getikalex
-
Число публикаций
180 -
Регистрация
-
Последнее посещение
-
Days Won
2
Тип контента
Профили
Форумы
Календарь
Сообщения опубликованы getikalex
-
-
было определение апелляционного суда 2012 года,которым установлено,что поручительство не прекращено.
Разве ? Насколько я понял - в 2012 году рассматривался только вопрос взыскания. Ответчик не ставил тогда вопрос признания поручительства прекращенным.
Вообще существует двоякая практика с этими встречными требованиями. Есть много решений вплоть до ВСУ, когда суды отказывают во взыскании с поручителя, поскольку считают, что порука прекращена, хотя встречного иска о прекращении поручительства не было (таких даже большинство).
Но есть и обратная практика, когда суды считают - раз ответчик не просил о признании поручительства прекращенным - из соображений диспозитивности суду заморачиваться нечего, и удовлетворял иск о взыскании.
-
Все правильно, просто бесит этот тупой беспредел. Неужели судьи это не понимают ? Все они прекрасно понимают.
Но если Солнце всходит - значит это кому-то нужно...
-
Вот вам обратная практика, да еще со ссылкой на ВССУ
http://reyestr.court.gov.ua/Review/42232324
Іменем України
18 грудня 2014 року м. Ужгород
Судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Закарпатської області в складі: головуючого - Власова С.0.,
суддів- Дроботі В.В., Фазикош Г.В.,
при секретарі - Чучка Н.В.,
з участю: представника позивача Артимич М.М.,
представника відповідачів-ОСОБА_7,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль» на рішення Тячівського районного суду від 30 вересня 2014 року у справі за позовом ублічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки,-
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося до суду з вказаним позовом, в якому зазначало, що у відповідності до кредитного договору №014/4064/82/37866 від 31.01.2008 року ОСОБА_4 отримав споживчий кредит в сумі 90000 дол. США, строком до 30.01.2018 року, зі сплатою 14% річних за користування кредитними коштами. В забезпечення виконання зобов»язань за кредитним договором між Банком, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки №014/4064/82/37866 від 31.01.2008 року, відповідно до якого відповідачами в іпотеку надано житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_5 на праві приватної власності. Однак, взяті на себе зобов»язання ОСОБА_4 належним чином не виконував і станом на 08.04.2014 року його заборгованість становить 66929,94 дол.США, що за курсом НБУ еквівалентно 779798,66 грн.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просив стягнути з ОСОБА_4 вказану суму заборгованості; в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки (житловий будинок і земельну ділянку).
Рішенням Тячівського районного суду від 30.09.2014 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 729414,12 грн. та 3654 грн. судових витрат.
В задоволенні решти вимог відмовлено.
Не погодившись із таким рішенням суду, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», від імені якого діє Артимич М.М., подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з»ясування обставин, що мають значення для справи. При цьому вказує, що судом неправомірно була зменшена пеня із застосуванням до неї строку позовної давності в один рік, оскільки відповідно до п.16.7 кредитного договору-строк позовної давності до такої становить 3 роки, а також неправомірно відмовлено у зверненні стягнення на майно, оскільки Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено мораторій на стадії виконавчого провадження.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
У судовому засідання представник позивача апеляційну скаргу підтримав, просив суд її задовольнити, посилаючись на доводи, викладені в ній.
Представник відповідачів у судовому засіданні доводи апеляційної скарги не визнав, просив суд її відхилити, рішення суду залишити без змін.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника позивача та представника відповідачів, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено, що 31.01.2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» (правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір №014/4064/82/37866, відповідно до якого останньому було надано споживчий кредит у розмірі 90000 дол.США, зі сплатою 14% річних, з кінцевим терміном повернення 30.01.2018 року (а.с.6-10, 20).
В забезпечення виконання зобов»язань за вказаним кредитним договором, 31.01.2008 року між Банком та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки №014/4064/82/37866, відповідно до якого остання надала в іпотеку житловий будинок на п»ять житлових кімнат, житловою площею 85.6 кв.м., загальною площею 146.7 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 Закарпатської області. Згідно п.1.2 додаткового договору іпотеки №014/4064/82/37866 від 19.01.2009 року ОСОБА_5 також надала в іпотеку Банку земельну ділянку розміром 0.1248 га., на якій знаходиться вищевказаний житловий будинок (а.с.15-18, 19).
Відповідно до ст.526 ЦК України зобов»язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та законодавства.
Взяті на себе зобов»язання за кредитним договором ОСОБА_4 належним чином не виконував і станом на 08.04.2014 року його заборгованість становить 66929.94 дол.США., що в еквіваленті на гривні по курсу НБУ складає 779798.66 грн., з яких:
-50449.28 дол.США (еквівалент на гривні-587783) заборгованість по кредиту;
-6224.38 дол.США ( еквівалент на гривні 72520.06 грн.) заборгованість по сплаті відсотків;
-10256.28 дол.США (еквівалент на гривні 119495.60 грн.) пеня, що стверджується розрахунком заборгованості, наявним у матеріалах справи (а.с.25-28).
Частиною 2 статті 1050 ЦК України передбачено: якщо договором встановлений обов»язок позичальника повернути позику частинами ( з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст.1048 цього Кодексу.
У відповідності до п.16.3 кредитного договору за прострочення виконання грошових зобов»язань за цим договором, позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0,5% від простроченої до оплати суми за кожен календарний день прострочення. Нарахування пені здійснюється починаючи з наступного календарного дня після дати, коли відповідне грошове зобов»язання мало бути виконаним і по день виконання позичальником простроченого зобов»язання включно. Сплата пені здійснюється в порядку та у строки передбачені для здійснення ануїтентних платежів за кредитом або у будь-який інший день за згодою або на вимогу кредитора.
Так, суд першої інстанції застосовуючи річний строк позовної давності, встановлений законом до стягнення пені, зазначив, що пеня ОСОБА_6 нарахована з травня 2011 року, а з позовом Банк звернувся до суду 03.09.2014 року, а тому стягненню підлягає лише пеня, яка була нарахована з вересня 2013 року у розмірі 5932,28 дол.США, що по курсу НБУ еквівалентно 69111.06 грн.
Однак, згідно пунктів 16.3; 16.7 Кредитного договору (а.с.6-10) сторони погодили, що до всіх правовідносин, пов»язаних з укладенням та виконанням цього договору, застосовується строк позовної давності тривалістю у три роки. Таким чином, до пені, нарахована Банком та пред»явленої до стягнення, застосовується строк позовної давності у 3 роки і така зменшенню не підлягає, оскільки заявлена в межах цього строку.
Статтею 16 ЦК України визначено, що одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів є примусове виконання зобов'язань в натурі.
Частиною 1 ст.33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання боржником основного зобов»язання, Іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов»язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Суд першої інстанції пославшись на Закон України « Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» відмовив в задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Але з таким висновком суду не погоджується колегія суддів апеляційного суду, виходячи з наступного.
07.06.2014 року набрав чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03.06.2014 року за №1304-VII.
Статтею 1 п.1 цього Закону встановлено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов»язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті та за наявності певних умов (перераховуються далі в статті).
За своїм змістом Закон є процесуальним, оскільки встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться.
Оскільки вказаним Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів в сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення у судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови у задоволенні цих вимог.
Отже, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд ухвалюючи відповідне судове рішення, має відповідно до ст.217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону, а не відмовляти у позові. Така думка викладена в ухвалі Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.11.2014 року, (справа №6-29969св14).
Оскільки, обставини, на які посилався позивач як на підставу своїх вимог знайшли своє підтвердження, колегія суддів приходить до висновку, що позов підлягає до повного задоволення.
Відповідно до ст.88 ЦПК України з відповідачів підлягають стягненню на користь позивача судові витрати,у виді сплаченого судового збору, а саме: 3654,00 грн. за подання позову, та 1827,00 грн. за подання апеляційної скарги, а всього загальна сума судового збору становить 5481,00 грн. (3654,00 + 1827,00 = 5481,00 грн.)
Відповідно до положень ст.309 ч.1 п. 3 і 4 ЦПК України невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального є підставою для зміни рішення.
Керуючись ст.ст.304, п.3 ч.1 ст.307, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
РІШИЛА :
Апеляційну скаргу ПАТ «Райффайзен банк Аваль» - задовольнити частково.
Рішення Тячівського районного суду від 30 вересня 2014 року змінити, стягнувши з ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (01011, м.Київ, вул..Лескова,9) заборгованість за кредитним договором №014/4064/82/37866 від 31.01.2008 року у розмірі 66 929, 94 дол.США, що складає 779 798, 66 гривень, в тому числі: 587 783,00 грн.-заборгованість по кредиту; 72 520,06 грн.-заборгованість по відсоткам; 119 495,60 грн- пеня за порушення графіку повернення кредиту та сплати відсотків.
В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним Договором №014/4064/82/37866 від 31.01.2008 року в розмірі 66 929, 94 дол.США, що складає 779 798, 66 гривень звернути стягнення на предмет іпотеки: житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 146,7 кв.м., житловою площею 85,6 кв.м. та на земельну ділянку розміром 0,1248 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер: НОМЕР_2) шляхом продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб»єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає зверненню до виконання після закінчення дії мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року, №1304-VІІ.
Стягнути з ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (01011, м.Київ, вул.Лескова,9) судові витрати у справі в розмірі 5 481,00 грн.судового збору.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Головуючий:
Судді :
-
скажем прямо - практически исключение из правил судебной практики.
Решение кассации есть по таким мотивам ?
-
Узкой специализации нет, По всякому и всего понемногу.
P.S.Отдельное спасибо за помощь по кредитному делу (отписал на почту)
-
Тут выбора практически нет. Если апеляция сказала суду, что надо рассматирвать, он второй раз на доследование так просто не пошлет. Будет всеми силами тянуть на приговор. Тем более уже более года-полутора есть негласное указание судам не возвращать на доследование дела по старому УПК.
Придется всю гадость, которая была в деле (а раз суд пошел на ДС, значит гадость есть) в еще больших размерах выливать в судебное заседание, и завести суд в тупик. Но это должен быть жесткий клинч, чтобы суд/прокурор согласились все-таки дело вернуть.
Или классический вариант - поиск компромиссов.
-
Нет, не подлежит. Ни доследование, ни отправка на новое судебное рассмотрение в суд первой инстанции, принятые апеляционным судом не могут быть обжалованы в кассации. Разница только в том, что если вернется на доследование - дело переходит под новый УПК. если на новое судебное рассмотрение в первую инстанцию - останется под старым УПК.
Конституция тут не поможет, а пленумы в этой части нигде не противоречат.
-
Нет, определения апеляционного суда о направлении дела на дополнительное расследование кассациононому обжалованию не подлежат. Вы все правильно подчеркнули в ст. 383.
-
Не очень понятны исходные данные.
Суд первой инстанции может отправить дело на дополнительное расследование только по старому УПК, Но это оформляется не определением (ухвала), а постановлением (постанова). По старому УПК такое постановление может быть отменено определением апеляционного суда, а вот обжалование определения апеляционного суда в касации не предусмотрено. (383 УПК старого), но тогда не может быть ссылки на 424 УПК нового.
В новом УПК суд первой инстанци мог только из подготовительного заседания вернуть обвинительный акт прокурору, оформляется определением. Но это никак не дополнительное расследование.
-
Хорошо, что установили начало срока исковой давности. Теперь бы еще ВСУ сказал - где он видит окончание срока.
Пока что он его видит смутно..
-
Фотокопія зроблена при ознайомленні зі справою.
Может, для общего спора с судом это попробовать можно, но по-сути это условия карточного обслуживания, а не кредитования
-
Прошу прощения, если плохо искал, но не нашел.
Может ли кто-то выложить хоть один отсканированный вариант условий привата тех лет (2006-2009), где бы не был предусмотрен 5-летний срок исковой давности ?
-
Есть ли определение ВССУ с утверждением окончательного решения по подобным мотивам, а не возврат в предыдущую инстанцию ?
-
Можно уточнить, кто козлы? ВСУ?
Приватбанк рулит судами. ВСУ только-только что-то выдаст, типа сроки давности от каждого платежа, как следующим же действиям поворачиватся другим боком. Срок давности по кредиту в полном объеме привязали к сроку действия карты. Теперь они будут доказывать старую версию о вечном перезапуске карты и опять попробуют тянуть в вечность.
-
А вот и новость. Таки они козлы.
Постанова від 19 березня 2014 року № 6-14цс14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2014 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого
Яреми А.Г.,
суддів:
Григор’євої Л.І.,
Охрімчук Л.І.,
Гуменюка В.І.,
Патрюка М.В.,
Лященко Н.П.,
Сеніна Ю.Л.,
Онопенка В.В.,
Сімоненко В.М. –
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2013 року,
в с т а н о в и л а :
У січні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційного банку «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідно до укладеного договору від 26 червня 2006 року ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 3 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 30 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом і з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
Згідно пункту 9.12 умов і правил надання банківських послуг, які разом із Правилами користування платіжною карткою та заявою ОСОБА_1 складають між банком і відповідачкою договір, останній діє протягом 12 місяців з моменту його підписання. Якщо протягом цього терміну жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично лонгується на такий самий термін.
У порушення норм Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та умов договору відповідачка зобов’язання за вказаним договором належним чином не виконала, у зв’язку із чим утворилась заборгованість у сумі 26 167 грн 27 коп., яка складається з: 7 923 грн 15 коп. – заборгованість за кредитом; 16 521 грн 87 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом; а також штрафи відповідно до пункту 8.6 умов і правил надання банківських послуг: 500 грн – штраф (фіксована частина), 1 222 грн 25 коп. – штраф (відсоткова складова).
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 29 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 22 липня 2013 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість у розмірі 26 167 грн 27 коп. Вирішено питання про судові витрати.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2013 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
У листопаді 2013 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2013 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2014 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2013 року.
У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2013 року порушується питання про скасування рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог із підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема: статті 256, частин першої та п’ятої статті 261, частини четвертої статті 267 ЦК України.
Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2011 року (справа № 6-21792 св 11), від 25 червня 2012 року (справа № 6-11437 св 12), від 10 квітня 2013 року (справа № 6-49860 св 12) та від 3 липня 2013 року (справа № 6-9172 св 13).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Судами встановлено, що 26 червня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір шляхом приєднання (частина перша статті 634 ЦК України). Відповідно до нього ОСОБА_1 26 червня 2006 року отримала кредит у розмірі 3 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 30 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
Згідно пункту 9.12 умов і правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього терміну жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він пролонговується на такий самий термін.
Крім того, відповідно до пункту 6.4 умов і правил надання банківських послуг уразі незгоди зі змінами правил чи тарифів обов’язок клієнта пред’явити банку письмову заяву про розірвання цього договору та погасити заборгованість, яка утворилась перед банком, у тому числі й заборгованість, яка утворилась упродовж 30 днів з моменту повернення карт, виданих держателю і його довіреним особам.
3 серпня 2009 року ОСОБА_1 звернулась із заявою до філії «Західне головне регіональне управління» закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» і в пункті 4 заяви зазначила, що з жодними новими умовами обслуговування та змінами тарифів, які банк ввів за цей час в односторонньому порядку з порушенням вимог чинного законодавства, не погоджується, а в разі їх наявності цією заявою ініціює розірвання договору.
Задовольняючи позов ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що сторонами не доведено затвердження банком нових умов обслуговування, погашення заборгованості і зміни тарифів, а тому розірвання договору не відбулось, він продовжує свою дію.
Оскільки строк дії картки відповідає строку дії договору, то доводи ОСОБА_1 про сплив строку позовної давності для звернення до суду є необґрунтованими, підстав для задоволення позову немає.
Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків.
Так, у справі № 6-9172 св 13 касаційний суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про задоволення подібних позовних вимог банку, на підставі статей 256, 257 та 267 ЦК України дійшов висновку про те, що кредитор звернувся до суду з пропущенням строку позовної давності, оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що після закінчення строку дії платіжної картки боржником була отримана нова картка.
Аналогічних висновків дійшов Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, приймаючи рішення в справах № 6-21792 св 11, № 6-11437 св 12 та № 6-49860 св 12.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 256, частин першої та п’ятої статті 261, частини четвертої статті 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.
Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежа.
Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Судами залишено поза увагою те, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 правил користування платіжною карткою граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці (поле MONTH) та що останній платіж здійснено в липні 2009 року, а дія картки закінчилась 30 жовтня 2009 року.
Питання застосування строку позовної давності відповідно до статті 256 ЦК України, частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України, частини четвертої статті 267 ЦК України, з урахуванням цих обставин та факту пред’явлення позову тільки 25 січня 2013 року, не вирішено.
Висновок суду першої інстанції, з яким погодились апеляційний і касаційний суди, про те, що позовна давність не сплинула, оскільки строк договору не закінчився, а строк дії картки відповідає строку дії договору, не ґрунтується на умовах договору та обставинах справи.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, неправильно застосувавши наведені норми, постановив ухвалу, яка є незаконною й підлягає скасуванню відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий
А.Г. Ярема
Судді:
Л.І. Григор’єва
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
В.В. Онопенко
Л.І. Охрімчук
М.В. Патрюк
Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ,
яка висловлена Верховним Судом України
в постанові від 19 березня 2014 року
(справа № 6–14 цс 14)
Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору.
Суддя
Верховного Суду України М.В. Патрюк
-
1
-
-
ВСУ фактически продублировал эту же идею по срокам давности отдельных платежей
Постанова від 19 березня 2014 року № 6-20цс14
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f072a65c3c7af288c2257ca50020baa4/$FILE/6-20%D1%86%D1%8114.doc
-
1
-
-
если Крым станет территорией отдельной от Украины, каким образом на территории Крыма будут исполнятся решения суда именем Украины
По идее, согласно Минской конвенции, решения укр. судов должны признаваться в России
-
Похоже в бардаке со сроками давности по "вечным" карточным кредитам хотят навести порядок.
справа 6-49370 зп 13 ПАТ КБ «ПриватБанк» до Романченко Т.Б. пpo стягнення заборгованості
У х в а л а
3 лютого 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Лесько А.О.,
суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П.,
Карпенко С.О., Олійник А.С.,
розглянувши заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 15 серпня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,
в с т а н о в и л а:
У січні 2013 року року ПАТ «КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з вищезазначеним позовом, в якому просило стягнути з відповідача заборгованість по кредитному договору у розмірі 26 167,27 грн. На обґрунтування своїх позовних вимог зазначало, що 26 червня 2006 року між банком та відповідачем був укладений кредитний договір про надання кредиту в сумі 3 000 грн у вигляді встановленого ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості, з кінцевим термвіном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідно до п. 9.12 умов та правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього терміну жодна зі сторін не поінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично пролонгується на такий же термін.
Оскільки позичальник взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконує, станом на 15 січня 2013 року утворилась заборгованість в сумі 26 167,27 грн.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 29 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 22 липня 2013 року, позовні вимоги ПАТ «КБ «ПриватБанк» задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 26 167,67 грн.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у вищезазначеній справі, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 29 квітня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 22 липня 2013 року.
У листопаді 2013 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла заява ОСОБА_3 про перегляд ухвали суду касаційної інстанції від 15 серпня 2013 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, яка здана до поштового відділення 11 листопада 2013 року.
Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ст. 256, ч. ч. 1, 5 ст. 261, ч. 4 ст. 267 ЦК України, п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» заявник наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2011 року, постановлену за результатами розгляду касаційної скарги на рішення апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2011 року про стягнення заборгованості за кредитним договором; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2012 року, постановлену за результатами розгляду касаційної скарги на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 6 грудня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 1 лютого 2012 року про стягнення заборгованості за кредитним договором; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня 2013 року, постановлену за результатами розгляду касаційної скарги на рішення Краснодонського міськрайонного суду Луганської області від 20 червня 2012 року та рішення апеляційного суду Луганської області від 29 січня 2013 року про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Відповідно до статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Згідно з постановою пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2011 року № 11 «Про судову практику застосування статей 353-360 Цивільного процесуального кодексу України» заява про перегляд судових рішень у цивільних справах із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, може бути подана за сукупності таких умов: судом (судами) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права; справи стосуються спорів, які виникли з подібних правовідносин; має місце ухвалення різних за змістом судових рішень судом (судами) касаційної інстанції.
Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне незастосування закону, який підлягав застосуванню; у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню; у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
Перевіривши доводи заяв та доданих до неї матеріалів, колегія суддів дійшла висновку про те, що наведені заявником доводи, зокрема, щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 256 ЦК України, ч. ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України, ч. 4 ст. 267 ЦК України, п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» містять ознаки, які згідно з вимогами статті 355 ЦПК України є підставою для перегляду судового рішення касаційної інстанції, а тому справу необхідно допустити до провадження Верховного Суду України.
Керуючись ст.ст. 355, 356 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості допустити до провадження Верховного Суду України.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий А.О. Лесько
Судді: В.І. Амелін С.О. Карпенко А.С. Олійник
-
1
-
-
-
Похожие мотивы, ВССУ сказал нет вечным срокам карточных кредитов, сослался на № 6-116цс13
http://reyestr.court.gov.ua/Review/36471928
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 грудня 2013 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Ступак О.В.,
суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П.,
Олійник А.С., Парінової І.К.,
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 11 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 25 червня 2013 року,
в с т а н о в и л а :
У жовтні 2012 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідно до умов договору від 05 березня 2004 року, укладеного між Банком і відповідачем, останній отримав кредит в сумі 2 500 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Посилаючись на те, що взятих на себе зобов'язань ОСОБА_3 належним чином не виконав, позивач просив стягнути з нього на свою користь заборгованість у сумі 9 764 грн 95 коп., яка складається з: 1 666 грн 82 коп. заборгованості за кредитним договором, 7 156 грн 94 коп. заборгованості по відсотках за користування кредитом, 500 грн фіксованого штрафу та 441 грн 91 коп. процентної складової штрафу.
Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 11 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Кіровоградської області від 25 червня 2013 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 9 764 грн 95 коп. Вирішено питання про судові витрати.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 порушує питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, і просить ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Висновки судів зазначеним вимогам закону не відповідають.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про часткове задоволення позову, виходив з того, що строк дії кредитного договору, укладеного між сторонами, може бути продовжено.
Проте погодитися з такими висновками судів не можна.
Судами встановлено, що 05 березня 2004 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено договір без номеру, відповідно до якого останньому надано кредит у сумі 2 500 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії платіжної картки (а.с. 7-11).
Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Як встановлено судами, відповідно до п. 9.12 Умов та правил надання банківських послуг кредитний договір діє протягом 12 місяців з моменту його підписання. Якщо протягом цього строку жодна із сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично продовжується на такий самий строк.
Із заяви позичальника випливає, що строк дії кредитного ліміта відповідає строку дії карти (а.с. 7).
Відповідно до пп. 3.1.1 пункту 3 частини ІІ Умов та правил надання банківських послуг, строк дії картки вказаний на картці (місяць та рік). Картка дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця.
Водночас, із Правил користування платіжною картою випливає, що договір є чинним у межах строку дії карти.
Вирішуючи спір, суди не з'ясували строк дії карти, а отже строк дії Кредитного договору.
Крім того, колегія суддів не погоджується із висновками щодо того, що банк не пропустив строк звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості.
Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач заявив клопотання про застосування строку позовної давності (а. с. 41 - 43), що відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові.
Як убачається із змісту п. 5.2 Умов та правил надання банківських послуг, банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань повністю чи у визначеній банком частині у випадку невиконання боржником своїх боргових зобов'язань та інших зобов'язань за цим договором.
Право позикодавця вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів у разі прострочення сплати чергових платежів передбачено ст. 1050 ЦК України.
Із заяви позивальника, яка є складовою частиною кредитного договору, вбачається, що заборгованість за кредитним договором погашається щомісячними платежами в розмірі 7% від суми заборгованості (а.с. 7).
Таким чином, повернення кредитних коштів визначено періодичними щомісячними платежами, тому у випадку неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів має обчислюватись із моменту настання строку погашення чергового платежу.
Відповідні висновки містяться в постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції на зазначені вище норми закону уваги не звернув, не перевірив належним чином доводи і заперечення сторін, не з'ясував строки повернення коштів за кредитним договором. Також, не встановив порядок повідомлення банком боржника про наявність у нього кредитної заборгованості, а також строк, з якого у банка виникає право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором та дійшов передчасного висновку про задоволення позову кредитора у повному обсязі.
Суд апеляційної інстанції, в порушення ст. ст. 303, 315 ЦПК України, зазначені порушення суду першої інстанції не усунув, доводи апеляційної скарги не спростував та передчасно залишив оскаржуване рішення без змін.
Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, а судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, то в силу ст. 338 ЦПК України це є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 11 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 25 червня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.В. СтупакСудді:В.І. Амелін В.П. Гончар А.С. Олійник І.К. Парінова
-
Другие судьи считают по-другому
У Х В А Л А
іменем україни
09 жовтня 2013 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Кузнєцова В. О.,
суддів: Ізмайлової Т. Л., Мартинюка В. І.,
Мостової Г. І., Остапчука Д. О.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення апеляційного суду Рівненської області від 17 травня 2013 року,
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2012 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_3 умов кредитного договору № 0612/135 від 27 грудня 2006 року, звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як поручителя 135 651,10 доларів США, що еквівалентно 1 083 852 грн 29 коп., заборгованості за кредитним договором з урахуванням відсотків та пені.
Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 18 березня 2013 року позов задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 103 550,18 доларів США, що еквівалентно 827 365 грн 94 коп. заборгованості за кредитним договором № 0612/135 від 27 грудня 2006 року, яка складається з 55 744,84 доларів США, що еквівалентно 445 401 грн 27 коп., заборгованості за кредитом, 46 805,34 доларів США, що еквівалентно 373 974 грн 67 коп., заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, 1 тис. доларів США, що еквівалентно 7990 грн, пені за несвоєчасне виконання зобов'язань.
Вирішено питання судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 17 травня 2013 року рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 18 березня 2013 року в частині стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 10 782,28 доларів США, що еквівалентно 86 150 грн 42 коп., пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором.
У поданій касаційній скарзі ПАТ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ухвалене у справі рішення апеляційного суду в частині стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором просить скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 33 100,92 доларів США, що еквівалентно 264 476 грн 35 коп., пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За правилами ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка належним чином не виконувала умови кредитного договору, тому позивач має право на повернення кредиту з урахуванням процентів за користування ним.
У цій частині рішення суду не переглядалося в апеляційному порядку та ніким не оскаржується.
Зменшуючи розмір пені до 1 тис. доларів США, посилаючись на приписи ч. 3 ст. 551 ЦК України, суд першої інстанції виходив із того, що зазначена позивачем сума пені є завищеною.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення з відповідачів пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором та ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що розмір нарахованої банком пені необхідно зменшити з підстав застосування строку спеціальної позовної давності в один рік на підставі п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України.
Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна з огляду на наступне.
Судами встановлено, що 27 грудня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0612/135, згідно з умовами якого банк надав відповідачці кредит у розмірі 74 тис. доларів США під 15 % річних за користування кредитом, а остання зобов'язалася його повернути до 22 грудня 2011 року.
Із метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 27 грудня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 був укладений договір поруки № 0612/135/ДП2, згідно з умовами якого останній поручився перед кредитором за невиконання позичальником ОСОБА_3 усіх його зобов'язань за вказаним кредитним договором.
Згідно зі ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.
Обґрунтовуючи підставність позову, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалось на те, що ОСОБА_3 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, внаслідок чого станом на 16 жовтня 2012 року виникла загальна заборгованість за кредитом у розмірі 135 651,10 доларів США, із яких: 55 744,84 доларів США - заборгованість за кредитом, 46 805,34 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, 33 100,92 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, яку банк і просив стягнути на свою користь.
Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд виходив із того, що на підставі п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України розмір нарахованої банком пені необхідно зменшити з підстав застосування строку спеціальної позовної давності в один рік.
Згідно з ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Згідно з ч. 1 ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
Пунктом 4.2. кредитного договору передбачено, що його сторони домовились про збільшення строку позовної давності до трьох років щодо нарахування неустойки за кожний випадок порушення зобов'язань, передбачених умовами кредитного договору.
Відповідно до п. 4.7. кредитного договору термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, комісії, неустойки - пені, штрафів за даною угодою встановлюються сторонами тривалістю п'ять років.
Таке свідчить про те, що сторони, укладаючи зазначений договір, досягли згоди, що позовна давність, встановлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років, а щодо нарахування неустойки - три роки, тобто, момент досягнення домовленості вважається таким, що настав.
Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Пунктом 1.3. кредитного договору передбачено кінцевий термін погашення кредиту 22 грудня 2011 року включно.
Частиною 5 ст. 261 ЦК України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
З урахуванням наведеного, відповідно до приписів ст. 253, ч. 5 ст. 261 ЦК України перебіг п'ятирічного строку позовної давності починається з 23 грудня 2011 року та діє до 23 грудня 2016 року, а нарахування неустойки, відповідно до умов кредитного договору здійснюється за останні три роки з моменту пред'явлення банком вимог до боржника, в рамках строку позовної давності для звернення до суду для захисту свого порушеного права.
Вирішуючи спір по суті, на порушення приписів ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, що підлягає застосуванню, на зазначене уваги не звернув та дійшов до передчасного висновку про застосування спеціальної позовної давності в один рік до вимог про стягнення пені за прострочення виконання кредитного зобов'язання.
Оскільки обставини, пов'язані із перевіркою доводів сторін та оцінкою наданих сторонами доказів, характеру спірних правовідносин та норми права, яка підлягає застосуванню, апеляційним судом з'ясовувались неналежним чином, чим порушено норми процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179, 303, 307 ЦПК України) і таке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, то відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України ухвалене у справі рішення апеляційного суду в частині вирішення спору про стягнення пені підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до апеляційного суду.
Керуючись ст. ст. 335, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Рівненської області від 17 травня 2013 року в частині вирішення спору про стягнення пені скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до апеляційного суду.
Ухвала оскарженню не підлягає
Решения 3-ох инстанций об отказе Укрсиббанку во взыскании задолженности по кредитному договору
в Судові рішення за кредитними та депозитними договорами
Опубликовано