ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности предоставления в аренду фермерскому хозяйству земельных участков не единым массивом

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
 
за участю представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук Олени Сергіївни,
 
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора Кам'янець-Подільського району Хмельницької області в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, ОСОБА_1, треті особи: Державна інспекція сільського господарства в Хмельницькій області, реєстраційна служба Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області, про визнання незаконними та скасування наказів, визнання договорів оренди землі недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права оренди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2015 року прокурор Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (далі – прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що наказами Головного управління Держземагентства у Хмельницькій області (далі − Головного управління) від 17 лютого й 24 квітня 2015 року надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, затверджено цю документацію, а також передано в оренду ОСОБА_1 одинадцять земельних ділянок загальною площею S_1 з метою ведення фермерського господарства, у зв’язку із чим між ними 9 червня 2015 року укладено відповідні договори оренди земельних ділянок.

Позивач зазначив, що оскаржувані накази прийнято з порушенням вимог земельного законодавства та всупереч установленій процедурі набуття права оренди на земельні ділянки з метою ведення фермерського господарства, зокрема: земельні ділянки надано не єдиним масивом, а на відстані від 10 до 150 км одна від одної за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району Хмельницькій області; у заявах (клопотаннях) про надання земельних ділянок в оренду не обґрунтовано розмірів земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку, необхідності отримання таких великих площ земельних ділянок, не зазначено перспектив діяльності фермерського господарства, не надано підтвердження наявності необхідної техніки для обробітку такої площі землі.

Ураховуючи викладене, прокурор просив: визнати незаконними та скасувати накази Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 та від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12 згідно з переліком; визнати недійсними договори оренди спірних земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1; скасувати рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області (далі − реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ) про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на ці земельні ділянки.

Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 16 грудня 2015 року відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора.

Апеляційний суд Хмельницької області 22 лютого 2016 року рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнив: визнав незаконним та скасував накази Головного управління від 17 лютого та 24 квітня 2015 року; визнав недійсними договори оренди земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 за номерами записів про інше речове право: НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_15, НОМЕР_16, НОМЕР_17, НОМЕР_18, НОМЕР_19, НОМЕР_20, НОМЕР_21, НОМЕР_22, НОМЕР_23; скасував рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського МРУЮ про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1, а саме: НОМЕР_24 від 11 червня 2015 року, НОМЕР_25, НОМЕР_26, НОМЕР_27, НОМЕР_28, НОМЕР_29, НОМЕР_30, НОМЕР_31, НОМЕР_32, НОМЕР_33 від 12 червня 2015 року, НОМЕР_34 від 19 червня 2015 року.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року залишив без змін. 

У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року.

Для підтвердження своїх вимог заявник надав постанови Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року № 6-2902цс15, 11 травня 2016 року № 6-2903цс15.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук О.С., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цьго Кодексу.

Суди установили, що ОСОБА_1 у лютому 2015 року звернувся до Головного управління з окремими заявами (клопотаннями) про надання йому в оренду одинадцяти земельних ділянок, різних за формою та розмірами, для ведення фермерського господарства.

Кожне клопотання він обґрунтував тим, що має намір використовувати працю найманих робітників, має можливість для залучення коштів з метою придбання сільськогосподарської техніки, необхідної для обробітку земельних ділянок, має можливість інвестування коштів у сільськогосподарське виробництво з метою ефективної та перспективної діяльності фермерського господарства.

Заявник зазначив, що земельні ділянки таких площ необхідні для ефективного ведення в подальшому господарської діяльності, вирощування зернових (озимої пшениці), технічних (сої, кукурудзи) та кормових культур, забезпечення ротації культур в основній сівозміні. Як перспективи діяльності фермерського господарства зазначив нарощування потужностей виробництва, оптимізацію структури посівних площ, широке використання органічних джерел живлення рослин, біологічних і агротехнічних методів їх захисту, використання сортів, що не уражуються шкідниками та хворобами, сортів, стійких проти бур’янів, тощо.

До заяв ОСОБА_1 додав графічні матеріали із зазначенням місця розташування земельних ділянок, копію диплома про освіту та окремий лист з обґрунтуванням необхідності оренди земельних ділянок.

Наказом Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею S_1 та передано в оренду земельні ділянки зі зміною виду використання за основним цільовим призначенням «землі сільськогосподарського призначення», розташовані за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾽янець-Подільського району Хмельницькій області, для ведення фермерського господарства.

У подальшому Головне управління прийняло накази від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, якими затвердило документацію із землеустрою, розроблену на підставі наказу цього ж управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1, та передало в оренду ОСОБА_1 земельні ділянки державної власності загальною площею S_1.

9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 укладено одинадцять договорів оренди земельних ділянок загальною площею S_1.

На підставі вказаних договорів оренди земельних ділянок реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1.

Задовольняючи позовні вимоги прокурора апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 надано одинадцять окремих земельних ділянок, розташованих на значних відстанях одна від одної та за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾿янець-Подільського району Хмельницької області для ведення фермерського господарства з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема в заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не обґрунтував підстав можливого ведення фермерського господарства без сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 3 лютого та 11 травня 2016 року міститься висновок про те, що при вирішенні позовних вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України.

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

З огляду на положення статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів.

Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. 

Разом з тим відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України – загальним.

Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов’язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (абзац 2 частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»).

Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) повинен надати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. 

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.

Отже у справі, яка переглядається, висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим.

Крім того, апеляційний суд послався на те, що у заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не наведено відповідного обґрунтування підстав можливого ведення фермерського господарства без наявності сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду.

Разом з тим у матеріалах справи міститься договір оренди, укладений 3 липня 2015 року між ОСОБА_1 (орендар) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Селецька» (орендодавець), предметом якого є сільськогосподарська техніка та автотранспорт, необхідні для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва та перевезення зернової культури (т.1, а.с.128; т.2, а.с.13).

Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації.

У справі, яка є предметом перегляду, ОСОБА_1 набув право на спірні земельні ділянки у червні 2015 року, зокрема договір оренди укладено 9 червня 2015 року, а з позовними вимогами прокурор звернувся до суду 6 липня 2015 року.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував.

Суд першої інстанції, обґрунтовуючи рішення про відмову в задоволенні позову, дійшов висновку, що позивач не навів підстав для визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок як недійсних правочинів, натомість ОСОБА_1 дотримався передбаченого чинним законодавством порядку отримання громадянами земельних ділянок в оренду.

Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від

16 грудня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-2354цс16

Вирішення судами питання про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягають правила надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. 

За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) має давати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевіряти доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. 

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.

У справі, яка переглядається, висновок суду про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 14 червня 2017 року № 6-2354цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6114954D765C3BFC22581470047F75B

Share this post


Link to post
Share on other sites

Этим решением ВСУ вскрыл коррупционную схему вымогательства и уничтожения бизнеса со стороны органов прокуратуры. Оспариваемый договор аренды для ведения фермерского хозяйства был заключен 9 июня 2015, а с исковыми требованиями прокурор обратился в суд уже 6 июля 2015.

ВСУ согласившись с решением суда первой инстанции указал, что выводы суда апелляционной и кассационной инстанции о необходимости предоставления земельного участка для ведения фермерского хозяйства единым массивом, а не в виде земельных участков, расположенных на расстоянии друг от друга, является ошибочным.

 

