінальне провадження в цій частині у зв`язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення. Виключила з цих судових рішень кваліфікацію дій засуджених ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайву і постановила вважати їх засудженими за ч. 1 ст. 438, ч. 2 ст. 260 КК з призначенням відповідного покарання. Мотиви висловлення окремої думки В порядку вирішення виключної правової проблеми щодо застосування передбачених ст. 437 КК норм матеріального права Велика Палата сформулювала такий висновок: «Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу в міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (у тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів». До осіб з відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій». Перш ніж перейти до викладу суджень і аргументів окремої думки, зазначимо, що обсяг постанови Великої Палати від 28 лютого 2024 року значний, у ній наведено розлогі міркування суду стосовно доводів касаційних скарг сторони захисту та сформульовано правовий висновок щодо поставленого питання. Вагому частину викладеного у цій постанові ми поділяємо, зокрема, ми погоджуємося з резолютивною частиною цієї постанови. Водночас із огляду на характер (суть) кримінального правопорушення передбаченого ст. 437 КК перед Великою Палатою стояло питання, на яке потрібно було відповісти: - «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?». Зі змісту постанови вбачається, що окремі «блоки» питань, які висвітлено у постанові надають їй науково - практичного забарвлення і зачіпають ті питання, які виходять за межі пред`явленого обвинувачення засудженим. В постанові розкрито поняття форм об`єктивної сторони ч.1, 2 ст. 437 КК, зокрема: планування агресивної війни чи воєнного конфлікту, підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту, розв`язання агресивної війни чи воєнного конфлікту. Сформульований розширений висновок щодо застосування ст. 437 КК в цьому кримінальному провадженні, на наш погляд, є перевантажений. На наше переконання, висновок повинен бути чіткий, зрозумілий і не повинен в цьому кримінальному провадженні містити приклади кого можна віднести до осіб з відповідними можливостями (п. 142 постанови), оскільки неможливо наперед передбачити перелік таких осіб, яким органи досудового розслідування можуть пред`явити обвинувачення. Велика Палата під час розгляду касаційних скарг захисників на вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду мала б вирішити окреслену виключну правову проблему в межах цього кримінального провадження відповідно до встановлених фактів. Як установлено у справі ОСОБА_5 , ОСОБА_15 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 є громадянами України, не обіймали у державі-агресорі будь - яких посад і не займали становища, яке б дозволяло їм керувати військовими та політичними діями держави. Натомість засуджені, вступивши до лав незаконного збройного формування, виконували злочинні вказівки невстановлених слідством осіб з числа збройних сил російської федерації і брали участь у бойових діях проти Збройних Сил України і правоохоронних органів нашої держави, що не є участю у змові на підготовку, планування агресивної війни, а також веденням агресивних воєнних дій у розумінні частин 1 та другої ст. 437 КК і не охоплюються об`єктивною стороною цього кримінального провадження. Отже, підтримуючи інші мотиви, викладені у постанові Великої Палати від 28 лютого 2024 року та її висновок щодо часткового задоволення касаційних скарг захисту, не погоджуємося із доречністю викладення правового висновку у пунктах 141, 142. При вирішенні виключно правової проблеми в контексті обставин цього кримінального провадження доцільно було б обмежитись висновком про застосування норми права викладеному в п. 140 постанови. А коло осіб, які спроможні фактично здійснювати контроль за політичними та/чи військовими діями держави або керувати ними повинні визначатися в окремо взятому кримінальному провадженні в залежності й від фактичної можливості суб`єкта. Судді: ОСОБА_2 ОСОБА_1 Джерело: ЄДРСР 117687058

ОКРЕМА ДУМКА (ЗБІЖНА) суддів ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 до постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2024 року справа № 415/2182/20 провадження № 13-15кс22 1. Велика Палата Верховного Суду розглянула надзвичайно важливу справу, яка стосувалася подій, що відбувалися у 2014 році на сході України у зв`язку з російською агресією проти України, та вирішила виключну правову проблему щодо застосування ст. 437 Кримінального кодексу України (далі - КК). 2. Автори цієї окремої думки підтримали більшість як в частині вирішення виключної правової проблеми, так і в частині висновків по суті справи, однак вважають, що у постанові необхідно було вийти за межі доводів касаційних скарг сторони захисту та розглянути ще одне надзвичайно важливе питання (яке захисники не ставили перед судом). 3. Зокрема, скасувавши судові рішення в частині засудження ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 437 КК і виключивши кваліфікацію їх дій за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайву, Велика Палата водночас вважала правильними висновки судів попередніх інстанцій щодо засудження цих осіб як за ч. 1 ст. 438 КК (порушення законів і звичаїв війни), так і за ч. 2 ст. 260 КК (участь у діяльності незаконного збройного формування). 4. При цьому діяльність відповідного незаконного збройного формування була безпосередньо пов?язана з російською агресією, а самі засуджені (згідно з встановленими судами обставинами) у складі цього незаконного збройного формування з використанням мінометів калібром 80-мм та 120-мм, вогнепальної стрілецької зброї брали активну участь у бойових діях проти військовослужбовців Збройних сил України в районі міста Лисичанськ Луганської області, а також, маючи при собі автоматичну вогнепальну зброю, здійснювали несення служби на блокпості. 5. Це очевидно піднімало питання про імунітет комбатанта і, відповідно, про можливість притягнення названих вище осіб за сам факт участі в діяльності не передбаченого законом збройного формування, яке брало участь у збройному конфлікті. 6. Стаття 43 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 8 червня 1977 року передбачає, що учасники бойових дій мають «право брати безпосередню участь у бойових діях», тобто мають право використовувати смертельну силу проти дійсних військових цілей. І як логічне продовження цього права - учасникам бойових дій повинен бути наданий імунітет від національного судового переслідування за дії, у тому числі насильницькі, які вчинені з дотриманням міжнародного гуманітарного права, навіть якщо вони є злочинами згідно з національним законодавством. 7. Висновок про те, що російська федерація у 2014 році вчинила акт агресії проти України не викликає сумніву, як і те, що вона встановила загальний контроль на тимчасово окупованих територіях України. 8. Але чи достатньо цього, щоб вважати осіб, які на той час брали участь у збройному конфлікті на сході України в складі незаконних формувань і терористичних організацій такими, що мають імунітет комбатанта згідно з міжнародним гуманітарним правом? 9. Відповідаючи на це питання, маємо звернути увагу на те, що російська агресія у 2014 році на сході України відбувалась у формі «гібридної війни» (про це, зокрема, зазначається в «Стратегії національної безпеки України», затвердженій Радою національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року та введеній у дію Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015, «Стратегії національної безпеки України», затвердженій Радою національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року та введеній у дію Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020 та багатьох інших офіційних документах). 10. Цей формат агресії передбачав повне заперечення російською федерацією своєї участі в збройному конфлікті на сході України, у зв?язку з чим одним із основних елементів її стратегії в цей час було створення та підтримка діяльності незаконних збройних формувань і терористичних організацій. Такий формат російської агресії переслідував мету, окрім іншого, створити ситуацію правової невизначеності та уникнути міжнародної відповідальності за свої дії, вдаючись до прихованих незаконних дій, поєднаних із численними порушеннями прав людини та міжнародного гуманітарного права. Це явно суперечить зобов?язанням держав «за будь-яких обставин поважати та забезпечувати повагу до міжнародного гуманітарного права». 11. У цьому контексті ми беремо до відома позицію Окружного суду Гааги (Королівство Нідерланди) у справі MH17 (справа про збиття 17 липня 2014 року над територією Донецької області цивільного авіалайнера), який з одного боку встановив, що так звана «ДНР» перебувала під контролем російської федерації, але з іншого боку зауважив, що цей факт активно заперечувався як російською федерацією, так і «ДНР», а тому бойовики «ДНР» не можуть вважатися такими, що належать до збройних сил РФ в розумінні ст. 43 Першого додаткового протоколу до Женевських конвенцій, а відтак обвинувачені не користуються імунітетом комбатанта. Окружний суд Гааги також вважав не застосовним у цьому аспекті п. «А» ст. 4 Третьої Женевської конвенції, оскільки вона стосується не привілеїв комбатантів, а статусу військовополонених. 12. Будучи обізнаними зі змістом наукових дискусій щодо цього питання, ми поділяємо саме цей підхід, оскільки міжнародне гуманітарне право встановлює вимоги, яким повинна відповідати озброєна група, щоб її бійці могли вважатися законними комбатантами та користуватися привілеями та імунітетом, що випливає з цього статусу. Для держав, які є учасниками Додаткового протоколу І, такі умови містяться в ст. 43, яка вимагає, щоб ідентифікована збройна група була «під командуванням, відповідальним перед… стороною [державою-учасницею] за поведінку своїх підлеглих» та «підпорядкована внутрішній дисциплінарній системі, яка, поряд з іншим, забезпечує дотримання норм міжнародного права, що застосовуються під час збройного конфлікту». 13. Хоча міжнародне гуманітарне право не містить обов`язкової вимоги для сторін інформувати одна одну щодо конкретних підрозділів і збройних формувань, які входять до складу її збройних сил, але очевидно, що таке збройне формування має належати до збройних сил сторони міжнародного збройного конфлікту, яка має брати на себе відповідальність за акти насильства своїх учасників та забезпечувати дотримання норм міжнародного права, що застосовуються під час збройного конфлікту. Саме тому, міжнародне гуманітарне право наділяє статусом комбатанта з притаманними йому привілеями (включаючи імунітет) лише учасників, які належать до держави - сторони міжнародного збройного конфлікту, а не тих, що належать до збройних формувань, що беруть участь у неміжнародному збройному конфлікті. 14. Інше тлумачення лише спонукатиме держави все частіше вдаватися до подібних форм гібридної агресії, коли вони діятимуть приховано шляхом створення терористичних організацій і неурядових збройних формувань, забезпечення їх незаконної діяльності на території інших держав, ухиляючись при цьому від міжнародної відповідальності за свої дії та самоусуваючись від необхідності виконання своїх зобов?язань за міжнародним гуманітарним правом, але водночас вимагаючи наділити імунітетом від судового переслідування таких учасників збройного конфлікту. 15. Таким чином, беручи до уваги характер агресії російської федерації у 2014 році, а також конкретні обставини цього кримінального правопорушення, ми не знаходимо достатніх підстав вважати, що засуджені в цій справі громадяни України, які брали участь у діяльності незаконного збройного формування та, серед іншого, були визнані винуватими у серйозних порушеннях норм міжнародного гуманітарного права, мають імунітет комбатанта. Водночас цей висновок про відсутність у засуджених імунітету комбатанта жодним чином не заперечує сам факт агресії РФ проти України у 2014 році та не впливає на кваліфікацію збройного конфлікту на сході України в той час як міжнародного. Судді: ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 Джерело: ЄДРСР 117721706

‼️🇷🇼Останні події та поведінка деяких представників ТЦК та СП разом з представниками національної поліції під час мобілізації, виходить за рамки Закону і може бути підставою для притягнення винних осіб до відповідальності. 🔸Стаття 146 ККУ. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#n927 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Велика палата щоденно та неспинно доводить помилковість свого створення та існування, та об’єктивну й фізичну неспроможність приймати виважені рішення у такому складі. Все що можна, це легалізувати чиїсь ідеї, яки часто дуже далекі від Закону та права, що призводить надалі до зміни цих ідей, що звуться правові позиції, на інші ідеї, що будуть відповідати досить вузькому та конкретному моменту у часі. До огляду увійшла позиція щодо кваліфікації злочину пов’язаного з порушенням законів та звичаїв неоголошеної війни, практика ВС-КАС, ОП ВС-КЦС, ВС-ККС, Суду справедливості ЄС, зведений огляд рішень ЄСПЛ та дуже важлива постанова ВС-КЦС у стягненні з Приватбанку заблокованих та привласнених коштів й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-02-po-15-bereznia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Справа дуже цікава в частині правильної кваліфікацій злочину, а також самої процедури спеціального судового провадження та перегляду рішення. Суд зазначив: 140. Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. 141. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу в міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (у тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів. 142. До осіб з відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій.

