Постановление БП-ВС о взыскании с казначейства 3% годовых и индекса инфляции за несвоевременное исполнение решения суда с момента предъявления исполнительного листа

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2019 року

м. Київ

Справа N 646/14523/15-ц

Провадження N 14-591цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Державна казначейська служби України (далі - ДКСУ), Управління Державної казначейської служби України у Червонозаводському районі міста Харкова (далі - Управління ДКСУ),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ДКСУ

на рішення Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2017 року у складі колегії суддів Пилипчук Н.П., Гуцал Л.В., Піддубного Р.М.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ДКСУ, Управління ДКСУ про відшкодування моральної шкоди, стягнення пені, інфляційних втрат і трьох процентів річних, та

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з ДКСУ шляхом безспірного списання індексу інфляції за прострочення виконання основного зобов'язання у сумі 41 539,51 грн. три проценти річних від простроченої суми - 2 852,55 грн. подвійну облікову ставку Національного банку України (далі - НБУ) за весь час прострочення невиконання зобов'язання, як відшкодування шкоди, завданої несвоєчасним виконанням рішення суду, - 45 152,49 грн. а також стягнути солідарно з відповідачів 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що рішенням Апеляційного суду Харківської області від 30 жовтня 2014 року стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку, зокрема на її на користь 93 800,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Вказане рішення апеляційного суду набрало законної сили з моменту його ухвалення - 30 жовтня 2014 року, проте виконано і кошти сплачені лише 04 листопада 2015 року з простроченням виконання, що є підставою для стягнення сум відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Справа розглядалася судами неодноразово.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 21 березня 2016 року (суддя Сорока О.П.) позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд керувався тим, що виконання рішень такої категорії справ регулюється Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845 (далі - Порядок N 845). Вимоги частини другої статті 625 ЦК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки рішення суду від 30 жовтня 2014 року виконано без прострочення, у порядку черговості відповідно до вимог цього Порядку N 845.

Останнім рішенням Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2017 року рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 21 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у сумі 34 809,18 грн. три проценти річних - 2 181,81 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

На обґрунтування висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 апеляційний суд зазначив, що відповідно до частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Суд зробив висновок, що на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку зі стягненням грошових коштів на відшкодування моральної шкоди, невиконання якого зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України.

При цьому суд вважав, що хоч виконання рішення Апеляційного суду Харківської області від 30 жовтня 2014 року було зупинено до закінчення касаційного провадження ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року за касаційною скаргою представника ДКСУ, проте ОСОБА_1 не повинна нести негативні наслідки від знецінення грошових коштів, які стягнуті на її користь на захист порушеного права.

Суд вважав наявними підстави для стягнення з ДКСУ на користь ОСОБА_1 інфляційних втрат у сумі 34 809,18 грн і трьох процентів річних у сумі 2 181,81 грн за період: з дня пред'явлення виконавчого листа до виконання до фактичного виконання рішення суду, тобто з 17 січня до 27 жовтня 2015 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ДКСУ, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Однією з підстав оскарження ДКСУ рішення Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2017 року є порушення правил предметної і суб'єктної юрисдикції, яке, на думку заявника, полягає в тому, що спори, що виникають під час виконання органами ДКСУ рішень у господарських чи цивільних справах, належать до юрисдикції адміністративних судів.

Оскарження дій органів ДКСУ повинно здійснюватися у порядку адміністративного судочинства.

У разі виникнення спорів щодо несвоєчасного виконання рішення суду відповідно до Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), повинно застосовуватись не положення статті 625 ЦК України, а положення Закону України від 05 червня 2012 року N 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон N 4901-VI).

Отже, передбачена статтею 625 ЦК України відповідальність не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 14 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Суди установили, що рішенням Апеляційного суду Харківської області від 30 жовтня 2014 року стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь, зокрема ОСОБА_1 93 800,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішення набрало законної сили.

17 січня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ ДКСУ у Харківській області із виконавчим листом і заявою про виконання рішення суду.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 30 жовтня 2014 року виконано 27 жовтня 2015 року.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, необхідно зазначити таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

У позові ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 625 ЦК України, статей 1166, 1167 ЦК України у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення судупросила стягнути:

- з ДКСУ: інфляційні втрати за прострочення виконання основного зобов'язання - 41 539,51 грн. три проценти річних від простроченої суми - 2 852,55 грн. подвійну облікову ставку НБУ за весь час прострочення невиконання зобов'язання, як відшкодування шкоди, завданої несвоєчасним виконанням рішення суду, - 45 152,49 грн.

- солідарно з ДКСУ, Управління ДКСУ - 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.

Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів щодо належності цього спору до адміністративної юрисдикції слід зазначити таке.

Відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення до суду та розгляду справи в судах) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

Аналогічна норма закріплена у пункті 5 частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).

При цьому стаття 2 КАС України завданням адміністративного судочинства визначає захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

У пункті 1 частини першої статті 3 КАС України справу адміністративної юрисдикції визначено як публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим.

Однією з визначальних особливостей адміністративного судочинства також є те, що позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (частини друга та третя статті 50 КАС України).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Однак спір у цій справі не можна вважати публічно-правовим, оскільки він не пов'язаний із захистом прав громадянина від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.

Спір у цій справі виник внаслідок несвоєчасної сплати відповідачем стягнутих на підставі рішення суду грошових коштів на відшкодування моральної шкоди.

За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.

З викладеного можна зробити висновок, що правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі, регулюються нормами ЦК України, що передбачають як відповідальність за порушення грошового зобов'язання (частина друга статті 625 цього Кодексу), так і підстави відповідальності за завдану моральну шкоду (стаття 1167 ЦК України).

Спір про застосування статті 625 ЦК України за порушення грошового зобов'язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов'язання є суб'єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб'єктного складу у порядку цивільного чи господарського судочинства.

Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 758/1303/15-ц (провадження N 14-68цс18) у схожих правовідносинах.

Спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки за вказаних обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов'язанням.

Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняються на підставах, встановлених договором або законом, зокрема виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зобов'язання виникають і із завдання шкоди.

Оскільки відшкодування шкоди можливе і в грошовій формі, то у даному випадку між сторонами виникло грошове зобов'язання, оскільки одна сторона зобов'язана сплатити певну, визначену грошову суму стягувачу.

У разі виникнення спору щодо відшкодування шкоди та вирішення його у судовому порядку, визначення конкретного розміру шкоди, тобто грошового зобов'язання здійснюється судом у порядку, передбаченому, у разі, якщо позивачем є фізична особа, ЦПК України.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 входить до розділу I "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.

За змістом частини другої статті 625 ЦК Українинарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі N 686/21962/15-ц (провадження N 14-16цс18).

При цьому у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).

Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, за яким дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.

Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.

У рішенні суду визнано грошові зобов'язання держави, визначено їх розмір; ці зобов'язання належним чином не виконані, тому в цьому випадку вимоги частини другої статті 625 ЦК України підлягають застосуванню.

Розглядаючи справу, апеляційний суд обґрунтовано вважав безпідставним посилання відповідача на зупинення виконання рішення Апеляційного суду Харківської області від 30 жовтня 2014 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року, зазначивши, що позивачка не повинна нести збитків від знецінення грошових коштів, які стягнуті на її користь на захист порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками та зазначає, що зупинення виконання рішення не впливає на реалізацію особою права за захист майнового інтересу, оскільки за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних як складова грошового зобов'язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.

При цьому необхідно врахувати, що відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, провадження у цивільних справах здійснювалося відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з вимогами частини третьої статті 208 ЦПК України у вказаній редакції, судовий розгляд закінчувався ухваленням рішення суду, а у випадках, передбачених статтями 389-6 та 389-11 цього Кодексу - постановленням ухвали.

У частині першій статті 223 ЦПК України передбачалося, що рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦПК України рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що рішенням Апеляційного суду Харківської області від 30 жовтня 2014 року стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь, зокрема, ОСОБА_1 93 800,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Того ж дня рішення набрало законної сили, і з того часу зобов'язання держави відшкодувати шкоду стало конкретизоване і визначене. І з указаного часу воно мало бути виконане.

Оскільки рішення суду фактично виконано лише 27 жовтня 2015 року, апеляційний суд правильно зробив розрахунок компенсаційного відшкодування.

Установивши, що 17 січня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ ДКСУ у Харківській області із виконавчим листом і заявою про виконання рішення Апеляційного суду Харківської області від 30 жовтня 2014 року, яке виконано 27 жовтня 2015 року, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про наявність підстав, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, для стягнення з ДКСУ на користь ОСОБА_1 інфляційних втрат у сумі 34 809,18 грн і трьох процентів річних у сумі 2 181,81 грн за період: з дня пред'явлення виконавчого листа до виконання до фактичного виконання рішення суду, тобто з 17 січня 2015 року до 27 жовтня 2015 року.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що апеляційний суд порушив норми матеріального і процесуального права.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі всебічно досліджених доказів у справі, висновки апеляційного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах матеріального і процесуального права, а тому це рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік

Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко

Т.О. Анцупова В.С. Князєв

С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко

В.В. Британчук Н.П. Лященко

Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко

М.І. Гриців В.В. Пророк

Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич

В.І. Данішевська О.Г. Яновська

Єленіна Ж.М.

[ANTIRAID]

Большая палата согласилась с решением суда апелляционной инстанции и указала, что положения статьи 625 ГК Украины предусматривают, что обязательства могут возникать непосредственно из договоров и иных сделок, предусмотренных законом, а также сделок, не предусмотренных законом, но не противоречащих ему, а в отдельных случаях установлены актами гражданского законодательства гражданские права и обязанности могут возникать из деликтного обязательства и решения суда.

В решении суда признано денежные обязательства государства, определены их размер; эти обязательства надлежащим образом не выполнены, поэтому в этом случае требования части второй статьи 625 ГК Украины подлежат применению.

Кроме того, приостановлении исполнения решения не влияет на реализацию лицом права по защите имущественного интереса, поскольку по смыслу части второй статьи 625 ГК Украины начисления инфляционных потерь на сумму долга и трех процентов годовых как составляющая денежного обязательства и особая мера ответственности должника за просрочку денежного обязательства выступают способом защиты имущественных прав и интересов, который заключается в возмещении материальных потерь кредитора от обесценивания денежных средств вследствие инфляционных процессов и получении компенсации от должника за ненадлежащее исполнение обязательства, а потому эти средства начисляются независимо от вины должника, приостановления исполнительного производства или выполнения решения суда о взыскании денежной суммы.