• 0

Рішення Господарського суду Житомирської області щодо незаконності передачі корпоративних прав за підробленими довіреностями та актами


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Question

УКРАЇНА

Господарський суд

Житомирської області

_________________________________________

______________________________________________________________________

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,

E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" лютого 2020 р.

м. Житомир

Справа № 910/11613/19

Господарський суд Житомирської області у складі:

судді Шніт А.В.

секретар судового засідання Степанченко О.С.

за участю представників сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача 1: не з`явився;

від відповідача 2: не з`явився;

від відповідача 3: не з`явився;

від третьої особи: не з`явився;

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу

за позовом ОСОБА_1

до 1) Державного реєстратора Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленкової Оксани Володимирівни;

2) ОСОБА_2

3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс"

за участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Приватного нотаріуса Новоград-Волинського районного нотаріального округу Житомирської області Люлевича Анатолія Івановича

про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, визнання недійсним акту приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства та скасування реєстраційних дій

ОСОБА _1 звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс", ОСОБА_2 та державного реєстратора Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленкової Оксани Володимирівни про:

- визнання недійсним рішення №3 учасників загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" від 08.04.2019;

- визнання недійсним акту приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" від 29.03.2019, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- скасування реєстраційної дії №10701070022005309 від 03.04.2019, вчиненої державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковою Оксаною Володимирівною;

- скасування реєстраційної дії №10701070024005309 від 10.04.2019, вчиненої державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковою Оксаною Володимирівною.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на обставини неправомірного відчуження належної їй частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс".

Разом з позовною заявою позивачем подано до суду заяву про забезпечення позову шляхом заборони вчинення реєстраційних дій та накладення арешту на майно і грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті Товариству з обмеженою відповідальністю "Робота плюс".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.08.2019 постановлено передати позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс", ОСОБА_2 та державного реєстратора Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленкової Оксани Володимирівни про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, визнання недійсним акту приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства та скасування реєстраційних дій, а також заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову - на розгляд до Господарського суду Житомирської області.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.09.2019 справу №910/11613/19 передано на розгляд судді Шніт А.В.

Ухвалою суду від 23.09.2019 відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 22.10.2019.

Також ухвалою суду від 23.09.2019 заяву позивача про забезпечення позову задоволено частково; заборонено державним реєстраторам будь-яких органів (виконавчих органів сільських, селищних та мiських рад, Київської та Севастопольської мiських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій), акредитованих підприємств Міністерства юстиції України, а також нотаріусам та особам, уповноваженим на виконання функцій державних реєстраторів, якi мають відповідні повноваження щодо внесення будь-яких відомостей та/або змін з будь-яких питань до Єдиного державного реєстру юридичних ociб, фізичних ociб-підприємців та громадських формувань проводити будь-якi реєстраційні дiї відносно Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" (10001, м. Житомир, вул. Вокзальна, буд. 14, ідентифікаційний код 33302178).

08.10.2019 до суду від Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області надійшла копія реєстраційної справи Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" (а.с. 94-258, т.1).

11.10.2019 до суду від державного реєстратора Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленкової Оксани Володимирівни надійшов супровідний лист за №34-08/53 від 09.10.2019 з відзивом на позовну заяву та додатками (а.с. 1-26, т.2).

Ухвалою суду від 22.10.2019 відкладено підготовче засідання на 05.11.2019.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 05.11.2019 продовжено строк підготовчого провадження до 28.11.2019.

13.11.2019 на адресу суду від Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації надійшов лист від 11.11.2019 за №107-34/8821 до якого додано висновок Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України від 21.06.2019 за результатами розгляду скарги адвоката Волкодав І. Ю. в інтересах ОСОБА_1 від 22.05.2019 (а.с. 79-86, т.2).

25.11.2019 на адресу суду від Державної міграційної служби України надійшов лист в якому зазначено, що відомості щодо місця проживання (перебування) фізичної особи ОСОБА_2 відсутні.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 28.11.2019 продовжено строк підготовчого провадження, постановлено залучити до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Приватного нотаріуса Новоград-Волинського районного нотаріального округу Житомирської області Люлевича Анатолія Івановича, підготовче засідання відкладено на 17.12.2019.

09.12.2019 до суду від третьої особи надійшли пояснення №1047 від 06.12.2019 (а.с.132-133, т.2).

Ухвалою господарського суду від 17.12.2019 постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу №910/11613/19 до судового розгляду по суті на 20.01.2020.

10.01.2020 до суду від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності позивача за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою суду від 20.01.2020 розгляд справи по суті відкладено на 05.02.2020.

В судове засідання учасники провадження уповноважених представників не направили.

При цьому, судом не визнавалась явка повноважних представників у засідання суду обов`язковою.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень, та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, відтак, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників сторін.

Дослідивши матеріали справи, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно матеріалів реєстраційної справи №1_070_005309_71 Товариство з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" (далі - Товариство, відповідач 3) створено на підставі рішення установчих зборів засновників (учасників), оформленого протоколом №1 від 10.12.2004 та зареєстровано Печерською районною в місті Києві державною адміністрацією 25.01.2005.

Протоколом (рішенням) №1/2010 засідання Загальних зборів учасників ТОВ "Робота Плюс" від 26.11.2010 (а.с.132, т.1) вирішено прийняти заяву ОСОБА_4 про вихід зі складу учасників ТОВ "Робота Плюс", затверджено такий, що утворився, наступний розподіл статутного капіталу Товариства у відсотках - ОСОБА_5 (позивач) - 100%; затверджено нову редакцію Статуту Товариства, призначено ОСОБА_6 директором Товариства з 27.11.2010.

Відповідно до частини 5.1. статті 5 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс", затвердженого Протоколом (рішенням) №1/2010 засідання Загальних зборів учасників ТОВ "Робота Плюс" від 26.11.2010 (далі - Статут від 26.11.2010) (а.с.142-152, т.1), ОСОБА_5 є єдиним учасником товариства.

На підставі протоколу (рішення) №1/2011 засідання загальних зборів учасників ТОВ "Робота Плюс" від 20.10.2011 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено інформацію про зміну прізвища учасника Товариства на ОСОБА_1 , та про місцезнаходження Товариства. Крім того, затверджено повноваження ОСОБА_6 як директора Товариства та Статут ТОВ "Робота Плюс" (а.с. 173, 175-183, т.1).

Відповідно до частини 5.1. статті 5 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс", затвердженого Протоколом (рішенням) №1/2011 засідання Загальних зборів учасників ТОВ "Робота Плюс" від 20.10.2011 (далі - Статут від 20.10.2011), ОСОБА_1 є єдиним учасником (засновником) товариства.

За умовами частини 5.2. статті 5 Статуту розмір статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" складає 26200,0грн статутний капітал поділений на частки. Всі частки належать єдиному учаснику Товариства. Частки у статутному капіталі Товариства та їх розмір становлять: перша частка - 13100,0грн, що складає 50% статутного капіталу Товариства; друга частка - 13100,0грн, що складає 50% статутного капіталу Товариства.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань №1005748478 від 30.08.2019 (а.с.10-14, т.1) державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковою Оксаною Володимирівною 03.04.2019 до зазначеного реєстру внесено реєстраційний запис №10701070022005309 про державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи (зміна складу або інформації про засновників), а 10.04.2019 - реєстраційний запис №107010700024005309 про зміну місцезнаходження, зміну керівника юридичної особи, зміну складу або інформації про засновників, зміну складу підписантів. Зокрема, у вказаному витязі зазначено, що єдиним засновником, учасником та керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" є ОСОБА_2 (відповідач 2).

З матеріалів реєстраційної справи відповідача вбачається, що підставою для внесення реєстраційного запису №10701070022005309 про державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи (зміна складу або інформації про засновників) є акт приймання-передачі частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" від 29.03.2019 (а.с.248, т.1), згідно з яким ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 прийняв частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" у розмірі 100%, яка в грошовому еквіваленті становить 26200,00грн.

На акті приймання-передачі частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" міститься напис приватного нотаріуса Новоград-Волинського районного нотаріального округу Житомирської області Люлевича А.І. щодо засвідчення справжності підписів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

В подальшому 08.04.2019 ОСОБА_2 прийнято рішення учасника загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" №3 (а.с.240, т.1), яким звільнено ОСОБА_6 з 08.04.2019 з посади директора товариства та призначено з 09.04.2019 новим директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" ОСОБА_2 .

Вказаним Рішенням змінено місцезнаходження Товариства на адресу: м.Житомир, вул.Вокзальна, буд.14. Крім того, вирішено виключити з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 як підписанта та кінцевого бенефіціарного власника Товариства. Включити до зазначеного реєстру ОСОБА_2 як кінцевого бенефіціарного власника відповідача 3. Уповноважено ОСОБА_11 на внесення відповідних змін до Державного реєстру.

Дане рішення містить напис, що справжність підпису на даному рішенні засвідчено приватним нотаріусом Люлевичем А.І. та зареєстровано в реєстрі за №521.

За твердженням ОСОБА_1 вона не підписувала акт приймання-передачі частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" від 29.03.2019, який став підставою для проведення реєстраційних дій щодо внесення змін до установчих документів вказаної юридичної особи (зміна складу/інформації про засновників) та подальшої зміни її керівника.

Позивач зазначає, що 29.03.2019 вона не перебувала на території України, що підтверджується інформацією Державної прикордонної служби України щодо перетинання ОСОБА_1 державного кордону України (а.с.59, т.1), згідно якої зафіксовано виїзд позивача 03.02.2019 за межі території України та повернення 07.04.2019.

Згідно інформації з листа приватного нотаріуса Новоград-Волинського районного нотаріального округу Житомирської області Люлевича А.І. №1047 від 06.12.2019, 29.03.2019 приватним нотаріусом не вчинялись нотаріальні дії, а саме: посвідчення довіреності від імені позивача та засвідчення справжності підписів позивача та відповідача 2 на акті приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі ТОВ "Робота Плюс"; засвідчення справжності підпису ОСОБА_2 на рішенні учасника загальних зборів учасників ТОВ "Робота Плюс" 08.04.2019 (а.с. 132-133, т.2).

Предметом спору у даній справі є вимога позивача про визнання недійсним рішення №3 учасників загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" від 08.04.2019; визнання недійсним акту приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" від 29.03.2019, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; скасування реєстраційної дії №10701070022005309 від 03.04.2019, вчиненої державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковою Оксаною Володимирівною; скасування реєстраційної дії №10701070024005309 від 10.04.2019, вчиненої державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковою Оксаною Володимирівною.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Отже, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України унормовано, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

Водночас в силу статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За умовами частини першої статті 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Статтею 116 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом: 1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; 2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); 3) вийти у встановленому порядку з товариства; 4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; 5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.

Відповідно до пункту 3 частини 5 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю подається, зокрема, один із таких відповідних документів: а) рішення загальних зборів учасників товариства про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників; б) рішення загальних зборів учасників товариства про виключення учасника з товариства; в) заява про вступ до товариства; г) заява про вихід з товариства; ґ) акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі товариства; д) судове рішення, що набрало законної сили, про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства; е) судове рішення, що набрало законної сили, про стягнення з (повернення з володіння) відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства.

Отже, вказаною нормою передбачена можливість внесення змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, на підставі подання лише акта приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі товариства.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 202 Цивільного кодексу України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Отже, правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

Розглядаючи позовну вимогу щодо визнання недійсним правочину, оформленого актом приймання-передачі, із посиланням на відсутність вільного волевиявлення позивача на укладення та підписання такого акту, саме в правовому полі нормативно-правового регулювання визнання договорів недійсними з огляду на його форму та правову природу, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 10.09.2019 у справі №918/370/18.

Таким чином, надаючи оцінку акту приймання-передачі частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" від 29.03.2019, господарський суд дійшов висновку про те, що вказаний акт приймання-передачі є правочином, який має юридичні наслідки, а саме: набуття ОСОБА_2 та втрата ОСОБА_1 корпоративних прав.

За таких обставин, суд зауважує, що оспорюваний акт свідчить про погоджену поведінку обох сторін цього двостороннього правочину, спрямовану на припинення у позивача певних цивільних прав та обов`язків, відтак у даних спірних правовідносинах саме оскарження правочину, оформленого актом приймання-передачі частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" від 29.03.2019, є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків ОСОБА_1 у розумінні статті 16 Цивільного кодексу України і статті 20 Господарського кодексу України.

Зазначений висновок господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 11.09.2018 у справі №918/1377/16, від 10.09.2019 у справі №918/370/18 та від 16.07.2019 у справі №911/1936/18.

В силу статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підстави недійсності правочину встановлені статтею 215 Цивільного кодексу України.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Частиною третьою статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як вольова дія, правочин є поєднанням волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов`язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

При цьому суд наголошує, що підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасників правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, яким оформлюється такий правочин.

Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, зобов`язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.

Під час розгляду справ про визнання правочину недійсним господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочинів недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору, повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами.

Аналогічну правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 23.05.2018 у справі №910/9823/17.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з частиною першою статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування (частина перша статті 79 Господарського процесуального кодексу України).

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За твердженням позивача вона не підписувала акт приймання-передачі частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" від 29.03.2019, який став підставою для проведення реєстраційних дій щодо внесення змін до установчих документів вказаної юридичної особи (зміна складу/інформації про засновників) та зміни її керівника.

Господарський суд вказує, що належним і допустимим доказом у справі, який може підтвердити доводи позивача про непідписання нею оспорюваного акту приймання-передачі, є інформація Державної прикордонної служби України про перебування позивача у період із 03.02.2019 по 07.04.2019 за межами території України та пояснення приватного нотаріуса Новоград-Волинського районного нотаріального округу Житомирської області Люлевича А.І. про невчинення нотаріальних дій щодо посвідчення справжності підпису.

Таким чином, з огляду на те, що підпис від імені ОСОБА_1 в акті приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальність "Робота Плюс" від 29.03.2019 виконаний не позивачем, що свідчить про відсутність волевиявлення позивача на відчуження належних йому корпоративних прав та, як наслідок, невідповідність вказаного правочину приписам частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України, беручи до уваги те, що саме оспорюваний акт став підставою для вчинення реєстраційного запису №1070107002205309 від 03.04.2019 про зміну складу засновників Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота Плюс" і саме цей документ спричинив для позивача негативні наслідки у вигляді повної втрати корпоративних прав у вказаному підприємстві, а також враховуючи, що ОСОБА_1 не має можливості будь-яким іншим чином ефективно захистити свої права, аніж шляхом визнання недійсним оспорюваного акту приймання-передачі, суд зазначає про наявність правових підстав для задоволення позову у даній справі.

Оскільки судом встановлено, що право на частку в статутному капіталі ТОВ "Робота Плюс" ОСОБА_1 не втрачалося та не передавалося іншим особам, рішення №3 учасників загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" від 08.04.2019 підлягає визнанню недійсним, оскільки прийнято особою, яка не була учасником (засновником) ТОВ "Робота плюс", а здійснена на підставі даного рішення реєстраційна дія №10701070024005309 від 10.04.2019, вчинена державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковою Оксаною Володимирівною, - підлягає скасуванню.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.123 ГПК України).

Пунктом 2 частини 1 ст.129 ГПК України передбачено, що судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору (ч.9 ст.129 ГПК України).

Зважаючи на задоволення позову та те, що спір виник внаслідок неправильних дій ОСОБА_2 , судовий збір слід покласти на відповідача 2.

