Постанова ВП-ВС про спосіб захисту суспільних інтересів прокурором у разі повернення земельної ділянки водного фонду у власність територіальної громади і відсутність строків позовної давності

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

15 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 469/1044/17

Провадження № 14-317цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула справу за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 (далі - прокурор) в інтересах держави до Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі також - Коблівська сільрада), ОСОБА_1 (далі - первинний набувач), ОСОБА_2 (далі - проміжна набувачка), ОСОБА_3 (далі - кінцевий набувач) про визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння

за касаційною скаргою кінцевого набувача на заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року, ухвалене суддею Старчеус О. П., і постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року, постановлену колегією суддів у складі: Бондаренко Т. З., Данилової О. А., Шаманської Н. О.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1. Справу ініціював прокурор, звернувшись до суду в інтересах держави. Він стверджував, що Коблівська сільрада протиправно передала земельну ділянку водного фонду у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, а надалі змінила цільове призначення на землі житлової та громадської забудови. Суди двох інстанцій повністю погодилися з доводами прокурора. Визнали протиправними та скасували два рішення Коблівської сільради, визнали недійсним і скасували виданий первинному набувачеві державний акт на право власності на земельну ділянку та витребували її від кінцевого набувача. Останній подав касаційну скаргу. Велика Палата Верховного Суду має з`ясувати: 1) в якій юрисдикції розглядати вимоги про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради? 2) чи має прокурор право заявити позов в інтересах держави в особі територіальної громади села та чи потрібно було для цього інформувати Коблівську сільраду про наявність підстав для звернення до суду? 3) чи дотримали суди, задовольняючи позов, принципи правомірного втручання у право мирного володіння майном?

(2) Короткий зміст позовних вимог

2. У липні 2017 року прокурор звернувся до суду з позовом, у якому просив:

2.1. Визнати незаконними та скасувати рішення Коблівської сільради № 10 від 26 грудня 2012 року (далі також - рішення № 10) у частині затвердження проєкту із землеустрою та надання у власність первинному набувачу земельної ділянки площею 0,0570 га (пасовища) для ведення садівництва із земель, не наданих у власність і постійне користування, у межах села Коблеве Коблівської сільради.

2.2. Визнати незаконним і скасувати рішення Коблівської сільради № 31 від 10 квітня 2015 року (далі також - рішення № 31) у частині затвердження первинному набувачеві проєкту із землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295 з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, що є категорією земель житлової та громадської забудови.

2.3. Визнати недійсним і скасувати виданий первинному набувачеві державний акт від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582 (далі - державний акт) на право власності на земельну ділянку площею 0,0570 га з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295 у межах села Коблеве Коблівської сільради (далі також - земельна ділянка).

2.4. Витребувати від кінцевого набувача у власність Коблівської об`єднаної територіальної громади в особі Коблівської сільради земельну ділянку.

3. Позов мотивував такими обставинами:

3.1. 26 грудня 2012 року згідно з рішенням № 10 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку.

3.2. 29 грудня 2012 року на підставі рішення № 10 відділ Держкомзему у Березанському районі Миколаївської області видав первинному набувачеві державний акт.

3.3. 10 квітня 2015 року згідно з рішенням № 31 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування (категорія земель - землі житлової та громадської забудови).

3.4. 24 квітня 2015 року реєстраційна служба Березанського районного управління юстиції зареєструвала право власності первинного набувача на земельну ділянку (запис № 94844116).

3.5. 23 березня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 302 первинний набувач продав земельну ділянку проміжній набувачці, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис № 13863662.

3.6. 21 квітня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 433 проміжна набувачка продала земельну ділянку кінцевому набувачу, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис № 14304879.

3.7. Земельна ділянка знаходиться у межах прибережної захисної смуги Чорного моря у зоні рекреації. Зміна цільового призначення та продаж земельних ділянок прибережних захисних смуг законодавством не передбачено. Надання такої земельної ділянки у власність суперечить вимогам земельного законодавства.

(3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції

4. 7 вересня 2017 року Березанський районний суд Миколаївської області ухвалив заочне рішення, згідно з яким позов задовольнив. Мотивував рішення так:

4.1. Передання земельних ділянок прибережних захисних смуг у приватну власність та в оренду для потреб, не зазначених у частині четвертій статті 59 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), законодавство України не передбачає.

4.2. Будівництво об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування на земельній ділянці суперечить земельному та водному законодавству, містобудівній документації, чинним будівельним нормам, державним стандартам і правилам. Коблівська сільрада всупереч законодавству передала у приватну власність та змінила цільове призначення земельної ділянки, що знаходиться у межах прибережної захисної смуги, надавши цю ділянку для потреб, не передбачених у ЗК України.

4.3. З огляду на зазначене на підставі частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) прокурор обґрунтовано просить витребувати на користь територіальної громади земельну ділянку в особи, яка не мала права її відчужувати.

(4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 1 червня 2018 року Апеляційний суд Миколаївської області прийняв постанову, за якою залишив без змін заочне рішення суду першої інстанції. Мотивував постанову так:

5.1. Підставами позову прокурор зазначив порушення прав територіальної громади рішеннями Коблівської сільради, яка є відповідачем у справі, а також інтересів держави без визначення органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції, у тому числі і щодо звернення до суду. У цій справі прокурор набув прав позивача.

5.2. Справу треба розглядати за правилами цивільного судочинства, про що також вказав апеляційний суд в ухвалі від 1 червня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання кінцевого набувача про закриття провадження у частині вимог про визнання незаконними та скасування рішень № 10 та № 31.

5.3. Землі прибережних захисних смуг перебувають виключно у державній або комунальній власності та можуть надаватись у передбаченому законом порядку лише у користування фізичних і юридичних осіб та лише для цілей, визначених земельним і водним законодавством.

5.4. Відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає відсутність самої прибережної захисної смуги. Тому відсутність згаданого проєкту не може підтверджувати правомірність передання у приватну власність земельної ділянки, розташованої у нормативно визначеній смузі від урізу води. Згідно з відомостями Національної кадастрової системи відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м.

5.5. Первинний набувач набув право власності на земельну ділянку прибережної захисної смуги, яку не могла набути фізична та юридична особа, внаслідок незаконних рішень Коблівської сільради, тобто у спосіб, який лише за формальними ознаками мав вигляд законного.

5.6. Витребування земельної ділянки та повернення її у комунальну власність з урахуванням незаконного набуття права власності на цю ділянку не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном. Тому таку ділянку можна витребувати у кінцевого набувача як незаконного володільця відповідно до статті 388 ЦК України.

5.7. Уматеріалах справи відсутні докази отримання прокурором рішень Коблівської сільради № 10 і № 31. Відомостей про те, що земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Чорного моря, у тексті тих рішень нема. У 2012 - 2013 роках заяви та повідомлення про порушення законності зазначеними рішеннями Коблівської сільради до органів прокуратури не надходили. Про незаконність дій цієї сільради з прийняття рішень № 10 і № 31 прокурор довідався під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016150000000137, зареєстрованому 17 червня 2016 року за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Коблівської сільради під час прийняття рішень про надання у приватну власність земельних ділянок. Оскільки прокурор звернувся з позовом у липні 2017 року, то позовну давність, строк якої встановлений статтею 257 ЦК України, не пропустив.

(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. У липні 2018 року кінцевий набувач звернувся з касаційною скаргою. Просить скасувати рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року і прийняти нове рішенняпро відмову у задоволенні позовних вимог.

(6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

7. 24 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що у касаційній скарзі є довід про порушення правил юрисдикції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

8. Кінцевий набувач мотивував касаційну скаргу так:

8.1. Суди не звернули увагу на те, що прокурор, обґрунтовуючи порушення інтересів держави, фактично звернувся з позовом в інтересах територіальної громади. Повноважень на представництво прокурором інтересів територіальної громади законодавство не передбачає.

8.2. Порушенням процесуальних норм є те, що заяву про забезпечення позову суд першої інстанції розглядав без виклику й участі кінцевого набувача Копію ухвали про забезпечення позову суд відповідачам не надсилав.

8.3. Суд апеляційної інстанції порушив припис частини восьмої статті 83 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки долучив до матеріалів справи новий доказ - Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, - без зазначення будь-яких причин неможливості його подання до суду першої інстанції.

8.4. Вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, а тому провадження у справі в цій частині необхідно закрити.

8.5. Суди не сприяли повному та всебічному розгляду справи, оскільки у матеріалах справи немає будь-яких заяв Коблівської сільради щодо суті спору. Замість спонукання апеляційним судом останньої до виконання обов`язків відповідача у цивільному процесі, суд апеляційної інстанції з власної ініціативи «витребував від органів архітектури містобудівну документацію та пояснення якісь».

8.6. Позовна давність щодо оскарження рішення № 10 Коблівської сільради спливла 27 січня 2016 року, оскільки її перебіг почався через один місяць з дня його прийняття. Прокурор повинен був в межах вказаного місячного строку здійснити перевірку законності прийнятого рішення відповідно до пункту 10 наказу Генерального прокурора України від 12 квітня 2011 року № 3гн «Про організацію правозахисної діяльності органів прокуратури України» та пункту 3.1 наказу Генерального прокурора України від 7 листопада 2012 року № 3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів».

8.7. До спірних правовідносин треба застосувати Закон України «Про курорти». Село Коблеве є курортом відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних» від 28 грудня 1996 року № 1576. Тому забудова та розміщення об`єктів курортного призначення у цьому населеному пункті має відбуватись з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Мета використання земельної ділянки («виправлене цільове використання») для будівництвай обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування повністю відповідає режиму земель рекреаційного призначення.

8.8. Суди безпідставно не врахували висновків Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висловлених у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), щодо відсутності будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування у зв`язку з позбавлення права на земельну ділянку.

(2) Доводи прокурора

9. 11 вересня 2018 року прокурор подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити судові рішення без змін. Мотивував так:

9.1. Враховуючи те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є відповідачем, незаконного рішення, прокурор самостійно звернувся до суду як позивач в інтересах держави, які виражаються в інтересах членів територіальної громади як власника земельної ділянки.

9.2. Доводи касаційної скарги про незаконність ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову є неприйнятними, оскільки цю ухвалу можна було оскаржити окремо від рішення суду, проте відповідачі не оскаржили.

9.3. Аргумент кінцевого набувача у касаційній скарзі про те, що справу слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, є необґрунтованим і суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 363/2449/14, від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16, від 18 квітня 2018 року у справі № 381/3752/16, про те, що у разі прийняття суб`єктом владних повноважень рішення про передання земельних ділянок у власність чи в оренду подальше оскарження правомірності набуття особою земельної ділянки має відбуватися за правилами цивільного (господарського) судочинства, оскільки існує спір про цивільне право.

9.4. Перебіг позовної давності починається з моменту, коли прокурор довідався про невідповідність оскаржених рішень Коблівської сільради вимогам закону. Прокурору стало відомо про незаконне відчуження цією радою земельної ділянки на узбережжі Чорного моря у червні 2016 року, а позов подав у 2017 році. Тому позовну давність не пропустив.

(3) Доводи кінцевого набувача у відповіді на відзив прокурора

10. У жовтні 2018 року кінцевий набувачподав відповідь на відзив, у якій вказав, що викладені у відзиві на касаційну скаргу доводи є необґрунтованими, бо органи прокуратури перевіряли законність рішень Коблівської сільради ще у лютому 2012 року, що підтверджує «запит-вимога прокуратури від 12 лютого 2012 року». Тому саме з того часу необхідно відраховувати перебіг позовної давності.

(4) Доводи інших учасників справи

11. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо юрисдикції суду

12. Кінцевий набувач у касаційній скарзі заявив про наявність юрисдикції адміністративного суду для розгляду вимог прокурора про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради. Прокурор у відзиві вказав, що суди правильно розглянули всі вимоги за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду з таким аргументом прокурора погоджується.

13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (пункт 1 частини першої статті 15).

15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

16. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

17. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції).

18. Суб`єктом владних повноважень є, зокрема, орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції).

19. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду).

20. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим застосування статті 17 КАС України у зазначеній редакції та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір.

21. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).

22. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб`єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб`єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

23. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій:

23.1. 26 грудня 2012 року Коблівська сільрада прийняла рішення № 10, згідно з яким, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку. Він на підставі вказаного рішення отримав державний акт від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582.

23.2. 10 квітня 2015 року Коблівська сільрада прийняла рішення № 31, зокрема, про зміну цільового призначення земельної ділянки, з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.

24. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, рішення цих органів можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

25. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

26. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин можна оспорювати з погляду його законності, а вимогу про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядати за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, яких стосується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та заявляти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою такого позову є оскарження речового права (права власності), що виникло у фізичної особи внаслідок реалізації відповідного рішення ради. Тобто, якщо на підставі рішення органу місцевого самоврядування фізична особа набула речове право на земельну ділянку, вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 126/1373/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 25-28), від 20 березня 2019 року у справі № 756/5081/14-ц (пункт 32), від 3 липня 2019 року у справі № 756/5080/14-ц (пункт 37), від 16 червня 2020 року у справі № 554/9719/18)).

27. Прокурор просив повернути земельну ділянку Коблівській об`єднаній територіальній громаді шляхом витребування її у кінцевого набувача-фізичної особи. А, крім того, визначив Коблівську сільраду одним зі співвідповідачів, оскільки оскаржив її рішення № 10 у частині передання первинному набувачеві у власність земельної ділянки, державний акт, рішення № 31, згідно з яким, за твердженням прокурора та судів попередніх інстанцій, Коблівська сільрада незаконно змінила цільове призначення земельної ділянки. Отже, позовні вимоги, заявлені до цього відповідача, спрямовані на оскарження правомірності передання такої ділянки у власність первинному набувачеві та правомірності зміни її цільового призначення. З огляду на зміст спірних правовідносин, їхній суб`єктний склад і взаємопов`язаність позовних вимог цей спірслід у цілому вирішувати за правилами цивільного судочинства.

28. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що аргумент кінцевого набувачапро розгляд позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень № 10 та № 31 за правилами адміністративного судочинства правильно відхилив суд апеляційної інстанції в ухвалі від 1 червня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання кінцевого набувача про закриття провадження у справі у частині зазначених вимог.

(1.2) Щодо повноважень прокурора

29. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

30. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

31. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

32. Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 76)). Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).А відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

33. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову).Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу (абзац третій тієї ж статті).

34. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 70)).

35. ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).

36. Суди встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади с. Коблеве. Суд апеляційної інстанції у постанові звернув увагу на таке:

36.1. Прокурор, звертаючись з позовом, зазначив про те, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування та суб`єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.

36.2. Прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України; указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права власності на земельну ділянку, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.

37. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими аргументами прокурора та вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України).

38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що прокурор оскаржив рішення Коблівської сільради, саме тому визначивши останню відповідачем. Він мав підстави звернутися до суду як позивач, вважаючи, що відсутній орган, який може захистити інтереси держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 40)). Проте за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 77-83)).

(1.3) Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою

39. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

40. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

41. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

42. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

42.1. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

42.2. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

42.3. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

43. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

(1.3.1) Чи ґрунтувалося втручання у право мирного володіння майном на законі?

(1.3.1.1) Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки

44. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі водного фонду (пункт «є» частини першої статті 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 Водного кодексу України (далі - ВК України)).

45. До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього Кодексу). А частина друга статті 59 ЗК України передбачає можливість передання земель водного фонду у приватну власність тільки у випадку безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Інших випадків, за яких можна набути право приватної власності на земельні ділянки водного фонду, у ЗК України немає. З огляду на вказане висновки судів попередніх інстанцій про повну неможливість передання у приватну власність земель водного фонду є помилковими.

46. Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду єдиним випадком.Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у частині другій статті 59, пункті «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів.

47. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

48. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина дев`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).

49. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

50. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

51. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплювала частина третя статті 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень). З 13 червня 2013 року визначений у частині четвертій статті 59 ЗК України перелік цілей передання в оренду прибережних захисних смуг доповнений метою догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд, а з 1 липня 2013 року після слів «рибогосподарських потреб» частина четверта доповнена словами «(у тому числі рибництва (аквакультури)». Таким чином, для туристичних і рекреаційних цілей земельну ділянку у прибережній захисній смузі фізична особа могла отримати в оренду, але не у приватну власність.

52. Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва військових та інших оборонних об`єктів, об`єктів, що виробляють енергію за рахунок використання енергії вітру, сонця і хвиль, об`єктів постачання, розподілу, передачі (транспортування) енергії, а також санаторіїв, дитячих оздоровчих таборів та інших лікувально-оздоровчих закладів з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією, гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд (частина перша статті 90 ВК України). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).

53. Суди встановили, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги (відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м(т. 1, а. с .32-34)). З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переоцінює докази та не встановлює інші факти, зокрема інший режим та цільове призначення земельної ділянки, ніж ті, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій.

54. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції правильно виснував про те, що відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає відсутність самої прибережної захисної смуги (див. висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, а також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 63.2), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 41)).

55. У касаційній скарзі є довід про те, що цільове призначення земельної ділянки повністю відповідає призначенню земель рекреаційного призначення, а оскільки с. Коблеве є курортом відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних» від 28 грудня 1996 року № 1576, то забудова та розміщення об`єктів курортного призначення у цьому населеному пункті має відбуватись з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про курорти».

56. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Кабінет Міністрів України у постанові №1576, яка 25 лютого 2017 року втратила чинність, визначив перелік населених пунктів, віднесених до курортних, для цілей справляння плати за землю, а не для визначення цільового призначення земельних ділянок і порядку їхньої забудови у відповідних населених пунктах. Окрім того, суд апеляційної інстанції установив, що на земельній ділянці знаходиться тимчасова споруда, столи та стільці, «торгівельні зонти для комерційної діяльності»; будівельні роботи на момент огляду не проводилися, будівельні матеріали, споруди й об`єкти нерухомості відсутні (т. 1, а. с. 23-25).

57. Земельні ділянки курортів використовуються у порядку, визначеному проектом організації використання території та генеральним планом забудови курорту (частина друга статті 13 Закону України «Про курорти»).

58. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації (частина п`ята статті 88 ВК України).

59. Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»).

60. Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

61. Суди установили, що містобудівною документацією, чинною на момент прийняття рішення № 10, був затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112 Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, (т. 1, а. с. 287-300). Згідно з цим проєктом земельна ділянка знаходиться у «зоні рекреації», в якій можливе розміщення баз відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, піонертаборів, таборів праці, пляжів, пам`яток археології тощо. Суди також вказали, що згідно з рішенням від 16 грудня 2014 року за № 28 Коблівська сільрада затвердила Генеральний план с. Коблеве (т. 1, а. с. 231), відповідно до якого земельна ділянка «розташована на території рекреаційних закладів». Проте поняття «зона рекреації» та «територія рекреаційних закладів» не вказують на категорію земельної ділянки за цільовим призначенням. Так, згідно з листом Управління містобудування та архітектури Миколаївської облдержадміністрації від 5 липня 2017 року земельна ділянка перебуває в зоні рекреації, а її цільове призначення під час відведення первинному набувачеві (землі сільськогосподарського призначення) та після подальшої зміни такого призначення (землі житлової та громадської забудови) не відповідало чинній на той час містобудівній документації (т. 1, а. с. 26).

62. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, правильно застосували приписи ЗК України та ВК України щодо цільового призначення земельної ділянки. Хоча суд апеляційної інстанції не звернув увагу на помилкове застосування судом першої інстанції частини четвертої статті 59 ЗК України, але таке застосування не призвело до неправильного вирішення спору у відповідній частині.

(1.3.1.2) Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду

63. Суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що слід задовольнити всі заявлені прокурором вимоги. Проте Велика Палата Верховного Суду з цим не погоджується.

64. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

65. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року).

66. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; аналогічний припис закріплений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

67. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. подібні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17(пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40),від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

68. Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90)).

69. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

70. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

71. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

72. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

73. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово виснувала про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 96); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 45)).

74. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71); від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).

75. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (абзац п`ятий пункту 143), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).

76. Ураховуючи наведене, суди, встановивши, що земельна ділянка належить до земель водного фонду, не мали застосовувати до спірних правовідносин приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння замість приписів статті 391 цього кодексу та частини другої статті 152 ЗК України, а тому мали відмовити у задоволенні вимог, які не спрямовані на усунення перешкод у користування та розпорядженні цією ділянкою.

(1.3.1.3) Щодо визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради

77. Прокурор просив визнати незаконними та скасувати два рішення Коблівської сільради. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з рішенням № 10 Коблівська сільрада, зокрема, затвердила проєкт землеустрою та надала у власність первинному набувачеві земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення садівництва із земель, не наданих у власність і постійне користування, у межах села Коблеве Коблівської сільради. А відповідно до рішення № 31 - затвердила, зокрема, проєкт землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки з ведення садівництва на будівництво й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування (змінила категорію земель із земель сільськогосподарського призначення на землі житлової та громадської забудови). Вимоги про визнання цих рішень незаконними та про їхнє скасування у відповідних частинах суди задовольнили. Велика Палата Верховного Суду з такими рішеннями судів погоджується.

78. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови та землі водного фонду (пункти «а», «б» і «є» частини першої статті 19 ЗК України).

79. Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва (частина перша статті 35 ЗК України) із земель сільськогосподарського призначення.

80. До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування (стаття 38 ЗК України).

81. Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 у редакції, чинній на час прийняття рішення № 31, до земель громадської забудови належать ділянки для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.

82. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на цільове призначення спірної земельної ділянки як ділянки водного фонду, що не могла передаватися у приватну власність з іншою метою, ніж визначена у частині другій статті 59 ЗК України, суди попередніх інстанцій правильно виснували про те, що і передання цієї ділянки у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, і подальша зміна її цільового призначення на землі громадської забудови є протиправними. Вимоги прокурора про визнання рішень № 10 і № 31 незаконними та скасування у частині є ефективним способом захисту правомірного інтересу власника. Задоволення судами цих вимог є ефективним способом захисту такого права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки.

83. Кінцевий набувач скаржиться на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України: оскільки перебіг позовної давності щодо оскарження рішення № 10 Коблівської сільради почався через один місяць з дня прийняття цього рішення, така давність спливла 27 січня 2016 року. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52)). Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу. Крім того, доводи кінцевого набувача, спрямовані на переоцінку фактів, встановлених судами попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними.

(1.3.1.4) Щодо визнання недійсним і скасування державного акта

84. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили вимогу прокурора про визнання недійсним і скасування державного акта. Але з огляду на те, що державний акт тільки посвідчує право, яке з цього акта не виникає, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок судів про задоволення вказаної вимоги є помилковим.

85. Суди попередніх інстанцій установили такі факти:

85.1. 29 грудня 2012 року на підставі рішення № 10 відділ Держкомзему у Березанському районі Миколаївської області видав первинному набувачеві державний акт.

85.2. 24 квітня 2015 року реєстраційна служба Березанського районного управління юстиції зареєструвала право власності первинного набувача на земельну ділянку (запис № 94844116).

85.3. 23 березня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 302 первинний набувач продав проміжній набувачці земельну ділянку, а 21 квітня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 433 проміжна набувачка продала цю ділянку кінцевому набувачеві.

86. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом або за результатами аукціону.

87. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України).

88. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (частина перша статті 125 ЗК України).

89. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта та до 1 січня 2013 року, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з цієї дати, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

90. Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).

91. Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Враховуючи вказане, а також те, що зміна власника земельної ділянки водного фонду можлива лише у випадку, визначеному у частині другій статті 59 ЗК України і який незастосовний у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним (див. постанову від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99)). Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду. А тому в її задоволенні суди попередніх інстанцій мали відмовити.

(1.3.1.5) Щодо витребування земельної ділянки

92. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

93. Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 69)).

94. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 11 цього кодексу у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції; аналогічний припис є у частині першій статті 13 ЦПК Україну у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду).

