Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

11 листопада 2015 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Сеніна Ю.Л.,

суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Імексбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Нова-інвест», треті особи: орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_3, Києво-Святошинський районний відділ управління Державної міграційної служби України в Київській області, про звернення стягнення на предмети іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 липня 2014 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 9 жовтня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року,

 

в с т а н о в и л а :

 

У червні 2010 року публічне акціонерне товариство «Імексбанк» (далі – ПАТ «Імексбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 травня 2007 року між акціонерним комерційним банком «Імексбанк» (далі – АКБ «Імексбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Імексбанк», і товариством з обмеженою відповідальністю «Нова-інвест» (далі – ТОВ «Нова-інвест») укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику 1 млн 226 тис. євро зі сплатою 15 % річних та кінцевим строком повернення коштів 14 травня 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 24 травня 2007 року між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею S_1 га та житловий будинок з надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Окрім того на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 24 травня 2007 року укладено договір іпотеки між банком і ОСОБА_2, предметом якого є земельна ділянка площею S-2 га та житловий будинок з надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2. ТОВ «Нова-інвест» своїх зобов’язань за кредитним договором не виконало, кошти та проценти за їх користування банку не повернуло, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, яка станом на 7 червня 2010 року становила 1 млн 683 тис. 262 євро 34 євроценти, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) складало 16 млн 80 тис. 353 грн 21 коп.

 

Позивач просив звернути стягнення на іпотечне майно шляхом проведення прилюдних торгів, а також виселити відповідачів із житлових будинків, які є предметами договорів іпотеки.

 

У липні 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду із зустрічним позовом про розірвання договорів іпотеки.

 

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 липня 2010 року зустрічний позов залишено без розгляду.

 

Справа розглядалася судами неодноразово.

 

Останнім рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 липня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Імексбанк» відмовлено.

 

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 9 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Постановлено: звернути стягнення на предмети іпотеки – земельну ділянку площею S_1 га та житловий будинок, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 і належать ОСОБА_1 на праві власності згідно з державним актом на право власності на землю та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 23 липня 2005 року; земельну ділянку площею S_2 га та житловий будинок, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 та належать ОСОБА_2 згідно з державним актом на право власності на землю від 5 серпня 2005 року та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 10 січня 2006 року, в рахунок погашення заборгованості ТОВ «Нова-інвест» за кредитним договором від 17 травня 2007 року в сумі 16 млн 80 тис. 353 грн 21 коп., з яких: 11 млн 711 тис. 340 грн 75 коп. – заборгованість за кредитом, 1 млн 101 тис. 940 грн 41 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 3 млн 897 грн 32 коп. – проценти за користування кредитом, 266 тис. 174 грн 79 коп. – пеня за прострочення сплати процентів, шляхом проведення прилюдних торгів/аукціону за вартістю, визначеною в порядку виконавчого провадження. У задоволенні решті позовних вимог відмовлено.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року рішення апеляційного суду залишено без змін.

 

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статей 29, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР).

 

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала копії постанов Верховного Суду України від 18 березня (справа № 6-39цс15), 10 червня (справа № 6-333цс15) та 1 липня (справа № 6-396цс15) 2015 року. 

 

ОСОБА_2 заяву про перегляд судових рішень не подавала.

 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.

 

Згідно з пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Суди під час розгляду справи встановили, що 17 травня 2007 року між АКБ «Імексбанк», правонаступником якого є ПАТ «Імексбанк», і ТОВ «Нова-інвест» укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 1 млн 226 тис. євро зі сплатою 15 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 14 травня 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 24 травня 2007 року між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею S_1 га та житловий будинок із надвірними спорудами, що розташовані в АДРЕСА_1. Крім того, на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 24 травня 2007 року між банком і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею S_2 га та житловий будинок із надвірними спорудами, що розташовані в АДРЕСА_2.

 

ТОВ «Нова-інвест» своїх зобов’язань за кредитним договором не виконало, кредитні кошти та проценти за їх користування банку не повернуло, у зв’язку із чим утворилася заборгованість за кредитним договором, яка станом на 7 червня 2010 року становила 1 млн 683 тис. 262 євро 34 євроценти, що складало за курсом НБУ 16 млн 80 тис. 353 грн 21 коп.

 

Ухвалюючи рішення про відмову в позові ПАТ «Імексбанк», суд першої інстанції виходив з того, що на спірні правовідносини поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким тимчасово заборонено примусово стягувати нерухоме майно, яке є предметом застави/іпотеки, якщо таке майно виступає для забезпечення зобов’язань громадянина України за споживчими кредитами. Крім того, суд урахував, що відповідачі, які разом з малолітніми дітьми проживають у будинках, що є предметами іпотеки, іншого житла не мають.

 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову про звернення стягнення на предмети іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що статтею 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено тимчасову заборону на примусове стягнення нерухомого житлового майна, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язання громадянина України за споживчими кредитами, однак у справі, що переглядається, кредит було надано юридичній, а не фізичній особі – громадянину України, цей кредит не є споживчим, тому на спірні правовідносини не поширюється дія указаного Закону. Разом з тим примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за умови, якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в іншій погоджений сторонами строк. Оскільки відсутні докази про направлення відповідачам письмової вимоги банку про звільнення житлових будинків, то в задоволенні позовних вимог про виселення необхідно відмовити.

 

Проте в наданій для порівняння постанові від 18 березня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що за змістом статті 109 ЖК УРСР особам, які виселяються із житлового будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Якщо в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, то підстави для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла відсутні.

 

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 109 ЖК УРСР.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

 

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

 

За частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

 

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. 

 

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

 

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

 

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

 

Суди, ухвалюючи рішення про відмову в позові про виселення відповідачів із житлових будинків, які є предметом договорів іпотеки, керувались тим, що в матеріалах справи відсутні докази про направлення відповідачам письмової вимоги банку про звільнення житлових будинків, однак не звернули уваги на те, що житловий будинок на АДРЕСА_1 є власністю ОСОБА_1 з 23 липня 2005 року (відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно), а тому зазначений будинок не був придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів згідно з кредитним договором від 17 травня 2007 року, позичальником за яким є ТОВ «Нова-інвест». Тому правові підстави для виселення мешканців зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла відсутні. З’ясування судом обставин направлення відповідачам письмової вимоги банку про звільнення житлових будинків не мають правового значення для вирішення цієї частини позовних вимог у справі, яка переглядається.

 

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку».

 

Разом з тим посилання ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду України від 10 червня 2015 року в справі за позовом про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки не заслуговують на увагу, оскільки зміст цієї постанови не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, яка переглядається, судом встановлено, що юридичній особі було надано не споживчий кредит, а кредит з метою поповнення обігових коштів позичальника. 

 

Також безпідставними є посилання заявниці на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року в справі за позовом про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки зміст зазначеної постанови не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права; у справі, яка переглядається, позовні вимоги про визнання недійсними іпотечних договорів судом не розглядались.

 

За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що відсутні підстави для перегляду судових рішень у частині звернення стягнення на предмети іпотеки.

 

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

 

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині відмови в позові про виселення ОСОБА_1 із жилого приміщення з підстав, передбачених статтями 39–40 Закону України «Про іпотеку», підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові про виселення без надання іншого жилого приміщення на підставі частини другої статті 109 ЖК УРСР. 

 

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

 

п о с т а н о в и л а :

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. 

 

Рішення Апеляційного суду Київської області від 9 жовтня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення з жилого будинку скасувати. 

 

У задоволені позову публічного акціонерного товариства «Імексбанк» до ОСОБА_1 про виселення із жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення відмовити.

 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

Ю.Л. Сенін

Судді:

В.І. Гуменюк 

Н.П. Лященко 

Л.І. Охрімчук 

А.Г. Ярема 

 

Правова позиція,

висловлена Верховним Судом України

при розгляді справи № 6-1630цс15

 

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. 

 

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

 

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

 

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/974473EA7C6D0010C2257F000032AA24

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
      Справа № 640/14809/20
      Головуючий у І інстанції – Пащенко К.С.
      Суддя-доповідач – Мельничук В.П.

