ANTIRAID

Постановления БП-ВС о хозяйственной юрисдикции спора по передаче физлицу земельного участка для создания фермерского хозяйства

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2019 року

м. Київ

Справа N 574/381/17-ц

Провадження N 14-51цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року (суддя Куцан В.М.) та постанову Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року (судді Собина О.І., Левченко Т.А., Хвостик С.Г.) у цивільній справі за позовом першого заступника керівника Конотопської місцевої прокуратури до Буринської районної державної адміністрації Сумської області, Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, ОСОБА_3, третя особа - Фермерське господарство "Савенков Олександр Юрійович", про визнання незаконними та скасування розпоряджень і наказів, визнання недійсними договорів оренди,

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2017 року перший заступник керівника Конотопської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Буринської районної державної адміністрації Сумської області (далі - Буринська РДА), Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, ОСОБА_3, третя особа - Фермерське господарство "Савенков Олександр Юрійович" (далі - ФГ "Савенков О.Ю. "), у якому просив:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Буринської РДА від 23 січня 2012 року N 32 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди за межами населених пунктів на території Хустянської сільської ради ОСОБА_3 для організації фермерського господарства";

- визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Буринської РДА від 14 листопада 2012 року N 637 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умовах оренди за межами населених пунктів громадянину ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу на території Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області";

- визнати незаконними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру у Сумській області від 07 березня 2014 року N CM/5920987900:067002/00000671 "Про укладення договору оренди землі на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1" та N CM/5920987900:067002/00000672 "Про укладення договору оренди землі на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2";

- визнати недійсними договори від 21 березня 2014 року оренди земельних ділянок площею 118,8453 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та площею 119,9148 га з кадастровим номером НОМЕР_2, укладені між Головним управлінням Держгеокадастру у Сумській області та ОСОБА_3;

- стягнути з відповідачів судові витрати, пов'язані з розглядом справи.

Позов мотивовано тим, що розпорядженням голови Буринської РДА від 23 січня 2012 року N 32 надано дозвіл ОСОБА_3 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умовах оренди за межами населених пунктів на території Хустянської сільської ради для організації фермерського господарства, а розпорядженням від 14 листопада 2012 року затверджено проекти землеустрою та надано ОСОБА_3 в оренду земельні ділянки загальною площею 238,7601 га ріллі з орендною платою на рік у сумі 133 тис. 144 грн 43 коп. На підставі цих розпоряджень Головне управління Держгеокадастру у Сумській області видало накази від 07 березня 2014 року "Про укладення договорів оренди на земельні ділянки". У подальшому ОСОБА_3, не маючи намірів займатися фермерським господарством, передав земельні ділянки в суборенду ФГ "Савенков О.Ю. ".

Позивач зазначив, що вищевказані розпорядження і накази прийняті з порушенням вимог статті 7 Закону України від 19 червня 2003 року N 973-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон N 973-IV; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та інших нормативно-правових актів, договори оренди землі укладені без затвердженої технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, тому просив задовольнити позов.

Рішенням Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано розпорядження голови Буринської РДА від 23 січня 2012 року N 32 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди за межами населених пунктів на території Хустянської сільської ради ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області" та від 14 листопада 2012 року N 637 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умовах оренди за межами населених пунктів громадянину ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу на території Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області". Визнано незаконними та скасовано накази Головного управління Держгеокадастру у Сумській області від 07 березня 2014 року N СМ5920987900:06:002/00000671 "Про укладення договору оренди землі на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1" та N СМ5920987900:06:001/00000672 "Про укладення договору оренди землі на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2". Визнано недійсними договори від 21 березня 2014 року оренди земельних ділянок площею 118,8453 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та площею 119,9148 га з кадастровим номером НОМЕР_2, укладені між Головним управлінням Держгеокадастру у Сумській області та ОСОБА_3 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що розпорядження Буринської РДА та накази Головного управління Держземагентства у Сумській області (функції якого на сьогодні виконує Головне управління Держгеокадастру у Сумській області) підлягають скасуванню як незаконні, оскільки ці органи, приймаючи рішення, спрямовані на передачу ОСОБА_3 земельних ділянок, усупереч вимогам частини другої статті 19 Конституції України, статті 7 Закону N 973-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не пересвідчилися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду. Оскільки оспорювані розпорядження Буринської РДА та накази Головного управління Держземагентства у Сумській області (функції якого на сьогодні виконує Головне управління Держгеокадастру у Сумській області), які стали правовою підставою для укладення в подальшому договорів оренди землі між ОСОБА_3 та Головним управлінням Держземагентства у Сумській області є незаконними та підлягають скасуванню, то укладені на їх підставі оспорювані договори оренди земельних ділянок, що також суперечать нормам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), законам України "Про оренду землі" та "Про оцінку земель", положенням Податкового кодексу України та інтересам держави, підлягають визнанню судом недійсними. Суд зазначив, що зі змісту позовних вимог убачається, що позивач просив скасувати рішення Буринської РДА та накази Головного управління Держземагентства у Сумській області, а також визнати недійсними договори оренди земельних ділянок, які були укладені з відповідачем ОСОБА_3 як з фізичною особою, а тому цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Суд першої інстанції також дійшов висновку, що позивач не пропустив строку позовної давності за всіма позовними вимогами, адже про порушення земельного законодавства під час надання в оренду земельної ділянки ОСОБА_3 прокурор дізнався лише в січні - лютому 2017 року, а позов в інтересах держави позивач подав у березні 2017 року.

Постановою Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що орган державної влади без належної перевірки, допустивши формальний підхід до вирішення заяви ОСОБА_3, не пересвідчився в дійсності волевиявлення останнього, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та його спроможності обробляти й вирощувати сільськогосподарську продукцію на земельній ділянці заявленою площею 170 га та передав йому у спрощеному, пільговому порядку в оренду земельну ділянку державної власності у значно більшому розмірі - 238,7601 га. Подальша передача отриманих земельних ділянок у суборенду іншому ФГ "Савенков О.Ю. " також свідчить про відсутність у ОСОБА_3 дійсного волевиявлення створити фермерське господарство та бажання обробляти надані в оренду земельні ділянки, відсутність трудових та матеріальних ресурсів і неспроможність вести фермерське господарство. Вимоги ж про визнання недійсними оспорюваних у цій справі договорів оренди також у силу статей 203, 215 ЦК України підлягають задоволенню, оскільки ці договори укладені на підставі незаконних наказів та розпоряджень. Щодо пропуску строку позовної давності, то апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, який вважав, що позивач цей строк не пропустив.

У червні 2018 року ОСОБА_3 оскаржив рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року у касаційному порядку.

Посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати указані судові рішення і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не навели правових норм, які були порушені ОСОБА_3 під час отримання дозволу на розробку проекту землеустрою, його погодження та затвердження, не вказали правових норм, порушених головою Буринської РДА під час прийняття оспорюваних розпоряджень, а також Головним управлінням Держземагентства у Сумській області під час видання оспорюваних наказів. Прокурор не навів підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді та не вказав, у чому полягає порушення таких інтересів ОСОБА_3 Окрім того, прокурор пропустив строк позовної давності для звернення до суду з таким позовом за всіма позовними вимогами. Також відповідач вважає, що оскільки фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, спір між сторонами підвідомчий господарським судам.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

02 серпня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив першого заступника керівника Конотопської місцевої прокуратури Наталича А.А., прокурор касаційну скаргу вважає необґрунтованою, просить відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2018 року за клопотанням ОСОБА_3 зупинено дію рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

06 грудня 2018 року Другою судовою палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, на підставі яких постановлено зазначену ухвалу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, обґрунтованими та ухвалою від 07 лютого 2019 року прийняла справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Під час розгляду справи суди встановили, що 23 грудня 2011 року ОСОБА_3 звернувся до конкурсної комісії Буринської РДА із заявою про надання дозволу на проходження конкурсного відбору щодо створення фермерського господарства на земельній ділянці орієнтовною площею 170 га, до якої додав копію паспорта громадянина України та диплома Сумського сільськогосподарського інституту про присвоєння йому кваліфікації спеціаліста "вчений агроном" (т. 1, а. с. 43-46).

Розпорядженням голови Буринської РДА від 23 січня 2012 року N 32 за наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 йому було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умовах оренди за межами населених пунктів на території Хустянської сільської ради орієнтовною площею 170,0 га ріллі із земель запасу для організації фермерського господарства (т. 1, а. с. 12).

14 листопада 2012 року розпорядженням голови Буринської РДА N 637 затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_3 земельних ділянок загальною площею 238,7601 га ріллі на умовах оренди за межами населених пунктів для ведення фермерського господарства із земель запасу на території Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області та надано йому в довгострокову оренду терміном на 15 років зазначені земельні ділянки з орендною платою 133 тис. 144 грн 43 коп. на рік, що становить 3 % від нормативної грошової оцінки земельних ділянок (т. 1, а. с. 13).

На підставі технічної документації щодо відведення земельних ділянок за заявою ОСОБА_3 відділом Держземагентства у Буринському районі 05 серпня 2013 року проведено державну реєстрацію земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих на території Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області.

На підставі розпорядження голови Буринської РДА від 14 листопада 2012 року N 637 та заяви ОСОБА_3 Головним управлінням Держземагентства у Сумській області 07 березня 2014 року видано накази N CM/5920987900:06:002/00000671 та N CM/5920987900:06:001/00000672 про укладення договорів оренди землі на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 118,8453 га та земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 площею 119,9148 га (т. 1, а. с. 15, 16).

21 березня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Сумській області та ОСОБА_3 укладено два договори оренди землі на вищевказані земельні ділянки, державну реєстрацію яких було цього ж дня проведено Реєстраційною службою Буринського районного управління юстиції, земельні ділянки передано згідно з актами приймання-передачі (т. 1, а. с. 17-28).

Відповідно до умов зазначених договорів оренди землі ОСОБА_3 приймає в строкове платне користування вищевказані земельні ділянки, які відносяться до категорії земель сільськогосподарського призначення та мають цільове призначення - для ведення фермерського господарства, строк дії договорів 7 років.

Як убачається з матеріалів справи, 04 червня 2014 року ОСОБА_3 створив Фермерське господарство "ВСК" (далі - ФГ "ВСК"; запис у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 04 червня 2014 року, номер 1 610 102 0000 000591).

21 квітня 2015 року Головне управління Держземагентства у Сумській області згідно із заявою ОСОБА_3 надало згоду на передачу спірнихземельних ділянок у суборенду ФГ "Савенков О.Ю. " (т. 1, а. с. 36-39).

27 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ФГ "Савенков О.Ю. " укладено договори суборенди землі, за якими останнє прийняло до 21 березня 2021 року в строкове платне користування земельні ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 118,8453 га та з кадастровим номером НОМЕР_2 площею 119,9148 га, реєстрація яких у подальшому була проведена Реєстраційною службою Путивльського районного управління юстиції (т. 1, а. с. 72-86).

Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції ЗаконуУкраїни від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII).

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції).

Статтею 20 ГПК у редакції Закону N 2147-VIII визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону N 973-IV фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України "Про фермерське господарство" є спеціальним нормативно-правовим актом.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради (частина перша статті 5, частина перша статті 7 Закону N 973-IV; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 згаданого Закону; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Зі змісту положень статті 12 Закону N 973-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону N 973-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.

Суди встановили, що між ОСОБА_3 і Головним управлінням Держземагентства у Сумській області укладено договори оренди спірних земельних ділянок з метою ведення фермерського господарства на підставі Закону N 973-IV. Після державної реєстрації цих договорів відповідач заснував ФГ "ВСК", зареєстроване як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірними земельними ділянками відбулася фактична заміна орендаря й обов'язки землекористувача земельними ділянками перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, а тому сторонами у спірних правовідносинах мають бути юридичні особи.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовано у постановах Великої Палати від 13 березня 2018 року у справі N 348/992/16-ц (провадження N 14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі N 606/232/16-ц (провадження N 14-262цс18) та інших.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Лео Цанд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року), висловлено думку, що термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]".

Виходячи з положень зазначених норм права суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, діяв не як суд, встановлений законом.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, провадження у справі закрити, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має бути розглянутий за правилами господарського судочинства.

У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір у цій справі належить до юрисдикції господарських судів та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року слід скасувати, а провадження у справі закрити.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Керуючись статтями 255, 409, 414-416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року скасувати.

Провадження у справі за позовом першого заступника керівника Конотопської місцевої прокуратури до Буринської районної державної адміністрації Сумської області, Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, ОСОБА_3, третя особа - Фермерське господарство "Савенков Олександр Юрійович", про визнання незаконними та скасування розпоряджень і наказів, визнання недійсними договорів оренди - закрити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата приняла прямо противоположное решение, своему же решению принятому в тот же день. Теперь не совсем понятно какую позицию применять или стоит уже определять минуты и секунды принятия, если дата противоположных решений одна и та же.

Большая палата указала, что из комплексного анализа норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закона N 973-IV (в редакции, действующей на момент возникновения спорных правоотношений) можно сделать вывод, что после заключения договора временного пользования землей, в том числе на условиях аренды, фермерское хозяйство регистрируется в установленном законом порядке и с даты регистрации приобретает статус юридического лица. С этого времени обязанности землепользователя земельного участка осуществляет фермерское хозяйство, а не гражданин, которому она предоставлялась.

