Решение Тисьменницкого райсуда об отказе Универсал банку во взыскании


Считаете ли Вы решение справедливым и законным?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Справа № 2-537/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 грудня 2011 року м. Івано-Франківськ

Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

в складі: головуючого –судді Гургули В.Б.

секретаря Мотики О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

в с т а н о в и в :

Позивач 11 березня 2011 року звернувся до суду з вказаним позовом мотивуючи тим, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», який на даний час перейменований у ПАТ «Універсал Банк»та громадянкою ОСОБА_1 був укладений кредитний договір про надання кредитних послуг №BL1443 із змінами та доповненнями від 22.04.2009 р. і від 26.02.2010 р., відповідно до якого позивач банк зобов’язався надати ОСОБА_1 кредитні послуги, вказані у цьому договорі в рамках ліміту, що дорівнює 150 000 доларів США. В рамках вказаного кредитного договору від 18.01.2008 р. № BL1443 між позивачем та відповідачкою було укладено додаткову угоду від 26.02.2010 р. №2, за умовами якої кінцевою датою погашення кредиту є 01 січня 2018 року з процентними ставками: з 26.02.2010р. по 31.01.2011р. в розмірі 3,38 % річних; з 01.02.2011р. по 31.12.2016р. в розмірі 15,52% річних; з 01.02.2016р. по 01.01.2018р. в розмірі 13,50% річних.

Відповідно до п.3.4.2. кредитного договору ОСОБА_1 зобов’язувалась у визначений строк виконати зобов'язання по своєчасному поверненню заборгованості, а також сплатити плату за кредитні послуги відповідно до умов кредитного договору.

Відповідно до п. 6.1. кредитного договору позивач вправі вимагати від позичальника всієї наданої йому суми боргу та сплати за кредит у випадку порушення термінів погашення будь-яких своїх грошових зобов'язань.

Згідно розрахунку заборгованості, наданого позивачем до позовної заяви, станом на 01.02.2011 р. сума заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором становить 94997,63 доларів США, що становить 754 423,60 грн. по курсу НБУ станом на 01.02.2011р., яку позивач просить суд стягнути з ОСОБА_1 в користь ПАТ «Універсал Банк».

02.12.2011 року представник позивача збілишив позовні вимоги, а саме просив стягнути з відповідачки ОСОБА_1 в користь ПАТ «Універсал Банк»105 748,75 дол. США, що по курсу НБУ становить 842 923,29 грн.

Представник відповідачки позовні вимоги не визнав, суду пояснив, що при поданні позовної заяви про стягнення заборгованості за кредитним договором, позивач не надав доказів того, що він на момент укладення кредитного договору мав генеральну та індивідуальну ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, на підставі яких у позивача було право надавати позичальнику кредитні послуги у іноземній валюті зі споживчими цілями (метою), а також індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, у зв’язку із чим подав 28.04.2011 р. до суду клопотання про витребування у позивача документальних доказів, що підтверджували б право позивача здійснювати надання споживчих кредитів у іноземній валюті.

Також представник відповідачки просив витребувати у позивача оригінали документів, які б вказували на правомірність здійснення позивачем операцій по купівлі валюти за дорученням відповідачки, що передбачено Положенням про оформлення та виконання документів на перерахування, зарахування, купівлю та продаж іноземної валюти або банківських металів, яке затверджено Постановою Нацбанку вiд 05.03.2003 № 82, на підставі якої банк (позивач) проводив операції з іноземною валютою при виконанні умов генерального договору.

У цьому ж клопотанні представник відповідачки, не погоджуючись і заперечуючи розрахунки заборгованості, які позивач надав до позовної заяви, просив витребувати у позивача банківські виписки про рух коштів по рахунках відповідачки, які були відкриті для обслуговування кредиту згідно умов кредитного договору, а також договорів про відкриття та обслуговування рахунків відповідачки, які були відкриті у ПАТ «Універсал Банк»і через які здійснювалось внесення відповідачкою гривневих та інвалютних коштів, проведення позивачем валютообмінних операцій, списання позивачем із цих рахунків коштів, їх зарахування на погашення зобов'язань відповідачки по кредитному договору про надання кредитних послуг №BL1443 від 18.01.2008 р.

14.06.2011р. представник відповідачки подав до суду порівняльну таблицю заборгованості по кредитному договору від 18.01.2008р. №BL1443, яка була розрахована на підставі банківської виписки і з якої слідувало, що позивач невірно розраховує суму зобов'язань відповідачки у зв’язку із чим просив зобов’язати позивача привести у відповідність до фактичного стану розрахунок заборгованості відповідачки за умовами кредитного договору про надання кредитних послуг від 18.01.2008 р. №BL1443 і додаткових угод від 22.04.2009 р. №1, від 26.02.2010 р. №2 і №3 до кредитного договору та надати суду документальні докази, які беззаперечно підтверджують правильність проведення позивачем розрахунку ціни позову.

Також представник відповідачки просив зобов’язати позивача надати суду доказ отримання відповідачкою графіку повернення кредиту, яким є додаток №1 до додаткової угоди від 26.02.2010 р. №2 до кредитного договору від 18.01.2008 р. №BL1443

02.12.2011 р. представник відповідачки повторно подав до суду клопотання про витребування у позивача згаданих вище документів, зокрема –банківських виписок про рух коштів по рахунках, які б вказували на достовірність і правильність проведення позивачем розрахунку ціни позову, а також документів, на підставі яких здійснювалась оцінка фінансового стану відповідачки (матеріалів кредитної справи), якість забезпечення кредиту та згідно яких проводилась підготовка до укладення кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008р. про надання кредитних послуг і додаткової угоди № 2 від 26.02.2010р.

Клопотання представника відповідачки були надані представнику позивача під час судових засідань, однак позивач ухилився від надання документів, які необхідні для повного, всестороннього, об'єктивного і неупередженого розгляду справи.

Представник відповідачки, не погоджуючись з вимогами позивача озвучив під час судового засідання заперечення, у якому вказував на порушення позивачем прав споживача та загальних засад цивільного законодавства.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Встановлено, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», який на даний час перейменований у ПАТ «Універсал Банк»(далі –позивач чи/або банк) та ОСОБА_1(далі –відповідач чи/або позичальник) було укладено кредитний договір про надання кредитних послуг №BL1443 (далі –кредитний договір). Як слідує із п.1.1.1. кредитного договору –умови і порядок надання, сума, строк і порядок виконання зобов'язань, розмір і порядок плати за кредитні послуги в межах цього договору оформляється додатковою угодою до цього договору, що є невід'ємною частиною цього договору.

26 лютого 2010 року між відповідачкою і позивачем було укладено додаткову угоду №2 до кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, згідно якої банк надав позичальнику кредитні кошти (кредит) з процентними ставками: з 26.02.2010р. по 31.01.2011року в розмірі 3,38% річних; з 01.2011р. по 31.01.2016 року в розмірі 15,52% річних; з 01.02.2016р. по 01.01.2018 року в розмірі 13,50% річних з поверненням всього кредиту у повному обсязі та розмірі, що встановлено графіком повернення кредиту згідно Додатку №1 до додаткової угоди від 26.02.2010 року.

В подальшому банком вносились зміни та доповнення до кредитного договору в тому числі у вигляді додаткових угод №№ 1,2,3 від 22.04.2009 року та 26.02.2010 р. відповідно, на підставі яких у позичальника виникали додаткові зобов'язання перед банком.

Кредитний договір № BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг разом з додатковими угодами №1,2,3 від 22.04.2009 року та 26.02.2010 р. до кредитного договору про надання кредитних послуг на думку суду не відповідає вимогам чинного законодавства, містить несправедливі та дискримінаційні умови. Положення кредитного договору надають значну перевагу банку, позбавляючи натомість позичальника значного обсягу прав, одночасно встановлюючи жорсткі обов’язки та відповідальність для позичальника.

За умовами кредитного договору та додаткових угод позичальник – ОСОБА_1 є фізичною особою, що підтверджується преамбулами договорів та зазначено у розділах «Реквізити та підписи сторін» згаданих договорів.

Додатковими угодами №1,2,3 22.04.2009 року та 26.02.2010 р. до кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг передбачено, що цільове призначення (мета кредиту): поточні потреби. Тобто –кредит надавався на споживчі потреби, що підтверджується п.7.4. кредитного договору, оскільки позичальник є фізичною особою. Дане твердження не спростовано представником позивача в судовому засіданні.

Частиною 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено –Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Отже –кредит, який надавався позичальнику ОСОБА_1 за умовами кредитного договору та додаткових угод є споживчим.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (надалі –Закон) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Згідно з п. 2 вищезазначеної статті закону перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Окрім наведених вимог Закону України «Про захист прав споживачів»існують вимоги, передбачені Постановою Правління Національного банку України (далі НБУ) №168 від 07.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»(далі –Постанова НБУ №168), де вказується:

(п.2.1.) Банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке:

а) найменування та місцезнаходження банку –юридичної особи та його структурного підрозділу;

б) умови кредитування, зокрема:

- можливу суму кредиту;

- строк, на який кредит може бути одержаний;

- мету, для якої кредит може бути використаний;

- форми та види його забезпечення;

- необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

- наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача;

- тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо);

- переваги та недоліки пропонованих схем кредитування;

в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням:

- процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо);

- варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги;

- можливості та умов дострокового повернення кредиту;

г) інші умови, передбачені законодавством.

Крім того пунктом 3.1 вказаної Постанови НБУ від 07.05.2007р. №168 визначено, що банки зобов’язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов’язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов’язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).

Відповідно до п. 3.8. Постанови НБУ №168 у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору:

- попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач;

- надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Проте, незважаючи на чинні вимоги, встановлені Національним банком України, вищевказані вимоги позивачем не були належним чином виконані при укладенні кредитного договору та додаткових угод.

Всупереч вимогам п.п. «д»п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та п.п. «в»п. 2.1, п.3.8. Постанова НБУ №168 позивач (банк) при укладенні кредитного договору та додаткових угод не надав позичальнику ОСОБА_1 в письмовій формі інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб —страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо).

Натомість банк лише обмежився зазначенням в п.7.4. кредитного договору, що до укладення ним цього договору позичальник був ознайомлений в письмовій формі з інформацією про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту…, … попереджений про те, що валютні ризики … несе позичальник і що йому надано інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов’язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання … тощо.

Представник відповідачки стверджує, що ОСОБА_1. не тільки не було надано в письмовій формі детального розпису сукупної вартості кредиту й іншої інформації, яка передбачена п. 2. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та Постановою НБУ від 07.05.2007 р. №168, а банк взагалі не роз’яснив, в чому полягають відмінності між формами кредитування і між зобов’язаннями споживача, а також, у чому полягають валютні ризики позичальника під час виконання його зобов'язань за договором, яка методика використовується банком для визначення валютного курсу тощо.

Отже, в наслідок укладення кредитного договору та додаткових угод виник дисбаланс прав та зобов'язань між банком та споживачем банківських послуг.

Відповідно ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів»споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).

Така інформація відповідачці до укладення нею спірного кредитного договору та додаткових угод банком не надавалась, примірник кредитного договору разом з додатками відповідачка отримала лише в день укладення договору та не мала змоги належним чином ознайомитись з його умовами. А додаток №1 до додаткової угоди № 2 від 26.02.2010р. до кредитного договору по наданню кредитних послуг (графік погашення кредиту) відповідачка взагалі не отримувала.

Згідно п. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів»під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває.

Позивачем було допущене істотне порушення прав відповідачки, як споживача фінансових послуг, через невиконання позивачем вимог закону щодо надання відповідачці повної, своєчасної та достовірної інформації про послугу, що є предметом договору, у зв’язку з чим відповідачка була позбавлена можливості належним чином оцінити властивості такої послуги та можливі негативні для неї наслідки, що можуть настати внаслідок її отримання.

Відповідно до п. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Пунктом 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено, що умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Суд вважає, що складений банком кредитний договір порушує вимоги ст. 626 ЦК України, оскільки передбачає пріоритетність прав тільки у банку, мінімізуючи їх для позичальника і навпаки вказаним договором встановлено відповідальність за невиконання умов договору тільки для позичальника, при відсутності відповідальності за порушення умов договору з боку банку.

Пунктом 3.1.2. кредитного договору передбачено право банку відмовити позичальнику в наданні кредиту (частково або в повному обсязі), та/або вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторну зменшення … у разі порушення позичальником умов цього договору та/або настання будь-якої події, що може погіршити фінансовий стан позичальника та/або вплинути на його здатність або бажання виконувати власні зобов'язання за цим договором. Вказане положення п. 3.1.2. кредитного договору не змінилось і при укладенні додаткових угод №1, 2, 3 від 22.04.2009 року та 26.02.2010 р.

Пунктом 5.1.5. Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р. та №2 від 26.02.2010 р. до кредитного договору передбачено право банку самостійно змінювати процентну ставку у випадках невиконання з будь-яких причин позичальником/поручителем/заставодавцем будь-яких умов цього договору та/або договору, що забезпечує виконання зобов'язань позичальника за цим договором… Це ж одностороннє право банк залишив за собою і у наступних додаткових угодах, які укладались в рамках кредитного договору.

Вказані умови кредитного договору і додаткових угод № 1 від 22.04.2009 р. і № 2, №3 від 26.02.2010 р. до кредитного договору є несправедливими, оскільки згідно статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Також пунктом 3.2.2. кредитного договору визначено умови щодо права споживача за споживчим кредитом на дострокове повне чи часткове погашення кредиту, а саме:

п. 3.2.2. «Достроково погашати кредит, за умови попередження про це банк, шляхом надання відповідної заяви не пізніше ніж за 3 (три) робочі дні до дати дострокового погашення та при умові сплати банку винагороди за дострокове погашення та нарахованих процентів на дату дострокового погашення, якщо інше не передбачено цим договором та відповідними додатковими угодами.

Встановлюючи для себе винагороду у іноземній валюті при видачі кредиту на споживчі цілі банк прямо порушує Правила торгівлі іноземною валютою (затв. Постановою Правління НБУ №251 від 10.08.2005 р., які встановлені відповідно до статей 44, 45 і 47 Закону України "Про Національний банк України" та розділів II і III Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

На неприпустимість порушень згаданих Правил при встановленні комісій у іноземній валюті вказується також у листі НБУ від 09.11.2005 N 13-135/5657-11177.

Слід також зазначити, що згідно п. 3.6. Постанови НБУ від 10.05.2007р. №168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Відповідно до п. 4 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів»перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Таким чином, суд вважає, що слід визнати, дані умови несправедливими та дискримінаційними, оскільки такі умови істотним чином обмежують права споживача встановлені законом.

Також суд вважає дискримінаційними та несправедливими умови п. 6.1 і п. 7.1. кредитного договору щодо права банку вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати за кредит при будь-якому незначному порушенні умов кредитного договору.

Вказані положення кредитного договору не змінились і при укладенні додаткових угод.

Аналізуючи зазначені положення кредитного договору в їх співвідношенні з обсягом прав, що наданий кредитним договором позичальнику і які фактично не окреслені в тексті договору, суд приходить до висновку, що банком в кредитному договорі передбачені підстави для набуття вимоги щодо повного погашення кредиту до настання кінцевого строку його погашення (фактично - дострокового розірвання кредитного договору в односторонньому порядку), в будь-який час та з будь-яких підстав, навіть якщо порушення умов кредитного договору з боку споживача не є істотним і суттєвими та не впливають на основні права банку і не завдають йому збитків, в той час як споживачу договір такого права не надає взагалі, а отже є очевидним дисбаланс сторін договору, а самі умови договору по відношенню до споживача є дискримінаційними.

Те ж відноситься і до положень кредитного договору, якими регламентуються зобов'язання сторін, а саме:

п.3.3. «Банк зобов'язується:

3.2.3. Належним чином виконувати свої зобов'язання за цим договором».

п.3.4. «Позичальник зобов'язується:

3.4.1. Дотримуватись цільового використання кредитних коштів за цілями зазначеними в додаткових угодах.

3.4.2. У строк, визначений цим договором та окремими Індивідуальними угодами, виконати свої зобов'язання по своєчасному поверненню заборгованості позичальника перед банком, а також сплачувати плату за кредитні послуги на рахунок банку відповідно до умов цього договору та додоткових угодах, що є невід'ємною частиною цього договору.

3.4.3. Протягом строку дії цього договору самостійно надавати банку:

- за вимогою банку надавати матеріали щодо видачі кредитних коштів, перевірки забезпечення кредиту, контролю за його цільовим використанням та погашенням;

- письмово повідомляти банк про зміну будь-яких даних щодо особи Позичальника, зазначених далі в цьому підпункті договору, а саме:

а) паспортних даних, фактичної адреси проживання, адреси для листування, даних щодо прописки (реєстрації), номеру робочого, домашнього телефону, місця роботи …;

та повідомити банк про виникнення будь-яких інших обставин, які можуть вплинути на виконання позичальником зобов'язань за цим договором в триденний термін з моменту виникнення таких змін і в цей же строк надати банку відповідні документи, що підтверджують такі зміни;…

3.4.4. Протягом строку дії цього договору:

- допускати співробітників банку для проведення перевірок з питань цільового використання кредиту, а у разі несвоєчасних виплат за цим договором –з питань фінансового стану позичальника, аналізу його платоспроможності;

- не передавати без попередньої письмової згоди банку в заставу майно, що є предметом застави … за цим договором …; не надавати поруки щодо забезпечення зобов'язань інших юридичних та фізичних осіб без попередньої письмової згоди банку, без попереднього письмового погодження з банком не здійснювати дій по реорганізації позичальника.».

Обмеживши себе лише єдиним записом в п.3.3.1. кредитного договору про те, що банк зобов'язується виконувати належним чином свої зобов'язання за цим договором, банк ухилився і жодним чином не взяв на себе найменших зобов'язань адекватно відповідати перед позичальником за (як приклад) своєчасне письмове повідомлення позичальника про зміну будь-яких даних щодо банку, його фактичної адреси, номерів телефону, статусу, стану своєї платоспроможності тощо.

З наведеного вбачається, що зазначені положення кредитного договору в їх співвідношенні з обсягом зобов'язань, які розподілені між банком та позичальником вказують на те, що банком в кредитному договорі не зазначено своєї відповідальності в разі невиконання чи неналежного виконання ним умов кредитного договору, однак, на позичальника, як споживача фінансових послуг, покладено жорсткі умови відповідальності, навіть за незначні порушення, якими є неповідомлення банку про факти, вказані в п. 3.4.4. кредитного договору, за що банк залишив за собою право (п.3.1.) вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, зміни термінів повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення.

Відповідно до положень статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Несправедливими для споживача є також і умови, які зазначені у додаткових угодах №1 від 22.04.2009 р. і № 2, №3 від 26.02.2010 р. до кредитного договору щодо зміни (підвищення) відсоткової ставки, а також спосіб її зміни та наслідки, які наступають в разі відмови споживача від такого підвищення, а саме:

п. 5.1. «Сторони погодили, що відповідно до чинного законодавства України (зокрема, статті 651 Цивільного кодексу України), протягом строку дії цього договору може бути змінено розмір процентної ставки (в.т.ч. базової та/або підвищеної процентної ставки) за кредитом в сторону її збільшення/зменшення у разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів кредитора, та /або у разі зміни інших ринкових умов, та/або у разі порушення позичальником умов цього договору та/або договорів забезпечення, зокрема, але не виключно у разі:

5.1.1. збільшення середньозваженої ставки міжбанківського кредитування та/або середньозважених ринкових процентних ставок за строковими депозитами фізичних/юридичних осіб у валюті кредиту та/або збільшення ставки по кредитах Національним банком України (далі -НБУ), що надаються комерційним банкам, та/або інших індикаторів грошового ринку, які визначаються НБУ, або незалежними аналітичними агентствами (об’єднаннями, спілками тощо), або розраховуються на підставі фактичних процентних ставок за міжбанківськими угодами (зокрема, але не включно, зміна ставок LIBOR, EURIBOR,KIIBOR, KIACR,KIEVPRAIME тощо);

5.1.2. збільшення офіційного індексу інфляції (індексу споживчих цін) та/або розміру облікової ставки, встановленої НБУ,

5.1.3. запровадження адміністративних та /або інших заходів, які збільшують вартість коштів на українському ринку, окрема, але не виключно, введення нових або збільшення існуючих податків чи інших обов’язкових платежів, що стягуються за депозитними чи кредитними операціями установи кредитора, та/або збільшення НБУ норм відрахувань для формування обов’язкових резервів за строковими вкладами або резервів для відшкодування витрат за кредитним операціями банків;

5.1.4. здійснення поточних коливань процентних ставок за вкладами та /або кредитами, або настання змін у грошово-кредитній політиці НБУ (зокрема, девальвація/ревальвація курсу гривні до курсу долара США або Євро або валюти кредиту або іншої валюти у порівнянні із курсом гривні до долару США або Євро або валюти кредиту або іншої валюти, встановленого НБУ на дату укладення цього договору чи останнього перегляду процентної ставки;

5.1.5. невиконання з будь-яких причин позичальником/поручителем будь-яких умов цього договору, що забезпечує виконання зобов’язань позичальника на період дії цього договору, в т.ч. несвоєчасне страхування майна/життя (або страхування від нещасного випадку) позичальника на період дії цього договору, якщо умовами цього договору та/або договорами забезпечення передбачено таке страхування, та/або у разі погіршення фінансового стану позичальнику,та/або у разі виникнення обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений.».

Як вбачається з наведених вище умов кредитного договору, відсоткова ставка може бути змінена фактично в будь-який час та за будь-яких умов, оскільки формулювання умов п. 5.1 в договорі дають банку право застосувати ці умови на власний розсуд, що не відповідає принципам добросовісності та справедливості, встановленим Цивільним кодексом України та Законом України «Про захист прав споживачів».

Кредитний договір містить окремі умови, які за змістом безпосередньо не відносяться до питань виконання договору, проте можуть мати негативні наслідки для позичальника незалежно від виконання чи невиконання умов договору.

Так, пунктом 7.3 кредитного договору встановлено, що позичальник однозначно та без жодних застережень дає пряму згоду на розкриття особистих даних позичальника, балансу рахунків, які є або будуть в майбутньому, безпосередньо кредитора, а також іншим юридичним особам, які прямо чи опосередковано пов’язані з кредитором за умови, що такі особи зберігатимуть банківську таємницю (маються на увазі організації колекторського типу).

Суд вважає, що таке положення є дискримінаційним та несправедливим, оскільки розкриття особистих даних позичальника є порушенням його конституційного права на приватне життя та не відповідає вимогам Закону України «Про інформацію».

Відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Відповідно до п. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Згідно п. 6 ст. 18 цього ж Закону у разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача:

1) такі положення також підлягають зміні; або

2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу, а також справедливість, добросовісність та розумність.

Стаття 13 ЦК України передбачає, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (п.1); при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (п.2); не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до листа Національного банку України від 19.01.2006р. №18-112/219-637 «Про застосування в банківській діяльності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»банкам звернуто увагу на те, що нормами статті 11 цього Закону врегульовано права споживачів на випадок укладення ними кредитних договорів (у тому числі при здійсненні операцій з кредитування банківських рахунків споживачів), відповідно до яких кредитодавець надає кошти на придбання продукції. Зокрема, встановлено вимоги щодо письмової форми таких договорів, визначено обсяг інформації, яку кредитодавець (у тому числі банк) має право вимагати від позичальника (споживача) з метою перевірки платоспроможності останнього, на кредитодавця покладено обов'язок доведення факту передання позичальнику (споживачу) оригіналу такого договору, а також врегульовано інші аспекти відносин між кредитодавцем та позичальником (споживачем), що можуть мати місце під час виконання ними взятих на себе зобов'язань відповідно до укладеного кредитного договору. У зв'язку із вищезазначеним НБУ звертає увагу на можливість виникнення в діяльності банків певних ризиків під час укладення та виконання договорів про споживчий кредит із фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, що обумовлені нормами статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

З наведеного вбачається, що договір споживчого кредиту –це правочин, який надає споживачу особливі засоби правового захисту, які не притаманні для інших правочинів, що можуть вчинятись за участю банківських установ.

Відповідно до статті 19 цього ж Закону нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається інформація для здійснення свідомого вибору. Згідно ч. 2 п. 2. ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформації, яка необхідна для здійснення свідомого вибору.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Відповідачка, хоча і діяла добровільно при укладенні кредитного договору та додаткових угод, проте не мала реальної змоги надати дійсну оцінку положенням даного договору та наслідків його укладання через ненадання позивачем повної, достовірної та своєчасної інформації про умови, порядок кредитування та супутні послуги.

Надаючи кредитні послуги банк у повній мірі застосував свої можливості впливу на позичальника, спонукаючи останнього до підписання кредитного договору та додаткових угод саме на найвигідніших для банку умовах, користуючись своїми можливостями надання грошових коштів у кредит на певний термін і під проценти, а в тих випадках, коли у позичальника виникли проблеми зі своєчасністю розрахунків (з незалежних від позичальника обставин), банк негайно використав свої можливості і спонукав позичальника підписати такі умови додаткових угод, які ще більш ускладнювали перспективи успішного і своєчасного виконання позичальником своїх зобов'язань, а фактично унеможливлювали їх виконання.

Судом також встановлено, що банк, спромігшись зобов’язати позичальника в обов’язковому порядку і у встановлений строк погодитись на збільшення базової процентної ставки з 01.02.2011р. по 31.01.2016р. на 15,52%, з 01.02.2016р. по 01.01.2018р. на 13,5% при тому, що базова процентна ставка за умовами кредитного договору від 18.01.2008р. №BL1443 становила 11,5%.

Йдучи (нібито) назустріч позичальнику у питанні реструктуризації заборгованості, встановлюючи на певний короткий час зменшення процентної ставки (п.1.3.2.1.), банк підписує 26.02.2010 р. Додаткові угоди №2,3 до кредитного договору, де пунктом 1.3.2.2. одночасно встановлює позичальнику додаткове зобов’язання.

Таким чином банк, увівши в оману позичальника, фактично встановив для позичальника гірші умови, аніж вони були на день укладення кредитного договору від 18.01.2008р. №BL1443.

За умовами кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг (п.1.1.) банк зобов’язувався надати позичальнику кредитні кошти в сумі 150 000 доларів США. Станом на 18.01.2008 р. курс долара США, який був встановлений НБУ по відношенню до гривні, становив 5,05 грн. за один долар США.

Отже, у переводі на курс гривні загальна сума кредиту в розмірі 150 000 доларів США була еквівалентною 757 500 грн. станом на день підписання кредитного договору.

Ввівши в оману позичальника, банк спонукав його підписати завідомо невигідні для позичальника, проте, безумовно вигідні для банку умови кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, скориставшись необізнаністю позичальника у сфері банківської діяльності та фінансових послуг, повністю переклавши свій власний ризик по знеціненню гривні на позичальника.

При цьому позичальник впродовж значного часу регулярно сплачував банку обумовлені несправедливими договорами відсотки і гасив одержану позику, що підтверджується банківськими виписками.

Згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, кожній із сторін правочину заборонено вводити один одного в оману щодо обставин, які мають істотне значення. В даному випадку істотним значенням також є отримання кредиту в іноземній валюті та повне одностороннє покладення на позивача валютного ризику.

Несправедливими є, зокрема, умови кредитного договору ( п. 1.1.3.) в частині надання кредиту в доларах США, що передбачають погашення кредиту та сплату відсотків за користування кредитом у іноземній валюті, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону, банк перекладає виключно на споживача –позичальника, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України, де вказується, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" –відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.

Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк –це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення і вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

У відповідності до ст.ст. 2, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», банк є фінансовою установою, яка має виключне право на підставі відповідної ліцензії надавати фінансові кредити. При цьому метою цього Закону, як вказано в його преамбулі, є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг.

Таким чином, при наданні кредиту банк діє як професійний учасник на ринку фінансових послуг.

Кредитний договір повинен укладатися в порядку, визначеному законом, а його умови повинні відповідати як загальним вимогам, встановленими ст. ст. 3, 4, 6, 10, 13, 192, 203, 204, 215, 227, 533, 627 ЦК України, так і вимогам спеціального законодавства, зокрема Закону України „Про захист прав споживачів ”.

Саме банк розробляв зміст кредитного договору та додаткових угод, додатків, змін та доповнень і пропонував підписати їх позичальнику, а саме тому на банку лежить основний обов’язок по забезпеченню дотримання законності під час надання фінансових послуг.

Свій власний ризик, який передбачений ст. 2 Законом України «Про банки і банківську діяльність», банк, будучи професійним учасником на ринку фінансових послуг, повністю переклав на позичальника, розробивши односторонньо вигідний для себе зміст кредитного договору та додаткових угод, додатків, змін та доповнень і, скориставшись необізнаністю позичальника у сфері банківської діяльності та фінансових послуг, спонукав позичальника підписати завідомо вигідні для банку, але завідомо невигідні (приховані від позичальника) умови договорів, завдяки чому банк взагалі ухилився від будь-яких ризиків щодо такої суттєвої умови як знецінення національної валюти України.

В судовому засіданні вставлено, що пропонуючи позичальнику підписати розроблені банком і односторонньо вигідні для себе умови кредитного договору та додаткових угод, банк жодним чином не допускав перегляду прописаних умов чи внесення до уже прописаного інших умов, доповнень чи змін, які бажав би внести позичальник. Приймались тільки ті умови, які встановлювались банком. У іншому випадку позичальнику просто не надавались кредитні послуги. Доказом цього слугують письмові звернення і заяви позичальника з пропозиціями перегляду окремих умов договорів та угод, коригування графіків платежів, які банк просто ігнорував або обмежувався відписками.

Фактично, за своєю формою та змістом спірний кредитний договір №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, додаткові угоди №1 від 22.04.2009 р., №2, №3 від 26.02.2010 р. з додатками і доповненнями до них є договором приєднання в розумінні ч.1 ст 634 Цивільного Кодексу України.

Відповідно до ч.2. ст. 634 ЦК України – договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину сторонами або однією із сторін, зокрема, вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Крім цього, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 12. ст. 10 Закону України „Про захист прав споживачів”, «якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача.

Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору.»

Цього позивачем зроблено не було.

Відповідно до ст. 15 Закону «Про захист прав споживачів», у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право визнати договір недійсним і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Відповідачці з боку банку не надано жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання відповідачкою продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей, а саме стійкої вартості оплати за кредит.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

При вирішенні даного спору суд покладається на рішення Конституційний Суд України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 де вказано наступне:

Регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі –Кодекс).

Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою –межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.

Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об’єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб’єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.

Конституційний Суд України бере до уваги також положення актів міжнародного права.

Так, у пунктах 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів“ від 9 квітня 1985 року № 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов’язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.

Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов’язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).

За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на доконтрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

В Постанові Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 зазначено, що відповідно до ст. 4, 10, 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК та іншим правовим актам… котрі приймаються в відповідності до Конституції інших правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України, в випадках та в межах Конституції України та Законів, а також моральним засадам суспільства.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали.

Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 ЦК України) недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України.

Вказана норма ЦК України визначає лише загальні умови недійсності правочину, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку якщо права та обов’язки за таким правочином передбачалися на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому, оскільки неможливо повернути усе одержане ними.

Крім вищезазначеної підстави, ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках:

ч.2. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину судом недійсним не вимагається.

У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин є недійсний з моменту його підписання, але якщо почав виконуватись тільки судом визнається його недійсність.

ч.3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом (оспорюванний), але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно ч. 2 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Суд вважає, що умови кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, додаткових угод №1 від 22.04.2009р., №2, №3 від 26.02.2010р. з додатками і доповненнями є несправедливими, а отже підлягають визнанню недійсними.

Враховуючи те, що визнання недійсними зазначених вище умов кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2, №3 від 26.02.2010 р., зумовлює зміну інших положень договору, виникає необхідність визнання кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2,№3 від 26.02.2010 р.. з додатками і доповненнями недійсними в цілому.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно ч. 2 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Окрім вищевикладеного, відповідно до приписів ч. 2 статті 548 ЦК недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

У відповідності до законодавства у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення –відшкодувати вартість того, що одержано.

У п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»вказується, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину та у разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Така вимога може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Банком (позивачем) на виконання кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг фактично видано позичальнику 757 500,00 гривень (еквівалентно 150 000 доларам США), що підтверджується банківськими виписками.

Оцінивши наведені сторонами докази у їх сукупності, враховуючи характер спірних правовідносин, які стосуються виконання договірних зобов’язань, суд приходить до висновку, що в межах даного спору позивачем безпідставно заявлені вимоги до відповідачки ОСОБА_1, оскільки підстав для притягнення її до цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання договірних відносин позивачем не наведено.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк»до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі ст. 41, 99 Конституції України, ст.ст. 3, 27, 38, 44, 123, 192, 214, 215, 216, 217, ЦПК України, ст.ст. 230, 524, 533, 627, 628, 638 ЦКУ, ст.ст. 1, 11, 15, 16, 18, ч.6 ст. 19, ч. 3 ст. 22, ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачів", п. 8 ч. 1 статті 6, ст. 49 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ч. 3.3 статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ст. 3 п.п. "в" та "г" ч. 4 ст. 5, Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", глави 2 Постанови правління Національного банку України від 26.03.1998 № 119, Постанови Правління Національного НБУ від 07.05.2007 р. №168, пп. 6.1, 6.2, 6.3 глави 6 Постанови правління НБУ від 30.05.2007р. № 200, ст. 49 "Про банки та банківську діяльність", п. 4 ч. 8 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду до апеляційного суду Івано-Франківської області може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення через Тисменицький районний суд.

Головуючий В.Б. Гургула

http://reyestr.court.gov.ua/Review/21012447

Link to comment
Share on other sites

очень сильное решение.

при этом суд четко в мотивувальной части установил о недействительности договора.

НО, боюсь снесут его наши "доблестные" судьи высших инстанций.

Link to comment
Share on other sites

  • 1 month later...

очень сильное решение.

при этом суд четко в мотивувальной части установил о недействительности договора.

НО, боюсь снесут его наши "доблестные" судьи высших инстанций.

Мой иск (точно такого же характера, как и решение) не удовлетворили в суде 1 инст, и апеляшка гадостная оставила без изменений (подали в феврале 2011, решение 16.01.2012, ухвала апеляшки 29.03.2012).

СОБАКИ в мантиях!!!!

Link to comment
Share on other sites

ПИШИТЕ Заявление ГЕНРОКУРАТУРУ на судей обоих инстанций за принятие заедомо неправосудных решений. Поможет или нет, но судей в олюбом случае будут смыкать. А отказ прокуратуры в возбуждении дела можно будет оспаривать в суде. А если случится такое чудо и судья пойдет под суд , то решение его подлежит пересмотру.

В любом случае они нам кровь портят, нужно и им портить, чтобы они после таких решений не спали спокойно.

Я разместила сегодня на форуме свою Заяву в Генпрокуратуру. Можете взять за образец.

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show