      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 вересня 2021 року
      м. Київ
      Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
      Головуючого-судді:  Мельничука В.П. 
      суддів:  Лічевецького І.О., Оксененка О.М., 
      при секретарі:  Черніченко К.О.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України про визнання протиправною та скасування Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27 травня 2020 року, -
      В С Т А Н О В И Л А:
      Кравець Ростислав Юрійович звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України, в якому просив:
      - визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020 «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання».
      В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що оскаржувана Постанова суперечить Конституції України, чинному Цивільному кодексу України, іншим правовим актам, а також прийнята з порушенням регламенту Кабінету Міністрів України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України».
      Крім того Позивач вказав, що спірна Постанова не пройшла обов’язкове громадське обговорення, фахову та юридичну експертизу, а також не була попередньо оприлюднена, і до неї не було додано комунікативного плану.
      Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
      Не погоджуючись з таким судовим рішенням Кравець Ростислав Юрійович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.
      В апеляційній скарзі Кравець Ростислав Юрійович посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
      Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з’ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам.
      Крім того Позивач вказав, що відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України має право на звернення з даним позовом до суду з метою захисту своїх прав та інтересів, які вважає порушеними в межах спірних правовідносин.
      Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича, в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Позивача, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.
      Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27 травня 2020 року Відповідачем прийнято Постанову «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання» № 481, якою до Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» (далі - Правила № 207) внесено зміни.
      Так, вказаною Постановою пункт 18 Правил № 207 після абзацу п’ятнадцятого доповнено новим абзацом такого змісту:
      “У разі перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань для реєстрації місця проживання особи додатково подається письмова згода відповідного іпотекодержателя або довірчого власника.”.
      Пункт 19 Правил № 207 доповнено абзацом такого змісту:
      “Працівник органу реєстрації також з метою перевірки належності особі, що подала заяву для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності чи належності власнику/співвласникам, що надали згоду особі для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності, а також з метою перевірки перебування такого житла в іпотеці або довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань використовує відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до Порядку доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (Офіційний вісник України, 2016 р., № 2, ст. 108; 2018 р., № 52, ст. 1827).”.
      Додаток 6 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту:
      “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                     (так/ні)”;
      Додаток 7 до Правил № 207 доповнено пунктом 3 такого змісту:
      “3. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                  (так/ні)”;
      Додаток 8 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту:
      “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                  (так/ні)”.
      Вважаючи, що оскаржувана постанова є такою, що порушує права Позивача, він звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду.
      Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що Кравець Р.Ю. не навів аргументів і не надав жодних доказів щодо порушення, внаслідок прийняття оскаржуваної Постанови, його прав чи інтересів.
      Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, та при розгляді апеляційної скарги вказує наступне.
      Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
      Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією (стаття 113 Основного Закону України).
      Відповідно до статті 3 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінет Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
      Згідно з положеннями статті 4 цього Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
      За приписами статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
      Відповідно до частин 1 та 2 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов.
      Згідно з пунктом 18 частини 1 статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
      Відповідно до частини 2 статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
      Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
      Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25.11.1997 року № 6-зп, частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
      Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
      Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
      При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
      Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
      Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України.
      Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 року № 18-рп/2004, дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», а саме, у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
      Системний аналіз, що проведено Конституційним Судом України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
      Тобто, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
      Судом першої інстанції встановлено, що Позивачем при зверненні з даним адміністративним позовом до адміністративного суду не надано належних і достатніх доказів на підтвердження обставин допущення дійсного порушення його реальних прав, свобод або інтересів прийнятою Кабінетом Міністрів України Постановою від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання». Також, будь-яких доказів, що право Позивача у разі скасування оскаржуваної постанови буде відновлено, не надано.
      При цьому, гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
      Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.
      До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі № 800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі № К/800/38720/15.
      Крім того, порядок звернення до суду в інтересах інших осіб, який визначено законодавством, не передбачає звернення до суду щодо захисту прав необмеженого кола осіб.
      Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2, п. 8 ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі № 21-438а12.
      Як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі № 21-1115во10 суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.
      Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб’єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особи дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
      Суд першої інстанції дійшов до висновку, що у ході судового розгляду справи Позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваною Постановою Відповідача порушено його законні права та інтереси.
      Натомість, Позивачем як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, вказано, що його права оскаржуваною постановою порушені, оскільки він здійснює також професійну адвокатську діяльність, та, зокрема, представництво інтересів фізичних та юридичних осіб у справах, пов'язаних з перебуванням житла в іпотеці.
      Так, з матеріалів справи вбачається, що оскаржувана Постанова № 481 ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, оскільки передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини.
      Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла.
      Звертаючись з даним адміністративним позовом Позивач зазначив, що діє не лише як фізична особа, але як адвокат, який у своїй професійній діяльності повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, чесно і сумлінно забезпечувати право на захист та надавати правову допомогу відповідно до Конституції України і законів України, з високою відповідальністю виконувати покладені на нього обов'язки та бути вірним своїй присязі адвоката.
      За таких обставин, колегія суддів вважає, що Позивач, в силу приписів частини 2 статті 264 КАС України, є суб’єктом правовідносин, у яких буде, або може бути застосовано вказана Постанова № 481.
      Щодо правомірності/протиправності прийняття Постанови № 481, колегією суддів встановлено наступне.
      Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
      Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
      Відповідно до пунктів 1, 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
      Згідно з частиною 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
      Відповідно до частини 2 статті 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
      Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначено Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII (далі - Закон № 794-VII).
      Згідно зі ст. 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
      Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
      Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
      Відповідно до частин 1, 2 статті 49 Закону 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
      Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
      Статтею 3 Конвенції Генеральної Асамблеї ООН про права дитини від 20.11.1989 визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Статтею 16 вказаної Конвенції Генеральної Асамблеї ООН встановлено, що жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.
      Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      Законом України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III передбачено право дитини на житло.
      Так, відповідно до частини 2 статті 18 вказаного Закону діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
      Проте, аналізуючи постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27.05.2020 № 481 колегія суддів приходить до висновку, що механізм, який встановлений оскаржуваною Постановою, ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, адже він передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини.
      Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла.
      У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 Європейський Суд з прав людини зазначив, що важливою метою ст. 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному «дотриманню» права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому.
      Проте, оскаржувана Постанова не забезпечує балансу інтересів між дітьми та іпотекодержателями або довірчими власниками такого майна.
      Відповідно до частини 6 статті 50 Закону № 794-VII проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов’язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      Разом з тим, будь-яких доказів попереднього оприлюднення оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України, Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було.
      Згідно з п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 до проекту акта Кабінету Міністрів, що має важливе суспільне значення і стосується прав та обов'язків громадян, додається комунікативний план за формою згідно з додатком 11.
      Враховуючи те, що попереднє оприлюднення проекту оскаржуваної постанови не відбувалось, то відповідно і до проекту оскаржуваного акта Кабінету Міністрів, в порушення вимог п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, не було додано комунікативний план.
      Основні вимоги до організації і проведення органами виконавчої влади консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики (далі - консультації з громадськістю) визначено Порядком проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 року № 996 (далі - Порядок № 996).
      Відповідно до пунктів 2-5 Порядку № 996 консультації з громадськістю проводяться з метою залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності, відкритості та прозорості діяльності зазначених органів.
      Проведення консультацій з громадськістю має сприяти налагодженню системного діалогу органів виконавчої влади з громадськістю, підвищенню якості підготовки рішень з важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням громадської думки, створенню умов для участі громадян у розробленні проектів таких рішень.
      Консультації з громадськістю проводяться з питань, що стосуються суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
      Результати проведення консультацій з громадськістю враховуються органом виконавчої влади під час прийняття остаточного рішення або в подальшій його роботі.
      Консультації з громадськістю організовує і проводить орган виконавчої влади, який є головним розробником проекту нормативно-правового акта або готує пропозиції щодо реалізації державної політики у відповідній сфері державного і суспільного життя.
      Інформація, пов’язана з організацією та проведенням консультацій з громадськістю, оприлюднюється у спеціально створеній рубриці "Консультації з громадськістю" офіційного веб-сайту органу виконавчої влади.
