Постанова ВП ВС щодо збереження іпотеки у разі її не дооформлення при переуступці та неможливості окремої передачі вимоги по кредиту з іпотекою різним особам та відступлення іпотеки без кредиту

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2024 року

місто Київ

Справа № 754/8750/19

Провадження № 14-202цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Мартєва С. Ю.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Публічне акціонерне товариство «Український професійний банк», про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором, визнання іпотечного договору припиненим за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,

УСТАНОВИЛА:

Вступ

Оскільки предметом касаційного перегляду є рішення судів винятково в частині висновків щодо відмови в задоволенні зустрічного позову, основна правова проблема, яку вирішувала Велика Палата Верховного Суду у цьому спору, полягає у визначенні поняття та правової природи акцесорності іпотечного зобов`язання стосовно основного зобов`язання, у такий спосіб забезпеченого.

Неодноманітність у вирішенні цієї правової проблеми судами викликана передовсім тим, що чинне законодавство не передбачає однозначної відповіді на нього, даючи можливість різноманітного тлумачення його приписів. Утім, системний характер приписів Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з врахуванням діючої доктрини цивільного права дає підстави для висновку про однозначно акцесорний характер іпотечного зобов`язання стосовно основного зобов`язання, яке у такий спосіб забезпечено.

Верховний Суд дійшов переконання, що саме іпотечне зобов`язання є похідним та, за загальним правилом, наслідує юридичну долю основного зобов`язання, а не навпаки.

Верховний Суд визначив дійсний зміст правила, викладеного у другому реченні частини першої статті 24 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV), через певну її правову мету, яка полягає у встановленні доказової презумпції в разі з`ясування питання, чи відбулося та коли відбулося відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, і не може бути розтлумачене так, що вказує на недійсність основного чи забезпечувального зобов`язання як на наслідок невиконання такого правила поведінки.

Логіка законодавця є зрозумілою, оскільки, з огляду на те що право іпотеки підлягає реєстрації у відповідному державному реєстрі, то в разі реєстрації відступлення прав вимоги за іпотечним договором з певним рівнем переконливості можна стверджувати і про відступлення за основним зобов`язанням. Тож факт відступлення права вимоги за іпотечним договором створює доказову презумпцію того, що відбулося й відступлення прав вимоги за основним зобов`язанням.

Якщо ж не постає питання, чи відбулося відчуження прав за основним зобов`язанням, то й немає правових умов для застосування правил частини першої статті 24 Закону № 898-IV.

З огляду на традицію Велика Палата Верховного Суду визначає механізм дії норм права залежно від того, в охоронних чи регулятивних відносинах виник спір.

У регулятивних відносинах законодавець передбачив заборону на одночасне відступлення права вимоги за основним та іпотечним зобов`язаннями на користь різних осіб. Проте в охоронних відносинах в разі виникнення спору належність прав за основним та іпотечним зобов`язаннями різним особам є можливою та не призводить до недійсності як основного, так і забезпечувального зобов`язань.

За обставинами цієї справи спір між учасниками виник з приводу прав на кредитне та іпотечне зобов`язання, які раніше вже були предметом іншого спору.

Тож інше правове питання, що мала на меті вирішити Велика Палата Верховного Суду, полягає в тому, як оцінювати реєстрацію права іпотеки в тому випадку, коли рішенням суду в іншій справі констатовано, що особа, за якою зареєстроване таке право, не є особою, якій належать права іпотекодержателя.

У такому контексті Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що потрібно оцінювати спірні відносини з огляду передовсім на правову підставу такого права, а не на його формальну реєстрацію у відповідному державному реєстрі, що в силу певного судового рішення більше не може підтверджувати право іпотекодержателя.

Верховний Суд сформулював висновок, що справедлива правова підстава (justus titulus) має переважне значення під час з`ясування питання належності особі права.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад змісту позову ОСОБА_1

1. ОСОБА_1 у червні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Публічне акціонерне товариство «УПБ» (далі - ПАТ «УПБ»), про звернення стягнення на предмет іпотеки.

2. Позивач обґрунтовував пред`явлений ним позов тим, що 08 лютого 2011 року ПАТ «УПБ» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 329, за умовами якого позичальник отримав кредит на придбання квартири в розмірі 300 000,00 грн під 22,00 % річних із кінцевим терміном повернення до 21 січня 2021 року.

3. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 08 лютого 2011 року ПАТ «УПБ» та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . Цей правочин посвідчив приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л., зареєстрований у реєстрі за № 903.

4. 26 березня 2019 року на електронних торгах ОСОБА_1 та ПАТ «УПБ» уклали договори про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги № 52 і № 52/1, за умовами яких до ОСОБА_1 перейшли права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, що раніше уклали банк і ОСОБА_2 .

5. За змістом додатку 1 до договору № 52, загальна сума вимог за кредитом становить 248 455,71 грн, з яких: 55 462,03 грн - строкова заборгованість за сумою кредиту; 69 537,97 грн - прострочена заборгованість за сумою кредиту; 2 914,67 грн - строкові відсотки; 42 571,60 грн - прострочені відсотки; 77 969,44 грн - пеня.

6. У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань на зазначену заборгованість за період з 26 березня до 01 червня 2019 року кредитор нарахував інфляційні втрати в сумі 5 370,05 грн та три проценти річних - 1 358,00 грн, тому загальний розмір заборгованості за кредитним договором на момент звернення до суду із цим позовом становить 255 183,76 грн (248 455,71 грн + 5 370,05 грн + 1 358,00 грн).

7. 20 квітня 2019 року позивач звертався з письмовою вимогою до ОСОБА_2 про усунення порушень виконання кредитних зобов`язань, у якій попередив про звернення стягнення на предмет іпотеки, проте відповідач не задовольнив його вимогу.

8. З урахуванням викладеного та уточнених вимог позову ОСОБА_1 просив на погашення заборгованості за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329 у розмірі 255 183,76 грн звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , належну на праві приватної власності відповідачу, шляхом проведення прилюдних торгів у порядку, визначеному статтями 39, 41, 43 Закону № 898-IV.

Стислий виклад змісту зустрічного позову ОСОБА_2 .

9. Відповідач ОСОБА_2 у серпні 2019 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ПАТ «УПБ» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором, визнання іпотечного договору припиненим.

10. Зустрічний позов обґрунтовував тим, що 26 травня 2015 року ПАТ «УПБ» і Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Аурум фінанс» (далі - ТОВ «ФК «Аурум фінанс») уклали договори про відступлення права вимоги, за умовам якого ПАТ «УПБ» відступило на користь ТОВ «ФК «Аурум фінанс» право грошової вимоги та всіх пов`язаних із нею прав за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329 та іпотечним договором від 08 лютого 2011 року, укладеними зі ОСОБА_2 . З моменту отримання повідомлення про відступлення права вимоги у червні 2015 року ОСОБА_2 своєчасно виконував свої зобов`язання за кредитним договором, а саме: у період із 10 червня 2015 року до 05 травня 2017 року сплатив на рахунок ТОВ «ФК «Аурум фінанс» 71 985,00 грн, з яких: 21 042,51 грн - за сумою кредиту, 50 943,11 грн - за відсотками за користування кредитом.

11. Рішенням від 24 травня 2017 року у справі № 910/10780/16, яке набрало законної сили 12 червня 2017 року, Господарський суд міста Києва задовольнив позов ПАТ «УПБ» та застосував наслідки недійсності нікчемного договору про відступлення прав вимоги від 26 травня 2015 року, укладеного між ПАТ «УПБ» і ТОВ «ФК «Аурум фінанс», шляхом відновлення становища, яке існувало до укладення цього договору, зокрема відновлення статусу ПАТ «УПБ» як іпотекодержателя та/або обтяжувача, визнавши наявність у ПАТ «УПБ» прав майнової вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329 та договором забезпечення.

12. На виконання зазначеного судового рішення ОСОБА_2 у період з 08 червня 2017 року до 11 квітня 2019 року на рахунок ПАТ «УПБ» сплатив 93 335,03 грн, з яких: 59 984,98 грн - тіло кредиту; 33 350,05 грн - відсотки за користування кредитом.

13. ОСОБА_2 вважав, що оскільки він належно виконував свої зобов`язання за кредитним договором, то у разі, якщо в нього немає простроченої заборгованості за тілом кредиту та процентами, ПАТ «УПБ» безпідставно нараховувало пеню. Відповідно за договором про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 26 березня 2019 року № 52 банк міг відступити на користь ОСОБА_1 право вимоги лише за зобов`язанням, до складу якого входить строкова заборгованість за тілом кредиту (55 092,29 грн) та за процентами (1 035,03 грн), разом - 56 127,32 грн.

14. Також на виконання договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 26 березня 2019 року № 52 новому кредитору були передані копії, а не оригінали кредитного та іпотечного договорів. ОСОБА_2 вважав, що передача новому кредитору копій кредитного та іпотечного договорів є підставою для визнання цього правочину недійсним.

15. Крім того ОСОБА_2 зазначав, що договір № 52/1 про відступлення майнових прав за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року, укладений 26 березня 2019 року між ПАТ «УПБ» та ОСОБА_1 , є нікчемним, оскільки нотаріально не посвідчений. Тож ОСОБА_1 не набув прав іпотекодержателя за іпотечним договором.

16. У цьому випадку відступлення прав за іпотечним договором не відбулося одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором, як того вимагає стаття 24 Закону № 898-IV. Оскільки 26 березня 2019 року ПАТ «УПБ» втратило статус кредитора за кредитним договором у зв`язку з ліквідацією через його неплатоспроможність, то банк не може мати й прав іпотекодержателя за іпотечним договором, адже похідне зобов`язання не може існувати без основного. У зв`язку з нікчемністю договору № 52/1 про відступлення права вимоги за іпотечним договором ОСОБА_1 як новий кредитор також не набув статусу іпотекодержателя, а тому договір іпотеки є припиненим з 26 березня 2019 року.

17. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просив суд: визнати недійсним договір від 26 березня 2019 року № 52 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329, укладений між ПАТ «УПБ» та ОСОБА_1 ; визнати припиненим із 26 березня 2019 року іпотечний договір від 08 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «УПБ», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 903.

Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

18. Рішенням від 09 жовтня 2020 року Деснянський районний суд міста Києва в задоволенні первісного позову відмовив, зустрічний позов задовольнив.

Суд визнав недійсним договір від 26 березня 2019 року № 52 про відступлення права вимоги за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329, укладений між ПАТ «УПБ» та ОСОБА_1

Визнав припиненим з 26 березня 2019 року іпотечний договір від 08 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «УПБ», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 903.

19. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що ПАТ «УПБ» відступило ОСОБА_1 (новому кредитору) право вимоги за кредитним договором в обсязі, що не існував на момент такого відступлення. Також усупереч приписам статті 517 ЦК України банк надав ОСОБА_1 копії кредитного та іпотечного договорів, а не їх оригінали. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що договір від 26 березня 2019 року № 52 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги за кредитним договором суперечить

статтям 512, 514, 517 ЦК України, а тому є недійсним відповідно до частини першої статті 203, статті 215 цього Кодексу.

20. Суд першої інстанції виснував, що договір від 26 березня 2019 року № 52/1 про відступлення майнових прав за іпотечним договором є нікчемним, оскільки нотаріально не посвідчений, у зв`язку із чим ОСОБА_1 не набув прав іпотекодержателя за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року, тому відповідно немає і підстав для задоволення первісного позову.

21. На переконання суду першої інстанції, іпотечний договір від 08 лютого 2011 року є припиненим із 26 березня 2019 року, оскільки ПАТ «УПБ» (первісний кредитор) втратило статус кредитора та іпотекодержателя у зв`язку з укладенням договору № 52 про відступлення права вимоги за кредитним договором та договору № 52/1 про відступлення права вимоги за іпотечним договором, а ОСОБА_1 (новий кредитор) не став іпотекодержателем через нікчемність договору № 52/1.

22. Додатковим рішенням від 11 грудня 2020 року Деснянський районний суд міста Києва стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 49 500,00 грн та судовий збір в розмірі 1 536,80 грн.

23. Постановою від 22 квітня 2021 року Київський апеляційний суд задовольнив частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2020 року, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовив.

Суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року та скасував це рішення.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 000,00 грн відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції.

24. Рішення апеляційного суду обґрунтовувалося тим, що чинним законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги в разі передачі вимоги за зобов`язанням, з розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням або частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором, не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню в межах спору про стягнення заборгованості й не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Також закон не передбачає підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги у разі передання новому кредитору копій кредитного та іпотечного договорів, а не їх оригіналів. Як підсумок, суд не встановив правових підстав для визнання недійсним договору № 52 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги за кредитним договором.

25. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки договір № 52/1 купівлі-продажу майнових прав за іпотечним договором ПАТ «УПБ» та ОСОБА_1 уклали з порушенням вимог частини третьої статті 24 Закону № 898-IV у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення, то цей правочин є нікчемним.

26. Оскільки ОСОБА_1 на підставі нікчемного договору не набув прав іпотекодержателя за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року, немає правових підстав для задоволення первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

27. Натомість суд апеляційної інстанції виснував, що суд першої інстанції безпідставно визнав припиненим іпотечний договір з 26 березня 2019 року, оскільки зобов`язання за кредитним договором не припинені, строк дії іпотечного договору не закінчився, а нікчемність договору купівлі-продажу майнових прав за іпотечним договором за умови чинності самого іпотечного договору не є передбаченою статтею 17 Закону № 898-IV підставою припинення іпотеки, яка є видом забезпечення виконання зобов`язань за основним договором.

28. З огляду на те що суд першої інстанції помилково задовольнив зустрічний позов, немає правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та судового збору, які понесені ним у суді першої інстанції.

29. Урахувавши складність справи, виконані адвокатом роботи та принцип розумності судових витрат, апеляційний суд дійшов переконання про зменшення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції, з 9 000,00 грн до 3 000,00 грн.

Обставини спору, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

30. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 08 лютого 2011 року ПАТ «УПБ» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 329, за умовами якого позичальник отримав кредит на придбання квартири в сумі 300 000,00 грн під 22,00 % річних із кінцевим терміном повернення до 21 січня 2021 року.

31. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 08 лютого 2011 року ПАТ «УПБ» та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . Зазначений правочин посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 903.

32. 26 травня 2015 року ПАТ «УПБ» і ТОВ «ФК «Аурум фінанс» уклали договір про відступлення права вимоги, за умовами якого ПАТ «УПБ» відступило ТОВ «ФК «Аурум фінанс» право грошової вимоги та всі пов`язані з нею права до ОСОБА_2 за кредитним та іпотечним договорами. Цей договір посвідчив приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., зареєстрований у реєстрі за № 6270.

33. Того ж дня до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено зміни, згідно з якими статус іпотекодержателя за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року внаслідок відступлення права вимоги набуло ТОВ «ФК «Аурум фінанс».

34. 09 червня 2015 року ОСОБА_2 отримав повідомлення виконувача обов`язків начальника відділу активних операцій індивідуального бізнесу управління обслуговування клієнтів ПАТ «УПБ» про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 08 лютого 2011 року новому кредитору -

ТОВ «ФК «Аурум фінанс». Також у червні 2015 року ОСОБА_2 отримав від нового кредитора ТОВ «ФК «Аурум фінанс» повідомлення про відступлення права вимоги.

35. Рішенням від 24 травня 2017 року у справі № 910/10780/16, яке набрало законної сили 12 червня 2017 року, Господарський суд міста Києва задовольнив позов ПАТ «УПБ», застосував наслідки недійсності нікчемного правочину - договору про відступлення прав вимоги від 26 травня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 6270, укладеного між ПАТ «УПБ» і

ТОВ «ФК «Аурум фінанс», шляхом відновлення становища, яке існувало до укладення договору про відступлення прав вимоги від 26 травня 2015 року, у тому числі відновив статус ПАТ «УПБ» як іпотекодержателя та/або обтяжувача та визнав належність ПАТ «УПБ» права майнової вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329 та договором забезпечення. Суд зобов`язав ТОВ «ФК «Аурум фінанс» повернути ПАТ «УПБ» оригінали документів.

36. Суди першої та апеляційної інстанцій також установили, що у зв`язку із введенням тимчасової адміністрації та подальшою ліквідацією ПАТ «УПБ» 06 березня 2019 року на виконання рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 08 лютого 2019 року № 160 проведено електронний аукціон № UA-EA-2019-02-12-000045-b з продажу права вимоги за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329, укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ «УПБ», а також майнових прав на предмет забезпечення - квартиру АДРЕСА_1 . На аукціоні ОСОБА_1 запропонував найвищу ціну (33 164,44 грн) та оголошений переможцем лота F77GL40927. За наслідками торгів складено протокол.

37. На підставі протоколу електронного аукціону 26 березня 2019 року ОСОБА_1 і ПАТ «УПБ» уклали договір № 52 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329 та договір № 52/1 про купівлю-продаж майнових прав за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року.

38. Згідно з додатком 1 до цього договору загальна сума прав вимоги кредитора до ОСОБА_2 становить 248 455,71 грн, що складається зі строкової основної суми заборгованості за кредитом у розмірі 55 462,03 грн, простроченої основної суми заборгованості за кредитом у розмірі 69 537,97 грн, строкових нарахованих процентів у розмірі 2 914,67 грн, прострочених нарахованих процентів у розмірі 42 571,60 грн та пені у розмірі 77 969,44 грн.

39. Зазначений договір купівлі-продажу майнових прав за іпотечним договором складений у простій письмові формі та нотаріально не посвідчений.

40. Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно іпотекодержателем квартири АДРЕСА_1 за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року станом на 24 липня 2019 року зареєстроване ТОВ «ФК «Аурум фінанс», а не ПАТ «УПБ» чи ОСОБА_1

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

41. ОСОБА_2 у червні 2021 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2020 року та додаткове рішення цього суду від 11 грудня 2020 року залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

42. ОСОБА_2 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, підставою касаційного оскарження наведеного судового рішення визначив неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 758/3453/16-ц та від 01 жовтня 2019 року

у справі № 5016/1284/2012 (5/45), щодо застосування правил статті 24 Закону № 898-IV; а також висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16

(провадження № 11-562ас18), в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц

(провадження № 14-382цс19), в постановах Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15, від 15 травня 2019 року у справі № 308/15007/15-ц, від 24 червня 2019 року у справі № 149/719/16-ц, від 03 жовтня 2019 року

у справі № 922/445/19, від 22 листопада 2019 року у справі № 902/347/18, від 13 лютого 2020 року у справі № 910/2170/18, від 30 вересня 2020 року

у справі № 379/1418/18, від 07 грудня 2020 року у справі № 537/2192/19, від 27 квітня 2021 року у справі № 154/704/20, у додатковій постанові Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 904/1038/19, щодо застосування норм статей 133, 137, 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

43. Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшли.

44. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб з питань безпосереднього виведення ПАТ «УПБ» з ринку у лютому 2022 року подав до Верховного Суду письмові пояснення, у яких просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

45. Ухвалою від 08 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновив Ступаку О. І. строк на касаційне оскарження постанови суду апеляційної інстанції та відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 27 вересня 2021 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

46. Ухвалою від 06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

47. Ухвалою від 08 листопада 2021 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду повернув справу на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

48. Ухвалою від 24 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених

у постановах Верховного Суду у складі колегії судів Касаційного господарського суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 5016/1284/2012, від 21 вересня 2021 року

у справі № 910/3647/20, від 06 жовтня 2021 року у справі № 922/3371/19,

з посиланням на правову позицію, сформульовану в постанові Верховного Суду

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 758/3453/16-ц щодо застосування приписів статті 599 ЦК України та статті 17 Закону № 898-IV у частині підстав припинення іпотеки, коли кредитор та іпотекодержатель є різними особами, тобто у випадку виникнення конструкції «абстрактної іпотеки», виникнення та збереження якої не передбачено Законом № 898-IV.

49. Ухвалою від 02 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.

50. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи

в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

51. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

52. У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, у цій частині судові рішення не оскаржуються, а тому не є предметом перегляду Великої Палати Верховного Суду.

53. Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції винятково в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором та визнання іпотечного договору припиненим.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

54. Велика Палата Верховного Суду перевірила в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права

Щодо правової природи відступлення права вимоги

55. Визначаючи правову природу договору про відступлення права вимоги, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

56. Відповідно до частин першої та другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

57. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України).

58. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України).

59. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (частина перша статті 513 ЦК України).

60. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

61. У частині першій статті 517 ЦК України передбачено, що первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

62. Водночас законодавство не встановлює вимог до цих документів, зокрема не визначає, що первісний кредитор у зобов`язанні має передати новому кредиторові винятково оригінали документів, які засвідчують права, що передаються, а так само не передбачає, що невиконання цього обов`язку має наслідком недійсність договору про відступлення права вимоги.

63. Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватися з урахуванням обмежень, встановлених приписами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (пункти 56, 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

64. Сутність договору відступлення права вимоги полягає у домовленості про те, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений для первісного кредитора договором, за яким виникло таке зобов`язання. Заміна кредитора у зобов`язанні допускається протягом усього часу до припинення зобов`язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

65. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 16 березня 2021 року у справі № 906/174/18 (пункт 62) та від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 34) уточнила правовий висновок, викладений у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, зазначивши, що відступлення права вимоги за договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ, якщо таке відступлення відбулося у процедурі позбавлення фінансової установи ліцензії та виведення її з ринку банківських послуг.

66. Відступлення права вимоги (цесія) - це саме факт заміни особи у зобов`язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором. Отже, приписи ЦК України (зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватися саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія. Вади предмета договору не можуть впливати на дійсність договору. Це правило застосовується до всіх договірних зобов`язань. Сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передача недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу. Отже, недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану правилами ЦК України. Договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (частина перша статті 229 ЦК України), обману (частина перша статті 230 ЦК України), насильства (частина перша статті 231 ЦК України) тощо (пункти 73, 74, 83, 92, 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21).

67. Тож відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними договору, який може бути визнаний недійсним у разі наявності передбаченої законом підстави. Водночас відсутність у продавця оригіналів договорів, за якими відступаються права вимоги, не може впливати на дійсність договору відступлення, оскільки законодавство не передбачає, що первісний кредитор у зобов`язанні має передати новому кредиторові винятково оригінали документів, які засвідчують права, що передаються, а так само не передбачає, що невиконання цього обов`язку має наслідком недійсність договору про відступлення права вимоги.

Щодо акцесорної природи забезпечувального зобов`язання за договором іпотеки

68. Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина перша статті 546 ЦК України).

69. За загальним правилом, акцесорність означає односторонню залежність забезпечувального зобов`язання від основного зобов`язання та характеризується відсутністю взаємозалежності, а також взаємної акцесорності. Тобто саме забезпечувальне зобов`язання має похідний характер від основного та саме юридична доля забезпечувального зобов`язання наслідує юридичну долю основного, а не навпаки.

70. Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотека є видом застави.

71. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону № 898-IV (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

72. Відповідно до частин першої, другої статті 3 Закону № 898-IV іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

73. У частинах четвертій, п`ятій згаданої статті визначено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

74. За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання (частина перша статті 7 Закону № 898-IV).

75. Аналіз параграфа 1 глави 49 ЦК України та приписів Закону № 898-IV дає підстави для висновку, що іпотечне зобов`язання має похідний характер від основного зобов`язання, існує в межах основного зобов`язання і саме недійсність основного зобов`язання як договору або вимоги призводить до недійсності правочину щодо його забезпечення, а не навпаки.

76. З огляду на правову природу забезпечувального зобов`язання саме це зобов`язання має наслідувати юридичну долю основного зобов`язання. В разі припинення основного зобов`язання за українським правом так само припиняється і забезпечувальне зобов`язання, зокрема, в разі виконання боржником основного зобов`язання в повному обсязі.

77. Отже, іпотека є акцесорним видом забезпечення виконання зобов`язання, а тому поділяє долю права вимоги, яку вона забезпечує.

Щодо можливості відступлення права вимоги за забезпечувальним зобов`язанням та належного оформлення таких правовідносин

78. Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 898-IV відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

79. Аналіз приписів частини першої статті 24 Закону № 898-IV дозволяє зробити висновок, що законодавець прагне, аби в регулятивних цивільних правовідносинах відбувалося одночасне відступлення зобов`язань як за основним, так і за іпотечним зобов`язаннями.

80. Зокрема, правила першого речення частини першої статті 24 Закону № 898-IV, враховуючи мету цього Закону і межі його правового регулювання, спрямовані саме на врегулювання відступлення прав за іпотечним договором, певно поєднавши їх юридичну долю з юридичною долею основного зобов`язання.

81. Отже, цей припис статті 24 Закону № 898-IV закріплює правило, відповідно до якого у регулятивних правовідносинах відступлення прав за іпотечним договором здійснюється лише за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

82. Друге речення частини першої статті 24 Закону № 898-IV має таку правову мету - встановити доказову презумпцію в разі з`ясування питання, чи відбулося та коли відбулося відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Це речення не може тлумачитися так, що воно вказує на недійсність основного чи забезпечувального зобов`язання як на наслідок невиконання такого правила поведінки.

83. Логіка законодавця є зрозумілою, оскільки з огляду на те, що право іпотеки підлягає реєстрації у відповідному державному реєстрі, то в разі реєстрації відступлення прав вимоги за іпотечним договором з певним рівнем переконливості можна стверджувати і про відступлення за основним зобов`язанням.

84. Отже, відступлення прав за іпотечним договором доводить (підтверджує) відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, а не навпаки. Тож факт відступлення права вимоги за іпотечним договором створює доказову презумпцію того, що відбулося й відступлення прав вимоги за основним зобов`язанням.

85. Проте, якщо немає сумнівів у факті, часі та обсязі відступленого права вимоги за основним зобов`язанням, тоді немає й підстав для застосування другого речення частини першої статті 24 Закону № 898-IV: у цьому реченні йдеться саме про доведеність факту відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, у разі якщо у відповідному державному реєстрі здійснено реєстрацію відступлення права вимоги за іпотечним зобов`язанням.

86. Як підсумок, відступлення права вимоги за іпотечним договором, за загальним правилом, має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб, оскільки «абстрактну іпотеку» (без зв`язку з належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає, а, навпаки, констатує, що іпотекодержателем завжди є кредитор (стаття 1 Закону № 898-IV), що відповідає суті іпотеки як способу забезпечення виконання зобов`язання.

87. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що механізм дії норм права визначається залежно від того, в охоронних чи в регулятивних відносинах виник спір.

88. У регулятивних відносинах законодавець передбачив заборону на одночасне відступлення права вимоги за основним та іпотечним зобов`язаннями на користь різних осіб. Проте в охоронних відносинах у разі виникнення спору належність прав за основним та іпотечним зобов`язаннями різним особам є можливою та не призводить до недійсності як основного, так і забезпечувального зобов`язань.

89. Відтак потрібно враховувати, що правила частини першої статті 24 Закону № 898-IV не можуть застосовуватись до фактичної ситуації, коли

у правозастосуванні відбулася певна аномалія та виникли охоронні відносини. Зокрема, за обставинами справи, що переглядається, право іпотеки у відповідному реєстрі зареєстровано не за правомірним іпотекодержателем, оскільки судовим рішенням, що набрало законної сили, відновлено статус ПАТ «УПБ» як іпотекодержателя та/або обтяжувача і визнано наявність у ПАТ «УПБ» права майнової вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором та договором забезпечення.

90. Вочевидь для врегулювання такої спірної ситуації, яка існує в межах охоронних відносин, регулятивні правила частини першої статті 24 Закону № 898-IV не можна застосовувати.

91. Також потрібно враховувати, що у статті 18 Закону № 898-IV закріплені вимоги щодо форми та змісту іпотечного договору. Так, у частині першій зазначеної статті передбачено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

92. Згідно із частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

93. Відповідно до частини третьої статті 24 Закону № 898-IV правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

94. Тож законодавство встановлює імперативну вимогу щодо нотаріального посвідчення іпотечного договору та договору про відступлення прав за таким договором.

95. За змістом частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

96. Утім, потрібно враховувати, що законодавство, чинне на момент виникнення спірних правовідносин, зокрема стаття 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Положення щодо організації продажу активів (майна) банків, які ліквідуються, затверджене рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24 березня 2016 року № 388, та рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 липня 2017 року № 3117 «Про реалізацію активів (майна) банків, що ліквідуються, шляхом проведення відкритих торгів (аукціонів) із використанням електронної торгової системи для проведення електронного аукціону, який складається з автоматичного покрокового зниження початкової (стартової) ціни лота, етапів подання закритих цінових пропозицій та цінової пропозиції», визначали порядок продажу майна банку, що ліквідується. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснює передпродажну підготовку та реалізацію майна банку за найвищою вартістю у найкоротший строк на відкритих торгах (аукціоні) шляхом продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі чи шляхом продажу майна (активів) банку в електронній формі (на електронних майданчиках).

97. Правова природа процедур реалізації майна на торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов`язання зі сплати коштів за продане майно та передання права на майно до покупця - учасника торгів. Процедура набуття майна на торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Отже, реалізація майна є завершеною з моменту виконання сторонами договору купівлі-продажу, укладеного на торгах.

98. Специфіка проведення конкурсних процедур з відчуження майна (активів) банку полягає в тому, що зазначені процедури є тривалими та складаються з низки визначених законодавством дій, які здійснюють учасники цих процедур, маючи на меті вчинення двостороннього правочину та виникнення на його підставі певних прав та обов`язків.

99. Враховуючи фактичні обставини цієї конкретної справи, Велика Палата Верховного Суду виснує, що сама по собі відсутність нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами торгів, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів у цілому, а фактично є незавершеним оформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів.

100. Резюмуючи, у цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що сторони правочину про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, укладеного за результатами проведення торгів, не позбавлені можливості посвідчити його нотаріально у подальшому, а також здійснити державну реєстрацію відомостей про таке відступлення на виконання вимог частини третьої статті 24 Закону № 898-IV. З цього моменту у сторін виникнуть права та обов`язки, передбачені договором, зокрема цесіонарій набуде статусу іпотекодержателя та притаманних цьому статусу прав, а саме - права на звернення стягнення на предмет іпотеки. Такі висновки Велика Палати сформулювала винятково у контексті тлумачення приписів частини першої статті 24 Закону № 898-IV за конкретних обставин цієї справи.

Щодо підстав припинення цивільно-правового зобов`язання

101. Відповідно до частин першої, другої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

102. Згідно зі статтями 599-601, 604-609 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, поєднанням боржника і кредитора в одній особі, неможливістю його виконання, смертю фізичної особи, ліквідацією юридичної особи.

103. За загальним правилом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним у належний спосіб. Так само забезпечувальне зобов`язання припиняється виконанням основного зобов`язання. Інші підстави припинення іпотечного зобов`язання мають бути врегульовані спеціальним законом або певним договором.

104. За загальним правилом, закріпленим у частині п`ятій статті 3 Закону № 898-IV, іпотека має похідний від основного зобов`язання характер і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

105. Згідно з приписами статті 17 Закону № 898-IV іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених цим Законом.

