Письмо ВССУГУД от 05 декабря 2011г.

[alexburko]

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

ЛИСТ

від 05.12.2011 р.

Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим

Відповідно до статті 34 Закону України ”Про судоустрій і статус суддів”, статті 3607 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) доводжу до Вашого відома, що Верховним Судом України за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах прийнято ряд постанов та сформульовано обов’язкові для усіх судів України правові позиції.

Крім того, згідно з частиною другою статті 214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Серед них звертаю увагу на такі.

Право власності

1. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до положення статті 365 ЦК України вимога про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основних умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди, інакше буде вважатися, що особа незаконно позбавлена майна (постанова від 12 вересня 2011 року N 6-27 цс11).

2. Виходячи зі змісту частин першої і другої статті 331 ЦК України, частини першої статті 182 ЦК України та пункту 8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, право власності на новостворене нерухоме майно виникає у особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об’єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

Отже, до прийняття об’єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об’єкт не виникає.

До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (частина третя статті 331 ЦК України), відтак, статтею 331 ЦК України не передбачена можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку (постанова від 19 вересня 2011 року N 3-82гс11).

3. Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Частиною першою статті 182 ЦК України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом (частина четверта статті 182 ЦК України, стаття четверта Закону України ”Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”).

Згідно з пунктом 6.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України N 7/5 від 7 лютого 2002 року (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Судом правильно встановлено, що головне управління комунальної власності міста здійснює оформлення та видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно і, не перебуваючи з позивачем у правовідносинах щодо здійснення ним прав володіння, користування та розпорядження майном, щодо якого заявленого позовні вимоги про визнання права власності, не оспорює та не претендує на таке право, а відмовляє в оформленні та видачі свідоцтва з підстав ненадання всіх необхідних документів для оформлення права власності (постанова від 20 червня 2011 року N 3-60гс11).

Земельне право

1. Положення статті 125 ЗК України, яке діяло на момент ухвалення рішення – 29 квітня 2010 року, про те, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, не може бути застосовано до правовідносин, які виникли у 1985 році, коли юридична особа отримала державний акт на право постійного користування землею, а у 1995 році була перетворена в закрите акціонерне товариство. Це пов’язано із дією частини третьої статті 30 ЗК (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) про те, що при передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом із цими об’єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди. Аналогічна норма міститься і у частині другій статті 120 нині діючого ЗК України.

У пункті 2 постанови Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 року N 449 ”Про затвердження форми державного акта на право власності за земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою” зазначено, що раніше видані державні акти залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте юридичною особою у 1985 році в установленому законом порядку, не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення (постанова від 26 вересня 2011 року N 6-14цс11).

Зобов’язання, що виникають із договорів та інших правочинів

1. Висновок суду про те, що умова кредитного договору про можливість зміни з ініціативи банку розміру процентів за користування кредитом (пропозиція надіслана 18 листопада 2008 року про зміну розміру процентів з 20 листопада 2008 року) є несправедливою та суперечить статтям 11, 18 Закону України ”Про захист прав споживачів”, а також, що стаття 10561 ЦК України про заборону в односторонньому порядку змінювати розмір процентів має зворотну дію в часі, є неправильним.

Відповідно до ч. 1 статті 58 Конституції України та статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності, і не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують цивільну відповідальність особи.

ЦК України доповнено статтею 10561 (про заборону банку змінювати розмір процентів за користуванням кредитом в односторонньому порядку) Законом від 12 грудня 2008 року, який набрав чинності 10 січня 2009 року. Це закон не скасовує і не пом’якшує цивільну відповідальність особи, відтак, не має зворотної дії в часі (постанова від 12 вересня 2011 року N 6-16цс11).

2. Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому вказана норма права не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов’язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Оскільки чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з ухваленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду про те, що сплата інфляційних нарахувань та трьох процентів річних може бути лише як невід’ємна частина вимоги про сплату основного боргу є необґрунтованим, оскільки статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (постанова від 12 вересня 2011 року N 3-73гс11).

3. Висновок суду про те, що мирова угода, затверджена судом, не може вважатися зобов’язанням у цивільно-правовому розумінні, оскільки її укладення, затвердження і виконання регламентовано положеннями процесуального законодавства та Закону України ”Про виконавче провадження”, тому відсутні підстави для застосування статті 625 ЦК України є необґрунтованим.

Стаття 625 ЦК України не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов’язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Отже, чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з ухваленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків (постанова від 4 липня 2011 року N 3-65гс11).

4. Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу і трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання; ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення відповідно до Закону України ”Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу”. Цей Закон не звільняє боржника від сплати інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних, завданих його простроченням, оскільки пунктом 1.4 статті першої встановлено вичерпний перелік сум коштів, що підпадають під визначення заборгованості при застосуванні цього Закону (постанова від 24 жовтня 2011 року N 6-38цс11).

5. Встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов’язується з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені. У зв’язку із цим визнання недійсним на підставі статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України ”Про іпотеку” договору іпотеки, який був укладений за два роки до цього, не впливає на зміст правовідносин, які склалися у зв’язку із укладенням такого договору, оскільки на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був чоловік, який при посвідченні договору зазначив, що на момент придбання квартири фактичних шлюбних відносин ні з ким не підтримував (постанова від 7 листопада 2011 року N 6-44цс11).

6. Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, об’єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Такі способи захисту передбачені статтею 16 ЦК України.

Правовідносини з приводу постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтею 714 ЦК України, статтями 24 – 27 Закону України ”Про електроенергетику”, Правилами користування електричною енергією для населення та Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією.

Відповідно до статті 26 Закону України ”Про електроенергетику” споживання електричної енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником. Споживач енергії несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником та Правил користування електроенергією для населення згідно із законодавством України.

У разі виявлення представником енергопостачальника порушення споживачем Правил користування електричною енергією складається акт.

Разом із тим такий акт є лише фіксацією порушення, яке було виявлено під час проведення постачальником енергії, перевірки дотримання вказаних вище Правил, у разі виникнення спору він буде наданий як доказ, який повинен оцінюватися судом відповідно до вимог статті 212 ЦПК України; його оскарження не передбачено чинним законодавством або договором як спосіб захисту судом цивільних прав та інтересів особи (постанова від 12 вересня 2011 року N 6-25цс11).

Трудове право

1. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 16 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Установивши, що спір між сторонами виник про розмір належних звільненому працівникові сум, позов задоволено частково, тому згідно зі статтею 117 КЗпП України розмір відшкодування за час затримки розрахунку слід визначати з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком (постанова від 24 жовтня 2011 року N 6-39цс11).

Справи, що виникають із сімейних правовідносин

1. Встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов’язується з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені. У зв’язку із цим визнання недійсним на підставі статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України ”Про іпотеку” договору іпотеки, який був укладений за два роки до цього, не впливає на зміст правовідносин, які склалися у зв’язку із укладенням такого договору, оскільки на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був чоловік, який при посвідченні договору зазначив, що на момент придбання квартири фактичних шлюбних відносин ні з ким не підтримував (постанова від 7 листопада 2011 року N 6-44цс11).

Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

1. Згідно з частиною першою статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зазначена норма, що міститься в главі 82 ЦК України та регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому шкоду, завдану іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та потерпілим.

Разом з тим, правовідносини, пов’язані за страхуванням різних видів, регулюються нормами глави 67 ЦК України. У статті 980 передбачено предмет договору страхування, а в статті 999 ЦК України визначено, що до відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Стаття 993 ЦК України передбачає, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки про відшкодування шкоди, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. У разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров’я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, не передбачено.

Отже, оскільки страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності є обов’язковим особистим страхуванням, ні Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, ні Закон України ”Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”, ні норми глави 67 ЦК України не передбачають право страховика, який сплатив страхове відшкодування особі, застрахованій за договором загальнообов’язкового державного соціального страхування, на звернення з вимогою до винної особи про відшкодування сплачених застрахованому страхових сум.

Крім того, задоволення таких вимог означало б заміну сторін у зобов’язанні, в якому права застрахованої особи на отримання відшкодування перейшли б до страховика, у той час як відповідно до статті 515 ЦК України не допускається заміна кредитора в зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я (постанова від 12 вересня 2011 року N 6-21цс11).

2. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України ”Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту).

Згідно із частиною першою статті 21 зазначеного Закону в разі настання страхового випадку, а таким на підставі статей 13 і 14 цього Закону є смерть застрахованого внаслідок професійного захворювання, Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов’язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або в разі смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, страхові виплати. Перелік грошових сум страхових виплат на відшкодування такої шкоди міститься в пункті 1 частини першої статті 21 наведеного Закону. До грошових сум, які в разі смерті застрахованого працівника підлягають виплаті особам, що перебували на його утриманні, законом віднесено одноразову допомогу, пенсію у зв’язку з втратою годувальника та відшкодування вартості пов’язаних з похованням ритуальних послуг (підп. ”б”, ”д” пункту 1; пункт 2 частини першої статті 21 Закону).

Отже, виплата Фондом грошових сум на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю застрахованого внаслідок професійного захворювання, членам його сім’ї зазначеним вище Законом не передбачена.

Такі відносини регулюються нормами статті 1167, 1168 ЦК України. Зокрема, статтею 1168 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю (постанова від 10 жовтня 2011 року N 6-46цс11).

Справи, що виникають із застосування законодавства про виконавче провадження

1. Відповідно до пункту 15 частини першої статті 34 Закону України ”Про виконавче провадження” у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (вересень 2009 року), виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у випадку внесення підприємства паливно-енергетичного комплексу до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України ”Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу”.

Згідно зі статтею 2 цього Закону він регулює відносини, пов’язані з проведенням комплексу заходів, спрямованих на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу. Його дія поширюється на підприємства паливно-енергетичного комплексу, а також інших учасників розрахунків, які мають або перед якими є заборгованість, що виникла внаслідок неповних розрахунків за енергоносії. У статті першій вказаного Закону перелічено, хто є учасником розрахунків.

Отже, виконавче провадження з виконання рішення суду про відшкодування фізичній особі моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я, не підлягає обов’язковому зупиненню (постанова від 17 жовтня 2011 року N 6-31цс11).

Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду України.

Заступник Голови

М. П. Пшонка

http://sudpraktika.in.ua/otnositelno-obyaz...B8%D0%BD%D0%B5)

[batyshka]

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

ЛИСТ

від 05.12.2011 р.

Справи, що виникають із сімейних правовідносин

1. Встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов’язується з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені. У зв’язку із цим визнання недійсним на підставі статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України ”Про іпотеку” договору іпотеки, який був укладений за два роки до цього, не впливає на зміст правовідносин, які склалися у зв’язку із укладенням такого договору, оскільки на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був чоловік, який при посвідченні договору зазначив, що на момент придбання квартири фактичних шлюбних відносин ні з ким не підтримував (постанова від 7 листопада 2011 року N 6-44цс11).

данным положением ВСУ зарубил на корню институт совместного проживания без заключения брака. ведь следуя логике ВСУ и ВССУ для появления прав и обязанностей у гражданских супругов согласно ст. 74 СК в обязательном порядке необходимо решение суда.