Постанова ВС-КЦС про скасування постанови КАС та залишенні в силі рішення Шевченківського райсуду Києва про скасування наказу, поновлення на роботі та зобов`язання відшкодувати невиплачену заробітну плату та витрати на правову допомогу

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 761/712/22

провадження № 61-12826св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - загальноосвітня середня школа І-ІІІ ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Кравець Ростислав Юрійович, на постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до загальноосвітньої середньої школи І-ІІІ ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва про скасування наказу, поновлення на роботі та зобов`язання відшкодувати невиплачену заробітну плату.

В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що з 02 липня 2019 року вона працює в школі I-III ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва на посаді практичного психолога.

17 листопада 2021 року їй було вручено наказ № 98-к/тр від 05 листопада 2021 року про відсторонення її від займаної посади на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого у Міністерстві юстиції України за № 1306/36928.

Позивачка вказувала, що ні в трудовому контракті, ні в посадовій інструкції та в будь-якому іншому документі, які укладені між нею та відповідачем, не міститься її зобов`язання робити щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, так само як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення її від роботи з підстав відсутності у неї такого щеплення.

Зазначала, що виключно Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлюється перелік обов`язкових щеплень, відповідно до якого щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 не є обов`язковим, а тому відсторонення її від роботи на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є незаконним та безпідставним.

Відповідач порушив її право на працю, передбачене статтею 43 КЗпП України, оскільки відсторонення від роботи можливе лише з підстав, визначених статтею 46 КЗпП України.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ № 98-к/тр від 05 листопада 2021 року про відсторонення її від роботи;

- зобов`язати відповідача відшкодувати невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, починаючи з 17 листопада 2021 року по дату прийняття судом рішення про поновлення на роботі;

- поновити її на посаді практичного психолога школи І-ІІІ ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2022 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано наказ Школи І-ІІІ ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва № 98-к/тр від 05 листопада 2021 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Зобов`язано Школу І-ІІІ ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва поновити на роботі ОСОБА_1 з 08 листопада 2021 року шляхом її допуску до роботи на посаді практичного психолога школи № 169.

Стягнуто з Школи І-ІІІ ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 17 листопада 2021 року по 31 січня 2022 року у розмірі 39 479,10 грн, з відрахуванням всіх обов`язкових платежів і податків.

Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 та в частині стягнення на її користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 17 804,30 грн, з відрахуванням всіх обов`язкових платежів і податків.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що освітній процес в закладі освіти, починаючи з 01 листопада 2021 року до окремого рішення було організовано в дистанційному режимі, а позивачка, як педагогічний працівник, мала змогу за відсутності відповідного щеплення здійснювати трудову діяльність дистанційно, не контактуючи з учнями та працівниками закладу освіти, що виключає потребу в захисті громадського здоров`я, а також захист здоров`я заінтересованих осіб, в даному випадку учасників освітнього процесу. Тому суд вважав, що відсторонення ОСОБА_1 було здійснено з порушенням відповідного порядку встановленого чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством України, а також за відсутності об`єктивних підстав та виправдань превалювання принципу важливості суспільних інтересів над особистими правами особи.

Вирішуючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції зазначив, що у позовній заяві ОСОБА_1 просила зобов`язати відповідача відшкодувати невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, починаючи з 17 листопада 2021 року по дату ухвалення рішення у справі. У судовому засіданні 19 грудня 2022 року позивачкою змінено вказану вимогу в частині дати початку виплати, а саме - з 05 листопада 2021 року, однак місцевий суд не прийняв вказану зміну, оскільки таке клопотання подано після закриття підготовчого провадження. У зв`язку із цим, суд вбачав підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах належним чином заявлених вимог - за період з 17 листопада 2021 року по 31 січня 2022 року, приймаючи до уваги, що саме з 01 лютого 2022 року її було допущено до роботи.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року апеляційну скаргу загальноосвітньої середньої школи І-ІІІ ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення у справі, яким позов залишено без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що за характером обов`язків практичного психолога, які пов`язані з об`єктивною необхідністю особисто контактувати з дітьми, позивачка підлягала обов`язковому профілактичному щепленню проти респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але не надала ні медичного документу про наявність протипоказань проти вакцинації, ні сертифікату про проходження вакцинації, що відповідно до зазначеного вище законодавства було її обов`язком, у зв`язку з чим відповідач обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонив її від роботи на час до проведення щеплення або надання документів у підтвердження наявності протипоказань до такого щеплення.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

24 серпня 2023 року ОСОБА_1 через представника - адвоката Кравця Р. Ю. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року та ухвалити нове рішення у справі, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх обставин, що мають значення для справи та без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

08 листопада 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що ОСОБА_1 працювала в Школі I-III ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва з 25 серпня 1980 року по 01 липня 2021 року на посаді директора.

