Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции спора об отмене ареста имущества, наложенного следователем по уголовному делу, которое прекращено

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2019 року

м. Київ

Справа N 766/21865/17

Провадження N 14-181цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Управління Служби безпеки України в Херсонській області (далі - УСБУ в Херсонській області),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Херсонської міської ради,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2

на ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2018 року у складі судді Дорошинської В.Е. та постанову Херсонського апеляційного суду від 17 січня 2019 року у складі колегії суддів Воронцової Л.П., Ігнатенко П.Я., Полікарпової О.М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до УСБУ в Херсонській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Херсонської міської ради, про звільнення майна з-під арешту та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

12 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила: звільнити з-під арешту належну їй квартиру АДРЕСА_1, обтяжену на підставі постанови слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області від 26 лютого 2009 року; виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис про арешт зазначеної квартири, внесений реєстратором Херсонської філії Державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України на підставі постанови слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області від 26 лютого 2009 року, реєстраційний номер обтяження 8501197.

Вимоги позивач мотивувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1, на яку 26 лютого 2009 року постановою слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області накладено арешт в межах кримінальної справи N 502, порушеної відносно неї за ознаками злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановою Суворовського районного суду м. Херсона від 06 березня 2009 року скасовано постанову про порушення кримінальної справи від 23 лютого 2009 року відносно ОСОБА_1 за частиною п'ятою статті 191 КК України, проте судом не було вирішено питання про скасування арешту майна.

Зазначала ОСОБА_1 і те, що ухвалою слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2017 року їй відмовлено в задоволенні клопотання про скасування арешту майна, оскільки питання про його скасування повинно вирішуватися в порядку Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) 1960 року, а не КПК України 2012 року. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 24 жовтня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі за її апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2017 року у зв'язку з тим, що вказана ухвала не входить у визначений частиною першою статті 309 КПК України перелік ухвал слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку. В судовому засіданні під час розгляду заяви про скасування арешту майна прокурором було вказано, що матеріали кримінальної справи, в межах якої накладався арешт, відсутні у зв'язку із закінченням строку їх зберігання в архіві. На думку позивача, з огляду на відсутність кримінальної справи зняти арешт з нерухомого майна в порядку, передбаченому частиною четвертою статті 126 КПК України 1960 року, неможливо. Водночас обтяження у вигляді арешту, зареєстрованого за належною їй квартирою, створює перешкоди в реалізації права розпорядження належним їй майном.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2018 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки арешт на квартиру ОСОБА_1 накладено органом досудового розслідування в порядку реалізації процесуальних повноважень, встановлених кримінально-процесуальним законом.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 17 січня 2019 року ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов законного й обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд виходив із того, що обмеження у здійсненні права власності позивача відбулися на підставі процесуального рішення, прийнятого в межах провадження у кримінальній справі, а тому оцінку правомірності цього рішення може бути дано судом лише в порядку кримінального судочинства. Акцентував увагу суд і на тому, що підстави й порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів досудового розслідування передбачено КПК України.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

У січні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати зазначені судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач звернулася з позовом з підстав захисту права власності, тому справа повинна бути розглянута за правилами цивільного судочинства. На думку заявника, суди не звернули увагу на те, що ОСОБА_1 неодноразово зверталася із клопотанням про скасування арешту у порядку кримінального судочинства, проте обрані способи захисту виявилися неефективними.

Позиція інших учасників справи

У березні 2019 року УСБУ в Херсонській області подало відзив на касаційну скаргу, вказавши, що частково підтримує касаційну скаргу ОСОБА_1, оскільки в порядку кримінального судочинства вирішення питання щодо звільнення майна з-під арешту не є можливим. В той же час вважає, що УСБУ в Херсонській області не є належним відповідачем у спірних правовідносинах.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 18 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, відзив та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами установлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1.

23 лютого 2009 року постановою слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області було порушено кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК України. Винесеною в межах цієї справи постановою слідчого від 26 лютого 2009 року накладено арешт на вищезазначену квартиру.

Постановою Суворовського районного суду м. Херсона від 06 березня 2009 року скасовано постанову про порушення кримінальної справи від 23 лютого 2009 року. Однак питання про зняття арешту з майна позивача ні судом, ні органом досудового розслідування вирішено не було.

Ухвалою слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2017 року в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про скасування арешту майна було відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 24 жовтня 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2017 року.

Ухвалою слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 03 листопада 2017 року заяву ОСОБА_1 про скасування арешту на майно повернуто заявнику. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 20 листопада 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 03 листопада 2017 року.

Кримінальна справа N 502 відносно ОСОБА_1, в межах якої було накладено арешт на її майно, зберігається в архіві УСБУ в Херсонській області.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, відповідним критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Тобто у контексті зазначених норм процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, відповідно до статті 13 Конвенції повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт підлягав скасуванню органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Після припинення кримінальної справи (в тому числі у зв'язку зі скасуванням постанови про її порушення, винесеної за процедурою КПК України 1960 року) відповідне втручання у право власності фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Такі правомірні очікування ґрунтуються на закріпленому у статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції головному обов'язку держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утверджувати й забезпечувати права і свободи та надавати людині ефективний засіб їх юридичного захисту.

Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття після припинення кримінальної справи обов'язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, у виниклих правовідносинах кримінальний процесуальний закон не передбачає.

Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що арешт на майно ОСОБА_1 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

Відповідно до пункту дев'ятого розділу XI "Перехідні положення" КПК України арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов'язані з розв'язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі.

Шляхів виправлення помилки, допущеної слідчим, прокурором або судом у зв'язку з неприйняттям обов'язкового рішення про скасування арешту майна, після припинення кримінальної справи КПК України 1960 року не встановлював.

З урахуванням зазначеного, а також тривалого часу, що минув після скасування постанови про порушення кримінальної справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися в правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року не буде ефективним способом захисту порушеного права.

КПК України 1960 року не містив інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.

Кримінальну справу, в межах якої на майно ОСОБА_1 накладено арешт, припинено на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю справу направлено не було.

Згідно зі статтею 174 КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.

Проте слідчий суддя наділений повноваженнями вирішувати такі клопотання під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у припиненій кримінальній справі, даний Кодекс не передбачає.

Водночас слідчий суддя, як і інші органи державної влади та їх посадові особи, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов'язок суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України, вимог інших актів законодавства.

Оскільки відповідно до вимог кримінального процесуального закону вирішення питання про зняття арешту з майна можливе лише в межах кримінального провадження, розгляд відповідного клопотання ОСОБА_1 за правилами кримінального судочинства вимагав би повторного порушення кримінальної справи щодо неї. Проте початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв'язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв'язання порушеного ОСОБА_1 питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів.

Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред'являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року).

ОСОБА_1 пред'являє позов не у зв'язку з завданням їй матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження її права власності рішенням слідчого.

Кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 до суду не надходила. Відтак суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати судове провадження для вирішення лише цивільного позову, до того ж заявленого не до обвинуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії, а до органу досудового розслідування.

Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, яка зазнає негативних наслідків від перешкод в отриманні реальної можливості виправити помилку, та перебуває у стані невизначеності тривалий час.

Кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Скасування постанови про порушення кримінальної справи, винесеної за процедурою КПК України 1960 року, було юридичним фактом, який припиняв кримінальні процесуальні відносини. Після цього арешт майна, застосований у кримінальній справі як засіб забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, втрачав відповідну концептуальну властивість.

Після припинення кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. При цьому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв'язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі N 372/2904/17-ц, і підстав для відступу від нього не вбачається.

Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, яку припинено, не пов'язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин.

За таких обставин вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції та не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, закриваючи провадження у справі з огляду на те, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, порушили норми процесуального права.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі, є підставою для скасування за результатами касаційного розгляду судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, оскаржувані судові рішення - скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки розгляд справи не закінчено, то розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2018 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 17 січня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Лобойком Л.М.

[ANTIRAID]

Большая палата постепенно наводит порядок со снятием арестов при закрытии уголовных дел. Хотя на мой взгляд сразу должен решаться вопрос материальной и моральной компенсации, сотрудников правоохранительных органов отказывающихся снимать арест.

Суд указал, что требования об освобождении имущества из-под ареста, основаны на праве собственности на него, выступают способом защиты указанного права (разновидностью негаторного иска) и возникающих из гражданских правоотношений, в соответствии с частью первой статьи 19 ГПК Украины (в редакции от 3 октября 2017 ) могут быть решены судом гражданской юрисдикции.

Решение этих требований по правилам уголовного судопроизводства законом не предусмотрено. Судом уголовной юрисдикции должны рассматриваться жалобы на законность и обоснованность ареста имущества, решение которых требует проверки наличия оснований и соблюдения процедуры, установленных уголовным процессуальным законом, то есть решения по существу вопросов, которые непосредственно касаются порядка осуществления уголовного производства.

Вместе с тем, отмена ареста имущества, наложенного следователем по уголовному делу, которое прекращено, не связанное с оценкой правомерности применения органом досудебного следствия такого мероприятия, а необходимость принятия соответствующего решения является бесспорной и безальтернативной учитывая прекращения уголовных процессуальных правоотношений. При таких обстоятельствах решение данного вопроса судом в порядке гражданского судопроизводства не приведет к замещению им функций суда уголовной юрисдикции и не может нанести вреда интересам уголовного производства.