Позичкові і поточні рахунки

stairtov · March 17, 2013

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 5 грудня 2011 року

Верховний Суд України в складі: ..., розглянувши питання про виправлення описки в постанові Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" про стягнення суми та відшкодування моральної шкоди, встановив:

Постановою Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" про стягнення суми та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2011 року, Верховний Суд України вважав правильним й обґрунтованим висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про те, що пеня за невиконання чи неналежне виконання банком грошових зобов'язань може бути стягнута лише за період до введення в дію мораторію, оскільки протягом дії мораторію неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань не нараховуються, тому відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2011 року в частині стягнення з ПАТ "Родовід Банк" на користь ОСОБА_1 пені за неналежне виконання банком взятих на себе зобов'язань за договором банківського рахунку за період з часу надання банку кожного конкретного доручення про перерахування грошових коштів до введення в дію мораторію, 15 березня 2009 року.

Разом із тим Верховний Суд України вважав, що відсутні й підстави для перегляду зазначеної ухвали в частині стягнення з ПАТ "Родовід Банк" на користь ОСОБА_1 процентів за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку, оскільки ОСОБА_1 не було надано різних за змістом судових рішень, у яких мало місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що регулюють питання стягнення процентів за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку у період дії мораторію.

Проте під час виготовлення та оформлення постанови Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року в мотивувальній частині допущено описку, а саме: помилково зазначено про те, що рішення апеляційного суду м. Києва від 9 лютого 2011 року та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2011 року в частині стягнення процентів за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку лише за період з лютого до 15 березня 2009 року відповідають вимогам закону.

Відповідно до ст. 219 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала.

Допущена описка підлягає виправленню.

Керуючись ст. 219 ЦПК України, Верховний Суд України ухвалив:

Виправити допущену в мотивувальній частині постанови Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року описку, виклавши абз. 4 на стор. 5 постанови Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" про стягнення суми та відшкодування моральної шкоди в такій редакції: "Залишаючи без змін рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції обґрунтовано вважав правильним його висновок про те, що в ПАТ "Родовід Банк" з моменту невиконання банком взятих на себе зобов'язань за договором банківського рахунка щодо перерахування належних ОСОБА_1 грошових коштів з його поточного рахунка на рахунок в іншому банку згідно з вимогами ст. 32 Закону України від 5 квітня 2001 року "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" виник обов'язок сплатити пеню за неналежне виконання зобов'язань, однак у зв'язку з введенням мораторію в банку з 15 березня 2009 року виконання банком майнових зобов'язань було зупинено й неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань не нараховувались, тому на банк слід покласти обов'язок сплатити ОСОБА_1 пеню з часу надання банку кожного конкретного доручення про перерахування грошових коштів до 15 березня 2009 року.

Підстави для перегляду судових рішень в частині стягнення з банку на користь ОСОБА_1 процентів за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку відсутні, оскільки заявником не надано судових рішень на підтвердження неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права в цій частині".

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий: Л. І. Охрімчук

Судді: М. І. Балюк

В. П. Барбара

І. С. Берднік

С. М. Вус

Л. Ф. Глос

Т. В. Гошовська

Л. І. Григор'єва

М. І. Гриців

В. І. Гуменюк

М. Б. Гусак

А. А. Ємець

Т. Є. Жайворонок

В. В. Заголдний

М. Р. Кліменко

Є. І. Ковтюк

П. І. Колесник

М. Є. Короткевич

В. І. Косарєв

О. В. Кривенда

В. В. Кривенко

Н. П. Лященко

В. Л. Маринченко

П. В. Панталієнко

М. В. Патрюк

В. Ф. Пивовар

П. П. Пилипчук

О. І. Потильчак

Б. М. Пошва

О. Б. Прокопенко

А. І. Редька

Ю. Л. Сенін

А. М. Скотарь

О. О. Терлецький

Ю. Г. Тітов

В. Ф. Школяров

stairtov · March 17, 2013

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 жовтня 2011 р. Справа N 9/127-10

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддя: Полянський А. Г.

судді: Сибіга О. М., Яценко О. В. (доповідач у справі)

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. по справі N 9/127-10 господарського суду Сумської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в Сумської обласної дирекції, м. Суми, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми, про стягнення 46 1781,08 грн.

в судовому засіданні взяли участь представники сторін:

від позивача - ОСОБА_1 дов.[...] та ОСОБА_2 дов. [...];

від відповідача - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 дов. [...];

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" в особі Сумської обласної дирекції, м. Суми звернулося до господарського суду Сумської області з позовною заявою, в якій просило стягнути з відповідача 461781,08 грн. заборгованості по мировій угоді від 10.02.2005 року, затвердженої ухвалою господарського суду Сумської області від 04.04.2005 року по справі N 7/96-04.

Рішенням господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. по справі N 9/127-10 позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмежено відповідальністю "Агротек" на користь Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Сумської обласної дирекції 461781,08 грн. заборгованості; судові витрати: 4617,81 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись з винесеним рішенням Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Сими подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. по справі N 9/127-10 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек" залишено без задоволення, рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. у справі N 9/127-10 залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятою постановою Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Сими звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127/10, справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду у іншому складі суду, аргументуючи порушенням норм права, зокрема ст. ст. 216, 540, 541, 543, 553 Цивільного кодексу України, ст. ст. 83, 84 Господарського процесуального кодексу України.

Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 03.10.2011 року N 03.8-5/656 для перегляду в касаційному порядку справи N 9/127-10 у зв'язку з відрядженням судді Муравйова О. В. сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Полянський А. Г., судді - Сибіга О. М., Яценко О. В.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між СП "Агротек" (правонаступником якого є ТОВ "Агротек") та АППБ "Аваль" в особі Сумської обласної дирекції (правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль " в особі Сумської обласної дирекції) 23.01.2003 року був укладений кредитний договір N 010/051/433.

Пунктом 1.1 кредитного договору встановлено предмет договору, а саме кредитор (АППБ "Аваль") на положеннях та умовах цього договору надає позичальнику (СП "Агротек") кредит у сумі 730000 грн. зі сплатою 24 % річних, зі строком погашення згідно графіка (додаток N 1) що є невідємною частиною цього договору, кінцевий строк якого збігає 23.01.2004 року,

Вимоги по вказаному кредитному договору були забезпечені заставою майна СП "Агротек" на підставі нотаріально завіреного договору застави майна.

23.01.2003 року між АППБ "Аваль" та СП "Агротек" було укладено угоду умовами, якої є те, що на виконання кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року і договору залогу N 274 від 24.01.2004 року, позичальник доручає банку без попередньої згоди утримувати суму заборгованості по кредиту та по відсотках за користування кредитом із грошових коштів, що надходять на його поточний рахунок.

У випадку необґрунтованого списання коштів з поточного рахунку позичальника банк зобов'язується за письмовою вимогою позичальника негайно повернути списану суму та відшкодувати прямі збитки спричинені таким списанням.

31.01.2003 року, 31.03.2003 року, 03.04.2003 року, 14.03.2003 року, 18.04.2003 року, 25.07.2003 року, 31.01.2004 року, 02.03.2004 року, 15.03.2005 року, 30.09.2004 року, 11.05.2005 року, 22.04.2005 року, 14.09.2005 року між АППБ "Аваль" та СП "Агротек" було укладено додаткові угоди, якими змінювався ліміту кредитування та пролонговувався строк дії договору.

02.08.2004 року господарським судом Сумської області було порушено справу про банкрутство СП "Агротек" N 7/96-04 та введено процедуру розпорядження майном та мораторій на задоволення вимог кредиторів.

За рішенням комітету кредиторів та згодою кредитора, вимоги якого були забезпечені заставою, між головою комітету кредиторів боржника та СП "Агротек" 10.02.2004 року було укладено мирову угоду у справі господарського суду Сумської області про банкрутство N 7/96-04.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 04.04.2005 року по справі N 7/96-04 вищевказану мирову угоду було затверджено.

Згідно ч. 1 мирової угоди, строк погашення боргу перед позивачем у справі як перед конкурсним кредитором, вимоги якого забезпечені заставою та включені до реєстру вимог кредиторів АППБ "Аваль" в особі обласної дирекції в розмірі 1340951 грн. 49 коп. було розстрочено на 5 (п'ять) років і боржник зобов'язався перерахувати на користь банку: до 01.12.2005 року - 268190,49 грн., до 01.12.2006 року - 268190,00 грн., до 01.12.2007 року - 268190,00 грн., до 01.12.2008 року - 268190,00 грн., до 01.12.2009 року - 268190,00 грн.

За період з 22.12.2004 року по 03.04.2005 року позивачем відповідачеві було нараховано банком відсотки в сумі 78564,68 грн.

Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що від ТОВ "Агротек" та поручителів по кредиту до банку надійшли грошові кошти на загальну суму - 1340952,15 грн. При цьому, з загальної суми сплачених відповідачем коштів по кредиту, а саме, з 1340952,15 грн. на погашення мирової угоди було направлено - 861840,00 грн. Залишок коштів у сумі 479 112,15 грн. було направлено: - 78 564,68 грн. на погашення відсотків, що були нараховані за період з 22.12.2004 року по 03.04.2005 року; - 17330,31 грн. зарахована на погашення мирової угоди; - 383217,06 грн. - ТОВ "Агротек" направив, а банк зарахував на погашення зобов'язань по додаткових угодах від 15.03.2005 року, 22.04.2005 року, 11.05.2005 року, 14.09.2005 року до кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 18.10.2010 року у даній справі було призначено судово-бухгалтерську експертизу.

За результатами проведення судово-бухгалтерської експертизи висновки експерта підтверджують факт видачі банком після укладення мирової угоди 242841,00 грн. по кредитному договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року та додаткових угод до нього.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що банком видано відповідачеві на виконання умов кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року та додаткових угод до нього починаючи з 22.12.2004 року кредитних коштів у сумі 242841,00 грн.

Отже, з врахуванням висновку судово-економічної експертизи слідує, що:

- 1340951,49 грн. (борг по мировій угоді) + 78564,68 грн. (нараховані відсотки до затвердження мирової угоди судом) = 1419516,17 грн. - борг ТОВ "Агротек" перед банком; - 1340952,15 грн. (загальна сума сплачена банку) - 383217,06 грн. (сума сплачена не по мировій угоді) = 957735,09 грн.; - 1419516,17 грн. - 957735,09 грн. = 461781,08 грн.

Таким чином, станом на 04.05.2011 року заборгованість відповідача перед банком становить 461781,08 грн.

Згідно із ст. 35 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредитором стосовно відстрочки та розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.

Враховуючи, що мирова угода в процедурі банкрутства по своїй природі є угодою, то на неї розповсюджуються принципи цивільного законодавства.

Висновки судів поперденіх інстанцій, що мирова угода в процедурі банкрутства по своїй природі є новацією попередньої угоди - кредитного договору, а зобов'язання ТОВ "Агротек" перед банком виникли на підставі кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року, є вірним та відповідає матеріалам справи.

Відповідно до ст. 604 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється за домовленістю сторін в тому числі і домовленістю про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тим ж сторонами (новація).

Новацію характеризують наступні ознаки: наявність взаємної згоди сторін щодо припинення дії попереднього зобов'язання та щодо умов нового зобов'язання; наявність умови про припинення попереднього зобов'язання; припинення всіх додаткових зобов'язань; виникнення між тим ж особами нового зобов'язання, яке, як правило, містить умову про інший предмет чи спосіб виконання.

Відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" бухгалтерській облік - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Згідно Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.06.2004 року N 280 план рахунків бухгалтерського обліку банків України (далі -План рахунків) -це систематизований перелік рахунків бухгалтерського обліку, що використовуються для детальної та повної реєстрації всіх банківських операцій з метою забезпечення потреб складання фінансової звітності.

План рахунків розроблено відповідно до загальноприйнятих і міжнародній практиці принципів і міжнародних стандартів та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку та є обов'язковим для використання банками України.

Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України встановлює порядок ведення рахунків бухгалтерського обліку, визначає характеристику і коротке призначення рахунків для відображення інформації за типовими операціями.

За рахунками Плану рахунків відображаються операції, що визначені законодавством України, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України, відповідно до їх економічної суті.

В Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України відсутній рахунок для відображення в бухгалтерському обліку банку мирових угод, так як мирова угода має похідний характер від основного зобов'язання, яке виникло на підставі кредитного договору.

Частиною 8 ст. 39 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено, що у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'являти свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі порушення у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою.

Висновок судів попередніх інстанцій, що вказана норма передбачає, що при зверненні з вимогами про стягнення боргу у разі невиконання боржником мирової угоди, до уваги беруться лише обставини, що з'явилися після затвердження господарським судом мирової угоди в процедурі банкрутства, є обгрунтованими. Кредитор не повинен доказувати наявність грошового зобов'язання, що існувало до затвердження мирової угоди.

Згідно ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За умов статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином.

Крім того, доказів сплати заборгованості в сумі 461781,08 грн. відповідач ні в суді першої ні в суді апеляційної інстанції не надав.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин, судова колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовані норми матеріального права, доводи скаржника не спростовують законності прийнятого у справі рішення. У зв'язку з наведеним колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає підстав для скасування постанови Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10.

Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10 залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10 залишити без змін.

Головуючий суддя: А. Г. Полянський

Судді: О. М. Сибіга

О. В. Яценко

stairtov · March 17, 2013

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

26.07.2010 р. N 2а-1120/10/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді Винокурова К. С., суддів Катющенко В. П., Огурцова О. П., при секретарі судового засідання Горбані А. В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання частково нечинною Інструкції.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Національного банку України (далі - НБУ, відповідач) про визнання незаконним та нечинним абзацу четвертого пункту 4.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. N 492 (далі Інструкція N 492).

Позовні вимоги в цілому мотивовані тим, що позивач мав намір створити Товариство з обмеженою відповідальністю "Конкорд", про що свідчить протокол N 1 установчих зборів засновників товариства, і для формування статутного капіталу учасники товариства з обмеженою відповідальністю відкривають рахунок у банку. Посилаючись на ч. 1 ст. 1066 Цивільного кодексу України, позивач зазначав, що договір банківського рахунку укладається між банком та клієнтом, що є власником рахунка та грошових коштів, що обліковуються на ньому. Порядок відкриття рахунку для формування статутного капіталу юридичної особи регулюється Інструкцією про порядок відкриття використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, відповідно до пункту 4.2 якої передбачено перелік документів, що подаються під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи (крім банків).

У абзаці 4 пункту 4.2 Інструкції N 492 зазначається про подання рішення засновників (учасників) про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників (учасників) є фізична особа). Замість оригіналу довіреності до банку може бути подана її копія, засвідчена нотаріально.

Позивач вважає, що пунктом 4.2 Інструкції встановлено обов'язок засновників юридичної особи, які є фізичними особами, подавати довіреність на розпорядження рахунком, а отже такі засновники не можуть самостійно розпоряджатися коштами, що будуть розміщені на поточному рахунку для формування статутного капіталу.

Таким чином, на думку позивача, оспорюваний абзац пункту 4.2 Інструкції обмежує його право як засновника товариства самостійно розпоряджатися належними йому грошовими коштами і зобов'язує залучати до розпорядження майном третю особу, у зв'язку з чим вважає таку норму незаконною та такою, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, який має вищу юридичну силу.

Відповідач позовні вимоги не визнає, просить відмовити в їх задоволенні в повному обсязі, обґрунтовуючи тим, що позивач звернувся до суду з безпідставними вимогами, невірно розуміючи норму пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492.

Заперечення викладені в письмовому вигляді та долучені судом до матеріалів справи. В обґрунтування заперечень відповідач зазначав, що згідно з абзацом 4 пункту 4.2. Інструкції засновники (учасники) господарського товариства мають право (але не зобов'язані) залучити третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за цим рахунком, оформивши це право довіреністю та засвідчивши її нотаріально.

Таким чином, абзац четвертий пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 не встановлює жодних вимог щодо обов'язку засновників (учасників) залучати третю особу під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи і не суперечить статтям 115, 316, 319, 321 Цивільного кодексу України та не обмежує права засновників (учасників) щодо розпорядження своїм майном.

Представник відповідача повідомив, що у Офіційному віснику України N 13 від 5 березня 2010 р. опубліковано оголошення щодо оскарження даного нормативно-правового акта, докази чого надав в судове засідання.

Позивачем 02.06.2010 року подано клопотання про розгляд справи за його відсутності, яке прийнято судом.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

12 листопада 2003 року постановою Правління Національного банку України N 492 було затверджено Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, яка зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 р. за N 1172/8493.

Інструкція регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку (далі - банки), поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій (далі - клієнти).

Пунктом 4.2 зазначеної Інструкції встановлений перелік документів, які подаються під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу, пайового або неподільного фонду) суб'єкта господарювання - юридичної особи (крім банків):

заява про відкриття поточного рахунку (додаток 1), що підписана уповноваженою засновниками (учасниками) особою;

один примірник оригіналу установчого документа або його копія, засвідчена нотаріально. У разі відкриття рахунку для формування статутного фонду (статутного капіталу) акціонерного товариства замість установчого документа подається договір/рішення про створення акціонерного товариства або його копія, засвідчена нотаріально;

рішення засновників (учасників) про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників (учасників) є фізична особа). Замість оригіналу довіреності до банку може бути подана її копія, засвідчена нотаріально;

картка із зразками підписів і відбитка печатки (додаток 2), у якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками (учасниками) надано право розпорядчого підпису. Картка приймається без відбитка печатки та засвідчується підписом уповноваженого працівника банку.

Із зазначеними положеннями, визначеними абзацом 4 пункту 4.2 Інструкції N 492, щодо необхідності залучення до розпорядження майном товариства третьої особи, не погоджується позивач.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника НБУ в судовому засіданні, колегія приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Згідно з пунктом 4 статті 7 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк встановлює для банків правила проведення банківських операцій. Стаття 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлює, що відкриття та ведення поточних рахунків є однією із банківських операцій, яку банки мають право здійснювати на підставі банківської ліцензії.

Статтею 56 Закону України "Про Національний банк України" встановлено, що Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність.

Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України.

На виконання наданих Законом України "Про Національний банк України" повноважень, зокрема, встановлення для банків правила проведення банківських операцій, НБУ прийняв Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджену постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 N 492 (з наступними змінами і доповненнями), якою детально врегулював відносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій.

Глава 4 Інструкції N 492 визначає особливості відкриття поточних рахунків, пункт 4.2 визначає перелік документів, які необхідні для відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання юридичної особи.

Пункт 4.2 глави 4 Інструкції N 492 розділяє вимоги при відкритті поточного рахунку для формування статутного капіталу господарського товариства в залежності від кількості фізичних осіб засновників (учасників).

Якщо засновником (учасником) господарського товариства є одна особа вона особисто відкриває рахунок, довіреність або копія довіреності не потрібна. У цьому випадку довіреність або копія довіреності потрібна лише у разі, коли засновник (учасник) уповноважує будь яку іншу особу відкрити зазначений рахунок та видає їй довіреність, яка має бути засвідчена нотаріально.

У випадку коли засновників (учасників) більше ніж один, відповідно до абзацу четвертого пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 учасникам необхідно прийняти рішення про визначення однієї особи, якій надається право підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком. Це може бути як один з учасників, так і будь-яка інша довірена особа. Отже, засновники (учасники) господарського товариства мають право (але не зобов'язані) залучити третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за цим рахунком, оформивши це право довіреністю та засвідчивши її нотаріально.

Таким чином, абзац четвертий пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 не встановлює жодних вимог щодо обов'язку засновників (учасників) залучати третю особу під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи і не суперечить статтям 115, 316, 319, 321 Цивільного кодексу України та не обмежує права засновників (учасників) щодо розпорядження ними своїм майном.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що пунктом 4.2 Інструкції N 492 не порушуються права позивача на розпорядження грошовими коштами на рахунку. В даному випадку має місце невірне тлумачення позивачем норми Інструкції та безпідставне сприйняття положення Інструкції, яке надає тільки право залучати третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за банківським рахунком, як такого, що встановлює обов'язок.

Згідно із ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Акт державного або іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративний суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване не це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем як суб'єктом владних повноважень доведено, що затверджена постановою правління НБУ від 12.11.2003 року Інструкція N 492 прийнята Національним банком на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, та не порушує прав та законних інтересів позивача.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 71, 86, 94, ст. 105, 158 - 163, 171 КАС України, адміністративний суд постановив:

У задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Дата складення та підписання постанови в повному обсязі - 09.08.2010.

Головуючий, суддя К. С. Винокуров

Судді: В. П. Катющенко

О. П. Огурцов

stairtov · March 17, 2013

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2010 р. N 13/217

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого, судді Волік І.М., суддів Капацин Н.В., Кролевець О.А., розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства Українська автомобільна компанія "Богдан, Владєв і партнери" на рішення господарського суду міста Києва від 27.10.2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2010 р. у справі N 13/217 за позовом Приватного підприємства Українська автомобільна компанія "Богдан, Владєв і партнери" до Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку "Надра" в особі відділення N 4 Філії ВАТ КБ "Надра" Чернівецьке регіональне управління про стягнення матеріальної та моральної шкоди в сумі 303 185,29 грн., за участю представників: позивача: М. Т. П., відповідача: З. О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство Українська автомобільна компанія "Богдан, Владєв і партнери" (надалі - " Підприємство") звернулось до господарського суду Чернівецької області з позовом до Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку "Надра" в особі відділення N 4 Філії ВАТ КБ "Надра" Чернівецьке регіональне управління (надалі - " Банк") про стягнення матеріальної та моральної шкоди в сумі 303 185,29 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані нормами ст. ст. 1066, 1073, 1074 ЦК України та порушенням відповідачем укладеного між сторонами договору банківського рахунку в частині перерахуванням коштів з рахунку позивача на рахунки його контрагентів.

Ухвалою господарського суду Чернівецької області від 15.07.2009 р. матеріали справи за встановленою підсудністю скеровані до господарського суду міста Києва за місцезнаходженням відповідача. Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.07.2009 р. матеріали справи прийнято до провадження.

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.10.2009 р. (суддя Курдельчук І.Д.) в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано нормами ст. ст. 525, 526, 1066, 1068 ЦК України та відсутністю у відповідача обов'язку з перерахування власних кошти у зв'язку з несвоєчасним виконанням зобов'язань за договором, а також недоведеності факту наявності всіх складових моральної шкоди.

В частині відмови у стягненні пені за порушення зобов'язання господарський суд керувався нормами ст. ст. 2, 58, 85 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та тим, що у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань, неналежному виконанні відповідачем своїх договірних зобов'язань та безпідставності позовних вимог в частині стягнення пені.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2010 р. (судді Смірнова Л.Г., Алданова С. О., Моторний С. А.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих же мотивів.

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, Підприємство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 27.10.2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2010 р., і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм ст. ст. 2, 85 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та ст. ст. 1066, 1074, 1075 ЦК України.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно ч. 1 ст. 111 7 ГПК України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 111 7 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 13.04.2005 р. між Банком та Підприємством (клієнт) укладено договір банківського рахунку N 40022 (надалі - "Договір").

Згідно визначення, яке міститься у ст. 1066 ЦК України, за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Відповідно до умов п. 1 Договору Банк зобов'язався відкрити клієнту поточний рахунок N 26002040022001 у гривні для зберігання коштів та здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов Договору та законодавства України, а також приймати та зараховувати на рахунок грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій з рахунком, що передбачені Інструкцією "Про порядок відкриття, використання та закриття рахунків у національній та іноземних валютах" (постанова НБУ від 12.11.2003 р. N 492).

Відповідно до п. 2.3.3 Договору Банк зобов'язався своєчасно здійснювати розрахунково-касове обслуговування клієнта у відповідності до чинного законодавства України.

Строки виконання банками переказу коштів за розрахунковим документом клієнта закріплені п. 8.1 ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (надалі - " Закон") та п. 2.19 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (постанова НБУ N 22 від 21.01.2004 р.), згідно яких банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.

Пункт 30.1 статті 30 Закону передбачає, що переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Відповідно до ч. 3 ст. 1068 ЦК України банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Судами встановлено, що Підприємством 09.01.2009 р. та 16.01.2009 р. подані до Банку платіжні доручення N N 905, 906, 918, 919 на перерахування грошових коштів в сумі 15 000,00 грн. та 157 000,00 грн. одержувачу -ТОВ "Хюндай-Трак", а також 20 000,00 грн. та 43 586,00 грн. одержувачу - ЗАТ "Ладасервіс", які банком не виконані.

Листами вих. N 165 від 05.02.2009 р. та N 166 від 10.02.2009 р. позивач просив повернути на його поточний рахунок N 26002040022001 кошти перераховані ним згідно зазначених платіжних доручень N N 905, 906, 918, 919, оскільки вони ще не перераховані відповідачем та на підставі того, що позивач провів розрахунок по даним платежам.

Втім, відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення грошових коштів з Банку, судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що ані положеннями Договору, ані нормами чинного законодавства не встановлено зобов'язання відповідача перерахувати кошти з рахунку Банку у разі несвоєчасного виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором. Відповідно, враховуючи норми ст. ст. 525, 526 ЦК України, дані позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Крім того, п. 3.1 Договору встановлено, що за несвоєчасне (пізніше наступного дня після отримання відповідного документа) чи неправильне списання з вини банку суми з рахунку клієнта банк сплачує клієнту пеню у розмірі не більше подвійної облікової ставки НБУ, розрахованої від розміру несвоєчасно або неправильно зарахованої (списаної) суми за кожний день прострочення, але не більше 10 % від суми переказу.

Однак, судами з'ясовано, що нормами чинного законодавства передбачено випадки, у яких передбачено п. 3.1. Договору відповідальність Банку не застосовується.

Так, ч. 3 ст. 85 Закону України "Про банки і банківську діяльність" виключає нарахування неустойки (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) протягом дії мораторію. Визначення останнього містить ст. 2 зазначеного Закону, згідно якої мораторієм є зупинення виконання банком зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань.

Крім того, ч. 2 ст. 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлює, що банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Поряд з цим, судами встановлено, що 10.02.2009 р. на підставі п. 4 постанови Правління НБУ від 10.02.2009 р. N 59 "Про призначення тимчасової адміністрації у Відкритому акціонерному товаристві комерційному банку "Надра" в банку введено тимчасову адміністрацію строком на один рік -з 10.02.2009 р. по 10.02.2010 р. З метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців -з 10.02.2009 р. по 10.08.2009 р.

Враховуючи дані встановлені судами обставини справи, а також зазначені вище норми законодавства, колегія суддів погоджується з висновком судів про відсутність підстав для стягнення з Банку сум пені.

Підприємством також заявлено вимоги про стягнення з Банку моральної шкоди в порядку ст. 1167 ЦК України, якою визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Втім, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не доведено в порядку ст. 34 ГПК України ані факту заподіяння моральної шкоди, ані того, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

Отже, перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 111 5 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарських судів, колегія суддів дійшла висновку, що судами в порядку ст. 43 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи в їх сукупності, досліджено подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази, належним чином проаналізовано права та обов'язки сторін, враховано положення ст. ст. 32, 33, 34 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 111 5, 111 7, 111 9 - 111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства Українська автомобільна компанія "Богдан, Владєв і партнери" залишити без задоволення.

Рішення господарського суду міста Києва від 27.10.2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2010 р. у справі N 13/217 залишити без змін.

Головуючий, суддя І. Волік

Судді: Н. Капацин

О. Кролевець

stairtov · March 17, 2013

27.07.2011 – 02.08.2011, № 30

КОМПЕТЕНТНОЕ МНЕНИЕ

Главная статья

Запрет валютного кредитования потребителей: ожидаемые последствия

Компетентное мнение

Воздействие новопринятого Закона на клиентов банков и судебная практика, связанная с валютными кредитами

Некоторые аспекты правового регулирования кредитования в иностранной валюте

Обсуждение на форумах

Можно ли два кредитных договора признать притворными, если на самом деле они свидетельствуют о заключении 1-го договора?

Судебный взгляд

ВССУ: банкам не нужна индивидуальная лицензия для валютного кредитования

Что делать, если...

Необходимо открыть счет в иностранном банке

Документальное обеспечение

Договор поручительства – эффективный способ обеспечения обязательств по кредитному договору

Обзор судебной практики о признании кредитных договоров недействительными

В условиях экономического кризиса многие кредиторы обращаются в суды с исками, которыми просят признать недействительными договоры займа в иностранной валюте, заключенные с банками.

Судебная практика высших судебных инстанций свидетельствует о том, что органы судебной власти выработали единый подход к рассмотрению тех дел, где основанием для признания сделки недействительной истец указывал несоответствие сделки гражданскому законодательству Украины в связи с отсутствием у банков индивидуальной лицензии НБУ на получение и выдачу кредитов в иностранной валюте, а также отсутствие разрешения НБУ на осуществление операций с валютными ценностями. По указанным выше делам Верховный Суд Украины применил валютное законодательство следующим образом.

Согласно положениям ст. 5 Декрета Кабинета Министров Украины «О системе валютного регулирования и валютного контроля» операции с валютными ценностями осуществляются банками на основании генеральной лицензии и индивидуальных лицензий НБУ на осуществление операций с валютными ценностями. Из правового анализа п. 5.3 Положения о порядке выдачи банками банковских лицензий, письменных разрешений и лицензий на осуществление отдельных операций, утвержденного постановлением Правления НБУ от 17.07.2001 г. № 275, Верховный Суд Украины сделал вывод о том, что письменное разрешение на осуществление операций с валютными ценностями является генеральной лицензией на осуществление валютных операций согласно указанному выше Декрету. Следовательно, если банк имеет банковскую лицензию и получил письменное разрешение НБУ на осуществление операций с валютными ценностями (которое является одновременно генеральной лицензией на валютные операции), то банк имеет право осуществлять операции по предоставлению кредитов в иностранной валюте. Что касается наличия предусмотренной пп. «в» п. 4 ст. 5 Декрета КМУ индивидуальной лицензии у банка на предоставление и получение резидентами кредитов в иностранной валюте, если сроки и суммы таких кредитов превышают установленные законодательством пределы, то Верховный Суд Украины отметил, что на данный момент законодательством не установлены ни сроки, ни сумы предоставления или получения кредитов в иностранной валюте, а значит, получение индивидуальной лицензии не требуется.

Для того чтобы выдавать валютные кредиты, банку не нужно получать индивидуальную лицензию

Таким образом, если банк выдал кредит в иностранной валюте, имея генеральную лицензию на осуществление валютных операций или разрешение НБУ на осуществление операций с валютными ценностями, то заемщик не может оспаривать законность кредитного договора на том основании, что сделка не соответствует законодательству Украины, так как у банка нету необходимых разрешительных документов.

Именно такая правовая позиция изложена в постановлениях Верховного Суда Украины по делу № 6-50418св10 от 01.12.2010 г., по делу № 6-7ц11 от 21.03.2011 г., решении от 25.05.2011 г. по делу № 6-39340св10; постановлении Высшего хозяйственного суда Украины от 06.07.2011 г. по делу № 1/35-1737; решении Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел от 06.07.2011 г. по делу № 6-17534св11.

При этом следует отметить, что согласно ст. 111 28 ХПК Украины, ст. 360 7 ГПК Украины решения Верховного Суда Украины, принятые в результате рассмотрения заявления о пересмотре судебных решений по мотивам неодинакового применения судами кассационной инстанции одних и тех же норм материального права, являются обязательными для всех субъектов властных полномочий, которые применяют в своей деятельности нормативно-правовой акт, содержащий такую норму, и для всех судов Украины. Суды обязаны привести свою судебную практику в соответствие с решениями Верховного Суда Украины.

Интересным, с точки зрения применения норм материального права при рассмотрении споров о признании кредитных договоров недействительными, можно считать постановление Высшего хозяйственного суда Украины от 06.07.2011 г. по делу № 37/69. В этом деле истец просил суд признать недействительным кредитный договор, выданный в иностранной валюте, ссылаясь на стечение тяжелых обстоятельств и экономический кризис в стране. Хозяйственный суд первой инстанции своим решением отказал в иске. Решение осталось без изменений и после пересмотра дела в апелляционном порядке. Рассматривая правильность применения норм материального и процессуального права по этому делу, суд кассационной инстанции отметил, что суды правильно применили ст. 233 ГК Украины, поскольку установили возможность истца выбирать условия кредитного договора и банк, который мог такой кредит предоставить. Аргументы истца по поводу экономического кризиса не были приняты судами во внимание обоснованно, поскольку кризис носит общий характер и коснулся обоих участников кредитных правоотношений, а поэтому это обстоятельство не может быть основанием для признания сделки недействительной.

В другом деле № 6-41243св10 Верховный Суд Украины своим решением от 30.03.2011 г. отменил судебные решения предыдущих инстанций и отказал истцу в иске о расторжении кредитного договора, заключенного в иностранной валюте, так как суды неправильно применили положения ст. 652 ГК Украины. Суд указал, что не является существенным изменением то обстоятельство, что после заключения договора значительно увеличился курс доллара по отношению к гривне. Суд отметил, что курс валют устанавливается НБУ ежедневно, и стороны не могли рассчитывать, что курс доллара к гривне после заключения кредитного договора не изменится. В связи с этим Верховный Суд Украины установил отсутствие предусмотренных ст. 652 ГК Украины оснований для расторжения договора и принял решение в иске отказать.

Правовой анализ судебной практики свидетельствует также о том, что значительное количество споров связано с признанием недействительными договоров, которыми обеспечивалось выполнение кредитных обязательств в иностранной валюте (договоров ипотеки, залога, поручительства и т. д.). Значительное количество исков о признании договоров недействительными мотивировано ссылкой на несоответствие договоров гражданскому законодательству Украины, поскольку отсутствовало волеизъявление истца на заключение таких договоров.

Природа поручительства предусматривает волеизъявление должника и поручителя отвечать совместно, поэтому поручительство по договору предусматривает волеизъявление как должника, так и поручителя

Так, например, в деле № 18/42 ипотекодатель обратился в хозяйственный суд с иском к банку и просил признать заключенный между ними ипотечный договор недействительным. Договор был оспорен на том основании, что он не соответствует законодательству Украины, поскольку был заключен неуполномоченным лицом со стороны истца. Рассматривая дело, местный хозяйственный суд установил, что договор от имени истца был подписан представителем на основании одного лишь решения общего собрания, то есть без доверенности, выданной исполнительным органом истца. Применив к спорным правоотношениям ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ГК Украины, суд признал договор недействительным. Пересматривая дело в кассационном порядке, Высший хозяйственный суд Украины в своем постановлении от 20.07.2011 г. по делу № 18/42 согласился с мотивами признания договора недействительным, так как согласно уставу истца управление его деятельностью осуществляется исполнительным органом, а согласно ст. 244 ГК Украины представительство интересов по доверенности может осуществляться на основании акта юридического лица, но при этом документом, подтверждающим полномочия, будет доверенность. Поскольку исполнительный орган истца не выдавал доверенность лицу, которое подписало договор ипотеки, то суд кассационной инстанции пришел к выводу о том, что суды правильно применили законодательство, а договор обоснованно признано недействительным, поскольку он заключен лицом без надлежащего объема гражданской дееспособности.

В другом деле хозяйственный суд рассматривал дело, в котором истец (должник) обратился в хозяйственный суд с иском, которым просил признать недействительным договор поручительства, заключенный между поручителем и кредитором истца (дело № 14/22-11). Поручительством было обеспечено выполнение обязательств истца как должника по кредитному договору в иностранной валюте, заключенного с банком. Иск был мотивирован тем, что заключенный договор поручительства не отвечает нормам гражданского законодательства, поскольку был заключен без волеизъявления должника (истца по делу), который не подписывал такой договор. Суд кассационной инстанции в своем постановлении от 20.07.2011 г. по делу № 14/22-11 отметил, что природа поручительства предусматривает волеизъявление должника и поручителя отвечать совместно, поэтому поручительство по договору предусматривает волеизъявление как должника, так и поручителя. Поскольку договор поручительства не был подписан истцом (должником), то суды обосновано применили ч. 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ГК Украины и признали договор поручительства недействительным.

ВЫВОД:

Из вышеприведенных примеров усматривается, что на основании судебных решений Верховного Суда Украины формируется судебная практика в Украине. Примером такой унификации может служить правовая позиция Верховного Суда Украины в отношении споров, связанных с признанием кредитных договоров недействительными по отдельным основаниям. В то же время при отсутствии судебных решений высшего судебного органа Украины ориентиром можно считать судебные решения судов кассационных инстанций.

Александр Бордаченко,

старший юрист

Юридической фирмы «Антика»

stairtov · March 17, 2013