Керуючись статтями123, 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" (10001, м.Житомир, вул.Вокзальна, буд.14, ідентифікаційний код 33302178) від 29.03.2019, який укладено між ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ).

3. Визнати недійсним рішення №3 учасників загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Робота плюс" від 08.04.2019.

4. Скасувати реєстраційну дію №10701070022005309 від 03.04.2019, вчинену державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковою Оксаною Володимирівною.

5. Скасувати реєстраційну дію №10701070024005309 від 10.04.2019, вчинену державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковою Оксаною Володимирівною.

6. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) 7684,00грн судового збору.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 06.02.20

Суддя Шніт А.В.

Віддрукувати:

1 - у справу;

2 - позивачу (04053, м.Київ, пров.Бехтерівський, 4-б) (рек. з пов.)

3 - державному реєстратору Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Зеленковій Оксані Володимирівні (рек. з пов.)

4 - ТОВ "Робота плюс" (рек. з пов.)

5 - ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) (рек. з пов.)

6 - ОСОБА_13 ( АДРЕСА_3 ) (рек. з пов.)

Джерело: ЄДРСР 87418757
 

Link to post
Share on other sites

1 answer to this question

Recommended Posts

  • 0

Це наша справа в якій ми захистили права клієнта в якого було вкрадено за підробними документами корпоративні права. Суд зазначив, що належним і допустимим доказом у справі, який може підтвердити доводи позивача про непідписання нею оспорюваного акту приймання-передачі, є інформація Державної прикордонної служби України про перебування позивача у період із 03.02.2019 по 07.04.2019 за межами території України та пояснення приватного нотаріуса Новоград-Волинського районного нотаріального округу Житомирської області Люлевича А.І. про невчинення нотаріальних дій щодо посвідчення справжності підпису.

