ANTIRAID

Обзор практики применения судьями ВС-КХС законодательства, определяющего особенности правового статуса прокурора в хозяйственном процессе

Recommended Posts

Обзор практики применения судьями Кассационного хозяйственного суда в составе Верховного Суда законодательства, определяющего особенности правового статуса прокурора в хозяйственном процессе за период с 01.01.2018 по 06.11.2018

https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Oglyd_prok.pdf

 

Обзор практики - прокурор в хозяйственном процессе с 01.01.2018 по 06.11.2018.pdf

  • Thanks 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 826/13768/16
      Провадження N 11-609апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України (далі - САП) на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року (судді Кузьменко В.А., Арсірій Р.О., Огурцов О.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року (судді Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є., Кузьмишина О.М.) у справі N 826/13768/16 за позовом САП до Міністерства екології та природних ресурсів України (далі - Мінприроди), Державної служби геології та надр України (далі - Держгеонадра), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Парі" (далі - ТОВ "Парі"), про визнання недійсним рішення і наказу в частині та спеціального дозволу і
      ВСТАНОВИЛА:
      29 серпня 2016 року САП звернулася до суду з позовом до Мінприроди, Держгеонадр, у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просила:
      - визнати недійсним протокольне рішення міжвідомчої робочої групи з питань надрокористування від 30 грудня 2010 року N 10-11 у частині погодження надання ТОВ "Парі" дозволу на користування надрами з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі;
      - визнати недійсним наказ Мінприроди від 10 січня 2011 року N 6 в тій частині, якою оформлено й видано ТОВ "Парі" спеціальний дозвіл на користування надрами Нікловицького родовища від 13 січня 2011 року N 5386;
      - визнати недійсним спеціальний дозвіл на користування надрами від 13 січня 2011 року N 5386, виданий Міністерством охорони навколишнього природного середовища України ТОВ "Парі" з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі.
      На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що оскаржувані рішення прийняті відповідачами з порушенням установленого порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами при розгляді документів, поданих TOB "Парі", зокрема, спеціальний дозвіл на користування надрами видано 13 січня 2011 року без погодження Львівської обласної ради, яке було отримано лише 18 жовтня 2011 року. Інформація про порушення інтересів держави була виявлена САП в ході досудовового розслідування у провадженні N 42015000000001142 від 16 червня 2015 року, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами Мінприроди при видачі у 2010 - 2012 роках спеціальних дозволів на користування надрами з попередньою правовою кваліфікацією за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та підтверджена документально лише після отримання 18 квітня 2016 року від Мінприроди завіреної належним чином копії наказу цього органу від 6 серпня 2010 року N 326 і додатку до нього. Відтак позивач вважав, що строк звернення до адміністративного суду він не пропустив.
      Відповідач заперечив проти позову, вказавши, що САП не є належним позивачем у справі та не має права на звернення до суду; у позові фактично поєднано в одній особі і позивача і відповідача - Держгеонадра, чим порушено основні засади адміністративного судочинства України; у позові відсутні законодавчі підстави для визнання недійсним протокольного рішення міжвідомчої робочої групи та наказу Мінприроди. Також відповідач зазначив, що позивач порушив шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виявлення суб'єктом владних повноважень підстав для звернення до адміністративного суду.
      Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 28 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року, залишив без розгляду позовну заяву САП з підстав пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), без поважних причин.
      Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій зазначив, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального та процесуального права. На думку скаржника, суди не врахували, що саме Держгеонадра відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року N 326-р "Питання Державної служби геології та надр" є органом, який уповноважений здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах. Оскільки Держгеонадра, незважаючи на повідомлення САП про виявлене в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні порушення інтересів держави, не вчинили жодних дій, спрямованих на поновлення порушених інтересів держави, та направили до САП листа від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, який надійшов до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року за вхідним N 180098-16, з фактичною відмовою від здійснення належного захисту інтересів держави, позивач подав цей позов до Мінприроди як органу, який фактично допустив таке порушення, і Держгеонадр як органу, який є функціональним правонаступником і до повноважень якого входить захист інтересів держави. Суди попередніх інстанцій не врахували того факту, що позовна давність є строком подання позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Натомість суди зробили висновок про самостійність прокурора при поданні позову, взагалі не дослідивши питання підстав представництва на захист інтересів держави прокурором. При цьому скаржник просить урахувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 27 березня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У березні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" та частини п'ятої статті 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), а саме у зв'язку з тим, що колегія суддів вважає за необхідне відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14 правового висновку, на якому ґрунтується оскаржувана ухвала апеляційного суду, а також у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для формування єдиної правозастосовчої практики.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 7 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      Мінприроди подало відзив (пояснення) на касаційну скаргу, в якому зазначило, що питання щодо залишення адміністративного позову без розгляду через пропущення строків звернення вирішується виключно судом з урахуванням обставин справи.
      ТОВ "Парі" також подало відзив на касаційну скаргу, в якому вказало на правомірність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про пропущений САПшестимісячний строк звернення до адміністративного суду, оскільки вважає, що для позивача як суб'єкта владних повноважень установлений частиною другою статті 99 КАС України шестимісячний строк оскарження рішень у цій справі повинен обчислюватися з дати їх винесення, а він сплинув ще у 2011 році.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи та заперечення на них, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.
      Суди попередніх інстанцій установили, що предметом позову є протокольне рішення міжвідомчої робочої групи з питань надрокористування від 30 грудня 2010 року N 10-11 у частині погодження надання ТОВ "Парі" дозволу на користування надрами з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі, наказ Мінприроди від 10 січня 2011 року N 6 у тій частині, якою оформлено й видано ТОВ "Парі" спеціальний дозвіл на користування надрами Нікловицького родовища від 13 січня 2011 року N 5386 та спеціальний дозвіл на користування надрами від 13 січня 2011 року N 5386, виданий Міністерством охорони навколишнього природного середовища України ТОВ "Парі" з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі.
      Вважаючи недійсними вказані вище рішення, наказ та дозвіл, 29 серпня 2016 року позивач звернувся із цим позовом до суду.
      Вимоги про визнання недійсними оскаржуваних рішень САП обґрунтовує порушенням установленого порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами при розгляді документів, поданих TOB "Парі", а саме тим, що спеціальний дозвіл на користування надрами видано 13 січня 2011 року без погодження Львівської обласної ради, яке було отримано лише 18 жовтня 2011 року.
      При цьому позивач зазначив, що таке порушення було виявлено в ході здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні N 42015000000001142 від 16 червня 2015 року за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами Мінприроди при видачі у 2010 - 2012 роках спеціальних дозволів на користування надрами та стало очевидним 18 квітня 2016 року після отримання від Мінприроди (лист N 5/3-15/3830-16 від 15 квітня 2016 року) завіреної належним чином копії наказу цього органу від 6 серпня 2010 року N 326 і додатку до нього та його вивчення, що дозволило зробити висновок про можливість передачі отриманої інформації для її використання уповноваженим органом у судовому процесі без шкоди для судового розслідування. А відтак, на думку позивача, строк звернення до суду він не пропустив.
      Залишаючи позовну заяву САПбез розгляду з підстави пропуску нею строку звернення до адміністративного суду, передбаченого частиною другою статті 99 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що про наявність обставин, які є підставою для звернення до суду з позовом про визнання недійсними оскаржуваних рішень, позивач повинен був дізнатися ще в січні 2016 року під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні N 42015000000001142 та ознайомлення зі змістом листа Львівської обласної ради від 21 січня 2016 року N 02-вих-95. Крім цього, документи, на підставі яких ТОВ "Парі" отримало оскаржуваний дозвіл, знаходилися в матеріалах зазначеного кримінального провадження із жовтня 2015 року. До того ж обставини отримання позивачем 18 квітня 2016 року копії наказу Мінприроди від 6 серпня 2010 року N 326 не впливають на перебіг строку звернення до адміністративного суду, оскільки процедура видачі спеціального дозволу та правові наслідки некомплектності поданих документів регулюються Порядком надання у 2010 році спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2010 року N 596, а не документом Мінприроди, що визначає порядок взаємодії його структурних підрозділів. Отже, з огляду на цей Порядок, позивач міг виявити ймовірні порушення при отриманні ТОВ "Парі" спеціального дозволу без необхідного погодження Львівської обласної ради.
      Також суд зазначив, що позивач не просив визнати причини пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними та не надав відповідних доказів, які б свідчили про таку поважність. При цьому суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, використав практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішеннях "Стаббінгс на інші проти Сполученого Королівства", "Девеер проти Бельгії" про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що шестимісячний строк на оскарження спірних рішень повинен обчислюватися з дати їх винесення. Такий висновок суду узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, відповідно до якого статтею 99 КАС України встановлюється шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень і обчислення цього строку починається з дня виникнення підстав, що дають право на таке звернення; підставою для такого звернення є факт порушення, вчинений у певний час, а не факт, коли стало про це відомо прокурору.
      Позивач у справі, що розглядається, як і позивач у справі N 810/2041/14, звернувся до суду з позовом про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень поза межами шестимісячного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 КАС України.
      Обґрунтовуючи необхідність відступити від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, на якому ґрунтується оскаржувана ухвала апеляційного суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного судупослався на те, що сплив шестимісячного строку з моменту вчинення порушення (незалежно від причин) призводить до пропуску строку звернення до суду, унеможливлює звернення суб'єкта владних повноважень, зокрема і прокурора, на захист інтересів держави в порядку адміністративного судочинства. Такий правовий підхід зумовлює неможливість ефективного захисту інтересів держави в адміністративному судочинстві від порушень, про які було невідомо або які приховувалися протягом шести місяців з дня їх вчинення, та не забезпечує справедливого балансу приватних і публічних інтересів.
      При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на висновок щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (у редакції з 1 січня 2016 року; далі - Закон N 1697-VII), викладений у постанові цього ж суду від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17.
