Постановление БП-ВС после ЕСПЧ об уважительности пропуска срока на установление отцовства


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

2 липня 2019 року

м. Київ

Справа N 753/10895/15-ц

Провадження N 14-233звц19

Велика Палата Верховного Суду у складі

головуючого суддіКнязєва В. С.,

судді-доповідача Гудими Д.А.,

суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

за участю

секретаря судового засідання Брича Я.О.,

представника позивача- адвоката Дроздовського Л.П.,

розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 (далі також - позивач) про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року (далі також - заява про перегляд) у справі за його позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві в особі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві, про визнання батьківства та зобов'язання вчинити дії.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позову

1. 11 червня 2015 року позивач звернувся з позовом, в якому просив:

1.1. Визнати його батьком ОСОБА_6 (далі - дитина), ІНФОРМАЦІЯ_1.

1.2. Зобов'язати відповідний відділ реєстрації актів цивільного стану м. Києва виключити відомості про ОСОБА_4 як батька дитини з актового запису про її народження, зазначивши замість нього позивача як батька дитини.

2. Позов мотивував такими обставинами:

2.1. У вересні 2005 року позивач познайомився з ОСОБА_5

2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 в ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 народилася дитина. Вказаних відповідачів було записано батьками дитини в її свідоцтві про народження.

2.3. Проведений аналіз ДНК підтвердив батьківство позивача щодо дитини. Відтоді позивач сприймає дитину як доньку, піклується про неї, бере участь в її вихованні та матеріально забезпечує. ОСОБА_4 матеріальної допомоги дитині не надає.

2.4. У 2011 році позивач заповів дитині усе своє майно.

2.5. Позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 уклала новий шлюб і планує разом з дитиною переїхати на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччини.

2.6. Потрібно захистити право дитини знати своїх батьків і отримувати піклування від них згідно зі статтею 7 Конвенції про права дитини.

3. 9 листопада 2015 року позивач подав пояснення, в яких просив визнати поважними причини пропуску позовної давності. Вказав, що раніше не звертався з позовом до суду, оскільки ОСОБА_5 не чинила перешкод у здійсненні позивачем його батьківських прав. Для того, щоби запобігти штучному їх створенню і травмуванню дитини, позивач до суду не звертався та був вимушений утриматися від офіційного встановлення батьківства. Вважав причини пропуску позовної давності поважними, оскільки перешкоди в реалізації ним його прав як батька виникли на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 одноособово вирішила залишити територію України разом із дитиною та переїхати на постійне місце проживання за кордон.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

4. 17 листопада 2015 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким позов задовольнив:

4.1. Визнав позивача батьком дитини.

4.2. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві виключити відомості про ОСОБА_4, записаного батьком дитини, з актового запису про народження N 1689 (далі - актовий запис N 1689), вчиненого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції м. Києва 30 листопада 2006 року.

4.3. Зобов'язав відділ державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві внести зміни до актового запису N 1689, зазначивши позивача батьком дитини та змінивши прізвище дитини з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ", а по батькові з " ОСОБА_6 " на " ОСОБА_6 ".

5. Мотивував рішення так:

5.1. Позивач є біологічним батьком дитини.

5.2. ОСОБА_5 визнала, що протягом життя дитини позивач матеріально опікувався нею, брав участь в її розвитку та вихованні, придбав ОСОБА_5 транспортний засіб для того, щоб вона привозила дитину до позивача, оскільки вдома, де проживала дитина, зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка й іншої дитини.

5.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.

5.4. Обґрунтованими є доводи позивача щодо підстав нереалізації ним права на судовий захист протягом року від дня, коли він дізнався про те, що є батьком дитини.У позивача були підстави вважати, що ОСОБА_5 чинитиме штучні перешкоди фактичному здійсненню позивачем його батьківських прав та обов'язків. З метою уникнення такої ситуації і травмування дитини позивач до суду не звертався, проте фактично виконував обов'язки батька дитини.А тому причини пропуску позивачем позовної давності є поважними.

5.5. Мають застосовуватися висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладені у рішеннях від 8 квітня 2004 року у справі "Хаас проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02) та від 7 серпня 1996 року у справі "Йогансен проти Норвегії" ("Johansen v. Norway", заява N 17383/90).

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

6. 3 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення, яким скасував рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

7. Мотивував рішення тим, що позовна давність за вимогами про визнання батьківства починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. А тому необґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про порушення його прав лише на початку 2015 року, коли ОСОБА_5 повідомила про намір вийти заміж і виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Суд вказав, що позивач дізнався, що є батьком дитини, 24 липня 2007 року. Проте з позовом звернувся лише 11 червня 2015 року, тобто пропустивши позовну давність.

Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції

8. 13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року.

9. Мотивував ухвалу так:

9.1. Обґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач пропустив позовну давність.

9.2. Відхилив доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправомірно застосував позовну давність, порушивши право біологічного батька на батьківство, оскільки відповідно до частини третьої статті 267 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України апеляційний суд застосував позовну даність на підставі заяви матері, поданої під час розгляду справи у суді першої інстанції.

9.3. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував обставини справи щодо систематичного та сумлінного виконання позивачем його батьківських обов'язків і відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, оскільки спір про батьківство виник між позивачем і чоловіком матері дитини.

9.4. Обставини цієї справи відрізняються від обставин справ, які розглянув ЄСПЛ і які не взяв до уваги апеляційний суд.

9.5. Слід застосувати висновки ЄСПЛ, викладені у рішеннях від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" ("Saviny v. Ukraine", заява N 39948/06), від 7 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" ("Hunt v. Ukraine" заява N 31111/04), від 8 квітня 2004 року у справі "Гаазе проти Німеччини" ("Haase v. Germany", заява N 11057/02), від 6 липня 2010 року у справі "Гронмарк проти Фінляндії" ("Gronmark v. Finland", заява N 17038/04) і від 29 січня 2013 року у справі "Роман проти Фінляндії" ("Roman v. Finland", заява N 13072/05).

Короткий зміст рішення ЄСПЛ

10. 19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "М. Т. проти України" ("M.T. v. Ukraine", заява N 950/17) (далі також - Рішення) щодо порушення у цій справі Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

11. ЄСПЛ вказав, що у цій справі проблема стосується не дій держави, а неналежності захисту національними судами приватного життя позивача у спорі між приватними особами (§ 23 Рішення).

11.1. Суди визнали, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку, та згідно з нормами законодавства мали повноваження поновити цей строк за наявності вагомих підстав.

11.2. Клопочучи про поновлення строку, позивач наполягав, що він пропустив його з поважних причин, оскільки, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною, не хотів порушувати її сімейне становище, оскільки в неї був законний батько. Позивач втрутився лише тоді, коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною.

11.3. Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини (наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима), її фактичні стосунки з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими. А питання про те, чи було в найкращих інтересах дитини поновити позивачеві позовну давність, не було розглянуте. Отже, за таких обставин не було проведено жодного аналізу для забезпечення балансу між інтересами дитини та позивача щодо встановлення його батьківства (§ 25 Рішення), а суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя позивача, на яке він має право відповідно до статті 8 Конвенції (§ 26 Рішення).

12. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що немає необхідності розглядати скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 29 Рішення).

13. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов'язав Україну впродовж трьох місяців сплатити позивачу 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 1 500 (одну тисячу п'ятсот) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу.

Рух заяви про перегляд судового рішення

14. 23 квітня 2019 року позивач звернувся до Верховного Суду із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.

15. 2 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами про перегляд судового рішення у цій справі на підставі Рішення та призначила справу до розгляду.

16. 22 травня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення

17. Позивач вважає, що Рішення є підставою для відновлення настільки, наскільки це можливо, його попереднього юридичного стану. А тому, оскільки суд першої інстанції задовольнив його позовні вимоги, просить залишити в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року.

18. Мотивує заяву тим, що у Рішенні ЄСПЛ встановив порушення Україною статті 8 Конвенції, вказавши, на думку позивача, на законність рішення суду першої інстанції. А оскільки порушення прав позивача, гарантованих цією статтею, є триваючим, його може припинити тільки ухвалення остаточного та справедливого судового рішення.

(2) Позиції інших учасників справи

19. Відповідачі та третя особа позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи

20. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представника позивача, оцінила доводи останнього та зміст встановлених у Рішенні порушень Україною міжнародних зобов'язань і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.

21. Відповідно до статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) і статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.

22. Глава 3 Закону N 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.

23. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції).

24. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

25. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону N 3477-IV).

26. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.

27. Для цього слід враховувати Рекомендацію N R (2000) 2, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді:

27.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

27.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

28. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.

29. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.

30. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов'язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.

31. З огляду на те, що у Рішенні ЄСПЛ констатував порушення щодо позивача статті 8 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких присуджена ЄСПЛ справедлива сатисфакція не стала адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через скасування рішень національних судів у частині, що не відповідає висновкам ЄСПЛ у справі позивача.

32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили:

32.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, яка є донькою позивача та ОСОБА_5, що підтверджує результат дослідження, проведеного у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Євролаб", та визнає матір дитини.

32.2. Позивач забезпечує дитину матеріально, бере участь в її розвитку та вихованні, придбав для ОСОБА_5 транспортний засіб, аби вона привозила дитину до нього, оскільки вдома де проживала дитина зустрічі були неможливі через наявність іншого чоловіка та іншої дитини.

32.3. Згідно із заповітом, складеним 24 травня 2011 року, позивач заповів дитині все своє майно.

32.4. 22 травня 2015 року ОСОБА_5 уклала шлюб із ОСОБА_7.

33. У Рішенні ЄСПЛ на підставі його практики вказав, що у таких справах має враховуватися справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (§ 23 Рішення).

34. ЄСПЛ звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі "Каутзор проти Німеччини" ("Kautzor v. Germany", заява N 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі "Аренс проти Німеччини" ("Ahrens v. Germany", заява N 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі "Ружанські проти Польщі" ("Rozanski v. Poland", заява N 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі "Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини" ("Krasztian Barnabas Tot v. Hungary", заява N 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).

35. Частини перша та друга статті 128 Сімейного кодексу України передбачають, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.

36. Згідно з частиною першою статті 129 того ж кодексу особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.

37. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 Цивільного кодексу України).

38. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 Цивільного кодексу України).

39. Згідно з частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

40. ЄСПЛ констатував, що порушення Конвенції допустили саме суди, які переглядали рішення суду першої інстанції. Останній проаналізував доводи позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності та дійшов висновку про обґрунтованість відповідних доводів позивача. Натомість апеляційний суд, з яким погодився суд касаційний, не спростував висновки суду першої інстанції, але відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що позивач пропустив позовну давність, не навів будь-які альтернативні підстави, які би пояснили його рішення, не з'ясував фактичні стосунки дитини з ймовірним біологічним батьком, законним батьком і вітчимом, а також не вирішив питання про відповідність найкращим інтересам дитини поновлення позивачеві позовної давності та розгляду позову. А тому не забезпечив баланс між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства (§ 25-26 Рішення).

41. З огляду на зміст Рішення та факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій про те, що позивач є біологічним батьком дитини, утримує та виховує дитину протягом усього її життя, вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме висновки суду першої інстанції відповідають сформульованим у Рішенні висновкам ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції.

(2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення

42. За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення (пункт 2 частини третьої статті 429 ЦПК України).

43. Велика Палата Верховного Суду вважає заяву позивача про перегляд судового рішення обґрунтованою. А тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року слід скасувати, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року - залишити в силі.

Керуючись статтями 416, 418, 419, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року задовольнити.

2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 13 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року скасувати; рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська

Link to post
Share on other sites

ЕСПЧ констатировал, что нарушение Конвенции допустили именно суды, которые просматривали решение суда первой инстанции. Последний проанализировал доводы истца относительно уважительности причин пропуска исковой давности и пришел к выводу об обоснованности соответствующих доводов истца. Зато апелляционный суд, с которым согласился суд кассационный, не опроверг выводы суда первой инстанции, но отказал в удовлетворении иска, считая, что истец пропустил срок исковой давности, не представил какие-либо альтернативные основания, которіе бы объяснили его решение, не выяснил фактические отношения ребенка с вероятным биологическим отцом, законным отцом и отчимом, а также не решил вопрос о соответствии интересам ребенка возобновления истцу исковой давности и рассмотрения иска. А потому не обеспечил баланс между интересами ребенка и отца по установлению его отцовства (§ 25-26 Решение).

Учитывая содержание Решения и факты, которые установили суды первой и апелляционной инстанций о том, что истец является биологическим отцом ребенка, содержит и воспитывает ребенка в течение всей его жизни, совершил действия, направленные на обеспечение будущего ребенка, Большая Палата считает, что именно выводы суда первой инстанции соответствуют сформулированным в Решении выводам ЕСПЧ по применению статьи 8 Конвенции.

Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 916/1738/19
      Провадження № 12-33гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Бутенка А. О.,
      представника Виконавчого комітету Одеської міської ради - уповноваженої особи Вінюкова В. М.,
      розглянула в судовому засіданні касаційні скарги:
      Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року (колегія суддів: Діброва Г. І., Принцевська Н. М., Ярош А. І.);
      Виконавчого комітету Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року (суддя Гут С. Ф.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року,
      у справі № 916/1738/19
      за позовом Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради
      до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського»
      про зобов`язання вчинити певні дії.
      Історія справИ
      1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
      1.1. 21 червня 2019 року Комунальна установа «Одесреклама» Одеської міської ради (далі - КУ «Одесреклама», позивач) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського» (далі - ОК «Жемчужина на Малиновського», відповідач) про зобов`язання усунути перешкоди позивачу у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної дахової рекламної конструкції, зазначеної в акті фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18 та приписі про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, шляхом надання доступу на дах будівлі за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А.
      1.2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач усупереч статті 16 Закону України «Про рекламу» (далі - Закон № 270/96-ВР), пункту 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067 (далі - Типові правила розміщення зовнішньої реклами), та пункту 6.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі у новій редакції, затверджених рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - Виконком) від 22 квітня 2008 року № 434 (далі - Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі), без отримання відповідного дозволу на розміщення зовнішньої реклами самовільно розмістив на даху житлового будинку № 18-А по вул. Маршала Малиновського у місті Одесі рекламний засіб та чинить позивачу перешкоди у здійсненні демонтажу цієї рекламної конструкції.
      1.3. Позивач зазначив, що обов`язковою підставою для розміщення суб`єктом господарювання у населеному пункті зовнішньої реклами є отримання від органу місцевого самоврядування спеціального дозволу, який, зокрема, у місті Одесі видається робочим органом - Управлінням реклами Одеської міської ради (далі - Управління реклами) на підставі відповідного рішення Виконкому. Самовільне розміщення відповідачем рекламного засобу без виданого в установленому порядку дозволу порушує законодавство із розміщення зовнішньої реклами, а невиконання ним вимог припису про усунення порушень та вчинення перешкод КУ «Одесреклама» у здійсненні демонтажу цього рекламного засобу унеможливлює реалізацію робочим органом наданих йому повноважень, а також порушує права територіальної громади міста Одеси.
      1.4. У відзиві на позовну заяву відповідач підтвердив, що у нього на балансі дійсно знаходиться металево-пластикова конструкція, щодо якої заявлено позовні вимоги. Голова ОК «Жемчужина на Малиновського» не допустив представників КУ «Одесреклама» на об`єкт за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А, оскільки вважає, що у вказаних осіб немає законних підстав та повноважень вчиняти дії, спрямовані на проведення демонтажу конструкцій на даху цієї будівлі. Так, з посиланням на статтю 26 Закону № 270/96-ВР та пункт 46 Типових правил розміщення зовнішньої реклами відповідач вказує, що органом, уповноваженим здійснювати контроль за дотриманням законодавства про рекламу, є Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) та її територіальні органи, зокрема Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області. Позовні вимоги КУ «Одесреклама» є формою втручання в дискреційні повноваження іншого органу, крім того, вони спрямовані на протиправне позбавлення ОК «Жемчужина на Малиновського» права власності на належні йому металево-пластикові конструкції.
      1.5. Також відповідач вважає, що виходячи зі змісту статей 1, 8, 9 Закону № 270/96-ВР металево-пластикові конструкції із сюжетом «Kadorr» та розташованим поруч голубом з гілкою у дзьобі, що символізує мир та Святий дух, не містять ознак реклами, оскільки вони розміщувались виключно для інформування споживачів.
      1.6. Відповідач звертає увагу, що в позовній заяві не зазначено, яким чином порушено права та законні інтереси КУ «Одесреклама» в результаті невиконання ОК «Жемчужина на Малиновського» вимог припису про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, виданого йому Управлінням реклами, та в який спосіб і з яких підстав позивач перейняв функції Управління реклами. Крім того, вимога позивача не належить до юрисдикції господарських судів, оскільки між позивачем та відповідачем відсутній спір, пов`язаний зі здійсненням господарської діяльності.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. Відповідно до акта приймання-передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс від 25 квітня 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Діана плюс» передало на баланс ОК «Жемчужина на Малиновского» житловий комплекс, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, буд. 18-А.
      2.2. 01 листопада 2018 року Управління реклами видало старшому інспектору відділу інспекційної роботи КУ «Одесреклама» Гороховській Оксані Юріївні направлення № 116/01-19 на проведення перевірки\інвентаризації правомірності розташування зовнішньої реклами та вивісок у Суворовському, Приморському, Київському та Малиновському районах міста Одеси строком дії до 30 листопада 2018 року.
      2.3. За результатами проведеної перевірки старшим інспектором виявлено факт розміщення ОК «Жемчужина на Малиновського» на даху житлового будинку по вул. Маршала Малиновського, 18-А у місті Одесі зовнішньої реклами у вигляді дахової конструкції розміром 15х3х1(т=0,30) без дозвільних документів, про що складений акт фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18.
      2.4. 04 грудня 2018 року Управлінням реклами на ім`я ОК «Жемчужина на Малиновського» був винесений припис № 01-20/7359 про усунення порушень статті 16 Закону № 270/96-ВР, пункту 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, пункту 6.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, встановлених актом фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18, з вимогою здійснити демонтаж дахової конструкції протягом п`яти днів з моменту отримання цього припису. У приписі також зазначено, що у разі його невиконання конструкція буде демонтована силами КУ «Одесреклама».
      2.5. Вказаний припис від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359 було надіслано на юридичну адресу ОК «Жемчужина на Малиновського» рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням про вручення, яке було повернуто відправнику з відміткою «у зв`язку з закінченням строку зберігання».
      2.6. Внаслідок нездійснення ОК «Жемчужина на Малиновського» демонтажу дахової конструкції 08 травня 2019 року Управлінням реклами було видано направлення № 181/01-21 начальнику технічного відділу Дабкевичу Є. В., заступнику начальника технічного відділу Яворському Ю. М., головним спеціалістам технічного відділу Юрковському В. Ю., Попаз П. П. на проведення демонтажу цієї конструкції.
      2.7. 15 травня 2019 року вказаними особами та начальником юридичного відділу Куцаревим О. М. під час виконання направлення Управління реклами на проведення демонтажу від 08 травня 2019 року № 181/01-21 було складено акт про недопуск до об`єкта демонтажу - дахової конструкції за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А, яка належить ОК «Жемчужина на Малиновського».
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року позов задоволено. Зобов`язано відповідача усунути перешкоди позивачу у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної дахової рекламної конструкції, зазначеної в акті фіксації від 26 листопада 2018 року № 008448/18 та приписі про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359, шляхом надання доступу на дах будівлі за адресою: м. Одеса, вул. Маршала Малиновського, 18-А.
      3.2. Рішення місцевого суду обґрунтовано тим, що дії відповідача по самовільному розміщенню зовнішньої реклами без відповідного на те дозволу грубо порушують встановлені законодавством вимоги щодо порядку розміщення зовнішньої реклами. Винесений робочим органом ОК «Жемчужина на Малиновського» припис про усунення порушень від 04 грудня 2018 року № 01-20/7359 є чинним та обов`язковим до виконання, проте відповідачем не виконаний. КУ «Одесреклама» за наявності направлення на проведення демонтажу від 08 травня 2019 року № 181/01 зобов`язана виконати завдання, передбачене Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, а саме демонтувати цей рекламний засіб, водночас відповідач чинить перешкоди позивачу шляхом недопуску до об`єкта демонтажу. Такими діями ОК «Жемчужина на Малиновського» унеможливлює реалізацію робочим органом наданих йому повноважень у сфері розміщення зовнішньої реклами.
      3.3. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.
      3.4. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі чітко передбачені повноваження саме Управління реклами здійснювати контроль за додержанням цих Правил (у тому числі контроль щодо самовільного розміщення реклами) та звертатися до розповсюджувача зовнішньої реклами з вимогою усунення порушень у визначений строк, а також надавати приписи щодо здійснення демонтажу таких об`єктів, що за своєю правовою природою є адміністративними повноваженнями відповідного органу. КУ «Одесреклама» згідно з положеннями Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі створена для реалізації господарської компетенції органів місцевого самоврядування у сфері зовнішньої реклами, виконання інших завдань та функцій, визначених цими Правилами, іншими актами органів місцевого самоврядування та міського голови. Таким чином, КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою є комунальним підприємством і не наділена владно-управлінськими функціями (зокрема щодо зобов`язання будь-кого вчиняти дії), а отже, відсутнє право позивача на звернення до суду щодо примусового зобов`язання відповідача усунути перешкоди при здійсненні демонтажу конструкції.
      3.5. Крім того, з посиланням на постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а, апеляційний суд зазначив, що за змістом Закону № 270/96-ВР та Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 877-V) Управління реклами та КУ «Одесреклама» не належать до числа органів, уповноважених на здійснення заходів державного контролю. Отже, видавши направлення на демонтаж рекламних конструкцій і реалізуючи намір здійснити такий демонтаж, Управління реклами та КУ «Одесреклама» вийшли за межі повноважень, визначених законом, оскільки питання демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій має вирішувати спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, яким є Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області, а до моменту розгляду цим органом та прийняття ним відповідних заходів реагування звернення із позовом до суду є передчасним.
      3.6. Також суд апеляційної інстанції зауважив, що місцевий господарський суд не надав правової оцінки належності дахової конструкції до елементів зовнішньої реклами, зокрема, не звернув уваги на те, що сюжет, зображений на металево-пластиковій конструкції, за своїм змістом має суто інформативний характер без надання спеціальної інформації про осіб чи продукцію, що розповсюджується у будь-якій формі та у будь-який спосіб з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку.
      4. Короткий зміст вимог касаційних скарг, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. 13 січня 2020 року позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року залишити в силі.
      4.2. Ухвалою від 20 лютого 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      4.3. 08 квітня 2020 року до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції звернувся Виконком, який просить оскаржувані судові рішення скасувати, а провадження у справі закрити.
      4.4. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 травня 2020 року Виконкому поновлено строк на подання касаційної скарги, відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
      4.5. Ухвалою від 14 травня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами третьою, шостою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). В ухвалі зазначено, зокрема, про необхідність відступити від висновку щодо застосування статті 26 Закону № 270/96-ВР та норм Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) в частині повноважень органів місцевого самоврядування у сфері рекламних послуг, які стосуються розповсюдження та споживання реклами у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а.
      4.6. Також на обґрунтування ухвали про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною шостою статті 302 ГПК України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що Виконком оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      4.7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 червня 2020 року прийняла справу та призначила її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      5. Доводи КУ «Одесреклама»
      5.1. Позивач вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що ані КУ «Одесреклама», ані Управління реклами не наділені повноваженнями вирішувати питання стосовно демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій, а також що відповідні питання має вирішувати спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, яким в Одеській області є Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області. Зазначає, що наведений висновок апеляційного суду суперечить положенням статей 16 та 27 Закону № 270/96-ВР. Звертає увагу, що закон (зокрема, частина четверта статті 27 Закону № 270/96-ВР, Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 693) надає повноваження спеціально уповноваженим органам виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів за результатами розгляду справ про порушення рекламного законодавства накладати штрафи на винних осіб, а не вирішувати питання демонтажу.
      5.2. Натомість питання демонтажу протиправно розміщених на території міста Одеси рекламних засобів врегульовані локальним нормативно-правовим актом - Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, які затверджені Виконкомом у межах своїх повноважень відповідно до частини першої статті 144 Конституції України та статті 73 Закону № 280/97-ВР. Ці Правила є чинними, не скасовані в судовому порядку, а отже, є обов`язковими до виконання у місті Одесі. Вказані Правила визначають повноваження КУ «Одесреклама» здійснювати у встановленому порядку демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів. Крім того, правомірність здійснення цих повноважень позивачем уже була перевірена в судовому порядку та підтверджена у постанові Одеського апеляційного господарського суду від 08 серпня 2018 року у справі № 916/239/18.
      5.3. Також позивач зауважує, що апеляційний суд вирішив питання про права Управління реклами, яке не було залучене до участі у справі, зазначивши, що Управління реклами вийшло за межі визначених законом повноважень, оскільки питання демонтажу незаконно встановлених рекламних конструкцій має вирішуватись спеціально уповноваженим органом виконавчої влади. Крім того, такий висновок суперечить ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2015 року у справі № К/800/37590/14, в якій зазначено, що Управління реклами наділено повноваженнями щодо складання приписів та демонтажу рекламних конструкцій, вивісок.
      5.4. Керуючись положеннями Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, КУ «Одесреклама» стверджує, що є належним позивачем у справі, оскільки доступ до протиправно розміщеного рекламного засобу є обмеженим, і відповідач не допускає співробітників позивача на дах будівлі, де знаходиться об`єкт демонтажу, а обраний позивачем спосіб захисту - зобов`язання усунути перешкоди у здійсненні демонтажу - забезпечить відновлення порушеного права позивача та сприятиме усуненню порушень порядку розміщення зовнішньої реклами.
      5.5. Стосовно висловлених у постанові суду апеляційної інстанції сумнівів щодо належності спірної дахової конструкції до елементів зовнішньої реклами позивач зазначає, що належна відповідачу конструкція з написом «Kadorr» та голубом миру, встановлена на даху будинку, не відповідає жодному законодавчо визначеному критерію вивіски чи інформаційної таблички. Ця конструкція, поза всяким сумнівом, є зовнішньою рекламою у розумінні статті 1 Закону № 270/96-ВР.
      6. Доводи Виконкому
      6.1. Обґрунтовуючи своє право на звернення до суду із касаційною скаргою, Виконком із посиланням на частину четверту статті 287 ГПК України зазначає, що постановою суду апеляційної інстанції від 23 грудня 2019 року фактично зроблено висновок про безпідставність визначеного ним на виконання статті 16 Закону № 270/96-ВР порядку розміщення зовнішньої реклами у місті Одесі в частині покладення на Управління реклами та КУ «Одесреклама» повноважень з демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів та перекладено ці повноваження на інший орган - Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області, - який таких повноважень насправді не має. Отже, відбулося безпідставне втручання суду у компетенцію Виконкому і Управління реклами та їх законну діяльність з регулювання питань розміщення зовнішньої реклами на території міста Одеси, у тому числі, без залучення вказаних осіб до участі в справі.
      6.2. Виконком наголошує, що Законом № 280/97-ВР та іншими нормативно-правовими актами до компетенції виконавчого комітету міської ради віднесені повноваження з питань розміщення зовнішньої реклами. Зокрема, виконавчий комітет міської ради безпосередньо законом наділений повноваженнями встановлювати власний порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, а також здійснювати контроль за додержанням цього порядку. Звертає увагу, що і Верховний Суд України у постанові від 19 лютого 2013 року у справі № 21-18а13, і Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 461/6414/17 робили висновки про наявність у виконавчого комітету міської ради повноважень зі здійснення контролю за дотриманням правил розміщення зовнішньої реклами, у тому числі вирішення питань щодо демонтажу самовільно встановлених рекламних засобів.
      6.3. Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі прийняті Виконкомом у межах його повноважень та на підставі Типових правил розміщення зовнішньої реклами. Відповідно до статті 144 Конституції України та статті 73 Закону № 280/97-ВР вони є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами, що вступають у правовідносини з питань розміщення зовнішньої реклами у межах території міста Одеси. Водночас визначений цими Правилами порядок здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів заперечується судом апеляційної інстанції, чим, відповідно, нівелюється реалізація відповідних повноважень Виконкому, у той час як самі Правила розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі є чинними та обов`язковими до виконання.
      6.4. Також Виконком стверджує, що справу було розглянуто з порушенням правил юрисдикції, мотивуючи це таким.
      6.4.1. КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою не є комунальним підприємством. Апеляційним судом неправильно визначено правовий статус цієї установи. Завдання та функції КУ «Одесреклама», у тому числі щодо демонтажу рекламних засобів, визначені Виконкомом у розділі 4 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі. Отже, КУ «Одесреклама» - юридична особа публічного права комунальної форми власності, у спірних правовідносинах здійснює владні управлінські функції, надані їй Виконкомом. Саме по собі невіднесення цієї установи до органу влади у розумінні законодавства не позбавляє її статусу суб`єкта владних повноважень за змістом Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та носія повноважень (прав та обов`язків) органу місцевого самоврядування у цій сфері.
      6.4.2. Контрольні заходи (перевірки), вжиття заходів демонтажу вочевидь знаходяться у площині владних управлінських функцій. Отже, правовідносини між владними суб`єктами, що наділені повноваженнями вирішувати питання, пов`язані з розміщенням рекламних засобів у місті Одесі (Виконком, Управління реклами та КУ «Одесреклама»), і розповсюджувачами зовнішньої реклами мають явний публічно-правовий характер. При цьому Управління реклами та КУ «Одесреклама» підконтрольні, підзвітні та підпорядковані Виконкому щодо покладених на них повноважень.
      6.4.3. Недопущення з боку ОК «Жемчужина на Малиновського» до об`єкта демонтажу перешкодило КУ «Одесреклама» реалізувати надані їй Виконкомом повноваження та виконати покладені на неї функції щодо демонтажу протиправно розміщеного рекламного засобу. Отже, позивач має належні правові підстави для звернення до суду, проте спір має розглядатися у порядку адміністративного судочинства.
      6.4.4. Згідно з частиною четвертою статті 5 КАС України суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Відповідне право позивача передбачене статтею 145 Конституції України, в якій зазначено, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
      6.5. Виконком зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме - щодо визначення юрисдикції спорів за зверненням до суду комунальної установи (іншої юридичної особи публічного права комунальної форми власності), що здійснює покладені на неї органом місцевого самоврядування повноваження з демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів в порядку, встановленому виконавчим органом міської ради на відповідній території, з вимогами до розповсюджувача зовнішньої реклами про усунення перешкод у здійсненні демонтажу протиправно розміщеної рекламної конструкції. При цьому постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а не є такою, що прийнята у подібних правовідносинах.
      6.6. У судовому засіданні представник Виконкому власну касаційну скаргу підтримав повністю. Касаційну скаргу позивача підтримав частково, зазначив, що вважає дії КУ «Одесреклама» правомірними по суті, проте спір, що виник між сторонами, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      7. Доводи ОК «Жемчужина на Малиновського»
      7.1. 19 березня 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОК «Жемчужина на Малиновського» на касаційну скаргу КУ «Одесреклама», у якому відповідач просить залишити постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року без змін, а касаційну скаргу позивача - без задоволення.
      7.2. Відповідач зазначає, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність порушеного права КУ «Одесреклама» з боку ОК «Жемчужина на Малиновського», а також про те, що КУ «Одесреклама» за своєю організаційно-правовою формою є комунальним підприємством і не наділена владно-управлінськими функціями. Отже, відсутнє право позивача на звернення до суду із заявленими позовними вимогами.
      7.3. Також ОК «Жемчужина на Малиновського» стверджує, що належна йому металево-пластикова конструкція із сюжетом «Kadorr» та голубом миру не містить ознак реклами.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      8. Щодо юрисдикції спору
      8.1. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      8.2. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 914/1092/18).
      8.3. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання до суду позову) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
      8.4. У статті 4 ГПК України зазначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      8.5. Таким чином, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках. При цьому підставою для звернення до господарського суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу) і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
      8.6. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання до суду позову) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      8.7. Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      8.8. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      8.9. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      8.10. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори між фізичними чи юридичними особами та органами державної влади, місцевого самоврядування, їхніми посадовими або службовими особами, іншими суб`єктами при здійсненні ними владних управлінських функцій, у тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
      8.11. КУ «Одесреклама» звернулася до суду з позовом до ОК «Жемчужина на Малиновського» про зобов`язання усунути перешкоди у здійсненні примусового демонтажу протиправно розміщеної рекламної конструкції шляхом надання доступу на дах будинку. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач відмовив позивачу у доступі на дах будинку, чим перешкодив виконанню останнім покладених на нього повноважень щодо демонтажу рекламної конструкції на виконання направлення Управління реклами та Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, які є для нього обов`язковими. Відповідач проти позову заперечив, мотивуючи це тим, що позивач не мав відповідних повноважень, оскільки останні належать Головному управлінню Держпродспоживслужби в Одеській області.
      8.12. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» (далі - Закон № 2807-IV) елементами (частинами) об`єктів благоустрою є засоби та обладнання зовнішнього освітлення та зовнішньої реклами.
      8.13. Згідно з частинами першою, четвертою статті 20 Закону № 2807-IV організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом. Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов`язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.
      8.14. Відповідно до підпункту 13 пункту а) частини першої статті 30 Закону № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить надання дозволу в порядку, встановленому законодавством, на розміщення реклами.
      8.15. Згідно з частиною першою статті 16 Закону № 270/96-ВР розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
      8.16. Відповідно до пунктів 3, 5 Типових правил розміщення зовнішньої реклами зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління.
      8.17. Згідно з пунктом 38 Типових правил розміщення зовнішньої реклами розроблення необхідної технічної документації, монтаж (демонтаж) рекламного засобу здійснюється спеціалізованими підприємствами, установами та організаціями.
      8.18. Відповідно до пунктів 45-46 Типових правил розміщення зовнішньої реклами контроль за додержанням цих Правил здійснюють виконавчі органи сільських, селищних, міських рад та інші органи відповідно до законодавства. У разі порушення порядку розповсюдження та розміщення реклами уповноважена особа органу, який здійснює контроль за додержанням цих Правил, звертається до розповсюджувача зовнішньої реклами з вимогою усунення порушень у визначений строк. У разі невиконання цієї вимоги орган, який здійснює контроль, подає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      8.19. Згідно з пунктом 1.2 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі (тут і далі - у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ці Правила регламентують порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами та процедуру їх переоформлення, зміни й анулювання, визначають вимоги до технічного стану, художньо-естетичного вигляду та порядку розміщення рекламних засобів, умови користування місцями для розміщення зовнішньої реклами, що перебувають у комунальній власності, підстави та порядок здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів, а також порядок здійснення контролю за дотриманням положень цих Правил.
      8.20. Відповідно до пунктів 1.5, 3.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі робочий орган - управління реклами Одеської міської ради, уповноважене Одеською міською радою регулювати діяльність з розміщення зовнішньої реклами у межах міста Одеси. Робочий орган, у тому числі, реєструє та видає дозволи на підставі відповідних рішень виконавчого комітету Одеської міської ради, видає направлення на здійснення демонтажу протиправно розміщених рекламних засобів.
      8.21. Згідно з пунктом 4.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі КУ «Одесреклама» Одеської міської ради за направленням робочого органу проводить перевірки дотримання фізичними та юридичними особами вимог цих Правил; на підставі направлення робочого органу організовує та/або здійснює власними силами у встановленому порядку демонтаж протиправно розміщених рекламних засобів.
      8.22. Відповідно до пункту 13.1 Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі демонтаж рекламних засобів здійснюється КУ «Одесреклама» Одеської міської ради за направленням робочого органу. Для виконання цих функцій підприємство може використовувати послуги суб`єктів господарювання на підставі відповідних договорів.
      8.23. З наведених правових норм та обставин справи вбачається, що між сторонами виник спір у відносинах виконання позивачем делегованих йому органом місцевого самоврядування владних повноважень з демонтажу належної іншій особі рекламної конструкції. Відповідач вважає, що орган місцевого самоврядування та відповідно позивач таких повноважень не мають, оскільки вони належать до компетенції органу виконавчої влади - Держпродспоживслужби, тому перешкоджає позивачу у проведенні зазначеного демонтажу.
      8.24. Отже, між позивачем, який здійснював владні управлінські функції на підставі законодавства на виконання делегованих повноважень, та відповідачем виник публічно-правовий спір щодо законності рішень, дій позивача та інших органів місцевого самоврядування, прийнятих (вчинених) під час здійснення ними владних управлінських функцій.
      8.25. Ураховуючи викладене, а також те, що між сторонами немає спору щодо прав на зазначену рекламну конструкцію, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір між сторонами є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      8.26. Подібні висновки були викладені Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 70, 71 постанови від 30 травня 2018 року у справі № 295/14294/17: функції з надання погоджень (дозволів) на встановлення елементів благоустрою і рекламних конструкцій, а також з контролю за дотриманням правил благоустрою населеного пункту та правил розміщення зовнішньої реклами є управлінськими і здійснюються суб`єктами владних повноважень у порядку, визначеному чинним законодавством України. Спори, які стосуються виконання суб`єктами владних повноважень зазначених функцій, зокрема демонтажу елементів благоустрою, розміщених на фасадах будівель і споруд, а також рекламних конструкцій, є публічно-правовими та мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
      9. Щодо суті позовних вимог
      9.1. Оскільки суди попередніх інстанцій вирішили спір з порушенням правил предметної та суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду під час касаційного перегляду справи в порядку господарського судочинства позбавлена можливості зробити висновки щодо правильного застосування норм матеріального права по суті заявлених позовних вимог та заперечень сторін, у тому числі, стосовно: наявності у позивача передбаченого законом права на звернення до суду з подібним позовом; наявності у позивача та/або інших органів місцевого самоврядування повноважень здійснювати примусовий демонтаж об`єктів зовнішньої реклами у контексті відповідності Правил розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі нормам Типових правил розміщення зовнішньої реклами, Закону № 270/96-ВР та інших законодавчих актів; належності металево-пластикової конструкції з сюжетом «Kadorr» та голубом миру до зовнішньої реклами тощо.
      9.2. Зазначені питання має вирішити адміністративний суд, розглядаючи відповідну адміністративну справу за правилами адміністративного судочинства.
      9.3. З наведених причин Велика Палата Верховного Суду також не може висловити правову позицію стосовно необхідності відступлення від висновку щодо застосування статті 26 Закону № 270/96-ВР та норм Закону № 280/96-ВР в частині повноважень органів місцевого самоврядування у сфері рекламних послуг, які стосуються розповсюдження та споживання реклами, у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19532/14а.
      10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      10.1. На підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      10.2. Згідно з частиною другою статті 231 ГПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
      10.3. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі.
      10.4. За змістом частин першої, другої статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      10.5. Згідно з частиною першою статті 22, частиною другою статті 26 КАС України місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди) вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції, крім випадків, визначених частинами другою - четвертою цієї статті. Позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
      10.6. Враховуючи, що господарськими судами помилково розглянуто в порядку господарського судочинства справу, віднесену до адміністративної юрисдикції Одеського окружного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу КУ «Одесреклама» необхідно задовольнити частково, касаційну скаргу Виконкому - задовольнити повністю, судові рішення попередніх інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити.
      10.7. Позивач має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
      11. Щодо розподілу судових витрат
      11.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      Керуючись статтями 308, 313, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради задовольнити частково.
      2. Касаційну скаргу Виконавчого комітету Одеської міської ради задовольнити повністю.
      3. Рішення Господарського суду Одеської області від 15 жовтня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 23 грудня 2019 року скасувати.
      4. Провадження у справі № 916/1738/19 за позовом Комунальної установи «Одесреклама» Одеської міської ради до Обслуговуючого кооперативу «Жемчужина на Малиновського» про зобов`язання вчинити певні дії закрити.
      5. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92173719
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 вересня 2020 року
      м . Київ
      Справа № 807/2306/16
      Провадження № 11-1068апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Гриціва М. І.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року (судді Глушко І. В., Ільчишин Н. В., Макарик В. Я.) у справі № 807/2306/16 за позовом ОСОБА_1 до Худлівської сільської ради, Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області, Ужгородської районної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання до вчинення дій, і
      ВСТАНОВИЛА :
      1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
      - визнати протиправними дії Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі його ОСОБА_2 );
      - визнати протиправною бездіяльність Ужгородської районної державної адміністрації щодо залишення без розгляду по суті звернень від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року, неприйняття рішення про виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та ненадання витребуваних документів, зазначених у зверненнях;
      - зобов`язати Ужгородську районну державну адміністрацію в Закарпатській області розглянути по суті звернення від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року, прийняти рішення щодо виділення ОСОБА_1 у натурі (на місцевості) належної йому земельної частки (паю) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь в урочищах «Лази» - ріллю та «Горб» - пасовище загальною площею 2, 27 га в умовних кадастрових гектарах та видати такі документи: розпорядження про дозвіл на розробку проекту відводу земельних ділянок в урочищах «Лази» та «Горб», місце розташування земельних ділянок, їх площу та межі погодити з позивачем та видати йому уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) в урочищах «Лази» та «Горб».
      Вимоги мотивував тим, що в жовтні 2003 року його матері ОСОБА_2 було видано неправдивий офіційний документ (державний акт приватної власності на землю НОМЕР_1), який підписали Худлівський сільський голова Трембецький Й. М. та начальник відділу земельних ресурсів в Ужгородському районі ОСОБА_3 . Стверджує також, що в державний акт на землю НОМЕР_1, виданий його матері ОСОБА_2 , були внесені завідомо неправдиві відомості. Для реалізації права на земельну частку (пай), виділення її в натурі (на місцевості) позивач листом від 20 вересня 2016 року підтвердив наявність такого права і пред`явив свідоцтво про право на спадщину, яким підтверджується факт успадкування земельної частки (паю) та до свідоцтва додав сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий на ім`я ОСОБА_2 (його матері) НОМЕР_1. У листах від 22 червня, 14 та 20 вересня 2016 року до Ужгородської районної державної адміністрації він просив:
      - розглянути заяву щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах;
      - прийняти рішення щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь загальною площею 2,27 га в урочищах «Лази» та «Траса»;
      - враховуючи інформацію заступника начальника Управління Держкомзему в Ужгородському районі Закарпатської області щодо наявності проекту організації території земельних часток (паїв) (лист № 07-35/Б-593 від 16 січня 2013 року), видати або надіслати поштою копії всіх документів стосовно організації території земельних часток (паїв) в урочищах « Горб » та «Лази»;
      - надіслати йому копію розпорядження щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) в урочищах « Лази » та «Горб» та уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) в урочищах «Лази» та «Горб», а також інші документи.
      2. Справа за позовом ОСОБА_1 розглядалася неодноразово.
      Першого разу Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2017 року закрив провадження в цій справі, оскільки дійшов висновку про те, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та повинна пред`являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства.
      Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 липня 2017 року скасував ухвалу суду першої інстанції від 30 травня 2017 року й направив справу для продовження розгляду до того самого суду першої інстанції.
      Покликаючись на фактичні передумови спору, точний зміст позовних вимог позивача, суд апеляційної інстанції вирішив, що суд першої інстанції, коли ухвалював рішення про закриття провадження у справі, усупереч дійсним обставинам застосував норми матеріального та процесуального права, що потягло хибний висновок про непідсудність справи з означеним предметом спору судам адміністративної юрисдикції.
      За наслідками нового судового розгляду Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 27 липня 2018 року задовольнив клопотання позивача про його відмову від частини позовних вимог щодо визнання протиправною діяльності Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області (правонаступник Ужгородського районного відділу земельних ресурсів Закарпатської області) зі службового підроблення офіційного документу (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі такого на ім`я ОСОБА_2 ).
      Це рішення суду ніким не оскаржувалося в апеляційному порядку.
      Цей же суд ухвалою від 30 липня 2018 року закрив провадження у справі про визнання протиправною діяльність Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа (складання державного акта на право приватної власності на землю НОМЕР_1, внесення в нього завідомо неправдивих відомостей та видачі такого на ім`я ОСОБА_2 ) у зв`язку з неналежністю розгляду цієї позовної вимоги в порядку адміністративного судочинства.
      Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 вересня 2018 року рішення суду першої інстанції про закриття провадження в означеній частині вимог залишив без змін.
      Рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог про визнання протиправною діяльність Худлівської сільської ради в Ужгородському районі Закарпатської області щодо службового підроблення офіційного документа в касаційному порядку не оскаржувалися.
      Закарпатський окружний адміністративний суд решту позовних вимог розглянув по суті за правилами адміністративного судочинства і рішенням від 30 липня 2018 року відмовив у їхньому задоволенні.
      Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 08 листопада 2018 року скасував рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрив.
      Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції вказав на те, що в межах спірних правовідносин має місце спір про право власності (право користування) щодо земельної ділянки (паю) в урочищах « Лази » та «Горб», на які позивач вважає, що має право відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай). Натомість згідно з державним актом на право приватної власності на землю, виданим на підставі рішення 16 сесії 3 скликання Худлівської сільської ради, розміри та розташування переданих земельних ділянок відрізняються від заявлених позивачем. З огляду на ці обставини суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а можуть бути розглянуті за правилами цивільного процесуального провадження.
      3. ОСОБА_1 не погодився із судовим рішенням суду апеляційної інстанції і подав касаційну скаргу про його скасування з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду по суті.
      З погляду апелянта, суд апеляційної інстанції належним чином не вивчив матеріали справи, повною мірою не з`ясував справжній перебіг подій, фактично спотворив доводи апеляційної скарги. Вважає, що спір виник через ненадання Худлівською сільською радою належним чином адміністративних послуг, на який поширюється юрисдикція адміністративного суду. Спору про право власності на земельну ділянку не було.
      Коли він заявляв вимоги зобов`язати Ужгородську районну державну адміністрацію в Закарпатській області розглянути по суті його звернення від 22 червня, 14 і 20 вересня 2016 року, а також прийняти рішення про виділення саме йому ( ОСОБА_1 ) у натурі (на місцевості) належної земельної частки (паю) двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь в урочищах «Лази» - ріллю та «Горб» - пасовище загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах та надати низку документів, що стосуються рішень органів влади про розробку проекту відводу земельних ділянок в урочищах «Лази» та «Горб» і уточнених списків осіб, які мають праву на земельну частку в цих урочищах, то таким чином домагався в органів влади реалізувати своє право на виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Натомість суд апеляційної інстанції викривив суть його вимог й припустив, що позивач наче володіє названими земельними ділянками й захищає право власності на них.
      Зазначає також, що суд апеляційної інстанції проігнорував правові висновки ухвали цього самого суду від 27 липня 2017 року, який визначив, що на спір з вимогами, які він заявив у цій справі, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2018 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року.
      Цей же суд ухвалою від 30 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      5. У цій справі фактичні обставини справи були такі.
      Худлівська сільська рада Ужгородського району Закарпатської області рішенням 16 сесії 3 скликання від 03 лютого 2001 року «Про погодження передачі в натурі земельних часток (паїв)» вирішила погодити передачу в натурі земельної частки (паю) площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах громадянам, у тому числі ОСОБА_2 - матері позивача.
      У жовтні 2003 року їй видали державний акт на право приватної власності на землю НОМЕР_1, який підписали Худлівський сільський голова Трембецький Й. М. та начальник відділу земельних ресурсів в Ужгородському районі ОСОБА_3 Акт зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за номером 3, дата запису 19 листопада 2002 року.
      За цим актом ОСОБА_2 передається 5 земельних ділянок загальною площею 2, 27 га в межах згідно з планом (ділянка № 1 - 0, 65 га в урочищі «Лази»; ділянка № 2 - 0 , 2 га в урочищі «Траса»; ділянка № З - 0, 08 га в урочищі «Дубове»; ділянка № 4 - 0 , 2 га в урочищі «Холмці»; ділянка № 5 - 1, 14 га урочище не зазначено).
      Акт був виданий взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) КСП «Гроно» серії ЗК № 018996.
      З відзиву Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 23 квітня 2018 року випливає, що державний акт ОСОБА_2 на право приватної власності на землю НОМЕР_1 Худлівська сільська рада не передала до Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської областідля його державної реєстрації відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2009 року № 844 «Про деякі питання реалізації права власності на землю громадянами України у 2009 році».
      У відзиві Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області також зазначає, що в Державному фонді документації, наявної у відділі в Ужгородському районі Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області, немає (не значиться) землевпорядної документації, на підставі якої ОСОБА_2 видавався державний акт на право приватної власності на землю НОМЕР_1, архівного екземпляра зазначеного державного акта на право приватної власності на землю також бракує.
      ІНФОРМАЦІЯ_3 мати позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2, померла. З копії свідоцтва про право на спадщину за законом, яке посвідчив державний нотаріус Ужгородської районної державної нотаріальної контори 19 вересня 2016 року, видно, що спадкоємцем майна померлої ОСОБА_2 є її син, позивач. Спадщина складається з права на земельну частку (пай) члена КСП «Гроно», що перебуває у власності КСП «Гроно» с. Худльово Ужгородського району Закарпатської області в розмірі 2, 27 га в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), належного померлій на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, виданого Ужгородською районного державною адміністрацією 08 квітня 1997 року та зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) від 09 квітня 1997 року за номером 266.
      Згідно з копією сертифіката на право на земельну частку (пай) № 018996 у цьому документі міститься інформація, яка точно відтворена в копії свідоцтва про спадщину. Зазначається також, що сертифікат виданий на підставі рішення Ужгородської державної адміністрації від 07 квітня 1997 року № 189.
      Як стверджує позивач, ОСОБА_2 було виділено лише 2 земельні ділянки в урочищах «Лази» - 0, 65 га та «Траса» - 0, 2 га. Ділянки, зазначені в державному акті на землю під № 3 - 0, 08 га, № 4 - 0,2 га, № 5 - 1,14 га не були виділені в натурі.
      Згідно з наданими позивачем поясненнями виділені ділянки в урочищі «Лази» - 0,65 га та в урочищі «Траса» - 0,2 га, наділені його матері ОСОБА_2 , були відібрані Худлівською сільською радою, та на неодноразові звернення до відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування з вимогою виділити земельні ділянки отримували формальні відповіді.
      У відзиві Головне управління Держгеокадастру в Закарпатській області визнало, що практично всі звернення позивача, і навіть від 22 червня, 14 і 20 вересня 2016 року, до Ужгородської державної адміністрації та органів Держгеокадастру основувалися на відсутності винесення в натурі (на місцевості) деяких земельних ділянок із загальної площі земельної частки (паю), яку отримала його мати ОСОБА_2 як член КСП «Гроно». Причиною цього було оформлення державного акта старого взірця без наявності на той момент геодезичної зйомки території.
      Цей же відповідач також повідомив, що у зв`язку із значною кількістю заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) Худлівська сільська рада звернулася до Ужгородської районної державної адміністрації з клопотанням щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою по організації території земельних часток (паїв). Ужгородська районна державна адміністрації розпорядженням від 13 грудня 2016 року № 537 видала відповідне рішення, на виконання якого було розроблено проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) КСП «Гроно» на території Худлівської сільської ради.
      У листі за грудень 2006 року Закарпатське обласне головне управління земельних ресурсів у відповідь на звернення ОСОБА_2 повідомило, що за інформацією Ужгородського районного відділу земельних ресурсів у 2002 році ОСОБА_2 та ще п`ятеро землевласників сертифікатів на право на земельну частку (пай) подали відповідні заяви й отримали державні акти на право на приватну власність на земельні ділянки згідно з проектом організації території земельних часток (паїв), розробленим на окремі поля. ОСОБА_2 були виділені в натурі (на місцевості) частина ріллі площею 0, 65 га та багаторічні насадження (виноградники) площею 0, 20 га. Інша частина ріллі площею 0,20 га (урочище «Хомці») та пасовища площею біля 1,4 га не були виділені в натурі, оскільки не було проведено геодезичної зйомки території. У цьому листі також стосовно права на земельну частку в урочищі «Хомці» багато пайовиків звернулися із заявами про виготовлення державних актів на право власності на земельну частку (пай), для виготовлення яких не вистачало коштів. Тому хоча б для часткового задоволення поданих заяв проектні організації розробили проект землеустрою щодо організації території земельних часток - ріллі на території Худлівської сільської ради, зокрема й в урочищі «Хомці».
      Як убачається зі змісту заяв позивача, які додані до позовної заяви й утворюють предмет спору, останній неодноразово звертався до Ужгородської районної державної адміністрації з проханням виділити саме йому земельні частки (паї) в натурі (на місцевості) з видачею документів, що засвідчують його право власності на ці земельні частки. У своїх зверненнях просив виділити земельну частку для ведення особистого селянського господарства двома земельними масивами загальною площею 2,27 га в умовних кадастрових гектарах, одну з яких в урочищі «Лази» - ріллю, другу в урочищі «Горб» - пасовище. Тоді ж просив надати уточнені списки осіб, які мать право на земельну частку (пай) в названих ним урочищах, та інші означені в позовній заяві документи.
      Право на виділенні земельної частики (паю) в натурі (на місцевості) в розмірі 2,27 га та видачу йому державного акта на право приватної власності на цю землю обґрунтовував посиланням на те, що є спадкоємцем права на земельну частку (пай) члена КСП «Гроно» у визначеному розмірі без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), яке належало його матері на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, а також тим, що попри видання його матері взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 земельні частки, які зазначені в цьому акті, на місцевості не були виділені і право власності на них його мати не набула, а він після її смерті не успадкував.
      Отож, як вважає позивач, спір виник через те, що відповідачі не задовольнили його звернення і не виділили земельну частку на місцевості в місцях, які він позначив.
      6. Стверджуванні порушення норм матеріального та процесуального права й іншу нормативну базу, яка, як правило, матиме значення для вирішення заявленого спору, можна викласти таким чином.
      Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
      Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      У Преамбулі Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон № 899-IV) сказано, що цей Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками, особливості розпорядження землями та використання земель, що залишилися у колективній власності після розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв).
      За абзацами другим, третім частини першої статті 1, частиною першою, абзацом першим частини другої статті 2 цього Закону право на земельну частку (пай) мають колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документом, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є свідоцтво про право на спадщину.
      Згідно зі статтею 3 Закону № 899-IV підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації. Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища). У разі подання заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідна сільська, селищна, міська рада приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
      Відповідно до статті 5 цього Закону сільська рада та районна державна адміністрація в межах їхніх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядає заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок; приймає рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості); уточняє списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); уточняє місце розташування, межі і площі сільськогосподарських угідь, які підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв); <�…>; надає землевпорядним організаціям уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); розглядає та погоджує проекти землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); організовує проведення розподілу земельних ділянок між особами, які мають право на виділення їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та земель, що залишилися у колективній власності, в порядку, визначеному цим Законом; оформляє матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Сільські ради приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - за межами населених пунктів.
      У частині першій статті 9 цього Закону передбачено, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
      Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 11 Закону № 899-IV встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Земельні ділянки, які будуть використовуватися їх власниками, самостійно закріплюються межовими знаками встановленого зразка кожна окремо. Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
      Відповідно до абзацу третього пункту 1, абзацу першого пункту 2, пунктів 5, 6 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.
      За частиною першою, абзацом другим частини другої, частинами третьою, четвертою, сьомою, дев`ятою, десятою статті 791 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Винесення в натурі (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування <�…> та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
      За пунктами г) і ґ) частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини або виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
      У статтях 125, 126 цього Кодексу передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
      Згідно з пунктами 2, 3 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року № 122 «Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками» в редакції, чинній на час розгляду спору, організація робіт з розподілу земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), здійснюється відповідною сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією за місцем розташування земельних ділянок згідно з проектом. У разі виявлення після розробки проекту факту невключення одного чи кількох громадян, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, спадкоємців права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, інших громадян та юридичних осіб України, які відповідно до законодавства набули право на земельну частку (пай), до списку власників земельних часток (паїв), на підставі якого був складений проект, сільська, селищна, міська рада чи райдержадміністрація може прийняти рішення (розпорядження) про: коригування проекту землевпорядною організацією з метою забезпечення громадян необхідною кількістю земельних ділянок (на підставі відповідного договору); надання зазначеним громадянам земельних ділянок із земель запасу чи резервного фонду у розмірі відповідної земельної частки (паю). У разі неприйняття сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією рішення (розпорядження) щодо коригування проекту або надання таких ділянок із земель запасу чи резервного фонду питання вирішується у судовому порядку.
      Конституційний Суд України в Рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі № 1-6/2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України констатував, що системний аналіз положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин. <�…>. Відповідно до пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. <�…>. За Конституцією і законами України публічно-правові спори в Україні розглядають і вирішують суди загальної юрисдикції в порядку кримінального та адміністративного судочинства <�…>. Як далі зазначив Суд, вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      7. Вирішуючи питання, порушені у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Як убачається з фактичних обставин, які в цій справі встановив суд першої інстанції, ОСОБА_1 звертався до Ужгородської районної державної адміністрації із заявою прийняти на підставі статей 3 та 5 Закону № 899-IV рішення про виділення в натурі (на місцевості) саме йому і саме земельної частки (паю) із земель КСП «Гроно» в розмірі 2, 27 умовних кадастрових гектарів, одну з яких в урочищі «Лази» - ріллю, другу в урочищі «Горб» - пасовище. Тоді ж просив надати уточнені списки осіб, які мать право на земельну частку (пай) в названих ним урочищах, та інші означені в позовній заяві документи та відомості. Документом, що посвідчує право на земельну частку, назвав свідоцтво про право на спадщину, за яким він має право на виділення йому земельної частки на місцевості в розмірі, що належав його померлій матері, посвідченого сертифікатом. Право на виділення земельної частки (паю) в натурі потвердив сертифікатом на право на земельну частку (пай), який у 1997 році Ужгородська районна державна адміністрація видала його матері ОСОБА_2 , а після смерті право на виділення земельного паю успадкував він і вирішив його реалізувати.
      Відповідно до правил апеляційного провадження за неперевіреними до кінця доводами позивача, що стосуються суті спору, йога мати ОСОБА_2 взамін сертифіката на право на земельну частку (пай) насправді не отримала державного акта на право приватної власності на землю, оскільки всупереч встановленому законодавством порядку їй виділили лише 2 земельні ділянки в урочищах «Лази» - 0, 65 га та «Траса» - 0, 2 га, а ділянки, номінально зазначені у згаданому вище документі під № 3 - 0, 08 га, № 4 - 0, 2 га, № 5 - 1, 14 га, не були виділені в натурі.
      Як установив суд першої інстанції, те, що земельна частка (пай) у повному розмірі не була виділена матері позивача на місцевості, що державний акт на право приватної власності ОСОБА_2 на землю не пройшов державну реєстрацію, після якої виникає право власності на цю земельну ділянку, що право власності на неї не було оформлено відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також що ОСОБА_1 мав право на подання заяви про виділення йому земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) як особа, яка успадкувала право на виділення такої частки, фактично не заперечила сторона відповідача.
      З правової позиції, якої притримується позивач, випливає, що він звернувся до органу державної влади з проханням виділити земельну частку (пай) із загального масиву землі на місці, право на виділення на якій заявили також й інші власники сертифікатів на земельні частки. Позивач, як видно зі змісту його позовної заяви, розумів, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), передбачає проведення відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок зборів власників земельних часток (паїв), на яких проводитиметься розподіл згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Відповідно до вимог закону і в межах сформульованого ним бажання отримати земельну частку (пай) у власність позивач подавав до відповідачів відповідні звернення, серед яких і ті, що стали предметом цього спору, й мав законні підстави очікувати на них відповідь.
      Питання виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) врегульовані законодавством, насамперед Законом № 899-IV, у якому регламентовано, хто, які особи, які мають право на земельну частку (пай), прописана послідовність дій останніх, визначені підстави для виділення земельних ділянок в натурі, в історичному вимірі визначені компетентні органи, які розглядали звернення щодо виділення земельних часток на місцевості. У цьому та кореспондуючих йому законодавчих актах встановлені повноваження останніх й описано точний і зрозумілий опис послідовності (алгоритм) їхніх дій та рішень. За законом реалізація питання про виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) віднесена до повноважень державних органів влади - місцевих державних адміністрацій (принаймні на час виникнення цього спору) і органів місцевого самоврядування (станом на час касаційного перегляду справи).
      Отже, якщо орган, який наділений повноваженнями на прийняття рішення про виділення земельної ділянки на місцевості, ці повноваження буде використовувати чи застосовувати не на підставі чи всупереч вимогам законодавства, то тоді може виникнути спір, в основі якого перебуватиме ймовірне порушення, недотримання або в іншій формі невиконання вимог закону, які зачіпатимуть права чи інтереси особи. Такий спір буде прямо пов`язаний з органом держави або в особі органу місцевого самоврядування з владою (владною діяльністю).
      Коли спір, стороною в якому є орган державної влади чи місцевого самоврядування, суть якого полягатиме в основному в тому, що ці органи не діють у законодавчо визначеному порядку, поза межами повноважень чи із порушеннями, то такий спір набуває ознак публічно-правового спору, оскільки юридичний характер державного розсуду в цих спірних правовідносинах надає діям та рішенням суб`єкта владних повноважень ознак публічності, які регулюються публічно-правовими нормами.
      У такому правовому відношенні суб`єкт владних повноважень не має можливості вирішувати спір, приміром подібний до того, що виник у цій справі, автономно, керуючись власною волею, вільно від законодавчих положень чи іншим способом, характерним для приватноправових відносин.
      Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 2 КАС України під публічно-правовим спором розуміється спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, <�…>, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; <�…>, а під суб`єктом владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг;
      За пунктом першим частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      Отож, коли зіставити суть спірних правовідносин у цій справі та суб`єктний склад її учасників, можна дійти висновку, що на розгляд вимог позивача ОСОБА_1 до суб`єктів владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності в питанні прийняття рішення про виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості), яке відноситься до сфери земельних відносин, і вирішення земельного спору, який виник з приводу цих вимог, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      8. У цій справі немає правових і фактичних підстав вважати, що спірні відносини ґрунтуються на набутому матір`ю позивача права приватної власності на земельну частку, яке засвідчується державним актом на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1.
      Справді, у матеріалах справи є такий документ. Поряд з тим, а про це мовилося вище, реально на місцевості земельні ділянки, перелічені в цьому документі, не були виділені, державна реєстрація права власності на земельну частку в розмірі 2,27 умовних кадастрових гектарах не проводилася, реєстраційні рішення не оформлювалися.
      Як видно з копії свідоцтва про право на спадщину, ОСОБА_1 успадкував право на земельну частку (пай) члена сільського господарського підприємства в означеному вище розмірі без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), яка належала його матері на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЗК № 018996, хоча станом на час видачі свідоцтва про право на спадщину (19 вересня 2016 року), якщо б мати позивача набула право власності на земельну частку, то мав би успадкувати земельну ділянку як об`єкт власності в розмірі і місцях, що були зазначені в державному акті на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1. Однак цього не було зроблено.
      ОСОБА_1 заявив про своє право на земельний пай як його спадкоємець, посвідчене сертифікатом, а не як спадкоємець земельної ділянки на підставі державного акта на право приватної власності на землю. Він просив виділити йому земельну частку на місцевостях, які відрізняються від тих, що позначені в акті. У такому сенсі, як можна простежити з позиції відповідачів, його письмові звернення, вимоги сприймали органи, до повноважень яких належить вирішення питання про виділення земельної частки в натурі.
      ОСОБА_1 не оспорює правильність виділення його матері земельної частки на місцевості і не просить наче «дооформити» обмін сертифіката на право на земельну частку (пай) на державний акт на право власності на землю.
      Він, як можна зрозуміти з його доводів, заявляє про своє право на виділення йому земельної ділянки в натурі на підставі свідоцтва про право на спадщину. Чи законні, обґрунтовані й слушні такі його вимоги, а відтак, чи законно й правомірно діяв суб`єкт владних повноважень, належить вирішити за наслідками апеляційного перегляду цієї справи, який має відбутися за правилами адміністративного судочинства.
      Описані фактичні обставини у своїй сукупності дають підстави визнати помилковим висновки апеляційного суду про те, що на ці спірні обставини поширюється юрисдикція цивільного суду.
      9. Доводи скаржника щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів знайшли своє підтвердження під час її розгляду в суді касаційної інстанції.
      10. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду.
      За змістом частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року скасувати.
      Справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Держгеокадастру в Ужгородському районі Закарпатської області, Ужгородської районної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання до вчинення дій направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді : Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      Т . О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91998642
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 420/3453/19
      Провадження № 11-149апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Гриціва М. І.,
      суддів : Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року (суддя Харченко Ю. В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року (судді Шеметенко Л. П., Стас Л. В., Турецька І. О.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ректора Національного університету «Одеська юридична академія» Загороднього Віктора Євстафійовича про визнання протиправною бездіяльності і
      ВСТАНОВИЛА :
      1. У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до ректора Національного університету «Одеська юридична академія» Загороднього В. Є., у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 09 вересня 2019 року просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо:
      - невключення її до плану проходження стажування професорсько-викладацького складу кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія» на 2018-2019 роки, затвердженого ректором Національного університету «Одеська юридична академія» ОСОБА_2 03 вересня 2018 року;
      - невключення її до наказу ректора Національного університету «Одеська юридична академія» Загороднього В. Є. від 06 березня 2019 року № 361-6 «Про підвищення кваліфікації»;
      - ненаправлення її на підвищення кваліфікації/стажування на кафедру кримінального права, процесу і криміналістики Міжнародного гуманітарного університету з 18 березня по 14 квітня 2019 року;
      - невиконання приписів Міністерства освіти і науки України (лист Міністерства освіти і науки України № 3/144-19 від 02 травня 2019 року) стосовно повідомлення ОСОБА_1 про результати розгляду звернення від 04 березня 2018 року щодо забезпечення включення її до поточного плану-графіку підвищення кваліфікації викладачами кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія» та направлення її на підвищення кваліфікації/стажування на кафедру кримінального права, процесу і криміналістики Міжнародного гуманітарного університету з 18 березня по 14 квітня 2019 року.
      2. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 30 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року, задовольнив клопотання представника відповідача, провадження у справі закрив та роз`яснив позивачці, що цей спір має вирішуватись за правилами цивільного процесуального законодавства.
      Закриваючи провадження у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спір між сторонами в цій справі не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства у зв`язку з тим, що відповідач у справі не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), не є органом управління освітою та не здійснює функцій суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, а позовні вимоги спрямовані на захист суб`єктивного права позивачки у сфері приватноправових договірних відносин, які виникли між вищим навчальним закладом та працівником, який виконує свої посадові обов`язки на підставі трудового договору.
      З огляду на це суди дійшли висновку про наявність правових підстав для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права позивачки на підвищенням кваліфікації та стажування.
      3. ОСОБА_1 не погодилася із цими судовими рішеннями, оскаржила їх у касаційному порядку. У касаційній скарзі просить скасувати вказані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Позивачка в касаційній скарзі зазначає, що суди дійшли хибного висновку щодо розгляду її спору за правилами цивільного процесуального законодавства. Також посилається на те, що виниклі між сторонами правовідносини не мають приватноправового характеру, а є публічно-правовим спором, з огляду на те, що однією зі сторін вказаного спору є суб`єкт, який здійснює публічно-владні управлінські функції; відносини, які виникли між сторонами, пов`язані з управлінською діяльністю відповідача, зокрема, з невиконанням ним публічно-владних управлінських функцій, які були йому делеговано. Вважає, що питання, пов`язані з підвищенням кваліфікації та стажуванням, є невід`ємною складовою освітнього процесу як публічно-правової мети функціонування Національного університету «Одеська юридична академія» і що ректор названого університету як представник цього вищого навчального закладу не виконав у цій сфері свої прямі функціональні обов`язки.
      24 лютого 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
      25 лютого 2020 року до Верховного Суду від позивачки надійшла відповідь на відзив на касаційну скаргу разом з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка мотивована тим, що ця справа містить виключну правову проблему, стосується предметної юрисдикції адміністративних судів, тому вважає, що її передача на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
      4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 03 лютого 2020 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 .
      Цей же суд ухвалою від 31 березня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.
      14 травня 2020 року надійшло клопотання ОСОБА_1 про забезпечення її участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
      За положеннями пункту 10 частини першої статті 4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
      Велика Палата Верховного Суду, керуючись пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України, за яким суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами в разі перегляду ухвал судів першої та апеляційної інстанцій, призначила її до розгляду.
      За частиною другою цієї статті якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд касаційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до касаційного розгляду в судовому засіданні.
      Зважаючи на наведені процесуальні положення, вид оскарженого рішення Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення клопотання позивачки та розгляду справи в судовому засіданні.
      5. Велика Палата Верховного Суду перевірилаобґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій у межах наведених у касаційній скарзі доводів про недотримання цими судами правил предметної юрисдикції й дійшла таких висновків.
      Суди попередніх інстанцій, коли закривали провадження в цій справі, виходили з того, що відповідач не є суб`єктом владних повноважень, не є органом управління освітою та не здійснює функції суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності.
      Натомість позивачка вважає, що Національний університет «Одеська юридична академія» є юридичною особою публічного права, а ректор цього університету - суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки здійснює публічно-владні управлінські функції на виконання делегованих повноважень засновника (Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України) та трудового колективу університету, із чого висновується, що ця справи підсудна адміністративному суду.
      Зазначає, що відносини в цій справі спрямовані передусім на вирішення питань організації освітнього процесу, а не задоволення індивідуальних потреб науково-педагогічного працівника. До того ж підвищення кваліфікації, стажування науково-педагогічних працівників має на меті передусім публічний, а не приватний інтерес, оскільки воно спрямоване на вирішення питань організації освітнього процесу (забезпечення його якості).
      Предметом цього спору, на переконання позивачки, є бездіяльність ректора Національного університету «Одеська юридична академія» у сфері його управлінської діяльності, пов`язаної з виданням ним актів індивідуальної дії, їх реалізацією та ігнорування ним приписів засновника цього навчального закладу. Відтак підсумовує, що характер спірних відносин свідчить про підсудність її спору судам адміністративної юрисдикції.
      6. Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (далі - Закон № 1556-VII) встановлено, що заклад вищої освіти - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.
      Частиною сьомою статті 27 цього Закону встановлено, що заклад вищої освіти діє на підставі власного статуту.
      Суди попередніх інстанцій встановили, що за статутом Національного університету «Одеська юридична академія», затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 05 січня 2017 року № 20, університет є окремим видом установи, яка є юридичною особою публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.
      За положеннями частини другої статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
      Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
      Зазначена стаття ЦК України містить вказівку на одну зі складових порядку створення юридичних осіб публічного права. У частині третій статті 81 ЦК України вказується, що в ЦК України встановлюється порядок створення виключно юридичних осіб приватного права, у той час, як порядок створення юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.
      Однією з ознак юридичної особи публічного права є реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади.
      Пунктом 16 частини першої статті 1 Закону № 1556-VII надано визначення поняття освітньої діяльності як діяльність закладів вищої освіти, спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу.
      Відповідно до пункту 16 частини першої статті 1 Закону України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту» (далі - Закон № 2145-VIII) освітній процес - система науково-методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей.
      Освітній процес у широкому значенні включає різні елементи: форму здобуття освіти, рівні освіти, форми організації освітнього процесу та види навчальних занять, отримання кваліфікації, учасники освітнього процесу: здобувачі вищої освіти, науково-педагогічні працівники, академічна мобільність тощо.
      Отже, з аналізу правової природи юридичної особи публічного права, з урахуванням особливостей, передбачених законами № 1556-VII, № 2145-VIII, можна зробити висновок про те, що юридична особа публічного права може бути суб`єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин.
      Юридичні особи публічного права поряд з іншими юридичними та фізичними особами можуть брати участь у цивільних правовідносинах. Виступаючи як суб`єкт цивільних правовідносин, юридична особа публічного права користується такими ж правами і несе такі ж обов`язки, як і інші суб`єкти цивільного права.
      7. Згідно з положеннями статті 24 Закону № 2145-VIII система управління закладами освіти визначається законом та установчими документами.
      Управління закладом освіти в межах повноважень, визначених законами та установчими документами цього закладу, здійснюють: засновник (засновники); керівник закладу освіти; колегіальний орган управління закладу освіти; колегіальний орган громадського самоврядування; інші органи, передбачені спеціальними законами та/або установчими документами закладу освіти.
      До органів управління у сфері освіти належать: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки; центральний орган виконавчої влади із забезпечення якості освіти; постійно діючий колегіальний орган у сфері забезпечення якості вищої освіти; державні органи, яким підпорядковані заклади освіти; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Рада міністрів Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування (стаття 62 Закону № 2145-VIII).
      Зокрема, повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти або уповноваженого ним (ними) органу визначені статтею 15 Закону № 1556-VII, за якою він (вони):
      1) затверджує статут закладу вищої освіти та за поданням вищого колегіального органу громадського самоврядування закладу вищої освіти вносить до нього зміни або затверджує нову редакцію;
      2) укладає в місячний строк контракт з керівником закладу вищої освіти, обраним за конкурсом у порядку, встановленому цим Законом;
      3) за поданням вищого колегіального органу громадського самоврядування закладу вищої освіти достроково розриває контракт із керівником закладу вищої освіти з підстав, визначених законодавством про працю, чи за порушення статуту закладу вищої освіти та умов контракту;
      4) здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю закладу вищої освіти;
      5) здійснює контроль за дотриманням статуту закладу вищої освіти;
      6) здійснює інші повноваження, передбачені законом і статутом закладу вищої освіти.
      Засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган може (можуть) делегувати окремі свої повноваження керівникові або іншому органу управління закладу вищої освіти.
      8. Позивачка переконує, що у спірних відносинах ректор Національного університету «Одеська юридична академія» є суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки здійснює публічно-владні управлінські функції на виконання делегованих повноважень засновника та трудового колективу університету.
      Ключовим у розумінні поняття делегування повноважень може (має) бути визначено як наділення (передавання) своїм повноваженням (уповноваження) одним суб`єктом владних повноважень іншого суб`єкта або юридичну особу (приміром, публічного права), яка бере на себе відповідальність за їх виконання. Суб`єкт владних повноважень може делегувати повноваження лише в межах своєї компетенції (не можна передати більше повноважень, ніж має сам суб`єкт, так само не можна передати повноваження, яких він не має). У таких відносинах один орган, маючи власну компетенцію, що визначена нормативними актами, передає іншому, що має відповідно правоздатність на одержання і реалізацію цих повноважень, надає повноваження на певний час зі збереженням права їх повернути до власного виконання.
      Повноваження ректора Національного університету «Одеська юридична академія» визначені, як не заперечує й сама позивачка, у Законах № 1556-VII, № 2145-VIII та статуті цього закладу вищої освіти.
      Так, за частинами першою, другою статті 34 Закону № 1556-VII безпосереднє управління діяльністю закладу вищої освіти здійснює його керівник (ректор, президент, начальник, директор тощо). Його права, обов`язки та відповідальність визначаються законодавством і статутом закладу вищої освіти. Керівник є представником закладу вищої освіти у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами і діє без довіреності в межах повноважень, передбачених цим Законом і статутом закладу вищої освіти.
      Відповідно до положень частин третьої, четвертої, п`ятої названої статті керівник закладу вищої освіти в межах наданих йому повноважень: 1) організовує діяльність закладу вищої освіти; 2) вирішує питання фінансово-господарської діяльності закладу вищої освіти, затверджує його структуру і штатний розпис; 3) видає накази і розпорядження, дає обов`язкові для виконання всіма учасниками освітнього процесу і структурними підрозділами закладу вищої освіти доручення; 4) відповідає за результати діяльності закладу вищої освіти перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою); 5) є розпорядником майна і коштів; 6) забезпечує виконання фінансового плану (кошторису), укладає договори; 7) призначає на посаду та звільняє з посади працівників; 8) забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку; 9) визначає функціональні обов`язки працівників; 10) формує контингент осіб, які навчаються у закладі вищої освіти; 11) відраховує з закладу вищої освіти та поновлює на навчання в ньому здобувачів вищої освіти за погодженням з органами студентського самоврядування та первинними профспілковими організаціями осіб, які навчаються (якщо дана особа є членом профспілки), з підстав, установлених цим Законом; 12) забезпечує організацію та здійснення контролю за виконанням навчальних планів і програм навчальних дисциплін; 13) контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни; 14) здійснює контроль за якістю роботи педагогічних, науково-педагогічних, наукових та інших працівників; 15) забезпечує створення умов для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю закладу вищої освіти; 16) сприяє та створює умови для діяльності органів студентського самоврядування, організацій профспілок працівників закладу вищої освіти і студентів, громадських організацій, які діють у закладі вищої освіти; 17) сприяє формуванню здорового способу життя у здобувачів вищої освіти, зміцненню спортивно-оздоровчої бази закладу вищої освіти, створює належні умови для занять масовим спортом; 18) спільно з виборними органами первинних організацій профспілок працівників закладу вищої освіти і студентів подає для затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування закладу вищої освіти правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує їх; 19) здійснює інші передбачені статутом повноваження.
      Керівник закладу вищої освіти відповідає за провадження освітньої, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності у закладі вищої освіти, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження нерухомого та іншого майна цього закладу.
      Керівник закладу вищої освіти щороку звітує перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) та вищим колегіальним органом громадського самоврядування закладу вищої освіти.
      З наведених законодавчих положень убачається чітке розмежування повноважень засновника (профільного Міністерства) та керівника закладу вищої освіти, які не є делегованими засновником, оскільки вони останньому не належать. Звідси немає підстав стверджувати про виконання керівником закладу вищої освіти публічно-владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень засновника вищого навчального закладу.
      9. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      Отже, за наведеною нормою суб`єктами владних повноважень можуть бути не лише органи, їхні посадові чи службові особи, а й юридичні чи фізичні особи, якщо їм делеговано певні владні управлінські повноваження.
      Необхідною та єдиною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватися суб`єктом саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
      Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин.
      Під владними управлінськими функціями, що здійснюються на основі законодавства, зокрема, на виконання делегованих повноважень, слід розуміти будь-які владні повноваження в рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя.
      Заклад вищої освіти хоча і реалізує публічні інтереси держави під час здійснення освітнього процесу, однак не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України, не є органом управління освітою та не здійснює функцій суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, а ректор не є посадовою чи службовою особою суб`єкта владних повноважень.
      Належність Національного університету «Одеська юридична академія» до юридичних осіб публічного права вказує лише на порядок створення цієї юридичної особи.
      10. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов`язані із захистом трудових прав позивачки, із чим вона частково погоджується, Велика Палата вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      11. Водночас слід наголосити, що спірні відносини не пов`язані також і з прийняттям, проходженням чи звільненням з публічної служби.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      Відносини викладача (науковця) з вищим навчальним закладом освіти, належність викладача до професорсько-викладацького складу, як і відносини вищого навчального закладу з контингентом осіб, які навчаються в закладі вищої освіти і яким цей заклад через здійснення викладачами своїх обов`язків надає вищу освіту, не утворюють того освітнього середовища у сфері вищої школи, на які можна поширити визначення поняття «публічна служба», що сформульоване в процесуальному законі, а на осіб (викладачів, студентів тощо), які творять і перебувають в освітньо-правовому полі, - статусу державного службовця чи особи, яка виконує функції однієї з осіб, перелічених у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України. Своєю чергою вищий навчальний заклад та/чи його очільники по відношенню до таких осіб не наділені владними, субординаційними, примусовими повноваженнями.
      Однаковою мірою характер відносин, які виникають між викладачем і вищим навчальним закладом, можна застосувати й до ситуації, коли викладач домагається від навчального закладу (роботодавця) виконання перед ним зобов`язань чи певних умов, спрямованих на посилення бажання та уміння викладача навчати студентів та/чи для інших цілей, що зумовлені властивостями посади викладача вищого навчального закладу та спрямовані на розвиток її особистості шляхом формування та застосування її компетентностей.
      12. За загальним правилом, передбаченим у пункті 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають з приватноправових правовідносин.
      Отже, цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір між сторонами не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом, оскільки Національний університет «Одеська юридична академія» та його керівник - ректор у спірних правовідносинах не належать до суб`єктів владних повноважень, які виконують відповідні владні управлінські функції щодо іншого суб`єкта цих відносин.
      13. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
      Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач М. І. Гриців
      Судді: Н. О. Антонюк О. Б. Прокопенко
      В . В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Л. М. Лобойко
      Джерело: ЄДРСР 91998643
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      08 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 2-1606/07
      Провадження № 14-662свц19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      за участю секретаря судового засідання - Лямзіної А. Д.
      представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Левчук Тетяни Василівни,
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року у складі колегії суддів Жизневської А. В., Малахової Н. М., Матюшенка І. В. та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у складі колегії суддів Охрімчук Л. І., Мазурка В. А., Сеніна Ю. Л. з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції (далі - ВДВС Житомирського РУЮ), відділу державної виконавчої служби Богунського районного управління юстиції (далі - ВДВС Богунського РУЮ), відділу державної виконавчої служби Корольовського районного управління юстиції (далі - ВДВС Корольовського РУЮ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди. Під час розгляду справи уточнив та доповнив позовні вимоги. Просив визнати незаконними дії ВДВС Житомирського РУЮ, ВДВС Богунського РУЮ, ВДВС Корольовського РУЮ в частині нарахування заборгованості за аліментами і накладення арешту на майно та стягнути по 50 тис. грн з кожного відповідача на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями державних виконавців.
      Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з позивача стягнено на користь ОСОБА_3 аліменти на дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини всіх доходів щомісяця, починаючи з 20 березня 1996 року та до її повноліття, але не менше 25 % мінімальної заробітної плати. Виконавчий лист видано Богунським районним судом м. Житомира 06 грудня 2005 року у справі № 12-109/96, дублікат виконавчого листа від 28 березня 2006 року.
      03 листопада 2006 року державним виконавцем ВДВС Житомирського РУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів у строк до 10 листопада 2006 року та вказано розмір стягнення - 0,00 грн, у зв`язку із чим позивач сплатив 1 грн на зазначений у постанові рахунок.
      Під час звернення до державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ з питання про визначення розміру стягуваних аліментів позивач дізнався, що має заборгованість за аліментами в 75 тис. грн і його майно та кошти підлягають арешту.
      Пояснень з приводу причин виникнення та розміру заборгованості за аліментами державний виконавець не надав, посилаючись на відсутність матеріалів.
      Позивач вважав, що видана Державною податковою інспекцією м. Житомира (далі - ДПІ м. Житомира) відомість, на підставі якої ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ нарахована заборгованість за аліментами, не відповідає вимогам закону та фактичному змісту, про що позивач зазначив у запереченнях від 28 лютого 2007 року на довідку ВДВС Корольовського РУЮ від 26 жовтня 2006 року.
      Крім того, арешт на майно ОСОБА_1 накладено постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ від 08 листопада 2006 року з порушенням вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки позивач регулярно та добровільно сплачував аліменти на дитину. Разом з тим у вказаній нормі передбачено, що арешт на майно може накладатися лише в разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати чи інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд, якщо боржник не працює і не одержує доходів.
      Такими неправомірними діями державних виконавців, унаслідок яких у позивача настала тимчасова непрацездатність, йому заподіяно моральної шкоди, яку ОСОБА_1 оцінив у 150 тис. грн, які просив стягнути з відповідачів.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ в частині нарахування заборгованості за аліментами ОСОБА_1 у розмірі 32 тис. 393 грн 85 коп. та 75 тис. 83 грн 5 коп. відповідно. Визнано неправомірними дії ВДВС Житомирського РУЮ в частині визнання цієї суми без перевірки, накладення арешту на майно позивача та залишення його звернень без розгляду. Стягнуто з кожного з відповідачів по 500 грн моральної шкоди на користь позивача. Стягнуто з кожного з відповідачів по 16 грн судового збору в дохід держави та по 2 грн 50 коп. витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що нарахування відповідачами заборгованості за аліментами в розмірі 75 тис. 83 грн 5 коп. на підставі відомостей з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків проведено з порушенням вимог закону, зокрема Указу Президента України від 03 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва», постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб». Про неправильне нарахування відповідачами заборгованості за аліментами свідчить і висновок призначеної судом з метою встановлення розміру фактичного доходу позивача судово-бухгалтерської експертизи. Крім того, залишення ВДВС Житомирського РУЮ звернень позивача без відповіді є порушенням вимог статті 11-1 Закону України «Про виконавче провадження». З огляду на зазначене неправомірними діями відповідачів позивачу спричинено моральних страждань.
      Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 за безпідставністю.
      Суд апеляційної інстанції керувався тим, що при визначенні розміру заборгованості за аліментами не підлягає застосуванню податкове законодавство, оскільки жоден нормативний акт не визначає стягнення аліментів з певного виду доходу - чистого, сукупного чистого, валового, виручки, кошти стягуються на утримання дитини позивача, а не в дохід держави. Крім того, у відомостях з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб - платників податків зазначено про суми виплачених доходів підприємцю ОСОБА_1 на підставі поданої ним інформації. Відтак порушень з боку державних виконавців чинного законодавства щодо стягнення аліментів не встановлено.
      Ухвалою Верховного Суду України від 09 липня 2008 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року залишено без змін з огляду на те, що його ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України» у пунктах 44-48 встановлено, що пункт1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (рішення у справах «Руіс Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, пункт 29, Серія A№ 303A, та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України, в яких Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення у справах «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine) від 15 листопада 2007 року заява № 22750/02, пункти 42-47, «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, пункт 25, та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine) від 07 жовтня 2010 року), заява № 5231/04, пункти 18 і 19.
      Суд розглянув конкретні факти кожної справи відповідно до цих принципів, у тому числі і за заявою № 2575/09, поданої ОСОБА_1 .
      У пунктах 46, 47 та 48 рішення ЄСПЛ зазначено, що у судах ОСОБА_1 стверджував, що державні виконавці здійснили неправильний розрахунок його чистого доходу з метою визначення розміру його заборгованості за аліментами. На обґрунтування свого позову він посилався на висновок призначеної судом експертизи, яким було спростовано розрахунок державних виконавців. Суд першої інстанції задовольнив його позов, пославшись на цей висновок. Проте апеляційний суд відмовив у задоволенні позову, встановивши, що державні виконавці законно отримали інформацію про дохід заявника від податкових органів, і заявник не оскаржив цієї суми.
      ЄСПЛ зазначив, що, як убачається з матеріалів справи, заявник не оскаржив отриману державними виконавцями інформацію від податкових органів, оскільки суть його позову вочевидь полягала в іншому. Зокрема, він доводив, що зазначена податковими органами сума була не чистим доходом, а його валовим доходом. Проте не вбачається, що апеляційний суд розглянув по суті ключовий аргумент заявника про різницю між його чистим доходом та валовим. А також, пославшись на досить загальні підстави, суд не взяв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю. Нічого не свідчить про те, що згодом основне питання заявника було розглянуто Верховним Судом України.
      За цих обставин ЄСПЛ вважав, що національні суди не розглянули ключового аспекту позову заявника. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
      ЄСПЛ постановив, що у заяві № 2575/09 (поданій ОСОБА_1 ) було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
      Зобов`язано упродовж трьох місяців державу-відповідача сплатити заявнику суму в розмірі 2 400 євро, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись. Відповідні суми мали бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховувати простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
      Рішення ЄСПЛ від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України» набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд
      У жовтні 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА _1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень
      Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 посилається на рішення ЄСПЛ від 20 червня 2019 року у справі «Котенко та інші проти України», ухвалене за результатами розгляду його заяви № 2575/09.
      Зокрема, ОСОБА_1 зазначив, що за результатами розгляду його заяви ЄСПЛ ухвалив рішення, що у справі має місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»; апеляційний суд не розглянув по суті ключового аргументу про різницю між його чистим і валовим доходом та, пославшись на досить загальні підстави, не взяв до уваги висновок експерта та відмовив у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю. Верховний Суд України не звернув уваги на доводи щодо визначення розміру доходу, з якого обчислювались аліменти.
      На думку заявника, рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвала Верховного Суду України від 09 липня 2008 року є незаконними і необґрунтованими та підлягають скасуванню з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Нагальність та актуальність скасування цих судових рішень заявник пояснив тим, що на час звернення із заявою про перегляд ВДВС Житомирського РУЮ продовжує вчиняти виконавчі дії зі стягнення з нього 74 тис. 925 грн 59 коп. заборгованості за аліментами у виконавчому провадженні № 41998831.
      Просив скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 09 липня 2008 року та залишити в силі рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 09 листопада 2007 року.
      Розгляд заяви про перегляд судових рішень
      24 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року залишила без руху. Встановила строк для усунення недоліків.
      11 листопада 2019 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду відкрито провадження за виключними обставинами у цивільній справі за заявою про перегляд, справу призначено до розгляду, витребувано справу із суду першої інстанції та копію рішення ЄСПЛ з її автентичним перекладом українською мовою із Секретаріату Уповноваженого у справах ЄСПЛ.
      03 грудня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов лист Житомирського районного суду Житомирської області від 22 листопада 2019 року, з якого вбачалося, що справу за вказаним позовом знищено за закінченням терміну зберігання.
      Ухвалою від 03 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду направила матеріали у справі № 2-1606/07 до Житомирського районного суду Житомирської області для ініціювання відновлення втраченого судового провадження. Зупинила провадження за вказаною заявою ОСОБА_1 до надходження відновленого судового провадження.
      10 березня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла цивільна справа № 2-1606/07, втрачене провадження у якій відновлено ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 22 січня 2020 року.
      Ухвалою від 11 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду поновила провадження за заявою ОСОБА_1 та призначила справу до розгляду.
      28 квітня 2020 року надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , у якому він просить відмовити в задоволенні заяви про перегляд у зв`язку з пропущенням строків, оскільки з дня набрання законної сили оскаржуваними судовими рішеннями - 13 лютого 2008 року та 09 липня 2008 року - пройшло понад 10 років.
      04 травня 2020 року надійшло клопотання ВДВС Житомирського РУЮ у якому зазначено, що вказану заяву про перегляд відповідач не визнає та просить залишити її без задоволення.
      Короткий опис обставин справи
      Суди встановили, що відповідно до рішення суду позивач сплачує на користь ОСОБА_3 аліменти на дитину, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 заробітку (доходу) щомісяця, починаючи з 20 березня 1996 року та до її повноліття, але не менше 25 % мінімальної заробітної плати (виконавчий лист видано Богунським районним судом м. Житомира 06 грудня 2005 року у справі № 12-109/96; дублікат виконавчого листа від 28 березня 2006 року).
      За змістом постанови ВДВС Корольовського РУЮ від 20 грудня 2005 року про закінчення виконавчого провадження залишок несплаченої позивачем суми за аліментами становить 0,00 грн, а заборгованість указана в розмірі 32 тис. 393 грн 85 коп. Розрахунки щодо цієї заборгованості відсутні.
      Згідно з довідкою-рахунком ВДВС Корольовського РУЮ від 26 жовтня 2006 року заборгованість ОСОБА_1 за аліментами з 01 жовтня 2003 року по 30 червня 2005 року становила 74 тис. 925 грн 59 коп.
      Така заборгованість указана й у постанові ВДВС Корольовського РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 07 лютого 2014 року.
      03 листопада 2006 року державним виконавцем ВДВС Житомирського РУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 зазначених аліментів на дитину в строк до 10 листопада 2006 року та вказано розмір стягнення - 0,00 грн.
      08 листопада 2006 року постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_1
      26 грудня 2006 року постановою начальника ДВС Житомирської області визнано такими, що відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження», дії державного виконавця ДВС у Корольовському районі м. Житомира при виконанні виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліментів.
      У позові ОСОБА_1 вказував, що відомість, видана ДПІ м. Житомира, на підставі якої ВДВС Богунського РУЮ та ВДВС Корольовського РУЮ нарахували заборгованість за аліментами, не відповідає вимогам закону та фактичному змісту; державний виконавець визначив суму боргу на підставі валового доходу, отриманого позивачем як приватним підприємцем, без урахування витрат, понесених ним у ході цієї діяльності; арешт на майно позивача накладено постановою державного виконавця ВДВС Житомирського РУЮ від 08 листопада 2006 року з порушенням вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), оскільки позивач регулярно та добровільно сплачував аліменти на утримання дитини; неправомірними діями державного виконавця, внаслідок яких у позивача настала тимчасова непрацездатність, позивачу завдано моральної шкоди.
      19 березня 2007 року ухвалою Житомирський районний суд Житомирської області призначив проведення судово-бухгалтерської експертизи у справі № 2а-20/07.
      За висновком судово-бухгалтерської експертизи у цивільній справі № 2а-20/07 від 08 червня 2007 року за період з 01 жовтня 2003 року по 30 червня 2005 року ОСОБА_1 мав дохід у розмірі 6 тис. 753 грн 10 коп., з якого повинен сплатити 1 тис. 650 грн 95 коп. аліментів. У довідці ДВС у Корольовському районі м . Житомира від 26 жовтня 2006 року відсутні відомості про розмір доходу ОСОБА_1 , з якого обчислені аліменти, що підлягають сплаті; сума нарахованих за результатами експертизи аліментів не відповідає сумі, вказаній у цій довідці. Установити причини, періоди та суми виникнення розбіжностей обчисленої за результатами експертного дослідження суми аліментів порівняно з указаною в довідці від 26 жовтня 2006 року неможливо у зв`язку з відсутністю розрахунків або будь-яких інших роз`яснень особи, яка склала довідку.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що провадження за заявою про перегляд підлягає закриттю з огляду на таке.
      Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Також ЦПК України встановлено вимоги щодо строку звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами.
      Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
      Відповідно до статті 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
      Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України.
      Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції.
      У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47.
      Відповідно до частини першої статті 44 Конвенції рішення Великої палати ЄСПЛ є остаточним.
      Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у пункті 1 статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      З урахуванням вимог, передбачених частиною першою статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання тлумачення і застосування Конвенції, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України щодо обов`язку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у контексті статті 124 Конституції України та статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення справ при здійсненні правосуддя в Україні є виключними повноваженнями національних судів.
      Відносини, що виникають у зв`язку з виконанням рішень ЄСПЛ, урегульовано, зокрема, самою Конвенцією, рішеннями ЄСПЛ та статтями 26, 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася 14 травня 1986 року, а також Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV (далі - Закон № 3477-IV).
      Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов`язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у права людини.
      Принцип верховенства права закріплено й у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
      Частини перша, друга, четверта, восьма статті 10 ЦПК України встановлюють, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.
      В Україні діє Закон № 3477-IV. У його преамбулі передбачено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення ЄСПЛ у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції протоколів до неї.
      Так, згідно з частиною першою статті 2 Закону № 3477-IV остаточне рішення ЄСПЛ є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції в будь-якій справі, у якій Україна виступає стороною.
      Разом з тим у частині другій зазначеної статті вказано, що порядок виконання рішення визначається цим Законом, Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом.
      За змістом статті 10 Закону № 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, якими є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutioin integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Згідно із частиною третьою статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      Застосування принципу restitutioin integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.
      Можна зробити висновок, що порядок відновлення попереднього юридичного стану особи шляхом повторного розгляду справи національними судами передбачено у спеціальних законах, якими є процесуальні кодекси відповідної юрисдикції, у цьому випадку - ЦПК України, норми яких і є обов`язковими до застосування.
      Необхідно звернути увагу і на Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийняту Комітетом міністрів на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді: коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      У цьому випадку ОСОБА_1 вказував, що він продовжує зазнавати негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, яке прийнято з суттєвими процедурними помилками.
      Тому ця заява прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду як належним судом, до компетенції якого входить повноваження з перегляду судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.
      Разом з тим при розгляді заяви Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права. Він знаходить своє вираження в різних джерелах права, зокрема в практиці ЄСПЛ, тому повинен застосовуватися під час здійснення правосуддя в Україні під час розгляду конкретних справ.
      У звіті Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) від 25-26 березня 2011 року на підставі аналізу правових систем європейських держав у пошуках спільних складових, характерних як для «верховенства права», так і «правової держави», пропонується щонайменше 6 необхідних елементів, яких необхідно дотримуватися не лише формально, але й по суті, а саме: 1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом прийняття законів; 2) правова визначеність; 3) заборона свавілля у прийнятті рішень; 4) доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді адміністративні акти; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація і рівність перед законом.
      Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу resjudicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію resjudicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
      У рішенні ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» підкреслено, що право на справедливий судовий розгляд судом, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції, має тлумачитися в світлі преамбули до Конвенції, яка у відповідній частині свідчить, що принцип верховенства права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
      Це також знайшло своє повторення у пунктах 33, 34 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, необхідно тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescuv. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ECHR1999-VII). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу resjudicata (див. там же, пункт 62), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи.
      Отже , Велика Палата Верховного Суду має врахувати, що рішення, у якому ЄСПЛ покладає на державу зобов'язання припинити порушення прав щоб таким чином, наскільки це можливо, поновити стан заявника, який мав місце до такого порушення.
      Разом з тим, Конвенція не містить положень, якими б Високі Договірні Сторони були зобов`язані передбачати у національному законодавстві можливість перегляду справ та провадження у справі для досягнення restitutio in integrum.
      Метою введення додаткових критеріїв є визначення тих виключних випадків, коли захист прав особи та імплементація рішень ЄСПЛ превалює над принципами, що лежать в основі доктрини res judicata.
      У підпункті "i" Рекомендації № R(2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи визначені випадки, коли потерпіла сторона продовжує відчувати вплив негативних наслідків від рішень національних судів, якщо не забезпечена справедлива сатисфакція.
      У справах про перегляд судових рішень, за заявами щодо яких ЄСПЛ присудив справедливу компенсацію, питання про те, яким чином таку компенсацію буде взято до уваги, повинне вирішуватися компетентним національним судом з урахуванням обставин конкретної справи.
      Отже, Велика Палата Верховного Суду при розгляді заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами бере до уваги, що вказаний спір у національних судах стосувався приватно-правових відносин між колишнім подружжям з приводу визначення розміру аліментів на дитину.
      У висновку ЄСПЛ міститься посилання лише на порушення процедури розгляду справи у суді апеляційної інстанції, а саме недостатню вмовтивованість неприйняття одного з доказів у справі, який, на думку позивача, мав визначальне значення, з чим погодився і ЄСПЛ.
      Разом з тим інших порушень норм Конвенції, а саме порушень права власності, на що посилалася представник ОСОБА_1 , у рішенні ЄСПЛ за заявою ОСОБА_1 не встановлено.
      У рішенні ЄСПЛ визначена сума справедливої сатисфакції ОСОБА_1 , у розмірі 2400 євро, яка співмірна з розміром заборгованості за аліментами, стягнутої за оскаржуваними судовими рішеннями.
      У ЦПК України урегульовано питання щодо порядку розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом та встановлені відповідні процесуальні строки, які є у тому числі й преклюзивними (статті 423, 424 цього Кодексу).
      Тобто , Велика Палата повинна визначити, чи дотримані строки звернення до суду особою, яка подала заяву про перегляд судових рішень.
      Рішення Апеляційного суду Житомирської області постановлене 13 лютого 2008 року, а ухвала Верховного Суду України - 09 липня 2008 року.
      Рішення ЄСПЛ ухвалив 20 червня 2019 року.
      У жовтні 2019 року надійшла заява про перегляд указаних рішень.
      Для вирішення питання про дотримання строків звернення із заявою та можливість її розгляду по суті необхідно застосувати процесуальний закон, чинний на час ухвалення національними судами оскаржуваних рішень.
      Відповідно до статті 319 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення Апеляційного суду Житомирської області, рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.
      За статтею 317 ЦПК України рішення та ухвали апеляційного суду проголошуються за правилами, встановленими статтею 218 цього Кодексу, за змістом якої рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошувалися негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Згідно із частиною першою статті 349 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення ухвали Верховного Суду України, рішення і ухвала суду касаційної інстанції набирали законної сили з моменту їх оголошення.
      Із заявою про перегляд судових рішень, які ухвалені та набрали законної сили у 2008 році, ОСОБА_1 звернувся лише у 2019 році, після прийняття ЄСПЛ рішення у справі «Котенко та інші проти України», тобто більше ніж через 10 років.
      У ЦПК України передбачені як підстави перегляду судових рішень за виключними обставинами, так і встановлено вимоги щодо звернення із заявою про перегляд судових рішень, а також окремо зазначено, які строки є преклюзивними, тобто такими, що поновленню не підлягають.
      Оскільки жодних положень щодо дій суду у випадку подання заяви про перегляд судового рішення з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань поза межами встановленого ЦПК України строку не визначено, необхідно керуватися положеннями цього Кодексу, які регламентують загальний порядок дій суду касаційної інстанції.
      У цьому випадку судові рішення, які ОСОБА_1 просив переглянути, ухвалені та набрали законної сили більше ніж за десять років до звернення ОСОБА _1 із заявою про їх перегляд.
      Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши як принципи так і правозастосовчу діяльність ЄСПЛ, межі компетенції держави у законотворчій діяльності та компетенцію суду щодо тлумачення і застосування норм права, керується принципом верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata.
      При зіставленні наслідків перегляду та відмови у перегляді судових рішень Велика Палата керується тим, що спір є приватноправовим, сторонами його є дві фізичні особи, стягнення стосується майнового забезпечення дитини, оскільки національними судами визначена заборгованість ОСОБА_1 за аліментами. У своєму рішенні ЄСПЛ указав лише на порушення процедури розгляду справи, а саме недостатню вмотивованість висновку суду апеляційної інстанції щодо переоцінки одного з доказів у справі - висновку експерта щодо розміру доходу ОСОБА_1 , з якого належало обчислювати розмір аліментів і заборгованості, ЄСПЛ присудив 2400 євро справедливої сатисфакції, що є співмірним із розміром заборгованості за аліментами, присудженими національними судами.
      З урахуванням існування преклюзивного, тобто такого що не підлягає поновленню, строку на звернення із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, оскільки таке право обмежене щодо умов прийнятості скарги і саме таким чином врегульоване з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що процесуальним законодавством чітко визначені строки та наслідки їх пропуску щодо звернення із заявою про перегляд і їх поновлення є порушенням імперативної вимоги закону та зумовлює порушення принципу правової визначеності, який охоплює не лише змістовний принцип верховенства права, але й процедурний аспект, який грунтується на вимогах відповідності правотворчої та правозастосовної практики певним стандартам, зокрема ясності та несуперечності закону, застосування прийняття заяви на підставі закону.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для закриття провадження за заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами.
      Заява про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених частиною третьою статті 423 ЦПК України, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили (пункт 2 частини другої статті 424 цього Кодексу).
      Частиною третьою статті 424 ЦПК України встановлено, що строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.
      Порядок перегляду судових рішень за виключними обставинами визначений статтею 429 ЦПК України, за змістом частини другої якої справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 394 ЦПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
      Також у статті 396 ЦПК України передбачено можливість закриття касаційного провадження. Оскільки Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, які такому перегляду не підлягають у зв`язку з пропуском десятирічного строку з дня набрання чинності такими рішеннями, провадження про перегляд підлягає закриттю.
      У цьому випадку судові рішення, які ОСОБА_1 просив переглянути, ухвалені та набрали законної сили більше ніж за десять років до звернення ОСОБА _1 із заявою про їх перегляд.
      Тому рішення Апеляційного суду Житомирської області постановлене 13 лютого 2008 року, та ухвала Верховного Суду України постановлена 09 липня 2008 року, перегляду за виключними обставинами не підлягають, а відкрите провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами цих судових рішень підлягає закриттю.
      Керуючись статтями 259, 268, 394, 396, 423, 424, 429 Цивільного процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Закрити провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Житомирської області від 13 лютого 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 09 липня 2008 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби Богунського районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби Корольовського районного управління юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій державних виконавчих служб неправомірними та відшкодування моральної шкоди з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 91855204
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      9 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 260/91/19
      Провадження № 11-1008апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Анцупової Т. О.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      розглянувши в порядку письмового провадження справу № 11-1008апп19 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 до Тячівської районної ради Закарпатської області, третя особа - відділ охорони здоров`я Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, про визнання протиправним та нечинним рішення
      за касаційною скаргою ОСОБА_13 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року (суддя Калинич Я. М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року (у складі колегії суддів Качмара В. Я., Курильця А. Р., Мікули О. І.),
      УСТАНОВИЛА:
      Історія справи
      1. У січні 2019 року позивачі звернулися до суду з адміністративним позовом, у якому просили визнати протиправним та нечинним рішення п`ятнадцятої сесії VII скликання Тячівської районної ради Закарпатської області від 29 листопада 2018 року № 511 «Про державну реєстрацію припинення Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» шляхом ліквідації».
      2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що зазначене рішення Тячівської районної ради прийняте з порушенням норм чинного законодавства, а також за відсутності підстав для його прийняття, є недоцільним, оскільки передбачає скорочення лікувального закладу, який відноситься до існуючої мережі таких закладів.
      Позивачі зауважують, що оскаржуваним рішенням Тячівської районної ради порушуються як їх трудові права як працівників ліквідованого закладу, так і гарантовані Конституцією України права громадян України - мешканців району на безоплатну медичну стоматологічну допомогу, оскільки іншого такого закладу на території Тячівського району немає.
      Також позивачі вказують, що оскаржуване рішення прийнято з перевищенням повноважень, оскільки згідно з положеннями статті 43 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції, чинній на час прийняття спірного рішення; далі - Закон № 280/97-ВР) районна рада не наділена повноваженнями щодо прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію діючого медичного закладу. Крім того, наголошували, що це рішення прийняте за поданням голови Тячівської районної ради, який відповідно до підпункту 5.1.2 та пункту 9.1 Статуту Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка», затвердженого рішенням сесії Тячівської районної ради від 10 листопада 2017 року № 348 (далі - Статут), не є уповноваженим органом управління, а реорганізація або припинення (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення ліквідація) закладу здійснюється та затверджується рішенням засновника за поданням уповноваженого органу управління.
      При прийнятті оскаржуваного рішення порушена процедура підготовки і розгляду питань на пленарних засіданнях Тячівської районної ради Закарпатської області.
      3. Закарпатський окружний адміністративний суд ухвалою від 25 січня 2019 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі за вказаною позовною заявою на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки таку заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, та роз`яснив позивачам їх право на звернення до суду з позовною заявою в порядку цивільного судочинства.
      4. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 24 квітня 2019 року змінив ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року залишено без змін.
      5. Не погодившись з такими судовими рішеннями,ОСОБА_13 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при визначенні підсудності спору, просить скасувати ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 3 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.
      7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 вересня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України у зв`язку з тим, що ОСОБА_13 оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      8. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
      9. Сторони не скористались своїм процесуальним правом для подачі відзиву на касаційну скаргу.
      Фактичні обставини, якими обґрунтовано судові рішення
      10. Відповідно до пунктів 1.1 та 1.7 Статуту Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» - це заклад комунальної форми власності, покликаний безпосередньо реалізувати конституційне право населення району на одержання кваліфікованої медичної стоматологічної допомоги і є неприбутковою організацією з правом створення відокремлених госпрозрахункових підрозділів. Згідно з пунктом 5.2 цього Статуту Тячівська районна рада Закарпатської області як засновник в порядку та межах, визначених чинним законодавством та цим Статутом, приймає рішення про: створення, припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення, ліквідація) діяльності закладу, створення ліквідаційної комісії.
      11. 29 листопада 2018 року Тячівська районна рада Закарпатської області прийняла рішення № 511 «Про державну реєстрацію припинення Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» шляхом ліквідації».
      12. Відповідно до цього рішення рада вирішила припинити державну реєстрацію Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» шляхом ліквідації. Відділу охорони здоров`я районної державної адміністрації доручено попередити працівників вказаного закладу про майбутнє вивільнення. Доручено відділу управління майном районної ради створити ліквідаційну комісію для проведення ліквідаційної процедури.
      13. Вважаючи рішення відповідача протиправним, позивачі звернулися до суду із цим позовом.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      14. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі не є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      15. Такий висновок суду першої інстанції обґрунтовано тим, що при здійсненні повноважень щодо управління об`єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад, останні не є суб`єктами владних повноважень у розумінні статті 19 КАС України, а є рівноправними суб`єктами майнових відносин, дії яких спрямовані на реалізацію свого права розпоряджатися цим майном відповідно до закону.
      16. Суд першої інстанції зауважив, що прийняття Тячівською районною радою рішення від 29 листопада 2018 року № 511, а саме про припинення комунального закладу, є етапом реалізації волі власника, не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий.
      17. Змінюючи ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року, Восьмий апеляційний адміністративний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      18. Водночас апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про те, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      19. Апеляційний суд, обґрунтовуючи свою постанову, зауважив, що процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору. Однак з посиланням на пункт 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду; далі - ГПК України) зазначив, що цей спір є найбільш наближеним до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, а тому повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених в касаційній скарзі вимог
      20. У касаційній скарзі ОСОБА_13 зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
      21. Скаржниця зауважує, що суд першої інстанції при визначенні характеру спірних правовідносин упереджено розглядав лише ті доводи позивачів, які давали підстави дійти висновку про відсутність публічно-правового спору.
      22. Водночас, пред`являючи саме до окружного адміністративного суду цей позов, позивачі виходили з його предмета та суб`єктного складу.
      23. Скаржниця вважає, що на користь висновку про те, що цей спір є публічно-правовим, також свідчить публічний інтерес позивачів як членів територіальної громади, оскільки з прийняттям оскаржуваного рішення припиняється їх право на отримання безоплатної медичної допомоги.
      24. Окремо скаржниця звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення помилково керувався правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, оскільки ця справа не є подібною до справи, що розглядається.
      Оцінка Великої Палати Верховного Суду
      25. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких мотивів.
      26. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
      27. Згідно з вимогами частини першої статті 18 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      28. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      29. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      30. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      31. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      32. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      33. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      34. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      35. За змістом статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
      36. Суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.
      37. За статтею 59 ГК України припинення суб`єкта господарювання здійснюється відповідно до закону.
      38. Також відповідно до статті 104 ЦК України (тут і далі - у редакції, станом на час прийняття спірного рішення) юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації (крім установ, які не можуть бути перетвореними. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.
      39. Юридична особа ліквідується, зокрема, за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами (частина перша статті 110 ЦК України); дані про рішення щодо припинення юридичної особи належать до відомостей, які вносяться до Єдиного державного реєстру на підставі відповідних заяв (пункт 27 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»).
      40. За частиною четвертою статті 140 Конституції України органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
      41. Відповідно до статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.
      42. Частиною третьою статті 16 Закону № 280/97-ВР встановлено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
      43. Згідно з пунктом 30 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень щодо відчуження комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого в процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання в концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності територіальної громади.
      44. Таким чином, засновником та власником корпоративних прав підприємства комунальної форми власності є територіальна громада, інтереси якої представляє відповідна рада.
      45. Відповідно до частин першої - третьої статті 59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
      46. Отже, до компетенції міської ради належить здійснення розпорядчих функцій та прийняття рішень, зокрема, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
      47. Також за частиною другою статті 10 Закону № 280/97-ВР обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
      48. Як установлено матеріалами справи, позивачі звернулися до суду з позовом про визнання протиправним та нечинним рішення п`ятнадцятої сесії VII скликання Тячівської районної ради від 29 листопада 2018 року № 511 «Про державну реєстрацію припинення Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка» шляхом ліквідації», прийнятим у відповідності статті 104 ЦК України
      49. Як встановив суд апеляційної інстанції, згідно з пунктом 5.2 Статуту Тячівська районна рада як засновник в порядку та межах, визначених чинним законодавством та цим Статутом, приймає рішення про: створення, припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення, ліквідація) діяльності Закладу, створення ліквідаційної комісії.
      50. Тож Велика Палата Верховного Суду вважає, що Тячівська районна рада у спірних правовідносинах діяла не як суб`єкт владних повноважень, а як засновник юридичної особи (Комунального закладу «Тячівська районна стоматологічна поліклініка»), а тому оспорюване рішення в цьому випадку не є рішенням суб`єкта владних повноважень в розумінні КАС України, а є рішенням власника корпоративних прав (засновника), комунальної установи, необхідним для здійснення відповідних реєстраційних дій щодо припинення діяльності Закладу.
      51. Аналогічні висновки у подібних правовідносинах викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 813/1232/18 за позовом про визнання протиправним і скасування рішення Сокальської районної ради Львівської області про створення комунальної установи. Визначаючи юрисдикцію спору у цій справі Велика Палата Верховного Суду, зазначила, зокрема, що районна рада, розпоряджаючись майном територіальної громади, реалізовувала організаційно-господарську діяльність, а тому оспорювані рішення в цьому випадку не є рішеннями суб`єкта владних повноважень в розумінні КАС України, а є рішеннями власника (засновника), якими такий власник (засновник) реалізує своє право на створення комунальної установи.
      52. Також, у постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України.
      53. Таким чином, оскаржуване рішення прийнято в межах повноважень Тячівської районної ради та є розпорядчим документом щодо власності територіальної громади, який передбачає індивідуалізовані приписи щодо ліквідації конкретної юридичної особи, є необхідним для вчинення реєстраційних дій з ліквідації юридичної особи й після реалізації вичерпує свою дію.
      54. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що в разі якщо здійснена державна реєстрація припинення юридичної особи, то відповідно до пункту 2 частини 1 статті 25 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» належному способу захисту порушеного права чи інтересу відповідає позовна вимога про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи. Такі спори повинні розглядатись за правилами господарського судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17).
      55. Отже, ураховуючи суть спору та суб`єктний склад спірних правовідносин у справі № 260/91/19, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що цей спір має вирішуватися судами за правилами ГПК України.
      56. Поряд із цим у постановах від 12 лютого 2020 року у справах № 1340/5441/18 та № 813/1368/18 за подібних правовідносин Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що рішення обласної ради щодо припинення комунального закладу «Львівський обласний центр здоров`я» та комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний медичний інформаційно-аналітичний центр» шляхом приєднання до комунального закладу Львівської обласної ради прийняте на виконання від імені територіальної громади функції управління закладами охорони здоров`я, і таке рішення впливає не лише на права та інтереси позивачки як члена територіальної громади, а й на інтереси територіальної громади в цілому, тому позивачка скористалася своїм правом, визначеним статтею 59 Закону № 280/97-ВР, на його оскарження в порядку адміністративного судочинства.
      57. Таким чином, існують розбіжності у висновках, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах.
      58. Слід зазначити про те, що необхідність відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду має виникати з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані.
      59. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.
      60. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
      61. Дійсно, положеннями статті 14 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення), який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров`я в Україні, передбачено, що органи місцевого самоврядування реалізують державну політику у сфері охорони здоров`я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством.
      62. Водночас частиною четвертою статті 16 цього Закону визначено, що планування розвитку мережі державних і комунальних закладів охорони здоров`я, прийняття рішень про її оптимізацію, створення, реорганізацію, перепрофілювання державних і комунальних закладів охорони здоров`я здійснюються відповідно до закону органами, уповноваженими управляти об`єктами відповідно державної і комунальної власності.
      63. Розмежування юрисдикції спорів про оскарження рішень ради як власника корпоративних прав (засновника) комунальної установи про створення, реорганізацію чи припинення діяльності такої установи в залежності від характеру та сфери діяльності такої комунальної установи не ґрунтується на положеннях законодавства.
      64. З огляду на викладене з метою забезпечення єдності судової практики щодо застосування норми права, ураховуючи, що висновки, викладені в постановах від 12 лютого 2020 року у справах № 1340/5441/18 та № 813/1368/18, містять розбіжності з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 813/1232/18 щодо юрисдикційної належності спорів про оскарження рішень ради як власника корпоративних прав (засновника) комунальної установи, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справах № 1340/5441/18 та № 813/1368/18, вказавши, що такі спори є найбільш наближеним до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, а тому повинні розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      65. За змістом частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      66. Відповідно до статті 351 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      67. Оскільки суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадженні у справі, помилково роз`яснив позивачу про віднесення розгляду цієї справи до цивільного судочинства, а апеляційний суд, вірно зазначивши в мотивувальній частині своєї постанови про те, що спір у цій справі повинен розглядатися за правилами господарського судочинства, водночас не виправив помилку в резолютивній частині ухвали суду першої інстанції щодо віднесення розгляду цієї справи до цивільного судочинства, то в цій частині судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні.
      68. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій змінити у їх резолютивних частинах.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      69. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат.
      70. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень по суті їх висновків про відмову у відкритті провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 КАС України, оскільки такий позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, та не ухвалює нове рішення, - підстав для зміни розподілу судових витрат немає.
      Керуючись статтями 243, 341, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_13 залишити без задоволення.
      2. Змінити резолютивну частину постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року, виклавши її в такій редакції:
      «Апеляційну скаргу ОСОБА_13 задовольнити частково.
      Ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції даної постанови.
      Виключити з резолютивної частини ухвали Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року роз`яснення про розгляд цієї справи в порядку цивільного судочинства.
      У решті ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року залишити без змін.
      Відповідно до частини шостої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України роз`яснити позивачу, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського судочинства.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції».
      В іншій частині постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року та ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 січня 2019 року у не зміненій частині залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Т. О. Анцупова
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л. І.
      Джерело: ЄДРСР 91855196