Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции спора о взыскании стоимости паевых ценных бумаг с Приватбанка

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2019 року

м. Київ

Справа N 757/39672/17-ц

Провадження N 14-596цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4

на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року у складі судді Остапчук Т.В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 травня 2018 року у складі колегії суддів Шкоріної О.І., Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення грошових коштів, та

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ПАТ КБ "ПриватБанк" грошові кошти у розмірі 45 520 186,85 грн за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначав, що 06 березня 2014 року він та Товариство з обмеженою відповідальністю "Капітал-Стандарт" (далі - ТОВ "Капітал-Стандарт", Товариство) уклали договір комісії, згідно з умовами якого він доручив Товариству укласти договір купівлі-продажу належних йому 61 280 штук простих іменних бездокументарних акцій ПАТ КБ "ПриватБанк". Цього ж дня позивач, ТОВ "Капітал-Стандарт" та Тріантал Інвестментс ЛТД уклали договір про контроль за розрахунками, в якому сторони погодили процедуру поставки належних йому акцій у випадку їх викупу.

06 березня 2014 року ТОВ "Капітал-Стандарт" та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір купівлі-продажу пайових цінних паперів N 105-БВТ;БВК26-01-14А, відповідно до якого ПАТ КБ "ПриватБанк" в інтересах Тріантал Інвестментс ЛТД придбало належні позивачу акції та зобов'язалося оплатити їх вартість протягом трьох робочих днів з дати отримання повідомлення продавця про проведення розрахунків.

11 березня 2016 року ОСОБА_3 направив ТОВ "Капітал-Стандарт", ПАТ КБ "ПриватБанк" та Тріантал Інвестментс ЛТД повідомлення про бажання провести розрахунки за договором купівлі-продажу цінних паперів від 06 березня 2014 року, однак ПАТ КБ "ПриватБанк" своє зобов'язання щодо оплати вартості цінних паперів у встановлений договором строк не виконало.

11 жовтня 2016 року позивач та ТОВ "Капітал-Стандарт" уклали договір про відступлення права вимоги, згідно з яким Товариство передало йому право вимоги до ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А.

Оскільки ПАТ КБ "ПриватБанк" зобов'язання щодо оплати вартості цінних паперів не виконує, то позивач просив стягнути з Банку на його користь грошові кошти у розмірі 45 520 186,85 грн за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року провадження у справі закрито. Повідомлено позивача, що розгляд таких вимог віднесено до юрисдикції господарського суду та повернуто йому судовий збір у розмірі 8 000,00 грн.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що спір між сторонами не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки виник з корпоративних правовідносин, адже ОСОБА_3 звернувся до суду за захистом своїх прав як власник простих іменних акцій ПАТ КБ "ПриватБанк", а тому його вирішення віднесено до юрисдикції господарських судів.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 18 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 відхилено, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновками, що спір є корпоративним, а його вирішення віднесено до юрисдикції господарського суду, тому суд першої інстанції правильно закрив провадження у справі, яка не підлягала розгляду у порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, у якій він просив скасувати зазначені судові рішення, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди зробили помилкові висновки про існування між сторонами корпоративних правовідносин, оскільки позивач відповідно до договору про відступлення права вимоги від 11 жовтня 2016 року, укладеного з ТОВ "Капітал Стандарт", набув тільки право грошової вимоги та не є стороною договору купівлі-продажу цінних паперів від 06 березня 2014 року.

Крім того, суди безпідставно застосували норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), а не норми цих кодексів, які були чинними на час відкриття провадження у справі, відповідно до яких вирішення даного спору віднесено до юрисдикції загальних судів. Зміна підсудності спору після відкриття провадження у справі внаслідок внесення змін до процесуального законодавства не може бути підставою для закриття провадження у справі. При вирішенні питання про підсудність спору суд має виходити з положень процесуального законодавства, яке діяло на момент вчинення відповідної процесуальної дії, тобто на момент відкриття провадження у справі.

Позиція інших учасників справи

У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшли письмові пояснення від ПАТ КБ "ПриватБанк", у яких Банк зазначив, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно з'ясували обставини справи та правильно застосували норми процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі за вказаною касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 21 листопада 2018 року - передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 17 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту".

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

У поданому у липні 2017 року до суду в порядку цивільного судочинства позові ОСОБА_3 просив стягнути з ПАТ КБ "ПриватБанк" на його користь грошові кошти у розмірі 45 520 186,85 грн за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А, укладеним між ТОВ "Капітал-Стандарт" та ПАТ КБ "ПриватБанк", оскільки Банк не виконує зобов'язання щодо оплати вартості цінних паперів.

ОСОБА_3 посилався на те, що 06 березня 2014 року він та ТОВ "Капітал-Стандарт" уклали договір комісії, згідно з умовами якого він доручив Товариству укласти договір купівлі-продажу належних йому акцій.

Так, відповідно до вказаного договору купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А ПАТ КБ "ПриватБанк" в інтересах Тріантал Інвестментс ЛТД придбало належні ОСОБА_3 61 280 простих іменних бездокументарних акцій ПАТ КБ "ПриватБанк".

11 жовтня 2016 року ОСОБА_3 та ТОВ "Капітал-Стандарт" уклали договір про відступлення права вимоги, згідно з яким Товариство передало позивачу право вимоги до ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А.

За змістом статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, що встановлений законом або договором, чи іншим способом, що є ефективним та не суперечить закону.

Відповідно до положень статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Посилаючись на пункт 4 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), суд першої інстанції вважав, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними, а їх розгляд віднесено до юрисдикції господарських судів, тому на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) закрив провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Апеляційний суд хоч і залишив ухвалу суду першої інстанції без змін, однак вважав, що суд першої інстанції помилково послався на статтю 12 ГПК України (у зазначеній редакції), оскільки застосуванню підлягає стаття 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), згідно з пунктами 3, 4 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:

- справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;

- справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з указаними висновками судів з огляду на таке.

ОСОБА_3 подав цей позов 11 липня 2017 року.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини четвертої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому частиною третьою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.

12 липня 2017 року Печерський районний суд міста Києва постановив ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі, у якій зазначив, що позовну заяву належить розглядати у порядку цивільного судочинства (а. с. 34).

Станом на час звернення до суду з позовом та відкриття провадження у справі компетенція судів щодо розгляду цивільних справ була визначена у статті 15 ЦПК України.

Питання підвідомчості господарським судам справ регулювалося статтею 12 ГПК України.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон N 2147-VIII, яким внесено зміни до процесуальних кодексів та викладено їх у новій редакції.

Разом з тим, як зазначено у частині третій статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 3 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII.

На вказані положення норм процесуального права не звернув належної уваги апеляційний суд, адже питання юрисдикційності спору вирішується при відкритті провадження у справі, а вирішальним моментом при цьому є час, коли подано позов. Тобто, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд з'ясовує, у порядку якого судочинства має розглядатися справа станом на час подання позову до цього суду.

Оскільки ОСОБА_3 подав цей позов у липні 2017 року, то при вирішенні питання юрисдикційності спору застосуванню підлягає процесуальне законодавство, чинне на час вчинення такої процесуальної дії, як подання позову до суду.

Отже, апеляційний суд при вирішенні питання про юрисдикційність цього спору помилково застосував статтю 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII, а не статтю 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання до суду позову.

Посилання апеляційного суду на пункт 9 частини першої Розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, згідно з яким справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, таких висновків не спростовує.

Устатті 6 Конвенції, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Згідно з частиною першою статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, а згідно з частиною другою цієї статті суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку за правилами ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII та залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін постановою від 18 травня 2018 року, при вирішенні питання юрисдикційності спору помилково застосував норми процесуального права, чинні на час розгляду справи в суді (стаття 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII), а не на час звернення позивача до суду (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду).

Та обставина, що станом на час розгляду справи в суді набрав чинності Закон N 2147-VIII (15 грудня 2017 року), яким внесено зміни до процесуальних кодексів та викладено їх у новій редакції, що стосується, зокрема, статті 20 ГПК України, згідно з якою господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах, не може бути перешкодою у доступі позивача до правосуддя у розумінні статті 6 Конвенції.

Оскільки з позовом позивач звернувся ще у липні 2017 року, тому стаття 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII не існувала і вона не могла бути застосована. Повинна застосовуватися стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, яка не містила положень про те, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

Стосовно висновків судів про корпоративність правовідносин, які виникли між сторонами у справі, слід зазначити таке.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 2 Закону України від 17 вересня 2008 року N 514-VI "Про акціонерні товариства" корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Як установлено в частинах першій, третій статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув.

Справи, що виникають з корпоративних відносин - це, по-перше, спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), по-друге, спори між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства та ґрунтуються на корпоративних правах, тобто на правах і правомочностях особи, передбачених законом і статутними документами, у зв'язку з наявністю у цієї особи частини в статутному фонді (майні) господарського товариства.

Таким чином, за змістом статті 167 ГК України ознаками корпоративних прав є те, що суб'єктом цих прав є особа, яка має частку в статутному фонді (майні) товариства та набула правомочностей, передбачених законом та статутом товариства (організаційних та майнових).

Згідно з доводами позивача йому належали прості іменні бездокументарні акції ПАТ КБ "ПриватБанк".

Однак договір купівлі-продажу належних позивачу акцій від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А укладено між ТОВ "Капітал-Стандарт" та ПАТ КБ "ПриватБанк", у якому ТОВ "Капітал-Стандарт" діяло на підставі укладеного з ОСОБА_3 договору комісії від 06 березня 2014 року, за яким останній доручив Товариству укласти договір купівлі-продажу належних йому акцій.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Відповідно до частини четвертої статті 1016 ЦК України у разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, комісіонер зобов'язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи.

10 травня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до ТОВ "Капітал-Стандарт" з вимогою про відступлення права вимоги до ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором купівлі-продажу акцій (а. с. 24).

11 жовтня 2016 року ОСОБА_3 та ТОВ "Капітал-Стандарт" уклали договір про відступлення права вимоги, згідно з яким Товариство передало позивачу право вимоги до ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Застосувавши положення статті 167 ГК України та зробивши висновок, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, не врахували, що предметом спору є вимоги ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення грошових коштів у розмірі 45 520 186,85 грн за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А, укладеним ТОВ "Капітал-Стандарт" та ПАТ КБ "ПриватБанк", за яким ОСОБА_3 набув право вимоги на підставі укладеного з ТОВ "Капітал-Стандарт" договору про відступлення права вимоги.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення коштів ґрунтуються на цивільно-правових угодах, а не виникають з корпоративних правовідносин, як зазначили суди першої й апеляційної інстанцій. Спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Таку правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 14 листопада 2011 року у справі N 6-43цс11 і відступати від висновків, які зроблені на спільному засіданні усіх палат цього суду, не вбачається.

Таким чином, не врахувавши змісту та характеру позовних вимог, підстав заявленого позову, надавши неправильну юридичну кваліфікацію правовідносинам сторін, суди помилково витлумачили норми матеріального права, зокрема статтю 167 ГК України.

З урахуванням наведених норм матеріального та процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, не є корпоративними, тому справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а належить до юрисдикції загальних судів, отже, суд помилково закрив провадження у справі, яка підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 406, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 травня 2018 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік

Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

О.С. Золотніков І.В. Саприкіна

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

[ANTIRAID]

Это решение в очередной раз подтверждает, что Приватбанк фактически банкрот.

Большая палата указала, что корпоративным является спор по созданию, деятельности, управления и прекращения юридического лица - субъекта хозяйствования, если стороной по делу является участник (учредитель, акционер, член) такого юридического лица, в том числе и тот, который выбыл. Дела, возникающие из корпоративных отношений - это, во-первых, споры между хозяйственным обществом и его участником (учредителем, акционером), во-вторых, споры между участниками (учредителями, акционерами) хозяйственного общества, связанные с созданием, деятельностью , управлением и прекращением деятельности этого общества и основываются на корпоративных правах, то есть на правах и правомочия лица, предусмотренных законом и уставными документами, в связи с наличием у этого лица части в уставном фонде (имуществе) хозяйственного общества.

Применив положения статьи 167 ГК Украины и сделав вывод, что правоотношения, возникшие между сторонами по делу, являются корпоративными, как суд первой инстанции, так и апелляционный суд, не учли, что предметом спора являются требования истца в ОАО КБ "ПриватБанк" о взыскании денежных средств в размере 45 520 186,85 грн по договору купли-продажи долевых ценных бумаг от 6 марта 2014 N 105-БВТ; БВК26-01-14А, заключенным ООО "Капитал-Стандарт" и ПАО КБ "ПриватБанк", по которому истец приобрел право требования на основании заключенного с ООО "Капитал-Стандарт" договора про уступку права требования. Таким образом, исковые требования истца о взыскании средств основываются на гражданско-правовых сделках, а не возникают из корпоративных правоотношений, как отметили суды первой и апелляционной инстанций. Спор должен рассматриваться по правилам гражданского судопроизводства.