Це наша справа. Справа буда до цього вже два рази у Верховному суді і от за 8 років нам вдалось отримати остаточно рішення та повернути клієнту кошти. На жаль суди ігнорують Закон України Про захист прав споживачів, а якби цього не було, то банку було б не так вже просто зловживати і не повертати кошти. Справа полягає у тому, що банк, заблокував кошти клієнта і не повертав їх. Поки шли суди зі стягнення коштів, з'явилось підроблене виконавче провадження і кошти були вкрадені, а залишок коштів банк просто залишив собі як плату за їх зберігання 25% від суми за місяць. І от нарешті ми довели неправомірність дій банку і стягнули всю суму з відсотками та врахування ст. 625 ЦК.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 березня 2024 року м. Київ справа № 755/11610/16 провадження № 61-5319св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 ; відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року у складі колегії суддів: Білич І. М., Коцюрби О. П., Слюсар Т. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), про стягнення коштів. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі анкет-заяв він відкрив банківські карткові рахунки та отримав електронні платіжні засоби - платіжні картки ПАТ КБ «ПриватБанк». Станом на 20 липня 2016 року на його банківських рахунках знаходилися грошові кошти в сумі 732 839,43 грн та 13 636,04 доларів США. 11 листопада 2014 року відповідач заблокував указані банківські рахунки та зупинив надання будь-яких платіжних послуг за ними. У зв`язку з цим він неодноразово звертався до банку із заявами про розблокуванням належних йому банківських рахунків та поновлення платіжних операцій за ними, а також - про переведення грошових коштів з його рахунків безготівковим шляхом на рахунок в іншому банку. У відповідь на такі звернення він отримав три листи, в жодному з яких банк не повідомив про причини перешкоджання здійсненню ним його права власності на належні йому кошти, що зберігаються на відповідних банківських рахунках, відкритих у ПАТ КБ «ПриватБанк». Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти: - за рахунком № НОМЕР_1 - в розмірі 69 197,38 грн, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) три відсотки річних - 5 664,71 грн, інфляційні втрати - 57 048,89 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 2 026 099,29 грн; - за рахунком № НОМЕР_2 - в розмірі 650 232,85 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 53 230,02 грн, інфляційні втрати - 536 076,15 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки)- 19 038 817,85 грн; - за рахунком № НОМЕР_3 - в розмірі 10 917 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 893,73 доларів США, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 319 661,47 доларів США; - за рахунком № НОМЕР_4 - в розмірі 2 718,64 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 222,56 доларів США, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 79 601,78 доларів США; - за рахунком № НОМЕР_5 - в розмірі 13 409,20 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 1 097,72 грн, інфляційні втрати - 11 055,04 грн, згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» пеню (три відсотки) - 392 621,38 грн. Короткий зміст судових рішень Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що враховуючи відсутність доказів подання позивачем до ПАТ КБ «ПриватБанк» належно оформлених розрахункових документів про перерахування або видачу йому коштів, а також - щодо відмови банку у здійсненні таких дій (у видачі або перерахуванні коштів), підстав для стягнення сум у заявленому розмірі немає. Постановою Верховного Суду від 05 червня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що починаючи з листопада 2014 року ОСОБА_1 неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявами, в яких просив пояснити причини блокування його банківських рахунків і неможливості перерахувати кошти. В установлені законом строки відповідач не поновив проведення фінансових операцій, не звертався до правоохоронних органів з відповідними заявами, не повідомив позивача про причини подальшого призупинення фінансових операцій. При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції не врахував вищевказаних обставин, не перевірив правомірності дій банку щодо блокування в період з 2014 року до 2017 року відкритих на ім`я позивача карткових рахунків, не дослідив, чи мали місце порушення з боку банку вимог законодавства, за наслідками яких були заблоковані карткові рахунки, не оцінив належним чином тривале листування сторін і обставини визнання банком неможливості перерахування коштів, унаслідок чого дійшов передчасного висновку про можливість залишення без змін рішення місцевого суду про відмову у стягненні коштів з мотивів неподання банку розпорядження про перерахування коштів на інший рахунок. Постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач не звертався у встановленому законом порядку до ПАТ КБ «ПриватБанк» з будь-якими вимогами про зняття (перерахування) коштів, закриття рахунків або розірвання договорів, а тому у відповідача не виникли відповідні зобов`язання. ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження подання до ПАТ КБ «ПриватБанк» оформлених відповідно до Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» розрахункових документів про перерахування або видачу йому коштів. В матеріалах справи наявні лише запити позивача в електронному вигляді, які містять питання, наприклад: «Прошу повідомити, по якій причині мою картку НОМЕР_6 заблоковано?». На запити від 08 грудня 2014 року, від 09 березня 2015 року та від 14 квітня 2015 року щодо розблокування належних ОСОБА_1 банківських платіжних карток працівники відповідача надавали відповіді, зі змісту яких не вбачається, що картки позивача були заблоковані. Доводи апеляційної скарги про те, що з листопада 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» заблокувало банківські рахунки позивача, про що свідчать відповідні листи відповідача, колегія суддів не взяла до уваги, оскільки зазначені обставини не знайшли свого підтвердження, а на свої запити в електронному вигляді позивач кожного разу отримував вичерпну відповідь працівників банку. Постановою Верховного Суду від 24 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що в порушення вимог статті 417 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) під час нового розгляду цієї справи апеляційний суд не виконав вказівок, що містилися в постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року, зокрема: не перевірив правомірності дій банку щодо блокування відкритих на ім`я позивача карткових рахунків; не дослідив, чи мали місце з боку банку порушення вимог законодавства, за наслідками яких були заблоковані карткові рахунки; не оцінив належним чином тривале листування сторін і обставини визнання банком неможливості перерахування коштів. Крім того, повторно переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наявні в матеріалах справи докази і не дав правової оцінки доводам позивача про те, що він подавав ПАТ КБ «ПриватБанк» розрахунковий документ на переказ коштів, зокрема в електронному вигляді із застосуванням програмно-технічних засобів, що не суперечить положенням Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ІІІ). При цьому, зазначивши, що ОСОБА_1 не звертався до банку в установленому законом порядку, суд не вказав, чим такий порядок передбачений і в чому він полягає. Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року змінено. Викладено мотивувальну частину рішення місцевого суду в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що наразі на зазначених позивачем рахунках відсутні грошові кошти, доказів їх безпідставного списання матеріали справи не містять. Крім того, відсутні докази на підтвердження факту порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунків з огляду на встановлені обмеження, застосовані суб`єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до положень Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VІІ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі - Закон № 1702-VІІ). Матеріали справи також не містять належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які спростували б законність блокування рахунків позивача. Правочини з цього приводу, на переконання колегії суддів, є правомірними відповідно до статті 204 ЦК України, оскільки їх недійсність прямо не встановлена законом. Аналогічними за своєю правовою природою, з точки зору суду, є правочини й щодо повного списання грошових коштів з рахунків позивача за відсутності доказів незаконності таких дій банку. Надані місцевому суду докази тривалого листування сторін та визнання банком неможливості перерахування позивачу коштів, про необхідність врахування яких зазначено в постановах Верховного Суду, з огляду на викладене не свідчать про обґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки на час апеляційного перегляду цієї справи на належних позивачу рахунках вже немає грошових коштів. Доводи апеляційної скарги про блокування рахунків позивача, обмеження у праві користування грошовими коштами, звернення із заявами до правоохоронних органів, неодноразові вимоги до відділень відповідача про повернення грошових коштів в даному випадку правового значення не мають та не спростовують законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в частині вирішення спору по суті. Постановою Верховного Суду від 29 червня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що правомірність блокування карткових рахунків, відкритих на ім`я позивача, могла бути обґрунтованою лише у випадку подальшого вчинення ПАТ КБ «ПриватБанк» дій, визначених Законом № 1702-VІІ, а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування карток. Посилаючись на відсутність доказів на підтвердження факту порушення відповідачем доручення клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунків з огляду на встановлені обмеження, застосовані банком як суб`єктом первинного фінансового моніторингу, апеляційний суд не врахував, що обмеження права позивача розпоряджатися рахунками діяло понад строки, встановленні чинним законодавством, а відповідні заяви неодноразово подавалися ним вже поза межами цих строків. В оцінці поведінки та способу ведення справ банком Верховний Суд врахував те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною в цивільних відносинах з такою установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах. Таким чином, оскільки під час розгляду справи ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало належних та допустимих доказів, що є його процесуальним обов`язком в силу положень статей 12, 81 ЦПК України, на підтвердження правомірності блокування карткових рахунків позивача, в тому числі поза межами строків, визначених у статті 17 Закону № 1702-VІІ, то такі дії банку свідчать про порушення майнових прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження належними йому грошовими коштами на банківських рахунках. Разом з тим в силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду цієї справи з огляду на таке. В цій справі апеляційний суд встановив, що на виконання вимог постанови державного виконавця про арешт майна божника ПАТ КБ «ПриватБанк» в лютому 2017 року наклало арешт на всі рахунки позивача. В подальшому на виконання платіжної вимоги державного виконавця від 23 березня 2017 року № В14-471 ПАТ КБ «ПриватБанк» перерахувало з карткового рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 на рахунок виконавчої служби грошові кошти в розмірі 650 232,85 грн; призначення платежу: стягнуто при примусовому виконанні виконавчого листа № 591/324/16-ц від 20 листопада 2016 року, виданого Зарічним районним судом міста Суми. Однак апеляційний суд не встановив з достатньою повнотою обставини та не дав правової оцінки (з посиланням на нормативно-правові акти: положення, інструкції тощо) правомірності дій банку щодо накладення арешту на грошові кошти, які знаходилися на рахунках боржника, за постановою про арешт коштів державного виконавця та подальшого списання за платіжною вимогою з карткового рахунку позивача № НОМЕР_2 суми в розмірі, який визначений виконавчим документом, в тому числі з урахуванням того, що такий арешт і списання були вчинені майже через два роки після отримання банком вимоги клієнта про перерахунок грошових коштів з рахунку № НОМЕР_2 на його особистий рахунок, відкритий в Публічному акціонерному товаристві «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк»). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишків грошових коштів на рахунок, відкритий ним в іншому банку. 17 квітня 2017 року позивач звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк». Однак, посилаючись на те, що на час апеляційного перегляду справи на рахунках позивача вже були відсутні грошові кошти і доказів їх безпідставного списання матеріали справи не містять, апеляційний суд не дослідив та не перевірив, на якій правовій підставі, коли і на чию користь (самого банку чи клієнта) відбулося списання (перерахування) залишків грошових коштів, які знаходилися на карткових рахунках позивача № НОМЕР_1 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 . Встановлення зазначених обставин має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки у випадку повернення банком згаданих залишків коштів позивачу вимоги останнього про їх стягнення з відповідача не підлягатимуть задоволенню, і навпаки, якщо банк списав належні клієнту грошові кошти на свою чи третіх осіб користь, - позов в означеній частині є обґрунтованим. Висновки апеляційного суду про те, що дія зі списання (перерахування) грошових коштів є правочином, не відповідають наведеному в законі визначенню правочину, оскільки за своєю суттю таке списання (перерахування) є банківською операцією та не має всіх складових елементів правочину. Відтак, до цієї операції не можуть бути застосовані норми закону, що регулюють питання правомірності правочину, а саме стаття 204 ЦК України. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, суд апеляційної інстанції не навів в оскаржуваній постанові ні норм права, ні обставин справи, які вказували б на необґрунтованість заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України та частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за весь час незаконного утримування (блокування) банком коштів та безпідставного користування ними, а отже, фактично не розглянув ці вимоги по суті, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи. Тому апеляційному суду необхідно надати правову кваліфікацію відносинам сторін та з`ясувати, чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин норми матеріального права, якими позивач обґрунтовував вищезгадані вимоги. Таким чином, не встановивши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та допустивши зазначені порушення норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з наведених в оскаржуваній постанові підстав. Суд не сприяв всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи та фактично не вирішив спір по суті. Останньою постановою Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти: за рахунком № НОМЕР_1 - в розмірі 69 197,38 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 5 664,71 грн, інфляційні втрати - 57 048,89 грн; за рахунком № НОМЕР_2 - в розмірі 650 232,85 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 53 230,02 грн, інфляційні втрати - 536 076,15 грн; за рахунком № НОМЕР_3 - в розмірі 10 917 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 893,73 доларів США; за рахунком № НОМЕР_4 - в розмірі 2 718,64 доларів США, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 222,56 доларів США; за рахунком № НОМЕР_5 - в розмірі 13 409,20 грн, відповідно до статті 625 ЦК України три відсотки річних - 1 097,72 грн, інфляційні втрати - 11 055,04 грн. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткових рахунків, відкритих на ім`я позивача, не надало доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його карткові рахунки, та за неодноразовими зверненнями позивача не вчинило дій, направлених на розблокування карткових рахунків. Таким чином заблокування банком карткових рахунків позивач поза межами строків, зазначених у частинах першій - п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ, свідчать про порушення майнових прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження належними йому грошовими коштами на банківських рахунках. Арешт рахунків позивача та перерахування коштів з рахунку № НОМЕР_2 на рахунок державного виконавця, вчинено банком майже через два роки після отримання вимоги позивача про перерахування грошових коштів з вказаного рахунку на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк», що на думку колегії суддів апеляційного суду свідчить про неправомірність дій банку. 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишків грошових коштів на рахунок, відкритий ним в іншому банку. 