Постанова КАС про зупинення стягнення за виконавчим написом ПНІФМНО Личука на користь ФК Приватні інвестиції до набрання законної сили рішення у справі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 червня 2021 року місто Київ

справа № 761/34739/20

апеляційне провадження № 22-ц/824/3848/2021

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача - Головачова Я.В.,

суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.

за участю секретаря судового засідання: Коцюрби Л.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Савицького О.А. від 2 листопада 2020 року у справі за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Тарас Володимирович, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Русецький Павло Сергійович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,

в с т а н о в и в :

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", у якому просила визнати виконавчий напис № 3980 від 22 вересня 2020 року, вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. про стягнення на користь ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" заборгованість в сумі 239 583 доларів США, що виникла за договором про надання споживчого кредиту № 2619/0408/88-012 від 24 квітня 2008 року, з усіма додатками та додатковими угодами, який укладено між ВАТ"Сведбанк" та ОСОБА_1 .

Разом з позовною заявою ОСОБА_1 подано заяву про забезпечення позову, у якій просила зупинити стягнення за виконавчим написом№ 3980 від 22 вересня 2020 року, вчиненим приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В.

Заява мотивована тим, що оскаржуваний виконавчий напис пред`явлено до примусового виконання і постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Русецьким П.С. від 30 вересня 2020 року відкрито виконавче провадження № 63166038. Також приватним виконавцем звернуто стягнення на її заробітну плату.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 2 листопада 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

Судове рішення мотивована тим, що зупинення стягнення за виконавчим написом, за своїм змістом, є тотожним задоволенню заявленим позовним вимогам, без розгляду спору по суті, а тому обраний заявником спосіб забезпечення позову є недопустимим.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Скаржник зазначає, що суд не звернув увагу на положення пункту 6 частини 1 статті 150 ЦПК України, яким чітко передбачено можливість зупинення стягнення за виконавчим документом, у випадку його оскарження в судовому порядку. Крім того, забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису є адекватним та ефективним способом забезпечення позову, оскільки приватним виконавцем вже вчиняються дії з його примусового виконання, що у випадку задоволення позову утруднить відновлення порушених прав позивача.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Відзиви на апеляційну скаргу учасники справи не подали.

Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній підстав та просив її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися про дату, час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. З урахуванням положень частини 2 статі 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом установлено, що 24 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2619/0408/88-012, відповідно умов якого ОСОБА_1 надано кредит в розмірі 125 500 доларів США на строк до 24 квітня 2018 року.

5 лютого 2020 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором № 2619/0408/88-012 від 24 квітня 2008 року, укладеного між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1

22 вересня 2020 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. було вчинено виконавчий напис № 3980 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" заборгованості за кредитним договором № 2619/0408/88-012 від 24 квітня 2008 року в розмірі 239 583, 73 доларів США.

30 вересня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Русецьким П.С. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 63166038 з примусового виконання виконавчого напису № 3980 від 22 вересня 2020 року, вчиненого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В.В цей же день приватним виконавцем винесено постанови про стягнення з боржника ОСОБА_1 основної винагороди; про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження; про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

Позиція суду апеляційної інстанції

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленої ухвали в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин 1-2 статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи може вжити заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 150 ЦПК України позов дозволяється забезпечувати шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.

При цьому види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина 3 статті 150 ЦПК України).

Як убачається з роз`яснень, викладених у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 2 грудня 2006 року "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб`єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.

При цьому, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Аналізуючи наведені процесуальні норми, обставини справи, вбачається, що забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог у справі.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості забезпечення позову з урахуванням співмірності із заявленими вимогами, відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам, збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників процесу.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Т.В., приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Русецький П.С., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Позов обґрунтовано тим, що виконавчий напис вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. з порушенням вимог закону.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що зупинення стягнення за виконавчим документом вирішує позовні вимоги по суті, оскільки такий вид забезпечення позову чітко передбачений цивільним процесуальним законом.

Так, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 150 ЦПК України позов забезпечується шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.

У даній справі між сторонами виник спір щодо правомірності вчиненого приватним нотаріусом виконавчого напису щодо стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором.

Оскільки між заходом забезпечення позову і предметом позову існує безпосередній зв`язок, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для зупинення стягнення на підставі виконавчого напису, оскільки невжиття таких заходів може призвести до утруднення повернення сторін спору у попередній стан.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18, відповідно до якої колегія суддів дійшла висновку, що застосування заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису, вчиненого приватним нотаріусом, яким звернено стягнення на майно, та встановлення заборони на здійснення будь-яких дій відносно виконання такого виконавчого напису є адекватним та ефективним способом забезпечення позову про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Таким чином, ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом зупинення стягнення за виконавчим написом № 3980, вчиненим приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. від 22 вересня 2020 року.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 2 листопада 2020 року скасувати і ухвалити нове судове рішення наступного змісту.

Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнити.

Зупинити стягнення за виконавчим написом приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Личука Тараса Володимировича від 22 вересня 2020 року, зареєстрованого у реєстрі за номером 3980, до набрання законної сили рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Тарас Володимирович, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Русецький Павло Сергійович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

За даною ухвалою стягувачем є ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ; боржником: товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції", ЄДРПОУ 37356981, адреса: місто Київ, вулиця Жамбила Жабаєва, 7.

Строк пред`явлення до виконання 3 (три) роки.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 15 червня 2021 року.

Головуючий

Судді:

Джерело: ЄДРСР 97745246

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Це наша справа. Дуже приємно, що суд апеляційної інстанції все ж дослухався до наших аргументі й захистив особу від неправомірних дій приватного нотаріуса та фінансової компанії.

Суд зазначив, що відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що зупинення стягнення за виконавчим документом вирішує позовні вимоги по суті, оскільки такий вид забезпечення позову чітко передбачений цивільним процесуальним законом.

Так, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 150 ЦПК України позов забезпечується шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.

У даній справі між сторонами виник спір щодо правомірності вчиненого приватним нотаріусом виконавчого напису щодо стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором.

Оскільки між заходом забезпечення позову і предметом позову існує безпосередній зв`язок, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для зупинення стягнення на підставі виконавчого напису, оскільки невжиття таких заходів може призвести до утруднення повернення сторін спору у попередній стан.

  • Like 2
Link to comment
Share on other sites

14 часов назад, Vladimir AB сказал:

Помічник(ця) лоханувся(лась).

Скорее всего, похоже на то...)

