ремикс

Пользователи
  • Content Count

    934
  • Joined

  • Last visited

  • Days Won

    8

ремикс last won the day on June 9 2018

ремикс had the most liked content!

Community Reputation

439 Очень хороший

4 Followers

About ремикс

  • Rank
    Активный участник

Recent Profile Visitors

5,547 profile views
  1. Прихват так лихо в своих касcациях посылается на выводы нашего горячо любимого Луспеника
  2. Вот наш герой: Відступлення від правових висновків ВСУ: аналіз судової практики у цивільних справах 27 серпня 2018, 19:08 Автор: Дмитро Луспеник, Секретар Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, секретар Пленуму Верховного Суду, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу Серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) важливе місце посідає процедура, яка має на меті забезпечення єдності судової практики, а саме: розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС). Здебільшого це стосується справ, які розглядають касаційні суди у складі Верховного Суду (ВС) та формують судову практику. Разом з тим судова практика зі створенням нового ВС формується не на порожньому місці, і тому ніяким чином судді не можуть оминати ті правові позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки, відповідно до статті 360-7 ЦПК 2004 року, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. У зв’язку з цим у пункті 7 Перехідних положень нового ЦПК передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а є тим механізмом, який має забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали надійними «стовпами» і джерелами судової практики, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. Забезпечення єдності судової практики було пріоритетним у роботі Касаційного цивільного суду (КЦС) у складі ВС. За час, що був до початку саме процесуальної діяльності (початок січня 2018 року), КЦС на нарадах суддів постійно узагальнював і обговорив практично всі правові позиції ВСУ з метою напрацювання спільних і єдиних підходів, визначився із тим, які правові висновки ВСУ є спірними та потребують корегування. Слід зазначити, що під час розроблення процесуальних кодексів, коментування науковцями та практиками їх проектів, а після набрання ними чинності і першої практики застосування ВС вказаної вище новели ЦПК (як і інших процесуальних кодексів) в юридичній літературі не вщухають дискусії з того, чи буде новий ВС відступати від правових позицій ВСУ, які будуть мотиви, чи буде їх ігнорувати. Наприклад, Н. Зозуля у своїй статті «Правові позиції Верховного Суду як основа сталості та єдності судової практики» (Українське право) ще 14.11.2017 писала: є підстави сподіватись, що новий Верховний Суд перегляне найбільш неоднозначні та суперечливі правові позиції Верховного Суду України та виправить помилки правозастосування, допущені цим судом, а також напрацює та сприятиме розвитку єдиної судової практики в Україні шляхом якісного перегляду судових справ та прийняття справедливих і законних рішень. Після початку розгляду справ, використовуючи надане процесуальними нормами повноваження, КЦС часто звертався до ВП ВС, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Здебільшого мотиви, з яких КЦС звертався до ВП ВС, знайшли своє аргументоване підтвердження у мотивованих постановах ВП ВС. До речі, слід відзначити й те, що у багатьох випадках ВП ВС, погоджуючись з мотивами КЦС, поверталась до правових позицій, раніше висловлених у судових рішеннях вищими спеціалізованими судами (ВССУ, ВГСУ, ВАСУ), а також в їх постановах пленумів. З урахуванням формату публікації та для уніфікації змінених ВП ВС правових позицій ВСУ, коротко зупинимося на них та проаналізуємо. Споживачі судовий збір не платять на будь-якій стадії процесу ВССУ постійно займав таку принципову позицію. Зокрема про це зазначено у пунктах 6-7 постанови Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 року №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах». Разом з тим у постанові ВСУ від 6 вересня 2017 року №6-185цс17 висловлена правова позиція про те, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви і має сплатити судовий збір за подання до суду, зокрема апеляційної/касаційної скарги. Посідаючи принципову позицію, ВССУ в ухвалі від 04 жовтня 2017 року у справі № 6-4926 св 17 з урахуванням положень частини першої статті 360-7 ЦПК 2004 року відступив від правової позиції ВСУ з одночасним наведенням відповідних правових мотивів. Проте ВСУ і після цього посідав протилежну позицію, зазначаючи, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви (постанови у справах: №6-185 цс 17, №6-916 цс 17 від 11 жовтня 2017 року). У зв’язку з цим КЦС 16 січня 2018 року передав відповідну справу на розгляд ВП ВС, мотивуючи ухвалу тим, що є правові підстави для відступлення від правової позиції ВСУ, викладеної у постановах №6-185 цс 17, №6-916 цс 17. Постановою від 21 березня 2018 року (справа №761/24881/16-ц, провадження №14-57 цс 18) ВП ВС погодилась з позицією КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ і відступила від практики ВСУ, зазначивши, що споживачі звільнені від сплати судового збору на всіх стадіях судового процесу (частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»). Юрисдикція. Спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення кредитної заборгованості підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства ВССУ з першого дня своєї роботи посів відмінну від ВСУ позицію і в пункті 2 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» зазначив, що справи, в яких однією із сторін є фізична особа, якщо вимоги взаємопов’язані, то, незалежно від того, що і позивач, і інший відповідач є юридичними особами, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. ВСУ не погодився з такою правовою позицією, унаслідок чого судові рішення скасовувались, а позови в частині вимог юридичної особи до юридичної особи закривались, оскільки належали до юрисдикції господарських судів, а решта вимог (банку до фізичної особи) про стягнення кредиту розглядалась за правилами ЦПК. Всі судові