Постановление ВСУ по пересмотру о невозможности признания права собственности на ипотеку во внесудебном порядке по ипотечной оговорке

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
 Охрімчук Л.І. Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення штрафу за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2014 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 3 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення штрафу.

Позивач зазначав, що 16 січня 2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого остання отримала кредит на суму 329 тис. 400 доларів США на строк до 15 січня 2013 року зі сплатою 14 % річних. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передала в іпотеку банку земельну ділянку площею S_1, що знаходиться за АДРЕСА_1, на якій станом на момент укладення договору іпотеки були відсутні будь-які споруди. За умовами договору в разі спорудження на земельній ділянці будівель та споруд позичальник зобов’язаний протягом 6 місяців оформити на них право власності та передати в іпотеку банку. У разі порушення умов щодо здійснення будівництва на земельній ділянці виключно за згодою іпотекодержателя позичальник сплачує банку штрафні санкції у розмірі 25 % від суми боргу по тілу кредиту.

Посилаючись на те, що боржник порушив виконання зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість на суму 4 135 746 грн 29 коп, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути штрафні санкції за порушення умов договору іпотеки.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 3 березня 2015 року, позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено частково: звернено стягнення на предмет іпотеки – земельну ділянку площею S_1, що знаходиться за АДРЕСА_1, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором шляхом визнання за ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» права власності на вказану земельну ділянку; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року. ухвали цього ж суду від 29 лютого та 23 травня 2012 року, 23 жовтня 2013 року, 29 січня, 3 вересня, 22 та 29 жовтня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 16 січня 2008 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого позичальнику було надано кредит у сумі 329 тис. 400 доларів США на строк до 15 січня 2013 року зі сплатою 14% річних, а погашення кредиту повинне було здійснюватись шляхом сплати щомісячних платежів у розмірі та в порядку, визначеному договором (а. с. 11-16).

20 серпня 2008 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору, якою змінено порядок повернення кредиту та сплати процентів за користування ним (а. с. 17).

Пунктом 3.2 кредитного договору від 16 січня 2008 року НОМЕР_1 (зі змінами та доповненнями) було передбачено обов’язок позичальника із січня 2008 року щомісячно до 26-го числа кожного місяця здійснювати погашення кредитної заборгованості та сплачувати відсотки за користування кредитом.

ОСОБА_1 не виконувала взятих на себе за кредитним договором зобов’язань щодо своєчасного та в повному обсязі погашення кредиту, допустила заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2011 року, позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості було задоволено та стягнуто солідарно з позичальника ОСОБА_4 та поручителя ОСОБА_2 на користь кредитора заборгованість за кредитним договором від 16 січня 2008 року НОМЕР_1 (зі змінами і доповненнями) у сумі 4 135 746 грн 29 коп., в тому числі заборгованість зі сплати кредиту (основного боргу) у сумі 2 604 953 грн. 96 коп., заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом у сумі 730 792 грн 33 коп., пеня за порушення зобов’язання щодо своєчасного повернення кредиту та процентів за користування ним у сумі 800 тис. грн.

На забезпечення виконання позичальником зобов’язань, узятих на себе за вищезазначеним кредитним договором, ОСОБА_4 передала ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в іпотеку належну їй на праві власності земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_2, цільове призначення – дачне будівництво, що знаходиться за АДРЕСА_1, про що між сторонами було укладено договір іпотеки від 16 січня 2008 року, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 (а. с. 18-22).

Відповідно до пункту 11 договору іпотеки звернення стягнення на заставлене за цим договором майно здійснюється на розсуд іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або іпотекодержателем самостійно на умовах цього договору.

Згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в пункті 12.3.1 цього договору задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов’язання за кредитним договором у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»

На виконання вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» направило іпотекодавцю ОСОБА_1 письмову вимогу про усунення порушень, однак остання не вжила жодних заходів, спрямованих на її виконання (а. с. 70-74).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, розмір якої було встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому в рахунок її погашення необхідно звернути стягнення на предмет іпотеки – спірну земельну ділянку шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки.

Разом з тим у наданому для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року суд касаційної інстанції, відмовляючи в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки, виходив з того, що у статті 39 Закону України «Про іпотеку», як і в договорі іпотеки, зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, а передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання в такий спосіб. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові, виходив з неспівмірності суми заборгованості за кредитним договором та вартості іпотечного майна.

У наданій для порівняння постанові від 30 березня 2016 року Верховний Суд України дійшов висновку про те, що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 лютого та 23 травня 2012 року, 23 жовтня 2013 року, 29 січня, 3 вересня та 22 жовтня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Вирішуючи питання про усунення невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 

При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. 

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, забезпечених іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). 

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що умови договору відповідачка не виконувала, кредит не погасила, в зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Хоча у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши вищезазначені фактичні обставини, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою.

За таких обставин Судова палата у цивільних справах дійшла висновку про те, що судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2014 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 3 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк 
Я.М. Романюк
Л.І. Охрімчук 
В.М. Сімоненко

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 28 вересня 2016 року у справі
№6-1243цс16

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Постанова від 28 вересня 2016 року № 6-1243цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B4B7AE4AF64E3E3C2258043002B9874

[ANTIRAID]

ВСУ в очередной раз указал на отсутствие законодательного основания в судебном порядке признавать право собственности на ипотеку или давать право ипотекодержателю в судебном порядке продавать ипотеку от своего имени. Однако вместе с тем, ВСУ указал на возможность судами игнорировать нормы законодательства при удовлетворении требований банков.

[west11]

Может уточнить: ВСУ не только указал на возможность судами игнорировать нормы законодательства при удовлетворении требований банков, но и показал пример, а дурной пример, как известно...