ANTIRAID

Решение Дарницкого суд об отмене перерегистрации имущества на Кей-Коллект нотариусом Егоровой

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 3. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Считаете ли Вы решение справедливым?
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/23580/17

провадження № 2/753/2000/18

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" липня 2018 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Комаревцевої JI.B.,

за участю секретаря Гаврилюк О.В.

представника позивача ОСОБА_2

представника третьої особи ОСОБА_3

розглянувши в загальному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 (02068, АДРЕСА_1) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (місто Київ, вул. Велька Васильківська, 72, прим. 143), третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (04070, АДРЕСА_1) про визнання протиправним та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В: 

У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ПН КМНО Єгорової М.Є., третя особа: ТОВ «Кей-Колект», про визнання протиправним та скасування рішення.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 16.05.2008 між ним та ПАТ «УкрСиббанкй» було укладено Договір про надання споживчого кредиту №11346209000, в забезпечення виконання якого між тими ж сторонами було укладено Іпотечний договір, відповідно до умов якого позивач надав в іпотеку ПАТ «УкрСиббанк» нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,30 кв.м., що належить йому на праві власності.

Пізніше, 12.12.2011 між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект" було укладено договір факторингу №1, відповідно до умов якого ПАТ "УкрСиббанк" передало ТОВ "Кей-Колект" право вимоги за вказаними договорами від 16.05.2008, укладеними з ОСОБА_4

Позивачу стало відомо, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано за ТОВ «Кей-Колект» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач вважає такі дії відповідача незаконними, оскільки: реєстрація права власності на квартиру за ТОВ «Кей-Колект» була здійснена відповідачем без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку»; право власності на квартиру було набуто ТОВ «Кей-Колект» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла; у відповідача було відсутнє право здійснення реєстрації права власності за ТОВ «Кей-Колект» без вчинення нотаріальної дії з майном; відповідач не мав права реєструвати право власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект», оскільки, не було дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно та реєстрації права власності, передбаченого Законом України «Про іпотеку»; відповідачем не було перевірено належність права вимоги за Договором іпотеки ТОВ «Кей-Колект», договір відступлення права вимоги є нікчемним правочином та не тягне за собою жодних правових наслідків.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просили їх задовольнити.

Відповідач до суду не з'явилась, однак направила на адресу суду заяву про слухання справи у її відсутності, своєї позиції щодо вирішення спору суду не виклала, відзиву на позов до суду не подала.

Представник ТОВ «Кей-Колект» у судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_4 просив відмовити, з підстав викладених у письмових поясненнях на позов.

Вислухавши пояснення представника позивача, представника ТОВ «Кей-Колект», дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України, суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За приписами ст. ст. 12, 13 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до п. 21 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року №3, якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвласнику житлового будинку на виконання переобладнання та перепланування), то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог ЦПК.

Позовні вимоги ОСОБА_4 виникли із цивільних правовідносин, спрямовані на захист цивільних прав позивача, а повноваження відповідача щодо здійснення реєстрації прав власності в даному випадку спрямовані на виникнення/припинення цивільних прав. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що даний спір є спором про цивільне право, розгляд якого має здійснюватися в порядку цивільного судочинства.

Як вбачається з матеріалів справи, 16.05.2008 року позивачем та ПАТ «УкрСибабнк», було укладено Договір про надання споживчого кредиту №11346209000, відповідно до умов якого позивач отримав кредитні кошти у сумі 85 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13,00% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 16.05.2029.

В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором, 16.05.2008 між ОСОБА_4 та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено Іпотечний договір, відповідно до умов якого позивач надав в іпотеку ПАТ «УкрСиббанк» нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,30 кв.м., що належить йому на праві власності.

Судом також встановлено, шо 12.12.2011 між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект" було укладено договір факторингу №1, відповідно до умов якого ПАТ "УкрСиббанк" передало ТОВ "Кей-Колект" право вимоги за вказаними договорами від 16.05.2008, укладеними з ОСОБА_4

Як вбачається з належним чином завіреної копії Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 22.07.2016, право власності на зазначену квартиру, було зареєстровано за ТОВ «Кей-Колект» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Реєстрація квартири була здійснена відповідачем 17.04.2015, запис про право власності №9410078, підстава виникнення права власності: Договір іпотеки, серія і номер: 1036, виданий 16.05.2008, видавник: ПН КМНО ОСОБА_6

Як вбачається із зазначеної Інформаційної довідки, реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі Договору іпотеки.

Дослідивши умови Договору іпотеки суд звертає увагу на положення п. 5.2, де зазначено «Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступних способів звернення стягнення на Предмет іпотеки:

5.2.1. Передача Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»;

5.2.2. Отримання Іпотекодержателем права продати Предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені Іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Водночас, суд звертає увагу на те, що положення пункту 5 Іпотечного договору не є самостійною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, оскільки, вказане положення Іпотечного договору не є застереженням в розумінні Закону України «Про іпотеку», а лише передбачає один із можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частині 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції від 12 травня 2006 року) вказано, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя може передбачати: передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право Іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції від 12 травня 2006 року), договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, який передбачає передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Отже, відповідно до Закону України «Про іпотеку», передача права власності на предмет іпотеки від Іпотекодавця до Іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобов'язання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Однак, є неправомірними дії відповідача в частині перереєстрації права власності іпотечного майна за ТОВ «Кей-Колект», оскільки, між позивачем та ПАТ «УкрСиббанк» не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а положення Договору іпотеки не передбачає перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Також, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 судом приймається до уваги той факт, що матеріали цивільної справи не містять доказів того, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, а відтак, нотаріусом не були дотримані положення ст. 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.

Крім того, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_4 судом приймається до уваги те, що на момент вчинення відповідачем нотаріальної дії чинним був Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», відповідно до якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, якщо таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 140 кв. метрів для житлового будинку.

Дійсно, як вбачається з положень Кредитного договору ОСОБА_4 отримав грошові кошти у доларах США, тобто, кредит було надано ПАТ «УкрСибабнк» в іноземній валюті. Водночас, як вбачається з умов Іпотечного договору, квартира, що знаходиться в АДРЕСА_1, загальною площею 63,30 кв.м., тобто, не перевищує 140,00 кв. метрів.Суд враховує, що вказана квартира є єдиним місцем проживання позивача, та у власності останнього не перебуває іншого нерухомого майна, що підтверджується належним чином завіреною адвокатом Кравцем Р.Ю. 22.07.2016Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо субєкта.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Крім того, відповідно до п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень №1127 від 25.12.2015, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Тобто, ТОВ «Кей-Колект» відповідно до вимог Порядку №1127 мали бути надані відповідачу в установленому порядку письмова вимога про усунення порушень та документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником такої вимоги.

Більше того, направлення такої вимоги передбачено Іпотечним договором.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 не було направлено зазначеної вимоги , у зв'язку з чим і не було отримано відповідачем письмової вимоги про усунення порушень.

З рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, що міститься в матеріалах справи, неможливо встановити, що саме направлялось позивачу, у вказаних повідомленнях не зазначено номер вихідного номеру листа, у зв'язку з чим неможливо ідентифікувати, чи направлялася позивачу письмова вимога.

З урахуванням викладеного, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 до ПН КМНО Єгорової М.Є., третя особа: ТОВ «Кей-Колект» про визнання протиправним та скасування рішення є такими, що підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 12-13, 76-89, 258-259, 265, 268, ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_4 (02068, АДРЕСА_1) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (місто Київ, вул. Велька Васильківська, 72, прим. 143), третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (04070, АДРЕСА_1) про визнання протиправним та скасування рішення задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни, згідно з яким 17 квітня 2015 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер обєкта нерухомого майна 620880280000, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на підставі договору іпотеки № 85507 від 16.05.2008.

