ремикс

Пользователи
  • Content Count

    954
  • Joined

  • Last visited

  • Days Won

    8

Everything posted by ремикс

  1. Здравствуйте коллеги, прочитав данный чат, для общего развития можно узнать номер дела? Заранее благодарен.
  2. Это преступное замещение Закона на пользу отдельных субъектов.
  3. Обратить внимание на главное, при смене судьи в первой инстанции дело рассматривается с самого начала. В апелляшке на это не обращают внимание, хотя должно быть тоже самое
  4. Ещё лет шесть тому назад я в судах пытался доказать, что максимум на что может рассчитывать Прихватбанк со своими Условиями и правилами, только на возврат суммы которую он выдал, если докажет и этот факт, а то в некоторых заявлениях-анкетах даже сумы не указаны, и как безосновательно полученные сумы. Если условия не подписаны, значит и кредита нет......!!!!!!! Ведь все условия именно нам прописаны. И помню тогда такие удивлённые лица коллегии апелляционного хозяйственного суда в Днепре, "а как так......." типа деньги то надо возвращать, для них шок был.... Дело тогда при строгости выполнения сроков мы рассматривали почти девять месяцев в апелляшке, три коллегии поменялось, видимо Приват подсуетился, тогда таким жаренным запахло..... Ну слава БОГУ и этой коллегии БП ВС, пускай и шесть лет спустя, правда восторжествовала....
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2019 року м. Київ Справа № 342/180/17 Провадження № 14-131цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк), відповідач - ОСОБА_1 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року у складі судді Ничик Г. І. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів Васильковського В. М., Горейко М. Д., Проскурніцького П. І. у цивільній справі за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 18 лютого 2011 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачкою анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. Позивач зазначав, що за умовами вказаного договору позичальник отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Своїм підписом у заяві відповідачка підтвердила, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua складає договір про надання банківських послуг. ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконувала, на вимоги про погашення заборгованості не реагувала, унаслідок чого станом на 02 лютого 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 47 325,26 грн, з яких: 16 058,07 грн - заборгованість за тілом кредиту, 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами, та нарахованих за порушення умов кредитного договору 23 465,55 грн - пені, а також 500,00 грн - штрафу (фіксована частина), 2 229,77 грн - штрафу (процентна складова). Посилаючись на викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 вказану суму заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 37 188,94 грн, в тому числі: заборгованість за тілом кредиту у розмірі 16 058,07 грн, несплачені проценти за користування кредитними коштами у розмірі 5 071,87 грн та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов договору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з неї на користь банку. У анкеті-заяві позичальника зобов`язання зі сплати штрафів відсутні. Умови та Правила не є складовою укладеного між сторонами кредитного договору. Пеня нарахована банком у межах річного строку спеціальної позовної давності, а тому заява про її застосування до вказаних вимог не може бути задоволена. Оскільки нарахована банком пеня значно перевищує розмір основної суми боргу, тому на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума пені підлягає зменшенню. Суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-2320цс16. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення вказаної суми кредитної заборгованості. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову банку відмовити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували її доводів про те, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк», згідно з якими банк самостійно може встановлювати та змінювати кредитний ліміт та умови кредитування клієнтів нею не підписувались. Цей документ також не містить дати його підписання представником позивача. Зауважила, що судами попередніх інстанцій не встановлено підтверджень того, що ці Умови та Правила були додатком до підписаної нею анкети-заяви. Крім того, вказувала, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитної картки «Універсальна» не містить підпису позичальника, не датований як документ. Вважала, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк», а також Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» не можна вважати складовими частинами укладеного між нею та позивачем кредитного договору. При цьому посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15). Також зазначала, що невід`ємною частиною кредитного договору згідно з пунктами 2.1.1.2., 2.1.1.12.13 витягу з Умов та Правил є Пам`ятка клієнта, яка видається позичальнику, визначає, зокрема умови кредитування, вид кредитної картки. Така Пам`ятка у матеріалах справи відсутня, нею не підписувалась, що підтверджує відсутність між сторонами відносин кредитування. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 лютого 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України з огляду на таке. Суди установили, що 18 лютого 2011 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого в свою чергу є АТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договірз ОСОБА_1 , згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн, шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, отримавши платіжну картку таперсональний ідентифікаційний номер для авторизації. У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді. До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/. Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 02 лютого 2017 року становить 47 325,26 грн і складається із: заборгованості за тілом кредиту - 16 058,07 грн, заборгованості за процентами за користування кредитними коштами - 5 071,87 грн, нарахованих пені за несвоєчасне виконання умов договору - 23 465,55 грн, а також 500 грн - штраф (фіксована частина), та 2 229,77 грн - штраф (процентна складова). Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід`ємні частини спірного договору. Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов`язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов`язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов), та інші умови. При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII (частина шоста статті 81). Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п`ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об`єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід`ємну складову змісту договору. У постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (стандарт). У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14), що було обов`язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє. У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли уваги при визначенні розміру заборгованості Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, включивши у платіж за кредитом, згідно із ставками, розміром та порядком нарахуванням визначені цими документами 5 071,87 грн несплачених процентів за користування кредитними коштами і 16 059,00 грн пені за порушення умов договору. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14). Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь АТ КБ «ПриватБанк» штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов`язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв`язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов`язку відповідачки по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору. Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059,00 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред`явив. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII«Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XIIспоживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертоїстатті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ «ПриватБанк» дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Отже, що рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати в частині стягнення 5 071,87 грн процентів за користування кредитними коштами та пені у розмірі 16 059,00 грн за невиконання умов кредитного договору, відмовивши у задоволенні позовних вимог у цій частині. Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 18 лютого 2011 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним). Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд обґрунтовано зазначили про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 16 058,07 грн. Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові. В іншій частині рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська
  6. а здесь ВС отказывает в открытии
  7. Ухвала 27 червня 2019 року м. Київ справа № 368/1590/17 провадження № 61-10143ск19 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Фаловської І. М. розглянув касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 10 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року у справі за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИВ: Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованостіза кредитним договором від 20 серпня 2010 року у розмірі 14 063,56 грн. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 10 грудня 2018 року (у складі судді Іванюти Т. Є.) у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року (у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М.) рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 10 грудня 2018 року залишено без змін. 16 травня 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 10 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року, в якій заявник просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки вона подана на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України). Предметом позову у цій даній справі є стягнення заборгованості за кредитним договором, тобто ціна позову становить 14 063,56 грн, яка станом на 01 січня 2019 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1 921 грн х 100 = 192 100 грн). Як вбачається з резолютивної частини постанови Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року, постанова суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей. Відповідно до положень ЦПК України апеляційний суд наділений повноваженнями суду першої інстанції при ухваленні рішення. Ураховуючи, що частина шоста статті 19 ЦПК України розташована серед Загальних положень цього Кодексу, які поширюються й на апеляційне провадження, тому апеляційний суд мав право визнати вказану справу малозначною. Отже, зазначена справа є малозначною відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України. Крім того, доводи скаржника про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, та справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу відповідно до підпунктів «а», «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, не заслуговують на увагу. АТ КБ «ПриватБанк» у касаційній сказі вказує, що справа є малозначною, але має для банку виняткове значення, оскільки одним із основних видів діяльності банку є кредитування фізичних та юридичних осіб, а також залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб. Проте, невиконання відповідачем зобов`язань за кредитним договором обмежує права та порушує майнові інтереси позивача, що є для банку важливим, а отже, має для має виняткове значення. Також заявник вказує, що справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики у банківській сфері. Судами попередніх інстанцій не взято до уваги висновки, викладені у постановах Верховного Суду за аналогічними справами, чим порушено формування єдиної правозастосовчої практики (постанови Верховного Суду у справі № 755/2720/16-ц від 06 лютого2018 року та у справі № 428/2873/17 від 28 березня 2017 року). Посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду є необґрунтованими, оскільки вказані справи не є тотожними зі справою, яку АТ КБ «ПриватБанк» просить переглянути. Тому вищевказане фактично підтверджує незгоду особи, яка подала касаційну скаргу, з оскаржуваними судовими рішеннями. І, відповідно, не свідчить, що справа має виняткове значення для АТ КБ «ПриватБанк» та стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики. Верховним Судом досліджено та взято до уваги: предмет позову, складність справи, доводи касаційної скарги, а також значення справи для сторін і суспільства, практику розгляду справ з даної категорії. Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» від 23 жовтня 1996 року; «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» від 19 грудня 1997 року). З урахуванням вказаного, оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження у справі слід відмовити. З наведених обставин не потребує окремого розгляду питання дотримання особою, яка подала касаційну скаргу, вимог статей 390 та392 ЦПК України. Керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 19, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд УХВАЛИВ: У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 10 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року у справі за позовом Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає. Суддя І. М. Фаловська Ухвала 21 червня 2019 року м. Київ справа № 366/1199/18 провадження № 61-11245ск19 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Яремка В. В. розглянув касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 17 травня 2019 року в справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИВ: У травні 2018 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду із вказаним позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором у розмірі 49 688,95 грн. Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 03 серпня 2018 року позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором в розмірі 47 664,46 грн, яка складається із заборгованості: за кредитом - 2 728,51 грн, за відсотками за користування кредитом - 42 093,62 грн, штрафу (фіксована сума) - 500 грн, штрафу (процентна складова) - 2 342,33 грн. У решті позовних вимог відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Іванківського районного суду Київської області від 03 серпня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У позові АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. У червні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк», в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року скасувати та залишити в силі рішення Іванківського районного суду Київської області від 03 серпня 2018 року. Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення у малозначній справі, що не підлягає касаційному оскарженню. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої). Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України. Відповідно до частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України). Ціна позову у цій справі становить 49 688,95 грн, яка станом на 01 січня 2019 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1 921 грн*100=192 100 грн). Отже, відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України справа є малозначною. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Необхідність розгляду справи в касаційному порядку АТ КБ «ПриватБанк» обґрунтувало тим, що судами попередніх інстанції проігнорована усталена судова практика Верховного Суду, не взято до уваги постанови Верховного Суду в аналогічних справах: № 428/2873/17, № 755/18246/15-ц, № 441/569/17, № 202/19403/13-ц, чим порушено формування єдиної правозастосовчої практики. Касаційна скарга також мотивована тим, що справа має для банку виняткове значення, оскільки обмежує права та порушує майнові інтереси позивача. Наведені заявником обставини, з посиланням на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки заявником не обґрунтовано, в чому саме виявилася суперечність у застосуванні судами одних і тих самих норм права в оскаржуваному судовому рішенні та в наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, яке питання права має таке значення для правозастосовчої практики. Доводи заявника полягають у його незгоді з оцінкою судами зібраних у справі доказів та встановлених обставин, що не стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовноїпрактики. Доводи касаційної скарги також не свідчать про наявність підстав, передбачених підпунктом «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Незгода заявника з оскаржуваними судовими рішеннями в цілому, за відсутності інших обставин, не може розглядатися як обставина, що впливає на визначення справи як такої, що має виняткове значення, оскільки це може бути оцінкою сторони щодо кожної конкретної справи, учасником якої вона є. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судові рішення у цій справі перешкоджають роботі банку, обмежують його права та порушують майнові інтереси, без наведення відповідних доказів на підтвердження цих обставин не свідчать про наявність виняткового значення справи для АТ КБ «ПриватБанк». Зміст оскарженого судового рішення свідчить, що у позові банку відмовлено за недоведенням позовних вимог, а не у зв`язку з певним застосуванням норм матеріального права, на що помилково посилається заявник. Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року). З урахуванням наведеного, оскільки АТ КБ «ПриватБанк»подало касаційну скаргу на судове рішення у малозначній справі, що не підлягає касаційному оскарженню, є підстави для відмови у відкритті касаційного провадження. Керуючись частинами шостою, дев`ятою статті 19, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, УХВАЛИВ: У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду від 17 травня 2019 року в справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові. Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає. Суддя В. В. Яремко
  8. Тяжело внедрять что то новое, суды первых инстанций сильно закостенели с оглядкой на ВС, а с учётом как любит вольность в своих выводах ВС, то я думаю что и подкидывать им надо тоже что то неординарное, пускай размышляют.
  9. Да мы всё равно совершаем представительство в суде, в разных судах и в разных городах. Поэтому уже есть определённый круг, а если подключаться и другие адвокаты вот и массовость будет
  10. Согласен.... иногда и Луспеник умные вещи говорит и дверь открывается стучащемуся
  11. Надо как приват, вырабатывать новые стратегии и сначала отрабатывать в судах первых инстанций а затем массово забрасывать ВС
  12. Не согласен мы же здесь с Вами отнюдь не одни и большинство ждёт помощи и совета и готовы бороться до последнего патрона....
  13. Так будем забрасывать заявлениями, пускай передают Большой Палате. И кто знает...и на старуху бывает проруха...... Если проанализировать апеляшки и кассационные жалобы Прихвата и с каким упорством это они делают, то на лицо попытки создания новой судебной практики....Значит и нам не надо отставать и тоже экспериментировать и что новое внедрять только массовость нужна.
  14. Просто згадав практику ЕС де гроші - це майно, а відповідно підлягають майновому захисту. А остальное мысли вслух, просто надо раскрутить их.....
  15. По крайней мере будет на лицо неодинаковое применение норм права и даже предубеждённое
  16. Как говорил Европейский суд, что вопрос денег, это имущественный спор. Которому особое значение определенно в конвенции с прав человека. И соответственно, отдать или взять в любом случае нужно правовое обоснование....
  17. обязательно надо брать во внимание и даже посылаться
  18. А Верховный всё мочит и мочит.....
  19. 13 червня 2019 року м. Київ справа № 176/2396/17 провадження № 61-11058 ск19 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Воробйової І. А. розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИВ: До Верховного Суду 05 червня2019 року публічне акціонерне товариство комерційного банку «ПриватБанк», правонаступником якого є акціонерне товариство комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») подало касаційну скаргу на рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 рокуз пропуском строку, установленого частиною першою статті 390 ЦПК України. У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» порушує питання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень з посиланням на те, що строк пропущено з поважних причин, оскільки копію постанови Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року отримано поштою лише 07 травня 2019 року, що підтверджується відповідними доказами. Оскільки повний текст судового рішення не було вручено у день його проголошення або складення, заявник має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, як такий, що пропущений з поважних причин відповідно до статті 390 ЦПК України. Зважаючи на те, що строк на касаційне оскарження пропущено з поважних причин, заявник у розумний інтервал часу після отримання копії постанови суду апеляційної інстанції звернувся з касаційною скаргою, вважаю за можливе його поновити. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України. Для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається скарга (пункт 1 частини шостої, частина дев`ята статті 19 ЦПК України). Ціна позову у цій справі становить 12 218,37 грн, яка станом на 1 січня 2019 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1 921*100=192 100). Отже, зазначена справа є малозначною у силу вимог закону. Разом з тим, у касаційній скарзі заявник посилається на те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки судове рішення суперечить висновкам Верховного Суду викладеним в постановах від 28 березня 2019 року по справі № 428/2873/17, від 07 березня 2018 року по справі № 755/18246/15-ц, від 06 лютого 2018 року по справі № 755/18246/15-ц, від 23 березня 2018 року по справі № 441/569/17, від 09 липня 2018 року по справі № 202/19403/13-ц щодо презумпції правомірності правочину, а такожсправа має для банку виняткове значення, оскільки невиконання відповідачем зобов`язань за кредитним договором перешкоджає стабільній роботі банку, обмежує права та порушує його майнові інтереси. Відповідно до частини першої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Аналіз змісту касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), а тому судові рішення у справі підлягають касаційному оскарженню. Касаційна скарга подана з дотриманням вимог щодо її форми і змісту. Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Керуючись статтями 389, 390, 394, 395, 402 ЦПК України, УХВАЛИВ: Поновити акціонерному товариству комерційного банку «ПриватБанк» строк на касаційне оскарження рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2018 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року. Відкрити касаційне провадження у цій справі. Витребувати з Жовтоводського міського суду Дніпропетровської областіцивільну справу № 176/2396/17 за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Надіслати учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснити їм право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України, у строк до 13 липня 2019 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя І. А. Воробйова
  20. Прихват так лихо в своих касcациях посылается на выводы нашего горячо любимого Луспеника
  21. Вот наш герой: Відступлення від правових висновків ВСУ: аналіз судової практики у цивільних справах 27 серпня 2018, 19:08 Автор: Дмитро Луспеник, Секретар Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, секретар Пленуму Верховного Суду, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу Серед численних новел Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) важливе місце посідає процедура, яка має на меті забезпечення єдності судової практики, а саме: розгляд справ у складі палати, об’єднаної палати касаційного суду або Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС). Здебільшого це стосується справ, які розглядають касаційні суди у складі Верховного Суду (ВС) та формують судову практику. Разом з тим судова практика зі створенням нового ВС формується не на порожньому місці, і тому ніяким чином судді не можуть оминати ті правові позиції, які були висловлені Верховним Судом України (ВСУ), оскільки, відповідно до статті 360-7 ЦПК 2004 року, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. У зв’язку з цим у пункті 7 Перехідних положень нового ЦПК передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Надання законодавцем такого права лише суду касаційної інстанції не є недосконалістю процесуальних норм, а є тим механізмом, який має забезпечити єдність судової практики, аби позиції суду стали надійними «стовпами» і джерелами судової практики, сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ. Забезпечення єдності судової практики було пріоритетним у роботі Касаційного цивільного суду (КЦС) у складі ВС. За час, що був до початку саме процесуальної діяльності (початок січня 2018 року), КЦС на нарадах суддів постійно узагальнював і обговорив практично всі правові позиції ВСУ з метою напрацювання спільних і єдиних підходів, визначився із тим, які правові висновки ВСУ є спірними та потребують корегування. Слід зазначити, що під час розроблення процесуальних кодексів, коментування науковцями та практиками їх проектів, а після набрання ними чинності і першої практики застосування ВС вказаної вище новели ЦПК (як і інших процесуальних кодексів) в юридичній літературі не вщухають дискусії з того, чи буде новий ВС відступати від правових позицій ВСУ, які будуть мотиви, чи буде їх ігнорувати. Наприклад, Н. Зозуля у своїй статті «Правові позиції Верховного Суду як основа сталості та єдності судової практики» (Українське право) ще 14.11.2017 писала: є підстави сподіватись, що новий Верховний Суд перегляне найбільш неоднозначні та суперечливі правові позиції Верховного Суду України та виправить помилки правозастосування, допущені цим судом, а також напрацює та сприятиме розвитку єдиної судової практики в Україні шляхом якісного перегляду судових справ та прийняття справедливих і законних рішень. Після початку розгляду справ, використовуючи надане процесуальними нормами повноваження, КЦС часто звертався до ВП ВС, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. Здебільшого мотиви, з яких КЦС звертався до ВП ВС, знайшли своє аргументоване підтвердження у мотивованих постановах ВП ВС. До речі, слід відзначити й те, що у багатьох випадках ВП ВС, погоджуючись з мотивами КЦС, поверталась до правових позицій, раніше висловлених у судових рішеннях вищими спеціалізованими судами (ВССУ, ВГСУ, ВАСУ), а також в їх постановах пленумів. З урахуванням формату публікації та для уніфікації змінених ВП ВС правових позицій ВСУ, коротко зупинимося на них та проаналізуємо. Споживачі судовий збір не платять на будь-якій стадії процесу ВССУ постійно займав таку принципову позицію. Зокрема про це зазначено у пунктах 6-7 постанови Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 року №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах». Разом з тим у постанові ВСУ від 6 вересня 2017 року №6-185цс17 висловлена правова позиція про те, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви і має сплатити судовий збір за подання до суду, зокрема апеляційної/касаційної скарги. Посідаючи принципову позицію, ВССУ в ухвалі від 04 жовтня 2017 року у справі № 6-4926 св 17 з урахуванням положень частини першої статті 360-7 ЦПК 2004 року відступив від правової позиції ВСУ з одночасним наведенням відповідних правових мотивів. Проте ВСУ і після цього посідав протилежну позицію, зазначаючи, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви (постанови у справах: №6-185 цс 17, №6-916 цс 17 від 11 жовтня 2017 року). У зв’язку з цим КЦС 16 січня 2018 року передав відповідну справу на розгляд ВП ВС, мотивуючи ухвалу тим, що є правові підстави для відступлення від правової позиції ВСУ, викладеної у постановах №6-185 цс 17, №6-916 цс 17. Постановою від 21 березня 2018 року (справа №761/24881/16-ц, провадження №14-57 цс 18) ВП ВС погодилась з позицією КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ і відступила від практики ВСУ, зазначивши, що споживачі звільнені від сплати судового збору на всіх стадіях судового процесу (частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»). Юрисдикція. Спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення кредитної заборгованості підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства ВССУ з першого дня своєї роботи посів відмінну від ВСУ позицію і в пункті 2 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» зазначив, що справи, в яких однією із сторін є фізична особа, якщо вимоги взаємопов’язані, то, незалежно від того, що і позивач, і інший відповідач є юридичними особами, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. ВСУ не погодився з такою правовою позицією, унаслідок чого судові рішення скасовувались, а позови в частині вимог юридичної особи до юридичної особи закривались, оскільки належали до юрисдикції господарських судів, а решта вимог (банку до фізичної особи) про стягнення кредиту розглядалась за правилами ЦПК. Всі судові рішення, де ВССУ займав протилежну позицію або відступав від висновку ВСУ, були скасовані. КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і 1 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС. Постановою від 13 березня 2018 року у справі №415/2542/15-ц (провадження №14-40 цс 18) ВП ВС погордилась з роз’ясненнями Пленуму ВССУ і відступила від висновків, яких дійшов ВСУ у постанові №923 цс 16 від 01 березня 2017 року). Аналогічного висновку дійшла ВП ВС у постанові № 14-41 цс 18 від 21 березня 2018 року (справа №2-1390/11), відступивши від правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 01 липня 2015 року (справа №6-745 цс 15). ВП ВС дійшла висновку, що спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення кредитної заборгованості підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо він поданий до 15 грудня 2017 року. При цьому у подальшому для визначення юрисдикції пріоритетним є особа боржника (юридична чи фізична), оскільки вимоги, що випливають з поруки чи застави, є акцесорними. Кредит. Після закінчення строку дії кредитного договору проценти та неустойка боржником не платяться ВССУ у пункті 17 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» рекомендував судам за порушення позичальником своїх кредитних зобов’язань після спливу строку кредитного договору стягувати кошти, передбачені виключно статтею 625 ЦК, а не проценти за користування кредитом та неустойку, оскільки строк дії кредитного договору сплив. По суті ВССУ погодився із тією судовою практикою, яка до цього склалася у ВСУ, про що йшлося в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: проценти за кредитом і неустойка платяться у межах позовної давності до дня звернення до суду (постанова від 02 грудня 2015 року у справі №6-249 цс 15 та інші). Тобто суди стягували кредитну заборгованість поза межами позовної давності, але лише за три роки до пред’явлення позову (основний борг) і за рік (неустойка) або, якщо позов і пред’являвся в межах позовної давності, ці суми стягувалися незалежно від того, що строк кредитного договору сплив, адже основне зобов’язання належним чином не виконано (стаття 599 ЦК). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 23 січня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 28 березня 2018 року (справа №444/9519/12, провадження №14-10 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-249 цс 15 від 02 грудня 2015 року, зазначивши, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання. Кредит. Розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє. З цього моменту у позичальника залишається обов’язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору Розірвання кредитного договору — це припинення зобов’язання на майбутнє. Такою була судова практика, і її дотримувався ВСУ. Тобто після цього моменту проценти за користування кредитом та неустойка не нараховувались. Про це зазначено в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: розірвання за рішенням суду кредитного договору не скасовує сам факт укладення та дії договору, а також залишає в дії окремі його умови щодо зобов’язань сторін. Оскільки боржник зобов’язання не виконав, то не припиняються правовідносини сторін кредитного договору, який не звільняє від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання сум, передбачених умовами договору та ЦК (постанова від 09 вересня 2015 року у справі №6-939 цс 15). Ухвалою КЦС від 18 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 13 червня 2018 року (справа №548/981/15-ц, провадження №14-182 цс 18) погодилась з раніше існуючою судовою практикою, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-939 цс 15 від 09 вересня 2015 року, зазначивши, що розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов’язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, провадження №14-10 цс 18). Кредит. Після звернення до суду з позовом про дострокове стягнення кредиту проценти та неустойка боржником не платяться ВССУ у пункті 17 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» також рекомендував судам за порушення позичальником своїх кредитних зобов’язань після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення кредиту стягувати грошові кошти, передбачені лише статтею 625 ЦК, а не проценти за користування кредитом та неустойку, оскільки строк дії основного зобов’язання сплив. По суті ВССУ також погодився із тією судовою практикою, яка до цього склалася у ВСУ, про що йшлося в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009–2010 роки), проведеного ВСУ і затвердженого 07 жовтня 2010 року. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК (постанова від 23 вересня 2015 року у справі №6-1206 цс 15 та інші). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №310/11534/13-ц, провадження №14-154 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-1206 цс 15 від 23 вересня 2015 року, зазначивши, що після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту, незалежно від способу такого стягнення, змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов’язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки. Іпотека. Незазначення в резолютивній частині судового рішення початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не є безумовною підставою для його скасування ВССУ у пункті 42 постанови Пленуму від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» роз’яснив судам, як саме має викладатися резолютивна частина рішення суду у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки з посиланням на положення статті 39 Закону України «Про іпотеку». ВССУ тут нічого не тлумачив і норму права не уточнював, але вважав, що на це судам слід звернути увагу, оскільки проведене узагальнення показувало певні проблемні моменти правозастосування. Тому ВССУ зазначив, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Але саме у цьому, здавалося би, елементарному й безспірному правовому питанні ВСУ у подальшому менш ніж за рік тричі змінював правову позицію, повертаючись до попередньої. Це в свою чергу потягло скасування понад 50 судових рішень ВССУ, і, як наслідок, ВССУ через обов’язковість висновку ВСУ скасував понад 400 судових рішень нижчестоящих судів, а відповідно апеляційна інстанція скасовувала судові рішення першої інстанції. При цьому почергово скасовувались судові рішення, де суди виконували вказівки ВССУ, але у подальшому ВСУ змінював позицію. Саме на це КЦС послався в ухвалі від 25 січня 2018 року (провадження №61-170 св 18), передаючи справу на розгляд ВП ВС. Здається, саме КЦС вперше ввів у судову практику застосування принципу правового пуризму, який розуміється як надмірне прагнення до чистоти, переваги форми над змістом. При цьому послався на відповідну практику Європейського суду з прав людини. ВП ВС постановою від 21 березня 2018 року (справа №245/3619/15-ц, провадження №14-11 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-61 цс 15 від 27 травня 2015 року, зазначивши, що лише незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень. Також ВП ВС погодилася із застосуванням принципу правового пуризму. Іпотека. Зі смертю позичальника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, а строки пред’явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника (преклюзивні строки) і порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України У судові практиці склалась різна позиція щодо строків пред’явлення вимог кредитодавцем до спадкоємців позичальника. Різними є й наукові думки. У зв’язку з цим 08 квітня 2015 року у справі №6-33 цс 15 ВСУ висловив правову позицію і зазначив, що оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК щодо строків пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК строків пред’явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців. Проте вже 17 лютого 2016 року у справі №6-31 цс 16 ВСУ дійшов іншого правового висновку і зазначив, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК. КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 01 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 17 квітня 2018 року (справа №522/407/15-ц, провадження №14-53 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові № 6-31 цс 16 від 17 лютого 2016 року, зазначивши, що поняття «строк пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Оскільки зі смертю позичальника зобов’язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред’явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК. Тобто стаття 1281 ЦК, яка визначає преклюзивні строки пред’явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов’язань, забезпечених іпотекою. Позовна давність. У разі неналежного повідомлення відповідача про дату судового засідання при ухваленні заочного рішення заява про застосування позовної давності може бути подана й після ухвалення рішення ВССУ і ВГСУ займали правову позицію про те, що якщо відповідач неналежним чином був повідомлений про дату судового засідання, то заявити про застосування позовної давності (частина третя статті 267 ЦК) він може і на стадії апеляційного перегляду (пункт 2.1 постанови Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»). Проте ВСУ не погоджувався з такою правовою позицією, зазначаючи, що позовна давність є інститутом матеріального права, а на стадії апеляційного перегляду нові матеріально-правові вимоги заявлятися не можуть (постанови ВСУ від 30 вересня 2015 року у справі №6-780цс15; від 11 жовтня 2017 року у справі №6-1374цс17 та інші). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 07 лютого 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 17 квітня 2018 року (справа №200/11343/14-ц, провадження №14-59 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, з роз’ясненнями Пленуму ВГСУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у наведених вище постановах №6-780цс15 та № 6-1374цс17, зазначивши, якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить по ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Позовна давність. До негаторного позову позовна давність не застосовується ВССУ у пункті 36 постанови Пленуму від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» роз’яснив судам, що на негаторний позов положення про позовну давність не поширюються, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. По суті такої самої позиції раніше дотримувався і ВСУ. Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, зазначивши, що у такому разі позовна давність обчислюється у загальному порядку, тобто з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушене право (постанова від 27 січня 2016 року у справі №6-2913 цс 15). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 11 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №653/1096/16-ц, провадження №14-181 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-2913 цс 15 від 27 січня 2016 року, зазначивши, що, допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення. 10. Сімейні. Зобов’язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення пені від суми несплачених аліментів суд повинен з’ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів Застосування у судовій практиці статті 196 СК, згідно з якою при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожний день прострочення, також було неоднозначним через недосконалість конструкції правової норми, про що зазначали науковці, зокрема в коментарях до СК. Змінювались і правові позиції ВСУ. Так, від початку застосування нового СК (з 1 січня 2004 року) ВСУ дотримувався правової позиції про те, що розмір нарахованої пені обчислюється на всю суму несплачених аліментів за кожний день (наприклад, у рішенні ВСУ (ще як суд касаційної інстанції) від 10 червня 2009 року у справі №6-2304 св 08). Цю позицію ВСУ підтримував і пізніше, наприклад, у постанові від 11 вересня 2013 року у справі №6-81 цс 13 та інших. Така судова практика тривала доволі значний період, проте постановою від 01 липня 2015 року у справі №6-94 цс 15 ВСУ відповідно до статті 360-7 ЦПК 2004 року відступив від своєї правової позиції і зазначив, що пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється, виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 23 січня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 25 квітня 2018 року (справа №572/1762/15-ц, провадження №14-37 цс 18) погодилась з мотивами касаційного цивільного суду, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-94 цс 15 від 01 липня 2015 року, зазначивши, що загальна сума пені за несплату або несвоєчасну сплату аліментів має розраховуватися за формулою: ∑p=(A1×1%×Q1)+(A2×1%×Q2)+……….(An×1%×Qn), розшифрувавши цю формулу. При цьому пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на всю суму несплачених аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. 11. Сімейні. При наданні дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька пріоритетним є найкращі інтереси дитини, а не принцип рівності прав батьків щодо дитини При здійсненні батьками батьківських прав і обов’язків між ними завжди можуть виникати спори щодо виховання дітей, тому справи щодо дітей завжди були і є складними, якщо не з правової точки зору, то з моральної та емоційної складових. Практика ВСУ йшла таким чином, що пріоритетним при розгляді цієї категорії справ було дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини. Проте КЦС з цим не погодився і 16 травня 2018 року справу за позовом про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька передав на розгляд ВП ВС з метою відступу від правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 12 квітня 2017 року у справі №6-15 цс 17, зазначаючи, що з урахуванням норм СК, Конвенції про права дитини, рішення Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року пріоритетним має бути саме найкращі інтереси дитини. ВП ВС погодилась з мотивами КЦС і постановою від 04 липня 2018 року у справі №712/10623/17 (провадження №14-244 цс 18) відступила від зазначеного вище висновку, викладеного у постанові від 12 квітня 2017 року у справі №6-15 цс 17, зазначивши, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків має відповідати найкращим інтересам дитини і такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. 12. Страхування. Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності ВССУ у пункті 16 постанови Пленуму від 01 березня 2013 року №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» надав судам рекомендації щодо застосування статті 3 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», вказавши: якщо винний страхувальник не погоджується на відшкодування шкоди, то потерпілому шкоду відшкодовує страховик, враховуючи мету та призначення такого страхування. Такою була судова практика, і суди застосовували таке роз’яснення. Проте у подальшому ВСУ змінив правову позицію, виклавши її так: страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування (постанова від 23 грудня 2015 року у справі №6-2587 цс 15 та інші). КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 12 квітня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №755/18006/15-ц, провадження №14-176 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-2587 цс 15 від 23 грудня 2015 року, зазначивши, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). 13. Страхування. Юрисдикція. Позов юридичної особи до юридичної особи-страховика і фізичної особи-страхувальника міг бути предметом розгляду за правилами цивільного судочинства У судовій практиці за часів ЦПК 1963 року і за часів ЦПК 2004 року справи, де однією зі сторін позову була фізична особа, а вимоги були взаємопов’язаними, розглядалися у порядку цивільного судочинства. Відповідних заборон у процесуальних регламентах не було, і це пов’язано також із тим, що саме спільний розгляд таких вимог є ефективним, направленим на реалізацію принципу повноти, всебічності й об’єктивності з’ясування обставин справи. Проте ВСУ 24 лютого 2016 року скасував судові рішення, зокрема ВССУ, і закрив провадження у справі, де одним з відповідачів була фізична особа, у частині позовних вимог юридичної особи-страховика до юридичної особи про відшкодування шкоди, вказавши на те, що в цій частині спір належить до розгляду господарськими судами (справа №6-1009 цс 15). З цього часу суди розмежовували юрисдикційність спору, що не впливало на повноту судового розгляду і, по суті, судова влада двічі розглядала один і той самий спір за тим самим ДТП: цивільні суди у частині вимог, де стороною у справі була фізична особа, а господарські суди — де стороною у тому самому спорі була юридична особа. І нерідко ухвалювались протилежні, конфліктні судові рішення. Ухвалою КЦС від 21 березня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 20 червня 2018 року (справа №308/3162/15-ц, провадження №14-178 цс 18) погодилась з раніше існуючою судовою практикою, хоча і не зазначила про відступлення від висновку ВСУ, викладеного у наведеній вище постанові, оскільки предмет допуску до ВП ВС був іншим, проте зазначила, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат солідарно з відповідачів могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК Українине встановлювали відповідної заборони. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову — обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідачів страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат, подані до суду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII, могли розглядатися за правилами цивільного судочинства. 14. Оскарження рішень чи дій державного виконавця, вчинених під час виконання зведеного виконавчого провадження, належить до адміністративної юрисдикції ВССУ у пункті 9 постанови Пленуму від 07 лютого 2014 року №6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» роз’яснив судам, що скарги щодо рішень, дій державного виконавця, прийнятих із метою виконання зведеного виконавчого провадження, належать до юрисдикції адміністративних судів. Такі самі роз’яснення надані спеціалізованим судам постановами Пленумів ВАСУ та ВГСУ. Проте ВСУ змінив правову позицію, виклавши її так: статтею 383 ЦПК 2004 року встановлено порядок оскарження дій державного виконавця щодо виконання судового рішення, прийнятого у порядку цивільного судочинства, у період до прийняття зведеного виконавчого провадження, а тому це виключає юрисдикцію адміністративних судів (постанова від 16 листопада 2016 року у справі №6-931 цс 16). Ухвалою КЦС від 18 січня 2018 року справу передано на розгляд ВП ВС, яка постановою від 14 березня 2018 року (справа №660/612/16-ц, провадження №14-19 цс 18) по суті погодилась з роз’ясненнями пленумів вищих спеціалізованих судів, хоча і не зазначила про відступлення від висновку ВСУ, викладеного у наведеній вище постанові, оскільки предмет допуску до ВП ВС був іншим, проте зазначила, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органа ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об’єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, відповідно до частини першої статті 287 КАС. 15. ДВС. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні Державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Останнім часом все більше судових рішень у кредитно-іпотечних справах ухвалюється зі стягненням кредитної заборгованості в іноземній валюті або з визначенням еквіваленту іноземної валюти до гривні. Звичайно, що при виконанні таких судових рішень виникають питання належного виконання, з дотриманням «курсової різниці». На жаль, ВСУ у такій категорії справ змінював свої правової позиції, що не забезпечувало єдність судової практики. Так, 12 липня 2017 року у справі №6-708 цс 17 ВСУ зазначив, що рішенням суду кредитна заборгованість стягнута в іноземній валюті, що передбачено кредитним договором. Закінчивши виконавче провадження стягненням боргу у гривні, суду слід перевірити, який доларовий еквівалент на виконання рішення суду стягнуто державним виконавцем. Проте вже 13 вересня 2017 року ВСУ у постанові по справі №6-1445 цс 17 змінив свою правову позицію, не вказуючи про це, як вимагала стаття 360-7 ЦПК 2004 року, зазначивши, що законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, де визначено доларовий еквівалент гривні. КЦС не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 28 березня 2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04 липня 2018 року (справа №761/12665/14-ц, провадження №14-134 цс 18) погодилась з мотивами КЦС, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-1445 цс 17 від 13 вересня 2017 року, зазначивши, що у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення. У наступних публікаціях ми проаналізуємо, в яких спорах і за якими категоріями справ КЦС звертався до Великої Палати Верховного Суду з виключною правовою проблемою (частина п’ята статті 403 ЦПК), оголосимо отриманий результат, а також розкажемо про розгляд справ ВП ВС з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм права (пункт 2 Перехідних положень нового ЦПК) і усунення неоднакового застосування норм права Об’єднаною палатою КЦС у складі ВС (частина друга статті 403 ЦПК). Джерело: "Судово-юридична газета" https://court.gov.ua/press/interview/543652/
  22. Неааааа, то заявка на вступ в пожизненное и после него долговое РАБСТВО