stairtov

прошу обратить внимание \\Далі. Оспорюваний правочин -це правочин, який на момент вчинення породжує притаманні дійсному правочину правові наслідки, але ці наслідки носять нестійкий характер, отже на вимогу заінтересованих осіб такий правочин може бути визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом.\\

http://antiraid.com.ua/forum/index.php?s=&...ost&p=59036

1 подаеш заяву о отказе от получения кредита !!! 2 подаеш в суд иск с заявон на забеспечення (вытребування доказив) ну и в дополнение к заяве о отказе от получения кредита заяву о при возникновении проблем все вопросы решать через суд .. 3 заяву о предоставлении выписки с поточного рахунку 2620 .. они тебе не дадут НО ПРЕДЛОЖАТ ЗАРЕГИСТРИРОВАТСЯ В ПРИМ 24 .. ПОЛУЧИТЬ ЕЩО И КАРТОЧКУ ..И ДАТЬ ВСЕСВОИ РЕКВИЗИТЫ \ИН КОД ПАСТПОРТ НОМ ТЕЛЕФОНА \\ НЕ ДАВАЙ НИВКОЕМ СЛУЧАЕ --СЫЛАЙСЯ НА -ПРОСТО НЕ ХОЧУ И ТО ЧТО ОНИ НЕ ИМЕЮТ ПРАВА И ПОЛНОМОЧИЙ НАВЯЗЫВАТЬ ТЕБЕ ДОП УСЛУГИ .. ПОЛУЧИШ ОТПИСКУ КОТОРАЯ И БУДЕТ КОСВЕННО ПОДТВЕРЖДАТЬ ОТСУТСТВИЕ БУДЬ КАКОЙ ЗАДОЛЖЕННОСТИ И ВЫДАЧИ ТЕБЕ

ну а чтоб небыло желания уйти в другом направлении Стаття 2. Учасники відносин у сфері господарювання 1. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Колегія суддів вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій повинні бути скасовані reyestr.court.gov.ua/Review/28684129 Вирішуючи спір, суд першої інстанції не дав належної оцінки обставинам справи, зазначені вище доводи залишив поза увагою, не навів мотивів, з яких суд вважав допустимими факти, якими обґрунтовувались позовні вимоги, внаслідок чого належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, не з'ясував повно та всебічно дійсні обставини справи, не перевірив наявність заборгованості позичальника перед Банком, розмір заборгованості та нарахованих відсотків та залишив поза увагою те, що відповідно до договору поруки поручителі зобов'язувались відповідати перед банком за невиконання позичальником кредитного договору в межах встановленої ним відсоткової ставки. Суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, не визначився з правовою природою спірних правовідносин та не врахував вище зазначених норм матеріального права, не взяв до уваги доводи викладені в апеляційній скарзі щодо нарахування банком пені за порушення умов кредитного договору із порушенням строку позовної давності, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України. Колегія суддів вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій повинні бути скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, який повинен урахувати зазначене та вирішити справу з урахуванням викладених обставин. Належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", а відповідачем на підтвердження безспірності своїх вимог, як встановлено судами, не було подано нотаріусу первинних документів, щодо видачі кредиту та здійснення його часткового погашення (платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо), а тому в нотаріуса були відсутні підстави вважати, що розмір заборгованості позивача перед відповідачем зазначеного у виконавчому написі, були безспірними (Постанова ВГСУ "28" вересня 2011 р. Справа № 10/52пд) Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ У Х В А Л А ВССУ 16.01.2013, http://antiraid.com.ua/forum/index.php?sho...amp;#entry65887

перекиньтена соответствующую тематике ветку Перекупщиков затаскают по судам Заемщики нашли новый способ не платить по валютным кредитам 19 Марта 2013 10:00 Автор: Елена ЛЫСЕНКО ("Деловая столица" 11 (617) 18.03.2013) http://www.depo.ua/ru/delovaja-stolica/201...-617/100834.htm Ростислав Кравец Коллекторские компании не имеют права получать оплаты по купленным валютным кредитам. именно по этому некоторые предлагают существенные скидки для погашения ...лучще получить хоть что нибудь чем потерять все

на можеш использовать http://antiraid.com.ua/forum/index.php?sho...amp;#entry68972 в ответ получиш бред но для суда надо твои намерения можеш также вытребовать выписку с поточного но не в коем случае не давай ин код и номера телефонов. тоже в ответ получиш бред можно также повторно сделать запрос с уточнением ...а также поясни что тебя не бред сивой кобылы интересует а выписка с поточного согласно зу о информации -также добавь что уклонение от ответа сравнимо с не отвтом и влечот за собой последствия вплоть до лишения свободы

ПОЛИСТАЙ И ЭТУ ВЕТКУ http://antiraid.com.ua/forum/index.php?sho...t=0&start=0

в краце --- кредит \финпослугу \\ты не получил \пост 337 нбу\ способ погащения не реален без мощенничества со стороны банка МОНЕТЫ КАСА НЕ ПРИНИМАЕТ И ЗДАЧУ НЕ ДАЕТ .. ПОГАШАТЬ ЗА УСЛОВИЕМ ДОГОВОРА ТЫ НЕ МОЖЕШ \ИЗ ДРУГОГО БАНКА \ на лицо отмывка конкретным отделением ни в коем случае не подтверждай получение кредита !!! ты его не получил ...это незаконная сделка и ты ее соучастник. ее расмотрение по уку ВЗАИМО РАЩЕТ С КРЕДИТОРОМ ТОЛЬКО ЧЕРЕЗ ПОТОЧНЫЙ ЩЕТ ОТКРЫТЫЙ ЗА ОТДЕЛЬНЫМ ДОГОВОРОМ ДА И ДОГОВОРА КОМИСИИ НЕТ без него банк не может вообще ничего сделать \начисления за бумажную работу откт прекращай быть соучастником преступления подав заяву в мвд \зафиксирует факт что ты пострадавший .а не соучастник \и позов в суд о не состоявшеыся кредите ...пока не будет оформлено дог открытия поточки дог комисии не перечислены средства на поточный БАНК ЯВЛЯЕТСЯ ДОЛЖНИКОМ ЗА ОБЯЗАТЕЛЬСТВОМ ВЫДАТЬ КРЕДИТ . ТВОЙ ОБЯЗАТЕЛЬСТВА И ОТВЕТСТВЕННОСТЬ НЕ НАСТУПИЛИ БАНК К ТОМУЖЕ ДОЛЖЕН И ЗА ПРОСРОЧКУ ВЫПОЛНЕНИЯ ОБЯЗАТЕЛЬСТВ ТЕБЕ ДОПЛАЧИВАТЬ СДЕЛАЙ оплату через другой банк подай заяву на касира о отказе ..теБе даДут ответ по какой причине не возможно провести ОПЛАТУ...ЭТО В СУДЕ БУДЕТ ДОКАЗОМ ПОТРЕБУЙ ВЫПИСКУ С ТОТОЧНОГО ЗА ВЕСЬ ПЕРИОД !!! НУ И КАК ПРИКОЛ договор мжет заключатся сугубо на добровольной основе ..даже суд не в праве заставить ..получается замкнутый круг не возможности исправить положение банка ДОГОВОР НЕ СОСТОЯЛСЯ

в краце --- кредит \финпослугу \\ты не получил \пост 337 нбу\ способ погащения не реален без мощенничества со стороны банка МОНЕТЫ КАСА НЕ ПРИНИМАЕТ И ЗДАЧУ НЕ ДАЕТ .. ПОГАШАТЬ ЗА УСЛОВИЕМ ДОГОВОРА ТЫ НЕ МОЖЕШ \ИЗ ДРУГОГО БАНКА \ на лицо отмывка конкретным отделением ни в коем случае не подтверждай получение кредита !!! ты его не получил ...это незаконная сделка и ты ее соучастник. ее расмотрение по уку ВЗАИМО РАЩЕТ С КРЕДИТОРОМ ТОЛЬКО ЧЕРЕЗ ПОТОЧНЫЙ ЩЕТ ОТКРЫТЫЙ ЗА ОТДЕЛЬНЫМ ДОГОВОРОМ ДА И ДОГОВОРА КОМИСИИ НЕТ без него банк не может вообще ничего сделать \начисления за бумажную работу откт прекращай быть соучастником преступления подав заяву в мвд \зафиксирует факт что ты пострадавший .а не соучастник \и позов в суд о не состоявшеыся кредите ...пока не будет оформлено дог открытия поточки дог комисии не перечислены средства на поточный БАНК ЯВЛЯЕТСЯ ДОЛЖНИКОМ ЗА ОБЯЗАТЕЛЬСТВОМ ВЫДАТЬ КРЕДИТ . ТВОЙ ОБЯЗАТЕЛЬСТВА И ОТВЕТСТВЕННОСТЬ НЕ НАСТУПИЛИ БАНК К ТОМУЖЕ ДОЛЖЕН И ЗА ПРОСРОЧКУ ВЫПОДНЕНИЯ ОБЯЗАТЕЛЬСТВ ТЕБЕ ДОПЛАЧИВАТЬ

Зная как к теме относится суд можно правильно провести как нападение так и защиту нужны решения касающиеся поточных щетов ---их отсутствие. не кредитование щета .. в обход поточного щета проведение ращетов через транзитные щета

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2011 р. Справа N 9/127-10 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Головуючий суддя: Полянський А. Г. судді: Сибіга О. М., Яценко О. В. (доповідач у справі) розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. по справі N 9/127-10 господарського суду Сумської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в Сумської обласної дирекції, м. Суми, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми, про стягнення 46 1781,08 грн. в судовому засіданні взяли участь представники сторін: від позивача - ОСОБА_1 дов.[...] та ОСОБА_2 дов. [...]; від відповідача - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 дов. [...]; ВСТАНОВИВ: Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" в особі Сумської обласної дирекції, м. Суми звернулося до господарського суду Сумської області з позовною заявою, в якій просило стягнути з відповідача 461781,08 грн. заборгованості по мировій угоді від 10.02.2005 року, затвердженої ухвалою господарського суду Сумської області від 04.04.2005 року по справі N 7/96-04. Рішенням господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. по справі N 9/127-10 позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмежено відповідальністю "Агротек" на користь Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Сумської обласної дирекції 461781,08 грн. заборгованості; судові витрати: 4617,81 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Не погоджуючись з винесеним рішенням Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Сими подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. по справі N 9/127-10 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек" залишено без задоволення, рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. у справі N 9/127-10 залишено без змін. Не погоджуючись з прийнятою постановою Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Сими звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127/10, справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду у іншому складі суду, аргументуючи порушенням норм права, зокрема ст. ст. 216, 540, 541, 543, 553 Цивільного кодексу України, ст. ст. 83, 84 Господарського процесуального кодексу України. Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 03.10.2011 року N 03.8-5/656 для перегляду в касаційному порядку справи N 9/127-10 у зв'язку з відрядженням судді Муравйова О. В. сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Полянський А. Г., судді - Сибіга О. М., Яценко О. В. Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Як встановлено судами попередніх інстанцій, між СП "Агротек" (правонаступником якого є ТОВ "Агротек") та АППБ "Аваль" в особі Сумської обласної дирекції (правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль " в особі Сумської обласної дирекції) 23.01.2003 року був укладений кредитний договір N 010/051/433. Пунктом 1.1 кредитного договору встановлено предмет договору, а саме кредитор (АППБ "Аваль") на положеннях та умовах цього договору надає позичальнику (СП "Агротек") кредит у сумі 730000 грн. зі сплатою 24 % річних, зі строком погашення згідно графіка (додаток N 1) що є невідємною частиною цього договору, кінцевий строк якого збігає 23.01.2004 року, Вимоги по вказаному кредитному договору були забезпечені заставою майна СП "Агротек" на підставі нотаріально завіреного договору застави майна. 23.01.2003 року між АППБ "Аваль" та СП "Агротек" було укладено угоду умовами, якої є те, що на виконання кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року і договору залогу N 274 від 24.01.2004 року, позичальник доручає банку без попередньої згоди утримувати суму заборгованості по кредиту та по відсотках за користування кредитом із грошових коштів, що надходять на його поточний рахунок. У випадку необґрунтованого списання коштів з поточного рахунку позичальника банк зобов'язується за письмовою вимогою позичальника негайно повернути списану суму та відшкодувати прямі збитки спричинені таким списанням. 31.01.2003 року, 31.03.2003 року, 03.04.2003 року, 14.03.2003 року, 18.04.2003 року, 25.07.2003 року, 31.01.2004 року, 02.03.2004 року, 15.03.2005 року, 30.09.2004 року, 11.05.2005 року, 22.04.2005 року, 14.09.2005 року між АППБ "Аваль" та СП "Агротек" було укладено додаткові угоди, якими змінювався ліміту кредитування та пролонговувався строк дії договору. 02.08.2004 року господарським судом Сумської області було порушено справу про банкрутство СП "Агротек" N 7/96-04 та введено процедуру розпорядження майном та мораторій на задоволення вимог кредиторів. За рішенням комітету кредиторів та згодою кредитора, вимоги якого були забезпечені заставою, між головою комітету кредиторів боржника та СП "Агротек" 10.02.2004 року було укладено мирову угоду у справі господарського суду Сумської області про банкрутство N 7/96-04. Ухвалою господарського суду Сумської області від 04.04.2005 року по справі N 7/96-04 вищевказану мирову угоду було затверджено. Згідно ч. 1 мирової угоди, строк погашення боргу перед позивачем у справі як перед конкурсним кредитором, вимоги якого забезпечені заставою та включені до реєстру вимог кредиторів АППБ "Аваль" в особі обласної дирекції в розмірі 1340951 грн. 49 коп. було розстрочено на 5 (п'ять) років і боржник зобов'язався перерахувати на користь банку: до 01.12.2005 року - 268190,49 грн., до 01.12.2006 року - 268190,00 грн., до 01.12.2007 року - 268190,00 грн., до 01.12.2008 року - 268190,00 грн., до 01.12.2009 року - 268190,00 грн. За період з 22.12.2004 року по 03.04.2005 року позивачем відповідачеві було нараховано банком відсотки в сумі 78564,68 грн. Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що від ТОВ "Агротек" та поручителів по кредиту до банку надійшли грошові кошти на загальну суму - 1340952,15 грн. При цьому, з загальної суми сплачених відповідачем коштів по кредиту, а саме, з 1340952,15 грн. на погашення мирової угоди було направлено - 861840,00 грн. Залишок коштів у сумі 479 112,15 грн. було направлено: - 78 564,68 грн. на погашення відсотків, що були нараховані за період з 22.12.2004 року по 03.04.2005 року; - 17330,31 грн. зарахована на погашення мирової угоди; - 383217,06 грн. - ТОВ "Агротек" направив, а банк зарахував на погашення зобов'язань по додаткових угодах від 15.03.2005 року, 22.04.2005 року, 11.05.2005 року, 14.09.2005 року до кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року. Ухвалою господарського суду Сумської області від 18.10.2010 року у даній справі було призначено судово-бухгалтерську експертизу. За результатами проведення судово-бухгалтерської експертизи висновки експерта підтверджують факт видачі банком після укладення мирової угоди 242841,00 грн. по кредитному договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року та додаткових угод до нього. Судами попередніх інстанцій встановлено, що банком видано відповідачеві на виконання умов кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року та додаткових угод до нього починаючи з 22.12.2004 року кредитних коштів у сумі 242841,00 грн. Отже, з врахуванням висновку судово-економічної експертизи слідує, що: - 1340951,49 грн. (борг по мировій угоді) + 78564,68 грн. (нараховані відсотки до затвердження мирової угоди судом) = 1419516,17 грн. - борг ТОВ "Агротек" перед банком; - 1340952,15 грн. (загальна сума сплачена банку) - 383217,06 грн. (сума сплачена не по мировій угоді) = 957735,09 грн.; - 1419516,17 грн. - 957735,09 грн. = 461781,08 грн. Таким чином, станом на 04.05.2011 року заборгованість відповідача перед банком становить 461781,08 грн. Згідно із ст. 35 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредитором стосовно відстрочки та розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Враховуючи, що мирова угода в процедурі банкрутства по своїй природі є угодою, то на неї розповсюджуються принципи цивільного законодавства. Висновки судів поперденіх інстанцій, що мирова угода в процедурі банкрутства по своїй природі є новацією попередньої угоди - кредитного договору, а зобов'язання ТОВ "Агротек" перед банком виникли на підставі кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року, є вірним та відповідає матеріалам справи. Відповідно до ст. 604 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється за домовленістю сторін в тому числі і домовленістю про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тим ж сторонами (новація). Новацію характеризують наступні ознаки: наявність взаємної згоди сторін щодо припинення дії попереднього зобов'язання та щодо умов нового зобов'язання; наявність умови про припинення попереднього зобов'язання; припинення всіх додаткових зобов'язань; виникнення між тим ж особами нового зобов'язання, яке, як правило, містить умову про інший предмет чи спосіб виконання. Відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" бухгалтерській облік - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень. Згідно Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.06.2004 року N 280 план рахунків бухгалтерського обліку банків України (далі -План рахунків) -це систематизований перелік рахунків бухгалтерського обліку, що використовуються для детальної та повної реєстрації всіх банківських операцій з метою забезпечення потреб складання фінансової звітності. План рахунків розроблено відповідно до загальноприйнятих і міжнародній практиці принципів і міжнародних стандартів та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку та є обов'язковим для використання банками України. Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України встановлює порядок ведення рахунків бухгалтерського обліку, визначає характеристику і коротке призначення рахунків для відображення інформації за типовими операціями. За рахунками Плану рахунків відображаються операції, що визначені законодавством України, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України, відповідно до їх економічної суті. В Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України відсутній рахунок для відображення в бухгалтерському обліку банку мирових угод, так як мирова угода має похідний характер від основного зобов'язання, яке виникло на підставі кредитного договору. Частиною 8 ст. 39 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено, що у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'являти свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі порушення у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою. Висновок судів попередніх інстанцій, що вказана норма передбачає, що при зверненні з вимогами про стягнення боргу у разі невиконання боржником мирової угоди, до уваги беруться лише обставини, що з'явилися після затвердження господарським судом мирової угоди в процедурі банкрутства, є обгрунтованими. Кредитор не повинен доказувати наявність грошового зобов'язання, що існувало до затвердження мирової угоди. Згідно ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Відповідно до статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За умов статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином. Крім того, доказів сплати заборгованості в сумі 461781,08 грн. відповідач ні в суді першої ні в суді апеляційної інстанції не надав. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. За таких обставин, судова колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовані норми матеріального права, доводи скаржника не спростовують законності прийнятого у справі рішення. У зв'язку з наведеним колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає підстав для скасування постанови Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10. Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10 залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10 залишити без змін. Головуючий суддя: А. Г. Полянський Судді: О. М. Сибіга О. В. Яценко © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

