Постановление ВС-КГС о невозможности заявления иска запрещающего выезжать за границу при задолженности по ипотечному договору


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Державний герб України

Постанова
Іменем України

29 травня 2019 року

місто Київ

справа № 2-173/2011
провадження № 61-25403св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в Харківській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року у складі судді Коваленко О. А. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Карімової Л. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У листопаді 2010 року Публічне акціонерне товариство Комерційний Банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про тимчасову заборону у виїзді за кордон.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 04 вересня 2008 року банк та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 024/К-08, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кошти у розмірі 500 000, 00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24, 0 % на рік на суму залишку непогашеної заборгованості.

На забезпечення повернення отриманих коштів за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладений договір поруки, за умовами якого у випадку невиконання ОСОБА_1 умов договору ОСОБА_2 взяла на себе зобов`язання відповідати перед банком як солідарний боржник у повному обсязі.

Банк зазначив, що ОСОБА_1 неналежним чином виконував взяті на себе зобов`язання та станом на 22 квітня 2010 року має заборгованість за кредитним договором у сумі 529 914, 17 грн.

Оскільки ані позичальник, ані поручитель своєчасно своїх зобов`язань не виконали, банк звернувся до суду в іншому провадженні з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Враховуючи той факт, що відповідачі мають невиконані зобов`язання, банк просив суд прийняти рішення про тимчасову заборону їм у виїзді за кордон.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі позов не визнали, посилаючись на його безпідставність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року, позов ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» задоволено. Заборонено ОСОБА_1 тимчасово, а саме до повного виконання своїх зобов`язань перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за кредитним договором від 04 вересня 2008 року № 024/К-08, виїзд за кордон. Заборонено ОСОБА_2 тимчасовий, а саме до повного виконання своїх зобов`язань перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за договором поруки від 04 вересня 2008 року, укладеним на забезпечення кредитного договору від 04 вересня 2008 року № 024/К, виїзд за кордон. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оскільки встановлено, що відповідачі мають невиконані зобов`язання за кредитним договором і договором поруки, то їм необхідно заборонити виїзд за кордон до повного виконання своїх зобов`язань за зазначеними договорами, у зв`язку з чим позовні вимоги банку підлягають задоволенню.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що доводи апеляційної скарги про те, що кредитний договір забезпечено договором застави особистого майна та договором іпотеки нежитлових приміщень, а вимоги, викладені позивачем, вирішуються на стадії виконання рішення суду, відхилені, оскільки на день розгляду справи судове рішення не ухвалено, між сторонами існують договірні зобов`язання, які відповідачами не виконуються. Із урахуванням того, що сума боргу є істотною, а боржники заборгованість не сплачують, висновок суду щодо тимчасової заборони відповідачам виїзду за кордон до повного виконання своїх зобов`язань перед позивачем є законним та обґрунтованим.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у січні 2017 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано правила статі 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», які регламентують тимчасову відмову громадянинові України у видачі паспорта. На переконання заявника, оскаржуваними судовими рішеннями порушуються її права на свободу пересування.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 04 вересня 2008 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 024/К-08, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 500 000, 00 грн строком до 03 вересня 2013 року зі сплатою процентів у розмірі 24 % на рік на суму залишку непогашеної заборгованості.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 вересня 2008 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_2 укладений договір поруки, відповідно до пунктів 2, 4 якого у випадку невиконання позичальником умов договору ОСОБА_2 зобов`язалася відповідати перед банком як солідарний боржник у повному обсязі за кредитним договором.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєчасно своїх зобов`язань банк звернувся до суду з окремим позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідачами не заперечується той факт, що вони неналежним чином виконують взяті на себе зобов`язання, у зв`язку з чим станом на 22 квітня 2010 року виникла заборгованість за цим кредитним договором у сумі 529 914, 17 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд застосовує їх системний аналіз.

Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Також статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.

У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Положеннями статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у таких випадках: якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (пункт 2 частини першої); якщо він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань (пункт 5 частини першої); якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (пункт 8 частини першої).

Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що згаданий Закон передбачає декілька підстав та умов, за яких можливе обмеження права громадянина України на виїзд за кордон, при цьому не передбачена необхідність наявності одночасно всіх підстав, вони є окремими та самостійними. Зокрема, пункт 2 частини другої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» передбачає три окремих випадки обмеження громадянина України у виїзді за кордон, а саме: до виконання зобов`язань; до розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках; до забезпечення зобов`язань заставою.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що банк у іншому провадженні звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, що дає підстави для висновку про забезпечення зобов`язань іпотекою, яка є видом застави, а отже, на момент вирішення питання про обмеження у праві виїзду за кордон відсутні правові підстави, визначені пунктом 2 частини першої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд також врахував, що банк звернувся до суду з позовом з метою тимчасового обмеження відповідачів у праві виїзду за кордон до повного виконання зобов`язань за кредитним договором. Правовою підставою поданого позов визначено правила статей 151-153 ЦПК України 2004 року, тобто норми процесуального права щодо правил застосування судом заходів забезпечення позову. Фактично банк просив забезпечити позов, пред`явлений до ОСОБА_1 , зокрема, у справі № 2-2081/2010 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, банк, подавши до суду цей позов, фактично звернувся до суду із заявою про забезпечення іншого позову, а не з окремим позовом для захисту своїх порушених прав.

Аналіз статей 151-153 ЦПК України 2004 року дає підстави для висновку, що процесуальним законом не було передбачено такого заходу забезпечення позову, як тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон. При цьому, у статті 16 ЦК України також не передбачено такого способу захисту цивільних прав.

Наведених норм права суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та, задовольнивши позов, погодились з можливістю тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон у зв`язку з наявністю невиконаних договірних зобов`язань за наявності забезпечених кредитних зобов`язань іпотекою, яка є видом застави. Судами не досліджувалось питання фактичного розміру заборгованості, поведінки відповідачів у договірних відносинах з банком тощо, рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором чи звернення стягнення на предмет іпотеки на момент розгляду справи не було ухвалено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд зробив висновок, що судами неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин. Наведене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача, а у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій - підлягають відшкодуванню позивачем на користь заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа - Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в Харківській області, про тимчасову відмову у виїзді за кордон відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 45, 50 грн.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 44, 40 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук
Судді В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82217669

Link to comment
Share on other sites

Удивительно как суды нижестоящих инстанций вообще рассмотрели данный иск с таким предметом, который прямо проистекает и на который ссылается истец, а именно обеспечение иска. Верховный суд правомерно отказал в иске Приватбанку, хотя на мой взгляд должен был отменить решения и закрыть производство. Но в данном случае главное, что права лица защищены. И громадный респект за восстановление сроков.

В любом случае, неограниченный по времени запрет выезда за границу, без соответствующих пересмотров, нарушает основоположные права граждан, на что неоднократно указывал ЕСПЧ, в частности в деле Хлюстов против России.

 