      За висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеним в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, САП, з'ясовуючи підстави представництва відповідно до статті 131-1 Конституції України (у редакції Закону України від 2 червня 2016 року N 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня 2016 року) та частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII, повинна була пересвідчитися, що відповідний державний орган не здійснює захисту інтересів держави або робить це неналежним чином, або відповідний орган відсутній. На виконання цього обов'язку прокуратура надсилала міністру екології та природних ресурсів України матеріали для вжиття заходів реагування в межах наданої компетенції, який надав відповідне доручення Держгеонадрам, про що свідчать лист заступника Генерального прокурора України - керівника САП від 30 травня 2016 року N 06-22389-15. У відповіді від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, що надійшла до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року за вхідним N 180098-16, Держгеонадра повідомило Генеральну прокуратуру України про те, що захист інтересів держави здійснювати не буде. Відтак саме з цього моменту були встановлені обставини, передбачені частиною третьою статті 23 Закону N 1697-VII, у наслідок яких у прокурора виникли підстави для звернення із самостійним позовом на захист інтересів держави.
      Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду звернув увагу на необхідність забезпечення в публічних правовідносинах справедливого балансу між приватними інтересами окремих осіб та публічними інтересами суспільства, які репрезентує держава. Сплив шестимісячного строку сам по собі не повинен спричиняти неможливість захисту інтересів держави, особливо коли йдеться про діяння, які містять ознаки корупційних порушень, вчинених за участю посадових осіб органів державної влади. З іншого боку, визнання за прокурором права звертатися до суду за захистом інтересів держави у шестимісячний строк, відлік якого розпочинається з дня відмови відповідного державного органу звернутися до суду, може створити можливість для практично необмеженого строку втручання прокурора у приватні відносини і поставити під сумнів стабільність правовідносин. Зазначене, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, свідчить про те, що обчислення строку для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень пов'язане з виключною правовою проблемою, розв'язання якої є необхідним для формування єдиної правозастосовчої практики.
      Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (подання адміністративного позову прокурором після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 99 КАС України) у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Статтею 121 Конституції України (у редакції, чинній на час звернення до суду) на прокуратуру України покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.
      Частиною третьою статті 23 Закону N 1697-VII передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
      Згідно ж із частиною четвертою статті 23 цього Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
      Водночас прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
      Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
      У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для цього прокурор має право:
      1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом;
      2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
      З матеріалів справи вбачається, що прокуратура надсилала міністру екології та природних ресурсів матеріали для вжиття заходів реагування в межах наданої компетенції, який надав відповідне доручення Держгеонадрам, про що свідчать листи заступника Генерального прокурора України - керівника САП від 30 травня 2016 року N 06-22389-15 та міністра екології та природних ресурсів від 7 червня 2016 року N 5/1-6/5311-16 (а. с. 48-58, т. 1). У відповіді від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, що надійшла до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року, за вхідним N 180098-16, Держгеонадра повідомило Генеральну прокуратуру України про те, що захист інтересів держави здійснювати не буде (а. с. 61-63, т. 1).
      У постанові від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зробив правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що за змістом частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.
      Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
      У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.
      Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
      Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
      Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені вище положення законодавства регламентують порядок та підстави здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді в межах правил участі в судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
      Відповідно до положень частини другої статті 60 КАС України з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді прокурор у межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з адміністративним позовом (поданням), бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до адміністративного суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 23 Закону N 1697-VII.
      Згідно із частинами першою та другою статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень установлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення передбачених законом вимог.
      Установлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених КАС України. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
      У Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року N 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені й ефективні органи.
      Консультативна рада європейських прокурорів (далі - КРЄП), створена Комітетом міністрів Ради Європи 13 липня 2005 року, у Висновку N 3 (2008) "Про роль прокуратури за межами сфери кримінального права" наголосила, що держави, у яких прокурорські служби виконують функції за межами сфери кримінального права, мають забезпечувати реалізацію цих функцій згідно з такими, зокрема, принципами: діючи за межами сфери кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами й обов'язками, що й будь-яка інша сторона, і не повинні мати привілейоване становище у ході судових проваджень (рівність сторін); обов'язок прокурорів обґрунтовувати свої дії та розкривати ці причини особам або інститутам, задіяним або зацікавленим у справі, має бути встановлений законом.
      Згідно з пунктом 2 Рекомендації CM/Rec (2012)11 щодо ролі державних прокурорів за межами системи кримінального судочинства, прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2012 року, обов'язками та повноваженнями прокурора за межами системи кримінального провадження є представництво загальних та громадських інтересів, захист прав людини та основоположних свобод, а також підтримка верховенства права. При цьому обов'язки та повноваження прокурорів за межами кримінального судочинства мають завжди встановлюватися та чітко визначатися у законодавстві (пункт 3 цієї Рекомендації).
      З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, підстави та порядок звернення прокурора до адміністративного суду в порядку його представництва інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено та відмінно від реалізації права на звернення до суду самого суб'єкта владних повноважень.
      Початок перебігу строку, встановленого для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень, не пов'язується з моментом створення такого суб'єкта чи наділення його відповідними функціями та компетенцією, адже інше призводить до можливості держави через такі дії практично необмежено у часі реалізувати право на звернення з позовом за власним волевиявленням.
      Таким чином, за своєю правовою природою повідомлення прокурором відповідного суб'єкта владних повноважень про майбутнє звернення прокурора до суду, витребування ним документів для підтвердження підстав представництва в суді не може слугувати механізмом продовження встановлених законом строків звернення до суду з адміністративним позовом, оскільки це призведе до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах, порушення стабільності у діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання ними своїх функцій.
      Підставою звернення прокурора з вимогами до адміністративного суду є порушення або загроза порушення інтересів держави у випадках, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
      З матеріалів справи вбачається, що підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду стало наведене в позові порушення відповідачами законодавства під час розгляду документів та надання спеціальних дозволів на користування надрами ТОВ "Парі", що, на думку прокурора, свідчить про порушення інтересів держави.
      Проаналізувавши зміст статті 99 КАС України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у випадках звернення до суду суб'єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для звернення до суду цей Кодекс пов'язує з виникненням підстав, що надають йому право на таке звернення.
      Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу" (див. mutatis mutandis рішення у справах "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20 вересня 2011 року ("OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia", заява N 14902/04, пункт 570), "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22 жовтня 1996 року ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви N 22083/93 і N 22095/93, пункт 51).
      Як уже зазначалось, установлені статтею 99 КАС України строки покликані забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів визначеності, і сторонам слід очікувати, що ці норми будуть застосовані.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
      Статтею 100 КАС України визначено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
      Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.
      Відповідно до пункту 9 частини першої статті 155 КАС України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо її подано з пропущенням установленого законом строку звернення до адміністративного суду і суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що обставини виявлення прокурором під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні відповідних порушень інтересів держави, які підлягають захисту в суді, поза межами строку звернення до суду повинні враховуватися судами як поважні причини пропуску строку звернення до адміністративного суду, якщо прокурор звернувся до суду протягом шести місяців з дня виявлення таких порушень. Проте направлення прокурором листів до відповідних державних органів щодо здійснення заходів захисту інтересів держави не зупиняє та не перериває перебігу встановленого процесуальним законом шестимісячного строку звернення до суду.
      Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позовної заяви без розгляду, оскільки позивач, звернувшись 29 серпня 2016 року до суду із цим позовом, у якому просив визнати недійсними оскаржувані рішення від 30 грудня 2010 року, 10 та 13 січня 2011 року, пропустив строк звернення до суду, доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду не надав.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами попередніх інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Висновок щодо застосування норм права
      Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за статтею 99 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) у випадках звернення до суду суб'єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для такого звернення цей Кодекс пов'язує з виникненням підстав, що надають цьому суб'єкту право на таке звернення.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л.І.
    • By lubava
      Це цікаве рішення. Не дивлячись на Прикінцеві положення ЦК, Постанову Пленуму ВС України №7я про визнання  за особою права власності  за особою, посилаючись на ЦК України 2003 року, хоча спадщина відкрилась в 2001рПрокуратура пояснює, що це комунальна (!) власність, відмовляється позиватись до суду за захистом прав держави на відумерлу спадщину. Куди звернутись, щоб добитись скасування цього рішення?
      В описовій частині Рішення вказано, що ОСОБА_2 звернулась до суду з позовною заявою до Рубіжненської сільської ради Вовчанського району Харківської області про визнання права власності на житловий будинок та права на земельну частку /пай/ в порядку спадкування за законом, в якій зазначає, що 22 вересня 2001 року померла його мати ОСОБА_5.
      1.              Главою 86 ЦК, а також спеціальним законодавством, зокрема ЗУ «Про нотаріат», підзаконними нормативними актами визначено нотаріальний порядок оформлення права на спадщину, що відповідає встановленій законодавством сукупності функцій, притаманній діяльності судів та нотаріусів.   Це знайшло також підтвердження у п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» (далі – ППВСУ №7).  
      В ППВСУ №7 вказується, що «судам слід звернути увагу, що на час відкриття спадщини в період чинності ЦК УРСР його нормами було передбачено певні дії, які свідчили про прийняття спадщини, у тому числі прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини). Пунктом 5 ч. 1 ст. 555 ЦК УРСР було встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщину. ЦК УРСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право власності на спадщину за законом або заповітом, у тому числі й для держави. Тому, якщо упродовж встановленого шестимісячного строку ніхто із спадкоємців за законом або заповітом не прийняв спадщину, то спадщина переходить до держави».
       
      Згідно Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про спадкування від 01 березня 2013 року, наданого Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (надалі – Узагальнення), «спадкові відносини в Україні регулюються Цивільним кодексом України 2003 року (ЦК), законами України «Про нотаріат», «Про міжнародне спадкове право» іншими законами та підзаконними нормативними актами, як нормами процесуального і матеріального права.
      При розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати, в тому числі, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини у випадку, якщо спадщина відкрилась до 01 січня 2004 року».
      Як ми бачимо, у разі відкриття спадщини до 01 січня 2004 року застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила Цивільного кодексу УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.
      Виходячи із описувальної частини Рішення в справі №617/707/16-ц, спадщина була відкрита 22 серпня 2001 року, тобто підпадає під дію чинного на той час Цивільного кодексу УРСР 1963 року (надалі – ЦК УРСР).
      Однак, грубо порушуючи чинні норми матеріального і процесуального права, в резолютивній частині Рішення суддя Вовчанського районного суду Харківської області Ворона С.В. вказує:
      «На підставі викладеного, керуючись ст. 16,321,328,334,1258,1261,1268 ЦК України, ст. 81 Земельного кодексу України, ст.11,57,60 ЦПК України, суд
                            В И Р І Ш И В:
      Позов ОСОБА_2 задовольнити». 
      Таким чином, в своєму рішенні суддя Ворона С.В. користувався саме нормами ЦК України, а не ЦК УРСР, як того вимагає в перехідних положеннях ЦК України.  
      В Листі ВССУ від 16.05.2012 № 24-753/0/4-13, направленому головам судів областей, міст Києва і Севастополя, Автономної республіки Крим «Про судову практику розгляду цивільних прав про спадкування» вказано: «При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 1 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР». 
      Згідно ст. 548 ЦК УРСР, що діяв під час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Згідно ст. 549 ЦК УРСР, «визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:   1) якщо він  фактично  вступив  в  управління  або  володіння спадковим майном;     2) якщо він подав державній нотаріальній  конторі  за  місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.      Зазначені в цій статті  дії  повинні  бути  вчинені  протягом шести місяців з дня відкриття спадщини».   В описовій та мотивувальній частинах  Рішення не вказано, що подібні матеріали були залучені до справи, розглянуті та використані як докази. До справи не долучені докази, які б свідчили, що ОСОБА_2 звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини в строк, передбачений ст. 549 ЦК УРСР.   Згідно ЦК УРСР, спадкоємець не може прийняти спадщину після закінчення строку, передбаченого ст. 549, тобто 6 місяців, без подовження цього строку судом.   Ст. 550 ЦК УРСР передбачає подовження строку прийняття спадщини, якщо спадкоємець із поважних причин не прийняв спадщину у передбачений законом строк:   «Строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549  цього Кодексу, може бути продовжений  судом,  якщо  він  визнає  причини пропуску строку  поважними. Спадщина  може  бути  прийнята  після закінчення  зазначеного  строку  і  без  звернення  до  суду при наявності  згоди  на  це  всіх  інших  спадкоємців,  які  прийняли спадщину.   У цих випадках, якщо  спадкове  майно  було  прийняте  іншими спадкоємцями або перейшло до держави, спадкоємцеві,  що  пропустив зазначений строк, передається лише те з належного йому майна,  яке збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації  решти належного йому майна».     
      ЦК УРСР 1963 року не передбачав можливості визнання за спадкоємцем права власності судом з причини пропуску строку вступу в спадщину. 
      Таким чином, суддя Вовчанського районного суду Ворона С.В. помилково зробив висновок про можливість прийняття спадщини, відкритої 22 вересня 2001 року за нормами ЦК України 2003 року, а не чинного на момент відкриття спадщини ЦК УРСР.  
      2.  В описовій частині Рішення  суддя вказує, що позивач ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном.  
      Нормами ЦК УРСР не було передбачено управління спадковим майном. В ст. 549 ЦК УРСР йдеться мова лише про прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління. Тому це твердження є хибним та таким, що не відповідає нормам діючого на час відкриття спадщини від спадкодавця ОСОБИ_5 ЦК УРСР 1963 року.  
      При цьому під фактичним вступом у володіння спадковим майном розуміються будь-які дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню й використанню цього майна, підтриманню його в належному стані, сплаті податків, страхових внесків, інших платежів, стягнення плати за оренду житлового будинку з наймачів, що мешкають у будинку за договором найму житла, здійснення за рахунок спадкового майна витрат, погашення боргів спадкодавця та ін. Перелік цих дій не є вичерпним, до них відносилася і наявність у спадкоємця документів щодо спадкового майна (ощадних книжок при спадкуванні вкладів та ін.)  
      Дії з фактичного вступу в управління спадковим майном могли бути вчинені як самим спадкоємцем, так і за його дорученням іншими особами (членами його сім’ї) протягом установленого законодавством шестимісячного строку. Вчинення таких дій щодо частини спадкового майна означає прийняття спадщини в цілому (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24 червня 1983 р. «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» (надалі – Постанова №4)). 
      Постанова №4 підкреслює, що «не можна розглядати в якості фактичного вступу в управління спадщиною отримання вкладу в банку спадкоємцем, щодо якого наявне заповідальне розпорядження в банку, оскільки за ЦК УРСР 1963 р. вклад у банку до складу спадщини не включався, на нього не поширювалися норми щодо порядку прийняття спадкового майна». 
       Отже, щодо спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 р., допускається фактичний вступ у володіння нею, а тому при наявності документів, що підтверджують фактичний вступ (довідок, квитанцій, рахунків тощо) нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 1 січня 2004 р., не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину.  
      П. 113 чинної під час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №18/5 від 14 червня 1994 року, було визначено, які документи підтверджують вступ в управління чи володіння спадковим майном:
      «Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації,  правління житлово-будівельного кооперативу,  виконавчого  комітету  місцевої Ради народних   депутатів   чи   відповідної   місцевої  державної адміністрації про те,  що спадкоємець безпосередньо  перед  смертю спадкодавця проживав разом з ним,  або про те, що спадкоємцем було взято майно  спадкодавця;  довідка  державної  податкової  служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались   податки   або    страхові  платежі по обов'язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що  набрало законної сили, про встановлення  факту  своєчасного  прийняття спадщини;  запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі,  який свідчить про те, що спадкоємець   був  постійно  прописаний  в  спадковому  будинку (квартирі) в період шести місяців  після  смерті  спадкодавця,  та інші документи,   що   підтверджують   факт  вступу  спадкоємця  в управління чи володіння спадковим майном».
       
      Доказом вступу  в  управління  чи  володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи  іншу  самохідну  машину  або  механізм, державного акта  на  право  приватної  власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я  спадкодавця  на майно, користування  яким  можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються  державним  нотаріусом  з урахуванням у  кожному  випадку  всіх  конкретних  обставин  і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.   Таким чином, ОСОБОЮ_2 не було надано належних документів для доказу факту управління спадщиною, що відкрилась за ОСОБОЮ_5 22 вересня 2001 року.   Наприклад, в якості того, що ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном, можуть бути квитанції про сплату земельного податку, квитанції про сплату комунальних послуг в період 6 місяців після відкриття спадщини.   Згідно ст. 2 ЗУ «Про плату за землю», чинного на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, вказує, що  використання землі в Україні є платним. Власники земельних ділянок (паїв) та землекористувачі сплачують земельний податок. Розміри податку за земельні ділянки,  грошову оцінку яких не  встановлено, визначаються   до  її  встановлення  в  порядку,  визначеному  цим Законом. Цей Закон встановлює ставки земельного податку, плату за землі сільськогосподарського призначення,  а також плату за землі населених пунктів. В тому числі, в ст. 7 Закону вказані ставки податку на земельні ділянки, грошову оцінку яких не проведено.   Так як управління житловим будинком № 16 в селі Байрак Вовчанського району Харківської області означає, в тому числі, оплату відповідних боргів спадкодавця, в тому числі, сплату земельного податку на земельну частку (пай) і сплату земельного податку на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, на якій він розташований, то важливим доказом вступу в управління спадщиною ОСОБОЮ_2, що відкрилась за ОСОБОЮ_5, була б сам сплата таких податків і надання квитанцій про сплату таких податків в якості доказів вступу в управління спадщиною.   Законодавством, що діяло на час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, не передбачено спосібу захисту спадкових прав шляхом встановлення факту проживання однією сімє'ю разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та це не створює для позивача ніяких юридичних наслідків. Як бачимо із матеріалів справи, жодних доказів про фактичний вступ у володіння надано не було.  Так як ніхто із спадкоємців, згідно ст.. 550 ЦК УРСР, не прийняв спадщину в встановлений ст. 549 ЦК УРСР строк, то згідно ст. 555 спадкове майно за правом спадкоємства переходить державі:
         1) якщо спадкодавець все майно  або  частину  його  заповідав державі;      2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні  за заповітом;      3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини;      4) якщо всі спадкоємці позбавлені права  спадкування  (статті 528 і 534 цього Кодексу);      5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.   3. Як записано в Узагальненнях, судам необхідно розмежовувати пропуск строку для прийняття спадщини, прийняття спадщини особами, які постійно проживали зі спадкоємцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління на час відкриття спадщини, прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (ст. 549 ЦК УРСР 1963 р.).    Суди також не повинні задовольняти позови про визначення додаткового строку для прийняття спадщини після смерті спадкодавців, які померли до 1 січня 2004 року, і спадщина прийнята кимось із спадкоємців, у тому числі шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном (ст. 549 ЦК УРСР) або перейшла до держави на підставі ст. 555 ЦК УРСР.   Згідно ст.555 ЦК УРСР спадщина за ОСОБОЮ_5 перейшла до держави після спливу 6-місячного строку з моменту її відкриття 23 березня 2002 року.         Таким чином, Вовчанський суд не повинен був приймати до розгляду справу щодо поновлення строку вступу в спадщину або, тим більш, про визнання права власності згідно ЦК України на спадщину, яка відкрилась 22 вересня 2001 року, на підставі того, що: 1.      Не надано доказів того, що ОСОБА_2 вступила у володіння або управління спадковим майном ОСОБИ_5; 2.      Спадщина відкрилась 22 вересня 2001 року, тому всі спори про таку спадщину повинні регулюватись ЦК УРСР 1963 року, чинним на момент її відкриття; 3.      Спадщина перейшла до держави згідно ст. 555 ЦК УРСР; 4.      Належним відповідачем в справі має бути держава.   4.   Крім того, як вказано в  Рішенні, підставою у відмови нотаріусом УІІ державної нотаріальної контори м. Харкова у видачі ОСОБІ_2 свідоцтва на право власності за спадщиною були: -          Пропуск строків прийняття спадщини; -          Не було надано правовстановлюючих документів на будинок.  
      Дійсно, як свідчить Рішення, згідно довідки № 891 від 11.12.2015 року, виданої КП Вовчанське бюро технічної інвентаризації, вбачається, що право власності на житловий будинок, розташований в с. Байрак, вул. Блинова 16, Вовчанського району, Харківської області не зареєстроване.
       
      Згідно законодавства, що діяло на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, право власності не було пов’язане із реєстрацією речових та інших прав на нерухоме майно.
           Тим не менш, це не означає, що спадкодавець ОСОБА_5
          
      В описувальній частині Рішення вказано, що ОСОБА_2 звертався до державного нотаріуса сьомої Харківської державної нотаріальної контори, в видачі свідоцтва йому було відмовлено з підстав пропуску строку для прийняття спадщини та на житловий будинок відсутності правовстановлюючих документів.  
       
      Таким чином, не може бути заповідана або прийнята в спадщину річ, на яку не було прав спадкодавця. Виходячи з того, що право власності на нерухоме майно будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області не було зареєстроване за спадкодавцем ОСОБОЮ_5, спадкодавець не міг заповідати це майно.
       
      Відповідно до законодавства колишнього СРСР реєстрації підлягали лише індивідуальні будинки та домоволодіння у містах і селищах міського типу Української РСР (Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затв. наказом Мінкомунгоспу УРСР від 31 січня 1966 р., втратив чинність 13.12.95 р.). Отже, у сільській місцевості оформлення індивідуальних (приватних) будинків здійснювалося наступним чином, а саме - після закінчення будівництва у господарській книзі сільської ради робився відповідний запис та відкривався особистий рахунок на ім'я забудовника. Інших правовстановлювальних документів чинне на той час законодавство не передбачало. 
      Ст. 105 ЦК УРСР передбачала  наслідки самовільного будівництва будинку. Громадянин, який побудував будинок або його частину (прибудову) без встановленого дозволу або без належно затвердженого проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не мав права розпоряджатись цим будинком чи прибудовою (продавати, дарувати, здавати в оренду та ін.).
      Ключовим у вирішенні проблем спадкування об’єкту самовільного будівництва можуть бути такі обставини:
      Те, що земельна ділянка належить забудовнику, а також відповідне цільове призначення такої земельної ділянки; Відведення земельної ділянки для будівництва в установленому порядку, якщо вона не належить забудовнику; Сплата штрафу за незаконне будівництво. Як вбачається з тексту Рішення, жоден з таких документів не був наданий суду.
      Таким чином, є всі підстави вважати, що будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області не був введений належним чином в експлуатацію, земельна ділянка під нього не відводилась, тому такий будинок є самовільно збудованим. Згідно ст. 105 ЦК УРСР, чинного на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, ОСОБА_5 не мала права розпоряджатись самовільно збудованим об’єктом нерухомості будинком №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області.  
      5.     Згідно п. 211 Інструкціїї про порядок вчинення нотаріальних дій, чинній на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, «свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем  чи  подали  заяву  нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації,   правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної   сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що  підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.  В описувальній і мотивувальній частинах Рішення відсутні будь-які дані про те, що на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5 позивач ОСОБА_2, або ОСОБА_6 та ОСОБА_7 постійно проживали разом із спадкодавцем ОСОБОЮ_5. В Рішенні немає посилання на жоден документ, який би свідчив про факт проживання із спадкодавцем ОСОБОЮ_5 спадкоємця ОСОБИ_2 на момент відкриття спадщини в будинку №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області.     6.    Необхідно зазначити, що в період дії Цивільного кодексу УРСР відумерле майно не переходило до комунальної власності - власності територіальної громади, а ставало власністю держави.   З оглядом на те, що спадкоємці ОСОБИ_5 в строки, передбачені ст. 548 ЦК УРСР, не вступили в спадщину, строки на вступ у спадщину за поважних причин не подовжували, нерухоме майно, право на володіння яким за спадщиною було предметом спору в справі № 617/707/16-ц, а саме житловий будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області та земельна частка /пай/ для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,94 умовних кадастрових гектарів перейшло у володіння держави згідно зі ст. 555 ЦК УРСР 23 березня 2002 року, після спливу 6-місячного строку для вступу в спадщину, передбаченого ст. 549 ЦК УРСР.   Таким чином, належним відповідачем в даному судовому спорі в справі № 617/707/16-ц є держава, а не орган місцевого самоврядування Рубіжненська сільська рада Вовчанського району Харківської області.   В описувальній частині Рішення вказано, що відповідач Рубіжненська сільська рада Вовчанського району Харківської області позов визнав та не заперечував проти його задоволення, надавши до суду письмову заяву, у якій просить справу розглядати без участі їх представника.    Рубіжненська сільська рада на засіданні сесії не приймала рішення про визнання позову у справі № 617/707/16-ц і не заперечення проти його задоволення.   Таким чином, голова Рубіжненської сільської ради Долина К.В. самостійно вирішила питання про володіння спадковим майном, чим перевищила свої посадові повноваження, подавши до Вовчанського районного суду листа, в якому повідомляє про визнання позову. Треба додати, що Рубіжненська сільська рада не приймала рішення про те, що визнає позов Кузнєцова Сергія Тимофійовича (ОСОБИ_2) щодо визнання права власності на житловий будинок та права на земельну частку (пай) в порядку спадкування та не заперечує проти його задоволення.   Конституцією України визначається, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, яке набувається на підставах, визначених законодавством України.   Так, у спадкових відносинах може приймати участь територіальна громада. При цьому аналіз норм, які регулюють дане питання, дозволяють стверджувати про подвійність її правового статусу. На підставі норм статті 2, частини другої статті 1222, статей 1235, 1277 Цивільного кодексу України (далі за текстом – ЦК України) можна стверджувати, що територіальна громада може виступати і як спадкоємцем за заповітом, і  як правонаступник в порядку відумерлості.    7.  Якщо виходити із норм ЦК України, які використовував в своєму Рішенні суддя Ворона С.В., то й тоді я вбачаю в діях голови Рубіжненської сільської ради порушення існуючих норм Конституції України, а також ст. ст. 1222, 1235, 1277 ЦК України і вбачаю елементи корупції в  діях голови Рубіжненської сільської ради, а також зловживання своєю посадою, так як в результаті її дій Рубіжненська сільська рада зазнала значних матеріальних збитків. Тільки в цьому випадку Рубіжненською сільською радою було втрачено будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак загальною площею 41.3 кв.метри, житловою площею 19.8 кв.метри, з надвірними будівлями та спорудами та земельну частку (пай) площею 7.94 умовних кадастрових гектарів, без визначення меж в натурі, що знаходяться на території Рубіжненської сільської ради Вовчанського району Харківської області.   Вважаю цілком ймовірним те, що Вовчанським районним судом Харківської області в період 2015-2016 років було прийняте не одне рішення з порушенням матеріальних і процесуальних норм, в наслідок вступу в силу яких державі було завдано чималих матеріальних збитків.   Вважаю, що така передача державної власності фізичним особам не могла проходити без участі посадових осіб, в тому числі, голів селищних рад.   Вважаю, що це є корупційна схема привласнення державного майна, в тому числі сільськогосподарських земель та передачі їх у власність фізичним особам.   8. Важливим моментом термінового розгляду цієї справи є те, що найближчим часом спливає строк позовної давності. 
      22 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4715/16 (ЄДРСРУ № 78807979) серед іншого досліджував питання застосування строків позовної давності при зверненні прокурора з позовною заявою про витребування майна.
      Згідно вимог ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
      Таким чином одним із способів захисту права власності чинним законодавством визначено можливість пред'явити позов власником про визнання права власності, якщо це його право оспорюється або не визнається іншою особою 
      Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор спираючись на приписи ч.1 ст. 388 ЦК України вказував на те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння держави поза її волею.
      Разом з тим слід зазначити, що положеннями ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч.1). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2).
      Ст. 387 ЦК України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.
      За приписами ч. 1 ст. 388 ЦК, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
      2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
      3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
       
      Таким чином наведеною нормою передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника поза його волею. При цьому наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює застосування вимог наведеної норми щодо витребування майна від добросовісного набувача. 
      Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. 
      Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 Цивільного кодексу України право власності на майно, яке відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. 
      Згідно статей 317, 319 цього Кодексу саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. 
      Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, за положеннями ст.ст. 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
      У постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року (справа № 6-146цс13), 28 січня 2015 року (справа № 6-218цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-535цс15) міститься правовий висновок, що за змістом частини першої ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і власник майна вправі витребувати його від добросовісного набувача.
      Верховний Суд України у постанові від 11 лютого 2015 року (справа № 6-1цс15) виклав правовий висновок про те, що відповідно до ст. ст. 330, 388 ЦК України майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. 
      Поряд з цим Суд вказує, що згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 
      Відповідно до ст.ст. 257, 261 наведеного Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
      При цьому за вимогами ст. 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
       
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст.267 ЦК).
      Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 
      При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
      Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18). 
      Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. 
      Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
       
      Відповідно до частин першої, третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом, представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. 
      Процесуальні права прокурора, як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 Господарського процесуального кодексу України, у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом. 
      Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13. 
      До позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки. 
      Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16. 
      Разом з тим, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення Європейського суду з прав людини у справі у справі "Фінікарідов проти Кіпру"). 
      Суд вказує, що  у спірних правовідносинах визначальним є обізнаність потенційного позивача саме про факт порушення його права, а не інформованість про певні обставини щодо обліку майна чи його передачі (в даній справі це лист Фонд державного майна України про те, що в Єдиному державному реєстрі об'єктів державної власності спірна будівля як об'єкт державної власності - не обліковується та лист Міністра агарної політики України про те, що адміністративний будинок не знаходиться у власності Міністерства аграрної політики України та не обліковується на його балансі; суд апеляційної інстанції: «…відсутність певного майна у реєстрах, зокрема реєстрі об'єктів державної власності, жодним чином не спростовує обставину наявності права саме держави на спірне майно і не скасовує та/або припиняє таке право держави…»). 
      Отже, позиція судів про те, що положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного Кодексу України не застосовуються, оскільки у держави кожен день виникає право звернутися до суду за захистом свого порушеного права власності та витребування спірного майна, не ґрунтуються на наведених нормах права та на зазначених правових висновках Великої Палати Верховного Суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, однак, з огляду на викладене, дана обставина сама по собі не може бути підставою для скасування судових рішень. 
      9. При цьому, згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 10.06.2015 у справі № 6-449цс15 та від 24.06.2015 у справі № 3-231гс15 якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, а  у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення (Постанова Верховного суду України від 29.03.2017 р. у справі  № 6-866цс16).
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      12 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 903/456/18
      Провадження N 12-262гс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., учасника справи: позивача - керівника Володимир-Волинської місцевої прокуратури (від прокуратури Рудак О.В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року (головуючий Огороднік К.М., судді Саврій В.А., Дужич С.П.) та ухвалу Господарського суду Волинської області від 5 липня 2018 року (суддя Дем'як В. М.) у справі N 903/456/18 за позовом керівника Володимир-Волинської місцевої прокуратури в інтересах держави до Благодатної селищної ради, фізичної особи ОСОБА_4 про скасування рішення селищної ради, визнання договору купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна недійсним та повернення приміщення загальною площею 184,1 кв. м у комунальну власність.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У липні 2018 року керівник Володимир-Волинської місцевої прокуратури в інтересах держави (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом до Благодатної селищної ради та фізичної особи ОСОБА_4 про скасування рішення цієї селищної ради від 13 вересня 2017 року N 21/4 "Про затвердження оцінки вартості майна - колишньої частини МПК-12 та дозвіл на його продаж"; визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15 вересня 2017 року, укладеного Благодатною селищною радою з ОСОБА_4; зобов'язання ОСОБА_4 повернути у комунальну власність нежитлове приміщення колишньої пожежної частини МПК-12 загальною площею 184,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
      1.2. На обґрунтування заявлених позовних вимог прокурор указував на те, що Благодатною селищною радою відповідний порядок відчуження об'єктів комунального майна не приймався й не затверджувався та приміщення колишньої пожежної частини МПК-12 до такого переліку включено не було.
      1.3. Окрім цього, прокурор зазначив, що Благодатна селищна рада не проводила аукціону з приводу укладення договору оренди та договору купівлі-продажу.
      1.4. Між тим при вивченні відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що частина спірного приміщення площею 54,6 кв. м на сьогодні перебуває в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю "Екоенергоресурси" (далі - ТОВ "Екоенергоресурси") зі строком дії до 13 серпня 2030 року, а відповідно до листа Благодатної селищної ради від 11 травня 2018 року N 242.19 заходи щодо припинення договору оренди з ТОВ "Екоенергоресурси" селищною радою не вживалися.
      1.5. Зокрема, прокурор зазначив про те, що одночасне існування зареєстрованого права приватної власності на приміщення колишньої пожежної частини МПК-12 площею 184,1 кв. м за фізичною особою ОСОБА_4 та договору оренди на частину цього ж приміщення, площею 54,6 кв. м є фактично неможливим.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.2.Господарський суд Волинської області ухвалою від 5 липня 2018 року (з урахуванням ухвали про виправлення описки від 28 серпня 2018 року), залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року, відмовив у відкритті провадження за позовною заявою прокурора.
      2.3. Рішення судів з посиланням на статтю20, пункт 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) умотивовано тим, що договір купівлі-продажу приміщення пожежної частини МПК-12 від 15 вересня 2017 року укладено між територіальною громадою селища Благодатне в особі Благодатної селищної ради міста Нововолинська Волинської області та фізичною особою ОСОБА_4, а тому зазначений спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погодившись із постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року та ухвалою Господарського суду Волинської області від 5 липня 2018 року, заступник прокурора Рівненської області звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у якій просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій, а справу передати до Господарського суду Волинської області для продовження розгляду.
      3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, прокурор посилається на те, що підставою звернення з позовом у цій справі є порушення відповідачами визначеного Законом України від 6 березня 1992 року N 2171-XII "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (далі - Закон N 2171-XII) порядку приватизації майна, що є комунальною власністю.
      3.3. З огляду на це скаржник указує на порушення судами попередніх інстанцій вимог статті 20 ГПК України щодо висновку про непідвідомчість цього спору господарському суду.
      4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      4.1. Оскільки прокурор оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб'єктної та предметної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      4.2. Пред'являючи позов, прокурор обґрунтував його порушенням при укладенні оспорюваного договору вимог Закону України від 6 березня 1992 року N 2171-XII "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
      4.3. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      4.4. Отже, висловлювання "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      4.5. Згідно із частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      4.6. Відповідно до частин другої та третьої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
      4.7. Частиною першою статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду.
      4.8. Згідно із частиною першою статті 3 Закону України від 4 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" (далі - Закон N 2163-XII) законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації.
      4.9. Частиною четвертою статті 3 вказаного Закону N 2163-XII також визначено, що відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
      4.10. При цьому відповідно до частини першої статті 5 Закону N 2171-XII, на порушення вимог якого посилався у позові прокурор, покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону N 2163-XII.
      4.11. Водночас відповідно до статті 30 Закону N 2163-XII спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України.
      4.12. Таким чином, за загальним правилом, спори щодо приватизації комунального майна відносяться до юрисдикції господарських судів.
      4.13. Разом з тим судова практика і раніше була зорієнтована на те, що господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за умови наявності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом. Господарські суди вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду).
      4.14. При визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру спірних правовідносин, прав, свобод та інтересів, за захистом яких звернувся прокурор.
      4.15. Прокурор наголошував, що оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна від 15 вересня 2017 року був укладений з порушенням вимог чинного законодавства щодо приватизації комунального майна.
      4.16. Відтак з урахуванням характеру спірних відносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
      4.17. Вказане повністю узгоджується зі статтею 2 ГПК України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб.
      4.18. Ураховуючи наведене, суди дійшли помилкового висновку про відмову у відкритті провадження за позовною заявою прокурора у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має бути розглянута господарським судом.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      4.19. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      4.20. Частиною шостою статті 310 ГПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      4.21. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області слід задовольнити, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року та ухвалу Господарського суду Волинської області від 5 липня 2018 року у справі N 903/456/18 скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви.
      Щодо судових витрат
      4.20. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області задовольнити.
      2. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року та ухвалу Господарського суду Волинської області від 5 липня 2018 року у справі N 903/456/18 скасувати.
      3. Справу N 903/456/18 направити до Господарського суду Волинської області для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 376/331/16-ц
      Провадження N 14-79цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області на постанову Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року у складі колегії суддів Сушко Л.П., Кашперської Т.Ц., Кулішенка Ю.М. у цивільній справі за позовом заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3, третя особа - Реєстраційна служба Сквирського районного управління юстиції Київської області, про визнання недійсними наказу та договору оренди земельної ділянки, зобов'язання вчинити дії,
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2016 року заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3 про визнання недійсними: наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 08 вересня 2014 року N 10-5171/14-14 СГ про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення документації із землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки загальною площею 58,4217 га, розташованої на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області; наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 09 жовтня 2014 року N 108095/15-14 СГ про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки загальною площею 17,2167 га, (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Пищиківської сільської ради; договору оренди земельної ділянки, укладеного між в. о. начальника відділу Держземагентства у Сквирському районі Київської області та ОСОБА_3 від 24 жовтня 2014 року. Крім того просив зобов'язати ОСОБА_3 повернути Головному управлінню Держземагентства у Київській області земельну ділянку загальною площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташовану на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області.
      На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що наказ Головного управління Держземагентства від 08 вересня 2014 року про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду суперечить вимогам статей 34, 36, 116, 123-125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та вимогам Закону України від 19 червня 2003 року N 973-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон N 973-IV), оскільки в поданому ОСОБА_3 клопотанні про надання дозволу на розробку документації із землеустрою не було обґрунтовано розміру земельної ділянки, не було зазначено перспектив діяльності фермерського господарства та кількості його членів, наявності у них права на безоплатне отримання земельних ділянок у власність, не було надано документів на підтвердження досвіду роботи у сільському господарстві.