Рішення може бути повністю або частково оскаржено в апеляційному порядку учасниками справи, а також особами, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва. Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рышення виготовлено 13.07.2018

СУДДЯ Л.В. КОМАРЕВЦЕВА

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75271138

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Это наше решение. Суд признал незаконными действия нотариуса по переоформлению квартиры на Кей-коллект в связи с тем, что договор с Укрсиббанком не содержит отдельной ипотечной оговорки, отсутствует оценка имущества и не было уведомления о переоформлении за 30-дней, которое предусмотрено непосредственно договором. Кроме того на момент переоформления, как и на сегодня действует мораторий на лишения валютных заемщиков единственного жилья.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      Єдиний унікальний номер справи 753/11096/15-ц
      Номер провадження: 22-ц/824/1800/2019
      Головуючий у суді першої інстанції Л.К. Леонтюк
      Доповідач у суді апеляційної інстанції Л.Д. Поливач
      13 лютого 2019 року місто Київ
      Номер справи 761/19980/17
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :
      головуючого - Поливач Л.Д. (суддя - доповідач),
      суддів: Мазурик О.Ф., Стрижеуса А.М.
      секретар судового засідання: Горак Ю.М.
      сторони:
      позивач ОСОБА_3
      відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Бі - Майно»
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_5
      на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року, ухвалене у складі судді Леонтюк Л.К., в приміщенні Дарницького районного суду міста Києва о 17год. 37хв., повне рішення складено 11 липня 2018 року, -
      в с т а н о в и в:
      У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом, уточненим у подальшому, до ТОВ «Бі - Майно», треті особи: Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Державна реєстраційна служба України, ТОВ «Кей - Колект», приватний нотаріус КМНО Єгорова М.Є., про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартиру.
      В обґрунтування позову зазначив, що він уклав з банком кредитний договір в забезпечення виконання якого 16.05.2008 року уклав з ПАТ «УкрСиббанк» іпотечний договір, відповідно до умов якого в іпотеку було передано нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,30 кв.м. Відповідно до умов укладеного 12.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей - Колект» договору факторингу та договору про відступлення прав вимоги за договором іпотеки, Банк відступив право вимоги за кредитним договором № 11346209000 та право вимоги за договором іпотеки № 85507. Йому стало відомо, що право власності на іпотечне майно було зареєстровано за ТОВ «Бі- Майно» на підставі договору купівлі - продажу укладеного між ТОВ «Кей - Колект» та ТОВ «Бі - Майно». Вважає, що перехід права власності на належне йому майно відбулося в супереч вимогам закону, а тому просить суд витребувати з незаконного володіння ТОВ «Бі - Майно» спірну квартиру та визнати за ним право власності на неї.
      Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 02 липня 2018 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3
      Не погоджуючись із рішенням суду ОСОБА_3, через свого представника ОСОБА_5, подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
      В обґрунтування зазначив, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову не врахував, що право власності на квартиру було набуто відповідачем в порядку примусового звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження майна. Судом першої інстанції проігноровано, що ТОВ «Кей - Колект» не мало жодних правових підстав для укладення договору купівлі - продажу квартири, право власності на квартиру набуто без достатніх правових підстав. Суд не врахував, що всупереч вимогами Закону України «Про іпотеку» позивачу не надходило жодних повідомлень про порушення ним основного зобов'язання та/або іпотечного договору, у матеріалах справи відсутні докази відправлення та отримання позичальником повідомлення. У нотаріуса було відсутнє право здійснення реєстрації права власності в позасудовому порядку за ТОВ «Кей - Колект» без вчинення нотаріальних дій з майном. Звернув увагу суду на те, що під час розгляду справи судом першої інстанції стороною позивача неодноразово заявлялося клопотання про зупинення провадження у даній справі до розгляду справи за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса КМНО Єгоровї М.Є., ТОВ «Кей - Колект», про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ «Кей - Колект» в позасудовому порядку, однак суд безпідставно відмовив у задоволенні такого клопотання та ухвалив незаконне рішення.
      У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_5 підтримала подану апеляційну скаргу, просила задовольнити її з викладених підстав.
      Представник ТОВ «Кей - Колект» Магалова Д.Г. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, рішення суду просила залишити без змін як законне та обґрунтоване. Своїм правом на подачу відзиву Товариство не скористалося.
      Представник Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Кривов'яз О.В. у судовому засіданні покладалася на розсуд суду, посилаючись на те, що дії Управління як третьої особи не оскаржуються. Відзиву на апеляційну скаргу Управління не подавало.
      Інші учасники справи (їх представники) у судове засідання апеляційної інстанції не з'явилися, про час та дату розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. Від приватного нотаріуса КМНО Єгорової М.Є. надійшла заява про розгляд справи за її відсутності у зв'язку з великою завантаженістю. Будь - яких заяв, клопотань на час розгляду справи до суду апеляційної інстанції від відповідача не надходило.
      Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися у судове засідання з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України. Неявка цих осіб в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає розгляду справи.
      Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
      Відповідно до ч.1, ч.2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
      Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги позивача, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
      Як вбачається із матеріалів справи, 16 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту №11346209000, відповідно до умов якого позивач отримав кредитні кошти у сумі 85 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13,00% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 16.05.2029 року.
      Цього ж дня, у забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк» уклали іпотечний договір, відповідно до умов якого позичальник надав в іпотеку кредитору належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,30 кв.м.
      Пунктом 5 договору іпотеки № 85507 від 16.05.2008 року сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; отримання іпотекодержателем права продати предмет іпотеки будь - якій особі на підставі договору купівлі - продажу від імені іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; позасудове врегулювання може бути застосовано сторонами у будь - який момент звернення стягнення на предмет іпотеки, але в будь - якому разі лише до моменту набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням.
      Судом встановлено, що право вимоги за вищевказаним договором іпотеки перейшло до ТОВ «Кей-Колект» 12 грудня 2011 року відповідно до укладеного між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» договору факторингу №1, за умовами якого ПАТ «УкрСиббанк» було передано ТОВ «Кей-Колект» право вимоги за зазначеними вище договором кредит та іпотечним договором.
      Згідно з ч.1, ч.2 статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотеко держателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
      Із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 22 липня 2016 року вбачається, що право власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,30 кв.м., було зареєстровано за ТОВ «Кей - Колект» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Реєстрація квартири була здійснена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єгоровою М.Є. 17 квітня 2015 року, запис про право власності №9410078, підстава виникнення права власності: Договір іпотеки, серія і номер: 1036, виданий 16.05.2008, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єгорова М.Є. Реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі договору іпотеки.
      17 квітня 2015 року між ТОВ «Кей - Колект» та ТОВ «Бі - Майно» було укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1, загальною площею 63,30 кв.м. Договір було посвідчено нотаріально, право власності зареєстровано в Державному реєстрі прав власності.
      Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_3, посилаючись на те, що перехід права власності на належне йому майно відбувся поза його волею, всупереч вимогам закону, просив суд витребувати з чужого незаконного володіння квартиру АДРЕСА_1
      Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.
      Проте з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може, оскільки суд не встановив усіх обставин спору.
      Так, ОСОБА_3 вважаючи протиправним рішення приватного нотаріуса КМНО Єгорової М.Є. щодо відчуження (перереєстрації права власності в позасудовому порядку) належної йому на праві власності квартири, оскаржив таке рішення приватного нотаріуса у судовому порядку, оскільки реєстрація права власності на квартиру за ТОВ «Кей - Колект» була здійснена нотаріусом без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку», а право власності на квартиру було набуто ТОВ «Кей - Колект» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла. Посилався на те, що у нотаріуса було відсутнє право здійснення реєстрації права власності за ТОВ «Кей - Колект» без вчинення нотаріальної дії з майном та він не мав права реєструвати право власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей - Колект», оскільки, не було дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно та реєстрації права власності, передбаченого Законом України «Про іпотеку».
      Із матеріалів справи вбачається, що 06.02.2017 року стороною позивача заявлялося клопотання про зупинення провадження у даній справі до розгляду справи №753/23580/17 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса КМНО Єгорової М.Є., третя особа: ТОВ «Кей - Колект», про визнання протиправним та скасування рішення, мотивованим тим, що розгляд справи за позовними вимогами ОСОБА_3 про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартиру неможливий до вирішення справи про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса КМНО Єгорової М.Є. щодо державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ «Кей - Колект».
      Відповідно до вимог п.6 ч.1 ст. 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
      Проте, всупереч вимогам закону, суд першої інстанції провадження у даній справі не зупинив, чим позбавив позивача можливості довести належними та допустимими доказами обставини, на які він посилається у позовній заяві. Суд дійшов передчасних висновків щодо ненадання позивачем доказів на підтвердження заявлених вимог.
      Відповідно до ч.2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