  • Like 3
Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      18 травня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 914/1570/20
      Провадження № 12-90гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Роберт Бош» (Robert Bosch Gesellschaft mit beschrankter Haftung; далі - ТОВ «Роберт Бош») на постанову Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року, ухвалену за результатами розгляду заяви ТОВ «Роберт Бош» про забезпечення позову, у справі № 914/1570/20 за позовом ТОВ «Роберт Бош» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ленлайс» (далі - ТОВ «Ленлайс») про захист прав інтелектуальної власності.
      Історія справи
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У червні 2020 року ТОВ «Роберт Бош» звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до ТОВ «Ленлайс» про захист прав інтелектуальної власності. Позивач просив заборонити ТОВ «Ленлайс» використовувати знак для товарів і послуг «BOSCH» за свідоцтвом України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг «BOSCH» та заборонити ТОВ «Ленлайс» імпорт та продаж товарів із нанесеним знаком для товарів і послуг «BOSCH», вказаних у митних деклараціях типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/038936 від 11 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/040590 від 17 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/041786 від 22 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/042619 від 24 червня 2020 року.
      1.2. Також позивач звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, у якій просив зупинити митне оформлення товарів та заборонити Галицькій митниці Держмитслужби здійснювати митне оформлення товарів, що містять об`єкт інтелектуальної власності - знак для товарів і послуг «BOSCH», отримувачем яких є ТОВ «Ленлайс», та вказаних у вищезазначених митних деклараціях. Заяву мотивовано тим, що виконання ймовірного рішення суду про задоволення позову є можливим виключно за умови зупинення митного оформлення товару на строк розгляду цієї справи, в іншому випадку відповідач завершить митне оформлення товару і останній буде випущений у вільний обіг. Заявник наголошував, що товар з огляду на його кількість ввозиться з метою перепродажу, тому є достатні підстави вважати, що товар буде перепроданий, що унеможливить виконання рішення суду.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 2 липня 2020 року задоволено заяву ТОВ «Роберт Бош» про забезпечення позову та вжито заходів до забезпечення позову шляхом заборони Галицькій митниці Держмитслужби здійснювати митне оформлення товарів, що містять об`єкт інтелектуальної власності - знак для товарів і послуг «BOSCH», отримувачем яких є ТОВ «Ленлайс», та вказаних у митних деклараціях типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/038936 від 11 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/040590 від 17 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/041786 від 22 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/042619 від 24 червня 2020 року, до набрання рішенням у справі законної сили.
      2.2. Суд дійшов висновку, що невжиття заходів забезпечення позову у випадку задоволення позовних вимог призведе до порушення прав інтелектуальної власності позивача, а відсутність відповідної ухвали про забезпечення позову надасть можливість відповідачу провести митне оформлення товару з ознаками контрафактності та використовувати його у господарській діяльності, що унеможливить ефективний захист прав позивача та в подальшому виконання рішення суду.
      2.3. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року ухвалу Господарського суду Львівської області від 2 липня 2020 року скасовано; відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Роберт Бош» про забезпечення позову у справі № 914/1570/20.
      2.4. Суд апеляційної інстанції вказав, що висновок місцевого господарського суду стосовно наявності правових підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову є передчасним, оскільки заявник не надав будь - яких доказів на підтвердження своїх доводів про те, що спірний товар ввозиться в Україну з метою перепродажу, разом з тим з матеріалів справи вбачається, що товари, на які встановлено заборону, придбані відповідачем на території Республіки Польща і у момент продажу ці товари перебували у цивільному обороті на вказаній території. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що господарський суд, здійснивши забезпечення позову, фактично унеможливив імпорт товару та його вільний обіг на території України, крім того, вказані дії є тотожними задоволенню вимог позову, тобто його вирішенню по суті.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1 У листопаді 2020 року ТОВ «Роберт Бош» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року та залишити в силі ухвалу Господарського суду Львівської області від 2 липня 2020 року про забезпечення позову.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги позивач вказав, зокрема, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги статей 137, 140 та частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вийшов за межі апеляційного перегляду, надаючи оцінку фактам, які можуть оцінюватися виключно під час розгляду справи по суті, разом з тим розгляд справи по суті ще не відбувся. Натомість суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що забезпечення позову безпосередньо пов`язане з позовними вимогами, а невжиття заходів забезпечення позову у випадку задоволення позову ускладнить поновлення прав заявника.
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Роберт Бош» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 15 грудня 2020 року справу № 914/1570/20 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у рішенні Великої Палати Верховного Суду зі справи № 753/22860/17 у подібних правовідносинах, щодо неможливості касаційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін, ухвали апеляційного суду, згідно з якою він відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, а також постанови апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви.
      4.3. На думку суду, правова позиція у справі № 753/22860/17 щодо обмеження права на касаційне оскарження рішень про забезпечення позову, з огляду виключно на його юридичний зміст (а саме неможливості касаційного оскарження судового рішення суду першої або апеляційної інстанції, яким фактично відмовлено в забезпеченні позову) у даному випадку може розглядатись як обмеження права позивача на перегляд такого рішення. Вказане зумовлює виникнення ситуації, за якої відповідач має перевагу щодо здійснення судового контролю стосовно рішення про забезпечення позову тоді як особа, за заявою якої було вжито забезпечувальні заходи місцевим судом, а в подальшому апеляційний суд їх скасував або ж прийняв ухвалу про відмову в забезпеченні позову, такої можливості позбавляється, незважаючи на пряму вказівку чинного процесуального законодавства (пункти 3, 4 частини першої статті 255, пункти 2, 3 частини першої статті 287 ГПК України).
      4.4. Крім того, обґрунтовуючи необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що наведений Великою Палатою Верховного Суду у цій справі критерій для визначення можливості чи неможливості касаційного оскарження з огляду на застосовану конструкцію формулювання та його процесуальний характер є абсолютним та має застосуватися у всіх випадках, не враховуючи наявності чи відсутності інших критеріїв, згідно з якими визначається подібність правовідносин.
      4.5. Тож Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що з урахуванням специфіки правовідносин у сфері інтелектуальної власності відповідно до пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України постанова апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви, підлягає перегляду, а отже, існують підстави відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17.
      4.6. Крім того, колегія суддів зазначила, що справа № 914/1570/20 містить виключну правову проблему з огляду на особливості правового регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної власності.
      4.7. Ухвалою від 24 грудня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 914/1570/20 та призначила її розгляд у судовому засіданні без повідомлення учасників справи.
      5. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду
      5.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо права на касаційне оскарження
      5.2. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.
      5.3. Право на розгляд справи означає право особи звернутися за захистом до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Обов`язковою умовою дотримання цього права є те, що особі має бути забезпечена можливість реалізації зазначених прав без будь-яких обмежень, перешкод чи ускладнень. Можливість людини без перепон одержати судовий захист є головним змістовим аспектом поняття доступу до правосуддя.
      5.4. Водночас Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06).
      5.5. Відповідні положення Конвенції відображено у статті 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищає суд; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      5.6. Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, одним із проявів якого є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (частина перша статті 129 Конституції України).
      5.7. За частиною другою статті 282 ГПК України постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом.
      5.8. Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими ЄСПЛ у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції (Levages Prestations Services v. France) від 23 жовтня 1996 року та «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» (Brualla Gomez de la Torre v. Spain) від 19 грудня 1997 року, згідно з якими умови прийнятності касаційної скарги відповідно до норм законодавства можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
      5.9. Щодо забезпечення права на касаційне оскарження ЄСПЛ неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання остаточного характеру судового рішення. Це означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового судового рішення лише через те, що вона хоче нового розгляду та вирішення розглянутої судом справи. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду справ мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства. Перегляд справи не має замінювати апеляцію, а можливість існування 2-х різних поглядів на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки з цього правила можуть бути лише у разі наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (пункт 40 рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України»).
      5.10. Тому встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення.
      5.11. Водночас ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на недосконалість чинного законодавства України та необхідність дотримуватися принципу правової визначеності в питаннях чіткості закону. Так, у пункті 46 рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі «Корецький та інші проти України» було зазначено, що навіть припускаючи, що положення закону були правильно розтлумачені судами й таке втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів «передбачений законом» у пункті 2 статті 11 Конвенції не тільки вимагає, щоб дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, але також містить вимогу щодо якості закону.
      5.12. У пункті 47 цього ж рішення ЄСПЛ зазначає, що закон має бути доступний для конкретної особи та достатньо чітко сформульований, щоб вона могла, якщо це необхідно, за допомогою кваліфікованих радників передбачити в розумних межах виходячи з обставин справи ті наслідки, які може спричинити означена дія. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права - одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією. Відповідно, закон має достатньо чітко визначати межі такої дискреції та порядок її реалізації. Ступінь необхідної чіткості національного законодавства, яке безперечно не може передбачити всі можливі випадки, значно залежить від того, яке саме питання розглядається, від сфери, яку це законодавство регулює, а також від кількості та статусу осіб, яких воно стосується.
      5.13. Відповідно до пункту 170 рішення ЄСПЛ від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» формулювання національного законодавства повинне бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, які вплинуть на їхні конвенційні права (пункт 39 рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «С.G. та інші проти Болгарії»). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій у цьому контексті є необхідним.
      5.14. У Рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абз. 8 пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» зазначається, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
      5.15. Комітет міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації стосовно введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних та торгових справах № R(95)5 від 7 лютого 1995 року рекомендував державам-членам вживати заходів щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, стосовно запобігання будь-яким зловживанням системою оскарження.
      5.16. Отже, враховуючи позицію ЄСПЛ про те, що обмеження права на касацію лежить у площині внутрішнього регулювання кожної держави, яка має право вирішувати це питання на власний розсуд, а також що введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
      5.17. Однак право на доступ до суду може порушуватись нечітким, незрозумілим визначенням у законі таких процесуальних критеріїв щодо допуску до перегляду судового рішення касаційним судом, що спричиняє розбіжності у розумінні та застосуванні норми закону.
      5.18. Частиною другою статті 129 Конституції України в редакції, чинній до 29 вересня 2016 року, передбачалося забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8).
      5.19. Відповідно положення процесуальних кодексів щодо забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду містили вказівку на випадки, у яких рішення суду не може бути предметом відповідної перевірки.
