ANTIRAID

Питання, що відображені в огляді, можуть бути корисними як для фахівців у галузі права, так і для сторін судового процесу. Огляд містить аналіз судових рішень та правових позицій Верховного Суду, які формують сучасний підхід до застосування норм щодо судових витрат, їх розподілу між сторонами та відшкодування, а також основні тенденції, які простежуються у вирішенні спорів щодо судових витрат, зокрема про: ✅ визначення судового збору за подання позовної заяви майнового характеру; ✅ судовий збір за подання апеляційних та касаційних скарг; ✅ застосування положень статей 3, 5 Закону України «Про судовий збір» щодо звільнення від сплати судового збору за подання заяв (скарг); ✅ застосування положень ст. 8 Закону України «Про судовий збір» щодо відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру або звільнення від його сплати; ✅ порядок повернення судового збору; ✅ розподіл судових витрат у разі залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі; ✅ розподіл судових витрат за результатами розгляду справ за участю прокурора; ✅ особливості розподілу витрат на професійну правничу допомогу. Тож читайте, застосовуйте, поширюйте! https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_KCS_sud_vutrat_2018_08_2024.pdf Огляд судової практики ВС щодо судових витрат у господарському та цивільному судочинстві за період 2018 - серпень 2024 року.pdf

Це наша справа. Вважаю, що прийшов час позбавляти як нотаріусів так і виконавців свідоцтв за вчинення та виконання виконавчих написів вчинених на нотаріально не посвідчених договорах. Суд зазначив: Оскаржуваний виконавчий напис вчинено нотаріусом після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Відповідно до пункту 1 Переліку (в редакції, чинній на момент вчинення виконавчого напису) «Нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно», для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання». Оскільки позивач не укладав кредитного договору, посвідченого нотаріально, то наявні підстави для визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

ЄУН № 757/38957/23-ц Провадження 2/201/689/2024 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 листопада 2024 року м. Дніпро Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська в складі головуючого судді Покопцевої Д.О., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, треті особи - приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенко Юрій Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович, - ВСТАНОВИВ: Позивач просить суд визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис за № 13989, вчинений 22.06.2021р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О., яким стягнуто з неї заборгованість за кредитним договором № 177967-КС-001 від 18.11.2020р. в сумі 78 121 грн 30коп, укладеним між сторонами, стягнути з відповідача безпідставно отримані в порядку виконання цього виконавчого напису 2 751грн 91коп, вирішити питання судових витрат. Посилається на те, під час вчинення виконавчого напису приватний нотаріус не переконався належним чином у безспірності заборгованості, до цього ж вчинив напис на договорі, який нотаріально не посвідчений, чим порушив норми законодавства, за якими стягнення проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Посилаючись на викладене, просить про задоволення позову. Представник відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» - подав відзив, яким позов не визнав, зазначивши, що вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Метою подання позову вважає намагання відповідача уникнути сплати кредитної заборгованості. Зазначає, що у виконавчому провадженні з виконання оспорюваного виконавчого напису відповідачем отримано 1961грн 75коп, а не 2 751грн 91коп, як то вказує позивачка. Інші заяви по суті справи не подавалися, час для подання є достатнім. Суд вирішує справу за наявними матеріалами у порядку спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини. 18.11.2020р. між сторонами в простій письмовій формі укладено договір позики № 177967-КС-001 (а.с.127-128). 22.06.2021р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. вчинено виконавчий напис за № 13989, яким стягнуто з позивача на користь відповідача заборгованість за кредитним договором № 177967-КС-001 від 18.11.2020р. в сумі 78121 грн. 30 коп (а.с.30). Постановою від 07.08.2021р. приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Ю.О. відкрито виконавче провадження з виконання цього виконавчого напису (а.с.34), яке триває, і впродовж якого з позивача стягнуто на користь відповідача 1961грн 75коп, про що відповідачем надані копії платіжних інструкцій (а.с.81-84). Позивачка вказує, що з неї впродовж виконання оспорюваного виконавчого напису стягнуто 2 751грн 91коп, доказів викладеного не подала. Час для подання доказів судом надано достатній. За загальним правилом статей 15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 18 ЦК України). Для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 87 Закону України «Про нотаріат»). У частині першій статті 88 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Відповідно до абзацу 7 частини першої статті 89 Закону України «Про нотаріат» у виконавчому написі повинні зазначатися розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника. У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року в справі № 6-887цс17 зроблено висновок, що «вчинення нотаріусом виконавчого напису це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. Захист прав боржника в процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається в спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку, шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності». Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 20, 22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц (провадження № 14-557цс19) зазначено, що «вчинення нотаріусом виконавчого напису це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на і підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності» (такі ж висновки викладені у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі №331/427/22). Але постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року скасовано, визнано незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме: п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту: «11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов`язанням до закінчення строку виконання основного зобов`язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов`язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувана про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв`язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу», п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів: «Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту: «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувана про непогашення заборгованості.». Зобов`язано Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили. Оскаржуваний виконавчий напис вчинено нотаріусом після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Відповідно до пункту 1 Переліку (в редакції, чинній на момент вчинення виконавчого напису) «Нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно», для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання». Оскільки позивач не укладав кредитного договору, посвідченого нотаріально, то наявні підстави для визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Саме до аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у цивільній справі №172/1652/18. Позаяк кредитний договір, на підставі якого вчинено оскаржуваний виконавчий напис, не укладений нотаріально, слід визнати цей виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, та стягнути з відповідача на користь позивача безпідставно отримані 1 961грн 75коп. Відтак позов слід задовольнити частково. Стягнути з відповідача на користь позивача витрати за сплати судового збору в сумі 2 375грн 73коп ( за задоволену вимогу немайнового характеру 1073грн 60коп, за задоволену заяву про забезпечення позову 536грн 80коп, за частково задоволену вимогу пропорційно задоволеного 736грн 33коп (1073,60х1961,75/2751,91). Крім того, позивачем заявлені вимоги про стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 10 000грн. за надання правової допомоги у справі з визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та стягнення необгрунтовано отриманих грошових коштів в порядку виконання цього виконавчого напису. Враховуючи не велику за фабулою та доказом складність справи та виконаної роботи, принцип пропорційності, ст. 11 ЦПК України, який передбачає співмірність та розумність відшкодування понесених судових витрат, а також загальний цивільний критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, сталу судову практику з вирішення таких позовів, суд дійшов висновку, що справедливим і співмірним буде стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000 гривень. Керуючись ст.ст. 3, 8, 21, 55, 61, 129, 129-1 Конституції України, ст.ст.1-16, 18, 259, 628, 630, 634, 663 Цивільного кодексу України, ст. ст. 87-91 Закону України «Про нотаріат», 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд, - УХВАЛИВ: Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, треті особи - приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенко Юрій Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович задовольнити частково. Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис № 13989, вчинений 22 червня 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою Володимиром Олександровичем про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» 78121 грн. 30 коп. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» на користь ОСОБА_1 необгрунтовано отримані грошові кошти в сумі 1 961 гривня 75 копійок, витрати на сплату судового збору в сумі 2 375 гривень 73копійки, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4000 гривень, а всього 8 337 (вісім тисяч триста тридцять сім) гривень 48 копійок. Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду впродовж 30 днів. Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 . Відповідач: ТОВ «БІЗНЕС ПОЗИКА», код ЄДРПОУ 41084239, місцезнаходження: 01133, м. Київ, б-р. Лесі Українки, буд. 26, офіс 411. Третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович, місцезнаходження: 02068, м. Київ, пр-т. Григоренко, буд. 15, прим. 3. Третя особа: Приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенко Юрій Олександрович, місцезнаходження: 49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, буд. 21, 3-й поверх, прим. 38, 39, 40, 41, 51, 52 (кімн. 311), 53 (кімн. 312). Суддя: Д.О. Покопцева Джерело: ЄДРСР 122909724

Це наша справа. Приватбанк програвши позов про стягнення з нього депозиту намагався не виконати повністю рішення та не доплатити суму посилаючись на сплату ним податків, як податковим агентом. Суд зазначив, що рішення суду є обов'язковими і відмовив у позові щодо безпідставного отримання коштів. Банку просто треба виконувати свої обов'язки і тоді не буде виникати таких питань.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 жовтня 2024 року м. Київ Справа № 757/18297/23-ц Провадження: № 22-ц/824/2869/2024 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Нежури В. А., Соколової В. В., секретар Сакалош Б. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Баклана Андрія Вікторовича в інтересах Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», на рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Бусик О. Л., у справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про повернення надмірно стягнутих коштів, у с т а н о в и в: У травні 2023 року АТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення коштів відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року рішення суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 долари США; 3% річних в сумі - 3 631 776,42 грн та відсотки за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року за період часу з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; 3% річних в сумі - 4 438 839,09 грн. В задоволені решти позовних вимог відмовлено. Тобто, загальні стягнуті суми за рішенням суду апеляційної інстанції є 30 848,49 доларів США та 8 070 615 грн 51 коп. 20 листопада 2020 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Мурихіним С.В. відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, виданого Печерським районним судом м. Києва, про стягнення з банку коштів. Відмічає, що після відкриття виконавчого провадження банк самостійно виконав постанову суду від 17 вересня 2020 року. Так, ОСОБА_1 було сплачено 30 848,49 доларів США та 8 070 615 грн 51 коп, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, відповідно до яких перераховано вказані суми за вирахуванням податку на доходи фізичних осіб за ставкою, передбаченою ст. 167 Податкового Кодексу України. Тобто, від імені та за рахунок ОСОБА_1 банком, як податковим агентом, перераховано до бюджету податок на доходи фізичних осіб за ставкою, передбаченою ст. 167 ПК України, в розмірі 6 015 доларів США (30 848,49*19,5%) та 1573 770 грн 02 коп (8 070 615, 51*19,5%). Не погодившись із перерахованими сумами, стягувач звернулась до виконавчої служби з повідомленням, в якому вказувала, що враховуючи самостійно повернуту банком суму відповідно до постанови Київського апеляційного суду, загальна сума заборгованості у рамках виконавчого провадження в межах виконавчого листа №757/2442/19 від 12 листопада 2020 року складає 6 015 доларів США та 1573 770 грн 02 коп. Вказані кошти були також сплачені банком. Посилаючись на самостійне повне виконання рішення суду банком та з урахуванням вимог податкового законодавства, вважає, що ВПВР Департаменту ДВС МЮУ безпідставно стягнув з банку 1 573 770 грн 02 коп та 6 015,46 доларів США. За викладених обставин, АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з ОСОБА_1 1 573 770,02 грн. та 6 015,46 доларів США, як безпідставно набутих. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року позов залишено без задоволення. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Баклан А. В. в інтересах АТ КБ «Приватбанк» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на визначені обставини щодо набуття відповідачкою спірних сум. Вважав, що ОСОБА_1 , попри те, що кошти були стягнені в межах виконавчого провадження, набула їх безпідставно, оскільки визначені суми вже були сплачені позивачем в якості податку на прибуток. Ухвалами Київського апеляційного суду від 01 грудня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Василевська К. М. в інтересах ОСОБА_1 зазначила, що судовим рішенням було чітко зазначено розмір заборгованості, яка підлягає стягненню з АТ КБ «ПриватБанк», а саме 30 848, 49 доларів США та 8 070 615, 51 грн. Відмічає про те, що оскільки банк добровільно виконав рішення суду частково, державний виконавець в межах чинного законодавства вчинив всі дії щодо примусового повного виконання рішення суду. Також, звертає увагу, що відповідач приймав активну участь в ході судового розгляду справи, проте жодного разу не зазначив у своїх процесуальних документах щодо необхідності зазначення в резолютивній частині рішення про врахування податкового навантаження. В судовому засіданні адвокат Штронда А. М. в інтересах АТ КБ «ПриватБанк» апеляційну скаргу підтримав з підстав, викладених у ній. Адвокат Кравець Р. Ю. в інтересах ОСОБА_1 заперечував проти доводів, викладених в апеляційній скарзі, рішення суду просив залишити без змін. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення коштів відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року рішення суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 відсотки за договором депозитного вкладу № SАMDN01000711169348 від 12 липня 2010 року за період з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 13 672,82 долари США; 3% річних в сумі - 3 631 776,42 грн та відсотки за договором депозитного вкладу SАMDN01000717735387 від 01 липня 2011 року за період часу з 29 липня 2016 року по 20 грудня 2018 року в загальній сумі 17 175,67 доларів США; 3% річних в сумі - 4 438 839,09 грн. В задоволені решти позовних вимог відмовлено. Тобто, загальні стягнуті суми за рішенням суду апеляційної інстанції є 30 848,49 доларів США та 8 070 615 грн 51 коп. 20 листопада 2020 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Мурихіним С.В. відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, виданого Печерським районним судом м. Києва, про стягнення з банку коштів. З матеріалів справи також убачається, що банком, як боржником у виконавчому провадженні, були сплачені наступні суми: 30 848,49 доларів США та 8 070 615,51 грн, за вирахуванням податку доходів фізичних осіб, за ставкою, передбаченою ст. 167 Податкового Кодексу України. Окрім того, АТ КБ «Приватбанк», як податковим агентом, перераховано до бюджету податок на доходи фізичних осіб на суму 6015,46 доларів США (30 848,49 *19,5%) та 1 573 770,02 грн (8 070 615,51 * 9,5%). На підставі вищевикладених обставин, ОСОБА_1 звернулась до виконавчої служби з повідомленням, в якому вказувала, що враховуючи самостійно повернуту банком суму відповідно до постанови Київського апеляційного суду, загальна сума заборгованості у рамках виконавчого провадження складає 6 015 доларів США та 1573 770 грн 02 коп. Так, ВПВР Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України на підставі заяви ОСОБА_2 стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» 1 573 770,02 грн та 6 015,46 доларів США. Підставою звернення АТ КБ «ПриватБанк» до суду з позовом стало, на його думку, безпідставне стягнення виконавцем 1 573 770 грн 02 коп та 6 015,46 доларів США, відтак просив стягнути з ОСОБА_1 зазначені кошти в порядку 1212 ЦК України. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог статті 1212 ЦК України відсутні. Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Згідно зі статтею 129-1 Конституції України, статтею 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Як зазначено вище, рішеннями судів було встановлено існування зобов`язання між сторонами та визначена сума заборгованості відповідача перед позивачем за депозитними договорами, у зв`язку з чим, дані обставини мають преюдиційне значення та не підлягають доказуванню у відповідності з вимогами ч.4 ст. 82 ЦПК України. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (частина перша статті 599 ЦК України). Усталеним як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов`язань розуміються загальні засади, згідно яких здійснюється виконання зобов`язання. Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов`язань, серед яких: належне виконання зобов`язання; реальне виконання зобов`язання; справедливість добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18). У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення (див. Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц). Перерахування стягувачеві суми меншої, ніж зазначена у резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), не вважається належним виконанням судового рішення. Предметом грошового зобов`язання є грошові кошти, виражені у відповідній валюті. Сплата (перерахування) коштів у розмірі меншому, ніж зазначена у резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), свідчить про порушення принципу належного виконання в частині належного предмету виконання. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі №461/2729/22 від 25.03.2024 року. Як зазначено вище, постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року у справі №757/2442/19-ц, яка набрала законної сили, та підлягає виконанню у межах встановленої суми було чітко визначено розмір заборгованості, що підлягає стягненню з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 , а саме: 30 848,49 доларів США та 8 070 615 грн. 51 коп. Враховуючи те, що АТ «КБ «ПриватБанк» виконало рішення суду частково, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що державний виконавець в межах чинного законодавства вчинив всі дії щодо примусового виконання рішення суду, стягнувши з AT «КБ «ПриватБанк» 1 573 770, 02 грн та 6 015, 46 доларів США, а відтак, позивачем не доведено відсутність таких умов, які б давали підстави для повернення коштів, оскільки як правильно встановлено судом першої інстанції, боржник добровільно виплатив кошти, при цьому відсутня рахункова помилка та набуття коштів стягувачем на підставі рішення суду, що свідчить про добросовісність такого набуття. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів відповідно вимог статті 1212 ЦК України відсутні. Посилання скаржника в апеляційній скарзі на правові позиції Верховного Суду, за якими банк, як податковий агент, сплатив оспорюванні суми без достатньої правової підстави, а тому такі суми підлягають поверненню у відповідності до норм ст. 1212 ЦК України боржнику, не приймаються колегією суддів до уваги, з огляду на правовий висновок Верховного Суду, викладений у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 березня 2024 року у справі № 461/2729/22, обов`язковість якого закріплена у ч.4 ст. 263 ЦПК України. Доводи банку про виконання рішення у добровільному порядку не відповідають дійсності, оскільки сплата суми боргу була здійснена після того, як виконавець розпочав процедуру з примусового виконання. Після виконання банком рішення суду в рамках відкритого виконавчого провадження ОСОБА_1 виявила, що рішення суду виконане не у повному обсязі, повідомила достовірні відомості про те, що банком здійснено часткове виконання рішення суду. Оскільки стягувачем не було отримано суму грошових коштів, визначену судовим рішенням, були відсутні підстави, визначені п. 9 ч. 1 ст 39 ЗУ «Про виконавче провадження» для закінчення виконавчого провадження, у зв`язку з повним фактичним виконанням судового рішення згідно з виконавчим документом. Інші доводи апеляційної скарги за своїм змістом зводяться до довільного тлумачення норм права на власну користь скаржника, оскільки питання відрахування податків та інших обов`язкових платежів має вирішуватися судом в порядку ч. 1 ст. 271 ЦПК України за заявою учасника справи, державного виконавця, приватного виконавця. За відсутності судового рішення із роз`ясненням щодо утримання суми податків, та інших обов`язкових платежів, державний виконавець правомірно виконував рішення, саме згідно виконавчого документу, та не прийняв до уваги визначену скаржником суму. При цьому, колегія суддів також звертає увагу на те, що скаржник не був позбавлений можливості звернутися до суду із заявою щодо роз`яснення судового рішення з метою визначення сум оподаткування, проте останнім таких дій вчинено не було. Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Баклана Андрія Вікторовича в інтересах Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 08.11.2024 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді В. А. Нежура В. В. Соколова Джерело: ЄДРСР 122909697

Чергове рішення, що підтверджує перевищення співробітниками ТЦК своїх повноважень та порушення Закону. Суд зазначив: У абз. 2 ч.5 ст.22 Закону України « Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» передбачено, що Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України. Отже, цим законом КМУ надано лише право на встановлення порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Законодавець делегував Уряду повноваження на встановлення порядку проведення призову громадян на військову службу. Під "порядком" розуміється, що Кабінет Міністрів України має право на встановлення певної послідовності, черговості, способу виконання, призову громадян на військову службу. Але, до повноважень Кабінету Міністрів України не входить зміна умов та підстав для надання відстрочки військовозобов`язаним. Таким чином, закони України мають вищу юридичну силу ніж норми постанови КМУ, тому суд вважає за необхідне застосувати саме норми Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якою передбачено, що: Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: 3) жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці. Документи, які передбачені у додатку 5 до постанови КМУ №560 , на відсутність яких посилається відповідач, як на підставу для відмови у наданні відстрочки не можуть не підтвердити, ні спростувати факт утримання дітей позивачем. КМУ постановою №560 розширив коло умов, за яких військовозобов`язаному надається відстрочка від призову, які не передбачені Законом №3543-XII. Закон не містить застережень, що троє і більше дітей віком до 18 років повинні проживати з військовозобов`язаним. Оскільки позивач при зверненні до відповідача надав всі документи передбачені Законом: довідку про відсутність у нього заборгованості по аліментах та копії свідоцтв про народження дітей, в яких він зазначений батьком , то він має право на отримання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією на підставі п.3 ч.1 ст.23 Закону України №3543-XII, тому відповідач повинен розглянути його заяву та прийняти рішення про відстрочку від призову по мобілізації.

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2024 р. № 400/7733/24 м. Миколаїв Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Гордієнко Т. О. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 до відповідачаІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 , Комісії з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_3 , про визнання протиправним рішення, оформленого протоколом від 26.07.2024 року № 15; зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач- ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним рішення, яке оформлене протоколом № 15 від 26.07.2024 комісії з розгляду питання надання відстрочки від мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_3, зобов`язання повторно розглянути заяву ОСОБА_1 із доданими до неї матеріалами щодо надання йому відстрочки від призову під час мобілізації, та прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову під час мобілізації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та видати відповідну довідку за формою 6. Ухвалою суду від 20.08.2024 суд відкрив провадження у справі. Позивач обґрунтовує позов тим, що відповідач протиправно не прийняв рішення про відстрочку від призову позивачу, оскільки відповідно до Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію він має на це право, в зв`язку з тим, що у нього на утриманні три неповнолітні дитини. Відповідач надав суду відзив, в якому позов не визнає, оскільки позивач до заяви на відстрочку не надав доказів, що діти проживають разом з ним. Також відповідач зазначає, що є неналежним відповідачем, а належним відповідачем повинна бути Комісія з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ухвалою від 25.09.2024 суд залучив до участі у справі в якості другого відповідача Комісію з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ухвала була отримана комісією 08.10.2024, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення. Відповідач 2 відзив та витребувані судом документи у встановлений судом строк не надав. Відповідно до ст.262 КАС України справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання в порядку письмового провадження. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України). Дослідив докази, суд дійшов висновку: Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №176 від 16.07.2024 року матроса ОСОБА_1 , водія-санітара медичного пункту військової частини НОМЕР_1 було звільнено у запас на підставі наказу командувача Військово-Морських Збройних Сил України ( по особовому складу) від 29 червня 2024 року № 175-РС відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) - перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці. Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 ОСОБА_1 прибув до ІНФОРМАЦІЯ_4 для взяття на військовий облік. Позивач подав відповідачу заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі пункту 3 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» . До заяви було надано свідоцтво про шлюб, документ про відсутність заборгованості зі сплати аліментів, копії про народження його дітей - ОСОБА_2 2014 року народження, ОСОБА_3 2018 року народження, ОСОБА_4 2024 року народження. Згідно повідомлення ІНФОРМАЦІЯ_1 № 5/8344 від 28.07.2024 року за результатами розгляду поданих позивачем документів рішенням комісії, оформленим протоколом від 26.07.2024 року № 15 у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивачу було відмовлено з посиланням на відсутність документів про визначення місця проживання дітей з військовозобов`язаним. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався. Воєнний стан в Україні триває й наразі. Відповідно до статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок військову службу» № 2232-ХІІІ Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Відповідно з абзацом першим частини першої статті 39 Закону № 2232-ХІІ призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законами Україна «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Згідно з ч.5 ст.22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543 призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, забезпечують місцеві органи виконавчої влади та здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки або командири військових частин. Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України прийняв постанову №560 від 16.05.2024, яка набрала чинності 18.05.2024 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період». Цей Порядок визначає: зокрема - процедуру надання військовозобов`язаним та резервістам відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та її оформлення; У цьому Порядку у розділі «Надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення» чітко передбачено алгоритм дій районного ТЦК: 56. Відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов`язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію. 57. Для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації). 58. За наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації. {Абзац перший пункту 58 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 675 від 07.06.2024} 59. Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлятися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов`язаний має право на відстрочку з підстав, визначених статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію. 60. Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Комісія зобов`язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади. На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом. Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв`язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення. У разі позитивного рішення військовозобов`язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6. У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку. До ухвалення комісією рішення військовозобов`язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. У разі неможливості провести перевірку у військовозобов`язаного підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів територіальний центр комплектування та соціальної підтримки повідомляє про необхідність надання відповідних підтвердних документів. У додатку 5 до постанови КМУ №560 Переліку документів, що подаються військовозобов`язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію передбачено, що жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства військовозобов`язаного та один із документів: - свідоцтво про реєстрацію шлюбу з матір`ю (батьком) дітей (трьох і більше) або - рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю), - або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з тим із батьків, який є військовозобов`язаним, - або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, - або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов`язаного відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, - а також договір про сплату аліментів на дитину. Відповідач у відзиві зазначив, що позивач до Комісії не надав один із документів щодо визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю) чи інших документів, як передбачено Додатком 5 до Порядку призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого ПКМУ №560 від 16.05.2024, тому 26.07.2024 Комісією було прийнято рішення щодо відмови у надання відстрочки ОСОБА_1 від призову на військову службу за мобілізацією (відсутність документів (рішення суду) про визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю)). Також відповідно до свідоцтва про народження дітей, донька ОСОБА_5 , народилася ІНФОРМАЦІЯ_5 (мати ОСОБА_6 ), ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_6 (мати ОСОБА_7 ), ОСОБА_3 , 05 червня 2018 (мати ОСОБА_7 ). Відповідно до свідоцтва про шлюб 29 грудня 2023 року позивач ОСОБА_8 уклав шлюб з ОСОБА_9 . Тобто ОСОБА_6 є матір`ю останньої дитини Злати, а колишня дружина ОСОБА_7 , з якою позивач розірвав шлюб, є матір`ю синів ОСОБА_10 і ОСОБА_11 . В рішенні суду про розірвання шлюбу між позивачем і ОСОБА_12 , місце проживання дітей ОСОБА_10 і ОСОБА_11 не визначено. Стосовно ненадання позивачем до заяви про відстрочку документів про визначення місця проживання дітей з військовозобов`язаним, необхідність надання яких передбачено Порядком №560 суд зазначає наступне: Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Відповідно до статті 3 Закону № 794 -VII діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права та законності. Згідно з положеннями статті 4 вказаного Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Приписами статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Частиною другою цієї ж статті встановлено, що акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. У абз. 2 ч.5 ст.22 Закону України « Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» передбачено, що Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України. Отже, цим законом КМУ надано лише право на встановлення порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Законодавець делегував Уряду повноваження на встановлення порядку проведення призову громадян на військову службу. Під "порядком" розуміється, що Кабінет Міністрів України має право на встановлення певної послідовності, черговості, способу виконання, призову громадян на військову службу. Але, до повноважень Кабінету Міністрів України не входить зміна умов та підстав для надання відстрочки військовозобов`язаним. Відповідно до стаття 19 Закону України « Про нормотворчу діяльність» юридична сила - це властивість нормативно-правових актів та встановлених ними норм права, що є основою для визначення співвідношення їх взаємної ієрархічної підпорядкованості у системі нормативно-правових актів, зумовленого сукупністю ознак, що випливають із: 1) засад конституційного ладу в Україні; 2) компетенції та територіальної юрисдикції суб`єкта правотворчої діяльності, визначених Конституцією України та (або) законом; 3) інших особливостей, визначених Конституцією України та (або) законом. 2. З урахуванням вимог частини першої цієї статті в Україні встановлюється така ієрархія нормативно-правових актів: 1) Конституція України в системі нормативно-правових актів України має найвищу юридичну силу і є обов`язковою до виконання на території України; 2) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, укладаються відповідно до Конституції України та мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 3-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України; 3) закони приймаються на основі Конституції України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 4-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України; 4) постанови Верховної Ради України, укази Президента України приймаються на основі та на виконання Конституції України та (або) законів, чинних міжнародних договорів України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, передбачені пунктами 5-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України; 5) постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Національного банку України приймаються на основі та на виконання Конституції України та (або) законів, чинних міжнародних договорів України, постанов Верховної Ради України та указів Президента України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, передбачені пунктами 6-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України. Таким чином, закони України мають вищу юридичну силу ніж норми постанови КМУ, тому суд вважає за необхідне застосувати саме норми Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якою передбачено, що: Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: 3) жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці. Цією нормою передбачені такі умови для надання військовозобов`язаному відстрочки від призову: - наявність на утриманні 3х та більше дітей віком до 18 років, - відсутність заборгованості із сплати аліментів. Відповідно ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Обов`язок утримання батьком дитини пов`язаний з фактом народження дитини, а не з фактом спільного проживання. Документи, які передбачені у додатку 5 до постанови КМУ №560 , на відсутність яких посилається відповідач, як на підставу для відмови у наданні відстрочки не можуть не підтвердити, ні спростувати факт утримання дітей позивачем. КМУ постановою №560 розширив коло умов, за яких військовозобов`язаному надається відстрочка від призову, які не передбачені Законом №3543-XII. Закон не містить застережень, що троє і більше дітей віком до 18 років повинні проживати з військовозобов`язаним. Оскільки позивач при зверненні до відповідача надав всі документи передбачені Законом: довідку про відсутність у нього заборгованості по аліментах та копії свідоцтв про народження дітей, в яких він зазначений батьком , то він має право на отримання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією на підставі п.3 ч.1 ст.23 Закону України №3543-XII, тому відповідач повинен розглянути його заяву та прийняти рішення про відстрочку від призову по мобілізації. Відповідач 2 не виконав ухвалу суду та не надав витребуваних документів та суду невідомо про склад комісії, тому суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача 1 повторно розглянути заяву позивача. Відповідач всупереч ст.77 КАС України не надав суду доказів на спростування доводів позивача, тому позов належить задовольнити. Судовий збір відповідно до ст.139 КАС України підлягає поверненню позивачу за рахунок коштів відповідача . Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ВИРІШИВ: Позов задовольнити. Визнати протиправним рішення Комісії з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 оформлене протоколом № 15 від 26.07.2024 щодо відмови у наданні відстрочки від призову під час мобілізації ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ). Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_8 ( АДРЕСА_5 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) щодо надання відстрочки від призову під час мобілізації та прийняти рішення про надання відстрочки від призову під час мобілізації на підставі п.3 ч.1 ст.23 Закону України « Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і видати відповідну довідку за формою 6. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_5 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 )судовий збір в сумі 1211,20грн. (одна тисяча двісті одинадцять грн.20 коп.), сплачений квитанцією від 15.08.2024. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Суддя Т. О. Гордієнко Джерело: ЄДРСР 122608962

Це наша справа. Шкода, що керівника ТЦК лише оштрафували, хоча є всі підстави для притягнення його до кримінальної відповідальності за перевищення службових повноважень з позбавленням волі строком до 12 років. Крім того, що позов задоволено, стягнуті ще витрати на правову допомогу чим нанесено пряму шкоду керівником ТЦК не тільки репутації ЗСУ, а й матеріальному становищу. Так буває, коли керівники ТЦК ставлять себе вище за Закон та Генеральний штаб ЗСУ Суд зазначив: Відповідно до статті 23 Закону №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема, заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Аналіз наведених норм права свідчить про те, що існує пряма заборона призивати на військову службу резервістів та військовозобов`язаних під час мобілізації, якщо вказані особи є заброньованими в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України на період мобілізації. Позиція ІНФОРМАЦІЯ_2 ґрунтується на тому, що згідно п. 10 Порядку №76 зазначення в рішенні Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного неправильної інформації про його прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), рік народження, військово-облікову спеціальність (профіль), найменування (повне та скорочене) та місцезнаходження органу державної влади, іншого державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, код згідно з ЄДРПОУ (за наявності) може бути підставою для відмови у зарахуванні такого військовозобов`язаного на спеціальний військовий облік. З цього приводу колегія суддів апеляційного суду зазначає, що відповідач не навів жодної норми, яка б надавала йому повноважень оцінювати правомірність прийняття наказів Мінекономіки про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації чи ставити під сумнів відомості зазначені у ньому та, відповідно, за наслідками такої оцінки приймати рішення про наявність підстав для їх виконання або залишення без виконання. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів прийшла до висновку, що позивач відповідно до вимог ст. 23 Закону № 3543-XII не підлягав призову на військову службу під час мобілізації і як наслідок, безпідставно з 02.02.2024 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 .

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 листопада 2024 року Львів Справа № 460/3374/24 пров. № А/857/16098/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Носа С. П., суддів Кухтея Р. В., Ільчишин Н. В.; розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року у справі № 460/3374/24 (головуюча суддя Поліщук О. В., м. Рівне, повний текст судового рішення складено 31.05.2024) за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю «МК «Галичина» про визнання протиправними та скасування наказів, визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,- ВСТАНОВИВ: 29 березня 2024 року Рівненським окружним адміністративним судом зареєстровано позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю «МК «Галичина» про визнання протиправним і скасування наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 № 92 «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів) призваних під час загальної мобілізації» в частині призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ; визнання протиправним і скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.02.2024 № 34 в частині призначення та зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та приступлення до виконання службових обов`язків за посадою; визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо розгляду рапорту ОСОБА_1 від 17.02.2024; зобов`язання військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 17.02.2024. В обґрунтування вимог позовної заяви вказано, що 31 січня 2024 року позивач прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 з метою проходження військово-лікарської комісії для продовження дії відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, яка надана йому строком на шість місяців (до 17.02.2024) згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 № 11462. З відповідним висновком військово-лікарської комісії позивач 02 лютого 2024 року з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 , повідомивши про те, що є заброньованою особою, однак незважаючи на це, згідно наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 №92, позивача було призвано за загальною мобілізацією на військову службу та наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 02.02.2024 № 34 зараховано до списків особового складу цієї військової частини. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року позов задоволено. Визнано протиправним і скасовано наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 №92 «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів) призваних під час загальної мобілізації» в частині призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 . Визнано протиправним і скасовано наказ командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.02.2024 № 34 в частині призначення та зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та приступлення до виконання службових обов`язків за посадою. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо розгляду рапорту ОСОБА_1 від 17.02.2024. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 17.02.2024. Стягнуто на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 1221,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнуто на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 2442,40 грн за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - військової частини НОМЕР_1 . Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідачем - Військовою частиною НОМЕР_1 , подано апеляційну скаргу, в якій висловлено прохання скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказано, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовною заявою, адже оскаржено наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 лише 29.03.2024, тоді як згідно ст.122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Крім того, відповідачем - ІНФОРМАЦІЯ_3 , також подано апеляційну скаргу, в якій висловлено прохання скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог даної апеляційної скарги вказано, що з метою реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації особа повинна надати військово-обліковий документ та інші документи, за результатами розгляду яких військовими органами комплектування та соціальної підтримки приймається рішення про наявність або відсутність у особи права на відстрочку від призову. Станом на дату видачі наказу Мінекономіки про бронювання (18.08.2023) у позивача був відсутній військово-обліковий документ, що унеможливлює постановку на спеціальний військовий облік, позаяк ТОВ «МК «Галичина» не провело звіряння відповідності військово-облікових даних військовозобов`язаних зазначених у списку їх військово-обліковим документам. Крім того, на переконання апелянта, дія наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 № 92 вичерпана його виконанням, тому після видання спірного наказу виникли нові правовідносини проходження військової служби, особливості яких визначаються Законом «Про військовий обов`язок і військову службу», яким не передбачено звільнення з військової служби шляхом скасування наказів про призов. Станом на дату звернення позивача до суду в нього завершилась дія бронювання, що на думку апелянта є підставою для відмови в позові. Позивачем надіслано до суду апеляційної інстанції відзиви на апеляційні скарги, в яких висловлено прохання відмовити в задоволенні апеляційних скарг та стягнути з апелянтів на користь позивача витрати на професійну справничу допомогу. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено у справі незначної складності, суд апеляційної інстанції в порядку ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 308 КАС України). Заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін з таких підстав. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Встановлено, що ОСОБА_1 прийнятий на тимчасовий облік запасу Збройних Сил України за військово-обліковою спеціальністю № 956241-А за посадою маляр будівельних робіт, що підтверджується тимчасовим посвідченням військовозобов`язаного № НОМЕР_2 від 31.08.2004. Наказом Міністерства економіки України від 18.08.2023 № 11462 «Про бронювання військовозобов`язаних за ТОВ «МК «Галичина» заброньовано на період мобілізації та на воєнний час військовозобов`язаних, які працюють у зазначеному товаристві, за списком, погодженим Генеральним штабом Збройних Сил України (реєстраційний номер 300/1/С/22510 від 17.08.2023). Відповідно до цього ж наказу ОСОБА_1 надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації строком на шість місяців до 17.02.2024. У витязі з наказу Мінекономіки від 18.08.2023 № 11462 зазначено номер військово-облікової спеціальності (профіль) ОСОБА_1 : 956 (Спеціальності з будівництва, ремонту та експлуатації споруд і будов; будівельних робіт). Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 92 від 02.02.2024 призвано ОСОБА_1 на військову службу по мобілізації до військової частини НОМЕР_1 . Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 34 від 02.02.2024 (по стройовій частині) рядового ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу військової частини з 02.02.2024 на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти 1 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки. Підстава: поіменний список ІНФОРМАЦІЯ_2 . 17.02.2024 ОСОБА_1 звернувся до командира військової частини НОМЕР_3 з рапортом про виключення його зі списків особового складу військової частини, як такого що мобілізований всупереч чинного законодавства та без згоди на це. До рапорту були долучені копії наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 № 11462 та витягу з цього ж наказу. Відповідного рішення за результатами розгляду рапорту позивача від 17.02.2024 командиром військової частини НОМЕР_1 прийнято не було. Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Судом апеляційної інстанції здійснено перевірку висновків суду першої інстанції щодо відповідності дій відповідача вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України, внаслідок чого суд апеляційної інстанції погоджується з такими та вважає за необхідне зазначити наступне. Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022 (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ), у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому, Указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та триває наразі. Крім того, 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань Законом України від 03 березня 2022 року №2105-ІХ затверджений Указ Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі по тексту - Указ №69/2022). Відповідно до пункту 1 Указу №69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію (далі - мобілізація), строк якої неодноразово продовжувався та яка триває наразі. Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII). Відповідно до положень статті 1 Закону №3543-XII мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Загальна мобілізація, згідно з частиною 2 статті 4 Закону №3543-XII, проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. Частиною 5 статті 4 Закону №3543-XII регламентовано, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Частиною 3 вищевказаної статті передбачено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює та визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-ХІІ). За приписами частин 1, 2 статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Пунктом 2 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі Положення №1153/2008, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України (далі військова служба) в добровільному порядку або за призовом. У добровільному порядку громадяни проходять: військову службу (навчання) за контрактом курсантів у вищих військових навчальних закладах, а також закладах вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу за контрактом осіб офіцерського складу. З громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт згідно з додатками 1 і 2. За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за призовом осіб офіцерського складу. За приписами статті 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-XII особливий період період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 24 Закону №2232-XII початком проходження військової служби для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Згідно з частиною 1 статті 39 Закону №2232-XII призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом №3543-XII. Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Громадяни зобов`язані, зокрема, з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період. Відповідно до частини третьої вищезазначеної статті під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки). Статтею 23 Закону №3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації. Відповідно до статті 23 Закону №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема, заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Положеннями статті 24 Закону №3543-XII визначено, що бронювання військовозобов`язаних, які перебувають у запасі, здійснюється в мирний та у воєнний час з метою забезпечення функціонування органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій в особливий період. Відповідно до положень статті 25 Закону №3543-XII бронюванню підлягають військовозобов`язані, які працюють: 1) в органах державної влади, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, у разі якщо це необхідно для забезпечення функціонування зазначених органів; 2) на підприємствах, в установах і організаціях, яким встановлено мобілізаційні завдання (замовлення), у разі якщо це необхідно для виконання встановлених мобілізаційних завдань (замовлень); 3) на підприємствах, в установах і організаціях, які здійснюють виробництво товарів, виконання робіт і надання послуг, необхідних для забезпечення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань; 4) на підприємствах, в установах і організаціях, які є критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період. Критерії та порядок, за якими здійснюється визначення підприємств, установ і організацій, які є критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, встановлюються Кабінетом Міністрів України. Військовозобов`язані, зазначені у частині першій цієї статті, не підлягають прийняттю на службу у військовому резерві. Порядок та організація бронювання, переліки посад і професій військовозобов`язаних, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час, визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Під час дії воєнного стану бронювання військовозобов`язаних може також здійснюватися за списком військовозобов`язаних, поданим у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку відповідним органом державної влади, іншим державним органом, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією, зазначеними в частині першій цієї статті. Порядок бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 №76 (надалі - Порядок №76). Згідно з п. 2 Порядку №76 бронювання військовозобов`язаних, зазначених у пункті 1 цього Порядку, здійснюється згідно з рішенням Мінекономіки за списками військовозобов`язаних, які пропонуються до бронювання на період мобілізації та на воєнний час (далі - список), погодженими Генеральним штабом Збройних Сил (військовозобов`язаних, які перебувають на військовому обліку в СБУ, Службі зовнішньої розвідки, - за списками, погодженими СБУ, Службою зовнішньої розвідки). Керівники органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій відповідають за включення військовозобов`язаних працівників до списків, а також за відповідність облікових даних військовозобов`язаних, зазначених у списку, їх військово-обліковим документам. У разі потреби звіряння відповідності військово-облікових даних військовозобов`язаних, зазначених у списку, їх військово-обліковим документам здійснюється в установленому законодавством порядку. Військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться згідно з Порядком організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (Додаток 2 до Правил військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487). Відповідно до пункту 20 вищевказаного Порядку, військовий облік ведеться на підставі даних паспорта громадянина України та військово-облікових документів. Військово-обліковими документами є: для призовників - посвідчення про приписку до призовної дільниці; для військовозобов`язаних - військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного; для резервістів - військовий квиток. Таким чином, з метою реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації особа повинна надати військово-обліковий документ та інші документи, за результатами розгляду яких військовими органами комплектування та соціальної підтримки за місцем військового обліку приймається рішення про наявність або відсутність у особи права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Згідно з пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 (далі - Положення №154) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. За пунктом 9 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, зокрема: оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов`язаним та резервістам; здійснюють контроль за проведенням на підприємствах, у закладах освіти роботи з ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, бронювання військовозобов`язаних на період мобілізації та на воєнний час. Відповідно до пункту 79 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487 (далі - Порядок №1487), районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки: організовують та ведуть військовий облік на території адміністративно-територіальної одиниці; здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством; виявляють призовників, військовозобов`язаних та резервістів, які проживають на території адміністративно-територіальної одиниці, проте не перебувають на військовому обліку; організовують оповіщення призовників, військовозобов`язаних та резервістів про їх виклик до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для оформлення військово-облікових документів, проходження медичного огляду, приписки до призовної дільниці, взяття на військовий облік, призначення на особливий період, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних та резервістів і забезпечують здійснення контролю за їх прибуттям; організовують та забезпечують зберігання облікової документації призовників, військовозобов`язаних та резервістів, персональних даних, які містяться в них тощо. Пунктами 80-81 Порядку №1487 встановлено, що районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до затверджених розпорядженнями голів відповідних районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, міських голів планів щороку (у тому числі позапланово) перевіряють стан військового обліку в державних органах, органах місцевого самоврядування, а також на підприємствах, в установах та організаціях, в яких працюють військовозобов`язані, які заброньовані за цими органами, підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та на воєнний час, а також військовозобов`язані, яким видані мобілізаційні розпорядження. Решта державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій перевіряються один раз на чотири роки. Взяття на військовий облік, зняття та виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, підрозділах Служби зовнішньої розвідки здійснюється за їх особистої присутності (крім випадків, визначених у пункті 15 цього Порядку). При цьому взяття на військовий облік, зняття або виключення з нього здійснюється за умови наявності паспорта громадянина України та військово-облікових документів, визначених у пункті 20 цього Порядку. Районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, органи СБУ, підрозділи Служби зовнішньої розвідки беруть на військовий облік, знімають або виключають з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, у яких відсутні військово-облікові документи, лише після відновлення зазначених документів. В той же час додатком №2 до Порядку №1487 є Правила військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - Правила), пунктом 1 яких встановлено, що призовники, військовозобов`язані та резервісти повинні, зокрема: перебувати на військовому обліку за місцем роботи (навчання) - в центральних і місцевих органах виконавчої влади, в інших державних органах, в органах місцевого самоврядування, в органах військового управління (органах управління), військових частинах (підрозділах) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органах спеціального призначення, на підприємствах, в установах, організаціях, закладах освіти, закладах охорони здоров`я незалежно від підпорядкування і форми власності; не змінювати місце проживання з моменту оголошення мобілізації та у воєнний час без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів СБУ, Служби зовнішньої розвідки - без дозволу відповідного керівника); особисто повідомляти в семиденний строк органам, в яких вони перебувають на військовому обліку, про зміну персональних даних, зазначених у статті 7 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів», а також надавати зазначеним органам документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; подавати щороку до 1 жовтня до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки документи, що підтверджують право громадян на відстрочку від призову на строкову військову службу. Аналіз наведених норм права свідчить про те, що існує пряма заборона призивати на військову службу резервістів та військовозобов`язаних під час мобілізації, якщо вказані особи є заброньованими в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України на період мобілізації. Позиція ІНФОРМАЦІЯ_2 ґрунтується на тому, що згідно п. 10 Порядку №76 зазначення в рішенні Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного неправильної інформації про його прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), рік народження, військово-облікову спеціальність (профіль), найменування (повне та скорочене) та місцезнаходження органу державної влади, іншого державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, код згідно з ЄДРПОУ (за наявності) може бути підставою для відмови у зарахуванні такого військовозобов`язаного на спеціальний військовий облік. З цього приводу колегія суддів апеляційного суду зазначає, що відповідач не навів жодної норми, яка б надавала йому повноважень оцінювати правомірність прийняття наказів Мінекономіки про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації чи ставити під сумнів відомості зазначені у ньому та, відповідно, за наслідками такої оцінки приймати рішення про наявність підстав для їх виконання або залишення без виконання. Щодо суті порушення, то орган ІНФОРМАЦІЯ_4 стверджує, що у обліковій картці позивача до військового квитка серії НОМЕР_4 та витягу з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, військово-облікову спеціальність позивача зазначено як 790037-А (водій, перевезення автомобільним транспортом). З матеріалів справи видно, що згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 № 11462 «Про бронювання військовозобов`язаних за ТОВ «МК «Галичина» ОСОБА_1 надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації строком на шість місяців до 17.02.2024. Бронювання позивача відбувалось на підставі тимчасового посвідчення військовозобов`язаного № НОМЕР_2 від 31.08.2004, яке є військово-обліковим документом позивача. У витязі з наказу Мінекономіки від 18.08.2023 № 11462 зазначено номер військово-облікової спеціальності (профіль) ОСОБА_1 : 956 (Спеціальності з будівництва, ремонту та експлуатації споруд і будов; будівельних робіт), що в повній мірі узгоджується з обліковими даними ОСОБА_1 які містяться у тимчасовому посвідченні № НОМЕР_2 від 31.08.2004 та у якому зазначена військово-обліково спеціальність 956241-А: маляр будівельних робіт. Таким чином, станом на момент включення позивача до списків працівників, які підлягають бронюванню, його облікові дані відповідали інформації, що визначена у тимчасовому посвідченні № НОМЕР_2 від 31.08.2024, яке є військово-обліковим документом. Орган ІНФОРМАЦІЯ_4 вказує, що під час уточнення військово-облікових даних було з`ясовано, що у ОСОБА_1 були відсутні особисті військово-облікові документи. Позивач повідомив про втрату тимчасового посвідчення та у зв`язку з цим 06.02.2024 написав заяву про видачу військового квитка, який було виготовлено 07.02.2024. Таким чином позивач не міг бути заброньованим, оскільки в нього був відсутній військово-обліковий документ. З цього приводу колегія суддів вказує, що наявність наказу Мінекономіки від 18.08.2023 № 11462, яким позивачу надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації строком на шість місяців, свідчить про те, що надання відстрочки від призову позивачу погоджене Генеральним штабом Збройних Сил України за наявності тимчасового посвідчення № НОМЕР_2 від 31.08.2004. Крім того, постановою Радехівського районного суду Львівської області від 10.04.2024 у справі №451/486/24 накладено штраф на начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану), що виразилися в призові ОСОБА_1 з порушеннями вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 № 76. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів прийшла до висновку, що позивач відповідно до вимог ст. 23 Закону № 3543-XII не підлягав призову на військову службу під час мобілізації і як наслідок, безпідставно з 02.02.2024 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 . Таким чином, судом першої інстанції обгрунтовано скасовано накази начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 №92 «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів) призваних під час загальної мобілізації» в частині призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації ОСОБА_1 та командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.02.2024 №34 в частині призначення та зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та приступлення до виконання службових обов`язків за посадою. Згідно пункту 12.1 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170, звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється наказами посадових осіб, визначених пунктом 225 Положення. З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався із рапортом від 17.02.2024 до командира військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби. Натомість, за наслідком розгляду заяви позивача відповідне рішення прийнято не було. Відповідно до правової позиції Верховного Суду викладеної у постанові від 17.04.2019 у справі № 342/158/17 протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Отже, судом першої інстанції вірно враховано факт відсутності законних підстав для мобілізації позивача, та відповідно зобов`язано військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про звільнення з військової служби, за результатами розгляду якої відповідачу необхідно прийняти відповідне рішення. Щодо доводів Військової частини НОМЕР_1 про пропуск позивачем строку звернення до суду, слід зазначити наступне. Відповідно до частини першої статті 120 Кодексу адміністративного судочинства України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За приписами частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Відповідно до частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. У частині третій статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Зі змісту наведених норм слідує, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. В ухвалі Рівненського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року про відкриття провадження вказано, що за результатами перевірки матеріалів адміністративного позову в порядку статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, зокрема, що позов подано у строк, установлений законом (стаття 122 КАС України). Так, позивач 20.03.2024 звернувся до суду з позовною заявою про скасування наказів начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 02.02.2024 та командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.02.2024. Вказані накази не містять відміток про ознайомлення позивача з ними, а тому апеляційний суд не вбачає підстав вважати строк звернення до суду з позовною заявою пропущеним. Щодо заявлених позивачем клопотань про стягнення з апелянтів на його користь витрат на правничу допомогу, слід зазначити наступне. Статтею 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Приписами частини 1 статті 132 КАС України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до ч.3 ст.132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. Частинами 2, 3 ст. 134 КАС України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Відповідно до ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 134 КАС України). Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Частиною 3 ст. 139 КАС України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи. До матеріалів справи на підтвердження складу та розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу представником позивача надано копії: договору про надання правничої допомоги від 09.02.2024, ордеру від 03.03.2024 №1449077, квитанцій до платіжних інструкцій №57 від 12.09.2024, №2 від 30.08.2024, №1 від 30.08.2024, рахунку на оплату №14 від 12.09.2024, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №3249 Згідно розрахунків витрат на правничу допомогу, викладених у відзивах на апеляційні скарги, розмір витрат на правничу допомогу складає по 8000 грн. за складання кожного відзиву. Аналізуючи надані позивачем документи, зважаючи на предмет спору, незначну складність адміністративної справи, критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, суд дійшов висновку, що витрати на правничу допомогу в розмірі 16 000 грн є не співмірними зі складністю адміністративної справи та часом витраченим на надання правничої допомоги, у зв`язку з чим підлягають зменшенню до 8000 грн. За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, тому відсутні підстави для його скасування. Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 241, 250, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року у справі №460/3374/24 - залишити без змін. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_5 ) суму витрат на правничу допомогу у розмірі 4000 грн (чотири тисячі) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_6 ). Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_5 ) суму витрат на правничу допомогу у розмірі 4000 грн (чотири тисячі) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_7 ). Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя С. П. Нос судді Р. В. Кухтей Н. В. Ільчишин Джерело: ЄДРСР 122812828

Це реальний приклад того, до чого Маселко, Бідосі, Поганці та КАКі послів G7 разом з антикорупційною шолупенню довели судову гілку влади і фактично перетворили суддів на виконавців будь-яких забаганок всупереч Закону та правам людини, на мою думку, останнє, до речі, і встановив ЄСПЛ. Велика палата зазначила: 26. У справі щодо ОСОБА_20 ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій, оскільки суд апеляційної інстанції не поновив строк на апеляційне оскарження, який заявник пропустив через те, що суд першої інстанції не повідомив його про дату і час розгляду судом справи про адміністративне правопорушення. 27. Велика Палата погоджується з доводами захисника ОСОБА_19 , що в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б свідчили про належну обізнаність ОСОБА_20 як про судовий розгляд, так і про постановлення щодо нього постанови. Більше того, матеріали справи не містять переконливих доказів, що ОСОБА_20 своєчасно отримував копію цієї постанови, а отже зазначене свідчить, що саме держава не виконала своєчасно і у повному обсязі своїх зобов`язань. 28. Крім того, згідно з постановою ОСОБА_20 був позбавлений права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, однак даних про те, що постанова в цій частині була виконана і у ОСОБА_20 було вилучено посвідчення водія - відсутні, що також свідчить про те, що ОСОБА_20 міг не знати про наявність постанови відносно нього. 29. Наведені обставини залишились поза увагою суду апеляційної інстанції, так само, як і твердження захисника щодо причин затримки із ознайомленням з матеріалами справи, які також залежали від місцевого суду. До того ж, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що апеляційна скарга була подана через 2 дні після ознайомлення з матеріалами справи. 30. Наведене дає Великій Палаті підстави вважати, що постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, є необґрунтованою та підлягає скасуванню.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 жовтня 2024 року м. Київ Справа № 754/12067/21 Провадження № 13-22зво24 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_18 , захисника ОСОБА_19 , розглянула в судовому засіданні справу про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_20 за заявою захисника ОСОБА_19 , яка діє в інтересах ОСОБА_20 , про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2022 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і встановила: ЗМІСТ ПОСТАНОВЛЕНИХ У СПРАВІ РІШЕНЬ ТА ОБСТАВИНИ СПРАВИ Зміст оскаржених рішень національних судів і встановлені обставини справи 1. 22 липня 2021 року працівники поліції склали щодо ОСОБА_20 протокол про адміністративне правопорушення за керування транспортним засобом у стані наркотичного сп`яніння. У протоколі було вказано лише назву Деснянського районного суду м. Києва, який мав розглянути справу, без зазначення дати та часу. 2. Постановою Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2021 року ОСОБА_20 було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 17 тис. грн з позбавленням права керувати транспортним засобом на строк 1 рік. 3. 31 січня 2022 року ОСОБА_20 подав клопотання про ознайомлення з матеріалами справи, в якому він зазначив, що дізнався про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП лише 25 січня 2022 року, просив надати на ознайомлення матеріали справи у найкоротший термін. Згідно з відміткою, яке містить вказане клопотання, 11 лютого 2022 року з матеріалами справи була ознайомлена захисник ОСОБА_19 , яка діє в інтересах ОСОБА_20 . 4. 13 лютого 2022 року захисник ОСОБА_19 подала апеляційну скаргу, в якій порушувала питання про скасування постанови місцевого суду, зокрема з підстав, що ОСОБА_20 не був належним чином повідомлений про розгляд справи відносно нього. Також до апеляційної скарги було долучено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, в якому зазначалось про те, в матеріалах справи відсутні докази, що ОСОБА_20 був належним чином повідомлений про розгляд справи і про те, що він знав про наявність постанови про його притягнення до адміністративної відповідальності. Також зазначалось, що оскільки апеляційну скаргу не було можливості подати без ознайомлення з матеріалами справи, то 31 січня 2022 року було подано клопотання про ознайомлення з вказаними матеріалами, проте через епідеміологічну ситуацію ознайомлення відбулось лише 11 лютого 2022 року. 5. Постановою Київського апеляційного суду від 16 травня 2022 року захиснику ОСОБА_19 , яка діяла в інтересах ОСОБА_20 , було відмовлено у поновленні строку на апеляційне оскарження постанови Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2021 року, а апеляційну скаргу - повернуто. 6. Обґрунтовуючи рішення про відмову в поновленні строку на апеляційне оскарження апеляційний суд послався на те, що апеляційна скарга була подана через 18 днів після того, як ОСОБА_20 стало відомо про постанову суду першої інстанції, тоді як законом передбачено 10-денний строк. Аргумент про те, що захисник ознайомився з матеріалами справи пізніше, суд апеляційної інстанції відхилив як недостатній, оскільки заявник міг подати апеляційну скаргу, ґрунтуючись на самій постанові суду. Зміст рішення Європейського суду з прав людини 7. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) 20 червня 2024 року ухвалив рішення у справі «Меркулов проти України» (заява №38055/22) (далі - Рішення), яким констатував порушення Україною щодо ОСОБА_20 (далі - заявник) пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) у зв`язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій. 8. Як зазначив Суд у своєму Рішенні, пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення з позовом щодо своїх прав та обов`язків цивільного характеру до судів або трибуналів. Це право на доступ не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які, однак, не можуть забороняти або скорочувати доступ особи у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Стаття 6 Конвенції не зобов`язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанцій. Проте там, де існують такі суди, мають дотримуватися гарантії ст. 6 Конвенції, наприклад, держава має гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов`язків цивільного характеру. 9. Суд зазначив, що до його компетенції не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією. При цьому Суд наголосив, що ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи. 10. За висновком Суду у цій справі відповідні обмеження підірвали саму суть права заявника на доступ до суду, а тому він постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв?язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій. 11. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_20 1500 (тисяча п`ятсот) євро на відшкодування моральної шкоди. Також Суд присудив заявнику 250 євро, - суму, яка покриває всі вимоги щодо компенсації судових та інших витрат. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ 12. У заяві про перегляд судових рішень захисник ОСОБА_19 в інтересах заявника на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Меркулов проти України» порушення національними судами прав заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, ставить питання про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та передачу справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_20 на новий розгляд до суду першої інстанції. 13. Вказує на те, що ЄСПЛ визнано порушення Україною своїх зобов`язань при вирішенні судами справи щодо заявника про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 130 КУпАП. На обґрунтування своєї думки наводить доводи щодо неналежного повідомлення заявника про судовий розгляд судом першої інстанції справи про адміністративне правопорушення, ненаправлення місцевим судом заявнику копії постанови про притягнення останнього до адміністративної відповідальності та накладення на нього стягнення. 14. Крім того, захисник зазначає, що процедура ознайомлення з матеріалами справи про адміністративне правопорушення фактично встановлюється місцевим судом і саме від працівників суду залежала дата, коли адвокат міг ознайомитися з вказаними матеріалами. 15. У судовому засіданні захисник підтримала позицію, викладену у заяві. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ТА МОТИВИ УХВАЛЕННЯ ПОСТАНОВИ 16. Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення Суду, в якому вона є стороною. 17. Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»(далі - Закон № 3477-IV) передбачає, що констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконане шляхом виплати компенсації, вжиття заходів індивідуального та/або загального характеру. Згідно зі статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 18. Згідно з частиною другою статті 297-1КУпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути переглянута з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення. 19. У такому разі відповідно до положень частини першої статті 297-8КУпАП справа про перегляд судового рішення розглядається Великою Палатою Верховного Суду. 20. У заяві про перегляд судових рішень у справі про адміністративне правопорушення висловлено прохання про виконання рішення ЄСПЛ через застосування додаткових заходів індивідуального характеру шляхом скасування постанови Деснянського районного суду м. Києва від 17 серпня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2022 року та направлення справи на новий розгляд в суд першої інстанції. 21. Перевіривши доводи заяви, а також взявши до уваги висновки ЄСПЛ, наведені у рішенні, Велика Палата доходить наступних висновків. 22. Статтею 6 Конвенції гарантується кожному право на справедливий суд, що включає в себе право на розгляд справи. 23. При цьому право на розгляд справи означає право особи звернутися за захистом до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Дотримання цього права має забезпечуватися також відповідною умовою - особі має бути забезпечена можливість реалізації зазначених прав без будь-яких обмежень, перешкод чи ускладнень. 24. Саме з метою забезпечення реалізації гарантованого Конвенцією права особи на доступ до правосуддя, а також права на оскарження судового рішення, стаття 294 КУпАП передбачає можливість поновлення пропущеного з поважних причин строку на апеляційне оскарження постанови суду у справі про адміністративне правопорушення. 25. Розуміючи важливість дотримання оптимального балансу між забезпеченням реалізації права особи на доступ до правосуддя та принципом правової визначеності ЄСПЛ сформував правову позицію, відповідно до якої встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку із пропуском строку повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи. 26. У справі щодо ОСОБА_20 ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій, оскільки суд апеляційної інстанції не поновив строк на апеляційне оскарження, який заявник пропустив через те, що суд першої інстанції не повідомив його про дату і час розгляду судом справи про адміністративне правопорушення. 27. Велика Палата погоджується з доводами захисника ОСОБА_19 , що в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які б свідчили про належну обізнаність ОСОБА_20 як про судовий розгляд, так і про постановлення щодо нього постанови. Більше того, матеріали справи не містять переконливих доказів, що ОСОБА_20 своєчасно отримував копію цієї постанови, а отже зазначене свідчить, що саме держава не виконала своєчасно і у повному обсязі своїх зобов`язань. 28. Крім того, згідно з постановою ОСОБА_20 був позбавлений права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, однак даних про те, що постанова в цій частині була виконана і у ОСОБА_20 було вилучено посвідчення водія - відсутні, що також свідчить про те, що ОСОБА_20 міг не знати про наявність постанови відносно нього. 29. Наведені обставини залишились поза увагою суду апеляційної інстанції, так само, як і твердження захисника щодо причин затримки із ознайомленням з матеріалами справи, які також залежали від місцевого суду. До того ж, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що апеляційна скарга була подана через 2 дні після ознайомлення з матеріалами справи. 30. Наведене дає Великій Палаті підстави вважати, що постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, є необґрунтованою та підлягає скасуванню. 31. Водночас, Велика Палата не знаходить підстав для перегляду постанови суду першої інстанції, оскільки ЄСПЛ констатував порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, яке полягало у відмові у доступі до судів вищих інстанцій, тобто порушення, яке було допущено саме судом апеляційної інстанції, а тому в цій частині заява задоволенню не підлягає. 32. Відповідно до статті 297-10 КУпАП за наслідками розгляду справи Велика Палата Верховного Суду, якщо дійде висновку про повне або часткове задоволення заяви, має право: скасувати постанову (постанови) та закрити провадження у справі; скасувати постанову (постанови) та передати справу про адміністративне правопорушення на новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану постанову; змінити постанову (постанови). 33. З огляду на викладене Велика Палата, керуючись положеннями статті 297-10 КУпАП, дійшла висновку, що заява захисника підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду - скасуванню. Керуючись статтями 297-1, 297-8, 297-9, 297-10КУпАП, Велика Палата постановила: Заяву захисника ОСОБА_19 , подану в інтересах ОСОБА_20 ,задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2022 року про відмову в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернення апеляційної скарги особі, яка її подала, скасувати, а справу про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 130 КУпАП, відносно ОСОБА_20 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути переглянута тільки на підставі, встановленій частиною другою статті 297-1 КУпАП. Головуючий суддя ОСОБА_1 Суддя-доповідач ОСОБА_2 Судді: ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_11 ОСОБА_12 ОСОБА_21 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16 ОСОБА_17 Джерело: ЄДРСР 122936001

Приємно читати такі рішення, коли суд не діє за принципом як би чого не вийшло, а реально захищає права людини за якими до нього звертаються. Суд зазначив: Посилання відповідача на те, що позивач має не військовозобов`язаних родичів і які згідно зі ст. 51 Конституції України та ч. 1 ст. 202 Сімейного кодексу України зобов`язані утримувати свою непрацездатну матір, що не дає права на надання позивачу відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, яка передбачена нормою ст. 23 Закону № 3543, колегія вважає такими , що суперечать вимог постанови №№560. Крім цього, як свідчать матеріали справи, позивач надав заяву сестри позивача ОСОБА_3 , яка проживає у м. Острів Великопольский (Польща), переклад якої здійснений з польської мови на українську мову та переклад якої засвідчено нотаріусом. Відповідач вважає, що перебування (проживання) особи за кордоном не звільняє її від обов`язку здійснювати утримання та догляд за батьками з І чи ІІ групою інвалідності згідно вимог п.13 ч.1 ст.23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Разом з тим, слід вказати, що обов`язок «здійснювати утримання батьків» та «здійснювати догляд за батьками», не є тотожнім у спірних правовідносинах. Постійний догляд це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки. Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Тобто, «здійснювати утримання за батьками» це надання матеріальної допомоги, в той час як «постійний догляд» це вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки. Судом апеляційної інстанції враховано, що сестра позивача перебуває за кордоном та нею не виявлено бажання повертатися на Україну та здійснювати догляд за матір`ю, а тому позивач, як на момент звернення з заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, так і наразі є єдиною особою, яка відповідно до закону зобов`язана та має фактичну можливість здійснювати догляд за своєю матір`ю як особою з інвалідністю 1 групи. Враховуючи наведене, позивачем до заяви про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації згідно пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію надано докази того, що він є єдиною особою, хто може здійснювати догляд за матір`ю.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 жовтня 2024 р.м. Одеса Справа № 400/6646/24 Перша інстанція: суддя Малих О.В., повний текст судового рішення складено 16.08.2024, м. Миколаїв П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді- Джабурія О.В. суддів - Вербицької Н.В., Кравченка К.В. при секретарі - Філімович І.М. за участю: представника апелянта адвоката Ядловського І.М. апелянта ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївськогоокружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , за участю третьої особи ОСОБА_2 про визнання відмови протиправної та зобов`язання вчинити певні дії, - ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ 12 липня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив суд: - визнати протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу пiд час мобілізації ОСОБА_1 на підставі п. 13 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; - зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 оформити ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у зв`язку з наявністю одного із своїх батьків з числа осіб з інвалідністю 1 групи за відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що враховуючи сімейні стосунки ОСОБА_2 (мати позивача), а також відсутність у ОСОБА_2 інших осіб, що зобов`язані її утримувати, оформлення ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації є єдиною можливістю для ОСОБА_2 (інваліда 1 групи) одержати постійний догляд, якого вона потребує та фактично отримує від позивача. Оскільки її донька ОСОБА_3 не проживає на території України, знаходиться під тимчасовим захистом у Польщі та постійно проживає на її території, що фактично унеможливлює здійснення нею піклування за своєю матір`ю. Позивач вважає, що відповідачем вільно інтерпретовано поняття «працездатна особа» при цьому повністю проігноровані норми п. 16 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення», що свідчить про протиправну бездіяльність та цинічне небажання ІНФОРМАЦІЯ_2 та соціальної підтримки виконувати свій обов`язок щодо оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації , що призвело до незаконної відмови від оформлення позивачу відстрочки від призову під час мобілізації. Позивач довів наявність у нього підстав для відстрочки від призову за мобілізацією, визначені абз.13 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Проте відповідач протиправно відмовив йому у наданні відстрочки від призову за мобілізацією, чим грубо порушив його право, прямо передбачене Законом. Представник ІНФОРМАЦІЯ_1 , в обґрунтування правової позиції зазначив, що для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивач повинен був довести, що він є єдиною особою, яка може здійснювати даний догляд за матір`ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю 1-ї групи (загального захворювання, безстроково). Але, як вбачається з матеріалів справи, позивач належних доказів, що він є єдиною особою, яка може здійснювати постійний сторонній догляд за матір`ю, до суду не надав. Відповідно до приписів норм чинного законодавства обов`язок по догляду за ОСОБА_2 покладений саме на її дочку. Отже, з огляду на зазначений аналіз правових норм можна дійти висновку, що позивач, не є єдиною особою, яка може здійснювати догляд за матерію та відповідно до положень чинного законодавства відповідач вважає, що він не має безумовного обов`язку щодо такого догляду. Відповідач вважає, що у діях позивача у такий спосіб вбачається факт ухилення його від призову на військову службу за загальною мобілізацією та від виконання конституційного обов`язку, який встановлений ст.65 Конституції України, згідно із нормою якої захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів, є обов`язком громадян України. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , за участю третьої особи ОСОБА_2 про: визнання протиправної відмови ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу пiд час мобілізації ОСОБА_1 на підставі п. 13 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_1 оформити ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у зв`язку з наявністю одного із своїх батьків з числа осіб з інвалідністю 1 групи за відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати відмовлено. Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнитипозовні вимоги. Апелянт не погоджується з вказаним рішенням суду та вважає його незаконним в силу невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильності застосування норм матеріального права через неправильне тлумачення закону. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою в якій просив надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз.11 ч.1ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року № 3543-ХІІ (далі Закон № 3543). До вказаної заяви додано копії: паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду позивача, паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду матері позивача, свідоцтва про народження позивача, свідоцтва про укладання шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , свідоцтво про смерть ОСОБА_4 (мужа матері позивача), довідки МСЕК № 654958 ОСОБА_2 , серія № 12 ААН, щодо матері позивача; заяви матері позивача від 14.06.2024 року щодо родичів, що зобов`язані її утримувати; Акту про встановлення факту проживання від 25.05.2023 року; Акту про встановлення факту здійснення догляду від 17.06.2024 року; закордонного паспорта сестри позивача ОСОБА_6 . Повідомленням 27.06.2024 року відповідач за результатами опрацювання заяви позивача повідомив, зокрема, що з копій документів, які додані позивачем до заяви вбачається, що в зв`язку з наявністю не військовозобов`язаних родичів і які згідно зі ст. 51 Конституції України та ч.1 ст. 202 Сімейного кодексу України зобов`язані утримувати свою непрацездатну матір. Тому, з огляду на зазначений аналіз правових норм, та з урахуванням наданих позивачем копій документів відповідачем повідомлено, що законних підстав для надання позивачу відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, яка передбачена нормою ст. 23 Закону № 3543, нажаль, немає. Не погоджуючись із відмовою відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при розгляді заяви позивача відповідачем обґрунтовано зроблено висновок про те, що наявність у ОСОБА_2 дорослої доньки ОСОБА_3 ( ОСОБА_7 ), а також перебування останньої за кордоном не є підставою для надання відстрочки від військової служби позивачу ОСОБА_1 згідно з вимогами ст. 23 Закону № 3543, а тому стверджуваних позивачем порушень його прав відповідачем у спірних правовідносинах не допущено, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову. Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який триває до цього часу. Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» було оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва, яка триває по цей час. Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ, в редакції на час виникнення спірних відносин) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. Статтею 1 Закону № 3543-ХІІ визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Відповідно до норм абз. 5 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-XII передбачено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. В свою чергу нормами статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Так, зокрема, відповідно до ч.ч.3, 5 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Так, відповідно до статті 23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію визначені категорії військовозобов`язаних які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Зокрема, у редакції до 18.05.2024 року, Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію згідно абзацу 11 ч. 1 ст. 23, не підлягали призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи II групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону їх утримувати. 18.05.2024 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», яким, зокрема, були внесені зміни до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII. Так, відповідно до п.13 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: - які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю. Також, Кабінетом Міністрів України постановою №560 від 16.05.2024 року (набрала чинності 18.05.2024 року), затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі - Порядок №560), яким врегульовано процедуру надання військовозобов`язаним та резервістам відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та її оформлення. Відповідно до п. 57 Порядку №560 для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації). Так, постановою Кабміну від 16.08.2024 року № 930, Порядок № 560 доповнили новим пунктом 58-1 такого змісту: військовозобов`язані, які відповідно до закону зобов`язані утримувати осіб, зазначених у пункті 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зазначають у заяві (додаток 4) про відсутність інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати осіб, зазначених у пункті 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а за умови наявності кількох військовозобов`язаних - додають заяву особи з інвалідністю I або II групи за формою згідно з додатком 15, в якій зазначається прізвище, ім`я та по батькові (за наявності) особи, яку особа з інвалідністю обирає для здійснення свого утримання. Районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки або його відділ за місцем перебування на військовому обліку військовозобов`язаного, який відповідно до закону зобов`язаний утримувати осіб, зазначених у пункті 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», або здійснює постійний догляд за особами, зазначеними у пунктах 9 і 14 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час прийняття рішення про надання відстрочки від призову на військову службу за призовом під час мобілізації перевіряє перебування такого військовозобов`язаного на військовому обліку, родинні зв`язки військовозобов`язаного та особи, яку відповідно до законодавства зобов`язаний утримувати військовозобов`язаний або за якою здійснює постійний догляд, наявність інших осіб, місце проживання яких задекларовано/зареєстровано за адресою задекларованого/ зареєстрованого місця проживання військовозобов`язаного або особи, яка перебуває на утриманні або потребує постійного догляду, з використанням відомостей Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, Державного реєстру актів цивільного стану громадян, інших інформаційних систем, реєстрів та баз даних, у тому числі шляхом інформаційного обміну. Згідно п. 60 Порядку №560 Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Комісія зобов`язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади. На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом. Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв`язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення. У разі позитивного рішення військовозобов`язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6. У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку. Формою, визначеною додатком 4, є саме Повідомлення. До ухвалення комісією рішення військовозобов`язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Так, предметом позову у даній справі є відмова у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у зв`язку із наявністю іншої особи, яка не є військовозобовя`заною та відповідно до закону зобов`язана утримувати одного із своїх батьків з інвалідністю 1 чи 2 групи та відсутні документи, що підтверджують неможливість такої особи, яка не є військовозобов`язаною та відповідно до закону зобов`язана утримувати одного із своїх батьків з інвалідністю 1 чи 2 групи, здійснювати догляд за ними, а саме: документи про інвалідність такої особи, її потребу у постійному догляді, перебуванні під арештом (крім домашнього арешту), відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі. Як вже встановлено судом, ОСОБА_2 є матір`ю ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження. ОСОБА_2 має встановлену 1 групу інвалідності, що підтверджується довідкою до акту огляду медико-соціальною комісією серії 12ААВ №654958 від 13.04.2023 року. Позивач звернувся до відповідача із заявою в якій просив надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз.11 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року № 3543-ХІІ (далі Закон № 3543). Колегія суддів зазначає наступне. Редакція постанови №560 від 16.05.2024 року(в редакції на момент подачі заяви), якою затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на момент звернення позивача із заявою про надання відстрочки передбачала необхідність подачі для особи, яка зайнята доглядом, - документів, що підтверджують родинні зв`язки, та один із документів, що підтверджує неможливість інших осіб, які не є військовозобов`язаними та які зобов`язані за законом утримувати одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, здійснювати догляд за ними: інвалідність такої особи, її потребу у постійному догляді, перебування під арештом (крім домашнього арешту), відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі, документи про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на доглядабо акт про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду) (додаток 8), в якому зазначаються відомості про відсутність інших осіб, які могли б здійснювати такий догляд.(Додаток 5 Порядку №560) Як встановлено судом апеляційної інстанції до заяви про надання відстрочки ОСОБА_1 було додано копії: паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду позивача, паспорту та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду матері позивача, свідоцтва про народження позивача, свідоцтва про укладання шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , свідоцтво про смерть ОСОБА_4 (чоловіка матері позивача), довідки МСЕК № 654958 ОСОБА_2 , серія № 12 ААН, щодо матері позивача; заяви матері позивача від 14.06.2024 року щодо родичів, що зобов`язані її утримувати; Акту про встановлення факту проживання від 25.05.2023 року; Акту про встановлення факту здійснення догляду від 17.06.2024 року; закордонного паспорта сестри позивача ОСОБА_6 . Тобто, в даному випадку до заяви військовозобов`язаного у порядку п. 13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993 р. №3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» були додані відповідні документи, передбачені вищезазначеною постановою. Посилання відповідача на те, що позивач має не військовозобов`язаних родичів і які згідно зі ст. 51 Конституції України та ч. 1 ст. 202 Сімейного кодексу України зобов`язані утримувати свою непрацездатну матір, що не дає права на надання позивачу відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, яка передбачена нормою ст. 23 Закону № 3543, колегія вважає такими , що суперечать вимог постанови №№560. Крім цього, як свідчать матеріали справи, позивач надав заяву сестри позивача ОСОБА_3 , яка проживає у м. Острів Великопольский (Польща), переклад якої здійснений з польської мови на українську мову та переклад якої засвідчено нотаріусом. Дана заява адресована ІНФОРМАЦІЯ_3 , в ОСОБА_9 зазначено, що вона проживає у Польщі та не має можливості та наміру повертатись в Україну та здійснювати догляд за матір`ю. Наголосила, що весь цей час догляд за матір`ю, яка потребує постійного догляду здійснює її брат ОСОБА_1 . Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що обов`язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України. Відповідно до ст.172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов`язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Відповідач вважає, що перебування (проживання) особи за кордоном не звільняє її від обов`язку здійснювати утримання та догляд за батьками з І чи ІІ групою інвалідності згідно вимог п.13 ч.1 ст.23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Разом з тим, слід вказати, що обов`язок «здійснювати утримання батьків» та «здійснювати догляд за батьками», не є тотожнім у спірних правовідносинах. Постійний догляд це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки. Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Тобто, «здійснювати утримання за батьками» це надання матеріальної допомоги, в той час як «постійний догляд» це вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки. Судом апеляційної інстанції враховано, що сестра позивача перебуває за кордоном та нею не виявлено бажання повертатися на Україну та здійснювати догляд за матір`ю, а тому позивач, як на момент звернення з заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, так і наразі є єдиною особою, яка відповідно до закону зобов`язана та має фактичну можливість здійснювати догляд за своєю матір`ю як особою з інвалідністю 1 групи. Враховуючи наведене, позивачем до заяви про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації згідно пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію надано докази того, що він є єдиною особою, хто може здійснювати догляд за матір`ю. Як зазначалось вище, розгляд заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абзацу 11 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відбувається за встановленою процедурою. З огляду на наведене, зважаючи на встановленні під час розгляду цієї справи обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з метою належного та ефективного захисту прав позивача відмова відповідача у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» є протиправною та такою, що порушує права позивача. Враховуючи зазначене, відповідача слід зобов`язати надати ОСОБА_1 відстрочки від призову за мобілізацією на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Відповідно до вимог ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Слід зазначити, що згідно з пунктом 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994). В силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно зі ст.317 КАС Українипідставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладені обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 308; 310; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити, рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року скасувати. Ухвалити у справі №400/6646/24 нову постанову, якою задовольнити позов ОСОБА_1 . Визнати протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу пiд час мобілізації ОСОБА_1 . Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 надати ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України. Повний текст судового рішення виготовлений 30.10.2024 року. Суддя-доповідач О.В. Джабурія Судді Н.В. Вербицька К.В. Кравченко Джерело: ЄДРСР 122685057

За приписами частин першої – четвертої статті 124 Конституції України, розгляд та розв’язання колективного трудового спору (конфлікту) у разі, коли трудовий спір (конфлікт) є юридичним спором, примирною комісією та/або трудовим арбітражем є додатковими складниками механізму захисту сторін колективного трудового спору (конфлікту) незалежно від того, чи може розв’язання такого спору цими органами забезпечити належний рівень інституційних та процедурних гарантій для сторін колективного трудового спору (конфлікту). Конституційний Суд України вважає, що окремі приписи статті 7 Закону не позбавляють первинну організацію професійної спілки (первинну профспілкову організацію) або іншу сторону колективного трудового спору (конфлікту), що є юридичним спором, наданих Конституцією України гарантій реалізації права на судовий захист на підставі норм відповідного процесуального закону у разі коли трудовий спір (конфлікт), що є юридичним спором, не було розвʼязано в обовʼязковому досудовому поряду, відповідно до Закону. З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що окремі приписи статті 7 Закону не суперечать частині третій статті 8, частині третій статті 36, частинам першій, шостій статті 55, частинам першій, другій, третій статті 124 Конституції України. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/10_r2_2024.pdf 10_r2_2024 щодо права на судовий захист під час розв’язання колективного трудового спору.pdf

У дайджесті вміщено правові висновки Великої Палати ВС, зокрема, щодо: ✅ повноважень прокурора на звернення до суду в інтересах держави в особі державного підприємства до 15 липня 2015 року; ✅ застосування порядку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців відповідно до ст. 1281 ЦК України, якщо боржник помер під час розгляду судової справи; ✅ належного підписання особою процесуального документа; ✅ способу захисту порушеного права власника земельної ділянки, на якій розміщено тимчасові споруди, що не належать до нерухомого майна; ✅ юрисдикції спору про оскарження постанови державного виконавця про визначення розміру додаткових витрат; ✅ тлумачення змісту поняття «особа, яка не повідомлена про розгляд справи» при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження (п. 1 ч. 2 ст. 358 ЦПК України); ✅ застосування кондикційного позову до речей, визначених як індивідуальними, так і родовими ознаками, а також субсидіарно після ухвалення рішення суду про віндикацію. https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Daijest_VP_VS_10_2024.pdf Дайджест судової практики ВП ВС за жовтень 2024 року.pdf