ANTIRAID

Постановление ВС-КАС о неуважительности пропуска сроков на апелляционное оспаривание органами ГФС в связи с отсутствием средств для оплаты судебного сбора

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

ПОСТАНОВА
Іменем України

13 листопада 2018 року

Київ

справа №804/958/17

адміністративне провадження №К/9901/60991/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача: Хохуляка В.В.,

суддів: Гончарової І.А., Ханової Р.Ф.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 (головуючий суддя: Чепурнов Д.В., судді: Мельник В.В.,Сафронова С.В.) у справі №804/958/17 за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, за участю прокуратури Дніпропетровської області, про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» звернулось до адміністративного суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 16.08.2016 №0000485103 та №0000015103, від 10.11.2016 №0000525103. Визнано протиправними та частково скасовано податкові повідомлення-рішення від 20.01.2017 №0000285103 в частині збільшення суми грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість на суму 64038836,00грн. та штрафних санкції на суму 32019417,50грн., №0000295103 в частині збільшення суми грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток на суму 1335547479,00грн. та штрафних санкції 238878309,00грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018, відповідачу було відмовлено у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою.

Не погодившись із рішеннями суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 та прийняти нове рішення про направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження апеляційного розгляду.

Постановою Верховного Суду від 05.06.2018 ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 у справі №804/958/17 скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби у відмовлено відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з тим, що наведені відповідачем підстави для поновлення строку апеляційного оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 визнано судом неповажними.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби 03.09.2018 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 у справі №804/958/17 та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, статей 8, 13, частини першої статті 121, частини першої статті 133, частини восьмої статті 169, статті 293 та частини другої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакцій, чинній на час звернення до суду з апеляційною скаргою).

Зокрема, податковий орган вказує на незаконність рішення суду апеляційної інстанції, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, зважаючи на відсутність законних підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження. На думку заявника, під час нового розгляду апеляційної скарги Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом безпідставно не враховано подання відповідачем заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення. Водночас відповідач зазначає, що Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено строкових обмежень звернення до суду апеляційної інстанції протягом року, за умови поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження. При цьому, відсутність належного фінансування з боку держави, недостатність бюджетних асигнувань необхідних для сплати судового збору та блокування рахунків, у зв'язку з проведенням безспірного списання коштів в рамках інших виконавчих проваджень, на думку відповідача, є безумовною підставою для поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження. 

Натомість Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» у відзиві на касаційну скаргу посилається на її необґрунтованість з огляду на пропуск відповідачем процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення. А тому позивач просить касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанцій - без змін, з посиланням на його законність та обґрунтованість.

Прокуратура Дніпропетровської області не скористалася своїм правом та не надала відзив на касаційну скаргу, що не перешкоджає її розгляду.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 29.03.2017 адміністративний позов Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, за участю прокуратури Дніпропетровської області, про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень задовольнив частково.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції вперше 04.05.2017 відповідач звернувся до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою та заявою про зменшення розміру судового збору, яка підлягає сплаті за подання апеляційної скарги.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 10.07.2017 відповідачу було відмовлено у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору, апеляційну скаргу повернуто заявнику у зв'язку з ненаданням документа про сплату судового збору у розмірі та порядку визначеному законом.

Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби України (правонаступник Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у місті Дніпропетровську Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби) вдруге 14.12.2017 звернулося до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15.01.2018 апеляційну скаргу відповідача було залишено без руху з огляду на її невідповідність вимогам статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з тим, що апеляційну скаргу подано після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку; статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з ненаданням документа про сплату судового збору у розмірі та порядку визначеному законом. Цією ж ухвалою заявнику надано строк на усунення виявлених недоліків, протягом якого особа має право надати суду обґрунтовану заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, вказавши підстави та надавши відповідні докази, що унеможливили своєчасне вчинення процесуальної дії зі звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою у строк визначений законом та надати оригінал документа про сплату судового збору у розмірі визначеному законом.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 відповідачу відмовлено у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з тим, що відповідачем не порушено питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, обґрунтованої заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням поважності причин пропуску та такого строку з доказами на їх підтвердження, суду не надано.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 прийняти нове рішення, яким направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження апеляційного розгляду.

Постановою Верховного Суду від 05.06.2018 ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 у справі №804/958/17 скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції з підстав ненадання судом апеляційної інстанції оцінки заяві Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби України про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017, копію якої разом з копією фіскального чеку ДД ПАТ «Укрпошта» із штриховим ідентифікатором №4910106936871 було додано до касаційної скарги. На думку відповідача, вказана заява була проігнорована судом апеляційної інстанції під час постановлення ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2018 про відмову у відкритті апеляційного провадження.

На виконання вимог постанови Верховного Суду судом апеляційної інстанції під час повторного розгляду досліджено матеріали адміністративної справи. Судом встановлено, що документ, а саме заява Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби від 12.01.2018 №б/н про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 адресована Дніпропетровському апеляційному адміністративному суду в матеріалах справи відсутня.

Посилання податкового органу на копію фіскального чеку ДД ПАТ «Укрпошта» із штриховим ідентифікатором №4910106936871, яким заяву від 12.01.2018 №б/н про поновлення строку апеляційного оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 було направлено на адресу суду, обґрунтовано відхилено судом апеляційної інстанції, оскільки згідно з результатом електронного пошуку поштових відправлень на офіційному сайті ДД ПАТ «Укрпошта» відправлення за вказаним номером було вручено адресату за довіреністю 15.01.2018, в той час, як жодні документи від Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби за період з 12.01.2018 по 14.02.2018 (дата супровідного листа про повернення справи до суду першої інстанції) до суду апеляційної інстанції не надходили та в автоматизованій системі документообігу суду не зареєстровані.

Таким чином з огляду на те, що Дніпропетровським управлінням Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби не порушено питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема, не виконано вимоги ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 15.01.2018 про залишення апеляційної скарги буз руху в частині надання обґрунтованої заяви про поновлення строку апеляційного оскарження, що не спростовано в процесі розгляду адміністративної справи, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності законних підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України .

Що стосується наданої судом апеляційної інстанції правової оцінки доводам, викладеним в заяві Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017, що була подана відповідачем у якості додатку до касаційної скарги, Верховний Суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження в разі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

В обґрунтування поважності причин пропуску строку апеляційного оскарження відповідач посилається на те, що на момент подання апеляційної скарги вперше Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з поважних причин було позбавлено можливості сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги у даній справі, що призвело до її повернення заявнику. На думку податкового органу, повторне подання апеляційної скарги з порушенням строку на апеляційне оскарження відбулося з незалежних від відповідача причин, оскільки відсутність належного фінансування суб'єкта владних повноважень з Державного бюджету, недостатність на його рахунку грошових коштів необхідних для сплати судового збору у розмірі визначеному законом, зупинення операцій з бюджетними коштами, на підставі виконавчих проваджень відносно Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з об'єктивних причин виключали можливість сплати судового збору у розмірі й порядку визначеному законом та звернення до суду апеляційної інстанції.

На думку відповідача, повернення апеляційної скарги заявнику не позбавляє права на повторне звернення до суду апеляційної інстанції в межах наданого суб'єкту владних повноважень річного строку, при цьому строк на апеляційне оскарження має бути поновлено судом незалежно від причин його пропуску.

Статтею 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно з частиною першою статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 45 Кодексу адміністративного судочинства України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до пункту шостого частини п'ятої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах.

Відповідно до правових висновків Європейського Суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21.12.2010, заява №45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (пункти 22-23 рішення у справі «Мельник проти України» від 28.03.2006, заява №23436/03).

Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій.

При вирішенні питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв'язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого Кодексом адміністративного судочинства України строку апеляційного оскарження до дати звернення з апеляційною скаргою вперше; з моменту повернення вперше поданої апеляційної скарги/відмови у відкритті апеляційного провадження за вперше поданою апеляційною скаргою до дати повторного звернення з апеляційною скаргою і так далі.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Підстави пропуску строку апеляційного оскарження можуть бути визнані поважними, строк поновлено лише у разі, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання касаційної скарги.

Отже, тільки наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення у апеляційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку апеляційного оскарження з поважних причин.

Невиконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху не є поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження, оскільки не є такою, що не залежить від волі особи, яка подає апеляційну скаргу, і не надає такій особі права у будь-який необмежений час після сплину строку апеляційного оскарження реалізовувати право на апеляційне оскарження судового рішення. 

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 справі «Креуз проти Польщі» «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими. Вимога сплатити судовий збір не обмежує право заявників на доступ до правосуддя.

Пунктом 1 частини п'ятої статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що однією з вимог апеляційної скарги визначено надання документа про сплату судового збору.

Згідно з положеннями Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 №3674-VІ органам фіскальної служби не надано пільг щодо сплати судового збору.

Органи доходів і зборів є державними органами, що здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, тобто суб'єктами, що реалізують свою владну компетенцію.

Фінансування витрат на оплату судового збору для державних органів із державного бюджету передбачено за кодом економічної класифікації 2800 «Інші поточні платежі», розмір яких щорічно затверджується відповідним кошторисом.

Таким чином, особа, яка має намір подати апеляційну скаргу, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов'язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту апеляційної скарги, в тому числі щодо оплати судового збору.

Крім того, у пункті 74 рішення Європейського Суду з прав людини «Лелас проти Хорватії» суд зверну увагу на те, що «держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу».

У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що «…у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб…».

Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і орган доходів і зборів зокрема, зобов'язані діяти в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно.

А отже, довготривала процедура погодження та сплати судового збору, не може бути визнана поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та, як наслідок, не є підставою для порушення принципу правової визначеності щодо остаточного рішення.

Також, суд зазначає, що Дніпропетровське управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби, діючи як суб'єкт владних повноважень, має однаковий обсяг процесуальних прав та обов'язків поряд з іншими учасниками справи й, до того ж, є бюджетною установою, що фінансується з Державного бюджету України, а тому зупинення на рахунку податкового органу фінансових операцій, зокрема, в частині видатків передбачених на сплату судового збору, не повинно впливати на можливість неухильного виконання останнім покладених на нього нормами Кодексу адміністративного судочинства України процесуальних обов'язків щодо оформлення апеляційної скарги, та не повинно ставитись у залежність від правовідносин, у які податковий орган вступає в інших сферах його діяльності, зокрема, з приводу безспірного списання коштів з його рахунків на підставі виконавчих документів, оскільки ці фактори не є взаємопов'язаними.

Не свідчать про поважність підстав пропуску строку апеляційного оскарження і доводи відповідача щодо неналежного фінансування Дніпропетровського управління Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з боку державного бюджету, оскільки особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, а тому обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору суб'єктами владних повноважень не є об'єктивними та непереборними підставами, які перешкоджають оскаржити судові рішення в межах встановленого законодавством строку апеляційного оскарження та реалізувати своє право щодо оскарження без порушення порядку здійснення такої процесуальної дії.

Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07.07.1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної, що підстави викладені відповідачем у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження для визнання причин пропуску такого строку поважними - відсутні.

Таким чином, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановивши ухвалу від 03.08.2018 дійшов правильного висновку щодо необхідності відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби у відмовлено на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2017 у справі №804/958/17.

З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суд апеляційної інстанції не допустив порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби без задоволення, а оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03.08.2018 у справі №804/958/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

-------------------

-------------------

-------------------

В.В. Хохуляк

І.А. Гончарова

Р.Ф. Ханова

Судді Верховного Суду

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77860079

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Верховный суд со ссылками на практику ЕСПЧ указал, что не свидетельствуют об уважительности основания пропуска срока апелляционного обжалования и доводы ответчика относительно ненадлежащего финансирования Днепропетровского управления Офиса крупных налогоплательщиков Государственной фискальной службы со стороны государственного бюджета, поскольку лицо, содержится за счет государственного бюджета, вправе в пределах бюджетных ассигнований осуществить распределение средств с целью обеспечение уплаты судебного сбора, а потому обстоятельства, связанные с финансированием учреждений или организаций из государственного бюджета, отсутствием в нем средств, предназначенных для уплаты судебного сбора субъектами властных полномочий не являются объективными и непреодолимыми основаниями, которые препятствуют обжаловать судебные решения в пределах установленного законодательством срока апелляционного обжалования и реализовать свое право по обжалованию без нарушения порядка осуществления такого процессуального действия.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      4 грудня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 910/18560/16
      Провадження N 12-143гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Рогач Л.І.,
      суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасників справи:
      представник прокуратури - Яговдік С.М.,
      представник позивачів - Сажієнко І.О.,
      представник Київської міської ради - Власенко І.І.,
      представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" - Яковенко А.О.,
      розглянула касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Головної військової прокуратури на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року (судді Хрипун О.О., Суховий В.Г., Коротун О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року (суддя Привалов А.І.) у справі N 910/18560/16 за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави (далі - прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Військова частина А 0136, про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2016 року прокуратура звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - позивач, МОУ) та Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - ККЕУ) до Київської міської ради (далі - Рада) та ТОВ "Будтехнології" про: визнання незаконним та скасування рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва" (далі - рішення N 394/8678); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), укладеного Радою і ТОВ "Будтехнології", зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.Г. в реєстрі за N 201 від 22 липня 2013 року та Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012; визнання відсутнім у ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкою площею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014).
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовані доводами про те, що Рада, приймаючи оскаржуване рішення N 394/8678, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду ТОВ "Будтехнології" земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - ККЕУ від права користування спірною земельною ділянкою.
      1.3. ТОВ "Будтехнології" проти позовних вимог заперечило, вказавши на необґрунтованість позову, оскільки товариство відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є законним землекористувачем як власник нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці. ТОВ "Будтехнології" також зазначило, що обставини належного користування земельною ділянкою встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, яке є чинним та обов'язковим для виконання.
      1.4. Рада у відзиві також заперечила проти задоволення позовних вимог. Крім іншого, вказала, що спірна земельна ділянка як на момент прийняття оскаржуваного рішення, так і на теперішній час перебуває у комунальній власності, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права комунальної власності.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
      2.2. Суд указав, що:
      - розпорядження землями державної власності, в тому числі щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача та передачі земель місцевим органам влади, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, який у цьому випадку реалізовує свої повноваження через МОУ;
      - Рада прийняла рішення N 394/8678 з перевищенням повноважень та за відсутності доказів відмови землекористувача від земельної ділянки, що свідчить про його незаконність; через дії відповідачів з користування позивачів поза їх волею та без достатніх правових підстав вибула спірна земельна ділянка, яка належить до земель оборони;
      - за наслідками придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 - покупець ТОВ "Дженерал-сервіс" мав право претендувати на оформлення земельної ділянки для обслуговування придбаних будівель тільки загальною площею 0,16 га, тоді як спірним рішенням Ради за рахунок земель оборони надано в оренду земельну ділянку значно більшого розміру - 1,5940 га, що не відповідає положенням статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (в редакціях, які діяли на дату укладання договору купівлі-продажу);
      - договір оренди земельної ділянки, укладений на підставі незаконного рішення, також є незаконним, а позовні вимоги про недійсність договору та визнання відсутнім права вимоги - обґрунтованими.
      2.3. Разом з тим суд дійшов висновку, що позовна давність за вимогами про визнання незаконним та скасування рішення N 394/8678, перебіг якої розпочався в день прийняття цього рішення, сплинула 1 листопада 2015 року, а за вимогами про недійсність договору оренди - 25 липня 2016 року. Прокурор належними засобами доказування не довів поважність причин пропуску позовної давності, про застосування якої заявила Рада. Тому суд відмовив у задоволенні позову з підстав спливу такого строку.
      2.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 30 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін, але з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що прокурор та позивачі не довели права позивачів на користування спірною земельною ділянкою на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди, адже на цей час земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ та не використовувалась під розміщення військового містечка. У зв'язку з продажем нежитлових будівель військового містечка N 141 за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року у землекористувачів (МОУ та ККЕУ) право користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване реалізоване майно, припинилося на підставі статті 377 ЦК України та частини другої статті 120 ЗК України. Разом з тим МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства.
      2.5. Крім того, суд визнав преюдиційність обставин, установлених рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 (залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року) щодо права ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації й обслуговування нежитлових будівель, та дійсність укладеного за цим рішенням договору оренди, що свідчить про недоведеність наявності у позивачів права землекористування на час прийняття Радою спірного рішення та укладення спірного договору.
      3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених в них доводів
      3.1. Прокуратура подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року, в якій просить вказані рішення та постанову скасувати в повному обсязі, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      3.2. За наведеними в касаційній скарзі доводами висновок суду апеляційної інстанції щодо законності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування на земельну ділянку площею 1, 5940 га у зв'язку із набуттям права власності на будівлі і споруди площею 1897, 60 кв. м не відповідає приписам статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірна земельна ділянка до прийняття оскаржуваного рішення Ради та передачі її в оренду належала до земель оборони і власник (МОУ) та землекористувач (ККЕУ) рішень про відчуження земельної ділянки не приймали. Тому ця земельна ділянка продовжувала перебувати у складі земель оборони, а висновок апеляційного суду як про відсутність порушення прав позивачів, так і щодо наявності повноважень у Ради розпоряджатися спірною земельною ділянкою, є помилковим і суперечить вимогам статей 116, 141, 142 ЗК України.
      3.3. Так само, за доводами касаційної скарги, помилковим є висновок місцевого господарського суду про обізнаність позивачів щодо вибуття з користування спірної земельної ділянки та недотримання встановленого строку звернення до суду за захисту порушених прав, бо рішення N 394/8678 не було доведено до їх відома, тому про існування цього рішення та про укладення договору оренди від 25 липня 2017 року позивачам не було відомо.
      3.4. ККЕУ також подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року, в якій просить постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.
      3.5. У касаційній скарзі ККЕУ вказало, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про невідповідність вимогам законодавства оскаржуваного рішення Ради та договору оренди, які порушують права та законні інтереси позивачів, разом з тим помилково відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, оскільки у позивачів не було об'єктивної можливості встановити факт надання та використання спірної земельної ділянки стороннім особам для забудови до моменту початку будівництва на ній у квітні 2014 року і перебіг позовної давності міг початися лише після того, як було розпочато будівництво.
      3.6. В свою чергу суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення господарського суду, на зазначені обставини увагу не звернув, не дослідив істотні обставини справи щодо додержання порядку переходу права власності до ТОВ "Будтехнології" відповідно до вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, дійшовши помилкових висновків про відсутність порушення прав позивачів, у зв'язку з чим справу слід направити на новий апеляційний розгляд.
      4. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2018 року справу з касаційними скаргами передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що з огляду на положення статті 116 Конституції України, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" спірна земельна ділянка належить до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні МОУ, власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними. Водночас системний аналіз указаних норм права не дає відповіді на низку питань, зокрема, стосовно неоднозначного застосування та трактування норм права у правовідносинах щодо: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкту нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від вказаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають статус земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка. Правильне застосування наведених вище норм у спірних правовідносинах, яке необхідне для розгляду касаційних скарг, складає виключну правову проблему.
      5. Позиція учасників справи
      5.1. У відзиві ТОВ "Будтехнології" заперечило наведені в касаційних скаргах доводи, натомість навело свої аргументи щодо правомірності набуття ним права на земельну ділянку та законності висновків суду щодо перебігу позовної давності.
      5.2. У судовому засіданні представники сторін та прокурор підтримали свої доводи та заперечення.
      6. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      6.1. Місцевий господарський суд установив, що на виконання рішення Ради від 26 червня 2003 року N 512/672 та рішення Ради від 15 липня 2004 року N 457/1867 уповноважена організація - Товариство з обмеженою відповідальністю "Епоха-гео" склала: технічний звіт щодо встановлення зовнішніх меж земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва, розташованої в кварталі 79:364, який був погоджений начальником відділу землекористування Голосіївського району; акт встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі.
      6.2. На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за N 1554, укладеного Державним підприємством Міністерства оброни України "Укроборонлізинг" (далі - ДП МОУ "Укроборонлізинг") та ТОВ "Дженерал-сервіс", останньому були реалізовані нежитлові будівлі військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві на вул. Онуфрія Трутенка, 3: сховище, будівля (літ. "А") площею 1574,80 кв. м, колишній склад під учбові класи, будівля (літ. "Б") площею 294,60 кв. м, контрольно-технічний пункт, будівля (літ. "В") площею 28,20 кв. м, будівлі N 45, 66, 77. Загальна площа нежитлових будівель - 1897,60 кв. м
      6.3. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року за N 998.
      6.4. Предметом купівлі-продажу у цих договорах були саме нежитлові будівлі без вказівки на перехід права користування або оренди земельної ділянки, на якій вони розташовані; дані щодо цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані будівлі, їх кадастрових номерів і документів, які б підтверджували належність прав на земельні ділянки продавцям нерухомого майна, також були відсутні у договорах.
      6.5. 21 травня 2007 рокуТОВ "Будтехнології" подало до Ради клопотання від 21 травня 2007 року щодо укладення договору оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі міста Києва. Однак договір оренди земельної ділянки укладено не було, в зв'язку з чим ТОВ "Будтехнології" звернулося до господарського суду з відповідним позовом.
      6.6. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 задоволено позов ТОВ "Будтехнології" до Ради та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації); визнано право позивача на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; вирішено вважати укладеним договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель між ТОВ "Будтехнології" та Радою в запропонованій позивачем редакції, викладеній у резолютивній частині рішення, яка відповідає вимогам Закону України "Про оренду землі" та типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року N 220, проекту відведення та висновкам, які у ньому містяться, та переданою земельну ділянку на умовах, визначених договором, з моменту набрання чинності судовим рішенням; зобов'язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід'ємними частинами, у встановленому порядку; розподілено судові витрати.
      6.7. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 залишено без змін. Касаційний перегляд справи не здійснювався.
      6.8. На підставі рішення суду між Радою як орендодавцем і ТОВ "Будтехнології" як орендарем виникли відносини з оренди земельної ділянки площею 1, 5940 га, кадастровий номер 8000000000:79:364:0014, розташованої на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель строком на 10 років.
      6.9. 1 листопада 2012 року Рада прийняла рішення N 394/8678 "Про передачу ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва", яким затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за вказаною адресою (справа N Д-6577) та передала ТОВ "Будтехнології" в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,5940 га для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за адресою вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель, право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538.
      6.10. На підставі рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 відповідачі 22 липня 2013 року уклали договір оренди земельної ділянки, за яким орендодавець (Рада) за актом приймання-передачі передає, а орендар (ТОВ "Будтехнології") приймає в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), яка перебуває у комунальній власності згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, наданим реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві, сформованим 11 липня 2013 року державним реєстратором Чайко С.В., за індексним номером 6054359, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 101953280000. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вчинило відповідний запис у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012.
      6.11. Земельну ділянку по вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва площею 1,5940 га з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 передано орендодавцем орендарю за актом приймання-передачі земельної ділянки від 22 липня 2013 року; на момент розгляду спору на ній здійснюється будівництво житлового комплексу, замовником якого є ТОВ "Будтехнології".
      6.12. Водночас за висновком місцевого суду земельна ділянка, на якій ведеться будівництво житлового комплексу, належить до земель оборони і її законним користувачем є ККЕУ. На підтвердження належності спірної земельної ділянки до земель військового містечка N 141 позивачі та Головна військова прокуратура Генеральної прокуратури України надали: схеми розміщення земельних ділянок (орієнтовні межі земельної ділянки, відведеної в користування Печерської квартирно-експлуатаційної частини Київського району під будівництво військових містечок N 141, 167 за рішенням Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, та межі спірної земельної ділянки площею 1,5940 га), копію рішення Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, яким відведено КЕЧ-2 земельні ділянки та зобов'язано уточнити межі відводу та оформити відвід; план земельної ділянки площею 46,0961 га за 1951 рік; акт від 19 червня 1951 року про виконання у натурі відводу земельної ділянки площею 46,0961 га; акт інвентаризації земель МОУ на території військового містечка N 141 за 1995 рік, за яким у користуванні військового містечка перебувало 17,1983 га, з яких залишається 16,1 га; перелік військових містечок, що використовуються Збройними Силами України у місті Києві та Київській області; історичну довідку Київської квартирно-експлуатаційної частини та Київського квартирно-експлуатаційного управління.
      6.13. Листом від 6 вересня 2006 року заступник Міністра оборони України повідомив директора ТОВ "Дженерал-сервіс" про те, що на засіданні від 20 липня 2006 року N 20 Комісії з питань використання цілісних майнових комплексів, іншого нерухомого майна та земель оборони, які вивільняються в ході реформування Збройних Сил України, прийнято рішення щодо передачі до земель запасу земельної ділянки військового містечка N 141 (м. Київ, вул. Трутенка, 3) під придбаними ТОВ "Дженерал-сервіс" будівлями площею 0,16 га.
      6.14. Відтак місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідачі не заперечували та належними доказами не спростували, що спірна земельна ділянка до моменту передачі її в оренду ТОВ "Будтехнології" належала до земель оборони, і докази відмови від права користування, як і передачі її в добровільному порядку до земель комунальної власності, відповідачі не надали.
      6.15. Визначаючи початок перебігу позовної давності щодо заявлених вимог, суд указав на те, що: прокурор був присутній на сесії Ради під час прийняття спірного рішення та був обізнаний з матеріалами землевідведення; з користування позивачів вибула земельна ділянка, яка є складовою земельної ділянки під військовим містечком N 141 і оскільки на МОУ покладено обов'язок обліку земель оборони, позивачі не могли не знати протягом такого тривалого часу про порушення свого права.
      6.16. Натомість суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що 21 грудня 2005 року ДП МОУ "Укроборонлізинг", що діяло на підставі договору комісії на реалізацію військового майна, за договором купівлі-продажу військового майна продало за підсумками конкурсу ТОВ "Дженерал-сервіс" нежитлові будівлі загальною площею 1 897,60 кв. м військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві, на вул. Трутенка, 3. Право власності на придбані нежитлові будівлі за ТОВ "Дженерал -сервіс" було зареєстроване 17 січня 2006 року. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року.
      6.17. Матеріали справи не підтверджують досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо розміру земельної ділянки, на якій були розміщені продані будівлі МОУ та яка необхідна для обслуговування будівель. Також, за висновком апеляційного суду, МОУ (ККЕУ) як землекористувач, право користування частиною земельної ділянки якого припинилося у зв'язку із продажем розташованих на ній будівель, не вчинило дій з юридичного оформлення земельних правовідносин у відповідності із вимогами земельного законодавства.
      6.18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року, визнано право ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель та вирішено вважати укладеним на 10 років договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві, об'єктом якого є земельна ділянка з такими характеристиками: місце розташування - вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва; розмір - 1,5490 га, цільове призначення - для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; кадастровий номер - 8000000000:79:364:0014.
      6.19. За змістом рішення N 394/8678 та наявною в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 інформаційною довідкою про земельну ділянку на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (код 79:364:014к) спірна земельна ділянка, передана ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу та паркінгу, відводиться за рахунок земель, переданих ТОВ "Будтехнології" рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року N 35/284 у довгострокову оренду на 10 років та посвідчених договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538.
      6.20. Станом на звітну дату (1 липня 2012 року) у державній статистичній звітності з кількісного обліку земель вищевказана земельна ділянка обліковується в рядку 65 (підприємства інших галузей промисловості), графа 42 (землі комерційного та іншого використання).
      6.21. Спірна земельна ділянка не обліковувалась як землі оборони (3.3 для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, навчальних закладів, підприємств, організацій) згідно з Українським класифікатором цільового використання землі (УКЦВЗ) від 24 квітня 1998 року N 14-1-7/1205 та не відображалась у рядку 76 звіту за формою N 6-зем "Звіт про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності".
      6.22. Також спірна земельна ділянка не була включена до пакету документів на отримання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок військового містечка N 141, про що свідчить копія погодженого плану військового містечка N 141 на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві з визначенням меж земельних ділянок, які доцільно використовувати під будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням бюджетних коштів.
      6.23. Отже, за висновком апеляційного господарського суду, враховуючи рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 та дані щодо обліку земель, на час прийняття Радою рішення та укладення спірного договору надана в оренду земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ, не використовувалась під розміщення військового містечка, а підлягала передачі місцевим органам влади у відповідності до Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. Проте МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства
      6.24. Керуючись принципом правової визначеності, колегія суддів відхилила доводи Головної військової прокуратури та позивачів щодо незаконності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкоюплощею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва.
      6.25. Щодо доводів апеляційних скарг про початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, апеляційний суд зазначив, що з наданих документа вбачається, що станом на 8 квітня 2010 року позивачам було достеменно відомо, що спірна земельна ділянка вибула з їх користування, однак жодних дій з метою відновлення землекористування цією ділянкою позивачі не вчинили. Разом з тим, питання позовної давності судом не розглядається, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню з інших підстав.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах
      7.2. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      7.3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
      7.4. За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      7.5. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
      7.6. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.
      7.7. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
      7.8. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16 і ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц).
      7.9. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів державиза відсутності відповідного органудержавної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17).
      7.10. Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог.
      Щодо прийняття рішення Ради та укладення договору оренди земельної ділянки
      7.11. Рішення Ради N 394/8678 про надання ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва виконано шляхом укладення Радою та ТОВ "Будтехнології" відповідного договору оренди земельної ділянки і порушення прав позивачів у такому випадку може відбуватися саме у зв'язку з реалізацією відповідачами своїх прав та обов'язків, що складають зміст цього договору, та саме відповідність яких положенням законодавства підлягає перевірці під час розгляду справи.
      7.12. Частиною першою статті 215 ЦК Українипередбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
      7.13. Частинами другою та третьою статті 215 ЦК Українивстановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
      7.14. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
      7.15. За наведеними в позовній заяві доводами, уклавши спірний правочин, Рада незаконно розпорядилася землями державної власності, які належать до земель оборони, за відсутності доказів відмови попереднього користувача від земельної ділянки, а також за відсутності підстав для переходу права землекористування та з порушенням порядку встановлення і зміни цільового призначення земель.
      7.16. Статтями 13, 41 Конституції Українипередбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
      7.17. Згідно із частиною першою статті 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.
      7.18. Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої (станом на час прийняття спірного рішення Ради) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.
      7.19. Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції), за змістом якої землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України (стаття 2 наведеного Закону).
      7.20.Порядок використання земель оборони та особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом (частини четверта та п'ята статті 77 ЗК України).
      7.21.За загальним правилом, наведеним у пункті 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
      7.22.За статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління. Вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі і земельних ділянок, за статтею 9 вказаного вище Законувідноситься до повноважень Кабінету Міністрів України.
      7.23. Разом з тим за статтею 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (в редакції, чинній на час прийняття спірного рішення) відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті; рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МОУ; порядок відчуження нерухомого майна визначається Кабінетом Міністрів України.
      7.24. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року N 1919 (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил. До військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать, зокрема, цілісні майнові комплекси, у тому числі військових містечок, будинки споруди та інше нерухоме майно, відчуженням військового майна є вилучення військового майна зі Збройних Сил України у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (пункт 2 Положення); рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією МОУ погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1 (пункт 6 Положення); МОУ щороку узагальнює відомості про відчужене військове майно і до першого квітня року, що настає за звітним періодом, надсилає їх Кабінетові Міністрів України, Мінекономіки та уповноваженим підприємствам (організаціям) (пункт 22 Положення).
      7.25. Відповідно до пунктів 15, 16, 19, 44, 45, 46, 48, 50 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою МОУ або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Своєчасне виявлення земель, що не використовуються, та надання відомостей про них покладається на заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, начальників управлінь центрального апарату МОУ, а також командирів військових частин - землекористувачів. Перелік земель, які пропонуються до передачі місцевим органам влади, Головне управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України погоджує з заступниками Міністра оборони України - командувачами видів Збройних Сил України, начальниками управлінь центрального апарату МОУ, командувачами військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, на території яких знаходиться земельна ділянка, і подає на затвердження Міністру оборони України. Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки, в порядку, встановленому ЗК України.
      7.26. Станом на час укладення договору купівлі-продажу військового майна Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" не містив регулювання щодо особливостей зміни правового режиму земельних ділянок, на яких розташовані реалізовані об'єкти нерухомого військового майна; натомість з 22 грудня 2011 року статтю 6 цього Закону доповнено частиною третьою, за якою відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      7.27. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (частина перша статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України (частина друга статті 20 ЗК України).
      7.28. Натомість наведені вище спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням.
      7.29. Повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин визначено нормами глави 3 ЗК України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) визначаються розділом VI Конституції України, а також Законом України "Про Кабінет Міністрів України". Відповідно до частини другої статті 44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України, зокрема, здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів загального складу Кабінету Міністрів України.
      7.30. До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин стаття 13 ЗК України відносить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Кабінет Міністрів України може розпоряджатися землями лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законом: 1) у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (частина сьома статті 122, статті 149, 150 ЗК України); 2) у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (стаття 129 ЗК України).
      7.31. Законами України "Про оборону України" (стаття 9) та "Про Збройні Сили України" (стаття 9) передбачено, що Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів тощо. Перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений статтею 13 ЗК України, не є вичерпним. До них належать повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності).
      7.32. МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України. Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (стаття 2) передбачає, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном. Цим законом також встановлено, що відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації.
      7.33. Відповідно до цих приписів, наведених у Законі України "Про оборону України" та Законі України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
      7.34. Водночас підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.
      7.35. За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування.
      7.36. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України).
      7.37. За частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
      7.38. Право власності на земельну ділянку на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року припинялося з підстав, наведених у статті 140 ЗК України (у відповідній редакції) зокрема, відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Підстави припинення права користування земельною ділянкою на час укладення зазначеного вище договору були визначені статтею 141 ЗК України (у відповідній редакції).
      7.39. Постійний землекористувач міг добровільно відмовитися від права користування земельною ділянкою, за поданою ним заявою до власника земельної ділянки та прийнятим власником земельної ділянки на підставі цієї заяви рішенням про припинення права постійного користування земельною ділянкою (частини третя та четверта статті 142 ЗК України у відповідній редакції).
      7.40. На час укладення спірного договору оренди земельної ділянки редакцію статей 120, 140 та 141 ЗК України було змінено. За змістом цих норм законодавець встановив імперативний припис щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та передбачив відповідну підставу для припинення права користування земельною ділянкою у випадку набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
      7.41. При цьому договір, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, має містити таку істотну умову, як кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку із набуттям права власності на ці об'єкти. Укладенню ж договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, передує виділення цієї частини в окрему земельну ділянку (абзаци перший та другий частини шостої статті 120 ЗК України у чинній редакції).
      7.42. Отже, законодавство, яке діяло станом на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди встановлювало правило, за яким перехід права на земельну ділянку до нового набувача жилого будинку, будівлі або споруди відбувається в силу прямого припису закону, незалежно від волі органу, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою.
      7.43. Правовідносини, які виникли у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, не належали до сфери діяльності Кабінету Міністрів Українив галузі земельних відносин, оскільки не вимагали здійснення Кабінетом Міністрів України розпорядження земельною ділянкою, розташованою під придбаним об'єктом нерухомості, для набуття права на неї юридичною особою приватного права або фізичною особою.
      7.44. Водночасв силу наведених вище положень земельного законодавства саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на реалізовані будівлі та привести дані щодо земель, наданих у користування для розміщення і постійної діяльності військової частини, у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, що обліковувались за військовим містечком, для потреб оборони не використовуються в силу правочину, який відбувся.
      7.45. Однак таких дій позивачі не вчинили і наведене законодавство не містить вказівки на можливість змусити позивачів до дій з такого оформлення поза їх волевиявленням, у зв'язку із чим і виник спір щодо умов та порядку реалізації набувачем військового майна права землекористування за наслідками укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна з МОУ та способу оформлення цього права.
      7.46. До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (пункт 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України зі змінами, внесеними згідно із Законом N3235-IV від 20 грудня 2005 року).
      8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми
      8.1. Щодо застосування і трактування норм права у правовідносинах стосовно: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкта нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від указаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають правовий режим земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка, - Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      8.2. Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.
      8.3. Правові норми, які визначали дол. земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України.
      8.4. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України N 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України N 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
      8.5. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
      8.6. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, зокрема, щодо об'єктів нерухомості, які мають режим військового майна.
      8.7. Адже стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок, а статті 140, 141 та 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) не містили відповідних підстав та механізму переходу прав на земельну ділянку поза волевиявленням попереднього власника чи користувача земельної ділянки.
      8.8. Якщо віддати перевагу приписам статей 92, 140, 141 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) перед загальними правилами про перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівель і споруд, то при переході будівлі чи споруди до власника - юридичної особи приватного права чи фізичної особи, право на таку земельну ділянку до нового власника не перейде. Водночас уповноважений у відповідних правовідносинах орган буде позбавлений можливості оформити право на земельну ділянку новому власнику об'єкта нерухомості, якщо права на цю ділянку належать попередньому власнику чи постійному землекористувачу, без їх відмови від земельної ділянки, чим порушується принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розміщені.
      8.9. На час відчуження військового майна за відповідним правочином від 21 грудня 2005 року згідно із чинним на той час законодавством, до набувача права власності на об'єкт нерухомого майна (військове майно), який розташований на земельній ділянці, що перебувала в користуванні іншої особи, могло перейти право користування земельною ділянкою на таких самих умовах і в тому ж обсязі, що були встановлені для попереднього власника нерухомого майна, або право вимагати оформлення земельних прав, які в нього виникають.
      8.10. Особливості використання земель оборони (в тому числі самої процедури зміни цільового призначення земель оборони) визначаються Законом України "Про використання земель оборони" та відомчими нормативними актами (зокрема Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основними правилами користування наданими землями, Керівництвом з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженими наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483). Однак на час укладення договору купівлі-продажу військового майна положення законодавства, які встановлюють порядок відчуження земельних ділянок у випадку переходу права власності на розташовані на них військові об'єкти нерухомого майна, були відсутні.
      8.11.Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення.
      8.12. На момент укладення договору купівлі-продажу військового майна та виникнення у набувача такого майна прав на оформлення його земельних прав, відповідного звернення набувача до суду встановлення та зміна цільового призначення земельної ділянки у складі земель оборони визначалися статтями 20 і 21 ЗК України у відповідній редакції. При цьому мали враховуватися особливості правового режиму земель оборони, визначені Законом України від 27 листопада 2003 року "Про використання земель оборони", та Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483.
      8.13. Стаття 20 ЗК України в редакції від 5 листопада 2009 року деталізувала положення щодо зміни цільового призначення земельних ділянок. Загальне правило полягає в тому, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом для використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Виняток з цього правила складають землі сільськогосподарського призначення та землі оборони. Щодо останніх - частиною п'ятою статті 20 ЗК України встановлено, що земельні ділянки, які належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони".
      8.14. Спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням.
      8.15. Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об'єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини.
      8.16. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.
      8.17. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній.
      8.18.Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.
      8.19. За змістом частини першої статті 167 та статті 170 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
      8.20. За договором купівлі - продажу військового майна від 21 грудня 2005 року відбулося відчуження військового майна, яке належало на праві власності державі, в приватну власність. Відповідно до покупця об'єктів нерухомого майна перейшло право на частину земельної ділянки, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування цього майна.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      9.1. Відповідно до приписів частин першої та четвертої статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини та (або) резолютивної частини.
      9.2. З огляду на наведені вище приписи законодавства про підстави та порядок переходу права користування земельною ділянкою та висновки Великої Палати Верховного Суду про їх застосування у спірних правовідносинах висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність порушених прав позивачів у спірних правовідносинах є помилковими, а тому постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року слід скасувати.
      9.3. Так, за статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим для виконання, а в силу статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами попередніх інстанцій) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній, адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      9.4. Однак зі змісту судових рішень у господарській справі N 35/284 вбачається, що ні МОУ, ні ККЕУ не брали участі в розгляді цієї справи і судові рішення у цій справі не містять встановлених обставин щодо наявності чи відсутності прав на спірну земельну ділянку, змісту цих прав, їх припинення, повноважень позивачів у спірних правовідносинах.
      9.5. Крім того, з'ясовані апеляційним судом відомості щодо стану обліку позивачами спірних земельних ділянок як земель оборони на час розгляду справи не належать до визначених законодавством підстав для виникнення, припинення та переходу права користування земельною ділянкою (її частиною), надання якої під розміщення і постійної діяльності військової частиниу встановленому порядку під сумнів не ставиться жодним з учасників спору.
      9.6. Таким чином, суд апеляційної інстанції не повно встановив істотні обставини справи, його висновки про відмову в задоволенні позовних вимог не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та суперечать положенням процесуального законодавства, а також нормам матеріального права.
      9.7. Натомість суд першої інстанції встановив, що під час придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 покупець мав право претендувати на оформлення земельної ділянки у розмірі, необхідному для обслуговування придбаних будівель, однак, помилково вказав про неможливість реалізувати це право набувачем у встановленому порядку за відсутності добровільної відмови землекористувача та відповідних розпорядчих актів уповноважених виконавчих органів та, відповідно, про незаконність набуття за таких умов покупцем ТОВ "Дженерал-сервіс", а в подальшому - ТОВ Будтехнології" права на користування земельною ділянкою як набутою без достатніх на те правових підстав та поза волею позивачів в цілому, щодо всієї земельної ділянки площею 1,5940 га.
      9.8. Що ж до інших наведених у позові та касаційних скаргах підстав невідповідності спірного правочину положенням чинного законодавства ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України, а статтею 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління державним майном.
      9.9.За підпунктами 72-75 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України N 406/2011 від 6 квітня 2011 року (зі змінами), МОУ веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони України; утримує в належному стані та організовує експлуатацію об'єктів військового призначення; затверджує порядок списання військового майна; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил;
      9.10. За підпунктом 23 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року N 671, МОУ забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності, проведення ремонту та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил; за підпунктами 105, 107 Положення МОУ здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони;
      9.11. За змістом пунктів 1.1 -1.4 Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, землі, які використовують Збройні Сили України, підлягають обов'язковому обліку, цільовому використанню і правильному утриманню. Облік земель повинен бути своєчасним, повним, достовірним і точним. Облік земель в органах квартирно-експлуатаційної служби ведеться з метою своєчасного забезпечення відповідних посадових осіб, органів квартирно-експлуатаційної служби, а також відповідних рад, в адміністративних межах яких знаходиться землекористувач, даними про наявність, рух і якісний стан земель, контролю за збереженістю, законністю, доцільністю й ефективністю використання земель, підготовки вихідних даних для складання облікових документів, установлених табелем термінових донесень будівельно-квартирних органів МОУ.
      9.12. Таким чином, позивачі були зобов'язані здійснювати своєчасний, повний та достовірний контроль за обліком, цільовим використанням та збереженістю земель оборони.
      9.13. Також суд першої інстанції достеменно з'ясував та правильно встановив, що прокурор був обізнаний з рішенням N 394/8678 під час його прийняття Радою.
      9.14. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що як прокурор так і позивачі в силу наведених вище положень законодавства та встановлених місцевим господарським судом обставин справи повинні були та не могли не бути обізнаними про здійснення фактичного використання спірної земельної ділянки новим набувачем реалізованого військового майна в силу придбання цього майна та виникнення у набувача права належним чином документально оформити своє землекористування, про невідповідність розміру наданої в оренду земельної ділянки дійсному розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування придбаних будівель, якщо таке мало місце, відповідно своєчасно звернувшись до суду за захистом порушеного права. Зміна мети використання земельної ділянки шляхом надання її під забудову не змінює суті наведеного у позові порушення права на захист якого, за доводами позову, було подано позов.
      9.15. Ураховуючи наведене, резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року слід залишити без змін, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
      Керуючись статтями 301, 302, 311, 312, 315 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Головної військової прокуратурина постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року та касаційну скаргуКиївського квартирно-експлуатаційного управління на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року задовольнити частково.
      Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року у справі N 910/18560/16 скасувати.
      Мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач Л.І. Рогач
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 826/7380/15
      Провадження N 11-778апп18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого Князєва В.С.,
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Мамонової І.В.,
      учасники справи:
      представник позивача - Волошин О.І.,
      представники відповідача (Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві) - Богдановська Т.В., Павлович Д.М.,
      представник відповідача (Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві) - Ферштей А.М.,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ, інспекція) на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року (судді Петрик І.Й., Борисюк Л.П., Собків Я.М.) у справі N 826/7380/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскоп-Україна" (далі - ТОВ "Аскоп-Україна", товариство) до ДПІ та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - ГУ ДКС України у м. Києві) про визнання протиправною бездіяльності й стягнення заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість та
      ВСТАНОВИЛА:
      У квітні 2015 року ТОВ "Аскоп-Україна" звернулося до суду з позовом до ДПІ та ГУ ДКС України у м. Києві, в якому просило:
      - визнати протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми податку на додану вартість (далі - ПДВ) у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна";
      - стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованість бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пеню в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нараховану на суму такої заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року;
      - стягнути на користь ТОВ "Аскоп-Україна" судові витрати.
      На обґрунтування позову ТОВ "Аскоп-Україна" зазначило, що 19 листопада 2014 року позивачем подано до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування. Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент складання довідки неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання. Не погодившись із бездіяльністю інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна", позивач звернувся до суду з цим позовом.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 липня 2015 року в задоволенні адміністративного позову відмовив.
      Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 листопада 2015 року апеляційну скаргу ТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив. Апеляційний суд скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року та ухвалив нову постанову, якою позовні вимогиТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив: визнав протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна"; стягнув з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованість бюджету із відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пеню в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нараховану на суму такої заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року.
      Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, представник інспекції в касаційній скарзі зазначив, що вказане рішення прийнято без дотримання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме пункту 200.12 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), пунктів 6 та 9 постанови Кабінету Міністрів України від 17 січня 2011 року N 39 "Про затвердження Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість" (далі - Порядок N 39). На думку скаржника, відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості. Крім того, вимога позивача про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ не є правильним способом захисту його прав. Скаржник також зазначив, що аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 2а/0570/17001/2012. На підставі викладеного представник інспекції просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 18 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року клопотання ТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив та на підставі пункту 8 розділу VII "Перехідні положення" КАС України справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду на підставі положень частини першої статті 344 та частини п'ятої статті 262 КАС України.
      Позивач та ГУ ДКС України у м. Києві відзивів на касаційну скаргу не надіслали.
      У судовому засіданні 12 лютого 2019 року представники відповідачів підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник позивача просив оскаржуване судове рішення залишити без змін.
      Заслухавши суддю-доповідача, виступи учасників справи, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що 19 листопада 2014 року ТОВ "Аскоп-Україна" подало до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування.
      Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент складання довідки неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      Разом з тим у пунктах 3.17-3.19 вказаної довідки зазначено, що перевіркою правомірності визначення податкових зобов'язань та податкового кредиту, розрахунків з бюджетом та показників, відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року (з додатками), порушень не встановлено. Заявлена сума бюджетного відшкодування (загальна сума ПДВ) у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн підтверджується за результатами звірки даних, зазначених у розрахунку бюджетного відшкодування та даних первинних документів, що підтверджують факт оплати платником товарів/послуг за вересень 2014 року.
      Оскільки сума ПДВ у вказаному розмірі не відшкодована ТОВ "Аскоп-Україна", товариство звернулось до суду з цим позовом.
      Установлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи її учасники не оспорюють.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна", Окружний адміністративний суд міста Києва керувався тим, що позивач не заявив позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неприйняття відповідного рішення, передбаченого нормами статті 200 ПК України, за наслідками розгляду заяви ТОВ "Аскоп-Україна" про повернення суми бюджетного відшкодування на рахунок платника у банку в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Ураховуючи відсутність такого рішення інспекції, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ, що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь позивача, та стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ.
      Скасовуючи постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року та задовольняючи позовні вимоги ТОВ "Аскоп-Україна", Київський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що оскільки законодавством встановлено порядок, відповідно до якого податковий орган зобов'язаний у визначений строк підтвердити достовірність заявленої платником до відшкодування суми ПДВ і надіслати відповідний висновок до органу казначейства, або прийняти податкове повідомлення-рішення про зменшення такої суми чи відсутність у платника права на її отримання з бюджету, то неприйняття передбаченого законодавством рішення за наслідками перевірки достовірності заявленої платником суми бюджетного відшкодування є протиправною бездіяльністю з боку податкового органу. Крім того, не може бути підставою для відмови у бюджетному відшкодуванні посилання на неможливість підтвердження достовірності заявленої суми бюджетного відшкодування по ланцюгам постачання.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
      Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків визначено статтею 200 ПК України.
      Пунктом 200.7 статті 200 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному контролюючому органу податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.
      На підставі пункту 200.8 статті 200 ПК України до податкової декларації платником податків додаються розрахунок суми бюджетного відшкодування та оригінали митних декларацій. У разі якщо митне оформлення товарів, вивезених за межі митної території України, здійснювалося з використанням електронної митної декларації, така електронна митна декларація надається контролюючим органом за місцем митного оформлення контролюючому органу за місцем обліку такого платника податків в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису відповідно до закону.
      Пунктом 200.10 статті 200 ПК України визначено, що протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.
      За наявності достатніх підстав, які свідчать, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням норм податкового законодавства, контролюючий орган має право провести документальну позапланову виїзну перевірку платника для визначення достовірності нарахування такого бюджетного відшкодування протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном проведення камеральної перевірки (пункт 200.11 статті 200 ПК України).
      Відповідно до пункту 200.12 статті 200 ПК України контролюючий орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.
      Згідно з пунктом 200.13 статті 200 ПК України на підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу.
      Наведені норми пунктів 200.12 та 200.13 статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6 та 9 Порядку N 39.
      Пунктом 200.14 статті 200 ПК України визначено, що якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган:
      а) у разі заниження заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування щодо суми, визначеної контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого заниження та підстави для її вирахування. У цьому випадку вважається, що платник податку добровільно відмовляється від отримання такої суми заниження як бюджетного відшкодування та враховує її згідно з пунктом 200.6 цієї статті у зменшення податкових зобов'язань з цього податку в наступних податкових періодах;
      б) у разі перевищення заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування над сумою, визначеною контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого перевищення та підстави для її вирахування;
      в) у разі з'ясування за результатами проведення перевірок факту, за яким платник податку не має права на отримання бюджетного відшкодування, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються підстави відмови в наданні бюджетного відшкодування.
      Таким чином, на момент виникнення спірних правовідносин ПК України було визначено, що в разі виконання платником податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування з ПДВ, вимог, передбачених пунктами 200.7 та 200.8 статті 200 цього Кодексу, та підтвердження достовірності нарахування такого відшкодування контролюючим органом за результатами проведення камеральної чи документальної перевірки, цей орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, який протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку.
      При цьому, якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган надсилає платнику податку відповідне податкове повідомлення.
      Як установлено матеріалами справи, 19 листопада 2014 року ТОВ "Аскоп-Україна" подало до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування.
      Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент її складання неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      Водночас згідно з пунктами 3.17 та 3.18 вказаної довідки перевіркою правомірності визначення податкових зобов'язань та податкового кредиту, розрахунків з бюджетом та показників, відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року (з додатками), порушень не встановлено; фактично за результатами звірки даних, зазначених у розрахунку бюджетного відшкодування ПДВ, із даними первинних документів, що підтверджують факт оплати платником товарів/послуг, загальна сума податку на додану вартість складає 4 млн 447 тис. 644 грн.
      Будь-які податкові повідомлення за результатами проведеної перевірки щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року інспекцією на адресу товариства не надсилалися.
      Проте ДПІ не складено та не подано висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.
      При цьому зазначення в довідці від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869 про неможливість підтвердження суми бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання, не є підставою у розумінні статті 200 ПК України для неподання вказаного висновку, враховуючи невстановлення інспекцією порушень відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року даних та відсутність податкового повідомлення, передбаченого пунктом 200.14 цієї статті Кодексу.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок Київського апеляційного адміністративного суду про те, що ПК України не встановлює залежність виплати бюджетного відшкодування від сплати ПДВ контрагентами платника податку або з підстав незавершення перевірки контрагентів платника податку, або у зв'язку з відсутністю відповідей на запити контролюючого органу про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання.
      З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна".
      Відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.
      У зв'язку з тим, що ДПІ після закінчення перевірки не подала до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, що стало підставою для непогашення заборгованості з ПДВ, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним рішення Київського апеляційного адміністративного суду про стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача пені в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нарахованої на суму заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року.
      При цьому Київський апеляційний адміністративний суд обґрунтовано зазначив, що розрахунок пені в сумі 211 тис. 1 грн. 11 коп. проведений відповідно до положень пункту 200.23 статті 200 ПК України.
      Цей висновок суду апеляційної інстанції скаржником у касаційній скарзі під сумнів не ставиться.
      Щодо позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна" про стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      В аналогічних справах за правовідносинами, що склались протягом 2012-2015 років, Верховний Суд України напрацював правову позицію, відповідно до якої бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державної казначейської служби з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком N 39, на підставі податкової декларації та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації, у п'ятиденний термін з дня надходження від податкового органу висновку (постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-881а15, від 17 листопада 2015 року у справі N 21-4371а15, від 02 грудня 2015 року у справі N 21-2650а15, від 20 квітня 2016 року у справі N 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі N 820/19449/14).
      За правовою позицією Верховного Суду України цей порядок не передбачає бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення безпосередньо (водночас) зі здійсненням судового контролю над рішеннями контролюючих органів, ухваленими за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування або окремо від здійснення такого контролю. Відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а отже, суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості.
      Відтак стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ за правовою позицією Верховного Суду України визнано неналежним способом захисту прав платника податків. Правильним механізмом визнано зобов'язання контролюючого органу виконати покладені на нього законом і підзаконними актами обов'язки щодо надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету.
      Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суд України з огляду на таке.
      На момент виникнення спірних правовідносин надання інспекцією висновку до органу казначейства щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету, було передбачено статтею 200 ПК України та Порядком N 39.
      Невиконання цього обов'язку спричиняло порушення права платника податків на отримання з бюджету суми відшкодування ПДВ, а такі способи судового захисту як визнання протиправною бездіяльності податкового органу щодо неподання до органу казначейства висновку із зазначенням відповідної суми бюджетного відшкодування та зобов'язання податкового органу вчинити передбачені законодавством дії, спрямовані на підготовку і надання відповідного висновку органам казначейства, були сформульовані Верховним Судом України виходячи, зокрема, з чинного на той час законодавства.
      Законами України від 24 грудня 2015 року N 909-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році" та від 21 грудня 2016 року N 1797-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні" внесено зміни до статті 200 ПК України, зокрема, й щодо порядку бюджетного відшкодування ПДВ.
      У зв'язку з прийняттям вказаних змін до ПК України постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2017 року N 26 визнано таким, що втратив чинність Порядок N 39.
      Відповідно до підпункту 200.7.1 пункту 200.7 статті 200 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду) на підставі баз даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує податкову і митну політику, та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється формування Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      Згідно з підпунктом 200.7.2 пункту 200.7 цієї статті Кодексу заяви про повернення сум бюджетного відшкодування автоматично вносяться до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування протягом операційного дня їх отримання у хронологічному порядку їх надходження. Повернення узгоджених сум бюджетного відшкодування здійснюється у хронологічному порядку відповідно до черговості внесення до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      На підставі пункту 200.15 статті 200 ПК України у разі коли за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування, платник податку розпочинає процедуру адміністративного або судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі зобов'язаний внести відповідні дані до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
      Після закінчення процедури адміністративного оскарження або набрання законної сили рішенням суду контролюючий орган на наступний робочий день після отримання відповідного рішення зобов'язаний внести до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування дані щодо узгодженої суми бюджетного відшкодування платника.
      У разі неузгодження контролюючим органом суми податку, заявленої до відшкодування, або її частини зобов'язання з бюджетного відшкодування податку в частині неузгодженої суми виникає з дня закінчення процедури адміністративного або судового оскарження, за результатами якої прийнято рішення на користь платника податків.
      Пунктом 200.12 статті 200 ПК України, зокрема, визначено, що узгоджена сума бюджетного відшкодування стає доступною органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, для виконання на наступний операційний день за днем її відображення в Реєстрі заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та перераховується органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, у строки, передбачені пунктом 200.13 цієї статті, на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України.
      На підставі даних Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, після дня набуття статусу узгодженої суми бюджетного відшкодування перераховує таку суму з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до державного бюджету, протягом п'яти операційних днів (пункт 200.13 статті 200 ПК України).
      Вказані норми статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6, 7, 11, 12 Порядку ведення Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2017 року N 26 (далі - Порядок N 26).
      Відповідно до пункту 56 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК України до 01 лютого 2017 року центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, формує у хронологічному порядку надходження заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, поданих до 01 лютого 2016 року, за якими станом на 01 січня 2017 року суми ПДВ не відшкодовані з бюджету.
      Формування, ведення та офіційне публікування Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеного у цьому пункті, здійснюються в порядку, визначеному статтею 200 цього Кодексу.
      Відшкодування узгоджених сум ПДВ, зазначених у такому реєстрі, здійснюється в хронологічному порядку відповідно до черговості надходження заяв про повернення таких сум бюджетного відшкодування ПДВ в межах сум, визначених законом про Державний бюджет на відповідний рік. Розподіл сум бюджетного відшкодування ПДВ, визначених законом про Державний бюджет на відповідний рік, між Тимчасовим реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеним у цьому пункті, та Реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ здійснюється Кабінетом Міністрів України.
      Станом на час розгляду справи у суді касаційної інстанції Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не працює.
      Крім того, за інформацією, наведеною в листі Державної фіскальної служби України від 26 липня 2017 року N 16189/6/99-99-12-03-02-15 "Про розгляд звернень щодо Тимчасового реєстру", скерованого на адресу товариства, на сьогодні чинним законодавством не передбачено механізм відшкодування сум ПДВ, включених до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, та структури такого реєстру.
      За таких обставин, із врахуванням встановленого судом апеляційної інстанції права ТОВ "Аскоп-Україна" на бюджетне відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. а також відсутність механізму реального відшкодування платнику податків узгодженої суми бюджетного відшкодування вказаного податку, такі способи захисту порушеного права як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував, що поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Бейелер проти Італії" від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява N 33202, § 100)).
      За певних обставин "легітимне очікування" на отримання "активу" також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "легітимне очікування", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatis mutandis рішення у справі "Суханов та Ільченко проти України" від 26 червня 2014 року (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine, заяви N 68385/10 та N 71378/10, § 35)).
      ЄСПЛ у рішенні у справі "Інтерсплав проти України" від 09 січня 2007 року зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції майновий інтерес (Intersplav v. Ukraine, заява N 803/02, § 31-32). ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справі з огляду на постійні затримки відшкодування і компенсації ПДВ у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, та зазначив, що і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника порушували "справедливий баланс" між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном (§ 40).
      Оскільки податкове законодавство передбачає право позивача на повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ та отримання пені на суму податку, не відшкодовану платнику протягом визначеного законодавством строку, позивач у цій справі має майновий інтерес щодо відшкодування з бюджету ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пені в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., які охоплюються поняттям "майно" в аспекті частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
      Верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.
      Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003).
      При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
      Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
      Ураховуючи наведене та з огляду на те, що такі способи захисту як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права позивача, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості.
      У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-881а15, від 17 листопада 2015 року у справі N 21-4371а15, від 02 грудня 2015 року у справі N 21-2650а15, від 20 квітня 2016 року у справі N 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі N 820/19449/14, про те, що відшкодування ПДВ здійснюється органом Державної казначейської служби України з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком N 39, оскільки на момент розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду вказаний спосіб захисту не є ефективним та не призводить до поновлення порушеного права платника податків.
      Таким чином, висновок Київського апеляційного адміністративного суду про задоволення позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна" є правильним.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві залишити без задоволення.
      2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      справа № 166/30/18
      провадження № 22-ц/824/2979/2019
      21 лютого 2019 року м. Київ
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів :
      судді-доповідача Кирилюк Г.М.,
      суддів: Рейнарт І.М., Семенюк Т.А.
      при секретарі Дуці В.В.,
      сторони:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк« ПриватБанк»,
      відповідач - ОСОБА_2,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року у складі судді Коваленка К.В.,
      встановив:
      27.12.2017 р. Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з вказаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 р. у розмірі 134 559,84 грн. та судові витрати по справі.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.01.2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» Банк» (далі- АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено договір № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн на термін до 15.01.2038 р., а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строк та в порядку, встановленими цим договором.
      Відповідно договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати відповідач повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору.
      Свої зобов'язання за договором позивач виконав у повному обсязі, надав відповідачу кредит у розмірі, передбаченому договором.
      Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості, внаслідок чого станом на 09.11.2017 року виникла заборгованість у розмірі 815 485,19 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом (тілом кредиту) - 134 559,84 грн, заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн.
      Оскільки законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення повної суми заборгованості, просить стягнути з відповідача лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 134 559,84 грн.
      Заочним рішенням Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року позов задоволено.
      Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість в розмірі 134 559, 84 грн. за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року та 2018,40 грн. судових витрат.
      Відповідно до свідоцтва про шлюб, прізвище ОСОБА_2 після реєстрації шлюбу 20.12.2008 року змінено на «ОСОБА_2».
      Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення суду залишено без задоволення.
      В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
      Свої доводи мотивує тим, що ухвалюючи заочне рішення, судом не було враховано відсутність повторної неявки відповідача у судове засідання, оскільки неявка відповідача в судове засідання 11.06.2018 р. була першою.
      Судом першої інстанції порушено право заявника на участь у судовому засіданні, що позбавило її можливості під час слухання справи висловити свої доводи, надати пояснення, заявити про пропуск строку позовної давності. 
      Вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності.
      Ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів повинно здійснюватися позичальником частинами до 15 числа наступного місяця, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань.
      З наданого позивачем розрахунку вбачається, що позивач перестала виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту 15.03.2009 р. У відповідності до п. 5.2.4 кредитного договору початок перебігу позовної давності з вимогами про стягнення заборгованості з погашення кредиту розпочався 16.05.2009 р., у зв'язку з чим наявні підстави вважати, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого просить відповідач.
      Також зазначила, що позивачем не надано детального розрахунку заборгованості,останній не містить залишку заборгованості на початок та кінець кожного періоду; суми грошових коштів, сплачених відповідачем в рахунок погашення заборгованості, напрямки та підстави їх зарахування.
      Крім цього, чинним законодавством не передбачено дострокове повернення частини позики.
      У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «ПриватБанк» - Яндульський Д. В. просить апеляційну скаргу відповідача відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
      Свої доводи мотивує тим, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7, ОСОБА_8 , ОСОБА_9, ОСОБА_10 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого надали в іпотеку нерухоме майно - квартиру, загальною площею 58,60 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 168 670 грн.
      Крім цього, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_11 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого передано в іпотеку нерухоме майно- квартиру, загальною площею 43,40 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 124 735 грн.
      Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01.12.2014 р. по справі №459/1927/14 звернуто стягнення на вказане майно та виселено осіб, які в ньому проживали.
      24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» продав, а ТОВ «Естейт Селінг» отримав у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. За рахунок продажу цієї квартири 28.01.2016 р. було погашено прострочену заборгованість та частково погашено тіло кредиту, що відображено в розрахунку заборгованості.
      Згідно розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. відповідачем було здійснене погашення заборгованості, що свідчить про визнання ним свого боргу. Після цієї дати відповідачем не сплачувалась заборгованість, а тому з 28.01.2016 р. у позивача виникло право вимоги на стягнення заборгованості з відповідача.
      Відповідачем розрахунок заборгованості не спростований, судово-економічна експертиза по справі не призначалась.
      В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити.
      Представник АТ КБ «ПриватБанк» - Штронда А. М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
      Переглянувши справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості. Розглянувши справу у відсутність відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що остання була своєчасно та у встановленому законом порядку повідомлена про час та місце розгляду справи.
      Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
      Як вбачається з матеріалів справи, 15 січня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено договір про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит в сумі 220 000 грн, сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 15% річних, а також інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором.
      Кредит надається строком погашення не пізніше 15.01.2038 року на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.
      Відповідно до п. 3.1 цього договору виконання позичальником зобов'язань за цим договором забезпечується: іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1; іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2
      Всупереч умовам кредитного договору позичальник несвоєчасно та не у повному обсязі виконувала взяті на себе зобов'язання, що спричинило виникнення заборгованості.
      Відповідно до п. 5.2.4 договору про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення суми кредиту в частині або в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належать до сплати за цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-яких зобов'язань за цим договором або за іпотечним договором, в тому числі, але не виключно у випадку прострочення сплати чергового платежу за кредитом та відсотків за користування кредитом понад 2 місяців.
      Відповідно до частин 1 та 3 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.
      Відповідно до ч.3 ст. 6 цього Закону, суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
      Вивчивши доводи, на які посилався позивач у відзиві на апеляційну скаргу, судом апеляційної інстанції з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 03 червня 2010 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 268 930 грн. 62 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року); на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 ОСОБА_10, ОСОБА_11 договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності, а також надання ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Вирішено питання про виселення та зняття з реєстраційного обліку відповідачів та інших осіб, що зареєстровані та проживають у вказаних квартирах (а.с. 146-147).
      Крім цього, заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , ОСОБА_13, ОСОБА_14, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 664 648 грн. 31 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу предметів іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідачів договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності тощо. Вирішено питання про виселення відповідачів з вказаних квартир (а.с. 150).
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2017 року вказане судове рішення змінено, доповнено реченням такого змісту: « …на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні цін на цей вид майна по квартирі АДРЕСА_1 за ціною не нежче 168 670 грн., по квартирі АДРЕСА_2 за ціною не нижче 124 735 грн». В решті рішення залишено без змін ( а.с. 151-152).
      Представник позивача суду пояснив, що 24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі судового рішення продав, а ТОВ «Ейстейт Селінг» отримало у власність квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу. За рахунок продажу квартири було частково погашено прострочену заборгованість, що відображено в розрахунку заборгованості. 
      Як вбачається з наданого суду розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 198 590,66 грн.; 27.10.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 77 777 грн (а.с. 4-7).
      Судом також встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто солідарно з ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 на користь позивача у рахунок погашення заборгованості за договором іпотечного кредиту № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року -289 653,25 грн. та штрафу в розмірі 28 965,33 грн, а всього 318 618,58 грн.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2012 року вказане судове рішення залишено без змін. При цьому суд апеляційної інстанції в своєму судовому рішенні зазначив, що враховуючи невиконання відповідачами зобов'язань за кредитним договором відносно сплати кредиту та відсотків за користування кредитом, наявності заборгованості та передбаченого права дострокового повернення кредиту, суд обґрунтовано прийшов до висновку про задоволення позовних вимог (а.с. 148-149).
      Відповідно до наданого суду розрахунку, станом на 09.11.2017 р. заборгованість за кредитним договором становить 815 485,19 грн., яка складається заборгованості по тілу кредиту - 134 559,84 грн., заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн., пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн.( а.с. 4-7).
      Тобто, з вказаного розрахунку вбачається, що після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення суми кредиту в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належали до сплати за цим договором, позивач повторно заявив вимогу про стягнення заборгованості по тілу кредиту та продовжує нараховувати відсотки та пеню після закінчення строку кредитування.
      Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Відповідно до змісту ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.
      За правилом ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його не виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.
      Згідно з частиною першою ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
      Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
      Згідно з частиною першою ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
      Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Згідно з частиною другою ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Згідно з частиною першою ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
      В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      При цьому поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.
      Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
      Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).
      Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга зазначеної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).
      Закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.
      Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання.
      Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і судової.
      Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зробила висновок, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Звернувшись у 2011 році до суду з позовом до позичальника ОСОБА_2 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, банк реалізував своє право на стягнення заборгованості по тілу кредиту. При цьому останній змінив строк виконання в повному обсязі кредитного зобов'язання відповідача, а отже, у позивача припинилося право нараховувати проценти за кредитом та пені за період після закінчення строку кредитування.
      Наведених норм права суд першої інстанцій не врахував та помилково погодився з обґрунтованістю заявлених позовних вимог, не зважаючи на реалізацію позивачем права на дострокове повернення кредиту, та виходячи з розрахунку заборгованості станом на 09.11.2017 р., який свідчить про продовження нарахування позивачем відсотків та пені після ухвалення судового рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року про дострокове стягнення кредитної заборгованості.
      Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      Судом встановлено, що матеріали справи містять відомості про зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_2, проте, у порушення вимог ст. 128 ЦПК України, виклик останньої в судове засідання, призначене на 11 червня 2018 року 9.30 год., було здійснено через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, що не є належним повідомленням відповідача про дату, час та місце розгляду справи.
      З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого по справі судового рішення та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд
      постановив:
      Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.
      Заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року скасувати.
      У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити.
      Постанова набирає законної сили з для її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
      Повне судове рішення складено 25 лютого 2019 року.
      Суддя-доповідач: Г. М. Кирилюк
      Судді: І. М. Рейнарт 
      Т. А. Семенюк
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80081072
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      23 січня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 712/21651/12
      Провадження N 14-526 цс 18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Акціонерний комерційний банк "Київ" (далі також - "АКБ "Київ"), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Сузір'я", ПАТ Акціонерного банку (далі також - АБ) "Укргазбанк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі також - Фонд) про розірвання договорів, стягнення коштів і відшкодування моральної шкоди
      за касаційною скаргою ПАТ "АКБ "Київ", від імені якого як представник діє уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію цього банку (далі також - уповноважена особа Фонду), на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року, ухвалене суддею Лемішем О.М., і рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Кеміня М.П., Кондора Р.Ю., Кожух О.А., і за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат Машика Віктор Вікторович);
      відповідачі: ПАТ "АКБ "Київ" (представник - уповноважена особа Фонду Кічук Олег Іванович), ТзОВ "Сузір'я", ПАТ АБ "Укргазбанк", Фонд.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст первісної позовної заяви
      1. 26 листопада 2012 року позивач звернувся з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я", в якому просив суд визнати недійсними договори про участь у Фонді фінансування будівництва (далі - ФФБ) N 10/2008 і N 12/2008 (далі - договори) та стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" на користь позивача: 700 341,18 грн - вартість об'єктів інвестування; 168 965,63 грн - інфляційні втрати; 81 162,83 грн - три проценти річних і 100 000 грн відшкодування завданої моральної шкоди.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 22 січня 2008 року позивач уклав з ПАТ "АКБ "Київ" договори про участь у ФФБ, згідно з якими за позивачем були закріплені два об'єкти інвестування: квартира АДРЕСА_1 в під'їздах N 1 і N 2 секції 6 (далі - об'єкти інвестування). Загальна вартість об'єктів інвестування на момент підписання договорів становила 191 222,29 грн за кожен. Введення об'єктів інвестування в експлуатацію було заплановане на червень 2008 року.
      2.2. Відповідно до договору про організацію спорудження об'єкта будівництва від 20 квітня 2007 року забудовником є ТзОВ "Сузір'я" (далі - забудовник).
      2.3. Повна оплата вартості об'єктів інвестування підтверджується свідоцтвами від 17 березня 2008 року до договорів.
      2.4. Оскільки об'єкти інвестування не були здані в експлуатацію до дати, визначеної у договорах, позивач використав право виходу з ФФБ і 3 грудня 2008 року звернувся із заявами до ПАТ "АКБ "Київ" про вихід з ФФБ, розірвання договорів і повернення коштів.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 15 квітня 2013 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким поновив позивачеві "пропущений процесуальний строк позовної давності" та задовольнив частково позов: стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" на користь позивача 489 173,30 грн. що складає загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн. три проценти річних у сумі 56 690,49 грн. 2 000,00 грн відшкодування моральної шкоди.
      4. Суд мотивував рішення так:
      4.1. Вимога про визнання недійсними договорів є необґрунтованою. Позивач виконав належним чином його обов'язки за договорами, тоді як відповідачі - ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" - їхні обов'язки не виконали.
      4.2. Оскільки з моменту виникнення права на отримання коштів позивач не міг розпоряджатись ними як власник, то ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" мають виплатити йому відшкодування моральної шкоди у сумі 2 000 грн кожен.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 12 березня 2014 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог, а саме: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача вартість вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,00 грн. стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача понесені інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн і три проценти річних у розмірі 56 690,49 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив.
      6. Рішення мотивував так:
      6.1. Вимога про стягнення коштів з ТзОВ "Сузір'я" не може бути задоволена, оскільки законодавство не передбачає права позивача як довірителя вимагати повернення коштів безпосередньо від забудовника.
      6.2. Жодних доказів на підтвердження того, що позивач зазнав моральних страждань, немає, а тому вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди не може бути задоволена.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      7. 9 липня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд до цього ж суду.
      8. Суд касаційної інстанції вказав на необхідність оцінки обставини направлення ПАТ "АКБ "Київ" до ТзОВ "Сузір'я" листів від 12 грудня 2008 року та 11 квітня 2011 року з вимогою повернення коштів для виконання зобов'язань перед позивачем.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
      9. 11 листопада 2014 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на корись позивача вартість вимірювальних одиниць об'єктів інвестування у розмірі 489 173,00 грн. інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн і три проценти річних у сумі 56 690,49 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив.
      10. Рішення мотивував так:
      10.1. Суд оглянув на судовому засіданні оригінали листів від 12 грудня 2008 року та від 11 квітня 2011 року і надав їм правову оцінку, однак відповідачі не виконали зобов'язань як щодо будівництва та передання об'єктів інвестування, так і щодо повернення коштів.
      10.2. Вимогу позивача про стягнення коштів з ТзОВ "Сузір'я" не можна задовольнити, оскільки законодавство не передбачає права позивача як довірителя вимагати повернення коштів безпосередньо від забудовника.
      10.3. Жодних доказів на підтвердження моральних страждань позивач не подав, а тому його вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди не може бути задоволена.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції (новий розгляд)
      11. 18 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2013 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 11 листопада 2014 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
      12. Вказав, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (чи подавав позивач і коли заяву про вихід із ФФБ; чи вирішений і як саме спір, що перебував на розгляді у Господарському суду Закарпатської області про розірвання договору від 20 квітня 2007 року про організацію спорудження об'єкта будівництва та зобов'язання ТзОВ "Сузір'я" перерахувати на рахунок ПАТ "АКБ "Київ" кошти у розмірі 3 586 757,45 грн. яку кількість квадратних метрів загальної площі квартири, що розташована на третьому поверсі житлового будинку в під'їзді N 1, секції 6, проінвестував позивач; чи отримало ПАТ "АКБ "Київ" кошти для виплати особам, які відмовились від укладеного договору інвестування; чи є вина ПАТ "АКБ "Київ").
      Короткий зміст заяв позивача у суді першої інстанції (новий розгляд)
      13. 3 вересня 2015 року позивач подав до суду першої інстанції заяву про залучення як співвідповідачів Фонду та ПАТ АБ "Укргазбанк", а також заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій просив:
      13.1. Розірвати договори;
      13.2. Стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ", ТзОВ "Сузір'я", ПАТ АБ "Укргазбанк" і Фонду на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. інфляційні втрати у сумі 604 109,08 грн. три проценти річних у сумі 97 298,58 грн. а також 10 000 грн відшкодування заподіяної моральної шкоди.
      14. 28 грудня 2015 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області постановив ухвалу, якою залучив співвідповідачами у справі ПАТ АБ "Укргазбанк" і Фонд.
      15. 29 лютого 2016 року позивач подав заяву про зменшення позовних вимог, мотивуючи тим, що у нього відсутній спір з Фондом, який не може бути відповідачем у цій справі. Просив суд:
      15.1. Розірвати договори;
      15.2. Стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ", ТзОВ "Сузір'я" та ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. інфляційні втрати у розмірі 604 109,08 грн. три проценти річних у сумі 97 298,58 грн і 10 000 грн відшкодування заподіяної моральної шкоди.
      16. 10 травня 2016 року на судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги щодо ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк", вказавши, що вимог до ТзОВ "Сузір'я" позивач більше не ставить і претензій до ТзОВ "Сузір'я" не має.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд)
      17. 11 травня 2016 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 604 109,08 грн і три проценти річних у сумі 97 298,58 грн. стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача 10 000 грн відшкодування моральної шкоди; у задоволенні іншої частини вимог - відмовив.
      18. Мотивував рішення так:
      18.1. Оскільки позивач виконав обов'язки за договорами, сплативши відповідні кошти за об'єкти інвестування, однак будинок так і не був зданий в експлуатацію, то з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача на підставі статей 23, 526, 610 і 611 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України слід стягнути вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційні втрати, три проценти річних і відшкодування моральної шкоди.
      18.2. Позивач не пропустив позовну давність внаслідок певних обставин (переривання та зупинення її перебігу), а саме: розгляду справи за позовом позивача до ПАТ "АКБ "Київ" про примусове виконання грошового зобов'язання у період з 21 травня 2012 року (відкриття провадження) до 9 жовтня 2012 року (скасування ухвали про відкриття провадження); вчинення ПАТ "АКБ "Київ" дій, що свідчать про визнання ним боргу внаслідок звернення у господарський суд з позовом до ТзОВ "Сузір'я"; дії мораторію, введеного відповідно до пункту 4 статті третьої Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва"; дії мораторію внаслідок введення тимчасової адміністрації у ПАТ "АКБ "Київ" у період з 9 лютого 2009 року до 9 лютого 2010 року.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
      19. 17 серпня 2016 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував; ухвалив нове, яким поновив позивачеві позовну давність і частково задовольнив його вимоги: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача інфляційні втрати за період з 17 січня 2009 року до 31 липня 2015 року у сумі 604 109,08 грн і три проценти річних за цей же період у сумі 97 298,58 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив.
      20. Мотивував рішення так:
      20.1. На підставі Додаткових угод від 3 грудня 2008 року позивач розірвав договори з ПАТ АКБ "Київ".
      20.2. У задоволенні позовних вимог до ПАТ АБ "Укргазбанк" слід відмовити, оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" не є правонаступником ПАТ "АКБ "Київ" стосовно договорів, а солідарний обов'язок ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення позивачу коштів відсутній.
      20.3. 26 вересня 2014 року Господарський суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Міністерства фінансів України, ПАТ "АКБ "Київ" до ТзОВ "Сузір'я" про зобов'язання повернути кошти задовольнив частково та зобов'язав ТзОВ "Сузір'я" перерахувати на рахунок ПАТ "АКБ "Київ" 1 217 029,8 грн. Це рішення 18 грудня 2014 року залишив без змін постановою Львівський апеляційний господарський суд, а 16 березня 2015 року - Вищий господарський суд України.
      20.4. Відповідно до встановлених у цих судових рішеннях обставин до загальної суми вимог входили й вимоги, які стосувалися договорів позивача на суму 244 586,65 грн за кожним з договорів. Однак господарський суд відмовив у задоволенні позову стосовно вимоги ПАТ "АКБ "Київ" про повернення забудовником коштів для розрахунку з позивачем у справі N 712/21651/12 через пропуск ПАТ "АКБ "Київ" позовної давності за цією вимогою.
      20.5. Звернення ПАТ "АКБ "Київ" як управителя ФФБ до суду з пропуском позовної давності не може розцінюватися як вжиття ним всіх належних заходів, спрямованих на повернення коштів. Тому внаслідок недобросовісних і неналежних дій ПАТ "АКБ "Київ" позивач не має можливості захистити своє право в інший спосіб, ніж пред'явивши позов до ПАТ "АКБ "Київ". А оскільки останнє порушило зобов'язання за договорами і ніяк не спростувало презумпцію вини, то відповідальність за повернення коштів слід покласти саме на управителя ФФБ, тобто на ПАТ "АКБ "Київ".
      20.6. Довід ПАТ "АКБ "Київ" про те, що відповідальність у спорі має нести забудовник (ТзОВ "Сузір'я") - необґрунтований, оскільки листи ПАТ "АКБ "Київ" від 12 грудня 2008 року та від 11 квітня 2011 року за відсутності з боку ПАТ "АКБ "Київ" як управителя реальних примусових дій, спрямованих на повернення коштів, не може вважатися вжиттям ним всіх необхідних заходів і належним виконанням управителем обов'язків щодо контролю за забудовником.
      20.7. Наявні підстави для стягнення з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування за договорами, а також на підставі частини другої статті 625 ЦК України інфляційних втрат і трьох процентів річних.
      20.8. Відповідальність у вигляді відшкодування моральної шкоди через неповернення довірителю коштів при розірвання договорів про участь у ФФБ не передбачена, а тому у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди слід відмовити.
      20.9. Позовна давність спливла 27 серпня 2012 року. Не є свідченням переривання позовної давності:
      20.9.1. Звернення позивача до суду з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" у травні 2012 року, оскільки за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а лише з додержанням вимог процесуального закону. Тобто, звернення до суду з позовом з порушенням правил підсудності не перериває позовну давність. Натомість, вказаний позов був повернений позивачеві для подання до належного суду, оскільки 9 жовтня 2012 року Апеляційний суд Закарпатської області саме через порушення правил підсудності ухвалою скасував ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 21 травня 2012 року про відкриття провадження у справі;
      20.9.2. Пред'явлення ПАТ "АКБ "Київ" позову до ТзОВ "Сузір'я", оскільки такий позов поданий у грудні 2012 року - після спливу позовної давності.
      20.10. У ПАТ "АКБ "Київ" був введений мораторій на задоволення вимог кредиторів на період з 9 лютого 2009 року до 9 серпня 2009 року, який надалі був продовжений до 9 лютого 2010 року, про що позивач був обізнаний. Втім, матеріали справи не свідчать про те, що позивач знав чи повинен був знати про скасування такого мораторію з 18 серпня 2010 року. Про таке скасування ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" вказали лише у заявах про застосування позовної давності, після чого позивач відразу попросив її поновити. Тобто, позивач мав обґрунтовані підставі вважати, що мораторій на задоволення вимог кредиторів діяв до 9 лютого 2010 року, а відтак, звертаючись до суду з позовом у листопаді 2012 року, міг небезпідставно розраховувати, що не пропустив позовну давність.
      20.11. Хоча звернення позивача до суду з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" у травні 2012 року не перервало позовну давність, однак свідчило, що позивач намагався своєчасно захистити порушене право. Після скасування апеляційним судом 9 жовтня 2012 року ухвали про відкриття провадження позивач у листопаді 2012 року, тобто у розумний строк і без невиправданих зволікань, звернувся до суду з належно оформленим позовом, який наразі розглядається.
      20.12. Враховуючи, що дії позивача у спірних правовідносинах ґрунтувалися на законі та умовах договорів, а подаючи цей позов до суду, позивач добросовісно помилявся щодо звернення у межах позовної давності, необхідно її поновити.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача
      21. У вересні 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції через неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги ПАТ "АКБ "Київ"
      22. У вересні 2016 року ПАТ "АКБ "Київ" через уповноважену особу Фонду також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені судові рішення й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову через неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      23. 17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      24. Обґрунтував ухвалу тим, що уповноважена особа Фонду оскаржує рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи позивача
      25. Позивач вказує, що суд апеляційної інстанції неналежно встановив обставини справи та не надав належної оцінки тому, що 11 лютого 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 61, якою встановив, що держава в особі ПАТ АБ "Укргазбанк" бере участь у виведенні ПАТ "АКБ "Київ" з ринку шляхом придбання його активів і зобов'язань у разі віднесення Національним банком України (далі - НБУ) ПАТ "АКБ "Київ" до категорії неплатоспроможних.
      26. 24 лютого 2015 року НБУ прийняв рішення про визнання ПАТ "АКБ "Київ" неплатоспроможним і про введення у ньому тимчасової адміністрації. А 19 червня 2015 року ПАТ "АКБ "Київ" уклав з ПАТ АБ "Укргазбанк" договір про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку.
      27. Тому суд має захистити право позивача на повернення коштів саме шляхом стягнення коштів солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк".
      (2) Доводи ПАТ "АКБ "Київ"
      28. Вказує, що суди попередніх інстанцій неналежно оцінили те, що 24 червня 2015 року правління НБУ прийняло постанову N 411, якою відкликало банківську ліцензію ПАТ "АКБ "Київ" і вирішило його ліквідувати. А 25 червня 2015 року Виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення N 122 про початок процедури ліквідації ПАТ "АКБ "Київ".
      29. Усі питання, пов'язані з погашенням заборгованості перед кредиторами банку, мають вирішуватися відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" N 4452-VI від 23 лютого 2012 року (далі - Закон N 4452-VI).
      30. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Верховний Суд України у постанові від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 дійшов висновку, що справи у спорах про кредиторські вимоги до банків, які ліквідуються, необхідно розглядати за аналогією Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", внаслідок чого на них поширюється юрисдикція господарських судів.
      (3) Позиції інших учасників справи
      31. Інші учасники справи відзиви на касаційні скарги не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      32. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      33. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      34. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      35. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      36. Відповідно до статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
      37. ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12).
      38. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункт 1 частини першої статті 20).
      39. Тобто, за загальним правилом як на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, так і на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду критеріями належності справи до господарського судочинства є суб'єктний склад учасників спору та зміст спірних правовідносин.
      40. Мотивуючи наявність юрисдикції господарського суду щодо розгляду цієї справи, ПАТ "АКБ "Київ" вказує, що Верховний Суд України у постанові від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 підтвердив юрисдикцію господарських судів щодо спорів про кредиторські вимоги до банків.
      41. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що вона відступила від цього висновку в постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16, вказавши, що при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
      42. Предметом спору у цій справі є розірвання договорів та стягнення солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача-фізичної особи загальної вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційних втрат, трьох процентів річних, а також відшкодування заподіяної моральної шкоди
      43. З огляду на вказаний зміст спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін учасників спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства.
      (1.2) Щодо вимог позивача про стягнення коштів
      44. Суди вважали, що правовідносини, що виникли з позивачем, регулюються Законом України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" у редакції, чинній на момент укладення та розірвання договорів.
      45. Суди оцінили, зокрема, договори, Правила ФФБ виду А, затверджені рішенням правління ПАТ "АКБ "Київ" від 21 березня 2007 року, договір про організацію спорудження об'єкта будівництва від 20 квітня 2007 року, укладений ПАТ "АКБ "Київ" (управителем ФФБ) із ТзОВ "Сузір'я" (забудовником), та встановили, що позивач виконав зобов'язання за договорами про участь у ФФБ, сплативши відповідні суми, однак будинок з об'єктами інвестування так і не був введений в експлуатацію до обумовленої сторонами дати - 30 червня 2008 року.
      46. Закон України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 року N 978-IV (далі - Закон N 978-IV) встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами (стаття 1).
      47. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 2 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, управитель - це фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду й отримала в установленому порядку дозвіл/ліцензію.
      48. Фінансова установа, яка відповідає вимогам цього Закону, може за власною ініціативою створити ФФБ. ФФБ не є юридичною особою. ФФБ може бути двох видів - ФФБ виду А та ФФБ виду Б. Для ФФБ виду А поточну ціну вимірної одиниці об'єкта будівництва, споживчі властивості об'єктів інвестування, коефіцієнти поверху та комфортності визначає забудовник, який приймає на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об'єкта будівництва та зобов'язаний своєчасно ввести його в експлуатацію незалежно від обсягу фінансування (частини перша-третя статті 11 Закону N 978-IV у вказаній редакції).
      49. Правила ФФБ визначають вид ФФБ, процедуру створення ФФБ, порядок організації взаємовідносин забудовника, управителя та довірителів, порядок встановлення управління майном, умови, особливості та обмеження здійснення управління майном, напрями та порядок використання залучених коштів, порядок участі у фонді та відмови від участі в ньому, типи вимірних одиниць об'єктів інвестування, порядок та умови закріплення об'єкта інвестування за довірителем, розмір винагороди управителя й інші умови функціонування ФФБ (частина друга статті 12 Закону N 978-IV у зазначеній редакції).
      50. Система функціонування ФФБ передбачає, зокрема, можливість дострокового припинення управління майном за ініціативою довірителя, відкріплення від нього об'єкта інвестування, повернення довірителю коштів у розмірі та у порядку, визначених Правилами ФФБ, внаслідок зменшення обсягу підтвердженого замовлення на будівництво; здійснення управителем ФФБ контролю за цільовим використанням забудовником спрямованих на будівництво коштів; повернення забудовником коштів до ФФБ на вимогу управителя у випадках зменшення обсягу підтвердженого замовлення внаслідок відмови довірителя від участі у ФФБ, а також в інших випадках, визначених договором; здійснення управителем ФФБ контролю за виконанням забудовником своїх зобов'язань за договором (абзаци шостий, одинадцятий-тринадцятий частини першої статті 13 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
      51. Управитель ФФБ при здійсненні управління ФФБ несе відповідальність за дотримання обмежень довірчої власності управителя, визначених Правилами ФФБ і визнаних довірителями ФФБ; несе зобов'язання перед довірителями ФФБ у межах договору про участь у ФФБ (абзаци перший-третій частини другої статті 13 Закону N 978-IV у вказаній редакції).
      52. Як встановили суди, згідно з пунктом 5.4.1 Правил ФФБ довіритель (позивач) має право за власною ініціативою до дати підписання державною комісією акта введення об'єкта будівництва в експлуатацію достроково припинити управління коштами, відмовитись від участі в ФФБ шляхом розірвання договору про участь у ФФБ та отримати з ФФБ суму коштів, розраховану відповідно до пункту 5.4.4 Правил ФФБ. Останній передбачає, що сума коштів, яку слід повернути довірителю, визначається управителем, виходячи з ціни вимірної одиниці цього об'єкта інвестування, встановленої забудовником на день надання заяви про вихід із ФФБ. Аналогічне право довірителя закріплене у пунктах 2.2.2 договорів.
      53. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що позивач має підстави вимагати повернення йому загальної вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування.
      54. Повернення коштів довірителю ФФБ не може здійснюватися за рахунок іншого ФФБ або власного майна банку (частина четверта статті 17 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
      55. Суди встановили, що 11 лютого 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 61, якою встановив, що держава в особі ПАТ АБ "Укргазбанк" бере участь у виведенні ПАТ "АКБ "Київ" з ринку шляхом придбання його активів і зобов'язань у разі віднесення НБУ ПАТ "АКБ "Київ" до категорії неплатоспроможних. А 24 лютого 2015 року НБУ прийняв рішення про визнання ПАТ "АКБ "Київ" неплатоспроможним і про введення у ньому тимчасової адміністрації.
      56. З огляду на це ПАТ "АКБ "Київ" вважає, що усі питання, пов'язані з погашенням заборгованості перед кредиторами банку, мають вирішуватися відповідно до Закону N 4452-VI.
      57. Закон N 4452-VI регулює правовідносини між Фондом, банками, НБУ, повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      58. Суди встановили що 19 червня 2015 року ПАТ "АКБ "Київ" уклав з ПАТ АБ "Укргазбанк" договір про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку. Цей договір спрямований на виведення ПАТ "АКБ "Київ" з ринку на підставі пункту 3 частини другої статті 39 Закону N 4452-VI з подальшою ліквідацією ПАТ "АКБ "Київ".
      59. Частина п'ята статті 50 Закону N 4452-VI встановлює, що кошти на рахунку ФФБ або майно фонду операцій з нерухомістю, в тому числі кошти на його рахунку, що перебувають в управлінні банку, не включаються до ліквідаційної маси банку. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до Законів України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" та "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".
      60. Згідно з частиною другою статті 23 Закону N 978-IV у разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ.
      61. Тобто, у законодавстві закріплені спеціальні приписи щодо цільового спрямування залучених на рахунок ФФБ коштів при ліквідації банку-управителя та встановлена заборона на включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси такого банку.
      62. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частини перша статті 400 ЦПК України).
      63. З огляду на наведені приписи та встановлені судами обставини Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід ПАТ "АКБ "Київ" про поширення на спірні правовідносини приписів Закону України N 4452-VI і відхиляє як неприйнятний довід ПАТ "АКБ "Київ" про неналежне встановлення обставин справи щодо відкликання його банківської ліцензії та рішення щодо його ліквідації.
      64. Крім того, Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що у касаційних скаргах відсутні будь-які доводи щодо неправильності висновків суду апеляційної інстанції в частині стягнення інфляційних втрат, трьох процентів річних і відшкодування моральної шкоди.
      (1.2) Щодо солідарного обов'язку ПАТ "АКБ "Київ" та ПАТ АБ "Укргазбанк"
      65. Позивач стверджує, що суд апеляційної інстанції неналежно встановив обставини справи щодо відсутності солідарного обов'язку ПАТ АБ "Укргазбанк".
      66. Суд першої інстанції вважав, що оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" на основі постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року N 61 та рішення НБУ від 24 лютого 2015 року прийняв активи та зобов'язання ПАТ "АКБ "Київ", то останнє разом з ПАТ АБ "Укргазбанк" мають нести солідарну відповідальність перед позивачем.
      67. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, вказавши, що зобов'язання, які випливають з договорів з довірителями ФФБ виду А не були передані до ПАТ АБ "Укргазбанк" за договором від 19 червня 2015 року, укладеним ПАТ "АКБ "Київ" з ПАТ АБ "Укргазбанк", про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку.
      68. На підставі частини другої статті 23 Закону N 978-IV апеляційний суд дійшов висновку, що відсутні підстави стверджувати, що ПАТ АБ "Укргазбанк" є правонаступником ПАТ "АКБ "Київ" стосовно зобов'язань, які випливають з договорів;солідарний обов'язок ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення позивачеві коштів відсутній. А тому у задоволенні вимоги позивача до ПАТ АБ "Укргазбанк" необхідно відмовити, оскільки воно є неналежним відповідачем у справі.
      69. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
      70. Ні Закон N 4452-VI, ні інші акти законодавства не передбачають солідарний обов'язок приймаючого та неплатоспроможного банків щодо зобов'язань останнього при його виведенні з ринку на підставі пункту 3 частини другої статті 39 Закону N 4452-VI.
      71. Суд апеляційної інстанції встановив, що договір від 19 червня 2015 року про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку не створює солідарного обов'язку для ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення коштів позивачеві.
      72. ВеликаПалата Верховного Суду відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      73. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог до ПАТ АБ "Укргазбанк" і відхиляє як неприйнятний довід позивача про неналежне встановлення обставини справи щодо відсутності солідарного обов'язку ПАТ АБ "Укргазбанк".
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
      (2.1) Щодо суті касаційних скарг
      74. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      75. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      76. Відповідно до викладених вище висновків Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому касаційні скарги ПАТ "АКБ "Київ" і позивача слід залишити без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      77. З огляду на висновок щодо суті касаційних скарг судові витрати, понесені у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ПАТ "АКБ "Київ" і позивача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Київ" на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року і касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року залишити без задоволення.
      2. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 202/26885/13-ц
      Провадження N 14-491цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"),
      відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк"), ОСОБА_3,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк"
      на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року в складі судді Слюсар Л.П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року в складі колегії суддів Лаченкової О.В., Варенко О.П., Городничої В.С.
      у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, та
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2013 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 вересня 2006 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року.
      На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн.
      У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова).
      ПАТ КБ "ПриватБанк просило стягнути: з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309 у розмірі 56 547,26 грн. солідарно з ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 10 000 грн.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент ухвалення рішення), оскільки справа у цій частині не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. У задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості відмовлено.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року залишено без змін.
      Судові рішення мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском трирічного строку давності. Також суди зробили висновок, що позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення заборгованості з ПАТ "Акцент-Банк" за договором поруки виникли між юридичними особами, тому не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарських судів.
      У червні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що згідно з пунктом 6.6 Умов надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) позовна давність встановлюється у 5 років і банк звернувся з позовом у межах збільшеної за домовленістю сторін позовної давності. Такі Умови існували при укладенні договору, вони є складовою кредитного договору і у заяві позичальника зазначено, що він ознайомлений з Умовами та згодний з ними. Крім того, суди помилково закрили провадження у справі у частині вимог банку до юридичної особи з підстав неможливості розгляду цих вимог в порядку цивільного судочинства.
      Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 17 жовтня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Суди встановили, що 27 вересня 2006 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року (а. с. 7).
      На забезпечення виконання зобов'язання з кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн (а. с. 5).
      У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова) (а. с. 4).
      Велика Палата Верховного Суду перевірила законність рішень судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя, і керується таким.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Позивач заявив вимоги до двох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є фізична особа - ОСОБА_3, та поручителя, яким є юридична особа - ПАТ "Акцент-Банк".
      Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником і які є видами забезпечення виконання зобов'язань.
      Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати окремо без основного зобов'язання.
      Одним з видів акцесорного зобов'язання є порука.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      Згідно із частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, тобто пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до них є однорідними, пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя в такому разі залежить від обсягу відповідальності боржника.
      При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
      Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачено статтею 543 ЦК України, основний з яких визначено у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.
      З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 цього Кодексу, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений як законом так і договором.
      У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Правовою підставою для закриття провадження апеляційний суд вважав приписи статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції).
      Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
      Позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду у порядку як цивільного, так і господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не встановлювали відповідної заборони.
      Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є юридичною особою.
      Водночас ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
      Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Вирішення за правилами цивільного судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що вбачається, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій у різних провадженнях, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої і апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який у договірних правовідносинах виступав як юридична особа.
      Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших.
      Таку правову позицію неодноразово висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18) та від 14 листопада 2018 року у справі N 2-1383/2010 (провадження 14-308цс18), і підстав для відступу від цієї правової позиції не вбачається.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій не врахували особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначилися з юрисдикцією вказаного спору та застосували норми процесуального права, оскільки підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - юридичної особи не вбачається.
      Стосовно вирішення спору у частині позовних вимог до позичальника Велика Палата Верховного Суду керується таким.
      Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
      У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.
      Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.
      Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення.
      Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.
      Між сторонами укладено кредитний договір у формі заяви за зразком, розробленим банком.
      У пункті 3.3 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником передбачених договором зобов'язань банк на власний розсуд має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за користування, виконання інших зобов'язань за цим договором (а. с. 8, зворот).
      З судового наказу Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 04 червня 2007 року вбачається, що з ОСОБА_3 уже стягнута на користь ЗАТ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 085,33 грн (а. с. 167), тобто банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку.
      Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Заява позичальника не містить умов щодо сплати процентів та інших платежів після закінчення дії договору.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
      З позовом до суду про стягнення з відповідача кредитної заборгованості ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося 11 червня 2013 року (а. с. 2).
      ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалося, що згідно з умовами договору кредиту Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) є невід'ємною частиною договору. Відповідно до пункту 6.6 зазначених Умов термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за договором встановлюється сторонами тривалістю в п'ять років (а. с. 9, зворот).
      Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
      Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
      Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.
      Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
      Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
      За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
      Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).
      Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), у пункті 6.6 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача.
      При цьому не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) ПАТ "ПриватБанк" не змінювалися і на час укладення кредитного договору саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника.
      У заяві позичальника від 27 вересня 2006 року посилання на домовленість сторін щодо збільшення строку давності відсутнє. Відсутній і окремий договір про збільшення строку давності.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується, що Умови, які знаходяться в матеріалах справи, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника відсутнє посилання на збільшення строку давності, а тому відсутні підстави вважати, що сторони збільшили позовну давність за вимогами про стягнення кредитної заборгованості до п'яти років. Договору про збільшення позовної давності сторони не укладали. Суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що ПАТ КБ "ПриватБанк" пропустило передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк давності звернення до суду з позовом до ОСОБА_3, про застосування якого просив відповідач у справі.
      Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову банку до ОСОБА_3
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Оскільки у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості суди помилково закрили провадження у справі, судові рішення у цій частині не можуть вважатися законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.
      Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині відмови у задоволені позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - залишити без змін.
      Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині закриття провадження у справі у частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості скасувати, справу у цій частині направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
      Князєв В.С.