17 квітня 2017 року позивач звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк». Однак вказана вимога банком виконана не була. Натомість, згідно виписок по рахунку ОСОБА_1 , кошти з рахунків НОМЕР_3 та № НОМЕР_1 були списані банком за наказом дерискінг, також кошти були списані банком і з рахунку № НОМЕР_5 . Кошти позивача розміщені на рахунку № НОМЕР_2 були перераховані банком на рахунок державного виконавця на виконання платіжного доручення останнього. Згідно довідок ПАТ КБ «ПриватБанк» від 04 червня 2021 року станом на 03 червня 2021 року баланс (залишок грошових коштів) на рахунках ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 складає 0,00 грн. Тому апеляційний суд дійшов висновку про те, що кошти позивача розміщені ним на рахунках № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн; № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США; № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США; № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн були списані банком без достатньої на те правової підстави, а з рахунку № НОМЕР_2 перераховані на виконання платіжного доручення державного виконавця від 23 березня 2017 року, за наявності поданої 03 квітня 2015 року заяви позивача про перерахування коштів. У своїй сукупності зазначене свідчить про неправомірність дій відповідача та наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача коштів: за рахунком № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн; за рахунком № НОМЕР_2 у сумі 650 232,85 грн; за рахунком № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США; за рахунком № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США; за рахунком № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн. Оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» прострочило виконання зобов`язання з повернення належних позивачу коштів, то наявні підстави для стягнення з банку на користь позивача трьох відсотків річних та інфляційних втрат відповідно до вимог статті 625 ЦК України за період з 11 листопада 2014 року (момент прострочення виконання вимог позивача щодо повернення коштів) по 03 серпня 2017 року (згідно заяви про збільшення позовних вимог), що становить 997 днів. При цьому апеляційний суд навів відповідний розрахунок, згідно з яким розмір трьох відсотків річних та інфляційних втрат є більшим, ніж заявлено позивачем. Враховуючи, що суд не вправі виходити за межі позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про стягнення цих коштів у розмірі заявлених позовних вимог. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача пені, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», апеляційний суд виходив з того, що базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача, проте здійснення такої плати не передбачається умовами договору про відкриття поточних рахунків. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13 квітня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, а 02 травня 2023 року - уточнену касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, в постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18 тощо, а також - не дослідив зібрані у справі докази. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дніпровського районного суду міста Києва. 28 червня 2023 року справа № 755/11610/16 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що позивач не підтвердив жодним належним доказом, що відбулося блокування банком його рахунків та в яку саме дату. Банк сумлінно виконував обов`язки згідно із укладеним між сторонами договором, а також обов`язки суб`єкта первинного фінансового моніторингу щодо управління ризиками легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення. З матеріалів справи вбачається, що банк протягом періоду обслуговування ОСОБА_2 , зокрема витребовував та з`ясовував інформацію, необхідну для уточнення характеру господарської діяльності та суті проведених операцій позивача з огляду на те, що протягом жовтня-листопада 2014 року на рахунки позивача регулярно надходили значні суми коштів (за цей період на рахунок НОМЕР_7 надійшло близько 34 млн. грн), які в подальшому перераховувалися на рахунки інших фізичних осіб, а саме на карти фізичних осіб Альфа-банку російської федерації До позовної заяви позивач надав лише два звернення до банку від 09 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, однак ці звернення за жодних обставин не могли бути підставою для здійснення переказів з поточних/карткових рахунків позивача, вони не є розрахунковими документами. Заява ОСОБА_1 від 03 квітня 2015 року навіть не містить підпису клієнта. Жодних інших доказів в обґрунтування своїх вимог в суді першої інстанції позивач не надав. Суд першої інстанції дослідив докази та дійшов висновку, що позивач не звертався до банку у визначеному законом порядку щодо перерахування або видачі йому грошових коштів і не надав доказів відмови банку у вчиненні таких дій. Всі інші докази стосовно звернень до банку позивач надав лише в суді апеляційної інстанції, що є неприпустимим. Як при зверненні до суду, так і в процесі розгляду справи позивач не надав доказів подання до банку належним чином оформлених розрахункових документів про перерахування або видачу його коштів, або інших доказів, які б підтверджували відмову у перерахуванні коштів з його рахунків або ж їх видачу через каси банку. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що на підставі анкет-заяв йому було відкрито банківські карткові рахунки та отримано електронні платіжні засоби - платіжні картки у ПАТ КБ «ПриватБанк», на яких станом на 20 липня 2016 року знаходиться 732 839,43 грн та 13 636,04 доларів США, а з 11 листопада 2014 року відповідачем ніби-то було заблоковано вказані банківські рахунки та зупинено надання будь-яких платіжних послуг за ними. Однак це спростовується, зокрема випискою по картці/рахунку НОМЕР_8 , з якої вбачається здійснення видаткових операцій як 11 листопада 2014 року, так і пізніше. Ці обставини позивачем не спростовані та апеляційний суд взагалі не дав оцінки цим аргументам відповідача. Тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що 11 листопада 2014 року відповідач протиправно позбавив позивача можливості безперешкодного розпорядження належними йому грошовими коштами, розміщеними на його карткових рахунках у ПАТ КБ «ПриватБанк». Доводи особи, яка подала письмові пояснення на касаційну скаргу У липні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. подав до Верховного Суду письмові пояснення, які за своїм змістом є відзивом на касаційну скаргу, в яких зазначив, що оскаржуване судове рішення є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для його скасування відсутні. Фактичні обставини справи, встановлені судами Станом на 20 липня 2016 року у ПАТ КБ «ПриватБанк» на ім`я ОСОБА_1 відкриті рахунки з розміщеними грошовими коштами на них , а саме: - на рахунку «Internet card VIP» № НОМЕР_2 сума залишків у валютному еквівалентні складає 650 232,85 грн. (т. 1 а.с. 10); - на рахунку «World Elite» № НОМЕР_1 сума залишків у валютному еквівалентні складає 119 197,38 грн (кредитний ліміт 50 000 грн.) (т. 1 а.с. 11); - на рахунку «Стандарт, на 1 міс.» № НОМЕР_5 сума залишків у валютному еквівалентні складає 13 409,20 грн. (т. 1 а.с. 13); - на рахунку «Internet card» № НОМЕР_3 сума залишків у валютному еквівалентні складає 270 907,72 грн (т. 1 а.с. 9); - на рахунку «ACRPR VIRTUAL ACCOUNT» № НОМЕР_4 сума залишків у валютному еквівалентні складає 67 461,17 грн (т. 1 а.с. 12). В матеріалах справи міститься листування сторін. Так, у листі від 12 листопада 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на положення статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність», просило ОСОБА_1 надати інформацію, необхідну для уточнення характеру господарської діяльності та суті проведених операцій, з огляду на те, що протягом жовтня-листопада 2014 року на рахунки позивача регулярно надходили значні суми коштів, які в подальшому перераховувалися на рахунки інших фізичних осіб (т. 2 а.с. 76). 14 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до банку через внутрішнє листування Приват24 з листом, у якому зазначив, що 11 листопада 2014 року його банківська карта НОМЕР_9 на якій знаходилися кошти було заблоковано. Просив повідомити коли розблокують його картку (т. 2 а.с. 74-75). Із листа ОСОБА_1 від 17 листопада 2014 року вбачається, що в цей день він отримав лист від ПАТ КБ «ПриватБанк» де зазначено, що запитувана останнім інформація надана не в повному обсязі. Вказаним листом ОСОБА_1 також надав інформацію банку, яка на його думку давала вичерпну відповідь на поставлені банком питання щодо джерел надходження коштів, перерахування їх довірителями та інформацію про довірителів (т. 2 а.с. 77). В листі ПАТ КБ «ПриватБанк» від 11 грудня 2014 року вказано, що 08 грудня 2014 року банк отримав запит від ОСОБА_1 , в якому останній просив пояснити причини блокування його банківської картки № НОМЕР_10 . Цим листом банк повідомив ОСОБА_1 про те, що перевірка операцій по картці потребує більш детального розгляду, тому це питання передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 84). 03 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій, посилаючись на те, що з невідомої для нього причини банк заблокував належні йому карткові рахунки та на його вимогу не видає грошові кошти, просив перерахувати 70 000 грн з рахунку № НОМЕР_1 та 640 000 грн з рахунку № НОМЕР_2 на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк» за відповідними реквізитами(т. 2 а.с. 98). На лист ОСОБА_1 від 19 березня 2015 року листом від 10 квітня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про те, що питання причини блокування його карткових рахунків потребує більш детального розгляду, тому передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 99). Із листа ПАТ КБ «ПриватБанк» від 23 квітня 2015 року вбачається, що ОСОБА_1 14 квітня 2015 року звернувся до банку із запитом щодо вжиття заходів по розблокуванню карток № НОМЕР_11 , № НОМЕР_10 та № НОМЕР_12 . За результатами розгляду клопотання банк повідомив, що вказане питання потребує більш детального розгляду, тому передано в роботу уповноваженому підрозділу банку (т. 2 а.с. 100). З матеріалів справи також вбачається, що у період з 30 березня 2015 року по 10 червня 2016 року ОСОБА_1 неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» по внутрішньому листуванні Приват24 з проханням пояснити підстави блокування його карткових рахунків (т. 2 а.с. 93-97). Листом від 22 травня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про те, що банком було виявлено негативні відомості щодо останнього на інформаційному ресурсі Центру досліджень ознак злочинів проти Національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку «Миротворець». Також зазначено, що відповідно до пункту 1.1.3.2.14 Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті банку, банк має право відмовитися від здійснення банківських операцій за рахунком клієнта у випадку виникнення вмотивованих підозр щодо використання банку для проведення незаконних операцій (т. 2 а.с. 110-111). Також, постановою старшого державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби міста Кам`янське Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - Заводський ВДВС міста Кам`янське) Лижника В. О. від 06 лютого 2017 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_14 з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц, виданого 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики в сумі 24 500 доларів США, що еквівалентно 607 195,75 грн, і 6 071,95 грн судових витрат (т. 1 а.с. 242-243). Постановою старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В.О. від 06 лютого 2017 року (ВП № НОМЕР_14) накладено арешт на належні боржнику ОСОБА_1 грошові кошти та цінності, що знаходяться на всіх рахунках і вкладах чи на зберіганні в банківських установах у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів 674 686,26 грн (т. 1 а.с. 244-245). Листом від 13 лютого 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило Заводський ВДВС міста Кам`янське про те, що на виконання постанови від 06 лютого 2017 року про арешт коштів ОСОБА_1 , банком накладено арешт (т. 1 а.с. 219). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» отримало від Заводського ВДВС міста Кам`янське платіжну вимогу № В14-471 від 23 березня 2017 року про перерахування із рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 коштів у сумі 650 232,85 грн, призначення платежу: стягується при примусовому виконанні виконавчого листа № 591/324/16-ц від 20 листопада 2016 (т. 1 а.с. 220). 23 березня 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 повідомлення про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ, в якому просило позивача у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення звернутися до будь-якого відділення банку для перерахування залишку коштів на інший рахунок, відкритий ним в іншому банку (т. 2 а.с. 120). 17 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою, в якій просив перерахувати залишки грошових коштів, що знаходяться на його рахунках в названому банку, на його особистий рахунок, відкритий в ПАТ «Альфа-Банк», яка не була прийнята банком (т. 2 а.с. 122, 123, 124). 27 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Заводського ВДВС міста Кам`янське із заявою про надання копій документів виконавчого провадження, в якому він є боржником, а саме: постанови про відкриття виконавчого провадження; виконавчого листа № 591/324/16-ц; рішення суду, на підставі якого було видано виконавчий лист; постанови про накладення арешту на його майно (т. 1 а.с. 236-237). У відповідь на запит представника ОСОБА_1 - адвоката Бабенка Ю. С., листом від 14 червня 2017 року Зарічний районний суд міста Суми повідомив про те, що справа № 591/324/16-ц (провадження № 2/591/723/16) відносно ОСОБА_1 цим судом не розглядалася, виконавчий лист на користь ОСОБА_3 не видавався (т. 2 а.с. 06). Постановою старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. від 06 липня 2017 року (ВП № НОМЕР_14) виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц закінчено у зв`язку з виконанням рішення суду у повному обсязі, а саме: сума боргу на користь стягувача у розмірі 607 195,75 грн та 6 071,95 грн судового збору стягнуті у повному обсязі, виконавчий збір у сумі 61 326,77 грн та витрати виконавчого провадження у розмірі 91,79 грн стягнуті у повному обсязі (т. 2 а.с. 14-15). 07 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Національної поліції України у місті Києві із заявою, в якій, посилаючись на вчинення щодо нього з боку ОСОБА_3 , старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. та невстановлених осіб ПАТ КБ «ПриватБанк» кримінального правопорушення, яке виразилося у підробленні виконавчого листа і незаконному списанні грошових коштів з його банківського рахунку, просив розпочати досудове розслідування за фактом шахрайства, заподіяння майнової шкоди шляхом обману та використання завідомо підробленого документа (т. 2 а.с. 7-13). Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 03 листопада 2017 року у справі № 591/2839/17 визнано протиправною та скасовано постанову старшого державного виконавця Заводського ВДВС міста Кам`янське Лижника В. О. від 06 лютого 2017 року ВП № НОМЕР_14 про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 591/324/16-ц, виданого 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики від 09 жовтня 2015 року (т. 2 а.с. 162-164). Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми від 30 березня 2018 року у справі № 591/3716/17 виконавчий лист по справі № 591/324/16-ц, виданий 20 листопада 2016 року Зарічним районним судом міста Суми про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу, визнано таким, що не підлягає виконанню (т. 2 а.с. 190-191). Згідно з виписками по рахункам ОСОБА_1 : - на рахунку № НОМЕР_1 станом на 22 лютого 2016 року були розміщені кошти в сумі 69 197,38 грн (т.1 а.с. 104-122); - на рахунку № НОМЕР_2 станом на 09 листопада 2014 року були розміщені кошти у сумі 650 232,85 грн (т. 1 а.с. 123-213); - на рахунку № НОМЕР_5 станом на 29 травня 2017 року були розміщені кошти у сумі 14 729,10 грн (т. 1 а.с. 94-102). Кошти з рахунків № НОМЕР_13 , № НОМЕР_8 та № НОМЕР_5 списано банком (т. 4 а.с. 41-65). За довідками ПАТ КБ «ПриватБанк» від 04 червня 2021 року баланс (залишок грошових коштів) на рахунках ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 станом на 03 червня 2021 року складає 0,00 грн (т. 3 а.с. 64-68). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення коштів, а тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом переглядається лише в означеній частині. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно з частинами першою-третьою статті 1066 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Відповідно до частин першої-третьої статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов`язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом. Банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом (стаття 1073 ЦК України). Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Згідно зі статтею 1 Закону № 2346-ІІІ у цьому Законі наведені нижче терміни та поняття вживаються в такому значенні: держатель електронного платіжного засобу - фізична особа, яка на законних підставах використовує електронний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного електронного платіжного засобу (пункт 1.4); документ на переказ - електронний або паперовий документ, що використовується суб`єктами переказу, їх клієнтами, кліринговими, еквайринговими установами або іншими установами - учасниками платіжної системи для передачі доручень на переказ коштів (пункт 1.6); документ на переказ готівки - документ на переказ, що використовується для ініціювання переказу коштів, поданих разом з цим документом у готівковій формі (пункт 1.7); електронний платіжний засіб - платіжний інструмент, який надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ (пункт 1.14); ініціатор - особа, яка на законних підставах ініціює переказ коштів шляхом формування та/або подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу (пункт 1.15); платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача (пункт 1.30); розрахунковий документ - документ на переказ коштів, що використовується для ініціювання переказу з рахунка платника на рахунок отримувача (пункт 1.35). Відповідно до статті 16 Закону № 2346-ІІІ до документів на переказ відносяться розрахункові документи, документи на переказ готівки, міжбанківські розрахункові документи, клірингові вимоги та інші документи, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу. Документ на переказ може бути паперовим або електронним. Вимоги до засобів формування і обробки документів на переказ визначаються Національним банком України. Документи за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів та інших документів, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу, можуть бути паперовими та електронними. Вимоги до засобів формування документів за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів визначаються платіжною системою з урахуванням вимог, встановлених Національним банком України (пункт 17.2 статті 17 Закону № 2346-ІІІ). Згідно зі статтею 21 Закону № 2346-ІІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ініціювання переказу проводиться шляхом: 1) подання ініціатором до банку, в якому відкрито його рахунок, розрахункового документа; 2) подання платником до будь-якого банку документа на переказ готівки і відповідної суми коштів у готівковій формі; 3) подання ініціатором до відповідної установи - учасника платіжної системи документа на переказ, що використовується у відповідній платіжній системі для ініціювання переказу; 4) використання держателем електронного платіжного засобу для оплати вартості товарів і послуг або для отримання коштів у готівковій формі; 5) подання отримувачем платіжної вимоги при договірному списанні; 6) надання клієнтом банку, що його обслуговує, належним чином оформленого доручення на договірне списання; 7) внесення готівкових коштів для подальшого переказу за допомогою платіжних пристроїв. Відповідно до пунктів 22.1-22.5 статті 22 Закону № 2346-ІІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, ініціювання переказу здійснюється за такими видами розрахункових документів: 1) платіжне доручення; 2) платіжна вимога-доручення; 3) розрахунковий чек; 4) платіжна вимога; 5) меморіальний ордер. Національний банк України має право встановлювати інші види розрахункових документів. Клієнт банку має право самостійно обирати види розрахункового документа (крім платіжної вимоги), які визначені цим Законом, для ініціювання переказу. Платіжна вимога застосовується у випадках, коли ініціатором переказу виступає стягувач або, при договірному списанні, отримувач. Розрахункові документи, за винятком платіжної вимоги-доручення, мають подаватися ініціатором до банку, що його обслуговує. Платіжна вимога-доручення подається отримувачем коштів безпосередньо до платника. Доставка платіжної вимоги-доручення до платника може здійснюватися банком, що обслуговує отримувача коштів, через банк, що обслуговує платника, а також за допомогою засобів зв`язку. Стягувач має право подавати розрахункові документи, що ініціюють переказ з рахунка банку-резидента, відкритого в Національному банку України, безпосередньо до Національного банку України. Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку. Банки мають забезпечувати фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання. Подання паперових розрахункових документів до банку має здійснюватися клієнтом особисто, якщо інше не передбачено договором. Подання електронних розрахункових документів може здійснюватися клієнтом як особисто на носіях інформації, так і за допомогою наданих йому обслуговуючим банком програмно-технічних засобів, які забезпечують зв`язок з програмно-технічними засобами цього банку. Програмно-технічні засоби з вбудованою в них системою захисту інформації мають відповідати вимогам, що встановлюються Національним банком України. Згідно зі статтею 1074 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом. Відповідно до статті 5 Закону № 1702-VІІ (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суб`єктами первинного фінансового моніторингу є, зокрема банки. Згідно з частинами четвертою-шостою, восьмою, дев`ятою статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, банк зобов`язаний ідентифікувати відповідно до законодавства України: клієнтів, що відкривають рахунки в банку; клієнтів, які здійснюють операції, що підлягають фінансовому моніторингу; клієнтів, що здійснюють операції з готівкою без відкриття рахунка на суму, що дорівнює або перевищує 150 000 гривень, або на суму, еквівалентну зазначеній сумі в іноземній валюті; осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів. Рахунок клієнту відкривається та зазначені операції здійснюються лише після проведення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Банк має право витребувати, а клієнт зобов`язаний надати документи і відомості, необхідні для з`ясування суті діяльності, фінансового стану. У разі ненадання клієнтом необхідних документів чи відомостей або умисного подання неправдивих відомостей про себе банк відмовляє клієнту у його обслуговуванні. У разі наявності при здійсненні ідентифікації мотивованої підозри щодо надання клієнтом недостовірної інформації або навмисного подання інформації з метою введення в оману банк має надавати інформацію про фінансові операції клієнта центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Для ідентифікації клієнта - фізичної особи та вжиття заходів, достатніх, на думку банку, для підтвердження його особи, банк має право витребувати інформацію, яка стосується ідентифікації цієї особи, у органів державної влади, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати заходи щодо збору такої інформації про цю особу, яка є необхідною для виконання правил внутрішнього фінансового моніторингу та програм його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу. Органи державної влади, банки, інші юридичні особи зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати банку таку інформацію. Ідентифікація клієнта банку не є обов`язковою при здійсненні кожної операції, якщо клієнт був раніше ідентифікований відповідно до вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Абзацами шість-дев`ять частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ передбачено, що суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право відмовитися: від проведення фінансової операції у разі, якщо фінансова операція містить ознаки такої, що згідно з цим Законом підлягає фінансовому моніторингу; від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання ділових відносин) або проведення фінансової операції у разі ненадання клієнтом необхідних для вивчення клієнтів та/або для виконання суб`єктом первинного фінансового моніторингу інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення документів чи відомостей або встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику. У випадках, передбачених цією частиною статті, суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний протягом одного робочого дня, але не пізніше наступного робочого дня з дня відмови, повідомити спеціально уповноваженому органу про проведення операцій щодо зарахування коштів, які надійшли на рахунок такого клієнта, та про осіб, які мають або мали намір встановити ділові відносини та/або провести фінансові операції. За змістом статті 17 Закону № 1702-VІІ суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право зупинити проведення фінансової операції у разі, якщо така операція містить ознаки, передбачені статтями 15 і 16 цього Закону, та зобов`язаний зупинити проведення фінансової операції, якщо її учасником або вигодоодержувачем за нею є особа, яку включено до переліку осіб, пов`язаних із здійсненням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції, і в той самий день повідомити про це Спеціально уповноважений орган. Таке зупинення фінансових операцій здійснюється на строк до двох робочих днів. Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про подальше зупинення такої фінансової операції відповідно до частини першої цієї статті на строк до п`яти робочих днів, про що зобов`язаний невідкладно повідомити суб`єкта первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронні органи, уповноважені приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У разі неприйняття Спеціально уповноваженим органом відповідного рішення протягом строку, передбаченого частиною першою цієї статті, суб`єкт первинного фінансового моніторингу поновлює проведення фінансової операції. Спеціально уповноважений орган може прийняти рішення про зупинення видаткових операцій за рахунками клієнтів (осіб) у разі, якщо такі операції містять ознаки, передбачені статтями 15, 16 цього Закону на строк до п`яти робочих днів, про що зобов`язаний невідкладно повідомити суб`єкта первинного фінансового моніторингу, а також правоохоронні органи, уповноважені приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У разі прийняття рішення відповідно до частин другої і третьої цієї статті Спеціально уповноважений орган проводить аналітичну роботу, збирає необхідну додаткову інформацію, обробляє, перевіряє та аналізує її. У разі підтвердження мотивованої підозри Спеціально уповноважений орган готує і подає відповідні узагальнені матеріали протягом строку зупинення такої операції до правоохоронних органів, уповноважених приймати рішення відповідно до кримінального процесуального законодавства. У такому разі строк зупинення фінансової операції продовжується на сім робочих днів з дня подання відповідних узагальнених матеріалів, за умови що загальний строк такого зупинення не перевищуватиме 14 робочих днів. Спеціально уповноважений орган інформує в день подання узагальнених матеріалів відповідного суб`єкта первинного фінансового моніторингу про день закінчення строку зупинення фінансової операції. У разі якщо за результатами перевірки ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму не підтверджуються, Спеціально уповноважений орган зобов`язаний невідкладно скасувати своє рішення про зупинення видаткових операцій та повідомити про це суб`єкта первинного фінансового моніторингу. Порядок зупинення та поновлення проведення фінансових операцій визначається суб`єктами державного фінансового моніторингу, які здійснюють регулювання і нагляд за діяльністю суб`єктів первинного фінансового моніторингу в межах їх повноважень. Строки зупинення фінансових операцій суб`єктами первинного фінансового моніторингу та Спеціально уповноваженим органом, зазначені у частинах першій-четвертій цієї статті, є остаточними та продовженню не підлягають. Пунктом 91 Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 червня 2015 року № 417, яке було чинне на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що банк зобов`язаний інформувати визначені законодавством України правоохоронні органи за місцем розташування банку про фінансові операції, стосовно яких є підстави підозрювати, що вони пов`язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, та їх учасників у день виявлення, але не пізніше наступного робочого дня з дня реєстрації таких фінансових операцій. В постанові від 30 січня 2019 року у справі № 235/5583/16-ц (провадження № 61-30301св18) Верховний Суд дійшов висновку про те, що правомірність блокування карткового рахунку є можливою лише у випадку подальшого вчинення банком дій, визначених Законом № 1702-VІІ, а також за умови дотримання строків зупинення фінансових операцій та блокування картки. У матеріалах справи відсутні докази дотримання банком зазначених вище вимог, а також здійснення позивачем незаконних операцій, на підставі чого було заблоковано його картковий рахунок. За таких обставин, суди дійшли правильного висновку, що ПАТ КБ «ПриватБанк» належним чином не обґрунтувало правомірність блокування карткового рахунку, відкритого на ім`я позивача, доказів на підтвердження наявності порушень позивачем вимог законодавства, за наслідками яких було заблоковано його картковий рахунок, не надало та, не зважаючи на неодноразові звернення позивача, не вчинило дій, направлених на розблокування карткового рахунку. Крім того, призупинення видаткових операцій діяло понад строки, встановленні чинним законодавством. За змістом постанови від 04 вересня 2019 року у справі № 761/40546/16-ц (провадження № 61-37090св18) Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що дії банку щодо блокування карткових рахунків позивачів більше ніж на 7 днів, тобто поза межами строків, зазначених у частинах першій-п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ, є неправомірними та такими, що порушують права позивачів. Під час розгляду справи ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало суду доказів правомірності своїх дій з призупинення операцій за картковими рахунками позивачів, а також доказів порушення клієнтами умов використання електронного платіжного засобу. Доводи відповідача про правомірність блокування рахунків позивачів в силу їх використання для забезпечення інтересів третіх осіб не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки банком не доведено жодної з визначеної Законом підстави для обмеження позивача права клієнта розпоряджатися рахунком, в тому чисті і підстав для його блокування на період більший, ніж передбачено частинами першою-п`ятою статті 17 Закону № 1702-VІІ. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). На виконання вказівок Верховного Суду в постанові від 29 червня 2022 року (провадження № 61-17666св21), а також з урахуванням вищевказаних висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 235/5583/16-ц (провадження № 61-30301св18), від 04 вересня 2019 року у справі № 761/40546/16-ц (провадження № 61-37090св18), апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало суду доказів правомірності своїх дій з призупинення фінансових операцій за рахунками позивача. Крім того, суд апеляційної інстанції обґрунтованого виходив з того, що починаючи з листопада 2014 року позивач неодноразово звертався до банку з відповідними заявами, однак відповідач в установлені законом строки не поновив проведення цих операцій, не звертався до правоохоронних органів з відповідними заявами, натомість в подальшому без достатньої на те правової підстави списав кошти позивача, розміщені ним на рахунках № НОМЕР_1 у сумі 69 197,38 грн, № НОМЕР_3 у сумі 10 917,40 доларів США, № НОМЕР_4 у сумі 2 718,64 доларів США, № НОМЕР_5 у сумі 13 409,20 грн, а з рахунку № НОМЕР_2 перерахував на виконання платіжного доручення державного виконавця від 23 березня 2017 року, за наявності поданої 03 квітня 2015 року заяви позивача про перерахування коштів. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що до позовної заяви позивач надав лише два звернення до банку від 09 березня 2015 року та від 03 квітня 2015 року, однак ці звернення за жодних обставин не могли бути підставою для здійснення переказів з поточних/карткових рахунків позивача, не заслуговують на увагу, оскільки наявними в матеріалах справи листами підтверджується, що позивач неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявами про розблокуванням цих банківських рахунків та поновлення платіжних операцій за ними, а також - про переведення грошових коштів з його рахунків безготівковим шляхом на рахунок в іншому банку. Крім того, зазначені доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про неправомірність дій відповідача щодо блокування рахунків позивача поза межами строків, зазначених у частинах першій-п`ятій статті 17 Закону № 1702-VІІ. Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що з виписки по картці/рахунку НОМЕР_8 вбачається здійснення видаткових операцій як 11 листопада 2014 року, так і пізніше, є необґрунтованим, оскільки під час розгляду справи судом апеляційної інстанції відповідач не заперечував факт блокування зазначеного рахунку і ці обставини підтверджуються листом від 23 березня 2017 року, в якому ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та частини першої статті 10 Закону № 1702-VІІ. З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, в постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18 тощо, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження апеляційним судом наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці. При цьому в касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» не посилалося на неправильність наведеного апеляційним судом розрахунку трьох відсотків річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК України, і правових підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович Джерело: ЄДРСР 117555001