      Пунктом 12 Порядку № 996 визначено, що в обов’язковому порядку проводяться консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів, які:
      - стосуються конституційних прав, свобод та обов’язків громадян;
      - стосуються життєвих інтересів громадян, у тому числі впливають на стан навколишнього природного середовища;
      - передбачають провадження регуляторної діяльності у певній сфері;
      - визначають стратегічні цілі, пріоритети і завдання у відповідній сфері державного управління (у тому числі проекти державних і регіональних програм економічного, соціального і культурного розвитку, рішення стосовно їх виконання);
      - стосуються інтересів територіальних громад, здійснення повноважень місцевого самоврядування, делегованих органам виконавчої влади відповідними радами;
      - визначають порядок надання адміністративних послуг;
      - стосуються правового статусу громадських об’єднань, їх фінансування та діяльності;
      - передбачають надання пільг чи встановлення обмежень для суб’єктів господарювання та інститутів громадянського суспільства;
      - стосуються присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності, які за ними закріплені, об’єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій;
      - стосуються витрачання бюджетних коштів (звіти головних розпорядників бюджетних коштів за минулий рік).
      Оскільки оскаржуваною Постановою вносяться додаткові правила до реєстрації місця проживання громадян, що тягне за собою ускладнення процедури реєстрації громадян у житлі, яке перебуває в іпотеці або довірчій власності, то прийняття даної постанови стосується життєвих інтересів громадян, а тому головним розробником вказаної Постанови обов'язково мали бути проведені консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю.
      Разом з тим, перед прийняттям оскаржуваної Постанови консультації з громадськістю проведено не було, що суперечить наведеним нормам Порядку № 996.
      Відповідно до §52 Регламенту Кабінету Міністрів України Секретаріат Кабінету Міністрів проводить експертизу (фахову і юридичну) поданого до Кабінету Міністрів проекту акта та здійснює його опрацювання (вносить поправки, пов`язані з приведенням у відповідність з правилами нормопроектувальної техніки, редагує його та у разі потреби узгоджує поправки з головним розробником). Порядок проведення експертизи проектів актів встановлює Міністр Кабінету Міністрів.
      Згідно з §53 за результатами експертизи проекту акта Кабінету Міністрів Секретаріат Кабінету Міністрів оформляє експертний висновок.
      Проте, будь-які докази наявності експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було.
      Відповідно до абзацу першого пункту 1 § 55 Регламенту Кабінету Міністрів України опрацьований проект акта Кабінету Міністрів, зазначений у підпункті 1 пункту 2 § 28-1, разом з матеріалами, поданими головним розробником, та висновком Секретаріату Кабінету Міністрів, а також висновком Європейської Комісії (у разі наявності) включається до порядку денного засідання відповідного урядового комітету.
      Параграфом 55-1 передбачено, що розглянутий на засіданні урядового комітету та завізований Першим віце-прем`єр-міністром, Віце-прем`єр-міністром проект акта Кабінету Міністрів включається до порядку денного чергового засідання Кабінету Міністрів. До проекту акта крім матеріалів, поданих головним розробником, та експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів додаються витяг з протоколу засідання урядового комітету і довідка про розбіжності щодо проекту акта, якщо їх не врегульовано після розгляду урядовим комітетом.
      Акт Кабінету Міністрів приймається, якщо за результатами розгляду на засіданні до нього не висловлено зауважень.
      Прийняті акти Кабінету Міністрів Прем`єр-міністр підписує на засіданні Кабінету Міністрів.
      Після підписання акта Кабінету Міністрів внесення до його тексту будь-яких змін, у тому числі виправлення орфографічних та стилістичних помилок, здійснюється шляхом прийняття відповідного рішення на засіданні Кабінету Міністрів.
      Таким чином, для прийняття відповідного акта, проект такого має пройти певні етапи, кожен з яких здійснюється різними суб`єктами, а саме процедура підготовки, погодження, експертизи, внесення на розгляд та затвердження актів Кабінету Міністрів України.
      Разом з тим, проект оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України № 481 підготовлений з порушенням вказаних вимог чинного законодавства України.
      Отже, з огляду на вказане, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправною та скасування оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020.
      З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
      При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
      Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
      За змістом частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Розглянувши доводи Кравця Ростислава Юрійовича, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено за неповного з’ясування обставин справи та порушенням норм матеріального та процесуального права, а отже апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити.
      За правилами ч. 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав Відповідачем у справі, або якщо Відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
      На підтвердження сплати відповідних витрат в суді першої інстанції Позивачем надано квитанцію№ 30-3426384/С від 30.06.2020 про сплату 840,80 грн.
      Крім того, за подання апеляційної скарги Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1261,20 грн., що підтверджується квитанцією № ПН34933 від 29.06.2021.
      Відтак, з огляду на задоволення позовних вимог, та згідно з вимогами ч. 1 ст. 139 КАС України, судові витрати підлягають стягненню на користь Позивача за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача, який є суб`єктом владних повноважень.
      Керуючись ст.ст. 139, 241, 242, 243, 264, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича - задовольнити.
      Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року - скасувати.
      Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України - задовольнити.
      Визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27 травня 2020 року № 481.
      Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) на користь Кравця Ростислава Юрійовича (04053, м. Київ, пров. Бехтерівський, 4б, РНОКПП 2685002573) витрати зі сплати судового збору в розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
      Головуючий-суддя:     В.П. Мельничук
      Судді:     І.О. Лічевецький
      О.М. Оксененко
      Повний текст складено 28.09.2021 року.
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 569/7901/16-ц
      Провадження № 14-1 звц 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю
      секретаря судового засіданняСименюк С. Ю.,
      представника позивача - адвоката Бухти Н. А.
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бухта Наталія Андріївна, про перегляд за виключними обставинами
      рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року
      у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила виселити ОСОБА_2 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житла на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).
      2. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 26 травня 2006 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірваний на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року.
      3. Від шлюбу мають трьох неповнолітніх доньок. Крім того, вона має неповнолітнього сина від першого шлюбу, який проживає разом із ними.
      4. У лютому 2008 року на склад сім`ї із шести осіб їм була надана трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , основним наймачем якої є ОСОБА_1 (далі - спірна квартира).
      5. Посилаючись на те, що відповідач зловживає спиртними напоями, влаштовує сварки і скандали, систематично порушує правила співжиття, чим робить неможливим для неї та неповнолітніх дітей проживання з ним в одному житловому приміщенні, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, просила позов задовольнити.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. Рішенням від 04 квітня 2017 року Рівненський міський суд Рівненської області задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , виселивши ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого житла.
      7. Суд першої інстанції, застосувавши норми статті 116 ЖК УРСР, виходив із того, що відповідач систематично порушує правила співжиття і робить неможливим для інших членів сім`ї проживання з ним в одній квартирі.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. Рішенням від 14 червня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року скасував та ухвалив власне - про відмову в задоволенні позову.
      9. Апеляційний суд попередив ОСОБА_2 про необхідність дотримання належних правил співжиття з іншими членами сім`ї у спірній квартирі.
      10. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що позивач не довела обставин систематичного порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим проживання з ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу щодо нього виявились безрезультатними.
      (4) Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції
      11. Постановою від 20 серпня 2018 року Верховний Суд, розглянувши у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу позивачки, касаційну скаргу залишив без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.
      12. Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, які б доводили факт існування обставин, за наявності яких стаття 116 ЖК УРСР пов`язує можливість виселення без надання іншого жилого приміщення.
      (5) Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      13. У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою № 17496/19, у якій скаржилась переважно за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на відхилення судами її позову про виселення її колишнього чоловіка та співмешканця ОСОБА_2 відповідно до статті 116 ЖК УРСР, що залишало її та її дітей під загрозою подальшого насильства.
      14. 03 вересня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Левчук проти України» (далі - Рішення), яким постановив, що:
      14.1. Було порушення статті 8 Конвенції.
      14.2. Немає потреби окремо розглядати скаргу за статтями 6 та 13 Конвенції.
      15. Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 5650 євро компенсації судових та інших витрат.
      16. Указане рішення набуло статусу остаточного 3 грудня 2020 року.
      (6) Рух заяви про перегляд судового рішення
      17. 04 січня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), тобто у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      18. Як на підставу для перегляду за виключними обставинами зазначених вище судових рішень заявник посилається на рішення, ухвалене ЄСПЛ 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» (заява № 17496/19).
      19. Частиною третьою статті 425 ЦПК України встановлено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.
      20. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами.
      21. 28 січня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву
      22. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року.
      23. Заяву мотивовано тим,що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      (2) Позиції інших учасників справи
      24. Відповідач позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловив.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків ЄСПЛ
      25. Заслухавши доповідь судді, думку сторін, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      26. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      27. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. І це не відповідало вимогам статті 8 Конвенції та відповідно, було порушення цього положення.
      28. При цьому Суд зазначив, що Рівненський міський суд Рівненської області, який розглядав скаргу заявниці в першій інстанції, виніс рішення на її користь. Згодом зазначене вище рішення було скасоване в апеляційному провадженні, головним чином на підставі того, що виселення було б непропорційним втручанням у право на повагу до житла відповідача. Отже, головним завданням для Суду в цій справі було визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливого балансу між протилежними інтересами, про які йдеться. За таких обставин Суд нагадав, що саме національні суди повинні насамперед вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, і Суд не в змозі зайняти їхнє місце у цьому питанні. Утім, поважаючи національні суди у виборі відповідних заходів, Суд зобов`язаний переглянути їхні висновки з погляду Конвенції (пункт 83).
      29. У пункті 84 Рішення Суд наголосив, що раніше вказував у своїй судовій практиці, що виселення є найбільш крайнім заходом втручання у право людини на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Однак він також заявив, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. Більше того, у контексті статті 2 Конвенції Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність.