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      18 травня 2021 року
      м . Київ
      Справа № 914/1570/20
      Провадження № 12-90гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Роберт Бош» (Robert Bosch Gesellschaft mit beschrankter Haftung; далі - ТОВ «Роберт Бош») на постанову Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року, ухвалену за результатами розгляду заяви ТОВ «Роберт Бош» про забезпечення позову, у справі № 914/1570/20 за позовом ТОВ «Роберт Бош» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ленлайс» (далі - ТОВ «Ленлайс») про захист прав інтелектуальної власності.
      Історія справи
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У червні 2020 року ТОВ «Роберт Бош» звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до ТОВ «Ленлайс» про захист прав інтелектуальної власності. Позивач просив заборонити ТОВ «Ленлайс» використовувати знак для товарів і послуг «BOSCH» за свідоцтвом України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг «BOSCH» та заборонити ТОВ «Ленлайс» імпорт та продаж товарів із нанесеним знаком для товарів і послуг «BOSCH», вказаних у митних деклараціях типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/038936 від 11 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/040590 від 17 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/041786 від 22 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/042619 від 24 червня 2020 року.
      1.2. Також позивач звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, у якій просив зупинити митне оформлення товарів та заборонити Галицькій митниці Держмитслужби здійснювати митне оформлення товарів, що містять об`єкт інтелектуальної власності - знак для товарів і послуг «BOSCH», отримувачем яких є ТОВ «Ленлайс», та вказаних у вищезазначених митних деклараціях. Заяву мотивовано тим, що виконання ймовірного рішення суду про задоволення позову є можливим виключно за умови зупинення митного оформлення товару на строк розгляду цієї справи, в іншому випадку відповідач завершить митне оформлення товару і останній буде випущений у вільний обіг. Заявник наголошував, що товар з огляду на його кількість ввозиться з метою перепродажу, тому є достатні підстави вважати, що товар буде перепроданий, що унеможливить виконання рішення суду.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 2 липня 2020 року задоволено заяву ТОВ «Роберт Бош» про забезпечення позову та вжито заходів до забезпечення позову шляхом заборони Галицькій митниці Держмитслужби здійснювати митне оформлення товарів, що містять об`єкт інтелектуальної власності - знак для товарів і послуг «BOSCH», отримувачем яких є ТОВ «Ленлайс», та вказаних у митних деклараціях типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/038936 від 11 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/040590 від 17 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/041786 від 22 червня 2020 року, типу ІМ 40 ДЕ № UA209170/2020/042619 від 24 червня 2020 року, до набрання рішенням у справі законної сили.
      2.2. Суд дійшов висновку, що невжиття заходів забезпечення позову у випадку задоволення позовних вимог призведе до порушення прав інтелектуальної власності позивача, а відсутність відповідної ухвали про забезпечення позову надасть можливість відповідачу провести митне оформлення товару з ознаками контрафактності та використовувати його у господарській діяльності, що унеможливить ефективний захист прав позивача та в подальшому виконання рішення суду.
      2.3. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року ухвалу Господарського суду Львівської області від 2 липня 2020 року скасовано; відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Роберт Бош» про забезпечення позову у справі № 914/1570/20.
      2.4. Суд апеляційної інстанції вказав, що висновок місцевого господарського суду стосовно наявності правових підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову є передчасним, оскільки заявник не надав будь - яких доказів на підтвердження своїх доводів про те, що спірний товар ввозиться в Україну з метою перепродажу, разом з тим з матеріалів справи вбачається, що товари, на які встановлено заборону, придбані відповідачем на території Республіки Польща і у момент продажу ці товари перебували у цивільному обороті на вказаній території. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що господарський суд, здійснивши забезпечення позову, фактично унеможливив імпорт товару та його вільний обіг на території України, крім того, вказані дії є тотожними задоволенню вимог позову, тобто його вирішенню по суті.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1 У листопаді 2020 року ТОВ «Роберт Бош» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року та залишити в силі ухвалу Господарського суду Львівської області від 2 липня 2020 року про забезпечення позову.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги позивач вказав, зокрема, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги статей 137, 140 та частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вийшов за межі апеляційного перегляду, надаючи оцінку фактам, які можуть оцінюватися виключно під час розгляду справи по суті, разом з тим розгляд справи по суті ще не відбувся. Натомість суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що забезпечення позову безпосередньо пов`язане з позовними вимогами, а невжиття заходів забезпечення позову у випадку задоволення позову ускладнить поновлення прав заявника.
      4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Роберт Бош» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 15 грудня 2020 року справу № 914/1570/20 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у рішенні Великої Палати Верховного Суду зі справи № 753/22860/17 у подібних правовідносинах, щодо неможливості касаційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін, ухвали апеляційного суду, згідно з якою він відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, а також постанови апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви.
      4.3. На думку суду, правова позиція у справі № 753/22860/17 щодо обмеження права на касаційне оскарження рішень про забезпечення позову, з огляду виключно на його юридичний зміст (а саме неможливості касаційного оскарження судового рішення суду першої або апеляційної інстанції, яким фактично відмовлено в забезпеченні позову) у даному випадку може розглядатись як обмеження права позивача на перегляд такого рішення. Вказане зумовлює виникнення ситуації, за якої відповідач має перевагу щодо здійснення судового контролю стосовно рішення про забезпечення позову тоді як особа, за заявою якої було вжито забезпечувальні заходи місцевим судом, а в подальшому апеляційний суд їх скасував або ж прийняв ухвалу про відмову в забезпеченні позову, такої можливості позбавляється, незважаючи на пряму вказівку чинного процесуального законодавства (пункти 3, 4 частини першої статті 255, пункти 2, 3 частини першої статті 287 ГПК України).
      4.4. Крім того, обґрунтовуючи необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що наведений Великою Палатою Верховного Суду у цій справі критерій для визначення можливості чи неможливості касаційного оскарження з огляду на застосовану конструкцію формулювання та його процесуальний характер є абсолютним та має застосуватися у всіх випадках, не враховуючи наявності чи відсутності інших критеріїв, згідно з якими визначається подібність правовідносин.
      4.5. Тож Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що з урахуванням специфіки правовідносин у сфері інтелектуальної власності відповідно до пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України постанова апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви, підлягає перегляду, а отже, існують підстави відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17.
      4.6. Крім того, колегія суддів зазначила, що справа № 914/1570/20 містить виключну правову проблему з огляду на особливості правового регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної власності.
      4.7. Ухвалою від 24 грудня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 914/1570/20 та призначила її розгляд у судовому засіданні без повідомлення учасників справи.
      5. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду
      5.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо права на касаційне оскарження
      5.2. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.
      5.3. Право на розгляд справи означає право особи звернутися за захистом до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Обов`язковою умовою дотримання цього права є те, що особі має бути забезпечена можливість реалізації зазначених прав без будь-яких обмежень, перешкод чи ускладнень. Можливість людини без перепон одержати судовий захист є головним змістовим аспектом поняття доступу до правосуддя.
      5.4. Водночас Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06).
      5.5. Відповідні положення Конвенції відображено у статті 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищає суд; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      5.6. Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, одним із проявів якого є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (частина перша статті 129 Конституції України).
      5.7. За частиною другою статті 282 ГПК України постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом.
      5.8. Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими ЄСПЛ у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції (Levages Prestations Services v. France) від 23 жовтня 1996 року та «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» (Brualla Gomez de la Torre v. Spain) від 19 грудня 1997 року, згідно з якими умови прийнятності касаційної скарги відповідно до норм законодавства можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
      5.9. Щодо забезпечення права на касаційне оскарження ЄСПЛ неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання остаточного характеру судового рішення. Це означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового судового рішення лише через те, що вона хоче нового розгляду та вирішення розглянутої судом справи. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду справ мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства. Перегляд справи не має замінювати апеляцію, а можливість існування 2-х різних поглядів на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки з цього правила можуть бути лише у разі наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (пункт 40 рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України»).
      5.10. Тому встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення.
      5.11. Водночас ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на недосконалість чинного законодавства України та необхідність дотримуватися принципу правової визначеності в питаннях чіткості закону. Так, у пункті 46 рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі «Корецький та інші проти України» було зазначено, що навіть припускаючи, що положення закону були правильно розтлумачені судами й таке втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів «передбачений законом» у пункті 2 статті 11 Конвенції не тільки вимагає, щоб дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, але також містить вимогу щодо якості закону.
      5.12. У пункті 47 цього ж рішення ЄСПЛ зазначає, що закон має бути доступний для конкретної особи та достатньо чітко сформульований, щоб вона могла, якщо це необхідно, за допомогою кваліфікованих радників передбачити в розумних межах виходячи з обставин справи ті наслідки, які може спричинити означена дія. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права - одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією. Відповідно, закон має достатньо чітко визначати межі такої дискреції та порядок її реалізації. Ступінь необхідної чіткості національного законодавства, яке безперечно не може передбачити всі можливі випадки, значно залежить від того, яке саме питання розглядається, від сфери, яку це законодавство регулює, а також від кількості та статусу осіб, яких воно стосується.
      5.13. Відповідно до пункту 170 рішення ЄСПЛ від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» формулювання національного законодавства повинне бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, які вплинуть на їхні конвенційні права (пункт 39 рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «С.G. та інші проти Болгарії»). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій у цьому контексті є необхідним.