95. Для відновлення порушеного права власності на земельну ділянку водного фонду прокурор заявив вимогу про її витребування від кінцевого набувача, тобто віндикаційний позов. Суди попередніх інстанцій теж вважали, що до спірних правовідносин слід застосовувати інститут витребування майна з чужого незаконного володіння. Проте зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади (див. пункт 62 цієї постанови). Тому Велика Палата Верховного Суду з наведеним висновком судів не погоджується.

96. У випадку, якщо власник земельної ділянки залишається її володільцем, для захисту його права застосовується інститут усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном. Віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 114)). Оскільки вимога прокурора про витребування земельної ділянки не є належним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суди мали відмовити у задоволенні цієї вимоги. Така відмова через обрання неналежного способу захисту не перешкоджає Коблівській сільраді чи прокурору (у разі, якщо сільрада не здійснюватиме чи неналежно здійснюватиме повноваження із захисту права комунальної власності на спірну земельну ділянку водного фонду, допускаючи продовження порушення такого права після набрання чинності цією постановою) заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки її власникові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46), а також від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.28)).

(1.3.2) Чи переслідувало втручання у право мирного володіння майном легітимну мету, що випливає зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції?

97. Усунення перешкод територіальній громаді с. Коблеве у здійсненні нею права користування та розпоряджання земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 108), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 115)).

98. Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України). У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81 використовує термін «створюються», частина перша статті 88 ВК України - термін «виділяються»).

99. Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

100. З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельними ділянками у межах прибережних захисних смуг - обмеженим переліком цілей (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, частина третя статті 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо).

101. Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоби навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об`єкту зокрема.

102. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

103. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

104. Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

105. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124)).

(1.3.3) Чи є задоволення вимог про визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради пропорційним легітимній меті втручання у право мирного володіння майном?

106. Суди попередніх інстанцій виснували, що витребування земельної ділянки не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що указана оцінка стосувалася лише вимоги про витребування земельної ділянки, у задоволенні якої слід відмовити. Але з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами обставини та застосовані юридичні норми немає невідповідності заходу втручання держави у право мирного володіння майном через визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради критеріям правомірного втручання у таке право, сформованим у практиці ЄСПЛ.

(1.3.3.1) Щодо переважання суспільного інтересу у контролі за використанням земельних ділянок, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням над приватним інтересом у заволодінні такими ділянками у власність

107. У справі, рішення в якій переглядаються, суспільний інтерес є спрямованим на повернення земельної ділянки до комунальної власності для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку, а саме: у збереженні прибережних захисних смуг; у недопущенні їх передання у приватну власність усупереч чинному законодавству замість надання в оренду для чітко визначених цілей (зокрема, й рекреаційних, і туристичних); у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням земель водного фонду одного з найвідоміших чорноморських курортів України шляхом виділення цих земель для ведення садівництва нібито із земель сільськогосподарського призначення, а надалі - зміни останнього на землі житлової та громадської забудови.

108. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що приписи законодавства дозволяли та дозволяють громадянам отримати на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, зокрема для рекреаційних і туристичних цілей (частина четверта статті 59 ЗК України, частина третя статті 85 ВК України). Водночас набувачі земельної ділянки мали намір отримати її не в оренду, а у приватну власність, розуміючи обмеження, визначені у частині другій статті 59 і пункті «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України (див. пункт 45 цієї постанови). Незважаючи на ці обмеження та можливість отримати земельну ділянку водного фонду тільки в оренду для визначених у законі цілей, у касаційній скарзі кінцевий набувач стверджує, що мета використання отриманої ним земельної ділянки («виправленого цільового призначення») для будівництва й обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування повністю відповідає режиму земель рекреаційного призначення. А це, на думку кінцевого набувача, означає законність набуття тієї ділянки у приватну власність. Однак Велика Палата Верховного Суду відхиляє такий аргумент як неприйнятний з огляду на відмінність правового режиму земельних ділянок, віднесених до різних категорій за цільовим призначенням (пункти «а», «б», «ґ», «є» частини першої статті 19 ЗК України).

109. Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади с. Коблеве, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель причорноморського побережжя та їхнє значення для держави, а також те, що люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення Чорного моря, у попередженні вичерпання, виснаження його морських ресурсів, у збереженні його водності, у зменшенні коливань стоку, у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації узбережжя Чорного моря й одного з найвідоміших курортних населених пунктів України на цьому узбережжі.

110. З огляду на наведене, а також враховуючи недобросовісність дій як з передання, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки на відстані 207 - 212 м від її південної межі до урізу води Чорного моря та 270 - 275 м від північної межі до урізу води Чорного моря, Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність. Тому Велика Палата Верховного Суду повинна встановити, чи забезпечує така перевага за обставин справи справедливий баланс між вказаними інтересами.

(1.3.3.2) Щодо пропорційності визнання незаконними та скасування рішень Коблівської сільради легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном

111. Оскільки Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні позову про витребування земельної ділянки від кінцевого набувача, вона не оцінює пропорційність її повернення легітимній меті контролю за використанням цієї ділянки згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за її цільовим призначенням задля безпечності довкілля, непогіршення екологічної ситуації і використання власності не на шкоду людині та суспільству. Пропорційність повернення земельної ділянки у випадку заявлення відповідної позовної вимоги потребуватиме оцінки суду, зокрема, з урахуванням висновків цієї постанови (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 118-131), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункти 125-127)).

112. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона погодилася зі судами попередніх інстанцій щодо протиправності передання земельної ділянки у приватну власність первинному набувачеві. Визнання незаконними та скасування оскаржених рішень Коблівської сільради не становить надмірного тягаря для кінцевого набувача. Суд апеляційної інстанції встановив, що на земельній ділянці не споруджене жодне нерухоме майно, а знаходяться тимчасова споруда, столи, стільці та торгівельні зонти. Крім того, кінцевий набувач має можливість повернути земельну ділянку територіальній громаді й отримати її в оренду для рекреаційних цілей, як це передбачають частина четверта статті 59 ЗК України та частина третя статті 85 ВК України, а також претендувати на відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна, від проміжної набувачки та від Коблівської сільради.

113. Справедливий баланс між суспільним і приватним інтересами у цій справі не порушений з огляду на таке.

(1.3.3.2.1) Щодо обізнаності із фактичним місцезнаходженням земельної ділянки та законодавчими обмеженнями на її передання у приватну власність

114. Заволодіння приватними особами земельними ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

115. За обставин цієї справи встановлення справедливого балансу між приватним і суспільним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій і бездіяльності осіб, зацікавлених у набутті у приватну власність земельної ділянки, - первинного набувача, проміжної набувачки (які не оскаржували судові рішення), а також кінцевого набувача, - зокрема, щодо їхньої обізнаності з неможливістю набуття земельної ділянки.

116. На думку Великої Палати Верховного Суду, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей розташованої в межах прибережної захисної смуги земельної ділянки, відстань від південної межі якої до урізу води Чорного моря становить 207 - 212 м, а від північної межі - 270 - 275 м, первинний набувач, проміжна набувачка та кінцевий набувач не могли не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки поблизу моря. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям такої ділянки, ці фізичні особи-відповідачі могли та повинні були знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).

117. Як на час прийняття оскаржених рішень щодо первинного набувача, так і на час укладення ним договору купівлі-продажу земельної ділянки з проміжною набувачкою, а останньою - такого ж договору з кінцевим набувачем, діяли, зокрема, такі акти:

117.1. ВК України та ЗК України, які: визначали чіткі обмеження на передання у приватну власність земельної ділянки із земель водного фонду, передбачали встановлення умежах існуючих населених пунктів прибережної захисної смуги з урахуванням містобудівної документації, виключали можливість виникнення приватного власника земельних ділянок, зайнятих прибережною захисною смугою, обмежували господарську діяльність на цих природоохоронних територіях.

117.2. Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, які: передбачали виділення, зокрема уздовж морів, прибережних захисних смуг; встановлювали, що такі смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

117.3. Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, відповідно до якого земельна ділянка розташована у «зоні рекреації» та Генеральний план с. Коблеве, затверджений рішенням Коблівської сільради від 16 грудня 2014 року за № 28, згідно з яким земельна ділянка належала до «території рекреаційних закладів», що могло підтверджувати можливість надання земельної ділянки в оренду для рекреаційних цілей згідно з частиною четвертою статті 59 ЗК України та частиною третьою статті 85 ВК України, а не у власність.

117.4. ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджені наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, що встановлювали мінімальну ширину прибережної захисної смуги (не менше 20 м від урізу води).

118. Всі ці акти були доступними, чіткими та передбачуваними. Тому немає підстав вважати, що як перед безоплатним отриманням земельної ділянки первинний набувач, так і перед придбанням у нього цієї ділянки проміжною набувачкою, а надалі - кінцевим набувачем, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними актами та зробити висновки щодо режиму земельної ділянки. З огляду на вказане фізичні особи-відповідачі не могли не знати про те, де саме розміщена спірна земельна ділянка, і якими є її межі на місцевості. Тому немає жодних підстав вважати, що ці відповідачі були добросовісними та не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

(1.3.3.2.2) Щодо компенсації за втручання у право мирного володіння майном

119. У касаційній скарзі є довід про те, що суди безпідставно не врахували висновків ЄСПЛ, висловлених у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України», щодо відсутності будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування у зв`язку з позбавлення кінцевого набувача права на земельну ділянку.

120. По-перше, Велика Палата Верховного Суду виснувала про відмову у задоволенні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки у кінцевого набувача, вказавши що повернення цієї ділянки можливе за негаторним, а не віндикаційним позовом.

121. По-друге, згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання (частина перша та друга статті 11, частини перша - третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша - четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що під час розгляду цієї справи кінцевий набувач розпорядився його процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про витребування земельної ділянки, що не позбавляє кінцевого набувача права заявити такий позов у разі ініціювання повернення земельної ділянки власникові.

122. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що навіть у випадку повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжної набувачки, в якої придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжна набувачка до первинного набувача. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3)).

123. За змістом статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю цих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

124. Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (частина перша статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

125. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

126. Отже, законодавство України гарантує право заявити до Коблівської сільради позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна набувачеві земельної ділянки внаслідок прийняття оскаржених рішень, а також у разі повернення цієї ділянки власникові. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.

127. Наостанок Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що, ситуації, в яких опинилися кінцевий набувач у справі № 469/1044/17 і заявник у справі «Кривенький проти України» є суттєво відмінними:

127.1. Так, фізичні особи-відповідачі у справі № 469/1044/17 за законом не могли набути у приватну власність земельну ділянку, про що ці відповідачі могли та мали дізнатися перед таким набуттям, щонайменше, співвіднісши чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості. За цієї ситуації немає підстав вважати, що «помилки» мали місце лише з боку Коблівської сільради. А крім того, законодавство України надає цим фізичним особам зазначені вище ефективні засоби відновлення їхніх прав, якими вони на цей час, виходячи зі змісту матеріалів справи, не скористалися.

127.2. На відміну від фізичних осіб-відповідачів у справі № 469/1044/17, зокрема і від кінцевого набувача, заявник у справі «Кривенький проти України» мав право отримати у приватну власність земельну ділянку, якою володів з 1997 року, і оформив це право у 2003 році. Жодних законодавчих обмежень на набуття вказаної ділянки у приватну власність не було. Національний суд визнав недійсним право власності заявника на підставі того, що у день видання розпорядження про виділення заявникові відповідної ділянки її надали третій особі (§ 43); земельна ділянка була вилучена у заявника на підставі постанови Верховної Ради України щодо розширення ділянки під кар`єр з видобутку каолінів (§ 44).

Оскільки заявник отримав і володів земельною ділянкою відповідно до дійсного сертифікату та добросовісно (сплачував податок на землю та обробляв її з 1997 року як власник частки на земельній ділянці, яка належала колективному сільськогосподарському підприємству, а в 2003 році належно оформив право власності), ЄСПЛ дійшов висновку, що вилучення цієї ділянки у 2006 році без виплати компенсації чи іншого виду належного відшкодування є достатнім для висновку про непропорційний тягар, покладений на заявника в результаті позбавлення його земельної ділянки (§ 46). Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зобов`язав державу сплатити заявнику 10 000 євро як відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

(1.4) Щодо інших доводів касаційної скарги

128. У касаційній скарзі кінцевий набувач стверджує про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду заяви прокурора про забезпечення позову та про ненадсилання копії відповідної ухвали. Велика Палата Верховного Суду вважає ці доводи неприйнятними:

128.1. Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 153 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). У разі постановлення ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання (частина сьома цієї ж статті).

128.2. 26 липня 2017 року суд першої інстанції задовольнив заяву прокурора і постановив ухвалу про забезпечення позову. Але у матеріалах справи відсутні відомості про надсилання копії цієї ухвали після її виконання 3 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 88) кінцевому набувачеві як особі, щодо прав якої вжито заходи забезпечення позову.

128.3. Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову (пункт 2 частини першої статті 293 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

128.4. Цим правом кінцевий набувач не скористався. Крім того, в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції наведених вище доводів про порушення судом першої інстанції норм процесуального права не наводив, заявивши такі доводи у касаційній скарзі.

129. Кінцевий набувач стверджує, що з вини судів, які не сприяли повному та всебічному розгляду справи, не спонукавши Коблівську сільраду до виконання обов`язків відповідача у цивільному процесі та надання пояснень щодо суті спору. Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент неприйнятним:

129.1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частини перша-третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи є у частинах першій - третій статті 12 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати).

129.2. Відповідно до частини першої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви Коблівська сільрада як відповідач могла подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують це заперечення(близький за змістом припис щодо права на подання відзиву передбачає частина перша статті 190 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Так само вона мала право подати до суду апеляційної інстанції письмові заперечення на апеляційну скаргу (частина перша статті 298 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі від 16 листопада 2017 року про відкриття апеляційного провадження.

129.3. Крім того, за заявою представника Коблівської сільради 10 січня 2018 року апеляційний суд відклав розгляд справи та продовжив строк її розгляду. А 19 березня 2018 року Коблівська сільрада подала до суду апеляційної інстанції заяву про розгляд справи без її участі та просила ухвалити рішення за наявними матеріалами справи (т. 1, а. с. 260-261).

129.4. Небажання сторони реалізувати її процесуальні права не позбавляє суд обов`язку здійснити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

130. Аргумент кінцевого набувача про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно з власної ініціативи «витребував від органів архітектури містобудівну документацію та пояснення якісь» і долучив до матеріалів справи новий доказ - Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затверджений постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, Велика Палата Верховного Суду теж вважає неприйнятним:

130.1. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).

130.2. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша та третя статті 367 ЦПК України).

130.3. У суді першої інстанції відбувся заочний розгляд справи, що обмежило відповідачів у можливості подання доказів. Але 31 січня 2018 року у суді апеляційної інстанції представник кінцевого набувача заявив клопотання (т. 1, а. с. 231-232) про долучення та дослідження нових доказів, яке суд задовольнив (т. 1, а. с. 233) і долучив до матеріалів справи рішення Коблівської сільради від 16 грудня 2014 року № 28 про затвердження Генерального плану с. Коблеве та викопіювання з нього на земельну ділянку, які є частиною містобудівної документації.

130.4. 17 квітня 2018 року Коблівська сільрада подала в апеляційний суд заяву про те, що у неї немає матеріалів Генерального плану с. Коблеве, затвердженого цією радою згідно з її рішенням від 16 грудня 2014 року № 28, і викопіювання земельної ділянки, оскільки вказані документи вилучили 6 грудня 2017 року під час обшуку у рамках кримінального провадження (т. 1, а. с. 284-286).

130.5. З огляду на наведену інформацію Коблівської сільради та задоволення клопотання представника кінцевого набувача від 31 січня 2018 року, суд апеляційної інстанції ухвалою від 23 квітня 2018 року витребував в Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації витяг із Генерального плану-схеми с. Коблеве, затвердженого рішенням Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 16 грудня 2014 року № 28, із відповідним викопіюванням земельної ділянки.

130.6. Хоча копія Проекту планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затвердженого постановою Держкомітету УРСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112, була долучена саме під час апеляційного перегляду, однак інформація про цю містобудівну документацію була у дослідженому судами обох інстанцій листі Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації від 5 липня 2017 року (т. 1, а. с. 26). А крім того, зазначений проєкт є актом, на відповідність якому суд апеляційної інстанції перевіряв оскаржені рішення Коблівської сільради, а не доказом, як помилково вважає кінцевий набувач.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

131. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.

132. Оскільки касаційну скаргу у справі № 469/1044/17 кінцевий набувач подав у липні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.

133. Згідно з пунктами 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги може: залишити судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

134. Суд касаційної інстанції залишає судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX).

135. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частини перша та друга статті 412 ЦПК України у зазначеній редакції).

136. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій касаційну скаргу кінцевого набувача слід задовольнити частково: заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року слід скасувати у частині задоволення вимог про визнання недійсним і скасування державного акта та про витребування земельної ділянки й ухвалити щодо цих вимог нове рішення про відмову у їх задоволенні, а у решті оскаржені судові рішення залишити без змін.

(2.2) Щодо вжитих заходів забезпечення позову

137. 26 липня 2017 року Березанський районний суд Миколаївської області постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив клопотання прокурора та забезпечив поданий ним у цій справі позов шляхом:

137.1. Накладення арешту на земельну ділянку.

137.2. Заборони відділу з питань державної реєстрації Березанської районної державної держадміністрації Миколаївської області здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки.

137.3. Заборони Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва обєктів нерухомості на земельній ділянці.

137.4. Заборони кінцевому набувачу вчиняти із земельною ділянкою дії, спрямовані на зміну її цільового призначення, укладати договори, вчиняти інші правочини стосовно цієї ділянки, а також проводити на ній будь-які будівельні роботи.

138. У випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову (частина дев`ята статті 158 ЦПК України).

139. Оскільки Велика Палата Верховного Суду ухвалила рішення щодо часткової, а не повної відмови у задоволенні позову, то питання про скасування заходів забезпечення позову не вирішує.

140. У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи (частина сьома статті 158 ЦПК України).

(2.3) Щодо судових витрат

141. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

142. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

143. Суд першої інстанції стягнув з Коблівської сільради, первинного набувача, проміжної набувачки та кінцевого набувача по 2 351,55 грн. судового збору на користь Прокуратури Миколаївської області. Апеляційний суд, залишивши заочне рішення суду першої інстанції без змін, судові витрати не розподіляв. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу й ухвалила нове рішення про відмову у задоволенні двох позовних вимог, рішення суду першої інстанції, залишене без змін апеляційним судом, у частині стягнення судового збору на користь Прокуратури Миколаївської області слід скасувати й ухвалити нове рішення.

144. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що жодних позовних вимог до проміжної набувачки не було (вона не є належним відповідачем за жодною із вимог). Тому помилково покладати на неї судові витрати лише тому, що прокурор визначив її співвідповідачем.

145. За подання позову прокурор заплатив 8 606,20 грн (т. 1 а. с. 1) - по 1600,00 грн за три немайнові вимоги (разом 4 800,00 грн), а також 3 806,20 грн за майнову вимогу про витребування земельної ділянки, виходячи з ціни позову 253 746,90 грн. Велика Палата Верховного Суду задовольнила з чотирьох заявлених дві немайнові вимоги, які були звернуті до Коблівської сільради (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 рокуу справі № 183/1617/16 (пункт 74)). Тому на користь Прокуратури Миколаївської області з Коблівської сільради слід стягнути 3 200 грн сплаченого судового збору за двома вимогами про визнання незаконними та скасування її рішень.

146. За подання апеляційної скарги кінцевий набувач сплатив 7 706,82 грн (т. 1, а. с. 117), а за подання касаційної скарги - 14 012,40 грн (т. 2, а. с. 108). Суд апеляційної інстанції у задоволенні апеляційної скарги відмовив, тоді як Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу частково та відмовила у задоволенні однієї майнової й однієї немайнової позовних вимог.

147. За оскарження в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції у частині немайнової вимоги про визнання недійсним і скасування державного акта сума судового збору становила 1 600,00 грн х 110% :100% = 1 760 грн, а у частині майнової вимоги про витребування земельної ділянки - 3 806,20 грн х 110% :100% = 4 186,82 грн, тобто 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання кінцевим набувачем апеляційної скарги).

148. За оскарження у касаційному порядку рішень судів попередніх інстанцій у частині немайнової вимоги сума судового збору мала становила 1 600,00 грн х 200% :100% = 3 200,00 грн, а у частині майнової вимоги про витребування земельної ділянки - 3 806,20 грн х 200% :100% = 7 612,40 грн, тобто 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви в розмірі оспорюваної суми (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на той час подання касаційної скарги кінцевим набувачем).

149. З огляду на вказане кінцевий набувач міг би отримати від Прокуратури Миколаївської області відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг, у сумі 1 760,00 грн + 4 186,82 грн + 3 200,00 грн + 7 612,40 грн = 16 759,22 грн.

150. Однак, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у поданій 19 жовтня 2017 року апеляційній скарзі кінцевий набувач не оскаржив рішення суду першої інстанції у частині вимоги про визнання недійсним і скасування державного акта (т. 1, а. с. 109-110). На виконання ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 30 жовтня 2017 року (т. 1, а. с. 114) кінцевий набувач сплатив 7 706,82 грн як 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви з трьома вимогами - двома немайновими й однією майновою: (1 600,00 грн + 1 600,00 грн + 3 806,20) х 110% : 100% (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання кінцевим набувачем апеляційної скарги). Надалі кінцевий набувач уточнив апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 227-228) та попросив у цілому скасувати рішення суду першої інстанції. Але не сплатив судовий збір за оскарження до апеляційного суду рішення суду першої інстанції у частині четвертої вимоги - про визнання недійсним і скасування державного акта у сумі 1 600 грн х 110% :100% = 1 760,00 грн.

151. Крім того, оскільки за подання позову прокурор сплатив 8 606,20 грн судового збору, то за подання касаційної скарги кінцевий набувач мав сплатити: 8 606,20 грн х 200% : 100 = 17 212,40 грн, а сплатив 14 012,40 грн (т. 2, а. с. 108). Тобто, не доплатив 3 200,00 грн.

152. Отже, кінцевий набувач не доплатив за подання апеляційної та касаційної скарг 1 760,00 грн + 3200,00 грн = 4 960 грн судового збору. Тому з Прокуратури Миколаївської області слід стягнути на користь кінцевого набувача 16 759,22 грн - 4 960 грн = 11 799,22 грн.

Керуючись частиною четвертою статті 258, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтями 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року скасувати у частині задоволення вимог про визнання недійсним і скасування виданого ОСОБА_1 державного акта від 29 грудня 2012 року серії ЯК № 789582 на право власності на земельну ділянку та про витребування від ОСОБА_3 у власність Коблівської об`єднаної територіальної громади в особі Коблівської сільради земельної ділянки площею 0,0570 га з кадастровим номером 4820982200:12:053:0295.

У частині вказаних вимог ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

3. Заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року у частині розподілу судових витрат скасувати й ухвалити нове рішення:

Стягнути з Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 04375748; адреса: 57453, Миколаївська обл., Березанський р-н, с. Коблеве, вул. Одеська, 4) на користь Прокуратури Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 02910048; адреса: 54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 28) 3 200 (три тисячі двісті) грн 00 коп. судового збору, сплаченого за подання позову.

4. У решті заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 7 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 1 червня 2018 року залишити без змін.

5. Стягнути з Прокуратури Миколаївської області (ідентифікаційний код юридичної особи: 02910048; адреса: 54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 28) на користь ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) 11 799 (одинадцять тисяч сімсот дев`яносто дев`ять) грн 22 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

Д. А. Гудима

Судді:

Н. О. Антонюк

В. С. Князєв

Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

Н. П. Лященко

В. В. Британчук

О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов

В. В. Пророк

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

В. І. Данішевська

О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 92270734

[ANTIRAID]

Велика палата в черговий раз дуже ретельно роз'яснила спосіб захисту у разі повернення земельної ділянки водного фонду, що була незаконно відчужена та в цей раз зазначила про можливість відшкодування сум з попередніх власників цієї ділянки, а також ролі прокурора і відсутності строків позовної давності у негаторному позові.