      5.20. Як уже зазначалося вище, за статтею 129 Конституції Українив чинній редакції до основних засад судочинства належить забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (частина перша статті 129 Конституції України).
      5.21. Тож тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів.
      5.22. Відповідно предметом аналізу Великої Палати Верховного Суду є передусім те, які зміни відбулися у процесуальному законодавстві після зміни конституційної моделі інституту касаційного оскарження та чи є процесуальні норми, які визначають право на касаційне оскарження ухвал та порядок його реалізації чіткими, зрозумілими, що не викликають їх неоднозначного тлумачення та застосування.
      6. Процесуальне законодавство щодо порядку касаційного оскарження судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви про забезпечення позову в судах першої та апеляційної інстанцій
      6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 грудня 2020 року справу № 914/1570/20 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказуючи про необхідність при розгляді касаційної скарги в порядку господарського судочинства (тобто за приписами ГПК України) відступити від правового висновку, викладеного у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду у справі № 753/22860/17 у межах застосування приписів цивільного процесуального законодавства, викладених у Цивільному процесуальному кодексу України (далі - ЦПК України), щодо неможливості касаційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін, ухвали апеляційного суду, згідно з якою він відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, а також постанови апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви. В ухвалі йдеться також про особливості правового регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної власності, у зв`язку з чим і запроваджувалася можливість вжиття в судовому порядку процесуальних дій до подання позову.
      6.2. У зв`язку з цим для з`ясування подібності правовідносин Велика Палата Верховного Суду аналізує положення відповідних процесуальних норм ГПК України, ЦПК України та Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) щодо порядку здійснення апеляційного та касаційного оскарження як у чинній редакції, так і в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року.
      Аналіз положень процесуальних кодексів (ГПК України, ЦПК України, КАС України) у редакції, чинній до 14 грудня 2017 року
      6.3. До прийняття чинної редакції ГПК України у господарському процесі з 2003 року існувала така процесуальна дія, як вжиття запобіжних заходів до пред`явлення позову (статті 43-1 - 43-10 ГПК України), за змістом якої особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, мала право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття передбачених статтею 43-2 цього Кодексу запобіжних заходів до подання позову. За частиною першою статті 43-8цього Кодексу на ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування могло бути подано апеляційну скаргу.
      6.4. Можливість здійснення відповідних процесуальних дій до подання позову була запроваджена також у цивільному судочинстві (статті 62-1 - 62-11 ЦПК України в редакції, чинній до 31 серпня 2005 року, статті 133-135, частина четверта статті 151 ЦПК України в редакції, чинній з 1 вересня 2005 року до 14 грудня 2017 року).
      6.5. Водночас ГПК України передбачав таку процесуальну дію, як вжиття заходів до забезпечення позову на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду (статті 66 - 68 ГПК України у відповідній редакції), а частина третя статті 67 ГПК Українипередбачала оскарження ухвали про забезпечення позову.
      6.6. Відповідно за приписами статті 106 ГПК України окремо від рішення місцевого господарського суду могли бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали місцевого господарського суду, зокрема, про вжиття запобіжних заходів, відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів, зміну чи скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів, про забезпечення позову, скасування забезпечення позову (пункти 1 та 5 частини першої цієї статті).
      6.7. Щодо касаційного оскарження, то за частиною першою статті 111-13 ГПК України ухвали місцевого та апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених частиною першою статті 106 цього Кодексу.
      6.8. Відповідно стаття 107 цієї ж редакції ГПК України передбачала касаційне оскарження ухвал місцевого господарського суду, зазначених у частині першій статті 106 цього Кодексу (в тому числі ухвал про забезпечення позову, скасування забезпечення позову (пункт 5 частини першої статті 106 ГПК України)), після їх перегляду в апеляційному порядку та постанов апеляційного господарського суду, ухвалених за результатами апеляційного розгляду.
      6.9. Процедура вжиття заходів забезпечення позову у ЦПК України була врегульована приписами статей 151 - 155 цього Кодексу.
      6.10. За приписами частини першої статті 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодозабезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову (пункт 2 частини першої статті 293 цього Кодексу).
      6.11. Офіційне тлумачення положення пункту 2 частини першої статті 293 ЦПК України було надано в Рішенні Конституційного Суду № 12-рп/2010 від 28 квітня 2010 року, за висновками якого «…окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову».
      6.12. Щодо здійснення касаційного оскарження, то за статтею 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29, 31-33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      6.13. Цей перелік не передбачав касаційного оскарження ухвал за пунктом 2 частини першої статті 293 ЦПК України, як і (на відміну від ГПК України) не містив окремої вказівки щодо оскарження ухвал суду апеляційної інстанції, ухвалених за результатами апеляційного розгляду судових рішень суду першої інстанції в порядку статті 307 ЦПК України, не відмежовував такі ухвали суду апеляційної інстанції від процесуальних ухвал, прийнятих під час розгляду справи апеляційним судом.
      6.14. За статтею 117 КАС України в редакції чинній до 14 грудня 2017 року, суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень.
      6.15. Частина шоста статті 118 КАС України регламентувала, що ухвала з питань забезпечення адміністративного позову може бути оскаржена, а за частиною другою статті 185 цього Кодексу ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від постанови суду повністю або частково у випадках, встановлених цим Кодексом.
      6.16. Також стаття 211 КАС України передбачала, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Частина друга статті 211 КАС України зазначала про оскарження в касаційному порядку ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвал суду апеляційної інстанції, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі, і вказані норми не містили конкретно визначених переліків таких ухвал.
      Аналіз положень процесуальних кодексів (ГПК України, ЦПК України, КАС України) у чинній редакції
      6.17. У процесуальних кодексах у редакції відповідно до Закону України від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» законодавцем внесені зміни у норми, які регулюють інститут забезпечення позову, а також порядок та об`єкти апеляційного та касаційного оскарження.
      6.18. Відповідно до положень статті 140 ГПК України, якою визначено порядок розгляду заяви про забезпечення позову, ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено (частина восьма вказаної статті Кодексу). Аналогічні положення містять також частина десята статті 153 ЦПК України та частина восьма статті 154 КАС України.
      6.19. Частина друга статті 254 ГПК України надає учасникам справи, особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу.
      6.20. До таких ухвал, наведених у частині першій статті 255 ГПК України, належать, зокрема, ухвали суду першої інстанції: прозабезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову (пункт 3); про скасування забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову, відмову у скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову (пункт 4); про зустрічне забезпечення, зміну чи скасування зустрічного забезпечення (пункт 5).
      6.21. За наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право, зокрема, залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, про що у кожному з наведених випадків ухвалює судове рішення у вигляді постанови.
      6.22. У статті 287 ГПК України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі.
      6.23. Між тим, відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи тапостанову апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
      6.24. За змістом пункту 2 частини першої статті 287 ГПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на: ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 13, 14, 21, 25, 26, 28, 30 частини першої статті 255 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
      6.25. За приписами ж пункту 3 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу, зокрема, на ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення.
      6.26. У цивільному судочинстві стаття 353 ЦПК України передбачає, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, зокрема, ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову; скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову; зустрічного забезпечення або зміни чи скасування зустрічного забезпечення (пункти 3, 4, 5 частини першої відповідної статті), а право касаційного оскарження передбачено положеннями частини першої статті 389 ЦПК України, зокрема, щодо ухвал суду першої інстанції, вказаних у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
      6.27. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
      6.28. Частиною третьою цієї ж статті передбачено оскарження ухвал суду апеляційної інстанції, зокрема, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення,
      6.29. Загальні правила апеляційного оскарження в адміністративному судочинстві передбачають, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (стаття 293 КАС України).
      6.30. У статті 294 КАС України зазначено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, зокрема, ухвали суду першої інстанції щодо: забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, скасування забезпечення позову, відмови у забезпеченні позову, відмови у заміні заходу забезпечення позову або скасуванні забезпечення позову (пункт 2 частини першої зазначеної вище статті).
      6.31. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом (частина перша статті 328 КАС України).
      6.32. Щодо касаційного оскарження ухвали, то частиною другою статті 328 КАС України вказано, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3, 4, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
      6.33. За статтею 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:
      1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення;
      2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду;
      3) скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд;
      4) скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині;
      5) скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині;
      6) у передбачених цим Кодексом випадках визнати нечинними судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині;
      7) у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-6 частини першої цієї статті.
      6.34. За змістом статей 309-312 ГПК України повноваження суду касаційної інстанції у таких випадках стосуються судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, тобто, рішень та ухвал.
      6.35. Таке саме регулювання щодо повноважень суду касаційної інстанції міститься й у приписах ЦПК України та КАС України.
      6.36. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що положення ГПК України, ЦПК України, КАС України, які регулюють апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви про забезпечення позову, містять текстові розбіжності. Ці розбіжності не є такими, що зумовлюють різний зміст відповідної процесуальної дії залежно від юрисдикції спору, а застосування наведених вище процесуальних норм має бути однаковим як для господарського, так і для цивільного судочинства.
      6.37. Сукупний аналіз наведених вище процесуальних норм вказує на те, що підлягають перегляду в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, а також постанови суду апеляційної інстанції, якими такі ухвали залишено без змін.
      6.38. Відповідно ухвали суду першої інстанції про відмову у скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову, а також постанови суду апеляційної інстанції, якими такі ухвали залишено без змін, касаційному оскарженню не підлягають.
      6.39. Процесуальні норми, які визначають обсяг права на касаційне оскарження таких ухвал (та, відповідно, постанов про залишення цих ухвал без змін, прийнятих апеляційним судом), є чіткими, зрозумілими, не викликають їх неоднозначного тлумачення та застосування.
      6.40. При цьому в разі буквального застосування приписів процесуального законодавства щодо оскарження у касаційному порядку постанов суду апеляційної інстанції, прийнятих за наслідками перегляду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, вбачається їх фактичне розрізнення залежно від наслідків такого перегляду (залишено ухвали без змін, чи змінено їх або скасовано повністю чи частково).
      6.41. Такі процесуальні критерії щодо допуску до перегляду судового рішення касаційним судом залежно від змісту судового рішення після зміни конституційної моделі інституту касаційного оскарження спричиняють неоднозначне розуміння та застосування норми закону в частині права на касаційне оскарження постанов суду апеляційної інстанції, якими залишено ухвали суду першої інстанції без змін, змінено їх або скасовано повністю чи частково.
      6.42. У цьому випадку розбіжності в тлумаченні та застосуванні положень процесуального законодавства не пов`язані саме з особливостями правового регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної власності, як про те зазначалося Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а мають загальний характер.