      Згідно ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
      Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4 ст. 82 ЦПК України).
      Так, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2018 року задоволено позов ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової М.Є., третя особа: ТОВ «Кей - Колект», про визнання протиправним та скасування рішення. Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової М.Є., згідно з яким 17 квітня 2015 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 63,30 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 620880280000, за ТОВ «Кей - Колект» на підставі договору іпотеки №85507 від 16.05.2008.
      Вказане рішення не оскаржувалося та набрало законної сили 13.08.2018 року.
      Зі змісту зазначеного рішення вбачається, що дії приватного нотаріуса КМНО ЄгоровїМ.Є. в частині перереєстрації права власності іпотечного майна за ТОВ «Кей - Колект» визнані судом неправомірними, оскільки між ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк» не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а положення Договору іпотеки не передбачає перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Суд також дійшов висновку, що нотаріусом не були дотримані положення ст. 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. На момент вчинення відповідачем нотаріальної дії чинним був Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», відповідно до якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, якщо таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 140 кв. метрів для житлового будинку.
      Так, положення статті 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
      Таким чином, у разі спростування презумпції правомірності правочину (скасування рішення нотаріуса) всі права, набуті сторонами правочину за ним, не повинні здійснюватися, а створені обов'язки та наслідки не підлягають виконанню.
      Отже, враховуючи викладене колегія суддів дійшла висновку, що спірна квартира, яка є предметом іпотеки, залишилася у володінні ОСОБА_3, саме він є її власником і користувачем, дана квартира є іпотечним майном.
      Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України передбачено право власника витребувати майно із чужого незаконного володіння.
      Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
      Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
      Добросовісне придбання згідно зі статтею 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
      Жодних доказів про згоду ОСОБА_3 на відчуження спірної квартири матеріали справи не містять. Таких доказів не подано стороною відповідача і до суду апеляційної інстанції.
      Сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння.
      Частиною першою статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що однією з підстав припинення іпотеки є припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору, а згідно з частиною першою статті 33 цього Закону підставою звернення стягнення на предмет іпотеки є невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов'язання.
      Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (стаття 36 Закону України «Про іпотеку»).
      Відповідно до частин другої, третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
      Аналіз наведених положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави зробити висновок про те, що згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, а саме: чинності іпотеки, невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно. За таких обставин вказана згода не може вважатися волевиявленням власника на вибуття майна з його володіння в розумінні статті 388 ЦК України.
      Отже, порушення судом норм процесуального права призвели до ухвалення незаконного рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки суд передчасно дійшов висновку щодо недоведеності та необґрунтованості позивачем заявлених вимог.
      Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
      Виходячи з вищенаведеного, рішення суду першої інстанції не може вважатись законним та обґрунтованим, і таким, що ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права, у зв'язку з чим наявні підстави для його скасування з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про витребування належного йому на праві вланості іпотечного майна, а саме: квартири АДРЕСА_1.
      Разом з тим, позовні вимоги про визнання за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1 не підлягають задоволенню, оскільки рішення приватного нотаріуса на підставі якого було здійснено перехід права власності від позивача до ТОВ «Кей - Колект» скасовано судом. Відтак власником спірної квартири є ОСОБА_3, а тому таке право власності не потребує повторного визнання за позивачем в судовому порядку.
      Із матеріалів справи вбачається та визнавалося позивачем, що оригінали правовстановлюючих документів на іпотечне майно - квартиру АДРЕСА_1 були передані ОСОБА_3 ПАТ «УкрСиббанк» на виконання вимог іпотечного договору від 16.05. 2008 року. А тому, ОСОБА_3 слід вирішувати питання щодо повернення йому правовстановлюючих документів на спірну квартиру з ПАТ «УкрСиббанк» або правонаступником банку. Підстави для визнання за позивачем права власності на спірну квартиру в судовому порядку відсутні.
      Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки, рішенням апеляційного суду позов задовольняється частково (а саме, в частині витребування майна), тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подачу позову до суду у розмірі 3654,00 грн. та за подачу апеляційної скарги у розмірі 5 481,00 грн., що разом складає 9 135,00 грн.
      Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд,-
      п о с т а н о в и в :
      Апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_5, задовольнити частково.
      Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.
      Позов ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Бі - Майно» (код ЄДРПОУ 39527652, адреса: м. Київ, провулок Артилерійський, 5-В) на користь ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) квартиру АДРЕСА_1.
      В решті позову відмовити.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бі - Майно» (код ЄДРПОУ 39527652, адреса: м. Київ, провулок Артилерійський, 5-В) на користь ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) витрати по сплаті судового збору у розмірі 9 135,00 грн.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
      Повна постанова складена 25 лютого 2019 року.
      Судді:
      Л.Д.Поливач
      О.Ф.Мазурик
      А.М.Стрижеус
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80115704
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      23 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 306/1224/16-ц
      Провадження N 14-501цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3
      відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва АллаМихайлівна (далі - приватний нотаріус), Товариство з обмеженою відповідальністю "Експертна оцінка плюс" (далі - ТОВ "Експертна оцінка плюс"), ОСОБА_5
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Кей-Колект" на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 жовтня 2016 року у складі судді Ганчак Л.Ф. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2017 року у складі колегії суддів Готри Т.Ю., Бисаги Т.Ю., Собослоя Г.Г.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кей-Колект", приватного нотаріуса, ТОВ "Експертна оцінка плюс", ОСОБА_5 про визнання дій нотаріуса щодо реєстрації права власності на нерухоме майно такими, що вчинені з порушенням порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, та скасування державної реєстрації, та
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просилавизнати дії приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності на нерухоме майно незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначеного на плані літ. "А", загальною площею 758,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, і земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_2, за ТОВ "Кей-Колект" такими, що вчинені з порушенням Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127 (далі - Порядок N 1127), а також скасувати державну реєстрацію права власності за ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначеного на плані літ. "А", загальною площею 758,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 і земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове використання для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_2.
      Позовна заява мотивована тим, що 20 серпня та 12 листопада 2007 року між Акціонерним товариством інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_3 укладено договори про надання кредиту в розмірі 175 000, 00 доларів США та 125 000,00 доларів США відповідно.
      На забезпечення виконання зобов'язань за вказаними кредитними договорами 20 серпня та 12 листопада 2007 року укладено договори іпотеки та наступної іпотеки, предметом яких є об'єкт незакінченого будівництва житлового будинку готовністю 95,9 %, за адресою: АДРЕСА_1, та земельна ділянка площею 0,0925 га в АДРЕСА_2.
      Також позивачка вказувала, що у 2009 році Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), яке є правонаступником АКІБ "УкрСиббанк", передало за договором уступки права вимоги за вказаними кредитними договорами ТОВ "Кей-Колект".
      Зазначала, що після звернення до державного реєстратора дізналася, що вона не є власником вказаного нерухомого майна, яке є предметом іпотеки та наступної іпотеки, оскільки приватним нотаріусом 09 грудня 2015 року прийнято рішення про реєстрацію права власності на нього за ТОВ "Кей-Колект".
      Вказувала, що нотаріальні дії вчинено з порушенням Порядку N 1127 та Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) через те, що вона вимоги про усунення порушення від іпотекодержателя не отримувала та нотаріусу не було надано документ, що підтверджує сплив 30-денного строку з моменту отримання такої вимоги іпотекодавцем, а також іпотечне майно в момент переходу права власності до ТОВ "Кей-Колект" було оцінено значно нижче, ніж в момент укладення договорів іпотеки та наступної іпотеки, у зв'язку із чим ОСОБА_3 просила позов задовольнити.
      Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 жовтня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно - незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначеного на плані літ. "А", загальною площею 758 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_2 такими, що вчинені з порушенням Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868 (далі - Порядок N 868). Скасовано державну реєстрацію права власності за ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно - незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначеного на плані літ. "А", загальною площею 758 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, за адресою: АДРЕСА_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся з порушенням вимог статті 37 Закону N 898-IV, умов укладеного між сторонами договору іпотеки від 12 листопада 2007 року, а також Порядку N 868, оскільки позивачці не було направлено вимогу про усунення порушень та повідомлення про реалізацією іпотекодержателем свого права звернення на предмет іпотеки, а також не надано підтвердження щодо проведення оцінки спірного нерухомого майна, оскільки вартість житлового будинку та земельної ділянки на момент переходу права власності до ТОВ "Кей-Колект" вказана нижчою, ніж під час укладення договору іпотеки.
      Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2017 року рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 жовтня 2016 року залишено без змін.
      Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про незаконність проведення приватним нотаріусом реєстрації права власності за ТОВ "Кей-Колект" на спірне нерухоме майно, а також з огляду на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, зазначив, що цей спір пов'язаний із невиконанням умов цивільно-правової угоди (кредитного договору), тому не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      У квітні 2017 року ТОВ "Кей-Колект" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що зміст позовних вимог та обраний позивачкою спосіб захисту вказують на те, що дослідженню судами підлягали не договірні правовідносини, а дії приватного нотаріуса як суб'єкта владних повноважень; підтвердження незаконності проведеної оцінки іпотечного майна під час реєстрації права власності відсутні, а навпаки оцінку було проведено відповідно до норм чинного законодавства, при цьому нотаріус виступав як державний реєстратор і порушити вимоги Закону N 898-IV не міг; вимогу про усунення порушень було направлено позивачці 16 квітня 2014 року; спір стосується перевірки законності дій державного реєстратора (приватного нотаріуса) як суб'єкта владних повноважень щодо реєстрації права власності за ТОВ "Кей-Колект", оцінка законних дій якої входить до юрисдикції адміністративних судів України, а отже, справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 17 жовтня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що 20 серпня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 11201152000, згідно з умовами якого позивачка отримала 175 000,00 доларів США строком до 20 серпня 2018 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки від 20 серпня 2007 року, за яким остання передала в іпотеку нерухоме майно, а саме об'єкт незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначений на плані літерою "А", побудований з цегли, загальною площею 758,00 кв. м, що належить їй на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.
      Також суди з'ясували, що 12 листопада 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк",правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_3 укладено договір споживчого кредиту N 11250557000, згідно з яким ОСОБА_3 отримала 125 000,00 доларів США строком до 12 листопада 2014 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за указаним договором 12 листопада 2007 року між цими ж сторонами укладено договір іпотеки (наступної іпотеки), згідно з яким в іпотеку передано нерухоме майно, а саме: об'єкт незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначений на плані літерою "А", побудований з цегли, загальною площею 758,00 кв. м, що належить ОСОБА_3 на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею 0,0925 га., цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.
      Відповідно до договору факторингу N 1, укладеного 12 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" і ТОВ "Кей-Колект", та договору відступлення права вимоги за договорами іпотеки, укладеного 12 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" і ТОВ "Кей-Колект", останнє набуло прав вимоги, у тому числі й за укладеними між ПАТ "УкрСиббанк" і ОСОБА_3 кредитними договорами, договором іпотеки від 20 серпня 2007 року та наступної іпотеки від 12 листопада 2007 року.
      У зв'язку з невиконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору та існуванням заборгованості, ТОВ "Кей-Колект" звернулося до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію за собою як іпотекодержателем права власності на зазначені вище житлове приміщення та земельну ділянку.
      09 грудня 2015 року приватним нотаріусом прийнято рішення провести державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництвом житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, та земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, за іпотекодержателем ТОВ "Кей-Колект".
      Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08 червня 2016 року приватним нотаріусом як державним реєстратором 09 грудня 2015 року здійснено реєстрацію права власності на вказане вище нерухоме майно за ТОВ "Кей-Колект" (номер запису про право власності 12453626).
      Підставами виникнення права власності вказано договори іпотеки від 20 серпня та 12 листопада 2007 року, а внесення запису - рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 09 грудня 2015 року.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Частиною другою статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни).
      Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі органу влади чи органу місцевого самоврядування, не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
      Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_3 вказувала про відсутність підстав для оформлення права власності за ТОВ "Кей-Колект", з огляду на незаконність дій приватного нотаріуса через порушення вимог Закону N 898-IV, а також невідповідність порядку набуття іпотекодержателем права власності на спірне житлове приміщення умовам укладених договорів іпотеки та наступної іпотеки.
      Спір між сторонами виник з приводу порушення права власності позивачки на житловий будинок і земельну ділянку внаслідок дій ТОВ "Кей-Колект" під час реалізації прав, передбачених договором іпотеки та наступної іпотеки та дій приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за ТОВ "Кей-Колект", які є похідними, пов'язаними з діями ТОВ "Кей-Колект", тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
      Саме такі правові висновки викладені в постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18, а також від 12 грудня 2018 року у справі N 14-486цс18 відступати від яких Велика Палата Верховного Суду підстав не вбачає.
      Суди попередніх інстанцій правильно розглянули спір в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивачки та відповідача ТОВ "Кей-Колект".
      Що стосується розгляду спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
      Як встановлено судами попередніх інстанцій, 20 серпня 2007 року між сторонами у справі укладено договір іпотеки, а 12 листопада 2007 року між ними укладено договір наступної іпотеки, згідно з умовами якого позивачка передала в іпотеку АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ТОВ "Кей-Колект", об'єкт незакінченого будівництвом житлового будинку готовністю 95,9 %, позначений на плані літерою "А", побудований з цегли, загальною площею 758,00 кв. м, що належить позивачці на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею 0,0925 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.
      Можливість і порядок звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені, у тому числі, й статтями 35-37 Закону N 898-IV.
      Зокрема, частиною першою статті 35 Закону N 898-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
      За змістом статті 36 Закону N 898-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      Частиною третьою статті 37 Закону N 898-IV (у редакції, чинній на момент укладення договорів іпотеки та наступної іпотеки) визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
      Чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
      У даному спорі суди встановили, що пунктом 2 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя на звернення стягнення переданого в іпотеку майна у випадках, передбачених договором.
      Пунктом 4.1 договору іпотеки визначено, що звернення стягнення здійснюється іпотекодержателем у випадках, зазначених у підпунктах 2.1.1-2.1.2 цього договору іпотеки, або у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або у разі ліквідації юридичної особи - іпотекодавця, або у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором, або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором, або в інших випадках відповідно до діючого законодавства.
      Як передбачено пунктом 4.2 цього договору іпотеки, звернення стягненняздійснюється напідставі: або рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса, або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або за договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Відповідно до пункту 4.3 договору іпотеки від 12 серпня 2007 року у випадках, зазначених в підпунктах 2.1.1-2.1.2 цього договору іпотеки (у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у повному обсязі переважно перед іншими кредиторами. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором, а у разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на предмет іпотеки), іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю повідомлення, оформлене згідно зі статтею 35 Закону N 898-IV.
      У разі невиконання іпотекодавцем вимог, зазначених у повідомлені, про яке йдеться в пункті 4.3, іпотекодержатель здійснює звернення стягнення. Звернення стягнення за рішенням суду та виконавчим написом нотаріуса здійснюється відповідно до Закону N 898-IV (пункти 4.4, 4.5 договору іпотеки).
      У пункті 5.1 договору іпотеки сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV.
      Пунктами 5.2, 5.3 договору іпотеки передбачено, що в разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору іпотеки, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя із зазначенням способу задоволення вимог.
      Також пунктом 1.2 договору наступної іпотеки визначено, що ринкова вартість предмета іпотеки - об'єкта незавершеного будівництвом житлового будинку, згідно зі звітом оціночної діяльності становить 2 870 925,00 грн. а згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданим Комунальним унітарним підприємством "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації" від 30 жовтня 2007 року інвентаризаційна вартість майна - 8 715 417,00 грн.
      За змістом пунктів 4.1, 4.2 цього договору іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором, у разі виникнення загрози знищення, пошкодження чи втрати предмета іпотеки, в інших випадках, відповідно до діючого законодавства. Звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, позасудового врегулювання у відповідності до умов цього договору та Закону N 898-IV.
      Частиною першою статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      Відповідно до частини третьої статті 10 цього Закону визначено, що державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
      Частиною першої статті 10 Закону N 1952-ІVвизначено, що державним реєстратором є, окрім інших, нотаріус.
      Згідно з частиною першої статті 11 Закону N 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
      За змістом статті 18 Закону N 1952-ІV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.
      Згідно з пунктом 57 Порядку N 1127 для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.
      Відповідно до пункту 61 цього Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
      У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону N 1952-IV та статті 37 Закону N 898-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