27.07.2011 – 02.08.2011, № 30 КОМПЕТЕНТНОЕ МНЕНИЕ Главная статья Запрет валютного кредитования потребителей: ожидаемые последствия Компетентное мнение Воздействие новопринятого Закона на клиентов банков и судебная практика, связанная с валютными кредитами Некоторые аспекты правового регулирования кредитования в иностранной валюте Обсуждение на форумах Можно ли два кредитных договора признать притворными, если на самом деле они свидетельствуют о заключении 1-го договора? Судебный взгляд ВССУ: банкам не нужна индивидуальная лицензия для валютного кредитования Что делать, если... Необходимо открыть счет в иностранном банке Документальное обеспечение Договор поручительства – эффективный способ обеспечения обязательств по кредитному договору Обзор судебной практики о признании кредитных договоров недействительными В условиях экономического кризиса многие кредиторы обращаются в суды с исками, которыми просят признать недействительными договоры займа в иностранной валюте, заключенные с банками. Судебная практика высших судебных инстанций свидетельствует о том, что органы судебной власти выработали единый подход к рассмотрению тех дел, где основанием для признания сделки недействительной истец указывал несоответствие сделки гражданскому законодательству Украины в связи с отсутствием у банков индивидуальной лицензии НБУ на получение и выдачу кредитов в иностранной валюте, а также отсутствие разрешения НБУ на осуществление операций с валютными ценностями. По указанным выше делам Верховный Суд Украины применил валютное законодательство следующим образом. Согласно положениям ст. 5 Декрета Кабинета Министров Украины «О системе валютного регулирования и валютного контроля» операции с валютными ценностями осуществляются банками на основании генеральной лицензии и индивидуальных лицензий НБУ на осуществление операций с валютными ценностями. Из правового анализа п. 5.3 Положения о порядке выдачи банками банковских лицензий, письменных разрешений и лицензий на осуществление отдельных операций, утвержденного постановлением Правления НБУ от 17.07.2001 г. № 275, Верховный Суд Украины сделал вывод о том, что письменное разрешение на осуществление операций с валютными ценностями является генеральной лицензией на осуществление валютных операций согласно указанному выше Декрету. Следовательно, если банк имеет банковскую лицензию и получил письменное разрешение НБУ на осуществление операций с валютными ценностями (которое является одновременно генеральной лицензией на валютные операции), то банк имеет право осуществлять операции по предоставлению кредитов в иностранной валюте. Что касается наличия предусмотренной пп. «в» п. 4 ст. 5 Декрета КМУ индивидуальной лицензии у банка на предоставление и получение резидентами кредитов в иностранной валюте, если сроки и суммы таких кредитов превышают установленные законодательством пределы, то Верховный Суд Украины отметил, что на данный момент законодательством не установлены ни сроки, ни сумы предоставления или получения кредитов в иностранной валюте, а значит, получение индивидуальной лицензии не требуется. Для того чтобы выдавать валютные кредиты, банку не нужно получать индивидуальную лицензию Таким образом, если банк выдал кредит в иностранной валюте, имея генеральную лицензию на осуществление валютных операций или разрешение НБУ на осуществление операций с валютными ценностями, то заемщик не может оспаривать законность кредитного договора на том основании, что сделка не соответствует законодательству Украины, так как у банка нету необходимых разрешительных документов. Именно такая правовая позиция изложена в постановлениях Верховного Суда Украины по делу № 6-50418св10 от 01.12.2010 г., по делу № 6-7ц11 от 21.03.2011 г., решении от 25.05.2011 г. по делу № 6-39340св10; постановлении Высшего хозяйственного суда Украины от 06.07.2011 г. по делу № 1/35-1737; решении Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел от 06.07.2011 г. по делу № 6-17534св11. При этом следует отметить, что согласно ст. 111 28 ХПК Украины, ст. 360 7 ГПК Украины решения Верховного Суда Украины, принятые в результате рассмотрения заявления о пересмотре судебных решений по мотивам неодинакового применения судами кассационной инстанции одних и тех же норм материального права, являются обязательными для всех субъектов властных полномочий, которые применяют в своей деятельности нормативно-правовой акт, содержащий такую норму, и для всех судов Украины. Суды обязаны привести свою судебную практику в соответствие с решениями Верховного Суда Украины. Интересным, с точки зрения применения норм материального права при рассмотрении споров о признании кредитных договоров недействительными, можно считать постановление Высшего хозяйственного суда Украины от 06.07.2011 г. по делу № 37/69. В этом деле истец просил суд признать недействительным кредитный договор, выданный в иностранной валюте, ссылаясь на стечение тяжелых обстоятельств и экономический кризис в стране. Хозяйственный суд первой инстанции своим решением отказал в иске. Решение осталось без изменений и после пересмотра дела в апелляционном порядке. Рассматривая правильность применения норм материального и процессуального права по этому делу, суд кассационной инстанции отметил, что суды правильно применили ст. 233 ГК Украины, поскольку установили возможность истца выбирать условия кредитного договора и банк, который мог такой кредит предоставить. Аргументы истца по поводу экономического кризиса не были приняты судами во внимание обоснованно, поскольку кризис носит общий характер и коснулся обоих участников кредитных правоотношений, а поэтому это обстоятельство не может быть основанием для признания сделки недействительной. В другом деле № 6-41243св10 Верховный Суд Украины своим решением от 30.03.2011 г. отменил судебные решения предыдущих инстанций и отказал истцу в иске о расторжении кредитного договора, заключенного в иностранной валюте, так как суды неправильно применили положения ст. 652 ГК Украины. Суд указал, что не является существенным изменением то обстоятельство, что после заключения договора значительно увеличился курс доллара по отношению к гривне. Суд отметил, что курс валют устанавливается НБУ ежедневно, и стороны не могли рассчитывать, что курс доллара к гривне после заключения кредитного договора не изменится. В связи с этим Верховный Суд Украины установил отсутствие предусмотренных ст. 652 ГК Украины оснований для расторжения договора и принял решение в иске отказать. Правовой анализ судебной практики свидетельствует также о том, что значительное количество споров связано с признанием недействительными договоров, которыми обеспечивалось выполнение кредитных обязательств в иностранной валюте (договоров ипотеки, залога, поручительства и т. д.). Значительное количество исков о признании договоров недействительными мотивировано ссылкой на несоответствие договоров гражданскому законодательству Украины, поскольку отсутствовало волеизъявление истца на заключение таких договоров. Природа поручительства предусматривает волеизъявление должника и поручителя отвечать совместно, поэтому поручительство по договору предусматривает волеизъявление как должника, так и поручителя Так, например, в деле № 18/42 ипотекодатель обратился в хозяйственный суд с иском к банку и просил признать заключенный между ними ипотечный договор недействительным. Договор был оспорен на том основании, что он не соответствует законодательству Украины, поскольку был заключен неуполномоченным лицом со стороны истца. Рассматривая дело, местный хозяйственный суд установил, что договор от имени истца был подписан представителем на основании одного лишь решения общего собрания, то есть без доверенности, выданной исполнительным органом истца. Применив к спорным правоотношениям ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ГК Украины, суд признал договор недействительным. Пересматривая дело в кассационном порядке, Высший хозяйственный суд Украины в своем постановлении от 20.07.2011 г. по делу № 18/42 согласился с мотивами признания договора недействительным, так как согласно уставу истца управление его деятельностью осуществляется исполнительным органом, а согласно ст. 244 ГК Украины представительство интересов по доверенности может осуществляться на основании акта юридического лица, но при этом документом, подтверждающим полномочия, будет доверенность. Поскольку исполнительный орган истца не выдавал доверенность лицу, которое подписало договор ипотеки, то суд кассационной инстанции пришел к выводу о том, что суды правильно применили законодательство, а договор обоснованно признано недействительным, поскольку он заключен лицом без надлежащего объема гражданской дееспособности. В другом деле хозяйственный суд рассматривал дело, в котором истец (должник) обратился в хозяйственный суд с иском, которым просил признать недействительным договор поручительства, заключенный между поручителем и кредитором истца (дело № 14/22-11). Поручительством было обеспечено выполнение обязательств истца как должника по кредитному договору в иностранной валюте, заключенного с банком. Иск был мотивирован тем, что заключенный договор поручительства не отвечает нормам гражданского законодательства, поскольку был заключен без волеизъявления должника (истца по делу), который не подписывал такой договор. Суд кассационной инстанции в своем постановлении от 20.07.2011 г. по делу № 14/22-11 отметил, что природа поручительства предусматривает волеизъявление должника и поручителя отвечать совместно, поэтому поручительство по договору предусматривает волеизъявление как должника, так и поручителя. Поскольку договор поручительства не был подписан истцом (должником), то суды обосновано применили ч. 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ГК Украины и признали договор поручительства недействительным. ВЫВОД: Из вышеприведенных примеров усматривается, что на основании судебных решений Верховного Суда Украины формируется судебная практика в Украине. Примером такой унификации может служить правовая позиция Верховного Суда Украины в отношении споров, связанных с признанием кредитных договоров недействительными по отдельным основаниям. В то же время при отсутствии судебных решений высшего судебного органа Украины ориентиром можно считать судебные решения судов кассационных инстанций. Александр Бордаченко, старший юрист Юридической фирмы «Антика» © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА ПОСТАНОВА 26.07.2010 р. N 2а-1120/10/2670 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді Винокурова К. С., суддів Катющенко В. П., Огурцова О. П., при секретарі судового засідання Горбані А. В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання частково нечинною Інструкції. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Національного банку України (далі - НБУ, відповідач) про визнання незаконним та нечинним абзацу четвертого пункту 4.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. N 492 (далі Інструкція N 492). Позовні вимоги в цілому мотивовані тим, що позивач мав намір створити Товариство з обмеженою відповідальністю "Конкорд", про що свідчить протокол N 1 установчих зборів засновників товариства, і для формування статутного капіталу учасники товариства з обмеженою відповідальністю відкривають рахунок у банку. Посилаючись на ч. 1 ст. 1066 Цивільного кодексу України, позивач зазначав, що договір банківського рахунку укладається між банком та клієнтом, що є власником рахунка та грошових коштів, що обліковуються на ньому. Порядок відкриття рахунку для формування статутного капіталу юридичної особи регулюється Інструкцією про порядок відкриття використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, відповідно до пункту 4.2 якої передбачено перелік документів, що подаються під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи (крім банків). У абзаці 4 пункту 4.2 Інструкції N 492 зазначається про подання рішення засновників (учасників) про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників (учасників) є фізична особа). Замість оригіналу довіреності до банку може бути подана її копія, засвідчена нотаріально. Позивач вважає, що пунктом 4.2 Інструкції встановлено обов'язок засновників юридичної особи, які є фізичними особами, подавати довіреність на розпорядження рахунком, а отже такі засновники не можуть самостійно розпоряджатися коштами, що будуть розміщені на поточному рахунку для формування статутного капіталу. Таким чином, на думку позивача, оспорюваний абзац пункту 4.2 Інструкції обмежує його право як засновника товариства самостійно розпоряджатися належними йому грошовими коштами і зобов'язує залучати до розпорядження майном третю особу, у зв'язку з чим вважає таку норму незаконною та такою, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, який має вищу юридичну силу. Відповідач позовні вимоги не визнає, просить відмовити в їх задоволенні в повному обсязі, обґрунтовуючи тим, що позивач звернувся до суду з безпідставними вимогами, невірно розуміючи норму пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492. Заперечення викладені в письмовому вигляді та долучені судом до матеріалів справи. В обґрунтування заперечень відповідач зазначав, що згідно з абзацом 4 пункту 4.2. Інструкції засновники (учасники) господарського товариства мають право (але не зобов'язані) залучити третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за цим рахунком, оформивши це право довіреністю та засвідчивши її нотаріально. Таким чином, абзац четвертий пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 не встановлює жодних вимог щодо обов'язку засновників (учасників) залучати третю особу під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи і не суперечить статтям 115, 316, 319, 321 Цивільного кодексу України та не обмежує права засновників (учасників) щодо розпорядження своїм майном. Представник відповідача повідомив, що у Офіційному віснику України N 13 від 5 березня 2010 р. опубліковано оголошення щодо оскарження даного нормативно-правового акта, докази чого надав в судове засідання. Позивачем 02.06.2010 року подано клопотання про розгляд справи за його відсутності, яке прийнято судом. Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив: 12 листопада 2003 року постановою Правління Національного банку України N 492 було затверджено Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, яка зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 р. за N 1172/8493. Інструкція регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку (далі - банки), поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій (далі - клієнти). Пунктом 4.2 зазначеної Інструкції встановлений перелік документів, які подаються під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу, пайового або неподільного фонду) суб'єкта господарювання - юридичної особи (крім банків): заява про відкриття поточного рахунку (додаток 1), що підписана уповноваженою засновниками (учасниками) особою; один примірник оригіналу установчого документа або його копія, засвідчена нотаріально. У разі відкриття рахунку для формування статутного фонду (статутного капіталу) акціонерного товариства замість установчого документа подається договір/рішення про створення акціонерного товариства або його копія, засвідчена нотаріально; рішення засновників (учасників) про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників (учасників) є фізична особа). Замість оригіналу довіреності до банку може бути подана її копія, засвідчена нотаріально; картка із зразками підписів і відбитка печатки (додаток 2), у якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками (учасниками) надано право розпорядчого підпису. Картка приймається без відбитка печатки та засвідчується підписом уповноваженого працівника банку. Із зазначеними положеннями, визначеними абзацом 4 пункту 4.2 Інструкції N 492, щодо необхідності залучення до розпорядження майном товариства третьої особи, не погоджується позивач. Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника НБУ в судовому засіданні, колегія приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до статті 2 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Згідно з пунктом 4 статті 7 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк встановлює для банків правила проведення банківських операцій. Стаття 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлює, що відкриття та ведення поточних рахунків є однією із банківських операцій, яку банки мають право здійснювати на підставі банківської ліцензії. Статтею 56 Закону України "Про Національний банк України" встановлено, що Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність. Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України. На виконання наданих Законом України "Про Національний банк України" повноважень, зокрема, встановлення для банків правила проведення банківських операцій, НБУ прийняв Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджену постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 N 492 (з наступними змінами і доповненнями), якою детально врегулював відносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій. Глава 4 Інструкції N 492 визначає особливості відкриття поточних рахунків, пункт 4.2 визначає перелік документів, які необхідні для відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання юридичної особи. Пункт 4.2 глави 4 Інструкції N 492 розділяє вимоги при відкритті поточного рахунку для формування статутного капіталу господарського товариства в залежності від кількості фізичних осіб засновників (учасників). Якщо засновником (учасником) господарського товариства є одна особа вона особисто відкриває рахунок, довіреність або копія довіреності не потрібна. У цьому випадку довіреність або копія довіреності потрібна лише у разі, коли засновник (учасник) уповноважує будь яку іншу особу відкрити зазначений рахунок та видає їй довіреність, яка має бути засвідчена нотаріально. У випадку коли засновників (учасників) більше ніж один, відповідно до абзацу четвертого пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 учасникам необхідно прийняти рішення про визначення однієї особи, якій надається право підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком. Це може бути як один з учасників, так і будь-яка інша довірена особа. Отже, засновники (учасники) господарського товариства мають право (але не зобов'язані) залучити третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за цим рахунком, оформивши це право довіреністю та засвідчивши її нотаріально. Таким чином, абзац четвертий пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 не встановлює жодних вимог щодо обов'язку засновників (учасників) залучати третю особу під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи і не суперечить статтям 115, 316, 319, 321 Цивільного кодексу України та не обмежує права засновників (учасників) щодо розпорядження ними своїм майном. Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що пунктом 4.2 Інструкції N 492 не порушуються права позивача на розпорядження грошовими коштами на рахунку. В даному випадку має місце невірне тлумачення позивачем норми Інструкції та безпідставне сприйняття положення Інструкції, яке надає тільки право залучати третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за банківським рахунком, як такого, що встановлює обов'язок. Згідно із ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Згідно з ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Акт державного або іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративний суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване не це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідачем як суб'єктом владних повноважень доведено, що затверджена постановою правління НБУ від 12.11.2003 року Інструкція N 492 прийнята Національним банком на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, та не порушує прав та законних інтересів позивача. Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають. Керуючись ст. ст. 71, 86, 94, ст. 105, 158 - 163, 171 КАС України, адміністративний суд постановив: У задоволенні позову відмовити. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України. Дата складення та підписання постанови в повному обсязі - 09.08.2010. Головуючий, суддя К. С. Винокуров Судді: В. П. Катющенко О. П. Огурцов © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