      6.43. Загалом сутність вирішення будь - якого спору має на меті вирішення та розв`язання конфліктної ситуації, разом з тим різне формулювання будь - якого з принципів або вимог процесуального кодексу або суто обмежене його тлумачення іноді призводить до буквального його розуміння. Саме такий підхід (орієнтація на сутність проблеми, що виникла, а не на формальному зосередженні на визначенні, як у даному випадку, предмета оскарження) є основним у вирішенні спірних питань і підлягає більш широкому розумінню. Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
      6.44. Оскільки наведені в процесуальномузаконі критерії щодо можливості касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, прийнятої за наслідками перегляду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, не є чіткими та зрозумілими, при тому, що процесуальний інститут забезпечення позову має істотне значення для забезпечення можливості судового захисту та виконання судового рішення, то положення пункту 2 частини першої статті 287 ГПК України слід тлумачити так, що постанова суду апеляційної інстанції, яка за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви містить висновок про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, може бути оскаржена до суду касаційної інстанції.
      7. Щодо відступу від висновку стосовно застосування норми права Великою Палатою Верховного Суду
      7.1. За приписами частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
      7.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17, від якої вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, предметом касаційного перегляду є постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу місцевого суду про відмову в забезпеченні позову та, відповідно, задоволено заяву про забезпечення. Велика Палата Верховного Суду у вказаній справі залишила без змін постанову апеляційного суду, погодившись із висновками суду щодо наявності підстав для забезпечення позову.
      7.3. При цьому щодо можливості касаційного оскарження Верховний Суд у пунктах 15-17 цієї постанови вказав таке:
      «15. Пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України звужує перелік об`єктів касаційного оскарження порівняно з переліком об`єктів оскарження апеляційного. Тому не всі ухвали суду першої інстанції, які можна оскаржити окремо від рішення суду в апеляційному порядку, можна оскаржити окремо від рішення суду і в касаційному порядку. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим поширення пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України на всі постанови апеляційного суду, прийняті за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, але не можуть бути оскаржені в касаційному порядку.
      16. Оскільки на ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову після її перегляду в апеляційному порядку за змістом пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України можна подати касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що і прийняту за результатами перегляду вказаної ухвали постанову суду апеляційної інстанції, який таку ухвалу залишив без змін, теж можна оскаржити до суду касаційної інстанції.
      17.Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на відсутність у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України серед ухвал суду першої інстанції, які підлягають касаційному оскарженню, ухвали цього суду про відмову у забезпеченні позову (пункт 4 частини першої статті 353 ЦПК України), неможливим є як касаційне оскарження такої ухвали, так і касаційне оскарження постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін. Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду першої інстанції за наявності для цього підстав».
      7.4. Підстави для відступу від наведених вище висновків відсутні.
      7.5. Водночас Верховний Суд у постанові від 15 вересня 2020 року вказав:
      - «Аналогічно згідно з пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України у касаційному порядку можливо оскаржити, зокрема, ухвалу суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, тобто про таке забезпечення, і неможливо оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції щодо відмови у забезпеченні позову, тобто про таку відмову. Іншими словами, у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції, яка передбачає вжиття заходів забезпечення позову. Тоді як ухвала, згідно з якою апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, касаційному оскарженню не підлягає. Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду апеляційної інстанції за наявності для цього підстав» (речення третє - шосте пункту 18);
      - «Оскільки за змістом пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України відсутня процесуальна можливість оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у забезпеченні позову, так само неможливим є касаційне оскарження постанови суду апеляційної інстанції, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви. Таке обмеження не позбавляє учасника справи права на повторне звернення із заявою про забезпечення позову до суду першої інстанції за наявності для цього підстав» (пункт 23);
      - «Обмеження права на касаційне оскарження …постанови апеляційного суду, згідно з якою відмовлено у забезпеченні позову за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову…, не нівелюють для учасника справи можливості доступу до суду та не ускладнюють йому цей доступ настільки, щоби завдати шкоди самій суті цього права» (речення друге пункту 24);
      - «Критерієм для касаційного оскарження постанов апеляційного суду за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про забезпечення позову або про відмову у такому забезпеченні є зміст дій апеляційного суду, а саме те, чи підтримав він висновки суду першої інстанції про забезпечення позову або чи забезпечив позов за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо на питання відповісти ствердно, відповідні постанови апеляційного суду можуть бути предметом касаційного оскарження. Іншими словами, крім ухвали суду апеляційної інстанції про забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України), у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та постанову апеляційного суду про залишення зазначеної ухвали без змін, а також постанову апеляційного суду про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо апеляційний суд погодився з відмовою суду першої інстанції у забезпеченні позову чи скасував вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову, учасник справи, який подавав заяву про вжиття таких заходів до суду першої інстанції, за наявності підстав не позбавлений можливості знову подати відповідну заяву до цього суду» (пункт 30).
      7.6. Пункт 3 частини першої статті 287 ГПК України (відповідно, пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України) регламентує перегляд у касаційному порядку ухвал суду апеляційної інстанції, які стосуються питань забезпечення позову, прийнятих у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, а не постанов суду. У касаційному порядку можуть переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції, якими позов був забезпечений уперше, не в порядку оскарження відповідної ухвали суду першої інстанції з цих питань, а під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду, що відповідає змісту частини другої статті 136 ГПК України, де зазначено, що забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Чинне процесуальне законодавство передбачає щонайменше один перегляд судового рішення щодо забезпечення позову окремо від рішення суду по суті спору (частина восьма статті 140, пункти 3, 4 частини першої статті 255, пункти 2, 3 частини першої статті 287 ГПК України)
      7.7. Тож враховуючи викладене, проаналізувавши правові позиції у справі № 753/22860/17 у частині висновків про неможливість оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про відмову в забезпеченні позову та про неможливість касаційного оскарження постанови апеляційної інстанції, якою скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову, Велика Палата Верховного Суду вважає невиправданими такі обмеження та відступає в цій частині від висновків, наведених вище у пункті 7.5. цієї постанови, та зазначає, що у касаційному порядку можуть окрім інших переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову (тобто, як ухвали, якими задоволено заяву про забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено у такому забезпеченні), а також постанови суду апеляційної інстанції, якими скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову.
      8. Щодо розгляду заяви про забезпечення позову
      8.1. У силу статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
      8.2. Реалізація права на судовий захист, гарантованого кожному статтями 55, 124 Конституції України, багато в чому залежить від належного правового механізму, складовою якого, зокрема, є інститут забезпечення позову в судовому процесі.
      8.3. За змістом статті 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Позов, зокрема, забезпечується в тому числі забороною відповідачу вчиняти певні дії, зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності.
      8.4. При цьому, зважаючи на практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову, під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
      8.5. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення.
      8.6. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.
      8.7. За частиною одинадцятою статті 137 ГПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
      8.8. Слід зауважити, що розгляд справи по суті - це безпосередньо вирішення спору судом з винесенням відповідного рішення, у свою чергу забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача. Такі заходи здійснюються до вирішення справи по суті з метою створення можливості реального та ефективного виконання рішення суду.
      8.9. Скасовуючи ухвалу місцевого суду про забезпечення позову, апеляційний господарський суд вказав, що, задовольняючи заяву про забезпечення, суд фактично унеможливив імпорт спірного товару та його вільний обіг на території України, що по змісту є тотожним задоволенню позовних вимог про заборону імпорту та продажу товару.
      8.10. Крім того, в порушення вимог процесуального кодексу щодо обов`язку доказування і подання доказів, звертаючись із заявою про забезпечення позову, заявник не зазначив, чи містились на маркуванні спірної партії товарів торговельної марки ВОSCH будь-які застереження (обмеження, заборони) на купівлю-продаж для цілей використання (експлуатації) поза межами Республіки Польща, зокрема про те, що товари призначені лише для цієї країни і не можуть використовуватись (експлуатуватись) на території інших держав.
      8.11. Отже, суд апеляційної інстанції, дослідивши висновки, викладені в ухвалі про забезпечення позову, враховуючи принципи співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      9.2. Змістом статті 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 цього Кодексу).
      9.3. З огляду на викладене постанова Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга ТОВ «Роберт Бош» - без задоволення.
      10. Щодо розподілу судових витрат
      10.1. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 309, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Роберт Бош» (Robert Bosch Gesellschaft mit beschrankter Haftung) залишити без задоволення.
      Постанову Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року, ухвалену за результатами розгляду заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Роберт Бош» про забезпечення позову у справі № 914/1570/20, залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. В. Пророк
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 97967349
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 червня 2021 року місто Київ
      справа № 761/34739/20
      апеляційне провадження № 22-ц/824/3848/2021
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
      судді-доповідача - Головачова Я.В.,
      суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.
      за участю секретаря судового засідання: Коцюрби Л.О.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Савицького О.А. від 2 листопада 2020 року у справі за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Тарас Володимирович, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Русецький Павло Сергійович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,
      в с т а н о в и в :
      Короткий зміст позовних вимог
      У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", у якому просила визнати виконавчий напис № 3980 від 22 вересня 2020 року, вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. про стягнення на користь ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" заборгованість в сумі 239 583 доларів США, що виникла за договором про надання споживчого кредиту № 2619/0408/88-012 від 24 квітня 2008 року, з усіма додатками та додатковими угодами, який укладено між ВАТ"Сведбанк" та ОСОБА_1 .
      Разом з позовною заявою ОСОБА_1 подано заяву про забезпечення позову, у якій просила зупинити стягнення за виконавчим написом№ 3980 від 22 вересня 2020 року, вчиненим приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В.
      Заява мотивована тим, що оскаржуваний виконавчий напис пред`явлено до примусового виконання і постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Русецьким П.С. від 30 вересня 2020 року відкрито виконавче провадження № 63166038. Також приватним виконавцем звернуто стягнення на її заробітну плату.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 2 листопада 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.
      Судове рішення мотивована тим, що зупинення стягнення за виконавчим написом, за своїм змістом, є тотожним задоволенню заявленим позовним вимогам, без розгляду спору по суті, а тому обраний заявником спосіб забезпечення позову є недопустимим.
      Короткий зміст вимог апеляційної скарги
      У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви.
      Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
      Скаржник зазначає, що суд не звернув увагу на положення пункту 6 частини 1 статті 150 ЦПК України, яким чітко передбачено можливість зупинення стягнення за виконавчим документом, у випадку його оскарження в судовому порядку. Крім того, забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису є адекватним та ефективним способом забезпечення позову, оскільки приватним виконавцем вже вчиняються дії з його примусового виконання, що у випадку задоволення позову утруднить відновлення порушених прав позивача.
      Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
      Відзиви на апеляційну скаргу учасники справи не подали.
      Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання
      Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній підстав та просив її задовольнити.
      Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися про дату, час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. З урахуванням положень частини 2 статі 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Судом установлено, що 24 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2619/0408/88-012, відповідно умов якого ОСОБА_1 надано кредит в розмірі 125 500 доларів США на строк до 24 квітня 2018 року.
      5 лютого 2020 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором № 2619/0408/88-012 від 24 квітня 2008 року, укладеного між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1
      22 вересня 2020 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. було вчинено виконавчий напис № 3980 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" заборгованості за кредитним договором № 2619/0408/88-012 від 24 квітня 2008 року в розмірі 239 583, 73 доларів США.
      30 вересня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Русецьким П.С. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 63166038 з примусового виконання виконавчого напису № 3980 від 22 вересня 2020 року, вчиненого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В.В цей же день приватним виконавцем винесено постанови про стягнення з боржника ОСОБА_1 основної винагороди; про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження; про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.
      Позиція суду апеляційної інстанції
      Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленої ухвали в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
      Відповідно до частин 1-2 статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи може вжити заходи забезпечення позову.
      Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 150 ЦПК України позов дозволяється забезпечувати шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.
      При цьому види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина 3 статті 150 ЦПК України).
      Як убачається з роз`яснень, викладених у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 2 грудня 2006 року "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб`єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.
      При цьому, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
      Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
      Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
      Аналізуючи наведені процесуальні норми, обставини справи, вбачається, що забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог у справі.
      При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості забезпечення позову з урахуванням співмірності із заявленими вимогами, відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам, збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників процесу.
      Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Т.В., приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Русецький П.С., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
      Позов обґрунтовано тим, що виконавчий напис вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. з порушенням вимог закону.
      Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що зупинення стягнення за виконавчим документом вирішує позовні вимоги по суті, оскільки такий вид забезпечення позову чітко передбачений цивільним процесуальним законом.
      Так, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 150 ЦПК України позов забезпечується шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.
      У даній справі між сторонами виник спір щодо правомірності вчиненого приватним нотаріусом виконавчого напису щодо стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором.
      Оскільки між заходом забезпечення позову і предметом позову існує безпосередній зв`язок, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для зупинення стягнення на підставі виконавчого напису, оскільки невжиття таких заходів може призвести до утруднення повернення сторін спору у попередній стан.
      Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18, відповідно до якої колегія суддів дійшла висновку, що застосування заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису, вчиненого приватним нотаріусом, яким звернено стягнення на майно, та встановлення заборони на здійснення будь-яких дій відносно виконання такого виконавчого напису є адекватним та ефективним способом забезпечення позову про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
      Таким чином, ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом зупинення стягнення за виконавчим написом № 3980, вчиненим приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. від 22 вересня 2020 року.
      Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
      п о с т а н о в и в :
      Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 2 листопада 2020 року скасувати і ухвалити нове судове рішення наступного змісту.
      Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнити.
      Зупинити стягнення за виконавчим написом приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Личука Тараса Володимировича від 22 вересня 2020 року, зареєстрованого у реєстрі за номером 3980, до набрання законної сили рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Тарас Володимирович, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Русецький Павло Сергійович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
      За даною ухвалою стягувачем є ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ; боржником: товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", ЄДРПОУ 37356981, адреса: місто Київ, вулиця Жамбила Жабаєва, 7.
      Строк пред`явлення до виконання 3 (три) роки.
      Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
      Повний текст постанови складений 15 червня 2021 року.
      Головуючий
      Судді:
      Джерело: ЄДРСР 97745246
    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      Головуючий у суді першої інстанції Усатов Д.Л.
      Єдиний унікальний номер справи № 369/ 15484/20
      Апеляційне провадження №22ц/824/5903/2021
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 квітня 2021 року м. Київ
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
      головуючого - Мережко М.В.,
      суддів - Верланова С.М., Савченка С.І.,
      секретар - Тютюнник О.І.
      Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Києво - Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_2 до Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання недійсним та скасування рішень, державного акту, договорів дарування, купівлі-продажу.
      Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, суд
      в с т а н о в и в :
      У грудні 2020 року ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державного акту та договорів.
      Одночасно із позовом, позивачка подала заяву про забезпечення позову. У заяві зазначила , що предметом спору по даній справі є земельна ділянка площею 0,1000 га, яка розташована в м. Боярка, масив Лисенко, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку кадастровий номер 3222410300:01:024:0203. Як зазначає позивачка земельна ділянка отримана другим відповідачем ОСОБА_6 за рахунок прийняття спірних протиправних рішень першим відповідачем Боярською міською радою № 36/1668 від 10 грудня 2008 року , № 2/99 від 23 листопада 2010 року та належить йому на підставі державного акту серії ЯЛ № 272709.
      Заявник зазначає, що дана спірна земельна ділянка може бути відчужена на користь третіх осіб, і що уже відбулося двічі, та у разі невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
      Просила суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на земельну ділянку кадастровий номер 3222410300:01:024:0203, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та заборонити ОСОБА_1 та іншим особам вчиняти буд-які дії щодо вказаної земельної ділянки
      Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року заяву задоволено.
      Накладено арешт на земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована в м.Боярка, масив Лисенко для будівництва та обслуговування житлового будинку з кадастровим номером 3222410300:01:024:0203, що отримана другим відповідачем ОСОБА_6 за рахунок прийняття спірних протиправних рішень першим відповідачем Боярською міською радою № 36/1668 від 10 грудня 2008 року , № 2/99 від 23 листопада 2010 року та належить ОСОБА_6 на підставі державного акту серії ЯЛ № 272709.
      Заборонено ОСОБА_1 вчиняти буд-які дії щодо вказаної земельної ділянки площею 0,1000 га, яка розташована в м. Боярка, масив Лисенко для будівництва та обслуговування житлового будинку з кадастровим номером 3222410300:01:024:0203, що отримана другим відповідачем ОСОБА_6 за рахунок прийняття спірних протиправних рішень першим відповідачем Боярською міською радою № 36/1668 від 10 грудня 2008 року , № 2/99 від 23 листопада 2010 року та належить ОСОБА_6 на підставі державного акту серії ЯЛ № 272709.
      Не погоджуючись з ухвалою суду, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу скасувати, посилаючись на порушення норм процесуального права, постановити ухвалу про відмову у задоволенні заяви. В апеляційній скарзі зазначав, що суд постановив ухвалу на припущеннях, крім того суд не врахував, що вказаний вид забезпечення позову грубо порушує права нинішнього власника земельної ділянки ОСОБА_1 . Крім того жодного доказу, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно утруднити або унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких вона звернулася.
      Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи , які беруть участь у справі зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.
      Відповідно до ст.ст 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 22 квітня 2021 року за адресами, які були зазначені в матеріалах справи. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило. Представники апелянта приймали участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
      Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
      Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
      Крім того, як наголошує в своїх рішеннях Європейський суд, позивач як сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
      Колегія суддів вважає, що неявка позивачки у судове засідання сприяє затягуванню розгляду справи, наслідком чого є порушення розумних строків розгляду справи , визначених ЦПК України, а тому вважати причини неявки, належним чином повідомленої позивачки , у судове засідання поважними у суду відсутні.
      Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
      Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
      Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:
      1) керує ходом судового процесу;
      2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
      3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
      4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
      5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
      Апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до ч. 2 ст. 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      Відповідно до пункту другого частини першої ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується шляхом заборони вчиняти певні дії.
      Із роз`яснень Верховного Суд України у п. 4 постанови Пленуму від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Отже, важливими умовами для вжиття заходів забезпечення позову є наявність між сторонами дійсного спору та реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду.
      Згідно ст.41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
      Судовий захист повинен бути ефективним, що вимагає ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
      Як видно із матеріалів справи , ОСОБА_2 звернулася із позовом про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державного акту та договору купівлі-продажу , договору дарування .
      Отже, важливими умовами для вжиття заходів забезпечення позову є наявність між сторонами дійсного спору та реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду.
      Позивачка зазначила, що вона вимушена звернутися до суду із заявою про забезпечення позову, оскільки невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити або призвести до неможливості виконання рішення суду .
      Підстави забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності до конкретного випадку .
      Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.
      Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
      При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року №ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
      Позивачем наявність зв`язку між заходом забезпечення позову та предметом позовних вимог не обґрунтовано, належних та допустимих доказів ,що застосування такого заходу забезпечення позову спроможне забезпечити ефективний захист порушеного права позивачки та поновлення порушених прав та інтересів позивачки не надано, та враховуючи характер спірних правовідносин . які не відносяться до майнових , і не підлягають примусовому виконанню, суд першої інстанції помилково прийшов до висновку про забезпечення позову.
