Постановление ВСУ по пересмотру относительно порядка компенсации добросовестному приобретателю сумм за сохранение имущества

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 вересня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,
Лященко Н.П., Романюка Я.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 5 тис. 200 грн як подвійну суму завдатку за 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1, який вона мала намір придбати у відповідачки, та 12 тис. 711 грн як відшкодування вартості проведених витрат на поліпшення 1/2 частини зазначеного будинку у зв’язку з відмовою відповідачки від укладення договору купівлі-продажу та виселення її із зазначеного будинку за рішенням суду.

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 травня 2015 року позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 тис. 600 грн авансового платежу та 2 тис. 380 грн 40 коп., витрат на матеріали для проведення ремонту будинку. 

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 10 грудня 2015 року рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 травня 2015 року змінено в частині розміру стягнутих витрат на проведення ремонтних робіт та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 9 тис. 375 грн. 88 коп. витрат на проведення ремонтних робіт. В іншій частині рішення залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 

У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду України з заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 10 грудня 2015 року та рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 травня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частин третьої та четвертої статті 390 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень в подібних правовідносинах.

У своїй заяві позивачка просить скасувати ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 10 грудня 2015 року та рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 травня 2015 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в позові в частині стягнення витрат на проведення ремонтних робіт. У частині стягнення авансового платежу судові рішення заявниця не оскаржує.

На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 1 жовтня 2014 року, 25 жовтня 2012 року, а також рішення Верховного суду України від 24 лютого 2010 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Суди під час розгляду справи встановили, що 23 грудня 2013 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 1 тис. 600 грн завдатку за майбутнє укладення договору купівлі-продажу 1/2 частини будинку АДРЕСА_1, а також 17 лютого 2014 року отримала кошти в розмірі 2 тис. грн, як чергову виплату за будинок. 

Узгоджену сторонами остаточну вартість вказаного майна у розмірі 37 тис. грн ОСОБА_1 зобов’язалась виплачувати по 2 тис. 400 грн щомісячно.

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду від 4 грудня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 із зазначеного житлового будинку задоволено, виселено останню зі спірного житлового будинку.

Задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 3 тис. 600 грн як повернення авансового платежу за житловий будинок та 2 тис. 830 грн 40 коп. як відшкодування коштів, витрачених на матеріали для проведення ремонту будинку, суд виходив з того, що на час написання відповідачкою розписок, між сторонами не було укладено договору купівлі-продажу вказаного майна, а тому стягнув з відповідачки авансовий платіж та кошти, витрачені на будівельні матеріали.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з власника будинку 9 тис. 375 грн 88 коп. витрат на проведення ремонтних робіт, апеляційний суд, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що позивачка фактично користувалась (володіла) майном, є добросовісним володільцем, і провела ремонт будинку за згодою відповідачки, вважаючи, що з останньою буде оформлено договір купівлі-продажу цього будинку. Тому суд, застосувавши до спірних відносин положення частин третьої та четвертої статті 390 ЦК України, зробив висновок, що позивачка має право на відшкодування витрат на ремонтні роботи.

У наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014 року, 25 жовтня 2012 року, а також у рішенні Верховного суду України від 24 лютого 2010 року суди, встановивши факт користування майном без укладення відповідних договорів, зазначили, що стягненню на підставі частини четвертої статті 390 ЦК України підлягає сума, на яку збільшилась вартість майна в результаті проведених ремонтних робіт, а не сама вартість ремонтних робіт.

Натомість у справі, яка переглядається, суд, посилаючись на частини третю та четверту статті 390 ЦК України, стягнув з відповідачки саме вартість понесених витрат на ремонтні роботи, а не приріст ринкової вартості майна. 

Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини третьої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

Згідно із частиною четвертою статті 390 ЦК України якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Отже, частина третя зазначеної норми матеріального права регулює права добросовісного або недобросовісного набувача чужого майна на відшкодування витрат, здійснених ним з часу, коли у власника виникло право на повернення цього майна або на отримання доходів від його використання.

Разом з тим положення частини четвертої статті 390 ЦК України застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу (володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення.

Застосування зазначених норм матеріального права суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема за положеннями частини третьої підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право зокрема на повернення майную

На відміну від норми частини третьої статті 390 ЦК України, за положеннями частини четвертої цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень.

Оскільки позивачка та відповідачка дійшли згоди щодо укладення договору купівлі-продажу майна на певних умовах, у т.ч. домовилися про оплату та проживання позивачки в будинку, суд дійшов вірного висновку, що позивачка є добросовісним володільцем. 

Однак, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню з відповідачки на користь позивачки апеляційний суд на підставі частин третьої та четвертої статті 390 ЦК України виходив з вартості будівельних робіт, які здійснено позивачкою на поліпшення отриманого нею майна без установлення можливості відокремлення поліпшень, або суми, на яку збільшилась вартість будинку (частина четверта цієї статті), або часу, з якого майно підлягало поверненню та вартості необхідних витрат на його утримання та збереження, які вимушена була здійснити позивачка починаючи з цього часу (частина третя цієї статті).

Проте, всупереч положенням частини четвертої статті 390 ЦК України про право добросовісного володільця на відшкодування здійснених ним витрат у сумі, на яку збільшилась вартість майна, суд не дослідив питання, чи забезпечили проведені в будинку ремонтні роботи приріст ринкової вартості будинку. Отже, стягнувши з відповідачки всю суму коштів на проведення ремонтних робіт, суд неправильно застосував вказану норму права.

При цьому до спірних правовідносин суд одночасно застосував обидві зазначені норми, які за своєю суттю не є тотожними та регулюють різні права й обов’язки учасників правовідносин, різні підстави та розміри відшкодування здійснених витрат.

Отже, обставини, які стали підставою для перегляду справи через неоднакове застосування судами норм статті 390 ЦК України, підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до статті 3604 ЦПК України попередні судові рішення підлягають скасуванню в частині задоволення позовних вимог про стягнення витрат на проведення ремонтних робіт з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 10 грудня 2015 року та рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26 травня 2015 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення витрат на проведення ремонтних робіт скасувати.

Справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
А.Г. Ярема

Правовий висновок у справі №6-389цс16

Відповідно до частини третьої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

Згідно із частиною четвертою статті 390 ЦК України якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Отже, частина третя зазначеної норми матеріального права регулює права добросовісного або недобросовісного набувача чужого майна на відшкодування витрат, здійснених ним з часу, коли у власника виникло право на повернення цього майна або на отримання доходів від його використання.

Разом з тим положення частини четвертої статті 390 ЦК України застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу (володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення.

Застосування зазначених норм матеріального права суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема за положеннями частини третьої підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право зокрема на повернення майную

На відміну від норми частини третьої статті 390 ЦК України, за положеннями частини четвертої цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень.

Тому, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню з добросовісного володільця на користь власника майна, суд має виходити з суми, на яку збільшилась вартість будинку, або часу, з якого майно підлягало поверненню та вартості необхідних витрат на його утримання та збереження, які вимушений здійснити добросовісний володілець починаючи з цього часу.

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

Постанова від 7 вересня 2016 року №6-389 цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FDEEED0A7F801DD2C22580530045FF47

[ANTIRAID]

ВСУ указал на разные основания для применения ч.3 и ч.4 ст. 390 ГК относительно взыскания средств добросовестным приобретателем с собственника имущества за его сохранение и улучшение. При этом суд указал на невозможность одновременного применения этих норм, а также необходимостью определиться не просто со сделанными улучшениями, а с увеличением стоимости имущества после таких улучшений.