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 442/5586/16-ц
      Провадження N 14-423цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЦ Україна" (далі - ТОВ "ДЦ Україна"),
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ТОВ "ДЦ Україна" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року в складі колегії суддів Штелик С.П., Гулька Б.І., Журавель В.І., рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року в складі колегії суддів Ніткевича А.В., Бойко С.М., Копняк С.М. та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року в складі судді Герасимків Л.І.,
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "ДЦ Україна" про стягнення заборгованості за договором оренди, та
      УСТАНОВИЛА:
      У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ТОВ "ДЦ Україна" про стягнення заборгованості за договором оренди.
      Позовну заяву мотивовано тим, що 30 квітня 2012 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ДЦ Україна" укладено договір оренди, за умовами якого ОСОБА_3 передала у тимчасове платне володіння та користування ТОВ "ДЦ Україна" нежитлове приміщення, що знаходиться на АДРЕСА_1.
      ТОВ "ДЦ Україна" належним чином не виконувало умов договору оренди та на день вчинення орендного платежу не здійснювало індексації орендної плати з урахуванням курсу гривні до долара США, в зв'язку із чим його заборгованість за період 2014-2016 роки становить 1 177 639,04 грн і пеня за несвоєчасну сплату орендної плати у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченого зобов'язання за кожен день прострочення виконання зобов'язання складає 277 173,10 грн., які ОСОБА_3 просила стягнути з відповідача.
      Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "ДЦ Україна" на користь ОСОБА_3 заборгованість зі сплати індексації курсової різниці у розмірі 1 177 639,04 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року скасовано в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 про стягнення пені за несвоєчасну сплату орендної плати та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "ДЦ Україна" на користь ОСОБА_3 138 572,90 грн пені за несвоєчасне здійснення орендної плати за період з 01 вересня 2015 року по 23 серпня 2016 року. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року залишено без змін.
      У вересні 2017 року ТОВ "ДЦ Україна" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року, з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності судових рішень висновку, викладеному у постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема: статей 526, 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 08 лютого 2017 року в справі N 757/31431/15-ц; постанови Вищого господарського суду України від 01 лютого 2011 року у справі N 14/226 (1/19) та від 10 серпня 2016 року в справі N 916/2196/15, а також постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі N 922/796/15 та від 22 березня 2017 року в справі N 908/1138/15-г, у яких, на його думку, по-іншому застосовано вищевказані норми цивільного законодавства.
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 12 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      У лютому 2018 року Верховний Суд України передав заяву ТОВ "ДЦ Україна" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року до Верховного Суду.
      Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ТОВ "ДЦ Україна" подало заяву про перегляд судових рішень з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 526, 533 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 08 лютого 2017 року в справі N 757/31431/15-ц;
      - постанови Вищого господарського суду України від 01 лютого 2011 року у справі N 14/226 (1/19) та від 10 серпня 2016 року в справі N 916/2196/15;
      - постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі N 922/796/15 та від 22 березня 2017 року в справі N 908/1138/15-г.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що між позивачкою та ТОВ "ДЦ Україна" 30 квітня 2012 року укладено договір, згідно з умовами якого ОСОБА_3 передала відповідачу в оренду приміщення загальною площею 183,9 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 строком до 27 квітня 2015 року, з подальшою можливістю пролонгації на той самий термін і на тих самих умовах у порядку, визначеному цим договором.
      Відповідно до пункту 3.1. спірного договору розмір орендної плати за користування об'єктом оренди становить не менше 26 101,61 грн без врахування податку на додану вартість з урахуванням суми податку з доходів фізичних осіб (включно). Сума до виплати орендодавцю повинна складати не менше 21 664,34 грн. Вартість 1 кв. м становить 141,93 грн без ПДВ з урахуванням суми податку з доходів фізичних осіб. До складу орендної плати включається плата за користування земельною ділянкою.
      Крім того, суди встановили, що сума орендної плати індексується на коефіцієнт, який дорівнює офіційному курсу гривні до долара США, встановленому на день сплати орендної плати станом на 01 число поточного місяця, поділеному на офіційний курс гривні до долара США, встановлений на дату підписання даного договору (7,9860 грн/дол. США) (пункт 3.2 укладеного між сторонами договору оренди).
      Частково задовольняючи позов у частині стягнення заборгованості зі сплати орендних платежів, суд першої інстанції, із висновком якого в цій частині погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач порушив умови договору оренди нежитлового приміщення, оскільки не сплачував позивачці орендну плату в розмірі, обумовленому договором, зокрема пунктом 3.2 вказаного договору з урахуванням коригування (індексації) її суми згідно з курсом гривні до долара США на день вчинення платежу.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні пені та ухвалюючи в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову та стягнення з ТОВ "ДЦ Україна" пені в розмірі 138 572,90 грн. апеляційний суд послався, що в зв'язку із несвоєчасним виконанням грошового зобов'язання та несплатою розміру орендної плати в повному обсязі, орендар повинен сплатити ОСОБА_3 неустойку за період, встановлений статтею 258 ЦК України.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій та, крім іншого, зазначив про те, що пункт 3.2 договору оренди не визнаний у встановленому законом порядку недійсним, а розрахунок між сторонами з урахуванням дії його положень вимогам статті 533 ЦК України не суперечить.
      Вбачається, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 08 лютого 2017 року в справі N 757/31431/15-ц, яка надана ТОВ "ДЦ Україна" для порівняння, залишено без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі, предметом розгляду якої було визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення грошових коштів, з огляду на правильність висновків судів попередніх інстанцій про недотримання під час укладення спірного правочину вимог Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року N 1023-XII (далі - Закон N 1023-XII), а також вимог статей 203, 215 ЦК України.
      З аналізу зазначеної ухвали не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається, оскільки у даній справі вимог про недійсність правочину заявлено не було, перевірка судами додержання в момент його вчинення положень законодавства, зокрема щодо справедливості/несправедливості умов (стаття 18 Закону Закон N 1023-XII) не здійснювалася, при цьому під час вирішення вказаного спору суди керувалися, в тому числі, й встановленою статтею 204 ЦК України презумпцією правомірності правочину, за змістом якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
      Із наданої в якості прикладу постанови Вищого господарського суду України від 01 лютого 2011 року у справі N 14/226 (1/19) вбачається, що в цьому випадку предметом спору є відповідність умов договору поставки щодо визначеної в договорі ціни, умовам і порядку оплати продукції, вимогам іншої норми - частини другої статті 533 ЦК України. При цьому правильність здійснення між постачальником та покупцем розрахунків господарськими судами встановлювалася з огляду на відповідність його умов вимогам законодавства.
      Отже, у зазначених справах також наявні різні фактичні обставини, до яких застосовано відповідний матеріальний закон, оскільки у цій справі відповідачем не оскаржувалися умови договору оренди.
      У наданій для порівняння заявником постанові Вищого господарського суду України від 10 серпня 2016 року в справі N 916/2196/15 касаційний суд вказав, що договорами оренди не передбачено корегування розміру плати за експлуатаційні та маркетингові послуги у випадку зміни вартості долара США за курсом Національного банку України, а отриманий гарантійний платіж відповідно до умов попереднього договору до договору оренди у доларах США переведений у гривню та зарахований на дату отримання на рахунок позивача у національній валюті України. Вищий господарський суд України погодився з висновками Одеського апеляційного господарського суду про відсутність правових підстав для стягнення з орендаря 372 733,96 грн основного боргу зі сплати оренди з урахуванням курсу долара США, встановленого Національним банком України на день платежу, до якого входять також експлуатаційні витрати та маркетингові послуги, а також сум, нарахованих на вказану суму на підставі статті 625 ЦК України, через те, що орендодавець перешкоджав відповідачу в доступі до орендованого приміщення, демонтажу і вивезенні майна з приміщення. При цьому, здійснюючи корегування розміру орендної плати з урахуванням курсу долара США за умовами договору оренди, орендодавцем надано розрахунок суми за період після розірвання договору оренди нерухомого майна, що суперечить частинам другій, третій статті 653 ЦК України.
      За викладених обставин і з урахуванням наявності доказів своєчасної сплати орендарем усіх виставлених орендодавцем рахунків, суд касаційної інстанції також вважав правильними висновки апеляційного суду про відсутність правових підстав для застосування до орендаря штрафних санкцій.
      Провівши аналіз зазначеного рішення, Велика Палата Верховного Суду, вважає, що встановлені судом фактичні обставини не є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається, оскільки в цій справі судами встановлено, що заборгованість з орендної плати з урахуванням офіційного курсу долара США розрахована після розірвання договору оренди. З цих підстав не задоволено вимоги про доплати за експлуатаційні та маркетингові послуги. Вказані доплати не підлягають коригуванню у зв'язку з тим, що таке коригування договором не передбачено.
      З наданої для порівняння заявником постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі N 922/796/15вбачається, що предметом судового розгляду були, у тому числі й позовні вимоги про стягнення 20 161 529,37 грн курсової різниці за договором поставки. Судова палата у господарських справах погодилася з висновками судів попередніх інстанцій в цій частині про відсутність правових підстав для стягнення вказаної суми на користь постачальника з покупця через те, що за змістом додаткової угоди до договору поставки, можливість зміни ціни передбачалася у разі надання покупцеві відстрочки платежу і за умови визначення у специфікаціях до цього договору відповідної ціни у доларах США, однак факт відстрочення платежів і визначення ціни у доларах США судами не встановлено, а специфікації містять відомості про ціну в гривні.
      У аналогічній справі, наданій ТОВ "ДЦ Україна" для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року в справі N 908/1138/15-г, Судовою палатою у господарських справах, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні, у тому числі й статей 526, 533 ЦК України, зроблено правовий висновок про те, що передбачених договором поставки і додатковою угодою до нього умов щодо зміни ціни сторони не дотрималися, а тому підстав для її збільшення за рахунок курсової різниці валют немає.
      У справі, яка переглядається та у справах, на постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі N 922/796/15 та від 22 березня 2017 року в справі N 908/1138/15-г в яких посилається заявник на обґрунтування своєї заяви про перегляд судових рішень, наявні різні обставини щодо встановлених судами фактів стосовно визначеної сторонами ціни в договорі, оскільки у цій справі судами встановлено, що на момент укладення договору оренди позивачкою та ТОВ "ДЦ Україна" уже було погоджено коригування орендної плати, для чого сторони у ньому передбачили та визначили формулу коригування незалежно від виконання чи невиконання його умов сторонами, встановивши відповідний коефіцієнт на день здійснення орендної плати (до 5-го числа поточного (оплачуваного) місяця), який дорівнює офіційному курсу гривні до долара США, встановленому на день сплати орендної плати станом на 01 число поточного місяця, поділеному на офіційний курс гривні до долара США, встановленого на дату підписання договору (7,9860 грн/дол. США). Несплата вказаної суми коштів позивачці вказує на невиконання орендарем своїх зобов'язань за договором, а звернення орендодавця із вимогою про стягнення індексації орендних платежів у примусовому порядку не свідчить про зміну розміру орендної плати ОСОБА_3 в односторонньому порядку.
      Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовими рішеннями, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "ДЦ Україна" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Князєв В.С.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      27 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 905/1227/17
      Провадження N 12-112гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.,
      учасники справи:
      позивач - керівник Маріупольської місцевої прокуратури N 2 Донецької області
      (від прокуратури - Зарудяна Н.О.) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (представник - не з'явився),
      відповідачі - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (представник - Левадний Р.С.), Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон" (представник - не з'явився),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні
      позивача - Маріупольський професійний ліцей (представник - не з'явився),
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 905/1227/17 Господарського суду Донецької області за позовом керівника Маріупольської місцевої прокуратури N 2 Донецької області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Маріупольський професійний ліцей, про визнання недійсним договору оренди та зобов'язання вчинити певні дії за касаційної скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Татенко В.М., судді Чернота Л.Ф., Марченко О.А.),
      УСТАНОВИЛА:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У травні 2017 року керівник Маріупольської місцевої прокуратури N 2 Донецької області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (далі - Регіональне відділення Фонду) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон" (далі - ТОВ "Фірма Технотрон") про:
      1.1 визнання недійсним на майбутнє договору оренди від 31 травня 2011 року
      N 4785/2011 (від 30 травня 2014 року договір N 2 та від 16 листопада 2016 року договір N 3, які є невід'ємними частинами договору від 31 травня 2011 року
      N 4785/2011), укладеного між Регіональним відділенням Фонду та ТОВ "Фірма Технотрон", предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, загальною площею 22,14 м2, за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1, що перебуває на балансі Маріупольського професійного ліцею, вартість якого становить 45064,00 грн;
      1.2 зобов'язання ТОВ "Фірма Технотрон" протягом 14 днів з моменту набрання рішенням суду законної сили звільнити та повернути балансоутримувачу Маріупольському професійному ліцею за актом приймання-передачі передані в оренду згідно договору від 31 травня 2011 року спірні нежитлові приміщення.
      2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на частину п'яту статті 63 Закону України "Про освіту", частину другу статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та вказує на незаконну передачу в оренду приміщень державного навчального закладу для здійснення діяльності, що не пов'язана з навчально-виховним процесом.
      3. Прокурор наголошував, що спірне майно державної форми власності, за цільовим призначенням повинно використовуватися для забезпечення громадян можливістю здобуття повної загальної середньої освіти та дошкільної освіти, задоволення їх потреб у навчальному та виховному процесах, реалізації здібностей, таланту, проте спірне майно фактично використовується суб'єктом господарювання для задоволення особистих потреб та одержання прибутку.
      Отже, порушення інтересів держави полягає в незаконному, нецільовому використанні приміщення навчально-виховного комплексу не за його цільовим призначенням.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      4. 31 травня 2011 року між Регіональним відділенням Фонду (орендодавець) та ТОВ "Фірма Технотрон" (орендар) укладений договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності N 4785/2011 (далі - договір).
      5. Відповідно до пункту 10.1 договору (зі змінами і доповненнями) він укладений строком на 2 роки 360 днів, що діє з 31 травня 2011 року до 25 травня 2014 року включно. Враховуючи лист Міністерства освіти і науки України від 19 березня 2014 року N 1/11-3843 та заяву орендаря від 21 лютого 2014 року N 22 сторони дійшли до взаємної згоди продовжити строк дії договору оренди до 20 травня 2017 року включно.
      6. Згідно з пунктом 10.4 договору, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення договору або зміну його після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір уважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
      7. Згідно з пунктом 1.1 договору (зі змінами і доповненнями), орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне майно - нежитлові вбудовані приміщення (надалі - майно) на другому поверсі будівлі учбових майстерень загальною площею 22,14 м2, яке розташоване за адресою:
      м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів, 1, що знаходяться на балансі Маріупольського професійного ліцею (надалі - балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість на 31 березня 2014 року і становить за незалежною оцінкою 45064,00 грн.
      8. Відповідно до пункту 1.2 договору майно передається в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит.
      9. За умовами пункту 1.3 договору стан майна на момент укладання договору визначається в акті приймання-передавання за узгодженим висновком балансоутримувача і орендаря.
      10. Згідно з пунктом 2.1 договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами договору та акта приймання-передавання майна.
      11. Відповідно до пункту 2.2 договору, передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди.
      12. Згідно з пунктом 2.3 договору передача майна в оренду здійснюється за вартістю, визначеною у звіті про оцінку, складеному за Методикою оцінки. Відповідно до пункту 2.4 договору обов'язок щодо складання акта приймання-передавання покладається на орендодавця.
      13. Згідно з пунктом 3.1 договору (зі змінами і доповненнями) з 26 травня 2014 року орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 1995 року N 786 (зі змінами)
      і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку (останній місяць, за який є інформація про індекс інфляції) - квітень 2014 року - 581,89 грн. Орендна плата з травня 2014 року щомісяця корегується на індекс інфляції, встановлений Державною службою статистики України.
      14. Пунктом 3.3 договору (зі змінами і доповненнями) передбачено, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом корегування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Оперативна інформація про індекс інфляції, розрахований Державною службою статистики України, розміщується на веб-сайті Фонду державного майна України.
      15. Відповідно до пункту 3.9 договору (зі змінами і доповненнями), надмірно сплачена сума орендної плати, що надійшла до бюджету, підлягає в установленому порядку заліку в рахунок майбутніх платежів, а у разі неможливості такого заліку у зв'язку з припиненням орендних відносин - повернення орендарю. Для забезпечення повернення зазначених коштів сторони керуються вимогами Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року N 787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 вересня 2013 року за N 1650/24182, та постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2011 року N 106 "Деякі питання ведення обліку податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету".
      16. Згідно з пунктом 3.11 договору (зі змінами і доповненнями), у разі припинення (розірвання) договору оренди орендар сплачує оренду плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно. Закінчення строку дії договору оренди не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за оренду плату, якщо така виникла, у повному обсязі, враховуючи санкції, до державного бюджету та балансоутримувачу.
      17. Відповідно до пункту 5.1 договору, орендар зобов'язується використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов цього договору. Згідно з пунктом 5.2 договору, орендар зобов'язується протягом місяця після підписання договору внести завдаток, передбачений цим договором.
      18. Умовами пункту 5.4 договору передбачено, що орендар зобов'язаний своєчасно й у повному обсязі сплачувати орендну плату.
      19. Відповідно до пункту 6.1 договору, орендар має право використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов цього договору.
      20. Умовами пункту 7.1 договору орендодавець зобов'язується передати орендарю в оренду майно згідно з цим договором за актом приймання-передавання майна, який підписується одночасно з цим договором.
      21. Згідно з пунктом 8.1 договору (зі змінами), орендодавець має право контролювати з можливим залученням балансоутримувача виконання умов договору та використання майна, переданого в оренду за договором, і у разі необхідності спільно з балансоутримувачем вживати відповідних заходів реагування.
      22. 31 травня 2011 року майно за договором оренди N 4785/2011 було передано в користування орендарю на підставі акта приймання-передавання орендованого майна (додаток N 2 до договору оренди), підписаного сторонами договору.
      23. Виходячи зі змісту позовної заяви, позивач указує на те, що договір оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 (зі змінами) укладено з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, внаслідок чого, за твердженням прокуратури, він підлягає визнанню недійсним, а спірне майно - поверненню навчальному закладу.
      24. Представник Регіонального відділення Фонду надав апеляційному суду заяву про припинення провадження у справі, яка обґрунтована відсутністю предмета спору, оскільки між ТОВ "Фірма Технотрон" та Маріупольським професійним ліцеєм 16 серпня 2017 року було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди спірних нежитлових приміщень, тобто, на його думку, договір оренди було розірвано з 17 серпня 2018 року. Таким чином, відповідач зазначив, що на момент звернення прокурором з апеляційною скаргою до Донецького апеляційного господарського суду спірне майно вже було повернуто балансоутримувачу, отже, предмет спору відсутній.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      25. Рішенням Господарського суду Донецької області від 09 серпня 2017 року  задоволенні позову відмовлено.
      26. Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив із того, що спірний договір оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 повністю відповідає вимогам Законів України "Про оренду державного та комунального майна", "Про освіту" та "Про вищу освіту", у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним.
      27. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним на майбутнє договір оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 (зі змінами і доповненнями). Зобов'язано ТОВ "Фірма Технотрон" протягом 14 днів з моменту набрання постанови законної сили звільнити та повернути балансоутримувачу - Маріупольському професійному ліцею за актом приймання-передачі передані в оренду згідно спірного договору оренди нежитлові приміщення площею 22,14 м2 вартістю 45064,00 грн. розташовані за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1.
      28. Апеляційний господарський суд при винесенні вказаної постанови виходив із того, що спірні орендовані приміщення на момент укладення договору перебували на балансі Маріупольського професійного ліцею, були об'єктом освіти і, відповідно до статті 63 Закону України "Про освіту", не могли використовуватися не за призначенням, могли бути передані в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      29. У листопаді 2017 року Регіональне відділення Фонду звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року, в якій просило оскаржуване судове рішення скасувати, а рішення Господарського суду Донецької області від 09 серпня 2017 року залишити без змін.
      30. Скаржник указує на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту", абзацу 11 пункту "б" частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та статті 4 закону України "Про оренду державного та комунального майна".
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      31. Регіональне відділення Фонду звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року в порядку, встановленому статтею 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення).
      32. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.
      33. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України вказана касаційна скарга разом зі справою передана до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
      34. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 лютого
      2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду на постанову Донецького апеляційного господарського суду
      від 25 жовтня 2017 року та призначив її до розгляду.
      35. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      36. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 квітня
      2018 року передав цю справу разом із касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      37. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що правова проблема у цій справі зводиться до можливості визнання в судовому порядку недійсним розірваного договору оренди нежитлового приміщення, з приводу чого існує різна судова практика.
      38. Так, суд касаційної інстанції зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі N 918/144/15 викладено правову позицію, що визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.
      39. Натомість Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 11 квітня 2018 року вказав, що правочин визнається у судовому порядку недійсним з моменту його вчинення, отже певні правові наслідки договірних правовідносин між сторонами можуть існувати і після розірвання спірного договору.
      40. З огляду на те, що колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, ухвалою від 16 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      41. Скаржник зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають змісту норм частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту", абзацу 11 пункту "б" частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки ці норми встановлюють обмеження щодо використання об'єктів освіти не за призначенням, як юридичних осіб, а не щодо окремих приміщень цих об'єктів.
      42. Крім того, Регіональне відділення Фонду вказує, що між ТОВ "Фірма Технотрон" та Маріупольським професійним ліцеєм 16 серпня 2017 року було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди спірних нежитлових приміщень, тобто на момент звернення прокурором з апеляційною скаргою до Донецького апеляційного господарського суду фактично відсутній предмет спору.