      За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов'язку, передбаченого як Законом N 898-IV, так і Порядком N 1127, щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, що унеможливило встановлення нотаріусом завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності, зробили правильний висновок, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кей-Колект" проведена всупереч норм чинного законодавства.
      Крім того, судами встановлено, що у матеріалах справи міститься копія рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поданого до відділення зв'язку 16 квітня 2014 року (трек-номери 0315044069246/8932100138530), в якому зазначено найменування відправника не ТОВ "Кей-Колект", а іншої юридичної особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрборг".
      При цьому суди з'ясували, що згідно з відомостями Публічного акціонерного товариства "Укрпошта" (https://ukrposhta.ua/) інформація про відправлення за вищевказаними номерами відсутня, оскільки не зареєстрована в системі.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується, що вказане повідомлення про вручення поштового відправлення є неналежним доказом відповідно до статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, оскільки відправником значиться не ТОВ "Кей-Колект", а інша особа та матеріали справи не містять жодних підтверджень вчинення таких дій саме відповідачем ТОВ "Кей-Колект" чи від його імені.
      Також суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали, що спірний предмет іпотеки повністю добудовано та він має 100 % готовності. Оцінка предмета іпотеки на момент набуття права власності за іпотекодержателем та визначення його ринкової вартості у розмірі 2 563 480,20 грн є значно нижчою, ніж на момент укладення договорів іпотеки та наступної іпотеки, коли готовність житлового будинку становила 95,9 %. Оцінка предмета іпотеки здійснена суб'єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об'єкта будівництва, а тому вона не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна.
      Такі обставини ТОВ "Кей-Колект" жодним чином не спростовані, доводи касаційної скарги в цій частині щодо правильності визначення вартості предмета іпотеки були предметом розгляду як суду першої інстанції, так і апеляційного суду, їм надано правову оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази.
      Крім того, у пункті 2.1. договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель протягом 10 календарних днів зобов'язаний попередити іпотекодавця про відступлення прав за цим договором чи за кредитним договором.
      Доказів про повідомлення іпотекодателя про відступлення прав як за кредитним договором, так і за договором іпотеки матеріали справи не містять.
      З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів попередніх інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення.
      Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      5 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 757/1660/17-ц
      Провадження N 14-396 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Каховка Пром-Агро" (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Левінець Валентини Юріївни (далі також - нотаріус), Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Компанія "Ретт Інтер Ес. Ей" (далі також - третя особа), про визнання дій незаконними та відновлення становища, яке існувало до порушення,
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року, постановлену суддею Цокол Л.І., й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Пікуль А.А., Борисової О.В. і Ратнікової В.М.
      Учасники справи:
      позивач: ТзОВ "Каховка Пром-Агро" (представник - адвокат Мойсук Людмила Анатоліївна);
      відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Левінець В.Ю., Міністерство юстиції України;
      третя особа: Компанія "Ретт Інтер Ес. Ей".
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 30 грудня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив:
      1.1. Визнати незаконними дії нотаріуса щодо скасування державної реєстрації права власності позивача на 92/100 цілісного майнового комплексу, розташованого в Херсонській області за адресою: м. Нова Каховка, вул. Індустріальна, 19 (далі - 92/100 майнового комплексу);
      1.2. Визнати незаконними дії нотаріуса щодо державної реєстрації за третьою особою права власності на 92/100 майнового комплексу;
      1.3. Відновити становище позивача, яке існувало до порушення, шляхом зобов'язання Міністерства юстиції України відновити у Державному реєстрі речових права на нерухоме майно запис про право власності позивача на 92/100 майнового комплексу.
      2. Мотивував позов такими обставинами:
      2.1. 7 квітня 2016 року приватний нотаріус Івченко А.В. на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі N 910/16594/15 зареєстрував за позивачем право власності на 92/100 майнового комплексу. На примірнику цього рішення, який прошитий, пронумерований і скріплений печаткою, станом на 6 квітня 2016 року було зазначено, що воно набрало законної сили 12 березня 2016 року.
      2.2. 18 квітня 2016 року Київський апеляційний господарський суд ухвалою порушив апеляційне провадження у справі N 910/16594/15.
      2.3. Рішення Господарського суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі N 910/16594/15 було чинним протягом певного періоду (з 12 березня до 18 квітня 2016 року), зокрема, і на момент здійснення державної реєстрації права власності за позивачем, а тому позивач вважав себе законним власником 92/100 майнового комплексу.
      2.4. 18 травня 2016 року нотаріус:
      2.4.1. Прийняла рішення, індексний номер 29645187, та внесла запис про скасування державної реєстрації права власності позивача на 92/100 майнового комплексу;
      2.4.2. Прийняла рішення, індексний номер 29648122, та внесла запис про державну реєстрацію права власності третьої особи на 92/100 майнового комплексу.
      2.5. Станом на 18 травня 2016 року у нотаріуса не було підстав для скасування запису про державну реєстрацію права власності позивача, оскільки:
      2.5.1. Порушення апеляційного провадження у справі N 910/16594/15 не свідчило про скасування рішення Господарського суду міста Києва від 25 лютого 2016 року;
      2.5.2. Нотаріус встановив наявність суперечностей між заявленим третьою особою речовим правом і вже зареєстрованим правом власності на майновий комплекс за позивачем, однак не відмовив третій особі у державній реєстрації;
      2.5.3. Третя особа набула право власності на підставі договору купівлі-продажу від 25 червня 2015 року, який посвідчував інший нотаріус (Сергеєв О.О.);
      2.5.4. Третя особа подала ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право вже було зареєстроване у Державному реєстрі прав;
      2.5.5. На момент вчинення нотаріусом оспорюваних дій було зареєстроване обтяження (арешт) на 92/100 майнового комплексу.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 травня 2017 року Печерський районний суд м. Києва ухвалою відмовив у відкритті провадження.
      4. Мотивував тим, що спори, які виникають у сфері оскарження дій нотаріуса як державного реєстратора, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 4 жовтня 2017 Апеляційний суд міста Києва ухвалою залишив без змін ухвалу суду першої інстанції, дійшовши висновку, що справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції вважав, що:
      5.1. Висновки суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі є правильними, оскільки позивач оскаржує дії нотаріуса, який як державний реєстратор здійснює владні управлінські функції, тобто є суб'єктом владних повноважень;
      5.2. Необґрунтованими є доводи позивача про те, що якщо спірні правовідносини між сторонами виникли з підстав, зумовлених невиконанням умов цивільно-правової угоди, та через подальшу реєстрацію права власності державним реєстратором на підставі такої угоди, то така справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, і суд мав застосувати висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 20 жовтня 2017 року позивачзвернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 21 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      8. Мотивував тим, що позивачоскаржує ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Позивач вважає, що обраний ним спосіб захисту відповідає пунктам 4 і 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, згідно з якими способами захисту цивільних прав й інтересів можуть бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
      10. Стверджує, що апеляційний суд неналежно дослідив доводи апеляційної скарги щодо сформульованого у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 висновку Верховного Суду України про те, що спір про оскарження дій державного реєстратора не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. Відповідачі та третя особа відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції спору
      12. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      13. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності.
      14. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України у вказаній редакції суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      15. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій.
      16. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      17. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      18. Предметом спору у цій справі є визнання незаконними дій нотаріуса щодо скасування державної реєстрації права власності позивача на частину майнового комплексу, здійснення державної реєстрації такого права за третьою особою, а також відновлення становища позивача, яке існувало до порушення його права власності.
      19. Підставою для звернення з цим позовом став факт вибуття майна з володіння позивача шляхом оформлення прав на нього за третьою особою. Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, тим, що незаконними рішеннями нотаріус порушила права й інтереси позивача як власника майна.
      20. Позивач вказав, що у господарській справі N 910/16594/15 за його позовом до Міністерства юстиції України, третьої особи, ТзОВ "Компанія з управління активами "Промислові інвестиції" та ПАТ "Комерційний банк "Надра" про визнання недійсними торгів, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, визнання права власності на майно, витребування його та зобов'язання вчинити дії він просив, зокрема, визнати недійсним договір від 25 червня 2015 року купівлі-продажу нерухомого майна - 92/100 майнового комплексу виробництва з переробки сої, укладеного ТзОВ "Компанія з управління активами "Промислові інвестиції" з третьою особою.
      21. Обґрунтовуючи заявлені у вказаній справі вимоги, позивач стверджував, що вказаний договір купівлі-продажу став підставою для прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності за третьою особою.
      22. Станом на час звернення з позовом у справі N 757/1660/17-ц апеляційний розгляд у господарській справі N 910/1659415 не завершився. Отже, спір про право між позивачем та третьою особою станом на час розгляду справи у суді першої інстанції вирішений не був.
      23. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      24. За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п'ятої статті 3 зазначеного Закону).
      25. Тобто, державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою.Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб'єктом звернення за такою послугою та суб'єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.