27.07.2011 – 02.08.2011, № 30 КОМПЕТЕНТНОЕ МНЕНИЕ Главная статья Запрет валютного кредитования потребителей: ожидаемые последствия Компетентное мнение Воздействие новопринятого Закона на клиентов банков и судебная практика, связанная с валютными кредитами Некоторые аспекты правового регулирования кредитования в иностранной валюте Обсуждение на форумах Можно ли два кредитных договора признать притворными, если на самом деле они свидетельствуют о заключении 1-го договора? Судебный взгляд ВССУ: банкам не нужна индивидуальная лицензия для валютного кредитования Что делать, если... Необходимо открыть счет в иностранном банке Документальное обеспечение Договор поручительства – эффективный способ обеспечения обязательств по кредитному договору Обзор судебной практики о признании кредитных договоров недействительными В условиях экономического кризиса многие кредиторы обращаются в суды с исками, которыми просят признать недействительными договоры займа в иностранной валюте, заключенные с банками. Судебная практика высших судебных инстанций свидетельствует о том, что органы судебной власти выработали единый подход к рассмотрению тех дел, где основанием для признания сделки недействительной истец указывал несоответствие сделки гражданскому законодательству Украины в связи с отсутствием у банков индивидуальной лицензии НБУ на получение и выдачу кредитов в иностранной валюте, а также отсутствие разрешения НБУ на осуществление операций с валютными ценностями. По указанным выше делам Верховный Суд Украины применил валютное законодательство следующим образом. Согласно положениям ст. 5 Декрета Кабинета Министров Украины «О системе валютного регулирования и валютного контроля» операции с валютными ценностями осуществляются банками на основании генеральной лицензии и индивидуальных лицензий НБУ на осуществление операций с валютными ценностями. Из правового анализа п. 5.3 Положения о порядке выдачи банками банковских лицензий, письменных разрешений и лицензий на осуществление отдельных операций, утвержденного постановлением Правления НБУ от 17.07.2001 г. № 275, Верховный Суд Украины сделал вывод о том, что письменное разрешение на осуществление операций с валютными ценностями является генеральной лицензией на осуществление валютных операций согласно указанному выше Декрету. Следовательно, если банк имеет банковскую лицензию и получил письменное разрешение НБУ на осуществление операций с валютными ценностями (которое является одновременно генеральной лицензией на валютные операции), то банк имеет право осуществлять операции по предоставлению кредитов в иностранной валюте. Что касается наличия предусмотренной пп. «в» п. 4 ст. 5 Декрета КМУ индивидуальной лицензии у банка на предоставление и получение резидентами кредитов в иностранной валюте, если сроки и суммы таких кредитов превышают установленные законодательством пределы, то Верховный Суд Украины отметил, что на данный момент законодательством не установлены ни сроки, ни сумы предоставления или получения кредитов в иностранной валюте, а значит, получение индивидуальной лицензии не требуется. Для того чтобы выдавать валютные кредиты, банку не нужно получать индивидуальную лицензию Таким образом, если банк выдал кредит в иностранной валюте, имея генеральную лицензию на осуществление валютных операций или разрешение НБУ на осуществление операций с валютными ценностями, то заемщик не может оспаривать законность кредитного договора на том основании, что сделка не соответствует законодательству Украины, так как у банка нету необходимых разрешительных документов. Именно такая правовая позиция изложена в постановлениях Верховного Суда Украины по делу № 6-50418св10 от 01.12.2010 г., по делу № 6-7ц11 от 21.03.2011 г., решении от 25.05.2011 г. по делу № 6-39340св10; постановлении Высшего хозяйственного суда Украины от 06.07.2011 г. по делу № 1/35-1737; решении Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел от 06.07.2011 г. по делу № 6-17534св11. При этом следует отметить, что согласно ст. 111 28 ХПК Украины, ст. 360 7 ГПК Украины решения Верховного Суда Украины, принятые в результате рассмотрения заявления о пересмотре судебных решений по мотивам неодинакового применения судами кассационной инстанции одних и тех же норм материального права, являются обязательными для всех субъектов властных полномочий, которые применяют в своей деятельности нормативно-правовой акт, содержащий такую норму, и для всех судов Украины. Суды обязаны привести свою судебную практику в соответствие с решениями Верховного Суда Украины. Интересным, с точки зрения применения норм материального права при рассмотрении споров о признании кредитных договоров недействительными, можно считать постановление Высшего хозяйственного суда Украины от 06.07.2011 г. по делу № 37/69. В этом деле истец просил суд признать недействительным кредитный договор, выданный в иностранной валюте, ссылаясь на стечение тяжелых обстоятельств и экономический кризис в стране. Хозяйственный суд первой инстанции своим решением отказал в иске. Решение осталось без изменений и после пересмотра дела в апелляционном порядке. Рассматривая правильность применения норм материального и процессуального права по этому делу, суд кассационной инстанции отметил, что суды правильно применили ст. 233 ГК Украины, поскольку установили возможность истца выбирать условия кредитного договора и банк, который мог такой кредит предоставить. Аргументы истца по поводу экономического кризиса не были приняты судами во внимание обоснованно, поскольку кризис носит общий характер и коснулся обоих участников кредитных правоотношений, а поэтому это обстоятельство не может быть основанием для признания сделки недействительной. В другом деле № 6-41243св10 Верховный Суд Украины своим решением от 30.03.2011 г. отменил судебные решения предыдущих инстанций и отказал истцу в иске о расторжении кредитного договора, заключенного в иностранной валюте, так как суды неправильно применили положения ст. 652 ГК Украины. Суд указал, что не является существенным изменением то обстоятельство, что после заключения договора значительно увеличился курс доллара по отношению к гривне. Суд отметил, что курс валют устанавливается НБУ ежедневно, и стороны не могли рассчитывать, что курс доллара к гривне после заключения кредитного договора не изменится. В связи с этим Верховный Суд Украины установил отсутствие предусмотренных ст. 652 ГК Украины оснований для расторжения договора и принял решение в иске отказать. Правовой анализ судебной практики свидетельствует также о том, что значительное количество споров связано с признанием недействительными договоров, которыми обеспечивалось выполнение кредитных обязательств в иностранной валюте (договоров ипотеки, залога, поручительства и т. д.). Значительное количество исков о признании договоров недействительными мотивировано ссылкой на несоответствие договоров гражданскому законодательству Украины, поскольку отсутствовало волеизъявление истца на заключение таких договоров. Природа поручительства предусматривает волеизъявление должника и поручителя отвечать совместно, поэтому поручительство по договору предусматривает волеизъявление как должника, так и поручителя Так, например, в деле № 18/42 ипотекодатель обратился в хозяйственный суд с иском к банку и просил признать заключенный между ними ипотечный договор недействительным. Договор был оспорен на том основании, что он не соответствует законодательству Украины, поскольку был заключен неуполномоченным лицом со стороны истца. Рассматривая дело, местный хозяйственный суд установил, что договор от имени истца был подписан представителем на основании одного лишь решения общего собрания, то есть без доверенности, выданной исполнительным органом истца. Применив к спорным правоотношениям ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ГК Украины, суд признал договор недействительным. Пересматривая дело в кассационном порядке, Высший хозяйственный суд Украины в своем постановлении от 20.07.2011 г. по делу № 18/42 согласился с мотивами признания договора недействительным, так как согласно уставу истца управление его деятельностью осуществляется исполнительным органом, а согласно ст. 244 ГК Украины представительство интересов по доверенности может осуществляться на основании акта юридического лица, но при этом документом, подтверждающим полномочия, будет доверенность. Поскольку исполнительный орган истца не выдавал доверенность лицу, которое подписало договор ипотеки, то суд кассационной инстанции пришел к выводу о том, что суды правильно применили законодательство, а договор обоснованно признано недействительным, поскольку он заключен лицом без надлежащего объема гражданской дееспособности. В другом деле хозяйственный суд рассматривал дело, в котором истец (должник) обратился в хозяйственный суд с иском, которым просил признать недействительным договор поручительства, заключенный между поручителем и кредитором истца (дело № 14/22-11). Поручительством было обеспечено выполнение обязательств истца как должника по кредитному договору в иностранной валюте, заключенного с банком. Иск был мотивирован тем, что заключенный договор поручительства не отвечает нормам гражданского законодательства, поскольку был заключен без волеизъявления должника (истца по делу), который не подписывал такой договор. Суд кассационной инстанции в своем постановлении от 20.07.2011 г. по делу № 14/22-11 отметил, что природа поручительства предусматривает волеизъявление должника и поручителя отвечать совместно, поэтому поручительство по договору предусматривает волеизъявление как должника, так и поручителя. Поскольку договор поручительства не был подписан истцом (должником), то суды обосновано применили ч. 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ГК Украины и признали договор поручительства недействительным. ВЫВОД: Из вышеприведенных примеров усматривается, что на основании судебных решений Верховного Суда Украины формируется судебная практика в Украине. Примером такой унификации может служить правовая позиция Верховного Суда Украины в отношении споров, связанных с признанием кредитных договоров недействительными по отдельным основаниям. В то же время при отсутствии судебных решений высшего судебного органа Украины ориентиром можно считать судебные решения судов кассационных инстанций. Александр Бордаченко, старший юрист Юридической фирмы «Антика» © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 серпня 2010 р. N 13/217 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого, судді Волік І.М., суддів Капацин Н.В., Кролевець О.А., розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства Українська автомобільна компанія "Богдан, Владєв і партнери" на рішення господарського суду міста Києва від 27.10.2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2010 р. у справі N 13/217 за позовом Приватного підприємства Українська автомобільна компанія "Богдан, Владєв і партнери" до Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку "Надра" в особі відділення N 4 Філії ВАТ КБ "Надра" Чернівецьке регіональне управління про стягнення матеріальної та моральної шкоди в сумі 303 185,29 грн., за участю представників: позивача: М. Т. П., відповідача: З. О. В., ВСТАНОВИВ: Приватне підприємство Українська автомобільна компанія "Богдан, Владєв і партнери" (надалі - " Підприємство") звернулось до господарського суду Чернівецької області з позовом до Відкритого акціонерного товариства Комерційного банку "Надра" в особі відділення N 4 Філії ВАТ КБ "Надра" Чернівецьке регіональне управління (надалі - " Банк") про стягнення матеріальної та моральної шкоди в сумі 303 185,29 грн. Позовні вимоги обґрунтовані нормами ст. ст. 1066, 1073, 1074 ЦК України та порушенням відповідачем укладеного між сторонами договору банківського рахунку в частині перерахуванням коштів з рахунку позивача на рахунки його контрагентів. Ухвалою господарського суду Чернівецької області від 15.07.2009 р. матеріали справи за встановленою підсудністю скеровані до господарського суду міста Києва за місцезнаходженням відповідача. Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.07.2009 р. матеріали справи прийнято до провадження. Рішенням господарського суду міста Києва від 27.10.2009 р. (суддя Курдельчук І.Д.) в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Рішення суду першої інстанції мотивовано нормами ст. ст. 525, 526, 1066, 1068 ЦК України та відсутністю у відповідача обов'язку з перерахування власних кошти у зв'язку з несвоєчасним виконанням зобов'язань за договором, а також недоведеності факту наявності всіх складових моральної шкоди. В частині відмови у стягненні пені за порушення зобов'язання господарський суд керувався нормами ст. ст. 2, 58, 85 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та тим, що у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань, неналежному виконанні відповідачем своїх договірних зобов'язань та безпідставності позовних вимог в частині стягнення пені. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2010 р. (судді Смірнова Л.Г., Алданова С. О., Моторний С. А.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих же мотивів. Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, Підприємство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 27.10.2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2010 р., і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм ст. ст. 2, 85 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та ст. ст. 1066, 1074, 1075 ЦК України. Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно ч. 1 ст. 111 7 ГПК України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 111 7 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 13.04.2005 р. між Банком та Підприємством (клієнт) укладено договір банківського рахунку N 40022 (надалі - "Договір"). Згідно визначення, яке міститься у ст. 1066 ЦК України, за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Відповідно до умов п. 1 Договору Банк зобов'язався відкрити клієнту поточний рахунок N 26002040022001 у гривні для зберігання коштів та здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов Договору та законодавства України, а також приймати та зараховувати на рахунок грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій з рахунком, що передбачені Інструкцією "Про порядок відкриття, використання та закриття рахунків у національній та іноземних валютах" (постанова НБУ від 12.11.2003 р. N 492). Відповідно до п. 2.3.3 Договору Банк зобов'язався своєчасно здійснювати розрахунково-касове обслуговування клієнта у відповідності до чинного законодавства України. Строки виконання банками переказу коштів за розрахунковим документом клієнта закріплені п. 8.1 ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (надалі - " Закон") та п. 2.19 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (постанова НБУ N 22 від 21.01.2004 р.), згідно яких банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня. Пункт 30.1 статті 30 Закону передбачає, що переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі. Відповідно до ч. 3 ст. 1068 ЦК України банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Судами встановлено, що Підприємством 09.01.2009 р. та 16.01.2009 р. подані до Банку платіжні доручення N N 905, 906, 918, 919 на перерахування грошових коштів в сумі 15 000,00 грн. та 157 000,00 грн. одержувачу -ТОВ "Хюндай-Трак", а також 20 000,00 грн. та 43 586,00 грн. одержувачу - ЗАТ "Ладасервіс", які банком не виконані. Листами вих. N 165 від 05.02.2009 р. та N 166 від 10.02.2009 р. позивач просив повернути на його поточний рахунок N 26002040022001 кошти перераховані ним згідно зазначених платіжних доручень N N 905, 906, 918, 919, оскільки вони ще не перераховані відповідачем та на підставі того, що позивач провів розрахунок по даним платежам. Втім, відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення грошових коштів з Банку, судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що ані положеннями Договору, ані нормами чинного законодавства не встановлено зобов'язання відповідача перерахувати кошти з рахунку Банку у разі несвоєчасного виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором. Відповідно, враховуючи норми ст. ст. 525, 526 ЦК України, дані позовні вимоги не підлягають задоволенню. Крім того, п. 3.1 Договору встановлено, що за несвоєчасне (пізніше наступного дня після отримання відповідного документа) чи неправильне списання з вини банку суми з рахунку клієнта банк сплачує клієнту пеню у розмірі не більше подвійної облікової ставки НБУ, розрахованої від розміру несвоєчасно або неправильно зарахованої (списаної) суми за кожний день прострочення, але не більше 10 % від суми переказу. Однак, судами з'ясовано, що нормами чинного законодавства передбачено випадки, у яких передбачено п. 3.1. Договору відповідальність Банку не застосовується. Так, ч. 3 ст. 85 Закону України "Про банки і банківську діяльність" виключає нарахування неустойки (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) протягом дії мораторію. Визначення останнього містить ст. 2 зазначеного Закону, згідно якої мораторієм є зупинення виконання банком зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань. Крім того, ч. 2 ст. 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлює, що банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів. Поряд з цим, судами встановлено, що 10.02.2009 р. на підставі п. 4 постанови Правління НБУ від 10.02.2009 р. N 59 "Про призначення тимчасової адміністрації у Відкритому акціонерному товаристві комерційному банку "Надра" в банку введено тимчасову адміністрацію строком на один рік -з 10.02.2009 р. по 10.02.2010 р. З метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців -з 10.02.2009 р. по 10.08.2009 р. Враховуючи дані встановлені судами обставини справи, а також зазначені вище норми законодавства, колегія суддів погоджується з висновком судів про відсутність підстав для стягнення з Банку сум пені. Підприємством також заявлено вимоги про стягнення з Банку моральної шкоди в порядку ст. 1167 ЦК України, якою визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Втім, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не доведено в порядку ст. 34 ГПК України ані факту заподіяння моральної шкоди, ані того, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить. Отже, перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 111 5 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарських судів, колегія суддів дійшла висновку, що судами в порядку ст. 43 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи в їх сукупності, досліджено подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази, належним чином проаналізовано права та обов'язки сторін, враховано положення ст. ст. 32, 33, 34 ГПК України. Керуючись ст. ст. 111 5, 111 7, 111 9 - 111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного підприємства Українська автомобільна компанія "Богдан, Владєв і партнери" залишити без задоволення. Рішення господарського суду міста Києва від 27.10.2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2010 р. у справі N 13/217 залишити без змін. Головуючий, суддя І. Волік Судді: Н. Капацин О. Кролевець © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА ПОСТАНОВА 26.07.2010 р. N 2а-1120/10/2670 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді Винокурова К. С., суддів Катющенко В. П., Огурцова О. П., при секретарі судового засідання Горбані А. В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання частково нечинною Інструкції. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Національного банку України (далі - НБУ, відповідач) про визнання незаконним та нечинним абзацу четвертого пункту 4.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. N 492 (далі Інструкція N 492). Позовні вимоги в цілому мотивовані тим, що позивач мав намір створити Товариство з обмеженою відповідальністю "Конкорд", про що свідчить протокол N 1 установчих зборів засновників товариства, і для формування статутного капіталу учасники товариства з обмеженою відповідальністю відкривають рахунок у банку. Посилаючись на ч. 1 ст. 1066 Цивільного кодексу України, позивач зазначав, що договір банківського рахунку укладається між банком та клієнтом, що є власником рахунка та грошових коштів, що обліковуються на ньому. Порядок відкриття рахунку для формування статутного капіталу юридичної особи регулюється Інструкцією про порядок відкриття використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, відповідно до пункту 4.2 якої передбачено перелік документів, що подаються під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи (крім банків). У абзаці 4 пункту 4.2 Інструкції N 492 зазначається про подання рішення засновників (учасників) про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників (учасників) є фізична особа). Замість оригіналу довіреності до банку може бути подана її копія, засвідчена нотаріально. Позивач вважає, що пунктом 4.2 Інструкції встановлено обов'язок засновників юридичної особи, які є фізичними особами, подавати довіреність на розпорядження рахунком, а отже такі засновники не можуть самостійно розпоряджатися коштами, що будуть розміщені на поточному рахунку для формування статутного капіталу. Таким чином, на думку позивача, оспорюваний абзац пункту 4.2 Інструкції обмежує його право як засновника товариства самостійно розпоряджатися належними йому грошовими коштами і зобов'язує залучати до розпорядження майном третю особу, у зв'язку з чим вважає таку норму незаконною та такою, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, який має вищу юридичну силу. Відповідач позовні вимоги не визнає, просить відмовити в їх задоволенні в повному обсязі, обґрунтовуючи тим, що позивач звернувся до суду з безпідставними вимогами, невірно розуміючи норму пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492. Заперечення викладені в письмовому вигляді та долучені судом до матеріалів справи. В обґрунтування заперечень відповідач зазначав, що згідно з абзацом 4 пункту 4.2. Інструкції засновники (учасники) господарського товариства мають право (але не зобов'язані) залучити третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за цим рахунком, оформивши це право довіреністю та засвідчивши її нотаріально. Таким чином, абзац четвертий пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 не встановлює жодних вимог щодо обов'язку засновників (учасників) залучати третю особу під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи і не суперечить статтям 115, 316, 319, 321 Цивільного кодексу України та не обмежує права засновників (учасників) щодо розпорядження своїм майном. Представник відповідача повідомив, що у Офіційному віснику України N 13 від 5 березня 2010 р. опубліковано оголошення щодо оскарження даного нормативно-правового акта, докази чого надав в судове засідання. Позивачем 02.06.2010 року подано клопотання про розгляд справи за його відсутності, яке прийнято судом. Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив: 12 листопада 2003 року постановою Правління Національного банку України N 492 було затверджено Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, яка зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 р. за N 1172/8493. Інструкція регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку (далі - банки), поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій (далі - клієнти). Пунктом 4.2 зазначеної Інструкції встановлений перелік документів, які подаються під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу, пайового або неподільного фонду) суб'єкта господарювання - юридичної особи (крім банків): заява про відкриття поточного рахунку (додаток 1), що підписана уповноваженою засновниками (учасниками) особою; один примірник оригіналу установчого документа або його копія, засвідчена нотаріально. У разі відкриття рахунку для формування статутного фонду (статутного капіталу) акціонерного товариства замість установчого документа подається договір/рішення про створення акціонерного товариства або його копія, засвідчена нотаріально; рішення засновників (учасників) про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників (учасників) є фізична особа). Замість оригіналу довіреності до банку може бути подана її копія, засвідчена нотаріально; картка із зразками підписів і відбитка печатки (додаток 2), у якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками (учасниками) надано право розпорядчого підпису. Картка приймається без відбитка печатки та засвідчується підписом уповноваженого працівника банку. Із зазначеними положеннями, визначеними абзацом 4 пункту 4.2 Інструкції N 492, щодо необхідності залучення до розпорядження майном товариства третьої особи, не погоджується позивач. Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника НБУ в судовому засіданні, колегія приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до статті 2 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Згідно з пунктом 4 статті 7 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк встановлює для банків правила проведення банківських операцій. Стаття 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлює, що відкриття та ведення поточних рахунків є однією із банківських операцій, яку банки мають право здійснювати на підставі банківської ліцензії. Статтею 56 Закону України "Про Національний банк України" встановлено, що Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність. Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України. На виконання наданих Законом України "Про Національний банк України" повноважень, зокрема, встановлення для банків правила проведення банківських операцій, НБУ прийняв Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджену постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 N 492 (з наступними змінами і доповненнями), якою детально врегулював відносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій. Глава 4 Інструкції N 492 визначає особливості відкриття поточних рахунків, пункт 4.2 визначає перелік документів, які необхідні для відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання юридичної особи. Пункт 4.2 глави 4 Інструкції N 492 розділяє вимоги при відкритті поточного рахунку для формування статутного капіталу господарського товариства в залежності від кількості фізичних осіб засновників (учасників). Якщо засновником (учасником) господарського товариства є одна особа вона особисто відкриває рахунок, довіреність або копія довіреності не потрібна. У цьому випадку довіреність або копія довіреності потрібна лише у разі, коли засновник (учасник) уповноважує будь яку іншу особу відкрити зазначений рахунок та видає їй довіреність, яка має бути засвідчена нотаріально. У випадку коли засновників (учасників) більше ніж один, відповідно до абзацу четвертого пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 учасникам необхідно прийняти рішення про визначення однієї особи, якій надається право підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком. Це може бути як один з учасників, так і будь-яка інша довірена особа. Отже, засновники (учасники) господарського товариства мають право (але не зобов'язані) залучити третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за цим рахунком, оформивши це право довіреністю та засвідчивши її нотаріально. Таким чином, абзац четвертий пункту 4.2 глави 4 Інструкції N 492 не встановлює жодних вимог щодо обов'язку засновників (учасників) залучати третю особу під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи і не суперечить статтям 115, 316, 319, 321 Цивільного кодексу України та не обмежує права засновників (учасників) щодо розпорядження ними своїм майном. Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що пунктом 4.2 Інструкції N 492 не порушуються права позивача на розпорядження грошовими коштами на рахунку. В даному випадку має місце невірне тлумачення позивачем норми Інструкції та безпідставне сприйняття положення Інструкції, яке надає тільки право залучати третю особу та надати їй право розпорядчого підпису під час проведення операцій за банківським рахунком, як такого, що встановлює обов'язок. Згідно із ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Згідно з ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Акт державного або іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративний суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване не це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідачем як суб'єктом владних повноважень доведено, що затверджена постановою правління НБУ від 12.11.2003 року Інструкція N 492 прийнята Національним банком на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, та не порушує прав та законних інтересів позивача. Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають. Керуючись ст. ст. 71, 86, 94, ст. 105, 158 - 163, 171 КАС України, адміністративний суд постановив: У задоволенні позову відмовити. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України. Дата складення та підписання постанови в повному обсязі - 09.08.2010. Головуючий, суддя К. С. Винокуров Судді: В. П. Катющенко О. П. Огурцов © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2011 р. Справа N 9/127-10 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Головуючий суддя: Полянський А. Г. судді: Сибіга О. М., Яценко О. В. (доповідач у справі) розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. по справі N 9/127-10 господарського суду Сумської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в Сумської обласної дирекції, м. Суми, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми, про стягнення 46 1781,08 грн. в судовому засіданні взяли участь представники сторін: від позивача - ОСОБА_1 дов.[...] та ОСОБА_2 дов. [...]; від відповідача - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 дов. [...]; ВСТАНОВИВ: Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" в особі Сумської обласної дирекції, м. Суми звернулося до господарського суду Сумської області з позовною заявою, в якій просило стягнути з відповідача 461781,08 грн. заборгованості по мировій угоді від 10.02.2005 року, затвердженої ухвалою господарського суду Сумської області від 04.04.2005 року по справі N 7/96-04. Рішенням господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. по справі N 9/127-10 позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмежено відповідальністю "Агротек" на користь Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Сумської обласної дирекції 461781,08 грн. заборгованості; судові витрати: 4617,81 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Не погоджуючись з винесеним рішенням Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Сими подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. по справі N 9/127-10 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек" залишено без задоволення, рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. у справі N 9/127-10 залишено без змін. Не погоджуючись з прийнятою постановою Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Сими звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 04.05.2011 р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127/10, справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду у іншому складі суду, аргументуючи порушенням норм права, зокрема ст. ст. 216, 540, 541, 543, 553 Цивільного кодексу України, ст. ст. 83, 84 Господарського процесуального кодексу України. Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 03.10.2011 року N 03.8-5/656 для перегляду в касаційному порядку справи N 9/127-10 у зв'язку з відрядженням судді Муравйова О. В. сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Полянський А. Г., судді - Сибіга О. М., Яценко О. В. Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Як встановлено судами попередніх інстанцій, між СП "Агротек" (правонаступником якого є ТОВ "Агротек") та АППБ "Аваль" в особі Сумської обласної дирекції (правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль " в особі Сумської обласної дирекції) 23.01.2003 року був укладений кредитний договір N 010/051/433. Пунктом 1.1 кредитного договору встановлено предмет договору, а саме кредитор (АППБ "Аваль") на положеннях та умовах цього договору надає позичальнику (СП "Агротек") кредит у сумі 730000 грн. зі сплатою 24 % річних, зі строком погашення згідно графіка (додаток N 1) що є невідємною частиною цього договору, кінцевий строк якого збігає 23.01.2004 року, Вимоги по вказаному кредитному договору були забезпечені заставою майна СП "Агротек" на підставі нотаріально завіреного договору застави майна. 23.01.2003 року між АППБ "Аваль" та СП "Агротек" було укладено угоду умовами, якої є те, що на виконання кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року і договору залогу N 274 від 24.01.2004 року, позичальник доручає банку без попередньої згоди утримувати суму заборгованості по кредиту та по відсотках за користування кредитом із грошових коштів, що надходять на його поточний рахунок. У випадку необґрунтованого списання коштів з поточного рахунку позичальника банк зобов'язується за письмовою вимогою позичальника негайно повернути списану суму та відшкодувати прямі збитки спричинені таким списанням. 31.01.2003 року, 31.03.2003 року, 03.04.2003 року, 14.03.2003 року, 18.04.2003 року, 25.07.2003 року, 31.01.2004 року, 02.03.2004 року, 15.03.2005 року, 30.09.2004 року, 11.05.2005 року, 22.04.2005 року, 14.09.2005 року між АППБ "Аваль" та СП "Агротек" було укладено додаткові угоди, якими змінювався ліміту кредитування та пролонговувався строк дії договору. 02.08.2004 року господарським судом Сумської області було порушено справу про банкрутство СП "Агротек" N 7/96-04 та введено процедуру розпорядження майном та мораторій на задоволення вимог кредиторів. За рішенням комітету кредиторів та згодою кредитора, вимоги якого були забезпечені заставою, між головою комітету кредиторів боржника та СП "Агротек" 10.02.2004 року було укладено мирову угоду у справі господарського суду Сумської області про банкрутство N 7/96-04. Ухвалою господарського суду Сумської області від 04.04.2005 року по справі N 7/96-04 вищевказану мирову угоду було затверджено. Згідно ч. 1 мирової угоди, строк погашення боргу перед позивачем у справі як перед конкурсним кредитором, вимоги якого забезпечені заставою та включені до реєстру вимог кредиторів АППБ "Аваль" в особі обласної дирекції в розмірі 1340951 грн. 49 коп. було розстрочено на 5 (п'ять) років і боржник зобов'язався перерахувати на користь банку: до 01.12.2005 року - 268190,49 грн., до 01.12.2006 року - 268190,00 грн., до 01.12.2007 року - 268190,00 грн., до 01.12.2008 року - 268190,00 грн., до 01.12.2009 року - 268190,00 грн. За період з 22.12.2004 року по 03.04.2005 року позивачем відповідачеві було нараховано банком відсотки в сумі 78564,68 грн. Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що від ТОВ "Агротек" та поручителів по кредиту до банку надійшли грошові кошти на загальну суму - 1340952,15 грн. При цьому, з загальної суми сплачених відповідачем коштів по кредиту, а саме, з 1340952,15 грн. на погашення мирової угоди було направлено - 861840,00 грн. Залишок коштів у сумі 479 112,15 грн. було направлено: - 78 564,68 грн. на погашення відсотків, що були нараховані за період з 22.12.2004 року по 03.04.2005 року; - 17330,31 грн. зарахована на погашення мирової угоди; - 383217,06 грн. - ТОВ "Агротек" направив, а банк зарахував на погашення зобов'язань по додаткових угодах від 15.03.2005 року, 22.04.2005 року, 11.05.2005 року, 14.09.2005 року до кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року. Ухвалою господарського суду Сумської області від 18.10.2010 року у даній справі було призначено судово-бухгалтерську експертизу. За результатами проведення судово-бухгалтерської експертизи висновки експерта підтверджують факт видачі банком після укладення мирової угоди 242841,00 грн. по кредитному договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року та додаткових угод до нього. Судами попередніх інстанцій встановлено, що банком видано відповідачеві на виконання умов кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року та додаткових угод до нього починаючи з 22.12.2004 року кредитних коштів у сумі 242841,00 грн. Отже, з врахуванням висновку судово-економічної експертизи слідує, що: - 1340951,49 грн. (борг по мировій угоді) + 78564,68 грн. (нараховані відсотки до затвердження мирової угоди судом) = 1419516,17 грн. - борг ТОВ "Агротек" перед банком; - 1340952,15 грн. (загальна сума сплачена банку) - 383217,06 грн. (сума сплачена не по мировій угоді) = 957735,09 грн.; - 1419516,17 грн. - 957735,09 грн. = 461781,08 грн. Таким чином, станом на 04.05.2011 року заборгованість відповідача перед банком становить 461781,08 грн. Згідно із ст. 35 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредитором стосовно відстрочки та розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Враховуючи, що мирова угода в процедурі банкрутства по своїй природі є угодою, то на неї розповсюджуються принципи цивільного законодавства. Висновки судів поперденіх інстанцій, що мирова угода в процедурі банкрутства по своїй природі є новацією попередньої угоди - кредитного договору, а зобов'язання ТОВ "Агротек" перед банком виникли на підставі кредитного договору N 010/051/433 від 23.01.2003 року, є вірним та відповідає матеріалам справи. Відповідно до ст. 604 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється за домовленістю сторін в тому числі і домовленістю про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тим ж сторонами (новація). Новацію характеризують наступні ознаки: наявність взаємної згоди сторін щодо припинення дії попереднього зобов'язання та щодо умов нового зобов'язання; наявність умови про припинення попереднього зобов'язання; припинення всіх додаткових зобов'язань; виникнення між тим ж особами нового зобов'язання, яке, як правило, містить умову про інший предмет чи спосіб виконання. Відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" бухгалтерській облік - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень. Згідно Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.06.2004 року N 280 план рахунків бухгалтерського обліку банків України (далі -План рахунків) -це систематизований перелік рахунків бухгалтерського обліку, що використовуються для детальної та повної реєстрації всіх банківських операцій з метою забезпечення потреб складання фінансової звітності. План рахунків розроблено відповідно до загальноприйнятих і міжнародній практиці принципів і міжнародних стандартів та національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку та є обов'язковим для використання банками України. Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України встановлює порядок ведення рахунків бухгалтерського обліку, визначає характеристику і коротке призначення рахунків для відображення інформації за типовими операціями. За рахунками Плану рахунків відображаються операції, що визначені законодавством України, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України, відповідно до їх економічної суті. В Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України відсутній рахунок для відображення в бухгалтерському обліку банку мирових угод, так як мирова угода має похідний характер від основного зобов'язання, яке виникло на підставі кредитного договору. Частиною 8 ст. 39 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено, що у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'являти свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі порушення у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою. Висновок судів попередніх інстанцій, що вказана норма передбачає, що при зверненні з вимогами про стягнення боргу у разі невиконання боржником мирової угоди, до уваги беруться лише обставини, що з'явилися після затвердження господарським судом мирової угоди в процедурі банкрутства, є обгрунтованими. Кредитор не повинен доказувати наявність грошового зобов'язання, що існувало до затвердження мирової угоди. Згідно ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Відповідно до статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За умов статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином. Крім того, доказів сплати заборгованості в сумі 461781,08 грн. відповідач ні в суді першої ні в суді апеляційної інстанції не надав. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. За таких обставин, судова колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовані норми матеріального права, доводи скаржника не спростовують законності прийнятого у справі рішення. У зв'язку з наведеним колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає підстав для скасування постанови Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10. Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротек", м. Суми на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10 залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20.06.2011 р. у справі N 9/127-10 залишити без змін. Головуючий суддя: А. Г. Полянський Судді: О. М. Сибіга О. В. Яценко © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА від 5 грудня 2011 року Верховний Суд України в складі: ..., розглянувши питання про виправлення описки в постанові Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" про стягнення суми та відшкодування моральної шкоди, встановив: Постановою Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" про стягнення суми та відшкодування моральної шкоди відмовлено. Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2011 року, Верховний Суд України вважав правильним й обґрунтованим висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про те, що пеня за невиконання чи неналежне виконання банком грошових зобов'язань може бути стягнута лише за період до введення в дію мораторію, оскільки протягом дії мораторію неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань не нараховуються, тому відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2011 року в частині стягнення з ПАТ "Родовід Банк" на користь ОСОБА_1 пені за неналежне виконання банком взятих на себе зобов'язань за договором банківського рахунку за період з часу надання банку кожного конкретного доручення про перерахування грошових коштів до введення в дію мораторію, 15 березня 2009 року. Разом із тим Верховний Суд України вважав, що відсутні й підстави для перегляду зазначеної ухвали в частині стягнення з ПАТ "Родовід Банк" на користь ОСОБА_1 процентів за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку, оскільки ОСОБА_1 не було надано різних за змістом судових рішень, у яких мало місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що регулюють питання стягнення процентів за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку у період дії мораторію. Проте під час виготовлення та оформлення постанови Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року в мотивувальній частині допущено описку, а саме: помилково зазначено про те, що рішення апеляційного суду м. Києва від 9 лютого 2011 року та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2011 року в частині стягнення процентів за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку лише за період з лютого до 15 березня 2009 року відповідають вимогам закону. Відповідно до ст. 219 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Допущена описка підлягає виправленню. Керуючись ст. 219 ЦПК України, Верховний Суд України ухвалив: Виправити допущену в мотивувальній частині постанови Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року описку, виклавши абз. 4 на стор. 5 постанови Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" про стягнення суми та відшкодування моральної шкоди в такій редакції: "Залишаючи без змін рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції обґрунтовано вважав правильним його висновок про те, що в ПАТ "Родовід Банк" з моменту невиконання банком взятих на себе зобов'язань за договором банківського рахунка щодо перерахування належних ОСОБА_1 грошових коштів з його поточного рахунка на рахунок в іншому банку згідно з вимогами ст. 32 Закону України від 5 квітня 2001 року "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" виник обов'язок сплатити пеню за неналежне виконання зобов'язань, однак у зв'язку з введенням мораторію в банку з 15 березня 2009 року виконання банком майнових зобов'язань було зупинено й неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань не нараховувались, тому на банк слід покласти обов'язок сплатити ОСОБА_1 пеню з часу надання банку кожного конкретного доручення про перерахування грошових коштів до 15 березня 2009 року. Підстави для перегляду судових рішень в частині стягнення з банку на користь ОСОБА_1 процентів за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку відсутні, оскільки заявником не надано судових рішень на підтвердження неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права в цій частині". Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: Л. І. Охрімчук Судді: М. І. Балюк В. П. Барбара І. С. Берднік С. М. Вус Л. Ф. Глос Т. В. Гошовська Л. І. Григор'єва М. І. Гриців В. І. Гуменюк М. Б. Гусак А. А. Ємець Т. Є. Жайворонок В. В. Заголдний М. Р. Кліменко Є. І. Ковтюк П. І. Колесник М. Є. Короткевич В. І. Косарєв О. В. Кривенда В. В. Кривенко Н. П. Лященко В. Л. Маринченко П. В. Панталієнко М. В. Патрюк В. Ф. Пивовар П. П. Пилипчук О. І. Потильчак Б. М. Пошва О. Б. Прокопенко А. І. Редька Ю. Л. Сенін А. М. Скотарь О. О. Терлецький Ю. Г. Тітов В. Ф. Школяров