      З огляду на викладене, перевіряючи законність та обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів вважає, що ухвала суду підлягає скасуванню,з ухваленням рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
      Керуючись ст.ст. 365, 367,369,374,376, 381 - 384 ЦПК України, суд,
      п о с т а н о в и в :
      Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити .
      Ухвалу Києво - Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.
      Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_2 до Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання недійсним та скасування рішень, державного акту.
      Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
      Повний текст постанови виготовлено 26 квітня 2021 року.
      Головуючий
      Судді
      Джерело: ЄДРСР 96520153
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 вересня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 753/22860/17
      Провадження № 14-88цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідачка) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 та державного нотаріуса Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофеєвої Тетяни Михайлівни - про встановлення факту родинних відносин, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визначення розміру частки у цьому майні члена подружжя, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, визнання недійсним заповіту
      за касаційною скаргою відповідачки на постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О. та Левенця Б. Б.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 7 грудня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив :
      1.1. Визнати факт родинних відносин, а саме те, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі - матір).
      1.2. Встановити факт родинних відносин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі - батько), та ОСОБА_6 як чоловіка та дружини.
      1.3. Визнати будинок за адресою: АДРЕСА_1 (далі - будинок) об`єктом спільної сумісної власності подружжя - батьків позивача - та визначити, що частка матері позивача у праві спільної сумісної власності на будинок становила Ѕ його частину.
      1.4. Встановити факт прийняття позивачем спадщини у вигляді ј частини будинку після смерті матері та визнати право власності позивача на цю частину будинку в порядку спадкування за законом.
      1.5. Визнати недійсним заповіт, складений 16 жовтня 2003 року батьком позивача та посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофеєвою Т. М. за реєстровим номером 4-2038.
      2. Мотивував позовну заяву такими обставинами :
      2.1. Позивач є сином ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , які перебували у шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивача, а ІНФОРМАЦІЯ_5 - його батько. Після смерті батьків залишилася спадщина - будинок, що належав батькові позивача на праві приватної власності згідно зі свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння, виданим 26 квітня 1974 року на підставі рішення виконавчого комітету Дарницької районної Ради депутатів трудящих від 25 березня 1974 року № 209.
      2.2. Оскільки батьки позивача придбали будинок під час перебування у шлюбі, цей будинок був об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і матері позивача належала Ѕ частина цього будинку. Після смерті матері як її спадкоємці за законом першої черги батько позивача став власником ѕ частин будинку, а позивач успадкував ј частину будинку.
      2.3. Відповідачка (до зміни прізвища - ОСОБА_7 ), яка є сестрою позивача та спадкоємцем першої черги за законом, за адресою місця проживання померлої матері не проживала, до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті матері не зверталася, строк на прийняття спадщини не поновлювала.
      2.4. Після смерті батька позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, у відповідь на яку нотаріус повідомив, що 16 жовтня 2003 року батько позивача склав заповіт, згідно з яким заповів усе своє майно відповідачці.
      2.5. Батько позивача за життя зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, мав проблеми із зором, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними у момент складення заповіту від 16 жовтня 2003 року, що є підставою для визнання такого заповіту недійсним. Замість заповіту від 16 жовтня 2003 року треба брати до уваги заповіт від 2 серпня 1999 року, згідно з яким батько позивача заповів усе належне йому майно в рівних частках позивачу та відповідачці.
      2.6. У свідоцтві про смерть матері позивача її прізвище зазначене як « ОСОБА_8 », тоді як прізвище позивача та його батька згідно з паспортами - « ОСОБА_9 ». Тому для оформлення спадщини необхідно встановити факти родинних відносин позивача з ОСОБА_4 , а також останньої з ОСОБА_5 .
      3. 15 червня 2018 року позивач звернувся до суду із заявою про забезпечення позову. Просив накласти арешт на будинок, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину від 19 січня 2018 року. Мотивував заяву так :
      3.1. 19 січня 2018 року відповідачка отримала свідоцтво про право на спадщину на будинок. Оскільки існує ризик відчуження відповідачкою будинку, що ускладнить виконання рішення суду у випадку задоволення позову, на будинок слід накласти арешт.
      3.2. Пропозиції щодо зустрічного забезпечення відсутні, адже позивач офіційно зареєстрований за адресою місцезнаходження будинку, немає доказів незадовільного майнового становища позивача, а заявлене забезпечення позову не може завдати збитків відповідачці.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 15 червня 2018 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову. Мотивував ухвалу так :
      4.1. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, але й інших осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок застосування відповідних заходів.
      4.2. У задоволенні заяви позивача про забезпечення позову необхідно відмовити з огляду на приписи статей 149 і 150 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», враховуючи предмет спору, пропонований вид забезпечення позову, його співмірність з предметом спору, майно, на яке позивач просить накласти арешт, відсутність ризиків невжиття заходів забезпечення позову та доказів того, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 19 вересня 2018 року Апеляційний суд міста Києва за результатами розгляду апеляційної скарги позивача прийняв постанову, згідно з якою скасував ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року та наклав арешт на ј частину будинку, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 19 січня 2018 року. Мотивував постанову так :
      5.1. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоби гарантувати виконання у майбутньому рішення суду, і тільки у разі необхідності. Безпідставне застосування таких заходів може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
      5.2. Суд першої інстанції, розглядаючи заяву позивача про забезпечення позову, не перевірив, чи дійсно у позивача з відповідачкою є спір, чи існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; не з`ясував обсяг позовних вимог, дані про особу відповідачки, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати позивач, його вимогам.
      5.3. Матеріали справи підтверджують існування спору, а надані позивачем документи щодо отримання відповідачкою свідоцтва про право на спадщину - існування у відповідачки як в одноособового власника можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись будинком. Вказане суд першої інстанції не оцінив.
      5.4. Забезпечення позову спрямоване, насамперед, проти дій відповідачки, яка за час розгляду справи може приховати майно, продати, знищити, знецінити його тощо. Припущення позивача про те, що невжиття заходів забезпечення позову можуть істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в разі задоволення позову є достатньо мотивованими.
      5.5. Обґрунтованими є доводи позивача про співмірність заявлених вимог і вартості будинку, проте відсутні підстави для задоволення заяви про забезпечення позову в повному обсязі. Зміст заявлених позовних вимог не дозволяє виснувати про доцільність накладення арешту на весь будинок, а лише у межах частки в розмірі ј будинку.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. 17 жовтня 2018 року відповідачка звернулася з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року та залишити в силі ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 18 травня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував так:
      7.1. Необхідно відступити від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 щодо можливості оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову.
      7.2. Суд касаційної інстанції під час розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлені за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, неодноразово доходив висновку, що така постанова суду апеляційної інстанції може бути предметом перегляду судом касаційної інстанції на підставі пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України (див. ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2019 року у справі № 754/8595/18, від 1 серпня 2019 року у справі № 308/5395/19, від 24 вересня 2019 року у справі № 404/330/19, ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 308/1/15 та постанову цього суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/23242/17, а також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 379/226/19).
      7.3. Існує практика, коли суд касаційної інстанції відмовляв у відкритті касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України з тих підстав, що постанови апеляційного суду про забезпечення позову, постановлені за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не підлягають касаційному оскарженню, оскільки переглянута апеляційним судом ухвала суду першої інстанції, за якою відмовлено у забезпеченні позову, відсутня в переліку ухвал, які можна оскаржити у касаційному порядку відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції вважав, що постанова апеляційного суду, прийнята за результатами апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не може бути предметом перегляду в касаційному порядку (див. ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 4 листопада 2019 року у справі № 520/11876/19, від 7 листопада 2019 року у справі № 752/9160/19 і від 8 листопада 2019 року у справі № 461/3072/19).
      7.4. У касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову після її апеляційного перегляду. Визначальне значення має не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яку після апеляційного перегляду можна оскаржити у касаційному порядку.
      7.5. На підставі пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України переглядаються саме ухвали суду апеляційної інстанції, які стосуються питань забезпечення позову, прийнятих у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, а не постанови апеляційного суду. У касаційному порядку можна переглядати ухвали суду апеляційної інстанції, згідно з якими позов був забезпечений під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, а не у порядку оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Це, на думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,відповідає змісту частини другої статті 149 ЦПК України, згідно з якою забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      7.6. Поширення пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України на постанови апеляційного суду за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову нівелює положення пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України, який звужує перелік об`єктів касаційного оскарження.
      7.7. Не можна оскаржити у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, якщо суд апеляційної інстанції скасував ухвалу суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову і згідно з власною постановою вжив заходи такого забезпечення. Можливість оскарження цієї постанови у статті 389 ЦПК України, яка регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачена.
      7.8. У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 Велика Палата Верховного Суду залишила без змін постанову Київського апеляційного суду від 5 вересня 2019 року про задоволення заяви фізичної особи про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову. Розглянувши касаційну скаргу відповідача-юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду вважала, що можна оскаржити у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлену за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову.
      8. Різниця у практиці суду касаційної інстанції щодо оскарження у касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не забезпечує розумну передбачуваність судових рішень. Тому слід відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Відповідачка мотивувала скаргу так :
      9.1. Позивач у заяві про забезпечення позову та суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові не обґрунтували, що існує реальна загроза невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Відповідачка не вчиняла дії, що могли би підтверджувати її намір відчужити будинок, який є її єдиним житлом впродовж 10 років, зокрема, не зверталася з цього приводу до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж будинку.
      9.2. Наявність спору позивача з відповідачкою не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову, як помилково вважав суд апеляційної інстанції. Позивач неодноразово подавав до відповідачки позови, які стосувалися будинку:
      8 червня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвали у справі № 753/10087/16-ц, згідно з якими залишив без розгляду первісний позов позивача до відповідачки про встановлення факту родинних відносин, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності та визнання заповіту недійсним і зустрічний позов відповідачки до позивача про встановлення факту прийняття спадщини;
      10 серпня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі № 753/11265/17, згідно з якою повернув позивачеві аналогічний позов;
      17 грудня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі № 753/15277/17, відповідно до якої повернув позивачеві аналогічний позов;
