Постанова КАС про залишення в силі Шевченківського райсуду Києва щодо визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від посади, поновлення на роботі та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу та витрат на правову допомогу

[ANTIRAID]

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: [email protected]

Єдиний унікальний номер справи № 761/4727/22 Головуючий у суді першої інстанції - Пономаренко Н.В.

Номер провадження № 22-ц/824/4850/2023 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді: Яворського М.А.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,

за участю секретаря - Владімірової О.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Київського національного університету імені Тараса Шевченка на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Начальника відділу кадрів Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іванченка Олексія Геннадійовича, Київського національного університету імені Тараса Шевченка про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від посади, поновлення на роботі та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Начальника відділу кадрів Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іванченка О.Г., Київського національного університету імені Тараса Шевченка про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від посади, поновлення на роботі та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу, в якому просила визнати протиправним наказ №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року, виданий Київським національним університетом імені Тараса Шевченка про відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 - асистента кафедри механіки суцільних середовищ механіко-математичного факультету. Також просила зобов`язати університет поновити її на роботі шляхом допуску на роботу на посаду та стягнути з Київського національного університету імені Тараса Шевченка на її користь за весь час відсторонення від посади, тобто за час вимушеного прогулу, середній заробіток, допустити негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначала, що вона працює на посаді асистента кафедри механіки суцільних середовищ механіко-математичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка і була відсторонена від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати на підставі вищевказаного наказу ректора.

Вказаний наказ був виданий, зокрема, на виконання наказу МОЗ №2153 від 04 жовтня 2021 року, яким затверджено перелік професій, виробництв, організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Позивачка вважає, що наказ є незаконним та порушує її права, оскільки в ньому відсутні належні правові підстави, адже ст. 46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення, та така підстава як «в інших випадках, передбачених законодавством», не може бути застосована до спірних правовідносин, бо наказ МОЗ №2153 не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, тому підстави для відсторонення, що передбачені в передбачених ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» - відсутні.

Вказано, що щеплення від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2 не передбачено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов`язкових щеплень в Україні, в тому числі, і за епідемічними показниками.

Позивачка зазначала, що в порушення ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» не було надано єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби відповідного подання про усунення особи від роботи.

Вважає наказ про своє відсторонення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, посилаючись, зокрема, на те, що чинним трудовим законодавством не передбачена така підстава відсторонення працівника від роботи, як відсутність щеплення від COVID-19, та, крім того, будь-яка дискримінація працівників за станом здоров`я є недопустимою, як і порушення її конституційного права на працю. В зв`язку з відстороненням їй, відповідно, не виплачується заробітна плата, що, в свою чергу, унеможливило забезпечення базових потреб існування.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 серпня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправним наказ №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року, виданий Київським національним університетом імені Тараса Шевченка про відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 - асистента кафедри механіки суцільних середовищ механіко-математичного факультету.

Стягнуто з Київського національного університету імені Тараса Шевченка на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по 09 березня 2022 року в розмірі 78 910,44 грн.

В іншій частині позову - відмовлено.

Стягнуто з Київського національного університету імені Тараса Шевченка на користь держави судовий збір в розмірі 1 781,80 грн.

Стягнуто з Київського національного університету імені Тараса Шевченка на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати, пов`язані з наданням правничої допомоги при розгляді справи в розмірі 5 000 грн.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Київський національний університет імені Тараса Шевченка подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати рішення у частині задоволених позовних вимог, стягнення судового збору, стягнення судових витрат, ухваливши нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

Апелянт вказує, що твердження суду першої інстанції щодо не внесення ГРВІ COVID-19 в Календар щеплень, як хвороби проти якої обов`язково слід робити щеплення, є помилковим, оскільки пунктом 1 Календаря профілактичних щеплень визначено, що він включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз.

Разом з тим, враховуючи зміну середовища існування людського суспільства, пунктами 2-3 того ж таки Календаря профілактичних щеплень передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби.

Разом з тим, згідно з частиною 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», зокрема: працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб.

