Постанова ВП-ВС про спосіб захисту у разі протиправності публічних торгів та можливості безоплатного набуття у власність земельних ділянок та нерухомості, які не є предметом застави


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      1
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

22 червня 2021 року

м. Київ

Справа № 200/606/18

Провадження № 14-125цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Пророка В. В.,

суддів Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Банк кредит Дніпро», приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Римської Анастасії Вікторівни про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, які не відбулися, реєстровий номер 1660, що видане 20 грудня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Римською А. В., за яким власником земельної ділянки площею 0,0051 га з кадастровим номером 1210100000:02:399:0015 та цільовим призначенням - для будівництва індивідуальних гаражів, розташованої на АДРЕСА_1 , є Публічне акціонерне товариство «Банк кредит Дніпро» (далі - ПАТ «Банк Кредит Дніпро»), перейменоване в Акціонерне товариство «Банк кредит Дніпро», та скасування державної реєстрації права власності на зазначену земельну ділянку за ПАТ «Банк кредит Дніпро»; визнання за позивачем права власності на зазначену земельну ділянку площею 0,0051 га з кадастровим номером 1210100000:02:399:0015 та цільовим призначенням «02.05 Для будівництва індивідуальних гаражів»

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст вимог позовної заяви

1. У січні 2018 року позивач звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до відповідача та просив:

- визнати недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, які не відбулися, реєстровий номер 1660, видане 20 грудня 2017 року Римською А. В. , приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу, за яким власником земельної ділянки площею 0,0051 га з кадастровим номером 1210100000:02:399:0015 та цільовим призначенням «02.05 Для будівництва індивідуальних гаражів» є ПАТ «Банк кредит Дніпро», та скасувати державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ПАТ «Банк кредит Дніпро»;

- визнати за ним право власності на земельну площею 0,0051 га з кадастровим номером 1210100000:02:399:0015 та цільовим призначенням «02.05 Для будівництва індивідуальних гаражів», розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

2. Мотивував позов так:

- у квітні 2017 року на електронних торгах придбав нерухоме майно - гараж літ. «Ю», площею 40,8 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та в подальшому оформив право власності на вищезазначене майно шляхом отримання свідоцтва про придбання майна з електронних торгів, виданого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Заверухою Н. І., зареєстрованого в реєстрі за № 875. Попереднім власником гаража та земельної ділянки, площею 0,0051 га з кадастровим номером 1210100000:02:399:0015 та цільовим призначенням «02.05 Для будівництва індивідуальних гаражів» був ОСОБА_3 ;

- із Реєстру речових прав на нерухоме майно позивач дізнався про перебування у власності відповідача земельної ділянки на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, які не відбулися, реєстровий номер № 1660, виданого 20 грудня 2017 року, Римською А. В., приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу;

- позивач вважав, що зазначена земельна ділянка належить йому, при цьому керується статтями 120, 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статтею 377 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України), тому не могла бути предметом продажу з прилюдних торгів, а відповідач не може бути її власником. Зазначає, що з моменту державної реєстрації права власності на гараж він «автоматично» стає власником земельної ділянки, на якій розташований гараж, тому свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, які не відбулися в порядку частини першої статті 215 ЦК України, є недійсним.

Короткий зміст рішень судів першої й апеляційної інстанцій

3. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Банк кредит Дніпро», третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Римська А. В., про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з торгів, визнання права власності на земельну ділянку відмовлено.

4. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні підстави для визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ПАТ «Банк кредит Дніпро» та позовні вимоги щодо визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку є необґрунтованими. ПАТ «Банк кредит Дніпро» є добросовісним набувачем земельної ділянки, яку набуто на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, які не відбулись, при цьому, позивачем не зазначено про істотні порушення в процедурі проведення прилюдних торгів, питання про скасування акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу чи визнання дій державного виконавця неправомірними не ставилися. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил тощо. Позивач клопотання про призначення судово-будівельної експертизи не заявляв. Позивачем придбано з торгів гараж за ціною, удвічі меншою, ніж вартість земельної ділянки, про що йому було достеменно відомо.

5. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовлено, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2018 року залишено без змін з тих же мотивів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. 11 квітня 2019 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_4 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року, у якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та постановити рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

7. Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2019 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

8. Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2020 року справу призначено до розгляду.

9. 5 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини першої статті 404 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з мотивів необхідності відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

10. 2 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

11. Позивач мотивував касаційну скаргу так:

- він не міг пред`явити позов про визнання недійсним або скасування акта державного виконавця про передачу земельної ділянки відповідачу як погашення боргу, оскільки це суперечить правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16, про те, що зазначені документи не можуть визнаватися недійсними на підставі статей 203, 215 ЦК України;

- акт державного виконавця не є правовстановлюючим документом на нерухоме майно. Натомість позивачем пред`явлено вимогу про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, яке як раз і є правовстановлюючим документом та на підставі якого було зареєстровано право власності за відповідачем;

- суди дійшли неправильного висновку про те, що при переході права власності на нерухоме майно право на земельну ділянку переходить лише в тій частині, яка необхідна для обслуговування нерухомого майна. При цьому суди послалися на постанову Верховного Суду України у справі № 6-253цс16. Однак, зазначена постанова Верховного Суду України ґрунтувалася на чинній у 2006 році редакції статті 377 ЦК України, яка передбачала, що до нового власника нерухомого майна земельна ділянка переходить в частині, необхідній для його обслуговування. На час виникнення спору частина перша статті 377 ЦК України має іншу редакцію, яка такого обмеження не передбачає, а містить зауваження про те, що земельна ділянка переходить на умовах, встановлених для попереднього землевласника;

- у постанові Верховного Суду України, на яку послалися суди, чітко зазначено таке: «При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності»;

- крім того, статті 120, 125 ЗК України також передбачають автоматичний перехід до власника нерухомого майна прав на земельну ділянку в повному обсязі;

- належність нерухомого майна одній особі, а земельної ділянки, на якій розташоване це майно - іншій, порушує принцип правової визначеності, оскільки це перешкоджає позивачу користуватися своїм майном і відчужувати його.

Позиція інших учасників справи

12. У червні 2019 року відповідач надіслав відзив на касаційну скаргу позивача, у якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення.

13. Відзив мотивований тим, що позивач придбав на електронних торгах гараж. Земельна ділянка, щодо якої позивач подав позов, також була арештована в межах виконавчого провадження та виставлена на електронні торги. Ринкова вартість цієї ділянки визначена у розмірі 333 165 грн.

14. Торги щодо продажу цієї ділянки були визнані такими, що не відбулися, з огляду на відсутність покупців, тому банк скористався правом стати власником цієї ділянки за ціною 233 215,50 грн. і отримав свідоцтво про право власності на цю ділянку в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

15. Твердження позивача про те, що земельна ділянка не могла бути предметом торгів і її відчуження є незаконним, суперечить нормам матеріального права. Свідоцтво про право власності на земельну ділянку оформлено з дотриманням Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

16. Акт, затверджений в. о. начальника державної служби про передачу стягувачу земельної ділянки в рахунок погашення боргу є чинним. Банк набув право власності на земельну ділянку правомірно.

17. Купуючи на торгах гараж, позивач був обізнаний з характеристикою цього лоту, що була оприлюднена на офіційному сайті. Гараж придбаний позивачем за 153 856,85 грн. Під час оцінки гаража вартість земельної ділянки не враховувалася.

18. Банк не чинив перешкод позивачу в реалізації його права власності на гараж. Навпаки - пропонував позивачу викупити земельну ділянку або укласти договір оренди, проте позивач не відповів на цю пропозицію.

19. Земельна ділянка є індивідуалізованою, має кадастровий номер і коштує вдвічі дорожче за гараж.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо відступлення від висновків Верховного Суду

Мотиви, з яких Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду

20. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах Касаційного господарського суду від 16 квітня 2019 року у справі № 907/68/18 і від 31 травня 2018 року у справі № 29/5005/17496/2011.

21. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що колегія суддів Касаційного господарського суду у справі № 907/68/18 застосувала до випадку продажу на прилюдних торгах споруди без земельної ділянки, на якій вона розташована, норми статті 120 ЗК України, відповідно до якої у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

22. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду також зазначив, що колегія суддів Касаційного господарського суду у справі № 29/5005/17496/2011, застосовуючи норми статті 120 ЗК України, дійшла висновку, що виділення окремих лотів з продажу будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, може призвести до неможливості реалізації майна боржника та обумовили незаконність торгів щодо земельної ділянки, на якій розташована продана будівля.

23. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду мотивував свою незгоду із цими висновками так.

24. Аналізуючи статтю 120 ЗК України та статтю 378 ЦК України, можна зробити висновок, що законодавець передбачив за певних обставин можливість припинення права власності на землю у випадку набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи. За таких обставин законодавець допускає припинення права власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти за попереднім власником. Однак законодавець цією нормою не обмежує можливості застосування визначених статтею 346 ЦК України способів припинення права власності на таку земельну ділянку та не виключає можливості застосування загальних гарантій непорушності права приватної власності, передбачених статтею 41 Конституції України.

25. Продаж спірного майна відбувався в межах виконавчого провадження, що передбачає обрання таких способів продажу частини майна боржника, які будуть гарантувати пропорційність і справедливість у дотриманні балансу інтересів кредитора (стягувача у виконавчому провадженні) і боржника, що надає можливості дотриматися статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 41 Конституції України.

26. З огляду на зазначене касаційний суд вважає, що має бути дотриманий справедливий баланс інтересів боржника на реалізацію його майна в процедурі виконавчого провадження на погашення за його рахунок боргів перед кредитором - стягувачем у виконавчому провадженні та інтересів позивача як власника будівлі, що набута ним у результаті примусового продажу у виконавчому провадженні майна боржника.

Оцінка Великої Палати Верховного Суду

27. Щодо дотримання балансу інтересів стягувача, боржника та покупця майна боржника, яке продається у виконавчому провадженні, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке.

28. Метою продажу майна боржника у виконавчому провадженні є задоволення грошових вимог стягувача за виконавчим документом за рахунок виручки від такого продажу.

29. При цьому і боржник, і стягувач, за умови їх добросовісності, заінтересовані в тому, щоб майно боржника було продане за максимально високу ціну. Якщо майно боржника буде продане за меншу ціну, то або виручки не вистачить для задоволення вимог стягувача, або постраждає боржник, який одержить менше коштів, що залишилися після задоволення всіх вимог за виконавчим документом і підлягають перерахуванню боржнику (частина шоста статті 47 Закону України «Про виконавче провадження»).

30. Тому лоти для продажу на торгах мають формуватися таким чином, щоб вони були максимально привабливими для потенційних покупців - учасників торгів, аби забезпечити їх конкуренцію і заохотити пропонувати більшу ціну. Такий підхід до формування лотів відповідає як інтересам стягувача та боржника, так і інтересам покупця майна, який заінтересований у придбанні максимально привабливого майна. Отже, зазначений підхід забезпечує в цьому відношенні єдність інтересів і стягувача, і боржника, і покупця майна боржника, якщо вони діють добросовісно.

31. Водночас максимально привабливим для покупця є придбання об`єкта нерухомого майна саме разом із земельною ділянкою, на якій він розташований, ніж придбання такого об`єкта на чужій землі, чи тим більше придбання земельної ділянки, зайнятої чужим об`єктом нерухомого майна. Це ілюструють і обставини справи, яка розглядається: не знайшлося бажаючих придбати лот, сформований із земельної ділянки, зайнятої чужим об`єктом нерухомого майна, а торги не відбулися.

32. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, то відчуження, у тому числі в процедурі виконавчого провадження, об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки або земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості суперечить закону.

33. Зазначеного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла з огляду на таке.

34. Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

35. Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України в чинній редакції (яка була чинною і під час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

36. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2018 у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункти 8.3 - 8.5) наголосила на тому, що:

- правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України;

- стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

37. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

38. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

39. Штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від земельних ділянок, на яких вони розміщені, відбувся за радянських часів з ідеологічних мотивів. Під впливом тодішньої ідеології панувало уявлення, що особи можуть мати право власності на об`єкти нерухомості, але не на земельні ділянки, на яких вони розташовані. Так, Конституцією УРСР 1978 року (частина друга статті 11) було передбачено, що земля є у виключній власності держави.

40. Внаслідок такого підходу існує значна кількість об`єктів нерухомості, які знаходяться у власності приватних осіб, розташованих на землях державної та комунальної власності, причому земельні ділянки під цими об`єктами можуть бути несформованими. Водночас намір законодавця подолати такий штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від землі не викликає сумніву. Тому в разі, якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, подальше відчуження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості не допускається.

41. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведених вище висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії судді Касаційного господарського суду від 16 квітня 2019 року в справі № 907/68/18 і від 31 травня 2018 року в справі № 29/5005/17496/2011.

Щодо суті спору

42. Відповідно до частини четвертої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» порядок реалізації майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону, крім цінних паперів, визначається Міністерством фінансів України за погодженням з Національним банком України. Порядок реалізації цінних паперів визначається Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Міністерством юстиції України, а іншого майна - Міністерством юстиції України.

43. Такий порядок визначений Порядком реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5 (далі - Порядок).

44. Велика Палата Верховного Суду вже здійснювала аналіз правовідносин, які виникають підчас реалізації майна на електронних торгах, і дійшла таких висновків.

45. Правова природа процедури реалізації майна на електронних торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов`язання зі сплати коштів за продане майно та передання права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника електронних торгів.

46. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на електронних торгах є різновидом договору купівлі-продажу.

47. Водночас з аналізу статей 655, 658 ЦК України, пунктів 4, 5 розділу X Порядку вбачається, що набуття майна за результатами електронних торгів є договором купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є організатор електронних торгів, який укладає договір, та державна виконавча служба або приватний виконавець, які виконують договір у частині передання права власності на майно покупцю. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів.

48. Організатор електронних торгів пропонує майно для продажу шляхом розміщення інформаційного повідомлення про електронні торги, в якому визначається це майно (пункти 5-10 розділу ІІІ Порядку). Тим самим організатор визначає одну з умов майбутнього договору купівлі-продажу - майно, яке продається організатором. Отже, до початку торгів як продавцю, так і потенційним покупцям (учасникам торгів) відомі всі умови майбутнього договору купівлі-продажу, окрім ціни та особи покупця.

49. Учасники електронних торгів висувають свої цінові пропозиції (оферти) щодо укладення договору купівлі-продажу за запропонованими ними цінами шляхом їх подання через вебсайт електронних торгів. Прийняття пропозиції (акцепт) учасника, який запропонував найвищу ціну, здійснюється автоматично засобами системи реалізації майна (пункт 2 розділу V, пункт 1 розділу VIII Порядку).

50. За наслідками торгів визначаються і покупна ціна (яка запропонована переможцем), і особа покупця (яким є переможець торгів). Отже, моментом укладення договору купівлі-продажу є момент визначення переможця торгів, тобто момент акцепту його пропозиції (частина друга статті 638 ЦК України). Протокол електронних торгів підписується організатором (пункт 2 розділу VIII Порядку) і є доказом укладення договору купівлі-продажу продавцем та переможцем торгів за ціною, визначеною у протоколі. Подальше оформлення та підписання договору купівлі-продажу як окремого документа Порядком не передбачене.

51. Укладений на електронних торгах договір купівлі-продажу підлягає виконанню у порядку, визначеному розділом X Порядку. Покупець (переможець електронних торгів) протягом десяти банківських днів з дня визначення його переможцем здійснює розрахунки за придбане на електронних торгах майно відповідно до пункту 1 розділу X Порядку. Дата, до якої переможець електронних торгів повинен повністю сплатити ціну лота, зазначається також у протоколі (абзац дев`ятий пункту 1 розділу VIII Порядку). Правовою підставою сплати покупцем (переможцем торгів) коштів як покупної ціни за придбане майно є договір купівлі-продажу, укладений на торгах.

52. Після виконання покупцем (переможцем електронних торгів) свого обов`язку за договором купівлі-продажу, тобто після повного розрахунку за придбане майно, виконавець протягом п`яти робочих днів складає акт про проведені електронні торги. Державний виконавець додатково затверджує акт про проведені електронні торги у начальника відділу, якому він безпосередньо підпорядкований; приватний виконавець самостійно затверджує акт про проведені електронні торги шляхом його підписання та скріплення печаткою приватного виконавця (пункт 4 розділу X Порядку). У випадку придбання нерухомого майна документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведені електронні торги (пункт 8 розділу X Порядку).

53. Такі висновки сформульовані у пунктах 42 - 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19).

54. Отже, процедура реалізації майна на прилюдних торгах полягає у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів за плату. Така процедура полягає в укладенні та виконанні договору купівлі-продажу. На підтвердження його укладення складається відповідний протокол, а на підтвердження виконання з боку продавця - акт про проведені прилюдні торги. Такі висновки сформульовані у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (провадження № 14-577цс19).

55. Відповідно до частини другої статті 638 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Відповідно до частини першої статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. За змістом зазначених положень моментом укладення договору купівлі-продажу на прилюдних торгах є момент визначення переможця торгів, тобто момент акцепту пропозиції останнього щодо ціни. Оформлення та підписання договору купівлі- продажу як окремого документа Порядок не передбачає.

56. Тому всі умови майбутнього договору купівлі-продажу, окрім ціни та особи покупця, повинні міститися в інформаційному повідомленні про електронні торги (торги за фіксованою ціною). Зокрема, у такому повідомленні повинна міститися вичерпна інформація про майно, яке продається.

57. Відповідно до частини другої статті 377 ЦК України розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації). Відповідно до абзацу першого частини шостої статті 120 ЗК України істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти, крім об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.

58. Отже, якщо продажу підлягає об`єкт нерухомості, право власності на який відповідно до частини першої статті 377 ЦК України, частини першої статті 120 ЗК України переходить лише разом з правом власності на земельну ділянку, на якій такий об`єкт розташований, то в інформаційному повідомленні про електронні торги повинен бути зазначений кадастровий номер такої земельної ділянки. Невиконання цієї вимоги призводить до правової невизначеності, що призводить до зменшення конкуренції учасників торгів, та може ввести в оману учасників торгів щодо майна, яке продається.

59. Відповідно до зазначених вимог пунктом 9 розділу ІІІ Порядку встановлено, що якщо реалізації підлягає нежитлове приміщення, в інформації про майно додатково зазначаються, зокрема, відомості про земельну ділянку, на якій розташоване нежитлове приміщення (її правовий режим та розмір), та її кадастровий номер (за наявності).

60. Якщо ж реалізації підлягає земельна ділянка, то відповідно до пункту 10 розділу ІІІ Порядку в інформації про майно додатково зазначаються, зокрема, кадастровий номер земельної ділянки та обмеження на використання земельної ділянки (установлені на підставі містобудівних та санітарних норм і правил, включаючи архітектурно-планувальні, технічні, екологічні умови). Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника об`єкта нерухомості (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 84)). Отже, якщо продажу підлягає земельна ділянка одного власника, на якій розташований об`єкт нерухомості іншого власника (якщо такий продаж не суперечить закону), то в інформаційному повідомленні повинна міститись інформація про таке обмеження на використання земельної ділянки. В інформаційному повідомленні повинна міститись також інформація про інші обмеження на використання земельної ділянки, пов`язані з наявністю прав інших осіб на земельну ділянку (емфітевзис, суперфіцій тощо). Невиконання цієї вимоги також призводить до правової невизначеності, що призводить до зменшення конкуренції учасників торгів, та може ввести в оману учасників торгів щодо майна, яке продається.

61. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може вважатися добросовісною особа, яка набула майно на прилюдних торгах, якщо така особа знала чи мала знати про порушення порядку реалізації майна, зокрема про порушення вимог до інформації про майно. Не може вважатися добросовісною і особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону, зокрема про набуття земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості, який на ній розмішений, чи про набуття такого об`єкта окремо від земельної ділянки, якщо таке набуття не допускається в силу закону.

62. Відповідно до частини першої статті 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Передання майна полягає у переході його з володіння однієї особи (яка втрачає володіння) до іншої (яка його набуває).

63. Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Близькі за змістом висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95, 96), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29).

