Постановление ВС-КГС о возможности открытия исполнительного производства и взыскания средств с ликвидируемого банка по решению суда о взыскании депозита принятого до начала процедуры ВА
By
ANTIRAID, in Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
2 members have voted
-
Пользователи
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 761/46959/17
Провадження № 14-306цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О.С.,
суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
розглянула у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» Волощука Ігоря Григоровича про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2018 року, ухвалене суддею Осауловим А.А. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року, прийняту у складі суддів Оніщука М.І., Українець Л.Д., Шебуєвої В.А.
Історія справи
Короткий зміст та обгрунтування та позовних вимог
1. 14 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» (далі - уповноважена особа Фонду), в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду Волощука І.Г. від 13 листопада 2015 року в частині визнання нікчемним договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року та правочину щодо перерахування коштів у сумі 180 000 грн на поточний рахунок № НОМЕР_1 за договором банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, а також зобов`язати уповноважену особу Фонду Луньо І.В. включити позивача до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції»(далі - ПАТ «Банк «Національні інвестиції»), які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
2. Позовна заява мотивована тим, що 17 вересня 2015 року між позивачем та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи № 26280980/11/Деп (далі - договір). За умовами цього договору банк відкрив позивачу поточний рахунок № НОМЕР_2 у національній валюті та/або іноземній валюті. 17 вересня 2015 року на виконання договору позики від 01 червня 2015 року, укладеного між позивачем як позикодавцем та ОСОБА_4 як позичальником, на поточний рахунок позивача від ОСОБА_4 були зараховані грошові кошти в розмірі 180 000 грн. Однак уповноважена особа Фонду Волощук І.Г. повідомив позивача про нікчемність договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів на рахунок останнього та про нікчемність договору банківського вкладу, укладеного з позивачем 17 вересня 2015 року. На думку ОСОБА_1 , наказ відповідача «Щодо заходів, пов`язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів)» від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос та дії уповноваженої особи Фонду щодо невключення позивача, до переліку вкладників банку є протиправними та безпідставними, тому він підлягає включенню у перелік вкладників як такий, що має право на отримання гарантованої суми вкладу відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
3. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
4. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» і правочин від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів у сумі 180 000 грн з поточного рахунку ОСОБА_4 на поточний рахунок ОСОБА_1 із призначенням платежу «Повернення безвідсоткової позики згідно з договором б/н від 01 червня 2015 року без податку на додану вартість» було визнано нікчемними на підставі вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
5. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року скасовано. Провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 Цивільного процесуального кодексу України.
6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що пред`явлені вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, враховуючи, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і не є спором у зв`язку з процесом ліквідації банку, який має іншій характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодування за вкладами.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
7. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що суди не в повному обсязі з`ясували обставини справи та неправильно застосували норми матеріального та процесуального права.
8. При цьому, суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач вже звертався за захистом своїх прав до адміністративного суду з позовом про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, предметом якого було протиправне невключення ОСОБА_1 до переліку вкладників (без зазначення у такому позові інших сторін, а також розміру та дати вкладу), однак йому було відмовлено у прийнятті позовної заяви з посиланням на підвідомчість такої справи судам господарської юрисдикції. Судом апеляційної інстанції не роз`яснено, до юрисдикції якого суду йому необхідно звертатися з цим позовом. При цьому, позивач захищає свій майновий інтерес як споживач фінансової послуги та намагається відновити своє порушене майнове право на грошові кошти, розміщені в ПАТ «Банк «Національні інвестиції» на його рахунку. Наявний у цій справі спір, є приватно-правовим, оскільки виник з цивільно-правового договору банківського рахунку (вкладу), а відповідач своїм рішенням відмовився виконувати зобов`язання банку перед ним. Дії уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Національні інвестиції» Волощука І.Г., оформлені наказом від 13 листопада 2015 року № 56/1 ос про визнання нікчемними правочинів з укладення договору № 26280980/11/Деп банківського рахунку та транзакції щодо зарахування на його рахунок грошових коштів, є неправомірними і такими, що суперечить вимогам законодавства, адже зарахування коштів на банківський рахунок не є правочином. Крім того, з вимогою про нікчемність правочину (договору банківського рахунку) має звертатися Фонд гарантування вкладів фізичних осіб шляхом пред`явлення позову в загальному порядку, передбаченому ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Позивача протиправно не включено до переліку вкладників банку, яким має бути здійснено гарантоване законом відшкодування коштів.
Рух справи у суді касаційної інстанції
9. 05 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з місцевого суду.
10. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
11. Відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
12. 29 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
13. 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
Позиція Верховного Суду
14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
15. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
16. Згідно із ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
17. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
18. Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
19. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
20. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) - юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
21. Статті 3 та 17 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову) регламентували, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб`єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
22. Отже, основною ознакою публічно-правових спорів є участь у них у якості сторони суб`єкта владних повноважень. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
23. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
24. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
25. Вищенаведені спірні правовідносини у цій справі врегульовано Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
26. Згідно з п. 16 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
27. Відповідно до п. 6 ст. 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
28. Отже, у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов`язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
29. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
30. Зокрема, згідно з п. 1, 2 ч.5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
31. Відповідно до ч. 2 ст. 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси.
32. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (ст. 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
33. Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку.Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 грн.
34. Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.
35. Згідно з положеннями ст. 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
36. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
37. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої ст. 26 цього Закону.
38. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків.
39. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
40. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
41. При цьому Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а Уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб.
42. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що вказаний спір, наявність якого обґрунтовано позивачем у вказаному позові, за своєю правовою природою стосується саме формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та затвердження такого реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, а отже є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»граничного розміру відшкодування за вкладами.
43. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17.
44. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
45. Разом з тим, в касаційній скарзі позивач зазначив, що звертався з цим позовом і до Окружного адміністративного суду міста Києва, проте останній відмовив йому у відкритті провадження у справі згідно з ухвалою від 05 серпня 2016 року, яка мотивована тим, що даний спір підсудний місцевому господарському суду.
46. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на висновок про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору вказана відмова у відкритті провадження у справі за правилами адміністративного судочинства за аналогічними вимогами позивача поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
47. Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у п. 1 ст. 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
48. Згідно із ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
49. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст. 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист. Тому з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.
51. Відповідно до ч. 1 ст. 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
52. Тому доводи касаційної скарги стосовно встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції.
53. Щодо вищевказаного позову в частині вимог про визнання протиправним та скасування наказу (рішення) уповноваженої особи Фондув частині визнання нікчемним договору банківського рахунку та правочину щодо перерахування коштів, Велика Палата Верховного Суду констатує наступне.
54. Згідно із ч. 2, 10 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов`язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті.
55. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними.
56. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення (наказу, розпорядження, повідомлення тощо) уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (ч. 2 ст. 215 ЦК України та ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи проведена передбачена ч. 2 ст. 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
57. Зазначене рішення не створює жодних обов`язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), а тому не може порушувати будь-які права цих осіб унаслідок прийняття такого рішення. Таким чином, права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку (наказу, розпорядження, повідомлення, тощо), сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.
58. Отже, встановлена правова природа зазначеного рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визначення його протиправності, а тому ці позовні вимоги не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в адміністративних судах).
59. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16 (провадження № 12-9зг18), від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18), від 4 липня 2018 року у справі № 819/353/16 (провадження № 11-163апп18), від 4 липня 2018 року у справі № 815/5392/16 (провадження № 11-465апп18), від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1061/16 (провадження № 11-654апп18), від 22 серпня 2018 року у справі № 805/5104/15-а (провадження № 11-655апп18).
60. При цьому, вищенаведені висновки також не були враховані судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року.
61. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
62. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (ч. 6 ст. 411 ЦПК України).
63. Частиною 4 ст. 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
64. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
65. Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
66. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
67. В частині вирішенняпозовних вимог про зобов`язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_1 до переліку вкладників Банкупостанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року належить скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
68. Щодо судових витрат
69. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
70. Оскільки зміна вказаної мотивувальної частини постанови Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року не тягне зміни розподілу судових витрат, Верховний Суд не змінює розподілу судових витрат.
Керуючись ст. 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Змінити постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
В частині позовних вимогОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» про зобов`язання уповноваженої особи Фонду включити до переліку вкладників Банку постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 серпня 2018 року скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя -доповідач О.С. Ткачук
Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
Т .О. Анцупова В.С. Князєв
С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
В.В. Британчук Н.П. Лященко
Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
М.І. Гриців В.В. Пророк
Д.А. Гудима Л.І. Рогач
Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
О.С. Золотніков О.Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86105191
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 1-07/07
Провадження № 13-36зво19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Лобойка Л. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
за участю секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,
засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_1 ,
захисника Тарахкала М. О.,
прокурора Чупринської Є. М.
розглянула в судовому засіданні заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року (справа № 1-07/07) з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом та
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст судових рішень
1. Вироком Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року ОСОБА_1 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6, 11, 12 частини другої статті 115, частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК), до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
2. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочинів за таких обставин.
У грудні 2004 року ОСОБА_2 замовила й організувала умисне вбивство ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з мотивів особистої неприязні, оскільки вважала їх винуватими у руйнуванні сімейних стосунків зі своїм співмешканцем ОСОБА_4 . Реалізуючи свій умисел, ОСОБА_2 підбурила до вчинення цього злочину ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які виступили виконавцями вбивства.
10 грудня 2004 року близько 19 години ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на виконання замовлення ОСОБА_2 , за попередньою змовою з нею та між собою, з метою позбавлення життя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , озброєні наданими ОСОБА_2 ножами, прибули до належного сім`ї ОСОБА_8 домоволодіння АДРЕСА_1 . У приміщенні літньої кухні ОСОБА_1 , діючи з особливою жорстокістю, завдав ОСОБА_5 не менше двадцяти двох ударів, а ОСОБА_6 - не менше восьми ударів ножем у різні частини тіла, у тому числі у життєво важливі органи. Від отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_5 та ОСОБА_6 померли на місці події.
Крім того, ОСОБА_1 спочатку помилково сприйняв присутню в помешканні сім`ї ОСОБА_9. за одну з осіб, котрих він мав убити на замовлення ОСОБА_2 , у зв`язку з чим завдав ОСОБА_9 одного удару ножем у грудну клітку і заподіяв легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я.
3. Ухвалою Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року вирок щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 змінено шляхом виключення кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченої пунктом 6 частини другої статті 115 КК, - вчинення умисного вбивства з корисливих мотивів, і застосування судом за цим законом додаткового покарання - конфіскації майна. В решті вирок залишено без змін.
Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
4. Рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 16 квітня 2019 року у справі «Алахвердян проти України» набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту другого статті 28 Конвенції.
5. Зазначеним рішенням ЄСПЛ констатував порушення Україною під час досудового розслідування в даній справі вимог підпункту «с» пункту третього та пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
6. За висновками Суду таке порушення полягало у відібранні в ОСОБА_1 12 грудня 2004 року явки з повинною і проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події у процесуальному статусі свідка без участі захисника, попри наявність фактичних і правових підстав офіційно обвинувачувати його у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин. На час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов`язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою.
7. Міжнародна судова установа визнала невідповідність національного судового провадження вимогам статті 6 Конвенції в частині використання судами першої та касаційної інстанцій на обґрунтування своїх висновків про винуватість заявника у вчиненні вбивства даних явки з повинною і результатів відтворення обстановки і обставин події, проведених з порушенням його конвенційних прав.
Зміст заяви про перегляд судових рішень
8. У заяві про перегляд судових рішень засуджений ОСОБА_1 ставить питання про скасування вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року, ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року, вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року, ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого ЄСПЛ порушення національним судом прав заявника за пунктом першим та підпунктом «с» пункту третього статті 6 Конвенції.
9. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на використання під час постановлення обвинувального вироку як частини доказової бази результатів процесуальних дій за його участю, проведених за відсутності адвоката, - явки з повинною та показань під час відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року. На обґрунтування своєї позиції заявник наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
10. У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали позицію, викладену в заяві. Мотивуючи наведене, захисник зазначив, що з урахуванням висновків міжнародної судової установи необхідно визнати недопустимими доказами як дані явки з повинною і протоколу відтворення обставновки і обставин події за участю ОСОБА_1 від 12 грудня 2004 року, так і похідні від них відомості, що містяться у подальших визнавальних показаннях заявника як підозрюваного і обвинуваченого, у тому числі на очних ставках з ОСОБА_2 та свідками і під час відтворення обстановки і обставин події у статусі підозрюваного, процесуальних документах про виявлення і вилучення у вказаних ОСОБА_1 місцях фрагментів спаленого одяту та светра зі слідами крові, а також установлені за результатами експертиз цих речових доказів. З огляду на викладене, на переконання захисника, вирішення питання про допустимість і достатність для висновків про доведеність чи недоведеність обвинувачення решти доказів потребує їх повторного дослідження й переоцінки у межах змагальної судової процедури, проте Верховний Суд, на відміну від суду першої інстанції, позбавлений процесуальних повноважень вчиняти ці дії.
11. Прокурор наголосила на необхідності залишити заяву без задоволення, а судові рішення - без зміни. На обґрунтування своєї позиції звернула увагу, що вирок та ухвала у частині засудження ОСОБА_1 за умисне вбивство ґрунтуються не лише на його власних визнавальних показаннях, а і на сукупності інших доказів, порядок одержання яких не пов`язаний з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав заявника. Додатково зазначила, що міжнародна судова установа у своєму рішенні не знайшла підстав вважати становище заявника під час відібрання явки з повинною і першого допиту особливо вразливим, не піддала сумніву добровільність його зізнання в убивстві і врахувала, серед іншого, факт зміни ОСОБА_1 показань лише через тривалий час після написання явки з повинною і проведення першого відтворення обстановки і обставин події, хоча починаючи з наступного дня він був забезпечений кваліфікованою правовою допомогою.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Правові наслідки констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
Докази вбивства, отримані з порушенням конвенційних прав заявника
12. Відповідно до висновків, викладених у рішенні міжнародної судової установи, в основі порушення Україною міжнародних зобов'язань лежали суттєві процедурні помилки, які мали місце в частині недотримання права ОСОБА_1 на захист під час відібрання явки з повинною 12 грудня 2004 року, проведення з ним цього ж дня відтворення обстановки і обставин події та використання судом в обвинувальному вироку результатів зазначених процесуальних дій і похідних від них засобів доказування.
13. Як видно з матеріалів справи, в цих явці з повинною і показаннях ОСОБА_1 докладно повідомляв обставини вчинення ним у співучасті з ОСОБА_3 умисного вбивства ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на замовлення ОСОБА_2 , яка мала особисту неприязнь до потерпілих на ґрунті ревнощів свого співмешканця ОСОБА_4 до ОСОБА_6 і підозри ОСОБА_5 у сприянні стосункам між ними.
14. Як зазначав заявник, після вчинення злочину вони спалили свій одяг зі слідами крові на городі домоволодіння ОСОБА_3 , однак светр, у який він, ОСОБА_1 , був одягнений під час убивства, залишився в нього вдома (т. 1, а. с. 92-95, 128-133).
15. Під час відтворення обстановки і обставин події на городі домоволодіння сім`ї ОСОБА_10 було виявлено фрагменти згорілого одягу. Крім цього, в подальшому за місцем проживання ОСОБА_1 виявлено та вилучено светр, результати експертного дослідження якого щодо наявності й ідентифікації слідів крові також було покладено судом в основу вироку поряд з іншими доказами (т. 1, а. с. 117, т. 3, а. с. 78-83).
16. Процедуру відібрання в ОСОБА_1 явки з повинною і проведення з ним відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року міжнародна судова установа визнала несумісною з гарантіями, закріпленими у підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
17. Зокрема, ЄСПЛ зауважив, що зазначена вище явка з повинною не була першим контактом ОСОБА_1 з правоохоронними органами. Зранку цього ж дня працівники міліції, які мали інформацію про вбивство ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , вже допитували заявника як свідка, і в цих показаннях він не повідомляв жодних даних про свою причетність до злочину і заперечував власну обізнаність щодо обставин його вчинення (т. 1, а. с. 87-88).
18. Виходячи з наведеного, Суд дійшов висновку, що після висловлення ОСОБА_1 наміру написати явку з повинною слідчий мав розуміти її зміст, зокрема зізнання в умисному вбивстві двох осіб, і правові наслідки для заявника. Зазначені обставини створювали фактичні і правові підстави обвинувачувати ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК. Відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК 1960 року) у справах про такі злочини участь захисника була обов`язковою з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
19. Проте ні під час відібрання явки з повинною, в якій заявник вже офіційно підтвердив свою участь в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин, ні в подальшому під час відтворення обстановки і обставин події його не було забезпечено кваліфікованою юридичною допомогою і не роз`яснено право мати захисника (пункти 55, 62 рішення; т. 1, а. с. 92-95, 128-133).
20. Акцентував увагу ЄСПЛ і на тому, що обидві названі процесуальні дії проводилися з ОСОБА_1 у процесуальному статусі свідка, а не підозрюваного.
21. Положення частини першої статті 431 КПК 1960 року пов`язували набуття особою статусу підозрюваного з двома альтернативними обставинами: затриманням її за підозрою у вчиненні злочину; застосуванням щодо особи запобіжного заходу до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого. Жодної з зазначених процесуальних дій щодо ОСОБА_1 на час відібрання в нього явки з повинною та відтворення обстановки і обставин події за його участю 12 грудня 2004 року в установленому законом порядку здійснено і задокументовано не було.
22. Водночас, як установлено ЄСПЛ, перед допитом заявника як свідка 12 грудня 2004 року працівники правоохоронних органів прибули до нього додому, попросили прослідувати з ними до слідчого і доставили до Татарбунарського відділу міліції. Беручи до уваги короткі проміжки часу між цим допитом (з 10.00 до 11.00 год.), подальшим відібранням явки з повинною у приміщенні цієї ж установи (з 14.20 до 16.00 год), проведенням відтворення обстановки і обставин події (з 16.30 до 19.53 год) й оформленням затримання відповідним протоколом у порядку статті 115 КПК 1960 року (19.30 год), Суд поставив під сумнів наявність в ОСОБА_1 реальної можливості залишити відділ міліції з моменту прибуття туди у супроводі уповноважених службових осіб аж до офіційного документування його затримання (т. 1, а. с. 87, 88, 92-95, 104, 128-133).
23. Нормами КПК 1960 року, чинного на час проведення у справі досудового слідства, момент затримання конкретно не визначався, однак, виходячи зі змісту статей 106, 115 КПК 1960 року, набуття особою статусу затриманого і його правові наслідки пов`язувалися з оформленням відповідного протоколу.
24. Із прийняттям нині чинного Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК 2012 року) правове регулювання моменту затримання зазнало докорінних змін. Зокрема, згідно зі статтею 209 цього Кодексу особа вважається затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному такою особою.
25. Відповідні зміни є проявом тенденції приведення національного законодавства у відповідність до закріплених практикою ЄСПЛ міжнародних стандартів, згідно з якими під час вирішення питань, пов`язаних із втручанням у гарантовані Конвенцією права людини, безумовний пріоритет надається внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження.
26. Наведене з достатньою переконливістю свідчить про те, що ОСОБА_1 , постійно знаходячись під контролем працівників міліції 12 грудня 2004 року, по суті впродовж усього цього часу був затриманим. Попри те, що Судом не було констатовано свавільного затримання ОСОБА_1 у період з 10.00 до 19.30 год 12 грудня 2004 року і порушення прав заявника за статтею 5 Конвенції, перебування його під контролем правоохоронних органів без процесуального оформлення затримання на час відібрання явки з повинною і відтворення обстановки та обставин події підтверджує висновок міжнародної судової установи про те, що у відповідний час ОСОБА_1 лише формально перебував у статусі свідка, хоча фактично з ним поводилися як із підозрюваним.
27. З огляду на зазначене, одержання працівниками міліції явки з повинною від заявника по суті мало ознаки допиту в умовах затримання як підозрюваного, під час якого ОСОБА_1 зізнався у вчиненні умисного вбивства за обтяжуючих обставин. Зазначене зумовлювало додаткову необхідність невідкладного надання заявнику офіційного статусу підозрюваного (обвинуваченого) в цьому злочині і залучення захисника-адвоката до всіх слідчих дій за його участю.
28. Поводження з заявником як з підозрюваним додатково підтверджує і та обставина, на яку звернув увагу ЄСПЛ, що згідно з відеозаписом відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року під час цієї процесуальної дії слідчий звертався до ОСОБА_1 як до «підозрюваного» (пункт 11 рішення).
29. Водночас у протоколі відтворення обстановки і обставин події заявника офіційно названо «особою, котра написала явку з повинною» (т. 1, а. с. 128). Проте такого процесуального статусу норми КПК 1960 року не передбачали, а з огляду на обставини справи альтернативно можливими для ОСОБА_1 були статуси свідка, підозрюваного або обвинуваченого.
30. На час відібрання явки з повинною і відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року заявник формально користувався правами й обов`язками свідка, що позбавляло його наданих законом підозрюваному гарантій бути забезпеченим кваліфікованою правовою допомогою.
31. Істотно обмежувала ОСОБА_1 у здійсненні свого права на захист під час відтворення обстановки і обставин події і та обставина, що свідок, на відміну від підозрюваного (обвинуваченого), підлягає кримінальній відповідальності за статтею 384 КК за завідомо неправдиві показання. Хоча і про таку відповідальність заявника перед слідчою дією не попереджали, однак невизначеність його процесуального статусу, на переконання Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата), суттєво перешкоджала ОСОБА_1 правильно розуміти зміст і обсяг своїх прав та обов`язків і могла завадити ефективному використанню відповідних прав і вибору позиції захисту.
32. Як на порушення вимог Конвенції Суд вказав і на нероз`яснення заявнику перед відтворенням обстановки і обставин події права не свідчити проти себе, хоча на рівні національного законодавства таке право гарантовано кожному частиною першою статті 63 Конституції України і конкретизовано щодо свідка у кримінальній справі спеціальною нормою пункту 6 частини першої статті 691 КПК 1960 року (пункти 11, 56 рішення, т. 1, а. с. 128).
33. Міжнародна судова установа акцентувала увагу на тому, що лише після проведення відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року, коли були зібрані необхідні докази злочинної діяльності заявника, йому було офіційно пред`явлено обвинувачення за частиною другою статті 115 КК й надано необхідні гарантії (пункти 12, 62 рішення).
34. Виходячи з викладеного ЄСПЛ констатував факт обмеження без вагомих підстав права ОСОБА_1 на захист під час відібрання явки з повинною та проведення відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року.
35. Наведених процесуальних недоліків не було виправлено і під час судового розгляду. Зокрема, порушення права ОСОБА_1 на захист не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції.
36. На ці ж самі порушення як на підставу для скасування вироку заявник посилався у касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду України. У цій скарзі засуджений акцентував увагу на тому, що він мав бути забезпечений обов`язковою кваліфікованою правовою допомогою з моменту написання явки з повинною. Однак цей аргумент не був належним чином розглянутий судом касаційної інстанції і в ухвалі відповіді на нього не надано (пункт 66 рішення).
37. Оцінюючи правові наслідки допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника, міжнародна судова установа взяло до уваги, що суди першої й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин використали дані його явки з повинною і протоколу відтворення обстановки і обставин події від 12 грудня 2004 року. Відповідних правових наслідків не змінює той факт, що суди посилалися на ці процесуальні документи не в переліку доказів винуватості заявника у злочині, а під час спростування його доводів про істотне порушення органами досудового слідства вимог кримінально-процесуального закону (пункти 28, 31, 65 рішення). Адже дії правоохоронних органів, які становили визнане ЄСПЛ порушення права заявника за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, національні суди оцінили як правомірні й по суті констатували допустимість доказів, одержаних у такий спосіб.
Докази, які є «плодами отруєного дерева»
38. Відповідно до сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree), якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж (рішення у справах «Гефген проти Німеччини», пункти 50-52 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2)», пункт 66 рішення у справі «Яременко проти України (№ 2)»). Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.
39. Як видно з матеріалів даної справи і взято до уваги міжнародною судовою установою, в явці з повинною і показаннях під час відтворення обстановки і обставин події 12 грудня 2004 року ОСОБА_1 не лише повідомив про вчинення ним подвійного вбивства, а й надав інформацію, за допомогою якої одержано окремі речові докази - светр, у який заявник був одягнений під час убивства, і фрагменти спаленого одягу (пункти 55, 62, 63 рішення).
40. Дані про вилучення светра під час виїмки за місцем проживання ОСОБА_1 і виявлення на ньому за висновками судово-імунологічної і судово-медичної генотипоскопічної експертиз слідів крові, яка могла належати ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а також щодо встановленого в результаті криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів способу спалювання куртки заявника, фрагменти якої було виявлено на території домоволодіння ОСОБА_10 під час відтворення обстановки і обставин події з ОСОБА_1 12 грудня 2004 року, суд використав у вироку як частину доказової бази (т. 1, а. с. 128-133, 117; т. 3, а. с. 78-83, т. 9, а. с. 210, 211, 232-238).
41. Як визнала міжнародна судова установа, наслідки початкових показань ОСОБА_1 , за допомогою яких було одержано й частину інших доказів на підтвердження його обвинувачення у вбивстві, перешкодили заявнику в подальшому ефективно відмовитися від зазначених свідчень (пункт 63 рішення).
42. Виходячи з наведеного, не можуть бути визнані допустимими доказами і всі подальші визнавальні показання заявника як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події 14 грудня 2004 року та на очних ставках із ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 , навіть попри те, що допити ОСОБА_1 як підозрюваного та обвинуваченого, відтворення обстановки і обставин події за його участю від 14 грудня 2004 року й очна ставка між ним та ОСОБА_2 проводилися за участю захисника після роз'яснення ОСОБА_1 передбачених законом процесуальних прав (т. 1, а. с. 119-127, 164-168, 220-225; т. 2, а. с. 1-11, 51-57, 98, 99; т. 4, а. с. 141-145). Водночас, як видно з матеріалів справи, під час очних ставок зі свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 ОСОБА_1 , який був уже офіційно затриманий за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК, всупереч вимогам пункту четвертого частини першої статті 45 КПК 1960 року не забезпечувався кваліфікованою правовою допомогою (т. 2, а. с. 51-57).
43. Не ґрунтується на вимогах кримінально-процесуального закону і врахування Верховним Судом України на підтвердження доведеності пред'явленого заявнику обвинувачення його пояснень під час проведення судово-психіатричної експертизи, які за змістом є аналогічними початковим визнавальним показанням (т. 3, а. с. 213-215). Тим більше, що мета відповідного експертного дослідження обмежувалася вирішенням питання про осудність ОСОБА_1 , а не встановленням фактів вчинення ним протиправних дій.
Нормативне обґрунтування висновків щодо недопустимості доказів убивства, отриманих з порушенням конвенційних прав заявника, і доказів, які є «плодами отруєного дерева»
44. Оцінюючи законність і обґрунтованість вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року у контексті констатованих Судом порушень Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата звертає увагу, що на час прийняття цих судових рішень були чинними Конституція України і Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України».
Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
До таких договорів належить Конвенція, ратифікована Україною на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
45. Як передбачено частиною першою статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню відповідно до норм міжнародного права.
46. Органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, згідно з частиною першою статті 16 зазначеного Закону забезпечують виконання зобов`язань, узятих за такими договорами.
47. Таким чином, під час розгляду справи суди зобов`язані були дотримуватися вимог Конвенції як частини національного законодавства.
48. Викладені у рішенні висновки міжнародної судової установи щодо характеру і правових наслідків порушення конвенційних прав заявника узгоджуються з нормами національного законодавства, чинного на час постановлення вироку й ухвали.
Зокрема, згідно з частиною першою статті 65 КПК 1960 року доказами у кримінальній справі є «всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи».
Відтак обов`язковим критерієм допустимості доказів є спосіб їх одержання, що ґрунтується на дотриманні визначеного законом порядку. Порушення такого порядку є безумовною перешкодою для використання доказів на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину. Адже, згідно з частиною третьою статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.
49. Велика Палата погоджується з позицією сторони захисту (пункт 10 цієї постанови) і вважає, що не ґрунтуються на дотриманні вимог кримінально-процесуального закону висновки судів у частині врахування як допустимих доказів винуватості ОСОБА_1 у вбивстві даних: явки з повинною заявника; протоколу відтворення обстановки і обставин події від за участю ОСОБА_1 як свідка; протоколів допитів заявника як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як підозрюваного; протоколів очних ставок між заявником і ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 у частині показань ОСОБА_1 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовими бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні ОСОБА_10 ; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 92-95, 117, 119-133, 164-168, 220-225; т. 2, а. с. 1-11, 51-57, 98, 99; т. 3, а. с. 78-83, 213-215; т. 4, а. с. 141-145, т. 9, а. с. 210, 211, 232-238). Посилання на ці докази підлягають виключенню з судових рішень.
50. Отримання доказів унаслідок порушення права особи на захист і їх подальше використання судом на підтвердження висунутого особі обвинувачення є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону у розумінні статті 370 КПК 1960 року і згідно з пунктом 1 частини першої статті 398 цього Кодексу становлять підстави для скасування або зміни судових рішень.
Допустимі докази
51. Проте виключення з вироку й ухвали зазначених доказів не впливає на законність і обґрунтованість висновків суду в частині визнання ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочинів, за які його засуджено, кримінально-правової кваліфікації його дій та призначення покарання. Відповідні висновки ґрунтуються на сукупності інших доказів, зміст яких докладно наведено у вироку і які були досліджені в судовому засіданні, ретельно перевірені й оцінені судом відповідно до вимог статті 67 КПК 1960 року. Невідповідності процедури одержання цих засобів доказування вимогам Конвенції міжнародною судовою установою не встановлено.
52. Зокрема, визнаючи пред`явлене ОСОБА_1 обвинувачення доведеним, суд першої інстанції поклав в основу вироку: послідовні показання потерпілої ОСОБА_9 під час досудового слідства і в судовому засіданні 23 червня 2005 року про те, що коли вона перебувала в домоволодінні сім`ї ОСОБА_8 , у приміщення літньої кухні зайшли ОСОБА_1 із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 одразу завдав їй ножового поранення і на її очах вбив ОСОБА_5 та ОСОБА_6 численними ударами ножем; досліджені в судовому засіданні показання ОСОБА_3 як підозрюваного та обвинуваченого, в тому числі під час відтворення обстановки і обставин події й на очній ставці з ОСОБА_2 , надані в присутності захисника, в яких він підтверджував ці ж самі обставини вбивства ОСОБА_1 двох жінок на замовлення ОСОБА_2 ; надані на досудовому слідстві й оголошені судом показання потерпілого ОСОБА_14 та показання в судовому засіданні свідка ОСОБА_15 , які дізналися про обставини позбавлення життя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від ОСОБА_9 (т. 1, а. с. 135-140, 143-149, 154-159, 226-232; т. 2, а. с. 13-24, 81-83, 93, 94, 115-123, 143-148; т. 4, а. с. 60, 61, 151-154; т. 5, а. с. 93-114, 126-130, т. 10, а. с. 61-73, 149-зворот- 153, 193 , 198-зворот- 201, 206 , 256-зворот-258, 262-зворот-263 ) .
53. Початкові показання засудженого ОСОБА_3 і показання потерпілої ОСОБА_9 узгоджуються з дослідженими судом на підставі статті 306 КПК 1960 року показаннями свідка ОСОБА_13 під час досудового слідства про те, що 12 грудня 2004 року приблизно о 19 год. ОСОБА_1 і ОСОБА_3 приходили додому до ОСОБА_2 , де перебувала і свідок, ОСОБА_1 був дуже наляканий, поводився нервово й одразу попросив ОСОБА_13 залишити їх із ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 195-202, т. 2, а. с. 43-46, 55-57, 64-66).
54. На користь висновку про безпосереднє заподіяння ОСОБА_1 ножових поранень потерпілим свідчили й оголошені в судовому засіданні на підставі статті 306 КПК 1960 року показання під час досудового слідства свідка ОСОБА_16 - матері ОСОБА_3 , яка на прохання останнього прала штани ОСОБА_1 і бачила, що вони були забруднені речовиною, схожою на кров (т. 2, а. с. 84-86, т. 10, а. с. 100-зворот).
55. Відомості, зазначені ОСОБА_9 і ОСОБА_3 , узгоджувалися зі слідовою картиною, зафіксованою у протоколі огляду місця події, і з даними висновків судово-медичних та медико-криміналістичних експертиз щодо характеру, кількості, локалізації завданих ОСОБА_5 , ОСОБА_6 і ОСОБА_9 тілесних ушкоджень, механізму, знарядь їх заподіяння і причинно-наслідкового зв`язку ножових поранень, спричинених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , з їх смертю (т. 1, а. с. 6-13; т. 3, а. с. 5-10, 18-26, 34; т. 4, а. с. 6-9, 18-20, 42-47).
56. Доводи ОСОБА_1 та його захисника щодо обмови заявника ОСОБА_3 внаслідок застосування недозволених методів слідства, недостовірності показань ОСОБА_9 , наявності в обох засуджених алібі були ретельно перевірені судами першої та касаційної інстанцій й аргументовано спростовані у вироку й ухвалі. У контексті наведеного Велика Палата звертає увагу, що в порядку виключного (екстраординарного) судового провадження на підставі, передбаченій пунктом другим частини першої статті 40012 КПК 1960 року, не здійснюється повторного касаційного перегляду судових рішень, а їх законність і обґрунтованість перевіряється лише з точки зору впливу встановленого ЄСПЛ недотримання Україною міжнародних зобов`язань на загальну справедливість судового розгляду. З огляду на зазначене, керуючись принципом юридичної визначеності, Велика Палата в межах відповідного провадження не перевіряє правильності оцінки судами доказів, кримінально-правової кваліфікації діянь, дотримання вимог кримінально-процесуального закону і вирішення інших питань, які не пов`язані з констатованими міжнародною судовою установою порушеннями прав особи, визначених Конвенцією.
57. Оцінюючи вплив недотримання конвенційних прав ОСОБА_1 під час проведення окремих процесуальних дій на результати судового провадження загалом, Велика Палата враховує позицію міжнародної судової установи в рішеннях, у яких було встановлено невідповідність вимогам статті 6 Конвенції провадження у Верховному Суді України щодо перегляду вироків з підстав констатованих ЄСПЛ порушень державою міжнародних зобов`язань, зокрема у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2).
58. Проте обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, покладених в основу зазначених вище рішень ЄСПЛ, і такі відмінності мають істотне значення з точки зору правових наслідків допущеного у кримінальній справі недотримання вимог Конвенції.
59. Зокрема, за висновками Суду, викладеними у справах «Яременко проти України» (№ 2) і «Шабельник проти України» (№ 2), несправедливість провадження у Верховному Суді України була зумовлена не самим по собі прийняттям за результатами перегляду цим судом справи, процедура якого не передбачає повноважень досліджувати й оцінювати докази, рішення про зміну вироку шляхом виключення посилання на окремі засоби доказування, а, насамперед, у повторному врахуванні доказів, порядок одержання яких не відповідав вимогам Конвенції, похідних від них відомостей і в обґрунтуванні власного рішення іншою інформацією, використання якої в наведений спосіб було несумісним із гарантіями справедливого судового розгляду.
60. Як слідує зі змісту рішення ЄСПЛ у справі «Яременко проти України» (№ 2), Верховний Суд України за результатами виключного (екстраординарного) судового провадження лише закріпив допущені під час досудового слідства і судового розгляду порушення конвенційних прав заявника, оскільки знову визнав належними і допустимими доказами винуватості ОСОБА_17 у вмисному вбивстві його показання, відібрані, за викладеними в першому рішенні висновками міжнародної судової установи, з істотним обмеженням права на захист і на мовчання, за обставин, що викликали обґрунтовані сумніви в їх добровільності. У контексті наведеного ЄСПЛ звернув увагу, що інші докази, якими Верховний Суд України вмотивував свою постанову, не мали вирішального характеру і по суті були непрямими (пункти 1-13, 65, 66 зазначеного рішення).
61. В рішенні у справі «Шабельник проти України» (№ 2) констатовано недотримання вимог статті 6 Конвенції під час перегляду справи у зв`язку з тим, що Верховний Суд України, визнаючи законними й обґрунтованими висновки суду першої інстанції про доведеність висунутих заявнику обвинувачень, послався на докази, похідні від показань ОСОБА_18 на початку досудового слідства. Зазначені показання були одержані внаслідок констатованих міжнародною судовою установою в першому рішенні порушень конвенційних прав Шабельника, а доказове значення покладених в основу рішення Верховного Суду України даних протоколу огляду місця події і висновків експертиз ґрунтувалося лише на співставленні зафіксованої в них інформації з показаннями заявника, недопустимими з точки зору вимог Конвенції (пункти 51, 52). Тобто наведені результати оглядів місця події й експертних досліджень були «плодами отруєного дерева». Окрім цього, окремим порушенням права ОСОБА_18 на справедливий судовий розгляд Суд визнав використання Верховним Судом України як доказу винуватості заявника в умисному вбивстві його пояснень під час проведення судово-психіатричної експертизи, мета якої обмежувалася вирішенням питання про його осудність, хоча суд першої інстанції на висновок зазначеної експертизи у даному контексті не посилався (пункт 53).
62. Натомість у цій справі показання ОСОБА_3 , потерпілої ОСОБА_9 , свідків, дані протоколів огляду місця події, висновків судово-медичних експертиз трупів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , медико-криміналістичних експертиз не мають ні прямого, ні опосередкованого зв`язку з визнаними ЄСПЛ порушеннями конвенційних прав ОСОБА_1 на початку досудового слідства.
63. Зокрема, свідчення ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_16 і ОСОБА_13 стосувалися обставин, які кожен із них сприймав безпосередньо, а показання ОСОБА_14 і ОСОБА_15 - зі слів ОСОБА_9 , незалежно від відомостей, повідомлених ОСОБА_1 правоохоронним органам.
64. Протоколи огляду місця події і зазначені вище висновки експертиз містять об`єктивну інформацію щодо наслідків і слідової картини злочину, зафіксовану й досліджену в установленому законом порядку. Факт виявлення трупів і слідів убивства на місці події не був пов`язаний із даними, одержаними від заявника. Наведений у вироку аналіз змісту відповідних протоколів і результатів експертних досліджень ґрунтується на їх співставленні не лише з показаннями ОСОБА_1 , а й з доказами, одержаними з інших процесуальних джерел, - показаннями засудженого ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_9 .
65. Як видно з матеріалів справи і протоколу судового засідання, суд у межах змагальної процедури допитував ОСОБА_3 , котрий під час судового розгляду відмовився від своїх початкових показань під час досудового слідства, свідків ОСОБА_15 і ОСОБА_16 (т. 10, а. с. 41-44, 61-73, 91-зворот-102). Потерпіла ОСОБА_9 давала показання в судовому засіданні 23 червня 2005 року в межах провадження, за результатами якого було постановлено попередній вирок. З метою з`ясування питань, пов`язаних із протиріччями у показаннях ОСОБА_3 та ОСОБА_16 під час досудового слідства і судового розгляду, суд дослідив їх початкові показання на підставі статей 301, 306 КПК 1960 року і надавши перевагу первісним свідченням, навів у вироку переконливі мотиви прийнятого рішення (т. 10, а. с. 100-зворот, 149-зворот-153, 161-зворот, 162, 193-196, 198-зворот-201, 206, 207).
66. Під час судового розгляду ОСОБА_1 та його захиснику надавалися належні й достатні можливості поставити запитання іншому підсудному ОСОБА_3 , свідкам ОСОБА_15 і ОСОБА_16 , взяти участь у дослідженні показань потерпілих ОСОБА_14 і ОСОБА_9 , які в судових засіданнях 22 і 23 червня 2005 року допитувались стороною захисту, в тому числі безпосередньо ОСОБА_1 , показань свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_16 і ОСОБА_13 на досудовому слідстві і навести власні аргументи на заперечення свідчень, що викривали заявника у вчиненні злочинів. Відповідні аргументи були перевірені судом і обґрунтовано спростовані. Будь-яких порушень національним судом вимог статті 6 Конвенції, які були би пов`язані з порядком допиту ОСОБА_3 , потерпілих та свідків і способом використання їх показань у вироку, міжнародною судовою установою не встановлено. Тому, на переконання Великої Палати, залишення без зміни вироку в частині, що ґрунтується на показаннях зазначених осіб, не призведе до порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд в аспекті реалізації його права допитувати свідків обвинувачення, передбаченого пунктом «d» статті 6 Конвенції.
Спосіб виправлення допущених порушень
67. Згідно з вимогами пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, у якій вона є стороною.
68. Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
69. Як зазначено у статті 10 цього Закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Одним зі способів відновлення попереднього юридичного стану заявника є повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
70. Відповідно до Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським Судом з прав людини» (1), прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація), зобов'язання держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ за певних обставин включають вжиття інших заходів, окрім справедливої сатисфакції, яку присуджує Суд, згідно зі статтею 41 Конвенції, та/або загальних заходів, якими потерпілій стороні забезпечується, наскільки це можливо, відновлення попереднього правового становища, яке ця сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
71. Пункт перший наведеного джерела міжнародного права рекомендує договірним сторонам забезпечити на національному рівні адекватні можливості досягнення restitutio in integrum, наскільки це можливо.
72. Проте встановлення конкретних способів втілення цієї мети є компетенцією уповноважених органів держави і визначається нормами національного процесуального закону.
73. Згідно з пунктом другим Рекомендації Комітет Міністрів закликає договірні сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що: а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
Водночас, ні Рекомендація, ні Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не встановлюють обмежень щодо того, суд якої інстанції має здійснювати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження. Адже процедури відповідного розгляду в різних правових системах істотно відрізняються і встановлюються в кожній державі нормами національного процесуального закону.
Водночас перегляд Великою Палатою судових рішень на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом як особливий порядок виключного судового провадження вже сам по собі є формою відновлення провадження і повторного розгляду справи.
Крім цього, у розумінні пункту другого Рекомендації засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень, які можуть бути виправлені виключно через повторний розгляд справи шляхом скасування цього судового рішення, лише у випадках, коли порядок постановлення вироку та/або його зміст загалом є несумісними з установленими Конвенцією гарантіями справедливого судового розгляду.
За відсутності підстав для висновку, що визнані ЄСПЛ порушення прав особи призвели до несправедливості її засудження, виконання рішення міжнародної судової установи не вимагає відновлення юридичного становища, яке засуджений мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину.
74. Практика ЄСПЛ не свідчить про безумовну відсутність у компетентної національної судової установи повноважень за результатами перегляду рішень судів з підстав констатованих Судом порушень конвенційних прав особи змінити ці рішення лише в частині використання доказів, одержаних у результаті відповідних порушень, без призначення нового розгляду у суді першої інстанції.
75. Зокрема, як зазначено ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2009 року у справі «Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland», повторна процедура на національному рівні не є самоціллю; вона є лише засобом, який може бути задіяний для повного та належного виконання рішень Суду (пункт 90).
Водночас держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов'язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (пункт 249 рішення від 13 липня 2000 року у справі «Scozzari and Giunta v. Italy»).
76. Відповідно до орієнтирів дотримання міжнародних зобов`язань, наведених ЄСПЛ у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «MoreiraFerreira v. Portugal», відступ від принципу правовової визначеності є необхідним і виправданим у разі виявлення суттєвого недоліку попереднього провадження, яке може вплинути на результат справи, або у випадках, коли необхідність забезпечення відшкодування, особливо в контексті виконання рішень Суду, в цілому свідчить на користь поновлення провадження (пункт 62 рішення).
77. На рівні національного процесуального закону порядок розгляду Великою Палатою справ у межах виключного (екстраординарного) судового провадження, в тому числі на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, регулюється нормами глави 34 КПК. Згідно з частиною першою статті 467 цього Кодексу при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами нового рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції.
Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК.
Згідно з частиною першою статті 436 цього Кодексу суд касаційної інстанції наділений правом, зокрема, змінити судові рішення.
78. Як передбачено частиною першою статті 467 КПК, за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати це рішення повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Проте право скасувати вирок та/або ухвалу з направленням справи на новий судовий розгляд є лише одним із альтернативних, яким повноваження Великої Палати в разі повного або часткового задоволення заяви про перегляд судових рішень не обмежуються.
79. Норми аналогічного змісту щодо наслідків перегляду судових рішень Верховним Судом України з підстав установлення міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом були встановлені статтею 40022 КПК 1960 року. Відповідно до частини третьої цієї статті суд наділявся правом у разі повного або часткового задоволення заяви про відповідний перегляд скасувати вирок та/або ухвалу і прийняти нове рішення або направити справу на новий судовий розгляд.
80. Водночас зміна вироку за своїм змістом передбачає менший ступінь втручання в це судове рішення, порівняно з прийняттям Верховним Судом власного рішення, повноваження прийняти яке прямо передбачено спеціальними нормами процесуального права. Виходячи з викладеного здійснення відповідної зміни в порядку екстраординарного судового провадження не призведе до обмеження процесуальних прав особи, встановлених національним законом і визначених міжнародними стандартами.
81. Приймаючи рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 , Велика Палата виходить із того, що хоча в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника і лежать окремі суттєві процедурні помилки, однак вони не ставлять під сумнів результатів усього судового провадження, не свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо ОСОБА_1 як у цілому, так і в частині визнання заявника винуватим в умисному вбивстві, а отже не дають підстав вважати його засудження несправедливим.
Такий висновок Великої Палати не суперечить із позицією ЄСПЛ, висловленою у пункті 79 рішення «Алахвердян проти України» про те, що визнання порушень статті 6 пунктів 1 та 3 (с) в цій справі саме по собі є справедливою компенсацією понесеної заявником моральної шкоди і не означає, що він був несправедливо засуджений.
82. Таким чином, виконання державою міжнародних зобов'язань за даних конкретних обставин не передбачає необхідності відновлення юридичного становища, яке ОСОБА_1 мав до постановлення щодо нього обвинувального вироку.
83. Натомість, з огляду на констатований ЄСПЛ зміст порушень, стадію провадження, на якій вони були допущені, їх правову природу і юридичні наслідки, виправлення таких порушень можливо здійснити шляхом зміни вироку й ухвали і виключення з переліку доказів винуватості ОСОБА_1 в умисних убивствах за обтяжуючих обставин даних, одержаних у результаті недотримання його конвенційних прав, і похідних від них засобів доказування.
Щодо впливу констатованого ЄСПЛ порушення права на захист заявника на судові рішення в частині інших злочинів та інших засуджених
84. Встановлене ЄСПЛ недотримання права ОСОБА_1 на захист жодним чином не вплинуло на законність і обґрунтованість судових рішень у частині його засудження за умисне заподіяння ОСОБА_9 легких тілесних ушкоджень, кваліфіковане за частиною другою статті 125 КК, обвинувачення за якою не вимагає обов`язкової участі захисника. Порушень конвенційних прав заявника під час судового провадження у цій частині обвинувачення міжнародною судовою установою констатовано не було.
85. Окрім наведеного, юридичні наслідки недотримання зазначених вище прав ОСОБА_1 поширюються лише на нього і не зачіпають інтересів інших засуджених у справі, які до ЄСПЛ не зверталися і порушень прав яких Судом не встановлено.
86. Визначаючи найбільш доцільний спосіб виправлення констатованих міжнародною судовою установою процедурних помилок, необхідно дотримуватися справедливого балансу між захистом прав особи і принципом юридичної визначеності, який є одним із фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду.
87. Засада остаточності судових рішень полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року, заява № 28342/95, пункти 61-62; «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, пункти 51-52; «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03, пункт 40; «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року, заява № 32053/13, пункт 46).
88. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, в частині наслідків констатованого ЄСПЛ недотримання Україною Конвенції, то задоволення вимог ОСОБА_1 про скасування винесених щодо нього вироку Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в тій частині, в якій не встановлено порушень державою міжнародних зобов`язань, а також скасування цього вироку та вищевказаної ухвали щодо інших засуджених, буде виходом суду за межі правових підстав перегляду та порушенням принципу юридичної визначеності.
89. Виходячи з наведеного втручання у вирок та ухвалу в частині засудження ОСОБА_1 за злочин, передбачений статтею 125 КК, а також у частині засудження ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не ґрунтуватиметься на висновках міжнародної3 судової установи, вимогах національного кримінального процесуального закону і суперечитиме засаді остаточності судових рішень як одному з аспектів справедливості судового розгляду.
Щодо перегляду вироку від 25 липня 2005 року та ухвали від 21 березня 2006 року
90. Вимоги заяви ОСОБА_1 про скасування вироку Апеляційного суду Одеської області від 25 липня 2005 року та ухвали Верховного Суду України від 21 березня 2006 року є безпідставними, оскільки вирок від 25 липня 2005 року вже скасовано зазначеною вище ухвалою, а ухвала від 21 березня 2006 року не є остаточним судовим рішенням, яким би завершувався розгляд справи, а тому не може бути предметом перевірки Великої Палати.
Зважаючи на викладене, керуючись статтями 40021, 40022 КПК 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК 2012 року, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А:
Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково.
Вирок Апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 12 серпня 2008 року в частині засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 11, 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України змінити.
Виключити з вироку та ухвали посилання як на докази на дані: явки з повинною ОСОБА_1 ; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як свідка; протоколів допитів ОСОБА_1 як підозрюваного й обвинуваченого; протоколу відтворення обстановки і обставин події за участю ОСОБА_1 як підозрюваного; протоколів очних ставок між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , свідками ОСОБА_12 і ОСОБА_13 у частині показань ОСОБА_1 ; протоколу виїмки за місцем проживання заявника светра зі слідами речовини бурого кольору; висновків судово-імунологічної та судово-медичної генотипоскопічної експертиз за результатами дослідження цього речового доказу; висновку криміналістичної експертизи паливно-мастильних матеріалів за результатами дослідження фрагментів спаленого одягу, виявлених і вилучених у домоволодінні ОСОБА_10 ; висновку судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 у частині пояснень заявника експерту про свою участь у вчиненні злочинів.
У решті судові рішення в цій частині і у повному обсязі в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 125 КК залишити без змін.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена.
Головуючий суддя
В. С. Князєв
Суддя-доповідач
Л. М. Лобойко
Судді:
Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 85869105
-
By ANTIRAID
Державний герб України
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 640/16255/19
Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко А.І.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 листопада 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Ісаєнко Ю.А.,
суддів: Земляної Г.В., Собківа Я.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2019 у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві про скасування постанови,
В С Т А Н О В И В:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» звернулося до суду з позовом до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві про визнання протиправною та скасування постанови заступника начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Макаревич Яни Анатоліївни від 28.01.2019 про стягнення виконавчого збору, винесену в рамках виконавчого провадження № 45929567.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2019 в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, апелянтом подано апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та задовольнити позов.
Доводи апелянта обґрунтовані тим, що висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають обставинам справи та положенням чинного законодавства, позаяк оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору винесена протиправно, а позивач має право на судовий захист своїх прав та інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, сторони, які з`явились, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, постановою державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції від 26.12.2014 відкрито виконавче провадження № 45929567 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва № 9/293 виданого 08.12.2014 про стягнення з ТОВ «Лелека-колор» на користь ОСОБА_1 заборгованості в сумі 270 702,00 грн.
Постановами державної виконавчої служби Святошинського РУЮ від 05.01.2015 накладено арешт на все майно ТОВ «Лелека-колор» та на кошти, що містяться на рахунках товариства.
Постановою державної виконавчої служби Святошинського РУЮ від 26.06.2015 виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47, ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження», з підстав відсутності у боржника майна, на яке можна звернути стягнення, та того, що дії державного виконавця щодо розшуку такого майна виявились безрезультатними.
Надалі, постановою відповідача від 28.01.2019 скасовано постанову про повернення виконавчого документу стягувачу від 26.06.2015.
А оскаржуваною постановою від 28.01.2019 стягнуто з боржника - ТОВ «Лелека-колор» виконавчий збір у розмірі 10% від суми стягнення, що становить 27070,20 грн.
Вважаючи вказану постанову про стягнення виконавчого збору протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив з того, позивачем на підставі оскаржуваної постанови від 28.01.2019 сплачений виконавчий збір в сумі 27070,20 грн., отже оскаржувана постанова вичерпала свою дію фактом її виконання, а відтак скасування такої постанови не матиме правовим наслідком відновлення прав позивача, що вказує на неналежно обраний спосіб захисту прав.
Колегія суддів не погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження», заходами примусового виконання рішень є:
1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;
2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;
3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;
4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;
5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Відповідно до частини 2 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Відповідно до частини 3 статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Отже, виконавчий збір за своєю правовою природою є збором, який сплачується боржником за примусове виконання виконавчого документа та розраховується виходячи з фактично стягнутої або повернутої суми.
Для стягнення виконавчого збору необхідна наявність двох умов, а саме здійснення державним виконавцем дій направлених на примусове виконання рішення і фактичне стягнення заборгованості.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у справах № 804/8289/16 (постанова від 19 вересня 2018 року), № 8/39 (постанова від 29 березня 2018 року) та № 908/2356/16 (постанова від 14 травня 2018 року), що в контексті ч. 5 ст. 242 КАС України є обов`язковою для врахування судами.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що з моменту відкриття виконавчого провадження та до його закінчення будь-які грошові кошти боржником у добровільному порядку на користь стягувача перераховувалися, або в примусовому порядку стягувалися державним виконавцем, що свідчить про відсутність законних підстав для стягнення виконавчого збору.
Окрім того, матеріали справи не містять доказів вчинення органом державної виконавчої служби будь-яких дій спрямованих на стягнення боргу з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» на користь стягувача, що також вказує на безпідставність стягнення виконавчого збору, а відповідно неправомірність дій державного виконавця при винесенні оскаржуваної постанови від 28.01.2019 № 45929567 та наявність підстав для її скасування.
Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апелянта стосовно того, що сплата «нібито» виконавчого збору була здійснена ТОВ «Лелека Колор» 21.01.2019, що підтверджується копією квитанції 0.0.1245953445.1 від 21.01.2019, а постанова про стягнення виконавчого збору була винесена пізніше - 28.01.2019.
Отже, станом на момент (21.01.2019) внесення грошових коштів директором ТОВ «Лелека Колор» на рахунок виконавчої служби у посадових осіб Святошинського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва не було жодних правових підстав на стягнення таких коштів з боржника, як виконавчого збору, оскільки була відсутня відповідна постанова державного виконавця.
Крім того, колегія суддів вказує, що оскільки позивачем було добровільно сплачено відповідну суму виконавчого збору 21.01.2019, то дії відповідача з винесення спірної постанови 28.01.2019, тобто пізніше, ніж була проведена відповідна оплата є неправомірними та суперечать положенням ст.ст. 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження», Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5.
Невірно встановлено судом першої інстанції й те, що позивачем платіжним дорученням № 1755 від 28.01.2019 сплачений виконавчий збір в сумі 27 070,20 грн., позаяк платником у зазначеному дорученні вказано Святошинський РВ ДВС м. Київ, а отримувачем УК у Святошинському районі (Казначейство України). Тобто мав місце переказ коштів з рахунку Святошинського РВ ДВС у м. Києві на рахунок Державної казначейської служби України, а не сплата позивачем суми виконавчого збору.
З огляду на вказане, колегія суддів приходить до переконання, що постанова заступника начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Макаревич Яни Анатоліївни від 28.01.2019 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 45929567 винесена не на підставі та не у спосіб, що передбачений Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Враховуючи викладене нормативне регулювання та обставини справи, судом першої інстанції необґрунтовано відмовлено в задоволенні позовних вимог, а доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої, є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду та задоволення позову.
За правилами ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку не виконано.
Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини першої статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, та те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, а позов - задоволенню.
Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку про необхідність стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві на користь позивача витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору за подання адміністративного позову та апеляційної скарги.
Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.10.2019 скасувати, та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві.
Визнати протиправною та скасувати постанову заступника начальника Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Макаревич Яни Анатоліївни від 28.01.2019 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 45929567.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Святошинського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві (код ЄДРПОУ 34999049) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Лелека Колор» (код ЄДРПОУ 16474846) витрати зі сплати судового збору в розмірі 4802,50 (чотири тисячі вісімсот дві) грн.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.
Головуючий суддя Ю.А. Ісаєнко
Суддя Г.В. Земляна
Суддя Я.М. Собків
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85835413
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
8 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 910/7023/19
Провадження № 12-146гс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Рогач Л. І.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі - ПАТ «Укрнафта») на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року (судді Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А., Дідиченко М. А.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 3 червня 2019 року (суддя Кирилюк Т. Ю.) у справі № 910/7023/19 за позовом ПАТ «Укрнафта» до Головного управління державної казначейської служби України у місті Києві (далі - Держказначейство) про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1.Короткий зміст наведених у позові вимог
1.1. У травні 2019 року ПАТ «Укрнафта» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Держказначейства про визнання незаконною бездіяльності відповідача щодо невиконання вимоги державного виконавця Печерського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Держвиконавець) № 6365/10 від 26 листопада 2018 року і ухвали Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі № 910/15376/15 та про зобов`язання відповідача виконати вимогу Держвиконавця й ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі № 910/15376/15.
1.2. Позивач, керуючись приписами частини другої статті 4 та частини першої статті 336 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), частинами четвертими статей 18 та 53 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), вказав на бездіяльність відповідача, яка полягає у відмові виконувати передбачені чинним законодавством зобов`язання щодо виконання рішення суду з мотивів, передбачених підзаконним нормативно-правовим актом, що суперечить положенням частини другої статті 19 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
1.3. Обґрунтовуючи підстави звернення до суду господарської юрисдикції, позивач вказав, що за змістом частини третьої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), цей спір не підлягає розгляду адміністративними судами, оскільки є спором приватноправового характеру, переслідує майновий інтерес і є похідним від спору про виконання правочину у господарських правовідносинах у справі № 910/15376/15.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 3 червня 2019 року відмовив ПАТ «Укрнафта» у відкритті провадження у справі та роз`яснив позивачу, що спір віднесено до юрисдикції адміністративного суду.
2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 3 червня 2019 року залишено без змін з тих самих підстав.
2.3. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, також вказавши, що Закон № 1404-VIII передбачає порядок оскарження рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час примусового виконання рішення і лише до судового органу, який видав виконавчий документ. Держказначейство не є органом примусового виконання судових рішень в розумінні вказаного вище Закону, разом з тим, за змістом пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тобто особою, що здійснює безспірне списання коштів з державного та місцевого бюджету за рішеннями судів.
3. Короткий зміст касаційної скарги
3.1. У серпні 2019 року ПАТ «Укрнафта» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 3 червня 2019 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
3.2. Скаржник вказав про порушення судами вимог пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України, що призвело до постановлення ухвали та постанови суду, які перешкоджають подальшому провадженню у справі та в яких суди дійшли помилкового висновку про належність спору до юрисдикції адміністративних судів.
3.3. За доводами скаржника, суди в порушення частини третьої статті 19 КАС України не врахували, що спір у цій справі є похідним від вимог у приватно- правовому спорі та носить майновий інтерес, адже оскарження позивачем бездіяльності Держказначейства не має на меті захист прав позивача як учасника адміністративних правовідносин або захисту його права у владних підпорядкованих правовідносинах, натомість предметом спору є захист речового (цивільного) права позивача - права на повернення коштів.
4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Укрнафта» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 3 червня 2019 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, справу № 910/7023/19 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до приписів частини шостої статті 302 ГПК України.
4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що скаржник оскаржує ухвалу та постанову судів попередніх інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, вказуючи на помилковість висновків судів про віднесення спору до юрисдикції адміністративних судів, натомість скаржник вважає, що цей спір є спором господарської юрисдикції.
4.3. Ухвалою від 10 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 910/7023/19 та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
5. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
5.1. Додатковою постановою Вищого господарського суду України від 29 вересня 2016 року з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтербізнесконсалт» (далі - ТОВ «Інтербізнесконсалт» ) на користь ПАТ «Укрнафта» стягнуто судовий збір у розмірі 28 650,28 грн за подання касаційної скарги у справі № 910/15376/15.
5.2. 20 жовтня 2016 року Господарський суд міста Києва на виконання вказаної вище постанови видав відповідний наказ, а 12 грудня 2016 року Головний державний виконавець Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві Кузьмишин Е.М. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 53096452 з виконання наказу Господарського суду міста Києва № 910/15376/15 від 20 жовтня 2016 року.
5.3. Додатковою постановою Вищого господарського суду України від 12 грудня 2016 року з ТОВ «Інтербізнесконсалт» на користь ПАТ «Укрнафта» стягнуто судовий збір у розмірі 11 937,62 грн за подання касаційної скарги у справі №910/15376/15.
5.4. 22 грудня 2016 року Господарський суд міста Києва на виконання вказаної вище постанови видав відповідний наказ, а 26 січня 2017 року Головний державний виконавець Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві Кузьмишин Е.М. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 53290713 з виконання наказу Господарського суду міста Києва № 910/15376/15 від 22 грудня 2016 року.
5.5. Печерський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві при виконанні наказів господарського суду не виявив майна та/або коштів у ТОВ «Інтербізнесконсалт».
5.6. Разом з тим, ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі № 910/15112/16 задоволено клопотання ТОВ «Інтербізнесконсалт», повернуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» судовий збір у сумі 88 624,54 грн.
5.7. ПАТ «Укрнафта», вважаючи, що сума судового збору в розмірі 88 624,54 грн., яка підлягає поверненню з Державного бюджету України на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» згідно з ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі № 910/15112/16, може погасити заборгованість ТОВ «Інтербізнесконсалт» перед ним у виконавчому провадженні, звернулося до суду із заявою про звернення стягнення на грошові кошти, які знаходяться на рахунках Держказначейства та підлягають поверненню ТОВ «Інтербізнесконсалт» за змістом ухвали Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі №910/15112/16.
5.8. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі №910/15376/15 заяву ПАТ «Укрнафта» про звернення стягнення на кошти боржника, що перебувають в інших осіб, задоволено частково; звернуто стягнення на кошти в розмірі 40 587,90 грн, які знаходяться на рахунках Держказначейства та підлягають переказу на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» на підставі ухвали Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі № 910/15112/16 у рахунок погашення боргу за наказами Господарського суду міста Києва № 910/15376/15 від 20 жовтня 2016 року та від 22 грудня 2016 року про стягнення ТОВ «Інтербізнесконсалт» на користь ПАТ «Укрнафта» 40 587 грн 90 коп. судового збору.
5.9. Позивач звернувся до Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві з клопотанням про звернення стягнення на кошти, які підлягають поверненню ТОВ «Інтербізнесконсалт» з рахунків Держказначейства.
5.10. В свою чергу, Печерський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління у місті Києві направив вимогу Держказначейству про переказ коштів, які знаходяться на його рахунках та підлягають переказу на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» на підставі ухвали Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2018 року у справі №910/15112/16.
5.11. У відповідь на вказану вимогу Головне управління державної казначейської служби України у м. Києві зазначило про залишення її без виконання.
5.12. Вважаючи бездіяльність Держказначейства щодо невиконання вимоги Держвиконавця № 6365/10 від 26 листопада 2018 року і ухвали Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі №910/15376/15 незаконною, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва із цим позовом.
6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
6.2. Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
6.3. Відповідно до статті 1291 Конституції Українисуд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
6.4. Статтею 326 ГПК України визначено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
6.5.Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
6.6. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 2 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII).
6.7. За змістом позовної заяви та ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень позивач у цій справі звернувся за захистом свого майнового права, порушеного ТОВ «Інтербізнесконсалт», до господарського суду. Господарський суд розглянув спір у справі №910/15376/15, ухвалив відповідне рішення та видав зазначені вище накази про стягнення коштів на користь позивача з ТОВ «Інтербізнесконсалт».
6.8. Видані господарським судом у справі №910/15376/15 накази підлягають примусовому виконанню органами державної виконавчої служби (державними виконавцями) відповідно до вимог Закону № 1404-VIII.
6.9. Виконуючи рішення суду, виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти, що перебувають на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом. За ухилення від виконання розпоряджень виконавця особа, в якої перебуває майно боржника, несе відповідальність відповідно до закону (частини перша, четверта та п'ята статті 53 Закону № 1404-VIII).
6.10. Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, визначено статтею 336 ГПК України. Так, суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Заява розглядається судом протягом десяти днів з дня її надходження. Суд розглядає заяву про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, в судовому засіданні з викликом такої особи та учасників справи, проте їх неявка не перешкоджає розгляду справи за умови належного їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. За заявою стягувача суд може накласти арешт на грошові кошти, які перебувають на рахунках (вкладах) чи на зберіганні у банках, інших фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Про задоволення заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, або про відмову у її задоволенні суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником. Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.
6.11. Тобто, особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.
6.12. Права та обов`язки стягувача, боржника та виконавця у виконавчому провадженні, як і наслідки невиконання законних вимог виконавця, передбачені Законом № 1404-VIII зокрема, статтями 18 та 19 цього закону.
6.13. Розділ VІ ГПК України також регламентує порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, так, стаття 339 цього Кодексу передбачає, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права.
6.14. Частина друга статті 343 ГПК України визначає, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
6.15. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
6.16. Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
6.17.Разом з тим, звертаючись з позовом в окремому позовному провадженні, ПАТ «Укрнафта» відповідних положень не врахувало та заявило в окремому позовному провадженні вимоги, які фактично є вимогами визнати незаконною бездіяльність боржника з невиконання судових рішень в межах виконавчого провадження та зобов`язати боржника виконати судові рішення (додаткові постанови Вищого господарського суду України від 29 вересня 2016 року та від 12 грудня 2016 року, ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 листопада 2018 року у справі № 910/15376/15), що не відповідає приписам ЦК України та ГПК України.
6.18.Вказуючи на належність цієї справи до справ адміністративної юрисдикції, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що відповідач - Головне управління державної казначейської служби України у місті Києві - не є виконавцем судових рішень у справі № 910/15376/15, а позивач в свою чергу не є учасником виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення коштів з Державного бюджету на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» у справі № 910/15112/16.
6.19. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
6.20. Вказана підстава для відмови у відкритті провадження передбачена і за приписами кодексів інших юрисдикцій, а саме пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України, пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово звертала увагу на те, що вимоги вказаного припису розповсюджується як на позови, які не можна розглядати за правилами визначеного судочинства (певної юрисдикції), так і на позови, які суди взагалі не можуть розглядати як предмет позову (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17).
6.21. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для відкриття провадження у справі але з мотивів, викладених у цій постанові.
7. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
7.1. За частиною першою та третьою статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
7.2. З огляду на вищевказані обставини, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції, якою залишено без змінухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у цій справі, підлягає зміні в її мотивувальній частині з підстав викладених у цій постанові, та відповідно - залишенню без змін в її резолютивній частині.
7.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судового рішення суду апеляційної інстанцій і залишення без змін його резолютивної частини судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» задовольнити частково.
Змінити мотивувальну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
Л. І. Рогач
Судді:
Н. О. Антонюк
О. С. Золотніков
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов
О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців
В. В. Пророк
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 85806550
-
-
Темы
-