Таким чином, апелянт наголошує, що перелік обов`язкових профілактичних щеплень, визначений Календарем профілактичних щеплень не є вичерпним, а Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачає можливість його доповнення іншими видами обов`язкових щеплень.

Відповідач вважає, таким, що суперечить засадам законодавства, висновок суду першої інстанції про відсутність у оскаржуваному наказі роботодавця інформації про те, що діяльність відповідача та позивача відноситься до діяльності, яка може призвести до зараження інших осіб.

Вказує, що відповідно до педагогічного навантаження позивачка обіймає науково-педагогічну посаду у закладі вищої освіти та мала постійно особисто контактувати з групами студентів, частина з яких є неповнолітніми (1 курс). Крім того, щодня відвідуючи роботу, позивачка мала контактувати також з колегами, які у свою чергу теж мали безпосередній контакт зі студентами.

Апелянт зазначає, що відсторонення від роботи працівника у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень передбачається двома Законами України: «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та «Про захист населення від інфекційних хвороб». Та в даному випадку відбулось відсторонення позивачки на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Вказана підстава є самостійною підставою для відсторонення особи від роботи.

Не погоджується апелянт й з висновком суду про порушення конституційного права позивачки на працю, оскільки однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. А правові підстави відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим органом визначені статтею 46 КЗпП України.

Вказує, що позивачка не позбавлена права на пращо та з роботи не звільнена, а лише відсторонена від виконання своїх функціональних обов`язків через відсутність щеплення за відсутності абсолютних протипоказань до його проведення з метою непоширення гострої респіраторної хвороби COVID-19, та яке в силу професійної діяльності позивачки є обов`язковим для неї.

Апелянт наголошує, що реалізація ОСОБА_1 її права на працю не є правовою підставою для порушення права інших осіб на охорону здоров`я.

Крім того, вважає, що суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки оскаржуваним наказом було відсторонено від роботи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а сторона позивача не заявляла позовних вимог щодо скасування пункту наказу про відсторонення ОСОБА_2 , тож суд неправомірно повністю скасував наказ №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року про відсторонення від роботи.

Також вказує на нерівномірність розподілу судових витрат у зв`язку із частковим задоволенням позовних вимог ОСОБА_1 та стягненням з відповідача повного розміру судових витрат.

Враховуючи викладене, відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

02 травня 2023 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив від представника ОСОБА_1 - Кравця Р.Ю. , відповідно до якого вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Так, представник позивача вказує, що відповідачем не спростовано доводи позивача, наведені в позові та висновки суду про протиправність спірного наказу, оскільки в ньому відсутні належні правові підстави та такий наказ видано за відсутності визначеного порядку відсторонення.

Наголошує, що в Україні відсутній порядок відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, який би був визначений саме законом, а відсторонення за відсутності закону свідчить про порушення принципу законності і порушує право позивачки на працю.

Представник позивача вважає, що судом вірно встановлено відсутність у матеріалах справи доказів відмови від проведення щеплення позивачкою саме після її повного та об`єктивного інформування про щеплення та наслідки відмови, а наявність такого інформування не підтверджено жодним доказом. Відтак, відмова від проведення щеплення відповідачем не зафіксована належним чином.

Перед виданням оскаржуваного наказу відповідачем не було встановлено відсутності можливості у позивачки виконувати роботу в дистанційному режимі, та необґрунтовано необхідності саме відсторонення від роботи, що призвело до непропорційного та незаконного втручання у права ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене у відзиві, представник ОСОБА_1 - Кравець Р.Ю. просить залишити апеляційну скаргу Київського національного університету ім. Тараса Шевченка без задоволення, оскаржуване рішення - без змін. Стягнути з апелянта на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу, пов`язані з переглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 8 300 грн.

При апеляційному розгляді справи представник Київського національного університету ім. Тараса Шевченко Мельник Т.М. підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просила її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову з підстав та мотивів, викладених в апеляційній скарзі.