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 лютого 2024 року м. Київ справа № 415/2182/20 провадження № 13-15кс22 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , за участю секретаря судового засідання ОСОБА_19 , захисників ОСОБА_20 і ОСОБА_21 (у режимі відеоконференції), прокурора ОСОБА_22 , розглянулау відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисників ОСОБА_20 і ОСОБА_21 в інтересах засуджених ОСОБА_23 та ОСОБА_24 відповідно на вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , засудженого за ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 260, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437, ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України (далі - КК), та ОСОБА_24 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця та жителя АДРЕСА_2 , засудженого за ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 260, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437, ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 КК. УСТАНОВИЛА: Короткий зміст оскаржуваних судових рішень та фактичні обставини справи 1. За вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року, залишеним без змін 5 жовтня 2020 року Луганським апеляційним судом, ОСОБА_23 та ОСОБА_24 (кожного) було засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК - на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК -на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років. 2. Цим самим вироком засуджено ОСОБА_25 та ОСОБА_26 (кожного) до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК -на строк 10 років; за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК - на строк 9 років 6 місяців; за частиною третьою статті 146 КК - на строк 8 років; за частиною другою статті 260 КК - на строк 6 років без конфіскації майна; за частиною першою статті 263 КК - на строк 5 років, а на підставі статті 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим їм визначено покарання ( ОСОБА_26 - остаточне) у виді позбавлення волі на строк 10 років. На підставі статті 71 КК частково приєднано до покарання, призначеного ОСОБА_25 за цим вироком, невідбуту частину покарання за вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року і визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців. 3. Судові рішення щодо ОСОБА_25 та ОСОБА_26 у касаційному порядку не оскаржено. 4. За вироком ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 і ОСОБА_26 засуджені за вчинення кримінальних правопорушень за таких обставин. 5. 20 лютого 2014 року російська федерація розпочала збройну агресію проти України. Окремі райони Донецької та Луганської областей були тимчасово окуповані і перейшли під фактичний загальний контроль держави-агресора. У травні 2014 року ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 вступили до підрозділу, створеного під керівництвом не встановлених досудовим розслідуванням осіб із числа збройних сил російської федерації незаконного збройного формування - так званої Козацької національної гвардії Всевеликого війська Донського ім. М. І. Платова (далі - «Козацька національна гвардія»). Основними цілями цього підрозділу було: знищення живої сили та бойової техніки Збройних Сил України, Національної гвардії та підрозділів територіальної оборони на блокпостах і в місцях їх дислокації на території Луганської області; здійснення обстрілів населених пунктів, житлових будинків, вчинення інших тяжких та особливо тяжких злочинів. 6. Усвідомлюючи зазначені цілі незаконного збройного формування, ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 і ОСОБА_26 разом з іншими не встановленими досудовим розслідуванням особами у травні 2014 року пройшли на базі підрозділу «Козацької національної гвардії» підготовку до збройної агресії проти України у формі необхідних тренувань щодо ведення бойових дій. 7. Зазначеними діями засуджені взяли участь у змові, спрямованій на планування і підготовку агресивної війни. 8. У період з кінця травня по 24 липня 2014 року на території міста Лисичанська ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 у складі незаконного збройного формування за попередньою змовою з не встановленими слідством особами брали участь у веденні агресивних воєнних дій. Використовуючи міномети, гранатомети й інше військове озброєння, засуджені обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони, правоохоронних органів нашої держави; несли службу на блокпості. 9. Наприкінці травня 2014 року ОСОБА_25 з метою вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів - незаконного позбавлення волі і викрадення людей створив організовану злочинну групу, до складу якої увійшли також інші члени незаконного збройного формування - ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_26 . 10. У складі організованої злочинної групи ОСОБА_25 , ОСОБА_24 , ОСОБА_23 і ОСОБА_26 упродовж травня - липня 2014 року в місті Лисичанську з корисливих мотивів викрали і незаконно позбавили волі ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 і ОСОБА_32 способом, який був небезпечним для їх життя і здоров`я та спричиняв фізичні страждання. 11. Усіх потерпілих вивозили до Лисичанського міського відділу СБУ і силоміць утримували їх там у підвальному приміщенні, незаконно позбавляючи волі впродовж тривалого часу. 12. Під час незаконного позбавлення потерпілих волі ОСОБА_25 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_26 неодноразово вивозили їх до блокпоста і з погрозами застосування зброї примушували там будувати й облаштовувати захисні споруди, а також виконувати інші фізичні роботи, спрямовані на стратегічне й тактичне забезпечення ведення окупаційною армією бойових дій проти Збройних Сил України. 13. 07 червня 2014 року ОСОБА_23 , діючи за попередньою змовою з ОСОБА_25 , ОСОБА_24 та ОСОБА_26 , після відмови ОСОБА_29 підкорятися незаконним вимогам вистрілив у нього з пістолета і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я. Цим самим засуджені порушили закони і звичаї війни, передбачені статтями 31, 32, 51, 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі - Женевська конвенція (ІV)) і статтею 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року (далі - Протокол І) щодо заборони примусу цивільного населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у військових операціях, а також посягання на здоров`я, насильства над фізичним і психічним станом цих осіб, застосування відносно них будь-яких заходів, що можуть завдати фізичних страждань, у тому числі брутального поводження. 14. У складі не передбаченого законом збройного формування ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 та ОСОБА_26 за не встановлених досудовим розслідуванням обставин незаконно придбавали, носили і зберігали при собі вогнепальну зброю невстановленого зразка, схожу на автомати конструкції Калашникова АК-74 або його модифікації АКС-74 чи АКС-74У, і боєприпаси до неї - патрони зразка 1974 року калібру 5,45 мм. Зазначену зброю засуджені використовували під час ведення агресивної війни, викрадення й незаконного позбавлення волі людей, забезпечення їх охорони і примусу до виконання робіт. Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 15. У касаційній скарзі захисник ОСОБА_21 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу і закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_24 складу усіх інкримінованих йому кримінальних правопорушень. 16. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що в період вчинення засудженим дій, за які його притягнуто до кримінальної відповідальності, місто Лисичанськ перебувало поза контролем органів державної влади України. ОСОБА_24 , як і інші мешканці міста, був уведений в оману інформаційною кампанією, розгорнутою за сприяння російської федерації, й не усвідомлював справжньої суті військово-політичних подій, зокрема того, що створення на території Луганської області квазіреспубліки за силової підтримки незаконних збройних формувань було частиною плану зовнішньої військової агресії проти України, спрямованої на руйнування її державного суверенітету. 17. На думку автора скарги, не можна вважати доведеним поза розумним сумнівом факт скоєння ОСОБА_24 дій, поставлених йому за провину, добровільно, без ознак стороннього впливу, в тому числі примусу. 18. Вважаючи неправильною кваліфікацію дій свого підзахисного за статтями 437, 438 КК, захисник посилається на те, що станом на 2014 рік агресивні воєнні дії російської федерації проти нашої держави офіційно не констатувалися рішенням Ради Безпеки ООН, воєнний стан в Україні не оголошувався, а визначення агресії, наведене у статті 1 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХIХ) від 14 грудня 1974 року (далі - Резолюція), стосується відповідальності держав, а не персоналій. 19. Окрім цього, на переконання захисника, незаконне придбання, носіння та зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів охоплюється об`єктивною стороною злочину, передбаченого статтею 260 КК, а відтак додаткової кваліфікації за частиною першою статті 263 цього Кодексу не потребує. 20. Стверджується у скарзі і про те, що застосування відносно ОСОБА_24 процедури спеціального судового провадження призвело до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі- Конвенція) в аспекті реалізації права обвинуваченого на безпосередню участь у судовому процесі. Захисник зазначає, що правоохоронні органи не продемонстрували належного повідомлення ОСОБА_24 про висунуті йому звинувачення та розгляд справи судом і не довели фактів ухилення засудженого від кримінальної відповідальності або недвозначної відмови прибути в судове засідання. 21. Захисник ОСОБА_20 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок та ухвалу щодо ОСОБА_23 і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. 22. Мотивуючи свої вимоги, захисник оспорює кваліфікацію дій ОСОБА_23 за статтями 437, 438 КК з огляду на те, що на час скоєння засудженим інкримінованих йому дій в Україні не запроваджувався воєнний стан і офіційно в державі оголошувався не стан війни, а проведення на території Донецької та Луганської областей антитерористичної операції. 23. Не погоджується автор скарги і з правовою оцінкою дій свого підзахисного за частиною першою статті 263 КК з підстав, аналогічних викладеним у касаційній скарзі ОСОБА_21 . 24. Окрім цього, захисник ставить під сумнів належність як доказів даних з документів, використаних судом у вироку, а саме: роздруківок з мережі «Інтернет». 25. На касаційні скарги захисників прокурор у кримінальному провадженні подав заперечення, в яких наводить доводи щодо законності й обґрунтованості судових рішень, просить залишити їх без зміни, а касаційні скарги - без задоволення. 26. У судовому засіданні захисники ОСОБА_21 та ОСОБА_20 підтримали свої касаційні скарги з наведених у них підстав, а прокурор просив у задоволенні скарг відмовити. Підстава передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду 27. Ухвалою колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03 лютого 2022 року матеріали кримінального провадження передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки матеріали провадження містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 28. Виключною правовою проблемою колегія суддів вважає таке питання: «Чи підлягають кримінальній відповідальності за статтею 437 КК особи, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором, не наділені службовою компетенцією чи іншими можливостями впливати на прийняття рішень щодо планування, підготовки, розв`язування чи ведення агресивної війни, агресивних воєнних дій та/або контролювати їх виконання, однак задіяні як співвиконавці у заходах, що за змістом є участю у веденні такої війни чи воєнних дій?» Позиція Великої Палати 29. Виходячи зі змісту частини п`ятої статті 4341 КПК Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує питання, що становлять виключну правову проблему і стали підставою для такої передачі, та розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування. Щодо виключної правової проблеми 30. Суди попередніх інстанцій кваліфікували дії засуджених за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК як участь у змові, що спрямована на планування, підготовку агресивної війни, а також ведення агресивних воєнних дій, вчинених за попередньою змовою групою осіб. 31. Частиною першою статті 437 КК встановлено кримінальну відповідальність за планування, підготовку, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, а також участь у змові на вчинення таких дій. 32. Поняття агресії визначено у статті 1 Резолюції як застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом ООН. 33. Перелік дій, які незалежно від оголошення війни можуть бути кваліфіковані як акт агресії, сформульовано у статті 3 Резолюції. Але цей перелік не є вичерпним. Рада Безпеки ООН може визначити, що й інші дії є агресією згідно положенням Статуту ООН (стаття 4 Резолюції). 34. Агресивна війна є злочином проти міжнародного миру і тягне за собою міжнародну відповідальність (пункт 2 статті 5 Резолюції). 35. У зазначених статтях Резолюції йдеться про відповідальність держав. Натомість закон України про кримінальну відповідальність регламентує відповідальність осіб. 36. Тлумачення змісту діянь, зазначених у статті 437 КК, на національному рівні має певний рівень автономії від їхнього тлумачення в міжнародному праві. Володіючи свободою розсуду щодо визначення злочинності та караності діянь, держава вправі визначати і коло суб`єктів, відповідальних за їх вчинення. Як зазначив Європейський Суд з прав людини (далі- ЄСПЛ), коли внутрішні суди тлумачать внутрішньоправові положення, похідні від міжнародного публічного права, то вони мають вирішити, яке саме тлумачення їм застосовувати у внутрішньому праві, за умови, що таке тлумачення має узгоджуватись із суттю правопорушення (рішення у справі «Йоргич проти Німеччини» від 12 жовтня 2007 року,заява № 74613/01, §§ 103-116). 37. Законодавець не визначив, хто є суб`єктом кримінального правопорушення за статтею 437 КК. Питання про це необхідно вирішувати з урахуванням змісту і характеру дій, які становлять об`єктивну сторону правопорушення, та можливостей конкретної особи внаслідок їх вчинення впливати на об`єкт посягання, яким є мир як складова міжнародного правопорядку. 38. Планування агресивної війни чи воєнного конфлікту означає попереднє встановлення характеру, послідовності, строків виконання й інших істотних умов для досягнення цілей такої війни чи воєнного конфлікту. Планування може включати розробку ідеї та політичної концепції війни (конфлікту); розрахунок ресурсів; окреслення загальної стратегії і тактики; складання планів мобілізації та конкретних воєнних операцій;визначення у фінансовій і промисловій сферах завдань, необхідних для забезпечення акту агресії відповідною матеріально-технічною базою, і способів їх виконання; підтримання економіки в умовах ведення агресивної війни чи воєнного конфлікту тощо. 39. Підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту передбачає попереднє готування засобів ведення війни (воєнного конфлікту), створення для цього сприятливих умов і усунення перешкод. Ця форма злочинної поведінки може включати, зокрема: зосередження збройних сил, воєнізованих і/або збройних формувань на певних напрямках; проведення військово-розвідувальних заходів; дискредитацію з використанням пропаганди політичної влади держави - жертви майбутньої агресії, розпалювання ненависті до її народу; переконання громадян в існуванні загрози з боку цієї держави, її політичної влади; переформатування економіки та промисловості з метою обслуговування військових цілей; дипломатичні заходи, спрямовані на запобігання підтримці та припинення підтримки держави-опонента іншими державами, тощо. 40. Розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту становить дії, безпосередньо спрямовані на реалізацію плану щодо початку агресивної війни (воєнного конфлікту). Вони можуть полягати, зокрема, у створенні, в тому числі інсценуванні, конфліктної ситуації, приводу для застосування збройної сили; провокації супротивника на початок дій з використанням зброї; відданні наказу про початок агресивної війни (конфлікту) тощо. 41. Участь у змові, що спрямована на планування, підготовку, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, характеризується домовленістю між суб`єктами злочину про спільне вчинення дій, наслідком яких надалі має стати планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту. Кожен із учасників змови повинен з огляду на своє становище мати можливості реалізувати досягнуті домовленості, тобто вчинити дії відповідно до відведеної йому ролі. 42. Частина друга статті 437 КК встановлює відповідальність за ведення агресивної війни або ведення агресивних воєнних дій. 43. Веденням агресивної війни є дії особи чи групи осіб, які відіграють вирішальну роль у формуванні або реалізації певного напрямку державної політикищодо вчинення агресії стосовно іншої держави. 