      На момент прийняття Головним управлінням Держземагентства в Київській області оспорюваних наказів Фермерське господарство "Ященко А.М. " (далі - ФГ "Ященко А.М. "), головою якого є відповідач ОСОБА_3, вже набуло статусу юридичної особи, а відтак відповідач не мав права на отримання додаткової земельної ділянки як громадянин з метою створення фермерського господарства. Фермерське господарство після одержання державної реєстрації має право на отримання додаткової земельної ділянки лише за результатами земельних торгів, порядок яких визначено статтею 135 ЗК України.
      Крім того, спірна земельна ділянка знаходиться біля урізу води, в прибережній смузі і є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
      Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 29 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
      Суд першої інстанції виходив з того, що прокурор не зазначив, чиї права та інтереси порушені оскаржуваним наказом Головного управління Держземагентства у Київській області від 08 вересня 2014 року, не навів жодної невідповідності оскаржуваного наказу актам чинного цивільного законодавства, не вказав, яким законодавчим актам суперечить оспорюваний договір оренди землі та не довів порушення відповідачами інтересів держави.
      Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      Суд апеляційної інстанції виходив з того, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
      У серпні 2018 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалену у справі постанову суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є необґрунтованим, оскільки ОСОБА_3 звертався до Головного управління Держземагентства у Київській області та отримав в оренду спірні земельні ділянки як фізична особа, а друге Фермерське господарство "Ященко Агро" (далі - ФГ "Ященко Агро") було ним зареєстроване після звернення прокурора до суду з позовом та відкриття провадження у справі, а отже, спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3, посилаючись на законність постанови апеляційного суду, просить залишити її без змін. Зазначає, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
      31 березня 2016 року ОСОБА_3 прийняв рішення про створення ФГ "Ященко Агро", яке 04 квітня 2016 року зареєстрував як юридичну особу. До складу земель цього господарства увійшла і спірна земельна ділянка. За таких обставин спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Ухвалою судді Верховного Суду від 02 листопада 2018 року відкрито провадження у справі.
      Ухвалою колегії суддів Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Під час розгляду справи суди встановили, що 23 жовтня 2014 року на підставі наказу Головного управління Держземагентства у Київській області між цим управлінням та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення (пасовище) площею 17,2167 га, яка знаходиться в межах Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області.
      Відповідно до пункту 6 договору оренди нормативна грошова оцінка земельної ділянки відповідно до витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок становить 21 тис. 330 грн 50 коп.
      Пунктом 10 договору оренди сторони встановили плату у грошовій формі в розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а саме 14 тис. 689 грн 63 коп.
      За умовами пункту 15 зазначеного договору земельна ділянка передається в оренду для ведення фермерського господарства.
      Приймання та передачу земельної ділянки за цим договором оренди оформлено відповідним актом визначення меж земельної ділянки та приймання-передачі об'єкта оренди.
      24 листопада 2014 року договір зареєстровано Реєстраційною службою Сквирського РУЮ у Київській області.
      Згідно з довідкою АБ N 246029 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), виданої 28 січня 2009 року ОСОБА_3 є засновником ФГ "Ященко А.М. " (т. 1, а. с. 79-80).
      При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII).
      Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
      Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      Таким чином, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи - підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.
      Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, наказом Головного управління Держземагентства у Київській області N 10-8095/15-14-СГ від 09 жовтня 2014 року ОСОБА_3 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка розташована на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області, для ведення фермерського господарства строком на 21 рік.
      На виконання зазначеного наказу між ГУ Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_3 23 жовтня 2014 року укладено договір оренди вказаної вище земельної ділянки для ведення фермерського господарства строком на 21 рік, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 жовтня 2014 року за N 7446474.
      Відповідно до частини другої статті 124 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, установлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Зокрема, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства (частина друга статті 134 ЗК України).
      Відповідно до частини першої статті 1 Закону N 973-IV (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
      Згідно із частиною третьою статті 7 Закону N 973-IV земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.
      Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону N 973-IV).
      Відповідно до вимог статей 89, 91, 92 Цивільного кодексу України та статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців" та громадських формувань (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація юридичних осіб - це засвідчення факту створення юридичної особи, після чого виникає цивільна правоздатність юридичної особи.
      Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього, натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства.
      Відповідно до частини першої статті 31 ЗК України землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
      Аналогічні норми викладено у статті 12 Закону N 973-IV.
      За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону N 973-IV після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
      Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин з метою створення фермерського господарства в порядку, визначеному законом, на конкурентних основах.
      Спори фермерських господарств, які є юридичними особами, з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.
      Разом з тим ФГ "Ященко А.М. " є самостійною юридичною особою, не пов'язане зі спірною земельною ділянкою, із заявою про її надання не зверталось, ділянка йому в установленому порядку не передавалась.
      У цій справі спірна земельна ділянка площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка розташована на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області, надана в оренду ОСОБА_3 як громадянину України на підставі договору оренди землі від 23 жовтня 2015 року, укладеним між ним та ГУ Держгеокадастру в Київській області.
      Із заявою про надання цієї земельної ділянки ОСОБА_3 звернувся як фізична особа з метою безкоштовного отримання земельної ділянки, а тому ототожнення фізичної особи та фермерського господарства "Ященко А.М. " в цих правовідносинах є неправильним.
      ФГ "Ященко Агро" на момент пред'явлення позову створене не було.
      З огляду на викладене й на суб'єктний склад сторін у цих правовідносинах спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково й передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Оскільки постанова суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі перешкоджає провадженню у справі, то оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
      Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 
      вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116,
      (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      "28" березня 2019 р. Справа№ 910/10621/18
      Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
      головуючого: Агрикової О.В.
      суддів: Хрипуна О.О.
      Чорногуза М.Г.
      при секретарі судового засідання Мельничук О.С.
      прокурор Бондарчук І.П.
      позивач Самелюк К.О.
      відповідач Волкодав І.Ю.
      розглянувши матеріали апеляційної скарги
      Приватного підприємства "Мікл"
      на рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2018 р. (повний текст рішення складено 10.12.2018 року)
      у справі № 910/10621/18 (суддя - Привалов А.І.)
      За позовом заступника керівника Київської місцевої прокуратури №8
      в інтересах держави
      в особі Київської міської ради
      до Приватного підприємства "Мікл"
      про повернення земельної ділянки, -
      ВСТАНОВИВ:
      Заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 8 звернувся в інтересах держави в особі Київської міської ради до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до приватного підприємства "Мікл" про повернення земельної ділянки.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач без правовстановлюючих документів використовує земельну ділянку площею 0,175 га, що розташована по пр. Академіка Корольова, 1 у Святошинському районі м. Києва.
      Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.11.2018 року у справі №910/10621/18 позов задоволено повністю. Зобов'язано Приватне підприємство "Мікл" повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 0,175 га, що розташована по просп. Академіка Корольова, 1 у Святошинському районі м. Києва, впритул до земельної ділянки, яка передана КП "Київтранспарксервіс" на підставі рішення Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629, привівши земельну ділянку у придатний для використання стан шляхом звільнення від паркувального майданчику, паркану, будівель і споруд. Присуджено до стягнення з Приватного підприємства "Мікл" на користь прокуратури міста Києва 1762 грн. витрат по сплаті судового збору.
      Ухвалюючи зазначене рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що земельна ділянка площею 0,175 га, розташованої по просп. Академіка Корольова, 1 у Святошинському районі м. Києва, самовільно використовуються без правовстановлюючих документів відповідачем, а відтак така ділянка підлягає поверненню власнику землі - позивачу із приведенням її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель і споруд. При цьому, оскільки в позові прокуратурою зазначено про порушення інтересів держави у сфері управління та контролю за охороною земель, суд дійшов висновку про наявність підстав для звернення прокуратурою з даним позовом до суду.
      Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Приватне підприємство "Мікл" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2018 року у справі №910/10621/18 та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
      Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що суд дійшов помилкового висновку про те, що у прокуратура має повноваження на звернення до суду із даною позовною заявою в інтересах держави в особі Київської міської ради. Крім того, судом першої інстанції ухвалено рішення за відсутності в матеріалах справи належних та достовірних доказів порушення апелянтом вимог земельного законодавства.
      Згідно з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.01.2018 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Хрипун О.О., Чорногуз М.Г.
      Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2019 року апеляційну скаргу Приватного підприємства «Мікл» на рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2018 року залишено без руху. Роз'яснено, що протягом десяти днів з дня вручення даної ухвали особа має право усунути недоліки, надавши суду апеляційної інстанції докази сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі шляхом подання до суду відповідної заяви.
      13.02.2019 року від Приватного підприємства «Мікл» надійшла до Північного апеляційного господарського суду заява про усунення недоліків з доказами сплати судового збору.
      Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.02.2019 у справі №910/10621/18 апеляційну скаргу прийнято до провадження у визначеному складі суду та призначено до розгляду на 28.03.2019.
      21.03.2019 від прокурора через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній заперечив проти доводів викладених в апеляційній скарзі та просив залишити без змін оскаржуване рішення місцевого господарського суду.
      26.03.2019 від прокурора через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду надійшли пояснення по справі.
      В судовому засіданні 28.03.2019 року представник відповідача надав усні пояснення по суті спору, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу. Представник позивача та прокурор заперечили проти задоволення апеляційної скарги, просили залишити без змін оскаржуване рішення.