Представник позивачки у справі ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р.Ю. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просив залишити її без задоволення, оскільки доводи, на які посилається апелянт, не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків, викладених у рішенні суду. Вважає рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства, просив залишити його без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача у справі, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що наказом №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року, виданого Київським національним університетом імені Тараса Шевченка про відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 - асистента кафедри механіки суцільних середовищ механіко-математичного факультету, - відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року у зв`язку із відмовою або ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти СОVID-19 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення і отримання допуску до роботи за результатами контролю, - без збереження заробітної плати (а.с.13).

Підставою для вказаного наказу слугувало подання керівництва підрозділу, а сам зміст наказу містить посилання на положення ст. 46 Кодексу законів про працю України, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постанов Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (у тому числі зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096) та наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», а також наказ ректора від 04.11.21 №868-32 та від 05.11.2021 №876-32.

Крім того, матеріали справи містять копію повідомлення позивача про обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19 та попередження щодо відсторонення від роботи, однак підпис ОСОБА_1 на ньому відсутній (а.с.62).

Згідно акту комісії від 05 листопада 2021 року, ОСОБА_1 не надала документи про щеплення або медичний висновок про наявність відповідних протипоказань, а також засвідчено акт про відмову підписати лист про ознайомлення з наказом МОЗ №2153 від 04.10.2021 (а.с.63).

Відповідно до акту від 09 листопада 2021 року, позивач відмовилась ознайомлюватись під підпис з наказом ректора КНУ імені Тараса Шевченка №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року про її відсторонення від роботи (а.с.64).

Суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки достатнім ефективним способом захисту порушених прав позивача в даному випадку є визнання протиправним наказу №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року, оскільки із оскаржуваного наказу не вбачається, що діяльність позивача відноситься до діяльності, яка може призвести до зараження інших осіб. Відмова працівника про надання конфіденційної медичної інформації не може бути підставою для відсторонення від роботи, як і не може бути підставою для відсторонення обґрунтована відмова працівника від щеплення проти COVID-19 на підставі статті 46 КЗпП України.

Суд також вказав, що позивачем помилково було пред`явлено позовні вимоги до відповідача - Начальника відділу кадрів Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іванченка Олексія Геннадійовича, як до автора оспорюваного наказу, оскільки судом встановлено, що вказаний наказ не був ним підписаний, оскільки начальник відділу кадрів лише підписав відповідний витяг.

Щодо вимоги стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд першої інстанції зазначив, що позивача допущено до роботи з 10 березня 2022 року, при цьому, суд прийшов до висновку, що позивач з 08 листопада 2021 року була позбавлена можливості працювати з підстав її незаконного відсторонення від роботи та відповідно отримувати заробітну плату.

Згідно довідки про доходи відповідача №45 від 12 січня 2022 року, середньоденна заробітна плата позивача, з врахуванням нарахованої заробітної плати за вересень 2021 - 19727,63 грн. за 22 робочі дні та жовтень 2021 - 19727,63 грн. за 20 робочих днів, - становить 939,41 грн. в день.

Отже, сума загального середнього заробітку, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за час вимушеного прогулу в період з 08 листопада 2021 року по 09 березня 2022 року становить 939,41 х 84 = 78 910,44 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено правомірності відсторонення позивача від роботи, у тому числі наявності встановлених законодавством підстав для відсторонення.

Апеляційний суд в цілому погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог в цілому відповідає з огляду на наступне.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Щодо правового регулювання на національному рівні питання відсторонення працівників у зв`язку з відсутністю у них щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2слід зазначити наступне.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України). За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта вказаної статті).

У пунктах "а", "б" статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: - появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; - відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; - в інших випадках, передбачених законодавством.

До інших передбачених законодавством випадків належить, зокрема, відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим.

Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Термін «законодавство» широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (Рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» наголосив: що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частини четверта - шоста статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану:

- фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;

- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;

- пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19. Відповідачем застосовано до позивачки відсторонення від роботи до набрання чинності вказаними нормативно-правовими актами.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Вищезазначене узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року (справа № 130/3548/21) дійшла висновків, що нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Крім цього, суд зауважив, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести не вакцинований працівник.

Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Відповідно до ст.30 Закону України «Про Основи законодавства України про охорону здоров`я» у разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань

Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

За наведених обставин, для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта. Медичне втручання, пов`язане з ризиком для здоров`я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров`я пацієнта іншими методами неможливе (частини перша та друга статті 42 Закону).

Видаючи наказ про відсторонення, відповідач лише керувався тим, що професія позивача входить у Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим Наказом МОЗ від 04.10.2021 року №2153, однак не врахував, що відсторонення особи від роботи є наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації. Відповідач не врахував, що була можливість досягнути поставленої мети шляхом застосування менш суворих заходів, ніж відсторонення працівника від роботи, зокрема шляхом впровадження дистанційного навчання.

Задовольняю частково позов суд першої інстанції правильно встановив, що ОСОБА_1 працюючи на посаді асистента кафедри механіки суцільних середовищ механіко-математичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка не створювала загрози, які б вимагали вжиття до неї такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя як відсторонення від роботи, який позбавляв її і так мінімальної заробітної плати.

Посилання апелянта на те, що позивач по справі ОСОБА_1 обіймає посаду асистента, яка віднесена до основних посад науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти, що свідчить, на думку апелянта, про те, що діяльність позивачки відноситься до діяльності, яка може призвести до зараження інших осіб та може становити потенційну загрозу, то апеляційний суд керується наступним.

Так, відповідно до копії трудової книжки ОСОБА_1 вбачається, що остання з 23 листопада 2020 року переведена на посаду асистента кафедри механіки суцільних середовищ механіко-математичного факультету на умовах діючого контракту в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (а.с.11-12).

Відповідно до положень п.9 ч.1 ст.55 Закону України «Про вищу освіту» основними посадами науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти є, зокрема, асистент.

Апелянт посилається на те, що посада асистента, яку обіймає ОСОБА_1 , тісно пов`язана із роботою зі студентами, тобто вона контактує з великою кількістю людей.

На підтвердження вказаних обставин апелянтом було надано копію наказу ректора Бугрова Володимира №783-32 від 12 жовтня 2021 року «Про особливості проведення навчальних занять у період з 18 жовтня 2021 року» де вказано, що з 25 жовтня 2021 року за всіма освітніми програмами у всіх структурних підрозділах відновлюються заняття за змішаною формою проведення навчальних занять (а.с.102-103).

Також було надано відомості розподілу годин на 2021-2022 навчальний рік ОСОБА_1 , де з педагогічного навантаження вбачається, що ОСОБА_1 має постійно особисто контактувати з групами студентів (а.с.104-105).

Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу, що відповідно до положень статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Однак, вказані вище докази, які були подані апелянтом разом із апеляційною скаргою, не можуть бути враховані апеляційним судом під час розгляду даної справи по суті, оскільки відповідач вказані документи до суду першої інстанції не подавав й не навів обґрунтованих підстав неможливості їх подачі до суду першої інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статей 78-79 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Крім того, статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, системний аналіз матеріалів справи дає підстави для висновку, що відповідачем не було надано належних та допустимих доказів про те, що діяльність позивача тісно пов`язана із роботою з великою кількістю людей, що може сприяти поширенню коронавірусної хвороби.

Крім того, відповідачем не було надано доказів того, що для позивача неможливо було встановити дистанційний режим роботи у зв`язку із її специфікою, що б попередило можливість поширення відповідної хвороби та забезпечило не втручання в приватне життя позивача.

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги щодо того, що оскаржуваний наказ стосується не лише позивача по справі, а й іншої особи, а тому не можу бути визнаний недійсним, як необґрунтовані, оскільки в матеріалах справи міститься копія оскаржуваного наказу №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року, який було надано позивачем (а.с.13), а також копія наказу №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року, яку було надано відповідачем (а.с.107), які суперечать між собою.

Так, в надій позивачем копії наказу вбачається, що він стосується лише однієї особи - ОСОБА_1 , в той час як з наданої відповідачем копії наказу вбачається, що він стосується двох осіб - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Доказів того, що позивачу було надано лише витяг із вказаного наказу, а не повний його текст, матеріали справи не містять.

Таким чином, вказані доводи апеляційної скарги не приймаються апеляційним судом.

Суд першої інстанції дійшов висновку про неправомірність і незаконність відсторонення позивачки від займаної посади, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

За вказаних обставин, оскаржуваний наказ №08-4292-04 від 08 листопада 2021 року, виданий Київським національним університетом імені Тараса Шевченка про відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 - асистента кафедри механіки суцільних середовищ механіко-математичного факультету, не відповідає вимогам чинного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У разі, якщо відсторонення від роботи не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

Вказане узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що згідно довідки про доходи відповідача №45 від 12 січня 2022 року, середньоденна заробітна плата позивача, з врахуванням нарахованої заробітної плати за вересень 2021 - 19 727,63 грн за 22 робочі дні та жовтень 2021 - 19 727,63 грн за 20 робочих днів, - становить 939,41 грн в день. Отже, сума загального середнього заробітку, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за час вимушеного прогулу в період з 08 листопада 2021 року по 09 березня 2022 року становить 939,41 х 84 = 78 910,44 грн.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судові рішення, яке відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача представник позивач Кравець Р.Ю. просив суд стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 8 300 грн в межах розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з вимогами ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Заперечень щодо не співмірності зазначених витрат складності справи чи обсягу виконаної роботи відповідач не подавав.

За таких обставин, апеляційний суд не вбачає підстав до зменшення заявлених витрат, з огляду на відсутність заперечень відповідача в частині їх співмірності із складністю справи.

З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи у суді інтереси ОСОБА_1 представляє адвокат Кравець Р.Ю. на підставі ордеру серії АА №1284796 від 27 квітня 2023 року та договору про надання правничої допомоги №4 від 11 січня 2022 року (а.с.172-175).

Представником Кравцем Р.Ю. було також надано попередній розрахунок витрат на правову допомогу, рахунок на оплату №319 від 25 квітня 2023 року на суму 5 000 грн, платіжну інструкцію від 25 квітня 2023 року на суму 5 000 грн (а.с.170-171).

Відповідно до додатку №1 до договору про надання правничої допомоги №4 від 11 січня 2022 року, сторони погодили, що авансований платіж становить 5 000 грн, а вартість послуги з підготовки і подачі апеляційної скарги - 3 500 грн.

У постанові Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 викладено правову позицію, що висновки судів про відмову у відшкодуванні витрат на правничу допомогу через відсутність доказів оплати вказаних послуг не узгоджується з нормами чинного процесуального законодавства та вищенаведеними висновками Верховного Суду».

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

При встановленні розміру гонорару відповідно до частини третьої статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» врахуванню підлягають складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, витрачений ним час, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини.

Відповідач не навів доводів та доказів нерозумності цих витрат, їх не співмірності з ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача. При цьому, загальна сума витрат на адвокатські послуги, передбачена договором, складає 8 300 грн, що не виходить за розумні межі визначення розміру гонорару.

Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Київського національного університету імені Тараса Шевченка залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 серпня 2022 року залишити без змін.

Стягнути з Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033 м.Київ, вул. Володимирська, 60, код ЄДРПОУ 02070944) на користь ОСОБА_1 понесені витрати в суді апеляційної інстанції по сплаті правничої допомоги в розмірі 8300 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 21 липня 2023 року.

Головуючий суддя : М.А.Яворський

Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв

Джерело: ЄДРСР 112380688

[ANTIRAID]

Це наша справа. Київський апеляційний суд погодився з Шевченківський райсудом Києва й з посиланням на рішення Конституційного суду України та законодавство, що регулює питання відсторонення від посади та здійснення щеплення задовільнив позов. Такими суддями можна пишатись.