Постановление БП-ВС об определении юрисдикции рассмотрения споров связанных с непредоставлением ответа на запрос об информации

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 202/1373/17-ц

Провадження N 14-328цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Комунальний заклад "Центр первинної медико-санітарної допомоги N 9" (далі - Центр),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3

на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2017 року у складі судді Волошина Є.В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2017 року у складі колегії суддів Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю., Каратаєвої Л.О.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Центру про зобов'язання вчинити певні дії та

УСТАНОВИЛА:

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Центру про зобов'язання вчинити певні дії, а саме надати інформацію, яку він запитував у відповідача у своїй заяві від 15 лютого 2017 року за N 120.

Позов обґрунтовано тим, що 15 лютого 2017 року ОСОБА_3 подав до Центру заяву за вх. N 120 із запитом на інформацію. На цю заяву він отримав відповідь від 17 лютого 2017 року за вих. N 237, яка, на його думку, є формальною відпискою, а запитуваної ним інформації так і не надано до цього часу. Такі неправомірні дії та бездіяльність відповідача порушили звичний уклад його життя, він змушений витрачати додатковий час на захист своїх прав, відмовитися від звичних зручностей, що викликає у нього душевні страждання та завдає моральної шкоди. Вважає, що у розумінні статті 1 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII) він є споживачем послуг відповідача із надання медичних послуг за територіальною ознакою, оскільки проживає на території, яку обслуговує Центр.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі та роз'яснено ОСОБА_3, що він має право звернутися з такими вимогами в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України), подавши адміністративний позов до відповідного суду згідно з правилами підсудності, наведеними у статтях 18, 19 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали).

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки Центр є розпорядником інформації, яку просить надати позивач, то спір згідно зі статтею 23 Закону України від 13 січня 2011 року N 2939-VI "Про доступ до публічної інформації" (далі - Закон N 2939-VI) повинен вирішуватися відповідно до КАС України.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, вважав, що ухвала постановлена судом із дотриманням норм процесуального законодавства, а тому підстав для її скасування немає. При цьому суд керувався тим, що відповідно до пункту 7 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації згідно зі статтею 13 Закону Закон N 2939-VI, тому з урахуванням вищезазначеного та частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а його необхідно розглядати у порядку, передбаченому нормами КАС України.

У квітні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_3 як суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати в порядку цивільного судочинства усунення порушень його конституційного права на одержання інформації відповідно до положень статті 34 Конституції України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження, а ухвалою від 20 червня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Вирішуючи питання стосовно юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується таким.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе у тому числі таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безімянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту".

За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) як цивільну юрисдикцію розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту преамбули Закону N 2939-VI вбачається, що цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом (стаття 1 Закону N 2939-VI).

Статтею 12 Закону N 2939-VI визначено, що суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації? суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону N 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 13 цього Закону розпорядниками інформації визнаються особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків.

Згідно з частиною третьою статті 23 указаного Закону оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.

Згідно з пунктом 7 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду та постановлення судами оскаржуваних ухвал) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду та постановлення судами оскаржуваних ухвал).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду та постановлення судами оскаржуваних ухвал) суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах в порядку цивільного судочинства.

У поданому в лютому 2017 року до суду позові ОСОБА_3 просив зобов'язати Центр вчинити певні дії, а саме надати інформацію, яку він запитував у відповідача у своїй заяві від 15 лютого 2017 року за N 120.

Висновки судів про те, що оскільки Центр є розпорядником інформації, яку просить надати позивач, то спір згідно зі статтею 23 Закону N 2939-VI повинен вирішуватися відповідно до КАС України, є необґрунтованими зважаючи на таке.

За змістом статті 263 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій (нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року)).

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).

У справі відсутня заява ОСОБА_3 від 15 лютого 2017 року за N 120, з якою він звернувся до Центру, у зв'язку з чим Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості перевірити законність і обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо належності цього спору судам адміністративної юрисдикції, а також щодо застосування до спірних правовідносин Закону N 2939-VI, адже незрозуміло, і судами не встановлено згідно зі змістом оскаржуваних судових рішень, яку саме інформацію просив надати ОСОБА_3 у вказаній заяві, і, як наслідок, чи є Центр розпорядником цієї інформації у розумінні Закону N 2939-VI, що б давало підстави для віднесення цього спору до адміністративної юрисдикції.

Зважаючи на викладене, необґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про відмову у відкритті провадження у цій справі з тих підстав, що указаний позов належить розглядати у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

Без установлення зазначених обставин не можна зробити однозначні висновки про те, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, тому для з'ясування цих обставин, правильного встановлення характеру спірних правовідносин справу належить направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, у зв'язку з чим касаційну скаргу необхідно задовольнити, судові рішення - скасувати.

Зважаючи на доводи ОСОБА_3 у касаційній скарзі про помилковість застосування судами Закону N 2939-VI та неврахування судами того, що позивач є споживачем медичних послуг відповідача у сенсі визначення цього поняття у статті 1 Закону N 1023-XIIтa що позов безпосередньо пов'язаний із порушенням його прав споживача медичних послуг відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

Згідно з положеннями Закону України від 02 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР) громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення (стаття 1 цього Закону).

Відповідно до статті 3 Закону N 393/96-ВР як звернення громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Статтею 4 Закону N 393/96-ВР передбачено, що до рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Згідно з положеннями статті 5 Закону N 393/96-ВР письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв'язку (електронне звернення).

Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги (стаття 18 Закону N 393/96-ВР).

Частиною першою статті 19 Закону N 393/96-ВР передбачено, що органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Указані вище норми матеріального права суд повинен врахувати, з'ясувавши обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, для правильного визначення характеру спірних правовідносин та, як наслідок, юрисдикції цього спору.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков О.С. Ткачук

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

[ANTIRAID]

Одним словом - докатились уже с юрисдикцией. Большая палата указала, что в самом деле отсутствует заявление истца, с которым он обратился в Центр, в связи с чем суд лишен возможности проверить законность и обоснованность выводов судов предыдущих инстанций о принадлежности этого спора судам административной юрисдикции, а также по применению к спорным правоотношениям Закона N 2939-VI "О доступе к публичной информации", ведь непонятно, и судами не установлено в соответствии с содержанием оспариваемых судебных решений, какую именно информацию просил предоставить истец в указанном заявлении, и, как следствие, является ли Центр распорядителем этой информации в понимании Закона N 2939-VI, что давало бы основания для отнесения этого спора к административной юрисдикции.