      5.14. У Рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абз. 8 пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» зазначається, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
      5.15. Комітет міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації стосовно введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних та торгових справах № R(95)5 від 7 лютого 1995 року рекомендував державам-членам вживати заходів щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, стосовно запобігання будь-яким зловживанням системою оскарження.
      5.16. Отже, враховуючи позицію ЄСПЛ про те, що обмеження права на касацію лежить у площині внутрішнього регулювання кожної держави, яка має право вирішувати це питання на власний розсуд, а також що введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
      5.17. Однак право на доступ до суду може порушуватись нечітким, незрозумілим визначенням у законі таких процесуальних критеріїв щодо допуску до перегляду судового рішення касаційним судом, що спричиняє розбіжності у розумінні та застосуванні норми закону.
      5.18. Частиною другою статті 129 Конституції України в редакції, чинній до 29 вересня 2016 року, передбачалося забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8).
      5.19. Відповідно положення процесуальних кодексів щодо забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду містили вказівку на випадки, у яких рішення суду не може бути предметом відповідної перевірки.
      5.20. Як уже зазначалося вище, за статтею 129 Конституції Українив чинній редакції до основних засад судочинства належить забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (частина перша статті 129 Конституції України).
      5.21. Тож тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів.
      5.22. Відповідно предметом аналізу Великої Палати Верховного Суду є передусім те, які зміни відбулися у процесуальному законодавстві після зміни конституційної моделі інституту касаційного оскарження та чи є процесуальні норми, які визначають право на касаційне оскарження ухвал та порядок його реалізації чіткими, зрозумілими, що не викликають їх неоднозначного тлумачення та застосування.
      6. Процесуальне законодавство щодо порядку касаційного оскарження судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви про забезпечення позову в судах першої та апеляційної інстанцій
      6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 грудня 2020 року справу № 914/1570/20 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказуючи про необхідність при розгляді касаційної скарги в порядку господарського судочинства (тобто за приписами ГПК України) відступити від правового висновку, викладеного у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду у справі № 753/22860/17 у межах застосування приписів цивільного процесуального законодавства, викладених у Цивільному процесуальному кодексу України (далі - ЦПК України), щодо неможливості касаційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін, ухвали апеляційного суду, згідно з якою він відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, а також постанови апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви. В ухвалі йдеться також про особливості правового регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної власності, у зв`язку з чим і запроваджувалася можливість вжиття в судовому порядку процесуальних дій до подання позову.
      6.2. У зв`язку з цим для з`ясування подібності правовідносин Велика Палата Верховного Суду аналізує положення відповідних процесуальних норм ГПК України, ЦПК України та Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) щодо порядку здійснення апеляційного та касаційного оскарження як у чинній редакції, так і в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року.
      Аналіз положень процесуальних кодексів (ГПК України, ЦПК України, КАС України) у редакції, чинній до 14 грудня 2017 року
      6.3. До прийняття чинної редакції ГПК України у господарському процесі з 2003 року існувала така процесуальна дія, як вжиття запобіжних заходів до пред`явлення позову (статті 43-1 - 43-10 ГПК України), за змістом якої особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, мала право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття передбачених статтею 43-2 цього Кодексу запобіжних заходів до подання позову. За частиною першою статті 43-8цього Кодексу на ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування могло бути подано апеляційну скаргу.
      6.4. Можливість здійснення відповідних процесуальних дій до подання позову була запроваджена також у цивільному судочинстві (статті 62-1 - 62-11 ЦПК України в редакції, чинній до 31 серпня 2005 року, статті 133-135, частина четверта статті 151 ЦПК України в редакції, чинній з 1 вересня 2005 року до 14 грудня 2017 року).
      6.5. Водночас ГПК України передбачав таку процесуальну дію, як вжиття заходів до забезпечення позову на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду (статті 66 - 68 ГПК України у відповідній редакції), а частина третя статті 67 ГПК Українипередбачала оскарження ухвали про забезпечення позову.
      6.6. Відповідно за приписами статті 106 ГПК України окремо від рішення місцевого господарського суду могли бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали місцевого господарського суду, зокрема, про вжиття запобіжних заходів, відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів, зміну чи скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів, про забезпечення позову, скасування забезпечення позову (пункти 1 та 5 частини першої цієї статті).
      6.7. Щодо касаційного оскарження, то за частиною першою статті 111-13 ГПК України ухвали місцевого та апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених частиною першою статті 106 цього Кодексу.
      6.8. Відповідно стаття 107 цієї ж редакції ГПК України передбачала касаційне оскарження ухвал місцевого господарського суду, зазначених у частині першій статті 106 цього Кодексу (в тому числі ухвал про забезпечення позову, скасування забезпечення позову (пункт 5 частини першої статті 106 ГПК України)), після їх перегляду в апеляційному порядку та постанов апеляційного господарського суду, ухвалених за результатами апеляційного розгляду.
      6.9. Процедура вжиття заходів забезпечення позову у ЦПК України була врегульована приписами статей 151 - 155 цього Кодексу.
      6.10. За приписами частини першої статті 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодозабезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову (пункт 2 частини першої статті 293 цього Кодексу).
      6.11. Офіційне тлумачення положення пункту 2 частини першої статті 293 ЦПК України було надано в Рішенні Конституційного Суду № 12-рп/2010 від 28 квітня 2010 року, за висновками якого «…окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову».
      6.12. Щодо здійснення касаційного оскарження, то за статтею 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29, 31-33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      6.13. Цей перелік не передбачав касаційного оскарження ухвал за пунктом 2 частини першої статті 293 ЦПК України, як і (на відміну від ГПК України) не містив окремої вказівки щодо оскарження ухвал суду апеляційної інстанції, ухвалених за результатами апеляційного розгляду судових рішень суду першої інстанції в порядку статті 307 ЦПК України, не відмежовував такі ухвали суду апеляційної інстанції від процесуальних ухвал, прийнятих під час розгляду справи апеляційним судом.
      6.14. За статтею 117 КАС України в редакції чинній до 14 грудня 2017 року, суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень.
      6.15. Частина шоста статті 118 КАС України регламентувала, що ухвала з питань забезпечення адміністративного позову може бути оскаржена, а за частиною другою статті 185 цього Кодексу ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від постанови суду повністю або частково у випадках, встановлених цим Кодексом.
      6.16. Також стаття 211 КАС України передбачала, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Частина друга статті 211 КАС України зазначала про оскарження в касаційному порядку ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвал суду апеляційної інстанції, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі, і вказані норми не містили конкретно визначених переліків таких ухвал.
      Аналіз положень процесуальних кодексів (ГПК України, ЦПК України, КАС України) у чинній редакції
      6.17. У процесуальних кодексах у редакції відповідно до Закону України від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» законодавцем внесені зміни у норми, які регулюють інститут забезпечення позову, а також порядок та об`єкти апеляційного та касаційного оскарження.
      6.18. Відповідно до положень статті 140 ГПК України, якою визначено порядок розгляду заяви про забезпечення позову, ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено (частина восьма вказаної статті Кодексу). Аналогічні положення містять також частина десята статті 153 ЦПК України та частина восьма статті 154 КАС України.
      6.19. Частина друга статті 254 ГПК України надає учасникам справи, особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу.
      6.20. До таких ухвал, наведених у частині першій статті 255 ГПК України, належать, зокрема, ухвали суду першої інстанції: прозабезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову (пункт 3); про скасування забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову, відмову у скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову (пункт 4); про зустрічне забезпечення, зміну чи скасування зустрічного забезпечення (пункт 5).
      6.21. За наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право, зокрема, залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, про що у кожному з наведених випадків ухвалює судове рішення у вигляді постанови.
      6.22. У статті 287 ГПК України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі.
      6.23. Між тим, відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи тапостанову апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
      6.24. За змістом пункту 2 частини першої статті 287 ГПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на: ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 13, 14, 21, 25, 26, 28, 30 частини першої статті 255 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
      6.25. За приписами ж пункту 3 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу, зокрема, на ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення.
      6.26. У цивільному судочинстві стаття 353 ЦПК України передбачає, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, зокрема, ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову; скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або відмови у забезпеченні позову; зустрічного забезпечення або зміни чи скасування зустрічного забезпечення (пункти 3, 4, 5 частини першої відповідної статті), а право касаційного оскарження передбачено положеннями частини першої статті 389 ЦПК України, зокрема, щодо ухвал суду першої інстанції, вказаних у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
      6.27. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
      6.28. Частиною третьою цієї ж статті передбачено оскарження ухвал суду апеляційної інстанції, зокрема, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення,
      6.29. Загальні правила апеляційного оскарження в адміністративному судочинстві передбачають, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (стаття 293 КАС України).
      6.30. У статті 294 КАС України зазначено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, зокрема, ухвали суду першої інстанції щодо: забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, скасування забезпечення позову, відмови у забезпеченні позову, відмови у заміні заходу забезпечення позову або скасуванні забезпечення позову (пункт 2 частини першої зазначеної вище статті).
      6.31. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом (частина перша статті 328 КАС України).
      6.32. Щодо касаційного оскарження ухвали, то частиною другою статті 328 КАС України вказано, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3, 4, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
      6.33. За статтею 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:
      1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення;
      2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду;
      3) скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд;
      4) скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині;
      5) скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині;