44. Ведення агресивних воєнних дій передбачає керівництво застосуванням збройних або воєнізованих формувань, сил і засобів для проведення воєнних операцій на певних напрямках під час вчинення акту агресії. Це передбачає, зокрема, організацію та управління реалізацією конкретних операцій, битв, ударів, боїв з боку збройних або воєнізованих формувань, зусиллями яких вчиняється акт агресії. 45. Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. 46. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу у міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (в тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів. 47. До осіб із відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій. Щодо касаційних вимог і доводів Щодо кваліфікації дій засуджених за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК 48. Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_24 та ОСОБА_23 не обіймали у державі-агресорі жодних посад, не здійснювали контролю за політичними і військовими діями, не керували ними, не впливали на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у державі чи за її межами, не виконували обов`язків командирів відповідного збройного формування, не займали суспільного становища, яке б дозволяло їм керувати агресивними воєнними діями. З огляду на це відсутні підстави для кваліфікації дій засуджених як співвиконавців за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 437 КК. 49. Як установлено у справі, ОСОБА_24 , ОСОБА_23 , вступивши до лав незаконного збройного формування, виконували вказівки не встановлених слідством осіб із числа збройних сил російської федерації і брали участь у бойових діях, що не є участю у змові на підготовку, планування агресивної війни, а також веденням агресивних воєнних дій у розумінні частин першої та другої статті 437 КК. 50. Таким чином, дії засуджених не містять складу злочину, передбаченого статтею 437 КК, і, кваліфікувавши їх за цією статтею, суд неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув і помилку суду першої інстанції не виправив. 51. Відповідно до частини другої статті 433 КПК якщо задоволення касаційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення. 52. Виходячи з наведеного відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 436, статті 440 КПК вирок та ухвала у частині засудження ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , а на підставі частини другої статті 433 КПК також ОСОБА_25 та ОСОБА_26 за частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 437 КК підлягає скасуванню із закриттям кримінального провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК у зв`язку з відсутністю в діях засуджених складу кримінального правопорушення. Щодо доводів сторони захисту про відсутність у діях засуджених складу злочину, передбаченого статтею 438 КК 53. Сторона захисту навела доводи щодо неправильної кваліфікації дій ОСОБА_23 та ОСОБА_24 за статтями 437 та 438 КК з огляду на те, що станом на 2014 рік в Україні офіційно не було оголошено воєнного стану, а дії російської федерації проти України офіційно не були визнані агресією за рішенням Ради Безпеки ООН. Оскільки кримінальне провадження за статтею 437 КК підлягає закриттю, то Велика Палата не аналізує аргументів сторони захисту щодо кваліфікації дій засуджених у цій частині. Що ж стосується статті 438 КК, то наведені аргументи не ґрунтуються на нормах міжнародного права і вимогах національного законодавства. 54. Відповідно до статті 39 Статуту ООН Рада Безпеки ООН визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії і робить рекомендації або вирішує, яких заходів належить вжити відповідно до статей 41 і 42 для підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки. 55. Статті 39, 41, 42 розміщені у главі VII Статуту ООН «Дії відносно загрози миру, порушень миру й актів агресії». 56. Таким чином, положення про визначення Радою Безпеки ООН акту агресії наведено у Статуті ООН у контексті повноважень цього органу з підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки, а не кримінальної відповідальності фізичних осіб на національному рівні. Чинні для України норми міжнародного права й національного законодавства не містять приписів, які б передбачали офіційну констатацію агресії з боку певної держави обов`язковою умовою кваліфікації дій осіб, що беруть участь у збройному конфлікті, як воєнних злочинів. 57. Для визначення того, чи можуть бути певні діяння кваліфіковані як воєнні злочини, важливим є суспільний контекст, у якому вони вчинені. Такий контекст установлений і охарактеризований у рішенні ЄСПЛ щодо прийнятності звернення «Україна та Нідерланди проти Росії» (Ukraine and the Netherlands v. Russia) від 30 листопада 2022 року (заяви № 8019/16, 43800/14 і 28525/20) (далі - рішення ЄСПЛ від 30 листопада 2022 року). Зокрема, у цьому рішенні ЄСПЛ ідеться про збройне вторгнення в Україну російських спецпризначенців, що розпочалося 12 квітня 2014 року; контроль «Всевеликим військом Донським» південно-західних районів Луганської області, в Антрациті, Перевальську та навколо них; ведення протягом травня 2014 року силами «ДНР» і «ЛНР» тривалих військових дій проти державних прикордонних контрольно-пропускних пунктів з метою отримати контроль над ділянками міжнародного кордону між Росією та Україною; постійний потік російських бойовиків та зброї, включаючи реактивні гранатомети та танки, які хлинули в Україну через її східний кордон, та ін. (пункти 52, 108, 153, 180, 181, 183-186, 188-190, 192-194, 601, підпункт ІІ пункту 137). 58. Установлені в рішенні ЄСПЛ факти є загальновідомими та не потребують доказування у кримінальному провадженні. 59. Крім цього, в ратифікованих Україною міжнародно-правових актах послідовно закріплений підхід, що дозволяє констатацію міжнародного збройного конфлікту за самим фактом застосування сили незалежно від формального оголошення або визнання стану війни тією чи іншою стороною. 60. Зокрема, Женевською конвенцією, (IV) передбачено застосування її в усіх випадках не лише оголошеної війни, а й будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше договірними сторонами, навіть якщо стан війни не визнається однією з них. 61. На національному рівні Україна визнала факти збройної агресії російської федерації, розпочатої 20 лютого 2014 року, і тимчасової окупації своїх територій, у тому числі окремих районів Луганської області, у преамбулі та статті 1 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Заяві Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява № 337-VIII), преамбулі та статті 1 Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». 62. Таким чином, наша держава офіційно підтвердила здійснення російською федерацією збройної агресії проти України й тимчасову окупацію своїх територій станом на квітень - липень 2014 року. 63. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу й на те, що стаття 438 КК встановлює відповідальність не за акт агресії, а за порушення під час уже триваючого збройного конфлікту законів і звичаїв війни незалежно від її правомірності або протиправності як такої. Ці закони і звичаї покладають відповідні обов`язки, заборони й обмеження на всіх учасників бойових дій - як на військовослужбовців регулярних армій, так і членів будь-яких інших збройних формувань незалежно від їх юридичного статусу і наявності чи відсутності певного посадового становища. Адже під час війни загроза для життя, здоров`я, безпеки, честі, гідності, свободи, особистої недоторканності мирних жителів, які потребують спеціального юридичного захисту, зумовлена не формальними повноваженнями озброєних осіб, а фактичною владою, яку вони можуть мати над цивільним населенням. 64. Відтак невизнання акту агресії в порядку, встановленому Статутом ООН, не перешкоджає засудженню і покаранню винних за кримінальне правопорушення, передбачене статтею 438 КК. 65. З огляду на зазначене на час вчинення ОСОБА_23 та ОСОБА_24 злочинів, за які їх засуджено, на території міста Лисичанська норми Женевської конвенції (IV) поширювалися як на військовослужбовців збройних сил російської федерації, так і членів незаконних збройних формувань і представників окупаційної адміністрації, які діяли від імені та/або в інтересах окупаційної держави. Недотримання такими особами вимог згаданої Женевської конвенції (ІV) є порушенням законів і звичаїв війни. 66. Як установлено за результатами судового розгляду, засуджені у складі « ІНФОРМАЦІЯ_3 » брали безпосередню участь у воєнних діях. Ці особи відкрито носили зброю, постійні відмітні знаки, у межах внутрішньої дисциплінарної системи незаконного збройного формування підпорядковувалися своїм командирам. 67. Натомість ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_29 та ОСОБА_35 , які проживали у місті Сєвєродонецьку, внаслідок його тимчасової окупації опинилися під фактичною владою російської федерації як окупаційної держави, громадянами якої вони не були. Ніхто з потерпілих не брав участі у бойових діях і не чинив окупантам збройного опору, відтак ці особи перебували під міжнародно-правовим захистом як цивільні особи відповідно до статті 4 Женевської конвенції (IV) і статті 50 Протоколу І. 68. За таких обставин засуджені, примушуючи ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_36 , ОСОБА_32 , ОСОБА_29 та ОСОБА_30 будувати й облаштовувати захисні споруди для забезпечення стратегічних і тактичних потреб окупаційної армії, зокрема викопувати окопи, траншеї, бліндажі, споруджувати захисні барикади, порушили встановлену статтею 51 Женевської конвенції (IV) заборону залучати цивільне населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у воєнних операціях. 69. Спосіб примусового залучення потерпілих до таких робіт, що супроводжувалося психічним насильством у формі залякування з демонстрацією зброї і реальними для сприйняття погрозами її застосування, становив порушення передбаченої статтею 31 Женевської конвенції (IV) заборони застосування до осіб, які перебувають під захистом, будь-якого примусу фізичного чи морального порядку. 70. Дії ОСОБА_23 , вчинені у співучасті з ОСОБА_24 та іншими засудженими, які полягали в умисному заподіянні ОСОБА_29 вогнепального поранення у відповідь на відмову виконувати незаконні вимоги, порушували вимоги статті 32 Женевської конвенції (IV). Положення цієї статті визнають неприпустимим застосування до осіб, що перебувають під захистом, будь-яких дій, які завдають фізичних страждань, у тому числі тілесних покарань та іншого брутального поводження. 71. За попередньою змовою з іншими засудженими ОСОБА_23 пострілом з пістолета заподіяв ОСОБА_29 легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я, і цим вчинив жорстоке поводження з потерпілим, що заборонено частиною першою статті 438 КК. 72. Насильницьке викрадення і тримання в підвалі Лисичанського міського відділу СБУ ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_29 та ОСОБА_37 проти їх волі за змістом становило незаконне ув`язнення їх як осіб, що перебувають під захистом. Зазначені діяння в розумінні статті 147 Женевської конвенції (IV) є серйозним порушенням її вимог. 73. Наведені вище дії співучасників злочину, вчинені з метою експлуатації праці ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_29 та ОСОБА_37 для обслуговування військових потреб окупаційної армії, становили насильство над психічним станом і погрозу фізичним насильством щодо всіх потерпілих, а також насильство над здоров`ям ОСОБА_29 . Такі дії відповідно до частини другої статті 75 Протоколу І заборонені в будь-який час і в будь-якому місці незалежно від того, чиняться вони представниками цивільних чи воєнних органів окупаційної держави. 74. Виходячи з наведеного дії ОСОБА_24 та ОСОБА_23 , вчинені за попередньою змовою групою осіб, що полягали у жорстокому поводженні з цивільним населенням, вигнанні цивільного населення для примусових робіт і порушенні інших законів та звичаїв війни, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, містять склад кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною першою статті 438 КК. Щодо доводів сторони захисту про відсутність у діях засуджених складу злочину, передбаченого статтею 263 КК 75. Суди попередніх інстанцій кваліфікували дії засуджених за частиною першою статті 263 КК як носіння, зберігання, придбання вогнепальної зброї, бойових припасів без передбаченого законом дозволу. Захисники не погодились із такою кваліфікацією. Вважають, що кваліфікація дій за частиною другою статті 260 КК охоплює незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, а тому додаткова кваліфікація за частиною першою статті 263 КК є зайвою. 76. Велика Палата вважає такі доводи обґрунтованими, оскільки правова оцінка судами дій засуджених не ґрунтується на правильному застосуванні закону України про кримінальну відповідальність. 77. Визначальною юридичною ознакою незаконного збройного формування, відповідальність за участь у якому передбачена частиною другою статті 260 КК, є наявність у відповідної воєнізованої групи вогнепальної, вибухової або іншої зброї. Сам факт озброєності такої групи перетворює участь у ній на самостійний більш тяжкий злочин порівняно з участю в незаконному воєнізованому формуванні, оскільки розцінюється законодавцем як обставина, що значно підсилює соціальну небезпеку діяльності угрупування. 78. Озброєність воєнізованого угрупування передбачає зберігання, передачу один одному і носіння зброї його учасниками. Тому стаття 263 КК застосовується лише щодо протиправної поведінки, яка не охоплюється безпосередньою діяльністю незаконного збройного формування: придбання зброї для його створення або ж для озброєння вже існуючого формування із зовнішніх джерел, передача або збут предметів злочину іншим особам, котрі не є учасниками угрупування, тощо. 79. Відповідно до встановлених судами фактичних обставин провадження придбані у складі не передбаченого законом збройного формування вогнепальну зброю і бойові припаси засуджені носили та зберігали при собі лише під час виконання завдань незаконного збройного формування, а також вчинення у його складі інших злочинів. 80. Отже, засудженим інкримінувалось незаконне придбання, носіння і зберігання вогнепальної зброї та бойових припасів не із зовнішніх джерел, ау складі не передбаченого законом збройного формування. Такі дії засуджених за конкретних обставин цієї справи є складовими елементами діяльності незаконного збройного формування, а тому додаткової кваліфікації за ст. 263 КК не потребують. 81. За викладених обставин придбання, носіння, зберігання вогнепальної зброї, бойових припасів без передбаченого законом дозволу охоплюється діяльністю незаконного збройного формування, є частиною об`єктивної сторони злочину, передбаченого частиною другою статті 260 КК, а кваліфікація цих дій за частиною першою статті 263 цього Кодексу є зайвою. 82. Апеляційний суд, переглядаючи вирок за апеляційними скаргами сторони захисту, які містили аналогічні наведеним у касаційних скаргах доводи про неправильність юридичної оцінки дій засуджених за частиною першою статті 263 КК, зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив. 83. Виходячи з наведеного вирок та ухвала в частині засудження ОСОБА_24 та ОСОБА_23 , а на підставі ч. 2 ст. 433 КПК також ОСОБА_25 та ОСОБА_26 за ч. 1 ст. 263 КК підлягають зміні, а саме виключенню із цих судових рішень кваліфікації дій засуджених ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за ч. 1 ст. 263 КК як зайвої. Щодо доводів про введення ОСОБА_24 в оману стосовно суті військово-політичних подій 2014 року 84. Твердження захисника ОСОБА_21 про те, що ОСОБА_24 не розумів суті військово-політичних подій 2014 року, будучи введеним в оману їх організаторами, є безпідставними. Зміст аргументів зводиться до нездатності засудженого, як і інших жителів тимчасово окупованих територій, станом на той час правильно оцінити дії, спрямовані на відокремлення від України окремих районів Луганської та Донецької областей, як прояв збройної агресії російської федерації проти нашої держави. 