106. Оскільки іпотека є обтяженням, яке застосовується задля виконання зобов`язань, що виникли за умовами, зокрема, кредитного договору, то таке обтяження припиняється лише у випадках, установлених спеціальним законом. Припинення іпотеки відрізняється від припинення права іпотекодержателя, яке передбачає не припинення зобов`язань іпотекодавця, а припинення права іпотекодержателя на реалізацію своїх передбачених договором іпотеки прав, зокрема права звернення стягнення на предмет іпотеки, відчуження права вимоги тощо.

107. У разі відчуження кредитором прав за кредитним договором та договором іпотеки права іпотекодержателя переходять до набувача, лише якщо таке відчуження відбулося у порядку, визначеному законом (у контексті цієї справи - за наслідками торгів з нотаріальним посвідченням правочину про відступлення прав за іпотечним договором та з державною реєстрацією відомостей про таке відступлення).

108. Вочевидь недооформлення у належний спосіб відступлення права вимоги за іпотечним договором не може вражати саме іпотечне зобов`язання настільки, аби бути підставою для припинення самої іпотеки.

109. Відповідно й порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора) права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір.

У такому разі новий кредитор набуде право вимоги за іпотечним договором з моменту державної реєстрації відомостей про відступлення права вимоги.

110. Отже, оцінюючи неможливість виникнення «абстрактної іпотеки», Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що за українським правом таку заборону потрібно розуміти так, що права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть одночасно бути відступлені кредитором на користь різних осіб. Утім виникнення такої аномалії не може тлумачитися як підстава для припинення іпотечного зобов`язання.

Щодо відступу від висновків Верховного Суду

111. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в ухвалі від 30 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначав про неодмінність відступу від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року

у справі № 758/3453/16-ц та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 жовтня 2019 року

у справі № 5016/1284/2012, від 21 вересня 2021 року у справі № 910/3647/20 та від 06 жовтня 2021 року у справі № 922/3371/19.

112. Велика Палата Верховного Суду керується тим, що єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

113. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

114. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання.

115. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що регулятивний вплив частини третьої статті 403 ЦПК України, якою передбачено таку підставу передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду(зокрема, конкретизації вказаного висновку), поширюється саме на подібні (аналогічні) спірні правовідносини.

116. У справі № 758/3453/16 фізична особа (боржник за кредитним договором) звернулася з позовом до банку про визнання договору іпотеки припиненим, виключення з Державного реєстру речових прав інформації про державну реєстрацію іпотеки за відповідачем та зобов`язання останнього повернути документи. Виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечував договір іпотеки, укладений з іншою, аніж позивач, фізичною особою. Право вимоги за кредитним та іпотечним договорами неодноразово передавалося на підставі договорів про відступлення права вимоги різним юридичним особам, але в Державному реєстрі речових прав іпотекодержателем залишався банк.

У постанові від 12 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії судів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що не допускається такої конструкції, коли суб`єктом права вимоги за основним договором буде один суб`єкт, який набув право вимоги внаслідок відступлення, а іпотекодержателем - інший суб`єкт, адже призначенням іпотеки є забезпечення основного зобов`язання. Верховний Суд визнав договір іпотеки припиненим з огляду на те, що Законом № 898-IV не передбачено можливості виникнення конструкції «абстрактної іпотеки», за якої іпотека існує поза зв`язком із забезпеченням основного зобов`язання.

117. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду про те, що законодавство України не передбачає «абстрактну іпотеку»; права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, що ні ЦК України, ні Закон № 898-IV не пов`язують припинення іпотеки та відповідного договору з такими обставинами [«абстрактною іпотекою»]. Отже, такий висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду суперечить приписам статті 17 Закону № 898-IV, врахованої у системному зв`язку з правилами частини першої статті 24 цього Закону, а тому наявні підстави для відступу від нього, оскільки законодавство України хоча й не передбачає «абстрактну іпотеку», проте її наявність не тягне припинення іпотеки.

118. У справі № 5016/1284/2012 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 01 жовтня 2019 року виснував про законність та обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову щодо визнання однієї юридичної особи кредитором іншої. Суди виходили з того, що оскільки у першої юридичної особи немає права вимоги за кредитним договором, яке вона відступила іншій юридичній особі, ця компанія також не може бути іпотекодержателем за договором іпотеки, укладеним на забезпечення виконання основного зобов`язання. До того ж Верховний Суд, погодившись з висновками апеляційного суду, зазначив, що іпотекодержателем може бути тільки особа, яка є кредитором за основним зобов`язанням. Це пов`язано з тим, що для іпотеки є характерною така властивість, як слідування, оскільки іпотека слідує за основним зобов`язанням з метою його забезпечення; для відступлення прав за іпотечним договором обов`язковим є вчинення правочину в письмовій формі з нотаріальним посвідченням; Закон № 898-IV не передбачає можливості виникнення та збереження конструкції «абстрактної іпотеки», за якої іпотека існує поза зв`язком із забезпеченням основного зобов`язання. Тобто законодавством не допускається такої конструкції, коли суб`єктом права вимоги за основним договором буде один суб`єкт, який набув право вимоги внаслідок відступлення, а іпотекодержателем - інший суб`єкт, адже призначенням іпотеки є забезпечення основного зобов`язання. У цій постанові Верховний Суд не формулював висновків щодо наявності підстав для припинення договору іпотеки.

119. У справі № 922/3371/19 первинний іпотекодавець звернувся до нового іпотекодержателя з позовом про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно (приватного нотаріуса), яким змінено іпотекодержателя в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з банку на нового іпотекодержателя та зареєстровано за останнім право іпотеки. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 06 жовтня 2021 року зробив висновок, що відступлення прав за основним зобов`язанням без укладення нотаріально посвідченого договору про відступлення прав за іпотечним договором призводить до «абстрактної іпотеки», що законодавством не допускається. У цій постанові Верховний Суд не формулював висновків щодо наявності підстав для припинення договору іпотеки.

120. У справі № 910/3647/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 21 вересня 2021 року розглядав питання про те, чи є припинення договору про спорудження предмета іпотеки підставою припинення іпотеки. У цій справі Верховний Суд не робив висновків щодо «абстрактної іпотеки», а також щодо наявності підстав для припинення договору іпотеки, у разі якщо кредитором є одна особа, а іпотекодержателем - інша. Тож правовідносини у зазначеній справі не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається Великою Палатою Верховного Суду.

121. З огляду на те, що у справах № 5016/1284/2012, № 922/3371/19 та № 910/3647/20 Верховний Суд не формулював висновків щодо припинення іпотеки в разі виникнення так званої «абстрактної іпотеки», немає підстав для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладених в постановах від 01 жовтня 2019 року у справі № 5016/1284/2012, від 06 жовтня 2021 року у справі № 922/3371/19 та від 21 вересня 2021 року у справі № 910/3647/20.

Щодо суті спору

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором

122. Звертаючись до суду із зустрічними позовними вимогами, ОСОБА_2 просив суд, зокрема, визнати недійсним договір від 26 березня 2019 року № 52 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329, укладений між ПАТ «УПБ» та ОСОБА_1 , посилаючись на те, що відступлення банком новому кредитору права вимоги за кредитним договором відбулося в неіснуючому обсязі, що свідчить про відсутність предмета договору. Крім того, на виконання договору № 52 новому кредитору були передані копії, а не оригінали кредитного та іпотечного договорів.

123. Суд апеляційної інстанції відмовив в задоволенні зазначеної позовної вимоги з огляду на те, що лише факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі. Також не є передбаченою законом підставою для визнання недійсним оспорюваного договору та обставина, що первісний кредитор передав новому кредитору копії кредитного та іпотечного договорів, а не оригінали цих документів.

124. Велика Палата Верховного Суду із зазначеними висновками апеляційного суду погоджується з огляду на таке.

125. Вирішуючи спір про визнання правочину недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент його вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

126. У статті 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є неодмінним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

127. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

128. ОСОБА_2 на жодну із цих підстав на обґрунтування своїх вимог про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за кредитним договором не посилався.

129. Апеляційний суд у своєму рішенні зазначив, із чим погоджується Велика Палата Верховного Суду, що чинним законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, з розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором, не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за таким договором.

130. Установивши, що ОСОБА_2 фактично оспорює дійсність переданої грошової вимоги лише у контексті характеру та розміру заборгованості за кредитним договором, яка відступлена попереднім кредитором новому кредитору за цим договором, апеляційний суд обґрунтовано вважав, що немає правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору.

131. Сам по собі факт укладення договору про відступлення права вимоги за кредитним договором не створює для ОСОБА_2 безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі, під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора ОСОБА_2 не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги.

132. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18 та від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17, і підстав для відступу від них Велика Палата Верховного Суду не встановила.

133. Законодавство також не визначає підставою для визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги за кредитним договором і ту обставину, що первісний кредитор (ПАТ «УПБ») передав новому кредитору ( ОСОБА_1 ) копії кредитного та іпотечного договорів, а не оригінали цих документів.

134. Так, за правилами частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

135. Натомість імперативно не встановлено, що передачі підлягають саме оригінали кредитного та іпотечного договорів.

136. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що договір від 26 березня 2019 року № 52 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги за кредитним договором не може бути визнаний недійсним з підстав, визначених відповідачем у його зустрічному позові.

Щодо позовної вимоги про визнання припиненим договору іпотеки

137. Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 просив суд також визнати припиненим із 26 березня 2019 року іпотечний договір від 08 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «УПБ», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 903, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не набув прав іпотекодержателя у зв`язку з нікчемністю договору № 52/1 про відступлення права вимоги за іпотечним договором. Тобто не відбулося одночасного відступлення прав за іпотечним та кредитним договорами, як того вимагає стаття 24 Закону № 898-IV, а тому, на переконання позивача за зустрічним позовом, договір іпотеки є припиненим.

138. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що договір купівлі-продажу майнових прав за іпотечним договором від 26 березня 2019 року № 52/1, укладений між ПАТ «УПБ» та ОСОБА_1 за наслідками електронних торгів, не був нотаріально посвідчений, а був оформлений за правилами торгів.

139. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 24 Закону № 898-IV). Згідно із частиною першою статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

140. Оскільки договір купівлі-продажу майнових прав за іпотечним договором, який уклали сторони у цій справі, є правочином про відступлення прав, передбачених договором іпотеки, відповідно до частини третьої статті 24 Закону № 898-IV він підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню.

141. Зважаючи на те, що неодмінною умовою для завершення процедури відступлення права за іпотечним договором є нотаріальне посвідчення правочину, висновок суду апеляційної інстанції про те, що договір про відступлення права за іпотечним договором від 26 березня 2019 року № 52/1 порушує вимоги частини третьої статті 24 Закону № 898-IV, є обґрунтованим.

142. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що наразі ОСОБА_1 на підставі цього договору не набув прав іпотекодержателя за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року. Втім, з огляду на встановлені судами фактичні обставини цієї справи наведене не означає, що результати торгів є нікчемними загалом, а також що договір про відступлення прав за іпотечним договором не може бути посвідчений нотаріально в подальшому з наступною державною реєстрацією відомостей про таке відступлення.

143. Як зазначалося вище, з урахуванням обставин справи, що переглядається, сама по собі відсутність нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами проведення торгів, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, є фактично недооформленням договірних відносин між Фондом гарантування вкладів фізичних осіб та переможцем торгів й не може свідчити про нікчемність торгів в цілому. Тож сторони правочину про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, укладеного за результатами торгів, не позбавлені можливості виконати вимоги частини третьої статті 24 Закону № 898-IV та завершити процедуру придбання майна (майнових прав) з торгів, укласти нотаріально посвідчений договір.

144. Зазначені ОСОБА_2 у зустрічній позовній заяві обставини не можуть вважатися правовою підставою для визнання договору іпотеки припиненим, оскільки згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, установлених договором або законом.

145. Відповідно до частини першої статті 17 Закону № 898-IV іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених цим Законом.

146. За загальним правилом, закріпленим у частині п`ятій статті 3 Закону № 898-IV, іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

147. У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, а учасники справи не спростували, що зобов`язання за кредитним договором від 08 лютого 2011 року не припинені та строк дії іпотечного договору від 08 лютого 2011 року не закінчився.

148. Тож у цій справі іпотека не може бути припинена, оскільки не припинено основне зобов`язання та не закінчився строк дії іпотечного договору; іпотекодержатель не набув право власності на предмет іпотеки; іпотечний договір є дійсним до теперішнього часу (не визнавався недійсним у судовому порядку); передане в іпотеку майно не знищено; не існує інших підстав, передбачених Законом № 898-IV.

149. Самий лише факт відступлення банком іншій особі права вимоги за кредитним договором, за наявності в позичальника заборгованості за цим договором, не є підставою для припинення договору іпотеки, який забезпечує виконання основного зобов`язання.

150. Приписи частини першої статті 24 Закону № 898-IV щодо відступлення права вимоги за договором іпотеки за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов`язанням спрямовані на уникнення ситуації, за якої відступлення права вимоги за іпотечним договором передує відступленню права вимоги за основним зобов`язанням. Тому договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором може укладатися як у той самий день що й договір про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, так і через певний проміжок часу після такого відступлення, але не раніше.

151. Особливістю справи, що переглядається, є те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 24 травня 2017 року у справі № 910/10780/16, зокрема, відновлено статус ПАТ «УПБ» як іпотекодержателя та/або обтяжувача та визнано наявність у ПАТ «УПБ» права майнової вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором від 08 лютого 2011 року № 329 та договором забезпечення.

152. Зазначеним рішенням фактично визнано належність забезпеченого іпотекою права вимоги ПАТ «УПБ». Проте згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно іпотекодержателем квартири АДРЕСА_1 за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року станом на 24 липня 2019 року є ТОВ «ФК «Аурум фінанс».

153. Тобто має місце невиконання судового рішення, яке у свою чергу, є підставою для реєстрації (відновлення) права іпотеки за ПАТ «УПБ».

154. Тож особливістю цього спору є те, що є рішення суду, яким спростовано презумпцію реєстраційного статусу ТОВ «ФК «Аурум фінанс» як іпотекодержателя. Це рішення суду має пріоритет у з`ясуванні того питання, хто є дійсним іпотекодержателем - ПАТ «УПБ» чи ТОВ «ФК «Аурум фінанс».

155. Відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами на користь ТОВ «ФК «Аурум фінанс», за висновком суду, є нікчемним, а тому запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відповідно до якого іпотекодержателем є ТОВ «ФК «Аурум фінанс», є формальним, не підтверджує наявності в останнього дійсного права іпотекодержателя.

156. У такому висновку Велика Палата Верховного Суду керується тим, що функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі. Аналогічно функцією державної реєстрації іпотеки є оголошення належності іпотеки нерухомого майна певній особі. Втім будь-яке речове право, зокрема й право іпотеки, має ґрунтуватися на певному правовому титулі. Державна реєстрація такого права на майно не може бути абстрактною, тобто не мати правової підстави свого виникнення та збереження.

157. Тобто оцінювати потрібно передовсім правову підставу такого права, а не його формальну реєстрацію у відповідному державному реєстрі, оскільки справедлива правова підстава (justus titulus) має переважне значення під час з`ясування питання належності особі права.

158. Очевидним є те, що ТОВ «ФК «Аурум фінанс» без відповідного титулу має формально зареєстроване право іпотеки, яке за рішенням Господарського суду міста Києва від 24 травня 2017 року у справі № 910/10780/16 насправді належить ПАТ «УПБ».

159. Тож співвідносячи права ТОВ «ФК «Аурум фінанс» та ПАТ «УПБ», Велика Палата Верховного Суду наголошує, що належним іпотекодержателем є саме ПАТ «УПБ», оскільки його правовий титул підтверджений судовим рішенням, хоча це рішення в частині відновлення запису про право іпотеки за банком поки й не виконане. Натомість ТОВ «ФК «Аурум фінанс», яке має формальну реєстрацію за ним права іпотеки, не є належним іпотекодержателем, оскільки правової підстави для цього немає.

160. Потрібно враховувати також й те, що у цій справі з волі первісного кредитора не відбулося одночасного відступлення права вимоги за основним та забезпечувальним зобов`язаннями на користь різних осіб. Право вимоги за кредитним та іпотечним зобов`язаннями одночасно було включено до одного і того ж лоту та реалізовано на електронному аукціоні його переможцю - ОСОБА_1 .

161. На час укладення між ОСОБА_1 і ПАТ «УПБ» договору № 52 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги за кредитним договором та договору № 52/1 купівлі-продажу майнових прав за іпотечним договором ПАТ «УПБ» ще не відновило запис у відповідному державному реєстрі про реєстрацію свого права іпотекодержателя за іпотечним договором, хоч його правовий титул іпотекодержателя підтверджений судовим рішенням.

162. Проте потрібно враховувати, що хоча право іпотекодержателя на підставі судового рішення належить ПАТ «УПБ», втім, задля можливості відчужувати належне банку право вимоги за іпотечним зобов`язанням, він мав відновити запис, зареєструвавши за собою право іпотеки.

163. Тож до внесення відповідно запису до державного реєстру ПАТ «УПБ» не могло здійснити відчуження належних йому як іпотекодержателю прав та оформити відступлення права вимоги за іпотечним договором з дотриманням приписів законодавства. Відповідно ОСОБА_1 наразі не набув прав належного іпотекодержателя за згаданим іпотечним договором.

164. Втім, за умови внесення запису до державного реєстру про право іпотекодержателя банк зберігає за собою повноваження у законний спосіб здійснити (дооформити) відчуження належних йому як іпотекодержателю прав, укласти нотаріально посвідчений договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором на користь особи, якій відступлено і права вимоги за основним зобов`язанням.

165. З наведеного випливає, що порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора, цедента), в разі виконання рішення суду та внесення запису до державного реєстру про своє право іпотеки, та цесіонарія завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений правочин та внести відомості про відступлення права вимоги за іпотечним договором до державного реєстру.

166. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що підстав для припинення іпотечного договору немає, втім робить такі висновки дещо з інших мотивів. Відповідно Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що постанова Київського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року в частині вирішення вимоги зустрічного позову про визнання іпотечного договору припиненим підлягає зміні шляхом викладення її мотивувальної частини у редакції цієї постанови, а в частині вирішення вимоги зустрічного позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором - залишенню без змін.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права під час перегляду додаткового рішення суду першої інстанції та розподілу судових витрат, понесених на стадії апеляційного перегляду

167. Суд першої інстанції, який відмовив узадоволенні первісного позову та задовольнив зустрічний позов, ухвалив додаткове рішення, яким стягнув  з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 49 500,00 грн та судового збору у розмірі 1 536,80 грн.

168. Суд керувався тим, що від позивача ОСОБА_1 не надходило клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, доказів їх неспівмірності в матеріалах справи немає. Врахувавши ступінь складності справи та обсяг виконаних робіт, принципи співмірності та розумності судових витрат, суд зробив висновок про доведеність позивачем розміру понесених ним витрат на професійну правничу допомогу.

169. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовив, скасував додаткове рішення суду першої інстанції, а також стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 000,00 грн відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в апеляційному суді.

170. Суд апеляційної інстанції виснував, що оскільки суд першої інстанції помилково задовольнив зустрічний позов, немає правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу та судового збору, які були понесені ним у суді першої інстанції.

171. Також врахувавши складність справи, виконані адвокатом роботи та принцип розумності судових витрат, апеляційний суд дійшов переконання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції з 9 000,00 грн до 3 000,00 грн.

172. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про скасування додаткового рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору у розмірі 1 536,80 грн, оскільки апеляційний суд відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , а за правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

173. Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про скасування додаткового рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу.

174. Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

175. Суд апеляційної інстанції не врахував, що правова допомога надавалася ОСОБА_2 у справі, в якій було пред`явлено як первісний позов ОСОБА_1 , так і зустрічний позов ОСОБА_2 .

176. Відмова ОСОБА_2 в задоволенні його зустрічних позовних вимог унеможливлює відшкодування судових витрат за зустрічним позовом, проте не може позбавляти права на компенсацію витрат, понесених під час розгляду первісного позову ОСОБА_1 .

177. Враховуючи те, що суд апеляційної інстанції відмовив ОСОБА_1 в задоволенні його первісних позовних вимог, ОСОБА_2 має право на відшкодування судових витрат у виді правової допомоги, понесених під час розгляду первісного позову судом першої інстанції.

178. Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

179. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, потрібних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).

180. Відповідно до частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

181. Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи (частина третя статті 141 ЦПК України).

182. Згідно із частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

183. У розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

184. Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.

185. Водночас у частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

186. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21.

187. У постановах від 19 лютого 2022 року № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

188. Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

189. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

190. У справі, що переглядається, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 49 500,00 грн ОСОБА_2 надав до суду першої інстанції такі докази: копію договору про надання правової допомоги від 23 липня 2019 року № 211/2019; копію рахунку від 01 серпня 2019 року № 233 на суму 31 500,00 грн; квитанцію від 05 серпня 2019 року № Н58593 на суму 31 500,00 грн; акт від 30 серпня 2019 року приймання наданих послуг відповідно до договору про надання правової допомоги від 23 липня 2019 року № 211/2019 на загальну суму 31 500,00 грн; копію рахунку від 08 жовтня 2020 року № 377/2020 на суму 18 000, 00 грн; квитанцію від 12 жовтня 2020 року № Н 200435 на суму 18 000,00 грн; акт від 12 жовтня 2020 року приймання наданих послуг відповідно до договору про надання правової допомоги від 23 липня 2019 року № 211/2019 на загальну суму 18 000,00 грн.