      у провадженні Дарницького районного суду м. Києва перебуває справа № 753/22860/17 за аналогічним позовом позивача до відповідачки;
      у провадженні Печерського районного суду м. Києва перебуває справа № 757/75086/17 за позовом позивача до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» про захист прав споживачів, в якій відповідачка бере участь як третя особа.
      9.3. На час звернення відповідачки із заявою до нотаріуса у національних судах не було проваджень, пов`язаних із вирішенням спору про право власності на будинок, а тому в нотаріуса не було підстав для відмови у видачі відповідачці свідоцтва про право на спадщину.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 19 листопада 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Мотивував відзив тим, що після оформлення відповідачкою на підставі свідоцтва про право на спадщину права власності на будинок існує загроза відчуження нею спірного майна, що ускладнить виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог. Суд апеляційної інстанції, на думку позивача, обґрунтовано вважав, що у відповідачки як в одноособового власника будинку є можливість на власний розсуд розпорядитися будинком, щодо якого є спір.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції
      (1.1) Щодо можливості касаційного оскарження постанови апеляційного суду про забезпечення позову за наслідками перегляду ухвали про відмову у такому забезпеченні
      11. Апеляційний суд переглянув ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову та прийняв постанову, згідно з якою цю ухвалу скасував і вжив заходи забезпечення позову, наклавши арешт на ј частину будинку, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що постанова апеляційного суду про забезпечення позову, прийнята за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, не може бути предметом касаційного перегляду. Велика Палата Верховного Суду з цим не погоджується.
      12. Відповідно до частини другої статті 352 ЦПК України у редакції, що була чинною на час апеляційного оскарження ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року, ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 353 цього кодексу.У частині першій останньої є відповідний перелік ухвал суду першої інстанції. Згідно з ним окремо від рішення суду в апеляційному порядку можна оскаржити ухвали суду першої інстанції, зокрема, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову (пункт 3), скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову (пункт 4).
      13. Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами статті 35 і глави 9 розділу III ЦПК України з особливостями, зазначеними у статті 382 цього кодексу. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим кодексом, вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції (частини перша та друга статті 381 ЦПК України).
      14. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.Перелік судових рішень, що можуть бути оскаржені в касаційному порядку, наведений у частині першій статті 389 ЦПК України. Так, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема: 1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті (які не підлягають касаційному оскарженню); 2) ухвали суду першої інстанції, вказані, зокрема, у пункті 3 частини першої статті 353 цього кодексу (щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову), після їх перегляду в апеляційному порядку; 3) ухвали суду апеляційної інстанції, зокрема, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення.
      15. Пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України звужує перелік об`єктів касаційного оскарження порівняно з переліком об`єктів оскарження апеляційного. Тому не всі ухвали суду першої інстанції, які можна оскаржити окремо від рішення суду в апеляційному порядку, можна оскаржити окремо від рішення суду і в касаційному порядку. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим поширення пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України на всі постанови апеляційного суду, прийняті за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, але не можуть бути оскаржені в касаційному порядку.
      16. Оскільки на ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову після її перегляду в апеляційному порядку за змістом пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України можна подати касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що і прийняту за результатами перегляду вказаної ухвали постанову суду апеляційної інстанції, який таку ухвалу залишив без змін, теж можна оскаржити до суду касаційної інстанції.
      17. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на відсутність у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України серед ухвал суду першої інстанції, які підлягають касаційному оскарженню, ухвали цього суду про відмову у забезпеченні позову (пункт 4 частини першої статті 353 ЦПК України), неможливим є як касаційне оскарження такої ухвали, так і касаційне оскарження постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін. Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду першої інстанції за наявності для цього підстав.
      18. У частині першій статті 353 ЦПК України серед об`єктів апеляційного оскарження виокремлені ухвали щодо забезпечення позову (пункт 3) і щодо відмови у забезпеченні позову (пункт 4). Тобто, за змістом зазначеного припису ухвалою щодо забезпечення позову є ухвала про таке забезпечення, а ухвалою щодо відмови у забезпеченні позову - ухвала про відмову у такому забезпеченні. Аналогічно згідно з пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України у касаційному порядку можливо оскаржити, зокрема, ухвалу суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, тобто про таке забезпечення, і неможливо оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції щодо відмови у забезпеченні позову, тобто про таку відмову. Іншими словами, у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції, яка передбачає вжиття заходів забезпечення позову. Тоді як ухвала, згідно з якою апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, касаційному оскарженню не підлягає.Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду апеляційної інстанції за наявності для цього підстав.
      19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що одними із основних засад (принципів) цивільного судочинства є верховенство права, змагальність сторін і рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом (пункти 1, 2 і 4 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 129 Конституції України, частина перша статті 10 ЦПК України), одним із проявів якого є гарантування права на справедливий суд (справедливої судової процедури). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Така рівність прав гарантується, зокрема, тим, що у випадку вжиття заходів забезпечення позову за заявою позивача, судове рішення, яким вжиті такі заходи забезпечення позову, може оскаржити відповідачка. Причому для гарантій рівності сторін, змагальності та справедливої судової процедури важливо, щоби така можливість оскарження була як у випадку вжиття заходів забезпечення позову у суді першої інстанції, так і у випадку такого вжиття в апеляційному суді. Якщо допустити, що у касаційному порядку може бути оскаржена ухвала апеляційного суду про вжиття заходів забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України) та не може бути оскаржена постанова цього суду, згідно з якою скасована ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову та вжиті заходи такого забезпечення, дія принципів верховенства права, змагальності та рівності сторін буде обмеженою.
      20. Забезпечення позову є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів, насамперед, відповідача в інтересах забезпечення належного виконання в майбутньому рішення суду щодо суті спору. Незважаючи на відмінність форми судового рішення, в якій апеляційний суд може вирішити питання про забезпечення позову, за юридичними наслідками постанова апеляційного суду, згідно з якою він скасував ухвалу суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову та вжив певні заходи забезпечення позову, а також ухвала суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлена за наслідками розгляду відповідної заяви учасника справи, не відрізняються.
      21. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки процесуальний закон допускає можливість касаційного оскарження ухвали апеляційного суду про вжиття заходів забезпечення позову, то неможливість касаційного оскарження постанов апеляційного суду про вжиття заходів забезпечення позову лише на тій підставі, що не може бути оскаржена у касаційному порядку за пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України переглянута апеляційним судом ухвала суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову (яку відповідачка у цій справі і не оскаржує), не відповідатиме основним засадам (принципам) цивільного судочинства. Таке застосування приписів ЦПК України, за якого право на касаційне оскарження постанови апеляційного суду, прийнятої за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції, не залежить від того, чи забезпечив позов апеляційний суд, а залежить від того, чи зробив це суд першої інстанції, може на тривалий час позбавити відповідача чи інших осіб, прав, свобод або інтересів яких стосуються вжиті апеляційним судом заходи забезпечення позову, можливості судового контролю над цією постановою апеляційного суду. Більше того, за означеного підходу, якщо позов забезпечив суд першої інстанції, відповідач чи інші особи, прав, свобод або інтересів яких стосуються вжиті цим судом заходи такого забезпечення, мають право як апеляційного оскарження вказаного судового рішення, так і касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, який залишив в силі ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову. Натомість, не матимуть права оскарження, якщо суд першої інстанції позов не забезпечив, а його ухвалу скасував апеляційний суд і вжив заходи забезпечення позову.
      22. Тому Велика Палата Верховного Суду не може погодитися із тим, що, як зазначив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 18 травня 2020 року, визначальним для можливості касаційного оскарження є не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав саме ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яку після апеляційного перегляду можна оскаржити в касаційному порядку. Велика Палата Верховного Суду вважає, що до касаційного суду також можна оскаржити постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, прийняті за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.
      23. Оскільки за змістом пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України відсутня процесуальна можливість оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у забезпеченні позову, так само неможливим є касаційне оскарження постанови суду апеляційної інстанції, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви. Таке обмеження не позбавляє учасника справи права на повторне звернення із заявою про забезпечення позову до суду першої інстанції за наявності для цього підстав.
      24. З огляду на викладене у касаційному порядку можна оскаржити не тільки ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та прийняту за результатами її перегляду постанову апеляційного суду про залишення цієї ухвали без змін, але й постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову. Обмеження права на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду про відмову у забезпеченні позову, постанови суду апеляційного суду, згідно з якою відмовлено у забезпеченні позову за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову чи залишено без змін ухвалу суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, не нівелюють для учасника справи можливості доступу до суду та не ускладнюють йому цей доступ настільки, щоби завдати шкоди самій суті цього права.
      (1.2) Щодо відступу від висновку Верховного Суду
      25. Згідно з постановою від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 Велика Палата Верховного Суду залишила без змін постанову Київського апеляційного суду від 5 вересня 2019 року про задоволення заяви фізичної особи про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову. В ухвалі від 18 травня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав про наявність підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18. Проте з огляду на сформульовані вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від її попереднього висновку немає.
      26. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      27. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц(пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59)).
      28. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 755/10786/16-ц сформулював висновок, згідно з яким визначальним при вирішенні питання про можливість касаційного оскарження є не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яка після апеляційного перегляду може бути оскаржена в касаційному порядку.
      29. З огляду на висновки щодо застосування норм процесуального права, сформульовані у цій постанові у справі № 753/22860/17, а також на невідповідність висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18, тому висновку, який сформулював Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від15 травня 2019 року у справі № 755/10786/16-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що слід відступити від зазначеного висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
      30. Критерієм для касаційного оскарження постанов апеляційного суду за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про забезпечення позову або про відмову у такому забезпеченні є зміст дій апеляційного суду, а саме те, чи підтримав він висновки суду першої інстанції про забезпечення позову, або чи забезпечив позов за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо на питання відповісти ствердно, відповідні постанови апеляційного суду можуть бути предметом касаційного оскарження. Іншими словами, крім ухвали суду апеляційної інстанції про забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України), у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та постанову апеляційного суду про залишення зазначеної ухвали без змін, а також постанову апеляційного суду про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо апеляційний суд погодився з відмовою суду першої інстанції у забезпеченні позову чи скасував вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову, учасник справи, який подавав заяву про вжиття таких заходів до суду першої інстанції, за наявності підстав не позбавлений можливості знову подати відповідну заяву до цього суду.
      (1.3) Щодо вжиття заходів забезпечення позову у цій справі
      31. Позивач звернувся із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на будинок. Мотивував заяву, зокрема, тим, що відповідачка може розпорядитися будинком, і це у разі задоволення позовних вимог утруднить виконання судового рішення.
      32. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке:
      32.1. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивача, а ІНФОРМАЦІЯ_5 - його батько. Після смерті батьків залишилася спадщина - будинок, що належав батькові позивача на праві приватної власності згідно зі свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння, виданим 26 квітня 1974 року на підставі рішення виконавчого комітету Дарницької районної Ради депутатів трудящих від 25 березня 1974 року № 209.
      32.2. 2 серпня 1999 року батько позивача склав заповіт, яким заповів все належне йому на день смерті майно в рівних частинах позивачу та відповідачці, а 16 жовтня 2003 року - інший заповіт, яким заповів все належне йому на день смерті майно відповідачці. 19 січня 2018 року відповідачка отримала свідоцтво про право на спадщину на будинок.
      33. Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачені статтею 150цього кодексу заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      34. У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення (частини сьома та восьма статті 158 ЦПК України).
      35. Отже, за змістом наведених вище приписів умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.
      36. Позов забезпечується, зокрема, шляхом накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України). Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України). Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
      37. Цей спір стосується, зокрема, майнових прав на ј частину будинку. Апеляційний суд встановив, що відповідачка під час розгляду справи зареєструвала право власності на будинок. Тому через ризик його відчуження на користь третіх осіб невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту ј частини будинку може істотно ускладнити ефективний захист прав позивача у випадку задоволення його позову. Те, що відповідачка проживає у будинку впродовж десяти років і після державної реєстрації її права власності на нього ще не вчинила дії, що могли би підтвердити намір відчужити будинок, зокрема, не зверталася до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж, не спростовують висновки апеляційного суду про наявність у відповідачки як в одноособового власника можливості вільно розпорядитись будинком, якщо не вжити заходи забезпечення позову. Крім того, той вид забезпечення позову, який застосував апеляційний суд, є домірним заявленим позовним вимогам. Немає підстав вважати, що застосування такого заходу призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки будинок залишається в її володінні та користуванні, а можливість розпоряджатися обмежується на певний час лише щодо частини, якої стосується спір.
      38. Ініціювання позивачем інших судових справ із вимогами до відповідачки та розгляд судами тих справ, які відповідачка вважає подібними до справи № 753/22860/17, за визначених процесуальним законом умов можуть зумовлювати настання інших процесуальних наслідків, ніж відмова у задоволенні заяви про забезпечення позову. Підстав вважати, що позивач зловживає правом на звернення із такою заявою у Великої Палати Верховного Суду немає.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      39. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      40. Оскільки відповідачка подала касаційну скаргу у жовтні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржене рішення апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      41. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      42. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року).
      43. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанова Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року прийнята з додержанням норм процесуального права. А тому її слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      44. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
      45. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідачку.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      46. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема: 1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані, зокрема, у пункті 3 частини першої статті 353 цього кодексу (щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову), після їх перегляду в апеляційному порядку; 3) ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення (частина перша статті 389 ЦПК України).
      47. До суду касаційної інстанції можна оскаржити як ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову після її перегляду в апеляційному порядку, так і прийняту за результатами перегляду вказаної ухвали постанову суду апеляційної інстанції, який таку ухвалу залишив без змін. Крім того, у касаційному порядку можливо оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції, яка передбачає вжиття заходів забезпечення позову, а також постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову.
      48. Критерієм для касаційного оскарження постанов апеляційного суду за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про забезпечення позову або про відмову у такому забезпеченні є зміст дій апеляційного суду, а саме те, чи підтримав він висновки суду першої інстанції про забезпечення позову, або чи забезпечив позов за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо на питання відповісти ствердно, відповідні постанови апеляційного суду можуть бути предметом касаційного оскарження.
      49. Неможливим є касаційне оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін, ухвали апеляційного суду, згідно з якою він відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, а також постанови апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
      2. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 92270719
    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      єдиний унікальний номер справи 761/36592/19
      номер апеляційного провадження: 22-ц/824/103/2020
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 липня 2020 року
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
      судді - доповідача Білич І.М.
      суддів Сержанюк А.С., Іванченка М.М.
      при секретарі Кемському В.В.
      розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» - Галаса Павла Васильовича на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року, постановлену під головуванням судді Шевченківського районного суду міста Києва Піхур О.В.,
      у цивільній справі №761/36592/19 за заявою про вжиття заходів забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Сороки Валерія Миколайовича, ОСОБА_2 треті особи: Акціонерне товариство «Укрсоцбанк», ОСОБА_3 , про визнання протиправним, скасування рішення та витребування майна з чужого незаконного володіння.
      в с т а н о в и л а:
      У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправним,і скасування рішення та витребування майна з чужого незаконного володіння, за яким: просила визнати незаконними дії державного реєстратора щодо проведення 27.05.2019 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк»; визнати протиправним та скасувати відповідне рішення державного реєстратора, а також витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь позивача зазначену квартиру.
      Разом з поданням позову ОСОБА_1 було заявлено клопотання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно (квартиру). З посиланням на те, що невжиття обраного позивачем заходу забезпечення позову може утруднити виконання майбутнього рішення суду, оскільки відповідач має безперешкодну змогу відчужити зазначену квартиру.
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року заяву задоволено. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_2 .
      Не погодившись з ухвалою, представник АТ «Укрсоцбанк» подав апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої просив її скасувати та постановити нову, якою відмовити у задоволені клопотання про забезпечення позову.
      Посилаючись на недоведеність позивачем того, що невжиття обраного ним заходу забезпечення позову ускладнить або зробить неможливим виконання майбутнього рішення суду. Вказуючи також при цьому на безпідставність невжиття судом заходів зустрічного забезпечення.
      На час перебування даної справи в суді апеляційної інстанції, на адресу останнього представником АТ «Альфа-Банк» було подано клопотання про заміну сторони правонаступником в порядку положень ст. 55 ЦПК України, а саме АТ «Укрсоцбанк» його правонаступником -Акціонерне товаристо «Альфа -Банк» виходячи з того, що 10 вересня 2019 року Загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» та єдиним акціонером АТ «Укрсоцбанк» затверджено рішення про реорганізацію АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк».
      Таким чином, 15 жовтня 2019 року відповідно до п.п. »г» п.11 ч. 4 ст.1 Закону України «Про спрощення процедур реорганізації та капіталізації банків» п.п.3.1, 5.3, Постанови Правління НБУ № 189 від 27.06.2008 року «Про затвердження положення про особливості реорганізації банку за рішенням його власників» було затверджено Передавальний акт, у відповідності до якого АТ «Альфа -Банк» у порядку правонаступництва набуває всіх прав за переданими йому активами ( включаючи права за договором забезпечення, у тому числі поруки), а також набув обов`язків боржника за вимогами кредиторів ( вкладників) за переданими зобов`язаннями без необхідності внесення змін до відповідних договорів.
      Колегія суддів вважає, що заявлене клопотання не може бути вирішено судом апеляційної інстанції, так як даний суд не здійснює розгляд справи по суті, а вирішує питання проміжкової процесуальної дії - перегляд ухвали про забезпечення позову.
      Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» будучи повідомленим про розгляд справи в установленому законом порядку, до початку розгляду справи подало до суду заяву щодо можливого розгляду справи за відсутності їх представника. Зазначивши про підтримання поданої апеляційної скарги з підстав викладених у ній.
      Інші учасники справи про день і час її розгляду повідомлялися належним чином у встановленому законом порядку. В судове засідання не з`явилися, поважність причин неявки суду не повідомили.
      Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у їх відсутність в силу вимог ст. 372 ЦПК України.
      Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
      Відповідно до ст. 149 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів, щодо охорони матеріально - правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
      За змістом ч. 3 ст. 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
      Згідно п.1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
      Задовольняючи вимоги заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, виходив з того, що незабезпечення позову в обраний позивачем спосіб може призвести до утруднення виконання рішення суду в майбутньому.
      Зокрема, судом накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка є безпосереднім предметом даного спору, оскільки позивачем заявлено вимоги про витребування на свою користь вказаного нерухомого майна. У випадку відчуження ОСОБА_2 спірної квартири виконання можливого рішення суду про витребування від неї на користь ОСОБА_1 спірної квартири буде унеможливлене.
      Не можуть бути підставою для скасування судового рішення, на думку колегії суддів, доводи апеляційної скарги в частині того, що дії АТ «Укрсоцбанк» щодо оформлення в позасудовому порядку права власності на спірну квартиру відповідали вимогам закону та укладеному між сторонами договору іпотеки. Оскільки відповідні обставини підлягають встановленню судом під час вирішення спору по суті, а не на стадії забезпечення позову.
      Доводи апеляційної скарги щодо не вжиття судом першої інстанції заходів зустрічного забезпечення в справі, не ґрунтуються на нормах процесуального права. Так як в силу ч. 1 ст. 154 ЦПК України застосування інституту зустрічного забезпечення, окрім випадків передбачених частиною 3 цієї статті, є правом, а не обов`язком суду.
      При цьому, обставини для обов`язкового зустрічного забезпечення, передбачені ч. 3 ст. 154 ЦПК України, при розгляді заяви в даній справі не встановлені.
      Що в свою чергу, не позбавляє заявника права звернутися до суду першої інстанції з вмотивованим клопотанням про застосування зустрічного забезпечення в порядку ч. 6 ст. 154 ЦПК України.
      Крім того, вжиті заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер, діють до набрання рішенням суду по даній справі законної сили та спрямовані виключно на забезпечення можливості виконання такого рішення у майбутньому, не порушуючи законних прав та інтересів відповідача.
      З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду постановлена з дотриманням норм процесуального права і підстав для її скасування з доводів викладених у апеляційній скарзі нема.
      Керуючись ст.ст. 368, 372,374,375, 381-384, 387 ЦПК України, колегія суддів,-
      п о с т а н о в и л а :
      Апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» - Галаса Павла Васильовича залишити без задоволення.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
      Повний текст постанови складено 15 липня 2020 року.
      Суддя-доповідач:
      Судді:
      Джерело: ЄДРСР 90436297