рішення, де ВССУ займав протилежну позицію або відступав від висновку ВСУ, були скасовані. КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і 1 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС. Постановою від 13 березня 2018 року у справі №415/2542/15-ц (провадження №14-40 цс 18) ВП ВС погордилась з роз’ясненнями Пленуму ВССУ і відступила від висновків, яких дійшов ВСУ у постанові №923 цс 16 від 01 березня 2017 року). Аналогічного висновку дійшла ВП ВС у постанові № 14-41 цс 18 від 21 березня 2018 року (справа №2-1390/11), відступивши від правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 01 липня 2015 року (справа №6-745 цс 15). ВП ВС дійшла висновку, що спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення кредитної заборгованості підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо він поданий до 15 грудня 2017 року. При цьому у подальшому для визначення юрисдикції пріоритетним є особа боржника (юридична чи фізична), оскільки вимоги, що випливають з поруки чи застави, є акцесорними. Кредит. Після закінчення строку дії кредитного договору проценти та неустойка боржником не платяться ВССУ у пункті 17 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» рекомендував судам за порушення позичальником своїх кредитних зобов’язань після спливу строку кредитного договору стягувати кошти, передбачені виключно статтею 625 ЦК, а не проценти за користування кредитом та неустойку, оскільки строк дії кредитного договору сплив. По суті ВССУ погодився із тією судовою практикою, яка до цього склалася у ВСУ, про що йшлося в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: проценти за кредитом і неустойка платяться у межах позовної давності до дня звернення до суду (постанова від 02 грудня 2015 року у справі №6-249 цс 15 та інші). Тобто суди стягували кредитну заборгованість поза межами позовної давності, але лише за три роки до пред’явлення позову (основний борг) і за рік (неустойка) або, якщо позов і пред’являвся в межах позовної давності, ці суми стягувалися незалежно від того, що строк кредитного договору сплив, адже основне зобов’язання належним чином не виконано (стаття 599 ЦК). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 23 січня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 28 березня 2018 року (справа №444/9519/12, провадження №14-10 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-249 цс 15 від 02 грудня 2015 року, зазначивши, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання. Кредит. Розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє. З цього моменту у позичальника залишається обов’язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору Розірвання кредитного договору — це припинення зобов’язання на майбутнє. Такою була судова практика, і її дотримувався ВСУ. Тобто після цього моменту проценти за користування кредитом та неустойка не нараховувались. Про це зазначено в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: розірвання за рішенням суду кредитного договору не скасовує сам факт укладення та дії договору, а також залишає в дії окремі його умови щодо зобов’язань сторін. Оскільки боржник зобов’язання не виконав, то не припиняються правовідносини сторін кредитного договору, який не звільняє від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання сум, передбачених умовами договору та ЦК (постанова від 09 вересня 2015 року у справі №6-939 цс 15). Ухвалою КЦС від 18 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 13 червня 2018 року (справа №548/981/15-ц, провадження №14-182 цс 18) погодилась з раніше існуючою судовою практикою, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-939 цс 15 від 09 вересня 2015 року, зазначивши, що розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов’язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, провадження №14-10 цс 18). Кредит. Після звернення до суду з позовом про дострокове стягнення кредиту проценти та неустойка боржником не платяться ВССУ у пункті 17 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» також рекомендував судам за порушення позичальником своїх кредитних зобов’язань після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення кредиту стягувати грошові кошти, передбачені лише статтею 625 ЦК, а не проценти за користування кредитом та неустойку, оскільки строк дії основного зобов’язання сплив. По суті ВССУ також погодився із тією судовою практикою, яка до цього склалася у ВСУ, про що йшлося в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК (постанова від 23 вересня 2015 року у справі №6-1206 цс 15 та інші). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №310/11534/13-ц, провадження №14-154 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-1206 цс 15 від 23 вересня 2015 року, зазначивши, що після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту, незалежно від способу такого стягнення, змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов’язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки. Іпотека. Незазначення в резолютивній частині судового рішення початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не є безумовною підставою для його скасування ВССУ у пункті 42 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» роз’яснив судам, як саме має викладатися резолютивна частина рішення суду у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки з посиланням на положення статті 39 Закону України «Про іпотеку». ВССУ тут нічого не тлумачив і норму права не уточнював, але вважав, що на це судам слід звернути увагу, оскільки проведене узагальнення показувало певні проблемні моменти правозастосування. Тому ВССУ зазначив, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Але саме у цьому, здавалося би, елементарному й безспірному правовому питанні ВСУ у подальшому менш ніж за рік тричі змінював правову позицію, повертаючись до попередньої. Це в свою чергу потягло скасування понад 50 судових рішень ВССУ, і, як наслідок, ВССУ через обов’язковість висновку ВСУ скасував понад 400 судових рішень нижчестоящих судів, а відповідно апеляційна інстанція скасовувала судові рішення першої інстанції. При цьому почергово скасовувались судові рішення, де суди виконували вказівки ВССУ, але у подальшому ВСУ змінював позицію. Саме на це КЦС послався в ухвалі від 25 січня 2018 року (провадження №61-170 св 18), передаючи справу на розгляд ВП ВС. Здається, саме КЦС вперше ввів у судову практику застосування принципу правового пуризму, який розуміється як надмірне прагнення до чистоти, переваги форми над змістом. При цьому послався на відповідну практику Європейського суду з прав людини. ВП ВС постановою від 21 березня 2018 року (справа №245/3619/15-ц, провадження №14-11 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-61 цс 15 від 27 травня 2015 року, зазначивши, що лише незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. Також ВП ВС погодилася із застосуванням принципу правового пуризму. Іпотека. Зі смертю позичальника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, а строки пред’явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника (преклюзивні строки) і порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України У судові практиці склалась різна позиція щодо строків пред’явлення вимог кредитодавцем до спадкоємців позичальника. Різними є й наукові думки. У зв’язку з цим 08 квітня 2015 року у справі №6-33 цс 15 ВСУ висловив правову позицію і зазначив, що оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК щодо строків пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК строків пред’явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців. Проте вже 17 лютого 2016 року у справі №6-31 цс 16 ВСУ дійшов іншого правового висновку і зазначив, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК. КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 01 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 17 квітня 2018 року (справа №522/407/15-ц, провадження №14-53 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові № 6-31 цс 16 від 17 лютого 2016 року, зазначивши, що поняття «строк пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Оскільки зі смертю позичальника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред’явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК. Тобто стаття 1281 ЦК, яка визначає преклюзивні строки пред’явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов’язань, забезпечених іпотекою. Позовна давність. У разі неналежного повідомлення відповідача про дату судового засідання при ухваленні заочного рішення заява про застосування позовної давності може бути подана й після ухвалення рішення ВССУ і ВГСУ займали правову позицію про те, що якщо відповідач неналежним чином був повідомлений про дату судового засідання, то заявити про застосування позовної давності (частина третя статті 267 ЦК) він може і на стадії апеляційного перегляду (пункт 2.1 постанови Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»). Проте ВСУ не погоджувався з такою правовою позицією, зазначаючи, що позовна давність є інститутом матеріального права, а на стадії апеляційного перегляду нові матеріально-правові вимоги заявлятися не можуть (постанови ВСУ від 30 вересня 2015 року у справі №6-780цс15; від 11 жовтня 2017 року у справі №6-1374цс17 та інші). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 07 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 17 квітня 2018 року (справа №200/11343/14-ц, провадження №14-59 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, з роз’ясненнями Пленуму ВГСУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у наведених вище постановах №6-780цс15 та № 6-1374цс17, зазначивши, якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить по ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Позовна давність. До негаторного позову позовна давність не застосовується ВССУ у пункті 36 постанови Пленуму від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» роз’яснив судам, що на негаторний позов положення про позовну давність не поширюються, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. По суті такої самої позиції раніше дотримувався і ВСУ. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, зазначивши, що у такому разі позовна давність обчислюється у загальному порядку, тобто з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушене право (постанова від 27 січня 2016 року у справі №6-2913 цс 15). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 11 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №653/1096/16-ц, провадження №14-181 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-2913 цс 15 від 27 січня 2016 року, зазначивши, що, допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення. 10. Сімейні. Зобов’язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення пені від суми несплачених аліментів суд повинен з’ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів Застосування у судовій практиці статті 196 СК, згідно з якою при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожний день прострочення, також було неоднозначним через недосконалість конструкції правової норми, про що зазначали науковці, зокрема в коментарях до СК. Змінювались і правові позиції ВСУ. Так, від початку застосування нового СК (з 1 січня 2004 року) ВСУ дотримувався правової позиції про те, що розмір нарахованої пені обчислюється на всю суму несплачених аліментів за кожний день (наприклад, у рішенні ВСУ (ще як суд касаційної інстанції) від 10 червня 2009 року у справі №6-2304 св 08). Цю позицію ВСУ підтримував і пізніше, наприклад, у постанові від 11 вересня 2013 року у справі №6-81 цс 13 та інших. Така судова практика тривала доволі значний період, проте постановою від 01 липня 2015 року у справі №6-94 цс 15 ВСУ відповідно до статті 360-7 ЦПК 2004 року відступив від своєї правової позиції і зазначив, що пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється, виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 23 січня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 25 квітня 2018 року (справа №572/1762/15-ц, провадження №14-37 цс 18) погодилась з мотивами касаційного цивільного суду, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-94 цс 15 від 01 липня 2015 року, зазначивши, що загальна сума пені за несплату або несвоєчасну сплату аліментів має розраховуватися за формулою: ∑p=(A1×1%×Q1)+(A2×1%×Q2)+……….(An×1%×Qn), розшифрувавши цю формулу. При цьому пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на всю суму несплачених аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. 11. Сімейні. При наданні дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька пріоритетним є найкращі інтереси дитини, а не принцип рівності прав батьків щодо дитини При здійсненні батьками батьківських прав і обов’язків між ними завжди можуть виникати спори щодо виховання дітей, тому справи щодо дітей завжди були і є складними, якщо не з правової точки зору, то з моральної та емоційної складових. Практика ВСУ йшла таким чином, що пріоритетним при розгляді цієї категорії справ було дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини. Проте КЦС з цим не погодився і 16 травня 2018 року справу за позовом про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька передав на розгляд ВП ВС з метою відступу від правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 12 квітня 2017 року у справі №6-15 цс 17, зазначаючи, що з урахуванням норм СК, Конвенції про права дитини, рішення Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року пріоритетним має бути саме найкращі інтереси дитини. ВП ВС погодилась з мотивами КЦС і постановою від 04 липня 2018 року у справі №712/10623/17 (провадження №14-244 цс 18) відступила від зазначеного вище висновку, викладеного у постанові від 12 квітня 2017 року у справі №6-15 цс 17, зазначивши, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків має відповідати найкращим інтересам дитини і такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. 12. Страхування. Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності ВССУ у пункті 16 постанови Пленуму від 01 березня 2013 року №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» надав судам рекомендації щодо застосування статті 3 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», вказавши: якщо винний страхувальник не погоджується на відшкодування шкоди, то потерпілому шкоду відшкодовує страховик, враховуючи мету та призначення такого страхування. Такою була судова практика, і суди застосовували таке роз’яснення. Проте у подальшому ВСУ змінив правову позицію, виклавши її так: страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування (постанова від 23 грудня 2015 року у справі №6-2587 цс 15 та інші). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 12 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №755/18006/15-ц, провадження №14-176 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-2587 цс 15 від 23 грудня 2015 року, зазначивши, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). 13. Страхування. Юрисдикція. Позов юридичної особи до юридичної особи-страховика і фізичної особи-страхувальника міг бути предметом розгляду за правилами цивільного судочинства У судовій практиці за часів ЦПК 1963 року і за часів ЦПК 2004 року справи, де однією зі сторін позову була фізична особа, а вимоги були взаємопов’язаними, розглядалися у порядку цивільного судочинства. Відповідних заборон у процесуальних регламентах не було, і це пов’язано також із тим, що саме спільний розгляд таких вимог є ефективним, направленим на реалізацію принципу повноти, всебічності й об’єктивності з’ясування обставин справи. Проте ВСУ 24 лютого 2016 року скасував судові рішення, зокрема ВССУ, і закрив провадження у справі, де одним з відповідачів була фізична особа, у частині позовних вимог юридичної особи-страховика до юридичної особи про відшкодування шкоди, вказавши на те, що в цій частині спір належить до розгляду господарськими судами (справа №6-1009 цс 15). З цього часу суди розмежовували юрисдикційність спору, що не впливало на повноту судового розгляду і, по суті, судова влада двічі розглядала один і той самий спір за тим самим ДТП: цивільні суди у частині вимог, де стороною у справі була фізична особа, а господарські суди — де стороною у тому самому спорі була юридична особа. І нерідко ухвалювались протилежні, конфліктні судові рішення. Ухвалою КЦС від 21 березня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 20 червня 2018 року (справа №308/3162/15-ц, провадження №14-178 цс 18) погодилась з раніше існуючою судовою практикою, хоча і не зазначила про відступлення від висновку ВСУ, викладеного у наведеній вище постанові, оскільки предмет допуску до ВП ВС був іншим, проте зазначила, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат солідарно з відповідачів могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК Українине встановлювали відповідної заборони. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову — обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідачів страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат, подані до суду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII, могли розглядатися за правилами цивільного судочинства. 14. Оскарження рішень чи дій державного виконавця, вчинених під час виконання зведеного виконавчого провадження, належить до адміністративної юрисдикції ВССУ у пункті 9 постанови Пленуму від 07 лютого 2014 року №6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» роз’яснив судам, що скарги щодо рішень, дій державного виконавця, прийнятих із метою виконання зведеного виконавчого провадження, належать до юрисдикції адміністративних судів. Такі самі роз’яснення надані спеціалізованим судам постановами Пленумів ВАСУ та ВГСУ. Проте ВСУ змінив правову позицію, виклавши її так: статтею 383 ЦПК 2004 року встановлено порядок оскарження дій державного виконавця щодо виконання судового рішення, прийнятого у порядку цивільного судочинства, у період до прийняття зведеного виконавчого провадження, а тому це виключає юрисдикцію адміністративних судів (постанова від 16 листопада 2016 року у справі №6-931 цс 16). Ухвалою КЦС від 18 січня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 14 березня 2018 року (справа №660/612/16-ц, провадження №14-19 цс 18) по суті погодилась з роз’ясненнями пленумів вищих спеціалізованих судів, хоча і не зазначила про відступлення від висновку ВСУ, викладеного у наведеній вище постанові, оскільки предмет допуску до ВП ВС був іншим, проте зазначила, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органа ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об’єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, відповідно до частини першої статті 287 КАС. 15. ДВС. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні Державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Останнім часом все більше судових рішень у кредитно-іпотечних справах ухвалюється зі стягненням кредитної заборгованості в іноземній валюті або з визначенням еквіваленту іноземної валюти до гривні. Звичайно, що при виконанні таких судових рішень виникають питання належного виконання, з дотриманням «курсової різниці». На жаль, ВСУ у такій категорії справ змінював свої правової позиції, що не забезпечувало єдність судової практики. Так, 12 липня 2017 року у справі №6-708 цс 17 ВСУ зазначив, що рішенням суду кредитна заборгованість стягнута в іноземній валюті, що передбачено кредитним договором. Закінчивши виконавче провадження стягненням боргу у гривні, суду слід перевірити, який доларовий еквівалент на виконання рішення суду стягнуто державним виконавцем. Проте вже 13 вересня 2017 року ВСУ у постанові по справі №6-1445 цс 17 змінив свою правову позицію, не вказуючи про це, як вимагала стаття 360-7 ЦПК 2004 року, зазначивши, що законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, де визначено доларовий еквівалент гривні. КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 28 березня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №761/12665/14-ц, провадження №14-134 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-1445 цс 17 від 13 вересня 2017 року, зазначивши, що у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення. У наступних публікаціях ми проаналізуємо, в яких спорах і за якими категоріями справ КЦС звертався до Великої Палати Верховного Суду з виключною правовою проблемою (частина п’ята статті 403 ЦПК), оголосимо отриманий результат, а також розкажемо про розгляд справ ВП ВС з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм права (пункт 2 Перехідних положень нового ЦПК) і усунення неоднакового застосування норм права Об’єднаною палатою КЦС у складі ВС (частина друга статті 403 ЦПК). Джерело: "Судово-юридична газета" https://court.gov.ua/press/interview/543652/
  3. Неааааа, то заявка на вступ в пожизненное и после него долговое РАБСТВО
  4. На это вообще не надо обращать внимание. Важны только письменные претензии. А всё остальное от лукавого.
  5. А моё то №176/207/18 пока ещё остановлено
  6. я же и говорю с......ка редкостная....
  7. Точно, сидит он в Верховном суде в отдельном кабинете, где то на высалках и ни с кем не общается в том ВС, ибо некогда ему - бред пишет очередной.
  8. как вам такое..... и снова Луспеник Постанова Іменем України 11 липня 2018 року м. Київ справа № 356/1261/16-ц провадження № 61-30244 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»; представник позивача - АндрійченкоВіталій Миколайович; відповідач - ОСОБА_4; представник відповідача- ОСОБА_5; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Данілова О. М., Мережко М. В., В С Т А Н О В И В : Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення суми кредитної заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що 13 серпня 2012 року відповідно до Умов та правил надання банківських послуг ОСОБА_4, підписавши анкету- заяву, отримав у банку кредит у розмірі 2 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, за умовами якої передбачено сплату 30 % річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 31 березня 2016 року виникла заборгованість у розмірі 16 332 грн 54 коп., з яких: заборгованість за кредитом у розмірі 1 931 грн 26 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом у розмірі 10 547 грн 35 коп.; заборгованість за комісією у розмірі 2 600 грн; штраф (фіксована частина) у розмірі 500 грн, штраф (процентна складова) у розмірі 753 грн 53 коп. Ураховуючи викладене позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 16 332 грн 54 коп., а також понесені судові витрати. Рішенням Березанського міського суду Київської області від 30 березня 2017 року у складі судді Голік Г. К. у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Умови і правила надання банківських послуг не містять підпису позичальника, тому їх не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору. При цьому матеріали справи не містять даних про те, що банком був відкритий картковий рахунок за конкретним договором та те, що відповідачу видана на підставі саме цього договору картка, також відсутні докази отримання відповідачем платіжної карти та здійснення ним операцій за договором. Рішенням апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено, рішення Березанського міського суду Київської області від 30 березня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» суму заборгованості за кредитним договором від 13 серпня 2012 року № б/н у розмірі 16 332 грн 26 коп., з яких: заборгованість за кредитом у розмірі 1 931 грн 26 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом у розмірі 10 547 грн 35 коп.; заборгованість за комісією у розмірі 2 600 грн; штраф (фіксована частина) у розмірі 500 грн, штраф (процентна складова) у розмірі 753 грн 53 коп. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. ОСОБА_4 свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, що є підставою для стягнення з нього заборгованості за кредитним договором від 13 серпня 2012 року відповідно до наданого банком розрахунку, який відповідає вимогам закону. При цьому зазначив, що ОСОБА_4 підписав заяву про те, що згоден з Умовами і правилами надання банківських послуг, які є складовою частиною кредитного договору. У липні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просив рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що він не отримував повідомлення від банку про наявність заборгованості, платіжну картку не отримував і нею не користувався. Надані банком Умови і правила надання банківських послуг не містять його підпису про ознайомлення з ними, його фото, надане позивачем, не підтверджує того, що він отримав саме ту картку, на яку посилається позивач, так як банк він відвідував неодноразово і отримував різні платіжні картки. Також анкета-заява від 13 серпня 2012 року не містить даних щодо розміру кредитного ліміту, строку дії картки, відсотків за користування грошима тощо. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 13 серпня 2012 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 було укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання анкети-заяви, в якій зазначено, що ОСОБА_4 ознайомився з Умовами та правилами надання банківських послуг, Тарифами банку, які разом з заявою складають між сторонами договір про надання банківських послуг, відповідно до умов якого встановлено кредитний ліміт на платіжну картку у розмірі 2 тис. грн.. зі сплатою 30 % річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості. ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання не виконував, на вимоги банку не реагував, унаслідок чого станом на 31 березня 2016 року виникла заборгованість, яка за розрахунком банку становила 16 332 грн 54 коп., з яких: заборгованість за кредитом у розмірі 1 931 грн 26 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом у розмірі 10 547 грн 35 коп.; заборгованість за комісією у розмірі 2 600 грн; штраф (фіксована частина) у розмірі 500 грн, штраф (процентна складова) у розмірі 753 грн 53 коп. У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). У частині першій статті 1056-1 ЦК України передбачено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). Вирішуючи спір, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору шляхом підписання анкети-заяви, згідно з якою ОСОБА_4 ознайомився з Умовами та правилами надання банківських послуг, Тарифами банку (а. с. 5 т. 1). Обґрунтовуючи доводи заперечень на апеляційну скаргу, ОСОБА_4 посилався на те, що до позовної заяви позивачем було додано Умови та правила надання банківських послуг, які не містять його підпису, тому не можна вважати, що саме ці Умови та правила надання банківських послуг діяли на час підписання ним анкети-заяви, що ними було узгоджено відсоткову ставку за кредитом, неустойку, комісію тощо. У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, в якій вказано, що вона разом з Умовами і тарифами складає між сторонами договір про надання банківських послуг. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому апеляційний суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ті Умови, які банк надав суду, є складовою частиною укладеного між сторонами договору про надання банківських послуг і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву, чи передбачені цими Умовами штрафні санкції, нараховані позивачем. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2016 року № 6-2320цс16. Таким чином, апеляційний суд у порушення наведених вище норм права та вимог статей 212-214, 303, 316 ЦПК України 2004 року не встановив, чи саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами договору про надання банківських послуг, не врахував доводів відповідача про те, що анкета-заява від 13 серпня 2012 року не містить даних щодо розміру кредитного ліміту, строку дії картки, розміру та підстав нарахування процентів, комісії, штрафу та пені, а надані позивачем Умови та правила надання послуг не містять його підпису і позивачем не доведено, що саме ці Умови діяли на час підписання ним анкети-заяви; крім того, анкета-заява була підписана в одному примірнику і відповідач іншого примірника анкети-заяви не мав. При новому розгляді справи суду слід звернути увагу на правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 16 листопада 2016 року № 6-1746цс16 про те, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь, та правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15 про застосування статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (штрафу і пені). За таких обставин рішення апеляційного суду не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України воно підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Згідно з пунктами 1 та 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Київської області від 12 липня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников Ю. В. Черняк Справа № 356/1261/16-ц Головуючий у І інстанції Голік Г. К.Провадження № 22-ц/780/3649/18 Доповідач у 2 інстанції Березовенко Р. В.Категорія 26 25.09.2018 ПОСТАНОВА Іменем України 25 вересня 2018 року м. Київ Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лівінського С.В., Матвієнко Ю.О.,з участю секретаряНемудрої Ю.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на рішення Березанського міського суду Київської області від 30 березня 2017 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: В травні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулось до суду з вказаним позовом, посилаючись при цьому на те, що відповідно до укладеного договору №б/н від 13.08.2012 року ОСОБА_5 отримав кредит у розмірі 2000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою»,затверджених наказом №СП-2010-256 від 06.03.2010 року та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті, складає між ним та Банком Договір, що підтверджується підписом у заяві. При укладенні договору сторони керувалися ч.1 ст.634 ЦК України. Згідно цієї статті ЦК договором приєднання є договір, умовами якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Банк нараховує відсотки за користування кредитом в розмірі, встановленому «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті, з розрахунку 360 календарних днів на рік, що підтверджується п.2.1.1.12.6 «Правил користування платіжною карткою». ПАТ КБ «Приватбанк» свої зобов'язання за договором та угодою виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором. Відповідач не надав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору. Станом на 31.03.2016 року відповідач має заборгованість 16332,54 гривні, яка складається з наступного: 1931,26грн. - заборгованість за кредитом; 10547,35грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2600,00 грн. - заборгованість за комісією; 500,00 грн. - штраф (фіксована частина); 753,53 грн. -штраф (процентна складова), яку банк просив стягнути з відповідача та судові витрати у розмірі 1378.00 грн. Рішенням Березанського міського суду Київської області від 30 березня 2017 року в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» відмовлено. Не погодившись із вказаним судовим рішенням позивач Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. При цьому зазначає, що відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг складає між ним і Банком Договір, про що свідчить підпис Відповідача у заяві. Укладення кредитного договору у даному випадку здійснюється за принципом укладання банком і клієнтом договору приєднання (ст.634 Цивільного кодексу України). Підписанням заяви позичальник приєднується до запропонованих банком Умов та правил надання банківських послуг, шо разом становить кредитний договір. Тобто, з моменту підписання фізичною особою заяви, між Кредитором і Позичальником було укладено кредитний договір в порядку ч.1 ст.634 ЦК України шляхом приєднання Позичальника до запропонованого Кредитором договору (умов кредитування). Таким чином, між позичальником і Кредитором був укладений договір в письмовій формі. Укладання кредитного договору таким чином не суперечить вимогам законодавства України. Посилання суду на правову позицію Верховного Суду України у справах №6- 16цс15, № 6-698цс15, № 6-757цс15 тощо, як на підставу не вважати Умови та правила надання банківських послуг частиною кредитного договору, у даному випадку є безпідставним. Зокрема, зазначені справи стосувались незгоди відповідача з окремим пунктом Умов надання споживчого кредиту фізичним особам "Розстрочка" (стандарт), яким був встановлений збільшений строк позовної давності. Підставою розгляду зазначених справ стало неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 ЦК України, якою передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Отже, справи, на які посилався суд у своєму рішенні, стосувались договірного підвищення строку позовної давності, а не укладання договору шляхом приєднання Позичальника до Умов та правил надання банківських послуг. У даній справі питання щодо строку позовної давності не вирішувалось, отже предмет спору у зазначених судом справах та у даній справі не є тотожним, тому суд безпідставно застосував вказані правові позиції Верховного Суду України, які взагалі не стосуються справ щодо стягнення заборгованості за кредитними договорами з використанням кредитних карт. Відповідач не заперечував факт підписання заяви позичальника та отримання картки, отже фактично підтвердив наявність між сторонами кредитних правовідносин на запропонованих Банком Умовах. Крім цього, з наданого до суду розрахунку заборгованості вбачається активне користування відповідачем кредитною карткою, що включало у себе як зняття кредитних коштів, так і поповнення картки. Таким чином, вважає, що відповідач своїми діями підтвердив наявність між сторонами кредитних правовідносин. Зазначають, що до матеріалів справи додано належні та допустимі докази на підтвердження факту та розміру заборгованості за кредитним договором, серед яких - детальний розрахунок заборгованості по кредиту із зазначенням розміру відсоткової ставки, ставки пені, сум нарахувань за кожний окремий проміжок часу, у тому числі - окремо по відсотках, пені, тілу кредиту; суму нарахувань по кожному з видів зобов'язань, у тому числі - накопичувальним порядком. Із зазначеного розрахунку заборгованості, вбачається розмір встановленого відповідачу кредитного ліміту по договору. Відповідачем такий розрахунок жодним чином не спростовано, не наведено контррозрахунку, який би підтверджував факт повного або часткового погашення заборгованості за Договором, не надано доказів повної та своєчасної сплати заборгованості перед Банком та відсутності заборгованості за договором або її наявності у розмірі, що відрізняється від запропонованої Банком. В ухвалі про відкриття апеляційного провадження було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, однак відзив не подавався. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що 13.08.2012 року ОСОБА_5 заповнив бланк Анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг, де повідомив про своє місце проживання, паспортні дані, контактний телефон, та банком було зазначено види банківських послуг. У вказаній анкеті не зазначені дата на номер затвердження таких Правил та Умов у Приват Банку, відсутній вибір відповідача щодо отримання бажаного кредитного ліміту (а.с. 5). В місцевому суді також встановлено, що позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог, не надав суду доказів щодо відкриття карткового рахунку на ім'я відповідача, договору про відкриття кредитної лінії, правила користування кредитною карткою з якою ознайомлено відповідача, доказів про отримання кредитної картки, доказів про ознайомлення відповідача саме з цим текстом Умов кредитування та Умов і Правил надання банківських послуг затвердження наказом №СП-2010-256 від 06.03.2010 року, оскільки в анкеті-заяві відповідача не йдеться саме про ці правила та умови та отримання картки саме зазначеного банком виду. На підтвердження боргу позивачем надано розрахунок заборгованості за договором №б/н від 13.08.2012 року, станом на 31 березня 2016 року (а.