08.02.2012 – 14.02.2012, № 07 СУДЕБНАЯ ПРАКТИКА ВСУ об обязательных нормах, применяемых в спорах об ипотечных, кредитных и других денежных обязательствах Решение споров, возникающих вследствие невыполнения договорных обязательств должниками банков и других финансовых учреждений, на сегодняшний день можно назвать основной работой судебного аппарата. Обязательственные правоотношения между банками, кредиторами и поручителями настолько разнообразны и широкомасштабны, что решение споров, возникающих при реализации таких отношений, сопровождается массой нюансов и особенностей, присущих только сфере финансово-договорных обязательств. Сформированная судебная практика в делах относительно невыполнения ипотечных, кредитных и других долговых обязательств, как неизменный помощник судов и самих должников и кредиторов, в силу своей специфики требует постоянной доработки и обновления. Так, ВССУ в письме от 16.01.2012 в очередной раз представил нам обязательные правовые позиции, сформулированные Верховным Судом. Напомним, что выводы, изложенные в решениях ВСУ, обязательны при выборе правовой нормы, которая подлежит применению в спорных правоотношениях, а соответственно, просто необходимы для ознакомления перед началом судебного процесса. Обязательства, возникающие из договоров и сделок Постановление от 19 декабря 2011 № 6-84цс11 подтверждает, что в случаях нарушения должником обязательства, обеспеченного поручительством, и сам должник, и его поручитель отвечают перед кредитором как солидарные должники. Так, статья 554 ГК предусматривает солидарную ответственность и для должника, и для поручителя. При этом поручитель отвечает перед кредитором в такой же степени, как и сам должник, а кредитор в таком случае имеет право требовать погашения долга как от всех должников вместе, так и от каждого отдельно. Из этого следует, что законодатель не устанавливает для должника и поручителя обязательное процессуальное соучастие, что предоставляет кредитору возможность обратиться в суд с требованием о погашении долга к каждому из них по отдельности или только к одному из них (например, к поручителю). Соответственно, кредитор имеет право требовать взыскания задолженности только с поручителя в солидарном порядке, так как поручитель несет самостоятельную ответственность за нарушение должником обязательств перед таким кредитором. Учитывая то, что поручитель является самостоятельным участником отношений с кредитором, он имеет право выдвинуть возражения против требований кредитора, даже в том случае, когда сам должник признал свой долг или отказался от возражений. Такая правовая позиция аргументирована ВСУ в постановлении от 19 декабря 2011 № 6-67цс11. Напомним, что в соответствии со статьей 559 ГК поручительство прекращается вместе с прекращением обеспеченного ею обязательства, а также в случае изменения обязательства без согласия поручителя, вследствие чего увеличился объем его ответственности. Так, например, в том случае, когда банк увеличивает процентную ставку по кредиту без согласия поручителя (даже если повышение ставки обусловлено нарушением должником кредитных условий) или соответствующего условия в договоре поручительства, банк не имеет оснований возлагать на поручителя ответственность за неисполнение или ненадлежащее исполнение должником своих обязательств перед банком. То есть ВСУ придерживается такой позиции, что увеличение процентной ставки по кредиту, осуществленное без согласия поручителя, является основанием для прекращения такого поручительства. Что касается прекращения обязательства путем зачета встречных однородных требований, то постановление ВСУ от 24 октября 2011 № 3-112гс11 и постановление от 3 октября 2011 № 3-86гс11 подтверждают, что в процессе ликвидационной процедуры банка невозможно индивидуальное удовлетворение требований отдельного кредитора путем проведения зачета встречных однородных требований. Так, статья 93 Закона «О банках и банковской деятельности» определяет порядок осуществления ликвидатором мероприятий по подготовке удовлетворения требований кредиторов, к числу которых относится, в частности определение суммы задолженности каждому кредитору и отнесение требований к определенной очереди погашения (статья 96 устанавливает очередность удовлетворения требований к банку). То есть после того как ликвидатором утверждается перечень требований кредиторов, их удовлетворение может осуществляться только в порядке очередности, установленной статьей 96 Закона. Кроме того, статья 602 ГК не допускает зачет однородных требований в случаях, предусмотренных законом. А соответственно, невозможно удовлетворить требования отдельного кредитора вне очереди путем проведения зачета встречных однородных требований в процедуре ликвидации банка. Статья 58 Закона «О банках и банковской деятельности» освобождает банк от ответственности за невыполнение или несвоевременное выполнение обязательств в случае объявления моратория на удовлетворение требований кредиторов. Кроме того, банк на время действия моратория освобождается от начисления неустойки или других финансовых санкций за невыполнение денежных обязательств. Так, постановлением от 17 октября 2011 № 6-42цс11 ВСУ разъясняет, что в тех случаях, когда банк не выполняет свои обязательства, например о перечислении денежных средств с поточного счета вкладчику, у него возникает обязанность выплатить пеню за ненадлежащее выполнение обязательства и проценты за пользование средствами вкладчика. При этом введение моратория в банке не освобождает его от выплаты процентов за пользование средствами, так как сумма процентов не является санкцией. Исходя из постановления № 6-85цс11 от 26.12.2011, Закон «О финансовых услугах и государственном регулировании рынков финансовых услуг» не распространяет свое действие на юридических лиц, не являющихся финучреждениями, а также на физлиц, не являющихся субъектами предпринимательской деятельности. Соответственно, в тех случаях, когда спор о взыскании долга по договору займа возникает между физлицами, он не может быть урегулирован согласно предписаниям закона о финуслугах, так как заимодатель не относится к юрлицам, которые законодательно наделены правом предоставлять финуслуги. В то же время заимодатель имеет право получить от заемщика обусловленные договором займа проценты за пользование деньгами в порядке, предусмотренном гражданским законодательством (ст. ст. 1046 – 1048 ГК). В соответствии с постановлением от 14 ноября 2011 № 6-43цс11 споры касательно выполнения условий договора займа, заключенного участниками хозяйственного общества, но не связанного с уставной деятельностью общества, также решаются в порядке гражданского судопроизводства (ст. 1046 ГК). Верховный Суд Украины, квалифицируя характер правоотношений участников общества, приходит к выводу, что наличие между сторонами корпоративных правоотношений не препятствует заключению ими любых гражданско-правовых сделок, регулирующихся нормами гражданского законодательства и не касающимися уставной деятельности общества. ВЫВОД: ВССУ в очередной раз письмом от 16.01.2012 обобщил обязательные правовые позиции Верховного Суда, сформулированные как выводы в делах по спорам об ипотечных, кредитных и других долговых обязательствах. Из основных правовых позиций ВСУ в спорах, возникающих в сфере применения законодательства, регулирующего обязательственные правоотношения, можно выделить следующие: • кредитор имеет право требовать взыскания задолженности только с поручителя в солидарном порядке, так как поручитель несет самостоятельную ответственность за нарушение должником обязательств; • увеличение процентной ставки по кредиту, осуществленное без согласия поручителя, является основанием для прекращения поручительства; • в процессе ликвидационной процедуры банка невозможно индивидуальное удовлетворение требований отдельного кредитора путем проведения зачета встречных однородных требований; • введение моратория на удовлетворение требований кредиторов банка не освобождает его от выплаты процентов за пользование средствами на счету вкладчика, так как сумма процентов не является санкцией; • наличие корпоративных правоотношений между участниками хозобщества не препятствует заключению любых гражданско-правовых сделок, регулирующихся нормами гражданского законодательства и не касающимися уставной деятельности общества. Ирина Тодоренко, «ЮРИСТ & ЗАКОН» © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