      26. Отже, якби не заява третьої особи про реєстрацію права власності на 92/100 майнового комплексу, який третя особа вважала своїм, нотаріус не вніс би запис про скасування державної реєстрації права власності позивача на це майно та не зареєстрував би його за третьою особою.
      27. Спірні правовідносини у справі N 757/1660/17-ц виникли між суб'єктами господарювання, які в різний період часу вважали себе власниками одного й того ж майна: третя особа - на підставі оспореного у господарській справі N 910/16594/15 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 25 червня 2015 року, а позивач - на підставі судового рішення у господарській справі N 910/16594/15, яке набрало законної сили, з огляду на що, на думку позивача, третя особа набула право власності на 92/100 майнового комплексу без достатньої правової підстави.
      28. Тобто, у спірних правовідносинах нотаріус, маючи повноваження на вчинення реєстраційних дій, лише реалізовував волю третьої особи, яка вважала себе власником майнового комплексу.
      29. Звертаючись до нотаріуса із заявою про скасування державної реєстрації прав позивача на 92/100 майнового комплексу, третя особа намагалася у такий спосіб повернути це майно собі. Те саме намагався зробити позивач, звернувшись з позовом у справі N 757/1660/17-ц. Тому наслідки вирішення цієї справи безпосередньо впливають на зміст і стан речового права позивача та третьої особи.
      30. Відтак, незважаючи на те, що позивач доводить неправомірність дій нотаріуса, питання встановлення дійсного власника 92/100 майнового комплексу та правомірності підстави проведення державної реєстрації речового права, обов'язково постане перед судом, який вирішуватиме цей спір.
      31. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      32. Позивачами є, зокрема, підприємства, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є, зокрема, юридичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у вказаній редакції).
      33. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає (пункт 6 частини першої статті 20), що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно, реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
      34. З огляду на вказаний припис, а також на висновки, яких вище дійшлаВелика Палата Верховного Суду, цей спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. Вирішення питання правомірності набуття третьою особою права власності на 92/100 майнового комплексу виходить за межі компетенції суду адміністративної юрисдикції.
      35. Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16,якщо позивач не був заявником стосовно оскаржених ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорене рішення, здійснено оспорений запис.
      36. Натомість, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (див. постанову ВеликоїПалати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).
      37. У справі N 757/1660/17-ц нотаріус, який зазначений відповідачем і діяв як державний реєстратор, не є суб'єктом, законодавчо уповноваженим владно керувати поведінкою позивача.
      38. Крім того, позивач не звертався до нотаріуса із заявою про вчинення реєстраційних дій щодо 92/100 майнового комплексу, а предмет позову стосується дій, вчинених нотаріусом в інтересах третьої особи. Тобто, позивач оспорив право власності третьої особи на 92/100 майнового комплексу, що, на думку позивача, незаконно вибула з його володіння після того, як у судовому порядку вже був вирішений спір про право між цими юридичними особами, і судове рішення набрало законної сили.
      39. Вирішення господарським судом справи N 910/16594/15 за позовом позивача до третьої особи не змінює господарської юрисдикції справи N 757/1660/17-ц. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що у позивача з третьою особою виник новий спір про право, але з іншої підстави, а саме через стверджуване позивачем заволодіння третьою особою його майном шляхом реєстрації прав на нього на підставі ухвали апеляційного суду про порушення апеляційного провадження у господарській справі N 910/16594/15.
      40. Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16, належним відповідачем у таких справах є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої внесений аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; участь у справі державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює характеру цього спору на адміністративний (пункт 36).
      41. ВеликаПалата Верховного Суду також вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про наявність підстав для застосування висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15 (N 21-41а16). У вказаній справі позивачем була фізична особа-іпотекодавець. Вимоги мотивувала незаконністю дій державного реєстратора, який зареєстрував право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем в рахунок виконання кредитного договору за відсутності договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладення якого було передбачене кредитним договором. Верховний Суд України дійшов висновку про те, що такий спір має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Отже, обставини справи N 826/4858/15 суттєво відрізняються від обставин справи N 757/1660/17-ц.
      (1.2) Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду стосовно застосування норми права у подібних правовідносинах
      42. З огляду на викладені вище висновки щодо юрисдикції Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 619/2019/17, від 10 квітня 2018 року у справі N 808/8972/15 та від 5 червня 2018 року у справі N 804/20728/14 вона дійшла протилежного висновку: оскільки станом на час розгляду цих справ спір про право на нерухоме майно чи про його обтяження вже був вирішений або розглядався в іншій - цивільній чи господарській - справі, Велика Палата Верховного Суду вважала, що не є приватноправовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинстваокремий спір з державним реєстратором про оскарження його рішення або запису, внесеного ним до відповідного державного реєстру, щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за особою, яка не була заявником стосовно вчинення відповідних реєстраційних дій.
      42.1. У справі N 619/2019/17 позивач вказував на те, що на підставі чинного рішення господарського суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за позивачем права власності на нежитлові приміщення це його право було зареєстроване. Однак реєстраційну дію щодо переходу права власності державний реєстратор скасував на підставі рішення того ж суду, який за нововиявленими обставинами скасував своє рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за позивачем права власності. Позивач стверджував, що дії державного реєстратора зі скасування реєстрації права власності позивача незаконні, оскільки відповідне рішення суду, що стало підставою для такого скасування не набрало законної сили. У постанові від 14 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду вирішила, щотака справа належить до юрисдикції адміністративного суду, оскільки спір про право власності на нежитлові приміщення вже був вирішений судами господарської юрисдикції та не міг стати підставою для закриття провадження в адміністративній справі, а позивач не порушував перед адміністративним судом питання про визнання права на предмет іпотеки і вимоги до державного реєстратора цими обставинами не обґрунтовував.
      42.2. У справі N 808/8972/15фізична особа просила визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора та зобов'язати поновити запис про обтяження (арешт) квартири, здійснений на підставі іншого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.Вважала, що оскаржене рішення державний реєстратор прийняв з порушенням вимог закону, залишивши поза увагою те, що заяву про реєстрацію припинення обтяження щодо квартири подала неналежна особа на підставі неіснуючого судового рішення.Суд апеляційної інстанції вказав, що спірні правовідносини у цій справі пов'язані із забезпеченням позову щодо права власності на майно, яке виникло на підставі договірних правовідносин, забезпечених судовим рішенням у цивільній справі, а тому такий спір не є публічно-правовим. Натомість, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року дійшла висновку про те, що у цій справі спір про право відсутній, а досліджуватися мають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень.
      42.3. У справі N 804/20728/14 фізична особа звернулася з позовом до державного реєстратора, який на підставі чинного рішення суду, ухваленого у цивільній справі, зареєстрував право власності на нерухоме майно позивача за юридичною особою. Проте вказане судове рішення надалі було скасоване судом касаційної інстанції, після чого інший державний реєстратор відмовив позивачеві у реєстрації за ним права власності на те саме майно, мотивуючи тим, що таке право вже зареєстроване за юридичною особою. У постанові від 5 червня 2018 року Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір не має ознак приватноправового, і його слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки позивач не порушує перед судом питання правомірності/неправомірності набуття права власності на нерухоме майно, а предметом перевірки у цій справі є дотримання встановленого законом порядку прийняття суб'єктом владних повноважень рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      42.4. Тобто, у зазначених справах Велика Палата Верховного Суду вважала, що не є приватноправовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинстваокремий спір з державним реєстратором про оскарження його рішення або запису, внесеного ним до відповідного державного реєстру, якщо станом на час розгляду справи спір про право на нерухоме майно вже був вирішений або розглядався в іншій - цивільній чи господарській - справі.
      43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави.
      44. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16).
      45. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      46. У постанові від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16 Велика Палата Верховного Суду вже відступила від висновку, сформульованого в її постановах від 10 квітня 2018 року у справі N 808/8972/15 та від 5 червня 2018 року у справі N 804/20728/14, зокрема, на тій підставі, що скасування державної реєстрації права, належного одній особі за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тому такі спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстроване право чи обтяження, мають вирішуватися залежно від суб'єктного складу їх сторін судами господарської або цивільної юрисдикції.
      47. Для забезпечення узгодженості з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16, судової практики щодо юрисдикції суду у всіх спорах про скасування рішення державного реєстратора чи запису, внесеного ним до відповідного державного реєстру, щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно чи їх обтяжень в інтересах особи, яка не була заявником стосовно вчинення відповідних реєстраційних дій, Велика Палата Верховного Суду відступає також від її висновку, викладеного у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 619/2019/17.
      48. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може відмовитися від такого висновку на користь іншого.