      6) у передбачених цим Кодексом випадках визнати нечинними судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині;
      7) у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-6 частини першої цієї статті.
      6.34. За змістом статей 309-312 ГПК України повноваження суду касаційної інстанції у таких випадках стосуються судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, тобто, рішень та ухвал.
      6.35. Таке саме регулювання щодо повноважень суду касаційної інстанції міститься й у приписах ЦПК України та КАС України.
      6.36. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що положення ГПК України, ЦПК України, КАС України, які регулюють апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви про забезпечення позову, містять текстові розбіжності. Ці розбіжності не є такими, що зумовлюють різний зміст відповідної процесуальної дії залежно від юрисдикції спору, а застосування наведених вище процесуальних норм має бути однаковим як для господарського, так і для цивільного судочинства.
      6.37. Сукупний аналіз наведених вище процесуальних норм вказує на те, що підлягають перегляду в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, а також постанови суду апеляційної інстанції, якими такі ухвали залишено без змін.
      6.38. Відповідно ухвали суду першої інстанції про відмову у скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову, а також постанови суду апеляційної інстанції, якими такі ухвали залишено без змін, касаційному оскарженню не підлягають.
      6.39. Процесуальні норми, які визначають обсяг права на касаційне оскарження таких ухвал (та, відповідно, постанов про залишення цих ухвал без змін, прийнятих апеляційним судом), є чіткими, зрозумілими, не викликають їх неоднозначного тлумачення та застосування.
      6.40. При цьому в разі буквального застосування приписів процесуального законодавства щодо оскарження у касаційному порядку постанов суду апеляційної інстанції, прийнятих за наслідками перегляду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, вбачається їх фактичне розрізнення залежно від наслідків такого перегляду (залишено ухвали без змін, чи змінено їх або скасовано повністю чи частково).
      6.41. Такі процесуальні критерії щодо допуску до перегляду судового рішення касаційним судом залежно від змісту судового рішення після зміни конституційної моделі інституту касаційного оскарження спричиняють неоднозначне розуміння та застосування норми закону в частині права на касаційне оскарження постанов суду апеляційної інстанції, якими залишено ухвали суду першої інстанції без змін, змінено їх або скасовано повністю чи частково.
      6.42. У цьому випадку розбіжності в тлумаченні та застосуванні положень процесуального законодавства не пов`язані саме з особливостями правового регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної власності, як про те зазначалося Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а мають загальний характер.
      6.43. Загалом сутність вирішення будь - якого спору має на меті вирішення та розв`язання конфліктної ситуації, разом з тим різне формулювання будь - якого з принципів або вимог процесуального кодексу або суто обмежене його тлумачення іноді призводить до буквального його розуміння. Саме такий підхід (орієнтація на сутність проблеми, що виникла, а не на формальному зосередженні на визначенні, як у даному випадку, предмета оскарження) є основним у вирішенні спірних питань і підлягає більш широкому розумінню. Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
      6.44. Оскільки наведені в процесуальномузаконі критерії щодо можливості касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, прийнятої за наслідками перегляду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, не є чіткими та зрозумілими, при тому, що процесуальний інститут забезпечення позову має істотне значення для забезпечення можливості судового захисту та виконання судового рішення, то положення пункту 2 частини першої статті 287 ГПК України слід тлумачити так, що постанова суду апеляційної інстанції, яка за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви містить висновок про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, може бути оскаржена до суду касаційної інстанції.
      7. Щодо відступу від висновку стосовно застосування норми права Великою Палатою Верховного Суду
      7.1. За приписами частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
      7.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17, від якої вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, предметом касаційного перегляду є постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу місцевого суду про відмову в забезпеченні позову та, відповідно, задоволено заяву про забезпечення. Велика Палата Верховного Суду у вказаній справі залишила без змін постанову апеляційного суду, погодившись із висновками суду щодо наявності підстав для забезпечення позову.
      7.3. При цьому щодо можливості касаційного оскарження Верховний Суд у пунктах 15-17 цієї постанови вказав таке:
      «15. Пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України звужує перелік об`єктів касаційного оскарження порівняно з переліком об`єктів оскарження апеляційного. Тому не всі ухвали суду першої інстанції, які можна оскаржити окремо від рішення суду в апеляційному порядку, можна оскаржити окремо від рішення суду і в касаційному порядку. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим поширення пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України на всі постанови апеляційного суду, прийняті за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, але не можуть бути оскаржені в касаційному порядку.
      16. Оскільки на ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову після її перегляду в апеляційному порядку за змістом пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України можна подати касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що і прийняту за результатами перегляду вказаної ухвали постанову суду апеляційної інстанції, який таку ухвалу залишив без змін, теж можна оскаржити до суду касаційної інстанції.
      17.Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на відсутність у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України серед ухвал суду першої інстанції, які підлягають касаційному оскарженню, ухвали цього суду про відмову у забезпеченні позову (пункт 4 частини першої статті 353 ЦПК України), неможливим є як касаційне оскарження такої ухвали, так і касаційне оскарження постанови апеляційного суду, згідно з якою така ухвала залишена без змін. Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду першої інстанції за наявності для цього підстав».
      7.4. Підстави для відступу від наведених вище висновків відсутні.
      7.5. Водночас Верховний Суд у постанові від 15 вересня 2020 року вказав:
      - «Аналогічно згідно з пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України у касаційному порядку можливо оскаржити, зокрема, ухвалу суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову, тобто про таке забезпечення, і неможливо оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції щодо відмови у забезпеченні позову, тобто про таку відмову. Іншими словами, у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду апеляційної інстанції, яка передбачає вжиття заходів забезпечення позову. Тоді як ухвала, згідно з якою апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову, касаційному оскарженню не підлягає. Це обмеження права на оскарження не шкодить суті права особи, зацікавленої у забезпеченні позову, оскільки вона може повторно звернутися із заявою про таке забезпечення до суду апеляційної інстанції за наявності для цього підстав» (речення третє - шосте пункту 18);
      - «Оскільки за змістом пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України відсутня процесуальна можливість оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у забезпеченні позову, так само неможливим є касаційне оскарження постанови суду апеляційної інстанції, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні відповідної заяви. Таке обмеження не позбавляє учасника справи права на повторне звернення із заявою про забезпечення позову до суду першої інстанції за наявності для цього підстав» (пункт 23);
      - «Обмеження права на касаційне оскарження …постанови апеляційного суду, згідно з якою відмовлено у забезпеченні позову за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову…, не нівелюють для учасника справи можливості доступу до суду та не ускладнюють йому цей доступ настільки, щоби завдати шкоди самій суті цього права» (речення друге пункту 24);
      - «Критерієм для касаційного оскарження постанов апеляційного суду за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про забезпечення позову або про відмову у такому забезпеченні є зміст дій апеляційного суду, а саме те, чи підтримав він висновки суду першої інстанції про забезпечення позову або чи забезпечив позов за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо на питання відповісти ствердно, відповідні постанови апеляційного суду можуть бути предметом касаційного оскарження. Іншими словами, крім ухвали суду апеляційної інстанції про забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України), у касаційному порядку можна оскаржити ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову та постанову апеляційного суду про залишення зазначеної ухвали без змін, а також постанову апеляційного суду про забезпечення позову, прийняту за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у такому забезпеченні. Якщо апеляційний суд погодився з відмовою суду першої інстанції у забезпеченні позову чи скасував вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову, учасник справи, який подавав заяву про вжиття таких заходів до суду першої інстанції, за наявності підстав не позбавлений можливості знову подати відповідну заяву до цього суду» (пункт 30).
      7.6. Пункт 3 частини першої статті 287 ГПК України (відповідно, пункт 3 частини першої статті 389 ЦПК України) регламентує перегляд у касаційному порядку ухвал суду апеляційної інстанції, які стосуються питань забезпечення позову, прийнятих у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, а не постанов суду. У касаційному порядку можуть переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції, якими позов був забезпечений уперше, не в порядку оскарження відповідної ухвали суду першої інстанції з цих питань, а під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду, що відповідає змісту частини другої статті 136 ГПК України, де зазначено, що забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Чинне процесуальне законодавство передбачає щонайменше один перегляд судового рішення щодо забезпечення позову окремо від рішення суду по суті спору (частина восьма статті 140, пункти 3, 4 частини першої статті 255, пункти 2, 3 частини першої статті 287 ГПК України)
      7.7. Тож враховуючи викладене, проаналізувавши правові позиції у справі № 753/22860/17 у частині висновків про неможливість оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про відмову в забезпеченні позову та про неможливість касаційного оскарження постанови апеляційної інстанції, якою скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову, Велика Палата Верховного Суду вважає невиправданими такі обмеження та відступає в цій частині від висновків, наведених вище у пункті 7.5. цієї постанови, та зазначає, що у касаційному порядку можуть окрім інших переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову (тобто, як ухвали, якими задоволено заяву про забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено у такому забезпеченні), а також постанови суду апеляційної інстанції, якими скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову.
      8. Щодо розгляду заяви про забезпечення позову
      8.1. У силу статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
      8.2. Реалізація права на судовий захист, гарантованого кожному статтями 55, 124 Конституції України, багато в чому залежить від належного правового механізму, складовою якого, зокрема, є інститут забезпечення позову в судовому процесі.
      8.3. За змістом статті 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Позов, зокрема, забезпечується в тому числі забороною відповідачу вчиняти певні дії, зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності.
      8.4. При цьому, зважаючи на практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову, під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
      8.5. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення.
      8.6. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.
      8.7. За частиною одинадцятою статті 137 ГПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
      8.8. Слід зауважити, що розгляд справи по суті - це безпосередньо вирішення спору судом з винесенням відповідного рішення, у свою чергу забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача. Такі заходи здійснюються до вирішення справи по суті з метою створення можливості реального та ефективного виконання рішення суду.
      8.9. Скасовуючи ухвалу місцевого суду про забезпечення позову, апеляційний господарський суд вказав, що, задовольняючи заяву про забезпечення, суд фактично унеможливив імпорт спірного товару та його вільний обіг на території України, що по змісту є тотожним задоволенню позовних вимог про заборону імпорту та продажу товару.
      8.10. Крім того, в порушення вимог процесуального кодексу щодо обов`язку доказування і подання доказів, звертаючись із заявою про забезпечення позову, заявник не зазначив, чи містились на маркуванні спірної партії товарів торговельної марки ВОSCH будь-які застереження (обмеження, заборони) на купівлю-продаж для цілей використання (експлуатації) поза межами Республіки Польща, зокрема про те, що товари призначені лише для цієї країни і не можуть використовуватись (експлуатуватись) на території інших держав.
      8.11. Отже, суд апеляційної інстанції, дослідивши висновки, викладені в ухвалі про забезпечення позову, враховуючи принципи співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      9.2. Змістом статті 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 цього Кодексу).
      9.3. З огляду на викладене постанова Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга ТОВ «Роберт Бош» - без задоволення.
      10. Щодо розподілу судових витрат
      10.1. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 309, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Роберт Бош» (Robert Bosch Gesellschaft mit beschrankter Haftung) залишити без задоволення.
      Постанову Західного апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2020 року, ухвалену за результатами розгляду заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Роберт Бош» про забезпечення позову у справі № 914/1570/20, залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. В. Пророк
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 97967349
    • By ANTIRAID
      Справа № 752/3283/21
      Провадження № 2/752/5119/21
      РІШЕННЯ
      Іменем України
      14 червня 2021 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
      головуючого судді Машкевич К.В.,
      при секретарі Гненик К.П.,
      розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», треті особи приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личук Тарас Володимирович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,
      в с т а н о в и в:
      Позивач звернулась до суду з позовом до відповідача та просила визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №5888, вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. від 04.12.2020 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованості за кредитним договором №380/1888/08-А від 18.07.2008 року за період з 01.09.2017 року по 01.09.2020 року в сумі 11453,46 доларів США та 1500,00 грн. з вчинення виконавчого напису.
      Свої вимоги обґрунтовує тим, що 04.12.2020 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. було вчинено вказаний виконавчий напис №5888.
      Позивач вважає, що виконавчий напис вчинено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки при вчиненні виконавчого напису нотаріус не отримувала від банку та від позивача первинні документи щодо видачі кредиту та здійснення його можливого погашення (платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо), тому у нотаріуса були відсутніми підстави вважати, що розмір заборгованості позивача перед банком, а також суми штрафних санкцій та процентів, зазначені у виконавчому написі, є безспірними.
      Зазначила, що розрахунок боргу, здійснений відповідачем щодо наявності грошового зобов`язання позивача по кредиту, процентах річних та комісії, не може вважатися документом, який підтверджує безспірність вимог банку до боржника.
      Крім того, розрахунок розміру невиконаних зобов`язань за кредитним договором зроблено відповідачем одноособово без урахування думки та позиції позивача.
      Вчиняючи виконавчий напис, нотаріус не врахував та не перевірив факту наявності чи відсутності спору щодо заборгованості, чим порушив положення ст. 88 ЗУ «Про нотаріат», у зв`язку з чим виконавчий напис підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню.
      Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 02.20.2021 року відкрито спрощене позовне провадження у справі.
      Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20.01.2021 року задоволено заяву позивача про забезпечення позову.
      11.02.2021 року від позивача надійшло клопотання про розгляд справи в судовому з повідомленням сторін.
      Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 15.02.2021 року відмовлено у задоволенні заяви позивача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін.
      Відповідно до ч. 5 ст. 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
      Відповідач позовну заяву з додатками отримав, відзив на позовну заяву не подав.
      Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
      Третя особа пояснення щодо позову в порядку, передбаченому ст. 181 ЦПК України, не подала.
      Оскільки розгляд справи відбувається в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.
      Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд приходить до наступного.
      Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 18.07.2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №380/1888/08-А, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 23093,00 доларів США, строком до 17.07.2017 року (згідно договору про внесення змін №2 від 10.06.2014 року), зі сплатою відсотків за користування кредитом.
      04.12.2020 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личуком Т.В. було вчинено виконавчий напис №5888 про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованості за кредитним договором №380/1888/08-А від 18.07.2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» за період з 01.09.2017 року по 01.09.2020 року в сумі 11453,46 доларів США та 1500,00 грн. з вчинення виконавчого напису.
      Позивач вважає, що виконавчий напис вчинено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки при вчиненні виконавчого напису нотаріус не отримував від банку та від позивача первинні документи щодо видачі кредиту та здійснення його можливого погашення (платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо), тому у нотаріуса були відсутніми підстави вважати, що розмір заборгованості позивача перед банком, а також суми штрафних санкцій та процентів, зазначені у виконавчому написі, є безспірними. Крім того, нотаріус вчинив виконавчий напис на підставі неналежно посвідченого кредитного договору, на що слід зазначити наступне.
      Статтею 87 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.
      Перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      Згідно із статтею 88 Закону України «Про нотаріат», у редакції, чинній на час вчинення спірних правовідносин, нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.
      Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      Процедуру вчинення виконавчого напису врегульовано у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5. Для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява (підпункт 2.1пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку № 296/5), а нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172, та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (стаття 88 Закону України "Про нотаріат", підпункти 3.1, 3.2 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку № 296/5).
      Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц, Велика Палата вважає, що питання визначення судами безспірності суми заборгованості під час розгляду справ про оскарження законності вчинення нотаріусом виконавчого напису, вже досліджене Верховним Судом України.
      Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 6-158цс15 зазначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком № 1172, нотаріус під час вчинення виконавчого напису не встановлює права та обов`язки учасників правовідносин, а лише перевіряє наявність необхідних документів.
      У постанові Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі № 6-27цс15 зазначено, що наявність спору про розмір заборгованості у суді на час вчинення виконавчого напису спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника.
      Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-141цс14 та від 05 липня 2017 року у справі № 6-887цс17.
      Так, у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-887цс17 міститься правовий висновок про те, що суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком № 1172. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. У цій постанові також зазначено, що законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлює суд відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.
      Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що сам по собі факт подання стягувачем відповідних документів нотаріусу не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого (постанова Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-887цс17). При цьому лише та обставина, що у виконавчому написі зазначено більшу суму заборгованості за кредитом, ніж у повідомленні, не свідчить про наявність спору про розмір заборгованості (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 6-158цс15). Під час розгляду справ такої категорії суд перевіряє право стягувача на вчинення вказаної дії, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій нотаріуса та встановлює той факт, чи дійсно розмір заборгованості, що підлягає стягненню, у тому числі розмір процентів, неустойки (штрафу, пені), якщо такі належать до стягнення, відповідає сумі, вказаній у виконавчому документі, та залежно від встановленого ухвалює рішення про відмову чи задоволення позову.
      Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
      Відповідно до умов укладеного сторонами кредитного договору від 18.07.2008 року, з урахуванням внесених змін 10.06.2014 року його строк дії був визначений сторонами до 17.07.2017 року. Саме цей строк був узгоджений сторонами як кінцевий строк повернення кредитних коштів ОСОБА_1 .
      Заборгованість на яку було звернуто стягнення за виконавчим написом №5888 від 04.12.2020 року зафіксована за період з 01.09.2017 року по 01.09.2020 року.
      Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
      Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
      Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12.
      З огляду на викладене, АТ «Альфа-Банк» позбавлений можливості стягувати з ОСОБА_1 заборгованість за процентами за користування кредитними коштами, оскільки у даному випадку Товариство має право на захист своїх прав на підставі статті 625 ЦК України.
      Таким чином, не можна вважати безспірною зазначену у виконавчому написі нотаріуса стягнуту з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість по кредитному договору в сумі 11453,46 доларів США.
      За таких обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання вчиненого 04.12.2020 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личуком Т.В. виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
      Також слід зазначити, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року скасовано.
      Визнано незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, а саме: п. 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, в частині «а після слів «заставлене майно» доповнити словами «(крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)»; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту: «11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов`язанням до закінчення строку виконання основного зобов`язання.
      Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов`язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувана про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв`язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов`язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу», п. 2. Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів: «Доповнити перелік після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту: «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувана про непогашення заборгованості.». Зобов`язано Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 662 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.