      43. Також скаржник посилається на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 грудня 2015 року у справі N 918/144/15 (провадження N 3-1143гс15), в якому суд зазначив, що якщо позовні вимоги зводяться до визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, отже зобов'язання за спірним договором є припиненим, а тому визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.
      44. У судовому засіданні представник Регіонального відділенняФонду підтримав наведені в касаційній скарзі доводи та просив оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
      45. Прокурор у судовому засіданні, заперечуючи проти касаційної скарги, надав усні пояснення щодо суті справи. Він зазначив, що суд апеляційної інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення про визнання недійсним на майбутнє договору оренди, оскільки предметом оренди у цій справі є об'єкт освіти у розумінні статті 63 Закону України "Про освіту", а тому частина учбових майстерень були незаконно передані в оренду з метою, що не пов'язана з учбовою діяльністю. У зв'язку з чим просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційної інстанції - без змін.
      46. Інші учасники справи свою позицію у справі не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
      47. Спір у цій справі стосується визнання недійсним на майбутнє договору оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 (зі змінами та доповненнями), укладеного між Регіональним відділенням Фонду та ТОВ "Фірма Технотрон", предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, загальною площею 22,14 м2, за адресою: Донецька область, м. Маріуполь,
      вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1, що перебуває на балансі Маріупольського професійного ліцею, вартість якого становить 45 064,00 грн.
      48. Згідно зі статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
      49. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      50. Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
      51. Частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      52. Статтею 236 Цивільного кодексу України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
      53. Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. І відповідно до
      статті 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
      54. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
      55. За таких обставин, оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
      56. Звідси апеляційний суд обґрунтовано розглянув позов прокурора про недійсність договору оренди спірних приміщень, незважаючи на те, що ця угода припинена за домовленістю сторін.
      57. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі N 918/144/15 (провадження
      N 3-1143гс15), оскільки розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.
      58. Частиною другою статті 18 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) (далі - Закон) визначено, що заклади освіти, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного закладу освіти.
      59. Система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних
      і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти
      (стаття 28 Закону).
      60. Структура освіти включає, зокрема, дошкільну освіту, загальну середню освіту (стаття 29 Закону).
      61. Фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання (частини перша та четверта статті 61 Закону).
      62. Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством (частина перша статті 63 Закону).
      63. Згідно з частиною четвертою статті 61 Закону України "Про освіту" майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень.
      64. У підпункті 2 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27 серпня
      2010 року N 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" вказано, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
      65. Крім того, пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14 серпня 2001 року N 63, передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов'язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.
      66. Отже, виходячи зі змісту вищенаведених правових положень, в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів законом передбачається можливість залучати, у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Проте надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов'язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
      67. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ "Фірма Технотрон" всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки спірне майно передано в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, тобто для діяльності не пов'язаної з навчально-виховним процесом Маріупольського професійного ліцею.
      68. Отже, виходячи з викладеного, спірний договір оренди укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України.
      69. Суд апеляційної інстанції встановив, що спірні орендовані приміщення на момент укладення договору перебували на балансі Маріупольського професійного ліцею і не можуть використовуватися не за призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом навчального закладу.
      70. Невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов'язаною з навчально-виховним процесом, отже, висновок суду апеляційної інстанції, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ "Фірма Технотрон" всупереч забороні встановленій чинним законодавством, є обґрунтованим.
      71. Разом з тим Донецький апеляційний господарський суд не звернув увагу, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє.
      72. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, визнавши договір оренди в судовому порядку недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду).
      73. Також суд апеляційної інстанції безпідставно задовольнив позовну вимогу про зобов'язання звільнити та повернути балансоутримувачу за актом приймання-передачі передані в оренду згідно договору від 31 травня 2011 року спірні нежитлові приміщення, оскільки сторонами 16 серпня 2017 року було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди нежитлових приміщень Маріупольському професійному ліцею.
      74. За таких обставин вимога позивача про зобов'язання ТОВ "Фірма Технотрон" протягом 14 днів з моменту набрання рішенням суду законної сили звільнити та повернути балансоутримувачу за актом приймання-передачі передані в оренду згідно договору від 31 травня 2011 року спірні нежитлові приміщення задоволенню не підлягає.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      75. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      76. Частиною четвертою статті 311 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      77. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанцій слід змінити в резолютивній частині.
      Щодо судових витрат
      78. Частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      79. Згідно з частиною першою статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      80. У зв'язку з тим, що Велика Палата Верховного Суду змінює рішення суду апеляційної інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог, то судові витрати за подання позовної заяви та апеляційної скарги підлягають перерозподілу, а саме підлягає до стягнення з ТОВ "Фірма Технотрон" на користь Прокуратури Донецької області судовий збір за подання позовної заяви в сумі 800,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 880,00 грн. з Регіонального відділення Фонду на користь Прокуратури Донецької області - судовий збір за подання позовної заяви в сумі 800,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 880,00 грн.
      81. У зв'язку з частковим задоволенням касаційної скарги судовий збір за розгляд справи в суді касаційної інстанції покладається на позивача та відповідача у рівних частках (по 1 920,00 грн. що складає половину суми судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги).
      Висновок щодо застосування норм права
      82. Відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторін права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним.
      83. Згідно з частиною четвертою статті 61 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень. Проте надання в оренду таких приміщень, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов'язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області задовольнити частково.
      2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року у справі N 905/1227/17 змінити, виклавши її резолютивну частину в такій редакції:
      "Апеляційну скаргу Заступника прокурора прокуратури Донецької області, м. Маріуполь, Донецька область задовольнити частково.
      Рішення Господарського суду Донецької області від 09 серпня 2017 року у справі N 905/1227/17 скасувати.
      Визнати недійсним договір оренди N 4785/2011 від 31 травня 2011 року, договір N 2 від 30 травня 2014 року та договір N 3 від 16 листопада 2016 року (які є невід'ємними частинами договору N 4785/2011 від 31 травня 2011 року), укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Донецькій області (ідентифікаційний код 13511245) та Товариством з обмеженою відповідальністю Фірма Технотрон (ідентифікаційний код 20335760), предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, загальною площею 22,14 м2 за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1, що перебуває на балансі Маріупольського професійного ліцею, вартість якого становить 45 064,00 грн.
      У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон" (87529, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Приморська, 1, код ЄДРПОУ 20335760) на користь прокуратури Донецької області, м. Маріуполь (87500, Донецька область,
      м. Маріуполь, вул. Університетська, 6; р/р 35216066016251, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, МФО 820172, код ЄДРПОУ 25707002) судовий збір за подання позовної заяви в сумі 800,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 880,00 грн.
      Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (61057, м. Харків, майдан Театральний, буд. 1, код ЄДРПОУ 13511245) на користь прокуратури Донецької області, м. Маріуполь (87500, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Університетська, 6; р/р 35216066016251, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, МФО 820172, код ЄДРПОУ 25707002) судовий збір за подання позовної заяви в сумі 800,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 880,00 грн."
      3. Стягнути з прокуратури Донецької області, м. Маріуполь (87500, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Університетська, 6; р/р 35216066016251, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, МФО 820172, код ЄДРПОУ 25707002) на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (61057, м. Харків, майдан Театральний, буд. 1, код ЄДРПОУ 13511245) судовий збір за подання касаційної скарги в сумі 1920,00 грн.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      20 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 922/3412/17
      Провадження N 12-182гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.,
      учасники справи:
      позивач - Харківська міська рада (представники - Ворожбянов А.М., Грєнков І.В.),
      відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" (представник - Заброда М.Л.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 922/3412/17 Господарського суду Харківської області за позовом Харківської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" про стягнення 6 150 799,96 грн за касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2018 року (головуючий суддя Медуниця О.Є., судді Гребенюк Н.В., Пелипенко Н.М.).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст і підстави позовних вимог
      1. У жовтні 2017 року Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" (далі - ТОВ "Сінтрекс") про стягнення 6 150 799,96 грн безпідставно збережених коштів орендної плати.
      2. Позовні вимоги мотивовано тим, що ТОВ "Сінтрекс", набувши право власності на об'єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,9332 га, розташованої за адресою: вул. Клочківська, 140, м. Харків, належним чином не оформило та не зареєструвало речові права на цю земельну ділянку, в період з 01 січня 2016 року по 30 вересня 2017 року не вносило плату за користування нею, внаслідок чого зберегло в себе безпідставно набуте майно - грошові кошти у розмірі орендної плати.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      3. На підставі договорів купівлі-продажу від 24 грудня 2015 року N 200 і N 204 відповідач є власником нежитлових будівель (автосалону з майданчиком з продажу автомобілів та станції технічного обслуговування, які складаються з нежитлових будівель площею 173,4 кв. м (літ. "А-2"); площею 385,3 кв. м (літ. "Б-1"); площею 66,4 кв. м (літ. "В-1"); площею 22,6 кв. м (літ. "Г-1"); площею 1 239,4 кв. м (літ. "Е-2"), розташованих за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, 140.
      4. Проте ТОВ "Сінтрекс" належним чином не оформило та не здійснило державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку, на якій розташовані зазначені об'єкти нерухомого майна (листи-підтвердження Управління Держгеокадастру у місті Харкові Харківської області від 12 вересня 2016 року N 19-20.08-3-4016/20-16 та Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 02 вересня 2016 року N 6215/0/225-16).
      5. 04 вересня 2017 року Департамент територіального контролю Харківської міської ради на підставі обстеження встановив, що всупереч вимогам статей 125, 126 Земельного кодексу України з 25 грудня 2015 року ТОВ "Сінтрекс" використовує для експлуатації й обслуговування належного йому нерухомого майна земельну ділянку загальною площею 0,9332 га, розташовану за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, 140, без належних на те правових підстав і державної реєстрації за товариством відповідних речових прав на неї.
      6. У подальшому, оскільки ТОВ "Сінтрекс" не вносило в період з 01 січня 2016 року по 30 вересня 2017 року плату за фактичне користування вказаною земельною ділянкою, Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з цим позовом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      7. Господарський суд Харківської області рішенням від 05 грудня 2017 року позов задовольнив. Стягнув з ТОВ "Сінтрекс" на користь Харківської міської ради 6 150 799,96 грн як безпідставно збережені кошти орендної плати та витрати зі сплати судового збору.
      8. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що відповідач не уклав договір оренди земельної ділянки, на якій розташоване належне йому нерухоме майно, та не сплачував орендну плату за її користування, тому відповідач фактично збільшив свої доходи, а позивач втратив належне йому майно - орендну плату за користування земельною ділянкою комунальної власності, що підлягає відшкодуванню йому на підставі статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України.
      9. Харківський апеляційний господарський суд постановою від 21 лютого 2018 року рішення скасував, у задоволенні позову відмовив.
      10. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що в матеріалах справи немає доказів фактичного користування відповідачем земельною ділянкою в більшому розмірі, ніж 0,8880 га, який визначено договорами купівлі-продажу нерухомого майна від 24 грудня 2015 року N 200, N 204 та підтверджується даними Державного земельного кадастру. Також суд апеляційної інстанції вказав, що оскільки відповідач фактично користується земельною ділянкою за межами площі, зазначеної в наданих сторонами документах (витягу з Державного земельного кадастру та договорах купівлі-продажу нерухомого майна), то немає й підстав для стягнення з нього безпідставно набутих коштів у розмірі орендної плати, адже за таких обставин у відповідача виник обов'язок з відшкодування збитків за самовільне зайняття земельної ділянки, а не обов'язок зі сплати орендної плати за користування частиною земельної ділянки більшою площею, ніж 0,888 га.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      11. У березні 2018 року Харківська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2018 року та залишити в силі рішення Господарського суду Харківської області від 05 грудня 2017 року.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження та зупинив виконання оскаржуваної постанови Харківського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2018 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку, а ухвалою від 14 червня 2018 року передав справу разом з поданою Харківською міською радою касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України стосовно можливості стягнення орендної плати без укладеного між сторонами договору оренди землі), викладеного в раніше ухвалених постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі N 922/1008/15 (провадження N 3-1271гс16), від 07 грудня 2016 року у справі N 922/1009/15 (провадження N 3-1348гс16), від 12 квітня 2017 року у справах N 922/207/15 (провадження N 3-1345гс16) та N 922/5468/14 (провадження N 3-1347гс16).
      13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      14. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги площу земельної ділянки, яка використовується ТОВ "Сінтрекс", оскільки відповідач не оформив право користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташоване належне йому нерухоме майно, і використовував її без належних на те підстав і без сплати орендної плати, яка є безпідставно набутими коштами, що підлягають стягненню на користь позивача.
      15. Також у вересні 2018 року до Верховного Суду надійшли пояснення особи, що подала касаційну скаргу, в яких зазначено, що спірні правовідносини, що виникли між сторонами в цій справі, за своїм змістом є кондикційними, тому відповідач як фактичний користувач земельної ділянки безпідставно зберіг у себе відповідні кошти за користування нею та зобов'язаний їх повернути власникові цієї земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
      16. У судовому засіданні представники Харківської міської ради надали усні пояснення по суті справи, доводи касаційної скарги підтримали, зазначивши при цьому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, оскільки безпідставно збережені кошти орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою без належних на те правових підстав підлягають стягненню на користь власника відповідної земельної ділянки на підставі приписів статті 1212 Цивільного кодексу України.
      Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
      17. Відповідач свою позицію стосовно касаційної скарги Харківської міської ради письмово не виклав.
      18. У судовому засіданні представник ТОВ "Сінтрекс" надав усні пояснення по суті справи, проти задоволення касаційної скарги заперечив та зазначив, що відповідач користується земельною ділянкою в розмірі 0,8880 га, визначеному договорами купівлі-продажу розташованого на ній нерухомого майна від 24 грудня 2015 року N 200, N 204, і сплачує за неї земельний податок, тому суд апеляційної інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог Харківської міської ради.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій
      19. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду звернув увагу на те, що в указаних постановах Верховний Суд України зазначив про необхідність застосування положень статей 156, 157 Земельного кодексу України, Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284, статті 22 та глави 82 Цивільного кодексу України при вирішенні спору про стягнення збитків у виді неодержаних доходів (орендної плати за землю), заподіяних міській раді внаслідок користування юридичною особою земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй на праві власності нерухоме майно, без укладення договору оренди. При цьому Верховний Суд України вказав про можливість стягнення таких збитків, посилаючись на статті 1212 - 1214 Цивільного кодексу України, оскільки підставою заявленого позову є не саме посилання на ці норми права, а обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
      20. Проте за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, відповідно до положень статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відшкодування заподіяних збитків, тому відповідно до положень статей 156, 157 цього кодексу та Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284, стягнення таких збитків можливе лише в разі встановлення судами наявності в діях відповідача складу цивільного правопорушення.
      21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступлення від наведених висновків Верховного Суду України щодо застосування приписів статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України стосовно можливості стягнення суми орендної плати без укладеного між сторонами договору оренди землі з огляду на таке.
      22. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
      23. Частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
      24. Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 Земельного кодексу України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
      25. За змістом указаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.
      26. Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 Цивільного кодексу України).
      27. Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
      28. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
      29. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
      30. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
      31. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
      32. Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
      33. Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об'єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщені.
      34. Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується Земельним кодексом України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 Земельного кодексу України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт "е" частини першої статті 141 цього Кодексу).
      35. За змістом глави 15 Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується, зокрема, через право оренди.
      36. Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 Земельного кодексу України).
      37. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 Земельного кодексу України).
      38. Отже, за змістом указаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з огляду на приписи частини другої статті 120 Земельного кодексу України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.
      39. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на відповідній земельній ділянці, на підставі договорів купівлі-продажу від 24 грудня 2015 року N 200 і N 204, укладених між Приватним підприємством фірмою "Сандра-Інтернешнел" (продавець; далі - ППФ "Сандра-Інтернешнел") і ТОВ "Сінтрекс" (покупець).
      40. При цьому матеріали справи не містять доказів належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою ні ППФ "Сандра-Інтернешнел" (попереднього землекористувача), ні ТОВ "Сінтрекс", зокрема укладення відповідних договорів оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права, а отже, при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості право користування земельною ділянкою, якого не існувало у продавця на момент укладення договорів купівлі-продажу, до набувача не перейшло. Таким чином, відповідач користується цією земельною ділянкою без достатньої правової підстави.
      41. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
      42. З огляду на викладене ТОВ "Сінтрекс" як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
      43. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі 629/4628/16-ц (провадження N 14-77цс18), а також у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі N 922/1008/15 (провадження N 3-1271гс16), від 07 грудня 2016 року у справі N 922/1009/15 (провадження N 3-1348гс16), від 12 квітня 2017 року у справах N 922/207/15 (провадження N 3-1345гс16) і N 922/5468/14 (провадження N 3-1347гс16).
      44. Отже, суд першої інстанції, встановивши факт використання відповідачем земельної ділянки без достатніх правових підстав, а також безпідставне збереження відповідачем коштів у розмірі орендної плати за її використання, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України, оскільки для кондикційних зобов'язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Натомість суд апеляційної інстанції без належного обґрунтування зазначив, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, необхідною умовою є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення.
      45. Водночас, узявши до уваги доводи відповідача про те, що він користується земельною ділянкою розміром 0,8880 га з кадастровим номером 6310136300:04:018:0058 (розмір визначено договорами купівлі-продажу нерухомого майна від 24 грудня 2015 року N 200 та N 204, та витягом з Державного земельного кадастру N НВ-6305180242017 від 02 листопада 2017 року), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що кошти безпідставно набутого майна (орендної плати за користування земельною ділянкою) стягненню не підлягають.
      46. Більше того, поза увагою суду апеляційної інстанції залишився доказ, наданий Харківською міською радою, що встановлює фактичний розмір земельної ділянки, яку використовує відповідач, - акт обстеження, визначення меж, площі та конфігурації земельної ділянки від 04 вересня 2017 року, складений Департаментом територіального контролю Харківської міської ради на виконання самовряднихповноважень позивача, визначених приписами Земельного кодексу України та Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні".
      47. Разом з тим відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
      48. Плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      49. Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України у вказаній редакції).
      50. З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності".
      51. Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції зауважив, що при здійсненні розрахунку коштів, збережених у себе відповідачем без достатньої правової підстави, позивач не врахував розміру сплаченого ТОВ "Сінтрекс" земельного податку за заявлений у позові період (з 01 січня 2016 року по 30 вересня 2017 року), а розмір безпідставно збережених коштів зменшено лише на суму сплаченого земельного податку за період з 01 січня по 30 липня 2016 року, проте суд не дав оцінки цим фактичним обставинам з урахуванням наведених приписів чинного законодавства.
      52. Звідси суд апеляційної інстанції мав дослідити розмір безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування відповідачем земельною ділянкою без належних на те правових підстав, а також розрахунки між сторонами щодо сплаченого ТОВ "Сінтрекс" земельного податку за відповідну земельну ділянку.
      53. Водночас за змістом частин третьої, восьмої статті 80 та частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України відповідач повинен подати суду відповідні докази разом з поданням відзиву. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
      54. За матеріалами справи платіжні доручення щодо сплати ТОВ "Сінтрекс" земельного податку за період з 30 липня 2016 року по 30 вересня 2017 року відповідач надав лише до суду апеляційної інстанції (додані до апеляційної скарги). За таких обставин, на порушення статей 80 та 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції, не дослідивши причин неподання відповідачем цих документів до суду першої інстанції, оцінив платіжні доручення щодо сплати ТОВ "Сінтрекс" земельного податку за період з 30 липня 2016 року по 30 вересня 2017 року як докази.
      55. Отже, ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції не встановив тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, та не надав їм належної правової оцінки, тому дійшов передчасного висновку про те, що вимоги позивача в цій справі є необґрунтованими. Тобто оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції постановлено з порушенням норм процесуального права.