      49. Велика Палата Верховного Суду вважає, що розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого державним реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб'єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      50. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      51. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      52. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      53. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частина друга статті 412 ЦПК України).
      54. Згідно з частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      55. З огляду на надану оцінку аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні рішення, неправильно застосували норми процесуального права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши мотивувальні частини ухвали Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року й ухвали Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові.
      (2.2) Щодо судових витрат
      56. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      57. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі.
      58. Позивач у касаційній скарзі не ставив питання про повернення судового збору через відмову у відкритті провадження у справі, наполягаючи на скасуванні ухвал судів першої й апеляційної інстанцій і на переданні справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      59. Отже, у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для вирішення питання про повернення позивачеві суми сплаченого судового збору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      60. Згідно з абзацом 1 частини першої статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (близький за змістом припис був закріплений у частині першій статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (абзац 2 частини першої статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).
      61. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (близький за змістом припис був закріплений у пункті 1 частини першої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
      62. Розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого державним реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб'єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства.
      63. Належним відповідачем у таких справах є особа, зареєстроване право на майно якої чи зареєстроване обтяження права, встановленого в інтересах якої оспорюється; участь у справі державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює характеру цього спору на адміністративний.
      З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Каховка Пром-Агро" задовольнити частково.
      2. Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 4 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 826/9963/16
      Провадження N 11-954апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2018 року (суддя Катющенко В.П.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2018 року (судді Мельничук В.П., Лічевецький І.О., Земляна Г.В.) у справі N 826/9963/16 за позовом ОСОБА_4 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (далі - Нотаріус), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" (далі - ТОВ "Кей-колект"), про визнання протиправним та скасування рішення і
      ВСТАНОВИЛА:
      У червні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Нотаріуса, в якому просив:
      - визнати протиправними дії відповідача щодо внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису від 30 квітня 2015 року N 9550270 про право власності за ТОВ "Кей-колект" на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45,8 кв. м (далі - спірна квартира);
      - скасувати рішення Нотаріуса від 30 квітня 2015 року N 21063251 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за ТОВ "Кей-колект" на спірну квартиру.
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 16 січня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2018 року, позовну заяву ОСОБА_4 залишив без розгляду на підставі частини третьої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, представник позивача в касаційній скарзі зазначив, що вказані рішення постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права. На думку скаржника, ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вчиненню реєстраційних дій передує невирішений спір про право. Крім того, спір у справі є майновим, оскільки він обумовлений порушенням приватного та майнового права фізичної особи - позивача, що підлягало захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити до Окружного адміністративного суду міста Києва для продовження розгляду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 25 травня 2018 рокувідкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 17 серпня 2018 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надіслав.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення.
      З матеріалів справи вбачається, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 25 серпня 1998 року ОСОБА_4 є власником спірної квартири.
      16 травня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) та ОСОБА_6 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11347050000 (далі - кредитний договір), відповідно до якого Банк надав ОСОБА_6 кредит в іноземній валюті в сумі 95 тис. доларів США.
      На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором про надання споживчого кредиту між Банком та позивачем укладено договір іпотеки від 16 травня 2008 року N 85637, згідно з яким іпотекодавець (позивач) передав іпотекодержателю (Банку) в іпотеку нерухоме майно, а саме спірну квартиру.
      11 червня 2011 року Банк відступив право вимоги ТОВ "Кей-колект" відповідно до договору факторингу N 4 та договору відступлення права вимоги за договором іпотеки до позивача за зобов'язаннями за кредитним договором.
      Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 квітня 2015 року N 21063251 Нотаріусом внесено запис від 30 квітня 2015 року N 9550270 про право власності за ТОВ "Кей-колект" на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру.
      Залишаючи без розгляду позовні вимоги ОСОБА_4, Окружний адміністративний суд міста Києва, з висновками якого погодився й Київський апеляційний адміністративний суд, керувався тим, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, проте позивач звернувся до суду з пропуском установленого законом шестимісячного строку, а підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду немає.
      Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про належність цієї справи до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Ураховуючи те, що позовні вимоги в цій справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, ВеликаПалата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
      Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно).
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження в адміністративній справі.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 09 листопада 2015 року відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі N 758/11934/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ТОВ "Кей-колект", Нотаріуса, Товариства з обмеженою відповідальністю "Міраклус" про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування реєстраційних записів про право власності, визнання протиправними дій Нотаріуса та витребування майна із чужого незаконного володіння в частині позовних вимог до Нотаріуса про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування реєстраційних записів про право власності, визнання протиправними дій Нотаріуса.
      Для поновлення порушених, на думку ОСОБА_4, прав та інтересів позивачу, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, необхідно звернутися до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 09 листопада 2015 року, подавши при цьому клопотання про поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 задовольнити.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2018 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 490/5986/17-ц
      Провадження N 14-331цс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради (далі - Департамент), ОСОБА_4,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4
      на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року в складі судді Гуденко О.А. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 06 лютого 2018 року в складі колегії суддів Яворської Ж.М., Кушнірової Т.Б., Прокопчук Л.М.,
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Департаменту, ОСОБА_4 про скасування державної реєстрації права власності, та
      УСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності (з відкриття розділу) на квартиру АДРЕСА_1, номер запису про право власності - 10467525, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 683489848101.
      Позов мотивовано тим, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 серпня 2016 року квартиру АДРЕСА_1 визнано об'єктом його особистої власності. Однак 15 липня 2015 року ОСОБА_4 зареєструвала право власності на 1/2 частину цієї квартири, технічні характеристики якої у реєстраційному записі вказані як: загальна площа 59,1 кв. м, житлова площа 39,3 кв. м Звернувшись у травні 2017 року до державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради із заявою про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, йому стало відомо, що 15 липня 2015 року ОСОБА_4 зареєструвала право власності на 1/2 частину цієї квартири з такими технічними характеристиками: загальна площа 59,1 кв. м, житлова площа 39,3 кв. м Відповідно до відомостей Комунального підприємства "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Миколаївське МБТІ") загальна площа спірної квартири становить 56,7 кв. м, житлова площа 34,9 кв. м Оскільки відповідно до інформації державного реєстру прав технічна характеристика зазначеної квартири з реєстраційним номером 683489848101 відмінна від технічної характеристики цієї ж квартири, що наведена у технічному паспорті, виданому 02 жовтня 2002 року КП "Миколаївське МБТІ", рішенням державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 31 травня 2017 року N 35462243 позивачу відмовлено в державній реєстрації права власності.
      Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року позов задоволено. Виключено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності (з відкриття розділу) на квартиру АДРЕСА_1, номер запису про право власності - 10467525, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 683489848101.
      Рішення місцевого суду мотивовано тим, що 15 липня 2015 року ОСОБА_4 зареєструвала право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, проте рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 серпня 2016 року зазначену квартиру визнано об'єктом особистої приватної власності ОСОБА_3 Згідно зі статтею 26 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду, зокрема, про скасування записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації. Таким чином, вимога про виключення з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності підлягає задоволенню у спосіб скасування цього запису.
      Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 06 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року - без змін.
      Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що наявність реєстрації права власності на 1/2 частину квартири за ОСОБА_4 на підставі рішення суду першої інстанції, яке скасовано, порушує право позивача як власника спірного нерухомого майна, тому відновлення становища, яке існувало до порушення, скасування державної реєстрації об'єкта нерухомого майна є передбаченими законом і достатніми способами захисту прав позивача.
      У березні 2018 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач посилається на протиправну відмову державного реєстратора у вчиненні дій стосовно реєстрації за позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_1. При цьому позивач не заявляв будь-яких позовних вимог щодо захисту його цивільних прав, оскільки його вимоги стосувалися лише виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на спірну квартиру.
      Крім того, відповідно до пункту 8 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року N 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" зазначений спір підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 20 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду перевірила доводи касаційної скарги та матеріали справи і вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      У справі, яка розглядається, суди встановили, що за договором купівлі-продажу від 12 жовтня 2011 року ОСОБА_3 належала трикімнатна квартира АДРЕСА_1, загальною площею 56,7 кв. м, житловою площею 34,9 кв. м
      Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 червня 2015 року квартиру визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4, визначено частку по 1/2 частині квартири за кожним із співвласників.
      На підставі цього рішення реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції 15 липня 2015 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на 1/2 частину спірної квартири, загальною площею 59,1 кв. м, житловою площею 39,3 кв. м
      Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 07 жовтня 2015 року заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 червня 2015 року скасовано.
      Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 серпня 2016 року, яке ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 жовтня 2016 року залишено без змін, квартиру АДРЕСА_1 визнано об'єктом особистої приватної власності ОСОБА_3
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 20 жовтня 2016 року. Ухвалою цього ж суду від 29 травня 2017 року зупинено виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного провадження.
      Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 20 жовтня 2016 року залишено без змін. Поновлено виконання оскаржуваних судових рішень.
      При цьому, суди з'ясували, що у травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру, яка належить йому на праві особистої власності.
      Рішенням державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 31 травня 2017 року N 35462243 ОСОБА_3 відмовлено в проведенні реєстраційних дій, оскільки відмінні технічні характеристики вказаної квартири.
      Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_3 просив виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності (з відкриття розділу) на квартиру АДРЕСА_1, номер запису про право власності - 10467525, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 683489848101.
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
      Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАСУкраїни) у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
      Відповідно до частини другої статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Визначальним критерієм здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, а визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу влади чи місцевого самоврядування.
      Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
      У даному випадку ОСОБА_3, звертаючись до суду з позовом до Департаменту в порядку цивільного судочинства, зазначав, що йому належить право власності на квартиру, проте він не може здійснити державну реєстрацію своїх прав, оскільки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно державний реєстратором внесено запис про реєстрацію права власності на нерухоме майно із відмінними технічними характеристиками; просив виключити зазначений запис з реєстрів.
      Тобто позивачем оскаржуються дії державного реєстратора щодо внесення запису про реєстрацію права власності на належне йому на праві власності нерухоме майно із відмінними технічними характеристиками квартири.
      Відповідно до пункту першого частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      Реєстраційна справа - сукупність документів, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документів, сформованих у процесі проведення таких реєстраційних дій, що зберігаються у паперовій та електронній формі. Реєстраційна дія - державна реєстрація прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, скасування державної реєстрації прав, а також інші дії, що здійснюються в Державному реєстрі прав, крім надання інформації з Державного реєстру прав (пункти 8, 9 частини першої статті 2 Закону N 1952-IV).
      Частиною першою статті 10 Закону N 1952-IV передбачено, що державним реєстратором є: 1) громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб'єктом державної реєстрації прав; 2) нотаріус; 3) державний виконавець, приватний виконавець - у разі державної реєстрації обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону, а також у разі державної реєстрації припинення іпотеки у зв'язку з придбанням (передачею) за результатом прилюдних торгів (аукціонів) нерухомого майна, що є предметом іпотеки.
      Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 10 Закону N 1952-IV державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає реєстрації.
      Державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункт другий частини третьої статті 10 Закону N 1952-IV).
      У пункті п'ятому частини третьої статті 10 та у статті 11 Закону N 1952-IV вказано, що державний реєстратор відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів таких прав; самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. При цьому втручання будь-яких осіб, у тому числі державних органів, у діяльність державного реєстратора забороняється.
      Відповідно дочастин другої - третьої статті 13 Закону N 1952-IV на кожний об'єкт нерухомого майна під час проведення державної реєстрації права власності на нього вперше у Державному реєстрі прав відкривається новий розділ та формується реєстраційна справа, присвоюється реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна. Розділ Державного реєстру прав складається з чотирьох частин, які містять відомості про: 1) нерухоме майно; 2) право власності та суб'єкта (суб'єктів) цього права; 3) інші речові права та суб'єкта (суб'єктів) цих прав; 4) обтяження прав на нерухоме майно та суб'єкта (суб'єктів) цих обтяжень. У разі відсутності відкритого на об'єкт нерухомого майна розділу у Державному реєстрі прав відомості про інші речові права та суб'єкта (суб'єктів) цих прав, обтяження прав на нерухоме майно та суб'єкта (суб'єктів) цих прав вносяться до спеціального розділу Державного реєстру прав, крім випадків, коли така державна реєстрація проводиться одночасно з державною реєстрацією права власності. Після відкриття на об'єкт нерухомого майна розділу у Державному реєстрі прав відомості про інші речові права та суб'єкта (суб'єктів) цих прав, обтяження прав на нерухоме майно та суб'єкта (суб'єктів) цих обтяжень переносяться до такого розділу.
      Частиною першою статті 24 Закону N 1952-IV передбачено вичерпний перелік підстав для відмови у державній реєстрації прав.
      Тобто у даному випадку підставою для відмови зазначено пункт 5 частини першої статті 24 Закону N 1952-IV. Це свідчить про наявність спору між заявником, що звернувся із заявою про реєстрацію прав на нерухоме майно, та державним реєстратором, який вчиняє такі дії.
      Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду (частина перша статті 37 Закону N 1952-IV).
      До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17 (провадження N 12-58гс18).
      У справі, яка переглядається, правовідносини виникли між ОСОБА_3 і державним реєстратором з приводу виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, номера запису про право власності - 10467525, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 683489848101, лише з тих підстав, що у вказаних записах неправильно зазначені технічні характеристики належної йому квартири. Інших підстав для скасування записів позовна заява не містить. Спір між подружжям з приводу права власності на квартиру вирішено.
      З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що у даній справі виникли саме публічно-правові відносини, оскільки державний реєстратор діє як суб'єкт владних повноважень, дії якого щодо позивача останній вважає неправомірними та такими, що порушують його права. Тобто, при визначенні юрисдикційності спору з державним реєстратором чи щодо оскарження дій державного реєстратора критерієм такого розмежування є предмет оскарження. Якщо позивач оскаржує дії державного реєстратора з приводу розгляду його заяви у контексті статті 24 Закону N 1952-IV, і цей спір не стосується речових прав чи обмежень на нерухоме майно третіх осіб, такий спір є публічно-правовим і підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Відтак спір підлягає розгляду у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства. Суди на порушення вимог статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) помилково розглянули спір.
      Якщо позивачем оскаржуються дії державного реєстратора щодо вчинення їх за заявами третьої особи, тобто стосуються правовідносин, які виникли чи виникають між державним реєстратором і іншою, відмінною від позивача, особою, вбачається спір про право між позивачем та іншою особою щодо нерухомого майна, який повинен розглядатися у порядку цивільного чи господарського судочинства, залежно від суб'єктного складу сторін, та є за своєю природою приватноправовим спором.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у суді першої інстанції) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      На час розгляду справи у суді апеляційної інстанції відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      На вказану обставину звертала увагу ОСОБА_4 у апеляційній скарзі, однак суд апеляційної інстанції її не врахував та неправильно застосував норми процесуального права.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі, оскільки даний спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. При цьому позивачу слід роз'яснити про його право на судовий захист у порядку адміністративного судочинства.
      У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
      Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      Відповідно до пункту першого частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності повинні були на час подання позову до суду розглядатися у порядку адміністративного судочинства, відтак рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року та постанова Апеляційного суду Миколаївської області від 06 лютого 2018 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 06 лютого 2018 року скасувати.
      Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, ОСОБА_4 про скасування державної реєстрації права власності закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська