Постановление БП-ВС об отказе Приватбанку в обращении взыскания на предмет залога и возможности солидарного взыскания с Акцента банка и физлица

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2018 року

м. Київ

Справа N 202/29241/13-ц

Провадження N 14-118цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року (суддя Мороз В.П.) та ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2016 року (судді Бараннік О.П., Пономарь З.М., Посунся Н.Є.) в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк", ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави, стягнення грошових коштів,

УСТАНОВИЛА:

У березні 2013 року позивач Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк"), ОСОБА_3, в якому просило суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором N K2H0AK01196242 від 04 липня 2006 року - в розмірі 233 тис. 252 грн 29 коп. витребувати та передати в заклад (володіння) шляхом опису ПАТ КБ "Приватбанк" комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) та звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Skoda", модель "Octavia A5 Elegance", 2006 року випуску, тип транспортного засобу: легковий хетчбек, N кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (далі - Автомобіль), що належить на праві власності ОСОБА_3, з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з наданням повноважень на отримання дубліката свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах державної автомобільної інспекції України на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу або його дубліката для його подальшої реалізації, а також наданням ПАТ КБ "Приватбанк" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнути з відповідачів солідарно 10 тис. грн. з відповідача ОСОБА_3 - витрати на юридичну допомогу у розмірі 3 тис. 200 грн та судові витрати.

Позовну заяву мотивовано тим, що 04 липня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 22 тис. 440 євро, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10,56 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення до 03 липня 2013 року. На забезпечення виконання зобов'язань за указаним кредитним договором у той же день між банком та ОСОБА_3 було укладено договір застави рухомого майна, відповідно до умов якого ОСОБА_3 надав належний йому на праві власності Автомобіль, в заставу ПАТ "КБ "ПриватБанк". Крім того, 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ПАТ "Акцент-Банк" було укладено договір поруки N 167, відповідно до умов якого ПАТ "Акцент-Банк" поручилось за виконання боржником зобов'язань за кредитним договором на суму 10 тис. грн. ОСОБА_3 умови зазначеного кредитного договору щодо повного та своєчасного повернення кредитних коштів не виконує, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, а ПАТ "Акцент-Банк" як поручитель не забезпечив виконання вказаного зобов'язання, тому позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та просив звернути стягнення на предмет застави, а також стягнути солідарно з відповідачів 10 тис. грн.

Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 12 травня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "КБ "ПриватБанк" відмовив.

Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 06 жовтня 2016 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року в частині позовних вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави залишив без змін. Ухвалою цього ж суду від 06 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині позовних вимог до ПАТ "Акцент-Банк", провадження у справі в цій частині закрито.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог до ОСОБА_3, апеляційний суд зазначив, що позивач - ПАТ "КБ "ПриватБанк" не надав суду доказів на підтвердження своїх вимог щодо реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, чим порушив вимоги частини третьої статті 24 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV).

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ПАТ "Акцент-Банк", апеляційний суд виходив із того, що позовні вимоги ПАТ "КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відносяться до юрисдикції господарських судів. При цьому заявлені позовні вимоги не є взаємопов'язаними і їх окремий розгляд не впливає на вирішення спору по суті.

27 жовтня 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ "КБ "ПриватБанк", у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, позивач просив рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржуваними судовими рішеннями ПАТ "КБ "ПриватБанк" позбавлено права на задоволення вимог за рахунок забезпечувального майна, окрім того позивач вважає, що вимоги до ПАТ "Акцент-Банк" та ОСОБА_3 підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки є взаємопов'язаними між собою і окремий їх розгляд неможливий.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 01 листопада 2016 року відкрив касаційне провадження у справі. Ухвалою цього ж суду від 13 березня 2017 року справу призначено до розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

16 січня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.

Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 квітня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.

Суди встановили, що відповідно до укладеного кредитного договору від 04 липня 2006 року N K2H0AK01196242 ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 22 тис. 440 євро, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,56 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення до 03 липня 2013 року. На забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено договір застави автотранспорту, згідно з яким у заставу надано Автомобіль, що належить йому на праві власності. Окрім того, зобов'язання позичальника, за кредитним договором N K2H0AK01196242 були забезпечені шляхом укладення з відповідачем - ПАТ "Акцент-Банк" договору поруки від 20 жовтня 2010 року N 167. Однак позичальник своїх зобов'язань за кредитним договором N K2H0AK01196242 не виконує, в результаті цього виникла заборгованість, яка станом на 18 лютого 2013 року складала 21 тис. 900 євро 24 центи, що відповідно до курсу Національного банку України становило 233 тис. 252 грн 29 коп., у тому числі: заборгованість за кредитом - 12 тис. 322 євро 76 центів, заборгованість за процентами -4 тис. 977 євро 53 центи; заборгованість з комісії за користування кредитом - 1 тис. 400 євро 72 центи; пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 3 тис. 199 євро 23 центи.

Згідно зі статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Частинами першою та сьомою статті 20 Закону України "Про заставу" від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором.

Статтею 24 Закону N 1255-IV визначено, що звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.

Як зазначено в статті 25 цього ж Закону обтяжувач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.

Отже, встановивши, що позивач не виконав вимоги, передбачені статтею 24 Закону N 1255-IV та не надав витягу з державного реєстру обтяжень на підтвердження наявності чи відсутності інших обтяжувачів для перевірки виконання вимог, передбачених статтею 25 зазначеного Закону, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів в цій частині, оскільки вони відповідають вимогам закону та узгоджуються з обставинами справи.

Щодо визначення юрисдикції цього спору в частині вимог до ПАТ "Акцент-Банк" Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Водночас при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.

Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.

Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Отже, ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) виключав можливість розгляду в порядку господарського судочинства в одному провадженні вимог до позичальника - фізичної особи та до поручителя - юридичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання, та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договору поруки.

Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства.

Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом.

Саме з цього виходила Велика Палата Верховного Суду відступаючи від правового висновку щодо застосування вищезазначених норм процесуального права у подібних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54цс18).

Таким чином, суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог банку до поручителя - ПАТ "Акцент-Банк", дійшов помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції господарських судів України.

Крім того, апеляційний суд взагалі не з'ясував характер та суть позовних вимог, заявлених до цього поручителя.

За викладених обставин Велика Палата Верховного Судувважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України вони підлягають залишенню без змін в цій частині.

Разом з тим, відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки апеляційний суд дійшов помилкових висновків про закриття провадження у справі в частині вимог до ПАТ "Акцент-банк", постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права, фактично рішення суду першої інстанції в цій частині не переглядалося, ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі за вимогами до ПАТ "Акцент-Банк" підлягає скасуванню, а справа в частині вимог до ПАТ "Акцент-банк" та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 10 тис. грн - направленню до суду апеляційної інстанції для розгляду.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду залишає без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій за вимогами до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави, а в частині вимог до ОСОБА_3 та ПАТ "Акцент-Банк" направляє справу на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2016 року в частині вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на заставне майно залишити без змін.

Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2016 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" про стягнення солідарно 10 тис. грн. - скасувати, справу в цій частині направити на розгляд до апеляційного суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
 

[ANTIRAID]

Приватбанк попал в яму выкопанную им самим. С целью изменения территориальной подсудности и используя ранее принятые позиции ВСУ о невозможности в одном процессе рассматривать исковые требования к физически и юридическим лицам Приватбанк в большинстве своих исков ставил придуманного поручителя - Акцент банк.

Данное решение демонстрирует безграмотность пресловутых юристов Приватбанка, которым не только отказали в иске, но теперь еще и взыщут средства с Акцент банка. Отказ взыскания связан с тем, что юристы Приватбанка не исполнили императивные нормы Закона Украины от 18 ноября 2003 года N 1255-IV "Об обеспечении требований кредиторов и регистрации обременений" и до обращения взыскания на предмет залога не зарегистрировали в Государственном реестре сведения об обращении взыскания на предмет обременения, а также не предоставил выписки из государственного реестра отягощений в подтверждение наличия или отсутствия других отягощений.