      Встановлені судом обставини у цій справі свідчать, що оскаржуваний виконавчий напис вчинений нотаріусом 04.12.2020 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14.
      Відповідно до пункту 1 Переліку (в редакції, чинній на момент вчинення виконавчого напису) «Нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно», для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання».
      В матеріалах справи відсутні докази того, що укладений між Банком та позивачем кредитний договір, який наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, був посвідчений нотаріально, тому вказані обставини є ще однією підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, саме у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
      Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду № 172/1652/18 від 21.10.2020 року.
      Статтею 18 ЦК України встановлено, що нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      Згідно положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
      Право на оскарження до суду нотаріальної дії особою, прав та інтересів якої стосуються такі дії, передбачене статтею 50 Закону України «Про нотаріат».
      З урахуванням положень статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.
      Тому сам по собі факт додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем нотаріусу документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з переліком документів, передбачених Порядком № 26/5, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, якщо судом буде встановлено, що на момент вчинення нотаріусом цього напису боржник не мав безспірної заборгованості перед стягувачем у тому розмірі, як зазначено у виконавчому написі.
      Така правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 486/388/16-ц.
      З урахуванням задоволення позову, на підставі ст. 141 ЦПК України, стягненню з відповідача АТ «Альфа-Банк» на користь позивача підлягає 908,00 грн. судового збору за подання позову до суду та 454,00 грн. за забезпечення позову.
      Керуючись статтями 15, 16, 18 ЦК України, статтями 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат», Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року №296/5, постановою Кабінету міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» № 296/5 від 22 лютого 2012 року, статтями 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 206, 259, 263-265, 268, 273, 274-279 ЦПК України, суд, -
      в и р і ш и в:
      Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», треті особи приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личук Тарас Володимирович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню задовольнити.
      Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 04 грудня 2020 року, вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личуком Тарасом Володимировичем, зареєстрований в реєстрі за № 5888, яким звернуто стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованості в сумі 11453,46 доларів США та 1500,00 грн. за вчинення виконавчого напису.
      Стягнути з Акціонерного товариства «Альфа-Банк», код ЄДРПОУ 23494714, місцезнаходження за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 судовий збір у розмірі 908,00 грн. та 454,00 грн.
      Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
      Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;
      Відповідач: Акціонерне товариство «Альфа-Банк», код ЄДРПОУ 23494714, місцезнаходження за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100;
      Третя особа: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личук Тарас Володимирович, юридична адреса: м. Івано-Франківськ, вул. Коновальця Євгена, 433 кім. 28-29.
      Суддя :
      Джерело: ЄДРСР 97641871
    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 квітня 2021 року м. Київ
      Унікальний номер справи № 752/23499/20
      Апеляційне провадження № 22-ц/824/5382/2021
      Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
      суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,
      за участю секретаря судового засідання - Гребнєва Є.Д.
      розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 січня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Чередніченко Н.П., по справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», треті особи: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Тарас Володимирович, приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Ляпін Дмитро Валентинович про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, -
      в с т а н о в и в :
      У листопаді 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист, вчинений 24 вересня 2020 року, що зареєстрований за реєстровим номером № 3994, який вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Т.В. (а.с. 3-9).
      В обґрунтування позову зазначав, що 24 вересня 2020 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. було вчинено виконавчий напис № 3994, яким запропоновано звернути стягнення із позивача на користь відповідача за кредитним договором у розмірі 412 862,00 грн. Приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Ляпіним Д.В. було відкрито виконавче провадження ВП № 63404203 з примусового виконання зазначеного виконавчого напису, також винесено постанову про арешт майна, коштів та звернуто стягнення на заробітну плату боржника. Вважає, що виконавчий напис вчинено з порушеннями вимог чинного законодавства з огляду на те, що у документах, на підставі яких вчинявся виконавчий напис, були відсутні докази безспірності розміру заборгованості боржника перед кредитором, стягнення з позивача плати за вчинення виконавчого напису суперечить ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», виконавчий напис № 3994 від 24 вересня 2020 року було вчинено з порушенням норм Закону України «Про нотаріат», зокрема, було пропущено трирічний строк на його вчинення, а також порушено вимоги ст. 87 Закону України «Про нотаріат».
      Зазначав, що у червні 2020 року отримав від відповідача вимогу від 01 червня 2020 року про оплату заборгованості за кредитним договором у розмірі 14 650,89 доларів США. 10 липня 2020 року у відповідь на зазначену вимогу направив лист, у якому не погоджувався з сумою заборгованості, зазначеною в листі від 01 червня 2020 року та не приймав умови щодо обсягу зобов`язань з його боку перед банком відповідно до умов зазначеного вище договору.
      Крім того, зазначав, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року, яке залишено в силі ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 квітня 2017 року по цивільній справі №753/12863/15-ц було стягнуто з позивача на користь ПАТ «Альфа- Банк» заборгованість за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року у розмірі 185 602,07 грн. З моменту ухвалення зазначеного рішення суду кредитні правовідносини між позичальником та банком припинилися, натомість існують лише невиконані зобов`язальні правовідносини у обсязі, встановленому рішенням суду. Враховуючи зазначене вище, вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року буде незаконним, з огляду на пропуск імперативного трирічного строку, передбаченого чинним законодавством України. Крім того, нарахування відсотків за користування кредитом після винесення судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором є незаконним.
      Таким чином, у відповідача були відсутні документи на підтвердження безспірності заборгованої боржника перед кредитором саме у розмірі, вказаному в повідомленні про порушення основного зобов`язання, тому були відсутні правові підстави для вчинення виконавчого напису.
      У грудні 2020 року представник АТ «Альфа-Банк» - адвокат Стеценко М.В. подав відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити в задоволенні позовної заяви у повному обсязі. Зазначав, що АТ «Альфа-Банк» не погоджується з доводами позивача, вважає їх необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, порушують законні права та інтереси АТ «Альфа-Банк». Вказував, що кредитний договір № 700007927 від 10 липня 2008 року не розірваний та чинний до повного його виконання, а також, що позивач умови даного кредитного договору належним чином не виконує та у нього існує заборгованість. Жодних доказів на підтвердження виконання умов кредитного договору та погашення заборгованості матеріали справи не містять. Вказував на те, що твердження позивача щодо звернення відповідача до нотаріуса для вчинення виконавчого напису поза межами строку для такого звернення не відповідає дійсності (а.с. 54-58).
      Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 11 січня 2021 року вказаний позов було задоволено. Визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис № 3994 від 24 вересня 2020 року, вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личуком Т.В., яким запропоновано стягнути із ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за період із 01 червня 2017 року по 01 червня 2020 року в загальному розмірі 14 650,89 доларів США та 1 500,00 грн. Стягнуто із АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 840 грн. 80 коп. У стягненні витрат, пов`язаних із отриманням правової допомоги, відмовлено (а.с. 76-81).
      Не погодившись з рішенням районного суду, 05 лютого 2021 року представник АТ «Альфа-Банк» - адвокат Стеценко М.В. звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій просив рішення суду першої інстанції скасувати повністю, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовної заяви відмовити в повному обсязі (а.с. 83-88).
      Зазначав, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи, а також, що рішення ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права. Вказував, що виписка з рахунку ОСОБА_1 із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення підтверджує наявність заборгованості позивача перед апелянтом. Виписки з особових рахунків клієнтів є регістрами аналітичного обліку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня та є підтвердженням виконаних за день операцій. Вказував, що матеріали справи не містять жодного доказу на виконання умов кредитного договору щодо виконання грошового зобов`язання.
      У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Бабенко С.С. просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначав, що вважає оскаржуване рішення суду першої інстанції законним, подану апеляційну скаргу необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню (а.с. 112-117).
      У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Бабенко О.С, заперечував проти скарги і просив її відхилити.
      Інші особи, які беруть участь у справі, до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені належним чином про що у справі є докази. АпелянтАТ «Альфа-Банк» двічі був сповіщений повідомленням на зазначену ним адресу електронної пошти із забезпеченням фіксації такого повідомлення. Приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Т.В. був сповіщений врученням повідомлення особисто про що свідчить відмітка працівників пошти про вручення поштового відправлення. Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Ляпін Д.В. був сповіщений повідомленням на зазначену ним адресу електронної пошти із забезпеченням фіксації такого повідомлення. Крім того, повідомлення про розгляд справи апеляційним судом здійснювалось розміщенням оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України (а.с. 134-139, 142-147).
      Наведені обставини свідчать, що АТ «Альфа-Банк», який звернувся до апеляційного суду із апеляційною скаргою та інші учасники справи повідомлені завчасно про розгляд справи апеляційним судом і мали б цікавитись рухом справи в суді апеляційної інстанції.
      Доказів наявності поважних причин неможливості явки представника апелянта та інших осіб до апеляційного суду не надано, клопотань про проведення судового засідання апеляційного суду в режимі відеоконференції до суду не заявлено.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо прав та обов`язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом.
      Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні.
      Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
      Поряд з цим, національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06).
      Зважаючи на вимоги ч. 9 ст. 128, ч. 5 ст. 130, 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
      Дослідивши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
      Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про безспірність заборгованості, як і відсутні докази того, що безспірність заборгованості була належним чином підтверджена банком при подачі документів нотаріусу для видачі виконавчого напису.
      Колегія суддів погодилась з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
      Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 10 липня 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 700007927, відповідно до умов якого ЗАТ «Альфа-Банк» надало ОСОБА_1 кредит у сумі 22 565,59 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 17,25% річних та кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом до 11 липня 2015 року, а ОСОБА_1 зобов`язався своєчасно та у повному обсязі повертати кредит на умовах, визначених цим договором, та сплатити проценти за користування кредитом згідно з графіком, встановленим додатком № 1 до договору (а.с. 59-63).
      02 квітня 2009 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін і доповнень № 1 до кредитного договору № 700007927 від 10 липня 2008 року, відповідно до умов якого сторони визначили дату остаточного повернення кредиту до 11 липня 2018 року (а.с. 64-65).
      Постановою Верховного Суду від 28 березня 2019 року було залишено без змін рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 квітня 2017 року, якими стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року у сумі 185 602 гривні 07 копійок, яка складається із: 7 888 доларів США 61 цент, що за курсом НБУ на 11 червня 2015 року складає 166 870 гривень 37 копійок - заборгованість за кредитом; 885 доларів США 52 центи, що за курсом НБУ на 11 червня 2015 року складає 18 731 гривень 70 копійок - заборгованість по відсотках. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» пеню за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року у сумі 24 769 гривень 49 копійок (а.с. 18-21).
      01 червня 2020 року ПАТ «Альфа-Банк» направив ОСОБА_1 повідомленням про порушення основного зобов`язання, у якому банк вимагав добровільно виплатити заборгованість у розмірі 14 650,89 доларів США (а.с. 13-15).
      10 липня 2020 року ОСОБА_1 направив на адресу ПАТ «Альфа-Банк» відповідь про те, що не погоджується з сумою заборгованості, оскільки вона не підтверджена жодними доказами (а.с. 16).
      24 вересня 2020 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личуком Т.В. було вчинено виконавчий напис № 3994, яким запропоновано стягнути із ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за період із 01 червня 2017 року по 01 червня 2020 року в загальному розмірі 14 650,89 доларів США та 1 500,00 грн. плати за вчинення виконавчого напису (а.с. 17).
      26 жовтня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Ляпіним Д.В. було відкрито виконавче провадження № 63404203 з примусового виконання зазначеного виконавчого напису (а.с. 22).
      Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      Згідно з ч. 1 ст. 39 Закону України «Про нотаріат» порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом та іншими актами законодавства України.
      Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.
      Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на час вчинення виконавчого напису) визначено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
      Підпунктом 3.2 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Перелік), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.
      Відповідно до пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів «Нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно» (крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього Переліку (щодо стягнення за іпотечними договорами)), для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.
      Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2016 року скасовано. Визнано незаконною та не чинною Постанову Кабінету Міністрів України № 662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», у тому числі в частині доповнення переліку після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту: «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин: 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості». Постанова набрала законної сили з моменту проголошення.
      Верховний Суд у своїй постанові від 12 березня 2020 року у справі № 757/24703/18-ц (провадження № 61-12629св19) дійшов висновку, що оскільки серед документів, наданих банком нотаріусу для вчинення виконавчого напису, відсутній оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів), за яким стягнення заборгованості може провадитися у безспірному порядку, а надана нотаріусу анкета-заява позичальника не посвідчена нотаріально, отже не могла бути тим договором, за яким стягнення заборгованості могло бути проведено у безспірному порядку шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
      Виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості вчинений нотаріусом 24 вересня 2020 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Таким чином, для одержання виконавчого напису нотаріуса про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 стягувачу необхідно було подати оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів) та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.
      З матеріалів справи вбачається, що нотаріусу для вчинення виконавчого напису не був наданий оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів) (а.с. 59).
      Як стверджував відповідач, для вчинення виконавчого напису нотаріусу було надано виписку з рахунку ОСОБА_1 із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості за кредитним договором № 700007927, яка міститься у матеріалах справи (а.с. 68).
      З вказаної виписки вбачається, що заборгованість ОСОБА_1 перед АТ «Альфа-Банк» за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року станом на 01 червня 2020 року становить 14 650,89 доларів США та складається з наступного: прострочена заборгованість за сумою кредиту 7 888,61 доларів США, прострочена заборгованість за комісією та процентами 6 762,28 доларів США. У виписці зазначено, що боржнику було направленого вимогу та надано термін для погашення заборгованості до 10 вересня 2020 року, проте станом на 11 вересня 2020 року заборгованість не погашена.
      Колегія суддів вважає, що подані відповідачем документи нотаріусу не підтверджують безспірність заборгованості боржника перед стягувачем з огляду на наступне.
      Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
      Банк має право пред`явити вимогу боржнику як у позасудовому порядку, так і одразу у судовому, оскільки безпосередня заборона на вчинення таких дій у законі або договорі відсутня. Умови кредитного договору не містять чіткої вимоги щодо пред`явлення вимоги спочатку у позасудовому порядку, в разі її невиконання - у судовому.
      Встановлено, що датою остаточного повернення кредиту за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року сторони визначили 11 липня 2018 року (а.с. 64-65).
      У липні 2015 року ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року (а.с. 18).
      Отже, пред`явивши позов про стягнення суми заборгованості за кредитним договором, кредитор відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 398/4514/15-ц.
      Встановлено, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року, яке було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 квітня 2017 року та постановою Верховного Суду від 28 березня 2019 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року у сумі 185 602 гривні 07 копійок, яка складається із: 7 888 доларів США 61 цент, що за курсом НБУ на 11 червня 2015 року складає 166 870 гривень 37 копійок - заборгованість за кредитом; 885 доларів США 52 центи, що за курсом НБУ на 11 червня 2015 року складає 18 731 гривень 70 копійок - заборгованість по відсотках. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» пеню за кредитним договором № 700007927 від 10 липня 2008 року у сумі 24 769 гривень 49 копійок (а.с. 18-21).
      Таким чином, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року з позивача було достроково стягнуто 7 888 доларів США 61 цент заборгованості за кредитом, 885 доларів США 52 центи заборгованість по відсотках та пеню у сумі 24 769 гривень 49 копійок станом на 11 червня 2015 року.
      Аналогічну суму простроченої заборгованості за сумою кредиту 7 888,61 доларів США станом на 01 червня 2020 року також було запропоновано стягнути з позивача виконавчим написом приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Т.В., вчиненим 24 вересня 2020 року, що зареєстрований за реєстровим номером № 3994. При цьому, у оспорюваному позивачем виконавчому напису нотаріуса, сума процентів за кредитним договором визначена 6 762 долари США 28 центів, що суперечить визначеному до стягнення розміру процентів за кредитним договором за вищевказаними набравшими законної сили судовими рішеннями (а.с. 67).
      Враховуючи вказане, оскільки у наданій нотаріусу для вчинення виконавчого напису виписці з рахунку ОСОБА_1 із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором № 700007927 не міститься детального розрахунку заборгованості та нарахування процентів та комісії після дострокового повернення позики, вказана виписка не є доказом безспірності заборгованості, як і відсутні докази того, що безспірність заборгованості була належним чином підтверджена банком при подачі документів нотаріусу (а.с. 68).
      Так, стороною відповідача не надано до суду доказів на підтвердження подання нотаріусу документів, передбачених законом, які б давали можливість вчинити виконавчий напис у встановленому законом порядку.
      Посилання апелянта на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц суд апеляційної інстанції визнав хибними, оскільки станом на час вчинення виконавчого напису нотаріуса 24 вересня 2020 року судовий спір між сторонами був вирішений за набравшим законної сили рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 вересня 2016 року.
      Доводи апелянта із посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 засновані на помилковому тлумаченні апелянтом норм матеріального права, оскільки обов`язковість договору і розмір боргових зобов`язань ОСОБА_1 за вищевказаним кредитним договором підтверджені постановою Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 753/12863/15-ц (а.с. 18-21)
      Частиною 1 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення районного суду не підлягає скасуванню.
      Інші доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила.
      На підставі ст. 141 ЦПК України, у випадку відмови в задоволенні апеляційної скарги, понесені відповідачем судові витрати за розгляд справи апеляційним судом мають бути віднесені на рахунок апелянта і не підлягають розподілу.
      Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України, -
      п о с т а н о в и в :
      Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» - залишити без задоволення.
      Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 січня 2021 року - залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Дата складання повного судового рішення - 23 квітня 2021 року.
      Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
      О.В. Борисова
      В.М. Ратнікова
      Джерело: ЄДРСР 96483839
    • By ANTIRAID
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      Головуючий у суді першої інстанції Усатов Д.Л.
      Єдиний унікальний номер справи № 369/ 15484/20
      Апеляційне провадження №22ц/824/5903/2021
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 квітня 2021 року м. Київ
      Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
      головуючого - Мережко М.В.,
      суддів - Верланова С.М., Савченка С.І.,
      секретар - Тютюнник О.І.
      Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Києво - Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року за заявою ОСОБА_2 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_2 до Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання недійсним та скасування рішень, державного акту, договорів дарування, купівлі-продажу.
      Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, суд
      в с т а н о в и в :
      У грудні 2020 року ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державного акту та договорів.
      Одночасно із позовом, позивачка подала заяву про забезпечення позову. У заяві зазначила , що предметом спору по даній справі є земельна ділянка площею 0,1000 га, яка розташована в м. Боярка, масив Лисенко, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку кадастровий номер 3222410300:01:024:0203. Як зазначає позивачка земельна ділянка отримана другим відповідачем ОСОБА_6 за рахунок прийняття спірних протиправних рішень першим відповідачем Боярською міською радою № 36/1668 від 10 грудня 2008 року , № 2/99 від 23 листопада 2010 року та належить йому на підставі державного акту серії ЯЛ № 272709.
      Заявник зазначає, що дана спірна земельна ділянка може бути відчужена на користь третіх осіб, і що уже відбулося двічі, та у разі невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
      Просила суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на земельну ділянку кадастровий номер 3222410300:01:024:0203, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та заборонити ОСОБА_1 та іншим особам вчиняти буд-які дії щодо вказаної земельної ділянки
      Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року заяву задоволено.
      Накладено арешт на земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована в м.Боярка, масив Лисенко для будівництва та обслуговування житлового будинку з кадастровим номером 3222410300:01:024:0203, що отримана другим відповідачем ОСОБА_6 за рахунок прийняття спірних протиправних рішень першим відповідачем Боярською міською радою № 36/1668 від 10 грудня 2008 року , № 2/99 від 23 листопада 2010 року та належить ОСОБА_6 на підставі державного акту серії ЯЛ № 272709.
      Заборонено ОСОБА_1 вчиняти буд-які дії щодо вказаної земельної ділянки площею 0,1000 га, яка розташована в м. Боярка, масив Лисенко для будівництва та обслуговування житлового будинку з кадастровим номером 3222410300:01:024:0203, що отримана другим відповідачем ОСОБА_6 за рахунок прийняття спірних протиправних рішень першим відповідачем Боярською міською радою № 36/1668 від 10 грудня 2008 року , № 2/99 від 23 листопада 2010 року та належить ОСОБА_6 на підставі державного акту серії ЯЛ № 272709.
      Не погоджуючись з ухвалою суду, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу скасувати, посилаючись на порушення норм процесуального права, постановити ухвалу про відмову у задоволенні заяви. В апеляційній скарзі зазначав, що суд постановив ухвалу на припущеннях, крім того суд не врахував, що вказаний вид забезпечення позову грубо порушує права нинішнього власника земельної ділянки ОСОБА_1 . Крім того жодного доказу, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно утруднити або унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких вона звернулася.
      Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи , які беруть участь у справі зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.
      Відповідно до ст.ст 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 22 квітня 2021 року за адресами, які були зазначені в матеріалах справи. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило. Представники апелянта приймали участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
      Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
      Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
      Крім того, як наголошує в своїх рішеннях Європейський суд, позивач як сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
      Колегія суддів вважає, що неявка позивачки у судове засідання сприяє затягуванню розгляду справи, наслідком чого є порушення розумних строків розгляду справи , визначених ЦПК України, а тому вважати причини неявки, належним чином повідомленої позивачки , у судове засідання поважними у суду відсутні.
      Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
      Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
      Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:
      1) керує ходом судового процесу;
      2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
      3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
      4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
      5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
      Апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до ч. 2 ст. 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      Відповідно до пункту другого частини першої ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується шляхом заборони вчиняти певні дії.
      Із роз`яснень Верховного Суд України у п. 4 постанови Пленуму від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Отже, важливими умовами для вжиття заходів забезпечення позову є наявність між сторонами дійсного спору та реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду.
      Згідно ст.41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
      Судовий захист повинен бути ефективним, що вимагає ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
      Як видно із матеріалів справи , ОСОБА_2 звернулася із позовом про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державного акту та договору купівлі-продажу , договору дарування .
      Отже, важливими умовами для вжиття заходів забезпечення позову є наявність між сторонами дійсного спору та реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду.
      Позивачка зазначила, що вона вимушена звернутися до суду із заявою про забезпечення позову, оскільки невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити або призвести до неможливості виконання рішення суду .
      Підстави забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності до конкретного випадку .
      Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.
      Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
      При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року №ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
      Позивачем наявність зв`язку між заходом забезпечення позову та предметом позовних вимог не обґрунтовано, належних та допустимих доказів ,що застосування такого заходу забезпечення позову спроможне забезпечити ефективний захист порушеного права позивачки та поновлення порушених прав та інтересів позивачки не надано, та враховуючи характер спірних правовідносин . які не відносяться до майнових , і не підлягають примусовому виконанню, суд першої інстанції помилково прийшов до висновку про забезпечення позову.
      З огляду на викладене, перевіряючи законність та обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів вважає, що ухвала суду підлягає скасуванню,з ухваленням рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
      Керуючись ст.ст. 365, 367,369,374,376, 381 - 384 ЦПК України, суд,
      п о с т а н о в и в :
      Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити .
      Ухвалу Києво - Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.
      Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_2 до Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання недійсним та скасування рішень, державного акту.
      Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
      Повний текст постанови виготовлено 26 квітня 2021 року.
      Головуючий
      Судді
      Джерело: ЄДРСР 96520153
    • By ANTIRAID
      Справа № 761/10435/20
      Провадження № 2/761/1835/2021
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 березня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Макаренко І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Богомолова Дар`я Ігорівна, приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клименко Роман Васильович про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,
      встановив:
      Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив суд: визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богомоловою Д.І. 06.03.2020, щодо стягнення з позивача на користь відповідача заборгованості за кредитним договором.
      Позовні вимоги обґрунтовує тим, що позивачу стало відомо, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богомоловою Д.І. вчинений виконавчий напис щодо стягнення з позивача заборгованості, що виникла на підставі кредитного договору.
      На думку позивача, даний виконавчий напис було вчинено з порушенням норм чинного законодавства України.
      Відповідач своїм правом на подання відзиву на позов не скористався.
      11.06.2020 до суду надійшли витребувані документи, а саме: копія виконавчого напису та документи, що стали підставою для його вчинення.
      Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Богомолова Д.І. та приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клименко Р.В., своїм правом на надання суду письмових пояснень по суті позову, не скористалися.
      Дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази,суд встановив.
      06.03.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богомоловою Д.І. було вчинено виконавчий напис про стягнення з позивача на користь відповідача заборгованості за кредитним договором в розмірі 21525,16 грн.
      Як вбачається з матеріалів, наданих приватним нотаріусом, для вчинення виконавчого напису нотаріусу був наданий оригінал договору про відступлення права вимоги та виписка з рахунку боржника про стан заборгованості.
      На виконання даного виконавчого напису 27.03.2020 приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Клименком Р.В. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження.
      Згідно ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
      Відповідно до положень ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.
      Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
      Наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 затверджений Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України яким повинен керуватись нотаріус.
      Пунктом 3 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем, за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172.
      Постановою КМУ № 662 від 26.11.2014 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» були внесені зміни в розділ «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами» та доповнено новим розділом «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин». Таким чином, нотаріус міг вчиняти виконавчі написи на кредитних договорах за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями. Для одержання виконавчого напису кредитор мав би надати нотаріусу оригінал кредитного договору, засвідчену стягувачем виписку з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.
      Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2017 у справі №826/20084/14 постанову Кабінету Міністрів України № 662 від 26.11.2014 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», зокрема, в частині доповнення Переліку новим розділом «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин» було визнано незаконною та нечинною.
      Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01.11.2017 у справі №826/20084/14 постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2017 було залишено без змін.
      З огляду на викладене, на день вчинення виконавчого напису, редакція Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172, не передбачала можливість вчинення виконавчого напису на договорі відступлення права вимоги, який нотаріально не посвідчений.
      Пункт 1 зазначеного Переліку, в чинній на день вчинення виконавчого напису редакції, регламентує, що для одержання виконавчого напису нотаріусу подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди, що передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.
      Вчинення виконавчого напису на договорі, який нотаріально не посвідчений, є порушенням вимог ст. 87 Закону України «Про нотаріат», Постанови КМУ № 1172 від 29.06.1999, а тому такий виконавчий напис виконанню не підлягає.
      Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Суд вважає, що вимоги позивача знайшли своє підтвердження під час розгляду справи, а тому позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню в повному обсязі.
      На підставі ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      Керуючись ст.ст. 81, 259, 263, 264, 265, 268, 274, 279, 280, 352 ЦПК України, суд
      вирішив:
      Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Богомолова Дар`я Ігорівна, приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Клименко Роман Васильович про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню - задовольнити в повному обсязі.
      Визнати виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Богомоловою Дар`єю Ігорівною 06.03.2020, щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» заборгованості в розмірі 21525,16 грн. таким, що не підлягає виконанню.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (код ЄДРПОУ: 36799749, місцезнаходження: 04053, м. Київ, Кудрявський узвіз, 5-Б)на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір в розмірі 1261,20 грн.
      Відповідно до п. 15.5 розділу 15 XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України рішення суду може бути оскаржена до Київського апеляційного суду через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення рішення.
      У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
      У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Повне судове рішення складене 22.03.2021.
      Суддя :
      Джерело: ЄДРСР 95690050