З 05 липня 2021 року позивачка працювала у вказаному навчальному закладі на посаді практичного психолога, що підтверджено копією трудової книжки, яка міститься в матеріалах справи.

Як убачається з наказу в.о. директора Школи I-III ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва ОСОБА_6 № 190 від 22 жовтня 2021 року, про призупинення освітнього процесу у приміщенні закладу освіти та організації навчання в дистанційному режимі для учнів 1-11 класів, освітній процес у школі з 01 листопада 2021 року до окремого рішення організовано в дистанційному режимі.

05 листопада 2021 року ОСОБА_1 повідомлено про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та попереджено, що у разі ненадання до 05 листопада 2021 року документу, який підтверджує отримання повного курсу вакцинації, або міжнародного, внутрішнього сертифікату або іноземного сертифікату, що підтверджує вакцинацію, або медичного висновку про наявність протипоказань до проведення відповідних профілактичних щеплень, 08 листопада 2021 року вона буде відсторонена від роботи без збереження заробітної плати.

В матеріалах справи міститься Акт від 05 листопада 2021 року «Про співробітників, які підлягають відстороненню з 08 листопада 2021 року». Вказаний акт складено одноособово директором школи № 169, ОСОБА_2 про те, що визначені в акті працівники, включаючи позивачку, не надали медичній сестрі документ, який підтверджує отримання повного курсу вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVІD-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2, або медичної довідки встановленого зразка про медичний висновок про наявність протипоказань до проведення профілактичних щеплень і з 08 листопада 2021 року підлягають відстороненню.

05 листопада 2021 року складено Акт «Про відмову від ознайомлення з повідомленням про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVІD-19 та наказом про відсторонення від роботи від 05 листопада 2021 року», зі змісту якого вбачається, що 05 листопада 2021 року практичному психологу ОСОБА_1 було запропоновано ознайомитись з повідомленням про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVІD-19, наказом про відсторонення від роботи від 05 листопада 2021 року і підписати їх ОСОБА_1 відмовилась. Акт підписано директором школи №169 ОСОБА_2 , у присутності заступника директора АГР ОСОБА_3 , секретаря ОСОБА_5, гардеробника ОСОБА_4

05 листопада 2021 року директором Школи I-III ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва ОСОБА_2, видано наказ № 98-к/тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », в якому наказано відсторонити ОСОБА_1 , практичного психолога від роботи з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що зумовили відсторонення. Бухгалтерії на період відсторонення працівника призупинити йому виплату заробітної плати.

Оскаржуваний наказ було винесено, на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», Наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928.

Судом першої інстанції встановлено, що з 01 лютого 2022 року ОСОБА_1 було допущено до роботи.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою cтатті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця».

Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 4-6, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.

Наказом МОЗ від 30 листопада 2021 року № 2664 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 31 січня 2022 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 7-9, згідно з якими до Переліку увійшли працівники органів місцевого самоврядування, закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності, комунальних підприємств, установ та організацій.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та в Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України N 66 від 14 квітня 1995 року (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 працювала у школі I-III ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва з 25 серпня 1980 року по 01 липня 2021 року на посаді директора.

З 05 липня 2021 року позивачка працювала у вказаному навчальному закладі на посаді практичного психолога.

Як убачається з наказу в.о. директора школи I-III ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва ОСОБА_6 № 190 від 22 жовтня 2021 року, про призупинення освітнього процесу у приміщенні закладу освіти та організації навчання в дистанційному режимі для учнів 1-11 класів, освітній процес у школі з 01 листопада 2021 року до окремого рішення організовано в дистанційному режимі.

05 листопада 2021 року директором школи I-III ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва ОСОБА_2, видано наказ № 98-к/тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », в якому наказано відсторонити ОСОБА_1 , практичного психолога від роботи з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що зумовили відсторонення.

Установивши, що освітній процес в закладі освіти, починаючи з 01 листопада 2021 року до окремого рішення було організовано в дистанційному режимі, а ОСОБА_1 , як педагогічний працівник, мала змогу за відсутності відповідного щеплення здійснювати трудову діяльність дистанційно, не контактуючи з учнями та працівниками закладу освіти, що виключає потребу в захисті громадського здоров`я, а також захист здоров`я заінтересованих осіб, зокрема учасників освітнього процесу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відсторонення позивачки було здійснено з порушенням відповідного порядку встановленого чинним законодавством України.

Ураховуючи наявність підстав для скасування наказу про відсторонення позивачки від роботи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачці заробітну плату за час її відсторонення від роботиза період з 17 листопада 2021 року по 31 січня 2022 року у розмірі 39 479,10 грн, тобто в межах позовних вимог, які були предметом розгляду в суді.

Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, та не суперечать правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду.

На вказане суд апеляційної інстанції уваги не звернув та скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

За таких обставин постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення місцевого суду залишенню в силі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.

Щодо відшкодування витрат на правову допомогу

Відповідно до положень статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані

з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку

до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Відповідно до частин четвертої-шостої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України).

Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

У відповідності до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

З матеріалів касаційного провадження вбачається, що у касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. просить вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених позивачкою під час розгляду справи у Верховному Суді, посилаючись на те, що вона понесла витрати у розмірі 10 000 грн за підготовку та подання касаційної скарги.

На підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу представником надано договір № 138 про надання правової допомоги № 152 від 09 серпня 2023 року; додаток № 1 від 09 серпня 2023 року до договору про надання правової допомоги № 152 від 09 серпня 2023 року; ордер про надання правничої (правової) допомоги від 24 серпня 2023 року; рахунок на оплату № 651 від 22 серпня 2023 року на суму 10 000 грн.

Згідно з пунктом 1 додатку № 1 від 09 серпня 2023 року до договору про надання правової допомоги № 152 від 09 серпня 2023 року вбачається, що вартість послуги за цим договором за підготовку та подання касаційної скарги становить від 10 000 грн.

Відповідно до пункту 2 додатку № 1 від 09 серпня 2023 року до договору про надання правової допомоги № 152 від 09 серпня 2023 року сторони погодили, що фіксований платіж за супроводження виконавчого провадження оплачується замовником протягом 5 (п`яти) банківських днів з моменту надання рахунку, виданого адвокатським об`єднанням, 10% від фактично стягнутої суми - протягом 5 (п`яти) банківських днів з моменту перерахування стягнутих коштів, де оплата проводиться за кожним фактом зарахування коштів на рахунок замовника, в не після зарахування всієї присудженої суми.

Заперечень щодо розміру витрат на правничу допомогу від сторони відповідача до суду касаційної інстанції не надходило.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Кравець Ростислав Юрійович, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року скасувати.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2022 року залишити в силі.

Стягнути з загальноосвітньої середньої школи І-ІІІ ступенів № 169 Шевченківського району м. Києва на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов

Джерело: ЄДРСР 115859375

[ANTIRAID]

Це наша справа. Дуже приємно, коли судді Верховного суду не формально підходять до вирішення справи на відміну від суддів апеляційного суду в цьому випадку та захищають основоположні права людини. Суд зазначив:

Установивши, що освітній процес в закладі освіти, починаючи з 01 листопада 2021 року до окремого рішення було організовано в дистанційному режимі, а ОСОБА_1 , як педагогічний працівник, мала змогу за відсутності відповідного щеплення здійснювати трудову діяльність дистанційно, не контактуючи з учнями та працівниками закладу освіти, що виключає потребу в захисті громадського здоров`я, а також захист здоров`я заінтересованих осіб, зокрема учасників освітнього процесу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відсторонення позивачки було здійснено з порушенням відповідного порядку встановленого чинним законодавством України.

Ураховуючи наявність підстав для скасування наказу про відсторонення позивачки від роботи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачці заробітну плату за час її відсторонення від роботиза період з 17 листопада 2021 року по 31 січня 2022 року у розмірі 39 479,10 грн, тобто в межах позовних вимог, які були предметом розгляду в суді.

Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, та не суперечать правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду.

На вказане суд апеляційної інстанції уваги не звернув та скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

За таких обставин постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення місцевого суду залишенню в силі.