64. Відповідно до частини третьої статті 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Оскільки, як зазначено вище, оформлення та підписання договору купівлі-продажу майна, проданого на прилюдних торгах, як окремого документа законодавством не передбачено, то виникнення права власності не пов`язується з його нотаріальним посвідченням.

65. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації.

66. Отже, одночасно з набуттям особою у володіння нерухомого майна шляхом державної реєстрації за нею права власності така особа за наявності правових підстав набуває право власності на таке майно.

67. Тому підставою набуття у власність нерухомого майна, придбаного на прилюдних торгах, є договір купівлі-продажу (укладення якого підтверджується протоколом електронних торгів) та дії сторін, спрямовані на передання нерухомого майна у володіння покупця (затвердження акта про проведені електронні торги, видача або надсилання його покупцю, звернення покупця до державного реєстратора з метою державної реєстрації права власності за покупцем).

68. Відповідно до частин шостої, восьмої, дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» у разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. У разі якщо стягувач виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно, він зобов`язаний протягом 10 робочих днів з дня надходження від виконавця відповідного повідомлення внести на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби або рахунок приватного виконавця різницю між вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають стягненню на його користь, якщо вартість нереалізованого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. За рахунок перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати виконавчого провадження, задовольняються вимоги інших стягувачів та стягуються виконавчий збір і штрафи, а залишок коштів повертається боржникові. Майно передається стягувачу за ціною третіх електронних торгів або за фіксованою ціною. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно.

69. Отже, і в разі залишення стягувачем за собою нереалізованого майна оформлення та підписання договору купівлі-продажу майна як окремого документа законодавством не передбачено. Натомість такий договір укладається шляхом звернення виконавця до стягувача з пропозицією вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна з одночасним припиненням права вимоги стягувача до боржника в межах вартості нереалізованого майна (оферта) та виявлення стягувачем волі залишити за собою це майно (акцепт). Виконання договору з боку покупця (стягувача) полягає у внесенні на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби або рахунок приватного виконавця різниці між вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають стягненню на користь стягувача, якщо вартість нереалізованого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. На підтвердження виконання договору з боку покупця виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. Подальші дії покупця (стягувача) та виконавця спрямовані на передання нерухомого майна у володіння покупця. З цією метою виконавець складає акт та видає або надсилає його покупцю, покупець отримує свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, якщо вони не відбулися (стаття 72 Закону України «Про нотаріат»), звертається до державного реєстратора з метою державної реєстрації права власності за покупцем.

70. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності проводиться, зокрема, на підставі виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів.

71. Отже, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, не є правовстановлюючим документом, а лише підтверджує вчинення сторонами дій, спрямованих на передання нерухомого майна у володіння покупцю. Видача свідоцтва не тягне переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Абзац другий пункту 8 розділу X Порядку, відповідно до якого у випадку придбання нерухомого майна документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведені електронні торги, не відповідає зазначеній нормі закону, а тому не підлягає застосуванню згідно з частиною сьомою статті 10 ЦПК України. Тому свідоцтво є лише підставою для державної реєстрації права власності за покупцем, але не є правовстановлюючим документом, і вичерпує свою дію із здійсненням такої реєстрації.

72. Абзацом першим частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що діяла на момент ухвалення судових рішень судами попередніх інстанцій, було встановлено, що у разі скасування на підставі рішення суду, зокрема, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Абзацом другим частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у чинній редакції встановлено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. За змістом цих положень вони застосовуються в разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування не будь-яких, а правовстановлюючих документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до яких свідоцтво про придбання нерухомого майна з торгів не належить.

73. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) та багатьох інших.

74. Велика Палата Верховного Суду знов нагадує, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.

75. При цьому, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.6).

76. Таким чином, ані позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, ані позовна вимога про визнання права власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту у цій справі. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).

77. Також із цих причин Велика Палата Верховного Суду не погоджується з посиланням судів попередніх інстанцій на те, що позивачем не ставилися питання про скасування акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу чи визнання дій державного виконавця неправомірними. Ані задоволення вимоги про скасування чи визнання недійсним акта виконавця, ані задоволення вимоги про визнання дій державного виконавця неправомірними не призвели б до захисту прав позивача, а такі вимоги не відповідають належному способу захисту. Натомість позивач посилається на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові № 6-1655цс16 від 16 листопада 2016 року, відповідно до якого передача державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна в рахунок погашення боргу, постанова, прийнята державним виконавцем у результаті цієї процедури, та складений державним виконавцем акт про передачу майна стягувану не можуть визнаватися недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. Тому позивач вважає, що він не міг пред`явити позов про визнання недійсним або скасування акта державного виконавця про передачу земельної ділянки відповідачу як погашення боргу. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим доводом.

78. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові, але з інших мотивів.

79. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність змінити мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень, а в решті - залишити їх без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

80. Згідно із частиною першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

81. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення у цій справі слід змінити шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.

Щодо судових витрат

82. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

83. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень і залишення без змін резолютивної частини судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 400, 402, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу задовольнити частково.

2. Мотивувальні частини рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2018 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови. У решті зазначені рішення та постанову залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

/підпис/

В. В. Пророк

Судді: /підпис/

Т. О. Анцупова

/підпис/

Л. М. Лобойко

/підпис/

Ю. Л. Власов

/підпис/

К. М. Пільков

/підпис/

М. І. Гриців

/підпис/

О. Б. Прокопенко

/підпис/

Д. А. Гудима

/підпис/

Л. І. Рогач

/підпис/

Ж. М. Єленіна

/підпис/

О. М. Ситнік

/підпис/

Л. Й. Катеринчук

/підпис/

В. М. Сімоненко

/підпис/

В. С. Князєв

/підпис/

І. В. Ткач

/підпис/

/підпис/

Повний текст постанови складений 05 липня 2021 року.

Джерело: ЄДРСР 98483110

Link to comment
Share on other sites

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Сімоненко В. М., Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро», приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу (далі - ДМНО) Римської Анастасії Вікторівни про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, які не відбулися, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку

Короткий виклад історії справи

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» (далі - ПАТ «Банк Кредит Дніпро», банк) про визнання права власності на земельну ділянку на підставі положень статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), на якій розміщено гараж, що придбано ним на публічних торгах, проведених державним виконавцем на виконання судового рішення про стягнення з боржника на користь банку неплаченого боргу за кредитним зобов'язанням.

Крім того, просив визнати недійсним свідоцтво про придбання цієї земельної ділянки ПАТ «Банк Кредит Дніпро»; скасувати державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ПАТ «Банк Кредит Дніпро».

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди виходили з того, що передача майна ПАТ «Банк Кредит Дніпро» як стягувачу за кредитним договором за результатами торгів, які не відбулись, є правочином, який може бути визнано недійсним відповідно до положень статтей 203, 215 ЦК України. Разом з тим позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів про те, що акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 28 листопада 2017 року, затверджений виконувачем обов`язків начальника ВПВР Департаменту ВДВС Міністерства юстиції України, є нечинним.

Розгляд справи у Великій Палаті Верховного Суду

22 червня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Мотивувальні частини рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2018 рокута постанови Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року змінено, викладено їх у редакції постанови. У решті зазначені рішення та постанову залишено без змін.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію щодо набуття об'єкта нерухомості, розташованого на земельній ділянці, з публічних торгів як єдиного об'єкта цивільного обігу.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що метою продажу майна боржника у виконавчому провадженні є задоволення грошових вимог стягувача за виконавчим документом за рахунок виручки від такого продажу. При цьому і боржник, і стягувач за умови їх добросовісності заінтересовані в тому, щоб майно боржника було продане за максимально високу ціну. Тому лоти для продажу на торгах мають формуватися таким чином, щоб вони були максимально привабливими для потенційних покупців - учасників торгів, аби забезпечити їх конкуренцію і заохотити пропонувати більшу ціну. Такий підхід до формування лотів відповідає як інтересам стягувача та боржника, так і інтересам покупця майна, який заінтересований у придбанні максимально привабливого майна. Отже, зазначений підхід забезпечує в цьому відношенні єдність інтересів і стягувача, і боржника, і покупця майна боржника, якщо вони діють добросовісно.

При цьому Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, то відчуження, зокрема, в процедурі виконавчого провадження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки або земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості суперечить закону.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду слід погодитись.

Крім того, слід погодитись із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що правочин про набуття стягувачем права власності на нереалізоване у процедурі неодноразових торгів майно за своєю правовою природою є договором купівлі- продажу цього майна між стягувачем та боржником, де боржник виступає продавцем, а стягувач покупцем цього майна.

Разом з тим з висновками Великої Палати Верховного Суду по суті спору у цій справі ми не погоджуємось з таких підстав.

Залишаючи позовні вимоги без задоволення та змінюючи судові рішення у їх мотивувальній частині, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивачем обрано неефективний та неналежний спосіб захисту порушеного права.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погодитись не можна з огляду на таке.

Аналізуючи правові підстави набуття банком права власності на земельну ділянку, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що оскільки дії покупця (стягувача) та виконавця спрямовані на передання нерухомого майна у володіння покупця і саме з цією метою виконавець складає акт та видає або надсилає його покупцю, а покупець отримує свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, якщо вони не відбулися (стаття 72 Закону України «Про нотаріат»), та звертається до державного реєстратора з метою державної реєстрації права власності за покупцем, то ані позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, ані позовна вимога про визнання права власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту у цій справі.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).

Однак така позиція Великої Палати Верховного Суду у цій справі є занадто формалізованою і такою, що не спрямована на досягнення мети правосуддя та цілей ефективного захисту порушеного права судом.

Позивач просив визнати за ним право власності на земельну ділянку, площею 0,0051 га з цільовим призначенням «02.05 Для будівництва індивідуальних гаражів», розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з тим, що у відповідності зположеннями статей 120 ЗК України, 377 ЦК Українивін став власником цієї земельної ділянки одночасно з придбанням у власність гаража, розташованого на ній.

За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої цієї статті).

Згідно з положеннями статті 328 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Дійшовши до висновку, що позивач набув право власності на земельну ділянку одночасно з набуттям прав на гараж та що позов про визнання права власності є неефективним способом захисту, Велика Палата Верховного Суду не звернула уваги на таке.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зазначена норма цивільного права визначає причини, з настанням яких фактичний власник майна, у тому числі нерухомого, може пред'явити позов про визнання свого права судом. За змістом цієї норми такими підставами є: 1) оспорювання цього права іншою особою та при цьому відсутність у власника можливості надати визначені законом докази наявності у нього права власності та 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує його право власності.

Положення цієї норми є логічними та пов'язаними з іншими положеннями законів та підзаконних нормативних актів щодо форми укладання договору про перехід прав на нерухомість (стаття 209 ЦК України), щодо виникнення права власності на нерухомість з моменту його реєстрації (стаття 182, частина четверта статті 334 ЦК України, стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), щодо правоустановчих документів на підтвердження права власності тощо (Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127; далі - Порядок), оскільки чіткість та безумовна визначеність в індентифікації власників нерухомого майна як особливо цінного є запорукою законності та стабільності цивільного обігу цього майна, захисту прав на це майно та запобіжником зловживань у сфері обігу цього майна.

Під ефективним засобом (способом) судового захисту слід розуміти такий, що призводить до бажаних наслідків, дає найбільший ефект для відновлення юридичного становища особи, яке існувало до порушення її прав чи законних інтересів. Тому ефективний спосіб захисту має забезпечити поновлення порушеного права.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, в недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (стаття 215 ЦК України); протиправному позбавленні права власності чи його обмеження (стаття 321 ЦК України); безпідставному заволодінні особою майном іншої особи - власника (стаття 387 ЦК України); створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Оспорювання суб`єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб`єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом.

Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності в особи суб`єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб`єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб`єктивного права.

У цій справі відповідач, будучи зазначеним у Державному реєстрі прав на нерухоме майно та їх обтяжень як власник майна, запечеречує право власності позивача і його право на користування земельною ділянкою, що за умови відсутності в позивача документів про його право власності створює як у нього, так і в інших осіб сумніви щодо наявності в нього права власності на спірне майно.

Зазначене свідчить про те, що у позивача є право на пред'явлення позову про визнання права власності на спірне майно як у зв'язку з відсутністю у нього належним чином та у встановленому порядку отриманого документа про таке право, так і у зв'язку з невизнанням такого права відповідачем, який при цьому ще й є зареєстрованим у державних реєстрах власником цього майна.

Частиною другою статті 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать, зокрема, визнання права та/або інші способи, передбачені законом або договором.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним.

Відповідно до абзацу другого пункту 10 частини другої статті 16 ЦК Українисуд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Відтак власник майна у випадку порушення свого суб'єктивного права залежно від форми порушення його права, характеру правопорушення та ефективності форми захисту може обрати декілька способів захисту: як визнання права власності, так і витребування майна із чужого незаконого володіння.

Разом з тим відповідно до пункту 67 Порядку для державної реєстрації права власності у разі витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння на підставі рішення суду подаються необхідні для відповідної реєстрації документи, передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком, що підтверджують право власності на нерухоме майно належного власника.

Відтак навіть за умови задоволення позову про витребування майна власником із чужого незаконого володіння належний власник повинен пред'явити документ, що підтверджує його право власності.

У цій справі суди встановили, що документи про набуття права власності на земельну ділянку за результатами торгів позивачу не надавалось. Такий документ виданий банку як стягувачу за виконавчим провадженням, який як відповідач у цій справі не визнає права власності позивача на спірне майно.

Факт реєстрації цього майна за відповідачем свідчить для третіх осіб про визнання державою власності зареєстрованої особи до часу, поки судом не буде встановлено інше, та надає інформацію, що саме відповідач є законним власником спірного майна, що суперечить позиції Великої Палати Верховного Суду у цій справі.

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або в разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права.

Метою подання цього позову є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання діям зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Крім того, наслідком визнання права може бути визнання наявності або відсутності обов`язків в особи або їх припинення, визнання особи такою, що втратила право, визнання наявності правовідносин тощо, про що також можуть заявлятися позовні вимоги.

У разі якщо право власності оспорюється або не визнається іншою особою, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності відповідно до статті 392 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12).

Згідно зі статтею 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд за вимогою особи має захистити права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Якщо ж закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зазначене співвідноситься із положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція): оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Засіб захисту, що вимагається законом або договором, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Саме «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату у простіший спосіб; і винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації або які вимагають подальших звернень особи, чиї права порушені, до суду або до інших державних органів, не відповідає цій міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13 січня 2011 року (остаточне) у справі «Чуйкіна проти України» (заява №28924/04) нагадав, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», у якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункти 28 - 36, Series A N 18), а тому застосування ефективного способу захисту порушеного права, як обов'язок держави покладається на суд, а не на особу, яка звернулась до суду з позовом.

Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, що не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Конституційний Суд України у Рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9).

Науковці визначають способи захисту права як передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб`єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності суду по захисту прав.

Таким чином, ефективним слід розуміти такий спосіб захисту, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Закон не надає суду можливості відмовляти в задоволенні позову з підстав обрання неправильного (неефективного) способу захисту порушеного права, оскільки в розумінні частини другої статті 5 ЦПК України суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, з частковим відступом від принципу диспозитивності для захисту особи, яка звернулась з позовом.

На підставі зазначеного виходячи з фактичних обставин у цій справі та характеру порушень прав позивача позов про визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку, яка перейшла йому у власність у зв'язку з переходом права власності на розташовану на ній нерухомість є належним та ефективним способом судового захисту.

Саме визнання за позивачем права власності на спірне майно є найкоротшим способом захисту порушеного права позивача, оскільки позбавляє його необхідності повторного звернення до суду з іншими позовами, запобігає подальшому обігу спірної земельної ділянки від імені відповідача як її зареєстрованого власника та, як наслідок, порушення прав інших осіб, які можуть бути набувачами цього майна.

Отже, позов про визнання за позивачем у цій справі права власності на земельну ділянку, на якій розташовано гараж, придбаний ним на торгах, є належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача та підлягав задоволенню.

Судді Великої Палати Верховного Суду В. М. Сімоненко

О. М. Ситнік

Джерело: ЄДРСР 98433102

Link to comment
Share on other sites

Чергове пророчеське рішення яке доводить, що судді трирічки не можуть одразу отримувати посаду у Верховному суді без достатнього досвіду роботи у судді та з нещодавно особистою практикою захисту виключно однієї зі сторін спору. До речі, найближчим часом саме цей суддя повинен розглянути справу щодо стягнення коштів з Жеваго, який, за інформацією з телеграм-каналів виділив для захисту свого прав досить значну суму.

Щодо самого рішення, то в ньому також є окрема думка, щодо належного способу захисту та нерозуміння суддями Великої палати самої суті захисту порушеного права та його ефективного захисту.

На жаль це рішення відкриває простір для рейдерів, щодо незаконного переоформлення земельних ділянок і нерухомості, які можуть без інформування власника та оцінки цієї нерухомості безоплатно передаватись стягувачу. Суддя доповідач на це не звернув увагу, як і інші судді Великої палати, чи передуваючи земельну ділянку разом з об'єктом нерухомості буда проведена та врахована її оцінка, зате послався на Давній рим та Конституцію УРСР. Так завжди буває коли натягують сову на глобус.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 вересня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 905/2030/19 (905/1159/20)
      Провадження № 12-92гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Геркулес» на ухвалу Господарського суду Донецької області від 24 червня 2020 року (суддя Чорненька І. К.) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 серпня 2020 року (судді Барбашова С. В., Істоміна О. А., Пелипенко Н. М.) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Геркулес» до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504 та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. Ухвалою Господарського суду Донецької області від 18 листопада 2019 року відкрито провадження у справі № 905/2030/19 про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Геркулес» (далі - ПрАТ «Геркулес»).
      2. У червні 2020 року ПрАТ «Геркулес» звернулося з позовом у межах справи № 905/2030/19 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області (далі - ГУ ДПС) про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504.
      3. На обґрунтування позову ПрАТ «Геркулес» зазначило, що акт документальної позапланової невиїзної перевірки від 16 січня 2020 року № 2043/04-36-05-04/25117467 складений відповідачем з порушенням пунктів 42.2, 42.4 статті 42 та пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України (далі - ПК України), у зв`язку із чим податкове повідомлення-рішення, винесене відповідачем за результатами цієї перевірки, є незаконним і підлягає скасуванню.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      4. Ухвалою від 24 червня 2020 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) Господарський суд Донецької області відмовив у відкритті провадження за цим позовом на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      5. Східний апеляційний господарський суд постановою від 11 серпня 2020 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 24 червня 2020 року залишив без змін.
      6. Обґрунтовуючи свій висновок, суди вказали на те, що позовні вимоги ПрАТ «Геркулес» до ГУ ДПС не містять ознак предметної та суб`єктної юрисдикції господарського суду, не відповідають визначеному частиною другою статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) переліку спорів, які підлягають вирішенню в межах справи про банкрутство, стороною в яких є боржник, та відносяться до юрисдикції адміністративного суду. При цьому вимога про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення є немайновою, тобто такою, що не підлягає вартісній оцінці, у зв`язку із чим відсутні правові підстави стверджувати, що на позовні вимоги у цій справі поширюються положення щодо належності спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство.
      Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
      7. ПрАТ «Геркулес» звернулося через Східний апеляційний господарський суд до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      8. У касаційній скарзі ПрАТ «Геркулес» зазначає про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій та вважає, що оскаржувані ухвала Господарського суду Донецької області та постанова Східного апеляційного господарського суду прийняті з порушенням норм процесуального права, зокрема статті 7 КУзПБ, що перешкоджає розгляду справи по суті судом, встановленим законом.
      9. На думку скаржника, закріплення у цьому Кодексі принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи, притаманного виключно адміністративному судочинству, робить можливим та покликане забезпечити розгляд усіх спорів, зокрема і тих, що зазвичай розглядаються у порядку адміністративного судочинства, учасником яких є боржник, саме в межах справи про банкрутство.
      10. Також скаржник не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що вимога про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення є немайновою, оскільки у цьому рішенні контролюючим органом визначена сума грошового зобов`язання, що підлягає сплаті платником податку.
      11. Крім того, скаржником до касаційної скарги додано клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з порушенням судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції, а також через наявність виключної правової проблеми у застосуванні статті 7 КУзПБ під час визначення предметної підсудності з розгляду спорів за позовом осіб, щодо яких порушено провадження про банкрутство, до податкового органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.
      12. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 жовтня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПрАТ «Геркулес», призначив справу до розгляду, а ухвалою від 4 листопада 2020 року справу № 905/2030/19 (905/1159/20) передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин п`ятої та шостої статті 302 ГПК України, оскільки ця справа містить виключну правову проблему, що полягає у застосуванні статті 7 КУзПБ під час визначення предметної підсудності з розгляду спорів за позовом осіб, щодо яких відкрито провадження у справі про банкрутство, до податкового органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, а також у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення в тому числі з підстав порушення правил предметної юрисдикції і висновок Великої Палати Верховного Суду щодо питання предметної юрисдикції спору в подібних правовідносинах відсутній.
      13. Ухвалою від 12 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      14. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо юрисдикції спору
      15. Положеннями статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      16. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      17. Визначене Конвенцією поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Суди повинні керуватися принципом визначеності і не допускати наявності проваджень, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета судами різних юрисдикцій.
      18. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      19. Згідно з приписами частини першої статті 2 ГПК Українизавданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      20. Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, згідно з частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
      21. Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільнимта Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18.
      22. Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
      23. Положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      24. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).
      25. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      26. Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства врегульовано ПК України.
      27. Разом з тим відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      28. У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України закріплена спеціальна юридична норма, відповідно до якої до справ, що належать до юрисдикції господарських судів, входять справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.
      29. Банкрутством як різновидом процедур, що здійснюються в межах спеціалізації господарського судочинства, є судова процедура, яка регламентує правовідносини, що виникають внаслідок нездатності боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів через процедури санації чи ліквідації, які визначені спеціальним КУзПБ, прийнятим відповідно до Закону України від 18 жовтня 2018 року № 2597-VІІІ та введеним в дію з 21 жовтня 2019 року. Цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи, передбачаючи ряд процесуальних норм, які регулюють порядок здійснення судочинства у цих процедурах (відкриття провадження у справі про банкрутство, види судових рішень у банкрутстві та порядок їх оскарження тощо). Отже, КУзПБ у порівнянні з попереднім процесуальним законом розширив свою дію щодо суб`єктів, які підпадають під його регулювання (неплатоспроможних фізичних осіб), що зумовило розгляд у господарському суді спорів про неплатоспроможність фізичних осіб, незалежно від того, чи займаються вони підприємницькою діяльністю.
      30. Особливістю провадження у справі про банкрутство є те, що врегулювання правовідносин неплатоспроможності боржника вимагає поєднання в одній процедурі як цивільних, так і адміністративних правовідносин щодо його майна (майнових прав) з метою якнайповнішого задоволення у ній вимог кредиторів -приватних осіб та контролюючих органів з грошовими вимогами до боржника у черговості, визначеній КУзПБ.
      31. Зокрема, з моменту відкриття провадження у справі про банкрутство наступає строк виконання всіх зобов`язань боржника, що має наслідком обов`язок усіх конкурсних (забезпечених) кредиторів пред`явити вимоги до боржника, а їх задоволення може здійснюватися лише у порядку, передбаченому КУзПБ, та в межах провадження у справі; пред`явлення поточними кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть здійснюватися лише у порядку, передбаченому цим Кодексом; провадження у справі про банкрутство юридичної особи не підлягає зупиненню (частини чотирнадцята, сімнадцята статті 39 КУзПБ); активи боржника, що перебувають у податковій заставі, можуть бути звільнені господарським судом з податкової застави, про що виноситься ухвала у судовому засіданні за участю контролюючого органу, уповноваженого відповідно до ПК України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень (частина десята статті 41 КУзПБ).
      32. Отже, при врегулюванні відносин неплатоспроможності законодавець відійшов від принципу їх розподілу за ознаками наявності у сторони (кредитора боржника) владних повноважень чи свободи волевиявлення, що характерно для цивільних правовідносин, об`єднавши їх в єдине провадження у справі про банкрутство з огляду на необхідність формування єдиного реєстру грошових вимог кредиторів та задоволення їх згідно з визначеною законом черговістю та пропорційністю. Зазначене дозволяє ефективно захистити право особи (кредитора, боржника) в межах одного судового провадження, уникаючи розподілу його на способи захисту, характерні для окремих юрисдикцій (адміністративної чи цивільної).
      33. Застосувавши принцип концентрації у справі про банкрутство ряду майнових та немайнових спорів, КУзПБ розширив підсудність господарському суду спорів, які виникають у відносинах неплатоспроможності боржника та які раніше розглядалися судами інших юрисдикцій.
      Відповідно до частини другої статті 7 КУзПБ господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
      34. Частиною третьою статті 7 КУзПБ визначено процесуальні наслідки щодо необхідності надіслання до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство та який розглядає спір по суті, матеріалів справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство.
      35. Отже, статтею 7 КУзПБ як процесуальним законом змінено юрисдикцію розгляду ряду спорів фізичних осіб - боржників щодо їх майна, які раніше розглядалися у цивільних судах, а також віднесено до господарської юрисдикції ряд інших спорів юридичних осіб, які стосуються майна боржника(юридичної чи фізичної особи), зокрема й тих, які виникають з кредиторами - контролюючими органами щодо сплати податків та зборів.
      Так, абзацом четвертим частини другої статті 7 КУзПБ передбачено, що у разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи. Такі повноваження суду характерні для адміністративного судочинства, яким розглядаються спори осіб із суб`єктами владних повноважень. Отже, законодавцем наділено господарські суди у справі про банкрутство повноваженнями щодо розгляду спору між боржником та суб`єктом владних повноважень за правилами офіційного з`ясування всіх обставин справи, характерними для розгляду адміністративних спорів (щодо виявлення та витребування доказів з ініціативи суду), що не передбачено загальними нормами ГПК України.
      36. Специфіка правовідносин у процедурі банкрутства полягає у необхідності комплексного та збалансованого регулювання приватно-правових та публічно-правових інтересів щодо неплатоспроможної особи, що вимагає застосування приватно-правових та публічно-правових механізмів у ході провадження у справі про банкрутство. У різні періоди свого розвитку законодавець по-різному проводив межу між приватним та публічним інтересом в регулюванні відносин неплатоспроможності. Законодавство про неплатоспроможність є комплексним, воно об`єднує правові норми приватного та публічного права заради досягнення єдиної мети - найбільш повного задоволення у процедурі банкрутства вимог приватних та публічних кредиторів (податкових органів, органів соціального забезпечення), оскільки по завершенню ліквідаційної процедури таке задоволення унеможливлюється ліквідацією юридичної особи чи використанням майна боржника для задоволення вимог інших кредиторів, які включені до реєстру вимог кредиторів в ході провадження у справі про банкрутство.
      37. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас урегульована однопредметними нормативно-правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній» (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп).
      38. За загальним правилом, публічно-правові відносини у сфері адміністрування податків, сплати загальнообов`язкових соціальних внесків регулюються податковим кодексом та законами, які визначають порядок виникнення і сплати податкових зобов`язань та зобов`язань зі сплати цих внесків.
      Так, ПК України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків і зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження й обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства (пункт 1.1 статті 1 ПК України). Вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження та обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також елементи податку, підстави надання податкових пільг та порядок їх застосування, відповідальність за порушення податкового законодавства визначаються ПК України або законами, які вносять до нього зміни (статті 4, 7 ПК України).
      39. Однак законодавець не ототожнює поняття «виникнення» податкових зобов`язань з поняттями «стягнення податкового боргу» чи «погашення податкового боргу». Процедура стягнення (погашення) податкового боргу може регулюватися ПК України та іншими нормативними актами.
      Зокрема, цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені КУзПБ, з банків, на які поширюються норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», проведення комплексних перевірок з метою виявлення фінансових рахунків та погашення зобов`язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (крім особливостей функціонування єдиного рахунку, подання звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску), зборів на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій (пункт 1.3 статті 1 ПК України).
      40. Отже, з прийняттям КУзПБ законодавець змінив правила визначення юрисдикції таких спорів, сконцентрувавши розгляд усіх майнових та ряду немайнових вимог в межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції, задля повного та комплексного вирішення усіх правових проблем неплатоспроможної особи (як фізичної, так і юридичної), яка може бути визнана банкрутом (ліквідована) за наслідком такої процедури, що матиме наслідком закриття (припинення) провадження з розгляду спорів у всіх інших юрисдикційних органах з вимогами до неї.
      41. Спір за позовом боржника про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення є майновим за своєю правовою природою, оскільки за наслідком його розгляду в податкового органу може виникнути право на стягнення з боржника певної грошової суми (майнове право), яка в розумінні статті 190 ЦК України є майном боржника. Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 травня 2020 року у справі № 1340/3510/18 (пункти 77, 81), Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 05 липня 2019 року у справі № 826/17147/18 (пункти 17, 18).
      Отже, вимога особи, щодо якої порушено справу про банкрутство, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення як майновий спір боржника, підлягає розгляду в межах провадження у справі про банкрутство з визначенням юрисдикційності розгляду такого спору господарському суду.
      42. Ініціювання поза справою про банкрутство, у межах якої суд розглядає спори про розмір грошових вимог до боржника, ще однієї справи в суді іншої юрисдикції стосовно наявності (відсутності) податкового боргу, визначеного у податковому повідомленні-рішенні, є неефективним як для захисту прав кредитора, так і для захисту прав боржника. Одночасний розгляд в судах різної юрисдикції спорів, судові рішення у яких впливають на визначення розміру грошових вимог до боржника, може зумовлювати необхідність зупинення провадження у справі про банкрутство цього боржника, що прямо забороняє КУзПБ. Крім того, такий одночасний розгляд може ускладнити формування реєстру вимог кредиторів через необхідність перегляду за нововиявленими обставинами у справі про банкрутство відповідних судових рішень про результат розгляду спірних вимог кредитора. Саме тому процедура розгляду спору щодо оскарження податкового повідомлення-рішення є ефективним способом захисту прав боржника у спорі з уповноваженим державою органом щодо розміру спірної заборгованості такого органу та здійснюється у межах процедури банкрутства відповідного боржника.
      43. Велика Палата Верховного Суду, визначаючи юрисдикційність спорів з майновими вимогами боржника та до боржника, щодо якого здійснюється процедура банкрутства, уже неодноразово зазначала про необхідність розгляду спорів між боржником та іншими суб`єктами (як органами, наділеними владними повноваженнями, так і суб`єктами приватно-правових відносин) щодо майна боржника в межах процедури банкрутства. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 904/1693/19, від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц, від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17, від 15 травня 2019 року у справі № 289/2217/17, від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/2210/17, а також у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18, від 12 січня 2021 року у справі № 334/5073/19.
      Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення у справу про банкрутство, реалізувати свої права та отримати задоволення своїх вимог.
      44. КУзПБ та ГПК України є нормативними актами рівної юридичної сили - процесуальними законами, які мають визначену законодавцем сферу правового регулювання. Отже, у випадку колізії норм між статтею 7 КУзПБ та статтею 20 ГПК України повинні застосовуватися ті процесуальні норми, які прийняті пізніше. Відтак у правовідносинах щодо визначення розміру податкових зобов`язань боржника у справі про банкрутство шляхом оскарження рішення податкового органу з 21 жовтня 2019 року підлягають застосуванню положення статті 7 КУзПБ, які визначають юрисдикцію розгляду таких спорів у межах провадження у справі про банкрутство у господарському судочинстві.
      45. Спір у цій справі виник у зв`язку з оскарженням позивачем у червні 2020 року податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504. Позовні вимоги заявлено після відкриття ухвалою Господарського суду Донецької області від 18 листопада 2019 року відносно позивача провадження у справі № 905/2030/19 про банкрутство ПрАТ «Геркулес». Вирішення цього спору може залежати, серед іншого, від того, на підставі яких господарських операцій (до моменту порушення справи про банкрутство чи після порушення справи про банкрутство) прийнято оспорюване рішення податкового органу, оскільки відповідно до статті 41 КУзПБ на зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, поширюється зупинення виконання боржником зобов`язань, а вимоги щодо сплати таких податків і зборів (обов`язкових платежів) є конкурсними і підлягають задоволенню лише в порядку і в черговості, визначених КУзПБ, а не шляхом надіслання податкового повідомлення-рішення.
      46. Відповідно до абзацу третього частини восьмої статті 45 КУзПБ до визнання боржника банкрутом спори боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, вирішуються у межах справи про банкрутство шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом.
      47. Отже, з прийняттям КУзПБ законодавець відніс до юрисдикції господарського суду у справі про банкрутство як розгляд спорів боржника з конкурсними кредиторами, так і розгляд його спорів з поточними кредиторами (частина друга статті 7, абзац третій частини восьмої статті 45 КУзПБ), на відміну від попереднього регулювання Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та процесуальними кодексами.
      48. З огляду на обставини здійснення щодо позивача - платника податків провадження у справі про банкрутство підвідомчість цього спору, який виник після 21 жовтня 2019 року, слід визначати із застосуванням положень статті 7 КУзПБ як закону, що прийнятий пізніше, та якими розгляд такого спору віднесено до юрисдикції господарського суду, який здійснює провадження у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) про банкрутство ПрАТ «Геркулес».
      49. Як убачається з оскаржуваних судових рішень, місцевий та апеляційний суди неправильно застосували норми процесуального права та дійшли висновку про непідвідомчість спору за позовом боржника до податкового органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення господарському суду у справі про банкрутство цього боржника, відмовивши у відкритті провадження за цим позовом на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      50. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308, частини шостої статті 310 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      51. З огляду на викладене судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням позовної заяви боржника до Господарського суду Донецької області для продовження розгляду в межах справи № 905/2030/19 (905/1159/20) про банкрутство ПрАТ «Геркулес».
      Щодо судових витрат
      52. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК Українивизначено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      53. Оскільки справа направляється для розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Великою Палатою Верховного Суду не здійснюється.
      Керуючись статтями 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Геркулес» задовольнити.
      2. Ухвалу Господарського суду Донецької області від 24 червня 2020 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 11 серпня 2020 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) скасувати.
      Справу направити до Господарського суду Донецької області для продовження розгляду позовної заяви Приватного акціонерного товариства «Геркулес» до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504 в межах справи № 905/2030/19 (905/1159/20) про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Геркулес».
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. Й. Катеринчук
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор'єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформила суддя Катеринчук Л. Й.
      Джерело: ЄДРСР 100359355
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 вересня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 910/10374/17
      Провадження № 12-5гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представника позивача Яценко С.А.,
      представника відповідача Карпінського С.В., Мілютіна А.Є.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року (у складі колегії: головуючий суддя Майданевич А. Г., судді Сулім В. В., Гаврилюк О. М.)
      у справі
      за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика»
      до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Авдієнко Оксана Віталіївна, Відділ примусового виконання рішень державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, ОСОБА_1,
      про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2017 року компанія «Clifford alliance LP» звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк», АТ «Ощадбанк», банк, відповідач) про визнання виконавчих написів такими, що не підлягають виконанню. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30 червня 2017 року порушено провадження у справі № 910/10374/17.
      2. У липні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі - ТОВ «ТЛК «Арктика») подало заяву про вступ у справу № 910/10374/17 як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, заявивши позов до ПАТ «Ощадбанк» про визнання виконавчих написів, вчинених 22 травня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнко О. В. (далі - приватний нотаріус Авдієнко О. В.) на кредитному договорі від 04 листопада 2014 року № 876/31/1 та зареєстрованих у реєстрі за № 779, № 780 (далі - виконавчі написи № 779 та № 780), такими, що не підлягають виконанню. Вказану заяву судом прийнято до провадження.
      3. Суд також залучив до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: приватного нотаріуса Авдієнко О. В., Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відділ примусового виконання рішень), ОСОБА_1
      4. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 травня 2019 року позовну заяву компанії «Clifford alliance LP» залишено без розгляду. У зв`язку із цим суд надав ТОВ «ТЛК «Арктика» процесуальний статус позивача у справі № 910/10374/17.
      5. Позовні вимоги ТОВ «ТЛК «Арктика» обґрунтовані тим, що спірні виконавчі написи № 779 та № 780 вчинені з порушенням норм статей 87-89 Закону України «Про нотаріат», пунктів 1-4 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій), та Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів).
      6. Зокрема, позивач вважає, що приватний нотаріус Авдієнко О. В. порушила вимоги законодавства щодо: змісту виконавчих написів; отримання обсягу документів та інформації, необхідних для вчинення виконавчого напису; строку, встановленого Законом України «Про нотаріат», для вчинення виконавчого напису, оскільки вчинила спірні написи про стягнення заборгованості, з дня виникнення права вимоги за якою минуло більше одного року; безспірності заборгованості, яка є предметом вирішення господарських справ № 911/2798/16, № 910/5810/17; з`ясування наявності заборгованості на момент вчинення спірних виконавчих написів, оскільки для стягнення цієї заборгованості банк уже вчиняв виконавчі написи.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      7. 04 листопада 2014 року між ПАТ «Ощадбанк» та ТОВ «ТЛК «Арктика» як позичальником укладено кредитний договір № 876/31/1 (далі - Кредитний договір), до якого в подальшому сторонами вносилися зміни згідно з додатковими договорами № 1 від 29 грудня 2014 року, № 2 від 20 квітня 2015 року, № 3 від 03 серпня 2015 року. Відповідно до умов цього Кредитного договору банк надав позичальнику кредит у розмірі 100 000 000,00 грн, а позичальник зобов`язався повернути кредитні кошти та сплатити проценти й інші платежі за користування ними в порядку та на умовах, встановлених договором.
      8. У пункті 2.7 Кредитного договору вказано, що за користування кредитом позичальник зобов`язаний сплачувати банку відповідну плату (проценти) в порядку і розмірах, визначених цим договором. Проценти нараховуються банком за фіксованою процентною ставкою. Проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі процентної ставки в розмірі 21 % річних, яка може бути встановлена в іншому розмірі в порядку, визначеному цим договором (пункт 2.7.1). Нараховані за період з першого дня видачі кредиту або з першого числа звітного місяця по останнє число звітного місяця або по день повернення позичальником кредиту (або його частини) проценти (з урахуванням положень пункту 2.7.4 цього договору) повинні бути сплачені позичальником не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, а в разі дострокового погашення кредиту - одночасно з погашенням кредиту (пункт 2.7.3 Кредитного договору). У випадку порушення зобов`язань позичальника, встановлених пунктами 5.3.6 та 5.3.14 цього договору, банк встановлює процентну ставку в розмірі 23 % річних, починаючи з першого дня місяця, що слідує за місяцем, в якому відбулось порушення зобов`язань позичальника, та закінчуючи останнім днем місяця, в якому таке зобов`язання буде виконане / дотримане (пункт 2.7.4).
      9. Згідно з пунктом 5.3.2 Кредитного договору позичальник зобов`язаний точно в строки, обумовлені цим договором, погашати кредит та сплачувати плату (проценти) за користування кредитом, а у випадку неналежного виконання взятих на себе зобов`язань за цим договором на першу вимогу банку сплатити штрафні санкції, як це передбачено в договорі, а також у повному обсязі всі інші платежі та відшкодувати завдані збитки.
      10. Положеннями пункту 3.3.1 Кредитного договору встановлено, що банк має право у випадку, якщо будуть мати місце будь-які або всі можливі випадки невиконання позичальником та/або майновим поручителем / поручителем взятих на себе обов`язків та недотримання умов, передбачених цим договором та/або документами забезпечення, вимагати негайного повернення суми кредиту та всієї суми нарахованих процентів за користування кредитом (разом з будь-якими іншими нарахованими сумами або сумами, що підлягають до сплати за цим договором), в тому числі, але не виключно, якщо позичальник вчасно не сплатив суму кредиту, її частину або проценти за користування кредитом або будь-які інші суми, які підлягають сплаті за цим договором.
      11. Відповідно до пункту 3.3.2 Кредитного договору після отримання позичальником від банку листа з повідомленням про вручення щодо відкликання кредиту позичальник зобов`язаний не пізніше 20 банківських днів з моменту вручення такого листа здійснити повне погашення кредиту (включаючи основну суму боргу, нараховані та несплачені проценти за користування кредитом та інші платежі, що підлягають сплаті позичальником на користь банку відповідно до умов цього договору).
      12. За умовами пункту 4.1.1 Кредитного договору виконання позичальником зобов`язання за цим договором забезпечується іпотекою нерухомості - рибного ярмарку та комплексу по зберіганню, виробництву продуктів харчування для Товариства з обмеженою відповідальністю «Логістик центр «Скандинавія» (далі - ТОВ «ЛЦ «Скандинавія») загальною площею 20 908 кв. м, що знаходиться за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н., с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А, та двох земельних ділянок з кадастровими номерами 3222486200:04:001:0001 та 3222486200:04:001:0002, площею по 2,5 га кожна, що надається в іпотеку ТОВ «ТЛК «Арктика».
      13. 04 листопада 2014 року між ПАТ «Ощадбанк» (іпотекодержатель) та ТОВ «ТЛК «Арктика» (іпотекодавець) укладено іпотечний договір № 876/31/1-3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лосєвим В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 2041 (далі - Іпотечний договір).
      14. Відповідно до умов Іпотечного договору іпотекодавець у забезпечення виконання взятих на себе зобов`язань згідно з Кредитним договором передав в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно, а саме: рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «ЛЦ «Скандинавія», що знаходиться за адресою: Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Софіївська Борщагівка, вул. Чорновола, 46-А, розташований на двох земельних ділянках з кадастровими номерами 3222486200:04:001:0001 та 3222486200:04:001:0002, які також передані в іпотеку.
      15. Згідно з пунктом 1.4 Іпотечного договору за взаємною згодою сторін вартість предмету іпотеки становить 299 918 000,00 грн.
      16. Відповідно до пункту 6.1 Іпотечного договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у випадках, передбачених цим договором та законодавством, у тому числі в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов зобов`язання (повністю або частково), зокрема, але не виключно, якщо в строки, встановлені Кредитним договором, іпотекодавець не поверне (повністю або частково) іпотекодержателю суму кредиту, та/або не сплатить процентів за користування кредитом, та/або не сплатить комісії та/або іншої заборгованості, платежів, неустойки (пені, штрафів), що передбачені та/або випливають із зобов`язання, у тому числі у випадку одноразового прострочення будь-якого зобов`язання, що складає зобов`язання, а також в інших випадках, передбачених Кредитним договором, а так само у випадках, якщо будь-яка з гарантій / запевнень або будь-який документ, надані іпотекодавцем у відповідності з цим договором, виявляться (стануть) недійсними.
      При настанні зазначених у першому абзаці цього пункту договору випадків іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення зобов`язання та/або зобов`язань, передбачених Кредитним договором, у строк, що не перевищує 30 календарних днів, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом зазначеного 30-денного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, банк вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання або вчинення виконавчого напису відповідно до умов цього договору.
      17. Листом від 10 березня 2016 року № 55/2-06/340-2042 банк звернувся до позичальника / іпотекодавця з вимогою про дострокове повернення кредиту, у якому вказав, що внаслідок невиконання ТОВ «ТЛК «Арктика» передбаченого пунктом 5.3.2 Кредитного договору обов`язку своєчасно, у визначені договором строки сплачувати плату за користування кредитом утворилась прострочена заборгованість, яка станом на 09 березня 2016 року становить 113 059 309,41 грн та складається з: 93 333 334,34 грн строкової заборгованості за кредитом; 4 166 666,66 грн простроченої заборгованості за кредитом; 3 577 529,19 грн строкової заборгованості за процентами; 9 952 330,43 грн простроченої заборгованості за процентами; 1 342 326,62 грн пені; 90 219,61 грн - 3 % річних; 147 026,56 грн інфляційних втрат; 449 877,00 грн штрафу за порушення умов Іпотечного договору. В порядку, визначеному пунктом 3.3 Кредитного договору, АТ «Ощадбанк» повідомило ТОВ «ТЛК «Арктика» про відкликання кредиту та вимагало не пізніше 20 банківських днів з моменту вручення цієї вимоги здійснити повне погашення кредиту, включаючи основну суму боргу, нараховані та неоплачені проценти за користування кредитом та інші платежі, що підлягають сплаті позичальником на користь банку відповідно до умов Кредитного та Іпотечного договорів на загальну суму 113 059 309,41 грн, а також проценти, комісії, штрафні санкції, які будуть донараховані на дату погашення заборгованості відповідно до умов Кредитного договору.
      18. 24 травня 2016 року банк звернувся до позичальника з листом № 31/4-12/298-5139, у якому зазначав, що станом на 23 травня 2016 року заборгованість ТОВ «ТЛК «Арктика» перед АТ «Ощадбанк» складає 114 367 359,62 грн, у тому числі: 97 500 000,00 грн - прострочений кредит; 16 867 359,62 грн - прострочені проценти, нараховані за серпень 2015 року - квітень 2016 року (зі строками сплати: 10 вересня, 09 жовтня, 10 листопада, 10 грудня 2015 року, 11 січня, 10 лютого, 10 березня, 11 квітня та 10 травня 2016 року), у тому числі нараховані за квітень 2016 року у сумі 1 838 114,75 грн. Банк просив позичальника здійснити погашення заборгованості за кредитом та процентами. Зазначений лист був отриманий ТОВ «ТЛК «Арктика» 31 травня 2016 року.
      19. Заявами № 55/2-09/804/10465/2017-00/вих та № 55/2-09/805/10466/2017-00/вих від 22 травня 2017 року АТ «Ощадбанк» звернулось до приватного нотаріуса Авдієнко О. В. з проханням вчинити виконавчі написи на Кредитному договорі, за якими стягнути з позичальника на користь банку основну суму заборгованості (тіло кредиту) у розмірі 97 500 000,00 грн та заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 22 травня 2016 року по 22 травня 2017 року (включно) в розмірі 22 313 873,24 грн.
      20. 22 травня 2017 року приватним нотаріусом Авдієнко О. В. вчинений виконавчий напис № 779, відповідно до якого запропоновано стягнути з ТОВ «ТЛК «Арктика» на користь ПАТ «Ощадбанк» не виплачені в строк на підставі Кредитного договору грошові кошти, а саме: основну суму заборгованості (тіло кредиту) у розмірі 97 500 000,00 грн та витрати, понесені банком за вчинення виконавчого напису, - 120 000,00 грн. Визначено строк, за який провадиться стягнення, - з 22 травня 2016 року по 22 травня 2017 року.
      21. 22 травня 2017 року приватним нотаріусом Авдієнко О. В. вчинений виконавчий напис № 780, відповідно до якого запропоновано стягнути з ТОВ «ТЛК «Арктика» на користь ПАТ «Ощадбанк» не виплачені в строк на підставі Кредитного договору грошові кошти, а саме: заборгованість за процентами за користування кредитом у розмірі 22 313 873,24 грн та витрати, понесені банком за вчинення виконавчого напису, - 85 000,00 грн. Визначено строк за який провадиться стягнення, - з 22 травня 2016 року по 22 травня 2017 року.
      22. 23 травня 2017 року Відділом примусового виконання рішень відкрито виконавчі провадження № 54007213 та № 54007317 з виконання виконавчих написів № 779 та № 780, які об`єднано у зведене виконавче провадження № 53999200.
      23. Крім того, в серпні 2016 року ПАТ «Ощадбанк» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до ТОВ «ТЛК «Арктика» про стягнення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 137 670 517,14 грн, розрахованої станом на 07 липня 2016 року, що складається з: 97 500 000,00 грн простроченої заборгованості за кредитом; 20 534 859,62 грн заборгованості за процентами; 8 634 403,47 грн пені за несвоєчасну сплату основного боргу; 2 815 329,87 грн пені за несвоєчасну сплату процентів; 693 510,94 грн - 3 % річних за несвоєчасну сплату основного боргу; 219 376,37 грн - 3 % річних за несвоєчасну сплату процентів; 5 744 125,01 грн інфляційних втрат за несвоєчасну сплату основного боргу; 1 079 034,86 грн інфляційних втрат за несвоєчасну сплату процентів; 449 877,00 грн штрафу за порушення умов Іпотечного договору, та звернення стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором в рахунок погашення вказаної заборгованості. Ухвалою Господарського суду Київської області від 31 серпня 2016 року за цим позовом порушено провадження у справі № 911/2798/16. У вересні 2016 року банк подав заяву про збільшення розміру позовних вимог у справі № 911/2798/16, у якій вказував, що станом на 08 вересня 2016 року заборгованість ТОВ «ТЛК «Арктика» перед ПАТ «Ощадбанк» у загальному розмірі становила 145 080 487,50 грн.
      24. 27 березня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим Олексієм Сергійовичем (далі - приватний нотаріус Малий О. С.) був вчинений виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № 704 (далі - виконавчий напис № 704), відповідно до якого запропоновано в рахунок часткового погашення простроченої заборгованості ТОВ «ТЛК «Арктика» перед ПАТ «Ощадбанк» за основною сумою боргу за період з 15 березня 2016 року по 15 березня 2017 року за Кредитним договором у сумі 93 333 333,34 грн звернути стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором (рибний ярмарок та комплекс по зберіганню, виробництву продуктів харчування для ТОВ «ЛЦ «Скандинавія» та дві земельні ділянки, на яких розташований вказаний об`єкт нерухомості).
      25. 27 березня 2017 року приватним нотаріусом Малим О. С. був вчинений виконавчий напис, зареєстрований у реєстрі за № 705 (далі - виконавчий напис № 705), відповідно до якого запропоновано в рахунок часткового погашення простроченої заборгованості ТОВ «ТЛК «Арктика» перед ПАТ «Ощадбанк» за процентами та штрафними санкціями за період з 15 березня 2016 року по 15 березня 2017 року за Кредитним договором у сумі 60 779 032,54 грн, з яких: прострочена заборгованість за процентами - 23 994 249,95 грн; загальна сума штрафних санкцій - 36 297 282,59 грн (з них: загальна сума пені - 20 046 605,78 грн; загальна сума 3% річних - 3 415 480,22 грн; загальна сума інфляційних втрат - 12 835 196,59 грн; сума штрафу за порушення пункту 7.2.6 Кредитного договору - 487 500,00 грн), звернути стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором.
      26. 07 квітня 2017 року ПАТ «Ощадбанк» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «ТЛК «Арктика» про стягнення 29 830 131,61 грн заборгованості за Кредитним договором, за яким ухвалою Господарського суду Київської області від 10 квітня 2017 року було порушено провадження у справі № 910/5810/17.
      27. 23 травня 2017 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень видано акт № 53999200/24 про реалізацію предмета іпотеки, у якому зазначено, що під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження № 53999200, до складу якого входить:
      - виконавче провадження № 53731207 з виконання виконавчого напису № 705;
      - виконавче провадження № 53995297 з виконання виконавчого напису № 704;
      - виконавче провадження № 54007317 з виконання виконавчого напису № 780;
      - виконавче провадження № 54007213 з виконання виконавчого напису № 779,
      предмет іпотеки за Іпотечним договором не було реалізовано, оскільки електронні торги не відбулися у зв`язку з відсутністю допущених учасників торгів. ПАТ «Ощадбанк» звернулося із заявою про придбання предмета іпотеки шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна. Ціна майна, яка підлягає заліку забезпечених вимог, складає 172 653 000,00 грн (стартова ціна лота № 212585). Цей акт є підставою для подальшого оформлення покупцем права власності на спірне майно.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      28. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18 вересня 2019 року позов ТОВ «ТЛК «Арктика» задоволено повністю. Визнано спірні виконавчі написи такими, що не підлягають виконанню.
      29. Вказане рішення суд першої інстанції мотивував так:
      - Кредитний договір, який у цьому випадку не було нотаріально посвідчено, не може відноситися до документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів у розумінні положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат», адже на момент звернення банку до приватного нотаріуса Авдієнко О. В. для вчинення виконавчих написів про стягнення відповідної заборгованості з ТОВ «ТЛК «Арктика» (22 травня 2017 року) діяв Перелік документів у редакції постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, в якому вже не існувало чинних положень, які б передбачали можливість вчинення таких дій на укладеному в простій письмові формі договорі;
      -виконавчий напис може бути вчинено за відсутності спору між сторонами щодо заборгованості, в іншому випадку спір підлягає вирішенню судом. Однак у цьому випадку має місце не лише існування невирішених судових спорів на момент вчинення виконавчих написів № 779 та № 780 щодо стягнення спірної заборгованості, а й відсутність у цілому прозорості вимог кредитора до боржника, яка б надавала можливість визначити зміст, умови виконання та дійсний розмір спірних зобов`язань;
      -банком, внаслідок порушення ТОВ «ТЛК «Арктика» взятих на себе зобов`язань, було реалізовано закріплені в Кредитному договорі права та заявлено вимогу про дострокове повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплату процентів, належних йому відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та пені за порушення умов такого договору, нарахованих станом на 09 березня 2016 року. Таким чином, правові підстави для нарахування банком процентів за користування кредитом згідно з Кредитним договором після 13 квітня 2016 року (дата спливу двадцятиденного строку з моменту отримання боржником листа банку від 10 березня 2016 року № 55/2-06/340-2042) відсутні, а відтак і відсутня можливість вчинення виконавчого напису щодо стягнення процентів за користування кредитом, нарахованих у період з 22 травня 2016 року по 22 травня 2017 року, у розмірі 22 313 873,24 грн.
      30. Доводи позивача про вчинення спірних виконавчих написів із порушенням установленого законодавством річного строку суд першої інстанції відхилив, пославшись на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17.
      31. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення - про відмову в позові.
      32. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що:
      -ПАТ «Ощадбанк» при зверненні до нотаріуса було надано всі необхідні документи, що підтверджують безспірність вимог останнього, зокрема: оригінал Кредитного договору (з додатками та додатковими угодами); розрахунок заборгованості станом на 22 травня 2017 року; виписка з рахунку ТОВ «ТЛК «Арктика»; довідка про непогашення заборгованості; платіжне доручення № 1 від 05 листопада 2014 року; копія повідомлення про необхідність погашення заборгованості вих. № 31/4-12/298-5139 (з доказом отримання); копія довіреності на особу, яка підписала дану заяву, та особу, яка засвідчила копії документів. Вчиняючи виконавчі написи № 779, № 780 від 22 травня 2017 року, приватний нотаріус Авдієнко О. В. обґрунтовано керувалася пунктом 2 Переліку документів. При цьому посилання суду першої інстанції на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, якою визнано нечинною постанову Кабінету Міністрів України № 662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (далі - постанова № 662) в частині можливості вчинення виконавчих написів на кредитних договорах, є помилковим, оскільки ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 зупинено до закінчення касаційного розгляду;
      -загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17);
      -наявність судових спорів між сторонами у справах № 911/2798/16 та № 910/5810/17 не може свідчити на користь того, що заборгованість стосовно предмета стягнення за виконавчими написами № 779 та № 780 не є безспірною. Крім того, судовими рішеннями, які набрали законної сили, провадження у справі № 911/2798/16 за первісним позовом припинено за відсутністю предмета спору, у задоволенні позову третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору відмовлено;
      -вчинення приватним нотаріусом Малим О. С. 27 березня 2017 року виконавчих написів № 704 та № 705 не може свідчити про відсутність боргу на момент вчинення спірних виконавчих написів № 779 та № 780 та про подвійне стягнення з боржника, оскільки станом на час звернення ПАТ «Ощадбанк»до приватного нотаріуса Авдієнко О. В. (22 травня 2017 року) для вчинення виконавчих написів про стягнення суми заборгованості (тіло кредиту) у розмірі 97 500 000,00 грн та процентів за користування кредитом у розмірі 22 313 873,24 грн борг ТОВ «ТЛК «Арктика» перед банком не був погашений, тобто існувало право банку на звернення до нотаріуса для захисту своїх майнових прав шляхом вчинення вказаних виконавчих написів. Крім того, виконавчі написи № 704, № 705, № 779, № 780 були зведені в одне виконавче провадження та реалізовані за рахунок предмета іпотеки відповідно до акта № 53999200/24 державного виконання про реалізацію предмета іпотеки від 23 травня 2017 року;
      -сторони в Кредитному договорі встановили, що договір діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань, а саме повного погашення заборгованості за цим договором, що спростовує твердження позивача про те, що стягнені за виконавчими написами проценти за користування кредитом були нараховані після припинення строку дії Кредитного договору;
      -позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості перед кредитором за кредитним договором на дату вчинення нотаріусом оспорюваних виконавчих написів була іншою, ніж та, яка запропонована в них до стягнення; не надав доказів часткового чи повного погашення заборгованості, а отже, на момент вчинення виконавчих написів були наявні документи на підтвердження безспірності вимог кредитора.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      33. 01 липня 2020 року ТОВ «ТЛК «Арктика» звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року, в якій просить її скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 вересня 2019 року залишити в силі.
      34. Ухвалою від 20 липня 2020 року Касаційний господарський суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      35. Ухвалою Касаційного господарського суду від 26 січня 2021 року справу № 910/10374/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених частинами четвертою, п`ятою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме у зв`язку із необхідністю відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду, та у зв`язку із наявністю виключної правової проблеми.
      36. У зазначеній ухвалі Касаційний господарський суд послався на необхідність відступити від висновків, викладених у раніше ухвалених постановах Великої Палати Верховного Суду:
      - від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) щодо строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, встановленого частиною першою статті 88 Закону України «Про нотаріат» (у первинній редакції). Колегія суддів посилається на позицію Конституційного Суду України, викладену в Рішенні № 7-р(I)/2020, про те, що положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат», відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання унеможливлює довільне його трактування;
      - від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) про те, що наявність у суді іншого позову кредитора до боржника чи боржника до стягувача по суті є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості.
      37. Також Касаційний господарський суд вважає, що справа № 910/10374/17 містить виключну правову проблему щодо застосування статті 88 Закону України «Про нотаріат» у частині строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису з огляду на наявність суперечностей у висновках Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3006/17 та висновках Конституційного Суду України у справі № 3-239/2019(5444/19).
      38. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      39. Велика Палата Верховного Суду погодилась з Касаційним господарським судом у тому, що справа містить виключну правову проблему, тому ухвалою від 02 березня 2021 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи скаржника
      40. Згідно з касаційною скаргою підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду ТОВ «ТЛК «Арктика» визначило пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неправильне застосування судом норм матеріального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
      41. Зокрема, скаржник вказує, що, вчиняючи виконавчі написи № 779 та № 780, приватний нотаріус Авдієнко О. В. керувалася положеннями пункту 2 Переліку документів у редакції зі змінами, внесеними постановою № 662. Однак постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року, постанову № 662 визнано незаконною та нечинною. Оскільки спірні виконавчі написи, вчинені нотаріусом після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, а укладений між банком та позивачем кредитний договір не був посвідчений нотаріально, наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірності заборгованості боржника.
      42. Натомість протилежний висновок суду апеляційної інстанції стосовно правомірності дій приватного нотаріуса Авдієнко О. В. зроблений з порушенням статті 129-1 Конституції України, неправильним застосуванням положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат», Переліку документів та без врахування висновків щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, від 29 січня 2019 року у справі № 910/13233/17 та від 30 жовтня 2019 року № 644/6221/16-ц.
      43. Висновок апеляційного суду про те, що матеріалами справи підтверджено факт безспірності заборгованості, запропонованої до стягнення виконавчими написами № 779 та № 780, здійснений внаслідок неправильного застосування приписів статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та висновків Великої Палати Верховного Суду стосовно порядку та повноти вирішення спорів про визнання виконавчих написів такими, що не підлягають виконанню, викладених у постановах від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 та від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц. Суд неправомірно знехтував таким критерієм оцінки, як необхідність перевірки доводів боржника в повному обсязі.
      44. Висновок суду апеляційної інстанції щодо обґрунтованого нарахування банком процентів після припинення строку дії Кредитного договору (які запропоновані до стягнення виконавчим написом № 780) не відповідає дійсним обставинам спірних правовідносин та суперечить правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, що в свою чергу зумовило прийняття оскаржуваної постанови з неправильним застосуванням приписів статті 89 Закону України «Про нотаріат», пунктів 1-4 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій, адже спірний виконавчий напис було вчинено щодо заборгованості, якої не існувало.
      45. У доповненнях до касаційної скарги ТОВ «ТЛК «Арктика» зазначило, що АТ «Ощадбанк» звернулося до приватного нотаріуса Авдієнко О. В. з пропуском визначеного статтею 88 Закону України «Про нотаріат» строку, а тому вчинений останньою виконавчий напис № 799 стосовно стягнення основної суми заборгованості (тіло кредиту) за Кредитним договором у розмірі 97 500 000,00 грн не відповідає наведеній нормі Закону, що є самостійною підставою для визнання його таким, що не підлягає виконанню.
      46. Скаржник звертає увагу на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 01 липня 2020 року № 7-р(І)/2020 у справі № 3-239/2019(5444/19) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат», у зв`язку із чим існує необхідність відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, стосовно дискримінаційного змісту положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» у контексті визначення різних строків для юридичної особи - кредитора та фізичної особи - кредитора і визначення у зв`язку із цим, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      47. У судовому засіданні представник позивача підтримав аргументи, зазначені в касаційній скарзі та доповненнях до неї.
      Позиція відповідача
      48. У відзиві на касаційну скаргу АТ «Ощадбанк» зазначає, що рішення суду першої інстанції у цій справі правомірно скасовано апеляційним судом, оскільки воно було ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та грубими процесуальними порушеннями, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ТОВ «ТЛК «Арктика» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року.
      49. Відповідач звертає увагу на те, що суди здійснили вихід за межі позовних вимог. Так, ТОВ «ТЛК «Арктика» у заяві про вступ у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, підставами свого позову визначило порушення норм чинного законодавства щодо безспірності вимог, змісту виконавчих написів, отримання нотаріусом необхідного обсягу документів та інформації, а також сплив річного строку від дня виникнення права вимоги. Натомість суд першої інстанції задовольнив позов ТОВ «ТЛК «Арктика» з підстав, які цим товариством не заявлялися, а саме у зв`язку з визнанням постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 нечинною постанови № 662 та неправомірним нарахуванням процентів за Кредитним договором.
      50. При цьому АТ «Ощадбанк» вказує, що виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 про визнання протиправною і скасування постанови № 662 було зупинено ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року до закінчення касаційного розгляду, отже, судом касаційної інстанції було визначено момент втрати чинності актом суб`єкта владних повноважень (у разі задоволення касаційних скарг) моментом закінчення касаційного провадження. Водночас касаційний розгляд закінчено 01 листопада 2017 року, тобто уже після вчинення спірних виконавчих написів.
      51. Відповідач стверджує, що подані АТ «Ощадбанк» приватному нотаріусу Авдієнко О. В. документи відповідали положенням Порядку вчинення нотаріальних дій, Переліку документів та належним чином підтверджували безспірність заборгованості ТОВ «ТЛК «Арктика». З посиланням на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц відповідач зазначає, що наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості. Крім того, станом на момент вчинення виконавчих написів (22 травня 2017 року) існувало рішення суду, що набрало законної сили (рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2016 року у справі № 204/2735/16-ц за позовом AT «Ощадбанк» до ОСОБА_1 , третя особа - ТОВ «ТЛК «Арктика», про стягнення заборгованості за Кредитним договором), яким встановлено, що загальна сума заборгованості ТОВ «ТЛК «Арктика» перед AT «Ощадбанк» станом на 01 квітня 2016 року становить 115 258 169,36 грн (у тому числі тіло кредиту 97 500 000,00 грн), відтак заборгованість, стягнута за виконавчими написами № 799 та № 780, у будь-якому випадку є безспірною, адже її розмір було встановлено судовим рішенням.
      52. Також АТ «Ощадбанк» вважає правомірним нарахування ТОВ «ТЛК «Арктика» процентів, які відповідно до п. 2.7.4 Кредитного договору з 01 листопада 2015 року розраховувались за підвищеною процентною ставкою у зв`язку з невиконанням зобов`язань позичальником, а тому охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України. Обґрунтованість нарахування процентів за користування кредитом у подібному випадку підтверджена висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 04 лютого 2020 року № 912/1120/16.
      53. З урахуванням змісту та висновків Рішення Конституційного Суду України від 01 липня 2020 року № 7-р(І)/2020 відповідач стверджує про відсутність підстав вважати, що Велика Палата Верховного Суду витлумачила приписи статті 88 Закону України «Про нотаріат» у спосіб, що не відповідає Конституції України. Крім того зазначає, що після набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Конституційний Суд України не розглядає питань щодо офіційного тлумачення законів України, тоді як висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права (частина п`ята статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), а суди при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин мають враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (стаття 236 ГПК України).
      54. На переконання відповідача, спір вирішено за відсутності позивача, що не передбачено господарським процесуальним законом. Зокрема, ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 травня 2019 року позовну заяву компанії «Clifford alliance LP» до ПАТ «Ощадбанк» про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню, у цій справі залишено без розгляду, чим було закінчено розгляд спору між позивачем та відповідачем, що процесуально унеможливлює розгляд заяви із самостійними вимогами на предмет спору.
      55. Крім того, відповідач вважає, що як первісний позов компанії «Clifford alliance LP», так і заява ТОВ «ТЛК «Арктика» про вступ у справу як третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору були прийняті до розгляду судом першої інстанції з істотними процесуальними порушеннями.
      56. У судовому засіданні представник відповідача підтримав зазначені у відзиві заперечення на касаційну скаргу.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо вирішення виключної правової проблеми у застосуванні норм, викладених у статті 88 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (у редакції, чинній на час прийняття)
      57. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      58. Главою 14 «Вчинення виконавчих написів» Закону України «Про нотаріат» визначений порядок вчинення виконавчих написів. Зокрема, норми статті 88 цього Закону (тут і далі - у первинній редакції) встановлюють, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      59. Аналогічні положення містяться у пунктах 3.1, 3.3 глави 16 «Вчинення виконавчих написів» розділу ІІ «Порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій» Порядку вчинення нотаріальних дій.
      60. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 зробила такий висновок про застосування вказаної норми права: «Строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону України «Про нотаріат», безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою ЦК України. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Отже, загальний строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становить не більше трьох років з дня виникнення у стягувача права вимоги до боржника незалежно від суб`єктного складу сторін у правовідносинах, тобто цей строк підлягає застосуванню й у відносинах між юридичними особами. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку» (пункт 80 вказаної постанови).
      61. Обґрунтовуючи наведений правовий висновок, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого:
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» безпосередньо пов`язаний із позовною давністю, встановленою ЦК України. Фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду. Таким чином, різниця у правовій природі цих строків не має значення у цьому контексті. Тому і загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки (пункти 33-35 постанови від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17).
      Стаття 88 Закону «Про нотаріат» містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього Закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України «Про нотаріат», не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою (пункт 36 постанови від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17).
      62. З наведеного вбачається, що Велика Палата Верховного Суду в указаній справі застосувала норми частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» разом з нормами частини другої цієї ж статті, яка встановлює, що якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      63. За змістом зазначеної постанови від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, здійснюючи тлумачення частини другої статті 88 Закону України «Про нотаріат», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що строк вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду.
      64. Оскільки після внесення 11 липня 1995 року змін до статті 71 ЦК УРСР, а також після вступу у дію норми статті 257 ЦК України у 2004 році законом був встановлений інший строк (позовної) давності для захисту права за позовами юридичних осіб (строк був змінений з одного на три роки), Велика Палата Верховного Суду, застосувавши частину другу статті 88 Закону України «Про нотаріат», дійшла висновку, що строк вчинення виконавчого напису у відносинах між юридичними особами також змінився на три роки.
      65. У справі № 3-239/2019(54444/19) Конституційний Суд України розглядав конституційну скаргу ТОВ «Укркава» щодо відповідності Конституції України (конституційності) саме положень частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат».
      66. У Рішенні від 01 липня 2020 року № 7-р(I)/2020 Конституційний Суд України визнав положення частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» такими, що відповідають Конституції України. При цьому Конституційний Суд України виходив з такого змісту частини першої статті 88 цього Закону: «Відповідно до частини першої статті 88 Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Із дослідження наведених положень Закону вбачається, що строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом є відмінними залежно від кола учасників правовідносин: у відносинах між юридичними особами строк скорочений порівняно зі строком, який застосовується у відносинах між фізичними особами. Таким чином, встановлюючи порядок нормативного регулювання діяльності нотаріату в частині визначення строків, у межах яких нотаріус може вчинити виконавчий напис, законодавець запровадив чітку їх диференціацію залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин. Наведене дає підстави стверджувати, що передбачене оспорюваними положеннями Закону регулювання є реалізацією Верховною Радою України виключних повноважень визначати організацію і діяльність, у тому числі нотаріату, як це встановлено в пункті 14 частини першої статті 92 Конституції України. Конституційний Суд України вважає, що положення частини першої статті 88 Закону, відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності».
      67. Отже, Конституційний Суд України розглянув питання конституційності саме частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат». При цьому, Конституційний Суд України не тлумачив частину другу статті 88 Закону України «Про нотаріат» та статтю 257 ЦК України щодо прирівнювання строку вчинення виконавчого напису нотаріуса та строку позовної давності для звернення до суду, а також зміну такого строку для юридичних осіб з одного до трьох років.
      68. З наведеного вбачається, що висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування у відносинах між юридичними особами норм частин першої, другої статті 88 Закону України «Про нотаріат» у системному зв`язку з нормою статті 257 ЦК України та висновок Конституційного Суду України щодо тлумачення змісту саме частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» не суперечать один одному та не виключають один одного.
      69. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на таке. Будь-яке правозастосування є неможливим без тлумачення законодавства, бо тлумаченням законодавства є з'ясування його змісту. Водночас тлумачення законів України, яке здійснюється Конституційним Судом України в мотивувальній частині рішення, не є офіційним нормативним (загальнообов`язковим), оскільки відповідно до пункту 2 статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить офіційне тлумачення тільки Конституції України.
      70. Велика Палата Верховного Суду погоджується, що зміст частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Проте при визначенні строку, в межах якого вчиняється виконавчий напис, мають застосовуватись також норми частини другої статті 88 Закону України «Про нотаріат» та статті 257 ЦК України, які встановлюють трирічний строк для таких вимог.
      71. Слід зауважити, що Законом України від 14 липня 2020 року № 775-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» щодо усунення законодавчих колізій та прогалин» законодавець вніс зміни до статті 88 Закону України «Про нотаріат», якими визначив єдиний строк у три роки, в межах якого вчиняється виконавчий напис, незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, чим усунув колізії у цій нормі.
      72. Це також підтверджує спрямованість волі законодавця (як на час прийняття Закону України «Про нотаріат» у 1993 році, так і на час внесення до нього змін у 2020 році) на встановлення однакових строків для вчинення виконавчого напису нотаріуса або звернення до суду за захистом порушених прав.
      73. Ураховуючи вищевикладене, вирішуючи виключну правову проблему, Велика Палата Верховного Суду підтверджує висновок, викладений у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, що норми частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на час вчинення спірних виконавчих написів) слід застосовувати разом з нормами частини другої статті 88 цього Закону та статті 257 ЦК України, які передбачають трирічний строк від дня виникнення права вимоги, в межах якого вчиняється виконавчий напис.
      74. Суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що листом від 10 березня 2016 року № 55/2-06/340-2042 АТ «Ощадбанк» звернулося до ТОВ «ТЛК «Арктика» з вимогою про дострокове повернення кредиту, а також сплату нарахованих процентів, пені, 3 % річних, інфляційних втрат та штрафних санкцій. У цьому листі банк повідомив позичальника про відкликання кредиту та вимагав не пізніше 20 банківських днів з моменту вручення цієї вимоги здійснити повне погашення нарахованих сум. Сторонами не заперечується, що визначений банком строк сплив 13 квітня 2016 року.
      75. Спірні виконавчі написи № 779 та № 780 були вчинені приватним нотаріусом Авдієнко О. В. 22 травня 2017 року.
      76. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що виконавчі написи нотаріуса вчинені в межах визначеного законом строку.
      Щодо втрати чинності постановою № 662 (в частині)
      77. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      78. Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      79. Постановою № 662 Перелік документів доповнено після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту:
      «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин
      2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями.
      Для одержання виконавчого напису додаються:
      а) оригінал кредитного договору;
      б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості».
      80. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 постанову № 662 визнано незаконною та нечинною в частині, зокрема, доповнення Переліку документів розділом «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин».
      81. Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року зупинено до закінчення касаційного розгляду.
      82. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 залишено без змін.
      83. Таким чином, оскільки у судовому порядку постанову № 662 визнано незаконною та нечинною у вказаній вище частині, кредитний договір, який не є нотаріально посвідченим, не входить до переліку документів, за якими може бути здійснено стягнення заборгованості у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.
      84. Відповідно до частин восьмої, одинадцятої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині. Резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.
      85. У частині п`ятій статті 254 КАС України зазначено, що постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, -через п`ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі.
      86. Постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України (стаття 255 КАС України).
      87. Судове рішення про визнання протиправним (незаконним) та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень має ті ж наслідки, що і визнання такого акта чи окремих його положень такими, що втратили чинність (скасовані) органом, уповноваженим приймати або скасовувати такий акт. Отже, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Таким чином, постанова № 662, якою вносилися зміни до Переліку документів, що передбачали можливість вчинення нотаріусами виконавчих написів на кредитних договорах, не посвідчених нотаріально, яка набрала чинності 10 грудня 2014 року, втратила чинність (у частині) 22 лютого 2017 року з набранням законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від у справі № 826/20084/14.
      88. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що виконання судового рішення про присудження полягає у вчиненні певних дій або в утриманні від певних дій, передбачених судовим рішенням. Наприклад, за судовим рішення про стягнення коштів відповідач повинен сплатити позивачу відповідну суму; за рішенням про припинення дії, яка порушує право, відповідач повинен утриматись від відповідних дій тощо. Водночас інші судові рішення, зокрема рішення про визнання права, про зміну правовідношення, виконанню не підлягають, оскільки такі судові рішення безпосередньо створюють відповідний правовий ефект: призводять до усунення правової невизначеності, змінюють правовідношення.
      89. Безпосередній правовий ефект створює і судове рішення про визнання незаконним та нечинним нормативно-правового акта: такий акт втрачає чинність з моменту набрання законної сили судовим рішенням. Указане судове рішення не потребує його виконання.
      90. Резолютивна частина постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 в частині відображення результату вирішення позовних вимог містить висновки: 1) про визнання незаконною та нечинною постанови № 662 у наведеній частині; 2) про зобов`язання Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину цієї постанови про визнання незаконною та нечинною постанови № 662 у наведеній частині. Отже, ухвали Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року, якими було передбачено зупинення виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 до закінчення касаційного розгляду, стосувались лише зупинення виконання обов`язку Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови Київського апеляційного адміністративного суду.
      91. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи відповідача щодо зупинення ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 березня та 04 квітня 2017 року виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14 до закінчення касаційного розгляду (01 листопада 2017 року), оскільки зупинення виконання обов`язку Кабінету Міністрів України опублікувати резолютивну частину цієї постанови не впливає на набрання вказаною постановою законної сили та її дію в частині визнання незаконною та нечинною постанови № 662.
      92. Таким чином, вчиняючи 22 травня 2017 року виконавчі написи № 779 та № 780, приватний нотаріус Авдієнко О. В. неправомірно керувалася пунктом 2 Переліку документів у редакції постанови № 662, яка на той час уже була нечинною згідно з постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, резолютивна частина якої була опублікована в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України» від 21 березня 2017 року № 23.
      93. Подібна позиція наведена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, в якій, зокрема, суд зазначив: «Оскаржений виконавчий напис вчинений нотаріусом 27 березня 2017 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Укладений між банком та позивачем кредитний договір, який був наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника».
      94. Зазначене вище дає підстави для визнання спірних виконавчих написів № 779 та № 780 такими, що не підлягають виконанню, у зв`язку із недотриманням приватним нотаріусом під час їх вчинення вимог статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Переліку документів.
      95. Порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
      96. Враховуючи наявність підстав для задоволення касаційної скарги ТОВ «ТЛК «Арктика» у зв`язку з неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції статті 87 Закону України «Про нотаріат», Переліку документів, Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати правову оцінку іншим аргументам касаційної скарги.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      97. Частиною першою статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      98. Згідно зі статтею 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      99. З огляду на наведене касаційна скарга ТОВ «ТЛК «Арктика» підлягає задоволенню, постанова Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року має бути скасована, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 вересня 2019 року залишене без змін.
      Щодо судових витрат
      100. У зв'язку із задоволенням Великою Палатою Верховного Суду касаційної скарги ТОВ «ТЛК «Арктика» відповідно до приписів статті 129 ГПК України судовий збір за подання касаційної скарги покладається на відповідача.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» задовольнити.
      2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2020 року у справі № 910/10374/17 скасувати.
      3. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 910/10374/17 залишити без змін.
      4. Стягнути з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (ідентифікаційний код 00032129, адреса: 01001, м. Київ, вул. Госпітальна, 12-Г) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (ідентифікаційний код 37075024, адреса: 04086, м. Київ, вул. О. Теліги, 41) 6 400,00 (шість тисяч чотириста) грн судового збору за подання касаційної скарги.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      В
      . В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О
      . С. Золотніков
      І. В. Ткач
      Л
      . Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 100428590
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      31 серпня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 903/1030/19
      Провадження № 12-4гс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Пількова К. М.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю
      секретаря судового засідання Жураховської Т. О.,
      представника відповідача Боднарука Р. І.
      розглянула у судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом фізичної особи-підприємця Лешика Ігоря Івановича (далі - позивач) до Луцької міської ради (далі - відповідач) про визнання поновленим договору оренди землі
      за касаційною скаргою позивача на рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року, ухвалене суддею Гарбарою І. О., та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Філіпової Т. Л., Мельника О. В. і Бучинської Г. Б.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Громадянин придбав майно, для обслуговування якого на п`ять років оформив право оренди комунальною земельною ділянкою. У судовому порядку цей договір був поновлений ще на один такий строк - до 1 липня 2019 року. Через місяць після спливу строку оренди земельної ділянки її орендар з метою оформлення поновлення відповідного договору на тих самих умовах і на той самий строк надав до міської ради проєкт відповідної додаткової угоди. Проте рада відповіла, що оформити таку угоду неможливо без додаткових дій з боку орендаря. А після того, як орендар звернувся знову, - визнала укладення додаткової угоди неможливим.
      2. Орендар вважав, що оскільки він продовжив користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору її оренди, а міська рада впродовж місяця після спливу цього строку не заперечила проти поновлення договору, останній поновився на тих самих умовах і на той самий строк. Тому орендар звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі поновленим на підставі частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV). Мотивував вимогу тим, що продовжує користуватися орендованою земельною ділянкою після спливу строку відповідного договору, проти поновлення якого орендодавець упродовж установленого законом строку не заперечив. Суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили рішення не на користь позивача. Вважали, що він не реалізував право на поновлення договору оренди землі, бо всупереч умовам цього договору та припису частини другої статті 33 Закону № 161-XIV не повідомив орендодавця про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди землі на новий строк.
      3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, має відповісти на два ключові питання: (1) Який порядок поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV? (2) Чи дотримав такого порядку позивач?
      (2) Короткий зміст позовної заяви
      4. 27 грудня 2019 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати поновленим на тих самих умовах на п`ять років (до 1 липня 2024 року) укладений із відповідачем і зареєстрований у Державному реєстрі земель 1 липня 2009 року за № 040907700368 договір оренди землі від 16 червня 2009 року (далі - договір оренди землі), предметом якого є земельна ділянка площею 0,0050 га з кадастровим номером 0710100000:33:016:0034 на вул. Конякіна, 14к у м. Луцьку (далі - земельна ділянка). Мотивував позовну заяву так:
      4.1. 16 жовтня 2008 року позивач придбав за договором купівлі-продажу об`єкт за адресою: м. Луцьк, вул. Конякіна, 14к.
      4.2. 16 червня 2009 року згідно з рішенням відповідача від 27 травня 2009 року № 41/38 позивач уклав із відповідачем договір оренди землі, згідно з яким отримав у користування строком на п`ять років (до 1 липня 2014 року) земельну ділянку.
      4.3. 1 липня 2009 року Волинська регіональна філія Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» зареєструвала цей договір у Державному реєстрі земель за № 040907700368.
      4.4. 22 травня 2019 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення у справі № 903/180/19, згідно з яким поновив договір оренди землі на п`ять років, а саме до 1 липня 2019 року.
      4.5. 2 серпня 2019 року з метою поновлення договору оренди землі на тих самих умовах і на той самий строк позивач направив відповідачеві три примірники додаткової угоди до договору оренди землі. Проте отримав від відповідача лист, у якому той повідомив про необхідність надати додаткові документи, що є необхідними для укладення такої угоди.
      4.6. 28 жовтня 2019 року позивач надав відповідачеві необхідні документи.
      4.7. 19 листопада 2019 року відповідач у листі № 29-19/87/2019 відмовив у підписанні додаткової угоди та повернув позивачеві оригінали поданих документів.
      4.8. За змістом частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV (тут і далі - до зміни редакції цієї статті згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» від 5 грудня 2019 року (далі - Закон № 340-IX), підпункт 8 пункту 8 розділу I якого набрав чинності 16 липня 2020 року) орендар не має повідомляти орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі. Таке поновлення відбувається внаслідок того, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець не заперечує проти поновлення відповідного договору. Пролонгація останнього за відсутності протягом одного місяця після закінчення його строку заперечень орендодавця є обов`язковою. Рішення орендодавця про поновлення договору оренди землі не потрібно. Згода орендодавця вважається отриманою за відсутності його письмових заперечень протягом одного місяця після закінчення дії такого договору, тобто ця згода надається у формі мовчання згідно з частиною третьою статті 205 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      4.9. Відповідач порушив право позивача на поновлення договору оренди землі. Оскільки позивач є власником майна, розміщеного на земельній ділянці, та вчинив дії, необхідні для оформлення права її оренди на новий строк, надати таку ділянку іншим особам на будь-якому правовому титулі неможливо.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      5. 11 лютого 2020 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так:
      5.1. Державна реєстрація права оренди земельної ділянки засвідчує вже набуте право, яке виникло на підставі договору оренди землі. Факт реєстрації права оренди земельної ділянки є лише елементом юридичного складу, за наявності якого виникає таке право, а не підставою його набуття. Тому строк договору оренди землі закінчився 1 липня 2019 року (аналогічні висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 390/612/16-ц, а Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду - у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 917/410/18).
      5.2. Передбачені у частинах першій - п`ятій і шостій статті 33 Закону № 161-XIV підстави для поновлення договору оренди землі не пов`язані між собою. Матеріально-правовою підставою позову позивач визначив частину шосту статті 33 Закону № 161-XIV. Для поновлення відповідного договору на цій підставі необхідна сукупність таких юридичних фактів: орендар належно виконує обов`язки за договором; до закінчення строку останнього він повідомив орендодавця в установлений строк про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову у поновленні договору оренди (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц).
      5.3. Позивач усупереч пункту 8 договору оренди землі та частині другій статті 33 Закону № 161-XIV не повідомив відповідача про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди землі на новий строк. Враховуючи те, що позивач не звертався до відповідача з листом-повідомленням про поновлення відповідного договору, таке переважне право припинилось.
      5.4. У матеріалах справи відсутні докази не тільки звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір продовжити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах, але й докази сплати орендної плати за землю та докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі на строк до 1 липня 2019 року.Тобто позивач не реалізував «право на продовження дії» цього договору та після спливу строку останнього не підтвердив доказами факт продовження користування земельною ділянкою.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      6. 3 червня 2020 року Північно-західний апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою підтримав висновки суду першої інстанції та залишив рішення останнього без змін. Окрім висновків, які навів суд першої інстанції, апеляційний суд зазначив таке:
      6.1. Відповідач не заперечує, що орендар є добросовісним користувачем земельної ділянки, вчасно і у повному обсязі сплачує орендну плату.
      6.2. Цивільні зобов`язання слід належно виконувати. Умови договору оренди землі передбачали обов`язок орендаря до закінчення строку договору звернутися до орендодавця з пропозицією підписати додаткову угоду. Цей обов`язок відповідав приписам статті 33 Закону № 161-XIV. За умови його виконання та наступної пасивної поведінки орендодавця позивач міг би вимагати укладення додаткової угоди, зокрема і через суд.
      6.3. Враховуючи межі апеляційного розгляду, визначені у статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), нема підстав досліджувати докази, які додатково подав позивач, бо він не обґрунтував об`єктивну неможливість їх подання до суду першої інстанції. Ці докази не впливають на висновок про відмову у позові, оскільки у матеріалах справи немає доказів звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах.
      6.4. На висновок про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі на новий строк не впливає те, що позивач не зареєстрував право оренди за цим договором, бо строк останнього визначений у чинному рішенні Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 3 липня 2020 року позивач подав касаційну скаргу, а 21 серпня 2020 року надіслав таку скаргу, врахувавши зауваження, викладені в ухвалі судді Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 27 липня 2020 року про залишення цієї скарги без руху. Просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позову. Скаржиться на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 9 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження на підставі пунктів 1 і 4 частини другої статті 287 ГПК України.
      9. 14 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував необхідністю відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18.
      9.1. Переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк (частини перша - п`ята статті 33 Закону № 161-XIV) потрібно відрізняти від поновлення договору оренди землі (частина шоста статті 33 вказаного Закону). Поновлення договору передбачає продовження договірних відносин після закінчення строку договору оренди землі, коли орендар продовжує користуватися земельною ділянкою та відсутні заперечення орендодавця протягом одного місяця. Цей договір поновлюється на той же строк і на тих самих умовах, що були у ньому передбачені. А переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк передбачає можливість установлення інших, відмінних від існуючих, умов за домовленістю сторін, тобто стосується укладення нового договору оренди землі на новий строк і з новими умовами.
      9.2. Закон ототожнив не поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» і «поновлення договору оренди землі», як вирішила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц та № 159/5756/18, а поняття «укладення договору оренди землі на новий строк» і «поновлення договору оренди землі». Натомість поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» стосується процедури, передбаченої частинами першою - п`ятою статті 33 Закону № 161-XIV.
      9.3. Пов`язування з можливістю поновлення договору оренди землі відповідно до частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV надсилання орендарем листа-повідомлення з проєктом додаткової угоди може зумовлювати труднощі та штучні перепони у реалізації орендарями земель державної чи комунальної власності механізму, передбаченого вказаною частиною, бо орендодавці таких земель здебільшого вирішують питання продовження орендних правовідносин через надання відповідних адміністративних послуг.
      9.4. Розмежування інститутів переважного права на укладення договору оренди землі на новий строк (частини перша - п`ята статті 33 Закону № 161-XIV) і поновлення договору оренди землі (частина шоста цієї статті) забезпечить еволюційний та послідовний підхід до впорядкування практики застосування норм зазначеного Закону під час вирішення відповідної категорії спорів.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      10.1. Суд апеляційної інстанції застосував приписи статті 33 Закону № 161-XIV без урахування висновку щодо їхнього застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18.
      10.2. Приписи статті 33 Закону № 161-XIV передбачають обов`язковість пролонгації договору оренди землі за відсутності заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку цього договору та не вимагають наявності рішення орендодавця про поновлення договору оренди землі. Згода орендодавця вважається отриманою у разі вчинення ним бездіяльності (частина третя статті 205 ЦК України), тобто за відсутності письмових заперечень протягом одного місяця після закінчення строку такого договору.
      10.3. Апеляційний суд звернув увагу на відсутність за місяць до закінчення строку договору оренди землі повідомлення про намір позивача скористатися переважним правом на поновлення цього договору згідно з частинами першою-п`ятою статті 33 Закону № 161-XIV. Але суд не врахував, що позивач вчинив дії, передбачені частиною шостою цієї статті, які є достатньою підставою для поновлення відповідного договору.
      10.4. Суд апеляційної інстанції не виконав вимоги статті 86 ГПК України щодо оцінки доказів, оскільки не оцінив у сукупності такі докази: лист позивача до відповідача від 2 серпня 2019 року; лист відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, в якому він повідомив позивача про необхідність подати для укладення додаткової угоди додаткові документи, надані відповідачу 28 жовтня 2019 року; лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019; довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. 5 листопада 2020 року до суду в електронній формі надійшов відзив відповідача на касаційну скаргу (т. 1, а. с. 207-213).Наступного дня аналогічний за змістом відзив відповідач надіслав суду засобами поштового зв`язку (т. 1, а. с. 229-233). Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Мотивував відзив так:
      11.1. Позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки замість вимоги про визнання договору оренди землі поновленим мав заявити вимогу про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту. Визнання договору оренди землі поновленим є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захисту порушеного права позивача через імперативний припис про обов`язковість оформлення такого поновлення саме шляхом укладення додаткової угоди (див. близькі за змістом висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 4 червня 2019 року у справі № 910/9044/18).
      11.2. Суди попередніх інстанцій мотивували їхні рішення висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суди не врахували викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18 висновок щодо застосування приписів статті 33 Закону № 161-XIV у подібних правовідносинах.
      11.3. Суд першої інстанції правильно вказав, що позивач не підтвердив належними та допустимими доказами факти продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди землі та внесення орендної плати.
      11.4. Крім того, з огляду на предмет і підстави позову необхідно встановити обставини продовження користування позивачем земельною ділянкою. Твердження позивача про те, що відповідач не заперечував добросовісність користування земельною ділянкою та повну сплату орендної плати, не означають, що позивач звільнений від обов`язку доказування цих обставин.
      11.5. Довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 і 20 лютого 2020 року про відсутність у позивача заборгованості зі сплати орендної плати за договором оренди землі позивач подав із порушенням вимог статті 80 ГПК України. Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв ці докази до уваги.
      12. 6 листопада 2020 року до суду в електронній формі надійшли додаткові пояснення відповідача (т. 1, а. с. 220-224) для підтвердження доводів про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Того ж дня аналогічні за змістом додаткові пояснення відповідач надіслав до суду засобами поштового зв`язку (т. 1, а. с. 234-236). Зазначив, що 22 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 159/5756/18, у якій відступила від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17, про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з надсиланням проєкту додаткової угоди для поновлення договору на підставі частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV (аналогічний висновок, від якого в означеній постанові відступила Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду сформулював у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18, яку позивач згадав у касаційній скарзі).
      13. Під час судового засідання представник відповідача просив у задоволенні касаційної скарги відмовити. Звернув увагу на те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного, на його думку, права, а належним способом захисту є звернення до суду з вимогою про визнання укладеною додаткової угоди. Вказав, що за змістом статті 33 Закону № 161-XIV в орендаря є обов`язок завчасно надіслати орендодавцю повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, і невиконання такого обов`язку унеможливлює поновлення договору. Такі доводи обґрунтував висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 159/5756/18. Вважає, що запропонований Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду підхід до тлумачення приписів статті 33 Закону № 161-XIV нівелює означений обов`язок орендаря.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Які наслідки пропуску відповідачем процесуальних строків і межі касаційного перегляду?
      14. Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 295 ГПК України).
      15. Відкриваючи касаційне провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду визначив 5 листопада 2020 року терміном для подання відзиву на касаційну скаргу.
      16. Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником (абзац перший частини другої статті 170 ГПК України). Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта вказаної статті).
      17. Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника). Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника) (частина восьма статті 42 ГПК України).
      18. Тобто, якщо учасник справи чи його представник подає до суду документи в електронній формі, він зобов`язаний їх підписати, використовуючи електронний цифровий підпис. Якщо відповідні документи учасник справи чи його представник належно не підписав, суд повертає їх без розгляду.
      19. 5 листопада 2020 року на електронну адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача (т. 1, а. с. 207-213), а наступного дня - його додаткові пояснення (т. 1, а. с. 220-224). Жоден із цих документів не був скріплений електронним цифровим підписом (т. 1, а. с. 214, 225). Тому Велика Палата Верховного Суду залишає їх без розгляду.
      20. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 118 ГПК України).
      21. 6 листопада 2020 року відповідач надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу та додаткові пояснення (т. 1, а. с. 229-236), аналогічні за змістом до тих, які суд отримав в електронній формі 5 і 6 листопада 2020 року відповідно.
      22. З огляду на те, що відзив на касаційну скаргу відповідач надіслав у паперовій формі після настання терміну, який визначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі про відкриття касаційного провадження від 9 жовтня 2020 року, а також враховуючи відсутність підстав для поновлення пропущеного процесуального строку (стаття 119 ГПК України), Велика Палата Верховного Суду залишає такий відзив без розгляду.
      23. При розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим кодексом (частина перша статті 161 ГПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ята цієї статті).
      24. Відповідач не просив дозволу подати додаткові пояснення, які він надіслав 6 листопада 2020 року, а суд за межами строку для подання відзиву на касаційну скаргу не визнавав їх подання необхідним. Тому ці додаткові пояснення Велика Палата Верховного Суду теж залишає без розгляду.
      25. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).
      26. Велика Палата Верховного Суду переглядає у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
      (2) Оцінка аргументів сторін і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (2.1) Який порядок поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV?
      27. Позивач стверджував, що має право на поновлення договору оренди землі на тих самих умовах і на той самий строк на підставі частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. Суди першої й апеляційної інстанцій з позивачем не погодилися. Велика Палата Верховного Суду їхні висновки щодо вирішення спору підтримує.
      28. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи за потрібне відступити від її висновків, викладених у постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц та № 159/5756/18. Підставою для відступу вважав те, що поновлення договору оренди землі згідно з частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV є автоматичним продовженням вказаного договору на той самий строк і на тих самих умовах, які сторони погодили під час його укладення, без необхідності повідомляти орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі, а також надсилати проєкт додаткової угоди; таке поновлення не вимагає прийняття орендодавцем відповідного рішення, оскільки земельні правовідносини сторони вже врегулювали під час передання земельної ділянки й укладення договору оренди землі, а подальше регулювання закон передбачив у вигляді поновлення цього договору.
      29. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи, зокрема, внесені згідно із Законом № 340-IX зміни до Закону № 161-XIV (доповнення його статтею 32-2 «Поновлення договорів оренди землі» та викладення статті 33 у новій редакції з назвою «Переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк») і до Земельного кодексу України (далі - ЗК України; доповнення його статтею 126-1 «Поновлення договору оренди землі, договору про встановлення земельного сервітуту, договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови»), вважає, що відсутні вагомі підстави для відступу від її висновку стосовно застосування частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV у редакції, яка існувала до її зміни згідно із Законом № 340-IX. Процедура поновлення договору оренди землі та процедура укладення такого договору на новий строк справді мали би відрізнятися, причому у разі поновлення договору мав би існувати спеціальний порядок державної реєстрації права оренди на новий строк. Але стаття 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX вимагала від орендаря саме для поновлення договору оренди землі завчасно надіслати орендодавцеві повідомлення про таке поновлення з проєктом відповідної додаткової угоди, а спеціального порядку державної реєстрації права оренди на новий строк законодавство не передбачало.
      30. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина третя статті 792 ЦК України).
      31. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом (частини перша та дев`ята статті 93 ЗК України).
      32. Стаття 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX мала назву «Поновлення договору оренди землі», тобто була цілком присвячена процедурам такого поновлення. Проте вони за змістом приписів указаної статті відрізнялися від тих, які пропонують застосувати позивач і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. Так, згідно з частиною першою цієї статті по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Таке формулювання зазначеного припису у сукупності з назвою статті 33 Закону № 161-XIV й іншими її приписами не підтверджує доводи позивача та висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду про те, що лише частина шоста цієї статті визначала правила поновлення договору оренди землі, які виключали необхідність вчинення активних дій орендарем. Конструкція статті 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX передбачала можливість поновлення договору оренди землі у порядку реалізації переважного права на укладення цього договору на новий строк.
      33. Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (речення перше частини другої статті 33 Закону № 161-XIV). До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди (частина третя статті 33 цього Закону).
      34. Отже, стаття 33 Закону № 161-XIV прямо передбачала подання орендарем у строки, визначені у частині другій цієї статті, повідомлення саме про поновлення договору оренди землі та проєкт додаткової угоди про таке поновлення.Шляхом надсилання орендодавцю відповідного письмового повідомлення орендар мав завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування земельною ділянкою. А орендодавець, будучи обізнаним із таким наміром, отримував можливість спланувати подальші дії у зв`язку зі спливом строку договору оренди землі, зважити доцільність пошуку інших потенційних орендарів, а за їх наявності - зіставити пропоновані ними умови оренди з умовами, викладеними у проєкті додаткової угоди, яку надав орендар.
      35. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що незалежно від того, чи бажають сторони змінити умови оренди на майбутнє, покладення на орендаря обов`язку з надсилання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проєктом відповідної додаткової угоди до спливу строку цього договору є вигідним для обох сторін і не є надмірно обтяжливим для будь-кого із них. Якщо орендар розраховував на відсутність потенційних орендарів (про яких орендодавець не зобов`язаний повідомляти) та завчасно не надіслав орендодавцеві лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі, а просто продовжив користуватися земельною ділянкою після спливу строку цього договору, він втрачав право оренди та ризикував отримати відмову орендодавця в укладенні нового договору оренди землі.
      36. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина п`ята статті 33 Закону № 161-XIV).
      37. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності) (частина шоста статті 33 Закону № 161-XIV).
      38. Частини п`ята та шоста статті 33 Закону № 161-XIV встановлюють загальне та спеціальне правила продовження орендних правовідносин:
      38.1. Зазагальним правилом, викладеним у частині п`ятій статті 33 Закону № 161-XIV, орендодавець у місячний строк із дня отримання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проєктом відповідної додаткової угоди їх розглядає, за потреби узгоджує з орендарем істотні умови договору, може повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень проти поновлення договору оренди землі, а за відсутності таких заперечень - вирішує поновити договір оренди землі (таке рішення потрібне лише щодо земель державної та комунальної власності) й укладає з орендарем відповідну додаткову угоду.
      38.2. Спеціальне правило, викладене у частині шостій Закону № 161-XIV, розраховане на випадки, коли орендодавець, який отримав від орендаря, наприклад, в останній день строку договору оренди землі лист-повідомлення про поновлення цього договору з проєктом відповідної додаткової угоди, протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві заперечень щодо такого поновлення, а орендар продовжив добросовісно користуватися земельною ділянкою. У такому разі орендодавець позбавлений можливості узгоджувати з орендарем нові істотні умови договору оренди землі, що вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були, без прийняття орендодавцем земель державної та комунальної власності окремого рішення про таке поновлення.
      Порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди землі (за наявності таких заперечень) у відповідь на вчасно відправлений орендарем лист-повідомлення про поновлення цього договору з проєктом відповідної додаткової угоди дає орендареві, який добросовісно продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, підстави розраховувати на поновлення такого договору в силу частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. Інакше кажучи, у такому разі відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як його мовчазну згоду на поновлення цього договору на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені у ньому раніше. Але таке поновлення обов`язково оформляється шляхом підписання сторонами додаткової угоди, а у разі якщо орендодавець цього не робить, - у судовому порядку за вимогою про визнання укладеною додаткової угоди та з фіксацією її повного тексту у резолютивній частині рішення суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18).
      39. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (частина четверта статті 33 вказаного Закону).
      40. Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку (частина восьма статті 33 Закону № 161-XIV). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина одинадцята статті 33 Закону № 161-XIV).
      41. Без укладення додаткової угоди до договору оренди землі завершення процедури поновлення такого договору було неможливим. Така угода має ознаки не тільки зобов`язального, але й речового договору, оскільки засвідчує волю сторін на передання земельної ділянки у тимчасове володіння орендареві на новий строк. Тому зазначена додаткова угода згідно з пунктом 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк. Саме з цією реєстрацією закон пов`язує виникнення права оренди (стаття 125 ЗК України). Тому не можна вважати, що поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, є «автоматичною» пролонгацією орендних правовідносин.
      42. Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує його обов`язки за цим договором; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору (див. постанови від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц, від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18).
      43. Єдиний механізм оформлення продовження орендних відносин, а саме шляхом укладення згаданої у частинах третій, п`ятій - восьмій, одинадцятій статті 33 Закону № 161-XIV додаткової угоди підтверджує змістовну єдність усіх приписів цієї статті. Тому помилковим є висновок суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про те, що передбачені у частинах першій - п`ятій і шостій статті 33 Закону № 161-XIV підстави для поновлення договору оренди землі не пов`язані між собою.
      44. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що Закон № 340-ІХ суттєво змінив підхід до продовження орендних відносин. Він чітко розмежував зміст понять «поновлення договору оренди землі» та «переважне право орендаря на укладення договору оренди на новий строк», доповнивши ЗК України статтею 126-1 «Поновлення договору оренди землі, договору про встановлення земельного сервітуту, договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови», Закон № 161-XIV - статтею 32-2 «Поновлення договорів оренди землі», яка відсилає до статті 126-1 ЗК України, та виклавши статтю 33 Закон № 161-XIV у новій редакції з назвою «Переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк» (тобто приписи цієї статті незастосовні до поновлення договорів оренди землі). У частині зазначених змін і доповнень Закон № 340-ІХ набрав чинності 16 липня 2020 року.
      45. За змістом приписів статті 126-1 ЗК України можливість поновлення договору оренди землі має бути чітко передбачена у цьому договорі та підпорядкована низці умов. Таке поновлення не можна передбачати у договорах оренди земельних ділянок державної та комунальної власності, крім випадків, якщо на таких ділянках розташовані будівлі або споруди, які перебувають у власності користувача або набувача права користування відповідною ділянкою (див. частину першу вказаної статті). За наявності у договорі оренди землі умови щодо його поновлення після закінчення строку, на який його уклали сторони, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах без вчинення сторонами письмового правочину про його поновлення. Останнє можливе у разі відсутності заяви однієї зі сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Таку заяву сторона договору може подати до вказаного реєстру не пізніш як за місяць до дати закінчення договору оренди землі (див. частини другу та третю статті 126-1 ЗК України).
      46. Наведені законодавчі зміни спрямовані на впорядкування інститутів поновлення договорів оренди землі та переважного права орендаря на укладення цього договору на новий строк задля удосконалення регулювання відносин орендаря й орендодавця земельної ділянки. Проте такі зміни не спростовують наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування приписів статті 33 Закону № 161-XIV до зміни її редакції згідно із Законом № 340-IX.
      (2.2) Чи дотримав позивач порядку поновлення договору оренди землі за статтею 33 Закону № 161-XIV?
      47. Спірні правовідносини виникли через відмову відповідача поновити договір оренди землі після спливу його строку. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, хоч і з дещо відмінною мотивацією.
      47.1. Суд першої інстанції вважав, що оскільки в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до відповідача за 30 днів до спливу строку договору оренди землі з листом про поновлення такого договору, відсутні докази сплати орендної плати, а також докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі строком до 1 липня 2019 року, то позивач не реалізував право на поновлення договору оренди землі та не підтвердив продовження користування земельною ділянкою після спливу строку цього договору.
      47.2. Суд апеляційної вважав, що у задоволенні позову слід відмовити через відсутність у матеріалах справи доказів звернення позивача до відповідача за 30 днів до закінчення строку договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір на той самий строк і на тих самих умовах.
      48. Велика Палата Верховного Суду погоджується з відмовою у задоволенні позову за обставин, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, а саме:
      48.1. 16 червня 2009 року відповідач уклав із позивачем договір оренди землі, за умовами якого перший надав, а другий прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для обслуговування критої зупинки транспорту з торговим павільйоном (пункти 14 договору). Сторони уклали цей договір на 5 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право на його поновлення на новий строк. Для цього орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8 договору оренди землі). Орендодавець зобов`язаний у місячний строк з дня надходження клопотання орендаря розглянути питання про продовження дії договору (пункт 28 договору оренди землі). Договір припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено (пункт 36 договору оренди землі).
      48.2. 1 липня 2009 року вказаний договір був зареєстрований за № 040907700368 і діяв до 1 липня 2014 року.
      48.3. 22 травня 2019 року Господарський суд Волинської області ухвалив рішення у справі № 903/180/19, згідно з яким визнав поновленим договір оренди землі на тих самих умовах строком на п`ять років до 1 липня 2019 року. Це судове рішення набрало законної сили 18 червня 2019 року.
      48.4. 1 липня 2019 року строк договору оренди землі сплив.
      48.5. 2 серпня 2019 року позивач звернувся до відповідача з клопотанням, в якому просив укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, оскільки відповідач не висловив заперечень проти цього протягом місяця після закінчення дії договору.
      48.6. 19 листопада 2019 року відповідач направив позивачеві лист, в якому зазначив, що останній не виконав вимог, викладених у листі відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, а саме: не зареєстрував право оренди земельної ділянки на підставі рішення Господарського суду Волинської області від 22 травня 2019 року у справі № 903/180/19 і не подав документів для скасування рішення відповідача від 26 липня 2017 року № 29/50 «Про надання фізичній особі-підприємцю Лешику І. І. дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на вул. Конякіна, 14к», яке не можна виконати, бо договір оренди землі поновлений на новий строк, а за наявності цього рішення управління земельних ресурсів відповідача не може підготувати проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі.
      49. За змістом приписів статті 33 Закону № 161-XIV обов`язок підготувати проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі був покладений на орендаря. Рішення відповідача від 26 липня 2017 року № 29/50 не перешкоджало у такій підготовці ні орендареві, ні орендодавцеві, якби останній мав намір зробити орендареві відповідну пропозицію.
      50. Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач усупереч вимогам частини другої статті 33 Закону № 161-XIV і пункту 8 договору оренди землі не повідомив відповідача за 30 днів до спливу строку цього договору про намір його поновити, Велика Палата Верховного Суду з висновком судів про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі за частиною шостою статті 33 вказаного Закону погоджується.
      51. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції звернув увагу на те, що позивач не надав докази реєстрації права оренди на підставі поновленого згідно з рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 договору оренди землі на строк до 1 липня 2019 року. На думку апеляційного суду, те, що позивач не зареєстрував таке право після набрання 18 червня 2019 року законної сили рішенням суду у справі № 903/180/19, не впливає на висновок про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі на новий строк. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що станом на час набрання законної сили рішенням Господарського суду Волинської області від 22 травня 2018 року у справі № 903/180/19 діяли приписи статті 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з частиною першою якої реєстраційні дії на підставі рішень судів проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень, без подання відповідної заяви заявником (позивачем). Якщо Державна судова адміністрація України не забезпечила згідно з частиною другою статті 31-1 зазначеного Закону передачу до Державного реєстру прав примірника рішення Господарського суду Волинської області від 22 травня 2019 року у справі № 903/180/19, чи державний реєстратор усупереч частині третій цієї статті не вчинив належні реєстраційні дії на підставі відповідного судового рішення, негативні наслідки не можна покладати на сторону, на користь якої таке рішення ухвалив суд.
      52. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим застосування судом першої інстанції висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 390/612/16-ц, для обгрунтування того, що відсутність державної реєстрації права оренди земельної ділянки не впливає на можливість поновлення такого права. У зазначеній постанові такого висновку немає.
      53. Зауваження суду першої інстанції про те, що позивач не надав докази сплати орендної плати за землю та докази продовження користування тією земельною ділянкою, на якій розміщений належний йому на праві власності об`єкт, після спливу строку договору оренди землі, Велика Палата Верховного Суду оцінює критично. У разі правомірного знаходження на земельній ділянці належного особі на праві власності об`єкта нерухомості надання цієї ділянки в оренду іншим особам неможливе. Апеляційний суд вказав, що відповідач не заперечує добросовісність користування орендарем земельною ділянкою, а також вчасність і повноту внесення орендної плати.
      54. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 37-38)). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).
      55. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 ЦК України).
      56. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (абзац перший частини другої статті 120 ЗК України).
      57. З урахуванням наведених приписів у разі наявності в особи права власності саме на об`єкт нерухомості відсутність підстав для поновлення договору оренди землі за частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV не може бути перешкодою для реалізації такою особою права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування її об`єкта, а також для оформлення відповідних договірних відносин щодо цієї ділянки.
      (2.3) Щодо інших доводів позивача та відповідача
      58. Позивач стверджував, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги статті 86 ГПК України, оскільки не дослідив в сукупності такі докази: адресований відповідачу лист позивача від 2 серпня 2019 року; лист відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019, в якому він повідомив позивачеві про необхідність подати додаткові документи для укладення додаткової угоди; лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019; довідки Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14.
      59. Апеляційний суд зазначив, що немає підстав досліджувати докази, які додатково в апеляційній інстанції подав позивач, бо останній не пояснив, чому не міг їх подати до суду першої інстанції. Водночас апеляційний суд констатував, що ці докази не впливають на висновок про відмову у позові, бо позивач не звернувся до відповідача за 30 днів до закінчення договору оренди землі з листом про намір поновити цей договір. Велика Палата Верховного Суду з цим погоджується.
      60. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 86 ГПК України). Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (речення друге частини другої вказаної статті).
      61. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 269 ГПК України).
      62. Звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою (т. 1, а. с. 68-73), позивач долучив до неї копію листа відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019 (т. 1, а. с. 74) та оригінали довідок Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року № 1058/ФОП/03-20-55-33-17 (т. 1, а. с. 75) і від 20 лютого 2020 року № 1688/ФОП/03-20-55-33-14 (т. 1, а. с. 76), а також спробував обґрунтувати неможливість подання деяких із цих документів до суду першої інстанції. Так, причиною неподання до суду першої інстанції листа відповідача від 23 серпня 2019 року № 6.1-7/1329/2019 позивач вказав відсутність у нього примірника цього листа та необхідність отримання його копії; неподання довідок податкового органу для підтвердження відсутності заборгованості з внесення орендної плати мотивував необхідністю виправлення описки у довідці, яку він отримав 7 лютого 2020 року. Зазначив, що лише 20 лютого 2020 року отримав довідку, в якій не було описки, але не пояснив, чому не подав до суду першої інстанції довідку Головного управління ДПС у Волинській області від 7 лютого 2020 року з поясненням наявності у ній описки у році видачі. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд недосконало мотивував відмову дослідити докази, які позивач подав в апеляційній інстанції. Але оскільки позивач не виконав умови договору оренди землі та статті 33 Закону № 161-XIV щодо поновлення такого договору, правильним є висновок апеляційного суду про те, що означені докази, як і витяг із нормативної грошової оцінки на земельну ділянку та документи, які позивач називає «невід`ємними додатками до угоди», не впливають на загальний висновок про необґрунтованість позову.
      63. З огляду на зміст постанови суду апеляційної інстанції необґрунтованим є і довід позивача про те, що цей суд не оцінив лист, адресований відповідачу, від 2 серпня 2019 року та лист відповідача від 19 листопада 2019 року № 29-19/87/2019.
      64. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованою скаргу позивача на те, що суди першої й апеляційної інстанцій не застосували викладений у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 915/1004/18 висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду щодо застосування частини шостої статті 33 Закону № 161-XIV. У постановах від 22 вересня 2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі для поновлення цього договору за частиною шостою статті 33 Закону № 161-XIV. Тому суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано не застосували вказаний висновок, яким позивач мотивував касаційну скаргу.
      65. Під час судового засідання відповідач вказав, що позовна вимога про визнання договору оренди землі поновленим є неефективним способом захисту. Мотивував висновками, викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 4 червня 2019 року у справі № 910/9044/18 про визнання договору оренди землі поновленим на той самий строк і на тих самих умовах. У тій постанові суд виснував, що належним способом захисту у спірних правовідносинах є вимога про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту, бо вимога про визнання договору оренди землі поновленим не забезпечує захист порушеного права позивача через обов`язковість оформлення поновлення договору оренди землі саме шляхом укладення додаткової угоди. Велика Палата Верховного Суду з цими доводами відповідача погоджується.
      66. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).
      67. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).
      68. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14)).
      69. Якщо орендодавець відмовляється укласти чи ухиляється від укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов`язковість якої визначена у частині восьмій статті 33 Закону № 161-XIV, то належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною такої угоди з викладенням її змісту у резолютивній частині судового рішення (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (пункти 65-67) і від 29 травня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (пункти 76-77)).
      70. Позивач звернувся до суду за захистом права на поновлення договору оренди землі з вимогою визнати такий договір поновленим на тих самих умовах, тобто обрав неефективний спосіб захисту права, яке, до того ж, як встановлено вище, відповідач не порушив.
      (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (3.1) Щодо суті касаційної скарги
      71. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення(пункт 1 частини першої статті 308 ГПК України).
      72. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 309 ГПК України).
      73. Беручи до уваги наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права та встановлені недоліки оскаржених судових рішень, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року є правильними по суті та законними. Тому у задоволенні касаційної скарги позивача слід відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (3.2) Щодо судових витрат
      74. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо суті касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.
      Керуючись частинами першою та другою статті 300, пунктом 1 частини першої статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а :
      1. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Лешика Ігоря Івановича залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 3 червня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      К. М. Пільков
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 99890781
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 вересня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 816/228/17
      Провадження № 11-109апп21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Анцупової Т. О.,Британчука В. В.,Власова Ю. Л.,Гриціва М. І.,Гудими Д. А.,Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С.,Князєва В. С., Крет Г. Р.,Лобойка Л. М., Пількова К. М.,Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Квант сервіс» до Головного управління Державної фіскальної службиу Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу
      за касаційною скаргою Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області) на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року (суддя Удовіченко С. О.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року (судді Перцова Т. С., Дюкарєва С. В., Жигилій С. П.),
      УСТАНОВИЛА:
      У лютому 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Квант сервіс» (далі - ТОВ «НВП «Квант сервіс»)звернулось до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області(далі - ГУ ДФС у Полтавській області), в якому просило:
      - визнати протиправним та скасувати наказ від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс»;
      - визнати недійсним акт від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства.
      На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що при направленні наказу про проведення перевірки відповідач повинен був зазначити адресу ТОВ «НВП «Квант сервіс», яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань, проте на порушення вимог Податкового кодексу України (далі - ПК) повідомлення та наказ про проведення перевірки направлені за іншою адресою. Вчинене контролюючим органом процедурне порушення вплинуло на можливість платника податків бути присутнім під час проведення перевірки та надавати пояснення і документи з питань, щодо яких проводилась перевірка.
      Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 1 березня 2017 року закрив провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним акта ГУ ДФС у Полтавській області від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період із 1 січня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період із 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки» у зв`язку з тим, що вказані позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року, визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДФС у Полтавській області від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» (код за ЄДРПОУ 37667365)».
      Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення, дійшли висновку про те, що оскільки відповідач не довів правомірності прийнятого наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ НВП «Квант сервіс» (код ЄДРПОУ 37667365)», то наявні підстави для визнання його протиправним та скасування.
      Ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що направлення документів про проведення перевірки платника податків контролюючим органом за іншою адресою, відмінною від зазначеної як місцезнаходження юридичної особи в статутних документах, призвело до несвоєчасного повідомлення контролюючим органом платника податків про строки проведення перевірки. Таким чином, вчинені контролюючим органом процедурні порушення вплинули на можливість платника податків захистити свої права під час проведення спірної перевірки, зокрема щодо надання відомостей про обставини спірних господарських операцій.
      При цьому суди послались на правову позицію щодо застосування норм матеріального права, викладену колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), згідно з якою ПК з метою дотримання балансу публічних і приватних інтересів встановлені певні умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.
      Не погодившись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ГУ ДФС у Полтавській області подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення судів і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні судових рішень не дотримано вимог матеріального та процесуального права, не враховано всіх фактичних обставин, що мають значення для вирішення спору.
      ГУ ДФС у Полтавській області зазначає, що оскаржуваний наказ про проведення перевірки направлявся за адресою ліквідатора, а тому обов`язок щодо належного повідомлення платника про проведення перевірки ним виконаний. Наполягає на тому, що спірний наказ реалізований, а відтак відсутні правові підстави для його скасування.
      На час розгляду справи відзиву від позивача не надходило.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДФС у Полтавській області.
      1 березня 2018 року справу в порядку, передбаченому підпунктом 4 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року; далі - КАС), передано до Верховного Суду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 4 березня 2021 року на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Зазначене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду обґрунтовано наявністю виключної правової проблеми, яка полягає у з`ясуванні питання про те, чи є наказ про призначення перевірки окремим та самостійним актом індивідуальної дії, який у період своєї чинності впливав на права та обов`язки платника податків, суттєво їх порушуючи.
      Саме з таких мотивів колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги про неможливість скасування в судовому порядку спірного наказу з огляду на факт вичерпання ним своєї дії та допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс».
      На переконання колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, судові рішення у цій справі, про перегляд яких контролюючий орган подав касаційну скаргу, є правильними по суті, вони відповідають критеріям законності та обґрунтованості. Порушень норм процесуального права, які б призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, судами також не допущено.
      Підстав для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження в справі або залишенням позову без розгляду (стаття 354 КАС) колегією суддів теж не встановлено.
      Також немає підстав визначених у статті 351 КАС для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, як і визначених у статті 353 КАС підстав для скасування судових рішень з направленням справи для продовження розгляду або на новий розгляд.
      На етапі касаційного перегляду цієї справи колегією суддів не встановлено підстав, наведених у статтях 351, 353 КАС (перелік яких є вичерпним), наявність яких мала б наслідком скасування судових рішень першої та/або апеляційної інстанцій.
      Проте колегія суддів зазначає, що на час касаційного перегляду справи вона не може оминути наявності правового висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 22 лютого 2020 року, одним зі спірних у якій було питання щодо можливості скасування наказу про призначення перевірки після її проведення (справа № 826/17123/18) й ухвалення рішення, яке йому суперечитиме.
      У цьому рішенні судова палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду фактично відступила від попередньої практики Верховного Суду про те, що саме на етапі допуску до перевірки суб`єкт господарської діяльності може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного здійснення податкового контролю щодо себе; водночас допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні та проведенні відповідної виїзної або фактичної перевірки.
      Разом з тим у вказаному рішенні констатовано, що в разі якщо контролюючим органом була проведена перевірка на підставі наказу про її проведення і за наслідками такої перевірки прийнято податкові повідомлення-рішення чи інші рішення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження після допуску платником податків посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки не є належним способом захисту права платника податків, оскільки подальше скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права. За висновком судової колегії, належним способом захисту порушеного права платника податків у такому випадку є саме оскарження рішення, прийнятого за результатами перевірки.
      Колегія суддів дійшла висновку, що така ситуація й має ознаки виключної правової проблеми й потребує вирішення на рівні Великої Палати Верховного Суду.
      З огляду на викладене Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 31 березня 2021 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, у зв`язку з отриманням відомостей про винесення судового рішення про порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи - ТОВ «НВП «Квант сервіс»
      ГУ ДФС у Полтавській області на підставі підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.7 пункту 78.1, пункту 78.2 статті 78, статті 79 ПК та пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 28 грудня 2014 року № 71-VII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» видано наказ від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП Квант сервіс».
      Згідно із цим наказом призначено проведення невиїзної документальної перевірки
      ТОВ «НВП Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 березня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки терміном 5 робочих днів з 17 жовтня 2016 року.
      Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, наданого податковим органом на обґрунтування правомірності своїх дій, цей наказ надіслано адресату - арбітражному керуючому - ліквідатору ТОВ «НВП «Квант сервіс» Бугаєнку А. А. на адресу: вул. Нечуя-Левицького, 5, м. Полтава. Поштове відправлення за номером 3600015428390 вручене одержувачу 17 жовтня 2016 року.
      Водночас відповідно до статутних документів ТОВ «НВП «Квант сервіс» місцезнаходження юридичної особи визначено за адресою: вул. Конституції, 13, м. Полтава, 36020.
      За наслідками реалізації наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 «Про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки ТОВ «НВП «Квант сервіс» відповідачем проведено позапланову невиїзну документальну перевірку ТОВ «НВП «Квант сервіс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 січня 2013 року по останній день проведення перевірки, правильності нарахування та обчислення єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 27 квітня 2011 року по останній день проведення перевірки, за результатами якої складено акт від 28 жовтня 2016 року № 490/16-31-14-04-14/37667365.
      У подальшому у зв`язку з виявленими контролюючим органом у ході перевірки порушеннями податкового законодавства на підставі акта перевірки ГУ ДФС у Полтавській області прийнято податкове повідомлення-рішення від 21 листопада 2016 року № 0005201404.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на таке.
      Велика Палата Верховного Суду наголошує, що касаційний перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС).
      Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС).
      Правовідносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
      Пунктом 75.1 статті 75 ПК (тут та надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
      Згідно з пунктом 79.1 статті 79 ПК документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності підстав для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.
      Як убачається зі змісту спірного наказу про проведення позапланової невиїзної документальної перевірки, підставою для його прийняття зазначено, зокрема, підпункт 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК.
      Відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності обставин, коли розпочато процедуру реорганізації юридичної особи (крім перетворення), припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, закриття постійного представництва чи відокремленого підрозділу юридичної особи, в тому числі іноземної компанії, організації, порушено провадження у справі про визнання банкрутом платника податків або подано заяву про зняття з обліку платника податків.
      Посадові та службові особи контролюючих органів зобов`язані, зокрема, дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами; не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій (підпункти 21.1.1, 21.1.4 пункту 21.1 статті 21 ПК).
      Глава 8 розділу ІІ ПК визначає види перевірок, які можуть бути проведені контролюючими органами, а також порядок та процедуру їх проведення. Зокрема, встановлюється чітке розмежування щодо порядку допуску до виїзних та невиїзних перевірок, а також щодо місця проведення зазначених перевірок.
      При цьому приписи ПК в цій частині установлюють і певні правила поведінки при здійсненні перевірки як для суб`єкта владних повноважень, так і для платника податків, чітке дотримання яких вимагається задля забезпечення балансу між публічними і приватними інтересами.
      Допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної планової / позапланової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу. Документальна планова / позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу (пункт 77.6 статті 77, пункт 78.5 статті 78 ПК).
      Стаття 79 ПК визначає особливості проведення документальної невиїзної перевірки.
      Пунктом 79.2 цієї статті встановлено, що документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.
      Варто зазначити, що право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду перевірки. Реалізація такого права за відсутності обов`язку в контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою.
      Відповідно до пункту 79.3 статті 79 ПК присутність платників податків під час проведення документальних невиїзних перевірок не обов`язкова.
      Незважаючи на необов`язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній все ж має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК, відповідно до якого платник податків має право бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.
      За наявності письмового звернення платника податків замість документальної невиїзної перевірки може проводитися документальна виїзна перевірка (пункт 79.5 статті 79 ПК).
      Отже, у посадових осіб контролюючого органу виникає право на проведення документальної позапланової невиїзної перевірки за сукупності двох умов: наявності визначених законом підстав для її проведення (правова підстава) та надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки (формальна підстава).
      При цьому абзац другий пункту 79.2 статті 79 ПК визначає, що виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.
      Положення статті 19 Конституції України встановлюють, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 55 Конституції України).
      Право на судовий захист відображене і в частині першій статті 5 КАС, відповідно до якої кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
      Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені у статті 2 КАС.
      З урахуванням наведеного колегія суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла таких висновків: аналізованими нормами ПК з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів установлено умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.
      Щодо вимоги про визнання протиправним та скасування наказу від 10 жовтня 2016 року № 1336 колегія суддів Великої Палати Верховного Суду зазначає таке.
      Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС визначено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
      В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що «… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».
      У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акта індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.
      Отже, у разі якщо контролюючий орган був допущений до проведення перевірки на підставі наказу про її проведення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження не є належним та ефективним способом захисту права платника податків, оскільки скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права.
      Неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки.
      При цьому підставами для скасування таких рішень є не будь-які порушення, допущені під час призначення і проведення такої перевірки, а лише ті, що вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та відповідно на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення.
      Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду не погоджується із позицією судів попередніх інстанцій у частині задоволення позову про протиправність наказу щодо призначення перевірки від 10 жовтня 2016 року № 1336, оскільки такий спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      При цьому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14).
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
      Слід зауважити, що хоча Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі саме на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, суд роз`яснив, що такі позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку жодного судочинства, відтак звернення із заявою про передачу справи не зможе бути розглянуте і вирішене судом.
      Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 345, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби у Полтавській області) задовольнити частково.
      2. Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2017 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженнюне підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. Б. Прокопенко
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков
      І. В. Ткач
      В. С. Князєв
      С. П. Штелик
      Г. Р. Крет
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС постанова оформлена суддею
      Князєвим В. С.
      Джерело: ЄДРСР 100022843
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 вересня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 1-421/10
      Провадження № 13-35зво21
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Крет Г. Р.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Дегтяр Л. О.,
      заявника ОСОБА_1 ,
      захисника (у режимі відеоконференції) Черкаса В. М.,
      прокурора Антонець О. В.
      розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      встановила:
      Зміст оскаржених рішень національних судів і встановлені обставини справи
      1. Вироком Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 369 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.
      2. ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, дізнавшись від потерпілого ОСОБА_2 про його затримання працівниками міліції за підозрою у вчиненні злочину у період з 25 січня по 06 лютого 2006 року, з метою використати вказані обставини в особистих корисливих цілях і заволодіти шляхом обману та зловживання довірою чужим майном - грошовими коштами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в сумі 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грн, вчинив підбурювання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до давання хабаря через нього посадовим особам прокуратури та суду.
      3. 06 лютого 2006 року в 13:55 в приміщенні нотаріальної контори, що знаходиться у м. Маріуполі по проспекту Будівельників, 141, ОСОБА_1 , зловживаючи довірою потерпілих, не маючи наміру передавати вказану суму коштів посадовим особам правоохоронних органів, вчинив замах на незаконне заволодіння майном потерпілих, отримавши від ОСОБА_3 10 000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти становило 50 050 грнта є великим розміром, проте довести до кінця свій злочинний умисел не зміг з підстав, що не залежали від його волі, оскільки був затриманий працівниками правоохоронних органів.
      Зміст рішення Європейського суду з прав людини
      4. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 17 грудня 2020 року у справі «Карташов проти України» (заява № 66362/11), яке набуло статусу остаточного 17 березня 2021 року (далі - рішення), констатовано порушення судом першої інстанції пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 .
      5. Констатувавши відповідне порушення, Суд виходив із того, що під час постановлення щодо заявника обвинувального вироку вирішальне значення мали показання свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (оскільки у кримінальній справі вони були у статусі потерпілих, то надалі по тексту застосовуватиметься термін «потерпілі»), які були єдиними безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник, а, після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи, інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, не було (пункт 36 рішення).
      6. Склад суду першої інстанції повністю змінився, і новий склад жодного з потерпілих не допитав (пункт 37 рішення).
      7. Оцінюючи причини неявки потерпілих у судове засідання, ЄСПЛ зазначив, що головною причиною була їхня відмова давати показання. Це було їхнє право згідно з національним законодавством (пункти 24 і 25), і тому суд першої інстанції не міг змусити їх давати показання. Також Суд не погодився з тим, що повне звільнення від обов`язку давати показання, яке національне законодавство надає потерпілим тільки з огляду на їхній офіційний процесуальний статус, було вагомою причиною з точки зору Конвенції. Як зазначив Суд, у цій справі не було наведено жодних конкретних причин для звільнення потерпілих від обов`язку давати показання (пункт 38 рішення).
      8. Навіть якщо суд згідно з національним законодавством не міг примусити потерпілих давати показання, суддя, яка повторно розглядала справу, не пояснила, чому, незважаючи на незрозуміле ухилення потерпілих від надання показань, вона все одно була готова покладатися на їхні попередні показання, хоча ніколи не бачила їх особисто (пункт 39 рішення).
      9. З огляду на принципову зміну у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      10. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 3 600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
      Позиція заявника й інших учасників судового провадження
      11. У заяві про перегляд судових рішень заявник, на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» порушення національними судами пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо нього, ставить питання про скасування вироку і ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд. На обґрунтування своїх вимог наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      12. У судовому засіданні заявник та його захисник підтримали позицію, викладену у заяві.
      13. Прокурор вважав за необхідне задовольнити заяву частково, скасувати ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Позиція Великої Палати та мотиви ухвалення постанови
      14. Держава Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      15. Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною.
      16. Главою 3 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) передбачено, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру.
      17. Згідно зі статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      18. Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R (2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      -коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції; б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      19. Згідно з послідовною практикою ЄСПЛ необхідним елементом справедливості судового провадження є наявність в обвинуваченого можливості реалізувати своє право за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції шляхом безпосереднього допиту свідка в присутності судді, який ухвалює остаточне рішення у справі.
      20. ЄСПЛ зазвичай констатує порушення принципу безпосередності у випадках, коли склад суду повністю змінювався, однак новий склад суду не допитував свідків обвинувачення (пункти 49-50 рішення від 12 березня 2020 року у справі «Черніка проти України»; пункти 35-38 рішення від 25 липня 2019 року у справі «Сванідзе проти Грузії»; пункти 44-48 рішення від 07 березня 2017 року у справі «Церовшек та Божичнік проти Словенії»; пункти 70-73 рішення від 21 квітня 2009 року у справі «Гутеан проти Румунії»).
      21. Водночас відповідно до сформованих ЄСПЛ правових позицій сам по собі факт використання національним судом як допустимих доказів показань свідків без допиту їх у судовому засіданні не є безумовною підставою для визнання судового провадження несправедливим. Для оцінки в означених випадках процедури розгляду справи з точки зору дотримання вимог статті 6 Конвенції Суд розробив загальні критерії, зміст яких викладено в рішеннях у справах «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» від 15 грудня 2011 року (пункти 119-147), «Шачашвілі проти Німеччини» від 15 грудня 2015 року (пункти 110-131), «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року (пункти 74-76).
      22. Наведені критерії полягають у з`ясуванні таких питань: чи існували достатні підстави для неявки свідка в судове засідання та визнання допустимими доказами показань відсутнього свідка; чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження, достатньо вагомою, щоб визнання їх допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони; чи існували достатні врівноважуючі фактори, в тому числі надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв`язку з неможливістю перевірки показань у судовому засіданні (рішення у справах «Шачашвілі проти Німеччини», «Черніка проти України»).
      23. Розкриваючи коло врівноважуючих факторів, Суд до їх числа відносить заходи, здатні забезпечити справедливу та належну оцінку достовірності показань (пункт 75 рішення у справі «Боєць проти України» від 30 січня 2018 року). Одним з таких урівноважуючих заходів ЄСПЛ визнає можливість допиту стороною захисту свідка, котрий у подальшому не з`явився в судове засідання, під час досудового слідства в ході процесуальних дій, зафіксованих із застосуванням відеозапису (пункт 130 рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини»; пункти 19, 50 рішення у справі «Чмура проти Польщі» від 03 квітня 2012 року).
      24. Сформовані практикою ЄСПЛ правила реалізації права обвинуваченого за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції узгоджуються з нормами національного кримінально-процесуального закону, які діяли на час розгляду судом справи і постановлення вироку.
      25. Зокрема, відповідно до закріплених у статті 257 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) принципів безпосередності й усності судового розгляду суд першої інстанції при розгляді справи повинен був безпосередньо дослідити докази, в тому числі допитати свідків.
      26. Відповідно до статті 308 КПК 1960 року потерпілий допитувався за правилами допиту свідків. Загальний порядок допиту свідка встановлювався статтями 302, 303 цього Кодексу.
      27. Як виняток із загального правила щодо необхідності безпосереднього допиту свідка в судовому засіданні, відповідно до статті 306 КПК 1960 року, виключно у випадках, передбачених законом передбачалось оголошення судом показань свідка, даних під час досудового слідства. Згідно з пунктом 2 частини першої зазначеної статті в разі неприбуття свідка до суду дослідження його показань, даних слідчому, прокурору, допускалося лише в разі, якщо явка цієї особи з тих або інших причин неможлива. Поважними причинами, що зумовлюють таку неможливість, могли визнаватися обставини, які об`єктивно перешкоджали свідку з`явитися в судове засідання впродовж тривалого часу, - тяжка хвороба, смерть, переїзд за кордон на постійне проживання, війна, стихійне лихо, інша надзвичайна ситуація тощо.
      28. Хоч оцінка конкретних обставин як поважних чи неповажних причин неприбуття особи й залежно від цього - прийняття рішення про оголошення її показань, даних на попередній стадії процесу, чи забезпечення безпосереднього сприйняття свідчень становили дискреційні повноваження суду, однак існування відповідних обставин належало до предмета перевірки під час судового розгляду і мало підтверджуватися доказами. В інших випадках неприбуття свідка суд зобов`язаний був діяти відповідно до вимог статей 70, 71 КПК 1960 року, тобто вживати визначених цими статтями заходів для його допиту в судовому засіданні, в тому числі шляхом примусового приводу і притягнення до відповідальності за неявку до суду без поважних причин.
      Правові наслідки конвенційних порушень, констатованих ЄСПЛ у цій справі
      29. Рішення ЄСПЛ у справі «Карташов проти України» набуло статусу остаточного згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції.
      30. Зазначене рішення спонукає до висновку, що в основі визнаного ЄСПЛ порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат судового провадження щодо ОСОБА_1 і є підставами для нового розгляду справи з метою відновлення порушених прав заявника.
      31. Зокрема, як убачається з вироку і взято до уваги Судом, в основу висновків суду про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, за які його засуджено, було покладено показання потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
      32. Однак показань жодної із наведених осіб суд, який постановив оскаржуваний вирок, безпосередньо не дослідив. Для забезпечення явки цих осіб суд неодноразово виносив постанови про їх примусовий привід. Однак відповідні судові доручення правоохоронними органами виконані не були, і вжиття уповноваженими службовими особами всіх необхідних і можливих заходів для їх виконання з матеріалів справи не вбачається. Обставин, які б об`єктивно унеможливлювали прибуття до суду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , під час судового розгляду встановлено не було.
      33. Натомість на підставі статті 306 КПК 1960 року в судовому засіданні лише були оголошені їх показання, дані під час досудового слідства, в тому числі на очних ставках із заявником. Сторона захисту спочатку не заперечувала проти оголошення показань вказаних осіб, але після цього, через виявлені суперечності, наполягала на їх виклику і допиті. Однак, судом першої інстанції було відмовлено в задоволенні відповідного клопотання (т. 4, а. с. 204).
      34. Наведене свідчить про те, що суд не використав усіх процесуальних можливостей для допиту ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні. ЄСПЛ наголошує, що за відсутності доказів поважних причин неприбуття вказаних осіб суд без достатніх підстав обмежився оголошенням їх показань під час досудового слідства (пункти 36 - 39 рішення).
      35. За таких обставин Суд акцентував увагу, що після виключення даних, зафіксованих у виді відеофонограми розмов, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, з матеріалів справи не було інших прямих доказів, окрім показань цих осіб, які вказували, що заявник вимагав та отримав гроші для надання хабаря, тому вирішальне значення під час ухвалення обвинувального вироку мали показання потерпілих. Саме ці особи були безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник (пункт 36 рішення).
      36. Дослідження на підставі статті 306 КПК 1960 року раніше даних показань свідків позбавило сторону захисту можливості взяти участь у їх допиті. Тоді як реалізація відповідного права забезпечила би стороні захисту можливість поставити свідкам запитання з урахуванням усіх інших доказів, з`ясувати чи уточнити обставини, що могли викликати сумніви, в тому числі зумовлені розбіжностями між ними.
      37. З огляду на викладене, як констатував Суд, принципова зміна у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та відсутність поважної причини неявки потерпілих, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду (пункт 41 рішення).
      Спосіб виправлення допущених порушень
      38. Як убачається з матеріалів справи, у своїй апеляційній скарзі захисник Черкасс В. М. в інтересах засудженого ОСОБА_1 як на підстави для скасування вироку посилався, серед іншого, на неповноту судового слідства й істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону. Зокрема, вказував, що суд першої інстанції, обмежившись оголошенням показань потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , даних під час досудового розслідування та судового розгляду у іншому складі колегії суддів, безпосереднього їх не допитав, у задоволенні клопотання засудженого про їх виклик до суду та допит - відмовив (т. 4, а. с. 241 - 251).
      39. За змістом пункту 1 частини першої статті 367 та пункту 1 частини другої статті 368 КПК 1960 року неповнота судового слідства, у тому числі коли не були допитані певні особи, виступала підставою для зміни або скасування вироку в апеляційному порядку.
      40. Згідно з частиною третьою статті 358 КПК 1960 року суд апеляційної інстанції був уповноважений визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, коли буди підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно, а відповідно до частини п`ятої статті 362 цього Кодексу зазначений суд був уповноважений проводити судове слідство за правилами глави 26 цього Кодексу щодо тієї частини вироку, законність і обґрунтованість якої оспорювалась в апеляції.
      41. Таким чином, з огляду на вимоги апеляційної скарги захисника та повноваження суду апеляційної інстанції, вказаний суд мав можливість усунути допущені судом першої інстанції порушення шляхом проведення судового слідства на підставах і в порядку, встановлених частиною третьою статті 358, частиною п`ятою статті 362 КПК 1960 року.
      42. Проте, незважаючи на допущену місцевим судом неповноту судового слідства у зв`язку з незабезпеченням допиту потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , апеляційний суд не вжив заходів для усунення порушень вимог кримінально-процесуального закону судом першої інстанції.
      43. Всупереч вимогам частини другої статті 377 КПК 1960 року, залишаючи апеляційну скаргу захисника без задоволення, суд апеляційної інстанції не навів переконливих мотивів відповідних висновків, які б узгоджувалися з положеннями статей 257, 306 цього Кодексу щодо безпосередності, усності процесу й допустимості оголошення раніше даних потерпілим показань виключно в разі об`єктивної неможливості його явки.
      44. Не дав належної оцінки відповідним аргументам сторони захисту, що були наведені у касаційній скарзі, і суд касаційної інстанції (т. 4, а. с. 292 - 301).
      45. Таким чином, для усунення встановлених ЄСПЛ порушень конвенційних прав ОСОБА_1 необхідно забезпечити явку потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у судове засідання для їх допиту з урахуванням вимог статей 302, 308 КПК 1960 року та/або перевірити за матеріалами справи їх показання, зафіксовані в інших джерелах. Верховний Суд як суд права позбавлений процесуальних повноважень безпосередньо досліджувати й оцінювати докази.
      46. Апеляційний суд відповідно до частини третьої статті 358 та частини п`ятої статті 362 КПК 1960 року вправі провести повне або часткове судове слідство, в межах якого, зокрема, допитати потерпілих, дослідити документи та матеріали. Отже, у справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції в межах своїх повноважень, з урахуванням доводів апеляційної скарги має процесуальні можливості виправити недоліки провадження в місцевому суді.
      47. Разом із тим направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, на переконання Великої Палати, не є необхідним та ефективним способом усунення допущених порушень. Адже наслідком такого процесуального рішення було б відновлення судового провадження в повному обсязі спочатку, що передбачало б необхідність повторного виклику й допиту всіх свідків, перевірки всіх документів та інших матеріалів справи. Натомість порушення процедури сприйняття й дослідження судом інших доказів, крім показань зазначених вище двох потерпілих, ЄСПЛ не встановлено і з матеріалів справи не вбачається. За таких обставин призначення нового розгляду у місцевому суді може завдати шкоди інтересам кримінального судочинства, зокрема в частині дотримання розумних строків, а також реалізації засади безпосередності процесу, оскільки у зв`язку зі спливом тривалого часу після подій можливість забезпечення явки свідків до суду і відтворення ними обставин, що підлягають доказуванню, значно ускладнені.
      48. Виходячи з наведеного Велика Палата вважає, що виправлення констатованої ЄСПЛ невідповідності судового провадження вимогам статті 6 Конвенції можна здійснити шляхом нового апеляційного розгляду. Під час такого розгляду апеляційному суду необхідно з дотриманням норм процесуального права усунути порушення, зазначені в цій постанові.
      49. Зважаючи на викладене, керуючись статтями 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ухвалила:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвали Апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2011 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Г. Р. Крет
      Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко
      О. С. Золотніков І. В. Ткач
      Л. М. Лобойко С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 99648450