      30. Суд насамперед зазначив, що, як зауважив Уряд, заявниця в цій справі не скаржилась на якість загального реагування національних органів влади на її скарги про домашнє насильство. Вона скаржилась на те, що національні суди відмовились видати наказ про виселення її колишнього чоловіка, стверджуючи, що ця відмова піддала її та її неповнолітніх дітей ризику подальшої небезпеки. Він, головним чином, зосереджував увагу на реагуванні цивільних судів на вимоги заявниці про виселення заявника, хоч і на тлі послідовних скарг про домашнє насильство, існування якого не викликає сумніву (пункт 77 Рішення).
      31. Беручи до уваги аргумент Уряду України про те, що стаття 116 ЖК УРСР загалом є ефективним засобом захисту скарги заявниці, у цій справі, з погляду Конвенції, національні суди, зіткнувшись із твердженнями заявниці про те, що ОСОБА_2 періодично піддавався спалахам люті під час домашніх сварок, були зобов`язані в контексті провадження про виселення, ініційованого відповідно до зазначеного вище положення, оцінити достовірність її заяв та ризик майбутнього насильства у разі, якщо сторони продовжуватимуть жити під одним дахом. З матеріалів, що надійшли до Суду, не випливало, що Апеляційний суд або Верховний Суд провели комплексну оцінку цих елементів (пункт 85 Рішення).
      32. «Зокрема, як випливає з ухвали Апеляційного суду, він визнав, що певні порушення дійсно були присутні, і навіть визнав за доцільне «попередити ОСОБА_4., щоб він змінив своє ставлення...» (див. пункт 39 вище). Однак, хоча проти ОСОБА_4. було порушено кримінальне та адміністративне провадження у зв`язку з фізичним нападом на заявницю, і хоча поліцейські органи проводили з ним «профілактичні бесіди» та неодноразово виносили йому «попередження», прийнявши клопотання про виселення, суд встановив, що «систематичне порушення правил співжиття ОСОБА_4 не було продемонстровано» (див. параграф 39 вище; порівн. з рішенням у справі «Б. проти Молдови», цитованим вище, п. 74). За цих обставин Суд повторював, що там, де національні органи влади стикаються з достовірними твердженнями про домашнє насильство, вони повинні оцінити ситуацію в цілому, зокрема й ризик майбутнього насильства. Як випливає зі звітів соціальних працівників та поліції, ОСОБА_4. неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26 і 28 вище). Не видно, що Апеляційний суд взяв це до уваги та спробував проаналізувати потенційний ризик повторного насильства (пункт 86 Рішення).
      33. Таким чином, ЄСПЛ було оцінено матеріали відповідних кримінального та адміністративного проваджень, зокрема, матеріали які свідчать про так звані «профілактичні бесіди» та «попередження».
      34. ЄСПЛ при винесенні рішення зазначив, що заявниця у цій справі представила достовірні твердження про те, що протягом тривалого періоду часу вона зазнавала фізичного насильства, залякування та погроз з боку ОСОБА_4. , її колишнього чоловіка, з яким вона досі живе у квартирі (див. пункт 81 Рішення).
      35. Крім того, ЄСПЛ надав оцінку звітам соціальних працівників та поліції, з яких випливає, що ОСОБА_4 неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26, 28 і 86 рішення)
      36. Виходячи зі змісту Рішення можна дійти висновку, що при винесенні рішення Суд мав доступ до матеріалів відповідних кримінального та адміністративного проваджень, але вони не оцінювались Апеляційним судом Рівненської області та Верховним Судом, або ці суди не надали їм належну оцінку. Матеріалів кримінального провадження за статтею 125 Кримінального кодексу України матеріали справи не містять. Таким чином, апеляційний суд не оцінював надані заявницею докази, які, крім інших, врахував ЄСПЛ.
      37. Як зазначив ЄСПЛ у пункті 87 Рішення: «По суті апеляційний суд послався на той факт, що ОСОБА_4 ніколи не притягувався до відповідальності, не спробувавши проаналізувати основні причини такої ситуації, у тому числі випадки, коли органи державної влади не реагували на повідомлення про інциденти (див. пункти 10, 11, 18 та 24) або коли заявниця відмовлялася від своїх скарг щодо дій, які могли становити серйозний злочин (див. пункти 18 та 32). На цьому етапі Суд зазначає, що через специфіку домашнього насильства випадки, коли потерпілі відмовляються від своїм скарг, є поширеним явищем (див., зокрема, згадані рішення у справах «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), пункти 138 і 139; «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 99; та «Б. проти Молдови» (B. v. Moldova), пункт 54). Суд вважає, що така відмова не має звільняти національні органи влади від обов`язку оцінювати тяжкість ситуації з метою пошуку належного її врегулювання. До того ж автоматичне посилання на факт, що стверджувані потерпілі відмовилися від своєї скарги без здійснення всебічного аналізу ризиків, з якими вони продовжують жити, є несумісним із обов`язком держав враховувати вразливість потерпілих від домашнього насильства під час виконання своїх позитивних обов`язків у цій сфері за статтями 3 та 8 Конвенції.»
      38. Наступна група обставин, на які звернув увагу ЄСПЛ, становили: факти отримання соціального житла, отримання заявницею опіки над дітьми та ухилення ОСОБА_4 від сплати аліментів та твердження шкільних та соціальних працівників про емоційну відстороненість ОСОБА_4. від виховання дітей.
      39. Так, в пунктах 88 - 91 Рішення ЄСПЛ резюмує таке: «Як випливає з матеріалів справи, ОСОБА_4 та заявниця отримали соціальну квартиру, що є предметом спору, у зв`язку з народженням їхніх доньок. Після розлучення лише заявниця отримала опіку над дітьми. ОСОБА_4., зі свого боку, неодноразово ухилявся від сплати аліментів на дітей, а шкільні та соціальні працівники зазначали, що він був емоційно відсторонений від їх виховання. Повідомлялося, що діти, які неодноразово ставали свідками його сварок із заявницею, зазнавали серйозних страждань (див. пункти 26 та 29 вище). З ухвали Апеляційного суду не випливає, чи він розглядав вплив цих обставин на правомірність тривалої зацікавленості ОСОБА_4. у збереженні соціального помешкання та чи аналізував, як його жорстока поведінка стосовно заявниці впливала на законні інтереси дітей».
      40. У свою чергу, Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявниці на рішення Апеляційного суду, схваливши його аналіз.
      41. З огляду на ці чинники, детально описані вище, Суд вважав, що, відхиляючи скаргу заявниці про виселення ОСОБА_4. відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка загалом є належним законодавчим рішенням для її справи, національні судові органи не здійснювали комплексний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного й фізичного насильства, з яким стикалися заявниця та її діти. Суд також зазначив, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишались під загрозою подальшого насильства. Таким чином, не було досягнуто справедливого балансу між усіма протилежними особистими інтересами. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства.
      42. Суд зазначив, що скарга на порушення статей 6 та 13 Конвенції пов`язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, яка становить основне правове питання, порушене у цій заяві, і тому аналогічним чином є прийнятною. Проте з огляду на висновки, які стосуються статті 8, немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті вищезазначених скарг.
      43. ЄСПЛ встановлено порушення процесуального аспекту статті 8, який вимагає, щоб процес прийняття судових рішень, який призвів до заходів втручання, був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею. Процесуальний аспект статті 8 тісно пов`язаний з правами та інтересами, захищеними статтею 6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме «право на суд» при визначенні своїх «цивільних прав та обов`язків», тоді як процесуальна вимога статті 8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя.
      44. Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      45. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      46. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини.
      47. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (стаття 10 Закону № 3477-IV).
      48. Велика Палала Верховного Суду вважає, що належними заходами індивідуального характеру щодо заявниці буде повторний розгляд справи судом апеляційної інстанції, оскільки саме він може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яким ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.
      На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 3, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      постановила :
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року і постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла задовольнити частково.
      2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року та Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний тест постанови складений 05 травня 2021 року.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      І. В. Григор`єва
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Л. Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 97104071
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 квітня 2021 року
      м. Київ
      справа № 310/2950/18
      провадження № 61-16820сво19
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
      судді-доповідача - Висоцької В. С.
      суддів: Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В.,
      Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
      розглянув справу за позовом акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах
      та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3
      та ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку, за касаційною скаргою акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року в складі судді Прінь І. П. та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кочеткової І. В., Кримської О. М.,
      учасники справи:
      позивач - акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк»,
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
      представник ОСОБА_1 - Працевитий Геннадій Олександрович ,
      третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради,
      ОПИСОВА ЧАСТИНА
      Короткий зміст позовних вимог
      У травні 2018 року акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - АТ «ПУМБ», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку.
      Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору, укладеного 01 липня 2008 року між АТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 , остання отримала кредит у розмірі 51 000,00 доларів США, зі сплатою 13,99 % річних, строком до 01 липня 2028 року для придбання нерухомості, а саме: трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
      Того самого дня, між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала придбану нею квартиру в іпотеку на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором.
      У зв`язку із невиконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором, банк, на підставі умов договору іпотеки звернув стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», і зареєстрував своє право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що 30 березня 2018 року відповідним листом повідомив позичальника та запропонував їй протягом 14 днів звільнити житло.
      Позивач указував, що проживання та реєстрація у квартирі відповідачів перешкоджає йому здійснювати своє право власника. Посилаючись на статті 317, 321, 391 ЦК України, позивач просив виселити відповідачів з квартири відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зі зняттям з реєстраційного обліку.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року у задоволенні позову АТ «ПУМБ» відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку», статтю 109 ЖК Української РСР, мотивоване тим, що відповідачі не підлягають виселенню без надання іншого житла, оскільки спірна квартира передавалась в іпотеку, була придбана як за кредитні, так і за власні кошти іпотекодавця, про що зазначено у договорі купівлі-продажу квартири.
      При цьому суд послався на відповідну судову практику Верховного Суду України.
      Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
      Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року апеляційну скаргу АТ «ПУМБ» залишено без задоволення. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року залишено без змін.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції судом з дотриманням вимог статей 89, 263 ЦПК України дана належна оцінка доказам у справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову. Суд також посилався на відповідну судову практику Верховного Суду України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій у вересні 2019 року, АТ «ПУМБ» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку, що спірна квартира придбана не за кредитні гроші, оскільки придбана саме завдяки кредиту й передана в іпотеку, у зв`язку з чим помилково застосували частину другу статті 109 ЖК
      Української РСР. Вказаний спір має виключну правову проблему, оскільки саме від тлумачення терміну «житла, придбаного за кредитні кошти» залежить застосування норми статті 109 ЖК Української РСР, у зв`язку з чим просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Доводи інших учасників справи
      16 березня 2021 року від адвоката Працевитого Г. О., який діє в інтересах ОСОБА_1 , надійшли письмові пояснення на касаційну скаргу, у яких заявник заперечив проти доводів касаційної скарги. Також наголосив на тому, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 липня 2019 року у справі № 310/2400/18 скасовано реєстрацію права власності на спірне приміщення за АТ «ПУМБ».
      Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2019 року відкрито провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року справу за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку, прийнято до розгляду.
      Мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходила із того, що згідно з положеннями частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
      Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
      Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
      Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
      Згідно з положеннями частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      У постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 305/388/17 (провадження № 61-37226св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди правильно задовольнили позов про виселення відповідачів без надання іншого житла, оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який придбано на підставі договору купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року та який придбано за рахунок отриманих кредитних коштів. Доводи касаційної скарги про те, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР неможливо виселити осіб без надання іншого жилого приміщення, у разі якщо в іпотеку передане житло, яке не було придбане за рахунок отриманих кредитних коштів є безпідставними, оскільки суди встановили, що іпотечне житло було придбано за іпотечні кошти, а відтак, дійшли правильного висновку про виселення відповідачів без надання іншого житла.
      У постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 334/7331/15-ц (провадження № 61-15007св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що відповідно до положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» і статті 109 ЖК Української РСР відповідачі, які у добровільному порядку не звільнили житловий будинок, придбаний за рахунок кредитних коштів, на який рішенням суду звернено стягнення у рахунок погашення кредитної заборгованості, підлягають виселенню в судовому порядку.
      Таким чином, у справах № 305/388/17 та № 334/7331/15-ц Верховний Суд, установивши, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК Української РСР, зробив висновок про наявність правових підстав для виселення відповідачів без надання іншого житла.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду погодилась з таким висновком, виходячи з того, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки. У такому випадку при укладенні кредитного та іпотечного договорів позичальник та іпотекодавець усвідомлюють наслідки, які можуть настати при невиконанні або порушенні ними своїх зобов`язань за договорами, у вигляді виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла. Інше тлумачення наведених норм матеріального права відкриває позичальнику за кредитним договором та іпотекодавцю можливість недобросовісного здійснення своїх прав та порушення зобов`язань за вищевказаними договорами, оскільки в такому випадку внесення в рахунок оплати придбаного за кредитні кошти приміщення будь-якої, навіть незначної частини власних коштів або наявність у власності іпотекодавця будь-якої, хоча б незначної частини приміщення, що є предметом іпотеки, унеможливить для іпотекодержателя повноцінно розпорядитися предметом іпотеки. Тобто за таких обставин буде знівельовано мету і сутність права іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу у спосіб, передбачений законом.
      Водночас , у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) та Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР зроблено висновок про неможливість виселення відповідачів у разі, якщо в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця.
      Так , у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК Української РСР. Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, за положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР).
      У постанові від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновком суду про відмову в задоволенні позову, оскільки квартира, яка передана відповідачем банку в іпотеку, придбана не лише за рахунок кредитних коштів, а й з власні кошти, тому виселення без надання іншого житлового приміщення неможливо.
      У постанові від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновком апеляційного суду про те, що походження різниці вартості квартири не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти. Таким чином, не можна вважати, що спірну квартиру придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, а відповідно і виселенню з даної квартири без надання відповідачам іншого жилого приміщення не підлягають.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала необхідним передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступлення від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18); Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), та вказівки, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки.
      МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      01 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк», назву якого змінено на АТ «ПУМБ», і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, за яким ОСОБА_1 отримала кредит у сумі 51 000 доларів США, зі сплатою 13,99 % річних, строком до 01 липня 2028 року для придбання нерухомості, а саме: трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
      У рахунок забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 01 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк», назву якого змінено на АТ «ПУМБ», і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку придбану нею квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
      Після придбання цієї квартири відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА _2 , їх неповнолітні діти: ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , оселилися в цій квартирі і зареєстрували своє місце проживання в ній.
      У пункті 2. 1 договору купівлі-продажу спірної квартири, який був укладений 01 липня 2008 року між продавцями ОСОБА_6 , ОСОБА _7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 і покупцем ОСОБА_1 , зазначено, що продаж квартири здійснюється за 332 585 грн, із яких:
      103 085 грн було передано покупцем продавцям до підписання договору, а решта грошей у сумі 229 500 грн будуть передані продавцям після отримання покупцем кредиту в закритому акціонерному товаристві «Перший Український Міжнародний Банк».
      Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 23 березня 2018 року право власності на вказану квартиру зареєстровано за АТ «ПУМБ» на підставі рішення банку про звернення стягнення на іпотечне майно шляхом прийняття його у власність на підставі відповідного застереження, що міститься в договорі іпотеки від 01 липня 2008 року. За рішенням державного реєстратора від 23 березня 2018 року здійснена державна реєстрація права власності на квартиру за позивачем.
      18 квітня 2018 року банк направив на адресу відповідачів вимогу про виселення протягом 14 календарних днів з квартири, зняття з реєстрації місця проживання і звільнення квартири.
      Орган опіки та піклування виконкому Бердянської міської ради у своєму висновку від 17 квітня 2019 року №01-1047/47-1 дійшов до висновку, що вимоги банку про усунення перешкод у володінні і користуванні майном шляхом виселення неповнолітніх дітей є неправомірними, оскільки призведуть до порушення майнових прав дітей, для яких дане житло є єдиним місцем проживання.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
      У статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
      Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
      Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено главою 49 «Забезпечення виконання зобов`язання» ЦК України та Законом України «Про іпотеку».
      За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якого є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
      У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
      Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку», частиною третьою якої, одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      Виселення з іпотечного майна проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
      При вирішенні питання щодо надання мешканцям житлового приміщення, з якого вони підлягають виселенню, важливо встановити факт придбання житла за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи.
      Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
      У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
      Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
      У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
      Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
      Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 10 ЦПК України.
      Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
      Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
      Громадянам , яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      Частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
      Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
      Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
      Аналіз норм глави 26 ЦК України дає підстави для висновку, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав, оскільки частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна.
      Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти.
      У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.
      За викладених обставин Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступлення від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів:
      Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18); Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), та вказівки, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки.
      Водночас , Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 305/388/17 (провадження № 61-37226св18) та від 20 лютого 2019 року у справі № 334/7331/15 (провадження № 61-15007св18), а саме, в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК Української РСР наявні правові підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла.
      Щодо доводів касаційної скарги по суті У справі, яка переглядається, банк, як іпотекодержатель, звернувся з позовом про виселення мешканців з квартири без надання іншого житлового приміщення, зі зняттям з реєстраційного обліку, посилаючись на те, що проживання та реєстрація у квартирі відповідачів перешкоджає йому здійснювати своє право власника. Квартира, яка є предметом іпотеки, придбана частково за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою цієї квартири.
      Відповідно до положень частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
      Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
      Статтею 391 ЦК України врегульовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
      Відповідно до норм статті 589 ЦК України, частиною 1 статті 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».
      Згідно з положеннями статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
      У справі, яка переглядається, встановлено, що спірна квартира, загальною вартістю 332 585 грн, була придбана частково за особисті кошти відповідачів (103 085 грн) і частково за кошти отриманого кредиту (229 500 грн). Сторони цей факт не оспорювали.
      За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вважати спірну квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, а відтак, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідачі не підлягають.
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з висновком Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18) про те, що походження різниці вартості майна не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти.
      Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків суду по суті спору.
      Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
      Висновки щодо застосування норм права (частина друга статті 416 ЦПК України)
      Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
      Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
      Аналіз норм глави 26 ЦК України дає підстави для висновку, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав, оскільки частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна.
      Оскільки жилі приміщення та частка в праві спільної власності є різними видами об`єктів цивільних правовідносин, а, отже, можуть складати різні за змістом та наповненням правові поняття, що не дає можливості розповсюдити дію положень норми про виняток із загального правила, що встановлене частиною другою статті 109 ЖК Української РСР.
      Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення в цілому, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.
      Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
      Клопотання АТ «ПУМБ» мотивоване тим, що законодавством не визначені критерії житла, яке вважається придбаним за кредитні кошти. Визначення статусу такого житла носить суб`єктивний характер і визначається судом самостійно з урахуванням обставин конкретної справи.
      Також посилається на те, що даний спір має виключну правову проблему, а саме від тлумачення терміну «житла, придбаного за кредиті кошти» залежить застосування норми статті 109 ЖК Української РСР. Вказане питання має значення для формування єдиної правозастосовної практики, і має виняткове значення як для позивача, так і для інших суб`єктів кредитиних відносин, оскільки програми кредитування громадян на купівлю житла передбачали часткову сплату за таке житло власних коштів.
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду приходить до висновку, що відсутні підстави для задоволення клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наразі судова практика з питанння виселення мешканців з житла, придбаного частково за власні кошти та частково за кредитні кошти, є незмінною.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      У задоволенні клопотання акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
      Касаційну скаргу акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» залишити без задоволення.
      Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач В. С. Висоцька
      Судді: Б. І. Гулько
      Д. Д. Луспеник
      Є. В. Синельников
      І. М. Фаловська
      М. Є. Червинська
      Джерело: ЄДРСР 96309957
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/2091/19
      Провадження № 12-152гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І. В., учасника справи -
      представника позивача - Несін Л. П.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» (далі - КП «Спецжитлофонд») на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 5 серпня 2019 року (судді Іоннікова І. А., Тарасенко К. В., Коробенко Г. П.) у справі № 910/2091/19 за позовом КП «Спецжитлофонд» до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» (далі - Керуюча компанія) про виселення та стягнення 102 110, 95 грн.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У лютому 2019 року КП «Спецжитлофонд» звернулося до господарського суду з позовом до Керуючої компанії про виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 . Києві шляхом передачі майна за актом приймання - передачі та про стягнення з нього 102 110, 95 грн заборгованості з орендної плати, з яких: 44 216, 23 грн заборгованості зі сплати орендних платежів, 50 124, 16 грн неустойки за невиконання обов`язку щодо повернення об`єкта оренди, 1 660, 00 грн - 3 % річних та 6 110, 56 грн інфляційних збитків за несвоєчасне внесення орендних платежів.
      1.2. Позивач зазначив, що в серпні 2017 року закінчився строк дії укладеного з відповідачем договору оренди житлового приміщення (з урахуванням умови про його пролонгацію), а тому, зважаючи на наявність заборгованості з орендних і комунальних платежів, він повідомив відповідача про припинення дії договору та про необхідність звільнити квартиру АДРЕСА_1 , передану відповідачу для тимчасового проживання родини громадянки ОСОБА_1 .
      1.3. Ураховуючи систематичне порушення відповідачем зобов`язань зі сплати орендної плати та комунальних платежів, у зв`язку із чим утворилась заборгованість, позивач направив відповідачу повідомлення про відмову від пролонгації договору та повернення орендованого майна за актом приймання-передачі, однак цю вимогу відповідач не виконав.
      1.4. Відповідач у відзиві на позов указав, що при отриманні позову невідкладно вжив заходів для врегулювання питання в досудовому порядку, заборгованість сплатив у повному обсязі за платіжним дорученням № 820 від 28 лютого 2019 року. Також Керуюча компанія не заперечувала проти звільнення житлового приміщення, оскільки фактично відповідач приміщення не використовує, у приміщенні проживає родина громадянки ОСОБА_1 , тож порушення чинного законодавства з боку третіх осіб зумовило наслідки у вигляді прострочення зобов`язань з боку відповідача, що є, на його думку, підставою для звільнення його від відповідальності. Ураховуючи наведене, відповідач просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог у частині стягнення решти заявлених до стягнення коштів.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Ухвалою від 27 лютого 2019 року Господарський суд міста Києва відкрив провадження у справі та прийняв позовну заяву до розгляду.
      2.2. 27 березня 2019 року сторони подали спільну заяву про затвердження укладеної цього ж дня мирової угоди.
      2.3. Ухвалою від 2 квітня 2019 року Господарський суд міста Києва затвердив мирову угоду в редакції сторін від 27 березня 2019 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 7 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      2.4. Господарський суд першої інстанції відповідно до статті 192 ГПК України вказав, що мирова угода, підписана повноважними представниками сторін, не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб, та дійшов висновку, що укладеною угодою сторони не вийшли за межі предмета спору в цій справі.
      2.5. У червні 2019 року, керуючись приписами частини першої статті 254 ГПК України, ОСОБА_1 як особа, яка не брала участі у справі, звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, зазначивши, що прийнята судом ухвала про затвердження мирової угоди порушує її права та інтереси, у зв`язку із чим просила поновити строк на апеляційне оскарження та скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      2.6. На обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що господарський суд порушив статті 192, 193 ГПК України та вийшов за межі предмета спору, адже за мировою угодою відповідач визнав свій обов`язок звільнити квартиру АДРЕСА_1 , який не може бути ним виконаний, тому що в цьому приміщенні фактично проживає родина скаржниці, у складі якої є неповнолітня дитина.
      2.7. Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 5 серпня 2019 року залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_1 . Ухвалою від цієї ж дати частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а саме ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року скасував, провадження у справі закрив, матеріали справи повернув до суду першої інстанції.
      2.8. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спір у цій справі не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки позовні вимоги фактично зводяться до виселення зі спірного приміщення та стягнення заборгованості з орендних платежів за фактичне проживання в орендованому приміщенні громадянки ОСОБА_1 та її родини. Отже, заявлені КП «Спецжитлофонд» вимоги про виселення з квартири АДРЕСА_1 стосуються прав фізичної особи, а тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд також вказав, що відповідно до вимог статті 21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У серпні 2019 року КП «Спецжитлофонд» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 5 серпня 2019 року про закриття провадження скасувати, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року в цій справі залишити в силі.
      3.2. Зазначало, що висновок суду апеляційної інстанції щодо змісту поданого позову як спрямованого на виселення фізичної особи та вирішення цієї справи в порядку цивільного, а не господарського судочинства є неправильним, оскільки договір оренди від 1 вересня 2008 року № 4631 був укладений між КП «Спецжитлофонд» (орендодавець) та Керуючою компанією (орендар), то саме ці юридичні особи є сторонами цих договірних відносин. Фізична особа ОСОБА_1 не є стороною договору оренди, а лише мешкає там унаслідок договірних відносин, які виникли між двома комунальними підприємствами. Скаржник зауважив, що спірне майно є частиною його маневреного фонду, однак КП «Спецжитлофонд» не наділене повноваженнями вирішувати житлові питання громадян, а лише надає житлові приміщення в оренду з метою отримання прибутку та поповнення місцевого бюджету.
      3.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 2 вересня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою КП «Спецжитлофонд» на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 5 серпня 2019 року, витребував з Господарського суду міста Києва матеріали справи та справу разом із вказаною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів частини шостої статті 302 ГПК України.
      3.4. Ухвалою від 17 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до провадження справу № 910/2091/19, установила строк для подання відзиву на касаційну скаргу та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4. 1. У судовому засіданні позивач підтримав доводи касаційної скарги, просив її задовольнити та скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції.
      4. 2. Інші учасники справи процесуальним правом на участь у судовому засіданні та правом направлення відзиву на касаційну скаргу не скористались.
      5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      5.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      5.3. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      5.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      5.5. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      5.6. За змістом частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      5.7. Отже, у порядку цивільного судочинства розглядаються будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      5.8. Відповідно до частин першої, другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      5.9. У вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексуУкраїни (далі - ГК України). Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованихЦивільним кодексом України (далі - ЦК України), ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
      5.10. Положеннями статті 283 ГК України визначені поняття та ознаки договору оренди, а саме: за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (частина перша статті 283 ГК України). До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК Україниз урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина шоста статті 283 ГК України).
      5.11. За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 ЦК України).
      5.12. Стаття 785 ЦК України передбачає, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
      5.13. За статтею 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
      5.14. Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб.
      5.15.Отже, вимоги, які випливають з правовідносин за договором оренди (найму) житла та спрямовані на реалізацію прав і виконання обов`язків за цим договором, є такими, що звернені до сторони договору оренди (найму) житла та регулюються, крім умов договору, приписами ГК України та ЦК України. Саме сторона договору оренди (найму) житла є відповідальною за використання орендованого житла за цільовим призначенням, своєчасну сплату платежів за договором оренди, повернення орендодавцю орендованого житла після припинення дії договору.
      5.16. Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач (орендодавець) просив стягнути з відповідача (орендаря) суму заборгованості, неустойки за невиконання обов`язку щодо повернення об`єкта оренди та штрафних санкцій за несвоєчасне внесення орендних платежів, і підставою для звернення з таким позовом є невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором оренди від 1 вересня 2008 року № 4631, який (як зазначалося раніше за встановленими судами обставинами) було укладено КП «Спецжитлофонд» (орендодавцем) та Керуючою компанією (орендарем).
      5.17. Отже, позовні вимоги щодо стягнення суми заборгованості та штрафних санкцій є такими, що виникли з договору оренди, укладеного юридичними особами, у зв`язку з невиконанням відповідачем, як вважає позивач, обов`язку за договором у частині оплати орендних платежів. Такі вимоги виникли між юридичними особами в межах господарського спору між ними, тож мають розглядатися за правилами господарського судочинства, що суперечить висновку суду апеляційної інстанції про віднесення спору в цій частині до спору цивільної юрисдикції.
      5.18.Водночас за доводами касаційної скарги орендоване приміщення є таким, що належить до маневреного житлового фонду. Закон України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» містить визначення поняття маневреного житлового фонду як житла з фонду, сформованого інвестором-забудовником за власні кошти та призначеного для тимчасового проживання громадян на час проведення реконструкції житла застарілого житлового фонду. Маневрений житловий фонд як житло, призначене для тимчасового проживання переселених громадян, належить до житлового фонду спеціального призначення.
      5.19. Порядок надання та користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання врегульовано главою 4-1 Житлового кодексу УРСР, за статтею 132-1 якого до жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відносяться жилі приміщення, пристосовані для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили постійне місце проживання.
      5.20. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються громадянам, які втратили житло внаслідок звернення стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, у порядку, встановленому цим Кодексом, особам, яких визнано біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту, та громадянам, які вимушені залишити жиле приміщення внаслідок його аварійного стану, стихійного лиха або з інших підстав, які загрожують стану та безпеці відповідного жилого приміщення, у порядку, встановленому законом.
      5.21. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання відносяться до спеціалізованих жилих приміщень, які повинні відповідати санітарним та технічним вимогам. Жила площа в жилих приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання надається за нормами, установленими для проживання громадян у гуртожитках. Такі приміщення надаються громадянам за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживання і їх сукупний дохід недостатній для придбання або найму іншого жилого приміщення. Першочергове право на забезпечення жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання мають сім`ї з неповнолітніми дітьми, вагітні жінки, особи, які втратили працездатність, та особи пенсійного віку.
      5.22. Громадяни, яким надане жиле приміщення з фондів житла для тимчасового проживання, не мають права приватизувати, обмінювати та здійснювати поділ цього жилого приміщення, здавати його в піднайм або вселяти в нього інших мешканців.
      5.23. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються на строк до одного року з можливістю продовження цього строку в разі неспроможності мешканця цього приміщення набути альтернативне місце проживання. Підставами для дострокового припинення права громадянина на користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання є: надання громадянину або придбання ним іншого жилого приміщення; підвищення доходів громадянина до рівня, який дозволяє йому укласти договір найму іншого жилого приміщення; порушення громадянином правил користування жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання; приведення мешканцем такого жилого приміщення у непридатність для його використання; інші підстави, установлені законом.
      5.24. Порядок надання та користування жилою площею в жилих приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      5.25. Отже, питання підстав, порядку та строку перебування громадянина в жилому приміщенні, наданому йому для тимчасового проживання з майна спеціального фонду як житло маневреного фонду, регулюється Житловим кодексом УРСР, а вимоги про виселення з цієї квартири стосуються безпосередньо прав саме фізичної особи та повинні розглядатися в межах і за правилами цивільного судочинства.
      5.26. За змістом статті 21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачене цим Кодексом.
      5.27. Скасовуючи ухвалу господарського суду про затвердження мирової угоди, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про укладення мирової угоди на порушення прав фізичної особи, оскільки зміст позовної заяви фактично зводиться до усунення перешкод у користуванні позивачем спірним приміщенням шляхом виселення із спірного приміщення ОСОБА_1 та її родини, а визнання відповідачем обов`язку звільнити квартируі передати її позивачу за актом приймання - передачі порушують права ОСОБА_1 та її родини.
      5.28. За змістом частини першої статті 192 ГПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб.
      5.29. Частина друга статті 193 ГПК України передбачає, що ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження».
      5.30. Ухвала про затвердження мирової угоди як процесуальний документ, підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» і однією із засад виконання рішення за цим Законом є його обов`язковість. Водночас виконання такої ухвали стосується фізичних осіб, які не брали участі у справі, - громадянки ОСОБА_1 та її родини, що є користувачами спірного житла як на підставі укладеного сторонами справи договору оренди, так і відповідно до наведених вище положень законодавства.
      5.31. Постановляючи ухвалу від 2 квітня 2019 року, місцевий господарський суд не врахував указаних обставин та затвердив мирову угоду в частині звільнення житлового приміщення на порушення приписів статей 192, 193 ГПК України щодо прав фізичної особи (та її родини) на проживання у квартирі маневреного житлового фонду.
      5.32. Ураховуючи, що вимоги позивача про виселення з квартири стосуються саме користувача (фізичної особи), і перевірці підлягають підстави перебування цієї особи в житловому приміщенні відповідно до вимог житлового законодавства, то доводи скаржника про віднесення спору в цій частині до спору господарської юрисдикції як такого, що виник з невиконання господарського договору, укладеного юридичними особами є необґрунтованими, а висновки апеляційного суду про необхідність розглядати питання виселення з квартири маневреного житлового фонду як позову до фізичної особи за правилами цивільного судочинства - правильними.
      5.33. Водночас слід зазначити, що на порушення приписів частини першої статті 281 ГПК України суд апеляційної інстанції постановив ухвалу про скасування ухвали Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року та закриття провадження у справі за наслідками розгляду апеляційної скарги, тоді як за приписами цієї норми закону суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвалює судові рішення у формі постанов згідно з вимогами, установленими статтею 34 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з урахуванням особливостей, зазначених у цій главі, що також є підставою для скасування судового рішення, ухваленого судом апеляційної інстанції з порушенням встановленої форми.
      5.34. Питання скасування судового рішення суду першої інстанції та визначення результатів судового провадження у справі не належать до процедурних питань, пов`язаних з рухом справи, клопотань та заяв учасників справи, питань про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, які відповідно до частини другої статті 281 ГПК України вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал у порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції.
      6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      6.1. За змістом частини шостої статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      6.2. За частиною першою статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      6.3. Перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ними обставин та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування прийнятих у справі ухвал з направленням справи на розгляд до місцевого господарського суду в частині стягнення суми заборгованості та закриття провадження у справі в частині позовних вимог про виселення з квартири АДРЕСА_1 .
      7. Щодо судових витрат
      7.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на розгляд у частині позовних вимог про стягнення суми заборгованості розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду справи.
      7.2. У частині позовних вимог, провадження за якими закрито, повернення судового збору здійснюється відповідно до приписів статті 7 Закону України «Про судовий збір» ухвалою суду за клопотанням особи, яка його сплатила.
      Керуючись статтями 300, 308, 310, 311, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» задовольнити частково.
      Ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 5 серпня 2019 рокута ухвалу Господарського суду міста Києва від 2 квітня 2019 року у справі № 910/2091/19 скасувати.
      Справу в частині позовних вимог про стягнення 102 110, 95 грн заборгованості з орендної плати направити для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.
      Провадження у справі в частині позовних вимог про виселення з квартири АДРЕСА_1 закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. О. Золотніков
      С. В. Бакуліна
      О. Р. Кібенко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 88265309
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 205/578/14-ц
      Провадження № 14-48 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальниця), яка діє у власних інтересах і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , а також до ОСОБА_3 (далі разом - відповідачі), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Органу опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки
      за касаційною скаргою позичальниці на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований у АДРЕСА_1 (далі - будинок), шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      1.2. Виселити відповідачів із будинку, які в ньому зареєстровані та проживають.
      2. Позовну заяву мотивував такими обставинами:
      2.1. 22 червня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, уклало з позичальницею кредитний договір, відповідно до умов якого позивачнадав останній кредит у розмірі 24 000,00 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 22 червня 2027 року.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки (далі - договір іпотеки), за яким позичальниця передала в іпотеку позивачеві будинок.
      2.3. Через неналежне виконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 грудня 2013 року становила 23 826,43 доларів США (еквівалент - 190 373,18 грн).
      2.4. На підставі пункту 29 договору іпотеки (далі - договір про задоволення вимог іпотекодержателя) та статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від імені позичальниці будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 10 жовтня 2014 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      4. Мотивував такими обставинами:
      4.1. Позивач направив позичальниці вимогу про повернення заборгованості за кредитним договором та про добровільне звільнення будинку, що є предметом іпотеки (том 1, а. с.10), але позичальниця вимогу не виконала.
      4.2. У задоволенні позовних вимог слід відмовити через дію на час ухвалення рішення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII(далі - Закон № 1304-VII).
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      5. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року залишив без змін.
      6. Суд апеляційної інстанції вважав висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову обґрунтованим, оскільки на спірні правовідносини поширюються приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», позичальниця постійно проживає у будинку, площа якого не перевищує 250 кв. м, не має іншого житла та не давала згоду на відчуження будинку.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 29 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, в якій рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 грудня 2014 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
      8. Мотивував ухвалу тим, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення у період дії Закону № 1304-VII. Чинність цього закону на час ухвалення рішення є лише підставою для визначення порядку його виконання.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд)
      9. 29 вересня 2015 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову.
      10. Рішення суд мотивував так:
      10.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором належно не виконала, допустила прострочення повернення кредиту та процентів за кредитом. Загальна сума заборгованості позичальниці становить 23 826,43 доларів США, з яких заборгованість: за кредитом - 22 052,29 доларів США, за процентами за кредитом - 602,62 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за кредитним договором - 7,13 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (процентна складова) - 1 133,10 доларів США.
      10.2. Позивач направив позичальниці передбачену статтею 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення, яку та отримала 2 листопада 2013 року. Проте доказів виконання цієї вимоги позичальниця суду не надала.
      10.3. Суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, про те, що, виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні у розумінні статті 39 цього Закону визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 того ж Закону.
      10.4. Згідно з пунктом 24 договору іпотеки для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку початкова ціна цього предмета встановлюється у розмірі, зазначеному у пункті 35.5 вказаного договору (151 500,00 грн). Тобто, ці правила визначення початкової ціни стосуються лише випадків позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та не поширюються на спірні правовідносини.
      10.5. Позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Зазначення ціни предмета іпотеки є обов`язковим, оскільки ця умова вказана як обов`язкова для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 зазначеного Закону. Тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в примусовому порядку, а також для виселення відповідачів з будинку.
      10.6. Вимога про виселення є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому в її задоволенні теж слід відмовити.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      11. 4 липня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог:
      11.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю вчинення всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      11.2. Відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів.
      11.3. Відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону № 1304-VII.
      12. Мотивував рішення так :
      12.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором не виконує, а тому позивач вправі задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом звернення стягнення на нього в судовому порядку у визначений іпотекодержателем спосіб.
      12.2. За змістом частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36 і частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань. Зазначені приписи передбачають задоволення вимог іпотекодержателя «шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачений іпотечним договором».
      12.3. Виконання рішення у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII слід відстрочити. Цей Закон не встановлює, що іпотека припиняється, а передбачає заборону примусового звернення стягнення на житло та є підставою для визначення порядку виконання відповідного судового рішення, а саме для вказівки на те, що це рішення не можна примусово виконати впродовж чинності зазначеного Закону.
      12.4. Суд вважав необґрунтованою вимогу про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною з огляду на приписи частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 176 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 405 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      13. У липні 2016 року позичальниця звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      14. 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      15. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов`язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      16. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду неоднаково застосовує приписи вказаних статей Закону України «Про іпотеку».
      16.1. Так, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 922/2416/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16.
      16.2. А у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договір іпотеки не передбачає іншого порядку). Тому позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку» звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий.
      17. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах не сприяє єдності правозастосовної практики. У справі № 205/578/14-ц слід застосувати підхід до тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку», аналогічний до того, що вже висловлений Великою Палатою Верховного Суду у справі № 760/14438/15-ц у постанові від 21 березня 2018 року щодо застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      18. Позичальниця мотивує касаційну скаргу так:
      18.1. Позивач не надав відомостей про початкову ціну предмета іпотеки, не оцінив будинок, що суперечить статтям 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», а тому апеляційний суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Слід застосувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15.
      18.2. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з розділом V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладеного у договорі іпотеки (пункт 24 цього договору).
      Відповідно до пункту 29 останнього звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя можна здійснити у позасудовому порядку шляхом : 1) переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; 2) продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, зокрема на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному у статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, зокрема отримувати витяг з державного реєстру права власності на нерухоме майно.
      Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем є неналежним, оскільки сторони договору іпотеки визначили такий спосіб як позасудовий, що згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку»виключає можливість його застосування у судовому порядку.
      (2) Позиція інших учасників справи
      19. Позивач та інші учасники відзиви на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо змісту понять «спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя», «підстава звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб задоволення вимог іпотекодержателя»
      20. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.
      21. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України).
      22. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку», одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
      23. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону).
      24. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      25. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду(стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).
      26. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
      27. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 14-20, 57-60 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.
      (1.2) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем
      28. У касаційній скарзі позичальниця зазначила, що сторони у пункті 29 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя через продаж ним від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку позичальниці, позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює.
      29. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 5 грудня 2018 року передав справу № 205/578/14-ц до Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду вже відступила у постанові від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц від зазначеного висновку.
      30. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).
      31. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 цього Закону).
      32. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Положення вказаної частини не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      33. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя статті 35 Закону України «Про іпотеку»).
      34. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
      35. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку») не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Це означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (див. пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      36. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (див. пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). Судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону.
      37. Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      38. Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      39. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      40. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
      41. Позичальниця постійно наголошувала на тому, що у договорі іпотеки сторони передбачили іпотечне застереження з двома визначеними частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем від імені позичальницібудь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку».
      42. З огляду на наведені вище висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 37, 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», враховуючи обов`язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які, визначаючи його умови, реалізували принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду вважає висновки апеляційного суду помилковими. Задовольняючи позов у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторони у договорі іпотеки визначили відповідний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанцій не обґрунтовував. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює.
      43. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.
      44. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд застосував частину другу статті 16 ЦК України, частину третю статті 33, статтю 36 і частину першу статті 37 Закону України «Про іпотеку» та вважав, що через невиконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором у позивача виникло право задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки, звернувши на нього стягнення шляхом його продажу з укладенням позивачем від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Мотивуючи рішення, апеляційний суд також вказав, що можливим є звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
      45. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке :
      45.1. Згідно з частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, та право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 зазначеного Закону, є двома різними способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.
      45.2. Процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
      45.3. На відміну від судового порядку, який за певних умов (див. пункти 61-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц) може бути застосований для реалізації права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, регламентованим статтею 37 цього Закону, яка не передбачає можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі № 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц). Саме тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, які зазначив в ухвалі від 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі № 205/578/14-ц.
      45.4. З огляду на викладене апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентований статтею 37 Закону України «Про іпотеку», з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також дійшов помилкового висновку про те, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду.
      45.5. Більше того, застосована апеляційним судом стаття 37 згаданого Закону взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а саме для реалізації цього права позивач звернувся до суду. Натомість стаття 38 Закону України «Про іпотеку», яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Тоді як позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Незважаючи на вимоги закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
      45.6. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач встановити у рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця (див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).
      46. У касаційній скарзі позичальниця просить, зокрема, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      47. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зокрема, застосувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. Мотивував відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки тим, що позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», тоді як зазначення такої ціни є обов`язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону. Погоджену для звернення стягнення на предмет іпотеки у договорі іпотеки початкову ціну цього предмета суд не взяв до уваги, встановивши, що таке погодження мало місце для випадків застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вимогу про виселення суд вважав похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні цієї вимоги він теж відмовив.
      48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Отже, аналогічно саме по собі незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення на підставі рішення суду стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого предмета іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві.
      49. З огляду на вказане, враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, немає підстав залишити в силі рішення цього суду щодо відмови у задоволенні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      (1.3) Щодо вимоги про виселення відповідачів
      50. У касаційній скарзі відсутні доводи про те, що суди порушили норми права, вирішуючи вимоги позивача про виселення. Однак з огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає рішення судів попередніх інстанцій у цій частині.
      51. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з будинку з огляду на те, що ця вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої суд відмовив.
      52. Ухвалюючи нове рішення та відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною, апеляційний суд застосував частину четверту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частини другу та третю статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 176 СК України, статтю 405 ЦК України.
      53. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      54. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом (частина третя статті 109 Житлового кодексу УРСР).
      55. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
      56. У частині другій зазначеної статті й у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР встановлений порядок дій іпотекодержателя з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки, у випадку прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного договору. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
      57. Отже, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення.
      58. Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань. Вказаний закон не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання цих рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію вказаного Закону на період його чинності (див. висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 643/2333/15-ц).
      59. Враховуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, судові рішення в частині вирішення вимоги позивача про виселення відповідачів з будинку також слід скасувати, відмовивши узадоволенні цієї вимоги з підстав, викладених у цій постанові.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      60. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      61. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      62. Зважаючи на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та надану оцінку аргументам позичальниці, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. А тому рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове про відмову у позові.
      (2.2) Щодо судових витрат
      63. Позичальниця була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Документальні підтвердження інших її судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Тому за наслідками перегляду справи підстав для розподілу таких витрат немає.
      Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суд Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. М. Ситнік
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 85541604