Так звана антирейдерська комісія не допомогла та фактично прикрила незаконні дії реєстратора який за підробленими бланками здійснив реєстраційні дії, при цьому не звернув увагу на розбіжність в датах. Це черговий приклад того, що ця комісія це чиста профанація.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Answer this question...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 травня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 759/9008/19
      Провадження № 14-35цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В.,
      учасники справи:
      позивач - Приватне акціонерне товариство «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива»,
      відповідач - ОСОБА_1 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року у складі судді Миколаєць І. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В.
      у цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У травні 2019 року Приватне акціонерне товариство «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» (далі - ПрАТ «СП УКРТВЗ», товариство) звернулось із позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30 серпня 2017 року Фондом державного майна України (далі - ФДМУ) проведений аукціон з продажу державного пакета акцій у статутному капіталі ПрАТ «СП УКРТВЗ», що становить 33,333 % статутного капіталу товариства, за результатом якого переможцем аукціону визнано Товариство з обмеженою відповідальністю «ВАЙС ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ВАЙС ТРЕЙД»).
      Згідно з умовами договору купівлі-продажу державного пакета акцій у статутному капіталі ПрАТ «СП УКРТВЗ», укладеного 31 серпня 2017 року з ФДМУ, ТОВ «ВАЙС ТРЕЙД» як покупець повністю розрахувалося за пакет акцій, які згодом 25 січня 2018 року були зараховані на рахунок у цінних паперах цього товариства.
      Управлінський контроль за діяльністю ПрАТ «СП УКРТВЗ» та його виконавчого органу з боку акціонерів був унеможливлений у зв`язку з відсутністю на робочому місці керівника виконавчого органу ПрАТ «СП УКРТВЗ» - генерального директора ОСОБА_1 , відсутністю будь-якої взаємодії та ігноруванням законних вимог акціонерів з боку керівника виконавчого органу товариства, а також відсутністю будь-яких документів, у тому числі правовстановлюючих, щодо ПрАТ «СП УКРТВЗ» за його місцезнаходженням.
      27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ» повноваження генерального директора ОСОБА_1 припинено та обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора ОСОБА_2 , якому колишній директор товариства не передав жодних документів. Неодноразові подальші спроби акціонерів товариства їх отримати виявилися безрезультатними, оскільки відповідач уникає будь-яких контактів.
      На час звернення до суду триває процедура визнання товариства банкрутом, у зв`язку із чим 04 лютого 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва у справі № 910/16246/18 витребувано в позивача документи щодо фінансово-господарської діяльності за останні 3 роки, які передували відкриттю провадження у справі про банкрутство.
      Позивач просив зобов`язати ОСОБА_1 передати ПрАТ «СП УКРТВЗ» оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених ПрАТ «СП УКРТВЗ» господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових та позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ», оригінали правовстановлюючих документів та їх невід`ємні частини на об`єкти нерухомого та рухомого майна, що належать товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      03 березня 2020 року ухвалою Святошинського районного суду міста Києва провадження у справі закрито з посиланням на пункт 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки в провадженні Господарського суду м. Києва перебуває справа про банкрутство позивача, тому цей спір має розглядатися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство, тобто вказані вимоги підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства.
      29 вересня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» залишено без задоволення, а ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року - без змін.
      Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, тобто цей спір виник з корпоративних відносин.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У жовтні 2020 року ПрАТ «СП УКРТВЗ» подало касаційну скаргу на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, у якій посилалося на порушення судами норм процесуального права, просило судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що станом на час прийняття ухвали судом першої інстанції заявлені позивачем вимоги не могли розглядатися в межах справи про банкрутство, оскільки такої справи щодо позивача не існувало.
      Заявлені в цій справі вимоги не є майновими, а відтак у суду першої інстанції не було законних підстав закривати провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що справа підвідомча господарському суду, оскільки спір виник з корпоративних відносин.
      Вказав, що позовні вимоги до фізичної особи - відповідача заявлялися на підставі частини першої статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно з якою власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Після припинення повноважень генерального директора відповідач втратив будь-який правовий зв`язок з ПрАТ «СП УКРТВЗ». Отже, спір не стосувався корпоративних прав та корпоративних відносин, тобто відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав - прав особи, частка якої визначається в статутному капіталі товариства.
      Зазначив, що спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства, пославшись при цьому на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 466/3128/15, якою по суті розглянуто спір щодо витребування в попереднього директора первинних документів та печатки товариства.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      18 листопада 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.
      18 лютого 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      03 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що виключних випадків, за яких справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, не встановлено.
      23 березня 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      31 жовтня 2001 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ПрАТ «СП УКРТВЗ».
      Позивач указував, що 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ» повноваження генерального директора В`юника О. Г. припинено та обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора Неретіна Ю. О., якому колишній директор товариства не передав жодних документів.
      04 липня 2018 року рішенням наглядової ради ПрАТ «СП УКРТВЗ», оформленим протоколом № 1/18 від 04 липня 2018 року, обрано ОСОБА_2 тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора товариства.
      17 липня 2018 року згідно з наказом ПрАТ «СП УКРТВЗ» № 1-К від 17 липня 2018 року ОСОБА_2 приступив до виконання посадових обов`язків тимчасово виконуючого обов`язки генерального директора товариства.
      21 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» (справа № 910/16246/18).
      04 лютого 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва витребувано у ПрАТ «СП УКРТВЗ» документи фінансово-господарської діяльності товариства за останні три роки, які передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а саме: установчі документи підприємства (статут товариства), свідоцтво про державну реєстрацію товариства, реєстр власників акцій; баланси підприємства; звіти про фінансові результати; звіти про рух грошових коштів; звіти про власний капітал; примітки до річної фінансової звітності; звіти про наявність та рух основних фондів, амортизацію (знос); обстеження технологічних інновацій промислового підприємства; звіти про фінансові результати і дебіторську та кредиторську заборгованість; звіти з праці; звіти про стан умов праці, пільги та компенсації за роботу зі шкідливими умовами праці: звіти про використання робочого часу; звіти про виробництво промислової продукції; докази наявності або відсутності у товариства заборгованості з виплати заробітної плати (із зазначенням прізвищ працівників), авторської винагороди, аліментів; докази наявності грошових зобов`язань, що забезпеченні заставою; перелік поточних банківських рахунків товариства з банківськими виписками по цих рахунках; господарські договори; документи, що підтверджують права власності товариства на рухоме та нерухоме майно; документи, що підтверджують наявність грошових документів та бланків документів суворої звітності; документи, що підтверджують наявність фінансових інвестицій; документи, що підтверджують наявність матеріальних цінностей, прийнятих на відповідальне зберігання; свідоцтво про реєстрацію випуску цінних паперів.
      Колишній директор товариства ОСОБА_1 не передав жодних документів та уникає будь-яких контактів з акціонерами товариства. Позивач просив зобов`язати ОСОБА_1 передати ПрАТ «СП УКРТВЗ» оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку цього товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених ПрАТ «СП УКРТВЗ» господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових та позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ», оригінали правовстановлюючих документів та їх невід`ємні частини на об`єкти нерухомого та рухомого майна, що належать цьому товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність.
      При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має визначити юрисдикцію спору за позовом товариства, щодо якого господарським судомвирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство, до його колишнього директора про зобов`язання відповідача передати позивачу оригінали документів та печатки товариства.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      Так, у пунктах 3, 8, 12 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
      У справі позивач ПрАТ «СП УКРТВЗ» просить зобов`язати його колишнього директора ОСОБА_1 передати товариству оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали документів, які свідчили про його господарську діяльність.
      Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ та не вирішувала питання щодо юрисдикційності спору про зобов`язання колишнього директора товариства передати цьому товариству, щодо якого господарським судом вирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство, оригінали документів та його печатки.
      Вирішуючи питання предметної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Закриваючи провадження в цій справі, суд першої інстанції керувався тим, що позивач звернувся до відповідача з майновими вимогами, які підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства. Оскільки в провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа про банкрутство позивача, а тому цей спір має розглядатися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство.
      У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.
      У частині другій та третій статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, який набрав чинності 21 квітня 2019 року (далі - КУПБ) передбачено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи.
      Отже, вказаними нормами врегульовано, що господарським судам підвідомчі справи про банкрутство та справи у спорах з майновими та з немайновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство.
      У цій справі позивач, посилаючись на статті 387, 391 ЦК України, просив зобов`язати колишнього директора, який був виконавчим органом товариства, передати товариству оригінали документів, які стосуються господарської діяльності товариства та його печатку.
      Згідно зі статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.
      Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (частина друга статті 181 ЦК України).
      Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 182 ЦК України).
      Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (стаття 183 ЦК України).
      Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (стаття 185 ЦК України).
      У частині першій статті 190 ЦК України закріплено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
      У статті 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII«Про інформацію» визначено, що документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.
      З наведеного можна зробити висновок про те, що документ є рухомою, неподільною, визначеною індивідуальними ознаками, неспоживчою річчю, тобто є майном в розумінні цивільного законодавства.
      Особливістю документа як майна є те, що він не має номінальної вартості та не обліковується в бухгалтерському обліку.
      Таким чином, документи, які витребовує позивач, є майном, яке належить на праві власності товариству, носить виключно документарний характер, не має номінальної вартості.
      При цьому позов про витребування або повернення будь-якого майна свідчить про наявність спору саме майнового характеру.
      Суд першої інстанцій обґрунтовано вказав, що заявлені в межах цієї справи позовні вимоги є майновими вимогами. Доводи касаційної скарги про те, що заявлені в цій справі вимоги не є майновими, тому в суду першої інстанції не було підстав для закриття провадження у справі, є безпідставними.
      Крім того, упункті 8 частини першої статті 20 ГПК України та частині другій і третій статті 7 КУПБ законодавчо закріплено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі спори, стороною в яких є боржник, що є цілком логічним, унеможливлює будь-який вплив у процедурі банкрутства та забезпечує реалізацію основоположних принципів судочинства.
      Тобто такі спори належать до виключної підсудності господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, та їх розгляд здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство, без порушення нових справ.
      Також у касаційній скарзі ПрАТ «СП УКРТВЗ» посилається на те, що станом на час постановлення ухвали про закриття провадження в справі та її перегляду в апеляційному порядку не існувало справи щодо його банкрутства, тому спір мав розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      Отже, виникає питання, чи було відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» на момент ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки в разі наявності справи про банкрутство вимоги, заявлені в цій справі, мали вирішуватися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, а в разі відсутності справи про банкрутство суди мали вирішувати питання про юрисдикційність спору за загальними правилами.
      11 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва заяву Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП "Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом») про порушення справи про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ»прийнято до розгляду (справа № 910/16246/18).
      21 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ».
      15 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року залишено без змін.
      23 жовтня 2019 року постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» задоволено частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 квітня 2019 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року скасовано, а справу передано на розгляд до Господарського суду міста Києва зі стадії відкриття провадження.
      03 грудня 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва прийнято справу № 910/16246/18 до свого провадження.
      17 лютого 2020 року ухвалою Господарського суду міста Києва відмовлено ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» у відкритті провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ».
      18 серпня 2020 року постановою Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року - без змін.
      03 лютого 2021 року постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі відокремленого підрозділу «Атоменергомаш» - задоволено. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 серпня 2020 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      02 березня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва прийнято справу до свого провадження.
      28 квітня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ».
      Таким чином, на час постановлення судом першої інстанції ухвали про відкриття провадження у цій справі від 24 травня 2019 року було відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 квітня 2019 року.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Таким чином, на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суд першої інстанції мав відмовити у відкритті провадження в цій справі, а в разі помилкового відкриття провадження мав закрити його з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      Разом з тим на момент постановлення Святошинським районним судом міста Києва ухвали про закриття провадження у справі від 03 березня 2020 року та залишення її без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, ухвалою Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 серпня 2020 року, було відмовлено у відкритті провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ».
      Отже, на момент ухвалення оскаржуваних рішень судами попередніх інстанцій справи про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» не існувало, а тому заявлені позивачем вимоги не могли розглядатися господарським судом у межах справи про банкрутство.
      Вказані обставини були залишені судом першої інстанції поза увагою.
      Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, не звернув увагу на вказані обставини та не надав оцінки доводам апеляційної скарги ПрАТ «СП УКРТВЗ» щодо неправильності висновків суду про те, що позивачем, відносно якого порушено процедуру банкрутства, заявлено майнові вимоги, які мають вирішуватися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство, оскільки, як встановлено вище, на час постановлення ухвали суду першої інстанції та її перегляду в апеляційному порядку була відсутня справа про банкрутство позивача.
      Разом з тим, суд апеляційної інстанції з урахуванням того, що позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, зробив висновок про те, що цей спір виник з корпоративних відносин.
      Ураховуючи, що справа про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» була відсутня на момент постановлення оскаржуваної ухвали про закриття провадження у справі, тому питання про юрисдикційність спору мало вирішуватися за загальними правилами, закріпленими в ЦПК України та ГПК України в залежності від фактичних обставин справи.
      Так, у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      Спір, що виник з корпоративних правовідносин, тобто пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, підлягає розгляду господарським судом.
      Частинами першою та другою статті 80 Господарського кодексу України (далі -ГК України) визначено, що до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов`язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом.
      ПрАТ «СП УКРТВЗ» є юридичною особою та діє на підставі Статуту ПрАТ «СП УКРТВЗ» зі змінами (далі - Статут), затвердженого рішенням загальних зборів акціонерів, оформленим протоколом № 14 від 28 квітня 2010 року, зареєстрованого 13 липня 2010 року.
      Згідно з пунктами 1.3, 1.5, 1.6 Статуту компанія є спільним українсько-казахстансько-російським підприємством з іноземними інвестиціями. За типом акціонерного товариства компанія є приватним акціонерним товариством. Компанію утворено безстроково.
      У пункті 2.1 Статуту передбачено, що предметом діяльності компанії є спільне з російськими, казахстанськими та українськими підприємствами виробництво конкурентоздатного ядерного палива для реакторних установок типу ВВЕР-1000 АЕС України.
      Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України).
      За змістом статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені, або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      Відповідно до пункту 9.1 Статуту управління діяльністю компанії і контроль за дотриманням прав та інтересів акціонерів здійснюється наступними органами компанії: загальними зборами акціонерів, наглядовою радою, ревізійною комісією, генеральним директором.
      До виключної компетенції загальних зборів відноситься питання обрання та відкликання генерального директора компанії (підпункт 10.4.20 пункту 10.4 Статуту).
      До виключної компетенції наглядової ради належить прийняття рішення про відсторонення генерального директора та призначення особи, яка буде виконувати повноваження генерального директора до обрання генерального директора на найближчих загальних зборах акціонерів (підпункт 11.6.9 пункту 11.6 Статуту).
      Згідно з пунктом 12.1 Статуту виконавчим органом компанії, який здійснює управління її поточною діяльністю є генеральний директор. Генеральний директор підзвітний загальним зборам та наглядовій раді. У пункті 12.2 Статуту закріплено повноваження генерального директора. Зокрема, генеральний директор здійснює керівництво поточною діяльністю компанії, укладає угоди та розпоряджається майном від імені компанії, з урахуванням обмежень, передбачених цим Статутом та чинним законодавством України, має право першого підпису фінансових документів, організовує ведення бухгалтерського обліку та звітності компанії.
      У пунктах 16.1, 16.2 Статуту передбачено, що члени управління компанії та інші посадові особи компанії несуть відповідальність за неналежне виконання своїх посадових обов`язків відповідно із чинним законодавством України. Посадовими особами компанії є фізичні особи - голова та члени наглядової ради, ревізійної комісії та генеральний директор.
      Отже, генеральний директор ПрАТ «СП УКРТВЗ» є посадовою особою товариства та його виконавчим органом, здійснює управління поточною діяльністю товариства після обрання (призначення) на цю посаду рішенням загальних зборів ПрАТ «СП УКРТВЗ».
      Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.
      Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством.
      Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.
      За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав.
      Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
      Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника або члена виконавчого органу юридичної особи приватного права та робила правові висновки про те, що такий спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.
      Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19), від 23 лютого 2021 року у справі № 753/17776/19 (провадження № 14-163цс20).
      У позовній заяві ПрАТ «СП УКРТВЗ» вказувало, що 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів повноваження генерального директора В`юника О. Г. припинено, проте останнім не було передано жодних документів товариства ОСОБА_2 , якого обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора.
      Відповідно до пункту 1 розділу XV Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України від 22 червня 2015 року за № 736/27181, під час зміни керівника установи наявність і стан документів (справ), що знаходяться в діловодстві структурних підрозділів та в архіві, а також облікових документів та довідкового апарату до них відбиваються окремим розділом в акті приймання-передавання установи. Відповідно до облікових даних служби діловодства та архіву в акті наводяться окремо кількість документів, що знаходяться в діловодстві, та кількість справ, що зберігаються в архіві, у тому числі кількість справ, що внесені до Національного архівного фонду.
      Отже, колишній керівник товариства за актом приймання-передавання має передати новопризначеному керівнику товариства всі документи, які знаходяться в діловодстві товариства.
      З огляду на суб`єктний склад та зміст правовідносин спір між юридичною особою та фізичною особою - колишнім генеральним директором (виконавчим органом) щодо нездійснення повноважень як посадової особи і після припинення повноважень генерального директора цього товариства виник з корпоративних відносин.
      Ураховуючи, що позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, і такі вимоги безпосередньо пов`язані з можливістю здійснення керівництва товариством, а самим товариством - можливістю ведення господарської діяльності, цей спірвиник з корпоративних відносин та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є правильним. Проте мотиви закриття провадження, викладені в ухвалі суду першої інстанції, є помилковими, а суд апеляційної інстанції, зазначаючи про корпоративну природу спору, залишив без змін указану ухвалу, не змінив її мотивувальну частину, хоча виклав власну мотивувальну частину постанови в іншій редакції, тому судові рішення підлягають зміні в їх мотивувальній частині.