85. Водночас відповідно до встановлених судом фактичних обставин справи ОСОБА_24 , як і інші засуджені, вступаючи до лав незаконного збройного формування - «Козацької національної гвардії», чітко розумів мету його діяльності на території України, зокрема силовий опір армії та правоохоронним органам нашої держави і створення умов для воєнного вторгнення російської федерації на територію України. 86. Умисну й цілеспрямовану реалізацію ОСОБА_24 та ОСОБА_23 мети діяльності незаконного збройного формування підтверджують активні послідовні дії засуджених у воєнному протистоянні зі Збройними Силами України, які виконували свій конституційний обов`язок захисту суверенітету і територіальної цілісності держави. 87. Цілі підтримуваних російською федерацією не передбачених законами України збройних формувань у Луганській області й засоби їх досягнення, що очевидно ворожі національним інтересам України постійно транслювалися в публічному просторі й заявлялися на численних заходах, що проводилися за сприяння держави-агресора. Ці факти не заперечуються і в касаційних скаргах. Водночас ОСОБА_24 постійно проживав і перебував на території Луганської області, тобто знаходився в епіцентрі подій, безпосередньо сприймав їх та не був позбавлений можливості отримувати, аналізувати інформацію з різних джерел і робити власні висновки. За таких обставин вступ ОСОБА_24 та інших засуджених до лав незаконного збройного формування й участь у його складі в бойових діях на боці держави-агресора була результатом власного добровільного й усвідомленого вибору. 88. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу, що хибне сприйняття особою суспільно-політичних процесів у державі, яке може призвести до формування помилкових поглядів і переконань, не звільняє від кримінальної відповідальності. Обставин, які б позбавляли ОСОБА_24 й інших засуджених здатності усвідомлювати характер і значення своїх дій, у справі не встановлено. Касаційна скарга захисника не містить аргументованих доводів, яким чином помилка в оцінці політичної складової подій перешкоджала ОСОБА_24 розуміти очевидну протиправність діяльності збройного формування, не передбаченого законами України, викрадення, свавільного позбавлення волі та вигнання на примусові роботи цивільних осіб, а також застосування щодо них фізичного насильства і вогнепальної зброї. 89. Крім цього, згідно із частиною першою статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, а незнання законів, як передбачено частиною другою цієї ж статті, не звільняє від юридичної відповідальності. 90. У частині другій статті 1 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» регламентовано, що датою початку тимчасової окупації російською федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року, а окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією російської федерації) починаючи з 07 квітня 2014 року. Цей Закон було опубліковано в офіційному виданні «Голос України» 26 квітня 2014 року (№ 83, спецвипуск), а набрав він чинності з 27 квітня 2014 року. 91. Опублікування нормативно-правого акта є підставою презюмувати поінформованість громадянина про його зміст. Суть зазначеної презумпції полягає у тому, що ніхто не може посилатись на незнання закону, якщо він був офіційно оприлюднений належним чином. 92. Зазначене дозволяє констатувати, що на момент вступу до незаконного збройного формування у травні 2014 року ОСОБА_24 повинен був достеменно знати встановлений на законодавчому рівні факт тимчасової окупації території, на якій він перебував, унаслідок збройної агресії російської федерації, а відтак і усвідомлювати суть військово-політичних подій 2014 року. Щодо доводів захисту про вчинення ОСОБА_24 злочинів унаслідок стороннього впливу 93. Твердження захисника ОСОБА_21 у касаційній скарзі про можливе вчинення ОСОБА_24 злочинів унаслідок стороннього впливу, що має кримінально-правове значення, є голослівними. Захисник не наводить і не наводив у судах попередніх інстанцій жодних конкретних фактів, які могли б свідчити про зумовленість протиправної поведінки ОСОБА_24 тиском, погрозами, насильством, фізичним або психічним примусом і тягнути правові наслідки, передбачені статтею 40 КК. Як видно з матеріалів справи і журналу судового засідання, під час розгляду справи місцевим судом захисник ОСОБА_21 не подавав жодних доказів на підтвердження існування відповідних обставин. 94. Згідно із частиною першою статті 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання сторонами обвинувачення і захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. 95. Суд відповідно до закріпленої у статті 26 КПК засади диспозитивності вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами і віднесені до його повноважень згідно із цим Кодексом. 96. Керуючись зазначеними загальними засадами кримінального провадження, з огляду на процесуальну позицію в судовому засіданні захисника ОСОБА_21 суд не досліджував доказів існування обставин, які могли б ставити під сумнів добровільність вчинення ОСОБА_24 інкримінованих йому дій, і таких обставин не встановив. Щодо доводів сторони захист про порушення прав засуджених внаслідок застосування процедури спеціального судового провадження 97. Не можуть вважатися обґрунтованими і доводи захисника ОСОБА_21 про незаконність застосування щодо ОСОБА_24 процедури спеціального судового провадження з огляду на недоведеність факту ухилення засудженого від кримінальної відповідальності й відсутність його прямої недвозначної відмови від прибуття в судове засідання. 98. Частиною другою статті 2971 КПК передбачено можливість здійснення спеціального досудового розслідування (in absentia) на підставі ухвали слідчого судді у кримінальних провадженнях, зокрема, щодо злочинів, передбачених частиною третьою статті 146, статтями 437 і 438 КК, стосовно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або оголошений у міжнародний розшук. За цією самою процедурою може здійснюватися досудове розслідування й інших кримінальних правопорушень, якщо вони розслідуються в одному провадженні з зазначеними вище злочинами й виділення матеріалів може негативно вплинути на повноту досудового розслідування й судового розгляду справи. 99. В аналогічних випадках законодавець дозволяє і розгляд справи судом за відсутності обвинуваченого (in absentia), тобто застосування процедури спеціального судового провадження на підставі частини третьої статті 323 КПК. Означена процедура застосовується судом за клопотанням прокурора за умови підтвердження, що обвинувачений знав або повинен був знати про розпочате кримінальне провадження. 100. Крім цього, згідно зі статтею 5 Закону України від 12 серпня 2014 року № 1632-VII «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв`язку з проведенням антитерористичної операції» і частиною третьою статті 12 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (у редакції, чинній на час досудового розслідування і розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) ухилення від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик слідчого судді, суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази) підозрюваним, обвинуваченим, які перебувають у районі проведення антитерористичної операції або на тимчасово окупованій території України, та оголошення їх у розшук є підставами для здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження в порядку, передбаченому КПК, з особливостями, встановленими цими законами. 101. Відповідно до наведених вище спеціальних законів на випадки застосування щодо підозрюваних та обвинувачених, які перебувають у районі проведення антитерористичної операції або на тимчасово окупованій території України, процедури кримінального провадження in absentia не поширюється вимога щодо оголошення у міжнародний або міждержавний розшук. 102. Згідно із частиною першою статті 2975, частиною третьою статті 323 КПК (в редакції, чинній на час досудового розслідування та розгляду справи судами попередніх інстанцій) повістки про виклик підозрюваного, обвинуваченого в разі здійснення спеціального досудового розслідування і спеціального судового провадження надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування, обов`язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційних вебсайтах органів, що здійснюють досудове розслідування, або суду. Підозрюваний вважається належним чином ознайомленим зі змістом повістки про виклик з моменту опублікування її в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, а обвинувачений - з моменту публікації в таких засобах масової інформації та на офіційному вебсайті суду. 103. Як видно з матеріалів справи, повістки про виклик ОСОБА_24 та інших співучасників злочинів до слідчого для повідомлення про підозру та проведення слідчих дій неодноразово направлялися органом досудового розслідування за місцем проживання цих осіб (т. 2, а. к. п. 226-227, т. 3, а. к. п. 181-184). За викликом ОСОБА_24 , як і інші засуджені, жодного разу не прибув і причин неявки не повідомив, що засвідчено рапортами слідчого поліції від 18, 24, 25 та 26 лютого 2020 року (т. 2, а. к. п. 244, т. 3, а. к. п. 185-187). 104. Факт непроживання ОСОБА_24 за місцем державної реєстрації в місті Лисичанську офіційно засвідчено актом комісії Комунального підприємства «Лисичанська житлово-експлуатаційна контора № 1» від 18 лютого 2020 року (т. 2, а. к. п. 231-233). 105. У результаті проведених за дорученням слідчого оперативно-розшукових заходів на підставі показань свідків ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 було встановлено, що станом на лютий - квітень 2020 року ОСОБА_24 та інші засуджені перебували на тимчасово окупованій території Луганської області і брали там участь у бойових діях проти Збройних Сил України у складі незаконного збройного формування (т. 2, а. к. п. 105, 107, 108-114). 106. Постановами слідчого від 21 лютого 2020 року ОСОБА_24 та інших співучасників злочинів було оголошено в розшук (т. 3, а. к. п. 178). 107. З огляду на зазначене на підставі ухвали слідчого судді Лисичанського міського суду Луганської області від 10 березня 2020 року у кримінальному провадженні здійснювалося спеціальне досудове розслідування (т. 1, а. с. 170-178). 108. Повістки про виклик ОСОБА_24 , як і інших засуджених, до слідчого для вручення повідомлення про підозру і проведення слідчих дій відповідно до вимог статті 2975 КПК було розміщено на вебсайті Головного управління Національної поліції в Луганській області, а також опубліковано в газеті «Урядовий кур`єр» (т. 2, а. к. п. 221, 222, т. 1, а. с. 208). 109. Розгляд справи суд здійснював у порядку спеціального судового провадження на підставі ухвали Лисичанського міського суду Луганської області від 15 травня 2020 року (т. 1, а. с. 242, 243). Зміст повісток про виклик до суду ОСОБА_24 й інших співучасників злочинів оприлюднено у спосіб, передбачений частиною третьою статті 323 КПК (т. 1, а. с. 122, 133, 134, 144, 145). Інформація про такі виклики була відкрита для загального ознайомлення, у тому числі доступна засудженому. 110. Наведене дає підстави для висновку, що органи досудового розслідування й суд вжили всіх передбачених законом заходів для своєчасного сповіщення ОСОБА_24 про здійснення кримінального провадження. 111. Водночас відповідно до зібраних органами досудового розслідування письмових доказів - даних облікової картки особи, побутової характеристики, актів установлення факту непроживання засудженого за адресою, де він був зареєстрований і мешкав раніше, а також показань свідка ОСОБА_38 , ОСОБА_24 , котрий до 2014 року впродовж тривалого часу постійно проживав у місті Лисичанську, після участі у складі незаконного збройного формування у бойових діях на боці держави-агресора і вчинення інших злочинів залишив місто, коли воно було деокуповане, і виїхав на непідконтрольну Україні територію (т. 2, а. к. п. 107, 108, 231-233, т. 3, а. с. 139, 141). Ці факти переконливо свідчать про те, що засуджений усвідомлював злочинний характер власних дій, передбачав можливість настання відповідних кримінально-правових наслідків і змінив місце проживання насамперед з метою їх уникнення. 112. Така поведінка є достатнім підтвердженням ухилення особи від кримінальної відповідальності, що є умовою для застосування процедури спеціального судового провадження (in absentia). 113. Протилежний підхід знівелював би можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб, котрі вчинили злочини та переховуються на тимчасово окупованих територіях або на території держави-агресора, свідомо уникаючи будь-яких контактів з органами державної влади України. Зазначене було б несумісним з виконанням таких передбачених статтею 2 КПК загальних засад кримінального провадження, як захист особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень, забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини. 114. Разом з тим інтереси ОСОБА_24 в суді представляв адвокат ОСОБА_21 , чим було забезпечено виконання вимог пункту 8 статті 52, частини третьої статті 323 КПК і реалізовано визначені статтями 20, 22 цього Кодексу засади змагальності кримінального провадження і забезпечення права на захист. 115. Доводи захисника про незаконність застосування щодо ОСОБА_24 процедури спеціального судового провадження з огляду на відсутність його прямої недвозначної відмови від прибуття в судове засідання є неспроможними, оскільки така відмова не передбачена кримінальним процесуальним законом як умова для здійснення цієї процедури. 116. Що стосується доводів про порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку із застосуванням процедури спеціального судового розгляду за відсутності обвинувачених, то Велика Палата звертається до відповідної практики ЄСПЛ. 117. Так, у справі «Санадер проти Хорватії» (Sanader v. Croatia, рішення від 12 лютого 2015 року, заява № 66408/12), яка теж стосувалася засудження за воєнний злочин за процедурою in absentia особи, яка перебувала спочатку на тимчасово окупованій території Хорватії, а потім на території іншої держави, ЄСПЛ виклав загальні принципи, які слід застосовувати в подібних ситуаціях: «67. Хоча це прямо не зазначено в частині 1 статті 6 [Конвенції], об`єкт і мета статті в цілому свідчать про те, що особа, «обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення», має право брати участь у судовому засіданні. Більше того, підпункти (c), (d) і (e) пункту 3 гарантують «кожному обвинуваченому у вчиненні кримінального правопорушення» право «захищати себе особисто», «допитувати свідків або мати право допитати їх» і «користуватися безоплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, якою ведеться провадження, або не розмовляє нею», і важко уявити, як він може скористатися цими правами, не будучи присутнім на судовому засіданні... 68. Хоча провадження, яке відбувається за відсутності обвинуваченого, саме по собі не є несумісним зі статтею 6 Конвенції, тим не менш, безсумнівно, має місце відмова в правосудді, коли особа, засуджена заочно, згодом не може отримати від суду нове визначення по суті обвинувачення, як з точки зору права, так і з точки зору факту, якщо не було однозначно встановлено, що вона відмовилася від свого права з`явитися до суду і захищати себе ... 69. Конвенція залишає державам-учасницям широку свободу розсуду щодо вибору засобів, необхідних для забезпечення відповідності їхніх правових систем вимогам статті 6. Завдання Суду полягає в тому, щоб визначити, чи було досягнуто результату, передбаченого Конвенцією. Зокрема, процесуальні засоби, запропоновані національним законодавством і практикою, повинні бути доведені як ефективні, якщо особа, обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, не відмовилася від свого права з`явитися до суду і захищати себе, а також не намагалася уникнути суду... 71. Суд також постановив, що обов`язок гарантувати право обвинуваченого бути присутнім у залі суду - як під час первинного провадження, так і під час повторного розгляду - є однією з основних вимог статті 6... Відповідно, відмова відновити провадження, проведене за відсутності обвинуваченого, без будь-яких ознак того, що обвинувачений відмовився від свого права бути присутнім під час судового розгляду, була визнана "кричущою відмовою в правосудді", в результаті чого провадження "явно суперечить положенням статті 6 або принципам, закріпленим у ній"... 72. Ні буква, ні дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі відмовитися за власним бажанням, прямо чи мовчазно, від свого права на гарантії справедливого судового розгляду... Однак для того, щоб бути ефективною для цілей Конвенції, відмова від права на участь у судовому розгляді повинна бути встановлена в однозначний спосіб і супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю... 73. Суд постановив, що якщо особу, обвинувачену у вчиненні кримінального правопорушення, не було повідомлено особисто, з її статусу «втікача», який ґрунтується на презумпції, що не має достатнього фактичного підґрунтя, не можна робити висновок про те, що вона відмовилася від свого права з`явитися на судовий розгляд і захищати себе... Суд також мав нагоду зазначити, що перш ніж стверджувати, що обвинувачений своєю поведінкою неявно відмовився від важливого права, передбаченого статтею 6 Конвенції, необхідно довести, що він міг обґрунтовано передбачити наслідки своєї поведінки... 74. Крім того, на особу, обвинувачену у вчиненні кримінального правопорушення, не повинен покладатися тягар доведення того, що вона не намагалася ухилитися від правосуддя або що її відсутність була зумовлена форс-мажорними обставинами... У той же час, національні органи влади можуть оцінити, чи показав обвинувачений поважну причину своєї відсутності і чи є в матеріалах справи щось, що дає підстави вважати, що він був відсутній з причин, які не залежали від нього…». 118. Не дивлячись на те, що у справі Санадера було «вкрай малоймовірно», що обвинувачений міг знати про кримінальне провадження (враховуючи умови ескалації війни в Хорватії час початку кримінального провадження і той факт, що заявник проживав на території, яка не контролювалася національними органами влади, у зв'язку із чим вони не могли повідомити його про кримінальне провадження або забезпечити його присутність), ЄСПЛ зробив висновок, що за конкретних обставин цієї справи, враховуючи тяжкість злочину, на який не поширюються строки давності, проведення слухання за відсутності заявника саме по собі не суперечило статті 6 Конвенції та було співмірним з великим суспільним інтересом та інтересом потерпілих у здійсненні правосуддя. Разом з тим, ЄСПЛ встановив порушення цієї норми у зв'язку з відмовою національних судів здійснити повторний розгляд справи за заявою засудженого. 119. Отже, спираючись на наведені загальні стандарти, сформовані в практиці ЄСПЛ, а також на обставини цього кримінального провадження, Велика Палата не знаходить підстав вважати, що спеціальний судовий розгляд за відсутності обвинувачених, кожен з яких був представлений захисником, сам по собі становив порушення ст. 6 Конвенції. 120. Водночас Велика Палата звертає увагу на те, що попри відсутність у чинному КПК процедури нового розгляду за зверненням особи, яка була засуджена за її відсутності, чинний кримінальний процесуальний закон містить спеціальне положення, яке дозволяє забезпечити перегляд такого вироку в суді апеляційної інстанції як з питань права, так і фактів, що за належної судової практики може забезпечити дотримання європейських стандартів права на справедливий суд. 121. Так, відповідно до ч. 3 ст. 400 КПК України, якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин, передбачених статтею 138 цього Кодексу, та надсилає апеляційну скаргу разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції з дотриманням правил, передбачених статтею 399 цього Кодексу. Отже, навіть після закінчення строків на апеляційне оскарження особи, засуджені за процедурою in absentia, не позбавлені права ініціювати апеляційний перегляд, під час якого вони матимуть можливість ставити питання про усунення порушень, які, на їх думку, були допущенні під час спеціального досудового розслідування та судового розгляду. 122. Таким чином, Велика Палата відхиляє відповідні доводи захисника. Щодо належності як доказів роздруківок з мережі «Інтернет» 123. Доводи захисника ОСОБА_20 в інтересах засудженого ОСОБА_23 на предмет сумнівів у належності як доказів даних роздруківок з мережі «Інтернет», використаних у вироку, Велика Палата вважає безпідставними. Аргументуючи свою позицію у відповідній частині, захисник посилається на те, що зазначені матеріали не підтверджують винуватості ОСОБА_23 у вчиненні злочинів у період з кінця травня 2014 року по 07 червня 2014 року, а лише висвітлюють суспільно-політичну обстановку в державі на той час. 124. Однак суд касаційної інстанції відповідно до вимог частини першої статті 433 КПК перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати і визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Відтак оцінка засобів доказування виходить за межі процесуальних повноважень Великої Палати під час перегляду судових рішень у касаційному порядку. 125. Як видно з вироку, суд послався на задокументовані у відповідному протоколі результати огляду сторінок ОСОБА_25 та ОСОБА_26 у соціальних мережах, що містили фотографії цих засуджених у військовій формі зі зброєю та символікою незаконних збройних формувань (т. 2, а. к. п. 3-37), як на докази обвинувачення ОСОБА_25 та ОСОБА_26 , а не ОСОБА_23 . Відповідно до критеріїв, установлених статтями 85, 86, 94 КПК, суд належним чином оцінив ці засоби доказування з точки зору належності, допустимості, достовірності і використав їх як непрямі докази у сукупності та взаємозв`язку з іншими даними, які прямо викривали кожного із засуджених у вчиненні інкримінованих їм злочинів. Під час дослідження й оцінки цих доказів суд не допустив порушень вимог кримінального процесуального закону, які б відповідно до статті 438 КПК були підставами для втручання у вирок судом касаційної інстанції. Щодо кваліфікації дій засуджених за частиною третьою статті 146 КК 126. Кваліфікувавши дії засуджених, що полягали у протиправному позбавленні свободи ОСОБА_27 , ОСОБА_28 ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_29 та ОСОБА_37 , за частиною третьою статті 146 КК, суд першої інстанції припустився помилки. 127. Вчинені в умовах збройного конфлікту дії, що охоплюються заборонами, встановленими нормами міжнародного гуманітарного права, і становлять їх серйозне порушення, кваліфікуються лише за статтею 438 КК і додаткової правової оцінки за іншими статтями цього Кодексу не потребують. 128. Терміни, якими одні й ті самі діяння позначені у нормах міжнародного гуманітарного права і національного закону про кримінальну відповідальність, можуть відрізнятися. Однак для подолання конкуренції положень статті 438 КК з іншими кримінально-правовими нормами вирішальне значення має зміст дій, поставлених особі за провину, - чи порушують вони закони і звичаї війни, встановлені чинними для України міжнародними договорами. Кваліфікуватися за іншими статтями Особливої частини КК можуть діяння, які хоч і вчинені під час збройного конфлікту, проте не охоплюються заборонами, передбаченими нормами міжнародного гуманітарного права. 129. Кваліфікація одних і тих самих дій за двома статтями кримінального закону є неприпустимою відповідно до принципу non bis in idem, зміст якого розкрито у статті 61 Конституції України: ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. 130. Відповідно до встановлених судом фактичних обставин справи незаконне позбавлення волі та викрадення ОСОБА_23 та ОСОБА_24 потерпілих було вчинено у контексті розпочатої у 2014 році збройної агресії російської федерації проти України. Факт і спосіб скоєння зазначеного злочину були зумовлені обстановкою збройного конфлікту, умовами окупації, участю засуджених у воєнних діях, наявністю у них зброї і пов`язаною із цим фактичною владою над цивільним населенням. Тому інкриміноване засудженим незаконне позбавлення волі або викрадення людини (стаття 146 КК)за змістом становило нелегальне ув`язнення цих осіб, що прямо заборонено статтею 147 Женевської конвенції (IV). 131. Відтак зазначені вище дії ОСОБА_23 та ОСОБА_24 є порушенням законів і звичаїв війни, охоплюються об`єктивною стороною злочину, передбаченого частиною першою статті 438 КК, і додаткової правової оцінки не потребують. Кваліфікувавши ці дії ще і за частиною третьою статті 146 цього Кодексу, суд неправильно застосував закон про кримінальну відповідальність. 132. Суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив. 133. З огляду на зазначене, відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК вирок та ухвала у частині засудження ОСОБА_24 , ОСОБА_23 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за частиною третьою статті 146 КК підлягають зміні, а саме виключенню із цих судових рішень кваліфікації дій засуджених ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за ч. 3 ст. 146 КК як зайвої. Щодо неврахування позиції захисника ОСОБА_20 в ухвалі суду апеляційної інстанції 134. Усупереч твердженням захисника ОСОБА_20 , зазначеним у касаційній скарзі, ухвала апеляційного суду відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 419 КПК містить узагальнені доводи щодо його позиції, які були викладені як в апеляційній скарзі, так і висловлені в судовому засіданні. 135. Інших доводів щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій вимог кримінального процесуального закону і/або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які могли б бути підставами для зміни або скасування судових рішень, в касаційних скаргах не наведено. Щодо покарання 136. Велика Палата погоджується з висновками суду першої інстанції щодо розміру призначеного судом покарання за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 27, частиною другою статті 28 і частиною першою статті 438 КК; частиною другою статті 260 цього Кодексу, і при визначенні всім засудженим остаточного заходу примусу за сукупністю злочинів застосовує положення статті 70 КК, а щодо ОСОБА_25 - також правила сукупності вироків, передбачені статтею 71 цього Кодексу. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 137. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги відповідно до частини першої статті 436 КПК наділений повноваженнями: 1) залишити судове рішення без зміни; 2) скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції; 3) скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження; 4) змінити судове рішення. 138. Вирок суду та ухвала апеляційного суду в цій справі щодо ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_25 , ОСОБА_26 підлягають зміні, а саме скасуванню в частині засудження кожного за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК закриттю в цій частині кримінального провадження у зв`язку з відсутністю в діяннях складу вказаного кримінального правопорушення;виключенню із цих судових рішень кваліфікації дій засуджених ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайвої. Інших підстав для втручання у судові рішення Велика Палата не вбачає. 139. З урахуванням наведеного касаційні скарги захисників підлягають частковому задоволенню. Висновки щодо застосування норми права 140. Діяння, визначені у статті 437 КК, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. 141. Планування, підготовка, розв`язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій, та ведення агресивної війни чи агресивних воєнних дій вимагає наявності у суб`єктів або відповідних повноважень, ресурсів у сферах міжнародних відносин, внутрішньої політики, оборони, промисловості, економіки, фінансів, або такого суспільного становища, яке дозволяє їм впливати на прийняття відповідних рішень уповноваженими особами. Вони можуть, зокрема, але не виключно: окреслювати загальний курс розвитку держави, реалізовувати його; представляти державу в міжнародних відносинах; впливати на її нормотворчу діяльність; формувати державну політику; формувати національну ідеологію та забезпечувати її впровадження у життя через масовий вплив на суспільну думку; затверджувати склад і керувати збройними силами, підпорядкованими державі, а також незаконними воєнізованими чи збройними формуваннями; визначати стратегічні завдання для економіки та промисловості (у тому числі спрямовані на обслуговування ними військових цілей); забезпечувати фінансування воєнних заходів; керувати матеріально-технічним забезпеченням впровадження цих заходів. 142. До осіб з відповідними можливостями можуть належати, наприклад: глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань; інші особи, які фактично діють як військові командири; керівники органів виконавчої влади, які здійснюють функції з вироблення та реалізації державної політики і нормативно-правового регулювання у сфері діяльності збройних формувань і обігу зброї; керівники, правовий статус яких не охоплюється поняттям військового командира і які здійснюють владу або контроль щодо осіб, які беруть участь в агресивній війні чи агресивних воєнних діях; інші особи, які хоча й не займають формальних посад, проте здатні реально впливати на військово-політичні процеси, пов`язані з плануванням, підготовкою, розв`язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту та веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій. Керуючись статтями 434-4342, 436, 438, 440-442 КПК, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги захисників ОСОБА_20 та ОСОБА_21 задовольнити частково. 2. Вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_25 , ОСОБА_26 змінити: - скасувати вирок Лисичанського міського суду Луганської області від 18 травня 2020 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , а також у порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , в частині засудження кожного за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК закрити кримінальне провадження в цій частині у зв`язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК; - виключити з цих судових рішень кваліфікацію дій засуджених ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 за ч. 3 ст. 146 КК і ч. 1 ст. 263 КК як зайву. 3. Вважати ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 засудженими: за ч. 1 ст. 438 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років 6 місяців; за ч. 2 ст. 260 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років без конфіскації майна. 4. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначити кожному - ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_26 (остаточно) і ОСОБА_25 покарання у виді позбавлення волі на строк 9 (дев`ять) років 6 (шість) місяців. 5. На підставі ст. 71 КК до покарання, призначеного ОСОБА_25 за цим вироком, частково приєднати невідбуту частину покарання за попереднім вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 10 жовтня 2013 року та призначити остаточне покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 10 (десять) років. 6. У решті зазначені вирок та ухвалу залишити без зміни. 7. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач ОСОБА_1 ОСОБА_2 Судді: ОСОБА_3 ОСОБА_11 ОСОБА_4 ОСОБА_12 ОСОБА_5 ОСОБА_13 ОСОБА_6 ОСОБА_14 ОСОБА_7 ОСОБА_15 ОСОБА_8 ОСОБА_16 ОСОБА_9 ОСОБА_17 ОСОБА_10 ОСОБА_18 Відповідно до частини третьої статті 441 КПК України постанову оформив суддя ОСОБА_9 Джерело: ЄДРСР 117555176

Зокрема, у сфері кримінального права: ✅ констатовано, що дії громадянина України, який реалізовував державну політику держави-окупанта – рф у військовій сфері, здійснюючи примусовий призов цивільного населення України, яке проживає на тимчасово окупованій території України, на строкову військову службу до збройних сил рф, є такими, що порушують закони та звичаї війни, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і підлягають кваліфікації за ч. 1 ст. 438 КК України; ✅ акцентовано на тому, що положення Закону України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» від 3 березня 2022 року № 2114-IX не декриміналізують протиправного поводження з предметами злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України, вчиненого до набуття чинності цим Законом, та не встановлюють правомірності незаконного поводження з предметами, отриманими всупереч порядку, встановленому МВС України, в період дії воєнного стану. У сфері кримінального процесуального права, серед іншого: ✅ вирішено питання щодо можливості оскарження під час досудового розслідування в апеляційному порядку ухвал слідчого судді: про повернення скарги на повідомлення про підозру; про відмову в задоволенні скарги на повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри в об’єднаному кримінальному провадженні, у якому частина відомостей про кримінальні правопорушення внесені до ЄРДР до 16 березня 2018 року, а частина – після цієї дати; про зобов’язання слідчого та/або прокурора вчинити конкретну дію щодо закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України; ✅ встановлено, що закриття кримінального провадження стосовно особи з нереабілітуючих підстав, передбачених ст. 46 КК України, у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим і застосування до неї більш м’якої форми закінчення кримінального провадження, ніж обвинувальний вирок, не звільняє її від сплати процесуальних витрат, пов’язаних із проведенням судової автотехнічної експертизи та судової експертизи технічного стану транспортного засобу. Упродовж лютого 2024 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_02_2024.pdf Огляд судової практики ВС-ККС за лютий 2024 року.pdf

Для зручності в користуванні рішення, наведені у зведеному огляді, систематизовано за статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, кожне рішення містить посилання на періодичний огляд із перекладом відповідного витягу. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_zved_ESPL_2023.pdf Зведений огляд рішень ЄСПЛ за 2023 рік.pdf

‼️🇷🇼Коли очікувати ухвалення Верховною радою України нового законопроекта щодо мобілізації і що в ньому планують залишити. 🔸Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43604 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA