Окрема думка суддів ВП-ВС про можливість стягнення з держави в особі Мінюста компенсації за надмірно тривалий розгляд справи у суді


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 голоса

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      2
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      2
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)

суддів Великої Палати Верховного Суду

Гудими Д. А. та Кібенко О. Р.

Справа № 520/2261/19

Провадження № 11-957 заі 19

І. Короткий виклад історії справи

1. 7 березня 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовною заявою до Держави України «в особі Вищої ради правосуддя» (далі - ВРП). Зурахуванням уточнень просила:

1.1. Визнати протиправною бездіяльність Держави України «в особі ВРП», що спричинила порушення розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 та заяви про відвід судді, поданої у цій справі.

1.2. Стягнути з Держави України «в особі ВРП» компенсацію за порушення Державою Україною розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 у сумі 24 385,15 грн.

2. Позовну заяву мотивувала так :

2.1. На розгляді у Дзержинському районному суді міста Харкова перебуває цивільна справа № 638/2261/18 за позовом позивачки до ОСОБА_2 (далі - батько дитини) про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини. З позовом у тій справі позивачка звернулася 22 лютого 2018 року, а провадження у ній суд відкрив 22 березня 2018 року.

2.2. 16 листопада 2018 року у справі № 638/14694/18 позивачка заявила відвід судді Омельченко К. О. (далі - головуючий суддя), однак станом на час звернення із позовом у справі № 520/2261/19, ані вказану заяву, ані справу № 638/14694/18 суд не розглянув.

2.3. Тривалість розгляду справи № 638/14694/18, а також поданої у ній заяви про відвід не відповідають гарантії розумного строку розгляду справи. Таку розумність треба оцінювати у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 12 березня 2009 року у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine, заява № 19312/06). Відстрочення конкретної стадії провадження є можливим за умови, що загальна тривалість провадження не є надмірною (див. рішення ЄСПЛ від 8 грудня 1983 року у справі «Претто й інші проти Італії» (Pretto and Оthers v. Italy, заява № 7984/77), а тривалі періоди затримання проваджень без будь-яких пояснень є неприйнятними (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1984 року у справі «Бомартен проти Франції» (Beaumartin v. France, заява № 15287/89). Не може бути виправданим збільшення строків судового розгляду справи через відсутність достатньої кількості суддів та/або їх перевантаженість. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) покладає на держави-учасниці обов`язок організувати судові системи так, щоб судді мали можливість діяти відповідно до вимог Конвенції, зокрема розглядати справи протягом розумного строку (рішення ЄСПЛ від 6 вересня 2005 року у справі «Павлюлинець проти України», (Pavlyulynets v. Ukraine, заява № 70767/01), та щоб могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, які стосуються цивільних прав і обов`язків упродовж відповідного строку (див. рішення ЄСПЛ від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy, заява № 36813/97)). До справ, які потребують особливої оперативності, належать справи стосовно опікунства над дитиною та справи щодо батьківської відповідальності (див. рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Лаїно проти Італії» (Laino v. Italy, заява № 33158/96)).

2.4. У справі № 638/14694/18 не було обставин, які могли би зумовлювати збільшення тривалості розгляду справи поза межами строків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).

2.5. Держава Україна як учасник Конвенції не виконала обов`язок організувати судову систему так, щоби судді могли розглядати справи протягом розумного строку. Такий обов`язок з організації судової системи покладений на ВРП. Тому відповідачем є Держава Україна «в особі ВРП».

3. 18 липня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

4. У цьому рішенні суд першої інстанції встановив такі обставини:

4.1. 22 березня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова відкрив провадження у цивільній справі № 638/2261/18 за позовом позивачки про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.

4.2. 21 червня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова ухвалив заочне рішення у справі № 638/2261/18: задовольнив позов у повному обсязі та стягнув з батька дитини на користь позивачки аліменти на утримання малолітнього сина у розмірі 8 000 грн щомісячно, починаючи з 20 лютого 2018 року і до досягнення дитиною повноліття. Для виконання цього рішення 27 липня 2018 року суд видав виконавчий лист.

4.3. 30 серпня 2018 року батько дитини звернувся до Дзержинського районного суду міста Харкова із заявою про перегляд заочного рішення від 21 червня 2018 року, прийнятого у справі № 638/2261/18.

4.4. 29 жовтня 2018 року Дзержинський районний суд міста Харкова постановив ухвалу, якою задовольнив заяву батька дитини про перегляд заочного рішення.

4.5. 15 листопада 2018 року позивачка подала заяву про відвід головуючого судді у справі № 638/2261/18, однак, станом на час звернення з позовом до суду у справі № 520/2261/19, ані вказану заяву, ані цивільну справу № 638/2261/18 суд не розглянув.

4.6. 3 грудня 2018 року та 8 лютого 2019 року позивачка подала до ВРП дисциплінарні скарги щодо неналежної поведінки головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова під час розгляду цивільної справи № 638/2261/18.

5. Суд першої інстанції мотивував рішення про відмову у задоволенні позову так :

5.1. Учасник справи у разі незгоди з діями судді, визначеного для розгляду судової справи, має право ініціювати процедуру дисциплінарного провадження стосовно такого судді, навівши доводи, які будуть предметом перевірки ВРП. Остання повноважна встановити наявність або відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності у межах визначеної законом процедури. Проте позивачка не скаржиться на порушення ВРП вимог закону у процедурі дисциплінарного провадження.

5.2. Протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового акта віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними та реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № 800/426/17). Але позивачка не довела належними та допустимими доказами те, що ВРП допустила стосовно неї бездіяльність.

5.3. Здійснення ВРП дисциплінарного провадження щодо судді не впливатиме на процесуальну поведінку останнього, тобто не існує причинно-наслідкового зв`язку між тими обставинами, які спонукали позивачку звернутися до суду з позовом у справі № 520/2261/19 (порушення права на судовий захист в частині дотримання суддею гарантії розумного строку розгляду цивільної справи та вирішення заяви про відвід), і поведінкою ВРП у відносинах із позивачкою.

6. 12 вересня 2019 року позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року й ухвалити нове рішення, згідно з яким позов задовольнити повністю. Мотивувала апеляційну скаргу так :

6.1. Відповідачем у справі є не ВРП, а Держава Україна, і позивачка оскаржує саме бездіяльність останньої.

6.2. Держава бере участь в адміністративних справах через відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції. Тому ВРП як орган, до компетенції якого віднесені питання, пов`язані з урегулюванням діяльності судової системи України, судів і суддів, є належним суб`єктом владних повноважень, що має діяти від імені Держави України як відповідача у справі № 520/2261/19.

6.3. Суд першої інстанції необґрунтовано вважав, що позивачка скаржиться на порушення вимог закону у процедурі дисциплінарного провадження стосовно головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова у цивільній справі № 638/14694/18. У позовній заяві позивачка вказала про подання нею дисциплінарних скарг стосовно цього лише з метою інформування адміністративного суду про вжиття заходів оскарження дій/бездіяльності судді у передбаченому для цього законом порядку. Такі доводи не були підставою позову у справі № 520/2261/19.

6.4. Притягнення головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова у цивільній справі № 638/14694/18 до дисциплінарної відповідальності не призведе до поновлення права позивачки на розгляд справи протягом розумного строку. Тому ефективними способами захисту такого права буде визнання протиправною бездіяльності Держави України та стягнення з нього відповідної компенсації.

6.5. Усупереч вимогам КАС України суд першої інстанції поклав обов`язок доказування на позивачку, хоча згідно з частиною другою статті 77 цього кодексу саме суб`єкт владних повноважень має довести правомірність його рішення, дії чи бездіяльності.

6.6. Суд першої інстанції не вказав, який орган державної влади є відповідальним за роботу судової системи і не замінив ВРП, якщо вважав, що ВРП не є таким органом.

7. 25 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою відмовила у задоволенні апеляційної скарги позивачки та залишила рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року без змін. Мотивувала постанову так :

7.1. В Україні немає органу, який би здійснював нагляд і контроль за діяльністю суддів поза межами дисциплінарних процедур, оскільки це суперечить конституційним гарантіям незалежності суддів і недопустимості впливу на них під час здійснення правосуддя. А ВРП не наділена повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю судді під час відправлення ним правосуддя, у тому числі контролювати дотримання строку розгляду справи чи певного процесуального питання та надавати вказівки з цього приводу.

7.2. Позивачка реалізувала право на звернення зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді, звернувшись до ВРП зі скаргами про вчинення такого поступку суддею Дзержинського районного суду міста Харкова під час розгляду цивільної справи № 638/14694/18. Отже, саме у тій процедурі ВРП могла перевірити законність дій судді, що стали підставою для звернення до суду із позовом у справі № 520/2261/19.

7.3. У матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували факт допущення ВРП протиправної бездіяльності щодо позивачки й існування причинно-наслідкового зв`язку між такою бездіяльністю та несвоєчасним розглядом цивільної справи № 638/2261/18.

7.4. Питання про стягнення з Держави України «в особі ВРП» компенсації за недотримання судом гарантії розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 не можна вирішити поза з`ясуванням конкретних обставин такого розгляду й оцінкою дій судді у тому судовому процесі. Це може зробити виключно ВРП у межах відповідних дисциплінарних процедур. Зокрема ВРП може з`ясувати: чи був розгляд цивільної справи позивачки поза межами установлених законом строків наслідком протиправного порушення суддею вимог законодавства; чи недотримання розумного строку розгляду справи було зумовлене певними чинниками, що об`єктивно унеможливлювали її розгляд або перешкоджали цьому (наприклад, об`єктивною неможливістю сформувати склад суду, тимчасовою непрацездатністю судді або учасника (учасників) справи, надмірним навантаженням на суддю, зловживанням учасником справи процесуальними правами тощо); чи віднайшов суд у справі № 638/2261/18 баланс між потребою розглянути її якомога швидше та вимогою дотримання прав всіх її учасників.

7.5. З огляду на положення статті 55 КАС України держава бере участь у справі, зокрема, через відповідний орган державної влади. Тому не заслуговують на увагу доводи позивачки про те, що відповідачем у справі є не ВРП, а Держава Україна, бездіяльність якої оскаржує позивачка.

ІІ. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована

8. З висновками більшості колег про наявність підстав для залишення без змін рішення суду першої інстанції не погоджуємося. Позивачка оскаржувала не бездіяльність ВРП з розгляду дисциплінарних скарг на головуючого суддю у справі № 638/2261/18, а бездіяльність Держави України, яка, на думку позивачки, не забезпечила додержання національними судами конвенційної гарантії розумного строку розгляду вказаної цивільної справи. Оскільки позивачка не вважала ВРП відповідачем, суди обох інстанцій помилково звертали увагу на те, що вона не обґрунтувала позов протиправними діями ВРП під час розгляду її скарг на дисциплінарні правопорушення головуючого судді у справі № 638/2261/18. Певним чином цим помилковим висновкам сприяли, як видається, процесуальні помилки позивачки і з визначенням судочинства, за правилами якого розглядати такий спір, і з визначенням того, що є предметом позову, а що - його підставою, і з визначенням представника Держави України як відповідача за позовом, і з обґрунтуванням позову.

(1.1) Щодо юрисдикції суду

9. На нашу думку, спір, який виник у позивачки з державою є цивільним, а не адміністративним, як хибно вважала позивачка та суди обох інстанцій. Саме помилка позивачки з визначенням юрисдикції суду на неякісні приписи КАС України зумовили розгляд цивільної справи за правилами адміністративного судочинства, а також, можливо, й відмову у позові.

10. Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

11. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

12. ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).

13. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, зазвичай, фізична особа.

15. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Таким спором є, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

16. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).

17. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

18. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

19. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).

20. Тому помилковим є застосування статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

21. Вважаємо, що спір позивачки з Державою Україною, представником якої позивачка вважала ВРП, є приватноправовим. За змістом він не має ознак публічно-правового спору, незважаючи на те, що у справі фігурує ВРП і однією з позовних вимог є визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП». У спорі позивачки з державою остання не здійснює стосовно позивачки жодних публічно-владних управлінських функцій, зокрема не управляє поведінкою позивачки та не має впливу на таку поведінку. Позивачка звинуватила Державу Україну не у тому, що та не виявила владні повноваження стосовно позивачки, а у тому, що держава не виявила її владу для впливу на судову систему, для організації останньої так, щоби у кожній конкретній справі, зокрема і в цивільній справі № 638/2261/18, гарантія судового розгляду впродовж розумного строку не була ілюзорною.

22. Кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача-суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю (частина перша статті 5 КАС України).

23. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п`ята статті 21 КАС України).

24. Зазначені приписи статей 5 і 21 КАС України стали основою для висновку судів першої й апеляційної інстанцій про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду справи № 520/2261/19 і, ймовірно, саме ці приписи зумовили звернення позивачки до адміністративного суду. Проте, якщо позивачка помилилася стосовно застосування норм процесуального права, то суди, як видається, не могли вважати відповідачем у справі ВРП, коли позивачка це заперечувала та, починаючи з позовної заяви, вказувала відповідачем Державу Україну «в особі ВРП».

25. Більше того, оскільки у справі № 520/2261/19 право позивачки на компенсацію за порушення державою гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду впродовж розумного строку цивільної справи № 638/2261/18 і заяви про відвід, поданої у тій справі, не можна захистити шляхом задоволення вимоги про визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП», а тільки шляхом стягнення з Держави України такої компенсації, позовною вимогою є саме вимога про таке стягнення для відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду справи.

26. Доводи позивачки про протиправність бездіяльності Держави України, яка не створила умов для реалізації права на розгляд впродовж розумного строку цивільної справи, зокрема поданої заяви про відвід, - це підстава вимоги про стягнення коштів, а не самостійна позовна вимога. Суд має задовольнити вимогу про стягнення, коли вважатиме, що держава внаслідок її дій чи бездіяльності допустила порушення гарантії розгляду справи впродовж розумного строку, а не тоді, коли задовольнить окрему позовну вимогу про визнання протиправною бездіяльності держави. Крім того, зауважимо, що для присудження такої компенсації встановлення факту протиправності дій або бездіяльності держави не є необхідним. Суд має встановити наявність обставин, які підтверджують необґрунтовані затримки під час розгляду справи, а не протиправність дій або бездіяльності, які зумовили такі затримки.

27. З огляду на вказане, ні за суб`єктним, ні за предметним критеріями спір у справі № 520/2261/19 не був адміністративним. Велика Палата Верховного Суду мала скасувати рішення суду першої інстанції, а провадження у справі - закрити. І в майбутньому фізичні особи можуть звертатися до суду з аналогічними позовами про стягнення компенсацій за правилами саме цивільного судочинства. Проте, за умови, якщо держава впровадить адміністративний (позасудовий) порядок надання компенсації за надмірну тривалість судового провадження, оскарження дій і бездіяльності уповноваженого державного органу, його посадових осіб може відбуватися за правилами адміністративного судочинства.

(1.2) Щодо представника Держави України як відповідача

28. Відповідачем позивачка вказала Державу Україну «в особі ВРП» і заявила позовні вимоги, одна з яких стосувалася визнання протиправною бездіяльності Держави України «в особі ВРП», що спричинила порушення гарантії розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 і розгляду заяви про відвід судді у тій справі, а інша - стягнення з Держави України «в особі ВРП» компенсації за порушення вказаної гарантії під час розгляду зазначеної справи. Тобто, вимоги позивачки стосувалися деліктних правовідносин, які склалися у неї з державою через неналежне, на думку позивачки, гарантування їй права на розгляд впродовж розумного строку цивільної справи № 638/2261/18 і заяви про відвід судді у тій справі, внаслідок чого позивачка претендувала на отримання компенсації від Держави України. Такі правовідносини є цивільними. Тому до них слід застосовувати приписи Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

29. Держава Україна є учасником цивільних відносин і набуває та здійснює цивільні права й обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина друга статті 2, частина перша статті 170 ЦК України).

30. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

31. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частини перша та друга статті 48 ЦПК України).

32. Згідно з частиною третьою статті 46 КАС України відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим кодексом. Указаний припис слід застосовувати з урахуванням частини четвертої статті 55 КАС України.

33. За змістом частини четвертої статті 58 ЦПК України та частини четвертої статті 55 КАС України як у редакції, що була чинною до 29 грудня 2019 року, так і в редакції, що була чинною з цієї дати, держава бере участь у справі черезвідповідний орган державної влади відповідно до його компетенції. Від імені цього органу до 29 грудня 2019 рокудіяли його керівник або представник, а з указаної дати - керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або представник.

34. Отже, і у цивільному, і в адміністративному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22); від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 33); від 18 грудня 2019 року у справі 688/2479/16-ц (пункт 22)). Зазвичай держава бере участь у справі як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду (див. постанову від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)). Хоча наявність такого органу для того, щоби заявити позовну вимогу до Держави України, не є обов`язковою. Як і не має потреби залучати у будь-якій якості до участі у справі Державну казначейську службу України чи її територіальний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (пункт 64)).

35. Хоча позивачка не визначила ВРП відповідачем, а вказала її представником Держави України як відповідача у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду у постанові виснувала, що оскільки за статтею 55 КАС України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади, то саме ВРП є відповідачем. Вважаємо такий висновок помилковим. Незалежно від того, який орган державної влади позивачка вказала у позовній заяві представником Держави України, саме остання є відповідачем.

36. Крім того, на наш погляд, позивачка помилково вказала ВРП представником відповідача, вважаючи, що цей орган має «обов`язок належного організування судової системи України». Повноваження ВРП визначені статтею 131 Конституції України, а також статтею 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII). За змістом приписів вказаних актів, хоча ВРП через виконання її повноважень певним чином і впливає на організацію судової системи, однак така організація не покладена виключно на ВРП. Для прикладу, систему судів (судоустрій) України, судочинство у них визначає у Законах України парламент (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України), належні умови для функціонування судів та діяльності суддів створює Кабінет Міністрів України (абзац восьмий пункту 3 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»). Як зазначені, так і деякі інші повноваження органів державної влади, покликані забезпечити належну організацію судової системи України. Тому ВРП не могла бути представником Держави України як відповідача у справі № 520/2261/19 з огляду на ті підстави позову, які сформулювала позивачка. Велика Палата Верховного Суду, як видається, даремно звернула увагу на те, що у матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували допущення ВРП протиправної бездіяльності щодо позивачки й існування причинно-наслідкового зв`язку між такою бездіяльністю та несвоєчасним розглядом цивільної справи № 638/2261/18.

37. Зауважимо, що, визначаючи орган, уповноважений представляти державу у спірних правовідносинах, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 28), а саме :

37.1. Суд не має повноважень представляти державу як відповідача у судовому процесі за позовом про відшкодування шкоди, завданої під час здійснення правосуддя.

37.2. Беручи до уваги принцип незалежності суду, i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) має бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

37.3. Відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 711/2652/17). Якщо на підставі рішення суду за таким позовом держава мала виплатити стороні відшкодування через помилку, допущену у здійсненні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання позову (див. також: Висновок № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів (пункт 37), постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 636/5534/15; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 24)).

38. З огляду на вказані висновки у спорі позивачки з Державою Україною представником відповідача згідно з підпунктом 4 пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228, у редакції, чинній на час подання позову, мало бути Міністерство юстиції України, до завдань якого належало забезпечення представництва інтересів держави у судах України.

(1.3) Щодо ефективного способу захисту права на розгляд цивільної справи впродовж розумного строку

39. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2020 рокуу справі № 520/2261/19 вказала, що порушене позивачкою питання про стягнення з Держави України «в особі ВРП» компенсації за недотримання судом гарантії розумного строку розгляду цивільної справи № 638/2261/18 не можна вирішити поза зв`язком зі з`ясуванням конкретних обставин її розгляду й оцінкою дій судді у цьому процесі, що може зробити лише ВРП у межах відповідних дисциплінарних процедур. Підставою для відмови у задоволенні позову Велика Палата Верховного Суду вважала, зокрема, те, що у матеріалах справи немає доказів, які би підтверджували факт допущення ВРП протиправної бездіяльності й існування причинно-наслідкового зв`язку між такою бездіяльністю і несвоєчасним розглядом цивільної справи № 638/2261/18.

40. До таких висновків Велику Палату Верховного Суду могли спонукати дії самої позивачки, яка, крім визначення відповідачем Держави України «в особі ВРП», акцентувала увагу на неналежності виконання саме ВРП «обов`язку належного організування судової системи України», звертала увагу на спроби ініціювати дисциплінарні провадження щодо головуючого судді Дзержинського районного суду міста Харкова у цивільній справі № 638/14694/18. Крім того, у «шапці» позовної заяви зазначила відповідачем Державу Україну «в особі ВРП», а у рубриці «Визначення відповідача» у тексті такої заяви (а. с. 9 - зворот) після набору цитат з Конвенції, Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не сформулювала чіткого висновку про те, чи вважає відповідачем саме Державу Україну. Проте надалі у тій самій рубриці «уточненої позовної заяви» (а. с. 77 - зворот) прямо вказала, що відповідачем є Держава Україна «в особі саме ВРП». Тому зі змісту як адміністративного позову, так і апеляційної скарги (а. с. 144) видається очевидним, що підстави позову аж ніяк не були пов`язані безпосередньо з діями чи бездіяльністю лише ВРП.

41. Згідно з пунктом першим статті 6 Конвенції кожен має право, зокрема, на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.Така гарантія «цивільного аспекту» статті 6 Конвенції передбачена і у відповідних процесуальних законах. Так, розумність строків розгляду справи судом є однією з основних засад (принципів) як цивільного, так і адміністративного та господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ЦПК України, пункт 8 частини третьої статті 2 КАС України, пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України). Порушення зазначеного принципу може негативно впливати на ефективність правосуддя та на авторитет судової влади.

42. Як неодноразово зазначав ЄСПЛ у його рішеннях, саме до компетенції національних судів належить організувати судовий розгляд так, щоб він був швидким та ефективним (див. mutatis mutandis від 18 червня 2009 року у справі «Пилипей проти України» (Pilipey v. Ukraine, заява № 9025/03, § 31), рішення від 11 грудня 2008 року у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine, заява № 11447/04, § 28), від 21 грудня 2006 року у справі «Мороз та інші проти України» (Moroz and Others v. Ukraine, заява № 36545/02, § 60) й інші).

43. На підставі пункту 1 статті 6 Конвенції у кожної держави-учасниці виник позитивний обов`язок не тільки закріпити у національних юридичних нормах гарантію розгляду справи впродовж розумного строку, але й передбачити ефективні засоби юридичного захисту на випадок, якщо така гарантія буде порушена. Свого часу ЄСПЛ виснував, що для цілей Конвенції таким засобом в Україні не може бути притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (див. mutatis mutandis рішення від 11 грудня 2008 року у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine, заява № 11447/04, § 27), від 30 листопада 2006 року у справі «Красношапка проти України» (Krasnoshapka v. Ukraine, заява № 23786/02, § 35), від 18 липня 2006 року у справі «Єфименко проти України» (Efimenko v. Ukraine, заява № 55870/00, § 49)).

44. Цей висновок ЄСПЛ зробив на підставі законодавства, яке не дозволяло сторонам у справі ініціювати дисциплінарне провадження щодо судді. Такий засіб не був для сторін доступним безпосередньо, а залежав від розсуду органів і посадових осіб, визначених у частині другій статті 97 Закону України «Про судоустрій» від 7 лютого 2002 року. З того часу законодавство про дисциплінарну відповідальність суддів суттєво змінилося. Проте і за чинним Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року саме по собі порушення гарантії розумного строку розгляду справи не є підставою для дисциплінарної відповідальності судді. Підставами дисциплінарної відповідальності судді можуть бути тільки такі порушення вказаної гарантії, коли мають місце «безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом, зволікання з виготовленням вмотивованого судового рішення, несвоєчасне надання суддею копії судового рішення для її внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень» (пункт 2 частини першої статті 106 цього Закону). Але навіть у перелічених випадках і за умови притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, як і раніше, у законодавстві України відсутня окрема гарантія надання особі, право якої на розгляд справи впродовж розумного строку було порушене, будь-якого відшкодування шкоди за таке порушення та прискорення розгляду певної судової справи, розгляд якої не завершився.

45. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Метою цієї статті є забезпечення механізму, завдяки якому особи можуть скористатися засобами судового захисту на національному рівні від порушення конвенційних прав перед тим, як вдатися до механізму звернення до ЄСПЛ (див. mutatis mutandis рішення від 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Ukraine, заява № 30210/96, § 152)). Вирішальним для оцінки ефективності засобу юридичного захисту щодо скарги на тривалість провадження є те, чи забезпечує відповідний засіб, створений державою, адекватне виправлення ситуації постраждалої особи.

46. ЄСПЛ неодноразово визнавав порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції щодо гарантування права на вирішення судом спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру впродовж розумного строку, а також порушення статті 13 Конвенції через відсутність ефективних юридичних засобів захисту від порушення зазначеного права (див., наприклад, рішення від 1 березня 2018 року у справі «Літвінюк проти України» (Litvinyuk v. Ukraine, заява № 55109/08, § 22-28), від 12 жовтня 2017 року у справі «Криворотова та інші проти України» (Krivorotova and Others v. Ukraine, заяви № 57166/08 та 3 інші, § 7-11), від 21 грудня 2006 року у справі «Мороз та інші проти України» (Moroz and Others v. Ukraine, заява № 36545/02, § 55-62, 66)). З огляду на це для належного виконання рішень ЄСПЛ держава мала би вжити заходи загального характеру, спрямовані на недопущення визнання аналогічних порушень Конвенції у майбутньому (абзац дев`ятий частини першої статті 1, частина перша статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). Одним із таких заходів є не тільки внесення змін до чинного законодавства, але й зміна практики його застосування (пункт «а» частини другої статті 13 вказаного Закону).

47. У ситуації, якщо порушення права на розгляд справи впродовж розумного строку ще триває, законодавство має передбачати, насамперед, можливість запобігання продовженню такого порушення (гарантувати прискорення розгляду справи), тоді як у випадку, якщо суд уже розглянув справу з порушенням зазначеного права, має існувати доступний і ефективний компенсаторний механізм - адміністративний та/чи судовий. Останній може бути передбачений або як частина оскарження до судів апеляційної та касаційної інстанцій порушення гарантії розумного строку розгляду у судах першої й апеляційної інстанцій відповідно, або як самостійне, наприклад, спрощене провадження за окремим позовом про відшкодування державою шкоди, завданої зазначеним порушенням.

48. Компенсаторний механізм не буде ефективним, якщо суди, оцінюючи тривалість провадження, не застосовуватимуть стандарти ЄСПЛ, зокрема, аналізуватимуть лише певні періоди розгляду справи, а не всю його тривалість, залишатимуть поза увагою такі чинники як наслідки тривалості провадження у справі в контексті ситуації на момент ухвалення судового рішення, відсутність оцінки того, чи провадження у справі тривало довше, ніж було необхідно. Такі й інші недоліки заходів загального характеру, вжитих на виконання рішення у справі «Кудла проти Польщі», ЄСПЛ встановив, оцінюючи у пілотному рішенні від 7 липня 2015 року у справі «Рутковський та інші проти Польщі» (Rutkowski and Others v. Poland, заяви № 72287/10, 13927/11 і 46187/11) Закон «Про порушення права сторони на розгляд справи без необґрунтованої затримки судового розгляду», прийнятий у Польщі 17 червня 2004 року. Цей закон дозволив сторонам провадження подавати скарги про порушення їхнього права на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо провадження у справі тривало довше, ніж це було необхідно для з`ясування фактичних і юридичних аспектів справи. Проте ЄСПЛ звернув увагу, зокрема, на те, що навіть якщо суди Польщі на підставі зазначеного закону визнавали, що гарантія розумного строку розгляду була порушена у певній справі, вони нечасто присуджували компенсацію, а якщо присуджували, то така компенсація була незначною (§ 85), у ситуації пана Рутковського - меншою, ніж та, яку присуджує в аналогічних ситуаціях ЄСПЛ (§ 183).

49. У рішенні від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy [ВП], заява № 36813/97)ЄСПЛ визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту від надмірної тривалості судового провадження, а саме :

- звернення про надання відповідної компенсації має бути розглянуте впродовж розумного строку (§ 195 рішення);

- призначена компенсація має бути виплачена без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців з дня набрання законної сили рішенням про її присудження (§ 198 рішення);

- процесуальні норми стосовно розгляду звернення про надання компенсації мають відповідати гарантіям справедливого судового розгляду, визначеним у статті 6 Конвенції, і можуть відрізнятися від загального порядку, передбаченого для звернення до суду з позовом про відшкодування збитків (§ 200);

- норми стосовно судових витрат за звернення до суду про присудження компенсації можуть відрізнятися від загальних правил стосовно таких витрат і не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (§ 201);

- у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але, коли мова йде про моральну шкоду, то існує обґрунтована та спростовна презумпція про те, що надмірно тривале провадження зумовлює завдання такої шкоди. Щоправда, може бути і таке, що в одних випадках ця шкода буде мінімальною, а в інших - її не буде взагалі (§ 203-204);

- розмір компенсації має залежати від особливостей й ефективності національного засобу юридичного захисту. Так, якщо держава передбачила декілька таких засобів, один із яких призначений для прискорення розгляду справи, а інший - для отримання компенсації, то розмір останньої не повинен бути нерозумним у порівнянні з тими сумами, які присуджує ЄСПЛ в аналогічних справах. Розмір компенсації може бути навіть меншим, ніж той, який присуджує ЄСПЛ, але за умови, що рішення про присудження компенсації «узгоджуються з правовою традицією та рівнем життя у відповідній країні», є «швидкими, обґрунтованими та виконуються дуже швидко» (§ 205-206 і 213).

50. Для прикладу, в Італії 24 березня 2001 року був прийнятий Закон Пінто, який закріпив право на компенсацію за порушення гарантії розумного строку розгляду справи. Такою компенсацією могло бути як визнання у судовому рішенні порушення конвенційного права, так і присудження відповідної компенсації у грошовій формі. Заяву треба було подавати до апеляційного суду, в юрисдикції якого знаходився районний суд, який розглянув або розглядав справу. Тобто, подання заяви було можливим протягом провадження, про надмірну тривалість якого стверджував заявник, або протягом шести місяців з дня набрання чинності остаточним рішенням у відповідній справі. Відповідачем за заявою мав бути той орган державної влади, який здійснював організаційне забезпечення суду, що розглядав справу. Рішення за заявою набувало чинності з моменту винесення, було остаточним і не підлягало оскарженню (див. Гребенюк І . І. , Соловйов О. В . Проблема відшкодування шкоди, завданої перевищенням розумного строку розгляду справ у судах загальної юрисдикції у контексті статей 6 та 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Режим доступу: https://minjust.gov.ua/m/str_4306).

51. У законодавстві України немає спеціальних норм для звернення до суду з вимогою до держави про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду судової справи, як і немає особливих процедур для швидкого розгляду такої вимоги. Позивачка помилково вважала, що припис статті 41 Конвенції, який надає ЄСПЛ право присудити справедливу сатисфакцію, застосовний і в національній правовій системі, а також не обґрунтовувала заподіяння їй моральної шкоди порушенням державою зазначеної гарантії, ймовірно, думаючи, що ЄСПЛ присуджує справедливу сатисфакцію за статтею 41 Конвенції безвідносно до виду шкоди та витрат, які слід компенсувати.

52. Незважаючи на означену відсутність спеціальних норм, немає підстави стверджувати, що законодавство забороняє людині звернутися до суду з таким позовом або унеможливлює таке звернення через необхідність вирішення питання про розумність тривалості розгляду справи тільки у дисциплінарному провадженні, розпочатому ВРП. Більше того, задоволення позову про стягнення з держави відшкодування шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду справи, саме по собі не може бути підставою для притягнення судді чи суддів, які розглядали відповідну справу, до дисциплінарної або іншої юридичної відповідальності, зокрема з огляду на відсутність необхідності встановлювати вину судді (суддів) у такому порушенні.

53. Загальні принципи відшкодування державою шкоди визначені у ЦК України: за змістом частини шостої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок іншої, ніж передбачено у частинах першій, другій і п`ятій цієї статті, дії або бездіяльності суду, відшкодовується на загальних підставах; шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу (частина перша статті 1173 ЦК України). У випадку задоволення відповідного позову судові витрати покладаються на відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (частина перша та друга статті 141 ЦПК України).

54. Наявність або відсутність підстав для задоволення позову про відшкодування шкоди, завданої порушенням державою розумного строку розгляду справи, а також розмір такого відшкодування суд мав би оцінювати з урахуванням критеріїв, вироблених у практиці ЄСПЛ, серед яких: юридична та фактична складність справи; поведінка сторін, а також інших учасників судового процесу; поведінка держави, її органів; важливість результату судового процесу для особи, яка скаржиться на його надмірну тривалість (див. mutatis mutandis рішення від 29 вересня 2011 року у справі «Скороход проти України» (Skorokhod v. Ukraine, заява № 47305/06, § 13), від 2 серпня 2010 року у справі «Федіна проти України» (Fedina v. Ukraine, заява № 17185/02, § 78), від 18 червня 2009 року у справі «Пилипей проти України» (Pilipey v. Ukraine, заява № 9025/03, § 29), від 11 грудня 2008 року у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine, заява № 11447/04, § 36), від 13 листопада 2008 року у справі «Кушнаренко проти України» (Kushnarenko v. Ukraine, заява № 18010/04, § 19), від 21 грудня 2006 року у справі «Мороз та інші проти України» (Moroz and Others v. Ukrainе, заява № 36545/02, § 55), від 10 серпня 2006 року у справі «Кухарчук проти України» (Kukharchuk v. Ukrainе, заява № 10437/02, § 33), від 8 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України» (Smirnova v. Ukraine, заява № 36655/02, § 66) та інші).

55. Стосовно критерію поведінки держави під час розгляду відповідної справи, то оцінка такої поведінки з боку суду, який розглядатиме справу про відшкодування шкоди, завданої порушенням державою гарантії розумного строку, має бути обмеженою та враховувати неможливість оцінювання в одній судовій справі діянь суду (судді) під час розгляду іншої справи. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді) (див., наприклад, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 62-65), від 13 березня 2019 року у справі № 462/32/17, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункти 24-26), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 21)).

56. З огляду на вказане та на конституційні гарантії незалежності суддів і недопустимості впливу на них, оцінюючи підстави позову про відшкодування державою шкоди, завданої надмірною тривалістю судового провадження, суд не може оцінювати дії чи бездіяльність іншого суду з розгляду справи, на порушення гарантії розумного строку провадження в якій скаржиться позивач. Суд повинен оцінити поведінку держави, внаслідок якої певний суд або суддя не могли розглядати справу, зокрема через неможливість сформувати склад суду (внаслідок відсутності суддів у суді, відсутності у судді повноважень для розгляду справи тощо), замінити суддю у разі його тривалої тимчасової непрацездатності, призначити справу до судового розгляду, провести судове засідання у призначений час, надмірну завантаженість науково-дослідного інституту судових експертиз, проведення в якому такої експертизи призначив суд, тощо. Таку поведінку держави суд оцінює у сукупності:

56.1. Зі складністю справи, на надмірну тривалість провадження в якій скаржиться позивач. На висновки щодо складності справи можуть впливати: кількість учасників справи; кількість призначених судових засідань, необхідність проведення судової експертизи та її складність; потреба у допиті значної кількості свідків; наявність у справі іноземного елемента; необхідність застосування норм іноземного права; необхідність застосування норм національного права, практики застосування яких немає; наявність інших обставин, що утруднили розгляд справи.

56.2. З поведінкою сторін, інших учасників судового процесу, які поданням заяв щодо суті спору та з процесуальних питань, неявками на судові засідання, поданням нових доказів, зловживаннями процесуальними правами, оскарженням судових рішень тощо могли сприяти необґрунтованим затримкам у розгляді справи. Не можна покладати на державу відповідальність за тривалий розгляд справи, коли ця тривалість зумовлена використанням учасниками справи засобів, передбачених процесуальним законом.

56.3. Важливістю результату судового процесу для особи, яка скаржиться на його надмірну тривалість. Зокрема, слід враховувати важливість предмета спору, ступінь ризику негативних наслідків надмірної тривалості судового розгляду для вказаної особи (наприклад, у трудових спорах, спорах, пов`язаних зі станом здоров`я такої особи; справах щодо опіки та піклування над дітьми).

57. На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2020 року у справі № 520/2261/19, вирішуючи питання про можливість звернення до суду з позовом про відшкодування державою шкоди, завданої порушенням відповідачем гарантії розумного строку розгляду справи, помилково зосередила увагу на тому, що в Україні немає органу, який би здійснював нагляд та контроль за діяльністю суддів поза межами дисциплінарних процедур, і що ВРП неповноважна наглядати за діяльністю судді під час відправлення ним правосуддя, у тому числі контролювати дотримання строку розгляду справи чи певного процесуального питання та надавати вказівки з цього приводу. Відсутність такого органу, як і відсутність у ВРП певних повноважень, не означає, що в Україні неможливо оцінити розумність строку розгляду справи.

58. Більше того, для вирішення справи про відшкодування державою шкоди, завданої порушенням гарантії розумного строку розгляду справи, немає потреби у висновках органу, який здійснює дисциплінарні провадження щодо суддів. Відсутність рішення такого органу про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (пункт 2 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює обмежені підстави для дисциплінарної відповідальності судді за порушення гарантії розумного строку розгляду справи) не означає, що держава не повинна відшкодувати шкоду, завдану тим, що вона допустила можливість розгляду справи з порушенням розумного строку.

59. Позивачка зверталася до ВРП зі скаргами на дисциплінарні правопорушення головуючого судді під час розгляду цивільної справи № 638/14694/18. За тими скаргами ВРП перевіряла, чи були підстави для притягнення вказаного судді до дисциплінарної відповідальності. Відсутність таких підстав не може бути перешкодою для отримання від держави відшкодування у разі встановлення судом безвідносно до дій конкретного судді у цивільній справі надмірного характеру тривалості провадження у ній. Проте виявлення за результатами дисциплінарного провадження у діях судді під час розгляду ним справи порушення принципу розумного строку її розгляду та прийняття ВРП рішення про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за вказане порушення можуть бути підставами для звернення зацікавленої особи з позовом до держави про відшкодування нею шкоди, завданої надмірною тривалістю судового провадження.

ІІІ. Деякі висновки

60. На нашу думку, оскільки спір позивачки з державою є цивільним, а не адміністративним, Велика Палата Верховного Суду мала скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2019 року та закрити провадження у справі.

61. Висновки Великої Палати Верховного Суду стосуються бездіяльності ВРП як відповідача у спорі з позивачкою. Відмова у позові через необґрунтованість вимог, заявлених, на думку суду, до ВРП, не позбавляє позивачку права звернутися за правилами цивільного судочинства з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої Державою Україною порушенням гарантії розумного строку розгляду цивільної справи.

Судді Великої Палати Верховного Суду

Д. А. Гудима

О. Р. Кібенко

Джерело: ЄДРСР 90643710

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Два судді Великої палати зробили дуже цікавий висновок з посиланням на практику ЄСПЛ. На їх думку в Україні можливо стягнути компенсацію фізичній особі у цивільному процесі за тривалий розгляд справи. При цьому відповідачем, на ї переконання повинно бути Міністерство юстиції України.

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

В связи с судебной реформой Порошенко-Филатова-USAID, нарушение сроков рассмотрения дел в судах приобрело массовый и поголовный характер. Судьи Большой палаты Верховного суда (без Украины) указали, каким образом физическим и юридическим лицам возместить в судебном порядке ущерб связанный с длительным рассмотрением дела и кто будет в таких исках ответчиком. Обо всем этом Вы узнаете из видео.

https://youtu.be/Fz-2j4Wgv5w

Хотите быть в курсе важных изменений в законодательстве Украины? Подписывайтесь на канал и приглашайте друзей: https://bit.ly/2G12dHy

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Цель функционирования судебной системы любого недемократического государства – казуистика.

 

Итак, против государства можно обращаться в две инстанции: с жалобой в ЕСПЧ и гражданским иском в Верховный Суд против Минюста.

Существуют ли для рядовых граждан еще средства защиты против преступлений государственной системы? Например, обращения в ООН, Совет Европы. Или такие обращения бессмысленны?

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Гость
Ответить в этой теме...

×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

  Only 75 emoji are allowed.

×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Зарузка...
  • Пользователи