Постановление БП-ВС о юрисдикции споров между горсоветом и юрлицом в части оспаривания определения горсовета о передаче имущества в коммунальную собственность


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

23 травня 2018 року

м. Київ

Справа N 914/340/17
Провадження N 12-42гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Бакуліної С.В.,
суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М.,

представника позивачів - Шейхета М.Г.,

представника відповідача - не з'явився,
представників третіх осіб на стороні позивачів - не з'явився,
представників третіх осіб на стороні відповідача - не з'явився,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року (головуючий суддя Малех І.Б., судді Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.) та рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року (суддя Пазичев В.М.) у справі N 914/340/17 за позовом 1. Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, 2. Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, 3. Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") до Львівської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів: 1. Міністерства культури України, 2. Львівської обласної державної адміністрації; на стороні відповідача: 1. Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", 2. Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради про визнання недійсною ухвали Львівської міської ради від 26 травня 2016 року N 522 у частині визнання права власності територіальної громади м. Львова на руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза").

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1.1. У лютому 2017 року Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництво Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейська релігійна громада "Турей Загав" ("Золота Роза") звернулися до Господарського суду Львівської області із зазначеним позовом, посилаючись на таке.

1.2. Рада Міністрів УРСР постановою від 12 червня 1975 року N 297 створила Державний історико-архітектурний заповідник у межах давньоруської та середньовічної частин м. Львова, який підпорядковано обласному виконавчому комітету, Ансамбль історичного центру м. Львова в 1998 році було внесено в Список об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО та присвоєно N 865.

1.3. Пам'ятка культурної спадщини - руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") входить у межі Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, а всі землі в межах заповідника є землями державної власності історико-культурного призначення, що було предметом дослідження й установлено судовими рішеннями в інших справах.

1.4. Разом з тим оспорюваною ухвалою Львівської міської ради від 26 травня 2016 року N 522 пам'ятку культурної спадщини - руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), яка розташована на вул. І. Федорова, 27 у м. Львові, вирішено вважати такою, що є у власності територіальної громади м. Львова.

1.5. Львівська міська рада здійснила розпорядження об'єктом державної власності, який відповідно до обставин, установлених судовими рішеннями в інших справах, містобудівних та історико-містобудівних обґрунтувань, наукових та архівних документів розташовано в історичному середмісті, у межах ансамблю історичного центру м. Львова, та включено в Список об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО, що належить до компетенції Кабінету Міністрів України.

1.6. Як на правові підстави позову позивачі посилалися на норми статті 54 Конституції України, статей 16, 21 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 6 Закону України від 25 червня 1992 року N 2494-XII "Про національні меншини в Україні", статей 17, 18 Закону України від 08 червня 2000 року N 1805-III "Про охорону культурної спадщини", статті 30 Закону УРСР від 13 липня 1978 року N 3600-IX "Про охорону і використання пам'яток історії та культури".

1.7. Позивачі вказували на порушення їх прав як представників національних меншин в Україні та релігійних організацій на вільний доступ до культових місць богослужінь, використання їх за цільовим призначенням та здійснення культових обрядів на земельній ділянці, на якій розташовано ансамбль синагоги.

1.8. Заперечення проти позову мотивовано таким.

1.9. Метою прийняття Львівською міською радою оспорюваної ухвали є охорона та збереження об'єктів культурної спадщини, захист традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутнього поколінь.

1.10. Створений у 1975 році Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові не включено до переліку пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", який набрав чинності 01 листопада 1978 року, а отже цей заповідник не визнається пам'яткою згідно із частиною третьою розділу X "Прикінцеві положення" Закону України "Про охорону культурної спадщини".

1.11. У затвердженому 02 грудня 1975 року рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради депутатів трудящих N 552 "Про створення дирекції Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові" переліку пам'яток архітектури та цінних споруд, що передаються Державному історико-архітектурному заповіднику в м. Львові, відсутні пам'ятки архітектури та цінні споруди на вул. І. Федорова, 27 у м. Львові (т. 2, а. с. 4-7).

1.12. Відповідно до розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 05 травня 2015 року N 188/0/5-15 "Про охорону пам'яток культурної спадщини, що розташовані на території м. Львова" Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові було ліквідовано (т. 1, а. с. 183).

1.13. Відсутні докази того, що позивачі є представниками релігійної громади "Турей Загав", яка діяла в м. Львові до 1939 року.

1.14. Оскаржувану ухвалу Львівська міська рада прийняла як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій, пов'язаних з управлінням майном, що є в комунальній власності, та забезпеченням дотримання режиму використання пам'яток місцевого значення. З огляду на це зазначений спір не підлягає розгляду господарським судом.

2. Фактичні обставини справи, установлені судами

2.1. 26 травня 2016 року 3 сесія 7-го скликання Львівської міської ради ухвалою N 522 "Про питання захисту права власності територіальної громади м. Львова", керуючись статтею 143 Конституції України, пунктами 1, 5 статті 60, пунктом 1 статті 26, пунктом 19 статті 43 Закону України від

21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", Законом України "Про охорону культурної спадщини", з метою охорони та збереження об'єктів культурної спадщини, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь ухвалила, зокрема: "1. Вважати такими, що є у власності територіальної громади м. Львова: 1.1. Руїни синагоги "Турей Загав" (Золота Роза), розташовані на вул. І. Федорова, 27" (т. 1, а. с. 26).

2.2. Відповідно до пункту 1 постанови Ради Міністрів УРСР від 12 червня 1975 року N 297 "Про створення Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові" прийнято пропозицію Львівського обласного виконавчого комітету, Державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва і Міністерства культури УРСР створити Державний історико-архітектурний заповідник у межах давньоруської та середньовічної частин міста Львова й підпорядкувати його Львівському обласному виконавчому комітету (т. 1, а. с. 215, 216).

2.3. На виконання вказаної вище постанови виконавчий комітет Львівської обласної ради депутатів трудящих 09 липня 1975 року прийняв рішення N 321, яким у додатку 1 визначив межі Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові (т. 1, а. с. 217-219).

2.4. 15 листопада 1997 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 1266 "Про комплексну програму збереження історичної забудови м. Львова" (далі - програма), відповідно до вступної частини якої до ЮНЕСКО подано матеріали для внесення історичного центру міста Львова до Списку всесвітньої спадщини в межах, визначених згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 12 червня 1975 року N 297.

2.5. На 22-й конференції Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (Кіото) у 1998 році історичний центр Львова внесено до Списку всесвітньої спадщини.

2.6. Згідно з архівною довідкою Центрального державного історичного архіву України від 09 жовтня 2002 року N 381 мала міська синагога "Золота Роза" належала єврейській релігійній громаді м. Львова (т. 1, а. с. 233).

2.7. Руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") розташовані в межах Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові.

2.8. Станом на день прийняття відповідачем спірної ухвали руїна синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") не була визнана об'єктом нерухомого майна та не зареєстрована як окремий об'єкт нерухомого майна, оскільки є складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові.

2.9. Межі території Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові визначено у 2010 році відповідно до розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 17 березня 2010 року N 228/0/5-10 "Про відновлення діяльності Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові", прийнятого на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року N 1338-р (т. 1, а. с. 212, 213).

3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3.1. Господарський суд Львівської області рішенням від 03 травня 2017 року у справі N 914/340/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року, позов задовольнив повністю; визнав недійсною ухвалу Львівської міської ради від 26 травня 2016 року N 522 у частині визнання права власності територіальної громади м. Львова на руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), розташовані на вул. І. Федорова, 27.

3.2. Рішення судів мотивовано відсутністю в Львівської міської ради належних та допустимих доказів існування як права на спірний об'єкт, так і способу набуття такого права.

3.3. Суди попередніх інстанцій визнали необґрунтованими посилання Львівської міської ради на ту обставину, що руїни синагоги є пам'яткою культурної спадщини місцевого значення, як на доказ перебування цього об'єкта в комунальній власності, оскільки відповідно до положень статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати як в державній, так і в комунальній або приватній власності; суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом; у документі, який посвідчує право власності на пам'ятку, обов'язково вказуються категорія пам'ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

3.4. Суди відзначили, що надання об'єкту статусу пам'ятки національного чи місцевого значення не встановлює та не змінює власника; тобто наявність у об'єкта статусу пам'ятки місцевого значення не свідчить про його перебування в комунальній власності чи автоматичний перехід у комунальну власність.

3.5. Суди відхилили як необґрунтовані посилання Львівської міської ради на те, що Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові не визнається пам'яткою з огляду на його невключення до переліку пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури".

3.6. Суди керувались тим, що Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові створено на підставі постанови Ради Міністрів УРСР від 12 червня 1975 року N 297, що відповідає статті 30 згаданого Закону УРСР, а отже, унесення цього заповідника до переліку пам'яток історії та культури не передбачалося.

3.7. Водночас, установлюючи наявність порушеного права позивачів оспорюваню ухвалою Львівської міської ради, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що на земельних ділянках на вул. І. Федорова в м. Львові розташовано ансамбль синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), що складається з будівель синагоги (буд. 27), сакральних споруд для ритуальних потреб: кагальний будинок зі шпиталем, шхит, микви (буд. 23 і 25), а також єшиви - вищої юдейської школи (буд. 28) і утворює частину історичного єврейського кварталу.

3.8. Ураховуючи те, що ці культові споруди згідно з архівними документами належали єврейській релігійній організації "Золота Роза", суди дійшли висновку, що інтерес позивачів до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені статтею 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статтею 16 ЦК України.

4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів

4.1. 06 жовтня 2017 року Львівська міська рада звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року, а провадження у справі N 914/340/17 - припинити.

4.2. Скаржник зазначає, що оскільки позивачі у справі є юридичними особами, то в силу положень статті 3 Закону України "Про національні меншини в Україні" не належать до національних меншин.

4.3. Обґрунтовуючи порушення прав позивачів, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми статті 6 Закону України "Про національні меншини в Україні", який не поширюється на спірні правовідносини.

4.4. Помилковим є висновок судів з посиланням на статтю 21 Закону України від 23 квітня 1991 року N 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо порушення права позивачів як представників релігійних організацій на вільний доступ до культових місць богослужінь, використання їх за цільовим призначенням та здійснення культових обрядів, адже спірний об'єкт на вул. І. Федорова, 27 у м. Львові є не культовою спорудою, а руїнами.

4.5. Помилковим також є висновок судів про те, що спірний об'єкт - руїни синагоги є складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, з огляду на відсутність цього об'єкта в Переліку пам'яток архітектури та цінних споруд, що передаються Державному історико-архітектурному заповіднику в м. Львові, затвердженому рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради депутатів трудящих від 02 грудня 1975 року N 522 (т. 2, а. с. 4-7).

4.6. Посилання судів попередніх інстанцій на норми статті 30 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" як на підставу для невнесення Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові до переліку пам'яток історії та культури, також є помилковим, оскільки цей Закон набрав чинності 01 листопада 1978 року, тобто до створення цього заповідника.

4.7. На порушення пункту 12 розділу "Перехідні положення" ЗК України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваної ухвали) суди дійшли помилкового висновку щодо наявності в міської ради права на розпорядження землями виключно комунальної власності.

4.8. Оскаржувану ухвалу Львівська міська рада як суб'єкт владних повноважень прийняла на виконання владних управлінських функцій, пов'язаних з управлінням майном, що є в комунальній власності, та забезпеченням дотримання режиму використання пам'яток місцевого значення.

4.9. Таким чином, на думку скаржника, спір у цій справі не підлягає вирішенню господарським судом, а тому суд повинен був припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент звернення з позовом.

5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду

5.1. Ухвалою від 23 листопада 2017 року Вищий господарський суд України прийняв касаційну Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року у справі N 914/340/17 до касаційного провадження.

5.2. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд.

5.3. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

5.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2018 року прийняв та призначив до розгляду касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року у справі N 914/340/17.

5.5. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

5.6. 21 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 914/340/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки Львівська міська рада оскаржує судові рішення з підстав порушення норми процесуального права, а саме порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції (стаття 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі

6.1. Приписи статті 13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

6.2. Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

6.3. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

6.4. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

6.5. Підставою для прийняття Львівською міською радою оспорюваної ухвали від 26 травня 2016 року N 522 визначено статтю 143 Конституції України, пункт 1 статті 26, пункт 19 статті 43, пункти 1, 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Закон України "Про охорону культурної спадщини".

6.6. Статтею 143 Конституції України, якою врегульовано суспільні відносини у сфері управління майном, що є в комунальній власності, визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

6.7. Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено повноваження сільських, селищних, міських рад щодо затвердження регламенту ради, а частиною першою статті 43 цього Закону передбачено перелік питань, які вирішують районні та обласні ради виключно на їх пленарних засіданнях.

6.8. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

6.9. Отже, важливим у таких випадках є визначення способу набуття права та правової підстави його набуття.

6.10. В оскаржуваній ухвалі не визначено ні правової підстави набуття Львівською міською радою права на спірний об'єкт, ні способу набуття такого права.

6.11. Водночас відповідно до частини другої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" підставою набуття права комунальної власності є:

- передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав;

- створення майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом;

- придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом.

6.12. Приймаючи оспорювану ухвалу, Львівська міська рада здійснила розпорядження майном шляхом надання права власності на спірний об'єкт територіальній громаді м. Львова.

6.13. Отже, предметом доказування в даному спорі є доведення правових підстав набуття права комунальної власності територіальною громадою м. Львова на руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") у силу розпорядження цим майном.

6.14. Правом власності, згідно з вимогами частини першої статті 316 ЦК України, є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

6.15. Частиною першою статті 317 ЦК України унормовано, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

6.16. Таким чином, право розпорядження майном є виключним правом власника.

6.17. Кабінет Міністрів України постановою від 05 листопада 1991 року N 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" затвердив перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Відповідно до цього переліку у власність областей передано об'єкти у сферах: промисловості будівельних матеріалів; місцевої промисловості; поліграфічної промисловості; зв'язку; агропромислового комплексу; будівництва; житлово-комунального господарства: житлове господарство, водопровідно-каналізаційне господарство, теплове господарство, матеріально-технічне забезпечення, ремонтно-будівельні організації, шляхове господарство, багатогалузеві підприємства житлово-комунального господарства, міськелектротранспорт, комунальні автотранспортні підприємства, підприємства електричних мереж зовнішнього освітлення; промисловості; готельного господарства; ритуального обслуговування; зеленого господарства; інших підприємств й організації; учбово-курсових комбінатів, машинно-лічильних станцій, комбінатів благоустрою з майновим комплексом; організації технічної інвентаризації; народної освіти; охорони здоров'я, соціального забезпечення; фізичної культури і спорту; торгівлі, громадського харчування; побутового обслуговування; майна виконкомів місцевих Рад народних депутатів; а також у сфері культури. У сфері культури за цим переліком до комунальної власності передано: організації кіновідеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотеки, центри народної творчості, культури, дозвілля, будинки і палаци культури, клуби, парки культури та відпочинку, зоопарки, атракціонні містечка, культурно-освітні училища, училища та школи мистецтв, заклади підвищення кваліфікації працівників культури, культурно-спортивні та соціально-культурні комплекси, ремонтно-виробничі комбінати, інші місцеві підприємства, об'єднання, організації та установи, крім тих, що перебувають у відомчому підпорядкуванні.

6.18. Водночас в оскаржуваній ухвалі відповідач також покликається на Закон України "Про охорону культурної спадщини", проте не вказує норму, якою керується.

6.19. Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь регулюються Законом України "Про охорону культурної спадщини".

6.20. За статтею 3 вказаного Закону державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

6.21. Управління в порядку, установленому законом, історико-культурними заповідниками державного значення належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (пункт 7 частини першої статті 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини").

6.22. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати в державній, комунальній або приватній власності. Суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом.

6.23. За приписами частини першої статті 18 згаданого Закону об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

6.24. За оцінкою судів, відповідач не надав ні належних доказів існування в Львівської міської ради прав на спірний об'єкт, ні доказів створення цього майна, його набуття в установленому законом порядку, передачі спірного об'єкта з державної в комунальну власність.

6.25. Викладене свідчить про невідповідність ухвали Львівської міської ради від 26 травня 2016 року N 522 в оскаржуваній частині вимогам законодавства України, що регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності та прийняття такої поза межами компетенції, визначеної Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні".

6.26. Ураховуючи те, що спірні культові споруди згідно з архівними документами, належали єврейській релігійній організації "Золота Роза", інтерес позивачів до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені статтею 152 ЗК України, статтею 16 ЦК України.

6.27. Доводи скаржника про те, що цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах, Велика Палата Верховного Суду відхиляє з огляду на таке.

6.28. Відповідно до статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

6.29. Згідно із частиною третьою статті 22 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

6.30. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

6.31. Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України.

6.32. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративної юрисдикції України ознак справи адміністративної юрисдикції та відповідно не повинен вирішуватися адміністративним судом.

6.33. Суб'єктом владних повноважень згідно зі статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на момент звернення із цим позовом, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

6.34. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб'єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

6.35. Таким чином, справа адміністративної юрисдикції може передати на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

6.36. Тобто справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам.

6.37. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року у справі N 914/340/17 - без змін.

2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

3. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Большая палата указала, что дело административной юрисдикции может передать на решение административного суда спор, возникший между двумя (несколькими) субъектами относительно их прав и обязанностей в конкретных правовых отношениях, в которых хотя бы один субъект законодательно уполномочен властно управлять поведением другого (других) субъекта, а последний в соответствии обязан выполнять требования и предписания такого властного субъекта.

То есть дела по спорам с участием государственных органов и органов местного самоуправления, возникающие из правоотношений, в которых государственные органы и органы местного самоуправления реализуют полномочия собственника имущества, а также в других спорах, которые возникают по имущественным отношениям частноправового характера, при соответствии состава сторон спора подведомственные хозяйственным судам.

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Гость
Ответить в этой теме...

×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

  Only 75 emoji are allowed.

×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Зарузка...