Постановление БП-ВС о недействительности договора ипотеки при отсутствии нотариального согласия всех совладельцев в том числе и бывших супругов

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2018 року

м. Київ

Справа N 372/504/17

Провадження N 14-325цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

представник позивача - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4

на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В.Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О.І., Іванової І.В., Гуля В.В.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та

УСТАНОВИЛА:

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1.

05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя.

Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N 16243266, N 16239951.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.

Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки.

У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.

Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.

Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11).

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року N НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10).

13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12).

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152).

На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156).

Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року.

На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147).

При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. (т. 1, а. с. 100).

Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі N 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі N 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі N 404/1515/16-ц.

Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону N 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.

Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону N 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.

Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36).

З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. не вбачається.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат.

Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн. підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3

Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити.

Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за N 1157.

Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N N 16243266, 16239951.

Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

Князєв В.С.

[ANTIRAID]

Это постановление, прекрасный пример для судей, что не нужно бездумно использовать в своей практике и ссылаться на безграмотные и противозаконные позиции Верховного суда Украины, особенно последнего года его работы.

Большая палата указала, что расторжение брака не влечет за собой изменение правового статуса имущества супругов. Такое имущество остается их общей совместной собственностью. То есть только после решения вопроса о разделе имущества, являющегося общей совместной собственностью, выделение конкретных долей каждому из совладельцев, такое имущество приобретает статус общей долевой собственности или личной частной собственности. Отсутствие согласия одного из совладельцев - бывших супругов - на распоряжение недвижимым имуществом является основанием для признания сделки, заключенной другим совладельцем по распоряжению общим имуществом, недействительным.

Учитывая то, что принцип верховенства права предполагает наличие правовой определенности, в том числе и при решении вопроса о необходимости отступления от заключения по применению нормы права в подобных отношениях, Большая палата считает необходимым отступить от выводов Верховного Суда Украины относительно применения норм права в подобных правоотношениях, изложенных в ранее принятых постановлениях от 7 октября 2015 по делу N 6-1622цс15, от 27 января 2016 года в деле N 6-1912цс15 и от 30 марта 2016 по делу N 6-533цс16, и считает, что отсутствие нотариально заверенного согласия другого из совладельцев (второго супруга) на заключение договора ипотеки лишает совладельца, совершившего сделку, необходимых полномочий на заключение договора о распоряжении общим имуществом. Заключение такого договора свидетельствует о нарушении его формы и в соответствии с частью четвертой статьи 369, статьи 215 ГК Украины и предоставляет другому из совладельцев (супругу) право оспорить договор по основаниям его недействительности. При этом закон не связывает наличие или отсутствие согласия всех совладельцев на заключение договора ни с добросовестностью того из супругов, который заключил договор в отношении общего имущества, ни третьего лица-контрагента по такому договору и не ставит вопрос обжалования договора в зависимость от добросовестности сторон договора.