      Статтями 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      14.05.2018р. посадовою особою Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), відповідно до Порядку здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель м. Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 25.09.2003р. № 16/890, ст.ст. 187,189 Земельного кодексу України, головним спеціалістом Більовським І.В., було проведено обстеження земельної ділянки, розташованої за адресою просп. Академіка Корольова, 1 у Святошинському районі м. Києва, код ділянки: 75:316:090, за результатами якого складений акт обстеження земельної ділянки № 18-0688-08 від 14.05.2018р. (а.с. 23).
      Відповідно до акту № 18-0688-08 від 14.05.2018р. встановлено, що відповідно до даних міського земельного кадастру земельна ділянка (кадастровий номер: 75:316:090) площею 0,3157 га на просп. Академіка Корольова, 1 у Святошинському районі м. Києва на підставі технічного звіту про встановлення зовнішніх меж земельної ділянки обліковується за КП по будівництву і експлуатації паркінгів, гаражів, автостоянок та автотранспорту "Автопарк-сервіс" Святошинського району.
      За поданням Департаменту земельних ресурсів рішення про передачу зазначеної земельної ділянки в користування (власність) Київська міська рада не приймала. В міському земельному кадастрі інформація щодо державної реєстрації речових прав на вказану земельну ділянку у Державному земельному кадастрі відсутня. Земельна ділянка площею 0,1250 га на підставі рішення Київської міської ради від 02.07.2015р. №667/1531 (зі змінами) закріплено за КП "Київтранспарксервіс" як паркувальний майданчик за адресою: просп. Академіка Корольова, 1 на 50 машиномісць (а.с. 27).
      21.12.2017 між КП "Київтранспарксервіс" та ПП "Мікл" укладено договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування ДНП-2017-12/115 (а.с. 29-31), відповідно до якого надано в експлуатацію відповідачу 45 місць для платного паркування транспортних засобів та 5 спеціальних місць для безкоштовного паркування.
      Відповідно до п. 2.2.2 Договору відповідач за власні кошти здійснює облаштування та обладнання «Фіксованих місць для паркування» згідно з Правилами паркування (дорожніми знаками,дорожньою розміткою, шлагбаумом, приміщенням для охорони, огорожею, тощо) у відповідності до схеми ОДР.
      Під час обстеження земельної ділянки за вказаною адресою встановлено, що земельна ділянка площею близько 0,3 га використовується відповідачем для паркування транспортних засобів. Земельна ділянка огороджена та знаходиться під охороною. На земельній ділянці розташовано споруду для охорони.
      При цьому, в матеріалах справи відсутні докази того, що за відповідачем зареєстрована земельна ділянка по пр. Академіка Корольова у Святошинському районі м. Києва.
      Таким чином, спір у справі виник, у зв'язку з виявленням факту використання відповідачем без документів, що посвідчують право власності або право користування земельною ділянкою, орієнтовною площею 0,175 га, яка розташована по просп. Академіка Корольова, 1 у Святошинському районі м. Києва, та розміщення на ній паркувального майданчику.
      Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд зазначив, що в даному випадку, причинами, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом - Київською міською радою, є бездіяльність останньої у вчиненні такого захисту. Так, спірна земельна ділянка використовуються відповідачем без правовстановлюючих документів, таке використання порушує право територіальної громад міста Києва на землю, що і стало підставою для звернення прокурора до суду.
      Колегія суддів не погоджується з таким висновком місцевого господарського суду, з огляду на наступне.
      Відповідно до частин третьої - п'ятої статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
      Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
      У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
      Обґрунтовуючи наявність "інтересів держави" прокурор послався на порушення дотримання земельного законодавства при користування землею, як основного багатства, яке перебуває під особливою охороною держави, забезпечення раціонального використання та охорони земель. Посилаючись на положення статей 13, 14 Конституції України, статті 1, п. "б" ч.1 ст. 80, ст.. 83 Земельного кодексу України, згідно з якими земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; суб'єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.
      Заступник керівника Київської міської прокуратури №8 у позовній заяві зазначив, що інтереси держави, за захистом яких він звернувся, полягають у бездіяльності Київської міської ради щодо усунення порушень вимог земельного законодавства, оскільки остання не зверталась з позовом до суду з приводу повернення зайнятої земельної ділянки. На думку прокуратури, порушено безпосередні інтереси держави, які полягають у необхідності неухильного дотримання земельного законодавства при користуванні землею, як основного національного багатства, яке перебуває під особливою охороною держави, забезпечення раціонального використання та охорони земель. Використання відповідачем земельної ділянки без правовстановлюючих документів порушує інтереси територіальної громади в особі Київської міської ради, яка у даному випадку, незаконно позбавлена можливості ефективно та виключно в інтересах територіальної громади розпоряджатись землями міста Києва, регулювати земельні відносини з метою створення умов для раціонального використання, охорони земель та поліпшення соціальної інфраструктури міста. 
      Відповідно до пункту третього частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).
      Водночас існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява N 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):
      "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".
      Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
      У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 N 1604(2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.
      Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
      Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
      Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".
      Відповідно до частини третьої статті 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
      Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
      У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.99 N 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
      Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
      З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
      Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 зі справи N806/1000/17).
      У даній справі прокурор обґрунтував наявність "інтересів держави" порушенням, на його думку, законності у сфері земельних відносин при використанні відповідачем вказаної земельної ділянки, оскільки спірна земельна ділянка використовуються відповідачем без правовстановлюючих документів.
      Водночас пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках.
      Аналіз частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
      - якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
      - у разі відсутності такого органу.
      Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
      У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
      "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
      "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
      "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
      Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
      Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
      Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №924/1237/17.
      Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Колегія суддів звертає увагу, що Київська міська рада, відповідно до положень чинного законодавства наділена правом і має можливістю самостійно вирішувати питання місцевого значення (у т.ч. шляхом звернення до суду).
      Так, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду є недостатнім. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо).
      Сама по собі обставина не звернення позивача з позовом протягом певного періоду, без з'ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом своїх функцій із захисту інтересів держави. 
      Зазначене вище узгоджується з усталеними правовими висновками Верховного Суду, зокрема в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, а також у постановах Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 926/03/18, від 23.09.2018 у справі № 924/1237/17.
      При цьому, обставини дотримання прокурором встановленої частинами 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом не залежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган держави (за його наявності), виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутись до суду з метою захисту інтересів держави.
      Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що Київська міська рада не може чи не бажає здійснювати захист інтересів держави та звертатись до суду з відповідним позовом до відповідача.
      Відтак, сама присутність прокурора на судовому процесі на стороні позивача ставить під загрозу принцип рівності та справедливий баланс між сторонами, та створює відчуття нерівності у сторони відповідача, на що він посилається в апеляційній скарзі.
      Підстави представництва Прокурором інтересів держави з'ясовуються насамперед судом першої інстанції, який має досить широкий розсуд (дискрецію) в оцінці підстав звернення прокурора.
      Колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції при прийнятті рішення не було надано належної оцінки доказів. А саме, як вбачається з акту обстеження земельної ділянки № 18-0688-08 від 14.05.2018р. земельна ділянка, згідно з даними міського земельного кадастру (площа 0,3 га) обліковується за КП по будівництву і експлуатації паркінгів, гаражів, автостоянок для автотранспорту «Автопарк-сервіс» Святошинського району.
      Таким чином, в даному випадку позов прокурора по суті подано в інтересах комунального підприємства по будівництву і експлуатації паркінгів, гаражів, автостоянок для автотранспорту «Автопарк-сервіс» Святошинського району, що прямо протирічить вищевикладеним нормам чинного законодавства.
      У разі вирішення спору по суті безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави може бути підставою для скасування судового акта у випадку, коли законних підстав для такого представництва явно не було, що свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України.
      Доводи апелянта, викладені ним в апеляційній скарзі, заслуговують на увагу, а тому остання підлягає задоволенню.
      Згідно з ч. 2 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      Відповідно до ч.1 ст.277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
      Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність у даному випадку законних підстав для представництва інтересів держави, що свідчить про заявлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності та є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до пункту 1 частини 1 статті 226 ГПК України.
      За таких обставин, позов заступника керівника заступника керівника Київської місцевої прокуратури №8, в інтересах держави, в особі Київської міської ради підлягає залишенню без розгляду відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 275 ГПК України з вищевказаних підстав.
      У відповідності до ст.129 ГПК України у зв'язку із задоволенням апеляційної скарги відповідача, судові витрати за її розгляд підлягають стягненню з Прокуратури міста Києва на користь відповідача в повному обсязі.
      Керуючись ст.ст. 129, 226, 269, 270, п. 4 ч. 1 ст. 275, ст.ст. 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
       ПОСТАНОВИВ:
      1.Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Мікл" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2018 року у справі №910/10621/18 задовольнити.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29.11.2018 року у справі №910/10621/18 скасувати.
      3. Позовну заяву Заступника керівника Київської місцевої прокуратури №8 в інтересах держави в особі Київської міської ради до Приватного підприємства "Мікл" про повернення земельної ділянки залишити без розгляду.
      4. Стягнути з Прокуратури міста Києва (03150, м. Київ, ВУЛИЦЯ ПРЕДСЛАВИНСЬКА, будинок 45/9, код ЄДРПОУ 02910019) на користь Приватного підприємства "Мікл" (02222, м. Київ, вул. Бальзака, 49-а; ідентифікаційний код 24373421) 2 643,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.
      5. Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ.
      6. Матеріали справи №910/10621/18 повернути до Господарського суду міста Києва.
      Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
       Повний текст постанови складено 01.04.2019.
      Головуючий суддя О.В. Агрикова
      Судді О.О. Хрипун
      М.Г. Чорногуз
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80858144