      56. Відповідно до частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      57. Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає прийняттю законного рішення у справі, тому постановлене рішення суду апеляційної інстанцій підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      58. Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції слід установити й дослідити фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, а також надати їм належну правову оцінку з урахуванням викладеного в цій постанові та на підставі вказаних норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      59. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      60. Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      61. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу Харківської міської ради слід задовольнити частково, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Щодо судових витрат
      62. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Висновок щодо застосування норм права
      63. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
      64. Не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розміщене це нерухоме майно.
      65. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Харківської міської ради задовольнити частково.
      2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2018 року скасувати.
      3. Справу N 922/3412/17 передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      27 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 905/2260/17
      Провадження N 12-173гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - фізична особа-підприємець Авдєєнко Олег Вікторович,
      відповідач - фізична особа-підприємець Воробйов Анатолій Олексійович,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 905/2260/17 Господарського суду Донецької області за позовом фізичної особи-підприємця Авдєєнка Олега Вікторовича до фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича про визнання договору оренди від 01 грудня 2015 року N 1 припиненим та зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за касаційною скаргою Воробйова Анатолія Олексійовича на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року (головуючий суддя - Радіонова О.О., судді Зубченко І.В., Чернота Л.Ф.) й рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року (суддя Курило Г.Є.),
      УСТАНОВИЛА:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У вересні 2017 року фізична особа-підприємець Авдєєнко Олег Вікторович (далі - ФОП Авдєєнко О.В.) звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича (далі - ФОП Воробйов А.О.) про:
      1.1 Визнання договору оренди нежитлового приміщення від 01 грудня 2015 року N 1 (далі - Договір) припиненим з 01 червня 2017 року;
      1.2 Зобов'язання прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили.
      2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що між позивачем та відповідачем укладено договір оренди нежитлового приміщення, строк дії якого закінчився 01 червня 2017 року. Орендоване приміщення позивачем відповідно до умов договору звільнено, але на порушення частини другої статті 795 Цивільного кодексу України відповідач відмовляється приймати приміщення за актом приймання-передачі.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 01 грудня 2015 року між ФОП Воробйовим А.О. (орендодавець) та ФОП
      Авдєєнко О.В. (орендар) був Договір, згідно з пунктом 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає строком на 18 місяців у користування нежитлове приміщення (далі - приміщення) загальною площею 47,1 м кв., яке знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75.
      4. Цільове призначення приміщення - зоомагазин (пункт 1.2 договору).
      5. Відповідно до пункту 2.1 Договору орендодавець надає приміщення орендарю за актом приймання-передачі, у якому зазначається технічний, санітарний та протипожежний стан приміщення на момент здавання в оренду.
      6. За приміщення сторонами узгоджується договірна орендна плата у розмірі 4 700 грн на місяць (пункт 4.1 Договору).
      7. Договір вступає в силу з дня передачі приміщення на термін 18 місяців до 01 червня 2017 року. Дія Договору закінчується після передачі приміщення за актом прийому-передачі (пункти 7.1, 7.2 Договору).
      8. На виконання умов Договору відповідач передав, а позивач прийняв 01 грудня 2015 року в користування нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою:
      м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75. Площа орендованого приміщення складає 47,1 м кв., що підтверджується відповідним актом приймання-передачі об'єкта оренди від 01 грудня 2015 року.
      9. Судами встановлено, що позивач направляв повідомлення від 21 та 31 серпня 2017 року, 25 вересня 2017 року, в яких орендар повідомив орендодавця, що нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 у м. Маріуполі, орендоване за Договором, звільнено орендарем та просив останнього вважати цей Договір таким, що припинив свою дію, просив прийняти орендоване приміщення за актом приймання-передачі та провести всі необхідні взаєморозрахунки, а саме з орендної плати та витрат на комунальні послуги, узгодити час передачі приміщення. Ці повідомлення були направлені на адресу ФОП Воробйова А.О.
      10. 13 жовтня 2017 року позивачем та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Київська-62" складено Акт про звільнення приміщення, в якому зазначено, що приміщення, яке знаходиться за адресою:
      м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75, звільнено орендарем Авдєєнко О.В.
      11. Позивач зазначав про те, що згідно з умовами Договору строк оренди встановлений з 01 грудня 2015 року по 01 червня 2017 року та наміру про продовження зазначеного Договору він не мав, про що повідомляв відповідача. Таким чином, позивач, з посиланням на приписи частини другої статті 795 Цивільного кодексу України, просив суд визнати спірний договір припиненим з 01 червня 2017 року та зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      12. Господарський суд Донецької області рішенням від 07 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року, позовні вимоги задовольнив частково. Зобов'язав ФОП Воробйова А.О. прийняти від ФОП Авдєєнка О.В. нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 у м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
      13. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Донецький апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позовна вимога про визнання Договору припиненим не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, адже є вимогою про встановлення факту та не направлена на захист права (законного інтересу) позивача, а відтак не може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді.
      14. Щодо позовної вимоги про зобов'язання прийняти нежитлове приміщення суди вказали, що Договір припинився саме через закінчення строку його дії, а встановленому законодавством та договором обов'язку орендаря повернути орендоване приміщення після закінчення строку дії договору кореспондується зустрічний обов'язок орендодавця прийняти це приміщення.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      15. У травні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Воробйова А.О. на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року і рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у цій справі разом з клопотанням про зупинення виконання судових рішень до моменту прийняття рішення касаційною інстанцією. У своїй касаційній скарзі відповідач просив зазначені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      16. Скаржник указує, що суди попередніх інстанцій порушили положення статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову), статтю 20 Господарського процесуального кодексу України та наголошує, що Договір укладено Авдєєнком О.В. як фізичною особою, а не приватним підприємцем, тому суди попередніх інстанцій повинні були закрити провадження у справі з роз'ясненням позивачеві його права звернутися до суду в порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 травня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Воробйова А.О., призначив розгляд справи у судовому засіданні, відхилив клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень та надав строк позивачу для подання відзиву на касаційну скаргу.
      18. За змістом частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      19. 13 червня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу разом з касаційною скаргою Воробйова А.О. на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил суб'єктної юрисдикції.
      20. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що, звертаючись із касаційною скаргою, Воробйов А.О. зазначив, що цей спір відноситься до цивільної юрисдикції, оскільки договір оренди укладено Авдєєнком О.В. як фізичною особою, а не приватним підприємцем.
      21. Оскільки Воробйов А.О. оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, ухвалою від 27 червня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      22. Воробйов А.О. зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та безпідставними, посилаючись на порушення цими судами норм статей 764, 795 Цивільного кодексу України, оскільки судами не встановлено фактичну дату звільнення позивачем приміщення, не з'ясовано, чи користувався позивач після 01 червня 2017 року орендованим приміщенням та чи наявні причини направлення акта приймання-передачі позивачу лише 21 серпня 2017 року.
      23. Крім того, скаржник наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій передчасно зробили висновок, що справа підлягає розгляду господарськими судами. Зазначає, що Договір укладено фізичною особою Авдєєнко О.В., а не приватним підприємцем, а отже, були всі підстави для закриття провадження у справі з роз'ясненням позивачу його права звернутися до місцевого суду, що спеціалізується на розгляді цивільних справ.
      Позиція позивача - ФОП Авдєєнко О.В.
      24. Позивач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і такими, що прийняті в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду судами всіх обставин справи в їх сукупності, та винесені з дотриманням матеріального і процесуального законодавства з огляду на те, що предметом спору є нежитлове приміщення, яке використовувалося для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем. Крім того, і відповідач, і позивач зареєстровані як підприємці відповідно до витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      25. Також зазначає, що наміру про продовження Договору на тих же умовах та на той же строк у нього не було, про що відповідач був повідомлений. Про це свідчить той факт, що відповідач відмовився підписати додаткову угоду від 31 травня
      2017 року, відповідно до якої пропонувалося зменшити щомісячну орендну плату.
      26. Крім того, позивач наголошує, що відповідач до теперішнього часу уникає виконання рішення суду та не приймає своє приміщення, зафіксувавши його стан і показники лічильників для проведення остаточних розрахунків.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
      Щодо юрисдикції суду
      27. Одним з доводів касаційної скарги Воробйова А.О. є посилання на порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил суб'єктної юрисдикції, оскільки оскаржуваний договір укладено фізичною особою, а не приватним підприємцем, а отже, такий спір повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства.
      28. Визначення юрисдикції спору має важливе значення для практичної реалізації принципу доступу до правосуддя.
      29. Судами було встановлено, що між відповідачем - приватним підприємцем Воробйовим А.О. як орендодавцем та позивачем як орендарем було укладено Договір.
      30. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю.
      31. Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      32. Згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      33. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
      34. У статті 25 цього Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.
      35. У статті 26 Цивільного кодексу України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
      36. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 Цивільного кодексу України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
      37. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
      38. Відповідно до вимог статті 15 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, зокрема, щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      39. Разом з тим підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
      40. Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України як господарську діяльність у цьому Кодексі розуміють діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
      41. У частині другій статті 3 цього Кодексу зазначено, що господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
      42. Судами попередніх інстанцій встановлено, що і позивач, і відповідач на момент звернення з позовом до суду зареєстровані як фізичні особи-підприємці, що підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      43. Крім того, предметом спору є нежитлове приміщення, яке використовувалося для підприємницької діяльності як відповідачем (вид діяльності: 68.20 - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна), так і позивачем (вид діяльності: 03.22 - прісноводне рибництво (аквакультура),
      46.23 - оптова торгівля живими тваринами, 47.76 - роздрібна торгівля квітами, рослинами, насінням, добривами, домашніми тваринами та кормами для них у спеціалізованих магазинах).
      44. Отже, як установили суди попередніх інстанцій, договір оренди приміщення укладено для ведення підприємницької діяльності - розміщення зоомагазину, це приміщення використовувалось для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем.
      45. Тобто між сторонами позовного провадження існували правовідносини, які притаманні господарській діяльності, господарським правовідносинам.
      46. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір у цій справі за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах.
      Щодо способу захисту прав
      47. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога ФОП Авдєєнко О.В. зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили.
      48. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав та інтересів здійснюється у встановленому порядку судом шляхом: визнання цих прав; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов'язку в натурі; зміни правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та іншими способами відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      49. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
      50. У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (частина перша статті 785 Цивільного кодексу України). Таким чином, повернення майна наймодавцеві є обов'язком наймача. Певному обов'язку завжди кореспондує відповідне право іншої сторони, а не її обов'язок.
      51. По суті, предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком.
      52. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту цивільного права не передбачено законом, оскільки він не підпадає під примусове виконання обов'язку в натурі, передбачене пунктом 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.
      53. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що при ухваленні судових рішень у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права щодо встановлення ефективним способом відновлення порушеного права позивача зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили.
      54. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили є помилковими з огляду на те, що така вимога позивача не є правильно обраним способом захисту своїх інтересів.
      55. Стосовно позовної вимоги позивача про визнання Договору від 01 грудня 2015 року припиненим з 01 червня 2017 року Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      56. Статтею 20 Господарського кодексу України та статтею 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.
      57. Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
      58. Зазначеними правовими нормами не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення може відбуватися шляхом розірвання договору.
      59. Звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу 2 частини другої статті 20 Господарського кодексу України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.
      60. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в позові в частині визнання договору припиненим з 01 червня 2017 року з підстав, викладених у цій постанові.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      61. Відповідно до частин першої, третьої статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      62. Відтак касаційну скаргу потрібно задовольнити частково, а судові рішення, що оскаржуються в частині зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині судові рішення залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      63. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      64. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
      65. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 315 цього Кодексу в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      66. Оскільки в цій справі Верховний Суд приймає нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог, судовий збір за розгляд апеляційної та касаційної скарг покладається на позивача у справі.
      67. Однак за матеріалами справи Воробйов А.О. звільнений від сплати судового збору відповідно до положень пункту 9 статті 5 Закону України "Про судовий збір" як інвалід II групи, а тому ним не було сплачено судовий збір за подачу апеляційної та касаційної скарг, а отже, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Висновок щодо застосування норм права
      68. За змістом статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову),з урахуванням приписів Цивільного кодексу України, оскількиспірний договір оренди укладено для ведення підприємницької діяльності між позивачем і відповідачем, які на момент звернення з позовом до суду зареєстровані як фізичні особи-підприємці, то з огляду на суб'єктний склад учасників цього спору, предмет та підстави позову у справі цей спір є підвідомчим господарським судам.
      69. Предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком.
      Керуючись статтями 300-302, 306, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Воробйова Анатолія Олексійовича задовольнити частково.
      2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року та рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі N 905/2260/17 в частині зобов'язання фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича прийняти від фізичної особи-підприємця Авдєєнка Олега Вікторовича нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в місті Маріуполь за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
      3. В іншій частині постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року та рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі N 905/2260/17 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      27 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 912/1385/17
      Провадження N 12-201гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.,
      учасники справи:
      представник позивача - Татарко Д.А., Бардиш Є.М.,
      представник відповідача - Надєєва О.О.,
      розглянула касаційну скаргу Кіровоградської міської ради (далі - міськрада, скаржник, позивач) на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року (судді Чимбар Л.О., Антонік С.Г., Березкіна О.В.) у справі N 912/1385/17 Господарського суду Кіровоградської області за позовом міськради до Приватного підприємства "Терра 2006" (далі - відповідач, ПП "Терра 2006") про розірвання договору.
      Історія справи
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 16 травня 2017 року міськрада звернулась до господарського суду з позовом до ПП "Терра 2006", в якому просила розірвати договір оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року N 80, укладений між міськрадою та ПП "Терра 2006", а також стягнути з відповідача судові витрати.
      1.2. Позивач вказав про порушення його прав, що полягало у свідомому невиконанні відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року N 80, а саме систематичному невнесенні орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до вимог частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 32 Закону України "Про оренду землі" (далі - ЗУ "Про оренду землі"). Окрім того, систематична несплата земельного податку або орендної плати є підставою припинення права користування земельною ділянкою відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).
      1.3. Відповідач проти позовних вимог заперечив, вказав про безпідставність позову та недостовірність наведеної в позові інформації, оскільки фактів систематичної несплати відповідачем орендної плати за спірним договором позивач не довів. Водночас відповідач 19 серпня 2015 року уклав договір суборенди з Обслуговуючим кооперативом "Житлово-будівельний кооператив "Монблан" (далі - ОК "ЖБК "Монблан"), за умовами якого суборендар сплачував орендну плату за спільними для обох договорів реквізитами отримувачу - УДКСУ у м. Кіровограді. Крім того, відповідач сплатив 141273,46 грн заборгованості за договором оренди землі від 29 травня 2015 року N 80 відповідно до наявної у матеріалах справи копії квитанції від 13 квітня 2017 року.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 31 липня 2017 року (суддя Тимошевська В.В.) позов задовольнив повністю: розірвав договір оренди землі від 29 травня 2015 року N 80, укладений між міськрадою та ПП "Терра 2006"; стягнув з відповідача на користь позивача 1600,00 грн судового збору.
      2.2. Місцевий суд, керуючись положеннями пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України щодо підстав припинення права користування земельною ділянкою, дійшов висновку про наявність підстав для розірвання договору, оскільки відповідач зобов'язання зі сплати орендних платежів систематично не виконував з моменту укладення договору та на момент звернення позивача до господарського суду, а доказами систематичної несплати ПП "Терра 2006" орендної плати за договором від 29 травня 2015 року N 80 є надані Кропивницькою об'єднаною державною податковою інспекцією Головного управління ДФС у Кіровоградській області (далі - Кропивницька ОДПІ) відомості в листах від 25 травня 2017 року та від 26 липня 2017 року про наявність податкової заборгованості, з урахуванням загальної заборгованості минулих років відповідача за усіма укладеними ним договорами оренди землі та нарахованої пені.
      2.3. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року рішення Господарського суду Кіровоградської області від 31 липня 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
      2.4. Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про належне підтвердження матеріалами справи систематичної несплати відповідачем орендної плати за договором, як підстави для розірвання договору оренди. Вказав, що в цих правовідносинах для задоволення вимог про розірвання договору позивачу слід довести наявність у сукупності двох умов: істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням, що не взяв до уваги суд першої інстанції.
      2.5. Натомість матеріали справи підтверджують, що орендна плата за землю за спірним договором оренди регулярно надходила на рахунок позивача, зазначений у договорі оренди, від платників ОК "ЖБК "Монблан" та відповідача; на момент звернення з позовом про розірвання договору оренди від 29 травня 2015 року N 80 заборгованості за цим договором не існувало, навпаки мала місце переплата, а докази щодо податкової заборгованості та податкових зобов'язань відповідача з плати за землю містять лише загальну інформацію, разом з тим інформація про заборгованість з орендної плати саме за спірним договором - відсутня.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів
      3.1 У листопаді 2017 року міськрада звернулась з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду Кіровоградської області від 31 липня 2017 року у справі N 912/1385/17.
      3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: суд порушив вимоги пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, не взяв до уваги довідку фіскального органу, як належний доказ підтвердження заборгованості з орендної плати та спрямування сплачених коштів в рахунок погашення податкового боргу попередніх періодів, який обліковувався за відповідачем за іншими договорами, та, натомість, прийняв як належний доказ у справі декларації зі сплати за договором суборенди.
      3.3. Посилаючись до практики Верховного Суду України (постанова від 28 вересня 2016 року у справі N 6-977цс16) позивач вказав, що законодавчо визначеною підставою для розірвання договору оренди землі є систематична (два і більше випадки) несплата орендної плати, отже, суд апеляційної інстанції помилково скасував правильний висновок суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання договору оренди від 29 травня 2015 року N 80 у зв'язку із систематичною несплатою орендних платежів, не врахував положення пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України, приписи статей 15, 21, 24, частини першої статті 32 ЗУ "Про оренду землі".
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міськради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року, призначив касаційну скаргу до розгляду та визначив строк для подання відзиву іншим учасникам справи.
      4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 липня 2018 року справу разом із касаційною скаргою міськради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13 у подібних правовідносинах, на який посилався суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення у цій справі, де Верховний Суд України підтримав позицію судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову про розірвання договору оренди земельної ділянки, враховуючи погашення заборгованості з орендної плати на момент ухвалення судом рішення у справі.
      4.4. Не погоджуючись з наведеним вище висновком Верховного Суду України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що визначальним для розірвання договору за наведених у позові обставин є встановлення обставин систематичної несплати орендної плати (вказана позиція викладена також у постанові Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року N 6-977цс16) і сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є вичерпною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, що орендар сплатив усю суму заборгованості з орендної плати за землю до моменту пред'явлення позову чи винесення рішення у справі. Аналогічного висновку дійшов також Верховний Суд у постанові від 2 травня 2018 року у справі N 925/549/17).
      4.5. Разом з тим у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 921/383/15-г/17 Верховний Суд з урахуванням позиції, наведеної в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13, підтримав висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки підставою для таких вимог стали обставини несплати орендної плати, заборгованість за якою є погашеною.
      4.6. Ураховуючи існування двох різних правових позицій та з метою вирішення цього питання для формування єдиної правозастосовної практики, касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      5. Позиція інших учасників справи
      5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив її доводи, вказав, що зміст касаційної скарги зводиться до переоцінки доказів. На думку відповідача, скаржник помилково вважає, що доказом неналежного виконання зобов'язання за спірним договором є листи Кропивницької ОДПІ, які підтверджують існування податкового боргу у відповідача за попередні періоди за іншими договорами та свідчать про неможливість відокремити або визначити податковий борг за договором оренди від 29 травня 2015 року N 80.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. Місцевий господарський суд встановив, що 29 травня 2015 року міськрада (Орендодавець) та ПП "Терра 2006" (Орендар) уклали договір оренди землі N 80 (далі - Договір), за умовами якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 0,8274 га, кадастровий номер 3510100000:36:304:0014, для будівництва багатоквартирного житлового будинку за рахунок земель житлової та громадської забудови, розташовану в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді.
      6.2. 4 червня 2015 року земельну ділянку передано у фактичне користування Орендарю за актом приймання-передачі. Право оренди земельної ділянки за Договором зареєстровано за ПП "Терра 2006" в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується наданим до матеріалів справи витягом з реєстру. Строк дії Договору - 25 років.
      6.3. За умовами Договору Орендар зобов'язався своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату у грошовій формі в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у сумі 164052,12 грн у рік або 13671,01 грн на місяць згідно з розрахунком, що додається до Договору, починаючи з моменту підписання Договору (пункт 4.1.).
      6.4. Пунктом 4.2 Договору сторони погодили, що кошти за оренду землі вносяться на р/р 33211812700002 в УДКСУ в м. Кіровограді, МФО 823016, ЄДРПОУ 38037409, отримувач - УДКСУ у м. Кіровограді, код платежу: 18010600.
      6.5. Згідно з пунктом 4.3 Договору орендна плата вноситься Орендарем не пізніше 28-го числа кожного місяця, наступного за звітним.
      6.6. Пунктом 4.4. Договору передбачено, що обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку державної або комунальної форми власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення, коефіцієнтів індексації, визначених законодавством. У разі зміни коефіцієнтів індексації, індексів інфляції, визначених законодавством, Орендар самостійно розраховує (індексує) нормативну грошову оцінку земельної ділянки на момент сплати орендної плати без укладання додаткової угоди з Орендодавцем.
      6.7. Податкове зобов'язання з орендної плати, визначене в податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно протягом 30 календарних днів за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця. Орендар на визначних у цьому розділі умовах може вносити орендну плату за майбутній період, але не більше ніж за один рік. Орендна плата справляється також у випадках, якщо Орендар з поважних причин тимчасово не використовує земельну ділянку за умовами цього Договору (пункти 4.5., 4.6. Договору).
      6.8. Пунктом 10.1 договору оренди земельної ділянки N 80 від 29 травня 2015 року передбачено, зокрема, право орендаря передавати земельну ділянку в оренду (суборенду) іншим особам.
      6.9. За відомостями, отриманими від органу фіскальної служби (листи Кропивницької ОДПІ Головного управління ДФС у Кіровоградській області від 12 травня 2017 року N 94/9/11-23-12-03, від 15 травня 2017 року N 7680/10/11-23-12-03 та від 26 липня 2017 року), за наявними договорами оренди, в тому числі за договором оренди землі від 29 травня 2015 року N 80, з 2017 року по теперішній час (тобто на час надання інформації) не сплачено жодної копійки орендної плати, а податкова заборгованість станом на 24 травня 2017 року складає 242632,84 грн. ПП "Терра 2006" є тривалим боржником з орендної плати, а саме станом на 1 січня 2015 року за підприємством рахувалась податкова заборгованість у сумі 55846,28 грн. станом на 1 січня 2016 року - 160042,85 грн. станом на 1 січня 2017 року - 243980,21 грн та на останню звітну дату (30 червня 2017 року) - 256946,27 грн.; сплата у 2015 році склала 12548,28 грн. у 2016 році - 0,00 грн та у 2017 році - 182805,46 грн.
      6.10. Разом з тим, за наданою інформацією, окрім договору від 29 травня 2015 року N 80 відповідач декларує грошове зобов'язання з орендної плати за іншими договорами оренди землі, які укладені з міськрадою, а земельна ділянка за спірним договором перебувала у користуванні до 2015 року. Таким чином, податковий борг, що рахувався станом на 1 січня 2015 року в сумі 55846,28 грн. виник також за рахунок задекларованої суми грошового зобов'язання з орендної плати за користування вищезазначеною земельною ділянкою, а спеціалісти ОДПІ не мають змоги визначити податковий борг з орендної плати за окремим договором. Також суд зробив висновок, що в силу приписів пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України, навіть якщо ПП "Терра 2006" фактично спрямувало сплату за оренду земельної ділянки саме по договору від 29 травня 2015 року N 80, то в першу чергу цими коштами було погашено заборгованість минулих років, яка виникла щодо задекларованих та несплачених сум грошового зобов'язання за всіма договорами оренди землі, в тому числі й за договором від 29 травня 2015 року N 80. Виходячи з вищевикладеного, Кропивницька ОДПІ ГУ ДФС у Кіровоградській області надала інформацію по загальній заборгованості ПП "Терра 2006" з орендної плати за землю, яка станом на 30 червня 2017 року склала 256946,27 грн. у т. ч. пеня 56218,95 грн.
      6.11. Таким чином, місцевий господарський суд вважав, що наявні матеріали справи, зокрема, надані Кропивницькою ОДПІ листами від 15 травня 2017 року та від 26 липня 2017 року відомості, є підтвердженням систематичної несплати ПП "Терра 2006" орендної плати за договором, що є підставою для його розірвання відповідно до приписів пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України.
      6.12. З огляду на викладене, господарський суд також відхилив розрахунок відповідача за Договором, який надано до матеріалів справи, оскільки його здійснено без врахування визначеного нормами Податкового кодексу України порядку розподілу коштів.
      6.13. Натомість, переглядаючи справу в повному обсязі, суд апеляційної інстанції, взяв до уваги, що 19 серпня 2015 року ПП "Терра 2006" (орендар) та ОК "ЖБК "Монблан" (суборендар) уклали договір суборенди земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді; кадастровий номер 3510100000:36:304:0014.
      6.14. Згідно з пунктом 4.1 договору суборенди орендна плата вноситься суборендарем у грошовій формі та розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у сумі 164052,12 грн у рік або 13671,01 грн на місяць, а пунктом 4.2 договору суборенди передбачено, що кошти за суборенду вносяться на р/р 33211812700002 в УДКСУ в м. Кіровограді, МФО 823016, ЄДРПОУ 38037409, отримувач УДКСУ у м. Кіровограді, код платежу: 18010600.
      6.15. За наданим позивачем розрахунком до оплати відповідачем за Договором належали 393081,64 грн. а наданими відповідачем та взятими до уваги судом апеляційної інстанції доказами підтверджено, що за період з 29 травня 2015 року до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) за оренду спірної земельної ділянки було сплачено 410868,46 грн. Тобто, на час звернення до суду з позовом про розірвання договору оренди, заборгованість не існувала, а мала місце переплата.
      6.16. Відтак, істотне порушення умов договору, на яке послався позивач як на підставу позову, на думку апеляційного суду, відсутнє, що й зумовлює відсутність обставин, необхідних для його розірвання.
      7. Щодо подібності правовідносин та застосування норми права у цих правовідносинах Верховним Судом України та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.
      7.1. За приписами пункту 7 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      7.2. У справі N 910/16306/13, від висновків у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, прокурор звернувся до суду з позовом про розірвання договору з підстав використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та допущеної орендарем заборгованості з орендної плати, посилаючись на умови договору та на приписи статті 14 Конституції України, статей 1, 93, 124 ЗК України, статті 2 Закону України "Про охорону земель", статей 1, 2,6,13,15,18, 24, 25, 31, 32 ЗУ "Про оренду землі", статей 626, 631 ЦК України.
      7.3. Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 21 січня 2015 року року у справі N 910/16306/13, Верховний Суд України, проаналізувавши застосування судами у цій справі частини першої статті 32 ЗУ "Про оренду землі", частини другої статті 651 ЦК України, вказав, що підставою для розірвання договору є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, а не той факт, що будівельні роботи не розпочато. Також заборгованість, як підстава для розірвання договору, на час ухвалення судового рішення відсутня, і вказана обставина не заперечується ні прокурором, ні позивачем.
      7.4. У справі, яка розглядається, позивач послався на невиконання відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки, а саме систематичне невнесення орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до частини другої статті 651 ЦК України, статті 32 ЗУ "Про оренду землі".
      7.5. Таким чином, правовідносини у цих справах не є подібними.
      7.6. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, вважав необхідним, натомість, застосовувати у правовідносинах щодо розірвання договору оренди з підстав заборгованості орендаря з орендної плати положення пункту "д" частин першої статті 141 ЗК України, вважаючи, що факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки орендарем щодо сплати орендної плати є вичерпною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість чи ні, і той факт, що орендар сплатив усю суму заборгованості до моменту пред'явлення позову не має правового значення. Вказана правова позиція була також викладена у постанові Верховного Суду від 2 травня 2018 року у справі N 925/549/17.
      8.Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      8.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      8.2. Частиною першою статті 2 ЗУ "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
      8.3. За приписами статті 1 ЗУ "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
      8.4. Відповідно до статті 13 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
      8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 15 ЗУ "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
      8.6. Положеннями статей 24, 25 ЗУ "Про оренду землі" визначено права та обов'язки орендодавця і орендаря, а саме: орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати. Орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку.
      8.7. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 31 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.
      8.8. Частиною першою статті 32 ЗУ "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
      8.9. Стаття 141 ЗК України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як систематична несплата земельного податку або орендної плати.
      8.10. Разом з тим за частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
      8.11. Виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.
      8.12. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі N 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      8.13. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.
      8.14. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
      8.15. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував у спірних правовідносинах приписи частини другої статті 651 ЦК України та з'ясував суттєві обставини цієї справи як щодо наявності факту порушення відповідачем умов договору, так і щодо наявності критерію істотності цього порушення договору.
      8.16. Згідно зі статтею 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.
      8.17. Суд апеляційної інстанції дослідив обставини справи та встановив, що, відповідно до умов укладеного відповідачем та ОК "ЖБК "Монблан" договору суборенди, зобов'язання щодо сплати орендної плати за земельну ділянку в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді за узгодженням сторін було покладено на ОК "ЖБК "Монблан"; платниками за оренду земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді в період 2015-2017 роки були дві особи: ПП "Терра 2006" та ОК "ЖБК "Монблан"; разом за період з моменту укладення спірного договору до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) було сплачено 410868,46 грн на розрахунковий рахунок, вказаний як у договорі оренди, так і у договорі суборенди, укладеному платниками.
      8.18. Отже, на момент подання міськрадою позову про розірвання договору оренди N 80 від 29 травня 2015 року заборгованості з орендної плати за цим договором не існувало, а навпаки, враховуючи наданий позивачем розрахунок, мала місце переплата.
      8.19. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції положень пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, оскільки спірні правовідносини склалися саме між орендодавцем та орендарем у межах виконання договору оренди земельної ділянки і їх правове регулювання здійснюється відповідно до статті 2 ЗУ "Про оренду землі".
      8.20. Отже, ураховуючи викладене, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      9.3. Оскільки апеляційним господарським судом повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною і обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
      10.Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду
      10.1. Щодо необхідності відступити від правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові N 910/16306/13 від 21 січня 2015 року, слід зазначити, що, виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.
      10.2. Відтак, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13 та зміст судових рішень та суть спору у цій справі, вважає, що відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України.
      Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Кіровоградської міської ради залишити без задоволення.
      Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року у справі N 912/1385/17 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко