Постанова ВП-ВС про відсутність права власності в Україні, як інституту, а наявність виключно права володіння та можливості витребування на користь держави всіх проданих земель без застосування позовної давності

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

23 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 359/3373/16-ц

Провадження № 14-2цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Пророка В. В.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом першого заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) та Державного підприємства «Бориспільське лісове господарство» (далі - ДП «Бориспільський лісгосп», ДП), до Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області (далі - Сільрада), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Березова роща» (далі - ТОВ «Березова роща») , Товариства з обмеженою відповідальністю «Сілквей комунікейшн» (далі - ТОВ «Сілквей комунікейшн», Товариства з обмеженою відповідальністю «Зелена садиба» (далі - ТОВ «Зелена садиба»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , Реєстраційна служба Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі - Служба), Головне територіальне управління юстиції в Київській області (далі - Управління), приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Мурга Світлана Геннадіївна, про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, рішень про державну реєстрацію права власності на ці об`єкти нерухомого майна, договорів іпотеки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння

за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року, ухвалене у складі судді Борця Є. О., та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Гуля В. В., Іванової І. В.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Короткий зміст позовної заяви

1. У квітні 2016 року перший заступник прокурора Київської області, діючи в інтересах держави в особі КМУ та ДП «Бориспільський лісгосп», звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому з урахуванням заяви від 07 грудня 2016 року (вих. № 121-вих16) (а. с. 128, т. 2), в якій прокурор сформулював остаточні позовні вимоги, просив:

- визнати недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV;

- визнати недійсними рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87?16?XXIV;

- визнати недійсним рішення Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V;

- - визнати недійсними рішення Сільради від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI, № 1607-24-VI;

- визнати недійсними видані ОСОБА_3 державний акт серії ЯЛ 008262 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 площею 0,99 га; ОСОБА_4 державний акт серії ЯЛ № 008261 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021 площею 0,99 га; ОСОБА_1 державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 площею 0,10 га та серії ЯМ № 338381 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024 площею 0,10 га;

- визнати недійсними видані ТОВ «Березова роща» свідоцтва на право власності від 29 грудня 2015 року серії СТВ № 125647 на земельну ділянку площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 та від 29 грудня 2015 року серії СТВ № 125646 на земельну ділянку площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ «Сілквей комунікейшн» свідоцтва на право власності від 04.01.2016 серії СТВ № 125864 на земельну ділянку площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 та від 04.01.2016 серії СТВ № 125863 на земельну ділянку площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнати недійсними рішення приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Мурги С. Г. від 29 липня 2013 року № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; рішення Служби від 22 квітня 2013 року № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та від 22.04.2013 № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021;

- визнати недійсними рішення Управління від 28 грудня 2015 року № 27581652 і № 27578999 про державну реєстрацію за ТОВ «Березова роща» права власності на земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також від 31 грудня 2015 року № 27737496 і № 27737520 про державну реєстрацію за ТОВ «Сілквейкомунікейшн» права власності на земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнати недійсними договори іпотеки від 19.07.2016 № 1896, укладений між ТОВ «Сілквей комунікейшн» і ТОВ «Зелена Садиба», та від 19.07.2016 № 1894, укладений між ТОВ «Березова роща» та ТОВ «Зелена садиба»;

- витребувати на користь держави та ДП з незаконного володіння ОСОБА_1 - земельні ділянки площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 і площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024; ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019; ОСОБА_4 - земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021; ОСОБА_2 - земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 і площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; ТОВ «Березова роща» - земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ «Сілквей комунікейшн» - земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015 з цільовим призначенням «землі лісогосподарського призначення» загальною нормативною грошовою оцінкою 4 278 640,86 грн, які розташовані в с. Проліски Сільради.

2. Позов мотивований тим, що рішенням Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV здійснене вилучення земель лісогосподарського призначення державної власності, а також зміна її цільового призначення. В подальшому на підставі рішень Сільради здійснена приватизація низки земельних ділянок, частина яких була згодом відчужена на користь інших фізичних та юридичних осіб. На думку прокурора, рішення Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV прийняте всупереч законодавству, а тому і всі подальші рішення Сільради про передачу громадянам у власність земельних ділянок за рахунок земель лісогосподарського призначення державної власності є протиправними. Позивач вважає, що власники земельних ділянок, які незаконно приватизували ці об`єкти нерухомого майна, не мали права відчужувати земельні ділянки та змінювати їх цільове призначення.

3. Також прокурор ставить під сумнів добросовісність відповідачів у справі, бо останні, на думку прокурора, знаючи про наявність на земельних ділянках лісової (деревної) рослинності, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу природних ознак спірних земель, знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону.

(2) Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій

4. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

5. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, на які посилається прокурор як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого повного підтвердження в судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, при цьому заперечення відповідачів ґрунтуються на законі та письмових доказах, у тому числі на чинних судових рішеннях.

6. Приватизація земельних ділянок ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_17 , ОСОБА_21 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 була проведена з порушенням ч.9 ст.149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та ч.2 ст.42 Лісового кодексу Ураїни (далі - ЛК України) в редакції, чинній на той час.

7. Водночас суд зробив висновок, що прокурором пропущено строк позовної давності в частині оскарження рішення Сільради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року . В частині визнання недійсними рішень Сільради № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI від 21.03.2013 року суд обґрунтував відмову в позові тим, що прокурор послався лише на їх прийняття внаслідок допущених порушень лісового та земельного законодавства при ухваленні рішення Сільради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року.

8. У частині витребування спірних земельних ділянок з володіння відповідачів суд першої інстанції дійшов висновку, що прокурор не має права вимагати такого витребування у зв`язку з тим, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними, а тому держава не є ані власником, ані володільцем спірних земельних ділянок.

9. Крім того, суд першої інстанції вказав, що в грудні 2014 року перший заступник прокурора Київської області вже звертався до суду з позовом про оспорювання законності припинення права ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою та подальшого набуття земельних ділянок у власність ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_23 та ОСОБА_10 . Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, у задоволенні позову було відмовлено. Суд першої інстанції зазначив, що пред`явлення першим заступником прокурора Київської області до суду цього позову, аналогічного до позову, поданого ним у грудні 2014 року, зі збільшенням кількості відповідачів та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, та частковою зміною юридичних підстав позову свідчить про зловживання заступником прокурора Київської області правом на звернення до суду.

10. Постановою Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області залишено без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року - без змін.

11. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував усі обставини справи, дав належну правову оцінку доказам, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, тому підстав для його скасування немає.

12. Водночас апеляційний суд дійшов висновку про необхідність виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на зловживання з боку першого заступника прокурора Київської області правом на звернення до суду з огляду на те, що вказане питання вирішується в іншому порядку.

(3) Короткий зміст касаційної скарги

13. У травні 2018 року перший заступник прокурора Київської області засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та постановити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

14. Касаційна скарга мотивована так:

14.1. Суди порушили вимоги статей 76 -79, 89, 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та проігнорували засади та гарантовані права людини і громадянина, передбачені статтями 8, 13, 14, 16, 19, 41 Конституції України, оскільки підтвердили обґрунтованість позовних вимог прокурора та незаконність отримання у приватну власність відповідачами спірних земельних ділянок із земель державної власності, однак не сприяли всебічному і повному з`ясуванню всіх обставин справи, що призвело до обмеження права позивачів і Українського народу на судовий захист порушених інтересів внаслідок неправильного застосування положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо наслідків спливу позовної давності, які не підлягали застосуванню у спірних правовідносинах.

14.2. Висновок судів щодо обізнаності позивачів про порушення норм земельного та лісового законодавства ґрунтується на припущенні, оскільки листом ДП надавалась згода на вилучення та передачу земельної ділянки площею до 10 га, однак ОСОБА_24 вилучила земельну ділянку лісогосподарського призначення площею 10 га, про що ДП не повідомлялося, а відповідні докази в матеріалах справи відсутні. Так само на припущенні ґрунтується і висновок стосовно обізнаності Уряду про зазначені порушення через підпорядкування ДП Київському обласному управлінню лісового господарства (далі- Управління лісгоспа), оскільки воно утворене постановою Уряду від 26 травня 2004 року № 679, яка набрала чинності лише з 01 січня 2005 року. При цьому в матеріалах справи відсутні докази, що Управління лісгоспа надавало згоду на вилучення та переведення земельної ділянки з лісових земель на землі для будівництва жилих будинків та ведення особистого селянського господарства.

14.3. Враховуючи положення статті 19 Конституції України, Уряд не міг допустити, що Сільрада з перевищенням повноважень діятиме всупереч інтересам держави і суспільства на користь окремо взятих фізичних осіб.

14.4. Суди дійшли також неправильного висновку про можливість прокурора дізнатись про вищевказані порушення з посиланням на преюдиційні обставини, встановлені рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року у справі № 359/12541/14, оскільки предметом розгляду зазначеної справи було рішення Сільради від 27 траня 2010 року № 1052-35-V, текст якого не містить посилань, що земельні ділянки надаються саме за рахунок земельної ділянки, вилученої у ДП, про що прокурор дізнався пізніше.

14.5. Суди залишили поза увагою, що в силу положень статей 330, 387, 658 ЦК України право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним майна. Це право підлягає захисту протягом всього часу наявності в особи титулу власника майна, а єдиним обмеженням права власності у часі є інститут набувальної давності, який передбачає право особи, яка добросовісно заволоділа майном, отримати його у власність зі спливом певного строку, встановленого законом, якщо дійсний власник не звернеться до цього часу з вимогою про витребування майна (стаття 344 ЦК України). Застосування позовної давності до віндикаційного позову призводить до правової невизначеності, за якої суд погоджується, що позивач є дійсним власником майна, яке є предметом спору, а відповідач, у свою чергу, є володільцем майна, яке підлягає витребуванню за вимогою власника. Таким чином, правовий титул законного власника майна належним чином не припинений, а у набувача майна на законних підставах право власності не виникло. При цьому перебування майна у володінні особи, яка не є його законним власником, фактично є триваючим порушенням права до моменту припинення у законному порядку правового титулу дійсного власника майна - позивача за віндикаційним позовом, який протягом усього часу з моменту вибуття майна з його володіння до втрати правового титулу залишається законним власником та має право у будь-який час вимагати відновлення свого права, а тому позовна давність до вимоги про витребування майна не застосовується.

14.6. Суди залишили без належної правової оцінки клопотання Уряду та прокурора про визнання поважними причин пропуску позовної давності, оскільки не вказали жодних мотивів стосовно відсутності підстав для поновлення цього строку.

(4) Позиції інших учасників справи

15. У жовтні 2018 року на адресу Верховного Суду надійшли відзиви ОСОБА_2 (які він подав також в інтересах ОСОБА_3 ) і ТОВ «Березова роща», в яких вони просять у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувані рішення залишити без змін.

16. Відзиви обґрунтовано такими доводами:

16.1. ОСОБА_2 з 2010 року володіє спірною земельною ділянкою, однак незважаючи на неодноразові відмови у задоволенні позовних вимог прокурора з грудня 2014 по цей час продовжується судове переслідування, яке не дає реалізовувати повноваження власника, зокрема право розпорядження земельною ділянкою.

16.2. 16.2. ДП та Уряд з 2003 року були обізнані про порушення своїх прав, а громадяни України не повинні відповідати за помилки органів державної влади;

16.3. 16.3. Зміст касаційної скарги не дає змоги визначити, в чому саме полягає порушення вимог статей 76 -79, 89, 263 ЦПК України.

16.4. 16.4. Прокуратура зловживає своїми правами та, посилаючись на порушення Конституції України, намагається здійснити переоцінку доказів та обставин справи.