Поскольку фермерские хозяйства являются юридическими лицами, их земельные споры с другими юридическими лицами по пользованию земельными участками, предоставленными из земель государственной или коммунальной собственности, подведомственные хозяйственным судам.

Суды установили, что между ЛИЦО_3 и Главным управлением Госземагентства в Сумской области заключены договоры аренды спорных земельных участков с целью ведения фермерского хозяйства на основании Закона N 973-IV. После государственной регистрации этих договоров ответчик основал ФГ "ВСК", зарегистрированное как юридическое лицо. То есть в правоотношениях пользования спорными земельными участками произошла фактическая замена арендатора и обязанности землепользователя земельными участками перешли к фермерскому хозяйству со дня его государственной регистрации, а потому сторонами в спорных правоотношениях должны быть юридические лица.

Share this post


Link to post
Share on other sites

И еще одно постановление:

ПОСТАНОВА
Іменем України

3 квітня 2019 року

м. Київ

Справа N 628/776/18

Провадження N 14-102цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на ухвалу Харківського апеляційного суду від 21 листопада 2018 рокуу складі суддів Котелевець А.В., Піддубного Р.М., Тичкової О.Ю. в цивільній справі за позовом заступника керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, Куп'янського відділу Ізюмської місцевої прокуратури до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), ОСОБА_3, Фермерського господарства "Ранг" (далі - ФГ "Ранг") про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договорів оренди, суборенди земельної ділянки та скасування державної реєстрації,

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2018 року заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що наказом Головного управління Держземагентства у Харківській області (далі - ГУ Держземагентства у Харківській області), правонаступником якого є ГУ Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_3 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства строком на 49 років, на виконання якого між ними укладено та зареєстровано договір оренди. Надалі ГУ Держгеокадастру у Харківській області надав ОСОБА_3 згоду на передачу в суборенду вказаної земельної ділянки, на підставі якої між ОСОБА_3 і ФГ "Ранг" укладено та зареєстровано договір суборенди цієї земельної ділянки.

Посилаючись на те, що дії з передачі спірної земельної ділянки вчинено ОСОБА_3 як фізичною особою, що є порушенням вимог статті 14 Закону України "Про фермерське господарство", заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області просив визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 26 вересня 2014 року N 2304-СГ "Про надання в оренду земельної ділянки"; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення площею 24,0581 га (кадастровий номер 6323783000:02:000:0651), яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області, укладений 21 листопада 2014 року між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_3 21 листопада 2014 року; визнати недійсним договір суборенди вказаної земельної ділянки, укладений 6 січня 2017 року між ОСОБА_3 і ФГ "Ранг", та скасувати державну реєстрацію права суборенди; зобов'язати ОСОБА_3 повернути цю земельну ділянку державі в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області.

Рішенням Куп'янського міськрайонного суду Харківської області

від 9 серпня 2018 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що заява ОСОБА_3 про надання йому в оренду земельної ділянки не відповідає вимогам статті 7 Закону України "Про фермерське господарство", оскільки не містить визначених законом відомостей. ГУ Держземагентства у Харківській області не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести таке господарство. Натомість суд не вбачає в діях ОСОБА_3 вини в неправильному оформленні цієї заяви, оскільки він виконав усі вимоги зазначеного органу з надання необхідних документів для оформлення землі в оренду і ГУ Держземагентства у Харківській області таку заяву разом з документами вважало достатніми для оформлення землі в оренду. Тобто ОСОБА_3 законним шляхом, добросовісно набув земельну ділянку в оренду, після чого створив Фермерське господарство "Приоскільне" (далі - ФГ "Приоскільне"), сплачував орендну плату за землю. Оскільки за договором оренди земельної ділянки, укладеним 21 листопада 2014 року з ГУ Держземагентства у Харківській області, орендарем є ОСОБА_3, згоду на передачу її в суборенду він отримав як фізична особа, тому, укладаючи договір суборенди цієї земельної ділянки, ОСОБА_3 діяв правомірно. З огляду на положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, задоволення позову становитиме непропорційне втручання у право ОСОБА_3 на мирне володіння майном, а тому немає підстав для його задоволення.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 9 серпня 2018 року скасовано, провадження у справі закрито.

Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги мають розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства, оскільки відбулася заміна орендаря земельної ділянки: права й обов'язки орендаря за договором оренди земельної ділянки перейшли до фермерського господарства, а тому сторонами спору є юридичні особи.

У грудні 2018 року заступник прокурора Харківської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що учасником спірних правовідносин є ОСОБА_3 як фізична особа, якій надавалася земельна ділянка для створення фермерського господарства. Тому спір щодо надання в оренду цієї земельної ділянки відповідно до статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Оспорені прокурором земельні правовідносини склалися між органом державної влади та фізичною особою ОСОБА_3, яка в порядку реалізації своєї цивільної дієздатності у момент видачі наказів та укладення договору оренди набула відповідних прав і обов'язків.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 7 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву.

ГУ Держгеокадастру у Харківській області подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що з часу набуття права оренди ОСОБА_3 створив юридичну особу - ФГ "Приоскільне". На час звернення прокурора до суду із цим позовом земельна ділянка використовується ФГ "Ранг", а не фізичною особою ОСОБА_3

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 13 лютого 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2019 року справу прийнято до розгляду.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Під час розгляду справи суди встановили, що 29 вересня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про надання в оренду земельної ділянки площею 24,0581 га для ведення фермерського господарства, що розташована за межами населених пунктів на території Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області. У цій заяві зазначено, що до неї додаються: копія витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копія паспорта та ідентифікаційного коду, копія документа про наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства та інформація про нормативну грошову оцінку землі.

Зазначена земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1 належить до земель державного резервного фонду сільськогосподарського призначення, форма власності державна, дата державної реєстрації - 7 листопада 2013 року.

Згідно з дипломом серії НОМЕР_2, виданим 25 червня 1993 року, ОСОБА_3 з 1987 по 1993 рік навчався в Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства за спеціальністю "Механізація сільського господарства".

Наказом ГУ Держземагентства у Харківській області від 26 вересня 2014 року N 2304-СГ "Про надання в оренду земельної ділянки" ОСОБА_3 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 24,0581 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області, для ведення фермерського господарства строком на 49 років.

21 листопада 2014 року між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_3 укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, а також складено акт погодження її меж та акт приймання-передачі земельної ділянки. Державну реєстрацію договору здійснено 6 травня 2015 року.

16 травня 2016 року між ГУ Держземагентства в Харківській області та ОСОБА_3 укладено додаткову угоду про внесення змін до договору оренди землі від 21 листопада 2014 року, відповідно до якої визначено орендну плату в розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

9 вересня 2016 року проведено державну реєстрацію ФГ "Приоскільне", засновником якого є ОСОБА_3

7 грудня 2016 року ОСОБА_3 звернувся із заявою до ГУ Держгеокадастру у Харківській області про надання згоди на передачу в суборенду земельних ділянок для ведення фермерського господарства загальною площею 158,0579 га з кадастровими номерами НОМЕР_3, НОМЕР_1, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, які надані заявникові в оренду на підставі договорів від 21 листопада 2014 року, укладених ним з ГУ Держземагентства у Харківській області.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 13 грудня 2016 року N 14386-СГ ОСОБА_3 надано згоду на передачу в суборенду спірної земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1.

6 січня 2017 року між ОСОБА_3 та ФГ "Ранг", засновником якого є ОСОБА_4, укладено договір суборенди цієї земельної ділянки. Зроблено розрахунок розміру орендної плати та складено акт приймання-передачі ділянки в суборенду.

Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) установлено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Статтею 20 ГПК України визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Відтак розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів відбувається залежно від їхнього предмета та суб'єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 ГПК України. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу (стаття 45 цього Кодексу).

Особливості участі прокурора в розгляді справ установлено статтею 56 ЦПК України та статтею 53 ГПК України, за змістом положень яких у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи.У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

У справі, яка розглядається, прокурор звернувся до суду в інтересах держави з цивільним позовом до фізичної особи про визнання недійсним та скасування розпорядження органу державної влади про надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, про визнання недійсними договору оренди земельної ділянки, наданої для ведення фермерського господарства, укладеного між фізичною особою і органом державної влади, та договору суборенди цієї земельної ділянки, укладеного між цією ж фізичною особою і фермерським господарством, а також про зобов'язання фізичної особи повернути цю земельну ділянку у зв'язку з невиконанням вимог законодавства щодо її використання. Прокурор посилався на те, що особою, уповноваженою здійснювати функції держави у спірних правовідносинах'є відповідач - ГУ Держгеокадастру у Харківській області.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, Конституцією України, Земельним кодексом України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України "Про фермерське господарство" є спеціальним нормативно-правовим актом.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради (частина перша статті 5, частина перша статті 7 Закону України "Про фермерське господарство").

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 згаданого Закону).

Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Зі змісту положень статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" можна зробити висновок, що після укладення договору користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Суди встановили, що між ОСОБА_3 і ГУ Держземагентства у Харківській областіукладено договір оренди земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства на підставі Закону України "Про фермерське господарство". Після державної реєстрації цього договору відповідач заснував фермерське господарство, зареєстроване як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря й обов'язки землекористувача земельної ділянки перейшли до ФГ "Приоскільне" з дня його державної реєстрації. Надалі ця земельна ділянка передана в суборенду іншому фермерському господарству - ФГ "Ранг", у користуванні якого вона перебувала на час звернення прокурора до суду з вимогою, зокрема, про повернення земельної ділянки.

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (замість яких захист інтересів держави в суді у визначених законом випадках здійснюють прокурори), мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 348/992/16-ц, від 22 серпня 2018 року у справі N 606/2032/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі N 272/1652/14-ц.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Харківського апеляційного суду від 21 листопада 2018 рокупро наявність підстав для закриття провадження у справі, оскільки цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня

2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області залишити без задоволення.

Ухвалу Харківського апеляційного суду від 21 листопада 2018 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 755/12638/15
      Провадження N 14-167цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк", треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія", Приватне підприємство "Ангропродукт", про зміну управителя фонду фінансування будівництва, зобов'язання вчинити певні дії,
      ВСТАНОВИЛА:
      У червні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" (далі - ПАТ "УПБ"), треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія" (далі - ТОВ "ФК "Олімпія"), Приватне підприємство "Ангропродукт" (далі - ПП "Ангропродукт"), про зміну управителя фонду фінансування будівництва (далі - ФФБ), зобов'язання вчинити певні дії.
      Позовну заяву мотивовано тим, що 27 березня 2014 року рішенням правління ПАТ "УПБ" затверджено Правила фонду фінансування будівництва (далі - Правила ФФБ) виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, управителем якого є зазначений банк. 03 жовтня 2012 року між ПАТ "УПБ" та ПП "Ангропродукт" укладено угоду про фінансування будівництва. Також між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (як довірителями ФФБ) і ПАТ "Український професійний банк" укладені договори про участь у ФФБ. Діяльність управителя ФФБ з довірчого управління коштами за договорами з юридичними та фізичними особами ПАТ "УПБ" здійснював на підставі банківської ліцензії N 132 від 18 жовтня 2011 року. 28 травня 2015 року Правлінням Національного банку України (далі - НБУ) прийнято постанову N 348, якою ПАТ "УПБ" віднесено до неплатоспроможних. Також виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 28 травня 2015 року N 107 "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "УПБ". У зв'язку з викладеним у позивачів виникли сумніви щодо належного виконання відповідачем своїх обов'язків з управління ФФБ.
      З огляду на це ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили здійснити заміну управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія"; передати ФФБ виду А, створений для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", його документацію в повному обсязі та кошти оперативного резерву цього фонду від ПАТ "УПБ" до ТОВ "ФК "Олімпія"; визнати нового управителя ТОВ "ФК "Олімпія" правонаступником за угодою про фінансування будівництва N 10131-ВСІБ від 03 жовтня 2012 року, іпотечним договором від 03 жовтня 2012 року (зі змінами та доповненнями), договором доручення з відкладальними умовами N 10132-ВСІБ від 03 жовтня 2012 року, договором відсутплення майнових прав на нерухомість з відкладальними умовами N 10133-ВСІБ від за цією ж датою та всіма укладеними з фізичними особами договорами про участь у ФФБ.
      Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року позов задоволено частково. Замінено управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія". Зобов'язано ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" ФФБ виду А, створений для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", його документацію в повному обсязі та кошти оперативного резерву цього фонду. У задоволенні решти позову відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ "УПБ" не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ визначеним у Законі України від 19 червня 2003 року N 978-IV "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (далі - Закон N 978-IV), тому не може виконувати взяті на себе зобов'язання, передбачені договорами про участь у ФФБ. Кошти оперативного резерву є частиною ФФБ, у зв'язку із чим кошти такого фонду у повному обсязі мають бути передані в управління іншій фінансовій установі на підставі статті 23 Закону N 978-IV.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А залишено без змін.
      Рішення суду першої інстанції в іншій частині сторонами оскаржене не було, тому в апеляційному порядку не перевірялося.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що позовна вимога про зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1 відповідає вимогам закону, тому наявні підстави для задоволення позову в цій частині.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 березня 2016 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Ухвалу суду касаційної інстанції мотивовано тим, що апеляційний суд не зауважив, що кошти, які обліковуються на рахунках ФФБ, підлягають поверненню довірителям у межах ліквідаційної процедури у порядку, визначеному статтею 52 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі також - Закон N 4452-VI), та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення вимоги про передачу коштів оперативного резерву.
      Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року залишено без змін рішення суду першої інстанції в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу АДРЕСА_1.
      Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що в разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ. Посилання в апеляційній скарзі на приписи статті 52 Закону N 4452-VI, згідно з якими задоволення вимог кредиторів банку здійснюється за рахунок одержаних від реалізації майна банківської установи грошових коштів у порядку черговості, апеляційний суд визнав необґрунтованими, оскільки спірні кошти не є майном банку, а сформовані довірителями ФФБ і передані управителю в довірчу власність. Суд також зазначив, що включення вимог довірителів до банку - управителя ФФБ до сьомої черги вимог кредиторів у порядку, встановленому Законом N 4452-VI, свідчить про намір Фонду гарантування вкладів фізичних осіб використати вказані кошти на задоволення вимог інших кредиторів банку, вимоги яких підлягають задоволенню перед сьомою чергою кредиторів, що не ґрунтується на законі та є несправедливим. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що кошти оперативного резерву є частиною ФФБ, у зв'язку із чим кошти ФФБ у повному обсязі мають бути передані в управління іншій фінансовій установі в порядку, встановленому статтею 23 Закону N 978-IV.
      У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "УПБ", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині зобов'язання ПАТ "УПБ" передати до ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди неправильно застосували Закон N 4452-VI. Під час здійснення ліквідації банку не виникає жодних додаткових зобов'язань, крім витрат, безпосередньо пов'язаних зі здійсненням ліквідаційної процедури. Суди не врахували, що задоволення вимог кредиторів банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, зокрема повернення коштів, які обліковуються на рахунках ФФБ, може бути здійснено виключно у процедурі ліквідації банку та в порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону N 4452-VI. Законодавець не наділяє суди загальної юрисдикції правом змінювати черговість задоволення кредиторських вимог до неплатоспроможного банку, який визначений спеціальним законом.
      У червні 2017 року ТОВ "ФК "Олімпія" подало до суду заперечення на касаційну скаргу, зазначивши, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права, тому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги.
      Інші учасники справи своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги не скористалися.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII).
      У підпункті 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)у редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      14 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до розгляду.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 06 лютого 2019 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає, що справа містить виключну правову проблему.
      Зокрема, норми частини другої статті 23 Закон N 978-IV є неоднозначними та потребують роз'яснення щодо їх застосування. На думку колегії суддів, положення частини другої зазначеної статті не узгоджуються з нормами Закону N 4452-VI та Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 липня 2012 року N 2.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2019 року справу прийнято до розгляду.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Як установили суду під час розгляду справи та вбачається з її матеріалів, рішенням правління ПАТ "УПБ" від 27 березня 2014 року затверджено Правила ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1.
      Між ПАТ "УПБ" та позивачами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договори про участь у ФФБ від 11 вересня 2013 року за N 10131-ВСІБ-010, від 23 лютого 2015 року N 10131-ВСІБ-008 та від 27 грудня 2013 року N 10131-ВСІБ-026 відповідно, за якими довірителі на підставі повного визнання ними Правил ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за вищевказаною адресою, дали згоду на участь у ФФБ виду А та взяли на себе зобов'язання виконувати Правила ФФБ, передати управителю грошові кошти в управління з метою отримання у власність об'єктів інвестування, а управитель зі свого боку взяв на себе зобов'язання прийняти в управління кошти відповідно до Правил ФФБ.
      На підставі постанови Правління НБУ від 28 травня 2015 року N 348 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" до категорії неплатоспроможних" рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 28 травня 2015 року N 107 запроваджено тимчасову адміністрацію у ПАТ "УПБ", у зв'язку із чим останнє не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ, а тому не може виконувати взятих на себе зобов'язань, передбачених договорами про участь у ФФБ.
      Натомість ТОВ "ФК "Олімпія" відповідає вимогам Закону N 978-IV до управителя ФФБ, оскільки має ліцензію від 02 жовтня 2014 року N 2839 на право діяльності із залученням коштів установників управління майном для фінансування об'єктів будівництва та/або здійснення операцій з нерухомістю і його статутний фонд становить 25 000 000,00 грн.
      Згідно з довідкою ПАТ "УПБ" залишок коштів на оперативному резерві згідно з угодою про фінансування будівництва від 03 жовтня 2012 року N 10131-ВСІБ складає 392 960,65 грн.
      Відповідно до статті 1 Закону N 978-IV цей Закон встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами, а також правові засади та особливості випуску, розміщення та обліку сертифікатів фондів операцій з нерухомістю.
      Стаття 2 зазначеного Закону визначає ФФБ як кошти, передані управителю ФФБ в управління, які використані чи будуть використані управителем у майбутньому на умовах Правил ФФБ та договорів про участь у ФФБ.
      Управитель ФФБ - це фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами ФФБ та відповідає вимогам, встановленим цим Законом (стаття 2 Закону N 978-IV).
      Установником управління майном Закон N 978-IV визначає особу, яка передає майно управителю в довірчу власність на підставі договору управління майном. Для ФФБ - це довіритель.
      Згідно з пунктом 2.1 Правил ФФБ управитель відповідно до рішення правління управителя створює ФФБ виду А з метою фінансування будівництва житлового комплексу, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.
      Основною метою створення ФФБ є отримання довірителями у власність об'єктів інвестування (пункт 2.3 Правил ФФБ).
      Відповідно до статті 11 Закону N 978-IV ФФБ вважається створеним після затвердження управителем Правил ФФБ, укладання договору із забудовником та відкриття рахунків ФФБ. Для кожного ФФБ відкриваються окремі рахунки. Будь-які обмеження щодо кількості об'єктів будівництва, що можуть споруджуватися в рамках кожного ФФБ, а також щодо обсягів залучених управителем ФФБ в управління коштів не встановлюються. Банк-управитель відкриває рахунки ФФБ у своєму балансі.
      Рахунки ФФБ управитель використовує для: обліку залучених в управління коштів; здійснення розрахунків за операціями з управління ФФБ; зберігання оперативного резерву, сформованого за рахунок залучених в управління коштів.
      Облік коштів, внесених довірителями до ФФБ, а також облік коштів, спрямованих управителем з ФФБ на фінансування будівництва, управитель здійснює відокремлено від іншого майна управителя, а також від інших ФФБ.
      Відповідно до пункту 3.1 Правил ФФБ управитель ФФБ здійснює управління ФФБ на правах довірчої власності відповідно до Правил ФФБ та договорів про участь у ФФБ. Управитель ФФБ здійснює облік коштів довірителів, залучених до ФФБ, та активів ФФБ окремо від обліку результатів своєї господарської діяльності та складає відокремлений баланс ФФБ.
      Таким чином, ПАТ "УПБ" як управителю ФФБ були передані грошові кошти довірителів на праві довірчої власності.
      Правова природа довірчої власності полягає у наданні довірчому власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Довірчий власник здійснює право власності на об'єкт довірчої власності лише для досягнення визначеної мети, яка обтяжує право довірчої власності. У справі, яка переглядається, такою метою є фінансування будівництва житлового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
      Суд першої інстанції, встановивши, що ПАТ "УПБ" не відповідає характеристикам та необхідним умовам управителя ФФБ та не може виконувати взятих на себе зобов'язань, передбачених договорами про участь у ФФБ, дійшов висновку про заміну управителя ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, забудовником якого є ПП "Ангропродукт", з ПАТ "УПБ" на ТОВ "ФК "Олімпія".
      Рішення суду першої інстанції було оскаржено в апеляційному порядку лише в частині задоволення позовних вимог щодо зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині рішення суду першої інстанції оскаржене не було.
      Таким чином, предметом перегляду в касаційному порядку є рішення суду першої інстанції від 01 лютого 2016 року виключно в частині позовних вимог щодо передачі новому управителю ФФБ - ТОВ "ФК "Олімпія" коштів оперативного резерву ФФБ та ухвала апеляційного суду від 23 лютого 2017 року.
      Відповідно до частини третьої статті 17 Закону N 978-IV оперативний резерв, сформований управителем за конкретним об'єктом будівництва на окремих рахунках ФФБ, є строковими коштами, які після введення цього об'єкта будівництва в експлуатацію управитель перераховує забудовнику в порядку, визначеному договором між управителем та забудовником. Для ФФБ виду А оперативний резерв перераховується забудовнику в повному обсязі.
      Кошти оперативного резерву, сформованого управителем відповідно до встановлених обмежень за рахунок отриманих в управління коштів, управитель використовує для виконання таких операцій: виплата довірителям коштів з ФФБ; перерозподіл отриманих в управління коштів між об'єктами будівництва внаслідок здійснення довірителями операції зміни об'єкта інвестування (частина перша статті 17 Закону N 978-IV).
      Правилами ФФБ для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1 визначено, що оперативний резерв формується за рахунок коштів довірителів, що вносяться ними до ФФБ (пункт 6.3). Кошти, що формують оперативний резерв, знаходяться на рахунках ФФБ та використовуються управителем виключно для виплати довірителям коштів з ФФБ та перерозподілу отриманих в управління коштів між об'єктами будівництва внаслідок здійснення довірителями ФФБ операцій щодо зміни об'єктів інвестування (пункт 6.3.2).
      Отже, кошти оперативного резерву є коштами ФФБ, сформованого довірителями ФФБ, з цільовим призначенням, обмеженим нормами Закону N 978-IV.
      Відповідно до статті 23 Закону N 978-IV за рішенням суду, що набрало законної сили, прийнятим за зверненням довірителів ФФБ або відповідного органу, що здійснює нагляд та регулювання діяльності управителя, у зв'язку з порушенням управителем законодавства про фінансові послуги ФФБ може передаватися в управління іншій фінансовій установі, що відповідає вимогам цього Закону, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. До нового управителя переходять усі права та обов'язки щодо довірителів цього ФФБ та відповідного забудовника.
      У разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ.
      Порядок передачі фонду фінансування будівництва або фонду операцій з нерухомістю в управління іншій фінансовій установі за рішенням суду затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2011 року N 490.
      У свою чергу Правилами ФФБ для фінансування будівництва житлового комплексу на АДРЕСА_1, продубльовано положення Закону N 978-IV щодо можливості передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі за рішенням суду (пункт 15.6), а також визначено, що у випадку прийняття управителем рішення про ліквідацію: управитель узгоджує із забудовником іншу фінансову установу (нового управителя) для передачі в управління ФФБ; управитель погоджує із забудовником та довірителями ФФБ порядок передачі для управління ФФБ іншій фінансовій установі (новому управителю); управитель проводить акти звіряння розрахунків із забудовником; управитель звертається до суду для встановлення факту передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі - новому управителю (пункт 15.7).
      Відповідно до пункту 15.8 Правил ФФБ у разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ.
      Пункт 3.4.8 Правил ФФБ установлює заборону управителю відповідати за своїми боргами активами ФФБ.
      При передачі ФФБ в управління іншій фінансовій установі (новому управителю) за рішенням суду майно, передане в управління, передається новому управителю ФФБ (пункт 15.9 Правил).
      Таким чином, нормами Закону N 978-IV та Правилами ФФБ визначено порядок дій управителя в разі прийняття рішення про ліквідацію та закріплено пріоритетність передачі ФФБ новому управителю серед інших способів урегулювання правовідносин між суб'єктами системи фінансово-кредитних механізмів при будівництві житла у разі ліквідації управителя.
      Оскільки кошти оперативного резерву є коштами довірителів ФФБ, тобто майном ФФБ, яке обліковується на його рахунках, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення вимог позивачів у частині вимог щодо передачі коштів оперативного резерву ФФБ від ПАТ "УПБ" до ТОВ "ФК "Олімпія".
      Стосовно доводів касаційної скарги про пріоритетність застосування до спірних правовідносин норм Закону N 4452-VI Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до частини п'ятої статті 50 Закону N 4452-VI іпотечні активи, що перебувають в управлінні банку або є забезпеченням виконання зобов'язань за сертифікатами з фіксованою дохідністю, емітентом яких є банк, а також кошти на рахунку ФФБ або майно фонду операцій з нерухомістю, в тому числі кошти на його рахунку, що перебувають в управлінні банку, не включаються до ліквідаційної маси банку. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" та Закону N 978-IV.
      Отже, зазначена норма встановлює заборону на включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси банку, має бланкетний характер та відсилає до норм спеціального Закону N 978-IV.
      Таким чином, аналіз положень законів N 978-IV та N 4452-VI дає підстави стверджувати, що у правовідносинах щодо ФФБ пріоритетними є норми Закону N 978-IV, оскільки саме цей Закон визначає основні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла, а також особливості управління цими коштами. При цьому слід зауважити, що норми законів N 978-IV та N 4452-VI не є суперечливими між собою та містять чітку позицію щодо заборони включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси банку.
      Разом з тим безпосередньо Законом N 4452-VI не визначено чергу для задоволення вимог кредиторів банку щодо коштів ФФБ. Зазначене підтверджує пріоритетність заміни управителя ФФБ у разі його ліквідації, на нового управителя.
      Натомість Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку затверджене рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 05 липня 2012 року N 2, є підзаконним нормативно-правовим актом, який може застосовуватися до спірних правовідносин лише в частині, яка не суперечить законам України та актам, які мають вищу юридичну силу.
      Таким чином, доводи, наведені в касаційній скарзі, щодо пріоритетності правозастосування норм Закону N 4452-VI до спірних правовідносини не знайшли свого підтвердження.
      Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій у частині позовних вимог щодо зобов'язання ПАТ "УПБ" передати ТОВ "ФК "Олімпія" кошти оперативного резерву ФФБ виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1, на правильність судових рішень не впливають.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      У силу частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      З урахуванням викладеного та з огляду на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, судові рішення в оскаржуваній до касаційного суду частині слід залишити без змін як такі, що прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а касаційну скаргу слід залишити без задоволення.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення Верховний Суд залишає без змін, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" залишити без задоволення.
      Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 лютого 2016 року в частині позовних вимог щодо зобов'язання Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" передати Товариству з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Олімпія" кошти оперативного резерву фонду фінансування будівництва виду А, створеного для фінансування будівництва житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1, та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 лютого 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 607/6865/2018
      Провадження N 14-212цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року (суддя Позняк В.М.) та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року (судді Дикун С.І., Парандюк Т.С., Храпак Н.М.)
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби України у Тернопільській області, Державної казначейської служби України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби України у Тернопільській області (далі - ГУ ДФС у Тернопільській області), Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди.
      Позовну заяву мотивував тим, що рішеннями ГУ ДФС у Тернопільській області, прийнятими щодо Приватного малого підприємства "Галактика" (далі - ПМП "Галактика"), принижено його честь, гідність та ділову репутацію, оскільки він є єдиним засновником та власником ПМП "Галактика", а також ділову репутацію самого підприємства. ДКС України зазначив відповідачем, оскільки справа пов'язана з виплатою коштів з державного бюджету, а законодавством України відповідальність за виконання державою відповідних бюджетних зобов'язань покладено саме на зазначений орган. З огляду на викладене позивач просив суд: установити, що протиправними рішеннями ГУ ДФС у Тернопільській області від 08 грудня 2014 року N 36439 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року, від 07 червня 2017 року N 0004581202 про сплату штрафу в розмірі 4364,43 грн та N 0004591202 про сплату штрафу у розмірі 1993,33 грн. а також протиправними діями, направленими для їх прийняття, відповідач принизив його честь, гідність, ділову репутацію та ділову репутацію ПМП "Галактика". Крім того, просив стягнути солідарно з відповідачів моральну шкоду у розмірі 1 000000,0 грн. та судові витрати.
      Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДФС у Тернопільській області, ДКС України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди відмовлено.
      Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вказаний спір виник щодо захисту честі, гідності, ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями відповідачів не ОСОБА_1 як фізичній особі, а саме ПМП "Галактика" та ОСОБА_1 як засновнику та власнику цього підприємства, тобто спір виник між юридичними особами та повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
      Суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції постановив ухвалу з додержанням норм процесуального права, врахував суть спірних правовідносин, суб'єктний склад спору, що фактично виник між юридичними особами, а також відсутність спору про право цивільне, тому підстав для скасування ухвали суду першої інстанції немає.
      У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач звернувся до суду як фізична особа з вимогами відшкодувати завдану йому моральну шкоду.
      Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
      Відзив на касаційну скаргу від відповідачів не надходив.
      Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 березня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди встановили, що кінцевим бенефіціарним власником ПМП "Галактика" є ОСОБА_1, що ним не заперечується та підтверджується витягом про державну реєстрацію юридичної особи (а. с. 10).
      08 грудня 2014 року Тернопільська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Тернопільській області прийняла рішення N 36439 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року.
      22 січня 2015 року постановою Тернопільського окружного адміністративного суду у справі N 819/3310/14-а визнано протиправним та скасовано рішення Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Тернопільській області від 08 грудня 2014 року N 3639 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      Згідно з пунктом 14 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою.
      Положеннями частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
      ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДФС у Тернопільській області, ДКС України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що, на його думку, незаконними діями першого відповідача порушено його особисті немайнові права, чим завдано моральної шкоди.
      Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач також указав, що діями ГУ ДФС у Тернопільській області завдано шкоди і діловій репутації ПМП "Галактика", разом з тим ОСОБА_1 не зазначає, що діє на захист інтересів цієї юридичної особи, ПМП "Галактика" не є стороною (позивачем) у цій справі.
      У касаційній скарзі ОСОБА_1 наголосив, що він звернувся до суду саме як фізична особа з метою захисту власних прав та інтересів.
      Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
      Відповідно до частин першої та третьої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
      Оскільки за своїм характером спори щодо захисту честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди є цивільно-правовими, ЦПК України не визначає обмежень щодо розгляду таких спорів між фізичною і юридичними особами в порядку цивільного судочинства.
      Натомість ГПК України обмежує компетенцію судів господарської юрисдикції справами у спорах про захист ділової репутації та відшкодування моральної шкоди сторонами яких є юридичні особи та/або фізичні особи - підприємці, самозайняті особи.
      Таким чином, з огляду на предмет позову, суб'єктний склад спору та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу, а встановлення обґрунтованості позову - це обов'язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
      Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про належність цього спору до юрисдикції господарських судів України.
      Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ОСОБА_1 є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      10 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 461/10610/13-ц
      Провадження N 14-108 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_8 (далі також - позичальник), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс" (далі також - поручитель) про стягнення боргу
      за касаційною скаргою позичальника на рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року, ухвалене суддею Юрківим О.Р., та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Савуляка Р.В., Крайник Н.П., Мельничук О.Я.
      Учасники справи:
      позивач: Публічне акціонерне товариство "Ідея Банк",
      відповідачі: ОСОБА_8, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс".
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 6 вересня 2013 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про зміну предмета просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя заборгованість у сумі 25 000 грн. а також з позичальника заборгованість у сумі 320 443,21 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 1 лютого 2012 року позивач уклав із позичальником кредитний договір N 910.13099 (далі також - кредитний договір), відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн для купівлі транспортного засобу;
      2.2. 2 липня 2013 року для забезпечення виконання кредитного договору позивач уклав із поручителем договір поруки, за умовами якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед позивачем солідарно з позичальником у межах 25 000 грн;
      2.3. Станом на 11 березня 2015 року загальна заборгованість позичальника через невиконання ним умов кредитного договору разом з процентами та неустойкою становила 345 443,21 грн.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 вересня 2017 року Галицький районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Місцевий суд вважав, що оскільки позичальник не виконав обов'язки за кредитним договором у встановлений строк, виникла заборгованість, яка станом на 11 березня 2015 року становила 345 443,21 грн. Враховуючи умови кредитного договору та договору поруки, суд першої інстанції вирішив, що з позичальника та поручителя на користь позивача слід стягнути солідарно заборгованість у сумі 25 000 грн. а решту заборгованості у сумі 320 443,21 грн - з позичальника.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 12 липня 2018 року Апеляційний суд Львівської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      6. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, стягнувши на користь позивача за наявності належних і законних для того підстав 25 000 грн солідарно з позичальника та поручителя і 320 443,21 грн - з позичальника.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 21 вересня 2018 року позичальник подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться нанеправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Обґрунтував ухвалу тим, що позичальник оскаржує рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Позичальник стверджує, що він був позбавлений права взяти участь у судовому засіданні, призначеному апеляційним судом на 12 липня 2018 року, оскільки не отримав судової повістки про виклик на це судове засідання.
      11. Суди попередніх інстанцій не врахували, що у наданому позивачем розрахунку є недостовірні відомості.
      12. Вимоги позивача до поручителя мали розглядатися за правилами господарського судочинства, а тому провадження у цій частині суди мали закрити.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. Позивач і поручитель відзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      14. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
      17. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      18. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      19. У касаційній скарзі позичальник вказує на те, що вимогу до поручителя слід розглядати за правилами господарського, а не цивільного судочинства.
      20. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.
      21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони.
      22. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.
      23. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.
      24. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України у редакції, чинній на той же час, навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову юридичної особи-кредитора до фізичної особи-боржника та поручителя, який є юридичною особою.
      25. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до фізичної особи-позичальника, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
      26. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
      27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав договір порукиз поручителем, який має відповідати з позичальником перед позивачем солідарно.
      28. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      29. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
      30. У цій справі позивач заявив вимоги про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з фізичної особи-позичальника та з юридичної особи-поручителя у межах обсягу відповідальності, визначеного договором поруки.
      31. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що такі вимоги мали розглядатися спільно за правилами цивільного судочинства. Тому доводи касаційної скарги є необґрунтованими, а висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо юрисдикції суду - правильними (аналогічні висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в її постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі N 534/1898/14-ц, від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11, від 5 грудня 2018 року у справі N 524/4996/13-ц).
      (1.2) Щодо суті спору
      32. Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      33. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      34. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 1 лютого 2012 року ПАТ "Ідея Банк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн зі сплатою 21,99 % річних.
      35. Позивач вказував у позові, що сторони у § 4 кредитного договору погодили погашення заборгованості за цим договором відповідно до Графіку щомісячних платежів (Додаток N 1 до кредитного договору). Згідно з Графіком щомісячних платежів позичальнику розстрочено повернення кредитних коштів і визначено сплату процентів шляхом внесення кожного місяця не пізніше 1 числа періодичних платежів у розмірах, визначених цим Графіком.
      36. Тобто, сторони кредитного договору встановили, зокрема, місячний строк виконання позичальником обов'язків з внесення регулярних платежів для виконання основного зобов'язання, і цей строк згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливав у відповідне число останнього місяця строку.
      37. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу (пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12).
      38. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      39. Отже, прострочення повернення кожного періодичного платежу є порушенням позичальником зобов'язання за кредитним договором.
      40. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору.
      41. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
      42. Позивач зазначав у позові, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання ним графіку погашення як кредиту, так і процентів за користування кредитом, позивач направив поручителеві вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847, в якій повідомив про те, що позичальники, вказані у додатку до цієї вимоги (зокрема, і позичальник за кредитним договором), не вносять платежі в рахунок погашення заборгованості за договорами, а тому поручитель у межах 25 000 грн зобов'язаний виконати обов'язок позичальника впродовж 7 днів з моменту пред'явлення зазначеної вимоги.
      43. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили умови кредитного договору щодо порядку реалізації позивачем права на дострокове повернення кредиту, а також вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847 на предмет її вручення поручителеві, це унеможливило повне, всебічне й об'єктивне встановлення обставин справи.
      44. Позичальник у касаційній скарзі також вказує на те, що суди не дослідили зроблений позивачем розрахунок заборгованості.
      45. Велика Палата Верховного Суду з цим погоджується. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили вимогу позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 140 894,21 грн. Але не звернули увагу на те, що позивач додав до заяви про зміну предмета позову від 20 березня 2015 року (т. 1, а. с. 141-143) розрахунок, в якому зазначив станом на час звернення до суду іншу суму заборгованості за кредитним договором. Тому необґрунтованим є стягнення судом 140 894,21 грн заборгованості без дослідження зазначеного розрахунку.
      46. Крім того, за умови пред'явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання (див. пункт 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). У разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України строк повернення неохопленої попередніми періодами заборгованості за кредитним договором вважається таким, що настав, а право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12).
      47. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди, не дослідивши належним чином зібрані у справі докази, не перевірили обґрунтованість заперечення позичальника щодо належності розрахунку заборгованості за кредитним договором. Досліджуючи відповідний розрахунок, суди мають враховувати наведені висновки щодо застосування норм права.
      48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      49. З огляду на вказане доводи позичальника про обґрунтованість розрахунку заборгованості за кредитним договором, а також про встановлення інших обставин, які суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, суд касаційної інстанції перевірити не може.
      (1.3) Щодо належного повідомлення позичальника про розгляд справи
      50. Позичальник у касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд не повідомив його належно про судове засідання, призначене на 12 липня 2018 року і на якому суд прийняв постанову.
      51. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що лист, яким апеляційний суд надсилав позичальникові повістку про судове засідання на 12 липня 2018 року, відділення поштового зв'язку повернуло без вручення з відмітками "за закінченням терміну зберігання" й "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення".
      52. Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, днем вручення судової повістки є: 1) день вручення її під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про її доставлення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
      53. Отже, повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" чи "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" не є доказом належного інформування позичальника про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі N 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі N 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року). Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не виконав належно зазначений процесуальний обов'язок з інформування позичальника.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      54. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта цієї статті).
      56. З огляду на висновки щодо порушення норм процесуального права судами першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А томуслід скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      57. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
      (2.2) Щодо судових витрат
      58. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити.
      2. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська