ANTIRAID

Саме рішення дуже цікаво низкою висновків ВП ВС щодо дотримання вимог КПК при розслідуванні та розгляді справи у суді. Окремо Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку щодо застосування норм ст. 204 КК. 195. Алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2024 року м. Київ справа № 336/3796/15-к провадження № 13-10кс24 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_22 , прокурор ОСОБА_23 , в режимі відеоконференції: засудженого ОСОБА_24 , захисника ОСОБА_25 , розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_24 та касаційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_25 на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 32014080020000008, щодо ОСОБА_24 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, котрий народився у м. Запоріжжі, зареєстрований на АДРЕСА_1 , проживає на АДРЕСА_2 , раніше судимого, 25 жовтня 2012 року Шевченківським районним судом м. Запоріжжя за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204, ч. 1 ст. 216 Кримінального кодексу України (далі - КК) до 5 років позбавлення волі з вилученням та знищенням виготовлених товарів та з конфіскацією обладнання, на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204, ч. 1 ст. 199 КК, УСТАНОВИЛА: Короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені фактичні обставини 1. Вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року, залишеним без змін ухвалою Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року, ОСОБА_24 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень та призначено йому покарання: за ч. 1 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» (далі - у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді штрафу в розмірі 17000 гривень з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання для її виготовлення; за ч. 2 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді штрафу в розмірі 51000 гривень з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання для її виготовлення; за ч. 3 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) - у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення; за ч. 1 ст. 199 КК ( у редакції Закону України № 5283-VI від 18 вересня 2012 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за фальшування марок акцизного збору» (далі - у редакції Закону України № 5283-VI від 18 вересня 2012 року) - у виді позбавлення волі на строк 3 роки. 2. На підставі ст. 49 КК звільнено від призначеного за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК покарання у зв`язку із закінченням строку давності. 3. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із вилученням і знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. 4. На підставі ст. 71 КК до покарання, призначеного за цим вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2012 року та остаточно призначено за сукупністю вироків покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і 6 місяців із вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. 5. Згідно з вироком суду, ОСОБА_24 визнано винуватим у тому, що він, діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, будучи засудженим за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204 КК та ч. 1 ст. 216 КК, діючи всупереч законодавству України про обіг підакцизних товарів, не будучи суб`єктом господарської діяльності, не маючи ліцензії на право торгівлі алкогольними напоями та спиртом етиловим, здійснював злочинну діяльність, пов`язану з придбанням незаконно виготовлених підакцизних товарів (спирту етилового), їх транспортуванням, зберіганням, а також незаконним виготовленням алкогольних напоїв з недоброякісної сировини, що становлять загрозу для життя і здоров`я людей, відкривши підпільні цехи, де незаконно виготовляв та зберігав незаконно виготовлені алкогольні напої, транспортуванням їх з метою збуту, збутом незаконно виготовлених алкогольних напоїв, поєднане з використанням підроблених марок акцизного податку України. 6. У період з кінця грудня 2013 року по 31 жовтня 2014 року ОСОБА_24 , діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, за невстановлених органом досудового розслідування обставин придбав незаконно виготовлений підакцизний товар (спирт етиловий), а також предмети, необхідні для виробництва фальсифікованих алкогольних напоїв, а саме електричний станок для закупорки горілчаних пляшок, підроблені марки акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, полімерні гвинтові ковпачки, скляні та полімерні ємності різного об`єму, та перевіз до домоволодіння АДРЕСА_2 , де незаконно зберігав за вказаною адресою з метою подальшого збуту. 7. ОСОБА_24 у зазначений період часу, діючи умисно, реалізовуючи свій злочинний умисел, за вказаною адресою відкрив підпільний цех без дотримання вимог та стандартів, діючих в Україні, незаконно виготовив алкогольні напої з недоброякісної сировини, що становить загрозу для життя та здоров`я людей. 8. Виготовлений алкогольний напій ОСОБА_24 розлив у полімерні та скляні ємності (пляшки) різного об`єму з етикетками, і використовуючи електричний станок для закупорки горілчаних пляшок, закупорив кришками. Після цього пляшки з незаконно виготовленим алкоголем для надання їм вигляду офіційно придбаних обклеїв підробленими марками акцизного збору України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва та зберігав їх з метою збуту за зазначеною адресою до 31 жовтня 2014 року, а саме до проведення обшуку, під час якого було відшукано та вилучено 6500 штук підроблених марок акцизного збору та 121 скляну пляшку алкогольних напоїв, обклеєну підробленими марками акцизного податку. 9. У цей же період ОСОБА_24 перевіз частину незаконно виготовлених алкогольних напоїв до кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», яке розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , а також до кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, та здійснив збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв. 10. Також ОСОБА_24 у вказаний період часу, діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, за невстановлених органом досудового розслідування обставин, перебуваючи у м. Запоріжжі, придбав підроблені марки акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, які зберігав за адресою: АДРЕСА_2 , з метою використання їх при продажу незаконно виготовлених алкогольних напоїв шляхом обклеювання пляшок з незаконно виготовленими ним алкогольними напоями для надання їм вигляду офіційно придбаних. 11. Частину незаконно виготовлених алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, ОСОБА_24 у період часу з кінця грудня 2013 року по 31 жовтня 2014 року транспортував з метою збуту до кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 », розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , та кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3», розташоване за адресою: АДРЕСА_4 . 12. Під час обшуку 31 жовтня 2014 року в кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» вилучено 13 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України. 31 жовтня 2014 року під час обшуку в кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3» вилучено 14 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку України. 13. У подальшому алкогольні напої, марковані ОСОБА_24 підробленими марками акцизного податку, збувались працівниками кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 » і кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3» споживачам (відвідувачам) зазначених кафе. 14. Зокрема, 31 жовтня 2014 року під час проведення контролю за вчиненням злочину у формі оперативної закупки в кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» вилучено 1 скляну пляшку об`ємом 0,5 літра, заповнену алкогольним напоєм, з маркуванням на етикетці «Пшениця», яка обклеєна однією підробленою маркою акцизного податку серії 11 ЛАБС 851716 12\13 вартістю 9,898 гривень. 15. Підроблені марки акцизного податку, вилучені під час обшуків та контролю за вчиненням злочину у формі оперативної закупки, виготовлені не за технологією підприємства «Держзнак ПК Україна», яка застосовується при виготовленні марок акцизного податку. Зазначені вище марки акцизного податку на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва зразка 2013 року виготовлені з використанням форм для плоского друку, а також із застосуванням високого і струменевого друку. Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 16. Засуджений ОСОБА_24 та його захисник ОСОБА_25 просять скасувати вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв`язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. 17. На обґрунтування своїх вимог засуджений ОСОБА_24 зазначає, що його дії необхідно кваліфікувати лише за ч. 3 ст. 204 КК, оскільки відсутня реальна сукупність кримінальних правопорушень. 18. Також вважає, що суди вийшли за межі висунутого йому обвинувачення, оскільки органом досудового розслідування він не обвинувачувався у збуті підроблених марок акцизного збору. 19. Стверджує, що всупереч вимогам ст. 290 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) сторону захисту не було ознайомлено з речовими доказами. 20. Крім цього, вважає, що висновок експерта № 186 від 30 квітня 2015 року є недопустимим доказом, оскільки експерта, який проводив вказану експертизу, виключено з Реєстру атестованих судових експертів, а його свідоцтво визнано недійсним, тому експертизу проведено неуповноваженою особою. На підставі цієї експертизи проведено й інші експертизи - № 83-к та № 549, які також не можуть бути визнані допустимими доказами. 21. Захисник ОСОБА_25 у своїй касаційній скарзі з доповненнями до неї зазначає, що редакція ст. 12 КК, яка діяла на момент вчинення ОСОБА_24 інкримінованих правопорушень, не передбачала їх класифікації за таким видом покарання, як штраф. 22. Крім цього, захисник посилається на те, що суд першої інстанції не роз`яснив ОСОБА_24 можливості звільнення його від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК і не з`ясував його думки з цього питання, а також не вказав редакції закону, за якою він здійснив класифікацію кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, звільнивши від призначеного покарання за вказаними статтями цього Кодексу. 23. Вказує, що суди не перевірили аспектів дотримання процесуальних строків досудового розслідування, оскільки повідомлення про підозру ОСОБА_24 вручено 20 січня 2015 року, повідомлення про завершення досудового розслідування - 21 травня 2015 року, а обвинувальний акт було складено 16 лютого 2017 року. Разом із цим прокурор після повернення обвинувального акта ухвалою від 04 жовтня 2016 року продовжив досудове розслідування та повідомив ОСОБА_24 про нову підозру з доповненими кваліфікуючими ознаками, тим самим, на думку захисника, порушив право ОСОБА_24 на захист. 24. Водночас захисник зазначає, що допит свідків ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 проведено поза межами строків досудового розслідування, що призвело до порушення вимог ч. 8 ст. 223 КПК. 25. Також захисник вказує на порушення вимог ст. 290 КПК, оскільки стороні захисту не було надано доступу до ухвали слідчого судді Запорізького апеляційного суду від 01 квітня 2014 року про надання дозволу на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж. Не відкриті матеріали, які стали підставою для проведення оперативних закупок, а також протоколів огляду осіб, які проводили закупку, й ідентифікації грошових коштів. 26. Крім цього, не погоджується з оцінкою судом показань свідків ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 та ОСОБА_33 , адже вони як співробітники поліції були зацікавлені в результатах розслідування. Акцентує увагу на невідповідності між вилученими під час обшуку пляшками з алкогольною продукцією і тими, що були надані для проведення експертиз. 27. Серед іншого, захисник стверджує, що в оскаржуваних судових рішеннях відсутній висновок про належність вилучених у ОСОБА_24 алкогольних напоїв до підакцизних товарів з посиланням на конкретну товарну позицію за Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД) відповідно до висновку Верховного Суду України (далі - ВСУ), викладеного у постанові від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13. 28. Вважає, що суд першої інстанції не застосував до засудженого положення ст. 72 КК. 29. Засуджений ОСОБА_24 24 січня 2024 року подав до Верховного Суду клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК. У своїй заяві засуджений зазначає, що йому роз`яснено право на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК і він надає згоду на таке звільнення. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 30. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів Касаційного кримінального суду) 26 лютого 2024 року передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) у зв`язку з необхідністю відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ, зокрема у постанові від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13. 31. У цьому рішенні ВСУ дійшов висновку про те, що предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, є лише ті розчини із вмістом етилового спирту, які виготовлені в спосіб, передбачений законом (у широкому його розумінні), з огляду на що, вони мають бути віднесені до відповідної товарної групи. Таке визначення поняття характерне для алкогольних напоїв, які є продуктом законної господарської діяльності, яка здійснюється з дотриманням установлених законом вимог і технології виробництва, а тому підлягає оподаткуванню. 32. Однак таке визначення необґрунтовано звужує обсяг кримінально-правого змісту поняття предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, що нівелює підстави криміналізації діянь, передбачених у відповідних частинах вказаної статті, та кримінально-правову охорону тих суспільних відносин, які поставлені під захист. 33. Колегія суддів Касаційного кримінального суду вказує, що ВСУ помилково ототожнив ознаки предмета суспільних відносин, з приводу якого виникають, існують і здійснюються певними суб`єктами відповідні соціальні зв`язки з метою реалізації законних інтересів у сфері господарської діяльності, з ознаками предмета кримінального правопорушення, який є самостійною ознакою його складу, відмінною за своїми ознаками від предмета суспільних відносин. 34. Вважає, що неправильно ототожнювати ознаки алкогольного напою (підакцизного товару) як продукту законної підприємницької діяльності, визначення якого міститься в Податковому кодексі України (далі - ПК) та Законі України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», та алкогольного напою (підакцизного товару) як предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. 35. На переконання колегії суддів Касаційного кримінального суду, при встановленні ознак предмета вказаного кримінального правопорушення основне значення має те, що спиртовмісний напій має об`ємну долю спирту, притаманну алкогольним напоям, і особа, яка вчиняє кримінальне правопорушення, прагне видати його за той, який відповідає всім ознакам продукту, отриманого в результаті законної господарської діяльності (одержаний шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлений на основі харчових спиртів із вмістом спирту етилового понад 1,2 % об`ємних одиниць, який зазначений у товарних позиціях 2203, 2204, 2205, 2206, 2208 згідно з УКТ ЗЕД). 36. Отже, ознаками предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, на думку колегії суддів Касаційного кримінального суду, є: 1) виготовлення напоїв на основі спиртів, вміст яких має становити понад 1,2 % об`ємних одиниць; 2) протиправне поводження як із визначеним законом підакцизним товаром, до ціни якого включено акцизний податок, що належить до товарної групи Гармонізованої системи опису та кодування товарів (далі - ГСОКТ) під одним з таких кодів: 2204, 2205, 2206, 2208. 37. З наведених вище підстав колегія суддів дійшла висновку про передачу цього кримінального провадження на розгляд ВП ВС для відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. 38. Ухвалою від 13 березня 2024 року ВП ВС прийняла до розгляду це кримінальне провадження. Позиції учасників судового провадження 39. У судовому засіданні засуджений ОСОБА_24 підтримав подане ним клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 1 ч. 2 ст. 204 КК на підставі ст. 49 КК, а також просив задовольнити подані касаційні скарги. 40. Захисник ОСОБА_25 указував на необхідність врахування висновку, викладеного у постанові ВСУ від 05 вересня 2013 року № 5-15к13, скасування судових рішень щодо ОСОБА_24 та призначення нового розгляду в суді першої інстанції. 41. Прокурор ОСОБА_23 просила частково задовольнити касаційну скаргу захисника, вважала за необхідне відступити від висновку ВСУ, викладеного у рішенні від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13, а також звільнити засудженого ОСОБА_24 від кримінальної відповідальності за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК на підставі положень ст. 49 КК, визначивши остаточне покарання на підставі статей 70, 71 КК у межах призначеного місцевим судом. Касаційну скаргу засудженого - залишити без задоволення. У решті судові рішення залишити без зміни. Позиція Великої Палати Верховного Суду 42. Виходячи зі змісту ч. 4 ст. 434-1 КПК ВП ВС у разі передачі кримінального провадження на її розгляд у зв`язку з необхідністю відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ, вирішує питання, що стали підставою для такої передачі, та розглядає кримінальне провадження як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування. Щодо неправильної кваліфікації дій ОСОБА_24 за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204 КК 43. У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_24 зазначає про неправильну кваліфікацію його дій за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204 КК і необхідність кваліфікації його дій лише за ч. 3 ст. 204 КК, оскільки диспозиція вказаної частини статті охоплює всі діяння, у вчиненні яких він обвинувачувався. 44. Так, відповідно до ст. 33 КК сукупністю кримінальних правопорушень визнається вчинення особою двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жодне з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються кримінальні правопорушення, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. При сукупності кримінальних правопорушень кожне з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. 45. Водночас сукупність кримінальних правопорушень поділяється на два види - ідеальну та реальну. 46. Питання розмежування ідеальної та реальної сукупності вирішено в сталій судові практиці, в якій виснувано, що у разі, якщо особа одним діянням вчиняє одночасно два або більше кримінальних правопорушень, то її дії містять ідеальну сукупність, натомість реальна сукупність кримінальних правопорушень має місце у тому разі, якщо особа в різний час кількома діями вчинила два або більше кримінальних правопорушень [Постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - ККС ВС) 06 грудня 2021 року у справі № 756/4855/17 (провадження № 51-7121км18), від 06 грудня 2023 року у справі № 715/396/23 (провадження № 51-3975км23), від 21 березня 2024 року у справі № 761/1571/23 (провадження № 51-5431км23)]. 47. Разом з цим диспозиція ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) передбачала відповідальність, зокрема за ч. 1 вказаної статті, за незаконне придбання з метою збуту або зберігання з цією метою, а також збут чи транспортування з метою збуту незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів. 48. Частина 2 передбачала відповідальність за виготовлення алкогольних напоїв певним способом (шляхом відкриття підпільних цехів або з використанням обладнання, що забезпечує масове виробництво таких товарів) або вчинене особою, яка раніше була засуджена за цією статтею. 49. Частина 3 встановлювала кримінальну караність за виготовлення товарів, зазначених у ч. 1 або ч. 2 цієї статті, з недоброякісної сировини (матеріалів), що становлять загрозу для життя і здоров`я людей (незалежно від способу виготовлення). 50. ОСОБА_24 визнано винуватим у придбанні незаконно виготовлених підакцизних товарів (спирту етилового), транспортуванні, зберіганні, а також зберіганні незаконно виготовлених алкогольних напоїв, транспортуванні з метою збуту, а також у збуті незаконно виготовлених алкогольних напоїв; незаконному виготовленні алкогольних напоїв шляхом відкриття підпільних цехів, вчинене особою, яка раніше була засуджена за ст. 204 КК; незаконному виготовленні алкогольних напоїв з недоброякісної сировини, що становлять загрозу для життя та здоров`я людей. 51. У цьому кримінальному провадженні судами встановлено, що ОСОБА_24 діяв з єдиним умислом на незаконне придбання етилового спирту як підакцизного товару, організував підпільний цех, де незаконно виготовляв із вказаного етилового спирту алкогольні напої, які становлять загрозу для життя та здоров'я людей, з метою збуту, а також збував вказані алкогольні напої. 52. Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про кваліфікацію дій ОСОБА_24 за різними частинами ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року), оскільки його дії охоплюються різними складами злочинів, передбаченими різними частинами цієї статті. Щодо незаконності засудження ОСОБА_24 за ч. 1 ст. 199 КК у зв`язку з виходом суду за межі пред`явленого обвинувачення 53. У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_24 стверджує про вихід судом за межі висунутого обвинувачення при кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 199 КК. 54. Однак такі твердження засудженого є безпідставними з огляду на таке. 55. З матеріалів кримінального провадження слідує, що 19 травня 2015 року до місцевого суду надійшов обвинувальний акт щодо ОСОБА_24 , обвинуваченого, зокрема, за ч. 2 ст. 199 КК. 56. У подальшому, 21 серпня 2019 року, прокурор на підставі положень ст. 338 КПК надав суду змінений обвинувальний акт, у якому, серед іншого, ОСОБА_24 висунуто обвинувачення за ч. 1 ст. 199 КК у придбанні, зберіганні, перевезені з метою використання при продажі товарів, збуту, а також збут незаконно виготовлених, одержаних, чи підроблених марок акцизного збору. 57. Судом встановлено обставини, за яких ОСОБА_24 , діючи умисно на порушення вимог закону, за невстановлених органом досудового розслідування обставин придбав підроблені марки акцизного збору України на лікеро-горілчану продукцію вітчизняного виробництва, які зберігав з метою використання при збуті незаконно виготовлених алкогольних напоїв. Частину підроблених марок ОСОБА_24 використав шляхом обклеювання пляшок з незаконно виготовленими алкогольними напоями. ОСОБА_24 транспортував з метою збуту до різних кафе пляшки з алкогольними напоями, обклеєні підробленими марками акцизного збору. 58. Під час обшуків 31 жовтня 2014 року за місцем проживання ОСОБА_24 було виявлено та вилучено 6500 штук підроблених марок акцизного збору та 121 пляшку алкогольних напоїв, обклеєних підробленими марками акцизного податку; у кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» - 13 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими торговими марками акцизного податку України; у кафе «ІНФОРМАЦІЯ_3» - 14 пляшок алкогольних напоїв, обклеєних підробленими торговими марками акцизного збору України. 59. Марка акцизного податку (збору) - це спеціальний знак, яким маркуються алкогольні напої та тютюнові вироби. Її наявність на цих товарах підтверджує сплату акцизного податку, легальність ввезення та реалізації на території України зазначених виробів. Марки акцизного податку підробляють для маркування нелегально вироблених алкогольних напоїв і тютюнових виробів із метою їх безперешкодного збуту. 60. ОСОБА_24 наклеював підроблені марки акцизного збору з метою надання незаконно виготовленим алкогольним напоям видимості законності їх походження. 61. Таким чином, суд, розглядаючи провадження в межах пред`явленого обвинувачення, визнав ОСОБА_24 винуватими у придбанні, зберіганні, перевезенні з метою використання при продажу товарів, а також збуті підроблених марок акцизного збору, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 199 КК (у редакції Закону України № 5283-VI від 18 вересня 2012 року), а отже, місцевий суд ухвалив рішення на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, підтверджених доказами, які були досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до вимог ст. 94 КПК. 62. Враховуючи викладене, ВП ВС вважає, що у цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції, з дотриманням положень ст. 337 КПК, провів судовий розгляд у межах висунутого прокурором обвинувачення. Щодо допустимості висновків експерта 63. Твердження засудженого щодо недопустимості як доказу висновку експерта № 186 від 30 квітня 2015 року, складеного експертом ОСОБА_34 , та похідних від нього висновків № 83-К та № 549 у зв`язку тим, що цього експерта було виключено з Реєстру атестованих судових експертів і визнано його свідоцтво недійсним, аналогічні тим, що висловлювалися стороною захисту в апеляційних скаргах і були предметом перевірки суду апеляційної інстанції. 64. У ході перевірки цих доводів апеляційний суд встановив, що згідно з даними Реєстру атестованих судових експертів, свідоцтво № 12406 про присвоєння ОСОБА_35 кваліфікації судового експерта з індексом і видом експертної діяльності 8.7 «Дослідження спиртовмісних сумішей» діяло з 09 жовтня 2013 року до 05 листопада 2015 року і визнане недійсним наказом № 455 о/с від 05 листопада 2015 року, тобто через шість місяців після проведення ним експертизи № 186 від 30 квітня 2015 року, а отже, цей експерт на момент експертного дослідження мав повноваження на його проведення. 65. У постанові від 20 травня 2020 року у справі № 263/10503/16-к (провадження № 51-6348км18) ККС ВС вказав, що висновок експерта слід вважати недопустимим доказом у випадку, якщо він був наданий експертом, який не має експертної спеціальності, що охоплюється предметом експертизи у конкретному кримінальному провадженні, а також у випадку, коли експертизу здійснено експертом, свідоцтво якого на момент і проведення експертизи визнано недійсним у порядку, встановленому законодавством України. 66. Оскільки вказаний висновок складено атестованим судовим експертом, який на момент проведення дослідження згідно з вимогами Закону України «Про судову експертизу» та ст. 69 КПК внесений до Реєстру атестованих судових експертів Міністерства юстиції України, був попереджений про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків, відсутні підстави вважати зроблений висновок експерта ОСОБА_36 № 186 від 30 квітня 2015 року і похідні від нього висновки № 83-К та № 549 недопустимими доказами, а доводи засудженого про зворотнє - безпідставними, з чим і погоджується ВП ВС. Щодо порушення права на захист та незаконності процесуальних дій 67. Стосовно доводів сторони захисту про порушення органом досудового розслідування вимог ч. 8 ст. 223 КПК, відповідно до якої слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених ч. 3 ст. 333 цього Кодексу, оскільки будь-які слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази - недопустимими, то ВП ВС зазначає таке. 68. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, клопотання про закриття кримінального провадження. 69. За загальним правилом, слідчі (розшукові) дії можуть проводитися лише в розпочатому кримінальному провадженні, відомості про яке внесені до ЄРДР, та не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування. 70. КПК не передбачає можливості відновлення досудового розслідування у випадку повернення обвинувального акта судом, оскільки відповідно до ст. 282 КПК ця обставина не є підставою для такого відновлення, як і не передбачає можливості вчинення дій, спрямованих на пошук та зібрання доказів, які не були отримані в ході досудового розслідування відповідного кримінального провадження. 71. Закон пов`язує закінчення досудового розслідування з постановленням процесуального рішення - постанови про закриття кримінального провадження або вчиненням комплексу процесуальних дій, пов`язаних з направленням до суду обвинувального акта чи відповідного клопотання. У параграфі 1 глави 24 КПК розкриваються відповідні форми закінчення досудового розслідування. 72. Стадія досудового розслідування закінчується складанням обвинувального акта слідчим, дізнавачем, після чого затверджується прокурором відповідно до положень ч. 1 ст. 291 КПК. Визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про завершення досудового розслідування та надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, відповідно до ч. 1 ст. 290 КПК. 73. Зокрема, обвинувальний акт має містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення. 74. Згідно з положенями ст. 314 КПК після отримання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру або клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності суд не пізніше п`яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове засідання, в ході якого, зокрема, вирішує питання про відповідність обвинувального акта ст. 291 КПК. Суд може повернути обвинувальний акт органу досудового розслідування у разі його не відповідності вимогам цього Кодексу. 75. За матеріалами кримінального провадження щодо ОСОБА_24 встановлено, що обвинувальний акт надійшов до суду 29 травня 2015 року. За результатами його розгляду Шевченківський районний суд м. Запоріжжя 3 березня 2016 року ухвалив обвинувальний вирок, яким ОСОБА_24 визнано винуватим та засуджено за ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204 та ч. 2 ст. 199 КК. 76. Не погодившись із вироком суду, обвинувачений подав апеляційну скаргу, за наслідками розгляду якої вирок щодо ОСОБА_24 скасовано. Зокрема, суд зазначив, що обвинуальний акт не відповідає вимогам КПК. 77. Шевченківський районний суд м. Запоріжжя з підготовчого судового засідання ухвалою від 4 жовтня 2016 року повернув обвинувальний акт відносно ОСОБА_24 прокурору. 78. Прокурор оскаржив ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 жовтня 2016 року до апеляційного суду. Апеляційний суд вказану ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя залишив без змін, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення. 79. Орган досудового розслідування 16 лютого 2017 року на виконання вказівок суду про приведення обвинувального акта у відповідність до вимог ст. 291 КПК допитав підозрюваного ОСОБА_24 , повідомив останнього про зміну раніше повідомленої підозри та в цей же день надав стороні захисту доступ до матеріалів досудового розслідування. 17 лютого 2017 року обвинувальний акт щодо ОСОБА_24 був направлений до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя. 80. Виконуючи ухвалу суду, яка містила вимоги про виключення з обвинувального акта посилання на джерела доказів та уточнення кваліфікаціі дій ОСОБА_24 відповідно до встановлених обставин, стороною обвинувачення не було враховано вимоги кримінального процесуального закону, зокрема ч. 8 ст. 223 КПК, щодо заборони проведення на цій стадіі процесуальних, слідчих дій. 81. Після постановлення судом ухвали про повернення прокурору обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру і до звернення до суду з обвинувальним актом чи клопотанням, які приведено у відповідність з вимогами КПК, орган досудового розслідування має право виконати лише ту сукупність процесуальних дій, які є необхідними для приведення цього акта чи клопотання у відповідність до вимог КПК та забезпечення виконання ухвали суду. 82. Повноваження сторони обвинувачення на цій стадії не можуть бути використані для отримання (збирання) нових доказів або перевірки вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні. КПК не передбачає можливості відновлення досудового розслідування у випадку повернення обвинувального акта судом, оскільки відповідно до ст. 282 цього Кодексу ця обставина не є підставою для такого відновлення, як і не передбачає можливості вчинення дій, спрямованих на пошук та зібрання доказів, які не були отримані в ході досудового розслідування відповідного кримінального провадження. 83. ВП ВС встановила, що в цьому кримінальному провадженні орган досудового розслідування діяв на виконання вказівок суду про усунення недоліків обвинувального акта. 84. Дії органу досудового розслідування були спрямовані на уточненя кваліфікації дій ОСОБА_37 і виключення посилання на джерела доказів, водночас не було здобуто нових доказів, які були покладені в обґрунтування винуватості ОСОБА_24 . 85. ВП ВС вважає, що дії, які вчинив орган досудового розслідування на виконання ухвали суду, щодо приведення обвинувального акта у відповідність із вимогами ст. 291 КПК, не призвели до несумісного з основоположними правами особи порушення права на захист. 86. ВП ВС у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 (провадження № 13-3кс22) вказала, що суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен насамперед з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання. 87. Частиною 1 ст. 20 КПК визначено, що право на захист полягає у наданні підозрюваному, обвинуваченому чи засудженому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом. 88. 16 лютого 2017 року обвинувальний акт щодо ОСОБА_24 направлено до суду. 89. Після оголошення у судовому засіданні обвинувального акта, який надійшов до суду 17 лютого 2017 року, ОСОБА_24 підтвердив зрозумілість пред`явленого йому обвинувачення, зокрема щодо придбання етилового спирту для незаконного виготовлення алкогольних напоїв з метою збуту. 90. Процесуальна поведінка сторони захисту свідчила про те, що захист здійснювався саме від висунутого ОСОБА_24 обвинувачення, зміст якого останній усвідомлював правильно і не був позбавлений можливості зрозуміти, у чому саме його обвинувачують, та ефективно реалізувати своє право на захист. 91. Також сторона захисту не була обмежена в праві на захист, не заявляла про порушення такого права протягом тривалого судового розгляду (з 2015 по 2023 рік) і не порушувала такого питання в ході апеляційного оскарження вироку місцевого суду. 92. Допущене прокурором порушення вимог КПК унаслідок проведення допиту підозрюваного та повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри після повернення обвинувального акта судом не привело до істотного впливу на забезпечення прав обвинуваченого, зокрема права на захист, і в цілому не вплинуло на законність та обґрунтованість судових рішень щодо нього. Щодо недотримання строків досудового розслідування 93. Твердження захисника про порушення строків досудового розслідування з огляду на те, що повідомлення про підозру ОСОБА_24 вручено 20 січня 2015 року, повідомлення про завершення досудового розслідування - 21 травня 2015 року, а обвинувальний акт було складено 16 лютого 2017 року, ВП ВС також вважає безпідставними. 94. Так, відповідно до ч. 2 ст. 219 КПК (у редакції, чинній на момент вчинення відповідної процесуальної дії) строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, передбаченому параграфом 4 глави 24 цього Кодексу. При цьому загальний строк досудового розслідування не може перевищувати: 1) двох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку; 2) шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості; 3) дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину. 95. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, відомості про вчинення ОСОБА_24 злочину, передбаченого ч. 3 ст. 204 КК, внесені 10 січня 2014 року до ЄРДР за №32014080020000008. За ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК внесені відомості до ЄРДР 21 листопада 2014 року за номерами 32014080020000103 та 32014080020000102. 96. Відомості про вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 199 КК, внесені до ЄРДР 21 листопада 2014 року за № 32014080020000101. 97. Постановою прокурора від 21 листопада 2014 року матеріали досудового розслідування у кримінальних провадженнях № 32014080020000008 від 10 січня 2014 року, № 32014080020000101, № 32014080020000102, № 32014080020000103 від 21 листопада 2014 року об`єднані в одне кримінальне провадження під реєстраційним номером 32014080020000008. 98. 20 січня 2015 року ОСОБА_24 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 204, ч. 2 ст. 199 КК. 99. Постановами прокурора від 20 березня та 20 квітня 2015 року строк досудового розслідування в об`єднаному кримінальному провадженні продовжено до 20 травня 2015 року. 100. Разом із цим постановою слідчого від 29 квітня 2015 року досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні року було зупинено, а у в подальшому відновлено 14 травня 2015 року. Обвинувальний акт надійшов до суду 29 травня 2015 року, тобто в межах строків досудового розслідування. 101. У подальшому цей обвинувальний акт повернутий органу досудового розслідування 04 жовтня 2016 року як такий, що не відповідає вимогам ст. 291 КПК. 102. У постанові від 07 грудня 2022 року у справі № 681/1033/20 (провадження № 51-717км22) ККС ВС зазначив, що якщо сторона обвинувачення направила обвинувальний акт до суду в межах строку досудового розслідування, однак його було повернуто для усунення недоліків, то період між поверненням обвинувального акта й направленням до суду виправленого обвинувального акта не входить до строку досудового розслідування та не означає його поновлення. Досудове розслідування закінчується зверненням до суду з обвинувальним актом уперше. 103. Положення КПК не містять конкретного строку, протягом якого прокурор повинен усунути встановлені судом недоліки обвинувального акта, а тому такі недоліки повинні бути усунуті в межах розумного строку, який є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій та ухвалення процесуальних рішень. У цьому кримінальному провадженні обвинувальний акт було отримано прокурором з вказівкою суду про усунення недоліків 14 лютого 2017 року, а новий обвинувальний акт щодо ОСОБА_24 було складено 16 лютого 2017 року та направлено до суду наступного дня. 104. У цьому кримінальному провадженні після повернення обвинувального акта для приведення його у відповідність із вимогами ст. 291 КПК досудове розслідування стороною обвинувачення не відновлювалось, а отже, обвинувальний акт після усунення недоліків надійшов до місцевого суду в межах строків досудового розслідування. Щодо допиту свідків поза межами строку досудового розслідування 105. Доводи захисника про порушення положень ч. 8 ст. 223 КПК, а саме того, що допит свідків ОСОБА_26 , ОСОБА_28 , ОСОБА_27 , ОСОБА_29 проведений поза межами строку досудового розслідування, є безпідставними. 106. Як убачається з реєстру матеріалів досудового розслідування, 20 січня 2015 року ОСОБА_24 повідомлено про підозру. При цьому допит свідка ОСОБА_26 проведено 30 січня 2015 року, свідків ОСОБА_28 та ОСОБА_27 - 05 лютого 2015 року, а ОСОБА_29 - 23 лютого 2015 року. Таким чином, зазначені слідчі дії проведено протягом двомісячного строку після повідомлення особі про підозру, тобто в межах строку досудового розслідування. Щодо невідкриття матеріалів стороні захисту в порядку ст. 290 КПК 107. Перевіркою матеріалів провадження не знайшли свого підтвердження доводи сторони захисту про порушення вимог ст. 290 КПК. 108. За змістом ст. 290 КПК, визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. Прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні. 109. Суд установив, що 16 лютого 2017 року стороні захисту були відкриті матеріали досудового розслідування у трьох томах, у яких наявні, зокрема, постанови про визнання предметів речовими доказами у кримінальному провадженні, протоколи їх огляду та висновки експертів. 110. Крім того, ОСОБА_24 та його захиснику ОСОБА_38 вручався реєстр матеріалів досудового розслідування, в якому, зокрема, було зазначено про визнання та приєднання до кримінального провадження речових доказів. Обвинувачений та його захисник, ознайомившись з матеріалами кримінального провадження, вказали, що заяв та зауважень не мають, жодних клопотань про надання їм доступу до речових доказів у порядку ст. 290 КПК не заявляли. 111. На орган досудового розслідування покладено обов`язок надати сторонам майбутнього судового розгляду можливість безперешкодно ознайомлюватися з речовими доказами (у разі виявлення ними бажання), однак він не зобов`язаний здійснювати таке ознайомлення в обов`язковому порядку за відсутності ініціативи сторони. 112. Засуджений та його захисник не були позбавлені права в разі необхідності ознайомитися з речовими доказами, тим паче, що, ознайомившись із матеріалами кримінального провадження, зокрема протоколами слідчих дій, вони знали (не могли не знати), що в результаті проведення цих дій орган досудового розслідування вилучав речові докази. 113. Однак за відсутності такого клопотання з урахуванням ст. 22 КПК сторона захисту, самостійно обстоюючи свою правову позицію, не вважала за доцільне скористатися таким правом. 114. До того ж при вирішенні судом питання про обсяг та порядок дослідження доказів ні прокурор, ані сторона захисту не вказували про необхідність дослідження речових доказів. 115. Водночас, під час розгляду справи в суді першої інстанції 04 квітня 2018 року захист заявив клопотання про зміну порядку ознайомлення з речовими доказами та їх дослідження, яке суд задовольнив. Надалі до 23 лютого 2021 року судом здійснювалось дослідження речових доказів у присутності сторони захисту. 116. Тому немає підстав вважати, що в цьому випадку непред`явлення стороні захисту речових доказів у порядку ст. 290 КПК призвело до порушення прав цієї сторони. 117. Вказане також узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду у постановах від 12 березня 2020 року у справі № 688/2831/17 (провадження № 51-6064км18), від 21 листопада 2022 року у справі № 554/3586/17 ( провадження № 51-1198км22), від 10 травня 2023 року у справі № 452/3584/20 (провадження № 51-1479км23) та від 15 травня 2024 року у справі № 333/4585/22 (провадження № 51-6733км23). 118. Крім цього, твердження сторони захисту про порушення вимог КПК органом досудового розслідування у зв`язку з невідкриттям постанов прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину, протоколів огляду осіб, які здійснювали оперативні закупки, та протоколів ідентифікації грошових коштів також є безпідставними. 119. Так, суд першої інстанції у вироку на підтвердження винуватості ОСОБА_24 послався на два протоколи оперативних закупок від 31 жовтня 2014 року. Вказані оперативні закупки були проведені на підставі постанов прокурора від 22 та 23 жовтня 2014 року про проведення контролю за вчиненням злочину, відповідно до яких прокурором прийнято рішення про проведення оперативних закупок алкогольних напоїв у невстановлених осіб за адресою: АДРЕСА_3 та за адресою: АДРЕСА_6. 120. Як зазначено, гриф секретності цих документів було скасовано відповідно до акта № 9 від 04 листопада 2014 року. Таким чином, станом на момент відкриття матеріалів кримінального провадження в порядку ст. 290 КПК стороні захисту вказані постанови були наявні у сторони обвинувачення і гриф секретності з них було скасовано. 121. Водночас відповідно до протоколу про надання доступу до матеріалів досудового розслідування від 16 лютого 2017 року ОСОБА_24 та його захиснику ОСОБА_38 було надано доступ до матеріалів досудового розслідування, зокрема і тих, які стосувалися здійснення контролю за вчиненням злочину, у тому числі протоколів ідентифікації грошових коштів від 31 жовтня 2014 року. У протоколі сторона захисту зазначила про відсутність будь-яких заяв та зауважень, тобто не вказувала про відсутність постанов прокурора про проведення негласних слідчих (розшукових) дій чи своє бажання ознайомитись із цими постановами та протоколами, таким чином реалізувала свої процесуальні права. 122. Відсутність у протоколах ідентифікації грошових коштів від 31 жовтня 2014 року підписів понятих свідчить про те, що така процесуальна дія відбувалась без участі понятих, що не суперечить вимогам КПК, а зміст цих протоколів вказує на те, що вони не є витягами, як про це стверджує захисник. 123. Разом з цим при обґрунтуванні винуватості ОСОБА_24 суд не враховував дані протоколів огляду осіб, які здійснювали оперативні закупки, а тому доводи захисника про недопустимість цих доказів безпідставні. 124. Також є необґрунтованими доводи касаційної скарги захисника щодо істотного порушення вимог КПК судом першої інстанції у зв`язку з невідкриттям стороні захисту ухвали слідчого судді апеляційного суду про надання дозволу на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, оскільки при ухваленні вироку суд не враховував як докази відомості, що містяться у протоколі про результати зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від 19 червня 2014 року. Щодо недопустимості як доказів показань свідків - працівників правоохоронних органів 125. Доводи касаційної скарги сторони захисту щодо недопустимості як доказів показань свідків ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 та ОСОБА_33 , які є працівниками поліції, їх упередженості та зацікавленості в розкритті злочину є безпідставними. 126. Положеннями ч. 1 ст. 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 127. Відповідно до ч. 1 ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексах випадках - на потерпілого. 128. Відповідно до вимог ч. 7 ст. 97 КПК у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження. 129. За приписами ч. 1 ст. 30 Закону України «Про Національну поліцію» поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів реагування на правопорушення, визначених Кодексом України про адміністративні правопорушення та КПК, на підставі та в порядку, визначених законом. 130. Показання працівників поліції необхідно оцінювати в аспекті дотримання органом досудового розслідування положень Конституції України, КПК та інших законів України, якими регламентована діяльність поліції, міжнародних правових актів, ратифікованих Верховною Радою України, насамперед Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з урахування практики Європейського суду з прав людини. 131. Суди попередніх інстанцій перевірили доводи сторони захисту щодо недопустимості показань свідків ОСОБА_40 , ОСОБА_41 і ОСОБА_33 , які є працівниками поліції, та дійшли обґрунтованого висновку про допустимість показань останніх, оскільки зазначені свідки були допитані судом щодо дотримання ними вимог КПК при проведенні ними процесуальних слідчих дій і не давали в судовому засіданні свідчень стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження. 132. У судовому засіданні свідки повідомляли виключно ті факти та обставини проведення слідчих та процесуальних дій, очевидцями яких вони були безпосередньо та на які суд і послався у своєму рішенні. Тому через призму кримінального процесуального закону їх показання не є показаннями з чужих слів. 133. З огляду на це у суду першої інстанції не було підстав визнавати такі свідчення недопустимими доказами. 134. Зазначене узгоджується з постановами ККС ВС від 25 жовтня 2018 року у справі № 161/7193/16-к (провадження № 51-3025км18) та від 31 березня 2020 року у справі № 161/16058/18 (провадження № 51-5842км19). 135. До того ж показання свідка ОСОБА_39 судом першої інстанції в обґрунтування винуватості ОСОБА_24 покладено не було з огляду на те, що це показання з чужих слів. Щодо невідповідності вилученого під час обшуку майна та майна, яке було надано на дослідження 136. Стосовно доводів сторони захисту про невідповідність вилученої під час обшуку продукції і тої, яка була надана на експертизу, слід зазначити, що це питання було предметом перевірки суду апеляційної інстанції. 137. Суд апеляційної інстанції належним чином перевірив доводи скарги захисника щодо відсутності у протоколах обшуків продукції, закоркованої дерев`яними пробками, і зазначив, що відповідно до протоколу обшуку від 31 жовтня 2014 року у кафе, що за адресою: АДРЕСА_3 , серед іншого, вилучено п`ять скляних пляшок з етикеткою «Мороша», об`ємом по 0,5 літра, з рідиною та маркою акцизного збору України. Під час огляду вилучених речей 6 листопада 2014 року було уточнено, що пляшки з етикеткою «Мороша» закорковані дерев`яними пробками з обклеєною маркою акцизного збору. 138. Крім цього, з огляду на кількість оглянутого і вилученого під час проведення обшуків майна, у протоколах обшуків зазначалися лише його загальні характеристики (торгові марки алкогольних виробів, їх об`єм), тоді як під час огляду вилучених товарів, який відбувався за участю понятих, було уточнено, оглянуто вилучені речі, що зафіксовано у відповідних протоколах. Водночас слідчий додатково відобразив відомості щодо назви продукту, виробника, його місця знаходження, які відображені на етикетках; надав детальний опис ковпачків та навів інформацію, яку містять марки акцизного збору. Таке уточнення опису вилучених речей не може вважатись порушенням вимог КПК. Таким чином, саме вилучені під час обшуку предмети були надані для проведення експертизи. 139. А отже, ВП ВС погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що посилання на відсутність у протоколах обшуків продукції, закоркованої дерев`яними пробками, є безпідставним, і про те, що експертом досліджувалась саме та продукція, яка вилучена за результатами проведення обшуку. Щодо незастосування ст. 72 КК 140. Твердження сторони захисту про безпідставне незастосування до ОСОБА_24 при призначенні покарання положень ст. 72 КК у редакції Закону України №838-VIII від 26 листопада 2015 року також не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки однією з обов`язкових умов для цього є застосування до особи попереднього ув`язнення. 141. У цьому кримінальному провадженні до ОСОБА_24 запобіжний захід у виді тримання під вартою не застосовувався. З огляду на викладене підстав для застосування до нього положень ч. 5 ст. 72 КК у вказані редакції не було, що узгоджується з позицією, викладеною у постанові ВП ВС від 29 серпня 2018 року (справа № 663/537/17). Щодо неправильного застосування положень ст. 12 КК 142. Доводи касаційної скарги захисника ОСОБА_25 стосовно відсутності у змісті ст. 12 КК (чинній на момент вчинення ОСОБА_24 інкримінованих кримінальних правопорушень) класифікації тяжкості злочинів за таким видом покарання як штраф, що мало вплив на застосування судом положень ст. 49 КК щодо діянь, які були кваліфіковані за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК, спростовуються таким. 143. Відповідно до положень ст. 12 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року, яка набрала чинності з 17 січня 2012 року) залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. 144. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м`яке покарання, за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. 145. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п`яти років. 146. Тобто ст. 12 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) містила класифікацію злочинів, серед іншого, і в залежності від розміру штрафу. 147. Відповідно до цієї статті, кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року), відносилось до злочинів невеликої тяжкості, а кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 204 КК, - до злочинів середньої тяжкості, що й було встановлено судом. При цьому суд дійшов обґрунтованого висновку, що з дня вчинення обвинуваченим кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК, до дня постановлення вироку минуло більше 5 років, тому наявні підстави для застосування положень ст. 49 КК, оскільки особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули строки давності, зазначені у вказаній статті. Щодо застосування положень ст. 49 КК 148. Доводи сторони захисту про те, що суд не роз`яснив ОСОБА_24 положення ст. 49 КК і його право бути звільненим від кримінальної відповідальності, а не від покарання за ч. 1 і ч. 2 ст. 204 КК, є обґрунтованими з огляду на таке. 149. Строк давності - це передбачений ст. 49 КК певний проміжок часу з дня вчинення кримінального правопорушення, що визначено в обвинувальному акті та встановлено судом, і до дня набрання вироком законної сили, закінчення якого є підставою для звільнення особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, від кримінальної відповідальності. 150. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули зазначені у ч. 1 ст. 49 КК диференційовані строки давності за умови, що протягом вказаних строків особа не вчинила нового злочину, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років (перебіг давності не перерваний); особа не ухилялася від досудового слідства або суду (перебіг давності не зупинявся); законом не встановлено заборону щодо застосування давності до вчиненого особою злочину. 151. За правилами ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; п`ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості. 152. У висновку щодо застосування норм права, який викладений у постанові від 6 грудня 2021 року (справа № 521/8873/18; провадження № 51-413кмо21) об`єднана палата ККС ВС зазначила про те, що за змістом п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, ч. 1, ч. 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК суди першої та апеляційної інстанцій мають обов`язок відповідно роз`яснити особі, яка притягується до кримінальної відповідальності, те, що на момент судового розгляду чи апеляційного перегляду закінчились строки давності притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення. 153. Нероз`яснення судом першої чи апеляційної інстанцій відповідно до вимог ст. 285 КПК зазначених обставин є порушенням вимог кримінального процесуального закону, що зумовило неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню. 154. Крім цього, у своєму висновку об`єднана палата вказала, що особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК у суді касаційної інстанції в порядку ст. 440 КПК, якщо: на день перегляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, тобто до набрання вироком суду першої інстанції законної сили, закінчились строки давності притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення; ця особа не подавала до апеляційного суду відповідне клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і суд апеляційної інстанції не роз`яснив відповідно до положень ст. 285 КПК особі наявність зазначених підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та не з`ясував її думку щодо згоди чи незгоди з таким звільненням; така особа за вказаних обставин висловила згоду в касаційному суді на звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі положень ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності. 155. Як вже зазначалося, кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК (в редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011року ), відносились відповідно до злочинів невеликої та середньої тяжкості. 156. Як правильно встановив суд першої інстанції, з моменту вчинення ОСОБА_24 кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, до набрання вироком законної сили минуло більше п`яти років, у зв`язку із чим у суду першої інстанції були наявні підстави для застосування ст. 49 КК. 157. Водночас з матеріалів провадження слідує, що усупереч зазначеним вище положенням КК та КПК суд не роз`яснив обвинуваченому того, що на момент судового розгляду закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення. 158. Вказане є порушенням вимог кримінального процесуального закону, що зумовило неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню. 159. Водночас 24 січня 2024 року засуджений ОСОБА_24 подав до Верховного Суду клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК. 160. Ураховуючи специфіку касаційного перегляду, наявність передбачених ст. 440 КПК повноважень у касаційного суду на закриття кримінального провадження при встановленні обставин, передбачених ст. 284 КПК, висловлену ОСОБА_24 згоду на звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 1, ч. 2 ст. 204 КК у зв`язку із закінченням строків давності та закриттям кримінального провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, суд касаційної інстанції у цьому конкретному кримінальному провадженні має процесуальну можливість ухвалити остаточне рішення. 161. Ураховуючи викладене, ВП ВС має можливість виправити порушення, допущені судами попередніх інстанцій, та вважає необхідним звільнити ОСОБА_24 від кримінальної відповідальності за ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду в цій частині скасувати, а кримінальне провадження щодо нього в цій частині на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК закрити. Мотиви, з яких виходила Велика Палата, щодо наявності підстав для відступу від висновків Верховного Суду України 162. Причинами для відступу від усталеної судової практики можуть бути вади рішень або групи рішень, такі як їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість або помилковість, а також зміни суспільного контексту. Такі підстави для відступу від своєї усталеної практики наведено ВП ВС в аргументації постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження №11-377апп18), а саме в пунктах 43-45. 163. Зокрема, у пункті 45 названої постанови зазначено, що, відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, ВП ВС може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. 164. ВП ВС вважає, що зазначені вище підходи є справедливими і для випадків, коли необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених судових рішеннях. 165. У розглядуваному провадженні та провадженні за результатами якого ВСУ ухвалив постанову від 05 вересня 2013 року, від якої колегія суддів Касаційного кримінального суду вважає за необхідне відступити, предметом протиправних дій були алкогольні напої, які є одним з видів підакцизних товарів. 166. Нормативне визначення поняття алкогольного напою надане в ст.14.1.5 ПК, під яким слід розуміти продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів з вмістом спирту етилового понад 1,2 відсотка об`ємних одиниць, які зазначені у товарних позиціях 2204, 2205, 2206, 2208 згідно з УКТ ЗЕД. 167. ВСУ у своїй постанові від 05 вересня 2013 року дійшов висновку, що алкогольний напій може бути визнаний таким і є предметом злочинів, передбачених ст. 204 КК, лише за умови, якщо він відповідає наступним ознакам: 1) одержання шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлення на основі харчових спиртів; 2) вміст спирту етилового має становити понад 1,2 відсотки об`ємних одиниць; 3) визнання законом підакцизним товаром, до ціни якого включено акцизний податок; 4) належність до товарної групи ГСОКТ під одним з наступних кодів: 2204, 2205, 2206, 2208. 168. Відсутність хоча б однієї з наведених ознак виключає можливість визнання алкогольного напою підакцизним товаром, а відповідно, і предметом злочину, передбаченого ст. 204 КК. 169. Кримінально-правова норма про відповідальність за незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204) була впроваджена у КК у 2001 році. Норма закону зазнавала певних змін (Закони України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року, № 1019-VIII від 18 лютого 2016 року «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться у шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно удосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації», № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень», № 2628-VIII від 23 листопада 2018 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів»). 170. Колегія суддів Касаційного кримінального суду, передаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_24 на розгляд ВП ВС, зазначила, що визначення поняття підакцизного товару, запропоноване ВСУ в постанові від 05 вересня 2013 року, необґрунтовано звужує обсяг кримінально-правого змісту поняття предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, що нівелює підстави криміналізації діянь, передбачених у відповідних частинах вказаної статті, та кримінально-правову охорону тих суспільних відносин, які поставлені під захист. 171. Колегія суддів вважала, що ознаками предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, є: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких має становити понад 1,2 відсотка об`ємних одиниць; 2) протиправне поводження як із визначеним законом підакцизним товаром, до ціни якого включено акцизний податок, що належить до товарної групи ГСОКТ під одним з таких кодів: 2204, 2205, 2206, 2208. 172. У кримінальному провадженні щодо ОСОБА_24 за висновком експерта від 14 листопада 2014 року № 549 встановлено, що вилучені та надані на дослідження зразки рідин містять спирт етиловий та є алкогольними напоями - водно-спиртовими розчинами, а також спиртом етиловим. Водночас вони не відповідають вимогам ДСТУ 4256:2003 «Горілки і горілки особливі. Технічні умови», ДСТУ 4221:2003 «Спирт етиловий ректифікований. Технічні умови». Алкогольні напої виготовлені кустарним способом з порушенням технології горілчаного виробництва. Спирт етиловий виготовлено промисловим способом. Алкогольні напої та спирт етиловий до вживання не придатні, є недоброякісними, едальтерованими та небезпечними для здоров`я людини. 173. Зі змісту вказаного висновку експерта вбачається, що вилучені з кафе та місця проживання ОСОБА_24 спирт та алкогольні напої не придатні до вживання, з огляду на що їх не можна віднести до будь якої товарної групи згідно з УКТ ЗЕД. 174. Основним об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, є запроваджений з метою захисту системи оподаткування порядок виробництва та обігу підакцизних товарів. Додатковим безпосереднім об`єктом є засади добросовісної конкуренції. Додатковим об`єктом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 204 КК, окрім установленого порядку акцизного оподаткування, законодавець визначив життя і здоров`я людей як споживачів недоброякісної підакцизної продукції. 175. Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, включає такі дії: незаконне придбання, зберігання, транспортування з метою збуту, а також збут незаконно виготовлених підакцизних товарів, до яких належать спирт етиловий, спиртові дистиляти, алкогольні напої, тютюнові вироби, пальне та інші підакцизні продукти. Частина 2 ст. 204 КК передбачає відповідальність за незаконне виготовлення зазначених товарів, зокрема у разі вчинення таких дій особою, яка раніше була засуджена за цей злочин. Частина 3 ст. 204 КК встановлює підвищену відповідальність за незаконне виготовлення або збут підакцизних товарів, якщо вони становлять загрозу для життя або здоров`я людей і спричинили отруєння або смерть особи. 176. Предметом суспільних відносин, з приводу яких виникають та реалізуються відповідні соціальні зв`язки, є підакцизні товари як продукт, отриманий у сфері господарської діяльності, яка здійснюється з дотриманням установлених законом вимог і технології виробництва, з огляду на що підлягає оподаткуванню. 177. Виходячи з диспозиції ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК предметом кримінального правопорушення є незаконно виготовлені: 1) спирт етиловий; 2) спиртові дистиляти; 3) алкогольні напої; 4) пиво; 5) тютюнові вироби; 6) тютюн; 7) промислові замінники тютюну; 😎 пальне; 9) інші підакцизні товари. 178. Згідно із ч. 3. ст. 204 КК предметами кримінального правопорушення є незаконно виготовлені: 1) спирт етиловий; 2) спиртові дистиляти; 3) алкогольні напої; 4) пиво; 5) тютюнові вироби; 6) тютюн; 7) промислові замінники тютюну; 😎 пальне; 9) інші підакцизні товари. При цьому обов`язковою умовою є те, що ці товари становлять загрозу для життя та здоров`я людей. 179. У назві ст. 204 КК йдеться про підакцизні товари, а в тексті предметом кримінального правопорушення названо незаконно виготовлені алкогольні напої, тютюнові вироби або інші підакцизні товари. Логічне та семантичне тлумачення змісту диспозиції кримінально-правової норми дозволяє зробити висновок, що ознака незаконності виготовлення поширюється не лише на алкогольні напої та тютюнові вироби, але й на всі інші товари, зазначені як у змісті, так і в назві цієї статті. 180. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положень ст. 58 Конституції України, ст. 6, 81 КК (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) № 6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року (справа N 1-3/2000), бланкетна диспозиція кримінально-правової норми лише називає або описує злочин, а для повного визначення його ознак відсилає до інших галузей права. Основна особливість бланкетної диспозиції полягає в тому, що така норма має загальний і конкретизований зміст. Загальний зміст бланкетної диспозиції передається словесно-документною формою відповідної статті Особливої частини КК і включає положення інших нормативно-правових актів у тому вигляді, в якому вони сформульовані безпосередньо в тексті статті. Саме із загальним змістом бланкетної диспозиції пов`язане визначення кримінальним законом діяння як злочину певного виду та встановлення за нього кримінальної відповідальності. 181. Конкретизований зміст бланкетної диспозиції передбачає певну деталізацію відповідних положень інших нормативно-правових актів, що наповнює кримінально-правову норму більш конкретним змістом. Зміни, що вносяться до нормативно-правових актів інших галузей права, посилання на які містить бланкетна диспозиція, не змінюють словесно-документної форми кримінального закону. Така диспозиція кримінально-правової норми залишається незмінною. 182. Диспозиція ст. 204 КК має бланкетний характер, тобто зміст і обсяг предмета зазначених суспільних відносин визначено у ПК. Підакцизними, за визначенням у ПК, вважаються товари, до ціни яких включається акцизний податок (до 1 січня 2011 року акцизний збір), визначення якого міститься у п. 14.1.4 ст. 14 ПК. 183. Згідно з положеннями ст. 215.1 ПК (в редакції Закону України№ 2755-VI від 02 грудня 2010 року ) до підакцизних товарів належали: спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво; тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну; нафтопродукти, скраплений газ; автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли. 184. Відповідно до пункту 14.1.5 ст. 14 зазначеної редакції ПК під алкогольними напоями слід було розуміти продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів із вмістом спирту етилового понад 1,2 відсотка об`ємних одиниць, які зазначені у товарних позиціях 2204, 2205, 2206, 2208 згідно з УКТ ЗЕД. 185. Предмет кримінального правопорушення, на відміну від предмета регульованих суспільних відносин, є самостійною ознакою складу кримінального правопорушення, безпосередньо впливає на кваліфікацію діяння і, відповідно, на кримінальну відповідальність особи. А тому ототожнювати критерії, за якими алкогольний напій відноситься до підакцизного товару як продукту законної підприємницької діяльності та алкогольного напою як предмета кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, не убачається можливим, адже виходячи з диспозиції цієї статті, до предмета кримінального правопорушення належать підакцизні товари, які виготовлені незаконно, а тому вони a priori не можуть відповідати критеріям доброякісної продукції, а лише «імітують» (тобто відтворюють) її за деякими ознаками з метою надання таким продуктам властивостей підакцизних. 186. Тому ВП ВС погоджується з висновком колегії суддів Касаційного кримінального суду, що ВСУ в постанові від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13 ототожнив ознаки предмета суспільних відносин, з приводу якого виникають, існують і здійснюються суспільними суб`єктами відповідні соціальні зв`язки з метою реалізації законних інтересів у сфері господарської діяльності, з ознаками предмета кримінального правопорушення, який є самостійною ознакою його складу, відмінною за своїми ознаками від предмета суспільних відносин. 187. Отже, останній лише імітує (відтворює) певні алкогольні товари, що віднесені до підакцизних. У такому випадку йдеться про мету протиправного поводження як із визначеним законом підакцизним товаром, а не про «підакцизний товар» як такий. 188. Першою ознакою продукції, яка імітує певні алкогольні товари, що віднесені до підакцизних, є фактичний вміст спирту, за яким продукт має відноситись до категорії алкогольних напоїв. Поняття «алкогольні напої» наводиться у підп. 14.1.5 п. 14.1 ст. 14 ПК та в абзаці сьомому ст. 1 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального», згідно з яким алкогольні напої - це продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів з вмістом спирту етилового понад 0,5 відсотка об`ємних одиниць, які зазначені у товарних позиціях 2203, 2204, 2205, 2206 (крім квасу «живого» бродіння), 2208 згідно з УКТ ЗЕД, а також із вмістом спирту етилового 8,5 відсотка об`ємних одиниць та більше, які зазначені у товарних позиціях 2103 90 30 00, 2106 90 згідно з УКТ ЗЕД. 189. Другою обов`язковою ознакою предмета злочину, передбаченого нормою ст. 204 КК, є незаконність поводження з алкогольними напоями та іншими підакцизними товарами. 190. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального» виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів здійснюється суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) незалежно від форм власності за наявності відповідної ліцензії. Виробництво алкогольних напоїв для реалізації на території України здійснюється з використанням спирту етилового, що відповідає товарній підкатегорії 2207 10 00 90 згідно з УКТ ЗЕД (спирт етиловий, неденатурований, з концентрацією спирту 80 % об. або більше), та спиртових дистилятів, що відповідають товарній позиції 2208 згідно з УКТ ЗЕД, які одержані виключно із сільськогосподарської продукції та мають статус українських товарів відповідно до Митного кодексу України. У ст. 1 вказаного Закону визначено, що повний технологічний цикл виробництва - це сукупність приміщень, технологічного та іншого обладнання, відповідних технологічних процесів, що забезпечують переробку сировини в продукцію, готову для реалізації кінцевому споживачу, а також лабораторій (власних або залучених на договірних засадах у випадках, передбачених цим Законом), акредитованих відповідно до законодавства. 191. Варто зазначити, що підакцизними визнаються не будь-які спиртні напої, а лише ті вироби, яким присвоєно певний код згідно з УКТ ЗЕД. Міцні спиртні напої домашнього вироблення виготовляються специфічними способами, які передбачають різноманітність рецептур, дотримання домашніх нетрадиційних технологій і характеризуються недотриманням установлених державних стандартів і нормативів. Самогон та інші міцні спиртні напої домашнього вироблення не згадуються у ПК, щодо них не встановлені ставки акцизного збору з одиниці товару. Акцизним податком як загальнодержавним непрямим податком обкладаються предмети, які можуть виготовлятись, бути об`єктом правочинів і знаходитись у власності суб`єктів лише на легальних підставах та у передбаченому законодавством порядку. До ціни ж незаконно виготовлених товарів жодні податки не включаються, і саме через це такі товари й не можуть визнаватись підакцизними. 192. За відсутності ознаки «імітування (відтворення) легально виготовленого підакцизного алкогольного напою» спиртні напої домашнього вироблення не можуть бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Водночас виготовлення або зберігання самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення без мети збуту, а так само придбання таких напоїв є адміністративними проступками (ст. 176, ст. 177 Кодексу України про адміністративні правопорушення). 193. Підсумовуючи ВП ВС погоджується з позицією колегії суддів Касаційного кримінального суду про помилкове ототожнення у правовій позиції, від якої здійснюється відступ, ознак предмета суспільних відносин, з приводу якого виникають, існують і здійснюються певними суб`єктами відповідні соціальні зв`язки з метою реалізації законних інтересів у сфері господарської діяльності, з ознаками предмета кримінального правопорушення, який є самостійною ознакою його складу, відмінною за своїми ознаками від предмета суспільних відносин. 194. З огляду на викладене ВП ВС виснувала про необхідність відступу від висновку, викладеного у постанові ВСУ від 05 вересня 2013 року у справі № 5-15к13, щодо визначення предмета кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК, оскільки алкогольний напій, який імітує (відтворює) легально виготовлений підакцизний алкогольний напій, є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку щодо застосування норм ст. 204 КК. 195. Алкогольний напій може бути предметом кримінальних правопорушень, передбачених ст. 204 КК, за таких умов: 1) виготовлення на основі спиртів, вміст яких визначається згідно з нормами, встановленими ПК в редакції, чинній на момент вчинення правопорушення; 2) протиправного поводження з ним як із визначеним законом підакцизним товаром. 196. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 433, 436, 438, 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_24 залишити без задоволення. 2. Касаційну скаргу з доповненнями захисника ОСОБА_25 задовольнити частково. 3. Вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_24 в частині визнання його винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, призначення покарання і звільнення від покарання на підставі положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК скасувати. 4. Звільнити ОСОБА_24 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 204 КК, на підставі ч. 1 ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження щодо нього в цій частині на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК закрити. 5. Вважати ОСОБА_24 засудженим за ч. 3 ст. 204 КК (у редакції Закону України № 4025-VI від 15 листопада 2011 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для його виготовлення; за ч. 1 ст. 199 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. 6. На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим вважати ОСОБА_24 засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 204 та ч. 1 ст. 199 КК, до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для його виготовлення. 7. На підставі ст. 71 КК до покарання, призначеного за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року, частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 жовтня 2012 року та остаточно призначити ОСОБА_24 за сукупністю вироків покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і 6 місяців з вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання для їх виготовлення. 8. В іншій частині вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2022 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 21 червня 2023 року щодо ОСОБА_24 залишити без зміни. 9. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач ОСОБА_1 ОСОБА_2 Судді: ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_11 ОСОБА_12 ОСОБА_13 ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16 ОСОБА_17 ОСОБА_18 ОСОБА_19 ОСОБА_20 ОСОБА_21 Джерело: ЄДРСР 123780067

Велика палата знову все перевернули з ніг на голову. Фактично віндикаційний позов перетворено на негаторний, але замість усунення перешкод вирішили без визнання правочинів недійсними витребовувати майно у добросовісного набувача. Суд зазначив: 232. Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. 233. Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. 234. Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). 235. Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. 236. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати. 237. Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами. 238. Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід`ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності. 239. Власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)], без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами). 240. Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, зокрема за неукладеним правочином.

Постанова Іменем України 27листопада 2024 року м. Київ cправа № 204/8017/17 провадження № 14-29цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Мартєва С. Ю., суддів: Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянула справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірини Анатоліївни, приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички Катерини Юріївни, Органу опіки та піклування Виконавчого комітету Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, про визнання недійсним з моменту вчинення договору купівлі-продажу квартири, скасування рішень про державну реєстрацію, витребування майна із чужого незаконного володіння та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року, постановлене суддею Книш А. В., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю. ВСТУП 1. У грудні 2017 року власниця квартири АДРЕСА_1 , в якій вона не проживає, дізналася, що туди без її відома, вселились невідомі їй особи. 2. За її заявою правоохоронні органи встановили, що 05 вересня 2017 року за підробленим на її ім`я паспортом квартиру продали невідомій їй особі, яка надалі, у свою чергу, також відчужила її. 3. Власниця звернулася до суду з вимогами про визнання недійсним з моменту вчинення договору купівлі-продажу спірної квартири, скасування рішень про державну реєстрацію, витребування майна із чужого незаконного володіння та виселення. 4. Кінцева набувачка спірної нерухомості проти позову заперечила, послалася на те, що вона придбала майно за відплатним договором та є добросовісним набувачем, отже, немає підстав для витребування в неї законно набутого майна. 5. Місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, позов частково задовольнив, скасував рішення про державну реєстрацію, витребував спірну квартиру з володіння кінцевої набувачки та виселив з квартири осіб, що там мешкали, без надання їм іншого житлового приміщення. У решті позову відмовив. 6. Кінцева набувачка спірної нерухомості подала касаційну скаргу на рішення судів попередніх інстанцій. 7. Стверджувала, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду про те, що добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально передбачених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, однак, вочевидь є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням. 8. У цій справі Велика Палата Верховного Суду відповіла на такі ключові питання: - як кваліфікувати нотаріально посвідчений правочин купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою, при його нотаріальному посвідченні використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа; - як розмежувати правові наслідки недотримання вимоги закону щодо письмової форми правочину в частині його підписання стороною та вимогу про його нотаріальне посвідчення; - яким буде належний спосіб захисту права особи - продавця за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу нерухомого майна, який не містить підпису продавця або містить підпис сторонньої особи, за обставин, коли такий продавець не виражав своєї волі на укладення відповідного правочину. 9. Також Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання про наявність підстав для відступу від правових висновків, висловлених в постановах Верховного Суду, де за встановлених обставин непідписання (підписання сторонньою особою) правочину в одних випадках такий правочин визнано недійсним, а в інших - нікчемним. 10. Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_3 , змінила рішення судів попередніх інстанцій, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 11. У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А., приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рички К. Ю., Органу опіки та піклування Виконавчого комітету Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, в якому з урахуванням уточнених вимог просила: - визнати недійсним з моменту вчинення нотаріально посвідчений правочин - договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 05 вересня 2017 року, укладений від її імені з ОСОБА_2 ; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 36909829 від 05 вересня 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1342927212101, на спірну квартиру за ОСОБА_2 ; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 38418914 від 29 листопада 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1342927212101, на спірну квартиру за ОСОБА_3 ; - витребувати від ОСОБА_3 на свою користь спірну квартиру; - позбавити ОСОБА_5 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник неповнолітньої дитини ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітньої дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , права користування зазначеною квартирою шляхом їх виселення з цієї квартири, що є підставою для зняття їх з реєстрації місця проживання. 12. Позов мотивувала тим, що є власником квартири АДРЕСА_1 , в якій вона зареєстрована з народження. Наразі вона проживає разом з чоловіком за іншою адресою, проте щонеділі навідувала цю квартиру. 13. Зазначила, що у грудні 2017 року довідалася, що до її квартири вселилися невідомі люди. За цим фактом вона звернулася до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення. 14. Зауважила, що після допиту осіб, які вселилися до її квартири, вона дізналася, що 29 листопада 2017 року невідома їй ОСОБА_3 купила її квартиру в невідомого їй ОСОБА_2 , який набув право власності на цю квартиру за укладеним нібито з нею (позивачкою) договором від 05 вересня 2017 року. 15. Проте особисто вона не підписувала та не укладала жодних договорів щодо продажу спірної квартири. 16. Як слідує з матеріалів кримінального провадження, до договору купівлі-продажу спірної квартири від 05 вересня 2017 року додано підроблений паспорт на ім`я ОСОБА_1 . 17. Дійшла висновку, що спірне нерухоме майно вибуло з її володіння поза її волею унаслідок вчинення невідомими особами шахрайських дій. (2) Позиція інших учасників справи 18. Відповідачка ОСОБА_3 послалася на безпідставність пред`явленого до неї позову. 19. Стверджувала, що придбала спірне майно за відплатним договором купівлі-продажу, сплатила за нього грошові кошти, після чого відбулася передача майна. У неї не було підстав вважати продавця неналежним власником, оскільки його право було підтверджене записом від 05 вересня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 20. Виходила з того, що договір купівлі-продажу з ОСОБА_2 уклала відповідно до норм чинного законодавства, цей договір не розірвали або не визнали через суд недійсним, отже, вона ( ОСОБА_3 ) є добросовісним набувачем квартири. 21. Просила відмовити в позові. 22. Відповідачка ОСОБА_5 вважала позов недоведеним. 23. Повідомила, що вона та її діти не мають іншого житла, навіть права користування будь-яким іншим приміщенням, є внутрішньо переміщеними особами, повернутися до міста Донецька вони не мають об`єктивної можливості. 24. Звернула увагу на сумнівність аргументів позивачки про викрадення правовстановлюючих документів на квартиру, оскільки впродовж тривалого часу вона не зверталася до правоохоронних органів з цього приводу та не оформила дублікатів цих документів. 25. Третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. пояснила, що 05 вересня 2017 року посвідчила договір купівлі-продажу спірної квартири на підставі свідоцтва про право власності на житло, довідки Комунального підприємства «Жилсервіс», витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно та наданих оригіналів паспорта на ім`я ОСОБА_1 з реєстрацією за адресою: АДРЕСА_2 , ідентифікаційного номера НОМЕР_1 , оригіналу технічного паспорта. 26. Вважає, що при укладенні цього договору додержані вимоги статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), тому посилання позивачки на його недійсність є безпідставними. (3) Зміст рішення місцевого суду 27. Рішенням від 21 грудня 2020 року Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська позов задовольнив частково. Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 36909829 від 05 вересня 2017 року, прийняте приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1342927212101, про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 38418914 від 29 листопада 2017 року, прийняте приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1342927212101, про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 . Витребував від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Виселив ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення. В решті позову відмовив. 28. Місцевий суд рішення мотивував вибуттямспірної квартири із власності позивачки поза її волею шляхом відчуження особою, яка не мала права на її відчуження, отже, наявні правові підстави для скасування рішень про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру та витребування цієї квартири від останнього набувача. 29. У зв`язку із зазначеним суд також дійшов висновку про наявність підстав для виселення осіб, які вселилися до спірної квартири, у зв`язку з незаконним її вибуттям із власності позивачки. 30. Виходив з того, що первинний договір купівлі-продажу квартири від 05 вересня 2017 року від імені ОСОБА_1 з ОСОБА_2 є нікчемним у зв`язку із встановленими обставинами непідписання його позивачкою. (4) Зміст постанови апеляційного суду 31. Постановою від 26 січня 2022 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3 , а рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року - без змін. 32. Обґрунтовував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, а доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. (5) Фактичні обставини справи, встановлені судами 33. ОСОБА_1 з 12 травня 2009 року на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , в якій вона зареєстрована з 08 червня 2007 року. 34. У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Чечелівського відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (далі - Чечелівське ВП ДВП ГУ НП в Дніпропетровській області) із заявою про викрадення приватизаційного листа і технічного паспорта на спірну квартиру. 35. Позивачка пояснила, що відбулося проникнення до її квартири, тому що вона виявила зламаний замок та зникнення документів на квартиру. 36. 17 травня 2017 року ОСОБА_1 повідомили про те, що вжиті за її зверненням, зареєстрованим в журналі єдиного обліку 15 травня 2017 року за № 9715, заходи розшуку документів позитивного результату не дали. 37. 05 вересня 2017 року відбувся договір купівлі-продажу нерухомого майна, сторонами якого зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . За умовами цього договору позивачка нібито передала ОСОБА_2 у власність спірну квартиру. 38. Встановлено, що задля посвідчення вказаного договору купівлі-продажу приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. надано паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 , виданий ніби то 29 травня 2007 року на ім`я ОСОБА_1 Красногвардійським районним відділом Дніпропетровського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області (далі - Красногвардійський РВ ДМУ ГУ МВС України в Дніпропетровській області). 39. Між тим, 29 травня 2007 року Красногвардійський РВ ДМУ ГУ МВС України в Дніпропетровській області видав ОСОБА_1 паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 . 40. Паспорт серії НОМЕР_2 було видано 03 січня 1997 року на ім`я ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , однак він значиться як втрачений (лист Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 21 березня 2018 року № 1201.4.1-4432/1201.2-18). 41. Допитаний як свідок відповідач ОСОБА_2 позов визнав. 42. Суду пояснив, що його викликали до поліції, у зв`язку з чим він думає, що перша угода була незаконною. 43. Розповів, що приблизно у 2018 році до нього звернувся його брат ОСОБА_9 та попросив оформити на себе спірну квартиру, оскільки на своє ім`я він не міг оформити право власності, бо має боргові зобов`язання. 44. Допитаний як свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні підтвердив, що при посвідченні нотаріусом договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року замість ОСОБА_1 була присутня інша особа. 45. 29 листопада 2017 року ОСОБА_2 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу відчужив спірну квартиру ОСОБА_3 , яка цього ж дня зареєструвала право власності на цю квартиру. 46. 11 грудня 2017 року за заявою позивачки Чечелівський ВП ДВП ГУ НП в Дніпропетровській області вніс до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про те, що невідома особа шахрайським шляхом заволоділа належною ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_1 , у зв`язку із чим зареєстровано кримінальне провадження № 12017040680002604 за частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 47. У провадженні слідчого відділення Чечелівського ВП ДВП ГУ НП в Дніпропетровській області також перебуває кримінальне провадження від 10 січня 2018 року № 20180406800000066 за частиною першою статті 190 КК України з приводу того, що 29 листопада 2017 року невстановлена особа шахрайським способом заволоділа спірною квартирою, яка згідно з договором купівлі-продажу НМТ 959239 належить ОСОБА_3 . 48. За висновком експерта від 04 вересня 2018 року № 28/1.1/495 рукописний запис « ОСОБА_1 » та підпис від імені ОСОБА_1 у договорі купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року, укладеному між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , виконані не ОСОБА_1 . 49. У спірній квартирі проживають та зареєстровані ОСОБА_5 та її неповнолітні діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . (6) Короткий зміст вимог касаційної скарги 50. 09 лютого 2022 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. 51. Підставою касаційного оскарження зазначила пункт 1 частини другої статі 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). (7) Відомості про рух справи в суді касаційної інстанції та межі розгляду справи судом 52. Ухвалою від 17 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі, витребував її матеріали з місцевого суду та зупинив дію рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі. 53. 21 квітня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду. 54. Ухвалою від 21 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду. 55. Ухвалою від 30 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України для відступу від висновків щодо застосування частини першої статті 220, частини першої статті 657 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18. 56. Ухвалою від 19 грудня 2022 року Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повернула справу на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у зв`язку з тим, що під час розгляду цієї справи може виникнути питання щодо відступу від висновку іншого касаційного суду у складі Верховного Суду, яке належить до функціональних і виключних повноважень Великої Палати Верховного Суду. 57. Ухвалою від 29 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України для відступу від висновків щодо застосування частини першої статті 220, частини першої статті 657 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18. 58. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що у касаційних судах у складі Верховного Суду застосовуються як належні (ефективні) три взаємовиключні способи судового захисту при вирішенні справ щодо оспорення нотаріально посвідчених договорів з підстав їх непідписання стороною правочину, а тому потребує врегулювання питання щодо кваліфікації таких правочинів як нікчемних, неукладених чи оспорюваних. 59. Ухвалою від 19 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 60. Дійшла переконання про необхідність формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розумної передбачуваності судових рішень щодо способу судового захисту у справах щодо оспорення нотаріально посвідчених договорів з підстав їх непідписання стороною правочину. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 61. ОСОБА_3 зазначила, що оскаржені судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, підставою касаційного оскарження цих судових рішень визначила неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17. 62. Послалася на те, що відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне. Добросовісна особа, яка придбала нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 63. На думку заявниці, на час придбання спірної квартири вона добросовісно вважала, що відомості щодо власника майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є правильними, тому мала законні очікування придбати квартиру у належного власника. 64. Зазначила, що добросовісний набувач не може відповідати за бездіяльність влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. 65. Зокрема, акцентувала увагу на незацікавленості позивачки у відновленні викрадених документів на спірну квартиру та у вжитті заходів щодо заборони відчуження вказаного майна. 66. Вважає, що місцевий суд застосував формальний підхід до вирішення справи, не надав оцінки доводам сторін та у своєму рішенні послався на докази, які є недостовірними в силу дефектності їхньої форми та змісту, про що були вчинені відповідні заяви на стадії дослідження письмових доказів. (2) Позиція інших учасників справи щодо доводів касаційної скарги 67. 24 травня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, в якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. 68. Вважає, що суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права, врахували релевантну судову практику Верховного Суду, зокрема, щодо стандартів доказування та ухвалили законні судові рішення. 69. На думку ОСОБА_1 , аргументи касаційної скарги про нібито допущену нею бездіяльність щодо захисту своєї власності є суб`єктивною оцінкою скаржниці і не спростовують того факту, що спірна квартира вибула з її власності без її відома та згоди на відчуження цього майна. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Межі розгляду справи касаційним судом 70. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. 71. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу). 72. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 73. Дослідивши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що ОСОБА_3 твердить про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовної вимоги про витребування від неї як добросовісного набувача спірної квартири, доводить правомірність своїх дій та наявність законних очікувань на володіння спірним майном (що охоплюється застосуванням норм статті 388 ЦК України). Водночас ОСОБА_3 не оспорює висновків цих судів у частинах: 1) задоволення позовних вимог про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05 вересня 2017 року, індексний номер 36909829, та від 29 листопада 2017 року, індексний номер 38418914; 2) виселення зі спірної квартири ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які, своєю чергою, також не оскаржили рішення судів попередніх інстанцій в частині, що стосується їх житлових прав, отже ці обставини не можуть бути предметом касаційного перегляду Великою Палатою Верховного Суду з огляду на наведені вище положення статті 400 ЦПК України. 74. Велика Палата Верховного Суду перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та дійшла таких висновків. (2) Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права 75. У справі, що переглядається, спір виник щодо права власності на квартиру, яка вибула із власності позивачки за відплатним договором купівлі-продажу, що не містить підпису позивачки, а від її імені був підписаний сторонньою особою. 76. Задля нотаріального посвідчення цього договору використані правовстановлюючі документи на квартиру, про викрадення яких раніше заявила позивачка, а також паспорт, який на ім`я позивачки (продавця) компетентними органами не видавався. 77. Суди попередніх інстанцій кваліфікували цей договір як нікчемний у зв`язку з недотриманням його форми (відсутність підпису сторони). 78. У касаційній скарзі скаржниця наполягає на тому, що згаданий правочин потрібно розглядати як оспорюваний у частині доведення його недійсності, виходячи при цьому з передбачених ЦК України підстав та враховуючи права, які виникли в неї як у добросовісного набувача спірного майна, а також поведінку позивачки, яка, на її переконання, сприяла відчуженню цього майна. 79. Під час касаційного перегляду справи колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернула увагу на існування різних позицій касаційних судів щодо кваліфікації непідписаного стороною правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню. За подібних обставин такий правочин кваліфікується судами як укладений оспорюваний (недійсний), нікчемний або неукладений. 80. Велика Палата Верховного Суду з урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України, дійшла переконання, що основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, є визначення правової природи нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нерухомого майна, який не підписаний його стороною (містить підпис сторонньої особи), при його нотаріальному посвідченні використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа. Щодо кваліфікації нотаріально посвідченого правочину купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою та при нотаріальному посвідченні якого використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа 81. За змістом статті 264 ЦПК України при вирішенні цивільної справи суд має насамперед визначити вид спірних правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює, та правильно її застосувати. 82. Велика Палата Верховного Суду з урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України, дійшла висновку про те, що за своєю правовою природою нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою та при нотаріальному посвідченні якого використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа, у разі невстановлення факту зловживання з боку власника своїми правами потрібно кваліфікувати як неукладений з огляду на відсутність підтвердження волевиявлення його сторони на укладення відповідного правочину. 83. Велика Палата Верховного Суду дійшла цього висновку з огляду на таке. 84. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 85. Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. 86. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України). 87. Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). 88. Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. 89. За положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 90. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України). 91. Згідно з абзацом першим частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. 92. Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. 93. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). 94. Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. 95. Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. 96. Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов`язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку купівлі-продажу) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення. 97. Отже, основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. 98. Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов`язкового суб`єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин. 99. Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об`єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин. 100. Натомість у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об`єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб`єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин. 101. Таким чином, на відміну від неукладеного правочину, оспорюваний та нікчемний правочин є такими, що відбулися, а його сторони виразили своє волевиявлення на зміну цивільних правовідносин. 102. Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов`язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину. 103. В пунктах 7.5-7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. 104. Отже, тлумачення частини третьої статті 203 ЦК України дає підстави стверджувати, що вона застосовується лише тоді, коли існує хоча б якесь волевиявлення учасника правочину. Якщо процес формування його волі відбувся під впливом (тиском) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують, за приписами частини першої статті 215 ЦК України це є підставою для визнання правочину недійсним. 105. Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін (див. постанову Верховного Суду України від 07 червня 2017 року у справі № 6-872цс17). 106. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагалася (абзац перший частини другої статті 639 ЦК України). 107. Підпис на правочині, для якого визначено обов`язкову письмову форму, виконує функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину. При цьому підпис є обов`язковим атрибутом письмової форми правочину. 108. З огляду на зміст частини четвертої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 218 ЦК України закон не пов`язує недійсність правочину з недотриманням установленої для нього обов`язкової письмової форми, частиною якої є підпис сторін. 109. Водночас укладеність договору пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних його умов (див. частину першу статті 638 ЦК України). Належним підтвердженням досягнення сторонами згоди щодо визначених у договорі умов є, зокрема, їх підписи. 110. Абзац другий частини першої статті 218 ЦК України визначає право заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину та встановлює, що такий факт може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, окрім показань свідків. 111. Відповідно до частини другої статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. 112. Тобто ЦК України передбачає можливість вважати дійсним договір, укладений з дефектами його письмової форми, зокрема й підпису, за таких умов: 1) узгодження сторонами його істотних умов, що також включає в себе волевиявлення сторін на укладення відповідного договору; 2) виконання чи часткове виконання сторонами умов договору. Розглядаючи подібні спори, суди повинні з`ясовувати, чи існує підтвердження укладення і виконання такого договору. Якщо існує, то є підстави вважати такий договір дійсним і обов`язковим для сторін, якщо ні - то договір є неукладеним. 113. Наведене узгоджується з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від установлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. 114. На переконання Великої Палати Верховного Суду, засоби, визначені абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України, можуть бути використані також для доведення факту вчинення правочину, що сприятиме захисту права іншої сторони правочину, який фактично відбувся, від зловживань у вигляді оспорювання факту вчинення цього правочину лише з огляду на відсутність підпису. 115. Неукладеність договору у зв`язку з недотриманням установленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину волевиявлення на його укладення, про що може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). 116. Отже, відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. 117. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину. 118. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним у силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів, щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину, або ж їх відновлювати. 119. З огляду на наведене вище, нотаріально посвідчений правочин купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою та при нотаріальному посвідченні якого використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа, за умови невстановлення факту зловживання з боку продавця своїми правами потрібно кваліфікувати як неукладений. Щодо розмежування правових наслідків недотримання сторонами письмової форми правочину та недотримання вимог закону щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення 120. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що недотримання письмової форми правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, в частині його підписання свідчить про його неукладеність, тоді як недотримання вимог щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення - про його нікчемність. Цього висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла з огляду на таке. 121. Формальна визначеність процедур із вчинення нотаріальних дій є фундаментом забезпечення публічної достовірності самого факту укладення нотаріально посвідченого договору та його змісту. 122. При цьому нотаріальне посвідчення правочину може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України (частина третя статті 209 ЦК України) [див. окрему ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 688/4803/18 (провадження № 61-19086св19)]. До таких вимог відноситься й дотримання форми правочину, встановленої законом. 123. Тобто нотаріальне посвідчення є наступним і фінальним етапом офіційного фіксування вже вираженої волі сторін після узгодження ними всіх необхідних умов, з якими закон пов`язує чинність (укладеність) правочину. 124. Отже, за відсутності такого обов`язкового атрибуту письмового договору, як підписи сторін, він не підлягає нотаріальному посвідченню. 125. Факт нотаріального посвідчення договору, який не містить підпису сторони (чи містить підроблений підпис), не впливає на чинність (укладеність) такого договору, який за своєю природою є неукладеним. 126. Таким чином, правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, а саме недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину, застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 цього Кодексу, зокрема й щодо його форми, що передбачає його підписання сторонами. Щодо належного способу захисту права особи, право власності на майно якої було зареєстровано за іншою особою внаслідок реалізації положень неукладеного договору 127. Належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння за неукладеним договором купівлі-продажу, є віндикаційний позов - витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача. Велика Палата Верховного Суду дійшла цього висновку виходячи з такого. 128. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21). 129. Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 130. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. 131. Також позов не може містити вимогу, у якій ідеться про предмет спору, що відсутній (не існує); реституція ж як спосіб захисту застосовується для повернення виконаного за правочином, а не в тому разі, коли жодного виконання не відбувалося (саме це стверджує позивачка і достеменно встановили суди). 132. У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення. 133. Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, реєстрація права власності на належне йому майно за іншою особою, чи зайняття та використання іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав). 134. Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього та покладає на особу нічим не обґрунтований обов`язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується. 135. Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21). 136. З урахуванням наведених підстав позову позивачка у цій справі наполягає на витребуванні належної їй квартири, вважаючи, що ця квартира перебуває у володінні відповідачки без установлених законом підстав. 137. Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц). 138. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)]. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи про інше речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (від нім. buchbesitz - книжкове володіння) [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)]. 139. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). 140. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. 141. Відтак, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа. 142. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) дійшла висновку, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див. пункт 72 вказаної постанови). 143. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. 144. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 145. Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства. 146. У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином). 147. Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. 148. Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. 149. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. 150. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168]. 151. Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)]без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами). (3) Щодо відступу від висновків Верховного Суду 152. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновків, викладених: - у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, за змістом яких підписання договору купівлі-продажу невстановленою особою від імені продавця є підставою для визнання такого договору недійсним згідно із статтями 203, 215 ЦК України; - у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18, згідно з якими наслідком непідписання письмового правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною є його неукладеність. 153. На противагу наведеним позиціям колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що аналіз статей 207, 215, 220, 657 ЦК України дає підстави для висновку, що непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між указаними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину. Подібні висновки висловив в постанові від 22 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 335/8468/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 753/15818/19. 154. Справу передано на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 155. Вирішуючи питання про наявність підстав для відступу від висновків Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 156. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду (Верховного Суду України) лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)]. 157. З урахуванням наведених мотивів цієї постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про: - наявність підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, за змістом яких підписання договору купівлі-продажу невстановленою особою від імені продавця є підставою для визнання такого договору недійсним згідно із статтями 203, 215 ЦК України; - відсутність підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18, згідно з якими непідписання письмового правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною свідчить про його неукладеність. 158. З метою формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду відступає від правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 753/15818/19, згідно з якими: непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між указаними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину. 159. При цьому Велика Палата Верховного Суду підтримує раніше викладені нею правові висновки в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), у яких йдеться про таке: Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто про випадки, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним не виникли. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. 160. Отже, наслідком непідписання письмового правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, за відсутності доказів фактичного вчинення такого правочину (вираження сторонами волевиявлення на його укладення, узгодження істотних умов або його виконання сторонами), є його неукладеність. (4) Щодо суті спору 161. За обставинами цієї справи позивачка з 12 травня 2009 року на праві власності володіла квартирою АДРЕСА_1 , яка була предметом договору купівлі-продажу нерухомого майна від 05 вересня 2017 року, сторонами якого зазначено позивачку ОСОБА_1 (як продавця) та ОСОБА_2 (як покупця). 162. Встановлено та підтверджено наявними у справі доказами, що рукописний запис « ОСОБА_1 » та підпис від імені ОСОБА_1 у вказаному договорі, який було нотаріально посвідчено, вчинено сторонньою особою, а при нотаріальному посвідченні зазначеного договору нотаріусу надано документи, про викрадення яких заявила позивачка, та підроблений паспорт на ім`я « ОСОБА_1 ». 163. Таким чином, виходячи з наведених вище правових висновків договір купівлі-продажу спірної квартири від 05 вересня 2017 року, при укладенні якого підпис продавця виконаний іншою невстановленою особою, а при його нотаріальному посвідченні використані викрадені документи та підроблений паспорт, що не видавалися на ім`я продавця, необхідно кваліфікувати як неукладений, оскільки законна власниця майна фактично не була учасником спірних правовідносин купівлі-продажу та не виражала своєї волі на відчуження належної їй квартири. 164. Також встановлено, що 29 листопада 2017 року ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу продав спірну квартиру ОСОБА_3 , за якою цього ж дня зареєстроване право власності на цю квартиру. 165. Тому належним способом захисту позивачки в цій справі є вимога про витребування спірної квартири у ОСОБА_3 як у добросовісної набувачки на підставі статті 388 ЦК України. 166. При цьому відчуження нерухомого майна за неукладеним договором потрібно розглядати як вибуття такого майна з володіння власника не з його волі. Щодо дотримання стандартів «трискладового тесту» правомірності втручання держави у право власності відповідачки - кінцевого набувача 167. Велика Палата Верховного Суду встановила законність втручання у право власності кінцевого набувача та необхідність витребування спірного нерухомого майна на користь законного власника з таких міркувань. 168. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб`єктами публічного права під час втручання у право власності. 169. Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання. 170. У статті 1 Першого протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 171. ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном. 172. Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу також повинно переслідувати мету в суспільному інтересі [рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine)]. 173. Перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden»). 174. Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Белгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування. 175. ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine]. 176. Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії (що мають оцінюватися у сукупності), як: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації. 177. Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять «принцип автономного тлумачення понять», «принцип еволюційного (динамічного) тлумачення», «принцип європейського консенсусу», «принцип розсуду держави», «принцип ефективного тлумачення» та «принцип пропорційності та балансу інтересів». 178. Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. 179. Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. 180. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження. 181. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі. 182. ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність. 183. Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження. 184. Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян. 185. Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного. 186. Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. 187. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. 188. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним. 189. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним. 190. Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься. 191. Так, законність втручання в цій справі обумовлена тим, що право власності є конституційним правом особи, передбаченим статтею 41 Конституції України, воно є непорушним та набувається в порядку, визначеному законом. Законний власник не втрачає право власності на належне йому майно, якщо воно вибуває з його володіння без належної на те законної підстави чи не з його волі, тому таке право підлягає захисту. 192. Легітимною метою (виправданістю втручання загальним інтересом) є необхідність захисту гарантованого Конституцією України права законного володільця, майно якого вибуло з його володіння без відповідної на те правової підстави чи не з його волі. 193. Що стосується принципу пропорційності, то Велика Палата Верховного Суду вважає, що: 1) можливість втручання у право кінцевого набувача майна, яке вибуло з володіння власника без відповідної правової підстави, чи не з його волі прямо передбачене ЦК України (статті 387, 388); 2) закон безпосередньо врегулював, що добросовісний набувач не набуває право власності на відчужене йому майно, яке вибуло із володіння власника поза його волею; 3) майнове право добросовісного набувача захищено передбаченим статтею 661 ЦК України механізмом відшкодування завданих йому збитків у зв`язку з витребуванням у нього за рішенням суду майна (товару), тоді як законний володілець позбавлений можливості захистити своє майнове право у інший спосіб, ніж витребування належного йому майна. 194. Ураховуючи встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власниці - ОСОБА_1 на підставі викрадених та підроблених документів, витребування такого майна на користь законного власника від останнього набувача - ОСОБА_3 є пропорційним втручанням у право власності останньої, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. (5) Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду 195. Посилаючись на правові висновки Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, скаржниця наполягає на тому, що в суду не було підстав для витребування в неї квартири як у добросовісної набувачки спірного майна, яка покладалася на офіційну інформацію щодо права власності продавця, відображену в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 196. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. 197. З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. 198. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Водночас відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу, зокрема відмовити у захисті права, яким особа зловживала. 199. Набуваючи у власність майно законним шляхом за відплатним правочином, покладаючись на відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідачка набула статус добросовісного набувача, тому втручання у її право може бути здійснено лише на підставі регламентованих норм законодавства (статті 388 ЦК України), які і є запобіжником для зловживання первинним власником своїми правами. 200. Тобто виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 201. За обставинами цієї справи не встановлено факту чи наміру зловживання позивачкою своїми правами щодо спірного нерухомого майна, яке вибуло з її володіння поза її волею (за відсутності будь-якої зовнішньої об`єктивної форми вираження її волевиявлення), тому немає підстав для відмови у захисті її права власності. 202. Недоторканність набутого добросовісним набувачем права власності за рахунок позбавлення законного власника, який не допускав недобросовісного користування своїми правами та не виражав волевиявлення на передачу майна, можливості поновити своє порушене, внаслідок вибуття належного йому майна за неукладеним правочином, майнове право суперечить завданню цивільного судочинства. 203. Принцип мирного володіння майном, закріплений у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, стосується не лише кінцевого добросовісного набувача майна, а й первинного законного володільця, який маючи у власності певне майно, розраховує, що його право на мирне володіння майном буде захищене належним правовим регулюванням. 204. У разі коли нерухоме майно вибуває з володіння особи, якій воно належить, на підставі неукладеного правочину, така особа залишається дійсним власником цього майна, оскільки вона не бажала втрачати правовий зв`язок з належним їй майном. Позбавлення особи в такому випадку права повернути своє майно, яке вибуло з її володіння без наявних на те правових підстав (неукладений правочин не створює жодних правових наслідків), безумовно призводить до втручання у право такої особи на мирне володіння своїм майном і є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 205. Водночас скаржниця як добросовісний набувач не звільняється від негативних наслідків, які можуть виникнути при виборі недобросовісного контрагента. Окрім інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, добросовісний набувач оцінює й інші обставини, які можуть свідчити про сумнівний характер вчинюваного правочину, такі як занижена ціна договору (про що зазначала позивачка), факт неодноразового протягом короткого проміжку часу перепродажу майна, поведінка продавця тощо. 206. Тому за обставин вибуття майна із власності законного володільця поза його волею, зокрема за неукладеним правочином за відсутності його волевиявлення, витребування цього майна у добросовісного набувача на користь законного володільця є належним і виправданим способом захисту права останнього. 207. При цьому Велика Палата Верховного Суду в цій справі встановила законність втручання у право власності кінцевого набувача спірного майна (див. пункти 155-177 цієї постанови). 208. Право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. У випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18). 209. Отже, висновки судів попередніх інстанцій за встановлених у цій справі обставин не суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, про те, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 210. Крім цього, витребування від ОСОБА_3 майна, яке належить ОСОБА_1 та вибуло з її володіння поза її волею, не свідчить про порушення справедливої рівноваги (балансу) між інтересами позивачки та інтересами відповідачки, яка не позбавлена права на відшкодування завданих їй збитків, зокрема, в порядку, передбаченому статтею 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до незаконного набувача, в якого придбала нерухоме майно. 211. У разі понесення відповідних витрат на підставі приписів частин третьої та четвертої статті 390 ЦК України ОСОБА_3 має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених нею із часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Як добросовісний набувач (володілець) ОСОБА_3 має право залишити собі здійснені нею поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди, а якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, вона має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. 212. Тому повернення власнику протиправно відчуженого нерухомого майна переслідує легітимну мету. З огляду на характер спірних правовідносин Верховний Суд не встановив невідповідності заходу втручання в право власності ОСОБА_3 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Перешкод для застосування механізму статті 388 ЦК України не встановлено. 213. Посилання скаржниці на висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, щодо покладення на добросовісного набувача надмірного індивідуального тягаря у зв`язку з витребуванням майна на користь законного володільця, де позивачем був орган місцевого самоврядування, а спірне майно вибуло з комунальної власності внаслідок незаконної, за доводами позивача, приватизації, є безпідставним, оскільки вони є нерелевантними до обставин цієї справи, в якій законний володілець - фізична особа взагалі не була учасником правовідносин, за яких майно вибуло з її володіння, не підписувала договору купівлі-продажу, який був нотаріально посвідчений на підставі викрадених та підроблених документів, що не мали очевидних ознак підробки. 214. Отже, доводи касаційної скарги не свідчать про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у наведених заявницею постановах Верховного Суду. (6) Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права 215. У касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначила про недослідження судами зібраних у справі доказів щодо наявності в позивачки волі на відчуження спірної квартири, що проявилася у її незацікавленості у відновленні правовстановлюючих документів на цю квартиру, однак у зв`язку з тим, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наведені ОСОБА_3 аргументи щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права не можуть бути взяти до уваги. 216. У цілому такі доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з оскаржуваними судовими рішеннями та необхідності здійснення переоцінки доказів у справі, що не є повноваженням суду касаційної інстанції. 217. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України). 218. У постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) міститься правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ (1) Щодо суті касаційної скарги 219. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 220. На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_3 . 221. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд [близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала в постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58)]. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не зв`язана посиланнями на норми права, зазначеними у позовній заяві та в інших письмових заявах учасників справи. 222. У цьому випадку позивачка просила визнати договір купівлі-продажу квартири від 05 вересня 2017 року недійсним, а суди попередніх інстанцій кваліфікували цей правочин нікчемним у зв`язку з недотриманням його форми, однак така помилка кваліфікації може бути виправлена Великою Палатою Верховного Суду, яка має повноваження ухвалити своє рішення на підставі правильної оцінки судами першої та апеляційної інстанцій доказів у справі. 223. Оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо необхідності захисту права позивачки як законного володільця майна та витребування на її користь спірної квартири, однак помилилися щодо правової природи договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного від її імені, оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови. У решті оскаржувані судові рішення необхідно залишити без змін. 224. Що стосується задоволення судами попередніх інстанцій позовних вимог про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо права власності на спірну квартиру, які за усталеною судовою практикою Верховного Суду є неналежним способом захисту права при пред`явленні віндикаційного позову, то касаційна скарга ОСОБА_3 не містить доводів щодо помилковості висновків судів попередніх інстанцій у зазначеній частині. Враховуючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції та те, що релевантні правові висновки щодо належного способу захисту права у подібних правовідносинах сформульовано до подання касаційної скарги ОСОБА_3 , Верховний Суд не вправі вийти за межі доводів касаційної скарги. (2) Щодо судових витрат 225. Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. 226. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 227. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 228. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про зміну оскаржуваних судових рішень лише в мотивувальній частині, що не вплинуло на обсяг задоволених позовних вимог, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України суд касаційної інстанції не здійснює. (3) Щодо поновлення виконання судового рішення 229. Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). 230. Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 17 лютого 2022 року зупинив дію рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі, то дію цього рішення необхідно поновити. ВИСНОВОК ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА 231. Цей розділ містить висновки щодо застосування статей 218, 387 / 388, 638 ЦК України та їх співвідношення зі статтями 203, 215, 216, 220 ЦК України у подібних правовідносинах. 232. Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. 233. Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. 234. Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). 235. Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. 236. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати. 237. Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами. 238. Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід`ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності. 239. Власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)], без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами). 240. Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, зокрема за неукладеним правочином. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416, 419, 436 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року змінити, викласти їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. 3. Решту рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року залишити без змін. 4. Поновити дію рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв Судді О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко С. І. Кравченко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 123780071

Суд в чергове зазначив: В оскарженому рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише покликався на Закон України «Про правовий режим воєнного стану», указ Президента України про введення воєнного стану в Україні та закон, яким затверджено зазначений указ, та постанову Кабінету Міністрів України № 57, якою визначаються порядок та умови перетинання громадянами України державного кордону, проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України. Також спірне рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв`язку з чим було відмовлено в перетинанні державного кордону. Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону №3857-XII, відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Рішення відповідача не містить правової оцінки поданим позивачем документів на підтвердження підстави для виїзду за кордон. Тому, оскільки в рішенні відповідача всупереч затвердженій формі не зазначено підстав відмови в перетині державного кордону України громадянину України, то таке рішення має ознаки протиправності. З огляду на зазначене, рішення від 22.06.2024 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, не відповідає критеріям обґрунтованості, оскільки відповідачем в оскаржуваному рішенні не наведено законодавчо визначеної підстави для тимчасового обмеження позивачу права на виїзд з України.

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 грудня 2024 року Справа № 380/16046/24 Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Карп`як Оксана Орестівна, розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій, - в с т а н о в и в : ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП - НОМЕР_2 ) (далі - Позивач) звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (адреса: АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ - НОМЕР_3 ) (далі - Відповідач), в якому просить: Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) від 22 червня 2024 року, прийняте начальником кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип. А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » старшим лейтенантом ОСОБА_2 . Зобов?язати командування ІНФОРМАЦІЯ_3 довести рішення суду до всього особового складу. На обґрунтування позову представник позивача зазначив наступне: 27.03.2024 року УДМС у Чернігівській області було прийняте рішення про оформлення громадянину України ОСОБА_1 документів для виїзду за кордон на постійне проживання до Латвійської Республіки лист № 7401.3-1896/74.1-24 від 28.03.2024. 31.05.2024 року ОСОБА_1 уточнив свої персональні дані призовника через Чернігівський ЦНАП відповідно до абзацу другого частини 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та отримав Витяг № 206619-31052024 з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів від 31.05.2024. 06.06.2024 року ОСОБА_1 отримав замінений військово-обліковий документ призовника відповідно до абзацу 8 частини 9 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та абзацу 8 п. 14. «Порядку оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов`язаних та резервістів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 559 та виданий ІНФОРМАЦІЯ_4 від 04.06.2024 з відміткою «Взято на військовий облік 27.02.2019 ІНФОРМАЦІЯ_4 » та зазначенням штрихкоду. 12.06.2024 року у Чернігівському Центрі з надання адміністративних послуг ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця проживання в Україні у зв`язку з вибуттям на постійне проживання до Латвійської Республіки та виданий Витяг з реєстру територіальної громади за № 2024/006879765 від 12.06.2024 відповідно до абзацу другого п.4 розділу IV «Порядку провадження за заявами про оформлення документів для виїзду громадян України за кордон на постійне проживання», затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України 16.08.2016 № 816 та рішення УДМС у Чернігівській області про оформлення ОСОБА_1 документів для виїзду за кордон на постійне проживання до Латвійської Республіки лист № 7401.3-1896/74.1-24 від 28.03.2024; 12.06.2024 року Управлінням ДМС у Чернігівській області ОСОБА_1 оформлені документи для виїзду за кордон на постійне проживання та у «Паспорті громадянина України для виїзду за кордон» НОМЕР_4 виданого органом 7411 від 09.06.2022 проставлений штамп «Оформлено виїзд на постійне проживання до Латвійської Ркспубліки 27.03.2024», який скріплений печаткою, відповідно до ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україні громадян України» та «Порядку провадження за заявами про оформлення документів для виїзду громадян України за кордон на постійне проживання, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України 16.08.2016 року № 816. 22.06.2024 року начальником кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » старшим лейтенантом ОСОБА_2 , прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України ОСОБА_3 , яке, на думку представника позивача, є протиправним та підлягає скасуванню. Так, представник позивача зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль» відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. На думку представника позивача, що всупереч вимогам ч. 1 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль», оскаржуване рішення не містить жодних законодавчо встановлених причин відмови. Таким чином, на думку позивача відповідач безпідставно й необґрунтовано відмовив йому в перетинанні державного кордону України. Відповідно до пункту третього частини третьої статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 29 липня 2024 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін. Вказану ухвалу відповідач отримав 25 липня 2024 року, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа. Проте станом на момент прийняття судом рішення у цій справі відповідач відзиву на позовну заяву не подав. Відповідач правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, повідомлявся про розгляд справи. Відповідно до частини шостої статті 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Суд встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини: Судом встановлено, що ОСОБА_1 , є громадянином України, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією паспорта громадянина України для виїзду за кордон (а.с.10). 22.06.2024 позивач прибув до пункту пропуску для автомобільного сполучення Устилуг з метою перетину державного кордону України. Як стверджує представник позивача в позовній заяві, для підтвердження права позивача на перетин державного кордону ним було надано: паспорт громадянина України для виїзду за кордон з проставленим (на сторінці п?ятої) штампом «Оформлено виїзд на постійне проживання до Латвійської Республіки 27.03.2024», що скріплений печаткою; та підтверджуючі документи: лист УДМС у Чернігівській області про прийняте рішення про оформлення ОСОБА_1 документів для виїзду за кордон на постійне проживання до Латвійської Республіки лист № 7401.3-1896/74.1-24 від 28.03.2024; витяг з Реєстру територіальної громади про зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання у зв?язку з вибуттям на постійне проживання до Латвійської Республіки № 2024/006879765 від 12.06.2024; довідка про сплату податку на доходи фізичних осіб та про відсутність податкових зобов?язань ОСОБА_1 з такого податку 1667/АП/25-01-71-02-06 від 01.05.2024; витяг № 206619-31052024 з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов?язаних та резервістів з відміткою про перебування ОСОБА_1 на військовому обліку від 31.05.2024; військово-обліковий документ призовника ОСОБА_1 виданий ІНФОРМАЦІЯ_4 від 04.06.2024 з відміткою «Взято на військовий облік 27.02.2019 ІНФОРМАЦІЯ_4 » та зазначенням штрихкоду. 22.06.2024 начальником кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » старшим лейтенантом ОСОБА_2 , прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, з причин того, що відсутні підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України № 57 (зі змінами та доповненнями). Позивач, вважаючи, що дії відповідач протиправними, звернувся із даним позовом до адміністративного суду. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пунктів 7-9 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. За змістом частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. При вирішенні спору суд застосовує такі нормативно-правові акти. Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач не погоджується з рішенням про відмову в перетинанні державного кордону України від 22 червня 2024 року ОСОБА_4 , в перетині державного кордону України та просить суд, зокрема, скасувати прийняте відповідачем рішення. Відтак, саме назване рішення в розумінні наведених процесуальних приписів є рішенням суб`єкта владних повноважень та предметом даного позову, якому і надаватиметься правова оцінка судом, тобто дотримання відповідним суб`єктом критеріїв, наведених у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 12.10.2022р. у справі №560/5976/20 зміст індивідуально-правового акту, який породжує права і обов`язки для учасника суспільних відносин, має відповідати вимогам, визначеним ст.2 КАС України, зокрема щодо його обґрунтованості, яка є однією з обов`язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб`єкта владних повноважень. Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Отже, за змістом наведених норм закону у рішенні органу прикордонного контролю з приводу відмови громадянину у перетині Державного кордону України має бути зафіксований перелік документів, фізично наданих особою у межах прикордонного контролю; виявлені суб`єктом владних повноважень дефекти/вади поданих громадянином у межах прикордонного контролю документів; посилання на те - відсутність яких саме документів, унеможливила перетин громадянином Державного кордону України. Суд зазначає також, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення відповідним суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. Крім цього, в силу положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Враховуючи наведене та з огляду на положення частини другої статті 19 Конституції України та визначені у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критерії оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, варто зазначити, що оскаржуване у цій справі рішення повинно ґрунтуватися на законі та бути обґрунтованим, тобто таким, що прийнято з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття такого виду рішень. Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI (далі - Закон №1710-VI, в редакції на час виникнення спірних відносин і на яку містяться посилання в оскаржуваному рішенні). Частиною першої статті 2 Закону №1710-VI передбачено, що прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів. Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 3 Закону №1710-VI під час прикордонного контролю посадові та службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України «Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України. Відповідно до частини першої статті 14 Закону №1710-VI іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт. Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону (частина 2 статті 14 Закону №1710-VI). Відповідно до частини третьої статті 14 Закону №1710-VI, особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05 червня 2023 року № 457 Обґрунтовуючи відмову в перетинанні державного кордону, відповідач у спірному рішенні від 22.06.2024 року зазначив, що відсутні підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та постанови Кабінету Міністрів України № 57 (зі змінами та доповненнями). В оскарженому рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише покликався на Закон України «Про правовий режим воєнного стану», указ Президента України про введення воєнного стану в Україні та закон, яким затверджено зазначений указ, та постанову Кабінету Міністрів України № 57, якою визначаються порядок та умови перетинання громадянами України державного кордону, проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України. Також спірне рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв`язку з чим було відмовлено в перетинанні державного кордону. Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону №3857-XII, відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Рішення відповідача не містить правової оцінки поданим позивачем документів на підтвердження підстави для виїзду за кордон. Тому, оскільки в рішенні відповідача всупереч затвердженій формі не зазначено підстав відмови в перетині державного кордону України громадянину України, то таке рішення має ознаки протиправності. З огляду на зазначене, рішення від 22.06.2024 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, не відповідає критеріям обґрунтованості, оскільки відповідачем в оскаржуваному рішенні не наведено законодавчо визначеної підстави для тимчасового обмеження позивачу права на виїзд з України. Отже, рішення відповідача від 22.06.2024, з огляду на наведені в ньому мотиви, є таким, що не відповідає встановленим у частині другій статті 2 КАС України критеріям законності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності, а тому таке підлягає скасуванню як протиправне. Тому суд дійшов висновку, що в цій частині позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до задоволення. Аналогічні правові висновки у подібних правовідносинах викладені Верховним Судом у постанові від 12 листопада 2024 року у справі №380/11916/22 (адміністративне провадження № К/990/17446/23). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 5 статті 242 КАС України). Відповідно до правової позиції Верховного Суду, що міститься у постановах від 08.05.2018 у справі №815/3799/17, від 21.08.2018 у справі №810/3393/17 зазначено, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність в ієрархії нормативно-правовим актам. З огляду на вищевикладене, підстави для задоволення вимоги зобов`язального характеру відсутні. Частиною першою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини дають підстави для висновку, що позов підлягає задоволенню частково. Відповідно до ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,- ВИРІШИВ: Позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП - НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (адреса: АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ - НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22 червня 2024 року про відмову в перетинанні державного кордону України ОСОБА_4 . В задоволенні іншої частини позову відмовити. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211, 20 коп. Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу. Суддя Карп`як Оксана Орестівна Джерело: ЄДРСР 123754175

Згідно зі статтею 51 Кодексу „до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин“. Суд дійшовши висновку, що приписи статті 51 ЦК відповідають Конституції України (є конституційними), водночас акцентував, що основою юридичного статусу фізичної особи є гарантовані Конституцією України людські права і свободи. У випадку реалізації фізичною особою конституційного права на підприємницьку діяльність, її юридичний статус додатково набуває правомочностей, які випливають зі статусу підприємця. Відтак юридичний статус підприємця не обмежує фізичну особу щодо обсягу її людських прав і свобод, гарантованих Конституцією України. Конституційний Суд України наголосив також, що дотримання конституційних гарантій вільного розвитку підприємництва є значущим не лише для ефективного розвитку ринкової економіки, самозайнятості осіб і наповнення державного бюджету, а й також для зміцнення таких основоположних цінностей конституційного порядку України як демократія та правовладдя (верховенство права). На підставі наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що тлумачення та застосування приписів статті 51 ЦК мають бути сутнісно узгодженими з принципами та нормами Конституції України (конституційно-конформний спосіб) задля того, щоб рівень конституційних гарантій прав і свобод людини в умовах реалізації нею права на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (частина перша статті 42 Конституції України), не було знижено. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/12_r_2_2024.pdf 12_r_2_2024 щодо конституційних гарантій прав фізичних осіб-підприємців.pdf

Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Панченка Богдана Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини першої статті 51, підпункту 1 пункту 51 розділу ХІІІ „Перехідні положення“ Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VІІ (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора) від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 та: – визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), підпункт „в“ підпункту 1 пункту 51 розділу ХІІІ „Перехідні положення“ Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VІІ зі змінами. – визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VІІ зі змінами. – закрив конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів „а“, „б“ та абзацу п’ятого підпункту 1 пункту 51 розділу ХІІІ „Перехідні положення“ Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VІІ зі змінами на підставі пункту 4 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України“ – неприйнятність конституційної скарги. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/11_r_2_2024_0.pdf 11_r_2_2024_0 щодо конституційних гарантій незалежності прокурора.pdf

В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції. ✅ Зокрема, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо: ▪️фраудаторності правочину в межах справи про банкрутство та неефективність способів захисту прав; ▪️закриття провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи та принцип добросовісності; ▪️права податкового органу, який не набув статусу учасника справи, на оскарження судових рішень у справі про банкрутство, відкритій у загальному порядку за заявою кредитора. ✅ У постановах у справах щодо захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством наведено висновки про: ▪️підтвердження форс-мажорних обставин у спорі про дострокове припинення дії свідоцтва на торговельну марку внаслідок її невикористання; ▪️недопустимість ототожнення різних видів антиконкурентних узгоджених дій. ✅ У постановах у справах щодо корпоративних спорів та корпоративних прав містяться висновки про: ▪️визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників товариства за позовом спадкоємиці мажоритарного учасника товариства; ▪️виключну компетенцію загальних зборів учасників ТОВ на затвердження збільшеного розміру статутного капіталу товариства та неприпустимість втручання суду в господарсько-управлінську діяльність товариства; ▪️застосування норми п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП у випадку звільнення голови ОСББ. ✅ У постановах у справах щодо земельних відносин та права власності викладено правові висновки щодо: ▪️визначення підсудності спору за позовом іноземної компанії про визнання права власності на морське судно; ▪️виключного права співвласників будинку розпоряджатися прибудинковою територією багатоквартирного будинку; ▪️правової природи договору з біологічного очищення (біомеліорації) каналу. ✅ У постановах у справах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, сформульовано правові висновки стосовно: ▪️поширення арбітражного застереження, передбаченого основним зовнішньоекономічним договором, на відносини з переуступки боргу; ▪️стягнення шкоди з морського порту. ✅ Також в огляді висвітлено правові висновки з процесуальних питань про: ▪️правову природу третейської / арбітражної угоди та порядок, у якому має вирішуватися питання щодо дійсності такої угоди; ▪️обов’язок скаржника надсилати копію апеляційної скарги в паперовій формі іншим учасникам справи у разі подання скарги через свій електронний кабінет; ▪️зміну статусу учасника справи з третьої особи на співвідповідача (відповідача). Застосування позовної давності до позовних вимог прокурора. Огляд судової практики ВС-КГС за вересень - жовтень 2024 року.pdf

ОКРЕМА ДУМКА (ЗБІЖНА) 12 листопада 2024 року м. Київ справа №380/11916/22 адміністративне провадження №К/990/17446/23 судді Верховного Суду Уханенка С.А. на постанову Верховного Суду від 12.11.2024 у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення. В цілому я підтримую постанову Верховного Суду від 12.11.2024, водночас вважаю за необхідне висловити додаткові аргументи щодо мотивів прийняття зазначеної постанови. Предметом спору у цій справі є правомірність рішення військової частини НОМЕР_1 від 18.08.2022 про відмову громадянину України ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року». Статтею 33 Конституції України закріплено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас стаття 33 Конституції України не встановлює мету таких обмежень. Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Отже, гарантовані статтею 33 Конституції України права кожного, хто на законних підставах перебуває на території України, на свободу пересування, вільний вибір місця проживання та на вільне залишення території України належать до категорії прав, що можуть бути обмежені в умовах воєнного стану. За змістом статті 4 Закону України від 06.12.1991 №1932-XII «Про оборону України» у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни. У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на всій території України введений воєнний стан. Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 №65/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженим Законом України від 03.03.2022 №2105-IX, оголошено про проведення загальної мобілізації. Воєнний стан та загальна мобілізація на території України діяли на час виникнення спірних правовідносин та тривають і на сьогодні. Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України від 12.05.2015 №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану». За визначенням, наведеним у статті 1 цього Закону, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Слід наголосити, що в разі реалізації передбаченої статтею 64 Конституції України можливості обмеження конституційних прав і свобод в умовах воєнного стану строк таких обмежень повинен бути зазначений у відповідному нормативно-правовому акті щодо кожного права чи свободи, що обмежується. Статтею 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» встановлено, що правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України. Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України, офіційно оприлюднюється разом із законом щодо затвердження такого указу Президента України та набирає чинності одночасно з набранням чинності таким законом (частина шоста статті 5 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»). В указі Президента України про введення воєнного стану, зокрема, зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (пункт 5 частини першої статті 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»). Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Отже, зазначеним указом Президента України про введення воєнного стану лише передбачена можливість обмеження конституційних прав і свобод, передбачених статтею 33 Конституції України, однак, власне, обмеження цих прав, відповідно до змісту цієї ж статті, повинно бути встановлено законом. У Рішенні від 11.07.1997 №3-зп/1997 Конституційний Суд України зазначив, що аналіз тексту Конституції України свідчить про те, що термін "закон" вживається в ній як у широкому, так і вузькому значеннях. У широкому значенні (яке охоплює також Конституцію України) термін "закон" вживається, наприклад, у статтях 1З, 24, 35, 58, 68 Конституції України, які закріплюють загальновизнані правові принципи - рівність громадян перед законом, недопустимість відмови від виконання законів з мотивів релігійних переконань, незворотність дії законів у часі, незвільнення від юридичної відповідальності через незнання законів тощо. В основному ж у тексті Конституції України термін "закон" вживається у вузькому значенні, охоплюючи лише закони України, зокрема, він часто вживається у словосполученні "Конституція України і (та) закони України" (статті 10, 15, 36, 79, 126, 150 та ін.). Необхідно наголосити на висновку Конституційного Суду України в Рішенні від 01.06.2016 №2-рп/2016 про те, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України. З огляду на зазначені висновки Конституційного Суду України та враховуючи, що Україна, як правова держава, має своїм пріоритетом гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, вважаю, що реалізація цих прав і свобод може обмежуватися у виняткових випадках, які повинні встановлюватися Основним Законом України або законами України як актами вищої юридичної сили, а тому можна констатувати, що у статті 33 Конституції України термін «закон» уживається у вузькому значенні. Спеціальним законом, який регулює відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження, є Закон України від 11.12.2003 №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Стаття 12 цього Закону визначає допустимість обмеження свободи пересування та вільного вибору місця проживання відповідно до закону на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан, та на тимчасово окупованих територіях, а також щодо осіб, яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, іноземців, які перебувають у складі військових іноземних підрозділів і які мають статус військового тощо, проте не регулює питання виїзду з України. Натомість Закон України від 21.01.1994 №3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», який регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну та визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, у статті 6 встановлює, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 2) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 3) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 4) він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 5) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду. 6) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється. Варто наголосити, що кожна, передбачена Законом обставина для застосування тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України містить строк, до якого таке обмеження застосовується. Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить серед визначених підстав обмеження права на виїзд з України в умовах правового режиму воєнного стану. Хоча за змістом конституційних гарантій таке право не має абсолютного характеру та, відповідно до статті 64 Конституції України, може бути обмежене в умовах правового режиму воєнного стану. Водночас пункт 6 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» передбачає, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів. На виконання зазначеної норми Кабінет Міністрів України постановою від 29.12.2021 №1455 затвердив Порядок встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, відповідно до пункту 8 якого питання щодо перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством. Отже, приписи зазначеного Порядку не встановлюють особливостей правового регулювання перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон, а лише містять відсилочну норму до законодавства України в питанні обмежень перетинання державного кордону. Конституційний Суд України в Рішенні від 01.06.2016 №2-рп/2016 зауважив, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права. Також у Рішенні від 06.04.2022 №1-р(ІІ)/2022 Конституційний Суд України виснував, що співвідношення між поставленою метою та засобами її досягнення має відповідати вимогам принципу домірності, який забезпечує справедливий баланс між вимогами захисту загального інтересу та потребою забезпечити індивідуальні права особи, відповідно до якого цілі обмежень прав людини мають бути істотними, а засоби їх досягнення - обґрунтованими та мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежено. У Рішенні від 15.06.2022 №4-р(ІІ)/2022 Конституційний Суд України зазначив, що у низці приписів Основного Закону України йдеться про „інтереси національної безпеки", „економічну безпеку", „громадський порядок" та інші явища, потреба захисту яких є правомірною (легітимною) метою застосування обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1 Закону України від 21.06.2018 №2469-VIII «Про національну безпеку України» національна безпека України - це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз. Водночас національними інтересами України є життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян (пункт 10 частина перша статті 1 Закону України «Про національну безпеку України»). Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про національну безпеку України» державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій. Безперечно, найголовнішим пріоритетом держави є забезпечення стану захищеності найважливіших інтересів людини та суспільства. Головним чином, держава зобов`язана захищати життя людини та забезпечити реалізацію гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина. Отже, названі цінності можна віднести до легітимної мети, за якої може обмежуватися реалізація конституційних прав і свобод. Однак у демократичному суспільстві повинен бути справедливий баланс між інтересами особи, суспільства і держави, забезпечення яких нерозривно пов`язані між собою. Захист інтересів людини і громадянина напряму залежить від рівня захисту інтересів держави, який, у свою чергу, прямо впливає на інтереси суспільства, стан захищеності яких визначає рівень захисту інтересів людини і громадянина. Тому в сучасних умовах масштабна зовнішня збройна агресія проти України загрожує не лише інтересам держави, її конституційному ладу, суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, а й інтересам суспільства і кожної людини окремо. А тому для забезпечення захисту інтересів держави та людини в умовах збройного конфлікту виникає потреба в мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів. У зв`язку з цим, з моменту затвердження Верховною Радою України Указу Президента України від 24.02.2022 №65/2022 «Про загальну мобілізацію» у громадян України виникла підстава для реалізації конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Згідно з частинами першою-третьою статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Конституційний Суд України у Рішенні від 25.04.2019 № 1-р(II)/2019 зазначив, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про оборону України» оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Відповідно до частин першої і другої статті 17 цього Закону захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством. За приписами частини третьої статті 1 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку. У силу вимог частини десятої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов`язані: - прибувати за викликом районного (об`єднаного районного), міського (районного у місті, об`єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України для оформлення військово-облікових документів (посвідчень призовника, військових квитків, тимчасових посвідчень військовозобов`язаних), приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних та резервістів; - проходити медичний огляд та лікування в лікувально-профілактичних закладах згідно з рішеннями комісії з питань приписки, призовної комісії або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров`я Служби безпеки України, а у Службі зовнішньої розвідки України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України; - проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов`язок у запасі; - виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством. Згідно з частиною шостою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Граничний вік перебування на військовій службі для військовослужбовців, які проходять військову службу під час особливого періоду, з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, молодшого та старшого офіцерського складу становить до 60 років (пункт 7 частини першої статті 22 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). У частині сьомій статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлено, що для військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, строк військової служби триває до строків, визначених рішенням Президента України, у тому числі у зв`язку із закінченням особливого періоду або оголошенням демобілізації. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». До обов`язків громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, визначених у статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», належить обов`язок з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період. Крім того, під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки) (частина третя статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Частиною другою статті 22 цього Закону передбачено, що громадяни, які перебувають у запасі і не призвані на військову службу або не залучені до виконання обов`язків щодо мобілізації за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, під час мобілізації, можуть бути відповідно до закону залучені до виконання робіт, які мають оборонний характер. Згідно з частиною шостою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третій цієї статті, зокрема, керівника територіального центру комплектування та соціальної підтримки або командира військової частини. Отже, виконання громадянами України, придатними до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, військового обов`язку під час мобілізації, складові якого визначені Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», безумовно вимагає від них знаходження на території України та готовності в будь-який час з`явитися за викликом до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки з метою підготовки до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави. Домінування публічного інтересу при здійсненні втручання держави у визначену сферу свобод особи обумовлене безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету і територіальної цілісності України, тому обмеження щодо реалізації конституційного права вільно залишати територію України відповідає легітимній меті, є обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети та є виправданим інтересами держави та суспільства. Таке обмеження забезпечує реалізацію громадянами конституційного обов`язку захисту Вітчизни та є справедливим балансом/компромісом між захистом національної безпеки та потребою забезпечити індивідуальні права особи. Водночас, повертаючись до законодавчого врегулювання обмеження щодо реалізації конституційного права вільно залишати територію України, звертаю увагу на таке. Як вже зазначалося, обмеження щодо реалізації конституційного права вільно залишати територію України в разі введення на території України воєнного стану прямо не закріплено в жодному із законів України, натомість таке обмеження випливає з положень Правил перетинання державного кордону, які визначають порядок перетинання громадянами України державного кордону. В останній редакції до внесення змін, пов`язаних із введенням воєнного стану, ці Правила встановлювали перелік документів, які дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну (особлива увага була приділена особливостям виїзду з України громадян, які не досягли 16-річного віку, у томі числі дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування), алгоритм здійснення прикордонного контролю, порядок пред`явлення уповноваженим особам необхідних для перетину кордону документів, з`ясування уповноваженими особами на їх підставі наявності/відсутності підстав для законного обмеження громадянина у праві виїзду за кордон, підстави тимчасового затримання або вилучення паспортних документів, права та обов`язки громадян при здійсненні прикордонного контролю. Наголошую, що Правила перетинання державного кордону в тій редакції не встановлювали інших, ніж передбачено статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», підстав для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України, а лише розкривали особливості перетину кордону окремих категорій осіб, зокрема неповнолітніх. Характер цього підзаконного нормативно-правового акту не відносився до обмежувальних, оскільки, дотримуючись цих Правил, громадяни України могли перетнути державний кордон, натомість їх порушення мало наслідком відмову в такому перетинанні. Після введення Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 воєнного стану на всій території України Правила перетинання державного кордону зазнали значних змін, а саме: Правила (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) доповнені пунктами 2-1, 2-2, 2-3, 2-5, 2-6, 2-7, 2-8, 2-9, 2-10, 2-11, які визначають осіб, що мають право перетинати державний кордон у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану. Водночас Правила перетинання державного кордону не містять будь-якого переліку осіб, кому робити це заборонено. Тобто встановлену Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» формулу виїзду громадян з України - «дозволено всім, крім тих, кому заборонено законом» - кардинально змінено Правилами перетинання державного кордону, зі змінами, внесеними після введення воєнного стану, на - «заборонено всім, крім тих, кому дозволено». Таким чином, прийняті Кабінетом Міністрів України на виконання Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» Правила перетинання державного кордону (зі змінами після 24.02.2022) не відповідають цьому Закону, по суті, змінюють його основну концепцію та встановлюють нові умови перетину державного кордону, не передбачені профільним законом. У розумінні статті 33 Конституції України Правила перетинання державного кордону (зі змінами після 24.02.2022) не є тим нормативно-правовим актом, на підставі якого може бути встановлена заборона виїзду з України, у тому числі в період дії воєнного стану, оскільки Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не передбачає такої заборони. Розглядаючи «законність» досліджуваного обмеження через сукупність законів, зокрема Конституції України, Законів України «Про правовий режим воєнного стану», «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, констатую, що таке обмеження випливає з необхідності реалізації конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, несення військової служби та потреби в мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, що відповідає легітимній меті цього обмеження та є виправданим інтересами держави та суспільства. Втім у контексті зазначеного звертаю увагу на Рішення Конституційного Суду України від 06.06.2019 №3-р/2019, де в абзаці третьому підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини зазначено, що принцип юридичної визначеності як складова конституційного принципу верховенства права є сукупністю вимог до організації та функціонування системи права, процесів правотворчості та правозастосування у спосіб, який забезпечував би стабільність юридичного становища індивіда. Зазначеного можна досягти лише шляхом законодавчого закріплення якісних, зрозумілих норм. У Доповіді Венеціанської комісії №512/2009 «Про верховенство права» (the Rule of Law), яка прийнята на 86-й пленарній сесії 25-26 березня 2011 року, розкриваючи поняття «юридична визначеність» (legal certainty), наголошується на тому, що юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин. Поняття «якість закону» (quality of law), як складової юридичної визначеності, охоплює такі характеристики відповідного акта законодавства як чіткість, точність, недвозначність, зрозумілість, узгодженість, доступність, виконуваність, передбачуваність і послідовність. Ці характеристики стосуються як положень будь-якого акта (норм права, які у ньому містяться), так і взаємозв`язку такого акта з іншими актами законодавства такої ж юридичної сили. При цьому норми права, що не відповідають критерію «якості закону» (зокрема, не відповідають принципу передбачуваності (principle of foreseeability) або передбачають можливість різного тлумачення та правозастосування), суперечать і такому елементу принципу верховенства права як заборона свавілля, а застосування таких норм може призвести до порушення конституційних прав особи та неможливість адекватного захисту від необмеженого втручання суб`єктів владних повноважень у права такої особи. За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) вислів «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе (тобто законодавство повинно бути вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку), а також відповідало принципу верховенства права. Закон має з достатньою чіткістю визначати межі дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання. Таким чином, з огляду на принципи юридичної визначеності та заборони свавілля як елементів верховенства права, критерії «якості закону», розкриті в практиці ЄСПЛ стосовно доступності та передбачуваності закону, констатую, що закон (у цьому випадку сукупність законів), який встановлює обмеження щодо реалізації конституційного права вільно залишати територію України, не відповідає зазначеним вимогам якості акта законодавства, оскільки такий чітко не встановлює обставини, за яких громадянам України забороняється виїзд з України в період дії воєнного стану, а фактично призводить до необмеженої дискреції органів і їх посадових осіб, відповідальних за пропуск через державний кордон України та таких, що в силу власних повноважень надають дозволи на перетин державного кордону в умовах воєнного стану, при прийнятті рішення щодо перетинання громадянами України державного кордону України. Також наголошую, що нормативно-правові акти, які складають указану сукупність законів, не дають відповіді на критично важливі питання про умови тимчасового обмеження права громадянина виїзду з України та строк запровадження такого обмеження, а також про наявність виключень, за яких на громадянина не поширюється запроваджене обмеження. Конституція України поділяє владу в Україні на три гілки, кожна з яких виконує лише властиву їй функцію і не може перебирати на себе повноваження інших гілок влади. Здійснюючи контрольну функцію, я перевірив: чи запроваджено, зокрема законодавчою владою, обмеження реалізації конституційного права на основі закону та оцінив якість такого законодавства в аспекті передбачуваності, доступності та чіткості. Підсумовуючи, зазначу такі висновки: 1) обмеження щодо реалізації конституційного права вільно залишати територію України, яке передбачене статтею 33 Конституції України, може встановлюватися виключно законами України як актами вищої юридичної сили; 2) обмеження щодо реалізації конституційного права вільно залишати територію України в разі введення на території України воєнного стану прямо не закріплено в жодному із законів України; 3) досліджені норми Конституції України, Законів України «Про правовий режим воєнного стану», «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, у своїй сукупності можна вважати законом у розумінні статті 33 Конституції України, водночас такий закон не відповідає критеріям «якості закону» та суперечить принципу юридичної визначеності як складової верховенства права, що виключає можливість їхнього застосування до спірних правовідносин. Суддя С.А. Уханенко Джерело:ЄДРСР 123060407

Це чергова наш справа, про незаконність розірвання ділових стосунків. Суд першої інстанції без жодних доказів та з посиланням на якісь документи, що відсутні у справі відмовив, апеляція ретельно розібралась та позов задовільнила. Суд зазначив: Загальні вимоги щодо виконання банками законодавства України з питань фінансового моніторингу встановлені Положенням про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженим постановою правління Національного банку України від 19.05.2020 № 65 (далі - Положення № 65). Разом із тим право банку відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є абсолютним, а умовним, таким, що залежить від настання певних визначених законом обставин, тобто лише за умови встановлення клієнту неприйнятно високого ризику внаслідок проведення внутрішньої перевірки. Право банку як суб'єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору не є необмеженим, судам необхідно в кожному випадку, виходячи з встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику. Зазначеного обов'язку суд першої інстанції не дотримався, не встановив конкретних підстав встановлення банком позивачу неприйнятно високого ризику та не перевірив обґрунтованість таких підстав, тобто чи ґрунтувались вони на вимогах закону та чи були встановлені банком у спосіб, встановлений законом. Всупереч вимогам даної норми закону та відповідним правовим висновкам Верховного Суду в частині, що право банку, як суб'єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору не є необмеженим (див. постанови суду у справах № 910/18504/20, № 757/57487/20-ц, № 910/10855/21, № 922/1253/23), банк не надав суду внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу суб'єкта первинного фінансового моніторингу, на підставі яких банком застосовано ризик-орієнтований підхід для визначення ризиків фінансових операцій відносно клієнта ОСОБА_1 , що позбавляє суд можливості перевірити обґрунтованість оскаржуваного рішення та законність порядку його прийняття. Всупереч приписам підпунктів 3, 5 пункту 8 Додатку № 12 до Положення № 65 суду не надано визначений банком порядок відмови у передбачених законом випадках від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання договірних відносин) або проведення фінансової операції, який би містив: складання висновку з чітким зазначенням підстав відмови в підтриманні ділових відносин із клієнтом (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону про ПВК/ФТ у кожному випадку. Такого висновку з посиланням на вказані конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону матеріали справи не містять. Разом з тим матеріали справи не містять доказів щодо клієнта ОСОБА_1 , які б підтверджували вчинення нею підозрілої діяльності та які б, в свою чергу, давали банку можливість зробити обґрунтовані підозри про здійснення нею операцій ВК/ФТ, інших злочинів. Із наданого відповідачем витягу з висновку не вбачається дата і обставини складання висновку з чітким зазначенням підстав відмови в підтриманні ділових відносин із клієнтом (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону про ПВК/ФТ) у даному конкретному випадку, як то передбачено Положенням № 65.

справа № 758/7995/23 головуючий у суді І інстанції Петров Д.В. провадження № 22-ц/824/8483/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. ПОСТАНОВА Іменем України 27 листопада 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Надточий К.О., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про визнання незаконним та скасування рішення, визнання правочину недійсним, - В С Т А Н О В И В: У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом та просила визнати незаконним та скасувати рішення АТ «Перший український міжнародний банк» відносно клієнта ОСОБА_1 про відмову від підтримання ділових відносин та проведення фінансових операцій; визнати недійсним односторонній правочин, вчинений АТ «Перший український міжнародний банк» про розірвання укладених з ОСОБА_1 договорів, що були розірвані після 01 січня 2023 року. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між АТ «Перший український міжнародний банк» та ОСОБА_1 шляхом прийняття публічної оферти було укладено договір на отримання банківських послуг, в результаті чого позивач стала клієнтом банку та отримувала банківські послуги. 01 червня 2023 року позивачем через електронну пошту було отримано повідомлення про те, що банк відмовляється від підтримання ділових відносин та від проведення фінансових операцій у зв'язку із встановленням неприйнятно високого ризику ділових відносин за результатами оцінки чи переоцінки ризику. При цьому, відповідачем не було повідомлено коли саме було прийнято таке рішення та за якими критеріями було встановлено неприйнятно високий ризик ділових відносин. Також не конкретизовано під час оцінки чи переоцінки чи було встановлено такий ризик, тобто, повідомлення банку було формальним та не містило жодних відомостей, які б дозволяли перевірити законність такого обмеження в користуванні банківськими послугами. 22 червня 2023 року відповідачу було направлено адвокатський запит з проханням надати копії документів (висновку) з чітким зазначенням підстав для відмови у підтриманні ділових відносин, рішення про відмову у підтриманні ділових відносин, а також повідомити про застосовані критерії для визначення неприйнятно високого рівня ризику. Відповідачем в наданні будь-якої інформації було відмовлено з посиланням на обмеження можливості розголошення банківської таємниці. Рішення про відмову у підтриманні ділових відносин та односторонній правочин з дострокового розірвання договору про надання банківських послуг є протиправним. Відмова від проведення фінансових операцій є протиправною, оскільки відповідачем не наведено та не надано доказів, які б свідчили про вчинення позивачем підозрілої фінансової (фінансових) операції, відповідачем не вказано на ненадання позивачем інформації для перевірки здійснення фінансових операцій, тому відсутні як фактичні, так і правові підстави для обмеження обслуговування позивача у формі відмови від проведення фінансових операцій. Відповідачем не надано належних та допустимих доказів з приводу наявності реальних підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого ризику та правомірності припинення підтримання ділових відносин з позивачкою. Правочин у формі односторонньої відмови відповідача від зобов'язань є недійсним, оскільки зміст правочину суперечить актам законодавства, зокрема, в частині відсутності фактичних підстав та доказів для застосування припинення ділових відносин за Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення». Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 16 січня 2024 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через недоведеність обставин, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що з одного боку суд вказує, що банк встановив неприйнятно високий рівень, бо не може здійснити належної перевірки клієнта, а з іншого вказує, що саме за результатами перевірки діяльності клієнта було встановлено неприйнятно високий рівень ризику. Вказуючи на неможливість виконувати визначені цим Законом обов'язки судом не зазначено, які саме обов'язки неможливо виконати та чим підтверджується неможливість такого виконання. Зазначення судом про неможливість мінімізувати виявлені ризики, пов'язані з таким клієнтом або фінансовою операцією, знову ж таки здійснено без зазначення самих ризиків які неможливо мінімізувати. Вказуючи на підозрілі операції, суд проігнорував, що в матеріалах справи відсутні інформація від АТ «Райффайзен Банк», АТ «Укргазбанк», отримана в порядку ст. 15 Закону, суд мав би надати оцінку та врахувати наявність в матеріалах справи виписки по рахункам позивача, які відображають абсолютно усі операції, здійснені позивачем, з приводу жодної з них не вказано про наявність підозр. 13 квітня 2023 року ДСФМУ було розблоковано усі рахунки позивача, в правоохоронні органи не направлено жодні матеріали, що свідчить про відсутність підозрілих операцій. У розпорядженні банку також була і довідка про доходи позивача за 2021-2022 року, яка підтверджувала походження даних коштів та сплату з них податків. Розпорядження № 169-ФМ АТ «ПУМБ» від 25 квітня 2023 року не існує і ніколи не існувало в матеріалах справи. Підпункт 2 п. 8 Додатку №12 до Положення вказує, що банк може приймати саме рішення, а не розпорядження у випадках відмови від підтримання ділових стосунків. Копія листа від 25 квітня 2023 за вих. № КНО 09.3/80 у відповідності до якої АТ «ПУМБ» проінформував Державну службу фінансового моніторингу України та на яку посилається суд, відсутня матеріалах справи. «Витяг з висновку» не відповідає вимогам Положення, не містить підписів осіб, що його приймали, не містить дати його прийняття. У порушення вимог п. 36, 66, 73 відповідачем не надано жодного документування на підтвердження дотримання процедури як встановлення неприйнятно високого рівня, так і прийняття рішення про відмову від підтримання ділових стосунків. Норми Закону України «Про запобігання та протидію легалізації тероризм (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення в даних спірних відносинах є нормами спеціального права і вказують якраз на те, що договори розриваються саме банком на виконання вимог вказаного закону. Те, що норми Закону є спеціальними по відношенню до ст. 107 ЦК України підтверджено висновками Верховного Суду в Постановах від 28 грудня 2022 року №757/57487/20, від 30 жовтня 2023 року №522/14008/21. 02 червня 2023 року ОСОБА_1 не подавала заяви про розірвання договору, а подала заяву виключно на закриття рахунку як наслідок прийняття рішення банком стосовно відмови від підтримання ділових відносин, що підтверджується пп. 2 п. 6 Додатку № 12 до Положення. Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з підстав порушення норм процесуального права, оскільки не здійснено безпосереднє дослідження розпорядження № 169-ФМ АТ «ПУМБ» від 25 квітня 2023 року, листа від 25 квітня 2023 року за вих. № KHO-09.3/80, інформації про встановлення АТ «Райффайзен Банк». Судом прийнято до уваги «інформацію», яка не підтверджена засобами доказування, що визначені законом, а саме не отримана у спосіб, передбачені ч. 2 ст. 15 Закону. Судом не надано оцінку жодному доказу позивача, так само як і не наведено жодного мотиву врахування неіснуючих доказів. Суд позбавив можливості позивача надати свої аргументи чи заперечення з приводу таких документів, які були використані судом, а саме: розпорядження №169-ФМ АТ «ПУМБ» від 25 квітня 2023 року, лист від 25 квітня 2023 року за вих. № КНО-09.3/80, оскільки позивач не передбачала та й не могла передбачити, що суд у своєму рішенні встановить обставини справи на підставі неіснуючих документів. У відзиві на апеляційну скаргу АТ «Перший український міжнародний банк» зазначає, що у випадку з позивачем банк виконав обов'язок встановлення неприйнятно високого рівня ризику та відмовитися від підтримання ділових відносин у зв'язку з неможливістю мінімізувати виявлені ризики, пов'язані з таким клієнтом та за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта є обґрунтовані підозри про здійснення ним операцій ВК/ФТ, інших злочинів. У суді першої інстанції відповідач підтвердив існування підстав для встановлення неприйнятного високого ризику. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, 27 січня 2023 року ОСОБА_1 підписала заяву на приєднання до Договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб. На підставі укладеного між позивачкою та відповідачем ДКБО 27 січня 2023 року банком було відкрито позивачці рахунок № НОМЕР_1 . 09 лютого 2023 року на рахунок позивачки № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «ПУМБ», від Київської регіональної дирекції AT «Райффайзен Банк» надійшли грошові кошти у сумі 641 094 883,29 (шістсот сорок один мільйон дев'яносто чотири тисячі вісімсот вісімдесят три) гривні двадцять дев'ять копійок з призначенням платежу «Переказ залишку коштів при закритті (Перерах. залишків коштів при закритті рахунку у зв. з припин. діл. відносин зг. ст. 15 ЗУ Про ПВК/ФТ/2029621600/ОСОБА_1». 25 квітня 2023 року розпорядженням № 169-ФМ AT «ПУМБ» встановлено неприйнятно високий рівень ризику та відмовлено в підтриманні ділових відносин з клієнтом ОСОБА_1 . Згідно з копією листа від 25 квітня 2023 року за вих. № КНО - 09.3/80 AT «ПУМБ» проінформував Державну службу фінансового моніторингу України про встановлення позивачу ОСОБА_1 неприйнятно високого ризику та відмову в підтриманні ділових відносин з клієнтом. 01 червня 2023 року позивачем через електронну пошту було отримано повідомлення про те, що Банк відмовляється від підтримання ділових відносин та від проведення фінансових операцій у зв'язку із встановленням неприйнятно високого ризику ділових відносин за результатами оцінки чи переоцінки ризику. 22 червня 2023 року відповідачу було направлено адвокатський запит з проханням надати копії документів висновку з чітким зазначенням підстав для відмови у підтриманні ділових відносин, рішення про відмову у підтриманні ділових відносин, а також повідомити про застосовані критерії для визначення неприйнятно високого рівня. АТ «ПУМБ» в листі від 26 червня 2023 року відмовив в наданні будь-якої інформації з посиланням на обмеження можливості розголошення банківської таємниці. Як вбачається з матеріалів справи, приймаючи оскаржуване рішення про припинення ділових відносин та проведення фінансових операцій банк надав витяг з висновку результату посилення заходів належної перевірки, у зв'язку з неможливістю мінімізувати виявлені ризики пов'язані з клієнтами банку: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , складений 28 липня 2023 року начальником відділу контролю операцій фізичних осіб Управління системного аналізу Департаменту фінансового моніторингу АТ «ПУМБ» з якого вбачається, що відносно клієнта ОСОБА_1 , проглядається інформація про фіктивне розлучення із ОСОБА_5 . Згідно відомостей з ЗМІ, вони продовжують спільне проживання, подорожують, виховують дітей, ведуть спільний бізнес. АТ «Райффайзен Банк» припинив ділові відносини з ОСОБА_1 згідно ст. 15 ЗУ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення». Також за даними ЗМІ банк «СІЧ» планував закрити рахунки юридичних осіб пов'язаних із ОСОБА_5 та його дружиною ОСОБА_1 . Згідно відомостей з ЗМІ, ОСОБА_5 підтримує тісні контакти з РФ, заявляв, що планує зайняти пост міністра енергетики в новому проросійському уряді, який мав бути створений в разі захоплення України РФ. Згідно відомостей з ЗМІ, ОСОБА_8 офіційно розлучилася з ОСОБА_9 в 2015 році. Проте, судячи з інформації відкритих джерел після розлучення вона мала стосунок до бізнес-активів родини. Не виключається, що розлучення було фіктивним, так само як їх син ОСОБА_5 та ОСОБА_1 подали на фіктивне розлучення, щоб уникнути конфіскації активів, пов'язаних з кримінальними процесами проти ОСОБА_5. Насправді ОСОБА_5 та ОСОБА_1 продовжують жити разом, подорожувати та виховувати дітей. Крім того, зокрема, але не виключно, під час перевірки позивача ( ОСОБА_1 ) за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, доступ до якого є відкритим, АТ ПУМБ» була отримана ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 05 квітня 2023 року у справі №761/11271/23, в якій зазначалось наступне: «Головним слідчим управлінням СБ України під процесуальним керівництвом Офісу Генерального прокурора здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22022000000000540 від 10.10.2022 року за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111-2 (Стаття 111-2 КК України. Пособництво державі-агресору), ч. 2 ст. 111 (Стаття 111 КК України. Державна зрада. ч. 2 ті самі діяння, вчинені в умовах воєнного стану), ч. 3 ст. 209 КК України (Стаття 209 КК України. Легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом. ч. 3. Дій, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою або в особливо великому розмірі). Враховуючи вищевикладене, вбачається, що співпраця з родиною Кацуб, а також пов'язаними з ними юридичними та фізичними особами є високоризиковою для АТ «ПУМБ». (т. 1 а.с. 167-175). Вказаний Витяг складається з: таблиць щодо родинних зав'язків ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ; довідки щодо рахунку і деяких фінансових операцій ОСОБА_1 ; витяг з судової ухвали (без зазначення номеру справи, із вказівкою що це стосується майна ОСОБА_1 ); висновок ДБ відносно клієнта ОСОБА_1 ; перелік ризиків для банку у ділових відносинах з ОСОБА_1 ; довідка щодо ОСОБА_4 , в якій наведені дані про її родинні та політичні зв'язки; посилання на відкриті джерела https://www.chesno.org, https://uk/.wikipedia.org, https://myrotvorets.center, https://wold.ua.net, https://petrimazera.com, https://nashigroshi.org, ІНФОРМАЦІЯ_7 та роздруківка публікації Миротворець . 02 червня 2023 року позивач ОСОБА_1 направила до відповідача підписану її особистим КЕП електронну заяву про закриття поточних рахунків та перерахування залишку грошових коштів на її власний поточний рахунок, відкритий в іншому банку (заява про зміну умов обслуговування за Договором комплексного банківського обслуговування фізичних осіб). На виконання отриманої від позивача заяви, відповідач закрив поточні рахунки позивачки в AT «ПУМБ», а залишок грошових коштів перерахував на її власний рахунок № НОМЕР_2 , відкритий в Акціонерному банку «Південний». Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що AT «ПУМБ» було отримано інформацію про встановлення AT «Райффайзен Банк» відносно позивачки ОСОБА_1 неприйнятно високого рівня ризику та відмови від підтримання ділових відносин. Крім того, від позивачки відповідно до наданого нею листа AT «ПУМБ» було отримано інформацію про відмову від підтримання ділових відносин з AT «Укргазбанк». Отже цей факт вказує на те, що діяльність, операції позивачки викликають підозри у суб'єктів первинного фінансового моніторингу, про що було проінформовано підрозділ фінансової розвідки - Державну службу фінансового моніторингу України (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії). В даному випадку щодо позивачки ОСОБА_1 банком виконано обов'язок встановити неприйнятно високий рівень ризику та відмовитися від підтримання ділових відносин у зв'язку з неможливістю мінімізувати виявлені ризики, пов'язані з таким клієнтом та за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта є обґрунтовані підозри про здійснення ним операцій ВК/ФТ, інших злочинів. Апеляційний суд не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). За частинами першою та третьою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Згідно з пунктами 3 та 4 частини другої статті 1075 ЦК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка, зокрема, у випадках, у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення; в інших випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до частини четвертої статті 1075 ЦК України банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта за наявності підстав, передбачених Законом № 361-ІХ. Залишок грошових коштів на рахунку клієнта повертається клієнту. За змістом частини першої статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частина третя статті 202 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 202 ЦК України, до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Частинами першою та третьою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» надалі Закон, або закон про ПВК/ФТ) спрямований на захист прав та законних інтересів громадян, суспільства і держави, забезпечення національної безпеки шляхом визначення правового механізму запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Згідно з абзацом 3 частини першої статті 15 Закону про ПВК/ФТ суб'єкт первинного фінансового моніторингу зобов'язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей. За приписами пунктів 6, 66 частини першої статті 1 Закону про ПВК/ФТ верифікація - заходи, що вживаються суб'єктом первинного фінансового моніторингу з метою перевірки (підтвердження) належності відповідній особі отриманих суб'єктом первинного фінансового моніторингу ідентифікаційних даних та/або з метою підтвердження даних, що дають змогу встановити кінцевих бенефіціарних власників чи їх відсутність; фінансовий моніторинг - сукупність заходів, що вживаються суб'єктами фінансового моніторингу у сфері запобігання та протидії, що включають проведення державного фінансового моніторингу та первинного фінансового моніторингу. Відповідно до пунктів 39, 41 частини першої статті 1 Закону про ПВК/ФТ неприйнятно високий ризик - максимально високий ризик, що не може бути прийнятий суб'єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу; об'єкт фінансового моніторингу - дії з активами, пов'язані з відповідними учасниками фінансових операцій, які їх проводять, за умови наявності ризиків використання таких активів з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та/або фінансування розповсюдження зброї масового знищення, а також будь-яка інформація про такі дії чи події, активи та їх учасників. Згідно з частиною першою, шостою статті 7 Закону про ПВК/ФТ суб'єкт первинного фінансового моніторингу зобов'язаний у своїй діяльності застосовувати ризик-орієнтований підхід, враховуючи відповідні критерії ризику, зокрема, пов'язані з його клієнтами, географічним розташуванням держави реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, видом товарів та послуг, що клієнт отримує від суб'єкта первинного фінансового моніторингу, способом надання (отримання) послуг. Ризик-орієнтований підхід має бути пропорційний характеру та масштабу діяльності суб'єкта первинного фінансового моніторингу. Суб'єкт первинного фінансового моніторингу зобов'язаний встановити неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у разі: неможливості виконувати визначені цим Законом обов'язки або мінімізувати виявлені ризики, пов'язані з таким клієнтом або фінансовою операцією; наявності обґрунтованих підозр за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта, що така діяльність може бути фіктивною. Загальні вимоги щодо виконання банками законодавства України з питань фінансового моніторингу встановлені Положенням про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженим постановою правління Національного банку України від 19.05.2020 № 65 (далі - Положення № 65). Де-рискінг - явище, за якого суб'єкт первинного фінансового моніторингу відмовляє у встановленні (підтриманні) ділових відносин з клієнтами з метою уникнення ризиків, а не управління ними (підпункт 13 пункту 5 Положення № 65). Пунктами 34 - 37 Положення № 65 передбачено, що банк зобов'язаний у своїй діяльності застосовувати ризик-орієнтований підхід, що має бути пропорційним характеру та масштабу діяльності банку. Ризик-орієнтований підхід має застосовуватися банком на безперервній основі та забезпечувати виявлення, ідентифікацію, оцінку всіх наявних та потенційних ризиків легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, притаманних діяльності банку (ризик-профілю банку) та його клієнтам, а також передбачати своєчасне розроблення заходів з управління такими ризиками, їх мінімізації. Банк документує процес застосування ризик-орієнтованого підходу таким чином, щоб бути здатним продемонструвати його суть (зокрема те, у чому полягає різниця в підходах), прийняті банком рішення під час його застосування та обґрунтованість таких рішень. Банк, застосовуючи ризик-орієнтований підхід, має утримуватися від необґрунтованого застосування де-рискінгу. Зазначений підхід протирічить ризик- орієнтованому підходу та не сприяє фінансовій інклюзії. Критерії ризиків визначаються банком самостійно з урахуванням критеріїв ризиків, установлених Національним банком у додатку 19 до Положення № 65, типологічних досліджень, результатів національної оцінки ризиків, а також рекомендацій Національного банку. Банк визначає пріоритетність/значущість розроблених критеріїв ризику, враховуючи можливі наслідки/вплив таких ризиків, та встановлює їм відповідну питому вагу для здійснення подальшої оцінки рівня ризику (пункти 45, 46 Положення № 65). Відповідно до пункту 55 Положення № 65 шкала для класифікації рівнів ризику ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) обов'язково має містити високий та неприйнятно високий (підкатегорія високого ризику, який є максимально високим ризиком, що не може бути прийнятий банком) рівні ризику. Пунктом 61 Положення № 65 передбачено, що банк установлює неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у випадках, визначених частиною шостою статті 7 Закону про ПВК/ФТ, у інших випадках, визначених банком самостійно у внутрішніх документах банку з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, а також щодо: клієнтів (осіб), щодо яких у банку за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта є обґрунтовані підозри про здійснення ними операцій ВК/ФТ, інших злочинів; клієнтів (осіб), щодо яких у банку є підстави вважати, що вони є компаніями- оболонками. Згідно з пунктами 11 та 12 Додатку № 1 до Положення № 65 банк з урахуванням ризик-профілю клієнта на постійній основі проводить моніторинг ділових відносин та фінансових операцій клієнтів, що здійснюються у процесі таких відносин, щодо відповідності таких фінансових операцій наявній у банку інформації про клієнта, його діяльність та ризик (у тому числі, за потреби, про джерело коштів, пов'язаних із фінансовими операціями) у порядку, визначеному в додатку 1 до Положення № 65. Якщо за результатами моніторингу ділових відносин клієнта банк виявляє підозрілі фінансові операції (діяльність), то банк за потреби вживає заходів щодо переоцінки рівня ризику таких ділових відносин з клієнтом та вживає посилені заходи належної перевірки у разі присвоєння високого рівня ризику. Банк зобов'язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин / відмовити клієнту у відкритті рахунку (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунку / відмовитися від проведення фінансової операції у випадках, передбачених частиною першою статті 15 Законупро ПВК/ФТ (пункт 1 Додатку № 12 до Положення № 65). Відповідно до підпунктів 3, 5 пункту 8 Додатку № 12 до Положення № 65 банк має визначити у внутрішніх документах банку з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення порядок відмови у передбачених законом випадках від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання договірних відносин) або проведення фінансової операції, що також має містити: складання висновку з чітким зазначенням підстав відмови в підтриманні ділових відносин із клієнтом (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону про ПВК/ФТ у кожному випадку; порядок інформування клієнта про відмову в установленні (підтриманні) із ним ділових відносин з обов'язковим зазначенням дати відмови та відповідних підстав відмови, визначених статтею 15 Закону про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини цієї статті). Отже, приписами ЦК України, Закону про ПВК/ФТ, Положенням № 65, Умовами та Правилами надання банківських послуг визначений обов'язок Банку як на встановлення неприйнятного високого ризику ділових відносин щодо клієнтів у разі неможливості виконувати визначені згаданим Законом обов'язки або мінімізувати виявлені ризики, пов'язані з таким клієнтом або фінансовою операцією та клієнтів (осіб), щодо яких у банку є підозра про здійснення ними операцій ВК/ФТ, учинення інших злочинів, так і право на відмову від встановлення (підтримання) ділових відносин/ відмовити клієнту у відкритті рахунку (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунку/ відмовитися від проведення фінансової операції з посиланням на ст. 15 Закону про ПВК/ФТ та Положення № 65. Верховний Суд неодноразово зазначав (див. постанови суду у справах № 910/18504/20, № 757/57487/20-ц, № 910/10855/21, № 922/1253/23), що банк наділений правом відмовитися від подальших ділових відносин з клієнтом та розірвати відповідний договір в односторонньому порядку у випадку встановлення клієнту неприйнятно високого ризику внаслідок проведення внутрішньої перевірки. Разом із тим право банку відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є абсолютним, а умовним, таким, що залежить від настання певних визначених законом обставин, тобто лише за умови встановлення клієнту неприйнятно високого ризику внаслідок проведення внутрішньої перевірки. Право банку як суб'єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору не є необмеженим, судам необхідно в кожному випадку, виходячи з встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику. Зазначеного обов'язку суд першої інстанції не дотримався, не встановив конкретних підстав встановлення банком позивачу неприйнятно високого ризику та не перевірив обґрунтованість таких підстав, тобто чи ґрунтувались вони на вимогах закону та чи були встановлені банком у спосіб, встановлений законом. Так, відповідно до приписів частин другої - четвертої статті 7 Закону про ПВК/ФТ застосування ризик-орієнтованого підходу здійснюється в порядку, визначеному внутрішніми документами з питань фінансового моніторингу суб'єкта первинного фінансового моніторингу, з урахуванням рекомендацій відповідних суб'єктів державного фінансового моніторингу, які згідно із цим Законом виконують функції державного регулювання і нагляду за такими суб'єктами первинного фінансового моніторингу. За приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Всупереч вимогам даної норми закону та відповідним правовим висновкам Верховного Суду в частині, що право банку, як суб'єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору не є необмеженим (див. постанови суду у справах № 910/18504/20, № 757/57487/20-ц, № 910/10855/21, № 922/1253/23), банк не надав суду внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу суб'єкта первинного фінансового моніторингу, на підставі яких банком застосовано ризик-орієнтований підхід для визначення ризиків фінансових операцій відносно клієнта ОСОБА_1 , що позбавляє суд можливості перевірити обґрунтованість оскаржуваного рішення та законність порядку його прийняття. Всупереч приписам підпунктів 3, 5 пункту 8 Додатку № 12 до Положення № 65 суду не надано визначений банком порядок відмови у передбачених законом випадках від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання договірних відносин) або проведення фінансової операції, який би містив: складання висновку з чітким зазначенням підстав відмови в підтриманні ділових відносин із клієнтом (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону про ПВК/ФТ у кожному випадку. Такого висновку з посиланням на вказані конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону матеріали справи не містять. Зазначене не давало суду першої інстанції підстав визнавати дії банку з встановлення позивачу неприйнятно високого ризику ділових стосунків законними, оскільки суд не мав можливості перевірити і не перевірив, як підстави до такого встановлення, так і дотримання банком порядку прийняття такого рішення. Як було зазначено вище Пунктом 61 Положення № 65 передбачено, що банк установлює неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у випадках, визначених частиною шостою статті 7 Закону про ПВК/ФТ, у інших випадках, визначених банком самостійно у внутрішніх документах банку з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, а також щодо: клієнтів (осіб), щодо яких у банку за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта є обґрунтовані підозри про здійснення ними операцій ВК/ФТ, інших злочинів; клієнтів (осіб), щодо яких у банку є підстави вважати, що вони є компаніями- оболонками. Разом з тим матеріали справи не містять доказів щодо клієнта ОСОБА_1 , які б підтверджували вчинення нею підозрілої діяльності та які б, в свою чергу, давали банку можливість зробити обґрунтовані підозри про здійснення нею операцій ВК/ФТ, інших злочинів. Так, з матеріалів справи вбачається, що 13 квітня 2023 року ДСФМУ було розблоковано усі рахунки позивача. У розпорядженні банку була довідка про доходи позивача за 2021-2022 року, яка підтверджувала походження перерахованих на рахунок в банку коштів та сплату з них податків. Приймаючи рішення про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику, відповідач, серед іншого посилався на рішення АТ «Райффайзен Банк», АТ «Укргазбанк», про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику в порядку ст. 15 Закону та відповіді отримані з зазначених банків. Однак, відповідач не надав суду вказаних рішень АТ «Райффайзен Банк», АТ «Укргазбанк» (відповідей), що позбавляє суд можливості дослідити та дати оцінку вказаним рішенням з точки зору підстав їх прийняття та їхнього впливу на рішення відповідача про встановлення відповідного ризику ділових стосунків позивачу. Як було зазначено вище, згідно зі статтею 21 Закону про ПВК/ФТ фінансові операції або спроба їх проведення незалежно від суми, на яку вони проводяться, вважаються підозрілими, якщо суб'єкт первинного фінансового моніторингу має підозру або має достатні підстави для підозри, що вони є результатом злочинної діяльності або пов'язані чи стосуються фінансування тероризму або фінансування розповсюдження зброї масового знищення. При визначенні того, чи є підозрілою фінансова операція або діяльність, суб'єкт первинного фінансового моніторингу враховує типологічні дослідження, підготовлені спеціально уповноваженим органом та оприлюднені ним на своєму веб- сайті, а також рекомендації суб'єктів державного фінансового моніторингу. Всупереч вимогам зазначеної норми закону, відповідач не надав суду достатнього обґрунтуванням та належних доказів в частині, які саме фінансові операції позивача є підозрілими, в чому полягає така підозра та на яких доказах вона ґрунтується. Єдиною фінансовою операцією по рахунку позивача, яку зазначає банк у витягу з висновку результату посилених заходів незалежної перевірки (т. 1 а.с. 170) є зарахування дивідендів від ТОВ «Надра-Геоінвест» в сумі 108 032 200.00 грн. в зарахуванні яких було відмовлено через не надання оцінки активів підприємства на момент придбання, висновку про загальний фінансовий стан підприємства, обґрунтування вартості даної компанії з огляду на її прибутковість. В даному випадку, відсутність в розпорядженні банку зазначених документів ніяким чином не може свідчити, що перераховані позивачу кошти є результатом злочинної діяльності. Крім того, оскільки суть даної фінансової операції полягає в перерахуванні коштів позивачу, а не позивачем будь-якій іншій особі - відсутні підстави вважати, що зазначені кошти пов'язані чи стосуються фінансування тероризму або фінансування розповсюдження зброї масового знищення. Посилання відповідача на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 05 квітня 2023 року у справі № 761/11271/23, апеляційний суд вважає безпідставним з огляду на наступне. За приписами ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Ухвала суду про арешт майна в кримінальному провадженні не відноситься до визначених ч. 6 ст. 86 ЦПК України судових рішень, які є обов'язковими для суду, що розглядає справу в порядку цивільного судочинства. Не є такими рішеннями і будь-які рішення органів досудового розслідування, які приймались ними в межах розслідування кримінальних проваджень. Отже, як висновки викладені в таких ухвалах судів першої інстанції, так і рішення посадових осіб органів досудового розслідування, в яких певні обставини констатуються як такі, що встановлені, не є для суду, що розглядає справу в порядку цивільної юрисдикції, такими що не підлягають доказуванню. За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що будь які факти зазначені в ухвалі суду про арешт майна в кримінальному провадження, як і обставини, що зазначені як такі, що встановлені органом досудового розслідування не є такими, що не потребують доказуванню у цивільній справі, а відтак мають бути доведені в загальному порядку стороною, яка на них посилається. Разом з тим, крім посилання на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 05 квітня 2023 року у справі № 761/11271/23, банк не надав суду жодного доказу, який би надавав останньому підстави вважати, що перераховані позивачу кошти є, чи можуть бути результатом злочинної діяльності. При цьому в порушення вимог п. 34 - 37 Положення № 65, яким передбачено, що банк зобов'язаний у своїй діяльності застосовувати ризик-орієнтований підхід, що має бути пропорційним характеру та масштабу діяльності банку, останній не надав суду доказів, що він документував процес застосування ризик-орієнтованого підходу щодо позивача таким чином, щоб бути здатним продемонструвати його суть (зокрема те, у чому полягає різниця в підходах), прийняті банком рішення під час його застосування та обґрунтованість таких рішень. Свого обов'язку продемонструвати суть процесу застосування ризик-орієнтованого підходу щодо позивача, банк не виконав, оскільки не надав суду навіть внутрішніх документів з питань протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, у відповідності до яких було прийняте оскаржуване позивачем рішення (Пункт 61 Положення № 65). Приймаючи оскаржуване рішення АТ «ПУМБ» посилався на пов'язаність клієнта ОСОБА_1 з ОСОБА_5 , оскільки проглядається інформація про їх фіктивне розлучення. Згідно відомостей з ЗМІ, вони продовжують спільне проживання, виховують дітей, ведуть спільний бізнес. Згідно відомостей з ЗМІ, ОСОБА_5 підтримує тісні контакти з РФ, заявляв, що планує зайняти пост міністра енергетики в новому проросійському уряді, який мав бути створений в разі захоплення України РФ. Надаючи оцінку вказаним обставинам, апеляційний суд виходить з наступного. З 10 січня 2017 року позивач є розлученою з ОСОБА_5 , зазначене не заперечується сторонами та підтверджується даними реєстру судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua/Review/63755602). Відповідач, вказуючи на ймовірну фіктивність розлучення, посилається на дані ЗМІ. Разом з тим, відкриті публікації в ЗМІ не є належними доказами в даному випадку, оскільки не містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). У відповідності до вимог ч. 1 ст. 89 ЦПК України - суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. У відповідності до вимог ст. 78, 79, 82 ЦПК України - обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Надаючи оцінку повідомленням в ЗМІ, на які посилається відповідач в частині фіктивності розлучення, апеляційний суд приходить до висновку, що такі публікації фактично є припущеннями, оскільки ґрунтуються на думках авторів публікацій про продовження позивачем спільного проживання, подорожей, виховання дітей, ведення спільного бізнесу з ОСОБА_5 . Разом з тим, доказів зазначених фактів матеріали справи не містять, і банк їх не надавав. Приймаючи рішення про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику ділових стосунків та розірвання ділових відносин та посилаючись, серед іншого, на пов'язаність позивача з ОСОБА_5 , відповідач не звернув уваги, що за змістом ст. 62 Конституції України - юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Для досягнення легітимної мети в разі застосування обмежень щодо реалізації конституційних прав і свобод законодавче унормування порядку притягнення особи до юридичної відповідальності обов'язково має ґрунтуватися на конституційному принципі індивідуалізації юридичної відповідальності. Іншими словами, особа не може бути притягнута до юридичної відповідальності тільки за те, що вона колись перебувала в шлюбі з іншою особою, виключно через діяльність останньої, за умови відсутності підстав настання юридичної відповідальності, що витікають з діяльності самої особи. З матеріалів справи також вбачається, що відповідач прийняв рішення про розірвання ділових відносин з позивачем та обмежив позивачу проведення банківських операцій внаслідок встановлення клієнту неприйнятно високого ризику на підставі статті 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», про що зазначено у листі від 01 червня 2023 року. Представник відповідача вказував, що правовими підставами для прийняття рішення про встановлення неприйнятно високого рівня ризику та відмову у продовженні ділових відносин були вимоги ст. 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» у зв'язку з неможливістю мінімізувати виявлені ризики, пов'язані з клієнтом та результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта є обґрунтовані підозри про здійснення нею операцій ВК/ФТ, інших злочинів. Разом з тим, відповідно до витягу з висновку результату посилених заходів перевірки відповідачем позивача (т. 1 а.с. 172) банк надавав оцінку родинним та політичним зв'язкам позивача, а не підставам визначеним в ст. 15 Закону. Отже, фактичною підставою для встановлення неприйнятно високого ризику ділових відносин відповідачем визначені родинні зв'язки позивача та діяльність її колишнього чоловіка, а не індивідуальні дії позивача, що не відповідає вимогам п. 61 Положення № 65, якими визначено, що такий рівень може встановлюватись щодо клієнтів (осіб), щодо яких у банку за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта є обґрунтовані підозри про здійснення ними операцій ВК/ФТ, інших злочинів. А тому вказане не може бути достатньою підставою для розірвання ділових відносин. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції зазначеному оцінки не дав та не взяв до уваги вимоги п.6 Додатку 19 Положення № 65, відповідно до якого банком може бути врахована наявна негативна інформація в офіційних та/або публічних джерелах про клієнта або його КБВ, що свідчить про можливий зв'язок із тероризмом або іншою кримінальною/незаконною діяльністю. При цьому Банк під час аналізу інформації з публічних джерел має враховувати авторитетність такого джерела з огляду на його надійність та незалежність, а також якість викладених матеріалів. Із наданого відповідачем витягу з висновку не вбачається дата і обставини складання висновку з чітким зазначенням підстав відмови в підтриманні ділових відносин із клієнтом (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону про ПВК/ФТ) у даному конкретному випадку, як то передбачено Положенням № 65. Наданий витяг складається з таблиць і довідкової інформації без зазначення осіб та дати їх складення, відсутнє їх посвідчення представником відповідача в порядку визначеному процесуальним законом, а отже не є належним, допустимим і достатнім доказом позиції відповідача. Відсутність висновку з чітким зазначенням підстав відмови в підтриманні ділових відносин із клієнтом (із посиланням на конкретні абзаци, пункти та частини 15 статті Закону про ПВК/ФТ), як то передбачено Положенням № 65, унеможливлює здійснення судом перевірки додержання відповідачем порядку прийняття рішення про припинення ділових відносин з позивачем. За таких обставин за результатами розгляду справи апеляційним судом встановлено, що наявні у справі докази не підтверджують існування правових підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику. Відповідач не довів обґрунтованість встановлення позивачу неприйнятно високого ризику ділових відносин та підстав припинення ділових відносин з ним, що є порушенням прав позивача. Банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв'язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною в цивільних відносинах з такою установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 29.06.2022 року, справа № 755/11610/16-ц. Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення в цій частині нового рішення по суті вимог позивача. Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За змістом частин першої, п. 1, 2 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу, витрати пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Відповідно до положень частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України). Відповідно до частин четвертої-шостої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Позивач просив стягнути з відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 74 700,00 грн. На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем надано суду наступні докази: договір про надання правничої допомоги від 06 червня 2023 року укладеного між ОСОБА_1 та Адвокатським об'єднанням «Кравець та партнери»; додаток № 1 до договору про надання правничої допомоги від 06 червня 2023 року; акт надання послуг № 11 від 17 січня 2024 року, рахунок на оплату № 464 від 07 червня 2024 року та платіжна інструкція № 0.0.3035206035.1 від 08 червня 2024 року. Заперечуючи проти розміру витрат на правову допомогу, відповідач не надав суду доказів чи належних обґрунтувань невідповідності заявленої до стягнення суми витрат на професійну правничу допомогу критерію реальності адвокатських витрат, об'єму виконаної адвокатом роботи, часу витраченому адвокатом на надання правової допомоги, важливості справи для позивача, а відтак і довів необхідності зменшення розміру таких витрат. Оскільки позивачем підтверджено належними та допустимими доказами розмір понесених витрат на правову допомогу та їх обґрунтованість, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав до їх стягнення з відповідача на користь позивача у розмірі 74 700,00 грн. При подачі позовної заяви позивач сплатила судовий збір у розмірі 2 147,20 грн. При подачі апеляційної скарги позивачем сплачено 3 220,80 грн. судового збору. Оскільки апеляційний суд приходить до висновку щодо наявності підстав до задоволення позову, то сплачений судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у розмірі 5 368 грн. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 січня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про визнання незаконним та скасування рішення, визнання правочину недійсним задовольнити. Визнати незаконним та скасувати рішення АТ «Перший український міжнародний банк» відносно клієнта ОСОБА_1 про відмову від підтримання ділових відносин та проведення фінансових операцій, що оформлене Розпорядженням № 169-ФМ від 24 квітня 2023 року. Визнати недійсним односторонній правочин, вчинений АТ «Перший український міжнародний банк» про розірвання укладених з ОСОБА_1 договорів, що були розірвані після 01 січня 2023 року. Стягнути з акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк», місце знаходження м. Київ, вул. Андріївська, 4, ідентифікаційний код 14282829 на користь ОСОБА_1 , місце проживання АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 судовий збір у розмірі 5 368 (п'ять тисяч триста шістдесят вісім) гривень та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 74 700 (сімдесят чотири сімсот) гривень. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 04 грудня 2024 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А. Джерело: ЄДРСР 123551775

Сподіваюсь вище керівництво країни коли говорить про шлях в Європу згадає і про це рішення і про висловлювання Міністра освіти, який прирівняв навчання до ухилення від військової служби. Суд зазначив: 31. Повертаючись до обставин у цій справі, в оскарженому рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише покликався на закон України про правовий режим воєнного стану, указ Президента України про введення воєнного стану в Україні та закон, яким затверджено зазначений указ, проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України. 32. Також спірне рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв'язку з чим було відмовлено в перетинанні державного кордону. 33. До того ж використане відповідачем формулювання «відсутність підстав на право перетинання державного кордону» спотворює суть цього права, оскільки приписи статті 14 Закону №1710-VI відмову у пропуску через державний кордон при виїзді з України пов'язують з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон, а не з необхідністю набуття такого права перед виїздом. Раджу прочитати також окрему думку доповідача у цій справі, який не зрадив присязі судді і не натягував сову на глобус та прямо зазначив про відсутність законів які б забороняли виїзд за кордон.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 листопада 2024 року м. Київ справа № 380/11916/22 адміністративне провадження № К/990/17446/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Уханенка С.А., суддів - Кашпур О.В., Радишевської О.Р., розглянув у письмовому провадженні як суд касаційної інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.01.2023 (суддя Кравців О.Р.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.04.2023 (суддя-доповідач Довга О.І., судді: Глушко І.В., Запотічний І.І.), У С Т А Н О В И В: I. Суть спору 1. У серпні 2022 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (далі - військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення від 18.08.2022 про відмову громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у перетинанні державного кордону України. 2. На обґрунтування позову зазначив, що він є студентом іноземного навчального закладу та отримав усі необхідні документи для виїзду на навчання, які пред'явив відповідачу під час перетинання державного кордону. Однак відповідач безпідставно й необґрунтовано відмовив йому в перетинанні державного кордону України. ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення 3. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02.01.2023, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.04.2023, позов задоволено. 3.1. Визнано протиправним та скасовано рішення від 18.08.2022, прийняте інспектором прикордонної служби вищої категорії 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип А) майстер-сержантом ОСОБА_2 , яким відмовлено ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України як громадянину України, який досяг 16-річного віку. 4. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем в оскарженому рішенні не вказано конкретних документів, які не подано позивачем, що стало підставою для відмови у перетині державного кордону України. При цьому можливість підтвердження позивачем наявності права на перетин кордону України прямо залежить від чіткого визначення відповідачем конкретного та вичерпного переліку необхідних для цього документів. Однак оскільки відповідачем такого переліку не вказано, позивач не мав об'єктивної можливості їх подання. 4.1. Суди дійшли висновку, що відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» позивач станом на 18.08.2022 не підлягав призову на військову службу під час мобілізації, тому, прибувши в цей день до міжнародного автомобільного пункту пропуску через державний кордон України, він мав право на перетин державного кордону України на підставі пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 (далі - Правила перетинання державного кордону). III. Провадження в суді касаційної інстанції 5. У касаційній скарзі військова частина НОМЕР_1 , пославшись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просила скасувати ухвалені судові рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову. 6. За доводами відповідача, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суди попередніх інстанцій неправильно застосували у спірних правовідносинах пункт 2-6 Правил перетинання державного кордону, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку, що право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації в період воєнного стану автоматично дає право на перетин державного кордону. Відповідач зазначив про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування наведеної норми права у подібних правовідносинах та відсутність єдиного підходу з боку судів першої та апеляційної інстанцій при розгляді таких спорів, що вказує на фундаментальне значення вирішення судом касаційної інстанції цього питання для формування єдиної правозастосовчої практики. 7. Позивач не подав відзиву на касаційну скаргу. 8. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд виходить із такого. IV. Установлені судами фактичні обставини справи 9. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України. 10. Згідно з довідкою про прийняття студента-іноземця на стаціонарне навчання, виданою 04.10.2021 Вищою Школою Економіки у Стальова Воля (Республіка Польща), ОСОБА_1 прийнятий на навчання на період з 01.10.2021 по 30.09.2024 на стаціонарне відділення першого рівня (ступеня) за напрямком «Економіка» до Вищої Школи Економіки у Стальова Воля (Республіка Польща). 11. Довідкою вказаного навчального закладу від 15.07.2022 підтверджено, що ОСОБА_1 є студентом І року (II семестру) навчання на стаціонарному відділенні денної форми навчання І рівня, що триває 3 роки. 12. ІНФОРМАЦІЯ_4 видано позивачу довідку від 10.08.2022 №176 для виїзду за кордон здобувачів фахової передвищої та вищої освіти, асистентів-стажистів, аспірантів та докторантів, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти. У довідці зазначено, що відповідно до абзацу 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» ОСОБА_1 має право на відстрочку від призову на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період. Заперечень щодо його виїзду з України у встановленому порядку для продовження навчання за кордоном немає. 12.1. Відповідна відмітка проставлена у військово-обліковому документі позивача. 13. ОСОБА_1 18.08.2022 мав намір перетнути кордон України в міжнародному автомобільному пункті пропуску "Краківець". 14. Рішенням від 18.08.2022, прийнятим інспектором прикордонної служби вищої категорії 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип А) майстер-сержантом ОСОБА_2 , позивачу відмовлено в перетинанні державного кордону України. 14.1. Як зазначено у вказаному рішенні, відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а також Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022» позивача тимчасово обмежено у праві виїзду з України, і він не надав на паспортний контроль документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон. V. Позиція Верховного Суду 15. За приписами частини першої статті 341 Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 16. Касаційне провадження в цій справі відкрито на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України в межах доводів відповідача про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону щодо права військовозобов'язаних громадян України, які навчаються за денною формою здобуття освіти в іноземному вищому навчальному закладі, на виїзд з України в умовах воєнного стану за відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми права в подібних правовідносинах. 16.1. Отже, судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі підлягають перегляду виключно у вказаній частині. 17. Відповідаючи на питання, поставлені перед судом касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд керується таким. 18. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 19. Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 20. Тобто судовий контроль за реалізацією суб'єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, і якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача. 21. Спірним у цій справі є рішення військової частини НОМЕР_1 від 18.08.2022 про відмову громадянину України ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України. 22. Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI (далі - Закон №1710-VI). 23. Частиною першої статті 2 Закону №1710-VI передбачено, що прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів. 24. Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 3 Закону №1710-VI під час прикордонного контролю посадові та службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України «Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України. 25. За приписами частини першої статті 14 Закону №1710-VI громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. 26. Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, затверджена наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 14.12.2010 №967 (у редакції, чинній станом на дату прийняття спірного рішення). 26.1. Так, у пункті 1 цього рішення зазначаються, з-поміж іншого, підстави для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон. 27. Обґрунтовуючи відмову в перетинанні державного кордону, відповідач у спірному рішенні від 18.08.2022 зазначив, що у зв'язку із Законом України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року» ОСОБА_3 тимчасово обмежено у праві виїзду з України, за відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, так як позивач не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон. 28. У контексті зазначеного Верховний Суд зауважує, що рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства. 29. Також загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. 30. Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18). 31. Повертаючись до обставин у цій справі, в оскарженому рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише покликався на закон України про правовий режим воєнного стану, указ Президента України про введення воєнного стану в Україні та закон, яким затверджено зазначений указ, проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України. 32. Також спірне рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв'язку з чим було відмовлено в перетинанні державного кордону. 33. До того ж використане відповідачем формулювання «відсутність підстав на право перетинання державного кордону» спотворює суть цього права, оскільки приписи статті 14 Закону №1710-VI відмову у пропуску через державний кордон при виїзді з України пов'язують з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон, а не з необхідністю набуття такого права перед виїздом. 34. Окрім цього, Верховний Суд звертає увагу на невідповідність спірного рішення в частині зазначення уповноваженої особи військової частини НОМЕР_1 , яка приймала це рішення. 34.1. Так, у вступній частині рішення уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону, якою прийнято рішення про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України ОСОБА_3 , зазначено інспектора прикордонної служби вищої категорії 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип А) майстер-сержанта ОСОБА_4 . 34.2. Водночас особою, яка прийняла рішення та його підписала, зазначено старшого лейтенанта ОСОБА_5 без зазначення її посади чи службового становища. 34.3. Указана невідповідність виключає можливість встановлення дійсного суб'єкта прийняття рішення про відмову у перетинанні державного кордону ОСОБА_6 та створює його дефектність через прийняття цього документа неуповноваженою особою. 35. З огляду на вказане Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що рішення посадової особи військової частини НОМЕР_1 від 18.08.2022 не відповідає критеріям обґрунтованості, вмотивованості, чіткості та зрозумілості акта індивідуальної дії та породжує його неоднозначне трактування, що протиправно втручається на можливість реалізації конституційного права позивача вільно залишати територію України. 36. Водночас Верховний Суд не погоджується з оскарженими судовими рішеннями в частині застосування до спірних правовідносин пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону з огляду на те, що ця норма не була покладена в основу прийнятого відповідачем рішення, а також не була підставою для відмови в перетинанні державного кордону ОСОБА_1 , а тому в судів обох інстанцій не було підстав надавати оцінку обставинам через призму застосуванням цієї норми до спірних правовідносин. 37. З цих же мотивів суд касаційної інстанції не вбачає підстав для формування правового висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону, відсутність якого була підставою для відкриття цього касаційного провадження. 38. Підсумовуючи, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про протиправність відмови відповідача в перетинанні державного кордону позивачу, однак неправильно визначили норма права, що регулює спірні правовідносини, в частині застосування пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України, у зв'язку з чим мотивувальні частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині має бути змінено шляхом виключення висновку щодо наявності в позивача права перетинання державного кордону України на підставі пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України. 39. Відповідно до частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 39.1. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 351 КАС України). 40. За таких обставин Верховний Суд уважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення та змінити мотивувальні частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині. 41. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають. 42. Керуючись статтями 345, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд П О С Т А Н О В И В: 1. Касаційну скаргу військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) залишити без задоволення. 2. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.01.2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.04.2023 змінити, виключивши з їх мотивувальних частин висновок щодо наявності в позивача права перетинання державного кордону України на підставі пункту 2-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України. 3. В іншій частині рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.01.2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.04.2023 залишити без змін. 4. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню. Суддя-доповідач С.А. Уханенко Судді: О.В. Кашпур О.Р. Радишевська Джерело: ЄДРСР 123060140

Це наша чергова справа про скасування незаконних постанов ТЦК. Суд зазначив: При цьому, в протоколі про адміністративне правопорушення від 25.09.2024 року зазначено, що позивач був доставлений працівниками поліції до ІНФОРМАЦІЯ_2 та встановлено, що він не оновлював військово облікові дані протягом 60 днів відповідно до Закону України №3633 від 11.04.2024 року та не має при собі паспорта громадянина України чи будь- яких інших документів, що посвідчують особу та військово облікових документів. Отже, при винесені оскаржуваної постанови начальник ІНФОРМАЦІЯ_2 вийшов за межі зазначеного у протоколі про адміністративне правопорушення №982 від 25 вересня 2024 року обвинувачення, оскільки згідно з оскаржуваною постановою позивач притягнутий до адміністративної відповідальності за те, що він не уточнив свої облікові дані, а в протоколі про адміністративне правопорушення зазначено, що він не оновлював свої дані відповідно до закону. Крім того, в оскаржуваній постанові не зазначено доказів, що відповідач, як держатель Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, не мав можливості отримати доступ до персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, оскільки відповідно до Примітки до ст.210 КУпАП положення статей 210, 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов'язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи. Зокрема, в матеріалах справи відсутні, а представником відповідача не надано суду докази, що позивач отримав повістку і не з'явився відповідно до отриманих ним документів до ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також докази, що ІНФОРМАЦІЯ_3 не мав можливості отримати персональні дані позивача шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, тим більше, в оскаржуваній постанові зазначено, що позивач перебуває на військовому обліку військовозобов'язаних ІНФОРМАЦІЯ_2 .