16.5. 16.5. Отримання права власності на спірні земельні ділянки з 2004 року відбувалось шляхом розроблення та узгодження технічної документації, присвоєння кадастрових номерів, що неодноразово узгоджувалось з відповідними відділеннями Держкомзему, діяльність якого контролюється та координується Урядом.

16.6. 16.6. Заява про поновлення позовної давності, подана від імені Уряду, не містить повідомлень про поважність причин пропуску цього строку, а також до неї не додано документи, які підтверджують повноваження ОСОБА_25 на подання такої заяви від імені Уряду.

16.7. 16.7. Інші доводи, викладені у відзивах, подібні до мотивів, наведених в оскаржуваних судових рішеннях.

(5) Рух справи в суді касаційної інстанції

17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 30 липня 2018 року відкрите касаційне провадження у справі, а ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України.

18. Частиною третьою статті 403 ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду в складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

19. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на те, що для відновлення права власності держави на незаконно вилучені землі лісового фонду ефективним способом захисту є віндикаційний позов.

20. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегій суддів Першої, Другої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 183/1615/16 (провадження № 61-14809св19), від 25 листопада 2020 року у справі № 363/1266/18 (провадження № 61-6405св20), від 18 листопада 2020 року у справі № 367/3529/15-ц (провадження № 61-3082св19), від 04 листопада 2020 року у справі № 372/1884/17 (провадження № 61-6079св19), від 11 грудня 2019 року у справі № 367/3487/15-ц (провадження № 61-18599св18), від 29 квітня 2020 року у справі № 372/3917/15 (провадження № 61-42954св18) та ін.

21. Крім того, Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 368/1158/16-ц, у постанові від 30 травня 2018 року погодилась із висновками судів попередніх інстанцій про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісового фонду з незаконного володіння приватної особи в порядку статті 388 ЦК України є ефективним способом захисту права власності держави на землі цієї категорії.

22. Разом з тим Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 911/3311/17 дійшов протилежного висновку та зазначив, що зайняття земельної ділянки лісогосподарського призначення з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, не пов`язане з позбавленням правомочності володіння. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

23. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначав, що власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та вимагаючи повернути таку ділянку, тому повернення земельної ділянки лісогосподарського призначення державі слід розглядати як негаторний, а не віндикаційний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

24. Аналогічний правовий висновок також наведено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постановах від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3574/17 та № 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17.

25. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що вимогу про витребування земельної ділянки лісового фонду на користь держави слід розглядати як віндикаційний позов, до якого можна застосувати позовну давність, а тому пропонує відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах у раніше прийнятих постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3574/17, № 911/3311/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17.

26. 19 січня 2021 рокуВелика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.

(6) Встановлені судами обставини справи

27. Зі змісту листа директора ДП «Бориспільський лісгосп» №174 від 05 листопада 2003 року (а. с. 26, т. 1) вбачається, що ДП «Бориспільський лісгосп» надав згоду на передачу земельної ділянки до запасу Сільради.

28. У матеріалах цивільної справи відсутні докази на підтвердження того, що Управління лісгоспа надавало згоду на переведення цієї земельної ділянки з лісових земель на землі для будівництва жилих будинків та ведення особистого селянського господарства

29. Рішенням Сільради від 24 лютого 2004 року №153.12-16-XXIV (а. с. 28, т.1) було припинено право ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою площею 10,0 га, а також було передано цю земельну ділянку до земель запасу Сільради.

30. В цей же день - 24 лютого 2004 року Сільрада ухвалила рішення № 153.77-16-XXIV - № 153.87-16-XXIV, якими передала у власність ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 земельні ділянки площею по 0,25 га, а у власність ОСОБА_17 та ОСОБА_21 земельні ділянки площами 0,145 га та 0,12 га для будівництва та обслуговування жилого будинку в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

31. 21 квітня 2004 року зазначеним особам видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії КВ № 071981-№ 071984 та № 111502-№ 111508 (т. 1, а. с.46, 47, 50, 51, 54, 55, 58, 59, 62, 63, 66, 67, 70, 71, 74, 75, 78, 79, 82, 83, 86, 87).

32. Рішенням Сільради від 27 травня 2010 року №1052-35-V (а. с. 29 , т.1) був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в с. Проліски Бориспільського району.

33. 27 серпня 2010 року їм були видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЛ №008261 - №008264 (а.с.31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, т.1).

34. 22 грудня 2004 року ОСОБА_26 , діючи від імені ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 , уклав з ОСОБА_5 договори купівлі-продажу (а.с.44, 45, 48, 49, 52, 53, 56, 57, 60, 61, 64, 65, т.1), за якими він відчужив у власність ОСОБА_5 земельні ділянки площею 0,25 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0007-3220888000:03:001:0008, 3220888000:03:001:0010 - 3220 888000:03:001:0011, а також площами 0,145 га та 0,12 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0003 та 322888000:03:001:0009 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, розташовані в с. Проліски Бориспільського району.

35. 22 та 29 грудня 2004 року ОСОБА_27 , діючи від імені ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 та ОСОБА_15 , уклав з ОСОБА_7 договори купівлі-продажу (а. с.68, 69, 72, 73, 76, 77, 80, 81, 84, 85 т. 1), за якими він відчужив у власність ОСОБА_7 земельні ділянки площею по 0,25 га з кадастровими номерами 3220 888000:03:001:0001-3220888000:03:001:0002, 3220888000:03:001:0004-3220888000:03: 001:0006 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, розташовані в с. Проліски Бориспільського району.

36. 24 травня 2005 року ОСОБА_7 та ОСОБА_5 були видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯБ № 284109 та № 284110 (а. с.90, 91, 92, 93, 98, 99, 102, 103 , т. 1).

37. 16 травня 2007 року ОСОБА_7 та ОСОБА_5 уклали з ОСОБА_6 договори купівлі-продажу (а. с.94, 95, 96, 97, 100, 101, т.1), за яким вони відчужили у власність ОСОБА_6 вказані земельні ділянки.

38. 25 червня 2007 року йому були видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯД №781577, №781578 та №781580, а також серії ЯЕ №613497 (а.с.104, 105, 106, 107, 108, 109, 110, 111, т.1).

39. Після цього ОСОБА_6 передав придбані ним земельні ділянки до статутних фондів ТОВ «Березова роща» ТОВ «Сілквей комунікейшн». Рішеннями Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області № 27581652 та № 27578999 від 28 грудня 2015 року, № 27737496 та № 277375 20 від 31 грудня 2015 року за ТОВ «Березова роща» і ТОВ «Сілквей комунікейшн» було зареєстровано право власності на вказані земельні ділянки. Ці обставини підтверджуються інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 56825656, № 56825713, № 56825755 та № 56825802 від 6 квітня 2016 року (а. с.116 - 123, т.1).

40. 19 липня 2016 року ТОВ «Сілквей комунікейшн» і ТОВ «Березова роща» уклали з ТОВ «Зелена садиба» договори іпотеки, за якими вони передали придбані ними земельні ділянки в іпотеку ТОВ «Зелена садиба». Ця обставина підтверджується інформаційними довідками № 74996328, № 74996755, № 74996059, № 74994637 від 6 грудня 2016 року (а. с.13 - 48, т.2).

41. 27 травня 2010 року рішенням Сільради № 1052-35-V був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в с. Проліски Бориспільского району.

42. 1 жовтня 2010 року ОСОБА_28 , діючи від імені ОСОБА_8 , уклав з ОСОБА_9 та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу (а. с. 39, т.1), за яким він відчужив в їх власність земельну ділянку площею 0,8210 га з кадастровим номером 3220 888000:03:001:0018 з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства», розташовану в с. Проліски Бориспільського району.

43. На підставі цього договору 30 грудня 2011 року ОСОБА_9 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 338371, а ОСОБА_1 - державні акти серії ЯМ № 338380 та № 338381 на право власності на земельні ділянки.

44. Рішеннями Сільради № 1604-24-VI - № 1607-24-VI від 21 березня 2013 року (а. с. 40 - 43, т.1) були затверджені проекти землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок, набутих у власність ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_10 , з «ведення особистого селянського господарства» на «під будівництво готельно-ресторанного комплексу та обслуговування автотранспорту».

45. Після цього ОСОБА_9 та ОСОБА_10 уклали з ОСОБА_2 договори купівлі-продажу, за якими вони відчужили у власність ОСОБА_2 земельні ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020 та площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 га з цільовим призначенням під будівництво готельно-ресторанного комплексу та обслуговування автотранспорту, розташовані в с. Проліски Бориспільського району.

46. В грудні 2014 року перший заступник прокурора Київської області вже звертався до суду з позовом про оспорювання законності припинення права ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою та подальшого набуття земельних ділянок у власність ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_29 та ОСОБА_10 . Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року (а. с.197-199, т. 2), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року (а. с. 200-206, т.2), у задоволенні позову було відмовлено.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

47. Пункт 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.

48. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у 2018 році, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX.

(1) Щодо ефективного способу захисту права власності на земельні ділянки лісогосподарського призначення, які вибули з володіння власника

49. Вирішуючи питання про належні способи захисту прав власника земельної ділянки лісогосподарського призначення, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

50. Велика Палата Верховного Суду нагадує про свої висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки водного фонду, право власності на яку неправомірно зареєстровано за фізичною чи юридичною особою, або якщо земельна ділянка зайнята такою особою.

51. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

52. Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46) та інші).

53. Водночас володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

54. Відповідно до частини п`ятої статті 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

55. Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

56. Тому Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

57. Вирішуючи питання про відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, № 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

58. У цих постановах Верховний Суд, переглядаючи справу про витребування з незаконного володіння земельних ділянок лісогосподарського призначення, зробив висновок, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим.

59. Водночас, як зазначено вище, заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

60. Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

61. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

62. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

63. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

64. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

65. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

66. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

67. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у наведених вище постановах помилково ототожнив заволодіння громадянами та юридичними особами землями та перехід до них права володіння цими землями. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

68. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим.

69. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 також сформульований висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

70. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком по суті попри його неналежне обґрунтування у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. У зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступає від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

72. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

73. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що у разі коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати).

(2) Щодо позовних вимог в інтересах ДП «Бориспільський лісгосп»

74. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, на прокуратуру покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

75. Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення позивача до суду), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

76. Згідно з абзацом першим частини другої статті 23 зазначеного Закону прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.

77. Згідно з абзацом першим частини третьої статті 23 зазначеного Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

78. З наведених норм випливає, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права.

79. За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).

80. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18, пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18, пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 26), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункт 8.5) та інші).

81. Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19, пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс 19, пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункти 8.10, 8.12).

82. При цьому міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21)). Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор.

83. На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).

84. Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства.

85. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства (пункт 8.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21)).

86. У зв`язку з цим позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

87. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині із підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

88. Отже, судові рішення підлягають скасуванню в частині розгляду по суті позову прокурора, поданого в інтересах ДП «Бориспільский лісгосп» із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині.

89. У зв`язку із цим нижче у цій постанові розглядаються лише позовні вимоги прокурора, подані в інтересах держави.

(3) Щодо позовних вимог про визнання недійсними рішень Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, від 21 березня 2013 року №1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI

90. Як установлено судами, рішенням від 27 травня 2010 року № 1052-35-V Сільрада затвердила проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в с. Проліски Бориспільського району. Рішеннями від 21.03.2013 № 1604-24-VI-1607-24-VI Сільрада затвердила проекти землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок, набутих у власність ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_10 , з «ведення особистого селянського господарства» на «під будівництво готельно-ресторанного комплексу та обслуговування автотранспорту».

91. Крім того, судом першої інстанції встановлено, що в грудні 2014 року перший заступник прокурора Київської області вже звертався до суду в інтересах держави з позовом до Сільради.

92. Як убачається з рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року у справі № 359/12541/14-ц, прокурор в інтересах держави звернувся з позовом до Сільради, треті особи на стороні відповідача - ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 . Просив суд визнати недійсним рішення Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, яким надано у власність ОСОБА_30 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 3,7910 га, та визнати недійсними рішення Сільради № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI від 21 березня 2013 року про зміну цільового призначення земельних ділянок ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_10 .

93. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року у справі № 359/12541/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, у позові відмовлено.

94. Відмова в позові обґрунтована тим, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами, що на момент ухвалення спірного рішення Сільради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року земельна ділянка загальною площею 3,7910 га відносилась у встановленому порядку саме до земель лісогосподарського призначення; у довідці ДП «Бориспільський лісгосп» від 04.03.2004 № 62 зазначено, що вказана земельна ділянка не відноситься до лісового фонду Бориспільського держлісгоспу; прокурором пропущено позовну давність у частині оскарження цього рішення Сільради. В частині визнання недійсними рішень Сільради № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, №1606-24-VI та № 1607-24-VI від 21 березня 2013 року суд обґрунтував відмову в позові тим, що прокурор послався лише на їх прийняття внаслідок допущених порушень лісового та земельного законодавства при ухваленні рішення Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V.

95. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову слід відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункти 81, 83, 84).

96. Отже, предметом справи № 359/12541/14-ц було визнання недійсними рішень Сільради від 27.05.2010 № 1052-35-V, від 21.03.2013 № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI. Підставами позову були факти прийняття цих рішень Радою, які позивач вважає такими, що порушують його права та інтереси власника. Сторонами у справі № 359/12541/14-ц були держава (позивач) та територіальна громада (відповідач).

97. Таким чином, спір у справі, що розглядається, в частині визнання недійсними зазначених у цьому розділі рішень Сільради та спір у справі № 359/12541/14-ц є спорами між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. При цьому у справі № 359/12541/14-ц набрало законної сили рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року.

98. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України в чинній редакції (пункт 2 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка діяла на час ухвалення рішення у цій справі судом першої інстанції) суд закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

99. Отже, судові рішення в частині зазначених у цьому розділі вимог слід скасувати, а провадження у справі в цій частині - закрити.

(4) Щодо позовної вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 24 лютого 2004 року №153.12-16-XXIV

100. Зазначеним рішенням передбачено припинити право ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою площею 10,0 га та залишити її у запасі земель сільської ради як зелені насадження, що тимчасово не надана у власність або користування громадянам чи юридичним особам.

101. Статтею 19 ЦПК України у чинній редакції встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

102. Згідно з частиною першою статті 45 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в чинній редакції сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідно до статті 21 ГПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

103. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України в чинній редакції юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 1 ГПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням; у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.

104. Як уже зазначено у розділі 2 цієї постанови, в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Зазвичай таким органом є міністерство або інший центральний орган виконавчої влади. При цьому міністерства, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до статті 4 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» є юридичними особами публічного права. Отже, держава може бути стороною у господарському процесі, зокрема може бути позивачем відповідно до статей 4, 45 ГПК України в чинній редакції, статей 1, 21 ГПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції.

105. Оскільки юрисдикція спору може залежати від суб`єктного складу сторін, але не може залежати від того, хто саме представляє сторону в судовому процесі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що держава може бути стороною у господарському процесі, зокрема може бути позивачем, незалежно від того, хто саме здійснює представництво її інтересів - відповідний орган зі статусом юридичної особи, орган без такого статусу або прокурор.

106. Відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Водночас за статтею 172 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким чином, якщо позивачем або відповідачем визначений орган місцевого самоврядування, то такий орган не має власних прав і обов`язків, а наділений повноваженнями (компетенцією) представляти територіальну громаду у відповідних правовідносинах. При цьому фактичною стороною судового процесу є територіальна громада. Отже, територіальна громада може бути стороною в господарському процесі.

107. Зазначені висновки відповідають усталеній судовій практиці. Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово переглядала в порядку господарського судочинства справи, в яких фактичною стороною була держава та/або територіальна громада (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21) та інші).

108. У цій справі спір у частині позовної вимоги про визнання недійсним рішення Щасливської сільської ради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV є земельним спором між державою та територіальною громадою, який виходячи із суб`єктного складу сторін належить до господарської юрисдикції, що виключає її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства.

109. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена,. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення.

110. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України в чинній редакції (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка діяла на час ухвалення рішення у цій справі судом першої інстанції) суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

111. Отже, судові рішення в частині зазначеної позовної вимоги слід скасувати, а провадження у справі в цій частині - закрити.

(5) Щодо позовних вимог до юридичних осіб

112. Прокурор просить, серед іншого, визнати недійсними свідоцтва на право власності, видані ТОВ «Березова роща» і ТОВ «Сілквей комунікейшн»; визнати недійсними рішення Головного територіального управління юстиції в Київській області про державну реєстрацію за ТОВ «Березова роща» і ТОВ «Сілквей комунікейшн» права власності на земельні ділянки; визнати недійсними договір іпотеки, укладений між ТОВ «Сілквей комунікейшн» і ТОВ «Зелена садиба», та договір іпотеки, укладений між ТОВ «Березова роща» і ТОВ «Зелена садиба»; витребувати земельні ділянки на користь держави з незаконного володіння ТОВ «Березова роща» і ТОВ «Сілквей комунікейшн».

113. Статтею 19 ЦПК України у чинній редакції встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

114. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України в чинній редакції господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

115. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав (крім винятків, передбачених пунктом 1 цієї частини); справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

116. Спір у цій справі в частині наведених у цьому розділі позовних вимог є спором про стверджуване порушення цивільного права та законного інтересу позивача як власника землі з боку юридичних осіб, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, встановлення іншого речового права на таке майно (іпотеки), державної реєстрації таких прав.

117. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на таке. Спір щодо державної реєстрації права чи обтяження має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку або на інший об`єкт нерухомості особою, на користь якої державним реєстратором прийняте оспорюване рішення, або щодо державної реєстрації права якої вимагається внесення запису до Державного реєстру. Юрисдикційність такого спору не залежить від того, чи дотримано державним реєстратором вимог законодавства. Та обставина, що позивач не може досягти внесення відомостей до Державного реєстру власними діями, оскільки не має до нього самостійного доступу, а тому може діяти виключно через посередництво державного реєстратора в установленому законом порядку, не змінює цивільно-правового характеру відносин. Належним відповідачем у такій справі є особа, на користь якої державним реєстратором прийняте оспорюване рішення, або щодо державної реєстрації права якої вимагається внесення запису. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює цивільно-правового характеру цього спору. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18, пункт 36), від 28 січня 2020 року у справі № 917/259/19 (провадження № 12-149гс19, пункт 5.18) та інших.

118. Отже, з огляду на суб`єктний склад сторін справа в частині наведених вище позовних вимог віднесена до юрисдикції господарських судів, що виключає її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства.

119. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України в чинній редакції (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка діяла на час ухвалення рішення в цій справі судом першої інстанції) суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

120. Отже, судові рішення в частині зазначених у цьому розділі вимог слід скасувати, а провадження у справі в цій частині - закрити.

121. Відповідно до частини четвертої статті 414 ЦПК України в чинній редакції у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. Оскільки справа передається на новий розгляд в частині вимог (див. розділ (7) цієї постанови), вона не може бути передана для продовження розгляду до господарського суду першої інстанції в частині вимог, зазначених у цьому розділі. Водночас позивач не позбавлений права звернутися з вимогами до юридичних осіб, які відповідають належному способу захисту, до господарського суду в загальному порядку.

122. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду нагадує, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 квітня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20, пункт 119)). Частина п`ята статті 267 ЦК України не пов`язує такі наслідки з обов`язком заінтересованої особи звернутися до суду з заявою про їх застосування. Перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі інших позовів, заяв про закриття провадження у справі тощо (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 квітня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20, пункт 125)).

(6) Щодо позовних вимог про:

- визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87?16?XXIV;

- визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, видані фізичним особам;

- визнання недійсними рішень нотаріуса та Служби про державну реєстрацію за фізичними особами права власності на земельні ділянки

123. Як встановлено судами, 24 лютого 2004 року Сільрада ухвалила рішення № 153.77-16-XXIV-№ 153.87-16-XXIV, якими передала у власність ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 земельні ділянки площею по 0,25 га, а у власність ОСОБА_17 та ОСОБА_21 земельні ділянки площами 0,145 га та 0,12 га для будівництва та обслуговування жилого будинку в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

124. ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЛ № 008261 - №008264 (а.с.31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, т.1) в порядку приватизації. ОСОБА_1 були видані державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 та № 338381 внаслідок укладення ним договору з ОСОБА_8 , який набув земельну ділянку в порядку приватизації.

125. Прокурор також просив визнати недійсними рішення нотаріуса від 29 липня 2013 року № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на дві земельні ділянки та Служби від 22.04.2013 № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку та від 22 квітня 2013 року № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку.

126. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що приватизація земельних ділянок ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_17 , ОСОБА_21 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 була проведена з порушенням частини девятої статті 149 ЗК України та частини другої статті 42 ЛК України в редакції, чинній на той час.

127. Водночас суди дійшли висновку, що у задоволенні позову в частині вимог про визнання недійсними рішень Сільради № 153.77-16-XXIV - №153.87-16-XXIV від 24 лютого 2004 року, а також державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯЛ № 008261 - № 008262 від 27 серпня 2010 року належить відмовити, оскільки пропущена позовна давність. Таким чином, суди застосували позовну давність за заявами від 4 серпня 2017 року, поданими від імені відповідачів ТОВ «Березова роща» та ТОВ «Сілквей комунікейшн», за заявою відповідача ОСОБА_2 від 6 червня 2016 року, в якій він посилається на сплив позовної давності та наявність права на законне володіння земельними ділянками як у нього, так і у відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а також за заявою відповідача ОСОБА_2 від 8 грудня 2016 року про застосування позовної давності.

128. Суди зазначили, що зі змісту листа директора ДП «Бориспільський лісгосп» №174 від 05 листопада 2003 року вбачається, що ДП «Бориспільський лісгосп» надав згоду на передачу земельної ділянки до запасу Сільради ще 05 листопада 2003 року. Ця обставина свідчить про те, що з того часу позивач вже знав про порушення його права користування земельною ділянкою. Крім того, ДП «Бориспільський лісгосп» підпорядковується Київському обласному управлінню лісового та мисливського господарства. Це управління є територіальним органом Держлісагентства, яке спрямовується і координується КМУ. Ці обставини свідчать про те, що КМУ також мав об`єктивну можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою ще наприкінці 2003 року.

129. Суди також вказали, що з мотивувальної частини рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, вбачається, що перший заступник прокурора Київської області мав можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою ще в грудні 2010 року. На підставі частини третьої статті 61 ЦПК України ця обставина не підлягає повторному доказуванню. Однак зі штампу на титульному аркуші позову вбачається, що перший заступник прокурора Київської області, діючи в особі КМУ та ДП «Бориспільський лісгосп», пред`явив позов лише у квітні 2016 року.

130. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками.

131. Юридична особа ДП «Бориспільський лісгосп» і держава є різними суб`єктами права. При цьому відношення підпорядкування, у яких знаходиться ДП «Бориспільський лісгосп» щодо Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, яке є територіальним органом Держлісагентства, яке, своєю чергою, спрямовується і координується Урядом, саме по собі не є доказом того, що державі в особі відповідного органу були відомі чи мали бути відомі обставини, про які знав інший суб`єкт права - юридична особа, зокрема державне підприємство.

132. Крім того, звернення ДП «Бориспільський лісгосп» з листом про надання згоди на передачу земельної ділянки до земель запасу Сільради у 2003 році не свідчить і не може свідчити про обізнаність цього ДП чи позивача про подальші дії та обставини, які виникли пізніше, зокрема про прийняття рішень Ради, видання державних актів, прийняття рішень нотаріуса та Служби, заволодіння земельними ділянками певними особами тощо.

133. Щодо преюдиціального значення рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року у справі № 359/12541/14-ц Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

134. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України в чинній редакції обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Аналогічну норму містила і частина третя статті 61 ЦПК України в редакції на час ухвалення рішення судом першої інстанції.

135. Відповідно до ЦПК України у чинній редакції кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України). Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п`ята статті 263 ЦПК України). Подібні положення містилися і в ЦПК України в редакції на час ухвалення рішення судом першої інстанції (частина третя статті 10, частина третя статті 60, частина третя статті 213).

136. Отже, обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, достатності (статті 77-80 ЦПК України) суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин.

137. Від встановлення судом обставин справи слід відрізняти правові висновки, які робить суд на підставі таких обставин, у тому числі оціночні, наприклад про дотримання розумного строку, про те, чи мала сторона знати про певні обставини, чи є причина поважною, чи перевищує розмір неустойки розмір збитків та чи є таке перевищення значним тощо. Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19, пункт 43) зазначила, зокрема, що відповідатиме обставинам справи зменшення розміру відповідальності відповідача до оцінки майнових втрат позивачки, та здійснила таку оцінку.

138. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18, пункт 32).

139. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що згадане рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року в іншій справі № 359/12541/14-ц в частині судження щодо можливості прокурора дізнатись про незаконне припинення права ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою в грудні 2010 року носить преюдиціальний характер, оскільки це судження не є обставиною справи, а є висновком, зробленим судом на підставі встановлених ним обставин справи. Натомість це судове рішення має преюдиціальний характер у частині встановлених судом обставин справи, зокрема що в грудні 2010 року Бориспільська міжрайонна прокуратура Київської області листом від 07 грудня 2010 року зверталась до Сільради із вимогою надати в порядку статтей 8, 20 ЗУ «Про прокуратуру» копії усіх рішень сільради із земельних питань, які були прийняті протягом 2010 року; Щасливська сільська рада листом від 09 грудня 2010 року № 02-09-1779 направила заступнику Бориспільського міжрайонного прокурора копії рішень сесій сільради стосовно земельних питань, прийнятих у 2010 році, з додатком на 144 аркушах.

140. Велика Палата Верховного Суду також нагадує, що у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 139) та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66). Зокрема, висновок про дотримання або пропущення позовної давності суд має робити щодо кожної позовної вимоги окремо. Наприклад, якщо доведено, що про існування рішень Ради № 1052-35-V від 27 травня 2010 року, № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI та № 1607-24-VI від 21 березня 2013 року прокурору було відомо у 2015 році (саме ці рішення оскаржувалися в іншій справі № 359/12541/14-ц), то це не свідчить про те, що прокурор знав або мав знати про інші рішення Сільради (зокрема, зазначені в цьому розділі), про видання державних актів, про прийняття рішень нотаріуса та Служби, про заволодіння земельними ділянками та про осіб, які таке заволодіння здійснили тощо. Суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували.

141. Суди також зробили висновок, що відсутні підстави для визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯМ №338380 - №338381 від 30 грудня 2011 року, рішень приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу № 4476870 та № 4475393 від 29 липня 2013 року, рішень Служби від 22 квітня 2013 року № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку та від 22 квітня 2013 року № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку. У цій частині судові рішення мотивовані тим, що рішення Сільради № 153.77-16-XXIV - № 153.87 -16-XXIV від 24 лютого 2004 року та № 1052-35-V від 27 травня 2010 року не визнані недійсними. Тому відсутні підстави вважати, що державні акти на право власності на земельні ділянки серії КВ № 071981 - № 071984, № 111502 - № 111508 від 21 квітня 2004 року та серії ЯЛ №008261 - № 008264 від 27 серпня 2010 року були видані безпідставно та є недійсними. Ця обставина, на думку судів попередніх інстанцій, свідчить про те, що ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_22 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_17 , ОСОБА_21 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 мали право розпоряджатись приватизованими ними земельними ділянками та відчужити їх, а договори купівлі-продажу земельних ділянок не суперечать частині першій статті 319 ЦК України.

142. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цими висновками, оскільки, як зазначено вище (див. розділ 4 цієї постанови), під час розгляду справи, у якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного, не допускається відмова в позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена.

143. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

144. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

145. Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками державної власності, зокрема, фізичними особами - відповідачами.

146. Велика Палата Верховного Суду знов нагадує, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

147. Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). І такі вимоги позивачем пред`явлені (див. наступний розділ цієї постанови).

148. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

149. Звідси випливає, що зазначеніву цьому розділі позовні вимоги не відповідають належному способу захисту.

150. Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

151. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)).

152. Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

153. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

154. З огляду на викладене , під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається.

155. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

156. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові в частині зазначених у цьому розділі позовних вимог, але з інших підстав.

157. Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

158. Тому в частині зазначених у цьому розділі вимог мотивувальні частини судових рішень слід змінити, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.

(7) Щодо витребування на користь держави спірних земельних ділянок у відповідачів - фізичних осіб

(7.1) Оцінка висновків судів попередніх інстанцій

159. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що прокурор не має права вимагати витребування спірних земельних ділянок з володіння відповідачів у зв`язку з тим, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними, а тому держава не є ані власником, ані володільцем спірних земельних ділянок. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із цим висновком виходячи з такого.

160. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

161. Відповідно до частин другої - шостої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини, інші юридичні факти (включаючи настання або ненастання певної події). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

162. Прокурор просить витребувати земельні ділянки з володіння ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

163. За висновками судів попередніх інстанцій ОСОБА_3 і ОСОБА_4 набули земельні ділянки в порядку приватизації, ОСОБА_1 - за договором з ОСОБА_8 , який своєю чергою набув земельну ділянку в порядку приватизації, а ОСОБА_2 - за договорами з ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які своєю чергою набули земельну ділянку в порядку приватизації.

164. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами регулювався статтею 118 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Цей порядок полягає в такому.

164.1. Зацікавлена особа звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У клопотанні зазначаються, зокрема, орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення і додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки.

164.2. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, для ведення, зокрема, особистого селянського господарства, подають клопотання до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.

164.3. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

164.4. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян особами, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

164.5. Розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки подається Комісії з розгляду питань, пов`язаних з погодженням документації із землеустрою.

164.6. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

165. Отже, подання заінтересованою особою проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є пропозицією (офертою) про безоплатну приватизацію земельної ділянки, а рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність є прийняттям (акцептом) такої пропозиції власником в особі відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Таким чином, приватизація земельної ділянки полягає в укладенні договору між громадянином і власником - державою або територіальною громадою (в особі відповідного органу) шляхом здійснення оферти та її прийняття відповідно до частини другої статті 638 ЦК України. Подібні висновки, але для правовідносин оренди земельної ділянки державної або комунальної власності, сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20, пункти 34 - 36).

166. Таким чином, дії відповідачів були спрямовані на набуття права власності на земельні ділянки (яке заперечується позивачем) на підставі договірних правовідносин між ними, іншими фізичними особами та територіальною громадою.

167. Водночас держава не є учасником цих договірних правовідносин. Відповідно позивач не просить про повернення йому майна як стороні договору (абзац другий частини першої статті 216, пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України). Натомість позивач, вважаючи себе власником, прагне витребувати своє майно від осіб, які незаконно, без відповідної правової підстави заволоділи ним (стаття 387 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду знов нагадує (див. розділ 6 цієї постанови), що для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

168. Тому відмова в задоволенні віндикаційного позову з тих підстав, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається, а висновок, що зазначене свідчить про відсутність права власності позивача, є помилковим. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відсутність права власності позивача на спірні земельні ділянки.

(7.2) Щодо витребування на користь держави спірних земельних ділянок у відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

169. Рішенням Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV передбачено припинити право ДП «Бориспільський лісгосп» на користування земельною ділянкою площею 10,0 га та залишити її в запасі земель сільської ради як зелені насадження, що тимчасово не надана у власність або користування громадянам чи юридичним особам.

170. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_24 не мала повноважень на прийняття такого рішення. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком, оскільки відповідно до статті 149 ЗК України в редакції, чинній на той час, повноваження щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, належало не органам місцевого самоврядування, а органам державної влади - районним державним адміністраціям, обласним державним адміністраціям, Київській, Севастопольській міським державним адміністраціям, Раді міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінету Міністрів України (частини п`ята - дев`ята зазначеної статті).

171. З тих же причин ОСОБА_24 не вправі була розпоряджатися спірними земельними ділянками, зокрема передавати їх у власність приватним особам в порядку приватизації. Відповідно до частини першої статті 122 ЗК України (у редакції, чинній на час приватизації спірних земельних ділянок) сільські, селищні, міські ради мали повноваження передавати земельні ділянки у власність або у користування лише із земель комунальної власності відповідних територіальних громад, а не із земель державної власності. Відповідно до частин третьої -сьомої статті 122 ЗК України (у зазначеній редакції) повноваження щодо передання земельних ділянок із земель державної власності у власність або у користування належало районним, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, КМУ.

172. Крім того, відповідно до частини першої статті 57 ЛК України (в редакції, чинній на час приватизації) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Згідно з частиною третьою зазначеної статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

173. Судами в цій справі встановлено, що відсутні докази на підтвердження того, що Київське обласне управління лісового та мисливського господарства надавало згоду на переведення цієї земельної ділянки з лісових земель на землі для будівництва жилих будинків та ведення особистого селянського господарства.

174. Водночас, як установлено судами, рішенням Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в с. Проліски Бориспільського району. Таким чином, ОСОБА_24 відчужила державне майно, не маючи на це права, а крім того, протиправно змінила цільове призначення земельних ділянок.

175. При цьому відповідно до частини першої статті 58 ЛК України (в редакції, чинній на час приватизації) у разі зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, органи, що приймають таке рішення, одночасно вирішують питання про збереження або вирубування дерев і чагарників та про порядок використання одержаної при цьому деревини. Зазначене питання вирішене не було, про що не могли не знати особи, на чию користь відчужені земельні ділянки.

176. Згідно із рішенням Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV земельну ділянку, стосовно якої передбачалося припинити право користування ДП «Бориспільський лісгосп», було передбачено залишити в землях запасу сільської ради саме як зелені насадження. А рішенням Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V передбачено, що ОСОБА_10 , ОСОБА_8 , ОСОБА_31 та ОСОБА_3 передаються у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки саме як інші лісові землі.

177. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на її попередні висновки про те, що судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб. (див. пункт 10.28 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13(провадження 12-158гс19)). Саме по собі набуття особою, яка не брала участі у справі, права власності на майно, щодо якого виник спір, зокрема, після ухвалення судом першої інстанції рішення, не обов`язково свідчить про те, що судовим рішенням вирішено питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків (див. ухвалу від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц). Тому в цій справі підлягає оцінці добросовісність саме ОСОБА_31 та ОСОБА_3 як набувачів спірних земельних ділянок.

178. Згідно із загальнодоступними відомостями з Публічної кадастрової карти України, розміщеної на офіційному вебсайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, земельні ділянки, що належать ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , досі заліснені. Такі відомості є загальновідомими, а тому не потребують доказування (частина третя статті 82 ЦПК України). Судами не встановлено обставин, які би спростовували заліснення спірних земельних ділянок та невідповідність відомостей з Публічної кадастрової карти України фактичному стану ані на цей час, ані на час отримання відповідачами цих ділянок.

179. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що особи, яким були відчужені земельні ділянки рішенням Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, проявивши розумну обачність, не могли не знати про незаконність набуття ними цих земельних ділянок, які були заліснені. Тому ці особи не можуть вважатися такими, які покладалися на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61)).

180. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Статтею 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача. Водночас з огляду на висновок про відсутність добросовісного набуття права власності на спірне майно відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_3 зазначені норми не підлягають застосуванню в частині вимог до цих відповідачів. Отже, зазначені відповідачі не набули права власності на спірні земельні ділянки, які перебувають у державній власності.

181. Тому підлягає застосуванню стаття 387 ЦК України, відповідно до якої власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Отже, суди помилково відмовили в позові в зазначеній частині до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

182. Велика Палата Верховного Суду вважає, що до вимог про віндикацію земельних ділянок до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не підлягають застосуванню положення частини четвертої статті 267 ЦК України, відповідно до якої сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, тому, що судами не встановлені обставини, які свідчать про сплив позовної давності. Висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у розділі 6 цієї постанови, спростовують аргументи про пропуск позовної давності, наведені у заявах відповідачів, у тому числі у заяві ОСОБА_2 від 6 червня 2016 року (а. с. 212, т. 1), яка стосується представництва ним інтересів відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

183. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

184. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пунткти 166 - 168).

185. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

186. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки -встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 - 43)).

187. Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.

188. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства.

189. Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

190. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

191. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

192. Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб. Отже, витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про витребування від відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

193. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

194. Зважаючи на викладене, судові рішення в частині витребування від ОСОБА_4 та ОСОБА_3 спірних земельних ділянок підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення - про задоволення позову в зазначеній частині.

(7.3) Щодо витребування на користь держави спірних земельних ділянок у відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

195. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, пункт 23).

196. Водночас суди першої й апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не дали оцінки доводам прокурора, наведеним у позовній заяві, якими він взяв під сумнів добросовісність набувачів земельних ділянок. Оскільки добросовісність належить до загальних засад цивільного законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ненадання оцінки такому доводу свідчить про невиконання судами обов`язку щодо обґрунтування судових рішень, який випливає зі статті 6 Конвенції.

197. Суд першої інстанції зазначив, що 01 жовтня 2010 року ОСОБА_28 , діючи від імені ОСОБА_8 , уклав з ОСОБА_9 та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу (а .с. 39, т.1), за яким він відчужив в їх власність земельну ділянку площею 0,8210 га з кадастровим номером 3220 888000:03:001:0018, із цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства», розташовану в с. Проліски Бориспільського району Київської області; на підставі цього договору 30 грудня 2011 року ОСОБА_9 був виданий державний акт на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338371, а ОСОБА_1 - державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯМ №338380 та № 338381. У такий спосіб, як зазначено в судовому рішенні, ОСОБА_9 набув право власності на земельну ділянку площею 0,6210 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, а ОСОБА_1 - на земельні ділянки площею по 0,10 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0023 та 3220888 000:03:001:0024 з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства», розташовані в с. Проліски Бориспільського району Київської області.

198. При цьому судом не досліджений зазначений договір купівлі-продажу, не встановлений його зміст, не з`ясовані правовідносини, які виникли з договору, зокрема, не встановлено, чи діяли ОСОБА_9 та ОСОБА_1 спільно на боці покупця; чи набули вони продану земельну ділянку у спільну власність.

199. Суд першої інстанції не встановив і обставин набуття спірної земельної ділянки ОСОБА_2 . Натомість суд указав, що «після цього» ОСОБА_9 та ОСОБА_10 уклали з ОСОБА_2 договори купівлі-продажу, за якими вони відчужили у власність ОСОБА_2 земельні ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020 та площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 га з цільовим призначенням під будівництво готельно-ресторанного комплексу та обслуговування автотранспорту, розташовані в с. Проліски Бориспільського району Київської області. Судом не досліджені зазначені договори купівлі-продажу, не встановлені дати їх укладення, не встановлений їх зміст, не з`ясовані правовідносини, які виникли з договорів. При цьому, як зазначено вище, обставини набуття земельної ділянки ОСОБА_9 , яку він відчужив на користь ОСОБА_2 , судами не встановлені.

200. Велика Палата Верховного Суду нагадує її попередній висновок про те, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України на можливість витребування власником земельних ділянок не впливає їхній поділ та/або об`єднання. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 56)).

201. При цьому суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

202. Відповідно до частин другої, п`ятої статті 263 ЦПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

203. Судові рішення в цій справі наведеним вимогам не відповідають.

204. За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про необхідність відмови в задоволенні позову в частині зазначених у цьому розділі вимог до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є передчасними та не ґрунтуються на дослідженні усіх наданих учасниками справи доказів.

205. Відповідно до частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

206. Водночас суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не виправив помилок суду першої інстанції як в частині дослідження доказів, так і в частині належного обґрунтування судового рішення з урахуванням статті 6 Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.

207. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

208. За приписами частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

209. З огляду на викладене постанова суду апеляційної інстанції в частині витребування земельних ділянок від відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

210. Під час нового розгляду суду необхідно дослідити докази, дати правову оцінку рішенню Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV, яким передбачено, зокрема, залишити земельну ділянку площею 10,0 га у запасі земель Ради, та наступним рішенням Сільради, які стосуються спірних земельних ділянок, зробити висновки про законність чи незаконність приватизації земельних ділянок з наданням відповідної оцінки доводам позивача про відсутність повноважень Сільради на таку приватизацію та доводам інших учасників справи.

211. На підставі наявних у справі матеріалів суду слід зробити висновки про можливість витребування від відповідачів земельних ділянок, про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду про необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна, викладені, зокрема, у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19); а також про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61)).

(8) Щодо судових витрат

212. Відповідно до приписів пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

213. Згідно з частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

214. Згідно зчастини п`ятої статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

215. З огляду на викладене та враховуючи те, що апеляційну та касаційну скарги подав позивач, то саме на нього слід покласти судові витрати в частині залишення судових рішень без змін по суті заявлених вимог.

216. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

217. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

218. Перший заступник прокурора Київської області, який діє в інтересах держави, звернувся з позовом до Сільради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ТОВ «Березова роща», ТОВ «Сілквей комунікейшн», ТОВ «Зелена садиба», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , Служба, Управління, приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Мурга Світлана Геннадіївна, про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, рішень про державну реєстрацію права власності на ці об`єкти нерухомого майна, договорів іпотеки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

219. Велика Палата Верховного Суду прийняла нове рішення та частково задовольнила позовні вимоги, а саме витребувала дві земельні ділянки площею 0,99 га кожна із чужого незаконного володіння. Саме в цій частині і слід здійснити розподіл судових витрат.

220. Прокурор, звертаючись з позовом у частині витребування земельних ділянок, зазначив, що з відповідачів слід витребувати земельні ділянки загальною площею 6,305 га загальною нормативною грошовою оцінкою 4 278 640,86 грн. З огляду на зазначене нормативна грошова оцінка земельної ділянки розміром 0,99 га становить 671824,65 грн.

221. Відповідно до підпунктів 1, 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви юридичною особою майнового характеру ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та немайнового характеру ставка судового збору становить 1 розмір мінімальної заробітної плати.

222. Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» установлено у 2016 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі: з 1 січня - 1378 грн.

223. З огляду на викладене судовий збір за подання позовної заяви про витребування земельної ділянки площею 0,99 га становить 10 077,37 грн.

224. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, тому судовий збір у зазначеному розмірі підлягає відшкодуванню позивачу з відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ..

225. Суд апеляційної інстанції судове рішення залишив у силі.

226. Відповідно до підпункту 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції на час звернення з апеляційною скаргою) за подання апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви 11 085,11 грн = 10 077,37 грн * 110 %, тому понесені судові витрати в цій частині також підлягають відшкодуванню на користь позивача.

227. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви 20154,74 грн = 200 % * 10 077,37 грн.

228. Ураховуючи викладене, з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягають відшкодуванню на користь позивача по 20 154,74 грн за касаційний перегляд.

229. Відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» позивач має право подати клопотання про повернення йому судового збору, сплаченого за позовними вимогами, які суд залишив без розгляду, та за тими, за якими суд закрив провадження у справі.

230. Оскільки Велика Палата Верховного Суду в іншій частині позовних вимог передала справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат за цими вимогами Велика Палата Верховного Суду не здійснює.

Керуючись статтями 411, 412, 414, 416, 418, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» , Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави, задовольнити частково.

2. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року в частині позовних вимог, заявлених в інтересах Державного підприємства «Бориспільське лісове господарство», скасувати. Позов у цій частині залишити без розгляду.

3. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати та закрити провадження в частині позовних вимог в інтересах держави про:

- визнання недійсними рішень Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області від 24 лютого 2004 року № 153.12-16-XXIV; від 27 травня 2010 року № 1052-35-V; від 21 березня 2013 року № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI, № 1607-24-VI;

- визнання недійсними виданих Товариству з обмеженою відповідальністю «Березова роща» свідоцтв на право власності від 29 грудня 2015 року серії СТВ № 125647 на земельну ділянку площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 та від 29 грудня 2015 року серії СТВ № 125646 на земельну ділянку площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також виданих Товариству з обмеженою відповідальністю «Сілквей комунікейшн» свідоцтв на право власності від 04.01.2016 серії СТВ № 125864 на земельну ділянку площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 та від 04 січня 2016 року серії СТВ № 125863 на земельну ділянку площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними рішень Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області від 28 грудня 2015 року № 27581652 і № 27578999 про державну реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю «Березова роща» права власності на земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також від 31 грудня 2015 року № 27737496 і № 27737520 про державну реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю «Сілквей комунікейшн» права власності на земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними договору іпотеки від 19 липня 2016 року № 1896 , укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Сілквей комунікейшн» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Зелена Садиба», і договору іпотеки від 19 липня 2016 року № 1894, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Березова роща» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Зелена садиба»;

- витребування на користь держави з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Березова роща» - земельних ділянок площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Сілквей комунікейшн» - земельних ділянок площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015, які розташовані в с. Проліски Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області.

4. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, та залишити без змін у резолютивній частині щодо вирішення позовних вимог в інтересах держави про:

- визнання недійсними рішень Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87?16?XXIV;

- визнання недійсними виданих ОСОБА_3 державного акта серії ЯЛ 008262 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 площею 0,99 га; ОСОБА_4 державного акта серії ЯЛ № 008261 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021 площею 0,99 га; ОСОБА_1 державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 площею 0,10 га та серії ЯМ № 338381 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024 площею 0,10 га;

- визнання недійсними рішень приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Мурги Світлани Геннадіївни від 29 липня 2013 року № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; рішень Реєстраційної служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області від 22 квітня 2013 року № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та від 22 квітня 2013 року № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

5. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог в інтересах держави про витребування на користь держави з володіння:

- ОСОБА_3 - земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019,

- ОСОБА_4 - земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

Ухвалити в частині цих позовних вимог нове рішення - витребувати на користь держави з володіння:

- ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019;

- ОСОБА_4 - земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

6. Постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог в інтересах держави про витребування на користь держави з володіння:

- ОСОБА_1 - земельних ділянок площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 і площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024;

- ОСОБА_2 - земельних ділянок площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 і площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020.

Справу в цій частині направити на новий розгляд до Апеляційного суду Київської області.

7. Стягнути з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , ІНН НОМЕР_1 ) на користь Прокуратури Київської області (б-р Л. Українки, 27/2, м. Київ, 01601, ЄДРПОУ 02909996) 10 077 (десять тисяч сімдесят сім) грн 37 коп. за розгляд справи у суді першої інстанції, 11085 (одинадцять тисяч вісімдесят п`ять) грн. 11 коп. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції та 20 154 (двадцять тисяч сто п`ятдесят чотири) грн. 74 коп. за здійснення касаційного перегляду.

8. Стягнути з ОСОБА_4 ( АДРЕСА_2 , ІНН НОМЕР_2 ) на користь Прокуратури Київської області (б-р Л. Українки, 27/2, м. Київ, 01601, ЄДРПОУ 02909996) 10 077 (десять тисяч сімдесят сім) грн 37 коп. за розгляд справи в суді першої інстанції, 11 085 (одинадцять тисяч вісімдесят п`ять) грн 11 коп. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції та 20 154 (двадцять тисяч сто п`ятдесят чотири) грн 74 коп. за здійснення касаційного перегляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття,є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

/підпис/

В. В. Пророк

Судді: /підпис/

Т. О. Анцупова

/підпис/

О. С. Золотніков

/підпис/

В. В. Британчук

/підпис/

В. С. Князєв

/підпис/

Ю. Л. Власов

/підпис/

Г.Р. Крет

/підпис/

І. В. Григор`єва

/підпис/

К. М.Пільков

/підпис/

М. І. Гриців

/підпис/

О. Б. Прокопенко

/підпис/

Д. А. Гудима

/підпис/

Л. І. Рогач

/підпис/

В. І. Данішевська

/підпис/

О. М. Ситнік

/підпис/

Ж. М. Єленіна

/підпис/

В. М. Сімоненко

/підпис/

/підпис/

С. П. Штелик

Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформила суддя Данішевська В. І.

Джерело: ЄДРСР 101829985

[ANTIRAID]

Окрема думка судді К. М. Пількова

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі

№ 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)

(детальне доктринальне обґрунтування позиції, висловленої у п. 1 цієї окремої думки, щодо способів захисту речових прав на землю та інше нерухоме майно, подано у статті Пільков К . Способи захисту права власності на землю та інше нерухоме майно: критика «книжного володіння». Підприємництво, господарство і право. 2021. № 4. URL: ІНФОРМАЦІЯ_1)

Велика Палата Верховного Суду розглянула в порядку письмового провадження справу № 359/3373/16-ц за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі - Прокурор), який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - Уряд) та Державного підприємства «Бориспільське лісове господарство» (далі - ДП), до Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області (далі - Рада), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Березова роща» (далі - ТОВ «Березова роща»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Сілквей комунікейшн» (далі - ТОВ «Сілквей комунікейшн»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Зелена садиба» (далі - ТОВ «Зелена садиба»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , Реєстраційна служба Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі - Служба), Головне територіальне управління юстиції в Київській області (далі - Управління), приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Мурга Світлана Геннадіївна (далі - Нотаріус), про:

- визнання недійсними рішень Ради: від 24.02.2004 № 153.12-16-XXIV і № 153.77-16-XXIV - № 153.87?16?XXIV, від 27.05.2010 № 1052-35-V та від 21.03.2013 № 1604-24-VI - № 1607-24-VI;

- визнання недійсними виданих: ОСОБА_4 державного акта серії ЯЛ 008262 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 площею 0,99 га; ОСОБА_5 державного акта серії ЯЛ № 008261 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021 площею 0,99 га; ОСОБА_2 державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 площею 0,10 га та серії ЯМ № 338381 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024 площею 0,10 га; ТОВ «Березова роща» свідоцтва на право власності від 29.12.2015 серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 та від 29.12.2015 серії НОМЕР_2 на земельну ділянку площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ «Сілквей комунікейшн» свідоцтва на право власності від 04.01.2016 серії НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 та від 04.01.2016 серії НОМЕР_4 на земельну ділянку площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними рішень: Нотаріуса від 29.07.2013 № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; рішень Служби від 22.04.2013 № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та від 22.04.2013 № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021; рішень Управління від 28.12.2015 № 27581652 і № 27578999 про державну реєстрацію за ТОВ «Березова роща» права власності на земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також від 31.12.2015 № 27737496 і № 27737520 про державну реєстрацію за ТОВ «Сілквей комунікейшн» права власності на земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними договорів іпотеки: від 19.07.2016 № 1896, укладеного між ТОВ «Сілквей комунікейшн» та ТОВ «Зелена Садиба», та від 19.07.2016 № 1894, укладеного між ТОВ «Березова Роща» та ТОВ «Зелена Садиба»;

- витребування на користь держави в особі Уряду та ДП з незаконного володіння ОСОБА_2 земельних ділянок площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 і площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024; ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019; ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021; ОСОБА_3 земельних ділянок площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 і площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; ТОВ «Березова роща» земельних ділянок площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ «Сілквей комунікейшн» земельних ділянок площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015, із цільовим призначенням - землі лісогосподарського призначення загальною нормативною грошовою оцінкою 4 278 640,86 грн, які розташовані в с. Проліски Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області.

За результатами розгляду касаційної скарги заступника прокурора Київської області на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018, якими суди відмовили в задоволенні позову Прокурора, Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову від 23.11.2021, якою вирішила:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави, задовольнити частково.

2. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 в частині позовних вимог, поданих в інтересах ДП, скасувати. Позов у цій частині залишити без розгляду.

3. У частині позовних вимог в інтересах держави про:

- визнання недійсним рішення Ради від 24.02.2004 № 153.12-16-XXIV;

- визнання недійсними рішень Ради від 21.03.2013 № 1604-24-VI, № 1605-24-VI, № 1606-24-VI, № 1607-24-VI;

- визнання недійсними виданих: ТОВ «Березова роща» свідоцтв на право власності від 29.12.2015 серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 та від 29.12.2015 серії НОМЕР_2 на земельну ділянку площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ «Сілквей комунікейшн» свідоцтв на право власності від 04.01.2016 серії НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 та від 04.01.2016 серії НОМЕР_4 на земельну ділянку площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними рішень Управління від 28.12.2015 № 27581652 і № 27578999 про державну реєстрацію за ТОВ «Березова роща» права власності на земельні ділянки площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014, а також від 31.12.2015 № 27737496 і № 27737520 про державну реєстрацію за ТОВ «Сілквей комунікейшн» права власності на земельні ділянки площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015;

- визнання недійсними договорів іпотеки: від 19.07.2016 № 1896, укладеного між ТОВ «Сілквей комунікейшн» та ТОВ «Зелена Садиба», та від 19.07.2016 № 1894, укладеного між ТОВ «Березова Роща» та ТОВ «Зелена Садиба»;

- витребування на користь держави з незаконного володіння: ТОВ «Березова роща» земельних ділянок площею 0,7494 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0013 і площею 1,1201 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0014; ТОВ «Сілквей комунікейшн» земельних ділянок площею 0,1446 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0003 і площею 0,4999 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0015

рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 скасувати. Провадження у справі в частині цих вимог закрити.

4. У частині позовних вимог в інтересах держави про:

- визнання недійсними рішень Ради від 24.02.2004 № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87?16?XXIV;

- визнання недійсними виданих: ОСОБА_4 державного акта серії ЯЛ 008262 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 площею 0,99 га; ОСОБА_5 державного акта серії ЯЛ № 008261 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021 площею 0,99 га; ОСОБА_2 державних актів на право власності на земельні ділянки серії ЯМ № 338380 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 площею 0,10 га та серії ЯМ № 338381 з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024 площею 0,10 га;

- визнання недійсними: рішень Нотаріуса від 29.07.2013 № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; рішень Служби від 22.04.2013 № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та від 22.04.2013 № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021

рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 змінити, виклавши мотивувальні частини цих судових рішень у редакції цієї постанови; в решті залишити без змін.

5. У частині позовних вимог в інтересах держави про витребування на користь держави з володіння: ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019 та ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021

рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення.

Витребувати на користь держави з володіння:

ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019;

ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

6. У частині позовних вимог в інтересах держави про витребування на користь держави з володіння:

ОСОБА_2 земельних ділянок площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0023 і площею 0,10 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0024;

ОСОБА_3 земельних ділянок площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022 і площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020

постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 скасувати. Справу в цій частині направити на новий розгляд до Апеляційного суду Київської області.

7. Стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь Прокуратури Київської області по 10077 грн 37 коп. за розгляд справи в суді першої інстанції, 11085 грн 11 коп. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції та 20154 грн 74 коп. за здійснення касаційного перегляду.

Ухвалюючи постанову в цій справі, Велика Палата Верховного Суду підтримала підхід до застосування положень статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), за якого вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) є ефективним способом захисту права власності. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду врахувала свої попередні висновки, викладені в постанові від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, на яку посилався Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) у своїх постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (розділ 1.5.4).

Доходячи вищевказаного висновку, Велика Палата здійснила аналіз своїх попередніх висновків, зокрема про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані в постановах від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц; від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 70); від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 80); від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 96); від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом.

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97), від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46) та інші).

Водночас із посиланням на положення Лісового кодексу України (далі - ЛК України) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. А в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Також Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на висновки, сформульовані в її постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), що володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). А також, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

З урахуванням наведеної специфіки обороту нерухомого майна Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому, на думку Великої Палати, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Реєстрі). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вказала, що володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, чи набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку, чи ні.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС), викладених у постановах від 04.02.2020 у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим, оскільки КГС ВС у наведених вище постановах помилково ототожнив заволодіння громадянами та юридичними особами землями та перехід до них права володіння цими землями. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, чи є він фактичним володільцем, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

Велика Палата також зазначила, що у вищевказаних постановах КГС ВС сформульований висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від цього висновку, оскільки відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вона вже викладала подібні за змістом висновки в підпункті 7.27 своєї постанови від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, а саме: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас Велика Палата вказала, що використання в першому реченні слів «тимчасовим володільцем» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало б принципу реєстраційного посвідчення володіння, тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень), тому слово «права» в першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема, фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось, зокрема, і в її постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у пункті 39 якої зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

З мотивами ухваленої постанови від 23.11.2021 та результатами розгляду касаційної скарги не можу погодитись із таких підстав.

1. Щодо способів захисту речових прав на землю та інше нерухоме майно

Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія КЦС ВС в ухвалі від 23.12.2020 зазначила, що вимогу про витребування земельної ділянки лісового фонду на користь держави слід розглядати як віндикаційний позов, до якого можна застосувати позовну давність, а тому є підстави для відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах КГС ВС від 04.02.2020 у справах № 911/3574/17, № 911/3311/17, № 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, зокрема, що частина друга статті 56 ЗК України встановлює обмеження на безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств; незаконне зайняття земельної ділянки лісового призначення є порушенням права власності держави чи відповідної територіальної громади, яке не пов`язане з позбавленням володіння, а позовну вимогу про повернення такої ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Таким чином, перед Великою Палатою Верховного Суду в цій справі постало питання визначення ефективного способу захисту речових прав, зокрема права власності на землі лісового фонду, а також пов`язане з ним питання застосування положень про позовну давність.

В усіх наведених постановах КГС ВС посилався на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у якій серед іншого вказано, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. При цьому з посиланням на специфіку речей в обороті стверджується, що володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. пункти 39, 43, 89 вказаної постанови).

З такого розуміння специфіки обороту речей випливає, що володіння нерухомим майном може бути досягнуто без його фізичного утримання, як це властиво для рухомого майна, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно у встановленому законом порядку підтверджує фактичне володіння ним. При цьому володіння як право і володіння як фактичний стан не розмежовуються, що позбавляє цей стан самостійного значення. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна.

Цей підхід знайшов відображення також у висновках Великої Палати Верховного Суду стосовно обрання ефективного способу захисту речових прав, викладених у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). А також, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункти 142, 146 названої постанови).

Отже, підґрунтям для висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, що ефективним способом захисту у випадку порушення прав власника шляхом внесення запису про державну реєстрацію права власності за іншою особою визнається вимога про його витребування (віндикаційний позов), та висновків, викладених у постановах КГС ВС від 04.02.2020 у справах № 911/3574/17, № 911/3311/17, № 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, що вимогу про повернення земельної ділянки лісового фонду слід розглядати як негаторний позов, слугували, зокрема, висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, за якими державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує володіння цим майном і як право, і як фактичний стан.

За такого підходу володіння як фактичний стан не має значення для обрання ефективного способу захисту права власності на нерухоме майно, а з внесенням запису до Реєстру про право власності іншої особи, ніж законний власник, нерухоме майно повністю вибуває з володіння законного власника, тому він може ефективно захистити своє право лише віндикаційним позовом незалежно від обставин фактичного заволодіння нерухомим майном.

Однак володіння як право і фактичне володіння необхідно розмежовувати.

Володіння можна розглядати як одне з трьох повноважень у межах права власності (володіння як право), передбачене, зокрема, частиною першою статті 317 ЦК України, а також як фактичне володіння (фізичний стан речей), яке не обов`язково спирається на будь-яку правову підставу (див. mutatis mutandis пункт 56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17).

Також варто звернути увагу на те, що запис у Реєстрі, який за визначенням, викладеним у статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон), свідчить лише про офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру. Його не слід в однаковій мірі ототожнювати зі свідченням фактичного володіння.

Так, відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (див., зокрема, підпункт 6.30 постанови від 02.07.2019 у справі № 48/340, абзац четвертий підпункту 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19), а також, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. підпункт 4. 17 постанови від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17).

Разом із цим у пункті 70 постанови Великої Палата Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц вказано, що наявність у Реєстрі відомостей про речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжне володіння).

Слід розмежовувати і не надавати однакового юридичного значення двом презумпціям, які для третіх осіб створює запис у Реєстрі, а саме презумпції наявності права власності цієї особи і презумпції фактичного володіння. Підхід до спростування цих презумпцій також неоднаковий.

Зазначені презумпції не є однопорядковими, оскільки перша презумпція є юридичною зі спеціальним, визначеним у Законі, способом спростування, а друга є фактичною, тобто припущенням про наявність чи відсутність певних фактів, які не закріплені в нормах права, але можуть застосовуватись у правозастосовчій практиці, зокрема у судовій.

Фактична презумпція стосовно особи, яка фактично володіє земельною ділянкою чи іншим нерухомим майном, спростовується поданням відповідних доказів. Однак за відсутності цих доказів або до їх подання є підстави для prima facie висновку про те, що фактично володіє майном та ж особа, яка зазначена в Реєстрі як власник.

Натомість юридична презумпція стосовно того, хто є власником нерухомого майна, для третьої особи не може бути спростована в зазначений вище спосіб. Її спростування для третіх осіб здійснюється в порядку, передбаченому Законом, зокрема, внесенням запису про право власності іншої особи на підставі рішення суду, яким таке право визнано (див. частина третя статті 26 та пункт 9 частини першої статті 27 Закону). Тобто Законом встановлено особливий механізм спростування цієї презумпції.

Підсумовуючи наведене, можна стверджувати про необхідність розглядати володіння нерухомим майном, по-перше, як одне з повноважень у межах права власності, щодо якого запис у Реєстрі створює спростовувану в передбаченому Законом порядку юридичну презумпцію існування в титульного власника цього права, по-друге, як фактичний стан, щодо якого запис у Реєстрі створює лише фактичну презумпцію, яка не має визначеного законами механізму спростування і за відсутності відповідних доказів є підставою для prima facie висновку, що титульний власник здійснює фактичне володіння нерухомим майном.

Фактичне володіння нерухомим майном як стан проявляється в можливості фактичного володільця усувати інших осіб від користування цим майном без своєї згоди, зокрема, шляхом встановлення обмежень будь-яким чином користуватись цим майном. Такі обмеження можуть бути безпосередніми (забудова ділянки, розміщення охорони, встановлення огорожі) або опосередкованими (надання іншим особам можливості встановлювати безпосередні обмеження). Якщо такі обмеження встановлюються протиправно, зокрема без достатньої правової підстави або проти волі дійсного власника, це може свідчити про незаконне фактичне заволодіння нерухомим майном.

При цьому варто звернути увагу, що саме лише користування нерухомим майном не завжди свідчить про фактичне володіння ним. Наприклад, сервітуарій, який має право проходу через земельну ділянку, користується нею без володіння, оскільки не може заборонити третім особам прохід, а також інше використання земельної ділянки, що узгоджується з положеннями частини першої і п`ятої статті 403 ЦК України, за змістом яких сервітут визначає обсяг прав лише щодо користування особою чужим майном та не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Натомість орендар володіє і користується ділянкою, оскільки має право заборонити іншим користуватись нею, у тому числі і власнику-орендодавцю у зобов`язальних відносинах за договором оренди, а положення статті 152 ЗК України та статті 27 Закону України «Про оренду землі» надають орендарю рівні з власником земельної ділянки можливості захисту його права на орендовану земельну ділянку, зокрема, шляхом визнання прав, витребування орендованої земельної ділянки з будь-якого незаконного володіння та користування або усунення перешкод у користуванні нею.

Таким чином, фактичне володіння нерухомим майном полягає в можливості особи здійснювати ексклюзивний контроль над цим майном, зокрема, шляхом встановлення для інших осіб обмежень будь-яким чином ним користуватись, а запис у Реєстрі про право власності на нерухоме майно за особою ідентифікує її як титульного власника для необмеженого кола третіх осіб та надає можливість у відносинах із зазначеними особами дозволяти або забороняти користуватись нерухомим майном.

Правові наслідки позбавлення законного власника кожної із цих двох правомочностей відрізняються, а тому для визначення ефективного способу захисту від таких порушень слід виходити з такого.

Згідно зі статтею 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Указана норма визначає сукупно дві умови, за одночасної наявності яких власник має право витребувати своє майно від іншої особи, а саме: правову - незаконність, відсутність відповідної підстави та фактичну, що виявляється в заволодінні майном іншою особою (див. підпункт 9.34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 916/585/18).

При цьому однією з необхідних передумов для захисту права власності на нерухоме майно шляхом подання віндикаційного позову є підтвердження доказами права власності позивача на витребуване ним майно, а задоволення такого позову дозволяє законному власнику не лише повернути фактичний контроль над нерухомим майном, якого він був незаконно позбавлений, а і відновити для третіх осіб презумпцію свого права власності шляхом внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за ним права власності відповідно до приписів частини третьої статті 26 та пункту 9 частини першої статті 27 Закону.

Тому слід визнати, що віндикаційним позовом належить захищати права законного власника, якого одночасно позбавлено фактичного володіння та визнання права власності, тобто протиправно усунуто від фактичного володіння майном у сукупності з внесенням до Реєстру щодо цього майна запису про припинення його права власності та/або про право власності іншої особи.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України, слід ураховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку в зазначений спосіб є наявність підтвердженого належними доказами права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, та порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Подібні правові висновки викладені в пунктах 78, 79 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.

Таким чином, наявність права власності або іншого речового права, як і для віндикаційного позову, складає предмет доказування за позовом про визнання права власності, однак цей спосіб захисту покликаний захистити права дійсного власника у разі, якщо фактичного незаконного заволодіння земельною ділянкою не відбулось, а має місце лише позбавлення його визнання державою права власності внесенням запису в Реєстр про право власності іншої особи.

Беручи до уваги наведене, слід дійти висновку, що для визначення ефективного способу захисту права власності або іншого речового права на нерухоме майно необхідно враховувати обставини фактичного володіння цим майном.

Віндикаційним позовом належить захищати права законного власника, якого одночасно протиправно усунуто від фактичного володіння майном, стосовно якого також внесено до Реєстру запис про припинення його права власності та/або про право власності іншої особи. Якщо стосовно власника мало місце лише одне з наведених вище двох порушень, має застосовуватись інший спосіб захисту, зокрема, для ефективного захисту прав дійсного власника майна, стосовно якого до Реєстру внесено запис про припинення його права власності та/або про право власності іншої особи, однак дійсного власника не усунуто від фактичного володіння нерухомим майном, має застосовуватись позов про визнання права власності.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23.11.2021 у цій справі повинна була відступити від висновків КГС ВС, викладених у постановах від 04.02.2020 у справах № 911/3574/17, № 911/3311/17, № 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, що вимогу про повернення земельної ділянки лісового фонду слід розглядати як негаторний позов, саме з огляду на викладені вище аргументи, а розгляд касаційної скарги по суті мав здійснюватися виходячи з такого.

2. Щодо розгляду касаційної скарги по суті

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в чинній редакції (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка діяла на час ухвалення рішення в цій справі судом першої інстанції) суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. При цьому частина друга зазначеної статті передбачає, що порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Ураховуючи наведені положення ЦПК України, які визначають обов`язкові підстави для скасування рішень судів попередніх інстанцій незалежно від доводів касаційної скарги, слід погодитись із висновками Великої Палати Верховного Суду про необхідність закриття провадження в частині вимог Прокурора про: визнання недійсними свідоцтв на право власності, виданих ТОВ «Березова роща» та ТОВ «Сілквей комунікейшн»; визнання недійсними рішень Управління про державну реєстрацію за ТОВ «Березова роща» та ТОВ «Сілквей комунікейшн» права власності на земельні ділянки; визнання недійсними договору іпотеки, укладеного між ТОВ «Сілквей комунікейшн» та ТОВ «Зелена Садиба», та договору іпотеки, укладеного між ТОВ «Березова Роща» та ТОВ «Зелена Садиба»; витребування з незаконного володіння ТОВ «Березова роща» та ТОВ «Сілквей комунікейшн» земельних ділянок на користь держави, оскільки спір у цій справі в частині зазначених позовних вимог є спором про стверджуване порушення цивільного права та законного інтересу держави як власника землі з боку юридичних осіб, зокрема, щодо права власності на нерухоме майно, встановлення іншого речового права на таке майно (іпотеки), державної реєстрації таких прав. З огляду на суб`єктний склад сторін справа в частині цих позовних вимог належить до юрисдикції господарських судів, що виключає її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства.

Також належить погодитись і з висновками Великої Палати стосовно необхідності закриття провадження в цій справі в частині вимог Прокурора, пред`явлених в інтересах держави в особі Уряду та ДП, про визнання недійсним рішення Ради від 24.02.2004 № 153.12-16-XXIV, яким припинено право ДП на користування земельною ділянкою площею 10,0 га, а також передано цю земельну ділянку до земель запасу Ради, оскільки спір у частині цієї вимоги, виходячи з суб`єктного складу сторін, також належить до господарської юрисдикції, що виключає його розгляд у порядку цивільного судочинства.

Однак варто зауважити, що обов`язкових підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій незалежно від доводів касаційної скарги в частині інших розглянутих ними позовних вимог встановлено не було, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду відповідно до приписів статті 400 ЦПК України мала здійснювати касаційний розгляд у цій частині в межах доводів та вимог касаційної скарги, зокрема, не вдаватись до аналізу наявності або відсутності повноважень Прокурора на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Уряду та ДП.

Відповідно до частин першої та другої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою, зокрема, в особі Уряду відповідно до закону.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).

Частиною першою статті 42 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, частинами першою та другою якої встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Уряду, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК Уряд вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності, зокрема, багаторічних насаджень для несільськогосподарських потреб та лісів першої групи площею понад 10 гектарів, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Уряду. Подібний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц.

Установивши, що площа земельної ділянки, на яку припинено право користування ДП, становила 10 га, суди попередніх інстанції дійшли висновку, що її вилучення належало до повноважень Уряду, а не Ради. Також суди констатували відсутність доказів, що Київське обласне управління лісового та мисливського господарства надавало згоду на переведення цієї земельної ділянки з лісових земель на землі для будівництва жилих будинків та ведення особистого селянського господарства. Ураховуючи наведене, суди дійшли висновку, що приватизація земельних ділянок ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_23 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_19 , ОСОБА_18 , ОСОБА_22 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 проведена з порушенням частини дев`ятої статті 149 ЗК України та частини другої 42 ЛК України.

У частині цих висновків рішення судів попередніх інстанцій не оскаржувались, а тому не мали переглядатись Великою Палатою Верховного Суду, з огляду на приписи статті 400 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги заступника прокурора Київської області зводились до безпідставності застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності з посиланням, зокрема, на недослідження істотних обставин справи та неврахування положень статей 330, 387, 658 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Разом із цим у пункті 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні правові висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15.10.2019у справі № 911/3749/17 (підпункти 6.25, 6.26) та від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що приватизація земельних ділянок проведена з порушенням частини дев`ятої статті 149 ЗК України та частини другої статті 42 ЛК України, однак Прокурор та позивачі пропустили строк позовної давності за відсутності обставин, які перешкоджали їм вчасно звернутись до суду, у зв`язку з чим вимоги про визнання недійсними рішень Ради від 24.02.2004 та від 27.05.2010, а також державних актів від 27.08.2010 не підлягають задоволенню. Ці висновки суди поклали в основу висновків, що набувачі земельних ділянок мали право розпоряджатися приватизованими ділянками, зокрема, відчужувати, вносити в статутні фонди юридичних осіб та укладати щодо них договори іпотеки, у зв`язку з чим суди відмовили в задоволенні вимог про визнання недійсними державник актів від 30.12.2011, свідоцтв про право власності та відповідних рішень про реєстрацію речових прав.

Також, посилаючись на приписи частини першої статті 387 ЦК України, суди зазначили, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними, а держава в особі Уряду та ДП не є ані власником, ані володільцем спірних земельних ділянок, у зв`язку із чим дійшли висновку, що Прокурор не має права вимагати їх витребування з володіння відповідачів. Тобто, відмовляючи в задоволенні цих вимог, суди виходили з того, що обраний Прокурором спосіб захисту шляхом пред`явлення віндикаційного позову про витребування земельних ділянок з незаконного володіння відповідачів є ефективним, але він не підлягає задоволенню, оскільки підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки, зокрема, спірні договори та рішення Ради не визнані недійсними.

Однак цей висновок судів, що ефективним способом захисту від стверджуваного Прокурором порушення права власності позивачів є віндикаційний позов, зроблений без встановлення обставин фактичного заволодіння відповідачами спірними земельними ділянками.

Так, ухвалюючи судові рішення у справі, суди попередніх інстанцій не надали оцінки твердженням Прокурора про державну реєстрацію за відповідачами речових прав на спірні земельні ділянки, викладеним у позовній заяві (т. 1, а. с. 8-9, 23), зокрема, що 29.07.2013 Нотаріус ухвалив рішення № 4476870 та № 4475393 про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельні ділянки площею 0,621 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0022, площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0020; 22.04.2013 Служба ухвалила рішення № 1855673 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019, а 22.04.2013 цей орган ухвалив рішення № 1856869 про державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021.

Більше того, суди взагалі не встановили обставин існування земельної ділянкиплощею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021, яку Прокурор просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 , оскільки, встановлюючи обставини приватизації земельних ділянок трьома фізичними особами ( ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_11 ), суди зазначили лише дві земельні ділянки, а саме площами по 0,99 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0019 та 3220888000:03:001:0020.

Таким чином, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи судом касаційної інстанції Велика Палата Верховного Суду не мала скасовувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови у витребуванні від ОСОБА_5 та ОСОБА_4 земельних ділянок з ухваленням у цій частині нового рішення - про витребування на користь держави з володіння ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019; ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021, оскільки суди попередніх інстанцій не встановлювали обставин заволодіння цими особами зазначеними земельними ділянками, зокрема, внесення в Реєстр відповідних записів, а також не встановили жодних обставин, які дозволяють стверджувати про існування земельної ділянки з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021, у тексті судових рішень земельна ділянка із цим кадастровим номером відсутня.

Обставини, встановлені судами стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 3220888000:03:001:0019, суперечливі, оскільки в оскаржуваних судових рішеннях вказано, що три фізичні особи ( ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_11 ) приватизували дві земельні ділянки площею по 0,99 га з кадастровими номерами 3220888000:03:001:0019 та 3220888000:03:001:0020, однак суди не встановили, якими конкретними земельними ділянками заволоділа кожна із цих осіб, зокрема, чи містяться в Реєстрі записи про право власності ОСОБА_4 та/або ОСОБА_5 на вказані земельні ділянки.

З огляду це Велика Палата Верховного Суду була позбавлена можливості самостійно зробити висновок про те, чи заволоділи ОСОБА_5 та ОСОБА_4 земельними ділянками, які просив витребувати в них Прокурор, у зв`язку з чим рішення судів попередніх інстанцій у цій частині підлягали скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для належного встановлення зазначених обставин.

Слід погодитись із висновками Великої Палати Верховного Суду про необхідність направлення цієї справи на новий розгляд у частині вимог про витребування на користь держави земельних ділянок від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки суди попередніх інстанцій не встановили обставин набуття ними спірних земельних ділянок, а суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Таким чином, без встановлення обставин фактичного заволодіння відповідачами земельними ділянками суди дійшли передчасного висновку, що Прокурор обрав ефективний спосіб захисту шляхом подання віндикаційного позову, а також не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, зокрема про те, що для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав. У зв`язку із цим суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку, що задоволення віндикаційного позову Прокурора залежить від задоволення його позовних вимог про визнання недійсними рішень Ради та договорів щодо спірних земельних ділянок, у задоволенні яких відмовили через пропуск Прокурором та позивачами строку позовної давності.

Обмежившись цими хибними висновками, суди натомість залишили поза увагою наведені вище положення законодавства, які регулюють спірні правовідносини; оцінки спірним правовідносинам у контексті зазначених норм не надали; належним чином з дослідженням поданих сторонами доказів не з`ясували, чи відбулось фактичне заволодіння ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 спірними земельними ділянками, що є необхідною умовою для визначенняефективного способу захисту від стверджуваного Прокурором порушення права власності позивачів та вирішення пов`язаного з цим питання застосування положень ЦК України про позовну давність, а також не дослідили та не зазначили, яке значення для цієї справи мають рішення про державну реєстрацію за цими відповідачами речових прав на спірні земельні ділянки, про існування яких зазначав Прокурор. При цьому суди взагалі не встановили обставин існування земельної ділянки площею 0,99 га з кадастровим номером 3220888000:03:001:0021, про незаконне заволодіння якою стверджував Прокурор.

Разом із цим для правильного вирішення цієї справи необхідно було звернути увагу також на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях вказали, що в грудні 2014 року Прокурор вже звертався до суду з позовом про оспорювання законності припинення права ДП на користування земельною ділянкою та подальшого набуття земельних ділянок у власність ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_24 та ОСОБА_11 . Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 14.04.2015 (т. 2, а. с. 197-199), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10.08.2015 (т. 2, а. с. 200-206), у задоволенні позову відмовлено. За мотивувальною частиною цього судового рішення Прокурор мав можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП на користування земельною ділянкою ще в грудні 2010 року. Однак 15.04.2016 Прокурор повторно пред`явив аналогічний позов, у якому збільшив кількість відповідачів та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, та частково змінив юридичні підстави позову.

Суд першої інстанції вважав, що ці обставини свідчать про зловживання Прокурором правом на звернення до суду та є ще однією підставою для відмови в задоволенні позову. Проте суд апеляційної інстанції не підтримав ці доводи та виключив їх з мотивувальної частини рішення, оскільки, на його думку, це питання має вирішуватись в іншому порядку.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову слід відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункти 81, 83, 84).

Однак суди суперечливо встановили обставини звернення Прокурора з позовом, за результатами розгляду якого Бориспільський міськрайонний суд постановив рішення від 14.04.2015, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10.08.2015, оскільки одночасно вказали, що зазначений позов є аналогічним до позову, який розглядається в цій справі, а також, що юридичні підстави позовів частково відрізняються.

Суди в оскаржуваних рішеннях взагалі не вказали номера справи, предмета та підстав позову Прокурора, який розглядався в іншій справі, та мотивів, з яких виходили суди, розглядаючи цей спір, а також не робили пов`язаних встановленням таких обставин висновків, зокрема, про наявність спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. При цьому Велика Палата Верховного Суду була позбавлена можливості самостійно встановити вказані обставини з огляду на обмеження, передбачені статтею 400 ЦПК України, а тому з`ясування цих обставин також належало здійснити суду першої інстанції за результатами нового розгляду цієї справи.

Наведене стосується і тверджень Великої Палати Верховного Суду про преюдиціальний характер вищевказаного рішення в іншій справі в частині стверджуваного встановлення обставин, що в грудні 2010 року Бориспільська міжрайонна прокуратура Київської області листом від 07.12.2010 зверталась до Ради з вимогою надати в порядку статей 8, 20 Закону України «Про прокуратуру» копії всіх рішень сільради із земельних питань, які були прийняті протягом 2010 року, а Рада листом від 09.12.2010 № 02-09-1779 направила йому копії своїх рішень стосовно земельних питань, прийнятих у 2010 році, з додатком на 144 аркушах. Велика Палата Верховного Суду посилалась на ці обставини в постанові від 23.11.2021, однак в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 359/3373/16-ц суди ці обставини не встановлювали, а лише вказали, що за мотивувальною частиною судового рішення в іншій справі Прокурор мав можливість дізнатись про незаконне припинення права ДП на користування земельною ділянкою ще в грудні 2010 року, що вочевидь не може вважатись преюдиціальним для цієї справи фактом.

Ураховуючи викладене, варто було частково погодитись із доводами заступника прокурора Київської області, викладеними у касаційній скарзі, що суди неправильно застосували норми статті 387 ЦК України та не встановили всіх фактичних обставин справи.

При цьому без належного з`ясування обставин фактичного заволодіння ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 спірними земельними ділянками, що є необхідною умовою для визначення ефективного способу захисту від стверджуваного Прокурором порушення права власності позивачів та вирішення пов`язаного із цим питання застосування положень ЦК України про позовну давність, ухвалити законне та обґрунтоване рішення в частині позовних вимог Прокурора, пред`явлених до цих відповідачів, не видається за можливе.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду мала прийняти постанову, якою:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області задовольнити частково.

2. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2017 та постанову Апеляційного суду Київської області від 20.03.2018 у справі № 359/3373/16-ц скасувати.

3. У частині позовних вимог Прокурора в інтересах держави в особі Уряду та ДП, пред`явлених до ТОВ «Березова роща», ТОВ «Сілквей комунікейшн», ТОВ «Зелена садиба», а також вимог, пред`явлених до Ради про визнання недійсним рішення від 24.02.2004 № 153.12-16-XXIV, провадження у справі закрити. В іншій частині позовних вимог справу № 359/3373/16-ц передати на новий розгляд до Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

Суддя К. М. Пільков

Джерело: ЄДРСР 101592426

[ANTIRAID]

Це ще одне дембельське рішення Данішевською. Фактично Велика палата анулювала інститут права власності. За допомогою висновків у цій постанові, прокурор має можливість витребувати будь-яке нерухоме майно, що на думку суду незаконно видуло з власності держави.

Велика палата зазначила, що особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

64. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

65. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

66. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.