191. Згідно з актами наданих послуг адвокат вчинив такі процесуальні дії: підготував та подав відзив на первісний позов вартістю 13 750,00 грн; підготував та подав зустрічний позов вартістю 13 750,00 грн; підготував та подав відповідь на відзив на зустрічний позов вартістю 7 250,00 грн; підготував та подав відзив на уточнений первісний позов вартістю 1 500,00 грн; брав участь у судових засіданнях загальною вартістю 7 500,00 грн (суми зазначені без ПДВ).

192. Враховуючи те, що ОСОБА_2 має право на відшкодування судових витрат, понесених під час розгляду судом першої інстанції первісного позову, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що він має право на компенсацію витрат за підготовку відзиву на первісний позов вартістю 13 750,00 грн, підготовку відзиву на уточнений первісний позов вартістю 1 500,00 грн та за половину вартості послуги у виді участі в судових засіданнях в розмірі 3 750,00 грн з огляду на те, що ці засідання стосувалися як первісного, так і зустрічного позову, а в задоволенні останнього суди відмовили.

193. Отже, загальний розмір витрат на професійну правничу допомогу, який підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 становить 22 800,00 грн (вартість послуг 19 000,00 грн + ПДВ 3 800,00 грн).

194. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що ОСОБА_1 не подав клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, доводів щодо неспівмірності витрат в суді першої інстанції не заявляв.

195. Також Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що зазначені витрати відповідають критерію реальності адвокатських витрат, тобто є дійсними та потрібними, а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

196. Щодо зменшення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції, з 9 000,00 грн до 3 000,00 грн, то Велика Палата Верховного Суду погоджується із цим висновком суду апеляційної інстанції з таких підстав.

197. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного перегляду у розмірі 9 000,00 грн ОСОБА_2 надав суду апеляційної інстанції такі документи: акт від 03 квітня 2021 року приймання наданих послуг відповідно до договору про надання правової допомоги від 23 липня 2019 року № 211/2019 на загальну суму 9 000,00 грн; рахунок від 02 квітня 2021 року № 444/2021 на суму 9 000,00 грн; платіжне доручення від 06 квітня 2021 року № 66 на суму 9 000,00 грн.

198. Згідно з актом наданих послуг адвокат вчинив такі процесуальні дії: ознайомився з апеляційними скаргами вартістю 500,00 грн; підготував та подав відзив на апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції вартістю 4 500,00 грн; підготував та подав відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення суду першої інстанції загальною вартістю 2 500,00 грн (суми зазначені без ПДВ).

199. Суд апеляційної інстанції, оцінивши докази, подані на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, виснував, що лише подання таких доказів не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

200. Апеляційний суд врахував, що адвокат підготувала лише два процесуальні документи - відзиви на апеляційні скарги, й клопотання у цих відзивах про залишення без змін оскаржених судових рішень, зокрема в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 , не були задоволені апеляційним судом.

201. Врахувавши конкретні обставини цієї справи, суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що зазначені адвокатом витрати на професійну правничу допомогу не відповідають критерію розумності їхнього розміру з огляду на обставини справи, а тому зменшив заявлений розмір цих витрат, понесених в апеляційному суді, до 3 000,00 грн.

202. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками та додатково наголошує, що витрати на ознайомлення з апеляційними скаргами не можуть бути враховані під час розподілу судових витрат, оскільки фактично охоплюються змістом наданої послуги з підготовки відзивів на апеляційні скарги. Крім того, відзив на апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції фактично дублює відзив на первісний та уточнений первісний позов, за підготовку яких Велика Палата Верховного Суду стягнула з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відшкодування цих витрат повністю.

203. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, які суди встановили під час вирішення справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються винятково перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та суто в межах доводів касаційної скарги.

204. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою суду, що вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо оцінка доказів зроблена судом першої та/або апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, що випливає з меж розгляду справи судом касаційної інстанції, що закріплені в статті 400 ЦПК України.

205. Водночас доводи касаційної скарги в цій частині фактично спрямовані на переоцінку наданих на підтвердження розміру понесених судових витрат доказів та по суті зводяться до загальних формулювань без наведення жодних документальних підтверджень чи аргументованих, переконливих мотивувань своїх тверджень щодо обґрунтованості, відповідності критеріям розумності та реальності таких витрат.

206. З огляду на викладене доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованим та безпідставними, а тому не можуть слугувати підставою для прийняття нового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу, понесену в суді апеляційної інстанції, в розмірі 9 000,00 грн, на чому наполягає ОСОБА_2 .

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

207. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

208. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

209. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте

в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя і четверта статті 412 ЦПК України).

210. З огляду на висновки, зроблені в цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу потрібно задовольнити частково, оскаржувану постанову апеляційного суду в частині вирішення вимоги зустрічного позову про визнання іпотечного договору припиненим змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в частині вирішення вимоги зустрічного позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором- залишити без змін.

211. Також потрібно скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині скасуваннядодаткового рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Зазначене додаткове рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу потрібно змінити, стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді першої інстанції, в розмірі 22 800,00 грн.

212. Постанова апеляційного суду щодо скасування додаткового рішення суду першої інстанції в частині стягнення судового збору та щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції, підлягає залишенню без змін.

213. У частині вирішення судами первісного позову ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки судові рішення не оскаржувалися, а тому не були предметом перегляду Великої Палати Верховного Суду.

Розподіл судових витрат за касаційною скаргою

214. Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

215. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

216. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про зміну оскарженого судового рішення в частині вирішення спору по суті лише у мотивувальній частині та про його скасування в частині перегляду додаткового рішення суду першої інстанції щодо судових витрат, то немає правових підстав для перерозподілу судових витрат, понесених заявником в судах апеляційної та касаційної інстанцій.

217. Судові витрати зі сплати судового збору, понесені заявником у зв`язку з поданням касаційної скарги, покладаються на нього.

218. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті під час подання позовної заяви в розмірі оспорюваної суми.

219. ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на постанову апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову, тому мав би сплатити судовий збір у розмірі 3 073,60 грн, тобто за дві вимоги немайнового характеру.

220. Натомість за подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив 8 177,28 грн, тобто на 5 103,68 грн більше від встановленого розміру.

221. Відповідно до пункту 1 частини першої та частини п`ятої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду, в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж установлено законом. Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.

222. Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 має право заявити клопотання про повернення надміру сплаченого судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 5 103,68 грн.

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА

223. Здійснивши тлумачення приписів частини першої статті 17 та частини першої статті 24 Закону № 898-IV, Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки щодо застосування зазначених норм права.

224. Іпотекодержателем завжди є кредитор, тому «абстрактну іпотеку» (без зв`язку із належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає.

225. Відступлення права вимоги за іпотечним договором, за загальним правилом, має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб.

226. Приписи частини першої статті 24 Закону № 898-IV щодо відступлення права вимоги за договором іпотеки за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов`язанням спрямовані на уникнення ситуації, за якої відступлення права вимоги за іпотечним договором передує відступленню права вимоги за основним зобов`язанням. Тому договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором може укладатися як у той самий день, що й договір про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, так і через певний проміжок часу після такого відступлення, але не раніше.

227. Порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача, в результаті чого виникла така аномалія, як «абстрактна іпотека», за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку.

228. Враховуючи фактичні обставини цієї конкретної справи, саме лише нездійснення нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами проведення торгів з продажу майна (активів) банку, що ліквідується, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів загалом, а фактично є недооформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів. Це не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора), в разі виконання рішення суду, яким підтверджено його право іпотекодержателя, та внесення запису до державного реєстру про право іпотеки, права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір та внести відомості про відступлення права вимоги за іпотечним договором до певного державного реєстру.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року в частині вирішення вимоги зустрічного позову про визнання іпотечного договору припиненим змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а в частині вирішення вимоги зустрічного позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором - залишити без змін.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року в частині скасування додаткового рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу скасувати.

Додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року в частині стягнення відшкодування витрат на професійну правничу допомогу змінити, стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, в розмірі 22 800,00 грн.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року щодо скасування додаткового рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року в частині стягнення відшкодування судового збору та щодо стягнення відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції, - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв

Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур

О. Л. Булейко К. М. Пільков

І. А. Воробйова С. О. Погрібний

М. І. Гриців О. В. Ступак

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

І. В. Желєзний О. С. Ткачук

Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич

В. В. Король Є. А. Усенко

О. В. Кривенда Н. В. Шевцова

Постанову оформив суддя Погрібний С. О. в порядку частини третьої статті 415 ЦПК України.

Джерело: ЄДРСР 119583712

[ANTIRAID]

По суті рішення вірне, але в деяких моментах задля захисту інтересів банків та порушення ними Закону просто в чергове натягнуто на глобус та досить довільно протрактовано ст. 517 ЦК де зазначено, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Випадкові люди чомусь вважають, що мова не йде про оригінали документів, але й про копії тут теж мови немає. З таким трактуванням документом може вважатись будь який туалетний папірець.

При цьому сам банк у зв'язку з ліквідацією вже не може оформити передачу прав іпотеки за іпотечним договором, тому іпотека припинена, але це суд відмовився сором'язливо встановити. Тобто настала ситуація, коли договору іпотеки оформленого належним чином немає, а іпотека є. Схоже до дна ми ще не дішли, але рухаємось саме в ту сторону з шаленою швидкістю.

Суд зробив наступні висновки:

224. Іпотекодержателем завжди є кредитор, тому «абстрактну іпотеку» (без зв`язку із належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає.

225. Відступлення права вимоги за іпотечним договором, за загальним правилом, має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб.

226. Приписи частини першої статті 24 Закону № 898-IV щодо відступлення права вимоги за договором іпотеки за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов`язанням спрямовані на уникнення ситуації, за якої відступлення права вимоги за іпотечним договором передує відступленню права вимоги за основним зобов`язанням. Тому договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором може укладатися як у той самий день, що й договір про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, так і через певний проміжок часу після такого відступлення, але не раніше.

227. Порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача, в результаті чого виникла така аномалія, як «абстрактна іпотека», за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку.