08.02.2012 – 14.02.2012, № 07 СУДЕБНАЯ ПРАКТИКА ВСУ об обязательных нормах, применяемых в спорах об ипотечных, кредитных и других денежных обязательствах Решение споров, возникающих вследствие невыполнения договорных обязательств должниками банков и других финансовых учреждений, на сегодняшний день можно назвать основной работой судебного аппарата. Обязательственные правоотношения между банками, кредиторами и поручителями настолько разнообразны и широкомасштабны, что решение споров, возникающих при реализации таких отношений, сопровождается массой нюансов и особенностей, присущих только сфере финансово-договорных обязательств. Сформированная судебная практика в делах относительно невыполнения ипотечных, кредитных и других долговых обязательств, как неизменный помощник судов и самих должников и кредиторов, в силу своей специфики требует постоянной доработки и обновления. Так, ВССУ в письме от 16.01.2012 в очередной раз представил нам обязательные правовые позиции, сформулированные Верховным Судом. Напомним, что выводы, изложенные в решениях ВСУ, обязательны при выборе правовой нормы, которая подлежит применению в спорных правоотношениях, а соответственно, просто необходимы для ознакомления перед началом судебного процесса. Обязательства, возникающие из договоров и сделок Постановление от 19 декабря 2011 № 6-84цс11 подтверждает, что в случаях нарушения должником обязательства, обеспеченного поручительством, и сам должник, и его поручитель отвечают перед кредитором как солидарные должники. Так, статья 554 ГК предусматривает солидарную ответственность и для должника, и для поручителя. При этом поручитель отвечает перед кредитором в такой же степени, как и сам должник, а кредитор в таком случае имеет право требовать погашения долга как от всех должников вместе, так и от каждого отдельно. Из этого следует, что законодатель не устанавливает для должника и поручителя обязательное процессуальное соучастие, что предоставляет кредитору возможность обратиться в суд с требованием о погашении долга к каждому из них по отдельности или только к одному из них (например, к поручителю). Соответственно, кредитор имеет право требовать взыскания задолженности только с поручителя в солидарном порядке, так как поручитель несет самостоятельную ответственность за нарушение должником обязательств перед таким кредитором. Учитывая то, что поручитель является самостоятельным участником отношений с кредитором, он имеет право выдвинуть возражения против требований кредитора, даже в том случае, когда сам должник признал свой долг или отказался от возражений. Такая правовая позиция аргументирована ВСУ в постановлении от 19 декабря 2011 № 6-67цс11. Напомним, что в соответствии со статьей 559 ГК поручительство прекращается вместе с прекращением обеспеченного ею обязательства, а также в случае изменения обязательства без согласия поручителя, вследствие чего увеличился объем его ответственности. Так, например, в том случае, когда банк увеличивает процентную ставку по кредиту без согласия поручителя (даже если повышение ставки обусловлено нарушением должником кредитных условий) или соответствующего условия в договоре поручительства, банк не имеет оснований возлагать на поручителя ответственность за неисполнение или ненадлежащее исполнение должником своих обязательств перед банком. То есть ВСУ придерживается такой позиции, что увеличение процентной ставки по кредиту, осуществленное без согласия поручителя, является основанием для прекращения такого поручительства. Что касается прекращения обязательства путем зачета встречных однородных требований, то постановление ВСУ от 24 октября 2011 № 3-112гс11 и постановление от 3 октября 2011 № 3-86гс11 подтверждают, что в процессе ликвидационной процедуры банка невозможно индивидуальное удовлетворение требований отдельного кредитора путем проведения зачета встречных однородных требований. Так, статья 93 Закона «О банках и банковской деятельности» определяет порядок осуществления ликвидатором мероприятий по подготовке удовлетворения требований кредиторов, к числу которых относится, в частности определение суммы задолженности каждому кредитору и отнесение требований к определенной очереди погашения (статья 96 устанавливает очередность удовлетворения требований к банку). То есть после того как ликвидатором утверждается перечень требований кредиторов, их удовлетворение может осуществляться только в порядке очередности, установленной статьей 96 Закона. Кроме того, статья 602 ГК не допускает зачет однородных требований в случаях, предусмотренных законом. А соответственно, невозможно удовлетворить требования отдельного кредитора вне очереди путем проведения зачета встречных однородных требований в процедуре ликвидации банка. Статья 58 Закона «О банках и банковской деятельности» освобождает банк от ответственности за невыполнение или несвоевременное выполнение обязательств в случае объявления моратория на удовлетворение требований кредиторов. Кроме того, банк на время действия моратория освобождается от начисления неустойки или других финансовых санкций за невыполнение денежных обязательств. Так, постановлением от 17 октября 2011 № 6-42цс11 ВСУ разъясняет, что в тех случаях, когда банк не выполняет свои обязательства, например о перечислении денежных средств с поточного счета вкладчику, у него возникает обязанность выплатить пеню за ненадлежащее выполнение обязательства и проценты за пользование средствами вкладчика. При этом введение моратория в банке не освобождает его от выплаты процентов за пользование средствами, так как сумма процентов не является санкцией. Исходя из постановления № 6-85цс11 от 26.12.2011, Закон «О финансовых услугах и государственном регулировании рынков финансовых услуг» не распространяет свое действие на юридических лиц, не являющихся финучреждениями, а также на физлиц, не являющихся субъектами предпринимательской деятельности. Соответственно, в тех случаях, когда спор о взыскании долга по договору займа возникает между физлицами, он не может быть урегулирован согласно предписаниям закона о финуслугах, так как заимодатель не относится к юрлицам, которые законодательно наделены правом предоставлять финуслуги. В то же время заимодатель имеет право получить от заемщика обусловленные договором займа проценты за пользование деньгами в порядке, предусмотренном гражданским законодательством (ст. ст. 1046 – 1048 ГК). В соответствии с постановлением от 14 ноября 2011 № 6-43цс11 споры касательно выполнения условий договора займа, заключенного участниками хозяйственного общества, но не связанного с уставной деятельностью общества, также решаются в порядке гражданского судопроизводства (ст. 1046 ГК). Верховный Суд Украины, квалифицируя характер правоотношений участников общества, приходит к выводу, что наличие между сторонами корпоративных правоотношений не препятствует заключению ими любых гражданско-правовых сделок, регулирующихся нормами гражданского законодательства и не касающимися уставной деятельности общества. ВЫВОД: ВССУ в очередной раз письмом от 16.01.2012 обобщил обязательные правовые позиции Верховного Суда, сформулированные как выводы в делах по спорам об ипотечных, кредитных и других долговых обязательствах. Из основных правовых позиций ВСУ в спорах, возникающих в сфере применения законодательства, регулирующего обязательственные правоотношения, можно выделить следующие: • кредитор имеет право требовать взыскания задолженности только с поручителя в солидарном порядке, так как поручитель несет самостоятельную ответственность за нарушение должником обязательств; • увеличение процентной ставки по кредиту, осуществленное без согласия поручителя, является основанием для прекращения поручительства; • в процессе ликвидационной процедуры банка невозможно индивидуальное удовлетворение требований отдельного кредитора путем проведения зачета встречных однородных требований; • введение моратория на удовлетворение требований кредиторов банка не освобождает его от выплаты процентов за пользование средствами на счету вкладчика, так как сумма процентов не является санкцией; • наличие корпоративных правоотношений между участниками хозобщества не препятствует заключению любых гражданско-правовых сделок, регулирующихся нормами гражданского законодательства и не касающимися уставной деятельности общества. Ирина Тодоренко, «ЮРИСТ & ЗАКОН» © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2010 р. N 7/137 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Кондес Л.О. суддів: при секретарі: За участю представників: Від позивача: В.К.С. - за дов. Від відповідача:О.В.В.- за дов. Л.О.В. - за дов. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державне підприємство "Національна енергетична компанія "Укренерго" на рішення Господарського суду м. Києва від 24.12.2009 у справі N 7/137 (...) за позовом Державне підприємство "Національна енергетична компанія "Укренерго" до ВАТ "Акціонерний банк "Енергобанк" про стягнення 78508011,45 грн. за зустрічним позовом Відкритого акціонерного товариства "Акціонерний банк "Енергобанк" до Державного підприємства "Національна енергетична компанія "Укренерго" про стягнення 16271333,96 грн. ВСТАНОВИВ: Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.12.2009 у справі N 7/137 частково задоволено в останньому зміненому 03.12.2009 позивачем варіанті первісний позов Державного підприємства "Національна енергетична компанія "Укренерго" до ВАТ "Акціонерний банк "Енергобанк" про стягнення 4 899 833,82 грн. пені, 9 300 000,00 грн.- інфляційних, 2 124 958,45 грн.- 3 % річних: -підлягає до стягнення з відповідача на користь позивача 7 575 000,01 грн.- інфляційних, 2 065 713,00 грн.- 3 % річних та судові витрати; В решті частини первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено повністю: -підлягає до стягнення з ДП "Національна енергетична компанія "Укренерго" на користь ВАТ "Акціонерний банк "Енергобанк" 16 271 333,96 грн.- боргу та судові витрати. Позивач за первісним позовом, не погодившись з рішенням суду, звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача 4 899 833,82 грн.- пені, 9 300 000,00 грн.- інфляційних, 2 124 958,45 грн.- 3 % річних. Зокрема, скаржник стверджує, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції безпідставно та необгрунтовано відмовлено в частині стягнення пені та звертає увагу на те, що при поданні позовної заяви та заяви про збільшення розміру позовних вимог від 28.05.2009 N 74-юр позивачем подавався розрахунок пені, інфляційних та 3 % річних. Позивач також стверджує, що при розрахунку штрафних санкцій правомірно керувався ст. 231 Господарського кодексу України, оскільки Закон України "Про відповідальність несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" визначає порядок нарахування, перерахування та сплати пені, а не визначає, що єдиною господарською санкцією є пеня. Щодо стягнення з НЕК "Укренерго" 16 271 333,00 грн.- зайво сплачених процентів за вкладом, то позивач вважає,що застосування судом норми частини 3 статті 1060 ЦК України та твердження щодо дострокового повернення депозитних коштів, є помилковим та безпідставно не прийнято до уваги ч. 4 ст. 653 ЦК України, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, скаржник не погоджується із твердженням суду першої інстанції, що сплачені грошові кошти на суму різниці між сплаченими процентами за строковим вкладом і процентами по вкладу на вимогу, коли вкладник достроково вимагає повернення депозитного вкладу, можуть розглядатись як зайво сплачені кошти, що підлягають поверненню. Зазначене твердження суду першої інстанції позивач вважає хибним тому, що відповідно до Рішення Господарського суду м. Києва від 05.11.2009 по справі N 21/83 договір визначено таким, що укладений на інших умовах повернення і не є строковим. Отже, скаржник вважає, що місцевий господарський суд недостатньо оцінив докази по справі, що призвело до неправильного вирішення спору. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу-без задоволення, вважаючи, що підстави для оскарження рішення Господарського суду у даній справі від 24.12.2009 є надуманими, необґрунтованими та не мають під собою правової підстави. Розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів встановила наступне: Як свідчать матеріали справи, Державне підприємство "Національна енергетична компанія "Укренерго" звернулось до суду першої інстанції з позовом до Відкритого акціонерного товариства "Акціонерний банк "Енергобанк" про зобов'язання ВАТ "АБ "Енергобанк" виконати вимоги Договору банківського вкладу (депозиту) N 6/08/В/91/07-08 шляхом перерахування грошових коштів в сумі 75 000 000,00 грн. на рахунок ДП НЕК "Укренерго" та стягнення з ВАТ "АБ "Енергобанк" 3 508 011,45 грн.-штрафних санкцій. Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що відповідач порушив виконання грошових зобов'язань за Договором банківського вкладу N 6/08/В/91/07-08 від 13.05.2009 щодо повернення суми депозиту. Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач декілька разів змінював (збільшував) розмір позовних вимог в частині стягнення штрафних санкцій, а саме: - 28.05.2009 N 74-юр позивач просив суд збільшити розмір позовних вимог та стягнути з відповідача штрафні санкції у сумі 12 456 641,459 грн. (у т. ч. 4 505 313,27 грн.-пені,6 8245 000,00 грн.- інфляційних, 1 126 328,32 грн.- 3 % річних) за період з 21.11.2008 р. по 27.05.2009; - 02.09.2009 N 111-юр - заява про зміну (збільшення) розміру позовних вимог в частині стягнення пені, інфляційних та 3 % річних, в якій позивач просить стягнути з відповідача 4 899 833,82 г рн.- пені,8 025 000,00 грн.- інфляційних та 1 718 109,14 грн.- 3 % річних за період з 21.11.2009 по 31.08.2009; - 03.12.2009 N 01/01-1/7907 заява про зміну (збільшення) розміру позовних вимог, в якій позивач в остаточному варіанті просить суд змінити розмір позовних вимог та стягнути з відповідача 4 899 833,82 грн.- пені, 9 300 000,00 грн.-інфляційних, 2 124 958,45 грн.- 3 % річних за період з 21.11.2008 по 06.11.2009. У відзиві на позовну заяву відповідач просить відмовити у позові в частині стягнення штрафних санкцій у розмірі 4 899 833,82 грн., стверджуючи, що зазначені вимоги є необґрунтованими, безпідставними, неправомірними, які не базуються на договорі між сторонами, тому не підлягають задоволенню. 20.11.2009 ВАТ "АБ "Енергобанк" подало зустрічну позовну заяву до ДП НЕК "Укренерго" в порядку ст. 60 ГПК України про стягнення 16 271 333,96 грн.- в повернення зайво сплачених банком процентів за вкладом за період з 15.05.2008 по 31.10.2009. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.11.2009 зустрічний позов ВАТ "АБ "Енергобанк" прийнято для спільного розгляду з первісним позовом. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ВАТ "АБ "Енергобанк" посилається на те, що згідно рішення Господарського суду м. Києва від 07.07.2009 р. у справі N 25/130, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.09.2009, розірвано Договір банківського вкладу N 6/08/В/91/07-08 від 13.05.2008 р., який укладений між ДП НЕК "Укренерго" та ВАТ "АБ "Енергобанк" та повернуто ДП НЕК "Укренерго" 75 000 000,00 грн. Враховуючи те, що депозитні кошти повернуто достроково, ВАТ "АБ "Енергобанк", керуючись нормами частини 3 статті 1060 Цивільного кодексу України, просить суд стягнути з ДП НЕК "Укренерго" зайво сплачені проценти за вкладом у розмірі 16 271 333,96 грн. У відзиві на зустрічний позов ДП "НАЕК "Укренерго" просить відмовити у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на помилковість застосування позивачем за зустрічним позовом норм частини 3 статті 1060 Цивільного кодексу України та помилковість твердження щодо дострокового повернення депозитних коштів. Колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції щодо порушення прав позивача за первісним позовом внаслідок невиконання ВАТ "АБ "Енергобанк" своїх зобов'язань за Договором і у зв'язку з цим часткового задоволення первісного позову, а саме: 7 575 000,00 грн.- інфляційних та 2 065 713,00 грне.-3 % річних та погоджується з висновком суду за зустрічним позовом, що зустрічні позовні вимоги є нормативно та документально доведеними, а тому підлягають задоволенню, з огляду на наступне: Як свідчать матеріали справи, 13.05.2008 між ВАТ "Акціонерний банк "Енергобанк" (далі - АБ "Енергобанк") та Державним підприємством "Національна енергетична компанія "Укренерго" (далі - НЕК "Укренерго") був укладений Договір банківського вкладу (депозиту) N 6/08/В/91/07-08 (далі - Договір), за у мовами якого АБ "Енергобанк" зобов'язався прийняти грошові кошти (вклад) від НЕК "Укренерго" та виплачувати вкладникові суму депозиту та проценти на неї на умовах та в порядку, встановлених відповідно до умов договору. Строк розміщення вкладу визначений до 13 травня 2010 року. Наявні у справі докази свідчать про те, що на момент звернення позивача з первісним позовом до суду залишок коштів на депозитному рахунку в ВАТ "АБ "Енергобанк" становив 75 000 000,00 грн. Рішенням Господарського суду м. Києва від 07.07.2009 р. у справі N 25/130, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.09.2009, Договір банківського вкладу (депозиту) N 6/08/В/91/07-08 від 13.05.2008 розірвано та зобов'язано повернути ДП НЕК "Укренерго" кошти в сумі 75 000 000,00 грн. 06.11.2009 ВАТ "АБ "Енергобанк" добровільно повернув позивачу за первісним позовом 75 000 000,00 грн. Оскільки станом на 02.09.2010 вже прийнято рішення Господарським судом м. Києва в частині зобов'язання відповідача виконати умови Договору, шляхом перерахування грошових коштів з депозитного рахунку N 26152325401 на поточний рахунок НЕК "Укренерго" в сумі 75 000 000,00 грн., позивач в заяві до суду від 02.09.2009, керуючись ч. 4 ст. 22 ГПК України, просив зменшити розмір позовних вимог на вказану суму, тобто змінив кількісні показники, у яких виражається позовна вимога, в тому числі ціна позову (ч. 3 статті 55 ГПК України). Суд першої інстанції прийняв від позивача зменшення розміру позовних вимог, і, отже, має місце нова ціна позову, виходячи із якої судом першої інстанції і був вирішений спір. В заяві про зміну первісних позовних вимог від 03.12.2009. ДП НЕК "Укренерго" вказує на несвоєчасне виконання зобов'язань з повернення грошових коштів відповідачем за первісним позовом та керуючись п. 6 ст. 231 ГК України просить стягнути з останнього штрафні санкції у розмірі 4 899 833,82 грн. Колегія суддів вважає надуманими та необгрунтованими підстави для оскарження рішення в частині стягнення штрафних санкцій, з огляду на таке: Згідно ст. 230 ГК України штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Необхідно звернути увагу на те, що позивач у позові не зазначив, який саме вид штрафних санкцій він застосовує, вимагаючи їх стягнення. Ст. 549 ЦК України дає визначення поняття неустойки. Ст. 625 ЦК України визначена відповідальність за порушення грошового зобов'язання та передбачене право кредитора вимагати від боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Термінів неустойка, штраф, пеня положення цієї статті не містять. Ст. 231 ГК України визначає розмір штрафних санкцій. Так, згідно ч. 6 цієї статті штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України за весь час користування грошовими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Частиною 1 ст. 231 ГК України встановлено, що законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Спеціальним законом, який визначає відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, є Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань". Цей закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Статтею 1 цього Закону визначено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Як вбачається з Договору банківського вкладу N 6/08/В/91/07-08 від 13.05.2009, то він не передбачає тієї чи іншої відповідальності відповідача за невиконання грошових зобов'язань шляхом сплати неустойки у будь-якій формі. Отже, вимога позивача щодо стягнення з відповідача штрафних санкцій у розмірі 4 899 833,82 грн. є необґрунтованою, безпідставною, не ґрунтується на договорі між сторонами та цілком правомірно не була задоволена судом першої інстанції. Разом з тим, позивач, керуючись частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України нарахував та просить стягнути з відповідача 9 300 000,00 грн.