      Крім того, на момент прийняття Великою Палатою Верховного Суду судового рішення в цій справі ухвалою Господарського суду міста Києва від 28 квітня 2021 року відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Вказана ухвала оскаржена в апеляційному порядку.
      За наявності існуючого у господарському суді провадження про банкрутство, діє правило виключної підсудності і справа підлягає розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, що відповідає приписам пункту 8 частини першої статті 20 і частини дев`ятої статті 30 ГПК України та частини другої та третьої статті 7 КУПБ.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів закриття провадження в цій справі, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» задовольнити частково.
      Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови.
      В іншій частині ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців К. М. Пільков
      Ж. М. Єленіна О. Б. Прокопенко
      Л. Й. Катеринчук В. В. Пророк
      В. С. Князєв Л. І. Рогач
      Г. Р. Крет В. М. Сімоненко
      І. В. Ткач
      Джерело: ЄДРСР 96933504
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 лютого 2021 року
      м. Київ
      Справа № 753/17776/19
      Провадження № 14-163цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року у складі судді Мицик Ю. С. та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Репролайф» (далі - ТОВ «Репролайф») про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Репролайф», у якому просила: поновити її на посаді директора фінансового ТОВ «Репролайф»; стягнути з ТОВ «Репролайф» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 серпня 2019 року до дня поновлення на роботі, а також 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Позов обґрунтовано тим, що рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф» від 11 травня 2017 року її було призначено директором фінансовим ТОВ «Репролайф». 13 серпня 2019 року її не було допущено до роботи та повідомлено про звільнення. При цьому причин звільнення з роботи та правових підстав для звільнення їй не повідомили, трудової книжки та наказу про звільнення вона не отримувала. Вважала своє звільнення незаконним, оскільки вона сумлінно виконувала свої посадові обов`язки, жодного дисциплінарного проступку не вчиняла.
      Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      17 лютого 2020 року ухвалою Дарницького районного суду м. Києва закрито провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Репролайф» про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Повідомлено ОСОБА_1 , що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарських судів.
      Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду, послався при цьому на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, за яким припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу не є предметом регулювання трудового права.
      23 липня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року залишено без змін.
      Погодившись із висновком суду першої інстанції про необхідність закриття провадження у справі, суд апеляційної інстанції вказав, що рішенням загальних зборів засновників товариства від 11 травня 2017 року ОСОБА_1 призначено на посаду директора фінансового ТОВ «Репролайф» та введено до складу дирекції, тому спір стосується звільнення особи з посади у виконавчому органі ТОВ «Репролайф», та з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, наведеного у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, справа має розглядатися саме в порядку господарського судочинства.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що спір є трудовим і не стосується корпоративних відносин, як помилково вважали суди попередніх інстанцій, оскільки посада директора фінансового ТОВ «Репролайф», яку вона обіймала, не входить до складу дирекції товариства, яка є виконавчим органом товариства. Вважала, що суди безпідставно послалися на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, оскільки правовідносини у справі № 145/1885/15-ц виникли щодо скасування рішень загальних зборів або наглядової ради про припинення повноважень голови правління, тобто стосувались корпоративних прав. Правовідносини в цій справі не пов`язані зі скасуванням рішень органів управління товариства, не стосуються корпоративних відносин, а тому не подібні до правовідносин у справі № 145/1885/15-ц.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      01 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року та відкрито касаційне провадження.
      19 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
      11 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з посиланням на те, що ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил юрисдикції.
      23 листопада 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Судами встановлено, що 22 січня 2015 року рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф», оформленим протоколом № 1, вирішено: заснувати ТОВ «Репролайф»; затвердити і підписати Статут ТОВ «Репролайф»; затвердити дирекцію у складі головного лікаря (директора) і президента товариства; призначити головним лікарем (директором) ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 ; призначити президентом ТОВ «Репролайф» ОСОБА_1 та надати їй як підписанту від імені товариства право підпису і право діяти без довіреності у відносинах з третіми особами в межах обмежень, визначених Статутом, а також надати інші права та покласти обов`язки згідно зі з Статутом.
      30 січня 2015 року проведено державну реєстрацію юридичної особи ТОВ «Репролайф».
      11 травня 2017 року рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф»: затверджено Положення про дирекцію ТОВ «Репролайф»; затверджено дирекцію у складі головного лікаря (директора), президента і директора фінансового ТОВ «Репролайф»; призначено директором фінансовим ТОВ «Репролайф» Романову І. А., надано останній право підпису в межах обмежень, визначених Статутом, Положенням про дирекцію, як підписанту від імені товариства.
      11 травня 2017 року наказом № 25-к директора ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 , ОСОБА_1 зараховано на посаду з 12 травня 2017 року у Клініку «Репролайф» на посаду директора фінансового.
      09 серпня 2019 року рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф»: припинено з 13 серпня 2019 року повноваження ОСОБА_1 як директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); з 13 серпня 2019 року звільнено ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України; покладено виконання обов`язків директора фінансового ТОВ «Репролайф» на головного лікаря/директора ОСОБА_2 до набрання чинності нової редакції Статуту товариства.
      13 серпня 2019 року наказом № 38-ТР/К директора/головного лікаря ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 на підставі рішення загальних зборів товариства від 09 серпня 2019 року, звільнено з 13 серпня 2019 року ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту п`ятого частини першої статті 41 КЗпП України.
      ОСОБА_1 вважала звільнення незаконним, просила: поновити її на посаді директора фінансового ТОВ «Репролайф»; стягнути з ТОВ «Репролайф» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 серпня 2019 року до дня поновлення на роботі, а також 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди. На думку позивачки, спір стосується правомірності її звільнення з посади, тобто є виключно трудовим і не стосується корпоративних правовідносин, а тому повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду при визначенні предметної юрисдикції справи керувалася таким.
      Стаття 124 Конституції України визначає, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
      У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      У пункті 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу юридичної особи приватного права такерувалася такими критеріями щодо розмежування підсудності у вказаних справах.
      У постанові від 28 листопада 2018 року № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки як на підставу поданого позову позивач послався на недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.
      У справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18) спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство. При вирішенні спорів, пов`язаних із порядком скликання і роботи наглядової ради товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. Суди розглянули по суті переважно корпоративний спір, який підлягав розгляду в порядку господарського судочинства (постанова від 30 січня 2019 року).
      Велика Палата Верховного Суду вважала, що спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України також підлягають розгляду у порядку господарського судочинства.
      У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.
      За обставинами справи № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) позивач, директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства, звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами, оскільки позивач оскаржив відповідні накази насамперед через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, вказані вимоги тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача (постанова від 29 травня 2019 року, пункт 63).
      У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18) Велика Палата зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними є корпоративні правовідносини.
      За обставинами справи № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19) позивачка оскаржувала рішення загальних зборів і наглядової ради, прийняті відповідно до статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства (постанова від 16 жовтня 2019 року, пункти 45, 47).
      У постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19) Велика Палата зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.
      У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) зроблено висновок, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      На час звернення позивача із цим позовом до суду в ГПК України передбачені категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства. До таких віднесено і справи за спорами учасників щодо участі в органах управління юридичної особи.
      З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними.
      У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) Велика Палата зазначила, що позивач оскаржує рішення загальних зборів учасників ТзОВ «Бобрик» від 28 грудня 2012 року, тобто рішення органу управління, пов`язане з діяльністю товариства і управлінням ним, розгляд такої вимоги передбачає оцінювання законності дій зазначеного органу, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства.
      У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним. Оскільки цей спір стосується саме правомірності припинення повноважень виконавчого органу товариства, то підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      У постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила узагальнюючий висновок щодо розмежування юрисдикційності спорів між керівниками чи членами органу управління суб`єктів господарювання. За правилами цивільного судочинства розглядаються спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 цього Кодексу (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).
      До юрисдикції господарського суду належать спори, у яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення).
      У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20) Велика Палата Верховного Суду встановила, що позивач працював на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ та постановою позачергових зборів уповноважених товариства від 02 лютого 2016 року припинено його повноваження як голови правління та звільнено із займаної посади за пунктом 5 статті 41 КЗпП України, тому з урахуванням установлених обставин дійшла висновку, що вказаний спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20) зроблено правовий висновок про те, що спір пов`язаний з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків стали положення Статуту товариства, тому такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства.
      Вирішуючи питання предметної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
      Згідно зі статтею 3 КЗпП України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
      Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
      У статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
      У статті 21 КЗпП України вказано, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
      Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1 цього Кодексу і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - статтею 45 цього Кодексу.
      Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю.
      Підставою звільнення ОСОБА_1 як директора фінансового зазначено частину третю статті 99 ЦК України та пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України, тобто власник реалізував свої повноваження з управління юридичною особою приватного права, оскільки позивачка була членом колегіального органу управління ТОВ «Репролайф».
      За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання.
      Відповідно до частини третьої статті 80 Господарського кодексу України (далі - ГК України) товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
      Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.
      Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України).
      За змістом статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені, або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      Також у статті 28 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» закріплено, що органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган.
      У відповідності до частин першої, другої статті 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу товариства належить вирішення всіх питань, пов`язаних з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників та наглядової ради товариства (у разі утворення).
      Згідно з пунктом 4.2 Статуту ТОВ «Репролайф», затвердженого протоколом № 1 загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф» від 22 січня 2015 року (далі - Статут), товариство є самостійним суб`єктом господарювання, створене для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку передбаченому Статутом та законодавством.
      У пункті 8.1 Статуту передбачено, що для належного функціонування у товаристві створюються такі органи управління: загальні збори учасників, як вищий орган товариства, виконавчий орган - дирекція і контролюючий орган ревізійна комісія (ревізор).
      Загальні збори учасників товариства як вищий орган товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані до компетенції дирекції товариства (пункт 8.14 Статуту).
      До виключної компетенції загальних зборів учасників віднесено, зокрема, визначення складу дирекції товариства (підпункт 8.16.1 пункту 8.16 Статуту).
      У пункті 8.20 Статуту визначено, що дирекція товариства є виконавчим органом товариства, що здійснює керівництво його поточною діяльністю і діє на колегіальних засадах.
      До складу дирекції товариства входять головний лікар (директор) товариства, президент товариства, а також у випадку обрання загальними зборами учасників товариства, інші члени дирекції. До складу дирекції не можуть входити члени ревізійної комісії (пункт 8.21 Статуту).
      Персональний та кількісний склад членів дирекції товариства, зміна її складу затверджуються загальними зборами учасників товариства, в тому числі за поданням головного лікаря (директора) (пункт 8.24 Статуту).
      Відповідно до пункту 2.1 Положення про дирекцію ТОВ «Репролайф», затвердженого протоколом загальних зборів ТОВ «Репролайф» № 2 від 11 травня 2017 року (далі - Положення про дирекцію) дирекція є колегіальним виконавчим органом товариства, що здійснює управління поточною діяльністю товариства в порядку, встановленому статутом товариства і законодавством України.
      Пунктами 3.1, 3.2, 3.3 Положення про дирекцію передбачено, що кількісний склад дирекції встановлюється загальними зборами.
      Згідно з пунктом 3.2 Положення про дирекцію до складу дирекції товариства входять: головний лікар (директор), президент, директор фінансовий, інші члени дирекції, які персонально обираються (призначаються) рішенням загальних зборів товариства.
      У пункті 3.3 Положення про дирекцію закріплено, що головний лікар (директор) та інші члени дирекції є посадовими особами товариства.
      Тобто Статутом та Положенням про дирекцію визначено, що до складу дирекції товариства входить у тому числі і директор фінансовий, а також вказано на можливість входження до дирекції інших членів, у випадку обрання їх загальними зборами учасників товариства.
      Також визначено, що повноваження членів дирекції можуть бути достроково припинені: за власним бажанням члена дирекції; у будь-який час за рішенням загальних зборів; у разі неможливості виконувати обов`язки за станом здоров`я; в разі набрання законної сили вироком чи рішенням суду, яким його засуджено до покарання, що унеможливлює виконання обов`язків члена дирекції; в разі смерті, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним, безвісно відсутнім, померлим; з інших підстав, передбачених чинним законодавством України.
      Директор фінансовий як посадова особа ТОВ «Репролайф», є членом виконавчого органу товариства - дирекції, здійснює управління поточною діяльністю товариства після обрання (призначення) на цю посаду рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф».
      З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вбачається, що станом на 13 серпня 2019 року в графі «Прізвище, ім`я, по батькові, дата обрання (призначення) осіб, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» вказано ОСОБА_2 з 30 січня 2015 року як керівника та ОСОБА_1 з 30 січня 2015 року (згідно з Статутом) як підписанта.
      У подальшому 09 серпня 2019 року, рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф» припинено з 13 серпня 2019 року повноваження ОСОБА_1 за займаною посадою директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі частини третьої статті 99 ЦК України; звільнено з 13 серпня 2019 року ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України; покладено виконання обов`язків директора фінансового ТОВ «Репролайф» на головного лікаря/директора ОСОБА_2 до набрання чинності нової редакції Статуту.
      Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством.
      Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.
      За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав.
      Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
      У справі встановлено, що позивачка ОСОБА_1 перебувала на посаді директора фінансового в ТОВ «Репролайф» та була членом виконавчого органу товариства - дирекції.
      Підставою для прийняття рішення загальних зборів ТОВ «Репролайф» від 09 серпня 2019 року та припинення повноважень ОСОБА_1 за займаною посадою директора фінансового ТОВ «Репролайф» вказана частина третя статті 99 ЦК України. Підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» зазначено пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
      У пункті 3.7.2 Положення про дирекцію передбачено, що повноваження головного лікаря (директора) та інших членів дирекції достроково припиняються в будь-який час за рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф», одноосібним учасником (членом) яких є ОСОБА_2 .
      Згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб.
      Тобто пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України кореспондується з положеннями частини третьої статті 99 ЦК України.
      Зміни до статті 41 КЗпП України, а саме доповнення цієї статті пунктом 5, внесено Законом України від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів», який набрав чинності з 01 червня 2014 року. Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачається, що така підстава розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх гарантує мінімальний розмір вихідної допомоги в розмірі середньої заробітної плати за шість місяців.
      Отже , здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення від посади відповідно до статті 99 ЦК України можливе в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене Статутом, і як підстава такого звільнення може бути зазначене посилання на пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
      При розгляді спору щодо розірвання трудового договору за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України має значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством та установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення, що підтверджує висновок про належний розгляд справи в порядку господарського судочинства.
      Такі висновки послідовно висловлювалися Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20) та від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій зробили законні й обґрунтовані висновки про те, що вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, у зв`язку із чим правильно закрили провадження у цивільній справі.
      Суд першої інстанції, на виконання приписів частини першої статті 256 ЦПК України, роз`яснив ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
      У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 410, 415-416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Т. О. Анцупова О. С. Золотніков
      В. В. Британчук В. С. Князєв
      Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва К. М. Пільков
      М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 95439667
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 листопада 2020 року
      м. Київ
      Справа № 908/137/18
      Провадження № 12-106гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      скаржника - ОСОБА_1 (представник адвокат Бєлкін Л. М.)
      позивачів - ОСОБА_2 (особисто та його представники адвокати Черник Ю.Ф. та Бєлкін Л. М.), ОСОБА_3 (представник адвокат Кологойда О. В.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»(представник адвокат Перцев Д. П.)
      третіх осіб - ОСОБА_4 (особисто), Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (представник адвокат - Круть Є. Ю.), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (представники адвокати Козирицька В. О., Назарчук І. Р.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року (головуючий Дідиченко М. А., судді Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А.)та рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року(суддя Пукшин Л. Г.) у справі № 908/137/18 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - ОСОБА_4 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (далі - ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго», Товариство), Публічного акціонерного товариства «Національний депозитарій України» (далі - ПАТ «Національний депозитарій України»), Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ»), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія), ДТЕК ХОЛДИНГЗ ЛІМІТЕД (DTEK HOLDINGS LIMІTED), ДТЕК ЕНЕРДЖІ Б.В. (DTEK ENERGY B.V.), ДЖІ. ПІ. ЕЛ. ІНДЖЕН ПАУЕР ЛІМІТЕД (GPL INGEN POWER LIMITED), ДТЕК ОЙЛ ЕНД ГАЗ Б.В. (DTEK OIL&GAS B.V.), Приватного акціонерного товариства «Українська акціонерна страхова компанія АСКА», Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ЕНЕРГО», Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія АСКО-ДОНБАС ПІВНІЧНИЙ», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу», про визнання правочину недійсним.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У січні 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 звернулися до господарського суду з позовом до ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» про визнання недійсним правочину щодо зобов`язання акціонерів ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» продати прості акції на вимогу відповідача відповідно до публічної безвідкличної вимоги про придбання акцій у всіх власників акцій Товариства від 06 грудня 2017 року № 14.
      1.2. Позов мотивований тим, що правочин щодо обов`язкового викупу акцій Товариства, вчинений на підставі статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», є неправомірним та здійснений на порушення норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), оскільки встановлений зазначеною нормою механізм примусового викупу акцій міноритарних акціонерів (далі - процедура сквіз-аут) є дискримінаційним відносно міноритарних акціонерів (особливо для працівників корпоратизованих підприємств, що набули акції у процесі їх приватизації) і не відповідає конституційним засадам, а саме щодо дії в Україні принципу верховенства права, відповідно до якого Конституція України має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Також позивачі зазначили, що спірний правочин був укладений з порушенням принципу вільного волевиявлення.
      1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. У листі ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» від 06 грудня 2017 року № 14, адресованому наглядовій раді Товариства, викладено публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій Товариства, код за ЄДРПОУ 00130872, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Добролюбова, 20.
      2.2. Вказана вимога разом з повідомленням для акціонерів щодо умов, строків, порядку проведення грошових виплат за акції була отримана позивачами у справі, які на час її вчинення володіли простими акціями Товариства, на підтвердження чого до справи надані копії виписок про операції з цінними паперами станом на 08 грудня 2017 року (обмежена виписка про стан рахунку в цінних паперах ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 ) та за 13 лютого 2018 року (дата переведення акцій з рахунків власників на рахунок заявника вимоги), сертифікат іменних акцій в кількості 30 штук, власником яких є ОСОБА_9 (у зв`язку з непереведенням його акцій у бездокументарну форму).
      2.3. Повідомлення про набуття права власності на значний контрольний та домінуючий контрольний пакет акцій Товариства та інші відомості для акціонерів розміщені на офіційному сайті Товариства, як це передбачено частиною третьою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства».
      2.4. На виконання вимог частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» 06 грудня 2017 року відповідачем подано до Товариства публічну безвідкличну вимогу та копію договору рахунка умовного зберігання (ескроу) № 1119/2015-2, укладеного 16 листопада 2017 року між ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» таПАТ «ПУМБ».
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 липня 2018 року в задоволенні позову відмовив.
      3.2. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, у якій просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог. До апеляційної скарги приєднались ОСОБА_8 та ОСОБА_1
      3.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19 грудня 2018 року залишив указану вище апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року у справі № 908/137/18 - без змін.
      3.4. Судові рішення мотивовані тим, що підстави, порядок та умови примусового відчуження акцій визначені законом - статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства»; законом передбачений обов`язок попереднього та повного відшкодування вартості акцій, а тому процедура сквіз-аут не порушує право власності міноритарних акціонерів та принцип законності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись з постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року та рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 звернулися з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просили скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
      4.2. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, неправильно витлумачили Конституцію України, не застосували норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
      4.3. Скаржники вважають, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо відповідності процедури сквіз-аут, установленої Законом України «Про акціонерні товариства», положенням статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції і помилково не застосували частину шосту статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      4.4. Скаржники зазначають, що суди першої та апеляційної інстанцій взяли до уваги лише доводи відповідача і не надали належної оцінки майже всім аргументам позивачів, чим порушили принцип рівності сторін перед законом і судом, а також часину п`яту статті 236 ГПК України. Зокрема, в рішеннях відсутні мотивування або побіжно надані мотивування на аргументи позивачів щодо: принципу вільного волевиявлення, концепції припинення права власності тільки за рішенням суду, відсутності доказів у відповідача про наявність суспільного інтересу, обраного позивачем способу захисту, а також невходження до складу українського законодавства Директиви № 2004/25/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 21 квітня 2004 року про заявки та пропозиції ціни поглинання (далі - Директива про поглинання).
      4.5. Скаржники посилаються на нерелевантне цитування в судових рішеннях рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), унаслідок чого судами попередніх інстанцій не було виконано обов`язку провести на належному рівні оцінку всіх обставин і фактів у цій справі.
      4.6. Скаржники вважають, що суд апеляційної інстанції прийняв до розгляду відзиви відповідача та третіх осіб, не перевіривши дотримання прав усіх учасників процесу на отримання процесуальних документів (відзивів), що є порушенням статей 135, 262, 263 ГПК України.
      4.7. Крім того, скаржники вказують, що спірний правочин вчинений з порушенням вимог статті 8, частин п`ятої та сьомої статті 65 Закону України «Про акціонерні товариства» при визначенні ціни обов`язкового продажу акцій, а також зазначають про відсутність у відповідача права діяти від імені власників домінуючого контрольного пакета акцій.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з мотивів дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
      5.2. Комісія надала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню.
      5.3. Також надійшли пояснення щодо касаційної скарги від третьої особи - ОСОБА_4 , в яких останній зазначив, що при вирішенні спору має бути застосовано норму частини третьої статті 203 ЦК України, оскільки у спірних правовідносинах було порушено принцип вільного волевиявлення учасників правочину. Крім того наголошує, що відсутня юридична визначеність публічної безвідкличної вимоги, та у зв`язку із цим просить задовольнити касаційну скаргу.
      6. Рух касаційної скарги
      6.1. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 07 лютого 2019 року відкрила касаційне провадженнята ухвалою від 02 липня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки можливість поставити під сумнів конституційність Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах» стосовно запровадження статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», прийнятого на виконання міжнародних зобов`язань України, є виключною правовою проблемою, вирішити яку необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      7.1. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
      7.2. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      7.3. Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
      7.4. Указані норми Конституції України, Конвенції та ЦК України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи своєї власності. При цьому зазначені норми припускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
      7.5. Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити зазначеним нормам Конституції України та Конвенції.
      7.6. Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      7.7. Відповідно до частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      7.8. Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.
      7.9. 14 червня 1994 року було укладено Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами. Угода передбачала процес зближення існуючого та майбутнього законодавства України із законодавством співтовариства. Україна зобов`язалася вживати заходи для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведено у відповідність із законодавством співтовариства.
      7.10. 21 березня 2014 року підписано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода). Ця Угода була ратифікована Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII і є невід`ємною частиною українського законодавства. Відповідно до статті 480 Угоди додатки і протоколи до цієї Угоди є її невід`ємною частиною.
      7.11. Додатком XXXIV до глави 13 «Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит» розділу V «Економічне і галузеве співробітництво» Угоди передбачено, що Україна зобов`язується поступово наблизити своє законодавство до законодавства Європейського Союзу про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит у встановлені додатком терміни. У цьому додатку наведено й Директиву про поглинання. Відповідно до графіка, зазначеного у додатку, положення цієї Директиви повинні бути впроваджені протягом 4 років з дати набрання чинності цією Угодою. Таким чином, Україна відповідно до міжнародного договору взяла на себе зобов`язання з упровадження у своє законодавство положень Директиви про поглинання у строки, визначені в додатку XXXIV до Угоди.
      7.12. Згідно з частиною третьою статті 249 Договору про заснування Європейської Спільноти директива є обов`язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, стосовно визначеного в ній результату, однак залишає державам вибір форми та засобів його досягнення. Директива покладає на держави-члени обов`язок видавати правові акти для досягнення результату, зазначеного в директиві (імплементувати директиву у внутрішнє законодавство). Отже, директиви не є актами, які безпосередньо регулюють відповідні відносини у державах-членах , таке регулювання запроваджується внаслідок імплементації директив у внутрішні правопорядки. Проте обов`язок України з імплементації Директиви про поглинання випливає не з Договору про заснування Європейської Спільноти, не з членства України в Європейському Союзі, а з ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII Угоди, яка встановлює певні міжнародні зобов`язання України.
      7.13. Директива про поглинання регулює відносини за участю акціонерних товариств, усі або частина акцій яких знаходяться в обігу на регульованому ринку. Оскільки ця Директива встановлює лише мінімальні стандарти в цій сфері, то держави можуть поширити її дію і на інші товариства.
      7.14. Згідно з частиною другою статті 15 Директиви про поглинання держави-члени повинні забезпечити, щоб оферент був спроможний вимагати від усіх власників решти цінних паперів продати йому/їй ці папери за справедливою ціною. Держави-члени можуть запровадити таке право у наступних ситуаціях: (а) у разі, якщо оферент володіє акціями, що складають не менше, ніж 90 % капіталу, що дає право голосу та 90 % голосів у компанії-адресата оферти, або (b) у разі, якщо, після прийняття пропозиції, оферент придбав або остаточно зобов`язався придбати цінні папери, що представляють не менше 90 % капіталу адресата оферти, що забезпечує право голосу та 90 % голосів, що були предметом оферти. У випадку, передбаченому пунктом (а), держави-члени можуть встановити вищий поріг, котрий, однак, не може бути вищим, ніж 95 % капіталу, що дає право голосу.
      7.15. Україна виконуючи обов`язки з адаптації її корпоративного законодавства до законодавства Європейського Союзу, запровадила інститути витіснення та примусового продажу (squeeze-out і sell-out). Таке запровадження має більш широкий характер, аніж це передбачено мінімальними стандартами Директиви про поглинання: ці інститути були запроваджені щодо всіх акціонерних товариств, а не тільки тих, акції яких знаходяться в обігу на регульованому ринку; вони були запроваджені не лише у зв`язку із пропозицією про поглинання і після його завершення та стосувалися всіх акціонерних товариств, які на дату набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства» мали серед акціонерів власника домінуючого контрольного пакета акцій акціонерного товариства. Водночас Україна застосувала вищий відсоток володіння акціями (95 %), який надає акціонеру право на сквіз-аут, порівняно з мінімально дозволеним Директивою (90 %).
      7.16. Відповідно до положень статей 85, 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові акти. Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні.
      7.17. Виконуючи міжнародні зобов`язання України за Угодою, Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах», яким доповнено Закон України «Про акціонерні товариства» статтею 652.
      7.18. Відповідно до частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» протягом 90 днів з дня подання повідомлення відповідно до частини другої цієї статті та за умови виконання нею дій, передбачених статтею 65 або 651 цього Закону, особа, яка є власником домінуючого контрольного пакета акцій, або будь-яка її афілійована особа, або уповноважена особа має право надіслати до товариства публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій товариства. У разі подання до товариства публічної безвідкличної вимоги всі акціонери акціонерного товариства, крім осіб, що діють спільно із такою особою, та її афілійованих осіб, та саме товариство зобов`язані у безумовному порядку продати належні їм акції цього товариства заявнику вимоги.
      7.19. Відповідно до частини дев`ятої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції.
      7.20. Зазначеними нормамиЗакону України «Про акціонерні товариства» передбачено примусове відчуження міноритарними акціонерами належних їм акцій на вимогу власників домінуючого контрольного пакета акцій.
      7.21. Запровадження державою зазначеного законодавчого регулювання зумовлено наявністю інтересів суспільства у сталому функціонуванні та розвитку акціонерних товариств, що забезпечує робочі місяця та сплату податків у державі, зростанні інвестиційної привабливості акціонерних товариств, зменшенні корпоративних конфліктів, рейдерства тощо. Зазначене вимагає належного рівня корпоративного управління та мінімізації пов`язаних із цим витрат, необхідних, зокрема, для підтримання інфраструктури, пов`язаної зі скликанням загальних зборів акціонерного товариства або з реалізацією акціонерами своїх інших прав та повноважень.
      7.22. Отже, забезпечення можливості примусового викупу акцій може відповідати інтересам суспільства. Проте ця процедура, як і будь-який інший спосіб примусового відчуження об`єктів права власності, має застосовуватись у виключних випадках задля досягнення легітимної мети та з дотриманням балансу інтересів усіх акціонерів, у тому числі щодо виплати власником домінуючого контрольного пакета акцій компенсацій міноритарним акціонерам у розмірі справедливої вартості належних їм акцій.
      7.23. Власник домінуючого контрольного пакета акцій при прийнятті рішення про примусовий викуп акцій та надісланні відповідної вимоги про придбання акцій повинен мати легітимну мету позбавлення міноритарних акціонерів права власності на належні їм акції, яка підлягає перевірці судом у разі виникнення відповідного спору.
      7.24. Отже, у разі оскарження міноритарними акціонерами процедури примусового відчуження належних їм акцій суд має встановити: 1) чи проводилась ця процедура відповідно до норм закону; 2) чи здійснювалась вона з легітимною метою, а саме чи відповідали мотиви мажоритарних акціонерів суспільним інтересам у запровадженні цієї процедури; 3) чи є запропонована міноритарним акціонерам вартість викупу акцій справедливою, та відповідно, чи дотриманий критерій пропорційності втручання у права позивачів.
      7.25. Критерій пропорційності вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей. Дотримання вказаного критерію передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано розумного балансу між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Одним із важливих елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.
      7.26. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ умови компенсації примусового відчуження активів, згідно з положеннями національного законодавства, є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на особу (власника).
      7.27. У пункті 39 рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» Суд указав, що передання права власності від однієї особи до іншої без сплати суми, яка більш-менш відповідає вартості майна, звичайно становить непропорційне втручання, яке не можна вважати виправданим у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      7.28. З урахуванням викладеного вище, перевіряючи доводи позивачів щодо порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у спірних правовідносинах, суди першої та апеляційної інстанцій мали б установити, чи містить процедура обов`язкового продажу акцій, передбачена статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства», чіткий та прозорий порядок визначення ціни акцій, та чи містять положення Закону України «Про акціонерні товариства» запобіжники проти можливої недобросовісної поведінки власників товариств, які мають можливість занизити вартість акцій під час їх викупу, і, як наслідок, чи здатні встановлені у наведеній нормі умови компенсації, які не повинні створювати непропорційний тягар для міноритарних акціонерів, гарантувати повне відшкодування вартості майна (акцій). Наведене надасть можливість зробити висновок, чи може вважатися визначеною справедливо зазначена у публічній вимозі ціна акцій, за умови, що міноритарний акціонер законом не наділений правом впливати на визначення ціни викупу у нього акцій.
      7.29. Згідно з частиною п`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» ціною обов`язкового продажу акцій визначається найбільша з наступних: 1) найвища ціна акції, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, придбавали акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття домінуючого контрольного пакета акцій включно з датою набуття; 2) найвища ціна, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, опосередковано набули право власності на акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття такою особою домінуючого контрольного пакета акцій товариства включно з датою набуття, за умови що вартість акцій товариства, які прямо або опосередковано належать такій юридичній особі, за даними її останньої річної фінансової звітності, становить не менше 90 відсотків загальної вартості активів такої юридичної особи; 3) ринкова вартість акцій товариства, визначена суб`єктом оціночної діяльності відповідно до статті 8 цього Закону станом на останній робочий день, що передує дню набуття заявником вимоги домінуючого пакета акцій товариства.
      7.30. За обставинами справи, на підставі звіту ТОВ «Експерт-аналітик» від 4 жовтня 2017 року ринкова вартість однієї простої іменної бездокументарної акції Товариства в пакеті акцій, що складає не більше 10 % статутного капіталу Товариства, станом на 31 серпня 2017 року була визначена у розмірі 251,14 грн. Водночас ціна придбання акції Товариства компанією ORNEX LIMITED була визначена у розмірі 488,14 грн, і саме ця ціна була визначена наглядовою радою для придбання акцій в порядку статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства». Поряд із цим позивачі стверджують, що середній біржовий курс акцій ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» на ПАТ «Українська біржа» за період з 30 травня по 30 серпня 2017 року складав 773,70 грн.
      7.31. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що запровадження нормативного регулювання, при якому, залежно від обраного способу визначення ціни акцій, їх вартість може відрізнятися в рази, не може гарантувати отримання міноритарним акціонером в усіх випадках справедливої компенсації за обов`язковий продаж акцій, та відповідно, дотримання у таких відносинах критерію пропорційності втручання у право власності.
      7.32. Частиною дев`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції (їхні спадкоємці або правонаступники, або інші особи, які відповідно до законодавства мають право на отримання коштів). Перерахування всього обсягу грошових сум у порядку, встановленому частиною дев`ятою цієї статті, є належним виконанням заявником вимоги зобов`язання щодо оплати акцій, що придбаваються (абзац другий частини тринадцятої статті 652 цього Закону). Центральний депозитарій цінних паперів протягом трьох робочих днів з дня отримання від товариства інформації про перерахування в повному обсязі грошових сум за акції, що придбаваються заявником вимоги, в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему, здійснює зняття обмеження, встановленого відповідно до частини десятої цієї статті, та забезпечує переведення депозитарними установами прав на відповідні акції з рахунків їхніх власників на рахунок заявника вимоги (абзац перший частини чотирнадцятої статті 652 цього Закону).
      7.33. Тобто процедура примусового викупу акцій відповідно до статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є таким правочином, в якому особа, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, може впливати на спосіб визначення ціни акцій та набуває право власності на них унаслідок виконання вимог, визначених зазначеною нормою, тоді як міноритарний акціонер втрачає право власності на акції за відсутності свого волевиявлення, без будь-якого впливу на визначення ціни, та за відсутності законодавчого механізму здійснення спеціального контролю з боку суду або Комісії.
      7.34. Велика Палата Верховного Суду вважає, що запровадження державою спеціальної процедури з примусового відчуження акцій на користь приватних осіб в будь-якому випадку має супроводжуватися встановленням гарантій захисту прав особи, яка позбавляється майна, і такі гарантії мають бути передбаченими саме у цій процедурі.
      7.35. Втім зазначених гарантій для міноритарного акціонера законодавче регулювання спірних правовідносин не містить, а можливість міноритарного акціонера захистити свої права в загальному порядку, визначеному нормами ЦК України, у спосіб пред`явлення вимоги про стягнення з особи, на користь якої відбулося примусове відчуження акцій, грошових коштів у розмірі різниці між визначеною ціною у публічній безвідкличній вимозі та справедливою ціною таких акцій або ж у спосіб визнання недійсним зазначеного правочину, не може вважатися достатньою гарантією захисту прав цього учасника, адже за таких обставин обов`язок доказування справедливої ціни викупу акцій буде здійснюватися вже після фактичної втрати слабшою, в цих відносинах, стороною права власності та супроводжуватись необхідністю понесення останньою значних витрат на проведення оцінки майна товариства, сплату судового збору, витрат на професійну правничу допомогу тощо.
      7.36. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки норма статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» не визначає спеціальних способів захисту прав міноритарних акціонерів права та інтереси яких були порушені примусовим викупом акцій за ціною меншою за їх ринкову вартість, то особи, які вважають, що їх права та інтереси на акції були порушені вчиненням такого правочину, можуть самостійно обирати між визначеними нормативними приписами способами їх захисту. Звідси, обраний позивачами у цій справі спосіб захисту прав є таким, що відповідає приписам статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України.
      7.37. За вказаних обставин, враховуючи, що при визначенні ціни акцій існує ймовірність недобросовісної поведінки особи, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, відсутність можливості впливу міноритарним акціонером на визначення ціни акцій при їх відчуженні без його волевиявлення та відсутність спеціального контролю з боку суду або Комісії за процедурою такого визначення до позбавлення міноритарного акціонера права власності на акції, свідчить про те, що у спірних правовідносинах попередні судові інстанції мали б надати оцінку тому, чи була ціна, визначена у безвідкличній вимозі, справедливою, та за наслідком цього встановити, чи було дотримано критерій пропорційності втручання у право власності, і залежно від вказаних обставин вирішити цей спір.
      7.38. Втім, вирішуючи спір у справі, ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не встановлювали зазначених вище обставини, а відтак не з`ясували наявності легітимної мети та справедливої ціни акцій, дотримання чи недотримання критерію пропорційності втручання у право власності у спірних правовідносинах, у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними висновки судів про відсутність порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій.
      8. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      8.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, на підставі обставин справи, у межах доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення та постанови у цій справі та про направлення справи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      8.3. Під час нового розгляду справи судам слід дослідити зібрані у справ докази та встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, щодо здійснення процедури примусового відчуження акцій з легітимною метою та дотримання чи недотримання критерію пропорційності при втручанні у майнові права позивачів, та відповідно, встановити, чи було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. За пунктом 2 частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      9.2. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, буде здійснено за результатами вирішення спору в цій справі.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року у справі № 908/137/18 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Ж. М. Єленіна
      Т. О. Анцупова
      О. С. Золотніков
      В. В. Британчук
      В. М. Сімоненко
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93336732
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 жовтня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 683/351/16-ц
      Провадження № 14-113цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року у складі колегії суддів Купельського А. В., Спірідонової Т. В., Янчук Т. О.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Старокостянтинівського районного споживчого товариства (далі -Старокостянтинівське РСТ) про визнання незаконними та скасування постанов зборів споживчого товариства, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив: визнати незаконними та скасувати постанови зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 02 лютого 2016 року про припинення його повноважень як голови правління споживчого товариства і звільнення з посади відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з 02 лютого 2016 року та про призначення тимчасовим виконувачем обов`язків голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_2 ; поновити його на роботі з 02 лютого 2016 року; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Позов обґрунтовано тим, що з вересня 2002 року позивач працював на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ. Постановою позачергових зборів уповноважених товариства від 02 лютого 2016 року припинено його повноваження як голови правління та звільнено із займаної посади за пунктом 5 статті 41 КЗпП України. Зазначену постанову вважав незаконною, оскільки вона винесена з порушенням трудового, корпоративного законодавства, а також Статуту товариства, оскільки його звільнено в період тимчасової непрацездатності. Крім того, не було дотримано порядку організації та проведення позачергових зборів уповноважених товариства.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      12 жовтня 2016 року рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області позов задоволено частково.
      Визнано незаконною та скасовано постанову позачергових зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 02 лютого 2016 року в частині припинення повноважень голови правління споживчого товариства ОСОБА_1 і звільнення його з посади та в частині призначення тимчасовим виконувачем обов`язків голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_2 .
      Поновлено ОСОБА_1 на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ з 02 лютого 2016 року. Стягнуто зі Старокостянтинівського РСТ на користь ОСОБА_1 71 875,00 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
      В іншій частині позовних вимог відмовлено.
      Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за місяць допущено до негайного виконання. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 звільнено з роботи з порушенням частини третьої статті 40 КЗпП України, а саме в період його тимчасової непрацездатності. Крім того, позачергові збори уповноважених скликалися з порушенням установленого законами України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року №1087-IV (далі - Закон №1087-IV), «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 року № 2265-XII (далі - Закон № 2265-XII) і Статутом Старокостянтинівського РСТ від 09 лютого 2007 року (далі - Статут Старокостянтинівського РСТ) порядку; рішення зборів ухвалено за участю осіб, які не є його членами та не мають права обирати голову правління споживчого товариства; призначення тимчасового виконувача обов`язків голови правління ОСОБА_2 відбулося без включення цього питання до порядку денного зборів та попереднього обговорення. У зв`язку з незаконним звільненням позивача суд поновив позивача на посаді голови правління товариства; стягнув з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також відшкодування моральної шкоди.
      12 грудня 2016 року рішенням апеляційного суду Хмельницької області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове - про відмову в задоволенні позову.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що дії уповноважених представників щодо припинення повноважень голови правління Старокостянтинівського РСТ та призначення тимчасового виконувача обов`язків голови правління відповідають Статуту споживчого товариства та не порушують права ОСОБА_1 . Зокрема, позивач повідомлявся про призначення на
      02 лютого 2016 року зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ, на початку яких він був присутній та мав можливість висунути на голосування свою кандидатуру. Суд апеляційної інстанції зазначив, що посилання позивача на незаконне звільнення в період його тимчасової непрацездатності не є підставою для задоволення позову, оскільки 08 лютого 2016 року постановою правління Старокостянтинівського РСТ внесено зміни до постанови позачергових зборів уповноважених від 02 лютого 2016 року, за якою днем звільнення ОСОБА_1 вважається 08 лютого 2016 року.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням статей 213, 309, 316 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зокрема, суд не врахував, що позивач 08 лютого 2016 року був непрацездатним, що підтверджено відповідними листами непрацездатності; за положеннями пунктів 19, 32 Статуту товариства його правління (виконавчий орган) не має повноважень щодо внесення змін у постанови (рішення) загальних зборів та зборів уповноважених, не наділяє таким правом виконавчий орган споживчого товариства і чинне законодавство. Апеляційний суд не застосував жодних норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, не навів мотивів неврахування правових висновків та усталеної практики Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо застосування статей 40, 41, 235 КЗпП України. Крім того, позивач не знав про дату, час та порядок денний позачергових зборів уповноважених, тобто був позбавлений можливості реалізувати права, передбачені пунктами 14, 25 Статуту товариства. Суд також порушив норми статті 212 ЦПК України в частині оцінки доказів у їх сукупності.
      Позиція інших учасників справи
      У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу від Старокостянтинівського РСТ , у яких воно просило залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права.
      Фактично припинення повноважень позивача як голови правління Старокостянтинівського РСТ та дострокове звільнення з посади відбулося на підставі статті 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 16 Закону №1087-IV, статті 14 Закону № 2265-XII, пункту 37 Статуту споживчого товариства. Зазначало, що припинення повноважень ОСОБА_1 як голови правління Старокостянтинівського РСТ відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності.
      Суд першої інстанції безпідставно ототожнив виборну посаду члена виконавчого органу товариства з поняттям «працівник», яким за визначенням законодавства є фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      12 січня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі.
      12 квітня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» та розпочав роботу Верховний Суд як суд касаційної інстанції в цивільних справах.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд.
      У квітні 2018 року справу передано до Верхового Суду.
      29 липня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження у складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.
      18 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку.
      29 квітня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено касаційне провадження у справі.
      17 червня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що не можна погодитись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які розглянули справу за правилами цивільного судочинства, зазначивши, що на спірні правовідносини поширюються положення КЗпП України, оскільки, вдавшись до обговорення правомірності рішення загальних зборів споживчого товариства, суди вийшли за межі своєї компетенції.
      З огляду на положення статті 221 КЗпП України, статей 1, 3 Закону України «Про споживчу кооперацію» державні органи не повинні втручатися у статутну діяльність об`єднань громадян при звільненні від виборної посади його членів, що відповідно до статуту відноситься до повноважень загальних зборів споживчого товариства та не може бути предметом розгляду в судовому порядку.
      Зазначене відповідає висновкам щодо застосування норми права в подібних правовідносинах Верховного Суду України, висловленим у справі № 752/2669/17 (провадження № 6-1002цс16), зокрема, що серед установлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та що оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку. У контексті обставин справи зміст спірних правовідносин обмежується з`ясуванням правової природи дій та/чи бездіяльності зборів уповноважених ГБК «Теремки-1», які за законом і статутом віднесені до повноважень цієї самоврядової організації і є питанням їхньої внутрішньої (статутної) діяльності. Таким чином, на такі спірні правовідносини компетенція суду згідно з вимогами статті 16 ЦК України не поширюється, оскільки ці питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації.
      Від цього правового висновку у встановленому цивільно-процесуальним законодавством порядку Велика Палата Верховного Суду не відступала.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що з огляду на наведене та статті 221 КЗпП України зазначений спір не підлягає розгляду в судовому порядку в жодній юрисдикції.
      Проте у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18) в подібних правовідносинах, з подібними підставами позову Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 06 березня 2019 року зазначив, що хоча позивач оскаржує дії суб`єкта владних повноважень - державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, посилаючись на недотримання ним установленого законом порядку проведення реєстраційної дії - запису про відомості про юридичну особу - споживче товариство щодо зміни керівника та скасування запису в реєстрі, проте з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів споживчого товариства та ухвалені ними рішення, які з огляду на частину першу статті 15 Закону України «Про кооперацію» з наступними змінами спричинили виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та споживчим товариством.
      Тобто звернення позивача до суду з таким позовом фактично покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав позивача (про що він сам неодноразово зазначав), що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства; такий спір повинен вирішуватись у порядку господарського судочинства.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що основною ознакою трудових відносин є врегулювання процесу трудової діяльності та її організації нормами трудового законодавства. Разом із тим позивач перебував на виборній посаді, його діяльність регулювалася Статутом Старокостянтинівського РСТ, предметом позову в цій справі є оскарження ним рішення загальних зборів споживчого товариства, яке оформлене постановою позачергових зборів уповноважених споживчого товариства, на яких, зокрема, вирішено припинити його повноваження як голови правління споживчого товариства та звільнити з посади. Відтак, такий спір необхідно розглядати в судовому порядку.
      З огляду на вказане Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав необхідним відступити від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16, про можливість розгляду спорів щодо дострокового звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, в судовому порядку.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що є підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з частинами третьою та четвертою статті 403 ЦПК України.
      14 липня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Суди попередніх інстанцій установили, що Старокостянтинівське РСТ діє на підставі Статуту зі змінами та доповненнями, затвердженого загальними зборами Старокостянтинівського РСТ від 09 лютого 2007 року, державна реєстрація змін до установчих документів проведена 02 березня 2007 року, номер запису 16641050003000011.
      05 вересня 2002 року ОСОБА_1 обрано на посаду голови правління Старокостянтинівського РСТ, а 30 грудня 2013 року - переобрано на посаду голови правління строком на п`ять років на звітно-виборчих загальних зборах пайовиків та уповноважених.
      У Старокостянтинівському РСТ обрано 27 уповноважених членів споживчого товариства (реєстраційний список уповноважених Старокостянтинівського РСТ).
      04 січня 2016 року 13 уповноважених РСТ звернулись із вимогою до правління Старокостянтинівського РСТ про скликання позачергових загальних зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ з розгляду питань діяльності Старокостянтинівського РСТ, а саме: порушення вимог чинного законодавства, Статуту, збереження майна і грошових коштів; допущення безгосподарності; застосування дисциплінарних стягнень до осіб, які займають виборні посади за неналежне виконання службових обов`язків.
      26 січня 2016 року на засіданні ініціативної групи та уповноважених Старокостянтинівського РСТ 10 уповноважених цього товариства вирішили: скликати позачергові збори уповноважених пайовиків 02 лютого 2016 року о 10 годині в залі адміністративної будівлі Старокостянтинівського РСТ за адресою: м. Старокостянтинів, вул. Грушевського, 22; затвердили порядок денний позачергових зборів уповноважених: про роботу голови правління Старокостянтинівського РСТ та різне; запросили на позачергові збори уповноважених колишніх працівників системи РСР, пайовиків, представників міської ради, районної ради, представників прокуратури, поліції, інших посадових осіб (протокол засідання ініціативної групи та уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 26 січня 2016 року).
      02 лютого 2016 року постановою позачергових зборів Старокостянтинівського РСТ припинено повноваження голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_1 та звільнено його із займаної посади відповідно до пункту 5 статті 41 КЗпП України з 02 лютого 2016 року; призначено тимчасово виконуючим обов`язки голови правління Старокостянтинівського РСТ терміном на 3 місяці ОСОБА_2 з 02 лютого 2016 року.
      08 лютого 2016 року постановою правління Старокостянтинівського РСТ внесено зміни до постанови зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ щодо дати звільнення ОСОБА_1 на 08 лютого 2016 року у зв`язку з його тимчасовою непрацездатністю 02 лютого 2016 року.
      При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має відповісти на питання щодо можливості розгляду в судах вказаного спору, визначити його предметну юрисдикцію та переглянути рішення судів попередніх інстанцій щодо результатів вирішення спору.
      Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 за позовом до Державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Менської районної державної адміністрації Чернігівської області з приводу визнання протиправною реєстраційної дії щодо зміни керівника Березнянського споживчого товариства та скасування запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Позивач вважав такі дії протиправними, оскільки, незважаючи на рішення загальних зборів членів Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року про обрання голови правління, постановою Менської районної споживчої спілки від 15 липня 2016 року вирішено дію всіх рішень, прийнятих на зборах Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року, призупинити до вирішення всіх питань у суді та до проведення звітно-виборчих зборів членів Березнянського споживчого товариства призначити позивача виконуючим обов`язки голови правління Березнянського споживчого товариства з 15 липня 2016 року.
      Закриваючи провадження у справі, Касаційний адміністративний суд зазначив, що з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року та ухвалені ним рішення. Скликання зборів та прийняття ними рішень спричинили відповідно до частини першої статті 15 Закону №1087-IV виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та Березнянським споживчим товариством. Тобто звернення позивача до суду покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав. Суд вважав, що цей спір, відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) необхідно вирішувати в порядку господарського судочинства.
      У правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), зазначено: «У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Проте серед встановлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку».
      Касаційний цивільний суд вважав, що висновок Верховного Суду України щодо відсутності в судів юрисдикції розглядати вказану категорію спорів є обґрунтованим і поставив під сумнів висновок Касаційного адміністративного суду щодо можливості розгляду спору в суді будь-якої юрисдикції.
      Основним питанням при розгляді вказаної справи є визначення можливості розгляду вказаної категорії спорів у судах загальної юрисдикції.
      Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.
      Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність
      (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
      Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
      Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
      У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди в доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
      У пункті 52 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення від 01 березня 2002 року у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
      У статті 124 Конституції України в редакції на час звернення позивача до суду передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
      Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
      Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
      Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення).
      У Конституції України в редакції на час звернення з цим позовом до суду визначено, що у разі необхідності врегулювання спору у будь-яких правовідносинах між будь-якими особами він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил предметної юрисдикції та підсудності.
      Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору.
      Разом із тим відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам.
      Обмеження можливості звернення до суду і отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.
      Можна зробити висновок, що на час звернення позивача до суду під юрисдикцію суду підпадали будь-які правовідносини, у яких якщо їх сторона вважала, що її права порушено, оспорено чи не визнано, то обмеження доступу до правосуддя чітко регламентувалося лише волевиявленням особи вирішити спір у позасудовому порядку, що визначено в Конституції України та розтлумачено в Рішенні Конституційного Суду України, яке є обов`язковим до виконання.
      Вказане рішення зборів зачіпає як права конкретної особи щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою і як членом, і як керівником такої юридичної особи, так і процедуру прийняття такого рішення, що не можна вважати внутрішньостатутною діяльністю кооперативу.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, висловленого в рішенні від 19 жовтня 2016 року у справі № 752/2669/17 (провадження № 6-1002цс16), щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду.
      У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року встановлено, що на відносини щодо оскарження дій чи бездіяльності зборів уповноважених гаражно-будівельного кооперативу компетенція суду, згідно вимог статті 16 ЦК України, не поширюється, оскільки ці питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації.
      Така позиція суду встановлює, що внутрішньостатутна діяльність юридичної особи не охоплюється поняттям «правові відносини», а отже, спір щодо такої діяльності не є юридичним. Поняття «внутрішньостатутна діяльність» не використовується законодавством про кооперацію, при цьому йдеться про статутну мету або статутну діяльність. Така діяльність може стосуватися суб`єктивних прав та обов`язків особи (сплата членських внесків, управління юридичною особою тощо) і, загалом, такі відносини є корпоративними. Більш того, у правовій доктрині залежно від мети створення юридичної особи вже виділяють корпоративні спори, що виникають між учасниками юридичної особи та юридичною особою, створеною без мети отримання прибутку (саморегулівні організації, споживчі, обслуговуючі кооперативи, кредитні союзи).
      У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що організаційна автономія об`єднань є важливим аспектом їх свободи, яка захищена статтею 11 Конвенції (рішення від 04 квітня 2017 року у справі «Lovric v. Croatia», пункт 71), при цьому є законним, щоб держави встановлювали певні мінімальні вимоги щодо ролі та структури керівних органів об`єднання. Завданням органів не є забезпечення дотримання кожної окремої формальності, викладеної у власному статуті об`єднання (пункти 72 та 78 рішення від 08 жовтня 2009 року у справі «Tebieti Muhafize Cemiyyeti and Israfilov v. Azerbaijan»). Тобто йдеться про мінімальні стандарти регулювання суб`єктивних цивільних прав учасників юридичних осіб, які встановлені законом та відтворюються у статутних документах організації.
      Таким чином, юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків органів управління юридичної особи, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності.
      У цьому випадку позов стосується захисту права позивача на здійснення діяльності органу управління споживчого товариства, здійснення повноважень органу управління споживчого товариства та порядку скликання загальних зборів (зборів уповноважених) та правомочності їх рішення.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції.
      З 28 березня 2014 року - часу внесення змін до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України від 10 жовтня 2013 року № 642-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (далі - Закон № 642-VII), процесуальний закон відніс до юрисдикції господарського суду розгляд справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи.
      Стаття 12 ГПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду із цим позовом та розгляду справи судом першої інстанції, як і стаття 20 цього Кодексу в чинній редакції, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      Тому зазначена категорія справ підвідомча господарським судам.
      Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу суб`єкта господарювання - юридичної особи.
      У двох постановах було зроблено висновок про те, що спори підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, в інших випадках зроблено висновок про господарський характер таких спорів.
      Велика Палата Верховного Суду керувалася такими критеріями щодо розмежування підсудності у вказаних справах.
      За обставинами справи № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) позивач, директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства, звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Велика Палата Верховного Суду вважала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами, оскільки позивач оскаржив відповідні накази насамперед через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, вказані вимоги тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача (постанова від 29 травня 2019 року (пункт 63)).
      За обставинами справи № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19) позивачка оскаржувала рішення загальних зборів і наглядової ради, прийняті відповідно до статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства (постанова від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)).
      У справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18) спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство. При вирішенні спорів, пов`язаних із порядком скликання і роботи наглядової ради товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. Суди розглянули по суті переважно корпоративний спір, який підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, (постанова від 30 січня 2019 року).
      Крім того, до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду віднесла спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України.
      У постанові від 28 листопада 2018 року № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки як на підставу поданого позову позивач послався на недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір в цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.
      У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.
      Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
      У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.
      Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.
      Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.
      У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), Велика Палата зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
      У постанові від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19) Велика Палата зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулюванняправовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.
      У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) зроблено висновок, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК Українив редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      На час звернення позивача із цим позовом до суду в ГПК України були передбачені категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства. До таких віднесено і справи за спорами учасників щодо участі в органах управління юридичної особи.
      З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними.
      У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) Велика Палата зазначила, що позивач оскаржує рішення загальних зборів учасників ТзОВ «Бобрик» від 28 грудня 2012 року, тобто рішення органу управління, пов`язане з діяльністю товариства і управлінням ним, розгляд такої вимоги передбачає оцінювання законності дій зазначеного органу, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства (пункт 36 постанови).
      У постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила узагальнюючий висновок щодо розмежування юрисдикційності спорів між керівниками чи членами органу управління суб`єктів господарювання. Так, за правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).
      До юрисдикції господарського суду належать спори, у яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення).
      До 28 березня 2014 року, до набрання чинності новою редакцією пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, юрисдикція господарського суду поширювалася на вищевказані спори лише за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 року - за участю будь-яких юридичних осіб.
      При розгляді справи, визначаючи предметну юрисдикцію, необхідно виходити з таких міркувань.
      Спірні правові відносини урегульовано Законами № 1087-IV та № 2265-XII.
      Відповідно до статті 1 Закону № 1087-IV, кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів.
      У статті 3 цього Закону вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.
      Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (стаття 6 цього Закону).
      Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.
      У статті 8 Закону № 1087-IV, передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність.
      А стаття 12 вказаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб.
      Вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу.
      До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю;
      Позачергові загальні збори членів кооперативу скликаються на вимогу: не менше третини його членів; спостережної ради; ревізійної комісії (ревізора); органу управління кооперативного об`єднання, членом якого він є.
      Позачергові загальні збори членів кооперативу повинні бути скликані протягом 20 днів з дня надходження такої вимоги. У разі незабезпечення правлінням (головою) кооперативу скликання позачергових загальних зборів вони можуть бути скликані особами, які вимагали їх скликання, протягом наступних 20 днів. (стаття 15 Закону № 1087-IV).
      У статті 16 цього Закону вказано, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу.
      Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу.
      Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу.
      Члени правління та голова кооперативу обираються загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п`ять років.
      Порядок обрання або відкликання членів правління та голови кооперативу, а також порядок проведення засідань правління кооперативу та прийняття ним рішень визначаються статутом кооперативу.
      А стаття 34 Закону № 1087-IV передбачає, що трудові відносини в кооперативних організаціях регулюються цим Законом, законодавством про працю, статутами кооперативних організацій та правилами їх внутрішнього розпорядку.
      У статті 1 Закону № 2265-XII зазначено, що споживча кооперація в Україні - це добровільне об`єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесл, бере участь у міжнародному кооперативному русі.
      Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об`єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану (стаття 5 Закону № 2265-XII).
      Вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які приймають статут, визначають розміри вступного і обов`язкового пайового внесків, обирають керівні та контрольні органи товариства, а також вирішують інші питання, пов`язані з його діяльністю.
      Кожний член користується на загальних зборах споживчого товариства правом одного голосу незалежно від розміру внесеного ним пайового внеску і це право не може бути передано іншим особам.
      Для оперативного вирішення питань, що належать до компетенції загальних зборів споживчих товариств (крім питань прийняття статуту, ліквідації, реорганізації та виходу із спілки), можуть скликатися збори уповноважених (стаття 7 названого Закону).
      За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу стаття 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України).
      Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо).
      Відповідно до статті 94 ГК України господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.
      За змістом положень статей 2, 6, 9 Закону № 1087-IV кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі.
      Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів (стаття 2 Закону № 1087-IV).
      Споживчі кооперативи надають послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку (стаття 23 Закону № 1087-IV).
      За змістом положень статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності передбачені законом і статутними документами.
      Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідний правовий висновок викладений у декількох постановах Великої Палати Верховного Суду, наприклад, від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 та в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 листопада 2019 року у справі № 922/80/18 та інших.
      Відповідно до статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
      Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      У Рішенні № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України, зазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.
      Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України треба розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав, але за умови, якщо в установчих документах товариства не були зазначені підстави усунення.
      Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 Кодексу законів про працю.
      У рішенні Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України зазначено, що в аспекті конституційного звернення від 16 січня 2003 року N 435-IV положення частини третьої статті 99 ЦК України «члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов`язків» слід розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства у будь-який час і з будь-яких підстав усунути особу (осіб) від виконання обов`язків члена (членів) виконавчого органу за умови, якщо в установчих документах товариства не визначено таких підстав.
      Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України.
      За таких обставин можна зробити висновок, що споживча кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної товариством у формі кооперативу. Правовідносини зі звільнення, припинення повноважень голови правління споживчого товариства підпадають під юрисдикцію суду і не є внутрішньою діяльністю кооперативу.
      В ухвалі Касаційного цивільного суду міститься посилання на рішення Конституційного суду України № 12-рп/98 від 09 липня 1998 року у справі №17/81-97 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавство»).
      З мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №12-рп/98 вбачається, що суб`єкт права на конституційне звернення - Київська міська рада професійних спілок - просить дати офіційне тлумачення терміну «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, яким визначається сфера застосування контракту як особливої форми трудового договору.
      Конституційний Суд України на підставі аналізу матеріалів справи вважає, що останнім часом відбувається необґрунтоване розширення сфери застосування контракту, яка виходить навіть за межі, визначені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Все це не сприяє створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, ускладнює становище працівників, знижує реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.
      Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у галузі праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця, Конституційний Суд України визнає за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України.
      Тим більше контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами і угодами та іншими локальними нормативними актами.
      Тобто в цьому випадку предметом дослідження Конституційного Суду України було лише питання тлумачення терміну «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, а не його застосування до правовідносин з керівником профспілкової організації.
      Вказане рішення не стосується спору, який розглядається судами цивільної юрисдикції, оскільки цей спір стосується визначення предметної юрисдикції у спорі між членом споживчого товариства та товариством з приводу участі в управлінні товариством.
      У справі, яка розглядається, позивач - голова правління споживчого товариства звернувся до суду з позовом, у якому після зміни позовних вимог просив визнати незаконними та скасувати постанови зборів уповноважених товариства про: припинення його повноважень як голови правління товариства та звільнення його з посади відповідно до пункту 5 статті 41 КЗпП України; призначення тимчасовим виконуючим обов`язки голови правління цього споживчого товариства ОСОБА_2 ; поновити його на роботі та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу; відшкодувати моральну шкоду.
      Статут Старокостянтинівського РСТ затверджено загальними зборами РСТ 09 лютого 2007 року, зареєстровано державним реєстратором 02 березня 2007 року.
      Статут є основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства.
      У ньому визначаються порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства і розподілу прибутку, умови реорганізації і ліквідації товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України.
      Відповідно до пункту 1 Статуту споживче товариство - це добровільне об`єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Відносини, пов`язані з створенням і діяльністю споживчого товариства, регулюються Законом № 1087-IV та Законом № 2265-XII, іншими законодавчими актами України. Основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства, є Статут.
      У пункті 18 Статуту визначено, що вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які правомочні розглядати будь-які питання діяльності споживчого товариства.
      Пунктом 19 Статуту передбачено, що загальні збори обирають голову правління споживчого товариства, членів правління та ревізійної комісії, визначають чисельний склад цих органів. На посаду голови правління обирається особа з фаховою освітою та досвідом роботи в споживчій кооперації, кандидатура якої попередньо розглядається на професійну відповідність.
      У споживчому товаристві, де налічується 200 і більше пайовиків, для вирішення питань, що відносяться до компетенції загальних зборів, скликаються збори уповноважених (пункт 21 Статуту).
      Пунктом 25 Статуту визначено, що загальні збори, збори уповноважених членів споживчого товариства скликаються правлінням споживчого товариства в міру необхідності, але не рідше одного разу на рік.
      Основною формою здійснення повноважень пайовиків на кооперативній дільниці є дільничі збори. Дільничі збори обирають строком на 5 років та за необхідності звільняють до закінчення строку повноважень уповноважених споживчого товариства, органи самоврядування і контролю на кооперативній дільниці, заслуховують звіти (пункт 26 Статуту).
      У пункті 4 статті 12 ГПК України в редакції на час звернення позивача до суду передбачалося, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      На час звернення позивача до суду у статті 3 ЦПК України у відповідній редакції передбачалося, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. А у статті 15 - йдеться про компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, а саме щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
      Спори про поновлення на роботі (статті 221, 232, 235 глави ХV «Індивідуальні трудові спори» КЗпП України) належать до трудових спорів.
      У статті 221 КЗпП України вказано, що трудові спори розглядаються районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами. Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору.
      Підставою позовних вимог позивач зазначив, що його звільнено з роботи з порушенням частини третьої статті 40, пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України.
      Відповідно до статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
      Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.
      Разом із тим згідно з пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб. Тобто пункт 5 частини 1 статті 41 КЗпП України кореспондується з положеннями частини третьої статті 99 ЦК України.
      Зміни до статті 41 КЗпП України, а саме доповнення частини 1 цієї статті пунктом 5, внесено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року, який набрав чинності з 01 червня 2014 року. Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачається, що така підстава розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх - мінімальний розмір вихідної допомоги в розмірі середньої заробітної плати за шість місяців.
      З огляду на вказане під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення.
      Тобто здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення від посади відповідно до статті 99 ЦК України можлива в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене Статутом, і підставою такого звільнення може бути зазначене посилання на пункт 5 частини 1 статті 41 КЗпП України.
      Якщо Статутом передбачено підстави звільнення, усунення від виконання своїх повноважень одним з органів управління кооперативом, такі спори мають розглядати в залежності від причини звільнення, зазначеної у відповідному рішенні компетентного (уповноваженого) органу.
      З урахуванням висновку Конституційного Суду України, наданого у вказаному рішенні у справі №1-2/2010, можна зробити висновок, що посилання компетентного органу у рішенні про звільнення на статтю 99 ЦК України, як на підставу звільнення чи зазначення інших підстав, які передбачені у Статуті, може свідчити про реалізацію органом управління своїх корпоративних прав. Зазначення в рішенні про звільнення органу управління кооперативом, на якого поширюються у повному обсязі гарантії трудового законодавства, конкретної підстави, передбаченої КЗпП України, крім посилання на пункт 5 статті 41 КЗпП України, свідчить про цивільну юрисдикцію спору відповідно до вимог статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, чи статті 19 ЦПК України в чинній редакції.
      Критерієм розмежування справ цивільного судочинства від справ господарського судочинства є одночасно як суб`єктивний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин.
      Отже, основною ознакою, яка відрізняє трудові відносини від цивільно-правових, є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами.
      Тому вказаний спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства.
      Щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У зазначеній постанові Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зробив, зокрема, такі висновки.
      Касаційний адміністративний суд у постанові від 06 березня 2019 року зазначив, що хоча позивач оскаржує дії суб`єкта владних повноважень - державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, посилаючись на недотримання ним установленого законом порядку проведення реєстраційної дії - запису стосовно відомостей про юридичну особу - споживче товариство щодо зміни керівника та скасування запису в реєстрі, проте з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів споживчого товариства та ухвалені ними рішення, які з огляду на частину першу статті 15 Закону № 1087-IV з наступними змінами спричинили виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та споживчим товариством.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вважав, що права, які позивач вважає порушеними, порушені не органом державної реєстрації вчиненням реєстраційних дій, а діями третьої особи, тому без правової оцінки відносин між позивачем та третьою особою спір не може бути вирішено, а майнове право не може бути захищене ефективно.
      Суд вважав помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у своїй справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини стосуються прав учасників справи, пов`язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності юридичної особи.
      Тобто звернення позивача до суду з таким позовом фактично покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав позивача (про що він сам неодноразово зазначав), що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства; такий спір повинен вирішуватись у порядку господарського судочинства.
      Крім того, у вказаній постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підставою для звернення особи з позовом було визнання незаконним рішення зборів товариства про звільнення з посади голови правління товариства через недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання і проведення загальних зборів господарського товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належав до корпоративних спорів і, відповідно, має розглядатися в порядку господарського судочинства.
      Оскільки вказаний висновок Касаційного адміністративного суду відповідає правовим висновкам Великої палати Верховного Суду щодо розмежування юрисдикцій та віднесення корпоративних спорів до господарської юрисдикції, підстав для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18), не вбачається.
      Щодо звільнення позивача під час тимчасової непрацездатності, то вказані вимоги не можуть бути розглянуті Великою Палатою Верховного Суду, оскільки вона в цьому випадку діє як касаційний суд цивільної юрисдикції. Разом з тим вказаний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства і по суті спору висновок повинен зробити належний суд, яким є господарський суд.
      Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення першої і апеляційної інстанції у відповідній частині і закрити провадження у справі.
      Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України.
      У частині другій вказаної статті передбачено, що порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      У пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України вказано, що суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, Велика Палата Верховного Суду закриває провадження у справі, та роз`яснює позивачу, що за його заявою може бути постановлена в порядку письмового провадження ухвала про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, тобто до суду господарської юрисдикції.
      Керуючись статтями 259, 400, 409, 414-416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Старокостянтинівського районного споживчого товариства про визнання незаконними та скасування постанов зборів споживчого товариства, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93217984
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 жовтня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 695/2665/16-ц
      Провадження № 14-105цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      учасники справи:
      позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
      представник позивачів - адвокат Глущенко Олександр Сергійович,
      відповідач - Об`єднане садівниче товариство «Славутич» (далі - ОСТ «Славутич», садівниче товариство),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвоката Глущенка Олександра Сергійовича на ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року у складі колегії суддів Сіренка Ю. В., Гончар Н. І., Пономаренка В. В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСТ «Славутич», ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Реєстраційна служба Золотоніського міськрайонного управління юстиції Черкаської області (далі - Реєстраційна служба), про визнання такими, що не відбулися, загальних зборів садівничого товариства, визнання недійсним та скасування протоколу загальних зборів садівничого товариства та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У вересні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звернулися до суду з указаним позовом, у якому просили:
      - визнати такими, що не відбулися, загальні збори членів ОСТ «Славутич» від 21 вересня 2013 року, за результатами яких було складено протокол № 2 від 21 вересня 2013 року;
      - визнати недійсним та скасувати протокол ОСТ «Славутич» № 2 від 21 вересня 2013 року.
      Позов обґрунтовано тим, що розпорядженням виконавчого комітету Золотоніської районної ради народних депутатів від 10 жовтня 1987 року № 112-р затверджено Статут ОСТ «Славутич», що знаходиться за адресою: с. Коробівка, Золотоніський район, Черкаська область.
      Протоколом № 2 загальних зборів членів ОСТ «Славутич» від 21 вересня 2013 року прийнято рішення про обрання головою товариства ОСОБА_6 , затверджено статут товариства в новій редакції, у зв`язку із чим внесено відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, а також Реєстраційною службою проведена відповідна реєстрація змін до установочних документів товариства, наслідком якої було затвердження нової редакції статуту товариства.
      На думку позивачів, під час скликання, повідомлення та проведення загальних зборів членів товариства допущено порушення, які суперечать вимогам чинного законодавства про діяльність кооперативів та статуту товариства. Зокрема, позивачі не були повідомлені про дату, місце та час проведення загальних зборів та їх порядок денний, що порушило їхні права як членів товариства на участь у вирішенні важливих питань його діяльності. Окрім того, порушені вимоги відносно кворуму та порядку обрання на посаду голови товариства.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      01 листопада 2016 року рішенням Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задоволено; визнано такими, що не відбулися 21 вересня 2013 року, загальні збори членів ОСТ «Славутич», за результатами яких складено протокол № 2 від 21 вересня 2013 року, який визнано недійсним та скасовано.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що не було дотримано необхідного кворуму загальних зборів ОСТ «Славутич» від 21 вересня 2013 року, підтвердження голосування присутніх на зборах з питань, зазначених у протоколі загальних зборів членів ОСТ «Славутич» № 2 від 21 вересня 2013 року.
      Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що згідно з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 18 листопада 2013 року кількість членів ОСТ «Славутич» складала 145 осіб, але у спірному протоколі позивачі в переліку осіб відсутні, тому у суду виник сумнів щодо правильності списку членів садівничого товариства, які були присутні на загальних зборах членів ОСТ «Славутич».
      22 березня 2017 року ухвалою Апеляційного суду Черкаської області апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано, а провадження у справі закрито.
      Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції послався на постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), відповідно до якої серед установлених статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) способів захисту цивільних прав та інтересів відсутній такий спосіб захисту, як оскарження дій, рішень і повноважень кооперативу, вчинення, прийняття та виконання яких відповідно до закону і статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції. Позивачі відповідно до статті 38 Закону України «Про кооперацію» не зверталися до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області (далі - Золотоніська РДА) як до органу, що здійснює контроль за діяльністю ОСТ «Славутич», щодо неправомірності діяльності органів управління цього товариства. Тому оскарження таких дій може відбуватися не в судовому порядку, а шляхом звернення до Золотоніської РДА.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У квітні 2017 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвокат Глущенко О. С. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року, яку просив скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував висновок Верховного Суду України, який викладено у постанові від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), неправильно застосував норми статті 15 та частини другої статті 16 ЦК України, де зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      Позиція інших учасників справи
      У серпні 2017 року ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що, закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Позивачі не зазначили, яким чином порушено їх права спірним протоколом, оскільки звернулися за захистом до суду лише після закінчення повноважень правління та голови правління ОСТ «Славутич», які були обрані на загальних зборах членів садівничого товариства 21 вересня 2013 року, що є предметом оскарження.
      Зазначив, що після з`ясування фактичних обставин справи суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність заявленої матеріально-правової вимоги способу захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивачів, тому доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судового рішення.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      12 червня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      27 грудня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зупинено касаційне провадження у справі № 695/2665/16-ц до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 750/3192/14.
      08 травня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено провадження у справі № 695/2665/16-ц.
      20 травня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.
      27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі пункту 7 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки неможливо ухвалити судове рішення у цій справі без відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), а тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      07 липня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду вивчила матеріали справи, перевірила доводи касаційної скарги та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
      Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі (провадження №6-1002цс16), а саме: «У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Проте серед встановлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку».
      При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має відповісти на питання щодо можливості розгляду в судах указаного спору, визначення його предметної юрисдикції та переглянути рішення судів попередніх інстанцій щодо результатів вирішення спору.
      Основним питанням при розгляді вказаної справи є визначення можливості розгляду такої категорії спорів у судах загальної юрисдикції.
      Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.
      Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність
      (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
      Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).
      Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
      У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає як право особи звернутися до суду, так і право на те, що її справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
      У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99).
      Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
      У статті 124 Конституції України у редакції на час звернення позивачів до суду передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
      Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
      Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
      Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення).
      У Конституції України (у редакції на час звернення з цим позовом до суду) визначено, що в разі необхідності врегулювання спору у будь-яких правовідносинах між будь-якими особами він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил предметної юрисдикції та підсудності.
      Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, полягає у прямій вказівці закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору.
      Разом із тим відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечить як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам.
      Обмеження можливості звернення до суду й отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини.
      Можна зробити висновок, що на час звернення позивачів до суду під юрисдикцію суду підпадали будь-які правовідносини, в яких якщо їх сторона вважала, що її права порушено, оспорено чи не визнано, то обмеження доступу до правосуддя чітко регламентувалося лише волевиявленням особи вирішити спір у позасудовому порядку, що визначено у Конституції України та розтлумачено у рішенні Конституційного Суду України, яке є обов`язковим до виконання.
      У даному випадку позов стосується захисту права позивачів на участь у діяльності органу управління садівничого товариства, порядку скликання загальних зборів членів ОСТ «Славутич» та правомочності їх рішення.
      Вказане рішення зборів зачіпає як права конкретної особи щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою, так і процедуру прийняття такого рішення, що не можна вважати внутрішньостатутною діяльністю кооперативу.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 752/2669/17 (провадження № 6-1002цс16), щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду.
      У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року встановлено, що на відносини щодо оскарження дій чи бездіяльності зборів уповноважених гаражно-будівельного кооперативу компетенція суду згідно з вимогами статті 16 ЦК України не поширюється, оскільки такі питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації.
      Така позиція суду встановлює, що внутрішньостатутна діяльність юридичної особи не охоплюється поняттям «правові відносини», а отже, спір щодо такої діяльності не є юридичним. Поняття «внутрішньостатутна діяльність» не використовується законодавством про кооперацію, при цьому йдеться про статутну мету або статутну діяльність. Така діяльність може стосуватися суб`єктивних прав та обов`язків особи (сплата членських внесків, управління юридичною особою тощо), і загалом такі відносини є корпоративними. Більш того, у правовій доктрині залежно від мети створення юридичної особи вже виділяють корпоративні спори, що виникають між учасниками юридичної особи та юридичною особою, створеною без мети отримання прибутку (саморегулівні організації, споживчі, обслуговуючі кооперативи, кредитні союзи).
      У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що організаційна автономія об`єднань є важливим аспектом їх свободи об`єднань, яка захищена статтею 11 Конвенції (рішення від 04 квітня 2017 року у справі «Lovric v. Croatia», пункт 71), при цьому є законним, щоб держави встановлювали певні мінімальні вимоги щодо ролі та структури керівних органів об`єднання. Завданням органів не є забезпечення дотримання кожної окремої формальності, викладеної у власному статуті об`єднання (пункти 72 та 78 рішення від 08 жовтня 2009 року у справі «TebietiMuhafizeCemiyyetiandIsrafilovv. Azerbaijan»). Тобто йдеться про мінімальні стандарти регулювання суб`єктивних цивільних прав учасників юридичних осіб, які встановлені законом та відтворюються у статутних документах організації.
      Таким чином, юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків органів управління юридичної особи, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності.
      Це підтверджується і практикою розгляду справ такої категорії, яка є різнонаправленою.
      Так, відповідно до правового висновку Верховного Суду України, який підтримується Великою Палатою Верховного Суду й повторюється у значній кількості тотожних справ, Велика Палата Верховного Суду вважала, що особи, які є членами кооперативу, правомочні брати участь у його управлінні, а також мають інші правомочності, передбачені законом та статутними документами, що випливають з їх участі у кооперативі. Оскільки кооператив є господарською організацією, а спір виник у межах господарських правовідносин з управління діяльністю кооперативу, а саме у зв`язку з порушенням прав члена кооперативу щодо можливості брати участь в управлінні, розгляд цього спору має здійснюватися судом господарської юрисдикції (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 738/1772/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 759/11487/16-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 640/1029/18-ц, від 17 грудня 2019 року у справі №904/4887/18 та інших).
      Аналогічну правову позицію висловили і касаційні суди, а саме: Касаційний господарський та Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 916/1253/19, від 03 березня 2020 року у справі № 922/756/19, від 05 березня 2020 року у справі № 918/703/18, від 04 серпня 2020 року у справі № 902/495/19, від 24 червня 2020 року у справі № 361/1059/17 та інших.
      Разом із тим Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду таку категорію справ розглянув по суті спору, фактично визнавши, що ця категорія справ може бути розглянута у порядку цивільної юрисдикції, про що свідчать постанови від 19 лютого 2018 року у справі № 755/3964/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 295/3749/17 та від 29 серпня 2019 року у справі № 756/15021/14-ц.
      Тобто існує необхідність повернутися до питання визначення предметної юрисдикції у спорах між членами кооперативу та кооперативом з приводу визнання недійсним рішення загальних зборів.
      При вирішенні цього питання Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      Відповідно до вимог частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. У пункті 6 частини другої цієї статті передбачено, що Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
      Створення і функціонування Верховного Суду має забезпечити послідовне, стале, однакове та зрозуміле правозастосування при розгляді спорів, однак не передбачає створення нових норм чи таке інтерпретування існуючих, яке не відповідає ні теорії права, ні усталеній судовій практиці протягом багатьох десятиліть.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції.
      З 28 березня 2014 року - часу внесення змін до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України від 10 жовтня 2013 року № 642-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (далі - Закон № 642-VII), який набрав чинності 28 березня 2014 року, процесуальний закон відніс до юрисдикції господарського суду розгляд справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи.
      Стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом та розгляду справи судом першої інстанції, як і стаття 20 цього Кодексу у чинній редакції, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      Відповідно господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      У справі, яка розглядається, у вересні 2016 року позивачі - члени ОСТ «Славутич» звернулися до суду з позовом, у якому просили визнати такими, що не відбулися, загальні збори членів садівничого товариства, на яких розглянуто питання про обрання головою товариства ОСОБА_6 , затверджено статут товариства в новій редакції, у зв`язку із чим внесено відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, а також Реєстраційною службою проведена відповідна реєстрація змін до установочних документів товариства, внаслідок чого затверджено нову редакцію статуту товариства.
      Статут ОСТ «Славутич» зареєстрований у виконавчому комітеті Золотоніської районної ради народних депутатів 14 жовтня 1987 року за № 112-р .
      Відповідно до пункту 16 цього статуту робітники, службовці та інші громадяни вважаються членами товариства з дня реєстрації статуту товариства.
      Згідно з пунктом 19 Статуту ОСТ «Славутич» члени садівничого товариства мають право брати участь в обговоренні питань, що розглядаються загальними зборами (зборами уповноважених) членів товариства і на засіданнях правління товариства, у тому числі пов`язаних із його діяльністю та поведінкою, та вносити пропозиції з покращення роботи товариства; обирати та бути обраними до правління і ревізійної комісії товариства; здійснювати інші повноваження, які випливають зі статуту товариства.
      Правове регулювання діяльності садівничих товариств відбувалося відповідно до Типового статуту садівницького товариства, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР і Українською республіканською радою професійних спілок від 02 грудня 1986 року № 416 (далі - Типовий статут).
      Згідно з пунктом 4 Типового статуту основним завданням садівницького товариства є організація колективного саду і використання його членами товариства для виробництва фруктів, ягід, овочів та іншої сільськогосподарської продукції, а також створення умов для культурного проведення вільного часу трудящими та їх сім`ями, зміцнення здоров`я, залучення до праці підлітків.
      За пунктом 25 цього Типового статуту кошти садівницького товариства утворюються зі вступних, членських і цільових внесків членів товариства та інших надходжень відповідно до чинного законодавства. Вступні внески витрачаються при вирішенні організаційних питань товариства. Членські та цільові внески витрачаються відповідно до прибутково-видаткових кошторисів товариства.
      Згідно з частиною другою статті 3 Закону СРСР від 26 травня 1988 року № 8998-XI «Про кооперацію в СРСР» у системі соціалістичної кооперації функціонують кооперативи двох основних типів: виробничі і споживчі.
      Виробничі кооперативи здійснюють виробництво товарів, продукції, робіт, а також надання платних послуг підприємствам, організаціям, установам і громадянам. Вони створюються і діють для виробництва, заготівлі, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, виробів виробничо-технічного призначення, виготовлення товарів народного споживання, збирання і переробки вторинної сировини і ділових відходів виробництва, ремонту і обслуговування техніки, виробничого, шляхового і житлово-цивільного будівництва, роздрібної торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування, організації культурного дозвілля, медичної допомоги, надання правових, транспортно-експедиційних, науково-дослідних, проектних, конструкторських, впроваджувальних, спортивно-оздоровчих та інших послуг, а також у сферах рибальства, рибництва і виробництва рибної продукції, заготівлі деревини, видобутку корисних копалин, інших природних ресурсів та в інших галузях господарської діяльності.
      Діяльність таких кооперативів грунтується на особистій трудовій участі їх членів.
      Споживчі кооперативи задовольняють потреби своїх членів та інших громадян у торговельному і побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативів у житлі, дачах і садових ділянках, гаражах і стоянках для автомобілів, у соціально-культурних та інших послугах. Крім зазначених функцій, споживчі кооперативи можуть також розвивати різноманітну виробничу діяльність, тобто бути кооперативами змішаного типу.
      Оскільки позивачі і відповідачі вказували, що правовідносини у ОСТ «Славутич» урегульовано законодавством про кооперацію, а відтак і правовідносини за їх участю мають регулюватися відповідно до цього законодавства.
      Закон № 8998-XI не застосовується у зв`язку з прийняттям Закону України від 10 липня 2003 року № 1087-IV «Про кооперацію» (далі - Закон № 1087- IV).
      У справі, що розглядається, спір стосується, зокрема, визнання недійсним протоколу загальних зборів товариства про затвердження статуту в новій редакції та обрання голови правління.
      Позивачі на обґрунтування позовних вимог посилаються на Закон № 1087- IV, яким визначено особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами, які за напрямами діяльності можуть бути, зокрема, садово-городніми.
      З набранням чинності Законом № 1087-IV садівничі товариства отримали можливість здійснити реєстрацію такої юридичної особи, як обслуговуючого кооперативу.
      Законодавство про кооперацію ґрунтується на нормах Конституції України і ЦК України, цього Закону, інших нормативно-правових актах з питань кооперації (стаття 5 Закону № 1087-IV).
      Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГК України, інших законодавчих актів (стаття 94 цього Кодексу).
      Формою ведення садівництва згідно зі статтею 35 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є садівницькі товариства.
      Наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97 затверджено Державний класифікатор України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» (далі - КОПФГ).
      У КОПФГ було враховано організаційно-правові форми, передбачені на час його прийняття законодавством, а саме: виробничий, обслуговуючий, споживчий кооператив, громадська організація, а такої форми, як садівниче товариство, передбачено не було.
      На сьогодні садове товариство згідно з чинним законодавством України може створюватися у двох організаційно-правових формах: як кооператив і як громадська організація.
      Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва в межах своїх повноважень надав роз`яснення, зокрема, від 11 жовтня 2004 року № 6978 та від 21 лютого 2006 року № 1339 про порядок реєстрації садівничого (садового) товариства.
      А 21 жовтня 2009 року Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва зробив висновок № 12819, у якому вказав, що садівничі товариства можуть створюватися як об`єднання громадян.
      У цих роз`ясненнях визнано, що садівничі товариства є обслуговуючими кооперативами і саме ця організаційно-правова форма більше відповідає меті створення садівничого товариства.
      Згідно зі статтею 2 Закону № 1087-IV обслуговуючий кооператив - це кооператив, який утворений шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою здійснення ними господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 % від загального обороту кооперативу.
      Можна стверджувати, що використання для ведення садівництва, городництва та дачного господарства організаційно-правової форми споживчого або обслуговуючого кооперативу як юридичної особи, утвореної фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (стаття 1 Закону №1087-IV), відповідає суті вказаної діяльності.
      Відповідно до статті 1 Закону №1087-IV кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів.
      У статті 3 цього Закону вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.
      Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (статті 6 цього Закону).
      Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.
      У статті 8 Закону № 1087-IV передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність.
      А стаття 12 указаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб.
      Відповідно до статті 15 Закону № 1087-IV вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу.
      До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперативу; визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв; визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; визначення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства; прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об`єднань; прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.
      Рішенням загальних зборів членів кооперативу до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені інші питання діяльності кооперативу.
      У статті 16 цього Закону вказано, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу.
      Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу.
      Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу.
      Члени правління та голова кооперативу обираються загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п`ять років.
      Порядок обрання або відкликання членів правління та голови кооперативу, а також порядок проведення засідань правління кооперативу та прийняття ним рішень визначаються статутом кооперативу.
      За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу статті 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України).
      Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо).
      Відповідно до статті 94 ГК України господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.
      За змістом положень статей 2, 6, 9 Закону України «Про кооперацію» кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі.
      Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.
      Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідний правовий висновок викладений у наведених вище постановах Великої Палати Верховного Суду, Касаційного господарського суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Згідно зі статтею 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
      Можна зробити висновок, що кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної у формі кооперативу, правовідносини з питань участі членів кооперативу в управлінні кооперативом та обранні органу управління належать до юрисдикції суду і не є внутрішньою діяльністю кооперативу.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність закриття провадження у справі з підстав непоширення компетенції суду до розгляду спірних правовідносин відповідно до вимог статті 16 ЦК України, оскільки такий спір підлягає розгляду в судах з урахуванням правил предметної юрисдикції та підсудності.
      Оскільки спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, а відповідно до пункту 4 статті 12 ГПК України (у редакції на час звернення позивачів до суду) господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів, то він підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.
      Висновок у справі
      У статті 124 Конституції України (у редакції на час звернення позивача до суду) передбачено, шо правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
      Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
      Положеннями частини другої статті 124 Конституції України у попередній редакції врегульовано, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
      Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      За відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими и суперечать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам, що визначено у Рішенні Конституційного Суду України №15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів).
      Кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної у формі кооперативу, правовідносини з питань участі членів кооперативу в управлінні кооперативом та обранні органу управління належать до юрисдикції суду, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків як членів кооперативу з управління юридичною особою, так і органів управління юридичної особи, тому такі питання не є внутрішньостатутною діяльністю.
      Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.
      Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними.
      Відповідно до пункту 4 статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
      Якщо спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, то він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок щодо необхідності закриття провадження у справі, однак неправильно зазначив підставу такого закриття.
      У даному випадку провадження у справі належить закрити відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Позивачам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та їх представнику - адвокату Глущенку О. С. роз`яснюється, що вказана справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, тому вони мають право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до суду, який закрив провадження у справі, тобто до Апеляційного суду Черкаської області з заявою про направлення справи до відповідного господарського суду.
      У пункті 3 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги наділений правом змінити рішення.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України суд змінює рішення, якщо воно переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      Ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року необхідно змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвоката Глущенка Олександра Сергійовича задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року змінити, викласти її мотивувальну частину в редакції мотивувальної частини цієї постанови.
      В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 93217986