с.4). Позивач зазначає, що підстави для здійснення таких нарахувань передбачені "Умовами і Правилами надання банківських послуг, "Правилами користування платіжною карткою" та "Тарифами Банку", які викладені на сайті банку, вимоги яких відповідач зобов'язався виконувати та до яких він приєднався при підписанні Анкети-заяви. Відмовляючи в задоволенні позову на підставі ст. ст. 11, 203, 205, 207, 208, 509, 627-629 ,634, 638, 1054, 1055 ЦК України, місцевий суд вважав, що позов не доведений і задоволенню не підлягає, з чим погоджується колегія суддів, оскільки в обґрунтування позовних вимог правочин на оформлення та відкриття кредитної картки суду не надано, доказів про відкриття карткового рахунку на ім'я відповідача та номер карткового рахунку, доказів про отримання кредитної картки відповідачем саме за спірним кредитним договором. Крім того, позивачем не надано доказів про ознайомлення з Правилами надання банківських послуг, затверджених наказом №СП-2010-256 від 06.03.2010 року, відповідно не може бути належним і допустимим доказом у справі розрахунок заборгованості за кредитним договором від 13 серпня 2012 року, складений банком станом на 31 бюерезня 2016 року, так як він не може підтверджувати отримання кредиту відповідачем та існування боргу, оскільки банком не доведено факту погодження між сторонами при укладенні договору підстав та умов нарахування відсотків, сплати комісії та пені. Тому відсутні правові підстави для нарахування та стягнення з відповідача на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" вказаних нарахувань. Таких висновків колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно із ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами. Уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюються печаткою. Відповідно до ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочин між фізичною та юридичною особою, крім правочинів передбачених ч.1 ст. 206 ЦК України. Згідно із ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Виходячи з правового аналізу вказаних норм, представлені банківською установою умови, правила та тарифи надання кредиту не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у справах № 6-16цс15, № 6-698цс15, № 6-757цс15. Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 22 березня 2017 року у справі № 6-2320цс16 посилання на внутрішні документи банка (правила, положення і т. д.), які не були підписані позичальником як додаток до договору і які містять умови надання, користування банківським кредитом, не мають юридичного значення та юридичних наслідків. Такі документи не є частиною договору і не можуть бути використані судами про визнання умов кредитного договору, зокрема порядку його повернення, оскільки не можливо ідентифікувати, чи саме з цими умовами та правилами погоджувався позичальник, при отриманні банківської карти. З матеріалів справи вбачається, що 13 серпня 2012 ОСОБА_5, виявив бажання приєднатися до Умов та правилам надання банківських послуг у Приватбанку, про, що відповідно заповнив бланк Анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг, де повідомив про своє місце проживання, паспортні дані, контактний телефон. При цьому, будь-яких інших конкретних видів послуг, а саме, щодо отримання бажаного розміру кредитного ліміту ОСОБА_5 визначено не було. Банком, також, не було зазначено види банківських послуг, які він визначив надавати клієнту. Крім того, у вказаній анкеті не зазначені дата на номер затвердження Правил та Умов у Приват Банку, з якими саме ознайомлювався відповідач. В матеріалах справи відсутні будь-які докази з приводу того, що дана анкета-заява була погоджена банком, відповідачу було надано будь-які банківські послуги, видано відповідну кредитну картку та нараховано кредитний ліміт. За викладених обставин колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції про те, що позивачем не надано належних доказів, які містять інформацію щодо предмету доказування, оскільки на підставі доданих до позовної заяви додатків неможливо встановити факт отримання відповідачем кредитних коштів, їх дійсну суму, повернутого боргу відповідачем та залишок боргу на час розгляду справи, виконання позивачем умов договору про надання кредитного ліміту відповідачу, а також про неналежність та недопустимість як доказу представленої банком комп'ютерної роздруківки фотознімку відповідача з пластиковою карткою, оскільки вона не завірена належним чином і не містить інформація щодо номеру пластикової картки, та на підставі якого саме договору вона видавалась (а.с. 167) є цілком обґрунтованими. Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обгрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, яке слід залишити без змін. Що ж стосується доводів апеляційної скарги про те, що відповідачем розрахунок заборгованості не спростований і належні докази не укладення договору ним не подавалися, то вони колегією суддів розцінюються критично, оскільки відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Аналіз наведених норм права, на думку колегії суддів свідчить про те, що неподання (відсутність) належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, а не лише у разі наявності заперечень з боку відповідача. Обов’язок по доведенню обставин, які позивач зазначає як підставу своїх вимог покладається виключно на позивача. А відсутність заперечень з боку відповідача не є обов’язковою підставою для задоволення необґрунтованого та безпідставного позову. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» залишити без задоволення. Рішення Березанського міського суду Київської області від 30 березня 2017 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: С.В. Лівінський Ю.О. Матвієнко
  9. прогнозы неутешительные там же Луспеник
  10. по этому делу уже окончательное
  11. Чувак явно на проценте от прихвата сидит, так как другим этот бред не возможно оправдать. у людей интернета нет что бы увидеть эти умовы та правила. и как доказать что они вообще были на сайте в момент подписания заявы-анкеты. никогда, никогда таких доказательств приват в суд не представлял. а если таких доказательств нет, нет интернета, то как можно вообще рассуждать о приеднени к этим условиям и правилам. как говорил один из моих клиентов "справедливость есть только за неё надо платить"
  12. ну как вам этот бред по руководством Головуючого Д. Д. Луспеник