- інфляційних та 2 124 958,45 грн.- 3 % річних, але чомусь посилається в апеляційній скарзі на заяву про збільшення позовних вимог від 28.05.2009 N 74-юр, в якій йдеться про збільшення розміру інфляційних нарахувань до 6 825 000,00 грн. та 3 % річних - до 1 126 328,32 грн. згідно розрахунку станом на 27.05.2009. Суд першої інстанції обґрунтовано здійснив сам перерахунок інфляційних та 3 % річних,з яким погоджується колегія суддів,з посиланням на те, що позивач невірно визначив розмір заявлених до стягнення сум, відповідно до якого з відповідача за первісним позовом підлягає стягненню 7 575 000,00 грн.- інфляційних та 2 065 713,00 грн.- 3 % річних. Позивачем були невірно нараховані інфляційні втрати,починаючи з грудня 2008 р., а треба нараховувати, починаючи із січня 2010 р. (див. лист Верховного Суду України від 03.04.97 р. N 62-97юр "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ"). Позивач здійснив помилково розрахунок інфляційних втрат у спірному періоді, застосувавши середній індекс інфляції 1,124, а треба - 1,101. Щодо 3 % річних, незважаючи на те, що 30.11.2008 р. банк (відповідач) повернув 50 000 000, 00 грн. на вимогу Листа позивача від 19.11.2008 р., однак при їх розрахунку позивачем необґрунтовано продовжено нарахування прострочення на цю суму до 11.12.2008 р. Щодо зустрічних позовних вимог про стягнення з ДП НЕК "Укренерго" зайво сплачених процентів за вкладом у розмірі 16 271 333,96 грн., то місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що зазначені вимоги є нормативно та документально доведеними ВАТ "АБ "Енергобанк" та підлягають задоволенню з таких підстав: За умовами Договору (п. 1.2) строк перерахування грошових коштів - до 13.05.2010. Відповідно до пункту 2.5 Договору вкладник має право на дострокове повернення депозитного вкладу або його частини. Як свідчать наявні у справі докази, 30.11.2008 АБ "Енергобанк" достроково повернув ДП НЕК "Укренерго" частину вкладу у розмірі 50 000 000,00 грн., 17.12.2008 - 10 000 000,00 грн., 18.12.2008- 10 000 000.00 грн., 31.12.2008 - 5 000 000.00 грн., що разом становить 75 000 000,00 грн. 06.11.2009 повернуто ще 75 000 000,00 грн. - залишок вкладу. Таким чином, ВАТ "АБ "Енергобанк" повністю виконав зобов'язання з повернення коштів. Відповідно до ч. 3 ст. 1060 ЦК України, якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку, або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент. Договором банківського вкладу N 6/08/В/91/07-08 від 13.05.2008 процент при достроковому поверненні вкладу не встановлений. Рішенням правління ВАТ "АБ "Енергобанк" (Протокол N 5 від 21.03.2002) за вкладами на вимогу встановлений 1 % річних. Статтею 7 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" передбачено,що банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні рахунки. Згідно п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12.11.2003 N 492 банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки та вкладні (депозитні) рахунки. Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою Правління Національного банку України 17.06.2004 N 280 встановлює порядок ведення рахунків бухгалтерського обліку, визначає характеристику і коротке призначення рахунків для відображення інформації за типовими операціями. За рахунками Плану рахунків відображаються операції, що визначені законодавством України,у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку України. відповідно до їх економічної суті. У класі 2 Плану рахунків відображаються операції з клієнтами, зокрема, операції за розрахунками, наданими кредитами та залученими вкладами (депозитами).Рахунки цього класу використовуються для обліку операцій за розрахунками з клієнтами (крім банків)- суб'єктами господарювання, органами державної влади та самоврядування. фізичними особами. Кошти на вимогу суб'єктів господарювання обліковуються на рахунках групи 260. Зокрема, рахунок 2600 призначений для обліку вкладів (депозитів) на вимогу суб'єктів господарювання, у тому числі поточних рахунків суб'єктів господарювання та розрахунків за ними. Строкові кошти суб'єктів господарювання обліковуються на рахунках групи 261. Так, рахунок 2610 призначений для обліку короткострокових вкладів (депозитів) суб'єктів господарювання, рахунок 2615 призначений для обліку довгострокових вкладів (депозитів) суб'єктів господарювання. Пунктом 1.2 Договору встановлено, що НЕК "Укренерго" відрито депозитний рахунок N 26152325401, тобто, рахунок для обліку довгострокового вкладу (депозиту) суб'єкта господарювання. Отже, якби вкладником був розміщений вклад на вимогу, то такі кошти обліковувалися б на рахунку 2600, як поточному рахунку суб'єкта господарювання. Таким чином, рішення банку про встановлення відсотків за залишками на поточних рахунках застосовується і до вкладів на вимогу, оскільки в даному випадку термін "вклад на вимогу" є тотожним терміну "поточний рахунок", облік таких коштів здійснюється на одному й тому ж рахунку, режим використання таких коштів однаковий. Щодо посилань скаржника на рішення Господарського суду м. Києва від 05.11.2009 у справі N 21/83, в якому договір визначено таким, що укладений на інших умовах повернення і не є строковим, то зазначене рішення не містить висновку про те, що Договір банківського вкладу не є строковим і укладений на інших умовах повернення. Отже, посилання скаржника на рішення Господарського суду м. Києва від 05.11.2009 у справі N 21/83, як на факти, встановлені рішення господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), відповідно до ст. 35 ГПК України, є безпідставним. Матеріали справи свідчать про те, що за період з 15.05.2008 по 31.10.2009 банком сплачені проценти за вкладом у розмірі 17 750 546,14 грн., що нараховані за ставкою 12 % річних (розрахунок в матеріалах справи). Нарахування процентів за цей же період (з 15.05.2008 р. по 31.10.2009 р.) за ставкою 1 % річних становить 1 479 212,18 грн. (розрахунок в матеріалах справи). 02.11.2009 р. ВАТ "АБ "Енергобанк" заявив ДП НЕК "Укренерго" вимогу про сплату 16 271 333,96 грн., яка залишена без задоволення. За таких обставин, сплачені грошові кошти на суму різниці між сплаченими процентами за строковим вкладом і процентами по вкладу на вимогу у випадку, коли вкладник достроково вимагає повернення депозитного вкладу, можуть розглядатися як зайво сплачені кошти, що підлягають поверненню. Оскільки договором банківського вкладу процент при достроковому поверненні вкладу не встановлений, банківська установа має право вимагати повернення грошових коштів на суму різниці між сплаченими процентами за строковим вкладом та процентами по вкладу на вимогу у випадку, коли вкладник достроково вимагає повернення депозитного вкладу. ДП НЕК "Укренерго" відповідно до процесуальних норм ст.ст. 33, 34 ГПК України не спростував у встановленому порядку належними та допустимими доказами обставини, які викладені в зустрічному позові, не оспорив розміру зустрічних вимог, а тому суд першої інстанції правомірно задовольнив зустрічний позов, який нормативно та документально є доведеним. З огляду на викладене,колегія суддів залишає без задоволення апеляційну скаргу, як необґрунтовану, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки вважає, що суд правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд,- ПОСТАНОВИВ: 1.Рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2009 р. у справі N 7/137 залишити без змін, а апеляційну скаргу Державного підприємства "Національна енергетична компанія "Укренерго " - без задоволення. 2.Матеріали справи N 7/137 повернути до Господарського суду міста Києва. Головуючий суддя Судді © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА від 21 травня 2012 року Верховний Суд України у складі: головуючого - Романюка Я. М., суддів: Балюка М. І., Барбари В. П., Берднік І. С., Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Григор'євої Л. І., Гриціва М. І., Гуля В. С., Гуменюка В. І., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Заголдного В. В., Канигіна Г. В., Кліменко М. Р., Ковтюк Є. І., Колесника П. І., Короткевича М. Є., Косарєва В. І., Кузьменко О. Т., Лященко Н. П., Онопенко В. В., Охрімчук Л. І., Патрюка М. В., Пивовара В. Ф., Пилипчука П. П., Потильчака О. І., Редьки А. І., Сеніна Ю. Л., Таран Т. С., Шицького І. Б., Школярова В. Ф., Яреми А. Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Дочірній Банк Сбербанку Росії" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2011 року, встановив: У квітні 2009 року публічне акціонерне товариство "Дочірній Банк Сбербанку Росії" (далі - ПАТ "Дочірній Банк Сбербанку Росії") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно боргу за кредитним договором. Позивач зазначав, що 25 квітня 2008 року ним було укладено з відповідачем ОСОБА_1 кредитний договір, за яким останньому надано в кредит 2800000 доларів США на строк до 25 квітня 2015 року під 14 % річних з обов'язком повернення його щомісячно частинами відповідно до погодженого графіку. Серед іншого договором було передбачено право банку вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів в разі прострочення позичальником повернення чергової частини кредиту. Також 25 квітня 2008 року з метою забезпечення виконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором банком було укладено з відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договори поруки. Посилаючись на те, що позичальник ОСОБА_1 з листопада 2008 року чергових платежів щодо повернення кредиту не вносить та ні він, ні поручителі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 його вимоги про дострокове повернення частини кредиту, що залишилася, та сплати процентів не виконали, позивач просив стягнути солідарно з усіх відповідачів - позичальника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 3086364,74 доларів США заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2011 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2011 року, позов задоволено. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять скасувати зазначену вище ухвалу касаційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в позові до поручителів і звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Зокрема, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вказують, що на відміну від ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2009 року як суду касаційної інстанції в цій справі суд касаційної інстанції зробив висновок, що умова договору поруки про дію поруки до повного виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком за кредитним договором свідчить про встановлення сторонами договору поруки строку дії поруки, а оскільки кредитна заборгованість позичальником не погашена, то порука не припинилася. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1, ОСОБА_4 на підтримання заяви та представників ПАТ "Дочірній Банк Сбербанку Росії" Проценко І. В. та Шило Н. Є. на її заперечення, перевіривши наведені заявниками доводи, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до ч. 2 ст. 360 4 ЦПК України, в редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із заявою про перегляд судового рішення Верховним Судом України, суд скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, якщо установить, що воно є незаконним. Ухвалюючи рішення про стягнення всієї суми кредиту, процентів за користування ним та пені солідарно з позичальника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що банк відповідно до закону та умов договору у зв'язку з простроченням позичальником ОСОБА_1 повернення чергової частини кредиту правомірно пред'явив вимогу до позичальника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про дострокове повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, відтак, позичальник повинен сплатити зазначені вище суми, а оскільки порука ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не припинилася, то є підстави і для їх солідарної з позичальником відповідальності. Такий висновок є правильним. Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Судом встановлено, що 25 квітня 2008 року ПАТ "Дочірній Банк Сбербанку Росії" з відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким останньому надано в кредит 2800000 доларів США на строк до 25 квітня 2015 року під 14 % річних з обов'язком повернення його частинами помісячно згідно з погодженим сторонами графіком. Тоді ж 25 квітня 2008 року з метою забезпечення виконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором банком було укладено договори поруки з ОСОБА_2 та ОСОБА_3, за якими останні зобов'язалися відповідати перед банком за виконання ОСОБА_1 всіх своїх зобов'язань за кредитним договором. Серед іншого згідно з п. 2.1 договорів поруки порукою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було забезпечено також і зобов'язання позичальника ОСОБА_1 щодо повернення суми кредиту достроково у випадках, передбачених законодавством та договором. На підставі ч. 2 ст. 1054 та ч. 2 ст. 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Судом також встановлено, що з листопада 2008 року позичальник ОСОБА_1 припинив внесення чергових щомісячних платежів щодо повернення кредиту. У зв'язку з цим в лютому 2009 року банк пред'явив вимогу до позичальника ОСОБА_1, а в березні 2009 року - до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про дострокове повернення всієї суми позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Встановивши, що пред'явлена банком в лютому 2009 року вимога до позичальника ОСОБА_1 про дострокове повернення частини позики останнім не виконана, та що банк пред'явив таку ж вимогу в березні 2009 року до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а в квітні 2009 року, тобто в межах встановленого законом шестимісячного строку, звернувся із зазначеним позовом до суду, суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що порука поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не припинилася. Разом з тим, посилання заявників на незаконність умови договорів поруки про її припинення після повного виконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов'язань за укладеним з банком кредитним договором є встановленим сторонами договору поруки строком дії поруки, є правильним. Так, відповідно до ч. 1 ст. 251 та ч. 1 ст. 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, і визначається він роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а не посиланням на подію, яка має настати. Вказівкою на подію, яка має неминуче настати, визначається термін - певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч. 2 ст. 251, ч. 2 ст. 252 ЦК України). В той же час, оскільки інше тлумачення судом зазначеної умови договорів поруки не призвело до неправильного вирішення справи по суті, то в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись п. 1 ст. 355, ч. 1 ст. 360 4, п. 1 ч. 1 ст. 360 3 ЦПК України, в редакції, чинній до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справ Верховним Судом України" від 20 жовтня 2011 року N 3932-VI, Верховний Суд України постановив: У задоволенні заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я. М. Романюк Судді: М. І. Балюк В. П. Барбара І. С. Берднік С. М. Вус Л. Ф. Глос Т. В. Гошовська Л. І. Григор'єва М. І. Гриців В. С. Гуль В. І. Гуменюк А. А. Ємець Т. Є. Жайворонок В. В. Заголдний Г. В. Канигіна М. Р. Кліменко Є. І. Ковтюк П. І. Колесник М. Є. Короткевич В. І. Косарєв О. Т. Кузьменко Н. П. Лященко В. В. Онопенко Л. І. Охрімчук М. В. Патрюк В. Ф. Пивовар П. П. Пилипчук О. І. Потильчак А. І. Редька Ю. Л. Сенін Т. С. Таран І. Б. Шицький В. Ф. Школяров А. Г. Ярема © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ УХВАЛА від 11 липня 2012 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого - Кузнєцова В. О., суддів: Ізмайлової Т. Л., Кадєтової О. В., Мостової Г. І., Остапчука Д. О., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору поруки дійсним, стягнення заборгованості за кредитним договором, та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит", філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит", третя особа - ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит" на рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 30 листопада 2011 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 16 лютого 2012 року, встановила: У травні 2010 року ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит", посилаючись на порушення умов кредитного договору, звернулося в суд з позовом, у якому, з урахуванням уточнень, просило визнати договір поруки N H-84-aisp-2007 від 12 листопада 2008 року, укладений між Банком та ОСОБА_4, дійсним, стягнути з ОСОБА_3 129712 грн. 62 коп. заборгованості за кредитним договором та судові витрати, стягнути з ОСОБА_4 265488 грн. 80 коп. заборгованості за кредитним договором та судові витрати. У квітні 2010 року ОСОБА_4 звернувся в суд із зустрічним позовом до ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит", у якому, посилаючись на обман зі сторони працівників Банку, з урахуванням уточнень, просив визнати договір поруки N H-84-aisp-2007 від 12 листопада 2008 року, укладений між Банком та ОСОБА_4, недійсним та стягнути з Банку на його користь 136832 грн. 29 коп. збитків та судові витрати. Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 30 листопада 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 16 лютого 2012 року, позов ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит" 129712 грн. 62 коп. заборгованості по кредиту, 1700 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. У решті позову відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано договір поруки N H-84-aisp-2007 від 12 листопада 2008 року, укладений між Банком та ОСОБА_4, недійсним. Стягнуто з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_4 136832 грн. 29 коп. збитків та 220 грн. судових витрат. У касаційній скарзі ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частково задовольняючи позов ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит", суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що відповідачка ОСОБА_3 належним чином не виконувала умови кредитного договору, тому позивач має право задовольнити свої вимоги шляхом стягнення заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентів та пені. Задовольняючи зустрічний позов та визнаючи договір поруки недійсним, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що працівниками Банку ОСОБА_4 навмисно був введений в оману щодо обставин, які мають істотне значення шляхом замовчування фактичних даних щодо природи правочину, зокрема відсутності предмету основного зобов'язання. Проте, з такими висновками судів погодитися не можна, виходячи з наступного. З матеріалів справи вбачається, що між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит", правонаступником якого є ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", в особі філії "Південне регіональне управління" та ОСОБА_3 13 вересня 2007 року було укладено кредитний договір N H-84-aisp-2007, згідно якого Банк надав останній у тимчасове користування 36403 доларів США, що еквівалентно 288526 грн. 54 коп., на період з 13 вересня 2007 року по 12 вересня 2014 року зі сплатою відсотків за користування кредитом, з цільовим призначенням - придбання транспортного засобу. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору 13 вересня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_3 було укладено договір застави транспортного засобу, згідно якого Банку було передано в заставу автомобіль марки "NISSAN X-TREIL", 2007 року випуску, шасі N JNITBNT31U0002145, серія ВТС N 014526. У зв'язку з неналежним виконанням боржником зобов'язання за кредитним договором, заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 19 травня 2008 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" 178414 грн. 23 коп. заборгованості за кредитним договором, 1904 грн. 10 коп. за прострочені відсотки та 762 грн. 42 коп. пені станом на 05 березня 2008 року. 12 листопада 2008 року у порядку забезпечення кредитного договору між ОСОБА_4 та ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" було укладено договір поруки N H-84-aisp-2007, за умовами якого ОСОБА_4 взяв на себе зобов'язання у випадку неналежного виконання боржником зобов'язань за зазначеним кредитним договором відповідати перед банком нарівні з ОСОБА_3 як солідарні боржники. (пп. 2.1, 2.2 договору поруки). Згідно ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Відповідно п. 3.9 кредитного договору у разі несвоєчасного повернення кредиту або несвоєчасної сплати процентів за користування кредитними ресурсами, як у випадку настання строку повернення кредиту (його частини) та/або строку сплати процентів, так й у випадку виникнення відповідно до умов цього Договору зобов'язання позичальника достроково повернути кредитні ресурси та сплатити проценти, Банк має право видати наказ про примусову сплату боргового зобов'язання. Обґрунтовуючи підставність позову, ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" посилалось на те, що ОСОБА_3 не своєчасно сплачувала щомісячні платежі за користування кредитними коштами, внаслідок чого за період з 11 вересня 2007 року по 05 травня 2010 року виникла заборгованість за договором в розмірі 364908 грн. 47 коп., яку Банк просив стягнути у солідарному порядку з відповідачів. Наслідки порушення договору позичальником передбачені ч. 2 ст. 1050, ч. 2 ст. 1054 ЦК України, відповідно до яких, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. За таких обставин, коли ОСОБА_3 зобов'язання по кредитному договору виконувала не належним чином, то ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" у відповідності до ч. 2 ст. 1050, ч. 2 ст. 1054 ЦК України вправі вимагати дострокового стягнення заборгованості по кредитному договору, у тому числі солідарно і з ОСОБА_4 як поручителя. Оскільки зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то дострокове присудження до виконання основного зобов'язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішення суду і не виключає стягнення процентів, пені і збитків та інших штрафних санкцій, передбачених угодою, до дня фактичного задоволення вимоги(повного розрахунку). Звернення до суду з вимогою про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором у зв'язку з порушенням умов договору згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України не означає односторонньої відмови від договору, а є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов'язань. Це спосіб цивільно-правової відповідальності боржника. У подальшому при невиконанні рішення суду у кредитора виникає право стягнути суми, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. У порушення ст. ст. 212 - 214 ЦПК України, не визначившись з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що кредитний договір, який був чинним на момент укладання оспорюваного договору поруки, міг бути забезпечений у будь-який спосіб, передбачений чинним законодавством, у тому числі і порукою. Наявність заочного рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 19 травня 2008 року, яким з ОСОБА_3 на користь банку стягнуто заборгованість по кредитному договору станом на 2008 рік, не свідчить про припинення основного зобов'язання за кредитним договором та відсутність підстав для укладання з ОСОБА_4 договору поруки за вказаним договором після набрання чинності зазначеним рішенням суду. Вирішуючи питання про наявність у діях банку ознак обману щодо надання достовірної інформації при укладанні оспорюваного договору поруки, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що зазначений договір підписано власноручно ОСОБА_4 та не врахував, що актом державного виконавця про опис та арешт майна від 24 вересня 2009 року заставний автомобіль було передано на відповідальне зберігання ОСОБА_4 Зазначені обставини свідчать про обізнаність ОСОБА_4 про існування рішення суду про дострокове стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором. Зазначаючи про наявність в діях банку ознак обману по відношенню до ОСОБА_4, суд у порушення ст. 212 ЦПК України на зазначені обставини уваги не звернув та належної оцінки їм не дав. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, у порушення ст. 303 ЦПК України, на зазначене уваги не звернув і апеляційний суд. Зазначені порушення процесуального закону унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та є у відповідності до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування ухвалених у даній справі судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 335, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" в особі філії "Південне регіональне управління" АТ "Банк "Фінанси та Кредит" задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 30 листопада 2011 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 16 лютого 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В. О. Кузнєцов Судді: Т. Л. Ізмайлова О. В. Кадєтова Г. І. Мостова Д. О. Остапчук © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА від 22 грудня 2010 року Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Патрюка М. В., суддів - Григор'євої Л. І., Гуменюка В. І., Жайворонок Т. Є., Луспеника Д. Д., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 24 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 7 грудня 2009 року, встановила: У травні 2008 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що в січні 2007 року вона позичила в борг ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 689962 грн., про що була надана відповідна розписка, в якій обумовлювалося, що борг буде повернутий на її вимогу. Оскільки відповідач ухиляється від повернення грошових коштів, позивачка, уточнивши позовні вимоги, просила суд стягнути з відповідача борг у розмірі 689962 грн., три проценти річних у розмірі 18784 грн. та індекс інфляції в розмірі 107629 грн. 51 коп. за невиконання боргового зобов'язання, 100 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди та судові витрати. Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 24 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 7 грудня 2009 року, позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 689962 грн., індекс інфляції в розмірі 6713 грн. 33 коп., три проценти річних у розмірі 27598 грн. 48 коп., 1700 грн. судового збору та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; у решті позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" справа розглядається за правилами ЦПК України від 18 березня 2004 року (в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року). Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що відповідно до висновку почеркознавчої експертизи розписка від 1 лютого 2008 року підписана саме відповідачем і є підтвердженням укладення договору позики між сторонами. Також положення ст. 625 ЦК України передбачають сплату боржником, який прострочив виконання грошового зобов'язання, суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. Проте з таким висновком погодитися не можна. Відповідно до положень ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають. Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Позивач посилалась на те, 1 лютого 2008 року ОСОБА_4 надав їй розписку про те, що на 1 лютого 2008 року його борг перед нею складає 689962 грн., який він зобов'язався повернути на її вимогу (а. с. 104). Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей. Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 зазначав, що не складав і не підписував розписку від 1 лютого 2008 року та взагалі 1 лютого 2008 року знаходився на території Росії. Проте суд належним чином зазначених доводів не перевірив; усупереч вимогам ст. ст. 214, 215 ЦПК України не встановив та не зазначив у рішенні, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися заперечення, якими доказами вони підтверджуються; не навів доводів, що їх спростовують. Крім того, суд відмовив у витребуванні відповідних доказів від митно-пограничних органів Росії, не навівши правових підстав такої відмови. Як на доказ, що безперечно свідчить про те, що підпис у розписці виконаний відповідачем, суд послався на висновок судово-почеркознавчої експертизи N 5066/02 від 18 листопада 2008 року (а. с. 173 - 178). При цьому суд першої інстанції, посилаючись на указаний висновок експертизи, не врахував, що для проведення такого дослідження суд повинен надати експерту вільні, умовно-вільні та експериментальні зразки почерку (цифрових записів, підпису) особи, яка підлягає ідентифікації. Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року N 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з'ясувати, чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи, достатність поданих об'єктів дослідження, узгодженість висновку з матеріалами справи. Проте питання відібрання експериментальних зразків підпису (почерку) ОСОБА_4 судом не розглядалось, а в якості документів, що містять зразки його підпису, експерту були направлені документи, надані позивачкою. Разом з тим факт перебування ОСОБА_4 1 лютого 2008 року на території Росії підтверджується доданими до касаційної скарги матеріалами, а саме наданим Управлінням Федеральної міграційної служби по Ростовській області роздрукуванням інформації з бази даних. Ці матеріали підлягають перевірці, оскільки відповідач на ці обставини посилався як в суді першої інстанції, так і при подачі апеляційної скарги, проте вони залишитись без належної правової уваги судів. Також суд до наведених заперечень відповідача віднісся формально, порушив вимоги ч. 4 ст. 10 ЦПК України, яка зобов'язує суд сприяти всебічному та повному з'ясуванню обставин справи, зокрема: роз'яснити право про можливість призначення відповідної експертизи, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. Отже, суд не звернув уваги на клопотання представника відповідача про необхідність призначення повторної почеркознавчої експертизи, оскільки це має значення для правильного та об'єктивного вирішення спору, однак таке клопотання було залишене судом узагалі без розгляду, а повторно подане аналогічне клопотання - без задоволення. За таких обставин ухвалені судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 24 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 7 грудня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М. В. Патрюк Судді: Л. І. Григор'єва В. І. Гуменюк Т. Є. Жайворонок Д. Д. Луспеник УХВАЛА 22.12.2010 №6-4994св10 © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА від 18 липня 2012 року Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Яреми А. Г., судді: Григор'євої Л. І., Жайворонок Т. Є., Охрімчук Л. І., Патрюка М. В., Лященко Н. П., Онопенка В. В., Романюка Я. М., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_9 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11 про стягнення коштів за договором позики встановила: У квітні 2010 року ОСОБА_9 звернулася до суду із позовом, мотивуючи вимоги тим, що 7 листопада 2007 року вона за договором позики передала відповідачам 1 тис. доларів США та 750 грн., які вони зобов'язувались повернути до 28 листопада 2008 року та сплачувати щомісячно 10 відсотків за користування коштами, про що написали розписку. Вказувала, що у квітні 2008 року відповідачі повернули їй лише частину коштів в розмірі 100 доларів США та 75 грн. Просила стягнути з ОСОБА_10 та ОСОБА_11 7135 грн. 50 коп. основного боргу та 20588 грн. відсотків за користування коштами. Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 травня 2010 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_11 та ОСОБА_10 на користь ОСОБА_9 7132 грн. 50 коп. основного боргу за договором позики, 20588 грн. процентів від суми позики, судовий збір в сумі 277 грн. 21 коп. та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 22 липня 2010 року рішення міського суду скасовано. Стягнуто з ОСОБА_11 та ОСОБА_10 солідарно на користь ОСОБА_9 7132 грн. 50 коп. основного боргу, три проценти річних від простроченої суми в розмірі 549 грн. 90 коп., 71 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено. У лютому 2012 року ОСОБА_9 подала заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" до правовідносин сторін - фізичних осіб із договору позики. В обґрунтування заяви ОСОБА_9 додала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, в якій, на думку заявниці, по-іншому застосована зазначена правова норма. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року справу за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11 про стягнення коштів за договором позики допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Так, ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_9, суд першої інстанції виходив з факту укладення сторонами - фізичними особами договору позики, за умовами якого позикодавець має право одержувати щомісячно від позичальників 10 % від суми позики. Оскільки відповідачі не виконали умови договору, суд на підставі ст. ст. 525, 526, 530, ч. 3 ст. 545, 536, ч. 1 ст. 1046, 1048 ЦК України стягнув на користь позивачки суму боргу та проценти за користування коштами. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що на правовідносини сторін поширюється дія Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", з урахуванням яких ОСОБА_9 не мала визначених цим законом повноважень на надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів. В той же час, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, що надана заявницею як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, в справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_12 про стягнення позики та процентів за користування коштами, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій, зазначав, що суди помилково застосували до спірних правовідносин Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", оскільки цей закон регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам, який на правовідносини фізичних осіб, які не є учасниками ринку фінансових послуг, не поширюється. Таким чином, вбачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" в частині права позикодавців - фізичних осіб на отримання від позичальників обумовлених договором процентів за користування позикою (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні одних і тих самих норм права - ст. 1048 ЦК України та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Верховний Суд України виходить із такого. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року, який набрав чинності 23 серпня 2001 року, встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії та регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам. В Законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. У частинах 1, 2 ст. 2 Закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з наданням фінансових послуг. Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності. Визначення фінансових установ дано у п. 1 ст. 1 Закону. У п. 7 ст. 1 Закону наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг. В ч. 4 ст. 5 Закону вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції. Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства. З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. Позивачка за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин. У свою чергу поняття "фінансова послуга" не пов'язане лише із фінансовими установами. Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п. п. 6, 7 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст. ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. Якщо Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (ст. ст. 553 - 559, 1046 - 1053). Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України. До зазначеного висновку слід дійти і з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону у часі), виходячи з яких у випадку колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного і того ж питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у випадку, коли про скасування старих норм прямо зазначено у новому законі, так і у випадку, коли таких застережень у новому законі немає. Відтак, ураховуючи, що ОСОБА_9 не відноситься до суб'єктів, на яких поширюється дія Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (не є учасником ринку фінансових послуг), суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року в частині відмови ОСОБА_9 в задоволенні позову про стягнення відсотків за користування коштами за договором позики підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись ст. ст. 360 2, 360 3, 360 5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_9 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_9 про стягнення відсотків за користування коштами за договором позики скасувати, передати справу в цій частині на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А. Г. Ярема Судді: Л. І. Григор'єва Т. Є. Жайворонок В. В. Онопенко Н. П. Лященко М. В. Патрюк Л. І. Охрімчук Я. М. Романюк * * * Правова позиція (постанова Верховного Суду України від 18 липня 2012 року N 6-79цс12) Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України. ПОСТАНОВА від 18.07.2012 р. №6-79цс12 ____________ © ТОВ "Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА", 2013 © ТОВ "ЛІГА ЗАКОН", 2013