228. Враховуючи фактичні обставини цієї конкретної справи, саме лише нездійснення нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами проведення торгів з продажу майна (активів) банку, що ліквідується, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів загалом, а фактично є недооформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів. Це не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора), в разі виконання рішення суду, яким підтверджено його право іпотекодержателя, та внесення запису до державного реєстру про право іпотеки, права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір та внести відомості про відступлення права вимоги за іпотечним договором до певного державного реєстру.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 754/8750/19 (провадження № 14-202цс21), ухваленої за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року

за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи - Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк», про звернення стягнення на предмет іпотеки та

за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором, визнання іпотечного договору припиненим

Коротка історія справи

1. Між ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач) та Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» (далі - ПАТ «Український професійний банк») укладено кредитний договір та з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором договір іпотеки.

2. У подальшому ПАТ «Український професійний банк» відступив (продав) ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 , позивач) право вимоги за вказаними вище кредитним договором та договором іпотеки.

3. ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а ОСОБА_1 , у свою чергу, подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_2 і ПАТ «Український професійний банк» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором та визнання іпотечного договору припиненим.

4. Рішенням суду першої інстанції в задоволенні первісного позову відмовлено, а зустрічний позов задоволено.

5. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ «Український професійний банк» відступило ОСОБА_2 (новому кредитору) право вимоги за договором № 52 (про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги за кредитним договором) в обсязі, що не існував на момент такого відступлення. Також усупереч положенням статті 517 Цивільного кодексу України банк надав ОСОБА_2 копії кредитного та іпотечного договорів, а не їх оригінали. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що укладений між ПАТ «Український професійний банк» і ОСОБА_2 договір № 52 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги за кредитним договором від 26 березня 2019 року суперечить статтям 512, 514, 517 Цивільного кодексу України, а тому є недійсним відповідно до частини першої статті 203, статті 215 Цивільного кодексу України.

6. Суд першої інстанції дійшов висновку, що договір № 52/1, укладений між ПАТ «Український професійний банк» і ОСОБА_2 , про відступлення майнових прав за іпотечним договором є нікчемним, оскільки вказаний договір вчинено без нотаріального посвідчення, у зв`язку із чим ОСОБА_2 не набув прав іпотекодержателя за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року, а тому, відповідно, відсутні підстави для задоволення первісного позову.

7. Місцевий суд вважав, що іпотечний договір від 08 лютого 2011 року є припиненим з 26 березня 2019 року, оскільки ПАТ «Український професійний банк» (первісний кредитор) втратило статус кредитора та іпотекодержателя у зв`язку із укладенням договору № 52 про відступленням права вимоги за кредитним договором та договору № 52/1 про відступлення права вимоги за іпотечним договором, а ОСОБА_2 (новий кредитор) не став іпотекодержателем в силу нікчемності договору № 52/1.

8. Постановою суду апеляційної інстанції рішення місцевого загального суду скасовано та ухвалено нове - про відмову в задоволенні як первісного, так і зустрічного позовів.

9. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що чинним законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, з розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням або частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором, не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню в межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Також законом не передбачено підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги у випадку передання новому кредитору копій кредитного та іпотечного договорів, а не їх оригіналів. За таких обставин, на думку апеляційного суду, відсутні правові підстави для визнання недійсним договору № 52 про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за кредитним договором.

10. Разом з тим апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки договір № 52/1 купівлі-продажу майнових прав за іпотечним договором ПАТ «Український професійний банк» та ОСОБА_2 уклали з порушенням вимог частини третьої статті 24Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон про іпотеку) у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення, тому вказаний правочин є нікчемним.

11. У зв`язку з тим, що ОСОБА_2 на підставі нікчемного договору не набув прав іпотекодержателя за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року, відсутні правові підстави для задоволення первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

12. Разом з тим суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, безпідставно визнав припиненим іпотечний договір з 26 березня 2019 року, оскільки зобов`язання за кредитним договором не припинені, строк дії іпотечного договору не закінчився, а нікчемність договору купівлі-продажу майнових прав за іпотечним договором, за умови чинності самого іпотечного договору, не є передбаченою статтею 17 Закону про іпотеку підставою припинення іпотеки, яка є видом забезпечення виконання зобов`язання за основним договором. Оскільки суд першої інстанції помилково задовольнив зустрічний позов, то з урахуванням положень частин першої, другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України відсутні правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу та судового збору, які були понесені ним у суді.

13. Не погодившись із судовим рішенням апеляційного суду, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду.

14. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року справу № 754/8750/19 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 Цивільного процесуального України у зв`язку з необхідністю відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду висновки

15. Постановою від 22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково, зокрема, постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року в частині вирішення вимоги зустрічного позову про визнання іпотечного договору припиненим змінила, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а в частині вирішення вимоги зустрічного позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором - залишила без змін.

16. На обґрунтування постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, зокрема, таке.

17. Відступлення прав за іпотечним договором доводить (підтверджує) відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, а не навпаки. Тож факт відступлення права вимоги за іпотечним договором створює доказову презумпцію того, що відбулося й відступлення прав вимоги за основним зобов`язанням (пункт 84 постанови).

18. Проте якщо немає сумнівів у факті, часі та обсязі відступленого права вимоги за основним зобов`язанням, тоді немає й підстав для застосування другого речення частини першої статті 24 Закону про іпотеку: у цьому реченні йдеться саме про доведеність факту відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, у разі якщо у відповідному державному реєстрі здійснено реєстрацію відступлення права вимоги за іпотечним зобов`язанням (пункт 85 постанови).

19. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відступлення права вимоги за іпотечним договором за загальним правилом має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб, оскільки «абстрактну іпотеку» (без зв`язку із належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає, а навпаки - констатує, що іпотекодержателем завжди є кредитор (стаття 1 Закону про іпотеку), що відповідає суті іпотеки як способу забезпечення виконання зобов`язання (пункт 86 постанови).

20. У регулятивних відносинах законодавець передбачив заборону на одночасне відступлення права вимоги за основним та іпотечним зобов`язаннями на користь різних осіб. Проте в охоронних відносинах у разі виникнення спору належність прав за основним та іпотечним зобов`язаннями різним особам є можливою та не призводить до недійсності як основного, так і забезпечувального зобов`язань (пункт 88 постанови).

21. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 травня 2024 року також вказала на необхідність врахування того, що правила частини першої статті 24 Закону про іпотеку не можуть застосовуватись до фактичної ситуації, коли у правозастосуванні відбулася певна аномалія та виникли охоронні відносини. Зокрема, за обставинами справи, рішення в якій переглядаються, право іпотеки у відповідному реєстрі зареєстровано не за правомірним іпотекодержателем, оскільки судовим рішенням, що набрало законної сили, відновлено статус ПАТ «Український професійний банк» як іпотекодержателя та/або обтяжувача і визнано наявність у ПАТ «Український професійний банк» права майнової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором та договором забезпечення (пункт 89 постанови).

22. Вочевидь, на думку Великої Палати Верховного Суду, для врегулювання такої спірної ситуації регулятивні правила частини першої статті 24 Закону про іпотеку не можуть бути застосовані (пункт 90 постанови).

23. У статті 18 Закону про іпотеку закріплені вимоги щодо форми та змісту іпотечного договору. Так, у частині першій зазначеної статті передбачено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (пункт 91 постанови).

24. Відповідно до частини третьої статті 24 Закону про іпотеку правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (пункт 93 постанови).

25. Натомість Велика Палата Верховного Суду вважає, що сама по собі відсутність нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами торгів, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів в цілому, а фактично є незавершеним оформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів (пункт 99 постанови).

26. Резюмуючи, сторони правочину про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеного за результатами проведення торгів, не позбавлені можливості посвідчити його нотаріально у подальшому, а також здійснити державну реєстрацію відомостей про таке відступлення на виконання вимог частини третьої статті 24 Закону про іпотеку. З цього моменту у сторін виникнуть права та обов`язки, передбачені договором, зокрема, цесіонарій набуде статусу іпотекодержателя та притаманних цьому статусу прав, а саме - права на звернення стягнення на предмет іпотеки. Такі висновки Велика Палати сформулювала винятково у контексті тлумачення приписів частини першої статті 24 Закону про іпотеку за конкретних обставин цієї справи (пункт 100 постанови).

27. Оскільки іпотека є обтяженням, яке застосовується задля виконання зобов`язань, що виникли за умовами, зокрема, кредитного договору, то таке обтяження припиняється лише у випадках, установлених спеціальним законом. Припинення іпотеки відрізняється від припинення права іпотекодержателя, яке передбачає не припинення зобов`язань іпотекодавця, а припинення права іпотекодержателя на реалізацію своїх передбачених договором іпотеки прав, зокрема права звернення стягнення на предмет іпотеки, відчуження права вимоги тощо (пункт 106 постанови).

28. У разі відчуження кредитором прав за кредитним договором та договором іпотеки права іпотекодержателя переходять до набувача, лише якщо таке відчуження відбулося у порядку, визначеному законом (у контексті цієї справи - за наслідками торгів з нотаріальним посвідченням правочину про відступлення прав за іпотечним договором та з державною реєстрацією відомостей про таке відступлення) (пункт 107 постанови).

29. Вочевидь недооформлення у належний спосіб відступлення права вимоги за іпотечним договором не може вражати саме іпотечне зобов`язання настільки, аби бути підставою для припинення самої іпотеки (пункт 108 постанови).

30. Відповідно й порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача за змістом статті 17 Закону про іпотеку не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора) права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір. У такому разі новий кредитор набуде право вимоги за іпотечним договором з моменту державної реєстрації відомостей про відступлення права вимоги (пункт 109 постанови).

31. Отже, оцінюючи неможливість виникнення «абстрактної іпотеки», Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що за українським правом таку заборону потрібно розуміти так, що права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть одночасно бути відступлені кредитором на користь різних осіб. Втім виникнення такої аномалії не може тлумачитися як підстава для припинення іпотечного зобов`язання (пункт 110 постанови).

32. З цих підстав Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками суду апеляційної інстанції про те, що наразі ОСОБА_2 на підставі договору відступлення права вимоги не набув прав іпотекодержателя за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року. Втім з огляду на встановлені судами фактичні обставини цієї справи наведене не означає, що результати торгів є нікчемними загалом, а також що договір про відступлення прав за іпотечним договором не може бути посвідчений нотаріально в подальшому з наступною державною реєстрацією відомостей про таке відступлення (пункт 142 постанови).

33. Тож у цій справі іпотека не може бути припинена, оскільки не припинено основне зобов`язання та не закінчився строк дії іпотечного договору, іпотекодержатель не набув право власності на предмет іпотеки; іпотечний договір є дійсним до теперішнього часу (не визнавався недійсним у судовому порядку); передане в іпотеку майно не знищено; не існує інших підстав, передбачених Законом про іпотеку (пункт 148 постанови).

Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду

34. Із вказаними вище висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося виходячи з такого.

35. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону про іпотеку іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

36. Відповідно до частин першої, другої статті 3 Закону про іпотеку іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду; взаємні права й обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

37. Згідно з положеннями статті 24 Закону про іпотеку відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (частина перша); іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням (частина друга); правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню і відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя).

38. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (стаття 220 Цивільного кодексу України). За нікчемним правочином не наступає юридичних наслідків: у його учасників не виникає жодних прав та обов`язків.

39. Наведене раніше правило, закріплене у частині першій статті 24 Закону про іпотеку, щодо одночасності відступлення права вимоги за іпотечним договором та основним зобов`язанням, забезпеченим такою іпотекою, відповідає суті іпотеки як способу забезпечення виконання зобов`язання, внаслідок чого іпотекодержателем завжди є кредитор (стаття 1 Закону про іпотеку), а «абстрактну іпотеку» (без зв`язку з належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає.

40. За змістом частини першої статті 24 Закону про іпотеку саме відступлення прав за іпотечним договором, якщо не доведено інше, означає відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, а не навпаки.

41. Такий підхід пов`язаний із тим, що право іпотеки підлягає державній реєстрації (пункт 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», частина перша статті 4 Закону про іпотеку); речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

42. Таким чином, відступлення прав за іпотечним договором створює спростовувану презумпцію відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, однак заінтересована особа може довести інше - що договір відступлення права вимоги не укладався. Разом з тим відступлення права вимоги за основним зобов`язанням не тягне автоматичного відступлення права за іпотечним договором, яким забезпечене таке основне зобов`язання.

43. Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором та права іпотеки за іпотечним договором має відбуватися одночасно.

44. Звертаємо увагу на те, що домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення [постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20, пункт 7.10)].

45. За бажанням первісного та нового кредитора договір відступлення права вимоги та нотаріально посвідчений договір відступлення права іпотеки можуть міститися у двох документах або в одному документі (за умови дотримання вимоги про нотаріальне посвідчення такого документа).

46. За приписами статті 17 Закону про іпотеку іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених цим Законом.

47. Вказаний перелік підстав припинення іпотеки не є вичерпним.

48. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону про іпотеку).

49. Отже, припинення зобов`язання, забезпеченого іпотекою, тягне припинення іпотеки, але припинення іпотеки не тягне припинення забезпеченого нею зобов`язання.

50. Як зазначалося раніше, при відступленні кредитором прав за кредитним договором та договором іпотеки права іпотекодержателя переходять до набувача, лише якщо таке відступлення відбулось у порядку, визначеному законом.

51. Відповідно до частин першої, третьої статті 24 Закону про іпотеку, частини другої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» такий порядок передбачає лише одночасний перехід права вимоги і прав за іпотечним договором, за умови нотаріального посвідчення договору відступлення прав за іпотечним договором та державної реєстрації права іпотеки за набувачем.

52. Якщо ці законодавчі вимоги не виконані, право іпотеки до нового кредитора не переходить.

53. Внаслідок недотримання вимог частин першої, третьої статті 24 Закону про іпотеку відступлення права іпотеки не відбувається, але це не тягне таких же наслідків щодо відступлення права вимоги.

54. За змістом абзацу четвертого статті 1 Закону про іпотеку іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.

55. Отже, якщо вимоги іпотекодержателя відсутні з будь-яких причин (наприклад у зв`язку з їх відступленням іншій особі без одночасного відступлення вимоги за іпотечним договором), то відсутнє і право іпотеки.

56. Законом про іпотеку не передбачено існування конструкції «абстрактної» іпотеки, при якій іпотека існує поза зв`язком із забезпеченням основного зобов`язання.

57. Тобто законом не допускається такої конструкції, коли суб`єктом права вимоги за основним договором буде один суб`єкт, який набув право вимоги внаслідок відступлення, а іпотекодержателем - інший суб`єкт, адже призначенням іпотеки є забезпечення основного зобов`язання.

58. Отже, якщо в момент, коли цесіонарій у відносинах з боржником стає новим кредитором за вимогою, а право іпотеки не належить новому кредитору, а залишилося у власності первісного кредитора, то забезпечення (іпотека) припиняється, оскільки права іпотеки можуть належати виключно особі, яка є кредитором за забезпеченою такою іпотекою вимогою.

59. Відповідно до частин першої, третьої статті 12 Цивільного кодексу України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; особа може відмовитися від свого майнового права.

60. Тому кредитор, який є іпотекодержателем, не позбавлений права відступити належне йому право вимоги повністю або в частині без забезпечення виконання зобов`язання, вимога за яким відступається.

61. Відступлення таким кредитором права вимоги новому кредитору без одночасного відступлення прав за іпотечним договором в порядку, встановленому законом, свідчить про відмову кредитора від права іпотеки.

62. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, 26 березня 2019 року на електронних торгах ОСОБА_2 і ПАТ «Український професійний банк» уклали договори про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги № 52 і № 52/1, за умовами яких до ОСОБА_2 перейшли права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, що раніше уклали банк і ОСОБА_1 .

63. Відповідно до частини сьомої статті 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» порядок реалізації майна банку під час проведення ліквідаційної процедури регламентується нормативно-правовими актами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд).

64. Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 24 березня 2016 року № 388 затверджено Положення щодо організації продажу активів (майна) банків, що ліквідуються.

65. Відповідно до пункту 4 розділу VII вказаного Положення (у редакції, чинній на момент відчуження права вимоги за кредитним договором та іпотечним договором) у разі якщо відкриті торги (аукціон) відбулися, Фонд отримує від організатора торгів протокол відкритих торгів (аукціону) із зазначенням ціни продажу лота. Банк укладає договір купівлі-продажу активу (майна) не раніше трьох робочих днів та не пізніше 20 робочих днів з дати завершення відкритих торгів (аукціону) з можливістю продовження такого строку за рішенням Фонду у разі отримання Фондом обґрунтованого подання від банку та здійснення переможцем таких відкритих торгів (аукціону) повної оплати коштів за лот (загальний строк не може перевищувати 132 робочих дня та не може закінчуватись пізніше завершення строку ліквідації банку), забезпечує проведення розрахунків відповідно до нього та протягом наступного робочого дня після дня проведення розрахунків інформує про завершення розрахунків уповноважений структурний підрозділ Фонду.

66. Ураховуючи викладене, не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що сторони правочину про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеного за результатами проведення торгів, не позбавлені можливості посвідчити його нотаріально у подальшому, оскільки з моменту продажу права вимоги за іпотечним договором (26 березня 2019 року) до дати розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (22 травня 2024 року) минуло більше п?яти років, а строки укладення відповідного договору не дотримані.

67. Як зазначено вище, відступлення кредитором права вимоги без одночасного відступлення права іпотеки тягне припинення права іпотеки. Відповідно на майбутнє припиняється правовідношення, змістом якого є права та обов`язки сторін як іпотекодержателя та іпотекодавця.

68. Водночас зазначаємо, що припинення правовідношення не є тотожним припиненню договору [постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.16), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20, пункт 27)]. З припиненням права іпотеки можуть зберігатися певні права та обов`язки сторін за договором іпотеки. Наприклад, якщо іпотекодержатель до припинення права іпотеки вжив заходів для збереження чи страхування предмета іпотеки у встановленому договором іпотеки обсязі, то іпотекодавець зобов`язаний відшкодувати іпотекодержателю всі витрати, понесені у зв`язку з вжиттям таких заходів попри припинення права іпотеки (частина друга статті 12 Закону про іпотеку).

69. Також звертаємо увагу, що якщо щодо майна особи зареєстроване право іпотеки, якого не існує (зокрема, якщо право іпотеки припинене), то таке обтяження обмежує права особи щодо розпорядження належним їй майном та створює фактичну можливість особи, яка зареєстрована як іпотекодержатель, неправомірно звернути стягнення на таке майно. У таких випадках власник майна вправі звернутися до суду з вимогою про застосування належного способу захисту своїх прав та інтересів.

70. Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду якщо власник нерухомого майна вважає, що щодо його майна зареєстроване обтяження нерухомого майна іпотекою, якої насправді не існує (зокрема, якщо вона припинена), то належному способу захисту відповідає позов про визнання відсутності права іпотеки [постанова від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункти 6.12-6.14)].

71. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

72. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.

73. Разом із цим надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню цивільного судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

74. Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії [див. mutatis mutandis висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в пунктах 117, 118 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21)].

75. У позові ОСОБА_1 зазначає, що договір № 52/1 про відступлення майнових прав за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року, укладений 26 березня 2019 року між ПАТ «Український професійний банк» і ОСОБА_2 , є нікчемним, оскільки він нотаріально не посвідчений.

76. ОСОБА_1 вважає, що оскільки на порушення статті 220 Цивільного кодексу України договір № 52/1 нотаріально не посвідчений, ОСОБА_2 не набув прав іпотекодержателя за іпотечним договором від 08 лютого 2011 року. У цьому випадку відступлення прав за іпотечним договором не відбулося одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором, як того вимагає стаття 24 Закону про іпотеку. Оскільки 26 березня 2019 року ПАТ «Український професійний банк» втратило статус кредитора за кредитним договором у зв`язку із ліквідацією через його неплатоспроможність, то банк не може мати й прав іпотекодержателя за іпотечним договором, адже похідне зобов`язання не може існувати без основного. У свою чергу, у зв`язку з нікчемністю договору № 52/1 про відступлення права вимоги за іпотечним договором ОСОБА_2 як новий кредитор також не набув статусу іпотекодержателя, а тому договір іпотеки є припиненим з 26 березня 2019 року.

77. Виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження нерухомим майном, а також наведених у позові обґрунтувань, заявлену позивачем вимогу визнати припиненим із 26 березня 2019 року іпотечний договір від 08 лютого 2011 року слід було інтерпретувати як вимогу про визнання припиненим права іпотеки за вказаним іпотечним договором.

78. Ураховуючи викладене, вважаємо, що суд апеляційної інстанції неправильно відмовив у позові в частині позовної вимоги про визнання припиненим договору іпотеки, а суд першої інстанції дійшов частково правильного висновку про необхідність задоволення такої вимоги, але належно не інтерпретував заявлену вимогу.

Судді: В. Ю. Уркевич Є. А. Усенко

Джерело: ЄДРСР 119653802